Я дуже рiдко виходжу з дому. Але сьогоднi (1 серпня 2014) довелося провести племiнника в сутiнках на роботу до матерi. Я теж завжди маленьким ночував на там. Радував свiже повiтря. Спотикаючись об розбитi дороги, в темних провулках, зустрiчаючи здивованi погляди. Хтось сказав: "привiт" (мабуть знайома), я вiдповiв, хоча не бачив осiб знайомих незнайомцiв. Потiм знову, темнi вулицi, зруйнований будинок на перехрестi i провулок Крутий, що виходить до неосвiтленої автотраси.
Весь час племiнник йшов якось дотримуючись дистанцiї, мабуть боявся, що його "друзi-пацики" побачать мене. А ось i мiсце роботи матерi, - з дорiжки видно пару освiтлених жовтим кольором вiкон через будiвлю старої водолiкарнi з розбитими шибками i решiтками. Пiднялися сходами серед каштанiв i пiшли по розбитiй дорiжцi. Страшний вид, - темнi заростi, територiя, закрита стiнами вiд перехожих стежин i житлових коробок. "Страшно", - сказав я кiлька разiв, проходячи бiля всiх цих хащ кущiв i крон дерев сланких прямо до землi.
"Нада била мамє пазванiть, шоб вишла до нас на втрєчу" - сказала дитина. Я вiдповiв: "I мамi йти самiй по цих темних нетрях?" Ворота в котельню по сусiдству з денним стацiонаром були вiдкритi навстiж, вiдкриваючи вид на пустир, територiю без свiтла. Безперервнi заростi, пiд якими залишки декiлькох будiвель, звалище, куди приходять спати бомжi. Потiм трохи доглянутих клумб iз квiтами i ще бiльшi заростi, в яких може хтось бути. В них приходять колотися наркомани. За ними кiлька освiтлених вiкон iншої будiвлi. Лiтають i кричать кажани, що уподобали горища напiвпорожнiх будiвель, де не тривожать їх сон.
У денному стацiонарi, де чергує мати, i не пахне настанням 21 столiття, тiльки медикаментами i совком. Коридор втрачається в темрявi. В однiй з палат чутний звук зудящего радiо. Потiм мене самого проводять до котельнi, яка не працюватиме цiєї зими. Газу бiльше немає. Значить з осенi цi будiвлi працювати не будуть, мати переведуть в iншу лiкарню з новим графiком, що навiть краще. 200-лiтнiй денний стацiонар, який завжди був пов'язаний з медициною i тiльки при нiмецькiй окупацiї, колишнiй стайнею, - буде розiбраний по цеглинцi або проданий. Але вистачить i тижня без свiтла у вiкнах, щоб туди проникла вся чернь i почала розграбування.
Назад. Навколо смiття, неприбранi обрiзанi гiлки. Приватнi та багатоповерховi будинки уперемiш. Автостоянка, за спиною. Звук цвiркунiв звiдусiль. Лай собак. Почав переходити через дорогу, але на тому боцi в темрявi пролунали п'янi iржання пiдлiткiв, якi повертаються з пляжу. Я трохи перечекав, i пiшов коли вони вiдiйшли. Далi, знову руїни, що перетворилися на звалище, мiй старий будинок на розi, i, на шляху, лайливi слова тих, хто сидiв пiд вишнею. "Костя!", - Кричала якась п'яна дiвчина. А мене так дiстали всi цi люди, яких я не знаю. Мати слiдом, - вже не дивують i не чiпають.
Почуття вiдчаю. Не можу, навiть пiднявши голову, бачити зорi на небi. Я втомився вiд усього цього смiття, я втомився вiд брудного дикого мiста, вiд обiцянок, проблем, вимог, я просто нiколи не хочу виходити бiльше на вулицi. Хоча в стiнах будинку нiтрохи не краще менi. Я не патрiот цього мiста i цiєї країни, я лише той, хто намагався зробити щось краще, змiнити, все вiд мене можливе, але отримав лише плювок в спину i брудний мат в обличчя вiд усiх у вiдповiдь. Зраду та брутальне вiдношення вiд тих, кого i не очiкував. Ви заслужили життя в цьому лайнi.