Самоiзоляцiя - як спосiб самореалiзацiї i самовдосконалення за рахунок власних речей, що поруч. Я не проти автаркiї, але вже чого боятися, коли ми, перепрошую, - повноцiнно вийшли iз справжнiсiнької Радянської Антиутопiї?
Якого бiса нам боятися чогось, окрiм власних дурощiв? Я ж не закликаю до копiювання Пiвнiчної Кореї - нi. В нас усе набагато краще.
Це факти. Найкраща земля у Європi. Креативний та винахiдливий народ, який ще i за стiльки сторiч, не те що не здався перед iншими, нi - вийшов сухим iз води! Iз посмiшкою на вустах та рiдною мовою на язику, iз запалом творчим у очах, та вiзерунком етнiчним на чолi.
Єдина наша отрута, це отой миш'як, що пiдсипають нам нашi "друзi славянє". Якi, чомусь упевненi, що наша мова пiшла вiд їх угро-фiнського дiалекту, та i все таке далi. Тут особливо у подробицi вдаватися нiчого - найновiтнiшi дослiдження, зокрема i генетичнi - говорять самi про себе.
Самiй українськiй мовi, не менше 1000 рокiв! Я не можу зрозумiти тих рлзумово вiдсталих, що цураються власного культурного дому. Бо хата культури - це завше мудрiсть та надбання тисячолiть!. А ми - саме на порозi переосмислення речей.
Так "радiоактивних здобуткiв" та "моральних падiнь", що ми здобули по волi своєї ж деградацiї суспiльства, увесь час видкидаючи наджбання, а у замiн - замiняючи - нiчим, - багато. Лиш пустка у серцях...
Прийшов час самолюстрацiї i самозаглиблення у себе, як українця так i тих, хто просто тут народився. Ми усi одна сiм'я - нас народила ця земля, напоїла своєю водою, нагодувала своїм хлiбом та пестила дотиком повiтря,..
I не настiльки страшна та "Американщина", якщо iз користю вибирати лише найлiпше, а бiльше нудить вiд сучасного "рускага гламуру-сельскага", що окупував увесь наш iнформацiйний простiр. А тепер - самi подивiться, на кого пiд таким впливом, - перетворюються вашi дiтки: на розмальованих косметикою тринадцятерiчних трясогусок, якi зрання приборкують свою цноту iз першим лiпшим бидлом; та тих самих парубкiв, якi - курять з 9 рокiв, "втикаючи" не у книги, а порно - що iз усiх кустiв ллється.
Є простий i дiєвий механiзм, для знищення нацiї:
1 - Знищити культуру.
2 - Згноїти алкоголем i скурити молодь.
3 - Деморалiзувати суспiльство.
I попiл... в кого залишиться бажання, щось мiняти, коли в головi однi думки про секс, алкоголь та наркотики?
Я не кажу, що слiд здаватися. Я кажу - що вам слiд рятувати себе i своїх дiтей, починаючи вимикати зомбоBOX, i вмикати невеличку коробочку, пiд назвою - мозок!
Бо кожен iз нас, може впливати на долю свого народу, - у когось це виходить гарно i суспiльний вiзерунок виходить креативно-чарiвним, в хтось - плутає i рве всю нитку...
Стаття стосовно скорого надсилання заявки на вступ по ЄС. Хоча яка рiзниця, - нiчого не змiнилося з часiв ЄвроМайдану...Анiчогiсiнько. Кожен раз, коли я визираю у вiкно, я бачу таку саму стару розбиту дорогу, старi будинки та смiття. Кожен раз, коли я читаю новини - бачу одне i те саме лайно, що продовжується вже 30 рокiв пiдряд. Люди не хочуть цього бачити, не хочуть зазирнути у себе, - у причину усього цього трешу.
- Усе, +100 гривень на мiй рахунок, - ледь посмiхнувся я. - Буде за що оплатити I-нет чи купити щось поїсти.
За вiкном була осiнь, я знав це, хоча свiтло майже не проникало у середину. У будинку жалюзi були цiлi лише однi у залi та тi, що на кухнi. Колись, їх зламав мiй кiт, який помер рiк тому. Вiн задирав жалюзi, щоб залазити за них i дивитися на вулицю. Це єдина згадка, що лишилася про нього. Я поховав його у городi, зараз могила заросла бур"яном. Я нiколи не випускав його на вулицю, хоча вiн дуже прагнув волi, - я боявся, що вiн пiд i не повернеться i я лишуся зовсiм один. Зараз, вiкна з поламаними жалюзi, я заклеїв своїми старими малюнками, на деяких з яких i був мiй рудий смугастий кiт iз рудими очами.
Я його дуже сильно любив, бо поруч бiльше нiкого не було. Мати померла, коли менi було 22 роки. Це добило мене. Перед тим, коли менi було 20 - померла остання бабуся. Коли менi було 14 - помер тато. У 2005 роцi померла iнша бабуся. Коли було 7 - дiдусь.
Подивився скiльки часу, щоб якось змiнити напрямок думок.
20:00.
Нiч прийде швидко, навiть не помiчу. Але холод... Мерзнуть ноги.
Встав, пiшов, затягнув у кiмнату обiгрiвач, увiмкнув у розетку шнур та та сам обiгрiвач. Пiшло тепло. Згодом у моїй маленькiй кiмнатi стало тепло. Добре, що зараз лише початок осенi, взимку - доведеться закриватися у кiмнатi, немов коморi разом з обiгрiвачем, оскiльки в будинку давно немає опалення... Але вiн спалює кисень, а вiкно вiдкривати я не можу. Тепло надто дорогоцiнне. Тому, через кiлька годин доводить його вимкнути. Потiм, вмикаю знов i через деякий час вимикаю знов. Взимку, на дверях, я вiшаю простирадла, бо немає дверей, а тепло якось потрiбно зберегти. З внутрiшньої та зовнiшньої рами стирчать малi гвiздочки, на якi я i крiплю тканину.
Щоб подихати свiжим повiтрям, виходжу у iншi кiмнати або на веранду.
Але, разом iз вечором непомiтно пробiгло кiлька днiв.
Я знову сидiв за старим "станком" у мережi.
Вирiшив зайти у нашу спiльноту "Самукоморi" у мережi Facebook. Оскiльки набридло писати статтi в Українськiй Вiкiпедiї. Я i так там зробив бiльше тисячi статей, i вiдповiдно подарував нашiй Вiкi вiд 10 тисяч то 100 тисяч переглядiв на мiсяць. До речi, не зважаючи на прогнози росiян, що наша Вiкi досягне мiльйона статей лише пiсля 2020 року, вона вже мала мiльйон статей у 2018 роцi. Лiл. Але, повернемося до спiльноти "Самукоморi".
Її створив хтось дуже давно. Там обмежена кiлькiсть користувачiв, але усi учасники наврядчє прагнуть до розголосу своїх проблем i маленького свiту рiзноманiтних самукоморi. Як i очiкував, не побачив нових записiв. Лише кiлька коментарiв до попереднiх. Врештi-решт, я повинен зважитися i написати про себе щось, як i всi. Хiба ця спiльнота створена не для цього шiсть рокiв тому?..
Моя iсторiя, певно буде дуже довгою i нудною. На вiдмiну вiд iнших, я сам винен у своїх проблемах... На вiдмiну вiд iнших самукоморi. Я... все ж не повноцiнний для цього суспiльства.
Але спершу, перед цим, я переглянув Skype - нiкого. Певно усi ще сплять чи зайнятi своїми справами. Прикро. Я спiлкувався там iз такими ж як i я. Замкненим колом людей. В нас були рiзнi проблеми, але поєднанi одним дiагнозом - самоiзоляцiєю. Онлайн, через веб-камери, ми могли дозволити собi спiлкування, у колi тих, хто не буде знущатися одне над одним. Марта, Галан, Ван (Iван), Сама (Самара), Сашко "Слiпий", Сер (Сергiй) та Надi (Надiя) - були моїм основним колом спiлкування. Усi вони, так чи iнакше - є самукоморi.
У кожного - своя бiль.
В кожного - своя iсторiя.
Але i в кожного iз них, разом iз мною - одна доля. У деяких - самогубство.
Нас єднає Мережа.
Як би не було, ми намагаємося триматися одне за одного. Правда, ранiше у мене були друзi i в реалi, але усi мене по черзi зрадили та кинули. Я лишився на самотi...
Я поставив грiтися чайник, щоб налити гарячої води до миски та попарити ноги й заварити чай, поки старий радiатор вiдпочиває i охолоджується. Хоча б якось зiгрiюся. Принiс рушник, брудний. - Треба влаштувати прання...
Але що менi написати про себе? Простiше просто написати: "я нiкчема".
Моя подруга Марта, не виходить зi свого будинку ще з 2010 року. Вона так би мовити "рекордсмен" серед нас. 10 рокiв вона реально не виходила зi свого будинку, навiть у двiр чи балкон. Живе вона у центрi Львову iз вiкном, з виглядом на метушливi древнi вулички... Де "усi бiгають як комахи" - за її словами. "Нiкчеми", - називає вона їх, особливо туристiв, що не вiдривають камер вiд свого носа. Але, то вона так... Марта - лесбiйка, i не приховує цього, як i десять рокiв тому. Ранiше вона грала у музичному панк-гуртi i мала багато грошей, але тепер... її утримують батьки. Хоча вона досi записує власнi треки.
Марта не має нiг, ампутували. У 2010 роцi її переїхав водiй легкової автiвки, прямо у центрi Львова. Водiй втiк, а Марта лежала закривавлена на брукiвцi i кричала, конала з болю. Люди боялися пiдiйти до неї, i навiть не викликали одразу швидку, яка прибула лише через пiв години. Туристи фотографували її, нiби одну iз туристичних принад мiста. Нiхто не пiдiйшов, щоб допомогти "фрiку", нiхто. Бiльшiсть - просто проходила повз.
Тодi Марта носила на головi панкiвський iрокез, а на шиї нашийник iз гострими металевими шипами. Губи фарбувала чорним, як i нiгтi, i очi густо пiдмальовувала косметикою, використовуючи багато бiлої пудри. Мала пiрсинг у носi та бровах. Зараз Марта має ще бiльше пiрсингу на обличчi та тiлi. Iрокез вона помiняла на довге волосся пофарбоване у чорне. Вона впевнена, що у 2010 роцi водiй спецiально переїхав її.
Ще одна подруга - прiзвище Галан, своє iм"я вона не любить, тому просто Галан - має також вкрай тяжке життя. Познайомився iз нею через мережу, як i з Мартою (пiзнiше), десь у 2011 роцi. Дiвчина з Тернополя. Емо. Я промовчу про "стандартнi" знущання. Але... Роки тому, вона поверталася вночi додому i бидло, яке її знало, напало на неї зграєю i забивало. За що? Коротка зiчаска i те, що виглядає не так, як повинна виглядати "чьотка дiвчина". Вона досi вiдходить i намагається нi з ким не спiлкуватися i сидiти вдома, хоча i батьки її шалено травлять, що вона "не така як усi". Зокрема, через зачiску i довжину волосся. Забув додати, як наслiдок - вона стала глухонiмою через травми, спричинених побиттям!
Хлопець, пiд призвиськом Ван тобто Iван - ще навчається у школi, але частiше сидить вдома. Iнодi лише приходить на уроки. 3 рази на тиждень за партою - i то добре. Коли його починають чiпати, вiн просто збирає речi i йде геть. Живе у сусiдньому вiд мене мiстi, ще меншому i ще небезпечнiшому за моє. Там так багато бидла, як вiн стверджує, що на нього нападають з регулярнiстю по кiлька разiв на мiсяць. Ван - емо i йому тяжко, дуже...Вiн намагався спiвати у школi, i пори те, що в нього це виходило дуже класно, його однолiтки його за це почали нещадно травити i ненавидiти, забивати гуртом за школою.
Увесь свiй час вiн проводить наодинцi, в дома, у мережi. Лише iнодi виходить на вулицю, коли настає осiнь i бiля берега рiчки немає людей. Вiн може сам прогулятися, не боячись, що його будуть чiпати. Вiн обожнює фотографувати i певно єдиний iз нас, хто хоча б раз на мiсяць тай виходить прогулятися. На його фото, впродовж кiлькох рокiв я також не бачу жодних змiн, - усе лише занепадає. Вiн соцiофоб та ескапiст, вiн терпiти не може це суспiльство, i обожнює природу.
Ван не знає що/куди i навiщо... куди їхати? Та чи є сенс взагалi... хотiти чогось у цiй країнi? Вiн обожнює читати, як i я. I сам пише гарнi вiршi. Iнодi дiлиться ними iз нами, разом iз новими фото "вiдкритого середовища". Ван не гей, як я, хоча на нього нападають типу через те, що вiн гей, тобто за те, що виглядає не так, як за шаблоном повинен виглядати хлопець... У нього довга коса чолка, пiрсинг-симетрiя у губах, також вiн фарбує нiгтi у чорне. I у нього є дiвчина iз сусiднього мiста, також емо. Вона iнодi приїздить до нього, хоча це дуже небезпечно у злочинному мiстi гопникiв-грабiжникiв та наркоманiв-придуркiв.
Також, одна моя приятелька, iз якою я iнодi спiлкуюся по скайпу, живе у Днiпрi, точнiше у Сiчеславi, як тепер називається це мiсто. Її звуть Самара, а називає себе вона просто - Сама або Сама-тян. Народилася вона поблизу Сiчеслава, у селi на рiчцi Самарi. Тому її батьки так i назвали. Вона має гарнi сiрi очi та довге русе волосся, прикрашене рiзнокольоровими цятками. Але...має вроджену хворобу - риб"ячу шкiру, тобто iхтiоз...Навiть на обличчi. Вдень її лякалися усi, починаючи iз 3-х рокiв. Її життя ставало лише нестерпнiшим. Батьки були змушенi продати свiй будинок у селi разом iз дiлянкою i перебратися у мiсто, купивши менший будинок iз маленьким двориком. З неї знущалися однолiтки. Вона не змогла пiти до школи, чи унiверситету. I з дитинства мрiяла жити на островi, iз такими ж як i вона - iхтiандрами.
Сама себе вона iнодi називає "iхтiозавр"... (Одне одного вони називають своїми тематичними прiзвищами, що стосуються їх особливостей генетики: Дарье або Х-сцеплен, тощо...) Спiлкується вона переважно iз такими ж як i вона, i взагалi з усiма, хто має вродженi вади чи мутацiї. Її хлопець також iхтiозавр. Сидять переважно вдома. Навчаються також вдома. Iнодi, вона iз iншими iхтiозами, як вона каже, "виходить на полювання" ввечерi але дуже рiдко. Один iз iхтiозiв приїздить на авто коли сутенiє, i збирає усiх з будинкiв. У авто їхтiози перевдягаються або роблять ще бiльш жахливий макiяж, потiм паркують авто десь у парку i лякають людей. Знiмають вiдео i викладають до мережi.
Майже все лiто i зиму i взагалi усi вiтрянi i спекотнi днi - iхтiо сидять по домiвках. Їх шкiра не витримує сухостi, i її i так треба постiйно зволожувати...
Хоча, було дiло у Самари, що вона мала навiть власну фотосесiю (i в останнiй час, пiсля фотосесiї Самари, iхтiози часто називають себе iхтiопанками), на тiй же самiй рiчцi Самарi без тонального крему...Тодi вона вирiшила "не ховатися вiд свiту" i почала виходити на зовнi, сильно намащуючi шкiру кремами та iншими засобами i вдягаючи за власним неформальним стилем. Це було поза-тої осенi, - вона хотiла показати приклад iншим iхтiозаврам, ставши iхтiопанком, пiсля пiднесення вiд успiху фотосесiї. Але...усе скiнчилося дуже жахливо. На неї напало якесь бидло, увечерi, коли вона йшла зi своєї першої i останньої роботи. Потiм у пресi було написано, що це були "занепокоєнi" родичi наляканих дiтей "iхтiовирдком", що вiльно розгулює по мiсту i лякає собою людей. Вони роздягли її, побили, обплювали та прив"язали голу до паркану в парку.
Пiсля цього, вона не виходить зi свого дому окрiм як поїхати за мiсто на природу iз iншими iхтiозаврами чи не полякати "людей" вечорами...Хоча досi робить фотосесiї i селфi, якi стали популярними для великої частини iхтiозiв та їх фанiв по усьому свiтi. На Заходi навiть почали з"являтися iхтiопанки якi не були хворими на iхтiоз, саме через стиль Самари. А остання новина вiд Самари була така, що її запрошують до Нью-Йорку задля фотосесiї iз членами субкультури iхтiопанкiв та iнтервью...Пiсля цього, вона почала називати "заляканих" iхтiозiв "iхтiозаврами", а свою компанiю - остаточно нарiкла iхтiопанками. Вона досi стверджує, що на неї був скоєний замах в Сiчi не тiльки через зовнiшнiсть але i через iнтервью пiд назвою "Ми такi ж люди, просто iнакший вид", де вона закликала iнших iхтiозiв не боятися себе i народжувати бiльше подiбних собi для збереження їх виду, i заперечила, що вона та пiдiбнi - "хворi", назвавши себе цiлком рiвними до iнших людей: "Люди не можуть довго тримати руку над вогнем, то чому якщо ми не можемо довго витримувати вiтер, - ми хворi? Може хворими є ви, а не ми?"
У iншому iнтервью, вона привела приклад: "якщо рибу дiстати з води, вологи - вона загине. Так i ми - ми не хворi. Ми вид людей, що повинен жити при водi. Ми початкова i кiнцева стадiя розвитку людства. Оскiльки нашi предки вийшли з води, ми маємо шанс туди повернутися". Особисто менi, вона сказала, що iхтiо-сапiенс має право бути, а клеймо "хвороби" на них - це геноцид. Що вони i є тими мiфiчними iстотатами - русалками. Усi прихильники її теорiї, як i самi iхтiопанки, носять футболки та брелоки з iхтiозаврами, браслети на руцi чи крiплять їх до своїх сумок. Цей рух лише набирає обертiв. Одного разу, Самара навiть приїхала до мене у гостi разом iз iншими iхтiопанками, на кiлька днiв. Один iз них навiть виявився бiсексуалом. Ми цiлувались...бо трохи випили разом вина.
Сашко "Слiпий" - з ним давно не було зв"язку, хоча вiн доволi дружнiй. Вiн слiпий. На вулицю не може виходити вимушено, бо це реально небезпечно для нього, а людихрiн допоможуть,хiба що поржуть та закидають камiнням. В нього також були прикрi випадки. тому вiн сидить вдома, де немає проблем. Навчається також вдома. Що далi робити i як жити - не знає...Звiсно, вiн дещо вмiє - малює шалено красиво та незвичайно. Iнодi ми йому допомагаємо так би мовити, малювати, направляючи голосом куди вести рукою, хоча вiн зазвичай якось малює сам. Вiн не стидається того, що слiпий, навпаки, досить впевнений у собi але думає логiчно - тому для нього вулиця - це прiрва логiки...
Живе десь на Захiднiй Українi, точно не каже де. Iнодi, свої завершенi картини, вiн продає i має з того грошi, може так i буде заробляти собi на життя. Вiн дiйсно унiкальна людина. Не ми, а вiн пiдбадьорює нас... Хоча, звiсно, ми не знаємо, що вiдбувається iз ними коли вiн поза онлайном. Бiльш щирої i проникливої душi як Сашко, - не знаю.
"Сер" - або Сергiй, ще один член нашої закритої спiльноти. Вiн iз Донецька... Здається, цим би усе можна було сказати, ще додавши, що вiн за Україну. Виходити на вулицю там взагалi не безпечнiше нiж будь де в Українi. Взагалi, йому зараз бiльше тридцяти рокiв, але коли уся та каша з "Новоросiєю" почала варитися...Вiн стiльки усього пережив i побачив таке, що нам i не снилося. Вiн не гей, але "ополчєнцам" вiн видався таким через зовнiшнiй вигляд. Тобто вiн виявився для них сексуально привабливим. Його схопили та вiдвезли кудись "чєчєнци". Били його i гвавтували кiлька тижнiв пiдряд у якомусь пiдвалi разом iз iншими дiвчатами та хлопцями. Йому вдалося вижити, на вiдмiну вiд багатьох iнших. Коли вiн потрапив до своєї квартири, вiн бiльше iз неї не виходив. 5 рокiв.
Їжу та iншi необхiднi речi вiн отримує поштою. Вiн хакер. Вмiє зламувати сайти та iншi крутi штуки, якими заробляє грошi на прожиток. Батьки його виїхали до Росiї, на Далекий Схiд за великою "любовью" до "родiни", кинувши сина через його позицiю. Насправдi ж, вiн iнтелектуал. Уся його квартира завалена книжками, якi вiн замовляє поштою. Але пiсля того, що iз ним зробили ДНРiвцi вiн не може навiть i думати про якiсь стосунки з дiвчатами чи тим бiльш хлопцями... Вiн був дуже фiзично i психiчно травмований, i це лишиться з ним на все життя, звiсно, якщо вiн зможе вижити у тому пеклi...Вiн тiшиться можливостi поспiлкуватися з нами українською, хоча про нього писали усi видання країнi, вiн спiлкується з нами. Каже, що ми єдинi, хто може його зрозумiти.
I, нарештi, Надiя... - дiвчина iз Києва. Iнфiкована ВIЛ/СНIДом... Для друзiв, коротко - Надi. Сiм рокiв тому, коли вона навчалася у школi, її згвавтували однокласники разом зi своїми друзями, на однiй вечiрцi. Вона цього не хотiла. Пручалася до останнього, але в неї не було сил боротися iз усiма хлопцями, тим бiльш, що її почали бити i душити. Iншi дiвчата не зважали, i самi були учасницями цiєї вакханалiї. I пiсля цього, коли вона прокинулася ледь жива з ранку серед сплячих тiл, усе ще пьяних хлопцiв i дiвчат, вона швидко зiбралася та втекла. Звернулася у лiкарню, потiм у мiлiцiю.
У лiкарнi вона лежала дуже довго, а пiсля реабiлiтацiї, в неї виявили СНIД. Вона була шокована, тим бiльш тим, що мiлiцiя певно отримала хабар та не хотiла карати винних, заявивши, що "усе нiби-то було добровiльно"... Надя втратила розум i кiлька рокiв лежала iз психозом у психлiкарнi. Потiм її випустили. Усi близькi та друзi - покинули її, цураючись, боячись "заразитися" вiд нею СНIДом. Батьки виїхали жити за мiсто, заливши для неї стару двохкiмнатну квартиру на Троєщинi. З того часу, вона не виходить на вулицю, бо це небезпечно для її iмунної системи, життя. I вона досi боїться, що її можуть згвалтувати, тим бiльш, що гвавтiвники обiцяли її вбити, а мiлiцiя її не захистить.
Тому, вона живе самотньо у своїй квартирi, на лiках, пiдпрацьовуючи через iнтернет редактором та отримуючi грошi вiд мiжнародних фондiв й батькiв, що зараз мають власну ферму. Вона б i ладна була знайти якусь для себе людину з ВIЛ чи СНIД, щоб не було так самотньо, але також панiчно боїться будь=яких проявiв сексуальної поведiнки через глубоку психологiчну травму. Хоча, усi знають що вони досить близько спiлкуються з Сером. Бо мають багато схожого...
Є i iншi. Дуже багато по всiй країнi. Я спiлкувався iз сотнями подiбних самукоморi i з десятками продовжую спiлкування зараз. Бiльшiсть у цьому суспiльствi навiть уявити не може скiльки в Українi калiк, слiпих та смертельно хворих, або мутантiв, iнакших, "ненормальних". Наша реальна сукупна кiлькiсть величезна...Але, Україна не бачить нас, бо ми не дає можливостi жити на зовнi, пiд променями Сонця, яке свiтить для всiх. Суспiльство вважає нас виродками, але ми вважаємо, що виродками є лише ви.
Менi вже 26 рокiв. Останнiй раз виходив на вулицю 3 роки тому. Хоча iз дитинства був самiтником i домосядцем. Живу, а точнiше виживаю, я один, у старому будинку i нiкуди не виходжу. Iнодi, я визирає на зовнi через шпарину над старими дверима чи просвiтi в жалюзi. Комунальнi послуги я сплачую за рахунок державної допомоги для безробiтних. Оскiльки маю iнтернет, можу оплачувати усi послуги онлайн, в тому числi i за самий iнтернет. Моє життя, мiй життєвий простiр, замкнений будинком. Чому? Я живу у маленькому напiвмертвому кримiнальному мiстечку на Сiчеславщинi. З мене усi знущалися через зовнiшню андрогiннiсть i жiночну поведiнку, починаючи зi школи, а коли я пiшов навчатися до лiцею - усе стало просто нестерпно. У мене плювали, штовхали, материли, погрожували, усiляко цькували та принижували. Вчителям було пофiг, вони самi приймали участь у цьому. Вони навiть вкрали мої малюнки для конкурсу. Я не мав грошей, щоб поїхати у велике мiсто, i не мав виходу i вибору де навчатися.
Одного разу, коли я йшов мiстом з давно забутою мене подругою-емо, на мене напади хлопцi з лiцею, якi бухали пiд пiд"їздов iз своїми тьолками. Один iз них на мене накинувся i почав бити головою об балкон, потiм напали i усi iншi. Я пав на землю i вони почали забивати мене ногами. Подружка, не знала що робити i була шокована. Я отримав струс мозку i купу травм i переломiв. Лишився довгий шрам на весь череп. З того дня, я намагався не виходити на вулицю, бо це було небезпечно i нестерпно. Потiм, померла моя мати, коли менi було 22 роки, i з того дня я не виходив на вулицю зовсiм. Iнодi, сусiдка приносить менi харчi i кладе на пiдвiконня, раз на мiсяць. Це: хлiб, масло, молоко, яйця, овочi чи фрукти. Деякi овочi я вирощую у верандi разом iз квiтами. Трохи грошей я отримую вiд публiкацiї своїх книг i вiршiв, статей у мiсцевих газетах, з них я можу iнколи купити собi поїсти чи щось необхiдне. Усе замовляю через мережу. Це моє "життя". Точнiше те, що вiд нього лишилося. Фактично, я не можу i не хочу виходити на вулицю через дискримiнацiю та ксенофобiю та власну агорафобiю. Я типовий самукоморi - пробачте, що забрав ваш час...
[Опублiкувати]
Пiду спати, перед цим трохи почитаю якусь книжку. Завтра, може, хтось буде онлайн.
Прокинувся. Зранку не було у кранi води, дивно. Сподiваюся, скоро вiдновлять... Цiлий день, туди-сюди знов їздять по вулицi великi машини, щось возять, а щось вивозять. Певно знов якесь будiвництво палацу для мiльйонера-крадiя. А день зовсiм нiякий, навiть попри те, що я присвятив ранок прибиранню.
Пiду подивлюся у шпарину над вхiдними дверима. Що ще робити?
По дорозi зазирнув у дзеркало. Я зараз жахливо виглядаю, хоча ранiше слiдкував за своїм зовнiшнiм виглядом. А ще, хоча я завжди був худим, зараз я як скелет з довгим волоссям. Iїсус... хоч на розiп"яття. Звiсно, я жартую.
I ось, я пiшов по чистiй пiдлозi на кухню, з кухнi, вiдкрив дверi i вийшов у тамбур. Свiтло вдарило у очi яскравими променями. Останнiй раз я був у тамбурi-верандi днiв 4-5 тому, тому у напiв-темрявi очi вiдвикли вiд яскравого сонячного промiння.
Квiти - їх тут не менше третини. Хоча i у дворi є квiти, через те, що я давно там порозкидав насiння. Але i не тiльки квiтiв, там також самi по собi ростуть такi овочi як: гарбуз, томати, огiрки, цибуля та iншi... Усе iнше у закритiй верандi - зелень та усiлякi трави, iз яких я роблю салати. Вдихнув запах - рослини i трохи смороду вулицi, i звукiв.
Я ненавиджу пил, тому усе завжди протираю, а грунт у рослинах покриваю дренажем. От i прийнявся доглядати за рослинами, якi вже засумували без пiклування i поливу. Тут трошки було спекотно, але не пройшло i години, як усе зайве листя було у кошику для перегною, а навкруги - чисто. Я такожмаю i iншi квiти всерединi будинку.
- О, знов... - сказав я ледь тихо, - їдуть, - це дiйсно шумно їхало велике авто чимось навантажене.
Я визирнув у велику шпарину над дверима.
Фура лише пiд"їздила.
I коли авто проїздило повз мiй двiр, я побачив, точнiше мене, точнiше ми побачили одне-одного. Це певно був водiй iз будiвництва, хлопець десь 30 рокiв. Вiн був у блакитнiй футболцi, з коротким волосся. Менi можливо здалося, але вiн впився очами, побачивши мої очi. Я перелякався i вiдскочив вiд дверi, а потiм пiшов в дiм.
I дiйсно, вiн побачив карi очi, i подумав, що то дiвчина, оскiльки помiтив довге волосся...
Хлопець, якого звали Саша (просто Саша), був зворушений, i через кiлька днiв спостережень при роботi водiєм на будiвництвi будинку нижчє вулицею, зрозумiв, що власник очей не виходить на подвiр"я, оскiльки навiть дорiжка заросла бур"янами...
Вiн бачив, що вiкна з середини заклеєнi малюнками, бо жовтi вiд часу жалюзi, певно були зламанi. "Це дiвчина?" - усе думав вiн, прокручюючи образ гарних карих очей у пам"ятi. "Чи нi?" Залишок дня, пiсля роботи, вiн думав лише про те, що вiн бачив i що це може значити? Занедбаний будинок i людина всерединi. Незважаючи на втому вiд роботи.
Саша зовсiм нещодавно приїхав до мiста, зi Степоградщини (минулої Кiровоградщини) i влаштувався водiєм, оскiльки iншої роботи не знайшов. Поїхати зi Степограда вiн вирiшив назавжди - його кинула дружина, вiдсудивши при розлученнi майже все, що в нього було. Тож, iз невеликим рахунком i банку та легковою автiвкою вiн поїхав на Схiд, i зупинився у сусуднiй областi, у мiстечку, яке йому сподобалося. Недалеко вiд центру вiн знiмав однокiмнатну квартиру i намагався прийти у себе пiсля розлучення i зради "дружини".
Увечерi, я нарештi зайшов до скайпу i побачив, що декiлька з наших є онлайн. Сама-тян якраз теревенiла зi своїми. домовляючись про черговий вечiрнiй похiд до парку, щоб полякати людей. Я розповiв їй про те, що сталося. Бо вираз обличчя того водiям в"ївся у свiдомiсть. Вiн був збентежений та здивований. Сама сказала, що не бачить у цьому нiчого взагалi. Просить лише бути обережним i сидiти наступнi днi тихо, "а то знає що може статися". Я i послухався. Вирiшив кiлька днiв не виходити до тамбура взагалi.
Але я не виходив десь тиждень. Дивився новi серiї серiалiв. Поливав квiти у серединi будинку, прибирався, робив вправи, читав. Якщо так подумати, то не так i погано жити самому, не турбуючи нiкого. Є кiно, серiали, аудiо та електроннi книги, музика - iнтернет...
Але якось сумно, самотньо, iнодi до жахливого стану.
Тому, я все ж, пам"ятав, тримав образ очей того хлопця, свiтлих, сiрих - вiдкритих.
Авто усе їздили туди-сюди, i я вирiшив знову вийти i подивитися у шпарину, може i побачу того хлопця знов. Я навiть сам не знав навiщо. I дiйсно? Менi певно просто...
I я вийшов на свiтлу веранду, полив квiти та iншi рослини, прибрався.
I непомiтно, пiдiйшов до шпарини над старими дверима.
Це був сонячний день, хоча вже був початок жовтня... I ось, знову шум - їхало авто, тепер вже зверху вулицi, а не з низу, як того разу. Я нiби приготувався, починаючи нервувати, будь-якої митi готовий втекти у нутро будинку. Я знаю, я жалюгiдний.
Шум.
Погляд!
Вiн спецiально, проїзджаючi повз, знов подивився сюди! Я перелякано вiдiйшов вiд дверей. Вантажiвка проїхала з шумом i пилом на дорозi. Вiн не тiльки бачив мене, вiн знайшов поглядом мої очi! Вiн... шукав/чекав... Нi, хоча... Хiба таке може бути? Навiщо я здався якомусь хлопцю з коротким свiтлим волоссям, сiрими очима i тiлом спортсмена. Хоча я бачив лише його сильнi руки... Це не важливо. Я не можу бiльше показуватись.
Ще раз! Я можу поклястися, що бачив тi очi ще раз! Цього разу вони майже одразу зникли, але то були тi самi очi тiєї самої людини! Що ж робити? - думав Сашко...
- Я повинен дiяти, - сказав вiн сам собi, в черговий раз проїзджаючи повз закинутий будинок, i дивлячись на дверi. - Пiсля роботи.
Пiсля роботи вiн був втомлений, але сказав спiвробiтникам, що пiде пiшки. Нiби хоче подихати свiжим повiтрям, перед настанням холодiв i транспорт його вже дiстав. Дочекавшись, поки пiдуть вони, щоб не виглядати iдiотом. Був вечiр, коли усi розiйшлися. Зiбравшись iз силами, мiцно стиснувши кулаки, вiн пiшов до занедбаного двору, з метою врятувати дiвчину, певно, у якої "не всi в дома" чи хто зна, що насправдi...
Сутенiло. Навкруги не було нiкого, коли Саша перелiз через старий паркан i пiшов по закинутiй дорiжчi до дверей. Ще раз подивився, щоб його не побачили сусiди. Навкругиу се було настiльки занедбано, що "нормальна" людина нiколи б не повiрила, що тут хтось може жити. Навкруги були лише чагарники, тiльки вони були свiдками того, як Саша обережно постукав у дверi. I ще раз, i ще один, прислуховуючись.
I самукоморi почув.
Жахливо перелякався, оскiльки вже були випадки, що крадiї залазили до двору i намагалися щось поцупити,думаючи, що тут нiхто не живе. Тодi одинак збирав усi сили i виходив на кухню, вмикаючи усюди свiтло i переходячи на веранду, вмикаючи свiтло на вулицi. I починав кричати, що зараз викличе полiцiю. Зазвичай, це допомагало i грабiжники втiкали. Але вiн блефував, телефону працюючого в нього вже давно не було.
У цей раз, вiн здивувався i перелякався водночас.Тихо вийшов на кухню i почав прислухатися. Хто це мiг бути? I як незнайомець, маючи добрi намiри, щоб стукати, перелiз через паркан?! Жах! - подумав вiн, - тут точно щось не так i небезпека.
- Що ж робити? - прошепотiв вiн.
Водночас, Саша нiби щось почув, хоча на стуки не вiдповiдали. Вiн не хотiв виламувати дверi, хоча розумiв, - йому треба потрапити в середину. Тут вiн побачив, що дверi недостатньо щiльно примикають до рами i їх закриває лише гачок, який легко можна пiдняти стороннiм предметом, наприклад палицею. Вiн пошукав навколо i знайшов паличку, пiддiв - гачок впав! Саша нерiшуче тримав двер: "що я роблю?"
У соцiальних мережах менi не допоможуть, я так давно туди не заходив, та i хто б змiг менi допомогти? Я ж спiлкуюся з такими ж як i сам - самукоморi. Там хтось один. Треба щось вигадати, хоча я загнаний в кут, нi... В мене починається панiка! Де ключi вiд дверей, що ведуть на кухню?! Клятi ключi! Тут деь повиннi бути на полицях, де ж... - i тут вiн почув, як хтось пiддiв гачок. В той же момент - побiг у свою кiмнату.
- Допоможiть! - вмикав вiн веб-камеру.
Будiвельнек проник у будинок, почувши крик i побачив що усе тут чисто i гарно. Не так як на зовнi. У тамбурi було повно квiтiв i усiляких рослин. Вiкна iз середини були заклеєнi скотчем, в кутку стояло вiдро з перегноєм. Над дверима убла фiранка - певно вона закривала усi дiрки, щоб не потрапили комахи. Тихо зайшо у тамбур, почувши ще бiльший заклик допомогти iз середини. Дверi за собою вiн закрив на гачок. Увiйшов на кухню. Також чисто i затишно, попри доволi бiдне убранство. Напiвтемрява була тут володаркою.
Як не було б дивно, Саша зняв взуття i поставив на кухнi.
Вiн не хотiв нiчим шкодити але повинен був хоч запитати, чи хоча б побачити ту особу, якiй належали такi гарнi очi, наповненi такою тугою та самотнiстю, якi нiби кричали до нього, в той момент, коли вiн їх побачив перше. Пiшов далi. Потiм побачив що хтось тут точно є, у однiй х кiмнат, де усюди лежали стопки iз малюнками та холсти, i розчулився. Це був худесенький хлопець iз довгим коричневим волоссям i нiжним обличчям... Такий гарний, гарнiше за велику кiлькiсть дiвчат. Але з тими очима, у якi вiн закохався з першого разу. Той перелякано стояв у смугастiй футболцi i сiрихштанях, перелякано дивлячись на непроханого гостя. I вiн був дiйсно непроханим гостем. За усiм законом - вiн порушив приватну територiю i може сiсти до в"язницi. Хоча вiн розумiв, що вiн робить щось потрiбне.
- Я Саша, - просто вимови вiн.
Незнайомець, мешканець цього дивного помешкання, лише дивився за нього налякано.
- Тiльки не кричи, - продовжив вiн. - Я лише побачив що ти дивився на зовнi. Ти не виходиш на вулицю?
Хлопець мовчав, затамувавши подих.
- Я не зроблю тобi нiчого поганого, - майже лагiдно звертався до нього Саша. Я просто вирiшив, що чимось зможу допомогти.
Саша прикинув, що йому може рокiв за 20. Можливо вiн був ненормальним? Може розучився говорити до людей? Скiльки вiн тут сидить i як виживає i чому? - дивувася Саша, дивлячись на хлопця iз довгим волоссям i нiжним лицем. Саша нiколи не вiдчував потягу до хлопцiв. але у цей момент, мiг поклястися що щось у ньому йокнуло, у тому числi i в штанях. Чи то вiд того лише, що давно не мав дiвчини? Вiн не знав.
- Слухай, давай ми сядемо i поговоримо, добре?
- Добре, - вiдповiв мешканець. I додав: Навiщо ви прийшли?
- Я бачив тебе. Я вирiшив, що тобi слiд допомогти, - звiсно Саша говорив лише те, що мiг сказати, щоб не налякати незнайомця, хоча був сам вкрай збентежений тим, що це не дiвчина.
Худий-худий хлопець сiв на лiжко. Подивився у очi Сашi i по його очах потекли сльози, вiн закрив обличчя руками. Саша, шокований, сiв поруч, але не близько.
- Я хочу тобi допомогти, - нарештi сказав вiн.
- Як? - витер сльози з обличчя хлопець i подивився прямо в очi Сашi.
"Дiйсно, Саша зловив себе на думцi, як вiн може йому допомогти?"
- Я ненормальний! Я не виходив на вулицю вже роки! Роки! Розумiєш?! - викрикнув мешканець.
- I що? Усяке буває. Я нiчого про тебе не знаю.
Хлопець, видихнув i нiби заспокоївся, почувши слова незнайомця iз сiрими очима.
- Ти можеш розсказати менi сам те, що вважаєш за правильне. Передусiм, якщо можна, я можу дiзнатися як тебе звати?
- Усi називають мене Квiткою, - через зуби сказав хлопець, видавлюючи i соромлячись.
- Добре, Квiтко.
- I ти нiчого менi не зробиш? - трохи вiдсiв Квiтко.
- А що я повинен зробити? - здивувався Саша.
Квiтка почав ледь тихо щось говорити. Мить за миттю слова починали ставати усе зрозумiлими. Саша вслуховувався. Першим дiлом, вiн дiзнався що Квiтцi вже 26 рокiв, хоча той виглядав значно молодше, певно через ет що не виходив на зовнi. Самукоморi з соромом розповiв про своє життя те, що мiг, те, на що вистачило сил. Йому було дуже важко, здавалося вiн зараз посне задихатися. Кожне слово давалося йому з безмежними зусиллями. Спiлкувався самукоморi тiльки з такими ж як i вiн. Це привело Сашу в шок. В них була власна закрита спiльнота, де вони обговорювали своє виживання. Пiд кiнець, Квiтка нiби почав задихатися, певно сам входячи у шок вiду сього того, що розповiв незнайомцю. Але вiн вiв себе так, нiби йому вже втрачати було нiчого. Будiвельник був м"яко кажучи, вражений i тотально знiвечений...
Квiтка, здавалося, дивився в нiкуди iз вологими очами, схопившись за груди однiєю рукою, вiн учепився за футболку, а iншою - за штанину, починаючи задихатися вiд шоку. Хлопець був схожий на зламаний вiтром очерет, готовий от-от обiрватися i впасти. Можливо, Саша про це пiсля i пошкодував, але зараз вiн робив те, що вважав зробити на добро. Вiн кинувся обiйняти хлопця. Хоча той почав пручатися, той почав усе сильнiше його стискати. То усе пручався, але Саша знерухомив його руки, притиснувши до себе, притулив голову iз довгим волоссям до себе. Поцiлував у щоку, не розумiючи що робить.
"Дiйсно, - Квiтка", - подумав вiн.
Стискаючи Квiтку, зрозумiв, що ця самотня нещасна людина голодує насправдi. I те, що вiн був самукоморi його не хвилювало анiтрохи. Це певно той випадок у життi, коли зустрiчаєш людину, яка не здатна на зраду. I вiн обiймав його, сильно але нiжно, даючи змогу виплакатися. Не знав, що буде далi i що робити як жити пiсля цього iя ким бути пiсля цього. Сашi було всеодно. Коли вiн останнього разу обiймав свою дружину, вiн розумiв, що їй всеодно до його шкiри, до його. Вона перестала вiдчувати щось до свого чоловiка. А тут, те що вiн вiдчував, вiн не вiдчував нiколи у своєму життi, навiть тодi, коли вперше обiймався iз дiвчиною. Цей все ще хлопчик, "вiддав себе на поруки" незнайомцю. Який жах, якщо б це був саме не Саша, а якась зла гнила людина, - думав чоловiк iз сiрими очима. Вiн ще раз поцiлував хлопця у лоба, вiдчуваючи вже потяг до нього, як до...
Саша розiмкнув обiйми, здивувашись.
- Ти такий худий i певно голодний. Я якраз отримав платню за день. В мене достатньо грошей щоб нагодувати тебе. Давай я швидко сходжу до магазину i вернусь? - Сашi зараз дуже хотiлося закурити i вийти на свiже повiтря, звiсно вiн не хотiв тiкати але повинен був якось розвiяти усе те, що почув i вiдчув, щоб самому не впасти у шок.
- Добре.
- Я не йду, чуєш? Я вернусь дуже скоро.
- Дякую, - знов просльозився Квiтка.
Саша посмiхнувся, з сумом i пiшов. Швидко покурив на вулицi й пiшов за продуктами.
Але коли повернувся, дверi були зачиненi. Саша збентежився, хоча не став знов вiдкривати дверний гачок. Вiн навiть вiдчув якусь образу, хоча не розумiв, що сталося. Вiн постукав: раз, два, три, чотире, - тиша. Постояв iз пакетом у руках. "Ну що не так?!" Тому вiн лишив їжу бiля вiкна, де його самуко мiг її забрати. Додому Саша прийшов розлючений.
- I що я собi думаю?! Ким я хочу стати?! Якого бiса взагалi полiз туди?! - кричав вiн у стiну.
Але кожного дня, пiсля роботи, вiн ходив до тутешнього магазину. Купував їжу, солодощi, необхiднi речi i клав свiжу їжу на пiдвiконня за свої грошi. Вiн не знав, навiщо це робив, але купував i клав. Це увiйшло у звичку, хоча це усе був повний цирк для нього. "Може, так i краще" - одного разу подумав вiн, - "невже я хочу стосункiв iз хлопцем? Та й..."
- Принаймнi, коли я бачу, що вiн забирає їжу - пусте пiдвiконня. я знаю, - вiн живий.
Саша почав дивитися iнформацiю про гомосексуальнiсть i самукоморi у мережi. Йому навiть вдалося вiднайти їх закриту спiльноту у Facebook. Вiн створив фейкову емо-сторiнку i проник туди, i почав слiдкувати за спiлкуванням цих дивакiв.Там були i повiдомлення вiд Квiтки. Вiн прочитав усе. Кожен день, коли повертався додому, увечерi читав те, що було колись написане Квiткою за мiсяцi та роки. У цьому маревi пройшла осiнь. А Сашко не мiг забути цього хлопця-дiвчину, квiтку у його долонях, яка грiлася вiд його грудей...
Як би то не було. Усе йшло по режиму.Ранок. Робота. Вечiр, - магазин. Старий будинок.
Але...Одного разу, взимку, вiн побачив на пiдвiконнику, всiяному снiгом, певно пальцем написане, "Дякую". Це був день, коли пiшов перший снiг, що пролежить не довго в розтане. Сашко був щасливий. Хоча "дякую", - ви тiльки подивiться, "дякую", - смiявся вiн. "Мале дурне самукоморi" - тепер я знаю про тебе усе, хоча ти про мене - нiчого.
I дiйсно, виявилося, що цей самукоморi неабиякий письменник. Його публiкували у Канадi, США, ЄС, - невеликими накладами, але публiкували. Сашко купив усi його твори у електронних та паперових версiях, знаючи, що якась частина грошей пiде на його рахунок. I не по одному примiрнику, по 10 на кожну книгу та збiрку. Зайвi книги вiн розклав на автобусних зупинках мiста. Книги та розповiдi, вiршi Квiтки були провокацiйнi, але цiкавi.
Одного дня, вiн не побачив, щоб їжу хтось забрав i занепокоївся. I дуже сильно, особливо, коли пройшло вже кiлька дiб. Це було взимку. На кiнцi. Вже три днi їжу нiхто не брав. Вiн знову, пiсля роботи, був змушений "зламати" дверi, зхвильовано увiйшов у середину i побачив, що тут надзвичайно холодно, злякавшись, побiг у кiмнату самукоморi, яка була закрита простирадлами. Де "той самий" лежав у лiжку без дихання. Поруч - обiгрiвач, що зламався. Хоча звiсно вiд"ївся за осiнь та зиму. Саша кинувся до нього, навiть не знявши куртку та взуття. По очах сльози, дорослого чоловiка, але той виявився ледь живим i... дуже хворим. Живий!
Будiвельник скинув куртку i шапку на пiдлогу.
- Тепер ти в мене не будеш сам у коморi, зрозумiв?
- Так, - хрипло вiдповiв хлопець, кутаючись у простирадла.
Саша побiг на кухню i увiмкнув пiчку, зварив гарячого чаю.
Прибiг, стурбований.
Поцiлував його у щоки i...губи своїми гарячими губами. Той ледь вiдкрив очi. Посмiхнувся. Поруч нього лежали малюнки, на яких був цей будiвельник...Рiзний, навiть без одягу. Саша посмiхнувся, бо малюнки виглядали досить реалiстично, хоча вiдвертiсть його лише потiшила. Вiн знав, чого насправдi хоче Квiтка. Будiвельнику було 32 роки, i вiн нiколи не спав з хлопцями i наврядчє вiдчував до них фiзичний потяг ранiше, але сiв на лiжко i нiжно обiйняв самукоморi, притуливши до себе, немов дiвчину...Вдруге.
Поцiлував у лоб i хотiв пiти за лiками. Бо Квiтка вiдмовився бачитися iз лiкарями i не хотiв щоб його бачили таким, навiть Саша. Вiн якраз ремонтував радiатор, там була зовсiм невелика поломка. Саша образився, але сказав, що треба пiти за лiками до аптеки.
- Не йди... - прошепотiв у вiдповiдь Квiтка.
- Нi, я повинен... Тобi потрiбнi лiки!
Саша пiшов до аптеки, перед тим накривши самотинники ще одним простирадлом.
Швидко побiг i швидко побiг назад. Весь у снiгу, бо на вулицi була хуртовина. Коли повернувся до будинку, самукоморi був мертвим. Охололи його вуста, а на очах - сльози. Вiн мiцно стискав у долонях, притискаючи до серця, малюнки, на яких був зображений 32-х рiчний будiвельник, iз сiрих очами та свiтлим волоссям.
Пакет iз лiками впав на пiдлогу.
Саша кинувся до лiжка, обiйняв нерухоме тiло i заридав.