Яцковская Валерия Олеговна : другие произведения.

Сенс мого життя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Любов приносить тiльки бiль. Вона як наркотик. Спочатку тобi дуже добре, але потiм починається ломка i ти просто помераєш. Але iнколи ти сама хочеш цього. Чого? Смертi. Людина знає що вона прийде, не вiдомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти вiдкриваєш її дверi, вона любязно заходить i починає малювати велику полоску в твоєму життi. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть-перехiд в iншу реальнiсть i сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханнi. А хiба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальнiсть. А як що знайдеш, не сперечайся нi з ким, бо повернуть помилки виправляти...а тодi тобi захочеться жити...

       0x01 graphic
     
          Анотацiя:
         
       Кожен не просто так на землi, спочатку можливо просто так, але ми чогось хочимо у цьому життi. I часто у нас не вистачає на це смiливостi, ми боїмося, i колись самi собi кажемо, про те що жалiємо, що не зробили то-то. Людина не кiшка, у неї в запасi не буде ще вiсiм життiв, тому якщо ти чогось хочеш, роби це зараз. I не роби когось або щось сенсом свого життя. Зробила? Шкодуй про це, скоро почнется твоя мiсiя яка буде одною з важких. Не роби помилок! Будь собою. I слухайся жттєвих урокiв.
      
    Урок 1: Любов приносить тiльки бiль. Вона як наркотик. Спочатку тобi дуже добре, але потiм починається ломка i ти просто помераєш. Але iнколи ти сама хочеш цього. Чого? Смертi. Людина знає що вона прийде, не вiдомо коли, але прийде. Але чим менше на неї чекаєш тим довше вона шукатиме тебе. А як що ти вiдкриваєш її дверi, вона любязно заходить i починає малювати велику полоску в твоєму життi. Ти цього не хочеш, але часто сам даєш її фломастери. А буває ти думаєш, що смерть - перехiд в iншу реальнiсть i сам тягнеш до неї руки. Кажеш що ти розчарувалася в коханнi. А хiба кохаєш лише ти? А може люблять тебе. Обернися...не шукай другу реальнiсть.
          1 роздiл.
          Невже життя завжди повiльно вбиватиме мене? Ну чому менi так не щастить? Я глянула на часи. Лише восьма ранку, а я уже стiльки усього натворила. I наче це була не я. Але як це пояснити це тiй жiночцi, на яку я вилила воду з вази. Сказала б її "Це не я. Мною щось керувало.", виглядала б як дурна. Я неудачниця з великої букви. Iнодi я думаю що обманюю себе , але вчинки говорять самi за себе. Я глянула на годинник ще раз. Я ж спiзнююся до школи. Уже вкотре.
          Як би я встала ранiше можливо встигла би на автобус. I чому я нiяк не навчуся водити машину. Я з скривленим лицем згадала ту аварiю. Подумаєш, розбила машину. У мене прав небуло. Усi такi дивнi, вони думають що як що мiй батько багатий то моє ДТП буде закритим. Але не тут то було, батько заборонив менi їздити на машинi, доки школу не закiнчу. А оскiльки менi тiльки тиждень назад виповнилося шiстнадцять то навчатися ще рiк. Так, саме рiк сьогоднi ж друге вересня.
          Я оглянулася. Цi вулицi завжди були мертвими у них чулося ехо, як у глибокому колодцевi який затягую. Як там у школi без мене? Зазвичай, усi чекають на терасi. Не лише мене, а щей Бекi та Елiс. Дуже наївнi дiвчата. Їх нiколи не хвилює нiчого окрiм їх прекрасних. Нi, ну справдi. Я хоч i популярна, але не така як вони. Чесно кажучи ми вороги. У нас i дня не проходить без капостi. Минулого разу вони "пiдлизалися" до учителя фiзкультури, i вмовили його ганяти мене по полю. Так, цi двi блондинки ведуть романи з нашими учителями. Я звiсно ж не така як вони, але менi подобається бути в центрi уваги. У мене не iдеальна фiгура, не iдеальний колiр лиця, але у цьому свiтi усе вирiшують -грошi. Я люблю бути в центрi уваги, хоча я завжди це повторюю.Тодi я не почуваюся загубленою. Я знаю те, що мене знайдуть. Але як би усi мене пам'ятали про мене, то я би не iшла пiшки. Я уже почала думати про те чи є у мене друзi. Та мої роздуми були перебитi радiсними криками дiвчат.
          - Розi! -горланила якась дiвчинка. Менi навiть здалося що я бачу її не вперше. О, згадала вона завжди намагається присiсти бiля мене на обiдi. Я уже звикла до того, що усi хочуть сидiти бiля мене, тому моя реакцiя грубе мовчання. - Привiт. Як дiбралася?
          - Добре. - нарештi видавила я прориваючись через натовп. Дiвчина вiд щастя, мало не зомлiла i побiгла хвалитися.
          Ну що там знову? Я iшла уперед, дiйшла до хлопцiв i як завжди вони почали давати менi записки. Саме тi якi я викидую у смiтник. Та я уже наперед знаю їх склад. Там зазвичай назначенi зустрiчi. Я уже звикла до уваги.
          А що? Я дуже красива особа. Я брюнетка з дуже довгим волоссям, до бедр. У мене великi зеленi очi, вiд яких усi чомусь млiють. Хоч i не витончена фiгура, зате є маю пишнi форми. Я була красивiшою навiть за Бекi та Елiс, але якщо на мене гляне людина не знаюча про мiй статус, вона запитає "Дiвчинко, ти де одяг купує?", або щось типу "Зiрка секонхенду.". Вони хоч i були красунями, та зробили безлiч пластичних операцiй. Чому вони думають що це - красиво? Та люди ходять за ними лише тому що вони мають кучу грошей та безлiч хлопцiв. Вони як ляльки барбi. Усi лиця в косметицi. Волосся пофарбоване, це ж скiльки треба фарбуватися, я навiть не помiчаю, як змiнюются корнi. Вони завжди одягаются так, наче розовий - єдиний колiр у їх життi. I напевно навiть не чули про довгi сукнi.
          Нарештi просунувшись до дверей школи, я зрозумiла чому усi так стоять. Приїхав Красунчик Чед. Вiн уже давно за мною бiгає. Але менi однаково усе це.
          - Привiт Розiя! -почав вiн свою реплiку, чесно уже звикла до цього. Звiсно ж на моєму мiсцi хотiла би опинитися кожна дiвчина цiєї школи. Але що я пороблю зi своєю ненавистю до нього. Запитаєте "Чому ненавиджу?", а тому що вiн зустрiчається з усiма пiдряд. А менi такого "друга" не потрiбно. Звiсно, вiн красивий, але вiн не для мене.
          - Може кудись сходимо цим вечором? - подав голос Чед.
          Я оглянула хлопця з нiг до голови. Високий брюнет з загорiлою шкiрою та карими очима ,як завжди єхидна посмiшка. Вiн одягаєтся дiйсно класно i якби не слухи, я б прогулялась з ним. Але про що нам говорити? Вiн ж пустий. У нього лише одне на розумi.
          - Не хочу ображати. Але, я не зустрiчаюся iз товстими та не розумними. Ти здається не товстий. - сказала я. За моєю спиною почали смiятися. Ще б пак, я ж просто вiдмовити не можу. У мене просто дуже розвинене почуття юмору. А точнiше я обожнюю сатиру, або як дехто каже сарказм. Так...я - богиня сарказму.
          - Що? Ти не хочеш зi мною iти? Дiвчинко, я даю останнiй шанс. - в яростi сказав вiн. Але я в своєму репертуарi жалiбно на нього подивилася.
          - Я пiшла. - сказала, як найголоснiше.
          Обернувшись, я зустрiлася з голубими очима. Це був вiн. Не самий популярний, але самий прекрасний хлопець у нашiй школi. Венер, а коротко Вен учився у одинадцятому класi, вiн був на два роки старшим за мене. Але я була у нього страшенно закохана. Ще з тринадцяти рокiв. Справдi, я давно хотiла йому це сказати, але не могла. Я ж прекрасно знала що дiвчинi, не красиво придiляти знаки уваги хлопцевi. Особливо тобi коли вiн її iгнорує. Як можна мене iгнорувати? Навiть Чед хоче зi мною зустрiчатися. Я оглянула Вена. Як завжди вiн був зногшибаючим. Бiла футболка з зображенням чорного птаха, чудово дивилася на його блiдому тiлi. Його блондинесте волосся було акуратно укладене у модну зачiску. За спиною у нього була гiтара. Вiн помiтив мiй пильний погляд i я засяяла рум'янцем.
          - Я тебе не ударила? - запитала я перше що могло прийти у голову, при цьому дивлячись Вену у очi. А якi вони прекраснi наче бiрюза. Такi яснi, свiтлi...
          - Нi. - спокiйним голосом сказав вiн, ти самим вириваючи мене iз свiту фантазiй.
          - Гарна сьогоднi погода. - сказала я. Вен вдихнув повiтря i обернувся. Розмова в котре не вдалася. Я подивилася йому в слiд. Серце наче зжалося. Чому вiн не говорить зi мною. З Розi Хiлс? Невже я йому не подобаюся? Стiльки слiв крутиться у головi. Та її думки перебив дзвiнок. Ну чому вiн звонить тодi коли на це чекаєш менше всього.
          Я направилася в клас бiологiї. Як завжди тут стояв неприємний запах спирту та медикаментiв. Я сiла на останню парту i почала вiдбивати притенденток сiсти бiля мене. Через хвилину, претендентiв. Я глянула в сторону Бекi. Навколо неї стояло два охоронця. Не справжнiх, це були дiвчата з нашої школи. Нарештi зайшов Чед. Вiн оглянув зал i швидкими кроками направився до моєї парти. Я незнала що робити. I тут в головi пронеслася iдея. Перед мною сидiла та сама дiвчина, яка зустрiла мене зранку. Я рiзко хватаю її за руку. I показую на те що б вона сiла бiля мене. Дiвчина дуже зрадiла цьому i за секунду опинилася бiля мене. Я навiть не клiпнула.
          Чед пiдiйшов до парти. I почав:
          - Ей! - прикрикнув хлопець до моєї напарницi. - Ти тут не сидиш!
          Я здивувалася. Що за манери? Потрiбно його провчити. Я дещо шепнула на вухо дiвчинi. Ой, я її iменi навiть не знаю.
          - А що ти власне хотiв? - сказала вона. Я їй кивнула, кажучи продовжуй у тому ж дусi. - Нiяк не можеш звикнути, що красунчика кинули чи ти не можеш змиритися з тим що його люблять лише повiї, накштал Бекi та Елiс. До речi, а ти довго з ними зустрiчався чи лише один вечiр? - сказала вона глянучи на нього поглядом повним жалю.
          Ого, чесно кажучи я була здивована неменше Чеда. Я їй шепнула вiдшити, але менi це подобається. Я помiтила як Бекi та Елiс переглядаються, а Чед взривається вiд злостi.
          - Та як ти смiєш таке казати? - закричав вiн. I тут вирiшила взяти реплiку я.
          - А що Чед? Обманює? - сказала я. Я знала що вiн ненавидить спокiйний тон. Я би ще щось добавила , але тут зайшов учитель.
          - Мiстер Колiстер , ви не можете знайти собi мiсця? - звернувся вiн до Чеда.
          - Так, пане. Я хотiв сiсти бiля Хiлс, та Меркурiй мене опередила. - почав вiн. О, тепер я знаю прiзвище цiєї дiвчини. Я смутно пам'ятаю те, що iм'я вона менi казала, але повторюю "Незнаю її iменi''.
          - Тодi...- почав учитель Дол- Сядьте на її мiсце. Невже це так важко?
          Чед подавив свою злiсть, а пiв класу смiх. Вiн пiдiйшов до парти Меркурiй, за нею сидiла дiвчинка з безлiччю книг. Чед зглотнув комок i присiв. Але за хвилину почав флiртувати з нею.
          Учитель почав свiй нудний урок по будовi вуха, а я узялася знайомитися з сусiдкою по партi.
          - Як тебе звати? - запитала я. Ну що я за людина? Ще б лампу над лицем поклала. Я ж як дитиктив вибиваю свiдення з неї.
          - Гелiя Меркурiй. Я так давно хотiла познайомитися з тобою.
         
        
          Роздiл 2.
          Iшов третiй урок. Я уже дивувалася що нiчого не вiдбулося. Ранiше, усi бiгали та кричали i дiвчата старалися зробити якусь шкоду. А зараз тихо, нiкого немає i бiля мене нiхто не "бiгає". Мої роздуми перервав нестерпний шум у головi, я зрозумiла що це дзвiнок на перерву не зразу. I ще, ця Гелiя, прив'язалася до мене як бджола до меду.
          Я пiднялася i пiшла у сторону їдальнi. До неї вели довгi коридори та холоднi стiни. Це була найбагатша школа в окрузi, а виглядала як замок з фiльму жахiв.
          ...Я сiла за свiй столик, вiн знаходився на так називаємому "подiумi". Бiля мене завжди сидiли Бекi та Елiс. Перед нами присiв Чед та ще двоє хлопцiв. Я махнула рукою дiвчатам з сусiднього столика, Бекi повторила жест. Вони пiднялися i за п'ять хвилин принесли два пiдноса з їжею.
          - Розi. - почала Бекi. - Ти не хочеш пiти на мою вечiрку? Тебе запрошено. Але дрес-код, вечiрка бiля басейну. Прийдеш?
          - Напевно, нi. - тихо сказала я.
          - Розi. Ти популярна у цiй школi, тебе люблять бiльше нiж нас. Приходи! Я дуже прошу, як що прийдеш ти , вона стане найкращою.
          Що правда, то правда. Люди знають мiй нудний характер, але їх весь час тягне iти за мною. Iнколи я навiть хотiла бути такою як Гелiя. Можливо тодi мене би бiльше поважали. Так, поважали. Бо сьогоднiшнi друзi через мiй статус. Несподiвано зайшов Вен. Декiлька дiвчат помахали йому, вiн мовчки пройшов до свого столика. За ним сидiли лише декiлька людей. Перiс, веселий хлопець, вiн теж грає на гiтарi, але не спiває, сьогоднi на ньому була голуба рубашка та синi джинси. На його плечi лежала голова Янкi, його дiвчини. Також там сидiв Шенон, Лiрель i Марi. Увесь цей столик iграв у рок-групi, яку створив Вен.
          Сусiднiй столик теж з групи ,але не рок-н-рол. Вони грають важкий метал. Там їх лише троє. Навiть солiста немає. Чесно кажучи музика Вена, а саме групи "ice hear" менi бiльше подобається нiж музика групи "voice" .
          - Хах. Вiн себе ким вважає? - запитала мене Бекi.
          - Хто "вiн"? - запитала я, нерозумiю про кого вона.
          - Я про Вена. Дiвчата, а ви чули у нього ще не було дiвчини?
          - I що? - з насмiшкою запитала я.
          - А нiчого. Я хочу щоб цей красунчик зустрiчався зi мною. Зараз прийду. Вiн менi не вiдмовить.
          Дiвчина пiшла у сторону Венового столика. Привiталася, розстiпнула верхнiй ґудзик. I спокусливо облизнулася. Я ледве стримала себе ,менi не приємно те що вона флiртує з ним.
          - Привiт. Вен не хочеш сiсти бiля мене? - низьким голосом сказала вона i провела пальцем по його обличчi. Вен скривився i забрав її руку.
          - Нi! - сказав вiн. Знову " Нi!", мене починає дратувати оце слово. Потрiбно вписати в топ слiв як бiсять, там мiсце не лише слову "ясно".
          - Тобто? - запитала вона. На її лицi були рiзнi емоцiї. - Та усi хлопцi хочуть зi мною зустрiчатися.
          - Тобто, нi. I застiбни блузку - з насмiшкою сказав вiн. - бо можеш провiтрити собi щось.
          Бекi почервонiла i з усiєї сили розмахнулася щоб ударити Вена. Але вiн швидко перейняв її руку i з посмiшкою вiдпустив. Я навiть зрадiла. Бекi обернулася, усi смiялися. Вона розплакалася, її очi повiльно наповнювалися слiзьми. Вона швидко дала в руки хлопця запрошення на вечiрку i вибiгла iз столової.
       - Напевно туш потекла, хоча тональний крем, теж мiг! - сказала я, усi посмiхнулися. На хвилину менi здалося що люди приємнi i не продажнi, та коли я побачила Елiс , я передумала.
          Вiн має запрошення? Напевно я теж пiду на цю вечiрку. Я швидко допила свiй сiк та вийшла з столової. В коридорi стояла Бекi. Я наважилася та пiдiйшла до неї.
          - Бекi ти в порядку? - вона мовчить. - Не ображайся на нього. Вiн просто не умiє кохати.
          - Та до чого тут кохання? Я посперичалася, що вiн дасть згоду i буде зi мною зустрiчатися. А вiн мене так вiдшив. Моя репутацiя. - закричала вона та вибiгла зi школи. Сподiваюся їй нiчого не буда за те, що вона втекла з урокiв. Ну що, за день? Невже менi стало її жалко. Нi, нi - бiльше менi жалко її лиця. Вона виглядала жахливо.
          Решту шкiльного дня я провела на нудних уроках. Коли вони закiнчилися ,я повiдбивала декiлькох хлопцiв i позвонила Дену. Це мiй водiй. Давно його не турбувала, я зазвичай їзджу на шкiльному автобусi, але сьогоднi зроблю виключення.
          - Ало! Ден, приїдь за мною. Я бiля школи.
          - Так , мiс за десять хвилин буду.
          ...Я їхала в машинi, за спиною минали розмальованi стiни будинкiв. Я так хотiла би помалювати, але не можу псувати репутацiю батькам. Нарештi ми пiд' їхали, до високого бiзнес центру. Я засунула руку в карман i мої очi широко вiдкрилися. Я загубила ключi, а запаснi в квартирi.
          Я вийшла з машини i поспiшила до сусiдiв...Пiсля пояснень вони дозволили менi перелiзти через їхнє вiкно.
          Я повiльно стала на пiдвiконник. Переклала ногу на кiнчик балкону i потягнулася рукою до свого вiкна. Потiм взялася за фiранку. I вiдчула звук, наче щось розiрвалося. Я з острахом подивилася на фiранку i в цей момент вона зiрвалася. Падати з дванадцятого поверху було би страшно, але я з поспiхом схопилася за свiй балкон. Вiдчула сильний бiль у животi. Глянула у мене сильно текла кров, моя бiла блуза стала червоною. Я пискнула, але рух не зупинила.
          Раптом з сусiднього балкону почулися звуки. I на нього вийшов Вен. Я була в шоцi. Чесно кажучи я незнала про те що вiн тут живе .
          - Розi! - iз здивуванням сказав вiн. У нього в руках була бутилка пепсi коли. Ого, вiн знає моє iм'я. Звiдки? Я нiби не представлялася йому. - Що ти тут робиш?
          - Знаєш, так зручно пояснювати висячи тут. - сказала я.
          Вер поклав одну ногу на мiй балкон i швидко перестрибнув. Потiм вiн подав менi руку. I повiльно потягнув мене. Живiт досi болiв i дав про це знати. Я схилилася. Коли я пiднялася я оглянула свого спасителя. Вен здивовано дивився на мою рану. I лише зараз я зрозумiла що можна користуватися моментом.
          - Дякую. - сказала я i обiйняла його. Вен вiдштовхнув мене.
          - Нема за що! То що ти робила там? I де таку рану узяла?
          Я спокiйно пiдняла кiнчик блузки. I ось вiн той момент. Страшно не вiд болi, а вiд вигляду рани.
          Я пояснила Вену ситуацiю. Вiн уважно мене вислухав i засмiявся.
          - Що ж...бувай. Зустрiнемося на вечiрцi. - вiн помахав менi i перебрався на свiй балкон.
          А менi стало так боляче. Вiн мене вiдштовхнув. Я пробралася у кiмнату уся в кровi. Хоча вiн менi допомiг, але вiн такий не дружелюбний, або я просто його дратую. На очах блистiли сльози. Я плакала, менi було так неприємно. Особливо те що вiн не звернув на мене уваги...
         
          Ух, це той момент коли у мене тече кров, а я плачу через хлопця. Я пiднялася з лiжка i поспiшила у ванну. Промила рану i побачила що вона не сильно глибока, але дуже помiтна. Не побачать. Я пройшла до гардеробної i почала шукати сукню на вечiрку. Пiсля години пошукiв ,я зрозумiла яка я дурна. Вечiрка ж бiля басейну. Бекi вирiшила поплавати поки сонце ще є, скоро ж настануть холоди. Але мiй живiт. Там напевно буде страшенний шрам. Я пiдбiгла до телефону i набрала номер лiкаря.
          Сиджу на кроватi i дивлюся у дверi. До вечiрки пiв години, а я не готова. Нарештi чую довгоочiкувану мелодiю. Вона кожен ранок сповiщає про гостей, а саме про бiдняжку Дена. Вiн кожен ранок мене будить. Поки що марно, але усе попереду. Як би не вiн то я би запiзнювалася на усi уроки. Ось сьогоднi вiн поїхав в магазин менi за тортиком, а я тим часом вирiшила помiняти воду у вазi. I вилила її через вiкно. Потiм до мене зайшла розлючена жiночка з противним запахом. Це був запах води, а що? Я не мiняла її мiсяць. Добре - добре, два мiсяця.
          ...Вiдчиняю дверi. Лiкар проходить, я розповiдаю про свою пригоду. Я зрозумiла що стояти незручно. Знiмаю з дивана куртку i несу в гардеробну. Раптом чую як щось брязкає. Запихаю руку в карман.
          Я - дурна. Уже другий раз. Я витягаю з кармана ключi. На лицi сяє посмiшка. Я не дивилася у другий карман. Ну чому я така невдаха? Я вийшла до лiкаря.
          ...Лiкар оглянув рану. Щось намазав менi на живiт. I почав говорити :
          - Щож, мiс Хiлс. Не турбуйтеся я змастив рану спецiальною маззю, тож через тиждень заживе.
          - А сьогоднi нiяк не здихатися шраму? - з надiєю в очах питаю я.
          - Моя люба. Це ще не шрам. Це подряпина. Ти побачила кров тому так боїшся за неї.
          - Дякую. Ви батькам не кажiть.
          - Не буду. - каже лiкар i виходить.
          Я лишаюся сама з своїми думками. З однiєї сторони я можу пiти на вечiрку, але тодi усi побачать мою жахливу подряпину. Ой, а з iншої там буде Вен. I вiн сказав менi "до зустрiчi". Значить вiн мене чекає. Чи нi?
          У мене у головi проноситься iдея. Закритий купальник? Нi, я розмалюю собi живiт. I усi подумають що це малюнок. Я пiдстрибнула вiд радостi i побiгла шукати фломастери чи фарби.
          Нарештi знаходжу пачку на кухнi. Малюю, дуже красиву квiтку. Я з радiстю вибираю жовтий купальник з червоними квiтами i накидаю на себе повiтряне, оранжеве плаття.
          Я звоню мамi. Вона у мене власник заводу по виготовленню одягу. Чую нуднi гудки. Коли вона покладе рингтон?
          - Ало! - чується на iншому кiнцi провода.
          - Мамо. Це Розi, я сьогоднi пiду на вечiрку до Бекi. Добре?
          - Звiсно ж. Я тобi нiколи не забороняла. Ми ж тобi купили квартиру. Роби свої вечiрки.
          - Добре, мам. Я тебе люблю. Бувай.
          Проводжу пальцем по екрану телефона. Я поклала телефон у сумочку, але знову чую його ритм.
          - Ало! - кажу я.
          - Розi. Привiт сонечко. Це бабуся. Я там у тебе лишала фарби для обоїв, дай Дену нехай вiдвезе.
          - Для обоїв? - запитую я
          - Я ж розказувала, я кожен мiсяць розмальовуватиму обої по рiзному. А цi фарби як раз пiдходять. Їх не стерти цiлий мiсяць. Ну все бувай. - каже бабуся i вибиває, лишаючи мене в сум'яттi.
          Мiсяця? Я носитиму це мiсяць? Навiщо я лiзла до тих фарб? Я нажiмаю на кнопку автовиклику i прошу Дена вiдвезти фарби бабусi. А сама вибiгаю з дому, на цей раз беру ключi. Коли я вийшла на вулицю, я зрозумiла що вiдправила Дена з фарбами на другий кiнець Бенкайленду. Ну чому я така невдаха?
          Раптом я бачу Вена. Вiн виходить в шикарнiй, червоно-бiлiй рубашцi та свiтло-синiх джинсах. У Вена немає власного водiя, за те у нього є машина. I саме головне, у нього є права. Машина не така вже й шикарна. Джип, не пам'ятаю точної назви здається Хонда. У мого водiя Хюндай. Я махаю Вену. Вiн помiчає мiй жест i направляється в мою сторону. О, боже вiн iде до мене. Серце стукає частiше, я перестаю дихати.
          - Привiт! - каже вiн. Ну що за звичка? У нього такий спокiйний голос. Це дратує. Звiсно ж я сама така, але все одно дратує. - Ти в порядку? Як твоє поранення?
          - Привiт. Ще раз. - подаю я голос i вiдчуваю як заливаюся червоною краскою. Ми у двох...I людей немає. Може, менi поцiлувати його? Нi. Заведу розмову. - Так, у порядку. Поранення болюче, але не смертельне. А ти? Не мiг би мене пiдвезти?
          - А де твiй водiй? - запитує вiн. Менi здається чи його воротить вiд богатих людей. Вiн теж не бiдний, коли має машину та квартиру. Але усе одно у Вена до нас неприязнь.
          - Ступила. - виправдовуюся я. - Вiдправила на iнший кiнець мiста. То що пiдвезеш?
          - Добре. Сiдай у машину. - я пiдхожу до великого бiлого джипа. З усiєї сили намагаюся вiдкрити дверi. Невиходить. Знову, тягну до себе. I лише тодi я розумiю що тягну, а потрiбно нажати. Вен смiється на усю. Я присiдаю i приєднуюся до нього.
          Ми їдемо уже десять хвилин. I нiхто не наважується почати розмову. Тодi я вирiшаю взяти себе в руки. Подумаєш, я його не соромлюся.
          - У вас класна група. - починаю я розмову. Я починаю з того що його цiкавить найбiльше "музики".
          - Дякую. Нам дуже приємно. - посмiхається вiн. Ну що менi ще сказати? Розi, продовжуй розмову.
          - Я чула вашi пiснi. Коли ви нарештi покажите вашим конкурентам ?
          - Незнаю. - простогнав вiн. - Усе з часом.
          - У тебе у класi має вчитися Ред Хiлс! Це мiй брат. Знаєш його?
          - Так. - спокiйно каже вiн.
          Машина зупиняється ми виходим i направляємося до входу. Нас зустрiчають поглядом два охоронця. Тато пропонував менi таких. Але я вiдмовилася. Я захотiла водiя, якого я обрала собi сама. Ми проходимо у великий зал. I тут починається те вiд чого менi стає погано. Усюди валяється випивка. Усе розкидано, хлопцi обнiмають дiвчат. Мене помiтили зразу. Велика товпа кинулася у нашу сторону. I почалося "Розi, як тобi вечiрка?", "Розi чи варто дружити з Бакi?" ," Розi, а у тебе є хлопець?"...
          Як не люблю натовп. Вiн наче закидає у себе. Працює твоїм сипучим пiском, зариває тебе у власноруч викопану могилу...
          Я сидiла на диванi, наче в фортецi. Хоч одне добре чого я не забажаю те у мене буде. У мене в головi бродили методи, як втекти вiд них або як заставити втекти вiд мене.
          - Я гру пропоную. - закричала Бекi.- граємо в "бутилочку"?
          - Так! - закричав натовп. - Розi iди до нас!
          Я помiтила те що Вен теж пiшов грати. Такий момент не пропущу. Я пiдбiгаю i беру в руки бутилочку.
          - На бажання... - кажу я i кручу.
          Бутилочка крутится з шаленою скорiстю i нарештi показує на Бекi.
          Я смiюся i кажу їй своє бажання:
          - Знiми з себе три будь-яких речi. I сиди так до кiнця iгри.
          Дiвчина радiє такому бажанню. I пiд звуки та аплодисменти знiмає з себе сукню, в'єтнамки та ... сережки. Хитро. Але усi дiвчата теж роздiваються до купальникiв. Я теж. Усi, навiть Вен дивляться на мене. Звiсно ж, у мене такий малюнок. Знали би те що вiн не змивається.
          Бекi виконала бажання тож вона крутить. Не повезе тому на кого потрапить вона. I потрапляє на Чеда. Ого, тепер йому "Гiтлер капут".
          - Ти прибираєш пiсля цiєї вечiрки. - кричить вона. Чед млiє, але бере бутилочку у руки. Вiн дивиться на мене i крутить. Випало на якогось хлопця. Я його не знала. Чед шепче йому бажання. Той пiдбiгає до Елiс i знiмає з неї купальник. Елiс лишається топлес. Усi смiються i Чед. Я кидаю Елiс, яка шукає одяг, свою сукню. Вона вибiгає.
          Так ми грали довго. Багато хто смiявся, дехто плакав. I ось крутила Гелiя i попала вона на Вена. Я зглотую комок. Гелiя пiдмигує менi i оголошує своє бажання.
          - Поцiлуй будь-яку дiвчину у цiй кiмнатi. - каже вона. Моє серце починає битися все сильнiше. Я хочу щоб вiн вибрав мене.
          Вен пiднiмається i iде в мою сторону, я лякаюся невже до мене. Але тут вiн цiлує в щiчку Гелiю. Я злюся. Чому в щiчку? Чому її? Вона нiяк не реагує тiльки спiвчутливо дивиться на мене. Вона знає про мою любов до Вена? Могла б поконкретнiше!
          Пiсля гри, ми пiшли плавати. Чед весь час ходив за мною. Зрештою менi це набридло i я випила бутилку пива. Вiд цього у мене збiльшилася рiзкiсть. Бекi випила три i їй нiчого, а менi погано. Я попрощалася з усiма i вийшла. До дому не хотiлося. У мене за стiною жив один сусiд. Я його любила i ненавидила. Особливо за те що вiн поцiлував iншу. Звiсно вiн має право. Але я така розчарована у щастi....
         
          Роздiл 4.
          Невдовзi ясне сонце затуманив дощ. Вiн розiгрався не на жарт. Я не звертала на нього уваги. Цiкаво, а хтось помiтить мою вiдсутнiсть. Чи для цього свiту я пiщинка в пустелi . А що тут думати?
          Я дуже хочу прокинутися комусь потрiбною. Не хочу бути чужою. Хочу мати друзiв. Але моє "хочу" не величне. Воно не виконає моїх мрiй.
          "Чи iти менi до дому?" - думала я.
          "А може залишитися тут!". Я нiколи ще не подорожувала нiчним мiсто. А воно виявилася прекрасним. Я вiдчула рiзницю мiж нами. Мiсто вiльне i комусь потрiбне. Мене багато хто кохає, але вони не дадуть менi те чого я потребую. Вони нiколи не зрозумiють мене. Я блукаюча душа. Я вiдчуваю те, що цей свiт моє випробування.
          Дощ капав на мене, тим самим намочивши мiй одяг до тла. Я була надто далеко i надто близько вiд дому. Я не знала де я. Мiй орiєнтир втраьився, випита бутилка далася в знаки. Навiщо я сюди прийшла? Я не проживу i дня без пригод. На годиннику красувалася третя ночi. Ого, я оглянулася. Безм'ятежний парк, сяючий блiками луни ,нагадував моторошну терасу . Я побiгла уперед, по моєму змокшому тiлу пробiгли мурашки. Я була лише у напiв-прозорiй сукнi, а цей дощ ,вiн зробив своє. Покарав мене по-справжньому.
          В кiнцi вулицi замерехтiло свiтло. Напевно, невiдомий прохожий, вирiшив прогулятися у цю холодну нiч. Я доторкнулася до холодної лавочки i присiла на неї. Свiтло приближалося, нарештi я помiтила старенького дiдугана. Вiн подивився на мене своїми змученими, але повними радостi очима i посмiхнувся.
          - Донечко, а що ти тут робиш? - запитав вiн з певним єхидством. Його тон був повiльним, але чуйним i зрозумiлим.
          - Дiдусю, я заблукала! Де ми знаходимося? - з надiєю запитала я. Дiдусь опустив очi, наче переглядаючи в головi варiанти вiдповiдi.
          - А ми на вулицi Вовковiй. А ти де живеш?
          Я зрадiла, в серцi засiяла радiсть. Вiдчуття загубленостi пролетiло, як птах за вирiй.
          - На сусiднiй вулицi. А ви де?
          - Я бездомний. - з незламною посмiшкою сказав дiд.
          Чомусь з моїх очей полилися сльози. Я така чуйна до старих людей.
          - А як ви живете? - запитала я. - Ви вибачте за вираз, але на вулицi можна померти.
          - Як усi люди. Я не помру. Я не виконав своєї мiсiї. А без неї померти неможливо.
          - А як що так вийде? Як що людина помре не виконавши
          мiсiї? - вiдповiдь мене дуже цiкавила.
          - Вона повернеться у виглядi духа. - засмiявся дiдусь. Менi здалося що вулиця, допомогла йому йому стати божевiльним.
          - А як дух дiзнається про те яка у нього мiсiя? - перейняла реплiку я.
          - Ангел дасть духовi листок завдань. Усе чого колись бажала людина буде у тому списку. I дасть вiн на виконання цього мiлiон рокiв. Але рiдко таке буває, зазвичай мiсiї виконують за життя.
          - Тобто? Якщо я уже забажала...то я обов'язково маю це виконати?
          - Так , дитино моя. Тобi уже час.
          Дiдусь пiднявся i пiшов прямо. Куди вiн iде? У вiчнiсть. Я обернулася. Багато людей вiрять у це. Я нiколи не повiрю. Але послухати було цiкаво. Що тiльки не придумують, щоб налити в життя яскравих фарб.
          Я пiдiйшла до великого бiзнес -центру. Моє вiкно виднiлося здалека. Не пам'ятаю того щоб я лишала свiтло включеним. Я побiгла в напрямку своєї квартири. Знайшла ключi в сумочцi та перевернула засов. Забiгла в кiмнату. Свiтло виявилося виключеним. Я ввiмкнула його i оглянула кiмнату, в пошуках когось чи чогось. Невже менi здалося? Я зняла мокрий одяг i направилася в душ.
          ...холоднi потоки води окутали моє тiло. Я зробила воду горячою i насолодилася цими хвилинами щастя. В моїй кiмнатi замерехтiло свiтло. Я накинула на себе нiчну сорочку i вибiгла. Свiтло було виключеним. " Полтергейст " - пронеслося в головi.
          Я присiла на кровать i погрузилася у довгий сон.
         
         
          Роздiл 5.
          Сонце силою заставило вiдкритися мої очi. Я прищурилася i посмiхнулася. Виспалася я чудово, на сон не хилило взагалi. У мене таке вiдчуття що я вампiр. Нi, я не хочу кровi. Я спала наче вiчнiсть, а вампiри ж можуть спати роками. I настрiй не надиво розгулявся. "Я хочу спiвати." - пролунало у моїй повнiстю тверезiй головi.
          Зповна енергiї я побiгла на кухню i поклала чайник на каву. Узяла мою ранiшню пiцу. У нас з кур'єром договiр. Грошi я йому ще на початку мiсяця плачу. Але багато хто каже що вiд неї можна поправитись. Глянула на часи...
          ...навколо мого дому повзлiтали усi ворони, а люди якi прийшли на обiд чули крики роздратованої дiвчини з вiкна тридцять першої квартири...
          Уже друга година. Я проспала школу, а мiй будильник не задзвонив. Що ж менi буде? Я дивлюся на телефон. До мене два рази дзвонила учителька. Передзвонюю.
          - Ало. Доброго дня Леонiда Векторiвна. Ви пробачте мене за те що не прийшла.
          - Розi Хiлс! Я хочу почути причину такого не красивого вчинку. - пролунав роздратований голос.
          Я почала крутити в головi безлiч проблем, на якi вона могла би купитися. Нарештi прийшла в голову сама оптимальна та стандартна iдея, якою користувалися майже усi учнi мого класу. Я могла сказати правду. Але вчителi мають дивну можливiсть не довiряти та сповiщати батькiв. Але i брехати я ненавиджу.
          - У мене дуже болить голова. Я зроблю усi завдання та уроки.
          - Добре. Iншому би не повiрила. Але ти ще не пропускала школу без поважної причини. Можливо щось передати твоєму класовi?
          - Нi, не потрiбно. I дякую. - сказала я i натиснула "вибити".
          Я вiдчула запах гореного. Мiй чайник. Пiдбiгши до нього я швидко виключила його i мало не обпекла руку. Випивши каву, я взяла телефон з важливою мiсiєю "запитати домашню роботу" . Я взяла в руки телефон i вiдкинувшись на спинку м'ягкого стiльця почала шукати номера однокласникiв. У всiх окрiм Роузi та Ендрi були телефони, але у мене як виявилося не було нiчийого номера.
          Я взяла останнiй випуск журналу
          " Iсторiї вiд яких побiжать мурашки" i почала читати про пригоди моїх улюблених героїв.
          ... я сидiла пiд кроваттю i не рухалася. Врештi пiднялася i викинула цей журнал в мусорний ящик. Я посмiхнулася, взяла грошi i вирiшила пiти купити щось почитати. А ви що думали? Що мене лише мода цiкавить?
          Iшовши по вулицi, на якiй ще лишилися невеличкi рiки пiсля дощу, я згадала учорашнього дiдуся. Менi чомусь стало так, страшно за нього. Вiн збожеволiв. Говорить про ангелiв, духiв, мiсiї . Чому люди бажають вигадати щось? Хоча сама не гiрша. Я нинi сказала неправду учитильцi. Я пройшла мимо улюбленого кiоску iз страшними iсторiями. Але я не взяла їх.
          Чому б менi не змiнити себе? Усе вирiшено. Перед вами нова я. Не кохає хлопець? Байдуже. Немає друзiв? Сама розважатимусь. Розчарувалася у життi? Знайду спосiб повернутися.
          Я побiгла уперед. Усi люди дивилися на мене iз здивуванням. Чого я хочу? Так, я буду морозиво. Жовте i голубе. Пiдбiгаю до продавця i купую морозиво. Iду до лавки з журналами та анегдотами. По-дорозi не забуваю вляпатися в це ж саме морозиво. Така у мене вдача.
          - Доброго дня. - кажу я красивiй блондинцi. - Дайте менi десять журналiв з анегдотами та два журнали " Great Ledi ".
          Продавець з ошарашеним виглядом протягує менi довгоочiкуванi журнали та називає суму. Я даю йому бiльше грошей iз словами " Решти не потрiбно ", кладу їх у пакет та iду до магазину з одягом.
          Заходжу не у вiдомий бутик, а в той який менi бiльше подобається. Ого, яка футболка з черепом. Нi, череп не пiдiйде, а ось значок "супермена " ... Я купила собi двi футболки, одну блузку, пару порваних джинсiв та легiнси бiжу на вулицю. Тепер з спокiйною душею звоню до Дена.
          - Ало. - кривляюся я. - Пане Денис пiд' їдьте до магазину " Посмiшка".
          - Так. За двi хвилини буду, а ви змiнилися .
          " Змiнилася..." - це слово ще довго блукало у моїй головi, намагаючись знайти вiдголосок. Все-таки у мене вийшло. Я iнша людина. Я не зламна як метал i мiцна як гора.
         
          Роздiл 6
          Кiнець дня обiцяв бути цiкавим. Але якби я знала що мене чекає. Я б не поїхала до дому. Я їхала по вулицi i час вiд часу дивилася на часи. Стрiлка повiльно крутилася. Я вдивлялася у неї наче намагалася щось побачити. Стрiлка все крутилася i крутилася i раптом завмерла. Я закричала. Стурбоване лице Дена повернулося до мене:
          - Що сталося? Чого кричиш наче таракана побачила? У мене немає , я травив. - сказав вiн
          - Нiчого. Померещилося дещо. - сказала я. Мене вже воротить вiд усього дивного. Свiтло, часи, дiдусь, душi, ангели...Брр. Я дивно скривилася.
          Ден дивно на мене подивився i видавив стурбовану посмiшку. Ми ще довго їхали, по-дорозi я пояснювала Дену, як я пiшки дiбралася до цього магазину.
          ..Пiд' їхавши до дому я вийшла з машини i побачила бiлий лексус. Я впiзнала машину батька по не-величкому м'ячику за вiкном. Пройшла до пiд ' їзду i поспiшила до своєї квартири. У батька не було ключiв...
          Як я i сподiвалася його не було. Тобто вiн приїхав не до мене. Я постукала до бабусi Галини. Вона у нас усе знає. Старенька жiночка в розовому халатi вiдкрила дверi. Вона тримала в руках пачку з насiнням. За її спиною мерехтiло лице Семенiвни. Цi двоє живуть у нас давно. Переїхали в наш штат з України.
          - Баб Галь. Бачу тато приїхав, а дома нема. Куди вiн мiг пiти?
          Жiночки переглянулися i єхидно посмiхнулися.
          - А з чого нам тобi помогати? - запитала Семенiвна.
          - Менi здається що Евгелена вiд Метрика вагiтна. - виложила я їм новину. Вони повiдкривали роти i почали крутити в головi iдеї обговорень.
          - Ой, дякую тобi донечко. Без тебе би сидiли без дiла. А батько твiй в Маргошi на третьому поверху. Семенiвна на лавочки. - дала команду, закриваюча квартиру жiнка.
          А я, поспiшила за сiллю до тiтки Маргошi. Зморавши ноги я вирiшила що краще б я поїхала лiфтом. Я пiдiйшла до квартири номер 7 i позвонила у дзвiнок.
          - Хто? - почулося за дверима.
          - Доброго дня. Це мiс Розiя Хiлс. Чи не могли би ви позичити менi солi? - запитала я.
          - Зараз винесу. - сказала жiнка.
          Я прислухалася до дверей. За ними почувся голос батька. Приклавши вухо до дверей, почала слухати. Але мiй план був зiпсований Семенiвною.
          - Розi? Що тут робиш? - запитала вона мене.
          - Нiчого! - сказала я.
          Семенiвна засмiялася. I побiгла до бабусi Галi.
          - Галь. Чуєш? Бiдна дитина. - долинули до мене слова.
          Бiдна? Я не бiдна. У мене все добре. Я ж змiнюся. Завтра перший день нової Розi. Тим часом вiдчинилися дверi.
          - Ось. - протягнули менi баночку з солью. Я замiтила те що Маргоша була у тонкому халатi. Що вони роблять в халатi? Та не дура...знаю.
          Я зайшла до квартири. Зрозумiвши що батько зраджує матерi. За вiкном заходило сонце. Потрiбно повечеряти. Я лягла на лiжко i вирiшила трiшки поспати. Забути усi проблеми...
         
          Роздiл 7.
          Будильник почав кричати на всю квартиру. Так i хотiлося пiднятися i кинути ним в стiнку. Його мелодiю доповняло гудiння машин. Його вiдмiнно було чути його через вiдкрите вiкно. Я пiдняла важку голову до верху. I поспiгила почати ранiшнi традицiї. Перша:
          - Ну шо ти кричиш? У тебе голова є. Блiн...ти ж будильник. А в мене болить.
          Далi, я прийняла ванну i заварила чаю. На снiданок, менi сьогоднi дали пельменi та салат з овочiв. Кур' єр принiс їжу давно. I пельменi прийшлося пiдiгрiти в мiкрохвильовцi. Я понiжилася на м' ягкому стулi i глянула на годмнник. Зараз шоста, я поспiшила вибрати собi одяг. Оскiльки, я вирiшила змiнитися i почати радiти тому що є, то потрiбна одягнутися красиво i життєрадiсно. Бо зустрiчають у нашiй школi по одежцi...
          Я одягнула синi, порванi джинси та довгу бiлу футболку з мiкi-маусом. На головi зробила одну довгу косу. Я пiдiйшла до дзеркала. Ого, я ще нiколи не виглядала так красиво та цiкаво. Думаю доповнить образ джинсовий жилет i голубi кеди. Сьогоднi я вiзьму рюкзак.
          ... Я вибiгла на вулицю i побiгла до машини Дена. Вiн курив спершись на ручку, але побачивши мене викинув сигарету.
          - Ти куриш? Ай-яй-яй, погано. - я по-дитячому помахала пальцем i присiла в машину. - Їдемо.
          Ден нiяково пожав плечима. Вiн присiв у машину i натиснув на газ.
          Бiля школи, вiн зупинив машину. Я вийшла з неї. Як завжди круг дiвчат став навколо мене. I почав розпитувати.
          - Привiт. - сказала маленька дiачина з середнiх класiв.
          - Привiт. - посмiхнулася я.
          В натовпi я побачила Гелiю. Давай Розi, ти зможеш стати iншою.
          - Гелiя привiт. - закричала я. Вона на мене дивно подивилася. I в шоцi вiд того що сталося, вона поспiшила до мене.
          - Привiт. - засмiялася я.
          - Який у нас перший урок? - запитала я.
          - Бiологiя.
          - Проведеш мене? - запитала я.
          - Звiсно. - ми побiгли уперед. По-дорозi я з усiма вiталася i була ввiчливою.
          Перший урок був дуже нудним. Учитель почав дуже дратувати мене.
          - Хто знає з чого складається вухо людини? - запитала вона.
          - Правда Генадiй Дол(це наш учитель) дурний? - запитала я.
          Учитель який певно подумав що я пiдказую подав голос.
          - Мiс Хiлс тихiше. Нехай самi догадаються. - сказав учитель i погрузив увесь клас у смiх.
          - Що таке? - запитав мiстер Дол. - Чому ви смiєтеся. Мiс Хiлс?
          - Пробачте. Муха в вiкно врiзалася. - весь клас знову погрузився у смiх. Я не витримала i упала iз смiху на парту. Учитель дивно подивився i нарештi видавив:
          - Що ти сказала класу?
          - Нiчого. - сказала я витераючи очi, вiд слiз. Сльози визвав смiх.
          - I це нiчого зриває менi урок? - але мене врятував дзвiнок на перерву.
          - Який урок? Уже перерва! - весь клас знову кинувся у смiх. Я вийшла в коридор i рочала бродити по його затiнках. У мене у школi було улюблене мiсце. Це був останнiй поверх . На ньому був клас, у якому проходив ремонт. Я часто туди ходила . I зараз я пiшла туди.
          - А тут цiкаво. - подав Чед. Я й не помiтила те що вiн прийшов.
          - Так. Моє улюблене мiсце. Ти стежиш за мною?
          - Так. - сказав вiн. Чед сiв на останню парту i почав скоса дивитися .
          - Тодi я маю право подати в полiцiю. - єхидно сказала я.
          - О, ти подаш.
          Я хитро подивилася i вийшла з класу. Дзвiнок на урок перебив мiй настрiй. Я побiгла, не помiчаючи учителiв. Клас хiмiї чекав.
          Ми сидiли на уроцi. Сьогоднi на хiмiї, ми виготовляли кислоту. Учитель сказав : що якщо дихнути її то втратиш свiдомiсть.
          - Лiза. - звернквся учитель. - Якого кольору вийщов розчин?
          - Червоний.
          - Сiдай п' ять. А у тебе Гарi?
          - Жовтий.
          - Сiдай три. А у тебе Розi.
          - Вiн якийсь не правельний. Бiлий.
          - Шо? Розi два. Клас лягай.
          Ми попадали на землю. А над нами почало сильно димитися. Дехто уже втратив свiдомiсть. Я ледве стрималася щоб не засмiятися. Оце так я.
          Пiсля того як газ вивели мене покликали до деректора. Я сидiла в кабiнетi оглядала книги на етажерках.
          - Як ви поясните цю ситуацiю? - запитав вiн.
          - Менi шкода. - тихо сказала я. Чомусь весь день викликав в мене смiх.
          - А чому ви смiєтеся? Хочете покарання?
          - Нi. Пробачте, це бiльше не повториться. Надiюсь.
          Я вийшла з кабiнету деректора. Бiля нього стовпилися багато учнiв. " Ну що там? Що? " - питав кожен третiй.
          - Ну шо було... - почала я.
      
          є_є
          Роздiл 8.
          ...Я сидiла перед розлюченими лицями мами i тата.
          - Я ж пояснюю, це - випадковiсть. Я не знала що так станеться. - продовжила пояснювати я.
          - У тебе домашнiй арешт на п' ять днiв. Нiяких вечiрок та прогулянок!
          - За що? - закричала я.
          - А щоб нас не обвела навколо пальця, я охоронця поставив. Вiн буде стежити за тим щоб ти пiсля школи, максимум на кружки. Ти не ображайся, але ми хочемо тебе виховати.
          - Знаєш, я маю iдею. - сказала мама. - Ми дамо тобi вибiр. Або арешт на п' ять днiв або ти ходитимеш у школу для ледi пiсля урокiв.
          - А мiй охоронець ? - подав голос тато.
          - Буде слiдкувати за тим щоб Розi не прогулювала цю школу. То що згiдна?
          - Краще арешт.
          - Я прошу пiди у цю школу. Менi це дуже потрiбно.
          - Добре. А довго менi туди ходити?
          - Мiсяць. - сказала мама.
          Я посмiхнулася. Хоча в душi боролася зi злостю. Я пiднялася i направилася в кiмнату.
          - Куда? - запитала мама.
          - До себе в кiмнату.
          - Нi - нi. Сьогоднi у тебе перший урок.
          - Ну мама. - простогнала я.
          - Що "ну" ?
          - Iду. - крикнула я i побiгла одягатися.
          ...ми пiдїхали до великого трьох поверхового будинку.
          - Ну все. Вiддаю тебе у руки палачiв. - сказав Ден.
          - Не дерзи. Я пiшла. Я ...
          Прогулюючись об' ємним садом я бачила за спиною притильнi очi охоронця. Я повiльно пiдiйшла до дверей i натиснула на ручку. Вона вiдкрилася. На порозi мене зустрiла гарно ( жарт ) одягнена ледi. Вона повела мене далi. Я зайшла в клас . Багато людей з сидiли за столом. Ого, не тiльки я одна "хiмiчила" . Тут були вишуканi дiвчата, крамивi хлопцi i двоє представителiв готичної культури. Я чомусь присiла бiля "готiв". Два красивих хлопця дружеблюбно на мене подивилися, але iншi скривилися.
          - Дарт. - подав голос хлопець в чорнiй футболцi. У нього на шиї було намисто з черепiв. Його коротке, чорне волосся зливалося з кольором футболки.
          - Лiр. - сказав другий. У нього було довге волосся. На спинi лежав чорний плащ.
          - Розi. Вас за що так?
          - Спалив шкiльну лабораторiї. - вiдповiв Дарт. - А Лiрель, коротко Лiр, втiк посеред ночi на кладовище.
          - Що? - знiяковiла я. - Але я знаю про вас готiв багато.
          - Яких '' готiв"? Ми сатанiсти.
          Я перехристилася, не по-справжньому, а щоб пiдняти настрiй. Ми усi засмiялися чим пртвернули увагу старенької жiночки.
          - Доброго дня клас. А ну швидко руки з столiв познiмали. Ви ведете себе не гарно. Сьогоднi записуємо правила поведiнки. Я пишу на дошцi ви в зошитах.
          Я мучилася час пишучи це усе. Дарт грав з кубиком-рубиком, а Лiр розумiючи на нього дився.
          - Пробачте...- подала молоденька дiвчинка. На вид їй було рокiв чотирнадцять. - Але я не можу бiльше писати.
          - Добре. Ми закiнчуємо , ось тiльки зпишимо цей шматочок крейди.
          - Дайте я його з' їм - закричав Лiр. Я почала безсовiстно хiхiкати. Дарт та ще декiлько по-життєво ув'язнених приєдналися до мене.
          - Урок завершено. - страшним голосом сказала учителька.
          - Менi так сподобалося. - збрехала я i поспiшила до входу.
          - Мiс Хiлс. - подав голос Дарт. - Дозвольте вас пiдвезти.
          - Який галантний. - почулося вдалинi. Напевно учитель
          - Дозволяю пане Дарт. А де пан Лiр? - запитала я.
          - Пан Лiр, пiшов на кладовище. - з посмiшкою сказав вiн.
          - А без жартiв!
          - Нi, чесно. Ми з паном Лiром займаємся некроматiєю.
          - Я вам вiрю.
          - Справдi? - пiдняв вiн праву брову.
          - Нi. Ви що дiти малi? Магiї не iснує. Живiть тим що маєте. А не видумуйте таке.
          Дарт подивився на мене сумними очима. Я лишень но зрозумiла те що я накричала на нього.
          - Пробач. - тихо сказала я.
          - Та нiчого. Але ... можливо ти права.
          - ...
          - Нам це цiкаво. Але це усе чомусь безуспiшно. А ти де живеш?
          - Через квартал. - посмiхнулася я.
          - А я через два.
          Ми ще довго говорили. I нарештi дiйшовши до мого дому попрощалися. Я навiть поцiлувала Дарта в щiчку i дала номер телефона. Не те що б вiн менi сподобався, з ним просто цiкаво. Тим бiльше вiн обiцяв мннi взяти з собою на кладовище. Вiн уже
          зрозумiв що його заняття марнi...
         
          Роздiл 9.
          Я прийшла до дому в чудовому настрої. Менi тепер хотiлося, ходити в цю школу. Я знайшла нових друзiв. Можливо вони i дивнi, але люди приємнi. Дарт - красивий юнак з коротким чорним волоссям. Лiр - теж цiкавий. Вони часто проводять час на кладовищi. Як я дiзналася вони займаюся некроматiєю. Мене це не цiкавило. Я навiть не вiрила у це. Але товаришувати з ними буду.
          Але як я їх зустрiну? Я номер то дала, але його забула узяти. Тепнр що сидiти i чекати? Але як я сидiтиму?
          Менi уроки ще потрiбно робити. I двiйку вiдпрацювати, як що мене в клас впустять. Напевно учителi тепер будуть побоюватися мене. Але, нiчого їм не буде. Переживуть.
          Я просидiла над уроками до пiзнього вечора. Тепер з веселим настроєм пiдготувалася до сну. Але раптом почула як дзаонить телефон. Я пiдняла великий смартфон iз табуретки та подивилася на екран. Невiдомий номер. Я взчла слухавку в синхронно вiдповiла.
          - Мiс Розi Хiлс.
          - Привiт Розi. - почула я голос Дарта. - А чому так офiцiйно?
          - Ой, пробач. Я не знала про те що це, твiй номер. Ти уже дома?
          - Звiсно. У мена чудова новина.
          - Давай дєтка, здивуй мене. - прострочила я.
          - Гоу. Я тепер буду вчитися у твоїй школi. Ну як новина?
          - Це - дуже добре. - зрадiла я. Нi,я справдi зрадiла. Тепер мої друзi, будуть навчатися зi мною. Разом ходитемемо iз школи. Можливо, я навiть вiдiвчу їх вiд цих походiв на кладовище. Тодi вони стануть повнiстю "нормальними".
          - А ти чим зайнята? - запитав вiн, веселим голосом.
          - Ти навiть не уявляєш. Я спати лягаю. - сказала я. На кiнцi проводу хтось засмiявся. - А ти що робиш?
          - Неповiриш. Я з Лiром збираємося викликати демона. Справжнього розумiєш?
          Я сильно здивувалася. Ну що з ним таке? Як йому пояснити що це усе не правда. I що таке? Чому я за нього хвилююся? Ми ж знайомi лише день, а вiн уже став важливим для мене.
          - Може не потрiбно? Ну чому ти вiриш в усе це? Зрозумiй це - неправда.
          - Може заборониш менi?
          - Ей, не ображайся. Пробач мена. Та викликай кого завгодно. Скоро сам переконаєшся, у тому що це - неправда.
          - Добре. Переконаюся i перестану.
          - Домовилися.
          - Ну бувай . - сказав вiн.
          - Зачекай. - сказала я. - Будь обережнiшим.
          - Ти турбуєшся про мене? - з ноткою цiкавостi запитав вiн мене.
          - Так. - тихо прошепотiла я. - Бувай.
          Поклала телефон на табуретку та прилягла на лiжко. Бiла простинь полонила мої думки i я заснула. На душi досi було не спокiйно, але сон не дав менi подумати.
          Я прокинулася з величезним тягарем на серцi. Мене наче щось тягнуло. Та куди я незнаю. В головi наче горiв вогонь. Я виглянула у вiкно i побачила велике скупчення людей. Усi прямували до будинку,який знаходився через квартал вiд мого. Я придивилася i побачила полiцейськi машини бiля будинку Дарта. Серце сильно закололо. Я накинула халат i понеслас на вулицю.
          Пiдiйшовши до будинку ,я пiдбiгла до полiцейського.
          - Що тут сталося? - запитала я. Я не знала з ким це сталося, але мене це турбувало.
          - Померло двоє молодих людей.
          - Дозвольте на них подивитися?
          - Пробачте не можу. Тiльки родичам та близьким.
          - Я родич. - закричала я. '' Хоч би це був не Дарт " - пронеслося в головi. " Хоч би на Лiр ". Я їх мало знаю, але...
          - I кому ж? - з насмiшкою сказав вiн.
          - А хто загинув?
          - Дiвчино , iдiть не заважайте працювати.
          - Скажiть хто! - крикнула я.
          - Дартус де Рiчал та Лiрель де Ангус...
         
          Роздiл 10.
          Коли втрачаєш перший сенс жити, ти забуваєш про другий.
          Дiвчина у чорному халатi дивилася на полiцейського. На її очах сяяли сльози.
          - Скажiть менi що це - не правда. - заплакала я.
          - А ви хто? - запитав вiн.
          - А я власне сестра Лiреля. - збрехала я. Знаю, так не можна, але я повинна побачити їх.
          - Справдi ? Тодi iдiть за мною.
          Я пiшла в слiд за полiцейським, на очах мерехтiли сльози. Вони ж були моїми єдиними друзями. А Дарт , вiн навiть бiльше нiж друг. Цьому прекрасному юнаковi з великими чорними очима поступався навiть Вен. А хто вiн цей Вен? Всього-лиш гордий та сомовпевнений егоїст, а вони були людьми. Я , я незнала як пояснити те що тягнуло мене до Дарта. Вiн не був, мимовольною розвагою. А ось ким вiн був я уже не матиму часу визначити. На очах з' явилися сльози. Як би я була богом або хотяби ангелом...я би з' єднувала серця . Я кохаю Дарта... Менi важко це сказати i зрозумiти те що щойно подумала. Я не зможу жити без нього.
          Ми пiдiйшли до великих чорних дверей. Навколо був запах сиростi. Я пройшла в середину. Iнтер' єр був зовсiм не готичний, але виконаний у iсторичному стилi. Коли заходиш у його квартиру ти наче переглядаєш книгу iсторiї. Ми пройшли на кухню на пiдлозi лежало тiло Лiра. Його очi були широко вiдкритi вiд жаху, а тiло було повнiсттю блiдим. Волосся наче посидiло. Як сказали експерти вiн помер вiд переляку. Це чим так злякатися вiн мiг? Далi мене провели у спальню. У мене вiдняло голос...
          О боже, це було жахливо. Усi меблi були бiля стiнки. Посерединi кiмнати була намальована величезна п' ятиконечна зiрка. По-серединi якої лежало окровавлене тiло Дарта. Його шкiра була мертво-блiдою. Очi закритi. Це не переляк, у нього в грудях стояв великий нiж з позолоченою ручкою. Я схопилася за диван. Сльози текли самi по-собi. Я навiть зупинити не змогла. Я глянула на окровавлене тiло. Мої вуста зiмкнулися i тихо прошепотiли :
          - Я люблю тебе Дарт. Я хотiла щоб ти жив. Але тепер я настiльки розчарувалася у життi. Я теж хочу померти.
          Я вiдчула як тiло падає. Мої вiї стають важчими . Звуки навколо стають все тихiше i тихiше. Я падаю, холодна табуретка сильно б' є мене по головi...
          ... неприємний запах заставив мої очi вiдкритися. Передi мною сидiв чоловiк у бiлому халатi.
          - Я померла? Де я? - запитала я. Навколо були лише бiлi стiни.
          - Нi. Ти в лiкарнi. Пам'ятаєш як тебе звати ?
          - Я не настiльки стукнулася. Я Розi Хiлс. Могли би, без мене дiзнатися.
          - Ми це знаєм. - спокiйно сказав лiкар. " Напевно вiн привик до сарказму."
          - Вау. Кладу вам п' ять. Чому мене болить голова?
          - Ти ударилася. Та ще й свiдомiсть втратила.
          - Зрозумiло. А менi такий страшний сон приснився.
          - I що ж тобi снилося?
          - Наче мої друзi померли. А потiм я упала.
          - Обломаю. Це не сон.
          Що обломає? Вiн говорить так, наче я сама цього хотiла. Менi так i хочеться вдарити цього лiкаря по його прекрасному обличчю.
          - Я не боюся того що ви лiкар. - сказала я голосом голодної собаки. Лiкар на мене подивився i з острахом позадкував назад.
          - Все - все. Покидаю вас. Батьки скоро прийдуть.
          Лiкар вийшов з кабiнету. Невже менi не здалося, це був не сон, а реальнiсть. Дарт i Лiр - мої новi, але першi, справжнi та вiрнi друзi. Вони померли i я не встигла нiчого сказати Дарту. I причину смертi не вiдомо. Що за свiт? Чому в ньому стiльки несправедливостi . Але i я теж така. Я кохала Вена. Але вiн був всього-лиш симпатiєю. Я не знала що на свiтi є такi справжнi люди. Такi як Дарт та Лiр. Я справдi не знала...
         
          Урок 2. Нiколи, чуєш мене людино? Нiколи не бажай собi смертi. Не намагайся обхитрити бога. Не намагайся вчинити самогубство. Знай : ти не помреш. А якщо помреш? Тодi нiколи не сперичайся з ангелом.
         
          Роздiл 11.
          Минуло п'ять днiв. Я доволi часто приходила на могилу Дарта, приносила квiти Лiру та сидiла бiля них годинами. Що буде пiсля смертi? Можливо iнше життя, а можливо вони стануть привидами. Ой, я уже таку небелицю говорю. В школу я не ходила. Я взяла усi уроки на дiм. Завтра вирiшила пiти. Я думала про життя i смерть, про те що вони разом i що окремо. Раптом почувся стукiт у дверi. Я вiдкрила i побачила листоношу. Вiн тримав у руках конверт в якому усерединi було видно книгу. Я розписалася i заплатила йому, а сама уважно подивилася на конверт. Звичайний. О, боже... але адреса вiдправника - квартира Дарта. Я швидко вiдкрила конверт. Можна навiть сказати - розiрвала його. В серединi дiйсно була книга. Але коли я її вiдкрила я побачила надпись " Щоденник Дарта ".
          Я швидко вiдкрила його. Записки були зовсiм свiжими. Зараз десяте вересня, писати вiн почав першого.
          1 вересня.
          Любий щоденнику!
          Ось уже декiлька днiв, я спостерiгаю за життям Розi Хiлс. Я її ще не знаю, але немає нiчого цiкавiшого iгри в "детектива". Нажаль я не стану ним. А можливо i стану. Ми з Лiром займаємся магiєю. Незнаю чому ми почали це...але нам подобається.
          Я прочитала ще декiлька записiв. Моє лице було шокованим, але найбiльше шокувало п' яте вересня. А ще бiльше те що запис був зроблений в день смертi, але експертиза показала те, що померли вони четвертого. Мiстика якась.
          5 вересня.
          Любий щоденнику!
          Вирiшив визвати демона. Так я i перевiру правда це усе, чи нi. А ще я нарештi познайомився з Розi. Вона i не пiдозрює хто вона...i взагалi, хто ми усi.
          Я так не хочу щоб ця дiвчина померла через мене.
          Я не зрозумiла. До чого тут "померла "? Хто я? Що я не пiдозрювала? В головi стiльки питань, а вiдповiдi нi однiєї.
          Я посидiла на кiнчику лiжка i пiднялася. Менi було цiкаво: де зараз Дарт? " Я теж хочу туди, будь-то рай, будь-ад, будь-то дух,блукаючий по свiту.
          Я повинна була померти. Я , а не вiн . I я зроблю це...мене нiчого не тримає у цiм свiтi...
         
          Роздiл 12
          Я - сонце...
          Сонце свiтить на добрих i злих.
          Я - лелека...
          Кохаю раз i назавжди.
         
          Поранена в серце дiвчина йшла по просторiй терасi. Теплi промiнчики сонця, ледве дотягалися до блiдого обличчя. Гарячий асфальт сильно щипав уже оголенi ступнi. Повiльний, лiтнiй вiтер нiяк не хотiв показати свою присутнiсть. Єхидна посмiшка , сповнювалася жалю. Бажання померти пересилювало волю i не давало подумати про наслiдки. Високий мiст стояв на горизондi, можливо я його шукала. Вода здавалася теплою , але дуже глибокою. Сонячне промiння закривало мої очi...
          Я прикрила лице рукою i поглянула у небо. Можливо, Дарт у цьому не причетний. Я не хочу жити у цьому божевiльному свiтi. Тут кожен бореться за своє мiсце пiд сонцем, кожин бореться за любов, кожен змагається з горем. Усi ми ведемо бородьбу за щось... Хтось за любов, хтось за щастя, але свiт настiльки нас псує, що бiльшiсть прагнуть багатства. Вони забувають про те що це пiщинка вiд щастя, а можливо i не його складова. Свiт - губить нас.
          Я поклала ногу на холоднi перила i переступила через них. Ще секунда i я упаду. Назавжди. I моє тiло нiхто не знайде. А можливо й не шукатиме. Навiщо цьому свiту ця дiвчина. Розi Хiлс - невдаха. Але боляче вiд того, що свiт так i не дiзнається мого iменi. Максимум новини по телевiзорi.
          Я не вагаючись переправилася на iншу сторону перил i вiдпустила руку. ''Прощай життя" - пронеслося в головi. I я стрибнула, не звертаючи уваги на вiтер. Я навiть не затримувала в собi повiтря. Навiщо? Я ж його втрачу. Я почула на своїй шкiрi холодну воду. I поспiшила на дно. Нарештi. Раптом я вiдчула холод, сильний удар у спину. Я видихнула, але не задихалася. Очi нили я хотiла на дно, але щось пiднiмало мене. Якась сила, невiдомо що. Я тягнулася до низу. Та що це таке? Менi що померти не можна, чорт побери. Я закричала.
          Мiй тихий звук губився в вакуомi. Я винирнула. Ниряю знову, але утопленецею не стаю. Я розiзлилася i попливла в сторону берега. Не утоплюся, так повiшуся. Я не хочу бути тут. Нехочу жити у цiм свiтi. Свiтi жорстокостi, та що ж це навiть померти не дозволять.
          Ну коли прийде та жiнка в чорнiм баланхолi?
          Коли скаже : Розi нам вже час у шлях.
          Опустiють коридори i полине в серцi страх.
          Ми чекаєм тебе доле...за те що ти кохаєш нас.
          Я повнiстю промокла. Як кажуть "до ниточки." Напевно, нiхто i не помiтив те що я на рiчцi. Але чому у мене не вийшло. Що заставило винернути. Я подивилася на уже млявi кольори торшера. Я що не помру? Я проведу своє життя в очiкуваннi смертi...
          Єхидна посмiшка засяяла на моєму блiдому обличчi. Ще не довго...
          - Чуєш мене свiт? Я покину тебе...- закричала я. Бiля дерева сидiла тiнь. Вона дивилася в лице дiвчинi.
          - Ех, ти. - простогнав чоловiк у чорному i покинув своє мiсце. А ось куди вiн пiшов...це уже зовсiм iнша iсторiя.
         
          Роздiл 13.
          Вiтер... спокiй... загубилась
          Я далеко...тут i там
          Тихий лик, можливо вiрна мрiя
          Тiльки де? Тут чи там?
          Я ще не опанувала себе. Тихо iшла по прозорим вулицям. По тим вулицям, якими я ранiше стрибала. По тим якими я бiгала. Я по них iшла. Можливо моя дурiсть, можливо настрiй застасили мої очi наповнитися блiком ,вiд слiз. Я не хочу плакати. Як пояснити? Я хотiла стати веселою, iдеальною та незалежною. Але зараз... я хочу покинути цей свiт. Хочу стати блукаючою душею. Не хочу назад.
          Пiдїзд мого будинку...такий веселий, яскравi стiни. Усе наче говорило менi про те що життя яскраве. Обманює...я ж то знаю що нi. Я спокiйно переступила порiг i пiшла у сторону кроватi. Знаю! Я ж повiшатися можу. Я швидко, навiть трiшки по-дитячому радiючи, забiгла на балкон. Там я хотiла узяти мотузку, ту на яку я вiшала свiй одяг. Але опам'яталася, згадала про те що давно цього не роблю. От, не повезло.
          Я поглянула у сторону квартири Вена. В вiкновi горiло свiтло. А на балконi висiли двi мотузки. Що за день? Невже я полiзу на чужу територiю заради мотузки?
          ...пiд ногами поскрипувала холодна пiдлога. А мотузки нiяк не вiдкрiплялися. Вiн що спецiально їх так звязав? В мої очi засвiтило яскраве жовте свiтло. Вiд непривички я мало не ослiпла. Хтось свiтив фонариком на мене. Попала, дура.
          - Розi Хiлс? - запитав до-волi знайомий голос. Той голос який я любила ранiше. Той голос який я би слухала вiчно.
          - Привiт Вен. Теж дуже рада тебе бачити. - скрiзь зуби прошепотiла я. Його сумне обличчя, як завжди звисока на мене дивилося.
          - Що ти тут робиш? - сказав вiн iз злим виразом обличчя.
          - Я тут? - знiяковiла та посмiхнулася через силу.
          - Ти тут! На моєму балконi!
          I що менi сказати? " Вибач Вен. Я тут повiшатися хотiла. Але ось проблема, мотузки немає. "
          - Я твiй фанат. - прошепотiли мої губи. Я лише потiм зрозумiла що сказала.
          - Справдi? - не довiрливо покосився на мене хлопець.
          - Так. Зайшла за автографом.
          - Ну тодi проходи. - сказав вiн. По ньому було видно те що вiн не довiряв менi. Але у мене не було вибору.
          Я пройшла у велику, красиву кiмнату. У краю лежало широке лiжко, стiни були акуратно обклеїнi постерами. По кутах стояли колонки, а посеред кiмнати стiл iз гiтарою.
          - Напишемо пiсню? - запитав вiн.
          - Не хочеться.
          - Давай. Ти ж мiй фанат. А кожен фанат про це мрiє.
          Я зхопилася i дала згоду.
          - Починай ти Розi. - сказав Вен. Вiн присiв на кровать i в очiкуваннв глянув на мене.
          - Ем...
          Колись давно, У iншiм свiтi
          Де люди добрi, Нема зла.
          Жила любов. Жила i вiра
          А повне серце. Було добра...
          Але забули люди.
          Про цей свiт, про кохання
          i уже... його нема.
         
          Все одно, все одно
          Я заграю немов зоря!
          Все одно, все одно
          Навiк змiнилась я!!!
          Це мiй свiт! Ним пишаюся!
          Хай прийде вже смерть
          Та я її не лякаюся..
         
          Я закiнчила пiсню i видихнула. З надiєю глянула на ошарашеного Вена. А схоже йому сподобалося.
          - Ого . - захлопав Вен. - У тебе чудово вийшло. Давай до нас у групу.
          Вiн запропонував менi до них у групу. Я ж так хотiла цього. А може... ну його того Дарта. Є ж Вен. Той кого я не кохаю, але кохала. Може й кохання вернеться. Нi. О, боже про що я думаю? Я не зраджу Дартовi. Я буду його любити, але чи кохання це чи захоплення? Я ж не хочу жити.
          - Пробач Вен, але нi. - сказала я i розвернулася.
          - Та що с тобою? - закричав Вен. - Спочатку ти бiгаєш за мною i намагаєшся розговорити, потiм така весела приходиш до школи i не звертаєш уваги, але в таємницi усе одно дивишся на мої очi. На вечiрцi сверлиш у менi дирку очима. А зараз стоїш до мене спиною. Я ж знаю ти любила мене. То що ж сталося? - закiнчив вiн. Я з скорботою подивилася у перед. По очах потекли рiки слiз.
          - Вен, ти чудовий хлопець. Але твоя гординя заставила мене забути тебе. Назавжди. Ти на якийсь час перестав бути для мене людиною. - сказала я.
          - Розi , це через того "мудака"? Як його. Март? Це через нього?
          - Дарт. - прошепотiла я. - Його звати Дарт .
          - Добре, так це через нього?
          - Яка рiзниця. - сказала я.
          Раптом, я вiдчула на своїй спинi теплi руки Вена. Вiн розвернув мене. I пiдняв рукою пiдборiддя. Я з нехотя глянула в його очi. Голубi аметисти єхидно заграли. Вiн потягнувся до моїх губ i подарував менi поцiлунок. Я хотiла його вiдкинути, але його руки сильнiше мене прижали. Це був мiй перший подарунок. Я ж хотiла подарувати його тому, кого я кохаю...
         
          Роздiл 14.
          Я прокинулася у незнайомiй кiмнатi. Моя голова, вона жахливо болiла. Я оглянулася. По усюди були розкиданi мої та ще чиїсь речi. Моя голова вiдмовляла у спогадах. Я потягнулася. Бiля мене лежало тiло Вена. Я швидко вистрибнула з лiжка i натягнула на себе якусь бiлу рубашку та джинси. Вен тим часом прокинувся.
          - Уже тiкаєш? - запитав вiн.
          - А чого б не утекти.
          - Пiсля учорашнього? - єхидна посмiшка змiнила його веселу гримасу. Упiзнаю старого Вена.
          - А що такого було учора? - не здавалася я. Намагаючись вiдкинути непотрiбнi думки я з надiєю почути вiдверження їх у Вена.
          - Не пам'ятаєш? - сказав вiн одягаючись.
          - Вiдповiдай уже!
          - Ти просто заснула у мене. - спокiйно сказав вiн.
          - Справдi? - засяяла я.
          - Звiсно ж, нi. . - знову ж таки спокiйно вiдповiв хлопець.
          - I ти так спокiйно це говориш?! - закричала я.
          - А як менi говорити?
          Я розлютилася i з усiєї сили врiзала Вену по щоцi. Вiн i не ворухнувся , тiльки осуджуючи на мене подивився.
          - Заспокоїлася? - тихо запитав вiн.
          - Так. - сказала я i присiла на пiдлогу. Хлопець пiдiйшов до мене i уперше за цi роки ласкаво посмiхнувся. Я у вiдповiдь скорчила роздратовану гримасу.
          - Хочеш про це забути? - запитав вiн. Я кивнула. - Добре. Поки що забудемо. - прошепотiв вiн.
          - Чому "поки що''?
          - Тому що так. До речi поквапся. Через годину до школи.
          Навiщо менi та школа? Але я зхопилася i вибiгла на балкон.
          - Розi, чому ти учора вибралася на мiй балкон?
          - Я ж сказала. - схвильовано витерла пiт з обличчя.
          - Ти збрехала. Навiщо? - знову запитав вiн.
          - Я прала одяг. I у мене не було мотузки. Тому я полiзла до тебе. - хлопець не довiрливо покосився на мене. - Чесно.
          - Ну, я зараз винесу. - хлопець забiг у кiмнату. Вiн що не бачив що у нього на балконi є? ...Вен повернувся з довгою синьою мотузкою. - Ось. Не занадто товста?
          - Нi. Як на мене нормальна.
          - А мiцна яка. Хоч вiшайся. - потягнув хлопець. Я злякалася. Мiй переляк побачив Вен. Хлопець здивовано на мене подивився.
          Я позадкувала в попрощалася з музикантом. Посмiхнувшись, я покинула його балкон i перелiзла на свiй.
          Боже, яка я дурна. Я ж мало не розказала йому про те що хотiла повiшатися. Але найбiльше мене хвилює те що ми з ним переспали. А може нiчого не було? Я намагалася себе заспокоїти. I в головi почали мелькати деякi картинки. Схоже це усе правда. Потрiбно було всипати йому ше сильнiше. I чому мене болить рука?
          Я оглянула руку. На нiй красувався укол. Не памятаю щоб мене кололи. Я заховала укол за довгий рукав рубашки. Ой, це ж не моя. Я кинула знахiдку в смiтник. Не повертатиму.
          Я пiдбiгла до дверей i вiд звички вiдкрила вiконечко для їжi. Сьогоднi у мене мак-кава та салат "Цезар". Я швидко вiднесла страву з напитком на стiл. I почала трапезу. Моє захоплення вiд їжi первав дзвiнок телефону.
          - Ало. У телефона Розi Хiлс. - сказала я, повiльно пережовуючи капусту.
          - Мiс Хiлс. Доброго ранку. Я директор школи для ледi та джентельменiв. Вас довго не було, тому сьогоднi явка обовязкова.
          - Добре. Я постараюся прийти.
          - Не постараєтеся, а прийдете. Розмову закiнчено.
          Я насупилася. У ту школу iти зовсiм не хотiлося, усе там нагадувало менi Лiреля та Дарта. Вони були такими цiкавими людьми. Я так не хочу їх забувати. I я повинна покiнчити з життям. Щоб дiзнатися що на них чекало, щоб з' ясувати чому вони покинули цей свiт i саме головне щоб сказати Дарту слова
          " Я тебе люблю! ". У мене ж є мотузка...
          Я привязала мотузку до люстри. I пiднялася на стiлець. На моїй шиї був сильно закрiплений вузол. Я сказала той самий монолог. I повiльно вiдтовкнула стiлець ногами...
          .. Люстра з стуком упала на землю. Я ударилася головою об кiнець стола. На секунду я побачила темну тiнь.
          - Хто тут?
         
          Роздiл 15.
          - Хто тут? - запитала я.
          Десь на кухнi прозвучав невiдомий голос.
          - Мене це дратує. - сказав вiн.
          - Що саме? - запитала я . Це було дуже страшно, не знаючи хто там говорити з ним як iз тiнню.
          - Ось скажи убивця на запитання
          " Хто тут? " має сказати " Це я. Я на кухнi. Хочеш бутерброд? ".
          - Ти убивця? - налякалася я.
          - Нi, це був лише приклад.
          - А хто ти?
          - Я? - пролунало зацiкавлене зiтхання.
          - Ти. Чи там не один?
          - Один, один. Я той хто захищає тебе.
          - Покажись.
          - Ммм...нi.
          Я тихо пiднялася i навшпиньках прокралася до кухнi. Рiзко вiдкривши дверi, я нiкого не побачила.
          - Мене не впiймати . - пролунало з ванної. - А тобi слiд поспiшити...
          - Школа! - крикнула я. Незнайомець мене бiльше не цiкавив. Зараз важливiшим було не запiзнитися на урок. Я могла би викликати полiцiю та менi було не до цього. Швидко одягнувшись я побiгла в пiд'їзд. I ледве встигнула на автобус.
          Я зайшла в салон i побачила лише одне вiльне мiсце. Бiля Вена. Нi, я бiля нього не сяду. Автобус сильно затрясло. Я з переляку не втрималася i упала просто Вену на руки. Незнаю чому, та вiн означав щось для мене. Якусь важливу капельку. Наче Дарт. Вен був якимось i гордим, i пихатим , i веселим одночасно. Як i Дарт. Вiн теж легко закохував. I вони двоє наче одне i теж.
          - Привiт ще раз. - сказав хлопець.
          - I тобi.
          - Ти не сильно ударилася?
          - Нi. Дякую за те що спiймав.
          - А я автобусовi дякую.
          - За що? - зацiкавилася я.
          - Вiн допомiг тобi присiсти бiля мене.
          - Ми домовилися усе забути.
          - Ну, добре. Розi?
          - Що? - єхидно запитала я.
          - Ти красива. - я сильно вiдкрила очi.
          - Дякую.
          - Та що ти. Дякувати не потрiбно. Це ж чиста правда.
          - Вен. Дозволь дещо уяснить. Ти що уже "мiстер ввiчливiсть" ?
          - Так.
          - Поясни цю свою поведiнку.
          - Ти менi подобаєшся.
          - I це менi каже людина яка мене цi роки мене iгнорувала?
          - Я був не правий. - прошепотiв вiн.
          - Хм...ясно усе .
          - Що саме тобi ясно?
          - Та так. Нiчого.
          - Давай почнем усе з початку.
          - Я боюсь що нi. Я не знаю чому я так вирiшила. Ти дуже дивно змiнився.
          - Дай хоч шанс. Обiцяй подумати.
          - Добре Вен , вмовив. Я подумаю, хоча моя вiдповiдь i однозначна.
          Вен по-дитячому посмiхнувся i глянув у сторону вiкна.
          Уроки у школi проходили жахливо. Я настiльки змучилася на них, що додому ледве iшла. Тепер уже згадала, що незнайомець проник у мою квартиру. Хто це був? Вiд чого вiн мене захищає?
          Я рiзко зупинилася. Менi ж потрiбно було у школу для ледi. Я змiнила свiй маршрут i направилась в лiву сторону, через годину ходьби я уже була на мiсцi чим пишалася. Пройшовши усередину я привiтала учителя. Сьогоднi у нас як виявилося контрольний урок. Я присiла в кiнцi зали. Бiля мене скупчилось багато народу. Схоже тут мало хто вiдвiдував лекцiї. Усi повiльно просувалися i ходили то вперед то назад. Я позiхнула i спiймала роздратований погляд учителя.
          - Добрий день, я мiс Хелен Стiл. - привiталася вона. - Ви готовi ?
          Ми помахали головами, в душi надiючись що це буде не довго. Мiс Стiл тим часом пiдiйшла до кожного з нас. На мiй стiл ляг невеличкий листок з завданнями. Коли усiм було роздано листки , учитель махнула натякаючи на те що можна починати. Я взялася читати.
          - Що? - закричала я. Я й не хотiла в голос, це вийшло випадково. Украдеою подивилася на дiтей, усi очима ненавидiли мiс Хелен Стiл.
          Завдання.
          1. Ви гуляєте по вулицi i бачите як чоловiк кинув на землю окурок. Вашi дiї. Опишiть їх .
          Я в повному шоцi беру ручку i акуратним почерком пишу вiдповiдь.
          Вiдповiдь: я заявлю в полiцiю. Це ж напевно такий злочин, аж в iспитах в школi ввiчливостi про нього пишуть.
          2. Ви бачите як маньяк хоче згвалтувати дiвчину. А у вас з собою нiчого немає, навiть телефона. Виберiть одну рiч, яка може допомогти вам врятувати жертву. Вiдповiдь обгрунтуй.
          Вiдповiдь: Я вiзьму автомат i застрелю його.
          3. Як привiтатися з не знайомою вам дiвчиною на вулицi?
          Вiдповiдь: Непотрiбно цього робити.
          4. Ви побачили свого колишнього/колишню на вулицi з iншим/iншою. Вашi дiї. Напиши у виглядi дiалогу.
          Вiдповiдь:
          - Хай, помниш мене?
          - Да.
          - А шо це за ... з тобою?
          - Взагалi це моя дiвчина.
          - Яка "гарна" .
          - Думаю нам час.
          - Да йди, насолодися моментом, тебе ж скоро кинуть.
          - Ти про що?
          - Пока.
          - Ану стiй!
          - А шо менi за то буде?
          - А шо ти хочеш?
          - Кинь її.
          - Та пiшла ти!
          - I пiду.
          5. I останнє питання. Ви давно любите одного хлопця. Як йому признатися в цьому? Особливо враховуючи те , що ти любиш його декiлька рокiв, але не могла нiяк признатися. I за цей час вiн уже знайшов собi дiвчину.
          Любов, любов...та перестаньте ви. Замовчiть! Але я не можу провалити цей тест, я хочу щоб батьки гордился мною.
          Вiдповiдь: запропоную йому зiграти в iгру " Питання ". Я дочекаюся питання про любов i натякну на це...
          Тест закiнчився, хоч i питання були не зовсiм приємними. Я пiднялася i направилася до виходу, але мене зупинила мiс Хелен Стiл.
          - Розi, зупинися. Нам потрiбно поговорити.
          - Мiс Стiл? Що я не так зробила? - мої губи видавали цi звуки зовсiм тихо.
          - Усе в порядку. Я просто чула про те що сталося з Дартом та Лiрелем.
          - Та невже. Ви знаєте що з ними сталося?
          - Знаю i попереджаю тебе. Будь обачною , ти не знаєш про те що тебе чекає. ??
          - Я сама розберуся.
          Посмiхнулася i вийшла з кабiнету.
       16 роздiл.
       Удома як завжди, мене чекали батьки. Вон трiшки посмiхалися та дивилися прямо на мене. Я зайшла у кiмнату i сiла на лiжко. Мягка тканина дала вiдчути себе упевнено.
       - Ну як там твiй тест? - стримано запитала мама.
       - Усе добре. - посмiхнулася я.
       Але обличчя матерi було непохитним. Я заглянула їй у очi.
       - Щось не так? - мiй хитрий погляд глянув на неї.
       - Звсiно, усе не так. - почала вона.
       - Вони що уже позвонили i пожалiлися на мене?
       - Нi, я хочу поговорити про твою поведiнку. Почнемо зi школи. Ну чому ти нi з ким не спiлкуєшся, ведеш себе як вiдлюдник.
       - Мам, ти називаєш це великою проблемою? Ти що спецiально мене налякала?
    - А чого ти боялась?
       Я закрила очi i уявила зi сторони, як жахливо це виглядало. Хоча чого менi боятися. Ну так...мама не знає про те що: я переспала з Веном, я любила Дарта, я гуляла до пiзна по вечорах, я не їм здорової їжi.
       - Ну боялась...
       - Усе зрозумiло. Я ще не сказала подруге!
       - Тодi вiзьми i скажи! - розiзлилась я i сама не помiтила як пiднесла голос на матiр.
       - Той хлопець Дарт...
       Я мало не закричала, ну скiльки можна так знущатися. Чого б просто не вiдстати вiд мене? Я не їочу про нього говрити. Бо вiн як наркотик, я пiдсiла i ледве починаю поправлятися, а менi уже пiддають ще одну дозу.
       - Що мам? Вiн був поганою людиною?
       - Так був, менi розказали про твою манiю до нього! Або ти не думаєш про нього або ....
       - Або що? Забереш у мене телефон?
       - Нi, ми просто не даватимемо тобi грошей!
       - Ти мене купуєш?
       - Нi! Я пiшала.
       - Йди. - сказала я , настiльки спокiйним голосом, що раптом стала схожа на Вена. Ще невимушеної посмiшки не вистачало та свiтлого волосся.
    Мама розвернулась i вийшла з кiмнати . А я прилягла на кровать, подивилась прямо на стелю, раптом на нiй майнула тiнь.
       - Оу, тобi так погано! - пролунало з кухнi.
       - Молися, я зараз тебе упiймаю. - сказала я i побiгла уперед.
       - А батьки знають про твої думки?
       - Якi думки?
       - Про твого Дартика! - сказав вiн кривлячись.
      
       "Знущаєтся" - пронеслося в головi.
       - Схоже про Дарта вони знають . - вiдповiла їм я,без бажання гоiорити про нього, так i не вiдкриваючи дверi.
       - Дверi не вiдкриваются? Чи ти боїшся?
       - Я не боюся! - щвидко закричала i вiдкрила.
       Я рiзко забiгла на кухню i почала оглядатися в надiї побачити хоч щось, вона з посмiшкою ходила, але скоро вона зникла, почулися кроки, жахливi, проворливi кроки, налякали вони мене дуже сильно, я приникла i прислухалась де вони, о нi!
    - Цiкаво , а твої батьки уже купили тобi надгробок у подарунок? - пролунало прямо за спиною.
       - Слухай ти....- почала я шукаючи рукою ножа, вона повiльно узяла рукоятку та продовжила - Оживший фантом з фiльмiв ужасiв, який перечитав Кiнга. Зараз я тебе убю.
       Тодi я з посмiшкою та з ножем обернулась лицем до...до пустоти, раптом хтось стунув її по головi. Вiдчувши слабiсть почала падати. Я впала на рiвну поверхню i сильно зблiдла, наче б то шкiра натяглась. Крик прорвася через мої губи , я немогла навiть їх розтулити, ворухнутися, я потягнула руку до ножа. Блiн...моя мрiя. Померти. Вона ж здiйснются, я зараз порiжу себе ножом, потом змахну це на демона, я почала марити. Раптом чиясь нога, вiдшатнула нiж. I я погрузилась в сон.
       - Дура... - сказав невiдомий i зник за дверима.
      
      
      
    Роздiл 17
       Те, що померати важко - факт. Учора я, Розi Хiлс мало не померла, я вiдчула наче смерть мене поглотила, а ще менi так погано, я не можу й ворухнутися. Я пролежала удома декiлька днiв. За цей раз мене вiдвiдало 0 "фанатiв", Вен кожень день стукав менi в вiкна i на весь будинок грав на гiтарi. Менi здаєтся це було спецiально, до цього вiн не грав удома. Вiн думав що мiг виправдати це, писав на листочках записки i давав курєру. Я незнаю сама скiльки часу я так байдикувала та їла. До того ж я сильно поправилась i якось змiнилась. Волосся злиплося, стало жирним, неприємним на вигляд. Я зiбралась духом i пiшла в ванну. Оглядалась по сторонах, схоже я стаю психом. Точнiше, психолог менi б не завадив.
       Я звоню в якусь клiнiку, прошу записати мене на прийом до психолога. Вони вiдповiдають менi щось, я киваю i погоджуюсь, схоже вiн прийде о шостiй. Чорт, це ж через годину. Я висушую волосся i заплiтаю в якусь незрозумiлу зачiску. Вирiшую трiшки порадiти i включаю телевiзор. Сиджу i дивлюся. 20 хвилин усе на що мене вистачило. Включаю компютер, тепер буде чим зайнятися. Заходжу в електронну пошту. 400 повiдомлень. Кляну усiх за це i виключаю, але раптом помiчаю повiдомлення вiд батькiв, їх 14. Точнiше усi вони вiд мами. Вiдкриваю вкладку та починаю читати.
       1." Розi, якого чорта ти не береш слухавку?"
       2. " Розi, пробач за те, що ми не попрощалися, ми з татом їдемо в командировку"
    3. "Я переживаю, чому ти не читає почту?"
       4. "Включи телефон!"
       5. " Я убю тебе , коли приїду"
       6. " Ти що образилась через того Дарта?"
       7. " Я що сама з собою переписуюсь?"
       8. " Пробач, менi дуже соромно, я теж кохала в твоєму вiцi. I зараз кохаю нашого батька, а вiн мене"
       Менi стає так неприємно, мама ж нiчого не знає про те, що вiн їй зраджує. Це так жвхливо. Я мовчки читаю далi, подумки говорячи, що якщо любиш то на усе життя. Потiм думаю про себе та про Вена, я ж зрадила Дартовi, хоч вiн i не живий, я забула про емейли. Продовжую читати:
       9. " Я усе зрозумiла, ти пiдросток, i у тебе такий перiод"
       10. "Ден сказав що ти закрилась у собi"
       11. " Я подбала про твої оцiнки. Вiтаю Розi Хiлс, ви вiдмiнниця."
       12. "Я так неможу вiдпиши менi! Негайно!"
       13. " Я не сержуся на тебе , узагалi, роби що хочеш, але подумай, я переживаю"
    14. " Ми ще тиждень побудем" - сьогоднiшнє повiдомлення.
       Я беру у руки клавiатуру i пишу мамi листа:
       " Пробач, я не була вдома, ночувала у подруги, тому не брала трубку. Дякую за усе, я бiльше не заставлю тебе хвилюватися. Проте не не обiцяю. Бажаю вам усiпiшної поїздки. У мене усе добре, ще раз кажу, вiрте менi. Ден просто переживав. До побачення!"
       Мрiя кожного пiдростка - бути одним удома, я так зрадiла, стрибнула на кровать i вiдчула бiль у головi. Раптом позвонили у дзвiнок. Я побiгла до дверей. Це мiй психолог.
      -- Доброго дня! - промовила я.
      -- Розi Хiлс? - перепитав красивий брюнет, досить молодий.
      -- Так! А ви один з ученикiв нашої школи?
      -- Ну навiщо ця прелюдiя, я просто молодий, сексуальний психолог.
      -- Точно, на мою думку додати до цього потрiбно ще одну фразу - " Молодий, сексуальний, самовпевнений психолог, який сидiтиме бiля вас i посмiхатимется своєю прекрасною посмiшкою , а мiж цим не забуде пригнобити вас та запитати " I що ви при цьому вiдчуваєте?", а потiм просто утече вiд вас.
      -- Ви такої поганою думки? Кажуть "Зустрiчають по одягу, а проводять по розуму"
      -- Ти натякаєш на те, що я тебе потiм не випровожу?
      -- Це - хамство! - крiзь зуби прошипiв хлопець.
       Я махнула рукою, даючи жест пройти, вiн замешкався та пройшов уперед. З посмiшкою оглянув те, що творилось у моїй кiмнатi.
       - Просто свинарник!
       - Оу, ви знайшли свiй дiм. Люблю допомагати убогим.
       - Ми можем нормально говорити?
       - Пробачте, у мене щось не так з настроєм, я зазвичай не говорю так з незнайомими людьми.
       - Помiтив твiй зазвичай. I ти будь розумнiшою вирiш на ти чи на ви.
       - Давай на ти, а то менi вам дати по лицi не зручно.
       - Сарказм?
       - Сатира, чувак.
       Я помiтила за вiкном рух. Невже Вен? Я швидко почала штовхати психолога подальше вiд вiкна. Вiн незрозумiло на мене покостася. Тут я сама здивувалась, я що хочу щоб Вен не ревнував? Я НЕ ХОЧУ ЩОБ ВIН РЕВНУВАВ!!! Мiсяць назад я хотiла щоб вiн назавжди зник з мого життя, а тепер , я в шоцi вiд самої себе.
    - Твiй хлопець?
       - Пане психолог, помовчiть, i посидiть тут, можете випити щось iз складу цих бутилок, i ще є холодильник, розважайся.
       - Я ж попросив визначитися.
       - Я iменi твого навiть не знаю.
       - Значить на ти?
       - Да, тихiше.
       Я пiшла до балкону. Заглянула, це дiйсно був Вен. Скорчила сумну гримасу та вийшла, довго дивилась у його очi i так i не стрималась, засмiялась.
       - Привiт, чого тобi?
       - Ти помiтила як круто вийшло?
       - Ти де таких слiв нахватався?
       - Пiшли покажу!
       Я закрила балком, пояснивши тим, що не хочу захолодити кiмнату i перелiзла через балкон. Пройшла в кiмнату. ФАК! Я ледве не заржала, у Вена досi лежав мiй порваний одяг. Я шоковано глянула на нього.
       - Ти чого не прибрав?
       - Незнаю. - спокiйно вiдповiв вiн.
       Вен пiдiйшов i поклав одяг у скриньку коричневого кольору.
       - Може у тебе є ще пробiрочки для слюни чи для кровi? Колися Вен, чи альбом з моїми фото?
       - Розi, я не договорив!
       - Давай, говори що там круто, i що ти мав показати.
       Вен дiстав словник i показав менi його. Тут я справдi голосно засмiялась.
    - Словник крутих словечок?
       - Нiштяк, да?
       - Тобi чомусь крутим захотiлась стати? До речi ти не договрив.
       - Круто те, що спочатку ти бiгала за мною, доставала, ми переспали i оп, тепер я бiгаю за тобою , а ти динамиш.
       - Так вийшло. Просто, я зустрiла одного хлопця.
       - Тобi вiд мене був потрiбен лише секс?
       - Ти що знущаєшся, сам затащив мене у лiжко. Позбавив невинностi, я ще й нiчого не памятаю.
       - Бачиш , ти хочеш памятати. Для мене це багато значить. Дуже багато, розумiєш? I що ж, я не знаю чому ти нiчого не памятаєш. Ти навiть нiчого не вiдчула?
       - Вiдчула . - з посмiшкою , а-ля сама невиннiсть, сказала я.
       - I що? - запитав вiн пiдходячи до мене.
       - У мене було вiдчуття що ти мене використав.
       - Використай ти мене! - засмiявся вiн, до того ж дуже вiдкрито, наче... наче вiн маленький самозакоханий хлопець.
       - Вен, ти не схожий на шлюху. - сказала я i засмiялась.
       Я почала вiдходити до вiкна балкона.
       - Ти так змiнився! - почала я серйозним тоном.
       - Що?
       - Ти змiнився.
       - Розi залишись, попємо кави.
       Я подумала, це - лише кава. Бiльше нiчого, Вен до того ж притягує мене, може не любов, але у мене є до нього вiдчуття.
       - На каву можна.
       Вен кивнув i напрвився на кухню, я ще не була за межами цiєї кiмнати, тому я попрямувала прямо за ним. Кiмната була досить дивна, усе було так мило, як для Вена. Багато кiмнат. Усе в стилi - "Мiнiмалiзм". Я довго дивилась i помiтила обурливий погляд Вена.
       - Чого так дивишся? - запитала я.
       - Просто, ти так мило виглядаєш.
       - Вен.... - потягнула я. - Лише кава.
       Хлопець ображено поглянув i замовк. Вiн промовчав i подав менi чашку кави. Я вдихнула аромат. I тут я подумала: "Я нiколи не пила справжньої кави". Як не мак кава, то капучiно, як не капучiно, то шоколад, як не шоколад, то какао. Я в роздумах, розлила на себе каву. Закричала i почала бiгати, дути на себе. Вен пiдбiг до мене .
      -- Знiмай одяг! - скомандував вiн.
      -- З якого дива? - запитала я, бiгаючи як ошпарена. Хоча стоп, тут я дiйсно була ошпарена.
      -- З того що твоя шкiра вкриється пiхурами i буде болiти. I чого я там не бачив.
      -- Скотина, не нагадуй.
       Я знiмаю одяг. Залишаюсь лише в нижнiй бiлизнi. Вен дає менi свою рубашку, я одягаюсь, вiдчуваю запах його тiла. Вiн дає менi ще чашку кави. Я випиваю до дна i раптом вiдчуваю щось не зрозумiле, наче менi приємно i одночасно усiм тiлом борюся. У кавi щось було, але я не можу противитись цьому вiдчуттю.
       Я пiдходжу до Вена, проводжу рукою по його волосюю. Вiн перехвачує мою руку, доторкаєтся до щоки, я посмiхаюся, але всерединi чомусь намагаюся тiкати, тiло не слухаєтся. Я цiлую його, Вен вiдповiдає на поцiлунок. Я руками стараюся його не обiймати. Борюся сама з собою, збираю сили в кулак, з моїх грудей вириваєтся крик. Я кричу так, що напевно чути усiм та Вен повалює мене на пiдлогу. Я не можу сперечатися. З моїх очей зриваются сльози. Я плачу i водночас цiлую його. Що це?
       Раптом в кухню вриваєтся, це психолог. Я навiть iменi не знаю. Вiн забирає мене. Пiдходить до Вена i починає бити його з усьої сили. Я залiзла пiд стiл плачу. Пiдбiгаю до них i прошу зупинитися. Той не слухає, я впадаю в iстерику, нарештi ми зустрiчаємося очами. Вiн зупиняєтся, штовхає його ногою. Вен виглядає жахливо.
       Я падаю на колiна. Голова дуже болить. Навколо усе пливе. Хлопець дає менi руку, та я навiть її не можу узяти, просто мовчу i сиджу. Я плачу, настiльки голосно як можу. Психолог бере мене на руки. Я невiдчуваю нiчого, просто вiдключаюся.


    Роздiл 19
      
    Прокидаюся на диванi, на менi досi рубашка Вена. Пiднiмаю її та викидаю у смiтник. Я учора добре повеселилась. Хоча по моєму вигляду можна сказати - "Над моїм лицем добре познущалися". Пiд очима синяки, я iду в ванну i вмиваюся, збираю волосся в пучок та одягаю шорти i футболку. Виходжу в гостинну. На диванi хтось є, я беру в руки нiж i наближаюся до дивану.
    - Ей! - кричить психолог.
       - Ти мане налякав, сучий син! - викрикнула я.
       - Це ти замiсть дякую! Щось я учора не зрозумiв.
       - Той придурок пiдлив менi щось у каву. Боже , я не могла зупинитися. I так, дякую. Ти врятував мене, я мало не переспала з ним знову.
       - Знову?
       - Не хочу про це згадувати.
       - Вiн тобi дав наркотичний засiб якийсь.
       - Боже, я знала, а в-перше вiн уколов менi щось. Я така дурна.
       - Не хвилюйся, я ж психолог.
       Вiн пiжходить i обiймає мене, я вiдчуваю себе захищеною. На хвилину я уявляю на його мiсцi Дарта.
      -- Психолог? - починаю я.
      -- Так! - вiдповiв вiн.
      -- Ти навiть не назвав свого iменi.
       Вiн посмiхаєтся, я вiдштовхую його i легенько бю по грудях.
      -- Добре! Добре! - каже вiн. - Мене звати ...
      -- Ну... - говорю я, згораючи з цiкавостi.
      -- Знаєш, я не скажу.
      -- А як менi до тебе звертатися?
      -- Психолог - не погано.
      -- Який сьогоднi день? - запитую я.
      -- Сьогоднi Понедiлок.
      -- А година яка? - запитую я знову, виглядаю наче людина яка вийшла з запою.
      -- Шоста! - вiдповiдає вiн.
      -- Я що з минулого вечора сплю? - перепитую я.
      -- Ти спиш з минулого обiду! - спокiйно вiдповiдає вiн.
      -- Я напевно пiду у школу. ... Давно там небула
       Я одягнулась в джинси та майку. Я помiтно поправилась. Провела психолога та позвонила Дену. Той зi здивування аж пискнув. Я не викликала його давно, тому вiн був в шоцi. Я узяла рюкзак i зiбралась до школи. На вулицi було трохи прохолодно, але до зими ще мiсяць. Я накинула жакет. Пiдїхала машина Дена, той мовчав, але не витримав i почав розказувати новини. Семенiвна та баба Галя, як завжди почали шепотати щось типу: " Напевно пила, бiдна батьки поїхали, до школи раз в рiк пiде". Я посмiхнулась до них. Ми поїхали. На вулицi було мало людей, але бiльшiть почали вiтатися зi мною, я махала їм. Гелiя пiдбiгла i почала розказувати останнi новини.
    - Привiт, давно не бачились ! - вiтаюсь я.
       - Привiт, ти чула Бекс з Елiс посварилися, у них тут вiйна.
       У моєму серцi в сто разiв бiльша вiйна. У мене стiльки проблем, що ця школа мене не цiкавить. Нiхто, хоча нi, хочется врiзати декому. Але психолог це уже зробив.
       - Вен був у школi? - запитую я, хоча i намагаюся зробити незалежне лице.
       - Ти б його бачила!
       - А що з ним?
       - Зараз сама побачиш.
       Вона веде мене в сторону кабiнерту музики. Тут рiдко хтось буває, я чую звук гiтар, це гра рок група. Я вiдкриваю дверi. I бачу Вена, вiн увесь в синяках, на носi багато властирiв, руки в бинтах. Вiн схоже помiчає мене.. Вен бере мiкрофон i гворить:
       - Я написав пiсню...про Розi Хiлс
       Я пiдходжу блище.
       - Вона назтваєтся: Самозакохана iдотка.
       Усi дивляься лище га мене. Я мовчки обертаюсь. Вен починає грати, мелодi погана, наче пищить, а не спiває. Я вибiгаю, мовчу, не плачу, смiюся.
    - Гелiя, круто, про мене написали пiсню?
       Я заспокоюю себе. I йду на урок, у нас бiологiя.
       Я зайшла в кабiнет, побачила Чеда, той сидiв на моєму мiсцi, я пiдiйшла:
    - Чед, пересядь! - сказала я.
       - О, нi! Що дитинко про школу згадала?
       - Ти напевно за цей час з усiма дiвчатами переспав.
       - Ти мене переоцiнила!
       - Що ж, хоч щось у тобi хороше.
       - Ти змiнилась. Чув у якогось мудака закохалась. Дарт, чи не так?
       У залi усi зiтхають, багато смiєтся, вони перешiптуются.
       Вiн обiзвав Дарта прямо перед мною, я стримала сльози i подивилась у його безсовiстнi очi. Вiн був таким жахливим. Це вiн - мудак. Я iз всiєї сили бю його по лицi, беру рюкзак i товчу його по головi. Вiн хоч i накачаний, але це - сто вiдцоткiв протеїни, бо вiн падає, я бю його ногою. До мене пiдбiгає учителька. Вона зупиняє мене. Я штовхаю її та продовжую бити. Нарештi клас вмiшуєтся, хтось бере мене на руки i виносить з класу. Ми зайшли на горище. Я дивлюся в небо навiть не помiчаю того хто врятував Чеда. Не мене, а його чуєте?. Я залажу на вiкно i сiдаю на кiнець балкону, мої ноги перекинутi. Наче стрибати маю.
       - Пригнути хочеш? - чую єхидний голос...
       О боже, я знаю цей голос, я рiзко обертаюся, я бачу його. Я плачу, знову, я спрадi - "нюня".
       - У мене галюцинацiї! - викрикую я.
       Невтримавшись - падаю.
      
       Роздiл 20
       "Коли ти летиш униз, у тебе немає жодних проблем,
       Окрiм одної, ти уже летиш!"
      
       Я падаю, вiдчуваю наче тiло заглотую повiтря. Вiдчуваю, як стукає моє серце, я намагаюся впiйматися за невидану мотузку. Дряпаю повiтря. Очi болять, не вiд слiз, їх наче хтось вибирає, в серцi жахливий комок, волосся лiзе в очi, я кричу i падаю. БIЛЬ....перше що я вiдчула i все. Я навiть немогла це передати. Я можу думати, я пустотi. Раптом чую позаду себе голос:
       - Ти -iдiотка!
       Я обертаюсь, там стоїть психолог. Вiн єхидно дивится, я приглядаюсь, вiн свiтится, а позаду нього - крила. Це - ангел. О, боже, поряд зi мною стiльки часу був ангел. Справжнiй.
       - Я не iдiотка! - говорю я. - А от ти - брехливий пес.
       - Пробач, мою прямоту, але я - ангел.
       - Та ладно, в секонхенд сходив, крила купит, марiхуани покурив i вже ангел.
       Вiн закотив очi до неба, i щось прошепотiв.
       - Нiби навпаки має бути, я маю молитися.
       - Був у нас такий один,i получив.
       - Такий, це який? Розумний, красивий, багатий.
       - Дарт!
       Я замовкла, невже вiн це, сказав, тут був Дарт. Точно, вiн ж помер, тодi кого я бачила там. Це сто вiдцоткiв був Дарт, я просто упевнена. Я дивлюся i нерозумiю.
       - Ти недавно зустрiла дiдуся!
       - Памятаю...
       - Вiн говорив про мiсiю.
       - Що за мiсiя?
       - Дай договорю! - почав злитися вiн.
       - Я повинна все знати, буду жалiтися на тебе.
       - Ага...- сказав вiн i показав пальцем в гору. - Бог там, удачi.
       - Я теж можу пальцем потикати - кажу я i показую йому середнього пальця. - Ну як тобi?
       - Ти така нахаба.
       - У вас тут на небi i такi слова є?
       - Ми не на небi! ТИ померла, але ти поки що нiгде.
       - Моє тiло - в морзi!
       - Не перебивай ! - закричав вiн. - Я хотiв зупинити тебе. Тому що такi люди як ти та Дарт попадаются дуже рiдко. Усi люди отримали мiсiю , виконали i попали в другий свiт. А ви маєте, живими виконати цю мiсiю. Дарт дiзнався про це, вiн хотiв поговорити, але попросив друга убит його, а iнший помер, бо так вйшло, що це нiкому не слiд знати, але вiн уже виконав свою мiсiю.
       - Мiсiя - це сенс життя?
       - НI.
       - Ти став Веном?
       - Нi.
       - То не нiкай.
       - Не сперечайся зi мною.
       - А що ти менi зробиш, я i так мертва.
       - Ти не мертва.
       - Тобто зараз я жива?
       - Не дiставай мене.
       - У вас ангелiв, терпiтння не таке як i у всiх?
       - Вiдстань i дай договорити.
       - Менi цiкаво!
       - А менi цiкаво - закриваєтся твiй рот чи нi.
       - Не хами менi!
       - Це ти менi хамиш.
       Ангел розiзлився не на жарт, вiн дав менi в руки список з 13 пунктiв. I обернувся.
      -- Ей, а пояснити? - возмутилась я.
      -- Ди нах. - сказав вiн i зник.
      -- Чуєш боженько? - закричала я. - Це не ангел, або вiн мiсця перепутав, рай з адом.
      -- РОЗI ХIЛС! - закричал пустота. - НЕ IСНУЄ РАЮ ТА АДУ,
      -- Чую, чую - не глуха.
       У цей момент я розумiю що починаю зникати. Нiколи не думала що це так виглядає, реалiтi вiд фiльму не далеко. Я сипучий пiсок...Я вiдчуваю як свiдомiсть покидає мене. Не бачу нiчого навколо, але ще рухаю очима. Я напевно виглядаю, як лiтаючi очi. Уже марити починаю. Чую голос:
       - Вибратися буде важко!
       - Що? - кричу я, з останнiх сил.
       З моєю тiнь, я бачу свої руки, можу ними рухати, я материлiзована. Найбiльш пiдходяче слово тут - "я жива". Я пiднiмаюсь, там Вен, вiн пiдходить все блище. Я повiльно розвертаюсь, стежачи за ним. Лице iдеальне - блiде. Де його синяки?
       "Це не правда!" - кричу я та вибiгаю в iншу темноту.
       Вен бiжить за мною, вiн тримає в руках шприц. Я кричу, падаю. Вiн наближається, нависає над моїм нiмим тiлом. Неможу пiднятися. Вен колить менi щось. Я не можу нiчого зробити. Вiн цiлує мене. Я з останнiх сил вiдштовхую його i бiжу. Падаю на бiлу поверхню.
       Пусто, нiчого немає. Я сама вся бiла, наче дух, наче свiчуся. Не розумiю нiчого. Усе наче зникає. Бiлий колiр стає червоним. Я на вулицi, навколо свiтло. Торшер, вiн яскраво червоний. Позаду хтось кричить. Я повертаюсь i бачу страх в очах людей. Вони стоять i не рухаються. Посерединi сцена , на нiй кров. Кров тече до моїх нiг, я вiдходжу, вона поглинає мене. Я тону, як у рiчцi. У моє горло заливається кров. Я плачу, навiть не кричу. Усе стихає. Я брудна, наче труп лежу на сценi. Бiля мене чиєсь тiло, я обертаюсь. Моє серце стихає. Я не помру вiд шоку...Нi...нi...я жива, ангел сказав я жива.
      
       Урок 3:
       Якщо тобi дали 13 завдань, просто виконай їх, i не сперечайся, бо загубиш того, кого шукала усе життя. Прошу, мовчи i виконуй. Ти - жива, але не заставляй себе померти.
      
    (Пiсня: katy perry - roar)
      
       Роздiл 21.
       Я у своїй квартирi. Тут пусто, пiдходжу до зеркала. Мало не кричу, я виглядаю жахливо. Усе лице в кровi. Волосся. Я неприємна сама собi, дивлюся на себе призирливо. Iду у ванну кiмнату. Залишаю за собою слiди. Потрiбно буде прибрати, бо ще подумають що тут живе молода убивця або манiяк. Чорт. Я нiкого не вибивала. Знiмаю з себе одяг, кидаю в стiральну машинку, але помiчаю листочок в джинсах. Той, 13 пунктiв. Мну його, за той бiль, хоч i вiн не був реальним, але кров реальна.
       Я збираюсь до школи. Але сьогоднi пiду пiшки. Вiдправляю Дена до дому та з посмiшкою iду. Я хочу забути усе, усе що було. Я жива. Я радiю цьому, тому що одного разу мало не померла. Я тихо оглядаю вулицi, тут пусто, або як кажуть нi душi. Нiкого немає. Я проходжу в школу. Тут пусто. Нi однiєї людини. Немає вчителя. Це що? Канiкули? Я виходжу зi школи, по бульвару iду в кафе. Там вiдкрито, я проходжу - пусто. Я звоню до Дена. Вiн каже що незнає у чому справа. Знаходжу номер психолога. В душi щось рвется, але я набираю номер. Чую гудки вiд яких я неможу навiть дихати.Трубку бере якась жiнка.
       - Доброго дня! - говорю я їй.
      -- Доброго! - вiдповiдають менi приємним голосом.
      -- Менi потрiбен психолог.
      -- А хто ви пробачте?
      -- Я Розi Хiлс. Я вже говорила з психологом, де вiн?
      -- Пробачте, але я ж просила передати, що сеанси щосереди.
       Мiй телефон падає. Я пiднiмаю його рештки i добиваю його. Так наче свiт добиває мене. Я пiдходжу до телефонної будки. Звоню до учительки i чую щось накштал, чому мене немає в школi, я намагаюсь пояснити, але та просить брехати впевненiше. Я кидаю слухавку на землю. I йду до дому...
      
       Проходжу в квартиру. Помiчаю на столi записку. Вiдкриваю її. На листку акуратний почерк. Починаю читати: "Дура, прочитай завдання". Я вiдкидаю лист i прямую в ванну. Пiднiмаю грязний листок. Там кров, я беру чистий листок i починаю переписувати .
       " Якщо ти це прочитала , ти - ожила. Дехто читає вiдразу, а дехто нi. Не хвилюйся. У людей одна мiсiя, але є люди якi мислять по iншому, вони не такi як усi. Вони думають, хочуть, бажають. Такi люди народжуются раз в 100 рокiв. I ти стала одною iз них. Зазвичай є двi такi людини. I вони обовязково повиннi зустрiтися. Ангели хочуть щоб такi люди жили, бо важко контролювати це виконання завдань. Такi люди стають ангелами. Як бачиш, ангели берутся не iз пустоти. Вони - люди, якi мислять не так як усi представителi раси. Те, що ти спорила з Данiелем, нагадаю тобi - психолог - це нормально для такої як ти. Ось тiльки не треба було закохуватися.
       Твоя мiсiя:
        -- Самiй поцiлувати Вена. ( моя голова вiдвалются, умовно звiсно, я що повинна його цiлувати. Я згадую те, що мiсiї формуются по життi)
        -- Попробувати курити. ( я навiть не бажала, я просто вирiшила що в життi спробую усе)
        -- Викрасти машину i покататися по мiсту. ( я розiзлилась на те, що мене мало на все життя не позбавили прав i не хотiла чекати кiнця школи.)
        -- Спекти торт. ( Згадую як я хотiла пекти торти як в кондитерськiй)
        -- Поцiлувати незнайомого хлопця та втекти ( невже моя дтяча фантазiя - включена.)
        -- Пофарбувати волосся в яскравий колiр. (та це що знущання, я просто побачила дiвчину з зеленим волоссям i вирiшила що людина з яскравим волоссям має яскраву душу)
        -- Змiнити колiр очей. ( навiть не памятаю чим мене не задовiльнили карi очi)
        -- Навчитися малювати або хотя б спробувати. (Мрiя дитяча, я така криворука, не вiру що у мене вийде, хоча картину для виставки дитячих малюнкiв я намалюю.)
        -- Забiгти в автобус i почати мявкати як кiт ( ноу коментс)
        -- Навчитися лiтати ( це вже нереально)
        -- Написати вiрш або пiсню i розповiсти про це свiту ( не уявляю як це виглядатиме)
        -- Поїхати на тиждень вiд дому i провести цi днi в подорожах.
        -- Стати сенсом життя Дарта, бути з ним, обiйняти його. ( ЄДИНЕ нормальне завдання, але вiн ... вiн теж на мiсiї)
      
       Я пiднiмаю очi до верху i падаю, це ж дитячi фантазiї. Я вiдчуваю як не хочу нiчого робити, хочу померти, падаю на кровать, моє волосся має змiнити колiр, дивлюся на коричневе волосся i думаю, який колiр менi пiдiйде, може менi моє подобаєтся. Я сиджу i плачу через волосся. На вулицi гомiн.
       Я вибiгаю на балкон i кричу:
       - Люди ви повернулись!
       Усi дивлются на мене як на людину що вийшла з запою, я присiдаю та смiюся сама з себе.
       Бiля мене на вiкно виходить Вен, я дивлюся на нього вiн мене не помiчає, синяки майже зажили. Я махаю йому рукою, вiн осудливо дивится.
      -- Вен...- починаю я. Вiн не звиртає уваги.
      -- Вен! - уже кричу. - Пробач мене.
       Вiн обертаєтся, я зустрiчаюся з його очима. Моє серце зжимаєтся, я стаю на колiна. Вiн мовчить i видавлює:
      -- Та пiшла ти!
      -- Вен! - говорю я. - пробач мене.
       Вiн не говорить нi слова, я пiдходжу до балкону i перекидаю ногу.
      -- Ти що робиш дура? - кричить вiн.
      -- Пробач мене. - говорю я.
      -- Стiй! - кричить вiн.
       Я перекидаю ногу, а що буде якщо я помру не закiнчивши мiсiї. Я забираю одну руку.
       - Я пробачаю. - говорить вiн.
       - Я не вiрю.
       - Я пробачаю. - кричить вiн i рiзко хватає мене за руку, перекидає i бере на руки.
       Я лежу у нього на кроватi. Вiн десь на кухнi. Я пiднiмаюсь, по усюди постери, ранiше їх тут не було, усе розкидано. Я почина прибиратися. Вен заходить:
       - Що ти робиш? - посмiхаєтся вiн.
       - Неможна жити в такому свинарнику. - з єхидством говорю я.
       - У тебе теж свинарник!
       Я штовхаю його i надiваю йому на голову якусь шляпку. Вiн кидає у мене одяг. Ми як дурненькi кидаємось одягом та речима. Смiємося, з Веном так весело. Я пiдходжу до нього i проходжусь кiнчичами пальцiв по головi.
       - Що ти робиш? - запитує вiн.
       - Я хочу поцiлувати тебе. Без усяких наркотикiв .
       Я пiдходжу i цiлую його, i менi навiть подобаєтся, я смiюся та кидаю його.
       - Що згвалтуєш мене? - запитує вiн.
       - Ну можливо, та не сьогоднi.
       Я виходжу на балкон, та Вен пiдбiгає i бере мене на руки. Я вириваюсь i показую пальчиком, що так не можна. Цiлую його на прощання, ну щоб не пiдозрiло, i помiчаю що в домi напроти хтось дивится на нас, я заглядаю уважнiше. О НI! Це вiкно кiмнати Дарта, боже вiн думає що мiж нами щось є.
       Я заходжу в кiмнату i як зомбi присiдаю на лiжко, нуль рухiв, нуль емоцiй. Я лежу i мовчу. Пiдбiгаю до телефона та звоню Дену.
       - Привiт Розi! - чую голос .
       - Привiт Вен!
       - Що?
       - Пробач, я мала на увазi Ден.
       - Ти якась розгублена i голос сумний, що сталось?
       - Та нiчого, менi просто потрiбен телефон i телескоп.
       - Я привезу тобi! - сказав вiн. - А марка? Бажання?
       - Через тефон я маю звонити, а через телескоп дивитися.
       - Що ж багато iнформацiї, я щось пiдшукаю.
       - Стiй! - згдала я.
       - що?
       - Через телескоп має бути добре усе видно.
       - Зрозумiв, зрозумiв. Чекай через годину.
       Я кладу слаухавку, одну мiсiю я виконала , залишилось ще 12.
      
      
       Роздiл 22
       Я сиджу за компютером та неприймаю участi в життi, до школи пiду завтра. Уже середа, хоч два останнiх дня тижня побуду, але я згадую, про поїздку класа в суботу, може поїхати, вiдпочину...
       Я розглядаю те, що привiз Ден, вручаю йому кредитку,той знiмає з неї потрiбну суму та повертає. Беру в руку телфон, а телескоп кладу на вiкно. Його виявилось важко зiбрати. Я продовжую складати його на балконi. Неможу розiбратися чим вiдрiзняются усi цi деталi. Врештi- решт шукаю iнтернет уроки. Нарештi складаю його та набираю номер Дарта, на карточцi залишився його номер, я звоню. Чую порожнi гудки i менi стає страшно, наче я у фiльмi жахiв.
       Напрвляю телесков в сторону його будинку, бачу свiтло, блище...Я наближаю його i бачу Дарта. На лицi зявляєтся посмiшка. Вiн стоїть в джинсах та рубашцi, вiн бере в руки телефон. Нарештi, вiн вiзьме слухавку. Але натомiсть Дарт кидає телефон в стiну. Потiм вiн настiльки чiтко дивится в телескоп, я падаю на пiдлогу балкону, щоб вiн мене не помiтив. Пiднiмаюсь, вiн зник, свiтло вилючене. З його балкону знiматся безлiч ворон. Вони летять у сторону мого балкону. Я забираю телескоп i рiзко закриваю дверi.
      
       Учора i не помiтила як заснула, але монстр з назвою "Будильник" - будить мене, я стогну та виключаю його. Одягаюсь в синю сукню, та розчiсую волосся. Воно падає на спину. Заважає , беру i завязую великий хвiст, одягаю балетки. Беру сумку та телефон i виходжу. Сьогоднi знову пiду пiшки. Я проходжу мимо салона краси. Вiтер розвiює волосся. Я незнаю чому, але заходжу в салон. Я посмiхаюсь i говрю що хочу перефарбувати волосся. Менi дають журнал i кажуть вибирати. Я дивлюся: усi вiдтiнки чорного, сiрого, блонд.
       - Пробачте.... - кажу я. - Але менi потрiбнi яскравi кольори.
       Майстер з посмiшкою дає менi альбом iз фото, а потiм журнал. Я двлюся: зелений, у нашiй школi є такий колiр, i вiн менi не пiдiйде. Рожевий, дуже красивий, але занадто - нiжний. Жовтий - дивно виглядає. Синiй - дуже красивий. Загинаю сторiнку на ньому. Червоний - менi пдходить, буду як вiдьмочка. Загинаю сторiнку. Оранжевий - зразу нi. Фiолетовий - виглядає красиво.
       Я показую майстровi цi три кольори i питаю який менi пiдiйде.
       - На мою думку синiй i фiолетовий не для тебе, а ось червоний з невеличким переливом до свiтлого, тобi пiдiйде, але вирiшуй сама.
       Я вирiшую покластися на майстра. Вiн проводить процедуру неприємну. Я включаю музику i сиджу. Нарештi вiн закiнчує, я дивлюсяв зеркало, це зовсiм друга дiвчина. Це - не я. Я мовчки дивлюся. Вiн пропонує трiшки покоротше i я погоджуюсь. Обрiзаю волосся без жалю, скiльки маю путатимь у ньому? Менi так iде цей колiр, я даю майстровi грошi. Вибiгаю, навiть не завязую волосся. На вулицi прохолодно, вiтер. Як як ураган бiжу до школи. Вбiгаю i усi дивлятся лише на мене. Я посмiхаюся , iду вперед. Навiть Гелiя вiдкрила рот вiд побаченого. Зараз я не в джинсах, а у сукнi i схожа на справжню ледi. Я виглядала так невинно, наче менi 14, вiд цього посмiхнулась.
       До мене пiдходить Вен.
      -- Привiт! - сказала я до нього.
      -- Привiт Розi, тобi iде цей колiр волосся, ти така яскрава.
       Я помiтила як пiв школи дивитися на нас. Я обернулась i побачила в кiнцi зали Дарта, схоже вiн теж помiтив мене.
       - Дякую , Вен! - процiдила я.
       Вен помiтив як я дивлюся на Дарта. Я ж думала про те, як вiн ожив, а тi люди що бачили усе. Йому iшло коротше волосся. А моє менi бiльше не заважає. Його очi розширенi. Такс...переборщила, але я ж мала виконати мiсiю.
       - Розi, ти дуже красива. - каже Вен.
       Я киваю. Вiн дивно на мене дивится.
       - Ти напевно втомилась пiсля учорашньої ночi? - запитує вiн.
       Сотнi поглядiв знову дивлятся на мене. Я в шоцi, учора нiчого не було, я не кажу що ми не спали, просто учора нiчого не було! Я обертаюсь в сторону Дарта, вiн повертаєтся спиною та iде вперед. НI!
       Я бiжу за ним, незаертаю уваги на людей. Вiн пiднiмаєтся на горище.
       - Дарт! - кричу я.
       - Що? - запитує вiн.
       - Ти усе неправильно зрозумiв.
       - А навiщо менi розумiти?
       - Ти хочеш сказати, що те, про що говорив Вен - тебе не турбує.
       - А чому воно повинно мене турбувати? Ти менi нiхто.
       Вiн повертаєтся до мене спиною. Я пiдходжу до нього i кладу руку на плече.
      -- Дарт вислухай мене...
      -- Iди з горища Розi!
      -- Не смiй виганяти мене, не смiй....
      -- Я хочу побути в тишi, i нечути голос однiєї повiї.
       Я плачу. Намагаюся щось сказати, та вiн i не слухає, тодi я пiдбiгаю до вiкна.
       - Що, повторюєшся? - запитує вiн.
       - Тодi я впала вiд шоку, а зараз вiд болi.
       - Ти ще не упала!
       - Ти навiть не врятуєш мене?
       - Ти не стрибнеш, тобi минулого разу не вистачало, важко було вибратися?
       - Ти усе знаєш?
       - Я сам це пройшов.
       Вiн знущаєтся, я пiднiмаю погляд до верху. Зараз вiн пожалiє.
      -- У мене така мiсiя. Поцiлувати його!
      -- Оу, тодi ти перебрала.
      -- Учора нiчого не було. Я дiйсно колись переспала з ним, але вiн накачав мене наркотою.
      -- Ти неприємна менi...
      -- Дарт пробач.
      -- Який сенс? Я навiть мало знаю тебе.
      -- Прошу тебе!
      -- У тебе двiчi так не вийде.
      -- Ти бачив учорашню сцену на балконi?
       Вiн киває, i тут я розумiю, йому усе рiвно, або вiн менi не вiрить, я рiзко розвертаюсь i стрибаю. Я не лечу, одяг зачiпився за залiзну балку. Тримаюсь за неї руками. Дартове лице, вiн подає менi руку, але я не беру її.
      -- Дарт, я не хочу жити, у мене мiсiї якi неможливо виконати.
      -- Ти виконаєш.
      -- Нi, Дарт, iди!
      -- Ти усе рiвно не помреш, такi як ми не помирають.
       Вiн дiйсно вiдходить, я згадую, я хочу лiтати. Вiдпускаю руку, але хлопець моторно ловить мене i дiстає.
      -- Багато хочеш , Розi Хiлс.
      -- Пробач мене. - стаю я на колiна.
      -- Та пробачив я тебе.
       Я з радостi обiймаю його.
       - у мене в самого жахливi девять мiсiй.
       - Якi?
       - Неможна казати.
       - Я ж сказала про мiсiю поцiлувати Вена.
       - Я теж можу сказати про тi, що зробив.
       - а що буде якщо сказати про iншi?
       - ти не зможеш.
       Я хочу довести i намагаюся сказати та язик не повертається.
       - А якi ти уже виконав?
       - Лише одну. Я колись випадково подумав що б було якби я ставився до тебе погано...
       - То ти не спецiально.
       - Нi. Хоча дiйсно менi стало неприємно.
       Я дивлюся на годинник. Ми тут чотири години. Школа уже закрита. Я починаю панiкувати.
       - Дарт, що нам робити?
       - Набери директора.
       - Мiй телефон у сумцi, а сумка у класi.
       - I що? Ми не можемо пiти до класу i узяти його, чи це велика проблема?
       - Можемо, але класи закритi, а ключi в старости.
       - Пiшли коридорами пройдемся, раптом сьогоднi її ще не закрили.
       Ми iдемо, темнiє, чому осiнню так швидко темнiє? Нiкого. Я сiдаю на холодну пiдлогу. Спираюсь спиною на стiну, вона холодна. На дворi ж осiнь. Дарт знiмає кожану куртку i подає менi, я дякую та одягаюсь.
       Ми сидимо, Дарту стає нудно, менi також.
      -- Заспiвай менi! - просить вiн.
      -- Я не умiю. - говорю йому.
      -- Спробуй.
       Я пiднiмаюсь i згадую пiсню яку нещодавно почула, гурт "Бiла вежа".
       Чому скажи в очах нi сльози,
       Чому завжди чекаємо на диво,
       Чому пiснi що линуть з вiд усiль
       Звучать щасливо, та не надихають....
      
      
      
       23 роздiл
      
       Я прокидаюсь, сонце потрапляє менi в очi, прищурюсь. На годиннику уже сьома, от от вiдкриється школа. Я торкаюсь до рук Дарта. Той посмiхається та обнiмає мене.
       - Дарт, ми не дома! - сказала я, коли намагалась розбудити його.
       - Ой, пробач, я ще спав, я не помiтив тебе.
       Моє серце зжалось, невже вiн уявив когось замiсть мене. Та я взагалi дура. На що я надiялась, та дурню ясно, що у такого хлопця як вiн є дiвчина. Дурню ясно, що хтось прокидається в його обiймах. Дурню ясно, що я йому не потрiбна. Дурню ясно, що на нього навiть надiятися не потрiбно. Я пiднiмаюсь i йду до дверей. Вiн мовчки видить, навiть нi слова не говорить. Чекаю. Нарештi там хтось зявляєтся , я мовчки очiкую коли вiдкриють дверi, це охоронець, прошу вiдкрити клас. Беру сумочку та вибiгаю, бiжу далеко-далеко. Мої ноги уже болять, я нiколи не займалась спортом. Падаю i сиджу, я далеко вiд дому, але це мiсто - безконечне. Моє волосся лiзе в очi, я заплiтаю невеличку косичку та завязую її браслетом.
       Недалеко стоїть декiлька машин, я пiдбiгаю до однiєї з них , вона не закрита, згадую бойовики та згинаюсь, шукаю як її завести. У мене не виходить, я уже збираюся вилiзти як бачу ключi. Ну я й дурненька. Повертаю ключ, машина заводится я нажимаю на газ. Десь за мною бiжить чоловiк , вiн щось кричить, я витягаю руку з вiкна i показую йому середнiй палець. Чоловiк шоковано обертається до своїх товаришiв. Вiн п'яний, заходить знову в кафе. Я їду на допустимiй швидкостi. Подорожую мiстом. Я розумiю що виконала одну з мiсiй. Але до дому нехочится, через стiну до Вена, навпроти будинку Дарта, менi чомусь важко. Я виходжу з машини. Кричу. На весь свiт, настiльки голосно. За спиною хтось говрить, я обертаюсь.
      -- Привiт. - говорить той, кого я очiкувала побачити найменше.
      -- Привiт, психолог...-говорю я.
      -- Ти занадто холодно зi мною говориш.
      -- А ти заслуговуєш тепло?
      -- Так, я хочу тобi сказати що ти уже виконала декiлька мiсiй.
      -- Ти говориш так, нiби я цього не знала.
      -- У тебе дуже легенькi мiсiї.
       Психолог пiдходить до мене i бере мою руку. Проводить пальцем i я бачу як зявляются контури птахiв, красивих чорних, але досить мiнiатюрних. Пять з них , не є контурами, вони замальованi, у тому порядку у якому виконанi мiсiї, я усе зрозумiла.
       - Я тут подумала... - говорю я i обертаюся спиною. - Пiду я виконувати 12 мiсiю, я обертаюся i направляюся в сторону машини.
       Психолог мовчить i теж обертається. Сiдаю в машину i розганяюсь, менi так нудно, хочу вiдпочити. Я проїздажаю декiлька мiстечок. Нарештi темнiє, бачу як в одному з мiст сяють вогнi, це - те, що треба.
       Але раптом машина заглохла, я включаю пiд свiтку i висипаю склад сумочки. Там книга, блокнот, ручка, кредитка( лище 1000 доларiв, я не ношу з бiльшою сумою з собою), косметичка, бутила води та мiй обiд( а саме банан та бургер), також там є футболка та лосiни( на фiзкультуру). Я одягаю лосiни, до сукнi вони iдуть навiть, але я знiмаю його та одягаю футболку, до неї жакет. Менi стає теплiше в ноги. Я беру лише кредитку , їжу , та сукню. Бiльше нiчого, iнше - лишнє. Я не фанат косметики.
       Коли сидiла у машинi менi здавалось , що мiсто досить близько, але воно далеко. Я страшенно замерзла. Я далеко вiд дому, дуже далеко. Але мене ще певно не шукають. Пищить телефон, я i забула про нього. Це невiдомий номер, я беру слухавку.
      -- Розi? Ти де? - чую голос Дарта.
      -- Далеко. - коротко та лаконiчно говорю я.
      -- Зранку вiдбулося непорозумiння. Ти через це втекла?
      -- Я хочу тебе убити.
      -- Що???? - запитує вiн.
      -- Жартую, я вiдпочиваю, скоро побачимось.
       Я виключаю телефон, щоб не розряджувати його. Можливо ще пригодится. Я дiстаю їжу i зїдаю. За останнi днi, я сильно поправилась. У мене навiть видно живiт, ще трiшки i стану ходячою пампушкою, а мала таку iдеальну фiгуру. Я думаю про це, доїдачи бюргер, самiй стає смiшно, запиваю усе це водою.Нарештi доходжу до великих ворiт. Я iду прямо, схоже тут життя - чудове, на вулицi вогнi, це ярмарка. Тут i дiти бiгають, усi в куртках.
       Я бачу очима готель. Iду прямо до нього, не звертаючи уваги на шум, який лине навколо. Мимоволю обертаюсь, наче перевiряю чи не шукає мене хтось.
       В готелi тепло, я розжимаю руки. Нарештi тепло.
       - доброго дня. - говорю я.
       - Доброго вечора. - вiдповiдають, щось я забула що уже вечiр.
       - Менi потрiбен один номер.
       - На скiльки?
       - Сiм днiв. - говорю я, не проводити ж менi весь тиждень тут.
       - Вам найдешевший?
       - А є щось середнє мiж найдорощим та найдешевшим.
       - Так, 50 доларiв за нiч.
       - По руках.
       - Пробачте...
       - Тобто, ось, грошi на кредитцi.
       Вона оглядає мене i подає голос:
      -- Це ваша кредитка?
      -- Так, вона зареєстрована на моє iмя - Розi Хiлс.
      -- Пробачте...
      -- Знаю, я не схожа на людину з кредиткою. Мої батьки видатнi люди. Ви ж чули про Ненсi Хiлс?
       Вона вiдкриває рот i замовкає, з посмiшкою подає кредитку. Треба буде ще десь використати iмя моєї мами. Я пiднiмаюсь на другий поверх, номер 213. Нещасливе число, ще б 666 номер менi дали. Пiшла б на шостий поверх. Проте заходжу в простору кiмнату. Але я присiдаю на кровать i закриваю очi. Зараз я просто хочу спати.
      
       ... Я на вулицi, бiжу уперд, моя рука жахливо горить, наче хтось запустив стрiлою у неї. Ось ось i буде пахнути м'ясом. Я боюся навiть глянути на неї, врештi-решт - дивлюся. Нi кровi нiчого, але я усе рiвно падаю вiд болi, моє татуювання, усi птахи чорнi, окрiм однiєї. Вони знивають. Менi стає ще важче, тепер по моїй руцi проїжджається машина.
       Я плачу, але сльози навiть не долiтають до землi, вони висихають на щоцi, я сама горю. Бiль зникає. Це така легкiсть, наяе на небi розвиднiлось. Я пiднiмаюсь, на руцi лише одна пташка i та - контур. Не зникла остання птаха.
       За моєю спиною хтось є, по менi iдуть мурашки, достало уже ця тiнь за спиною. Я повертаюсь iз сильним бажанням комусь врiзати. Та я не бачу там психолога, на томiсть, там тiнь. У неї починають рости крила, я пiдходжу до неї. Ця тiнь, вона дивится на мене. Крила ростуть все далi. Я дивлюся заворожене, усе свiтится. Та раптом свiтло освiтлює ще й лице. Я бачу Дарта. Вiн легенько пiднiматся, дивится на небо. Вiн наче натякає що там його чекають.
       Вiн вище...я падаю, голова крутится, вiн ще вище. Рука знову болить. Я падаю, навколо темрява. I на цей раз я в вiчнiй темрявi, наколо щось кричить так, що роздирає душу. Це слова, якi я хочу чути найменше. Я ледве встигаю їх розiбрати, але це фраза яка повторюється багато раз. Я вже привикаю до неї та вона звучить i даль...
       ....МIСIЮ НЕ ВИКОНАНО....
      
       Я прокидаюсь з криком вiд якого певно хтось прокинувся. Я дивлюся на годинник - 10:00 ранку. Я пiднiмаюсь i олягаю лосiни та футболку, жакет, вони зверху якiсь грязнi, але я не зважаю. Спускаюсь вниз. Запитую де найблище кафе. Прямую до нього. Там замовляю їжi на 50 доларiв. Я замовлюю курку, пiццу, торт, тирамесу та чай. Наїдаюсь доволi, а точнiше налiтаю на їду, не звертаючи уваги на усiх що тут є. Як люди можуть прожити без їди. Я розплачуюсь i йду шукати кiоск.
       На годиннику 12:00, я знаходжу маркет. Вiн обвiшаний гiрляндами. I правильно, на дворi листопад. Хоча занадто швидко. На вулицi узагалi не холодно, хоча в футболцi не слiд ходити. Я заходжу усередину, починаю бродити прилавками. Купую двi бутилки коли та пачку чипсiв з сиром, до тог ж саму бiльшу. Заходжу в роздiл косметики, купую духи з ароматом вишнi та чорну пiдводку. Потiм купую бальзам для губ, тому що тi, пересохли. I врештi-решт не забуваю про роздiл з фiльмами. Я броджу в пошуках фiльму який подивитись. З однiєї сторони завтра зима, а з другої снiгу нема. Хоча надiя помирає останньою. Так, я беру фiльм "Сам удома", усi 5 частин. Розплачуюсь, я потратила 150 доларiв. У мене залишається лише 600.
       На годиннику уже 17:00 я вирiшую купити щось iз одягу. Знаходжу красивий на вигляд магазин.. Купую синi джинси, легку курту, нову футболку, кросiвки та рожеву кофту. На карточцi лише 400 доларiв. Я говорю сама собi що не тратиму бiльше їх, у цьому мiстi. ДО того ж згадую що в сумочцi є 200 доларiв готiвкою.
       Уже 20:00, я приходжу в готель, ще нiкол не тратила стiльки часу на покупки. Я думаю чим занятись, фiльм потiм, їжа теж, менi ресторану на весь день вистачило. Я виглядаю у вiкно, як я ранiше не помiтила, у готелi є каток. Я виходжу на вулицю та прямую до катка. Там багато людей, купую бiлет iз готiвки. Менi видають ролики, я одягаю їх на ноги. Та виходжу на каток.
       Я смiюся сама з себе, навiть метра не можу проїхати, я декiлька раз падаю. Уся в штучному снiгу та замерзла намагаюсь спробувати. Багато хто смiється, не зi злостi, я просто виглядаю кумедно, я сама посмiхаюся до людей. I знову падаю, до мене пiд'їжджає якийсь хлопець. Блондин весь в чорному.
       - привiт. - говорить вiн.
       - Привiт. - вiдповiдаю я. - Весело?
       - Ти якась ображена. Та ти тут усiм настрiй пiдняла.
       Я посмiхаюсь йому. Вiн теж посмiхається. Ми стоїмо i дивимося один на одного.
       - Ти крашений - говорю я.
       - Ой. - посмiхається вiн. - Теж менi мiс натуральнiсть.
       - Я кривонога.
       - Я можу тебе навчити.
       - Я безнадiйна.
       - Давай, я тобi допомагаю, а ти менi.
       - А я тобi як?
       - Допоможи менi пiдняти цей день на вищий рiвень.
       - Пропоную дивитися зi мною "сам удома".
       - Не рано ?
       - Тобто, тiльки початок девятої.
       - Нi, я маю на увазi що ще не рiздво.
       - Та ладно, завтра грудень. А це мiсто навiть не чуло про слово... - починаю я пiднiмаючи голову до штучних снiжинок. - Натуральний снiг.
       - А ти не чула про слово - натуральне волосся.
       Наступну годину вiн учить мене. Менi так весело, i тут я розумiю, що навiть iменi не спитала, якличу хлопця до себе.
      -- Як тебе звати хоча б скажи!
      -- Мене звати - Стiвен. Для тебе просто Стiв.
      -- Клас, а мене Розi.
      -- Зрозумiло. - посмiхається вiн.
       Я згадую одну з мiсiй. Ми ж поки що сильно незнайому. Я пiд'їжджаю до нього, хоча це неможливо назвати цим словом. Ось пiдповзаю пiдiйде бiльше. Тож, я пiдповзаю до нього.
       - Стiв? - кажу я.
       - так...
       Я уже бiля нього, нагинаюсь. Кладу руку на його щоку, проводжу по нiй. У нього холодна шкiра, але одночасна така м'яка. Я доходжу до волосся, воно м'яке, як пiсля парикмахерською, а можливо вiн його щойно мив.
       Повiльно доторкаюсь до його губ, вони гарячi, моє серце стискається. Цей поцiлунок не можна назвати робким. Я продовжую його цiлувати, вiн вiдповiдає взаємнiстю. Те яка мiж нами, вiдрiзняється вiд усього. Навiть з любовю не смiю рiвняти. Я вiд'їжджаю та пiдмигую йому. Вiн дивится на мене, а я на татуювання, ще одна мiсiя виконана. Я швидко збираюсь до дому.
      
      
      
      
       24 роздiл
      
       Я сиджу на пiдлозi, навiть не на диванi i дивлюся фiльм, зараз я на 4 частинi. Уже нiч, раптом чую стукiт, але не вiдповiдаю, фiльм закiнчується. Я виходжу, мої очi розширюються. Я намагаюся закрити дверi, та Стiв пiдкладає ногу.
       - Як ти мене знайшов? - запитую я.
       - Я витратив на це стiльки часу, що ти повинна мене впустити.
       Я вiдходжу. Вiн проходить, на ньому рубашка та джинси. Вiн дiстає щось та протягає менi маленьку коробочку. Я беру її у руку.
       - Що це? - запитую я.
       - Це - подарунок.
       - А що тут?
       - Вiдкрий.
       Я вiдкриваю. Повiльно доторкаюсь до подарунка. Це - цепочка, на нiй зображений дракончик, у ньго красиве око, з червоним каменем. Я даю Стiву одягнути його на мене. Вiн бере рулончик в руку, проходится пальцем по моїй спинi, вiд цього у мене - мурашки. Я посмiхаюся, Стiв помiчає мою посмiшку та прищурюється.
       - Навiщо? - якимось дивним тоном запитує вiн.
       - Що "Навiщо?"? - перепитую я.
       - Навiщо ти мене поцiлувала..
       - Ну...
       - Тiльки не треба тут про кохання.
       - Не буду.
       - То навiщо?
       - Ну так було потрiбно....Узагалi навiщо тобi це знати.
       - Ну, напевно тому, що ...- починає вiн - не кожен день тебе цiлує красива дiвчина з червоним крашеним волоссям.
       - А я не кожен день бачу крашеного блондина.
       - Ну ти обiцяла допомогти менi розважитися.
       - Дивимося фiльм?
       - Може щось цiкавiше?
       - Що? - запитую я.
       - Граєм в "Правда або бажання"?
       - Давай, обожнюю цю гру. Правда чи бажання?
       - Правда. - налякано каже вiн.
       - У тебе є дiвчина? - запитую я, хитро дивлячись на нього своїми зеленими очима.
       - Нi. - чiтко каже вiн.
       - А була?
       - А це уже два питання. Правда чи бажання?
       - Правда.
       - ТИ уже цiлувалась iз хлопцями?
       - Якщо тобi так цiкаво, то - так. З двома.
       - Тобто я, лише другий?
       - Це уже два питання, Стiв. Правда чи бажання?
       - Ризикну, бажання.
       - Вибiжи на вулицi та напроти мого вiкна закричи: " Розi, я твiй раб!"
       - Ну якщо ти так мрiєш про це...- протягнув вiн.
       - Ти зараза , така! - кажу я i кидаю в нього чипсами.
       Вiн виходить, за хвилину уже напроти мого вiкна, там до сотнi людей. Вiн викрикує:
      -- Розi, я твiй раб!
      -- Що? Що? - запитую я.
      -- Я твiй раб.
      -- Тобто мiй? Де повага до господинi, чому ти на "ти"?
      -- Пiднiмайся в номер, покараю тебе. - я прикусую губу i голосно стогну
       Стiв смiється, усi присутнi дивляться з вiдкритими очима. Стiв говорить щось типу "Нi, нi, панi не карайте!", але я уже короче говорячи - "Пiд столом", смiюся. Стiв вiдкриває дверi з криком: "Правда чи бажання, Розi?"
      -- Бажання.
      -- Безстрашна. - говорить вiн.
      -- А то!!!
      -- Знiми з себе три речi i станцюй стриптиз.
       Бля!!! Я лише в лосинах та футболцi. Я знiмаю усе до нижньої бiлизни. Стiв смiється. Як вiн може смiятися з мене? Ладно, я ж скоро помру, стану ангелом. Знiмаю з себе лiвчик. А в лице Стiва кидаю футболку. Стiв присвистує, починаю танцювати. Менi трiшки соромно за фiгуру, тому що я не займаюся спортом . I навiть на моїй витонченiй фiгурi пiд час танцю видно жировi складки. Я намагаю прикритися руками. Стiв смiється, я беру лосiни i одягаю, тягнуся за футболкою. Ця зараза, не вiддає її менi.
      -- Вiддай ! - кричу я.
      -- Лише за повтор того, що було на льоду.
      -- Менi впасти на тебе?
      -- Нi, ти знаєш.
       Я пiдходжу до Стiва та кусаю його за губу. Той ойкає та смiється, але вiддає менi футболку.
       - Я хочу спати. - говорю я.
       - Добре, добранiч.
       Стiв посмiхається та виходить.
       Я падаю на кровать та плачу. Незнаю чому та пiсля кожної мiсiї я думаю що зраджую Дартовi, якому напевно, прямо говорячи - "пофiк", на мене. Але ж я його кохаю. Я винна в усьому.
      
       ...Я iду вулицею , за мною щїзнову хтось iде. Я кричу : "Скiльки можна".
       Рух припиняється.
       Я мовчу.
       Знову хтось iде.. Я прошу зупинитись
       Кроки, знову вони. Я обертаюсь. Там троє людей. Стiв, Дарт та Вен.
       " Що чорт побери вам треба вiд мене" - кричу я.
       Але вони мене не чують, лише як спецiально, дивляться менi в очi, я вiдводжу їх у сторону, та вони уже там.
       Хлопцi починають штовхатися. Я зупиняю їх. Вони бють один одного. Я на колiнах молю їх, таке вiдчуття що день i нiч. Але вони не зупиняються.
       Я не можу їх зупинити. Я просто обертаюсь спиною, але пiд моїми ногами тече кров. Я обертаюсь. Дарт...
       Вiн в обличчi ангела, за його спиною крила. Вiн смiється, в руках ножi. Два тiла бiля його нiг. Я зупиняю його, але вiн лише смiється.
       " Залишаю тебе з ними".
       Моє серце б'ється, наколо пустота, бiль, я кричу i знову чую цi слова, вiд яких болять барабаннi перепонки.
       .... "МIСIЯ НЕ ВИКОНАНА"...
      
       Я прокидаюсь знрву вiд власного крику. Я дуже багато думаю, напевно слiд вiдпочити. Я iду в ванну. Тепла вода - менi дуже потрiбна. Я довго там пролежала. Пiднiмаюсь i одягаю новий одяг. Старий викидаю в мусорник, у мене з нею поганi спогади. Я записуюся на екскурсiю. Прямую до мiсця зустрiчi.
       Забiгаю в автобус.. Даю грошi за проїзд, i починаю м'явкати.
      -- Бачу, ти розважалась , пiсля моєї вiдсутностi. - говрить Стiв.
       Я колись вiд нього позбавлюся, запитую я у себе в думках. Повертаюсь до нього i посмiхаюсь.
      
       25 роздiл
      
       Пiсля екскурсiї, нiчого не вiдбувалося. Стiв не говорив зi мною. Вiн думав що цим, навпаки, встановить контакт. Я повернулась у номер i нудьгувала. Менi ще 6 мiсiй, ще чотири днi у цiм мiсцi. Менi нудно, я лягаю на кровать i думаю чим зайнятися. Менi в голову приходить iдея - написати вiрш.
      
       Життя потрiбно шанувати
    Любити кожну його мить
    I спогади свої дитячi
    Не варто вам губить.

    Колись вiдкриєте альбоми
    I скажете "Це - ти, це - я"
    I наша посмiшка знайома
    Нам скаже знов: "Цiнуй життя"

    I скiльки б не було незгод
    Їх всiх, ми всi забудем
       А спогади про те, життя
    Будуть чекати люди
       I кажуть iнколи "Не хочу..."
       " Можливо варто зупинитись"
       I варто, варто - знати всiм
       Що можна у життi любити
      
    Цiнуй життя, шукай пригоди у хвилинi
       I можливо в цiй годинi
       на небi родиться зоря....
      
       Я написала цей вiрш.Я дiйсно зробила, але як розповiсти, про це свiту?
       Я беру в руки телефон. Включаю його. У мне 70 вiдцоткiв зарядки. На автовiдповiдачу дванадцять повiдомлень вiд Дарта та сiм вiд мами. Я включаю мобiльнi данi, заходжу в поетичний сайт, реєструюсь та закидую туди вiрш. Але я поки що не вiдома там. Беру ссилку та вiдправляю на свою сторiнку, спочатку в фейсбук, потiм твiтер, iнстаграм...
       У мене багато пiдписникiв, посмiшка розпливаєтся. Я беру телефон у руку, вiдкриваю атовiлповiдач. Ця операцiйна система швидко його розряджує, мої руки трiсутся. Нажiмаю прослухати.
      
       "Розi, що ти там придумала? А ну швидко повернися, бо я як дам тобi по задницi коли побачу. Даю день на роздуми"
       Я смiюся, менi не страшно, а смiшно, Дарт так мило це сказав.
       " Хоча б позвони, у тебе є час до завтра, бо я почну тебе шукати. Якщо у тебе така мiсiя , то поясни менi це, а точнiше дай знати ...Прошу, Розi!"
       " Ну чому ти не включиш телефон, чи може ти мене кинула у чорний список, щоб не чути мiй глос. Я розумiю - незручна ситуацiя, я просто бачив сон, це не стосується реальностi"
       " Мене турбують поганi сни! Розi, цi сни небезпечнi, не дозволяй їм керувати твоєю свiдомiстю."
       "Розi, прошу скажи скiльки мiсiй ти виконала!"
       " Розi, пройшов день. Я шукаю тебе i коли побачу тобi не вiдвертiтися, не зривай менi мiсiю"
       Не зривати йому мiсiю? Тут я нiчого не зрозумiла, та я слухаю далi.
       " Я знайшов спосiб викликати ангела, вiн допоможе."
       " Мої сни, я неможу бiльше, я весь час чую в них "Мiсiя невиконана", я розумiю про яку мiсiю iдется та неможу розказати тобi."
       " У мене вiдчуття, що ти у небезпецi. Я уже шукаю тебе, маленька, так що бiйся."
       " Розi, це не смiшно, iди до дому"
       " Я сказав батькам що ти поїхала в шкiльну експедицiю, у тебе ще чотири днi"
       Це учорашнє повiдомлення.
       " Розi, ти менi потрiбна"....
       Останнє повiдомлення коротке та лаконiчне, я йому дiйсно потрiбна. Але я не провалю мiсiю. З цими думками я засинаю.
      
       ...Сонце свiтить, менi стає холодно, я прокидаюсь, вiкна вiдкритi, у моїй кiмнатi снiг. Я чую шум за дверима, у мене вiдчуття наче хтось повертає ключ. Я оглядаюсь в пошуках схованки, нарештi лiзу пiд кровать. Але дихаю дуже голосно, нарештi хтось заходить в кiмнату. Я бачу його ноги, вiн щось шепоче. Я упiзнаю цей голос, повiльно вилажу з-пiд кроватi. Бiжу до Дарта та обiймаю його, та вiн рiзко штовхає мене.
       В останню хвилину я забуваю усе, вiд сильного удару в голову, я нагинаюсь i бачу кров. Дарт пiдходить до мене i заносить над моїм тiлом руку, я тягнуся до стiльця. Та той боляче стає менi на руку, я починаю кричати вiд болi. Дарт сильно бє мене по лицi, я навiть не можу ворухнутись, вiн знову бє мене, на губах смак кровi. Я благаю його зупинитися, але вiн продовжує знущатися над моїм тiлом. Вiн бере руку i тягне мене за собою, до кухнi, бери лезвiю та починає рiзати мою руку. Бiль приводить мене в шок.
       Я не можу ворухнутися, на бiлому коврику кров, Дарт сидить на диванi i їсть чипси, дивится "Сам удома-5" та смiється. Я не можу навiть говорити, дивлюся на руку. Птахи - закресленi.
       Вiн водив левiєм по руцi як по дереву, остання птаха - обведена. Уся рука в кровi. Дарт бере в руки нiж, почина точити його. Я ледве пiдношусь беруся за стiл. По усюди кров. Я в iстерицi, бачу ножi, тихо iду вiд них, хоча кожен крок приносить стiльки болi. Навiть на мостi коли я виконала мiсiю закричати, зараз я би побила той рекорд. Я беру нiж, навiть неможу зiгнути руки в рукоятцi. Хапаююся за край стола i йду до нього, вiн точить нiж i не чує мене.
       Я заношу нiж над його спиною, вiн наче почув цей шум. Тихо знiмає наушники i повiльно обертається, дивится на мене i смiється. Та коли бачить ножа замовкає. Але знову заводится i смiється, так що злодiї, якi називають свiй смiх зловiщим , прямо говорячи - "вiдпочивають".
       Я дивлюся в його очi, вiн ж смiється, тому що я не смiлива. Я дивлюся прямо на екран, бачу себе, вся в кровi, рубашка прилипла до шкiри, волосся стiкає як кров по спинi. Я голосно стогну.
       Дарт дивится в мої очi. В його очах так багато ненавистi, вiн менi огидний. Я беру i встромляю нiж йому в спину. Вiн навiть не кричить, а смiється з мене. В моїй головi - бiль. Я падаю. Темнота, нiж досi в моїх руках. Я не вiру собi, але нiж будучи в кровi, доводить заподiяне. Я знову чую крик...Дарт мертвий....Крик голоснiше, вiн уже в моїх барабанних перепонках.
       .....МIСIЯ НЕ ВИКОНАНА...
       Я прокидаюся вiд крику, менi дуже холодно. Скiльки цi кошмари мучатимуть мене, я боюся навiть спати. Весь час однi слова, я дякую богу за те, що не провидиця, бо тодi усе б було погано. Але я чомусь задумуюсь, чи iснує бог, я згадую слова ангела. Немає раю, немає аду, тобто немає демонiв, Люцифера, але ж є ангели, то чи є демони. Я пiднiмаю погляд до верху:
       - Альо! - кричу я. - Психолог, я знаю ти там!
       У вiдповiдь тиша.
       - Та хватить, появися.
       Знову мовчання.
       - абра кадабра...- намагаюся я.
       Усе рiвно мовчання.
       - Ей, ти ! Я тобi заспiваю...
       О великий ангел,
       О психолог
       О великий воїн
       Ти сто проц. Не гiнеколог.
      -- Замовчи! - кричить вiн за спиною
      -- Цiкаво , а який у Дарта спосiб викликати тебе?
      -- Вiн мене не викликав...-каже вiн невпевнено.
      -- Щось тут не так...у мене 1000 питань. - говорю я.
      -- 5! - вiдрiзав вiн.
      -- Що? - округлюю я очi.
      -- Я вiдповiм лише на п'ять! - строго говорить вiн.
      -- Добре, Бог iснує? - запитую я - "питання дня".
      -- Так! - говорить психолог.
      -- А диявол? - не угомоняюсь я.
      -- Так. - знову коротко.
      -- Але ж немає раю та аду, поясни менi це.
      -- Це не питання, це прохання. - виправляє вiн мене.
      -- Добре, де живе Бог, а де диявол?
      -- Вони живуть у одному будинку. - з посмiшкою говорить вiн.
      -- Що??? - кричу я.
      -- А як вiдрiзняють ад i рай?
      -- Добре, поясню яснiше i Бог,i Диявол виглядають однаково, не той у червонiм, а той у бiлiм. Просто у кожного своя, так сказати армiя, i раз у сто рокiв вона поповняється на двоє людей...
      -- Двоє в одну, а двоє в iншу?
      -- Нi, один туда, один туда.
      -- А чим займаються тi, та тi?
      -- Ангели Люцифера, пiдтовкують людей бажати чогось, як ви кажете грiшного, а Ангели Iсуса - пiдтовкують бажати чогось прекрасного. Коли людина виконує мiсiю - вона iде в мiсце, яке ви чомусь називаєте - рай.
      -- А коли нi?
      -- Добре, вiдповiм ще на це! Хоча не мав. Якщо нi, то вона в темрявi, а Люцифер , придумує йому муки.
       Психолог пiднiмає голову до неба, киває та зникає. Я присiдаю на кровать. Ну от тепер я все знаю.
       - ФАК!!! - головно кричу.
       Лише зараз я розумiю його слова. Хтось попаде до демонiв, в хтось до ангелiв. Я падаю, в моїй головi линуть слова, вiд них менi стає погано, лише обiд, а я уже засинаю. Я ж не виконаю мiсiю, нi!!!
      
       ...У кiмнатi тихо, я вiдкриваю очi та повiльними рухами знiмаю з себе тепле махрове одiяло, у кiмнатi тепло. Повертаю голову до обiгрiвача, вiн виключений. Я пiдходжу блище, щоб зрозумiти, у чому тут справа. Навколо чути гомiн. Одягаю перше що попадає на очi, червоний джемпер та шорти, не пам'ятаю щоб купувала такi. Я пiдходжу до вiкна, проводжу рукою по жалюзях. Але вони не вiдкриваються.
       Я бiжу до дверей, вiдчуваю щось неладне, але навiть боюся уявити що це може бути. Доторкаюсь до ручки, закрито, оглядаю кiмнату у пошуках ключiв. Я навiть забула як вони виглядають, заглядаю поусюди. Їх немає, перевiряю кармани, пусто, я звоню на рецепшен.
       Слухавку не беруть, я ще раз намагаюся вiдкрити вiкно. Але чим бiльше я це намагаюся зробити, тим темнiше стає у кiмнатi. Я дивлюся на руку, там лише одне не зафарбоване завдання, а точнiше птаха, можу поспорити - 13 мiсiя. Я присiдаю i хапаюсь за голову. Усе що я бачу - свiтло, таке слiпуче, що у мене болять очi. Перед моїм лицем ангел, або демон, я вже незнаю, вони ж однаково виглядають. Вiн щось шипоче: "Ангели свiтяться!". До чого вiн це, наче я не бачила ангела. Я згадую психолога, але мене насторожують слова ангела. Свiтятся. Психолог, був яскравим, та не настiльки.
       О,нi! Психолог - не ангел, вiн демон. I вiн явився менi. Ангел шепоче: "Любов мiж ангелом i демоном - заборонена, це дозволино лише владикам". Яким владикам, я абсолютно нiчого не розумiю, присiдаю на землю i починаю розбирати слова. У мене жахливо болить спина, я iду до дзеркала. I бачу таке видовище: у мене починають рости крила. Я бачу як вони збiльшуються, великi чорнi крила. Я - демон. У мене крила, не свiтяться. У дзеркалi я бачу тiнь за спиною. Як дратують цi тiнi за спиною, я рiзко повератюся i бачу там Дарта. Вiн сяє. Нi....вiн ангел. Дарт повертатся спиною. Я бачу посмiшку на його губах, я в його баченнi виглядаю принизливо та огидно, вiн рiзко повертається, я дивлюся на його спину та крила. Але ж ми будемо бачитись, якричу до нього.
       "Любов мiж ангелом та демоном - заборонена."
       Я знову вiдчуваю бiль, темнота i крики, кричать стiни...Кричить щось невидиме, тут немає стiн, я пiднiмаюсь, мої вуха уже привикають. Темрява наче бачить мою боротьбу. Прямо перед моїми очима сяйво, нарештi, але воно не освiчує нiчого. Крик посилюється.
       ....МIСIЯ НЕВИКОНАНА...
      
       26 роздiл
      
       Я прокидаюсь, вiд сонячного промiння. Менi знову снився незвичайний сон. Беру у руку телефон, як я могла забути вирубити його, у мене залишилося лише 30 вiцоткiв зарядки. Я беру його i набираю номер Дарта. Я не можу прожити не розмовляючи iз ним.
       - Дарт...- тихо говорю я, на його банальне "Ало!"
       - Розi! - кричить вiн з надзвичайним приливом сил.
       - Зi мною усе добре Дарт, прошу не переживай.
       - Ти не могла сказати це ранiше. Я так хвилювався.
       - Я повенуся за два днi, прошу не шукай мене.
       - Якi два днi? Негайно їдь до дому.
       - Дарь, ти усе рiвно не знайдеш мене.
       - Поспорити хочеш? - хитро запитує вiн.
       - Бувай, Дарт.
       - Розi, зачекай.
       - Я люблю тебе! - рiзко говорю я...моє серце б'ється, я в шоцi вiд самої себе натискаю "вибити". Все вiн точно вважає мене iдоткою.
       Щож пора пiдвести пiдсумок: менi залишилось ще 2 днi, у цьом мiсцi, без Дарта. I сьогоднi я повинна вiдпочити вiд усього. Лише переживаю та виконую мiсiї. Хочу спокою та гармонiї. Моя аура 100 вiдцоткiв уже темна. Я ж майбутнiй демон, але ж це лише сон, можливо це- неправда. Але те, що менi важко буде виконати мiсiю - правда. Я заставляю себе не думати про це, не час, час - вiдпочити.
       Я так хочу до дому, до нього. Я повинна провести цей час з Дартом, якщо я не стану важливою для нього, то хоча б проведу бiля нього життя на землi. Буду бачити його, дихати ним, посмiхатися йому. Вiн уже став сенсом мого життя. А я нiколи не стану. Нiколи. Я не повинна про це думати.
       Я посмiхаюся та виходжу з кiмнати. Прямую з готелю. Сьогоднi я прогуляюсь площею. Багато кафе, готелiв. Я не помiтила цього ранiше. Зараз жалiю про те, що не бачила такої краси. В думках караю себе за те, що не помiтила нiчого цього.
       Я iду i розглядаю усе з захопленням. Наколо холоднувато. Я помiчаю як щось падає менi на нiс. Холодне, але м'якеньке, стiка до моєї губи. Моє тiло зiгрiло снiжинку. Пiдношу голову до верху i бачу снiг. Вiн пухнастий, як кiт. Боже як я хочу кота. Але снiг...нарештi...Я опускаюсь на колiна та кричу: "Ура!". Пiд пильним поглядом iнших жителiв та гостей мiтса пiднiмаюсь та посмiхаюсь. Вони такi однаковi, наче течiя людей. Накидаю на спину курточку, яку досi тримала в руцi та iду прямо. Дiйсно якесь занад-то тепле мiсто. Напевно воно навпроти сонця. Бо люди тут не чули слова накштал "Снiговi звали".
       Проходжу по бульвару i бачу багато художникiв. Я направляюсь до них, вони малюють i не звертають навiть уваги. Дехто купує собi картини. Тут немає делитантiв. Усi професiонал, хоча в такiй атмосферi кожен стане професiоналом. Я бачу декiлькох закiнчивши свої шедеври. Один з художникiв кричить: "Спробуйте свої умiння, намалюйте своє життя". Мене це зацiкавило, але чомусь нiхто не пiдходить, багато хто цiкавится та не бере у руки пензлик. Деякi бояться малювати.
       Я пiдходжу:
       - В якому сенсi намалювати життя?
       - Зараз кожен мiг пiдiйти i почати малювати квiточку або деревце. Але це не цiкаво. У кожного художника є своя муза. А муза художника це його життя. Тому що музу зустрiнеш лише раз у вiчнiсть.
       - Тобто, ви хочете щоб люди малювали не те, що цiкаво i гарно, а те, що важливо. Тобто, те , заради чого вони живуть.
       Вiн киває та подає менi пензлик з палiтрою. Я беру у руки та видавлюю декiлька фарб. Навколо i так пахне краскою. Я до кiнця поглинаю у ей запах. Повертаюся до малюнку. Я довго думаю, не розумiю що малювати. Але я почала. Починаю з фону. Виводжу кожну деталь, наче думаючи, що якщо щось опущу, то зiпсую життя. Менi стає навiть страшно. Зупиняючись на хвилину згадую i думаю. Я оглядаюсь, намагаюсь не реагувати на тих хто дивится на це усе. Помiчаю дивнi погляди, нервую. Починаю виправляти усе. Я перемальовую. На цей раз я в гармонiї iз своїми думками та iз самою собою, вдихаю, видихаю, менi стає легше. Я ще раз думаю, ще раз виправляю, врештi- решт доводжу усе до ладу. Нарештi закiнчую, малюю усе з такою любовю, навколо шум i гамiр, я не думаю про це. Стає тихiше, наче хтось їм сказав що вони псують життя. У цьому випадку малюнок. Я помiчаю за спиною людей, вони уважно дивляться на мiй малюнок. Я не думала що колись намалюю щось подiбне. Вiдходжу.
      -- Невже це i є ваше життя? - з захопленя запитує художник.
      -- Так, це моє життя. - тихо говорю я.
       Розглядаю кожен мазок пензлика . Усi кольори перебувають у гармонiї з полотном. Я прсiдаю на землю, усi розходяться. Я досi захоплено дивлюся i мовчу. Художник кудись вiдiйшов. Я беру малюнок в руки. Вiн ще пiдсох, продовжую захоплено розглядати.
      -- Розi! - кричить знайомий голос.
      -- Ну так, у мене уже галюцинацiї.
      -- Розi. - доторкається до моєї спини вiн.
       Я обертаюсь у моїх руках досi картина.
       Дарт з вiдкритими очима розглядає свiй портрет...
      
       27 роздiл
      
       Я дивлюся в його сердитi , але в одночас такi нiжнi очi. А вiн лише мовчки посмiхається i не знаю куди йому глянути. Вiн швидко пiдходить до мене i обiймає. Вiд цих обiймiв теплiшає. Я мовчу. Цiкаво скiльки часу ми так стоїмо? Коли я повiртаюся до людей, нiкого уже нема, зникли художники. Та iдеальна мить.
       - Дарт, пробач, я на мiсiї...
       - Я зрозумiв, довго тобi ще "приблудо"?
       - Я побуду тут ще 2 днi...
       - Цiкаво, яка ж у тебе мiсiя. - шепоче вiн.
       - Скоро розповiм. Пiшли проведу тебе в готель. - я беру його за руку i мовчу нiчого не пояснюючи.
       Ми iдемо вулицею i дорога здаєтся вiчною...Я просто мовчу, тому що не знаю що сказати. Цю зустрiч я уявлла не так. Дарт теж мовчить, я думаю що було коли б вiдiйшла: помiтич чи не помiтив би. Я зiмкнула в руках картину i не вiдпускала її. Виглядало це весело: я несу в однiй руцi портрет Дарта , а вдругiй тримаю його руку. Ми доходим готелю, пiдiймаємося до мого нещаливого номера. Я кладу руку на ручку та невитримую, беру i цiлую Дарта.
       Я повiльно доторкаюс його губ, вiн несподiвано вiдступає i рiзко вiдповiдає на поцiлунок. Я обiймаю його, а вiн засовує руку менi в волосся. Я спокiйно вiдкриваю дверi. Я заходжу , а вiн залишаєтся зняти своїт кросiвки i мягко кажучи приходжу в шок. Я починаю клiпати, щоб упевнитис чи менi не наснилося.
    Перед мною мтоїть Стiв. Вiн з великим букет червоних тронд. Одягнений в чорний смокiнг. Я повертаюся, Дарта не видно, певно пораєтся з шнурками.
       - Стiв, iди збудь ласка.
       - Розi, постiй!
       - Стiв прошу забирайся. Давай через вiкно.
       - Розi, я нiколи не зустрiчав такої красивої дiвчини як ти...
       Я закусую губу, коли вiн починає, тiльки не це. Стiв, прошу! Вiн пiдходить блище, вiдкладає букет на бiлу простирню. Створює контраст. Я махаю головою - нi! Але вiн не замовкає.
       - Ти весела, смiлива. У тебе прекрасна фантазiя. Бачив твiй вiрш у фейсбуцi. Розi, давно шукав таку як ти. Розi я нiколи не забуду те, як ти танцювала голою перед мною, я не забуду як ти мявкала в автобусi. Те, як називала мене своїм рабом.Я
       став ним. Я у твоїх тенетах. Звяжи мене! Роби зi мною усе що хочеш! Головне, я просто хочу тебе бачити щодня. Твої очi, твоє руде волосся, твої хитрi оченята. Твою посмiшку, та бiлолику вроду. А саме головне - я кохаю тебе. Я нiколи не забуду наш поцiлунок...Розi будь ласка, будь моєю...
       - Будь... - чую я за спиною. - Будь...Розi, тебе ж так просять. Давай! Розi...Вiн ж нiколи не забуде ваш поцiлунок...
       - Дарт! Нi. - кричу я i плачу, мiй макiяж зруйновано. - Прошу, ти усе неправильно зрозумiв.
       - А як я мав це розумiти?
       В розмову вриваєтся Стiв. Вiн починає своє:
       - А хто цей недоумок?
       - Нi. Нi Стiв вiн - не недоумок. Не плутай мене.
       - Дай менi вiдпоiдь! - говорить Стiв.
       - Я люблю його! - кричу я.
       Дарт мовчки сидiть i смiєтся, кепкує з мене. Я захлинаюся сльозами.
      -- Любиш? - перепитує Стiв. - Тодi я покiнчу життя самогубством. Тому що я люблю тебе, Розi.
      -- Нi! Не треба.
      -- То ти його захищаєш - починає Дарт, розвриває мене наче.
      -- Я не хочу щоб вiн помер.
      -- А якщо я помру?
      -- О боже!!!!
       Я кричу i падаю на колiна. Менi ще нiколи не було так важко. Я дiйсно хочу щоб Стiв пiшов. Але я не хочу щоб вiн помирав.
       - Дарт. Я люблю тебе.
       - Розi Хiлс! Який я тобi - Дарт? Я Дартус де Рiчал. А ти - нiкчемна шлюха.
       - Та пiшли ви всi нахрин! - кричу я та виганяю їх з номеру.
      
       Я в глибокiй депречiї. Уже два днi я не виходжу та нiчого не їм. Сьогоднi о 18:30 я зможу покинути це мiстечко. Я вiдчуваю рiзку бiльу животi. Ще гастрит зароблю. Беру з мiнi-бару - шампанське. Вiдкриваю i випиваю бутилку наче воду. Беру усе що стоїть в мiнi барi. Починаю вiд сокiв , закiнчуючи дорогим коньяком та горiлкою. Випиваю уже третю бутилку шампанського. В головi дурман. Я пiднiмаюся, кроки такi легенькi та повiльнi. Менi здаєтся що я не ходжу, я лiтаю. Я пiдстрибую i повiльно падаю. Так що навiть не помiчаю як майже стаю на шпагат. Я налякано повертаюся. Беру i випиваю шiсть рюмок коньяка. Мене потошнює i водночас хоется ще. Беру бутилку шампанського та мартiнi в рюкзак та вибiгаю на вулицю. О пятiй годинi, ще нiкого немає.
       Блукаю вулицями i смiюся, кричу. Дехто мiг би сказати - "втекла з псих-лiкарнi!". Я не можу вести себе адекватно. Мартiнi бiльше немає. Я вирiшила помянути його на верхiвцi старого моста, який знаходится на невеликi вiдстанi вiд мiста в лiску....
       0x01 graphic
       27 роздiл
       (kerwprod - пой, ветер мой, пой)
       Я не знаю сама як я вилiзла на верхiвку цього моста. Вiдкриваю шампанстке. Починаю жадбно пити його, мене ось ось вирве та я на це незважаю. Я дiстаю з рюкзака телефон. Набираю номер Дарта. Гудок сильно напрягає мене.
       (Номер зайняти)
       Один надпис, а моє серце уже пронизане болем та бажанням бути сильною. Я набираю ще раз.
       (Номер зайнятий)
       Добре, я беру вкладку "ммс", записую звукове повiдомлення.
       "Такий крутий, да? - говорю я пяним голосом. - Що ж , небери!!!Не бери трубки. Я здохну, i не прийдется вибивати дзвiнки менi : надоїдливi, нiкчемнiй повiї. Живи, собi щасливо i ....я б сказала - "не забувай мене"...але як спiваєтся в пiснi - "забудь меня, забудь"..." Натискаю "вiдправити".
       Я iз злостi кидаю телефон з моста. Вiн летить так довго, нарештi бачу ледь помiтний бризк. Я напевно не так довго летiтиму, тому що я набагато важча, але я не їла два днi. Може насолоджуся тим, як летiтиму. Я закриваю очi i допиваю рештки шампанського.
       ( "Я умiю лiтати" - прошепотiла вона i кинулась з моста.)
       Я не помятаю нiчого. Не вiдчуваю полiт. Мене немає...Боже, я так хотiла вiдчути вiтер, а ти лишив мене цiєї насолоди. Направдi це жахливе вiдчуття - невiдчувати. Навiть грiше як небачити рук , нiг. Я згадала в сум'яттi той момент коли я померла вперше. Хоча коли я померла уперше вiдчуття полiту були. Я чула як лечу, вiдчувала кожною клiтиною тiла.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
       59
      
      
      
      
     Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.

    Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
    О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

    Как попасть в этoт список