Не знаю, скiльки б ви могли прожити без їжi, а я змiг дуже довго, мабуть декiлька рокiв... Звiсно, спочатку було дуже важко, хоча "важко" це не те слово, а потiм... а потiм, звик, бо до всього звикаєш. Чим же, ви спитаєте, я жив весь цей час, чи не абсолютом теоретично-iдеалiстичним? Нi, не отим, що ви сказали, чи, власне це сказав сам собi я, а якоюсь рiдиною, що тут знайшов, коли прилетiв сюди. Є в нiй якiсь поживнi речовини, що дають змогу iснувати. Звичайно, я встановив для себе дуже жорсткi обмеження в усьому. Не те, що пiти-пройтись куди-небудь , або переповзти в iншу мiсцевiсть, щоб поглипати очима на цi безмежнi краєвиди, нi, навiть деякi думки є дуже небезпечними, бо вони забирають дуже багато енергiї, i якщо, боронь-хiатус-космiчний, ти замрiявся, то... Тiльки лежати й дивитись у синє небо... До речi, воно тут також синє, як i у нас на Землi. Оце б я побiгав залюбки, пожбурляв би камiнцi, попозгадував би усiх знайомих з ким приятелював на Землi, повигадував би красунь з якими хотiв би зустрiчатися... А чим, ви гадаєте, займаються астронавти в ракетi пiд час навiгацiї. Думаєте, вони собi радiонуклiди з печiнки виколупують, чи що? Так нi ж, в цей час занадто прискорюється ритм серця, збивається подих, напружуються м'язи i занадто багато витрачається енергiї на подiбнi витiвки. Були такi випадки, що отак замрiявшись я втрачав свiдомiсть вiд знесилення. Ви тiльки уявiть: лежачи на спинi, втрачати свiдомiсть вiд яко§сь мрiйливостi чи фантазування... Так, нiчого зайвого, навiть деякi думки є небезпечними. Вся ця економiя для того, щоб мати сили, коли сяде сонце ( я його так i називаю, щоб не тринькати залишки енергiї§ на пригадування того, як його там в бiса звуть, чи колись називали, чи будуть називати), повiльно пiдвестись i перейти до iншої "ферми", пiдняти пляшку до рота, випити рiдину i знову лягти, на той час, поки вона буде перетравлюватись у шлунку, а потiм, знову пiдвестись, i так далi...
Все тут несправжнє. Не знаю, як це ствердження пояснити, та й пояснювати нiчого... Грунт тут якийсь, не розумiю що це, якiсь часточки, можливо пiсок, можливо пилюка, а мо не те й не iнше. Ландшафт досить рiвний, майже без складок поверхнi. Коливань температури повiтря тут майже не iснує, тепле дуже повiльно пiдiймається вгору, прохолодне, також, дуже повiльно, опускається донизу, нiяких вiтрiв та ураганiв, тiльки такий постiйно-слабкий ледь помiтний вiтерець. Тож нiякої ерозiї грунтiв, та й нi з чого тут вiтровi було б пиляти, нi гiр, нi каньйонiв, нi каменiв, нi печер. Також, нiяких рiчок, нiяких морiв. Тiльки суцiльно-одноманiтне "щось", схоже на пустелю.
Ось тiльки, то тут, то там стирчать кiлки з поверхнi. Можна взяти повиламувати, скласти до купи, пiдпалити. Та навiщо?.. Знову витрачу занадто багато енергiї, знову запаморочиться в головi, знову втрачу свiдомiсть. Ще впаду сторчака у багаття. Хай собi стирчить. А жити хочеться... А ще, там далi, i ще он там, i ще далi стоять, чи може лежать декiлька скляних форм схожих на пляшки, з життєдайною рiдиною. Власне, це я §х так, по старiй пам'ятi зву пляшками. Якiсь простi склянi форми, а мiж ними, майже завжди, ще щось з землi стирчить, схоже на синтетичнi квiти. Цi "квiти" завжди дуже яскравi, рожевi та фiолетовi, з пишними "пелюстками". Проте, цi "квiти" дуже ламкi i зовсiм не пахнуть. Сказав же все тут несправжнє, наче синтетичне. Цi мiсцини я зву "фермами". Ось i увесь пейзаж. Справдi, бiльш безглуздого й придумати неможливо: кiлки, пляшки i квiти. От i все!..
Тiльки дихати i клiпати очима, нiяких зайвих рухiв, хiба що, почухатись, та i то далеко не кожен раз. Вдих - видих, вдих - видих, вдих - видих, клiп - клiп. Пульс 40 за хвилину. Вдих - видих, вдих - видих, вдих - видих, клiп - клiп. I так цiлий день... Прийшов вечiр. Декiлька хвилин, щоб пiдняти тонку, як кiстка руку, пiдпертися, перекотитися на бiк, пiдняти тулуб, звiльнити другу руку з-пiд тулуба, впертися в грунт, зiгнути ноги i, пiдiбгавши колiна, стати на них, потiм, тримаючись обома руками перед тулубом, поставити стопу, перевести по однiй руки за спину, впертися ними в пiсок i поставити другу стопу, потiм, знову перевести руки наперед i, тепер найважче, випростатись на весь зрiст, розправивши колiна i поперек. Пiднiматись треба повiльно, щоб не втратити свiдомiсть i, постоявши трохи, почекати, поки пройде шум в головi, зробити декiлька крокiв до найближчо§ ферми, потiм ще декiлька, потiм ще, i так допоки не дiйдеш. Нарештi, коли дiйдеш, зiгнутись до землi, взяти пляшку, розiгнутись, пiдняти пляшку до рiвня обличчя, пiдняти очi до неба разом з головою, бо голова, наче прив'язаний до очей баласт, задивитись у височiнь, вiдкрити рота, всунути отвiр пляшки собi мiж зубiв i перехилити її, впустити в ротову порожнину цю гидоту i, зцiпивши вiд судоми зуби, ковтнути §§... зiгнутись вiд болю, впасти i так лежати до ранку...
А наступного дня теж саме. Таке безглузде i циклiчне життя. Я вже не кажу, який тут може бути вибiр шляху, чи рiзномаiття способiв поведiнки. Одне i те ж , одне i те ж всi цi роки... а жити хочеться...
Тепер, мабуть, треба вкотре розповiсти самому собi свiй життєвий шлях.
Чим я займався в юностi? Як i безлiч моїх знайомих, ходив до музичного клубу. Що воно таке? Це був звичайний гурток любителiв музики, якi раз на тиждень вибиралися на вулицю з мiкрофонами i рекордерами й записували, як бiбiкають машини у вуличних пробках, потiм вони, тобто ми, сходились до своє§ халупи i методом багаторазового прискореного i уповiльненого прослуховування вирiшували: чий запис найкращий. Деякi повернутi на цьому мистецтвi фанатики намагались синтетично комбiнувати звуки автомобiльного клаксону i гарчання моторiв, скрегiт гальм i вибухи що вiдбуваються при зiткненнi, лайку водi§в i голоси працiвникiв патрульної служби. Навiть, були такi, що намагались з'єднати звуки працюючих моторiв зi звуками пташиного торохтiння або звуки машинного виробництва з шумом вiтру, чи плескотiнням води. Однак, я нiколи не був схильним до таких зухвалих експериментiв. Мене цiкавила виключно краса дорожнього хаосу, коли автомобiльнi сигнали лунають з нiким не передбаченою частотою, коли вони незапрограмовано рiзнi по дiапазону, це щось незбагненне. В цьому є присутньою якась невимовна велич прогресу, коли людина майже усвiдомлює свою випадковiсть iснування в цьому свiтi. Справжнє чисте мистецтво...
Що робив я ранiше? Не пам'ятаю. Можливо, так само лежав десь...
Я чув, що ранiше, люди подiлялись на дiтей та дорослих. Дiти ходили до навчальних закладiв, там §їх готували до самостiйного життя i прищеплювали знання, а дорослi працювали. На мою думку, цей розподiл був досить безглуздим. Чи не набагато краще i простiше програмувати при народженнi дорослий i повнiстю розвинутий органiзм, без цього довгого i важкого перiоду реабiлiтацi§ до буття з перiоду небуття, якщо можна так сказати. Чи не набагато краще всi потрiбнi людинi знання вводити йому через ротовий отвiр разом з їжею. Людина ж може просто ковтнути пiгулку, або зробити iн'єкцiю. Однак, траплялися випадки, коли люди втрачали геть увесь свiй запас знань сходивши в туалет, тодi їм обов'язково робили операцiю на корi головного мозку, щоб, як кажуть нi висцяти, нi виблювати їх (цi знання) було неможливо. Тiльки через повну ампутацiю головного i часткову спинного мозку можна було позбавитись цього "щастя". Правду кажучи, люди, обтяженi розумом i знаннями, набагато частiше були пацiєнтами психiатричних лiкарень i вчиняли самогубство через якiсь незрозумiлi дрiбницi, що каже про незавершений стан розроблених медично-освiтнiми закладами (МОЗАК) навчальних програм по Термiнальнiй Унiфiкацiї Просвiти (ТУП 1) i Тимчасовим Узагальненим Прищепленням iнформацiї (ТУПi 2). Важливим пунктом цих програм було те, що в нижню щелепу реципiєнта вживлювався пусковий механiзм для вмикання енергетичних акумуляторiв вживленого мозку. Такi люди, яким через операцiю вставили Додатковi Акумулятори Унiверситетських Наук (ДАУН), пiсля просинання повиннi були трохи пожелiпати, пiсля чого починали пiдключатись всi iншi функцiї органiзму. В батальйонах космiчно§ пiхоти навiть народилось патрiотичне прислiв'я: "Допоки щелепа працює". Малось на увазi, що при втратi функцi§ цього життєво необхiдного органу людина могла померти, але, правду кажучи, такi випадки були великою рiдкiстю, та i нашi медичнi служби встигали пригвинтити невдасi iншу щелепу. Менi казали, що десь iснують люди, якi взагалi не хотiли сприймати прогрес i новiтнi досягнення науки i технiки. Вони, буцiмто тiкали в лiси i влаштовували там засiдки на вантажнi i, навiть, пасажирськi арахнобуси. Але я думаю, що усi цi чутки - брехня, бо проект по примусовому введенню досягнень науки в побутове життя пiд назвою "Повна гайка" торкнувся всiх i кожного на планетi, без обмежень.
Менi казали, що колись iснували люди, якi самi видумували музику i грали
на якихось iнструментах, схожих на нашi гайковi ключi. Я чув, що пiд час творчостi вони зазнавали страшних мук i хтось комусь вiдрiзав вухо, а той, з вiдрiзаним вухом, отруїв його, бо його симфонiї були значно коротшi нiж у того який залишився з обома вухами. Чи я щось переплутав?
Менi розповiдали, що ранiш картини малювали руками, а не пульверизаторами, навiть були якiсь шедеври, якi коштували велику купу кредитних карток. Але усi оцi шедеври придбав той хто штампував кредитнi картки i бiльше їх нiхто не бачив. Пiсля цього картини почали малювати iншими способами. Хтось додумався набрати фарбу в рота. Вiн почав доторкуватись до стiни губами i язиком, залишаючи однотипнi знаки, якi складались в мозаїчнi вiзерунки ракетних двигунiв та резонансних атомних вибухiв. Деякi митцi, навiть, пили фарбуючи рiдину i малювали не скажу чим, але зображення було розпливчастим i мало схожим на оригiнал...
Добре пам'ятаю, що ранiш було перукарське мистецтво. Воно полягало у надзвичайно зухвалiй змiнi зачiски на головi, але, згодом, перетворилось у мистецтво по змiнi форми i розмiрiв сам голови. Хочеш мати велику трикутну, хочеш мати маленьку квадратну - будь ласка. Останнiм часом перед моїм вiдбуттям в експедицiю в моду почали входити голови у виглядi зрiзаної пiрамiди. Як якесь безглуздя! Я вважаю себе консервативною людиною, тож досить важко сприймаю рiзнi нововведення, якщо в них немає практичного сенсу. В усьому повинен бути сенс, чи це модулятор частоти, чи акселератор до двигуна. А тут, ну який тут сенс? Тож хай моя голова залишається такою, якою §§ запрограмували в центрi народження.
То був самий звичайний зимовий день на вахтi. Бачите, в цiлях повної§ i скорiшої§ адаптацi§ на ракетi було впроваджено програму сезонiв i добових бiоритмiв. Це спостерiгалося в змiнi освiтлення, вологостi повiтря, пiдiгрiву стiн, варiацiй тиску тощо. "Влiтку" бiльше освiтлення i теплiше, "взимку" вахти коротшi, менше освiтлення й повiтря охолоджується через радiатор. Iнодi радiатор забувають почистити i його так залiплює снiгом i льодом, що хоч снiгову бабу лiпи. Саме з таким випадком була пов'язана аварiйна висадка. Просто забули почистити радiатор, який регулював охолодження i збагачення повiтря iонами. Перегорiв запобiжник критично допустимо§ температури, пiсля чого спрацювала аварiйна система. Почався вiдлiк часу. Весь екiпаж зiбрався бiля рятувальних капсул. Повсiдались всередину i через три хвилини залишили основний корабель. Рiч в тiм, що з розвитком космонавтики, для збереження життiв, членiв екiпажу почали висаджувати на найближчу планету, як тiльки спрацьовує аварiйна система. А, що як в ракету влучить шалений метеорит i весь екiпаж помирає затикаючи дiрку в обшивцi товщиною в один мiлiметр? Та й навiщо в космосi рiзний непотрiб? Одночасно зi спрацьовуванням аварiйно§ висадки, в усiх дiапазонах транслюється сигнал SOS. Капсули з екiпажем автоматично програмуються на найближчу планету з прийнятними умовами для життя. Пiсля приземлення, виключно задля пiдтримання умов санiтарiї на новiй планетi капсули пiдлягають знищенню. Тож всi члени екiпажу, як тiльки днище капсули гупне по поверхнi, хапають весь свiй скарб i тiкають якнайдалi. Далi, через декiлька хвилин вiдбувається тепловий вибух i капсули вже не iснує. Самi астронавти i весь простiр навколо знищено§ капсули пiдлягає променевiй обробцi, та я не пам'ятаю, щоб хоч один раз всi цi вимоги були виконанi. Зорельоти, якi курсують в цiй частинi галактики, отримавши сигнал про допомогу, i, щонайбiльше через 240 годин забирають потерпiлих з мiсця висадки. Весь механiзм цiєї операцiї було так добре вiдпрацьовано, що нiяких складнощiв нiхто не передбачав. Я особисто пару раз вже побував у подiбних ситуацiях. Нiчого особливого не вiдбувалося i на цей раз. Навiть, було цiкаво. Нова планета. Потiм вiдпочинок вiд мiсiї, новий зорелiт, новi знайомства, новi враження, можливо пополювати вийде, якщо на планетi буде знайдено нову форму життя - такi думки приходили в голову не одному менi пiд час висадки. Я особисто знав таких любителiв пригод, якi, пролiтаючи поблизу вiдомої їм планети, висаджували в космосi власнi кораблi задля того щоб побiгати за рожевими гусеницями в хащах синьо-зелених джунглiв. Та й з папiрцями потiм по iнстанцiям не треба бiгати, щоб утилiзували цю старезну консерву. Власник корабля i постачальник сировини, яка перевозиться на ньому, отримують свою страховку, завдяки чому можуть розрахуватись за не виконану домовленiсть, спорядити новий корабель i вiдновити постачання i виробництво. Отже всi задоволенi.
Так повинно було статись i на цей раз. Почувши, що спрацювала аварiйна система, ми всi, як слухнянi таргани, побiгли до капсул, одягли зорянi шоломи, пiдключили постачання кисню, повсiдались всередину, прив'язались ременями безпеки... Я ще встиг розпитати, що там трапилось... Дехто, навiть, в снiжки встиг пограти в примiщеннi керування польотом роблячи їх з отого снiгу, що я розповiдав. Ну то й що, сталося так сталося, не в перше ж?.. Рвонуло, посмикало, погойдало, i згодом, ми вже бiгали по твердiй поверхнi нової планетки. Я позiхав пiсля довгої i нудно§ вахти, мiй знайомий дiставав ракетки для уявного бадмiнтону, дiвчата розгортали скатертину, хтось ставив намет, голоднi полiзли в торбу за їжею. Справжнiй пiкнiк.
Десь так день на четвертий, набiгавшись по пустелi, награвшись в уявний бадмiнтон i пообiймавшись з усiма дiвчатами, я почав нудьгувати i раз по раз дивитися в небо: чи не летять нашi рятiвники? Наступного дня, оклигавши вiд марсiянської бормотухи, з намету повилазило наше керiвництво i попросило пiгулки вiд головного болю, а також спитало, що у нас на снiданок. Кок вiдповiв, що вчора ми з'їли бiльше бутербродних пiгулок, нiж за тиждень на космiчнiй вахтi i, що вiдтепер продукти треба економити, бо може не вистачити на тиждень. Керiвництво все це терпляче вислухало, взяло нову пляшку "Марсiянського степового вiтерця" i, знову полiзло в намет.
Ще через три днi всi як один лежали догори писком, вдивляючись у зiрки. Кожен раз, як хтось з нас помiчав метеорит, вiн заходився радiсним криком: "Ось, вони, летять, зараз нас заберуть!" Всi крутили головами у той бiк i пересвiдчувались, що сподiватись побачити наших рятiвникiв - марна справа. I так всю нiч. Вранцi, всi розiйшлись по наметах вiдсипатись.
Ще через пару днiв всi торохтiли ложками по казанках, перепитуючи про залишки на кухнi. Тiльки тепер хтось додумався пiти в розвiдку в пошуках пального чи їжi, хоча, можливо, нiхто не знав, навiть, назви системи в якiй ми знаходимось, не кажучи вже про те чи є тут взагалi §щось їстiвне. А ще через день всi пересварились i почали пошуки винуватих. I таки знайшли. Версiй було багато, але винуватих досить мало. Дехто, навiть, напiвжартома запропонував §їх з'§їсти, але тi вчасно встигли втекти i ми §їх вже нiколи не бачили. Розвiдка повернулась нi з чим: навкруги одна пустеля, ось тiльки хмизу на багаття наламали, так i полягали геть голоднi...
Згодом, почали §§сти одне одного.
Спочатку, переловили i перебили всiх дiвчат, потiм, наймолодших i найслабкiших хлопцiв i чоловiкiв, потiм, коли вже найсильнiшим стало небезпечно спати вночi, всi розлiзлись мов щури по кутках. Хтось втiк, хтось об'єднався з кимсь, знайшли когось, з'§їли, потiм повбивали одне - одного, хто залишився в живих, доїв усих iнших.
Я безлiч разiв запитував себе, чому так сталося, що по нас нiхто не прилетiв? Чи могло так бути, що у повiдомленнi про аварiю не було зазначено координат нашої катастрофи? Чи не було помилки десь в обрахунках? Чи нас там шукали де ми є? I чи взагалi шукали? Кожен раз як я прокручував все це в головi, моє сперечання з самим собою доводило мене до сказу i повного знесилення, а думка все блукала i блукала по колу одних i тих самих запитань: чи могло так бути, що вiдбулося, де допомога, коли все це безглуздя скiнчиться, чому саме так сталося, чому саме зi мною, власне, чому з нами? Пiд час вирiшення цих розумових вправ, я зазнавав самого глибокого страждання, з усiх, якi коли-небудь зi мною траплялися.
Закiнчувалося все тим, що я повнiстю знесилений, пробував пiдiйти до нашого табору, розшукуючи залишки людського м'яса. Але, кожен раз, менi на зустрiч вибiгали мої§ колишнi товаришi зi зброєю в руках... Тож, я мусив тiкати.
Одного разу менi закричали, що по нас вже прилетiли рятiвники. Я вийшов до них i... очухався тiльки бiля вогнища, зi зв'язаними за спиною руками.
Втекти менi вдалося тодi, коли мене почали дiлити ще живого i перебили одне одного. Я вiдбiг подалi, а коли у них справа повнiстю скiнчилась, прийшов i до§вїв те що вiд них залишилось.
Триматися одного мiсця було небезпечно - можливо, ще десь залишались ватаги голодних астронавтiв? Тож, я вирушив у пустелю навмання. Навiть не можу сказати, як я вибирав напрямок. Спочатку йшов до одного пагорба, потiм до iншого i так далi. Дiставшись до однiєї з ферм, вiдчуваючи повне знесилення i байдужiсть до самого себе, я вирiшив спробувати ту рiдину, що була у серединi найближчої темної пляшки. Вiдчувши гидоту, яку викликав у мене сам її вигляд, я, зазвичай байдужий до всього, чомусь, пересилив себе, заломив голову i з огидою вiдкрив рота, залив i ковтнув те, що було в серединi. Мабуть тодi, я був найближче до самогубства. Менi дiйсно було все одно: чи буде моє життя тривати, чи нi. Рiдина була огидно масною. Вiд неї тхнуло, як вiд нафти, чи вiд мастила для двигунiв. Ї§ї смак, перше, що потрапило менi на думку, нагадував шурупи з гайками в солiдолi, поперченi дрiбною металевою стружкою. Хоч я нiколи не пробував такого. Звiдки у мене з'явилося таке порiвняння?
Далi, все моє тiло заклякло нiби вмить зробилося дерев'яним, руки зсудомило, у животi все завмерло наче перед вибухом. Я мало не виблював назад ту рiдину, але якось втримався...
Що трапилось далi не пам'ятаю, мабуть втратив свiдомiсть...
Не знаю як це сталося, що моє прокидання вiдбулося посеред великого мiста. Дуже - дуже дивного, але все ж таки земного! Я деякий час розглядав рiзнi будинки, якi наче пiд лiнiйку вишикувались в довгi безглуздi колони; з подивом глипав на такi звичайнi, земнi рослини, дерева, акуратно обрiзанi клени, декоративнi акацi§ї. Скрiзь пахло липою i тому стало зрозумiло, що зараз десь середина лiта. Правда, на землi люди навчились робити для себе будь - яку пору року, коли заманеться, хоч в масштабах однiє§ вулицi, хоч в масштабах усього континенту; iз зацiкавленням стежив за дуже повiльними, наче дивнi комахи, кольоровими авто, котрi циркулювали по однiм §їм вiдомим траєкторiям. Вони, оцi автiвки, неначе метушливi комахи, збiгались, роз'їзджались, стикались мiж собою, переповзали одна-одну, знову мчали вперед, повертали, розвертались на всi 360 градусiв, кружляли, фафакаючи, навколо кам'яних споруд. Я так замилувався цим первiсним технiчним хаосом, так заслухався звуками автомобiльного гарчання i скиглення, що досить довго не звертав уваги на людей навколо себе. Хоча, всi вони були дуже дивнi. Вiрнiше, у їх зовнiшностi чи одязi навряд чи можна було видiлити щось дивне. Очi сiрi, карi i зеленi, свiтлi i темнi. Волосся довге i коротке, фарбоване i нефарбоване. Статури у них теж були звичайнi, високi худi, низенькi товстi, середнi такi i такi. Всi були однаковi, майже на одне обличчя. Одяг теж був типовий, то кольоровий широкий, то монохромний вузький, з тканин, шкiр та синтетичний. Все досить звичне, як на мене. А от їхня поведiнка впала менi в око, бо чоловiки i жiнки знаходились в окремих одна вiд одної локальних групах. Учасники цих об'єднань займалися спiльною для них, але вiдмiнною для iнших груп справою, чи роботою, чи грою - я так i не розiбрав. Всерединi колективiв вiдбувався якийсь обмiн iнформацiєю, якiсь розмови чи перекрикування, чи щось подiбне.
Я пройшов повз декiлька скупчень людей i, тiльки вийшовши на середину яко§сь площi, усвiдомив, що не розумiю, про що вони розмовляють. Тобто, тiльки посерединi заповнено§ людьми площi менi сяйнула думка, що вони, цi люди розмовляють на невiдомiй менi мовi. Мене зразу ж охопив жах i сором перед цими людьми, нiби вийшов повнiстю голий на сцену, чи щось подiбне. Та коли через декiлька хвилин менi стало зрозумiло, що нiхто з цих людей не звертає на мене уваги, зрадiв, бо подумав, що при потребi зможу легко сховатися помiж багаточисельного натовпу.
Згодом, менi закортiло з кимсь порозумiтися. Я пiдiйшов до чоловiчої§ компанi§, прислухався до рiзких зойкiв ведучої§ особи i тихого шепотiння всiх iнших присутнiх. "Це якась дуже важлива справа, якою вони займаються кожен день, - сяйнула у мене думка, - але що ж це таке?" Чи це якась гра на зразок домiно, чи це групове прийняття якихось наркотичних напо§в, чи це обговорення спортивних змагань. Потiм, трiшки повагавшись, повернув до жiночого товариства i теж спробував дослухатися, щоб пiймати якийсь сенс їхньої дiяльностi. Щоб це могло бути? Шиття чи перегляд серiалу, чи обговорення дiтей та §їх витiвок, чи розмови про хатнiх тварин: собак, котiв, мишей, ховрашкiв, кроликiв... пацюкiв. Як ви могли б зрозумiти, в цьому мiсцi менi стало зле. Я нiяк не мiг збагнути, усього цього безладу, що iснував у §хньому суспiльствi. Вони менi здалися геть безглуздi оцi всi чоловiки та жiнки. Всi вони були якiсь однотипнi, майже на одне лице. Якесь незрозумiле роздратування враз охопило мене. Чи то з-за їхньої повної байдужостi до мене, чи з-за §їхньо§ї тупостi, як тодi менi здалося. Я схопив перше, що менi потрапило пiд руку, якийсь кiлок, палицю чи сталевий ланцюг - не пам'ятаю, i почав гемсилити §їх направо i налiво, не розбираючи чи то лiтнiй чоловiк, чи то жiнка... Без жодного сумнiву, без жалю, наче на мене найшло щось... Наче я перестав бути собою...
Коли я прокинувся вiд кошмару, то побачив себе посеред пустелi, битого скла, з нiг до голови забризканого тiєю самою рiдиною, вiд якої§ тхнуло мастилом, навколо стирчали зламанi шпичаки квiтiв i у повiтрi, наче пташиний пух, повiльно плавало щось рожеве, подiбне до фарбованого волосся. Чи перед цим, чи пiсля цього мене вивернуло прямо собi на штани...
Що було потiм? А що могло бути потiм... День за днем, день за днем я привчав себе до цiєї огидної рiдини. Щодня по краплинi я вливав її собi в середину. Нудота поступово пройшла... До смаку вже якось звик... Видiння не повторювались... I я продовжував жити...
Нiяких речей тут нема. Нiякими заняттями я тут не займаюсь. Нiкуди не поспiшаю. Нiчого не чекаю. Ось таке тут моє життя, таке iснування.
Не знаю як я зараз виглядаю. Тут немає речей з гладкою поверхнею, нi дзеркал, нi озер. Та й добре, що немає. Коли дивлюсь на руки, на ноги, як вони схудли та висохли, наче у мумiї§, як почорнiли нiгтi, якою зморшкуватою стала моя шкiра, уявляю, що сталося з мо§м обличчям. Коли я думаю про це, то єдина гарна думка, це те що я не можу його побачити. Дуже давно повипадали вiд авiтамiнозу зуби та волосся. Що цiкаво, це вiдбувалось зовсiм безболiсно. Просто прокидався з повним ротом розхитаних зубiв, повертав голову набiк i виштовхував §їх язиком назовнi з ротової порожнини. А одного разу, закортiло менi почухатись за вухом. Я дотягнувся рукою до потилицi, провiв рукою i не вiдразу зрозумiв, що сталося. Сподiваючись вiдчути волосся на дотик, тiльки через хвилину зрозумiв, що його немає. Спробував перевернутися набiк: чи не лежить воно десь поряд, наче перука чи капелюх. Потiм до мене дiйшло, що волосся в мене немає вже багато днiв, а я й не помiчав...
Бачите, яке безглузде моє життя. Без рухiв, без речей, без знайомих. Власне усi цi речi й приносять сенс у безглузде iснування в суспiльствi. Кожен день на землi присвячується тому, щоб встати, заправити лiжко, привести себе в норму, зайнятись довбанням бiля яко§сь єндови чи бiбiканням на клаксонi, потiм - обiд, потiм, знову операцi§ї - трепанацi§ї. Потiм, вечiр, TV, зустрiчi з друзями - приятелями i так до сну. А заберiть §їх, оцi всi речi i заняття, i де ж вiн подiвся, цей сенс? А жити хочеться... Тож, виявляється, що сенс iснування усього цього суспiльства зводиться до вироблення, споживання i длубання у матерiальних рештках нашого послiду. А заберiть усi "цiнностi", i ви лишаєтесь у пустелi, без жодно§ причини для власного життя. Те, що ви помрете - справа вирiшена остаточно, але якби просто взяти i померти, це було, навiть, чудово. А у вас ще залишається ваше тiло, яке зазнає мук голоду, спраги, спеки, холоду, самотностi. Залишившись без захисту усiх отих речей, надiлене нервовою системою, боячись болю, воно прагне пристосуватися до iснуючих умов. I життя ще триватиме. I сенс вашого iснування вже буде в iншому. Навiть не у тому, чи заберуть вас звiдси коли - небудь, (навряд чи знайдуть вас - клаптик живої матерiї§ пiд зоряним небом). А сенс буде у тому, скiльки ще триватиме оце "все", що не можливо назвати життям, але ще не є смертю. Тому що жити хочеться... I ви, мої§ слухачi-читачi, яких у мене нiколи не буде, розумiєте мене.
Тепер, пройшло вже багато часу i я зрозумiв, що всетаки тодi я побував на Землi. Тут не можна сказати, чи це правда, чи нi. Проте, я вибрав думати саме так. Я побував на Землi! Зараз, навiть, вiдчуваю якусь вдячнiсть, не знаю до кого. До долi?.. Коли б ще мене занесло додому? Я багато думав: що могло бути у тiй пляшцi, чи у тому хмизi, який я наламав на багаття? Згодом, я не один раз намагався повернутись у той незвичний стан i нiяк не мiг його досягнути. Можливо, це як якийсь життєвий кордон, який чекає всiх без винятку людей i до того, щоб його перетнути необхiдно готуватися усе життя? А я й не знав, що вiн iснує... I не готувався нi до чого... I не скористався цiєю можливiстю, цим дивом, цiєю можливiстю крiзь безмежний простiр потрапити додому...
Чи це просто був такий випадок, як i всякий iнший? Випадково я з'явився на свiт, випадково мене занесло на цей зоряний корабель, випадково я потрапив на цю планету, випадково вижив i пристосувався...
Нi, стоп, стоп, стоп. Гальмуємо дихання, втамовуємо серцебиття, думаємо про щось приємне...