Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

I заснували село Хотин

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

   I заснували село Хотин...
  
  Покотилася мiстом Хотином страшна чутка: знову йде турецький султан iз своїм невситимим воїнством. Добре знали, що чекає кожного, хто зазiвається, утративши пильнiсть. Не раз уже кримськi мурзи, безрiднi яничари давали тут волю своєму кровопивчому шаленству. Як отруйнi тарантули, обсiдали дужих чоловiкiв. Викручували руки, в"язали ноги - в невiльницькi степи їх везли, до морiв, де каторга турецьких галер, де рабство безборонне, де жалюгiдне умирання... Жiнок завертали в гурти, мов худобу, i гнали свiт за очi - через чужинно-дальнi мiста, через кпини, i глум, i наругу...
  Пiсля таких набiгiв пустiли обiйстя, жахаючи людське око попелищами; хирiли, заростали усiляким лабузом двори i сади, вироднiли, - не обласканi, не доглянутi, дичавiли поволi. Краса, не зайнята, не зметена пожарищами, жухнула, на довгi седмицi й мiсяцi вiднаджуючи людей сумними ознаками запустiння...
  I знову стихiя нищення?
  Як бути? Оборонятися?
  Та що вдiєш тими кiлькома сотнями рушниць, та шабель, та лукiв, що висять, до ладу не освоєнi, на покуттi побiля iкон? Юрмилися схвильованi кмети - у них, хлiборобiв, i зброї путньої не водилося.
   -Та скiльки вже тим бусурманам умивати руки в кровi нашiй по лiкоть? I плюндрувати все-чисто вогнем i мечем?
   -Вiд ремствувань легше не стане. Треба щось дiяти.
   -Утiкати треба! У лiси, в хащi забитися!
   -А потiм що ж, вкотре на руїни вертатися?
  Мiшались голоси тривожнi, розсудливi.
   - Нi, таки, видно, треба кидати рiднi мiсця. Не життя тут. Нема вже з-мiж нас такого, хто б не ридав отут над своїми убитими, хто б не побивався за гiркою долею у неволю забраних.
  Розбентежена юрба повноводилась, нiби Днiстер напровеснi.
   -Найкраще - на Середнє Днiпро, у козаки своєвiльнi. Там нi панiв, нi туркiв.
   - Це хто ж сказав, що нi панiв? А забули втiкачiв iз Черкаського староства? Ледве ноги винесли. Доброго сала за шкуру їм залили. I все вона, старшина, тiльки й того, що в козацькi строї виряджена. Така там зчинилася рiзня - куди твої турки.
   - Тепер, кажуть, на Сiчi не так. Кiш за порогами багатьох манить.
   - А може, давайте аж на Волинь, у правiчнi лiси гайнемо? Щоб цiлковито самим собi за господарiв бути?
   До такої знадливої думки пристали багато хто. Сказано - зроблено. Уже загоготiли поза мiстом високi чуги - далеко було видно їх: попереджувальнi стовпи, обмотанi соломою й облитi смолою, палахкотiли до самiсiньких хмар. А метушня на вулицях не стихала...
  Люди вигортали зi скринь хто що мав: убоге шуплаття, прикупленi в торговцiв шовки, чоловiчi ряси й шаровари, хустки, кучми бiлчаного й заячого хутра, кацавейки, постоли, дитячi ганчiр"янi iграшки. Скидали огребом на вози, брали зерно, вiск, переправляли яликами на лiвий берег Днiстра.
  Чимала валка пiстрявих, мовби циганських пiдвiд вирушила вздовж рiчки Жванчик, далi - уздовж Збруча на пiвнiч. Розрух улiгся; здається, всi вже прибрали спокiйного вигляду, хоч в очах багатьох бринiли затамованi сльози: назавжди покидалися рiднi мiсця. Та затримуватися далi не було як - напасники напевно вже гуляли вулицями мiста, грабували, палили, вбивали...
  Поскрипував пiд колесами у заплавах пружнистий рогiз, торохтiли вози на затужавiлих розорах, уперед i вперед - напропале. Тiльки де-не-де огинали рiчковi затоки - саги. I знову пряма путь. I жодного зроненого слова. Усе було сказано, вирiшено. Про минуле зоставалися самi думки. Уночi тримали дорогу по зорях. Спинялись ненадовго - боялись погонi, бо хоч i небагато їх знялося назовсiм, та на сiльце, як-не-як, жителiв набереться.
  Стали розпитувати дорогу. I врештi довгождане:
   -Та ви вже i є на Волинi.
   - А як тут iз турецькими обидчиками? Про Османську Порту чули?
   -Бували турки-татари, бували, хай їм... Нема на них розправи. Оце недавно були вдерлися, таке вже робилося, у деяких селах мало хто з наших i лишився: побили, порiзали, забрали. I ще лiт п"ятнадцять перед тим комонники - турецька чата завертала...
   -Ну, п"ятнадцять - це не те що в нас: по кiлька разiв на рiк наскакують.
  Вирiшили пошукати мiсце пiд поселення. Облюбували лiсову галявинку вдалинi вiд уторованих трактiв. Неподалiк виявили тихе озерце, оточене гiллястими сосняками й верболозами. Закинули сiть: водиться риба. Неподалiк рiчка яка не яка - щоправда, навiть iз Жванчиком не зрiвняти. Але так у свiдомiсть iз дитинства вкорiнилося: повиннi бути рiчка, i хлипкi розлогi луки, вмаєнi квiтом, i джеркiт задурманених польовими ароматами цикад.
   Назвали поселення - Хотин, нехай буде пам"ять про те, чим жили. Хотин - то жаданий, хотимий. Так i є. Мiсце всiм припало до душi. I поклали тут початок новим поколiнням бондарi й ковалi, колодiї й мельники, кравцi й шаповали...
  А вже 1570 року село Хотин було згадане в письмовому документi. Воно iснувало. Воно жило, не знаючи страху. Легенду про його перших поселенцiв-бiженцiв можна почути в селi Хотинi Радивилiвського району й тепер.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"