Аннотация: Петро Велесик: у чому "сенс нестерпного польоту"?
Осягнення найвищого смислу
Роздуми над книжкою Петра Велесика
Двох-трьох вихоплених iз вiрша строф буває достатньо, аби скласти поверхове уявлення про рiвень майстерностi автора, його стиль - i пiдсвiдомо визначитися: варте уваги чи нi. Звичайно, книжка "Сенс нестерпного польоту", яка випущена рiвненським видавництвом "Азалiя" в 2003 роцi, вiдразу ж була сприйнята мною дещо по-iншому, адже автор - Петро Велесик i, безумовно, його твори менi давно знайомi. Однак попервах усе-таки звично прогорнув кiлька сторiнок. Чи не повторює себе поет, чи зумiв поглибити таку притаманну йому фiлософiчнiсть в осмисленнi життя?
На платiвку згуби намотанi вiчностi звуки.
I це протирiччя, мов камiнь, на шиї звиса.
I так безпорадно блукають блукальницi-руки.
Й безвихiдь так жалить безжально, неначе оса.
Усе новi й новi рядки зацiкавлювали несподiваною образнiстю, заворожували соковитою мовою, мелодикою звучання. Схотiлося прочитати книжку. I, мушу зiзнатися, найбiльше сподобалося, що не зустрiв у нiй таких модних нинi присвят знайомим чи колегам по перу, звернень до класикiв, використання мiсцевих топонiмiчних прив'язок (за винятком однiєї - цiлком простимої - йдеться про вiрш "Недобудований собор у Костополi"), вiдгукiв на полiтичнi подiї. Поет, який не раз засвiдчував своє вмiння розпоряджатися словом, навiть небезуспiшно спробував сили в такому архiскладному жанрi, як вiнок сонетiв, залишається вiрний традицiйним формам: точнi рими, бездоганна евфонiя тiльки емоцiйно пiдсилюють медитативну спрямованiсть лiрики.
Наскрiзними в книжцi стали кiлька тем: швидкоплиннiсть життя, його тривоги й сумнiви, неприйняття покiрностi й пристосуванства, уболiвання за майбутнє України, за долю української мови, викриття наших ворогiв. Неспроста тему України я поставив не на перше мiсце, - хоч вона й дуже важлива i в iнтерпретацiї автора має особливе, бентежне звучання, та все ж визначальна тональнiсть збiрки - загальнолюдськi цiнностi, адже, за баченням Григорiя Сковороди, смисл людського iснування - в подвиговi самопiзнання. Цього самопiзання й прагне Петро Велесик. Така лiрика, глибока й хвилююча, по-моєму, здатна знайти свого поцiновувача не лише в Українi.
Якою людинi бути, щоб не втратити себе, залишити добрий слiд? Як протистояти пiдступам i злу? I взагалi чи можливо знаходити той вихiд iз конкретної ситуацiї, який би припиняв терзання й сумнiви? Характерний у цьому вiдношеннi вiрш, який подаю повнiстю:
Б'ється лобом луна об дерева,
Як у дверi вiтри глухi.
На хрещатих дорогах - недремнi
Недолугi людськi страхи.
I так нагло жбурляє фатум
У незграбну стихiю життя.
А у нiй - анi крапельки свята -
Лише гребля хитка каяття.
Так, каяття необхiдне, бо люди часто не розумiють одне одного - з огляду на посадове становище, чи прiрву мiж духовнiстю й бездуховнiстю, чи внаслiдок душевної черствостi, байдужостi, невмiння спiвпереживати. Поет розмiрковує про це багатопланово, - i через колоритнi епiтети, метафори, порiвняння перед читачем постає увесь огром свiту з його незбагненними суперечностями. Запам'ятовуються, западають у душу, спонукають до роздумiв вiршi "А буття, неначе камiнь з узбiччя...", "Перехресний вогонь", "Травнева паморозь спалила цвiт вишневий...", "В амбразурi касирка громадиться, мов кулемет..."... Цiкаво, що автор прекрасно усвiдомлює: у кожнiй людськiй натурi простежується певна двоїстiсть. Ось, скажiмо, був собi покiрний "хлоп", йому допомогли позбутися покiрностi:
Та завтра... в знахабнiлому гуртi
Вiн враз надривно гавкне на слабкого.
...Якiсь ми дивнi i якiсь не тi,
Мов блекоти об'їлися, їй-Богу.
("З натури").
Але й пихатi можновладцi не позбавленi вагнань, почуття болю, то просто вони тiльки хитро вдають, буцiмто стоять вище цього. Коли одному з таких трапився на шляху ожинник, вiн зупинився, бо, згадавши дитячi подряпини, злякався ("Ти що, для себе вже одмiряв вiчнiсть?"). Може, стежка через терни не для нього, хоч i хизується своєю значущiстю, а може, то прокинулося в людинi щось справжнє, непоказне? Сам поет у "Двiйнику" зiзнається, що поруч iз собою почуває нiби себе iншого, з такими вадами, яких начебто давно уникнув. А в iншому вiршi навiть стверджує: "З нас кожен був хоч трохи двiйником, З подвiйним дном хоч трохи був з нас кожен".
Виняткова щирiсть, аж нiби оголенiсть почуттiв простежується i в вiршах про смисл життя у нашому лукавому свiтi, про закономiрнiсть старiння, про визначену для кожного неминучiсть недалекого небуття. "Ми поспiшаєм кожен день в життя. I вiд життя все бiльше вiдступаєм. I робим вигляд, що не помiчаєм, як пiдкрадається квапливо небуття". Цей мотив тiєю чи iншою мiрою озивається в багатьох творах - десь причаєним смутком, десь вiчним сплеском хвиль Чорного моря, бентежним змахом крил голубiв, бажанням вiдтiснити вiдчуття безвиходi спiлкуванням iз природою... Навiть у назвi збiрки - "Сенс нестерпного польоту" - i в вiршi, що дав цю назву, бринить усе та ж невимовна, жагуча журба:
Снiгопад такий раннiй, такий раннiй осiннiй:
Iще ж листя зелене, куди не поглянь,
Вчора ж небо було таке синє-пресинє,
А сьогоднi сивини наполохали рань.
До речi, суто пейзажних замальовок у книжцi небагато, вони майже завжди мають образне, переносне значення.
Скажiть, хто не говорить сам на сам,
Кого не розтривожить схлип зозулi?
Яка холодна вранiшня роса -
Аж хочеться зiп'ятись на ходулi,
-
це початок вiрша далеко не iдилiчного, адже подальшi гiперболи малюють картину гнiтючу, понуру. Виявляється, мова не про природу, а про суспiльну атмосферу: "Скiнчився український ренесанс?".
Власне, тут приходимо до розумiння, що смисл життя, повноту самопiзнання поет оцiнює через призму спiвучастi в долi України, свого багатостраждального народу.
Патрiотична тематика у Петра Велесика - аж нiяк не данина часовi, я не натрапив у нього на якiсь "правильнi" загальники чи "охудожненi" банальностi. Йому чужа запрограмованiсть, тим паче творча манiрнiсть, претензiйнiсть, поза. Цi вiршi витриманi все в тому ж ключi потаємної, совiсливої сповiдi - як результату внутрiшнього осяяння. Варто перечитати вiршi "Посхилялись над водою верби...", "Сумнiви", "Усе не так...", "Сполох", щоб зрозумiти: то не "звернення до важливої теми", то - крик душi.
По сутi, новий iсторичний зрiз вiдкриває "Куликове поле" - епiграфом до твору взято повiдомлення про те, що московський академiк А.Фоменко, використовуючи методи математики й астрономiї, дiйшов висновку: татаро-монгольськi завойовники були регулярною росiйською армiєю середнiх вiкiв. Говорячи про уроки нападiв орди на наш край, поет зауважує:
Вона й тепер наш човгає порiг,
Прикинувшись найстаршою сестрою.
Народе мiй! Розпачливiсть гiрка
Iз тих столiть струмує i понинi,
I той ординець - не новiтнiй кат -
Солодким словом присипля Вкраїну.
Звертаючись до полiтичної пильностi спiввiтчизникiв, Петро Велесик раз у раз викриває притаманну українцям покiрнiсть, бо саме вона, як вiн вважає, часто-густо заважає їм гiдно обстоювати свої права. Тема ницої покiрностi й гордої непокори знайшла вiдображення й у поемi "На причалi печалi" - про воєннi й пiслявоєннi злигоднi Гриця Скуби, в якого "усе життя - сокира, iз назвою короткою: вина". Точнiше кажучи - мова не про одного сiльського хлопця, який пройшов фронтовi дороги, i нiмецький полон, i сталiнськi концтабори, адже його поневiряння типовi для цiлого поколiння: "Це ж треба так: увесь народ з виною!". Серед художньо-виражальних засобiв чи не найбiльший вплив тут справляють метафоричнi повтори: "Душа голосить в три струни. Душа голосить i рида, Мов удовиця молода", "На глум, на глум i кобзарi, i душi... I слава наша - як нiма струна"...
До найкращих у збiрцi належить i вiрш "Сполох" - проти мiсцевих пiгмеїв, якi зневажають українську мову:
Як не буде в нас мови-розмови,
Упаде, наче грiм, Божий гнiв:
Захмелiлi новiтнi монголи
З наших питимуть шоломiв.
Так, усi ми родом зi свого славного й водночас безрадiсного минулого, в якому були безстрашнi лицарi, але траплялися й боягузи та зрадники. Чиїх рис увiбрали ми бiльше, якими людьми зумiємо, нi, схочемо (!) стати - ось над чим спонукає задуматися поезiя Петра Велесика.
Збiрка "Сенс нестерпного польоту" засвiдчила новi гранi поетичного таланту автора, мало того, гадаю, вона стане помiтним явищем на небозводi всiєї української поезiї. А втiм, у мене, як читача, є й певний закид щодо мови творiв: автор iнодi використовує слова з дiалектним наголошуванням, тобто таким, яке не вiдповiдає унормованому лiтературному, а оскiльки над рядками наголоси не проставленi, при читаннi твору вряди-годи збиваєшся з ритму, губиш мелодику ("вухналi" з наголосом на передостанньому складi замiсть останнього, "буськи", "стьоба" (стьобає) з наголосом на останньому замiсть передостаннього, "на день" з не характерним для нашої мови наголошуванням "на" i т.д.). Проте все те не вважаю суттєвим. Бiльш iстотний "огрiх" книжки - її невеликий тираж. Але i його можна виправити. I читачi це, я впевнений, оцiнять.