Кажуть, що вiд її посмiшки, вiд її образу божеволiли тисячi. Бiльшiсть митцiв не могли покинути її. Не могли залишити своїх думок про
неї. Вона зводила з глузду мiльйони, i не повертала нiкого з безоднi свого єства... Вiд неї не можна вiд вести погляду, не можна просто так заплющити очi, й забути. Ви повернетеся до неї... Обов'язково повернетеся!.. Я вам обiцяю!..
Ранок починається з кави?.. Ну що ж, якщо так, то ранок цього чоловiка був пообiдньою, а може й вечерею?.. Вiн швидко зiбрався, не встигнувши взяти зi собою навiть бутерброда, й вибiг на вулицю. По дорозi упихаючи в тубуса папiр, якiсь малюнки, архiтектурнi начерки, сiв до тролейбуса. Замазана в фарбу сорочка, старi, як з них можна було судити, джинси, така ж жилетка, й на диво цiле взуття, в кишенi було щось схоже на гаманець та кiсточки, - ось й весь вiн...
На дворi була лiтня злива.. Дощ скрапав з дахiв "весняними" подихами, й розсiювавсь по вуличцi, в усiх її найменших закутках. Сонце дарувало той дощ, нiщо iнше як Сонце... Колись давно дiтям говорили, що то Сонце завше ходить по небу, у величезних кирзових чоботях i з найбiльшою в свiтi лiйкою, i сiє дощ там, де живуть чистi люди, а ступа своїми кирзовими чоботями засухи, по лихiй землi... Саме сьогоднi, здавалось, Сонце нарештi розгледiло доброчесних людей у тому сум'яттi мiста... Але по нашому приятелевi не можна було й сказати, що дощ дошкуляв його натурi. Вiн йшов далi й далi, закочуючи рукава своєї, як зрозумiло НЕ парадної, сорочки, й шукаючи щось в кишенi...
- Сьогоднi їдемо до Лувра?.. - До нього пiдiйшов хлопець, такого ж вiку, та трохи опрятнiшого вигляду. Вiн був не такий розкуйовджений, i тримав парасолю, йому був не довподоби цей лiтнiй витвiр Небесного Мистецтва.
- Професор говорив, що сьогоднi мусимо зрозумiти побудову Лувра, й вивчити його, як Ахрiтектурну, насамперед, пам'ятку, то ж, Олеже, не затримуйсь бiля тих десяти-мiльйонних скульптур i решти мотлоху Античностi! - Друг Олега, був явно не в доброму гуморi.
- Вандал!.. - З посмiшкою вiдказав йому наш товариш, схоже вiн i був тим Олегом?.. Ну гаразд.
- Хех, та яка рiзниця?.. Все рiвно скоро вибиратись звiдси й нарештi додому, до Києва!.. - Тiльки зара' вони помiтили дiвчину, що зацiкавлено споглядала двох парубкiв. Схоже її зацiкавила саме хлопчача невiдома їй мова.
- Привiт...
I як ви зрозумiли тут має початись саме цiкаве... Олег закохається в цю незнайомку, вона йому вiдмовить, вiн кинеться з даху... etc.
Але нi, вона просто втекла.. Злякалась незнайомих хлопцiв.. Ну що ж, шкода, така гiлка сюжету зламалась, але...
Легенький вiтер пiдняв до неба її загублену шаль, й покинув її за однiєю з хмар... "Ех, а шкода.. Гарна дiвчина"- Проронив Андрiй, друг Олега.
Сонце прокинуло свої невмирущi пагони-квiтки, i в повiтрi знову вчулась якась дивовижна тiнь. Скiнчилась третя лекцiя, й група вiдправилась до Лувра. Маленькi трамвайчики їздили по брукiвцi, мов маленька мишка, що вже шукала свою нiрку, тiкаючи вiд злоклятого Сонця.
- Львiв нагадує...
Маленька кiмната. Купа людей, i всi линули до однiєї з картин... Всi прагнули осягнути її, доторкнутись... i померти лише нею... Генiй, певно що Генiй. Жоден iз сучасникiв не втiлив би того Жаданого образу, того незабутнього погляду... В нiй можна потонути, навiть не осягнувши найменшого кутику губ. Заради неї слiд збожеволiти, але ж... Хiба це буде п о р я т у н к о м?..
"Ти взяла мене..."
Мабуть, так. Вона взяла Олега, мов якась невiдома примара... Вона поглинула його. Розбила об тисячi скель бездонного моря буття. Пирхнула йому ножем до спини, не затуляючи очей... Але вiн не шкодував! Нi! Вiн би повернувся ше раз й ще раз!. Вiн би вклав в її руки револьвер, щоб погубити його самого... Джоконда...
Третя година. Нiч прокинула свою палiтру на мiсто, i те покрилось невимовною тугою, за пострiлами Сонця. Хлопець сидiв за конспектом. Але в його головi була лише одна думка... Джоконда. Джоконда. Джоконда.
Вiн не мiг спати й їсти, як то буває в Голлiвудських фiльмах... Але це було, мов одержимiсть. Ефемерна iдея. Образ. Бiльше нiчого... Чому ж вiн не покидав дурної голови?
...
- Дивно... Невже зiрочник може закохатися?.. Адже, ми народженi, щоб дарувати щастя, самi ж не можемо мати його.
- Закохатися може кожен. Але не завше' це рятує вiд невдач. Адже, лише закохатися - нiчого не значить. Одне кохання - лише пряма, два кохання - коло. - Фiгура пiд небесним склепiнням розвернулась й пiшла кудись глибше по коридоровi Життiв. Це було дивовижне мiсце... Як ви гадаєте, хто запалює тисячi зiрок вночi?.. Хто освiтлює ваше життя, i керує всiма вогняии вечiрнього мiста?.. Хто дарує Квiтневi подихи, i забирає їх взимку?..
Пiд небесним склепiнням, далеко у темрявi буття. Над тисячами дахiв, та над найвищими небосхилами живуть зiрочники. Згадайте, згадайте, колись давно-давно ще в дитинствi Бабуся розповiдала вам про маленьких свiтлячкiв, що запалюють тисячi вогникiв на небi. I що кожен той вогник - це людське життя, а зiрочник слiдкує за ним. Гледить, щоб ви не оступились... А коли людина помирає, то вiн тушить її Небесну Свiчку, й йде шукати iншого... Скiльки живе людей, стiльки й Зiрочникiв. Вони завжди поруч, в найскрутнiшi та найлихiшi години, в моменти нашого щастя та нашого Дiйсно-Життя!.. Проте, жоден не здатен бачити їх, якщо вони самi того не забажають...
- Якщо Олег й далi горiтиме Мона Лiзою, то згодом згорить й згасне... Ми теж схильнi до людських слабкостей, бо ми - вiдображення їх самих...
...
Вкотре втратив свiдомiсть. "Бездиханною купою" в кiмнатi його знайшов Андрiй. Вiдразу потягнув до ванної. За кiлька хвилин "купа" перемiстилась майже по всiй кiмнатi, й finally, хвала Боговi, закiнчила подорож на лiжковi.
- Ти, Йолоп, Коли востаннє їв?!! - Товариш був, явно не в доброму гуморi.
Голова болiла невимовно, тому Олежко не став сперечатись:
- Минулого тижня, здається.
- Так, зара' швидко їсти, а потiм ляжеш вiдсипатись!..
Прив'язанiсть хлопця, була неймовiрно простою... Олег був Його зiрочником, та проте Андрiй навiть не пiдозрював цього... Вони зростали змалечку, навчались в однiй школi, поступили до одного Унiверситету, й жоден не поступався нi в чому iншому, от тiльки життя їхнє склалось зовсiм по-рiзному... А що ж, воно й не дивно. Ви скажете, що цi IсТоТи - Якiсь Привиди чи духи?.. Нi, нi, ви помиляєтесь. "Ми теж люди, але доля зовсiм iнакше надiляла нас Єством" - колись сказав наш товариш... I вiн, здається менi, був правий, та все ж, хiба це врятує його?..
Напрочуд дивна рiч - ця прив'язанiсть...
Хлопцi сидiли вже третю годину. Андрiй не збирався залишати товариша на тиху повiнь думок, й вони засидiлися так, майже до самого ранку... Згодом вони подумали, й Андрiй вирiшив, що друговi слiд вiдправитись до "диво мiсцини". Мiсця - де "ходят толька чоткiє масковскiє пацанчiкi", i байдуже, що хлопцi у Францiї.
"Блакитний Спалах" Ви скажете, що Зiрниковi йти до такої мiсцини ганебно?.. Але ж не кожна праведна дорога будувалася цеглою вiросповiданнь. В злоклятi часи монахи п'ють вино в закапелках своїх монастирiв. "Блакитний спалах" Дивна назва, так?..
За кiлька годин Андрiй обзавiвсь новою подругою...
- Мдаа, i чому тебе в дитинствi вчили?..
Та за кiлька хвилин наш "пресвятий", теж прийняв образ "пiкап-майстера", i добропорядний художник, зi скаженими блакитними очима, якi бились з нього найлютiшими зимовими морозами, перетворився на харизматичного НедоМажора, з блакитно-кровними манерами. В барi лунало щось подiбне на iнтерпретацiю "Там, де нас нема". I Олежко зрозумiв, що це Знак з Небес. Та здавалось, вiн все ж шукав Оту єдину посмiшку серед десятка не дуже адекватних та напiтпитку "наяд" Спалаху. Вiн вiдчував, що ось-ось з краплин дощу за вiкному спуститься та сама, Джоконда...
Але нi, все було доволi черствiше та без церемонiй... Її звали Ганною, вона була вродженкою з Iспанiї, навчалась на фiлолога. Вона носила бiлоснiжну сукню, мала довге волосся, й голос двадцятирiчного курця... Але Олеговi вона сподобалась, i хлопець вiдразу збагнув свою цiль та свою "здобич".
Величезна кiмната, такi в нас були на Подолi, в однiй з таких проживав Андрiй. Хлопець часто бував в нього, й тому його здивував цей, дивовижно, подiбний iнтер'єр... Ось трохи подалi вiд кухнi стояв сервант з фужерами. Так, так, саме тут. А ще в глибинi кiмнати вiолончель, червона та яскрава, мов сам Андрiй... Дивно...
Та тодi Олега хвилювало не це. Нова подруга, мов новенька пара чобiт, яку ти зносиш за кiлька днiв, чи новий холст?.. Нi, вона була прекрасна, та не була для нього тим полотном, яким хотiлося б творити, яким хотiлося б стати. Вона розпустила волосся. Вiн скинув сорочку. Закритi вiкна, затихша музика ночi за вiкном. Але, що було всерединi?.. Вона трохи знiтилась, хоча вiдразу було зрозумiло, була вона в тому клубi не вперше, тай на її лiжку побувало вже тисячi до нього. Та яка в бiса рiзниця?!! Олег не був тим же нiжним, чутливим та йобнутим, як ранiше, вiн став рiзким, i лютим. Його не могло зупинити вже мабуть нiщо... Але хiба подобає бути таким зiрочнику?.. Чи невже й вони можуть дозволити й собi вiдчути лють та шаленi порухи життя,( в штанях?) Байдуже!.. Адже, вранцi, вiн як i кожен "Кохаючий Себе Мужик", збере лахи, й вiдправиться додому... Iнодi, iнакще нiж словами Iрен Карпи й не скажеш.
А як же почуття?.. Запал?.. Справжнi емоцiї?.. Невже навiть зорянi Люди їх загубили?!!
...
Похибки не було. Вранцi вiн накинув сорочку, одягнув штани, й подався до унiверу. Типова нiч в Парижi?.. Що ж, може бути.
...
Минають днi, минають ночi.
Минає лiто. Шелестить
пожовкле листя, гаснуть очi.
Заснули думи, серце спить...
...
А днi й дiйсно минали... Проте серце нi краплi не збиралось йти до лiжка, як в прямому, так й в переносному сенсi... Олег все ще марив нею... Й тихо помирав.
Вечiр сходився крильми-думками. Помирали листи тисячолятть. Брилами розкинув надвечiрнє полум'я, кольору охри, мов маслом. Вечiр не знав жалю, й не вiдав болю. Вiн приходив знову й знову, щоб покрити все своїми голосiннями часу.
Парубок заварив каву, i раптом зупинився... "Привiт"
Тисячi думок i спогадiв. Тисячi рокiв i польотiв пронеслося в його головi, але нiколи вiн ще не вiдчував так чiтко... Її "привiт". Олег знав, i знав безпiдставно... Це безглуздя - це все вона Мона Лiза...
"Пташко, я чекатиму, ти тiльки повернися!.." - Пронеслося так чiтко в його головi, мов десятки рокiв, лише й вчив цi слова.
Згадав!.. Колись, я був її Зiрочником... Та дiвчина... Вона жила самобутно, лише почуттями... Але чого досягла!.. Пташка...
Я був зiрочником завше', я лишився ним... Але чим вона так затримала мене в цьому життi?!!
...
Вулиця розкидала навколо свої палкi брукованi дорiжки... Чому саме Львiв?.. Чим йому нагадало Львiв це свавiльне мiсто?.. Це мiсто, де губляться й помирають, ненародившись мiррiяди...
Такий гомiнкий провулок, мов Дiккенсове життя... Я блукав по ньому, вже полишивши розповiдати свою iсторiю... Бо ж я - й був Олегом... Тисячi образiв, думок, людей, подiй персонажiв сплелось на цiй вуличцi... Опале листя кленiв. Маленька дiвчинка впустила морозиво. Песик загубив хазяїна. Чоловiк зрадив дружинi. Покоївка вбила хазяїна. Старенький читав на лавцi газету. I якась похитка статура трохи попереду мене. Дiвчина?.. Здається, так. Дивно, вона посмiхається... Джоконда...
...
Ми прийшли до гуртожитку, за "долю" секунди... Вона була нiжна й грацiйна, мов опiвнiчна рiчка, пiд свiтлом мiсяца, а я вже встиг потонути в нiй... Вона посмiхалась зовсiм не "загадково"... Нi!.. Вона посмiхалась по-особливому... З якимсь викликом, мовляв: "Якщо схочеш, я лишуся... Якщо треба - я пiду." Я не знав, чому, не знав як i звiдки!.. Але, знав, що в о н а тут!.. Вона скинула свою шаль, що накривала її плечi, вiд нестерпного полум'я зими, й поглянула на мене... В її очах, я бачив всi тi зорi, що колись запалив. Всi мiльйони життiв, що прожив... Вона покликала мене до себе, й окинула поглядом канапу, що стояла пообiк столу... "Прелюдiй не буде."
Я боявся навiть доторкнутись до неї, а вона ж жадала полонити мене цiлого до тiєї в'язницi болю й божевiлля, якою її створило життя... Я лежав на лiжко непорушно, не знаючи чого чекати наступної митi. Якого удару вона нанесе. Вона ж вже давно вирiшила нашу долю, давно знала епiлог нашої iсторiї... Я доторкнувся до неї, поцiлувавши шию, й здригнувся вiд її полум'яного запаху, вiд її незабутнього смаку. Вона танула мною, а я купався в нiй... Я вже не був тим негiдником, що полюбляв ставати опiсля... Я боявся зламати її, найменшим дотиком. Порушити її тендiтний стан.
Але стачало лише дотику. Найменшого дотику.
I я помирав...
"Принеси менi трiшки сонця... Подаруй менi нове життя... Дай менi нову душу, i новий пострiл... Новий, шоб вбити тебе..."
Вона щоранку прокидалась, й шла робити каву... Щоранку день у день цiлувала мене й прямувала кухнею... Вона вже давно не чула про чай... Нi!.. Лише кава... Чорна... Чорна, мов її волосся, чорна мов сутiнки, коли ми лишались самi... Коли серце починало битись по iншому, а мрiя летiла кудись далi... Далi за рамки чотирьох вимiрiв... Далi за кiмнатку з двома, забутими свiтом, тiлами... Вогнянi поцiлунки-квiтки, розквiтали на моєму тiлi, а я боявся порушити й найменшу пелюстку тiєї утопiї... Її волосся скидалось менi на плечi, i я забував про все... Про кожну найменшу хвильку життя... Для мене була лише вона... Джоконда...
...
Забув... Покинув напризволяще. Вiн полишив свою людину, пiд склепiння буття. Та хiба може людина прожити, якщо не запалити її свiчку?.. Якщо не пiдiймати завiсу щоранку?.. Невже прокинеться бездиханне тiло?.. Забув...
Не втримав... Вбив...
Зiрковику не можна лишати своєї людини... Як свiтлу не можна лишати народжувати життя... Iнакше - Завiса. Смерть. Кiнець.
Брама буття розчинилась... Олег пiдвiвся на Голгофу.. Йому довелось згасити останню свiчку...
...
Київ. 10.49
Кладовише переповнене людом. Бiля труни схилилась мати. "Андрiйко" - тiльки й злiтало з її вуст... В трунi ж лежав непорушний хлопець, рокiв 20-ти. Чорний костюм, обличчя, що здавалось щосекунди владне було посмiхнутись... Зеленi божевiльнi очi, бiльше не свiтились так яскраво, а думки не лiтали жваво пiд склепiнням унiверситету. I не летiтимуть. Не вiдкривши всi карти, не згубивши й сотнi слiв. Помер. За столом сидiли всi. Вся рiдня. "Андрiйко" - знову долинуло вiд труни...
Не було лишень Олега... Вiн мусив провести Андрiя в iнший свiт... Адже сам погубив його...
"Андрiйко..."
...
Я прокинувся так швидко, як й заснув. Кiмната вся була закидана фарбами. Вчора довелося багато малювати. Сервант з фужерами стояв стримано й недоторканно, а вiолончель давно загубилась серед мотлоху. Треба прибратися. Сьогоднi мусив приїхати батько, забрати ключi вiд пiдвалу. Пообiдi треба зiбратись з'їздити за паперами. Завтра ж похорон. Я не знав, що сталось... Говорили вiн згорiв... Але я не вiрив. "Джоконда" - вiн весь час торочив лише про неї... Пожежi не було не вiрю!.. Не хочу!..
Байдуже...
Вiдтодi, як вона зникла, вiн щодня писав лише її... Не мiг зупинитись жити нею... Палати нею...
...
"Остання дiя... Кладовище... Похорон..."
- Невже... Невже вiн справдi згорiв?.. - Люди голосили, мов скаженi. Нiхто не знав, нi спiвчуття, нi слiз. Збiглися, мов бiсовi гарпiї, споглянути пташку, що впала на сонце... Що згорiла вiд власного БаЖаНнЯ... Похорон був лицемiрним, як нiколи ранiше. Хоронили восени, коли дерева вже показали своєї дiйсної личини, а вулицi перестали ховатись, пiд покривом листви... Хоронили безслiзно, й здавалось востаннє...
Звiсно, що востаннє... Iнакше бути не могло... На могилу припали чорнi троянди. "Прощавай" Цiєї дiвчини нiхто не знав. Нiхто не бачив ранiше. Сонце сiло й вона розчинилась у пiтьмi кладовища. А голосiння скаженого люду, лунали ще й досi. Похорон... Яке дурне дiяння...
Андрiй стояв поосторонь й вдивлявся в безчасся... Вiн знав, десь там, по iншу сторону буття, був його приятель... Десь там в його очах ще грало небо й крига... Так!..
Вiн не згорiв!..
"Полум'я таких не бере" - говорили про нього.
Вiн не згорiв!..
Нi, не покинув би с в о ю Людину...
Вiн не згорiв!..
...
Я прокинувся так швидко, як й заснув... Сьогоднi мусив приїхати батько, забрати ключi вiд пiдвалу. Пообiдi треба зiбратись з'їздити за паперами. Телефон розривавсь вже тридцять хвилин. В слухавцi виявився жiночий голос:
- Доброго дня, а Олега, можна?..
- Що?.. Йдiть звiдси навiжена!!! О восьмiй ранку, якогось Олега!.. Я таких не знаю!..