Кругом барикади, добровольцi патрулюють околицi. Люди грiються бiля дiжок з вогнем, хукають на обмороженi руки, та попри всi негаразди привiтно всмiхаються та дарують своє свiтло побратимам. Дехто згадує Велику Французьку революцiю... Та чим же ми гiршi вiд французiв? Тiї ж європейцi!
Будiвля КМДА. Тут розмiстились тi, що приїхали до столицi з iнших областей. Їм нiкуди йти, а залишати пости на Майданi не хочуть.
Кругом вже звичний гамiр, сюди приходять погрiтись та перекусити активiсти, що виборюють для всього народу краще майбутнє: цивiлiзоване.
Вона простягає йому канапку з салом та привiтно всмiхається.
- Привiт, - вiн так само радо посмiхається у вiдповiдь.
- Як там, що нового? - цiкавиться вона.
- Та поки що бiльш-менш спокiйно. Тiльки прибуває все бiльше автобусiв iз тими провладними провокаторами. Але нас цим не налякаєш, - хлопець жує та час вiд часу дмухає на замерзлi пальцi. Тут таких як вiн тисячi. I таких як вона... От тiльки вона приїхала майже одразу, як все почалося. Встигла до того, як виїжджаючi з Заходу перестали брати жiнок до столицi. То не жiноча робота. Але що ж бiдним жiнкам залишається? Теж мусять виявляти громадянську позицiю, бо теж люди, i теж можуть бажати кращого життя. Та взагалi життя, бо то скнiння на задвiрках владного королiвства вже кiсткою поперек горла стало.
- Ти звiдки? - цiкавиться вiн.
- Зi Львова. - Всмiхається: - Мене Оленкою звуть. А ти звiдкiля будеш?
- Я - Сашко. Київський.
- Ти з Києва? - дивується дiвчина. - Але чого ж тодi тут грiєшся? Чого додому не йдеш? Далеко?
- Та ходив першi днi. Тепер себе картаю. Пiсля того нiчного розгону, що влаштував Беркут, тепер вартую тут. Навiть сплю тут. Немає часу ходити додому, нема коли вiдлежуватися.
- Хлопцi! Пора! - лунає вiд "командуючого".
- Менi треба йти, - нiби вибачаючись, схвильовано промовляє Сашко.
- Я розумiю, адже саме для цього ми тут, - всмiхається Оленка. - Я весь час тут, допомагаю готувати. Спочатку приїхала на студентський страйк, а потiм ми влилися у загальнонацiональний. Тож ми з подругами допомагаємо, чим можемо, всiм мiтиингувальникам. Так ми зможемо бiльше користi спiльнiй справi принести.
- Гаразд. Бувай, сподiваюсь, ще побачимось, - i вперше з початку всенацiональної акцiї непокори веселi очi Сашка заволiкує сум. Нi, вiн не стомився, не зневiрився: сили та наснаги вистачить вистояти до кiнця. Але вперше чомусь немає стiльки того житворящого запалу. Хочеться залишитись ще на трiшки. I справа зовсiм не в теплому примiщеннi чи гарячому чаї, який обпiкає обмороженi руки... Це щось iнше, щось невидиме та iскорне, щось таке, чого ще нiколи не вiдчував, щось таке, що змушує серце калатати сильнiше, анiж найреволюцiйнiшi гасла та пiснi.
- Тебе тут нiхто не ображає? - наостанок, щоб вiдтягнути час, питає.
- Та ти що?! - смiється дiвчина, а серце завмирає, щоб зупинити ту солодку мить, щоб встигнути напитися з глибоких очей. - Тут всi такi вихованi. Радше навпаки: ще нiколи стiльки ґречностi та доброти мене не оточувало.
- Ну все, тепер вже точно, до зустрiчi. Побачимось, - якось невпевнено закiнчує Сашко.
- Звiсно, що побачимось. Нам тут ще стояти i стояти, - не перестає всмiхатись Оленка. А хлопець, пiдбадьорений теплими словами, мов окрилений збирає своїх друзiв. Повнi надiї та щирих сподiвань, рушають мiтингувальники до стiн уряду. З якою метою? Та iз найщирiшою: достукатись до зачерствiлої совiстi тах, хто роками гнобить українький народ. За що?
Мирно, свiтло та з посмiшкою люди звертаються до влади. I не лякають їх спецiально пiдготовленi до масових заворушень бiйцi. У них серця повняться надiєю.
А двоє молодих людей, враженi миттєвою iскрою кохання спiвають свою, лиш їм вiдому пiсню.
- Будь обережний, - шепоче Оленка Сашковi. А вiн не в силах вiдвести погляду вiд тої, яка назавжди полонила його серце. Вiн млiє тут, перед тендiтною дiвчиною, дарма що там, на Майданi, йому не страшнi анi Беркут, анi мiлiцiя. А тут... все так складно i водночас так легко. I нiчого зволiкати, хто його зна, що може статися вже за мить? Вiн робить крок назустрiч, похапцем обiймає Оленчине обличчя, зазирає у вiчi, i бiльше нiщо не в силах його зупинити, їх зупинити, два юних та щирих серця. Вiн палко цiлує її в уста, вона пристрасно розпушує його волосся, i обоє переносяться у iнший свiт, туди, де не гримлять барикади, де нечутно команд спеназiвцiв, де слово революцiя викликає посмiшку непорозумiння. Кохання молодих... воно таке...
- Ти менi обiцяєш? Будеш обережним? Пам'ятай, я тут чекатиму, - нiжно заглядає йому в вiчi.
- Буду пам'ятати, - i ще тихiше, так, щоб чула лише вона, бо це лиш для її вух: - Я тебе кохаю!
- Я тебе теж, - стоять, притулившись чолами i розумiють... та нi, нiчого не розумiють. Не хочуть розумiти. Але шум революцiї не стихає. Нам нiколи жити, нам нiколи любити, нам нiколи насолоджуватись прекрасним, нам за теє прекрасне ще треба боротись.
- Сашко! Збирай своїх хлопцiв! Пора!
Пора будувати майбутнє. Досить животiти в злиднях. Досить бути європейськими бомжами!
А пiд Адмiнiстрацiєю вже людно, там мiтингуючi мирно проводять свою акцiю протесту. Протесту проти тих, кому вiддали владу над собою, i мають повне право! Врештi-решт, весь адмiнiстративний державний апарат - це лишень слуги народу. То чого ж тi слуги ведуть себе наче пани? Як сталося, що народ перетворився на рабiв отих самих слуг? Як то стало все з нiг на голову?
I тут починається те, до чого цивiлiзованi, мирнi активiсти додуматись не змогли б: починається неузгоджений штурм будвлi, той, про який нiхто нi сном нi духом! Але ж є кому у нас подумати про таке! То влада завезла сюди провокаторiв! Хто вони? Звичайнi "тiтушки"? А чи, може, Беркут у цивiльному? Iнакше чого б ховалися в тилу у спецзагону? А хто дав наказ молодих хлопцiв виставити живим щитом перед повнiстю амунiйованими беркутiвцями? I тут починається неймовiрне: заворушення переростає у щось жахливе та криваве. Беркут начебто обороняється, про що потiм заявлятимуть росiйськi ЗМI. Що ж, ми пожалiємо росiйський народ за його "непросвещєннiсть" потiм, а зараз люди рятуються вiд палиць та гнiву спецназiвцiв.
- Ты еще живой? - бiдний хлопець, беззбройний, лежить на землi та закриває голову руками, а вони, цепнi пси президента добивають лежачого...
Потiм незаангажованi засоби масової iнформацiї покажуть вiдео, на якому беркутiвець тримає свiй смердючий "ботинок" на обличчi закривавленого хлопця та робить фотографiї.
- Навiщо це? - приголомшливi журналiсти не розумiють. Та й як таке звiрство можна осягнути?!
- Нам обещали по пятсот долларов заплатить за избиение. Но надо представить доказательства, - не знiтившись, пояснюють тi бузувiри... Не зрозумiти нам, простим та нормальним, як можна бути такими... Чи то, може, з них таких зробили? Але хто ж тодi той вiдповiдальний за спаплюженi долi отих молодих беркутiвцiв, iз яких могли б стати люди?..
Скiльки нi в чому не повинних громадян постраждало в той вечiр... Цього нам не розкажуть. Замнуть, що потрiбно. А кримiнальнi справи вiдкриють не проти провокаторiв чи спецзагонiвцiв, нi! Судити мають намiр нi в чому не винних людей, якi всього лиш прийшли висловити свою волю, ту волю, на якiй зиждеться вся наша виборна влада. Не послухали... Намагалися язики повiдривати та груди забити, аби вже дихати той український народ перестав. А нiчого йому переводити кисень, а то глядиш, скоро й на нього податок введуть, замало ж там коштiв у тому бюджетi, нема чого бiльше красти...
Сашко ледве дiйшов до КМДА. Вiн i ще декiлька хлопцiв добряче постраждали, щастя, що змогли пiти на своїх двох. А що їм залишалось? Скоритись та полягти пiд брудним смердючим чоботом отого зрадника, що захищає "слугу" народу?
- Сашко! Господи милий! Що ж з тобою сталося?! - новини швидко розходяться. Побитi журналiсти не мовчать. Та що там вiтчизнянi ЗМI! Свiтовi репортери мислили, що їхня професiя їм дарує iмунiтет, та де там, коханi! Ви потрапили до первiснообщинного ладу! У нас одна "общiна"! Вона вiддає накази, а незгоднi "пускай умрут"! "Ми - iноземнi журналiсти!" - кричали тi. Але хто ж їх послуха? Та хто такi тi журналiсти? "Подумаешь!"...
- Швидше, ходи зi мною! - тягне Оленка за рукав спустошеного хлопця. В один момент все перемiнилося, життя зло поглумилося над юнацькими iдеалами. Вiн знав, що треба буде стояти, що, як стане потреба, то й воювати пiде, але щоб отак, проти беззбройних людей рушили озброєнi... нелюди. Однак негоже ображати недолугих...
Вiн пiшов спати. Оленка теж собi пiшла прилягти, коли трохи шокова хвиля вляглася. Але не спиться молодiй душi. Тривожно... Через пiвгодини приходить Сашко:
- Трохи голова болить, не знайдеться якоїсь таблетки... - Оленка схоплюється. - Звичайно. Зачекай тут. - I бiжить за лiками. Хоч обидвоє розумiють, що то лише привiд, що потребується чогось цiлком вiдмiнного. Повертається зi знеболювальним.
- Ось, випий, - простягає таблетки з водою. Сашко п'є, i вiдчуває, немов цiлющий напiй розливається по тiлу: тож з її рук, зараз iз цих коханих долонь би й отруту прийняв.
- Залишайся бiля мене. Менi так спокiйнiше буде. - Вiн без вагань вкладається на саморобний нiчлiг, якими тут повняться всi вiльнi мiсця на пiдлозi.
- Ти матерi дзвонив? - турбується Оленка.
- Вона мене випередила, - вiдказує стиха Сашко. - Слава Богу, хоч живими лишилися.
А через мить зривається, зазирає дiвчинi в вiчi i розпачливо питає:
- Як то? Як таке могло статися?
- Ти ще чомусь дивуєшся пiсля того, як вночi хотiли кийками та подихом ненавистi розiгнати нас iз Майдану? - шепоче вона, i вiн розумiє, що бiльше нема з чого чудуватись.
- Лягай, тобi треба вiдпочити. Хто ж його зна, як воно далi буде.
Та й дiйсно, хто ж мiг передбачити, що пiднiметься у них рука навiть на євпаторiйську церкву, де вiдправляли молебень за простих незгодних?
Його голова лежить в неї на колiнах, i Оленка лагiдно гладить їжакувате волосся. Тут на Майданi воно вiдросте, вiдвикне вiд гребеня та теплої, пiнної ванни. Тут нiколи думати про таку розкiш як чистота. Тут для всiх важливо, аби помисли були чистими та щирими.
- Розкажи про себе, - стиха просить вiн. Кругом шум та гамiр: люди зайнятi насущними проблемами. Але вони наче в своєму окремому свiтику, огорненi куполом кохання та безмятежжя. Вони молодi, i їм ще все до снаги. Принаймнi, зараз так здається.
- Та що тут розповiдати, - стиха промовляє Оленка. - Звичайна студентка, вчуся у Львiвському нацiональному унiверситетi Iвана Франка. Ось тепер намагаюся спростувати тi неласкавi слова, що колись наш великий письменник про нас сказав: "А за що ж поважати той український нарiд?" Не втерпiла та приїхала сюди. Вiдстоювати своє право та право близьких на гiдне майбутнє. Мовчу про теперiшнє, бо знаю: так швидко життя не мiняється. Залишила вдома батькiв: мати вчителює, а батько продавцем в магазинi працює. Знаєш, скiльки вони заробляють? Не треба, не вiдповiдай. Знаєш... I бiльшiсть нас, українцiв, не просто те знає, а виживає на тi крихти, що падають з барського президентського столу. А ти?
- Я втратив батька пiд час минулої революцiї. Пам'ятаєш? Ми тодi ще дiтьми були... Батько був вченим, за Союзу працював у дослiдницькому iнститутi, був начальником, мав свiй власний персональний компютер. Можеш собi уявити, що то на тi часи. А потiм став таксистом. I от пiдвозив пiд час Помаранчевої революцiї трьох чоловiк, щиро визнав, що пiдтримує Майдан, от його i вбили. Не змiг втекти... Залишилася моя мама сама: я i двоє маленьких сестричок. З того часу матерi доводиться ходити у нiчнi змiни, аби нас прогодувати, вона медсестрою працює. Уявляєш, як я скреготiв тi всi роки зубами, що не в змозi їй допомогти? Добре, що хоч пiсля вступу тепер можу пiдробляти. Але як цього може вистачити, аби прожити, та ще й тут, у столицi? Не сила стала терпiти...
Обидвоє замовкли, вдивляючись у далечiнь, туди, де сонце свiтить та пташки спiвають, туди, де рай обiцяють, але то буде потiм, а хочеться ще пiзнати та вiдчути того, що дає життя тут, на нашiй рiднiй, багатiй та плодючiй неньцi Українi...
- Лягай поруч, - шепоче Сашко. Оленка, не промовивши нi слова (та й навiщо тi слова, коли i так все ясно?) лягає поруч. Їх подих зливається в один потужний видих волi та щастя, i так, обнявшись та притулившись один до одного, вони потомленi засинають на пiдлозi адмiнiстративної будiвлi, тiєї, яка належить їм, мленькiй часточцi великого українського народу.
Що їм втома? Вони молодi та сповненi сил, сил та наснаги, а в душi горить полум'я кохання, першого того кохання, вiд якого тремтять руки, сохне в ротi та збивається дихання. Того, вiд якого перед очима стрибають райдужнi єдинороги, того, коли готовий вiрити навiть у нездiйсненне, бо в тебе повно енергiї, щоб зрушити гори та зупинити вулканiчну лаву.
Те, чим може закiнчитись
Як вони заснули, лиш ангель-охоронець може розповiсти. Та чи зможе здолати лихого, що розправляє свої чорнi крила, крила туги та печалi, несучого смерть та страждання...
Будить дзвiнок мобiльного.
- Швидше! Швидше! - лунає в слухавцi. Сашко та Оленка перелякано зиркають один на одного. А поруч i собi зриваються люди, розхристанi, ще пiд пеленою сну, нiхто не може дiйняти вiри почутому:
- Нас оточують! Викурюють назовнi! Це штурм! Беркут отримав наказ звiльнити будiвлю та розiгнати весь Майдан!
- Але як?! - криком дивуються молодi люди. - Нас же тисячi! Як це можливо?!
- Їх теж тисячi! Швидше! Нi!.. - зв'язок обривається.
- Оленко, послухай! - бере вiн її обличчя у свої холоднi вiд жаху долонi. - Ти повинна звiдси вибратись! Чуєш мене?!
- Ти! - схлипує вона. - Без тебе не пiду! Тiльки разом! Пам'ятаєш? Разом - сила!
- Нi-нi! Не зараз! Все вже, мабуть, вирiшено. Ти повинна вийти звiдси живою та неушкодженою.
- А як же ти?
I тут чуються голоснi крики та заклики:
- Жiнки! Швидше на вихiд! Ми тримаємо для вас коридор! Вам не можна даватись в руки тим iзувiрам! Швидше! Нам довго не вистояти!
Як вдалося вивести молодих дiвчат з того хаосу, з того диму та плачу втрачених надiй та iлюзiй? А чоловiкам не було, куди йти... Їх всiх пов'язав Беркут...
Через два днi Оленка дiзналася, в якому СIЗО закрили Сашка. На зустрiч не пустили. Казали лишень, що суд скоро. Але Сашко до того дня не дожив.
- Вiн не витримав сорому та повiсився в тюрмi, - сповiстили бiдну матiр.
- Нi! - кричала Оленка. - Не мiг вiн повiситись! Вiн би так нiколи не вчинив! Йому було, для кого i заради кого жити! Це ви його закатували! - але їхнi сльози лиш земля поглинала. Нiхто не слухав анi їх, анi iнших матерiв та жiнок замордованих революцiонерiв...
Те, про що мрiємо
- Сашко, вставай! - Оленка тормошить коханого. Але хлопець добряче постраждав напередоднi, тож швидко вернутись у реальний свiт не вдається. Сильно тре заспанi червонi очi.
- Що? Що сталося?
- Ти не повiриш! Будуть достроковi вибори! Уряд пiшов у вiдставку! Не знаю подробиць, але хiба вони потрiбнi?! Головне, що нiкому бiльше страждати!
Через рiк
- Ой, ти ж моє, серденько, дивися, як сонечко свiтить та кружляють снiжинки! Ти знаєш, що ти народилася у європейськiй державi? А знаєш, як зветься та країна? Колись та не повiриш, що моя, твоя, наша держава лежала по iнший бiк вiд щасливого життя. Колись тобi здаватиметься дивним, як то Україна була бiдною, обшарпаною та знедоленою. Це все буде колись. А зараз ми з твоїм татком стоїмо на рушничку щастя, який розстелився перед нашою ненькою пiсля того, як ми не змовчали, не схилили вию перед окупантами-загарбниками... То слуги диявола, i дорога їм одна: до пекла! I не пишiть нам листiв звiдтiля, доста вас наслухалися, тепер ваша черга терпiти!