Вона любила §§.. Оту пухнасту перину, що вкривала слiди кровi на землi i у пам'ятi... Вона заживляла рани, а точнiше, заморожувала §х на деякий час, що приносило неабияке полегшення... Вона сипала молочними зорями з неба, що встилали дрiбною моза§кою холодний асфальт...
Вона насолоджувалася музикою.. Тонким дзвоном снiжинок, що стикалися у польотi i падали додолу...
Це вже не та нестерпна осiнь. Не кислi багрянi барви, що викликали тошноту про однiй же згадцi. Це не солодкаве удушливе повiтря, що здавлює легенi. Це - свобода. I можливо, те, чого Їй так не вистарчало. Але самотнiсть... Як Їй самотньо... ! Але Вона звикла... Усе своє життя звикала до не§..
Вже рiк минув, вiдколи вона померла. Батьки поставили пам'ятник на §§ могилi. Їй подобалося вечорами сидiти там, i розглядати своє фото. Вона бiльше не плакала.. Хiба у тi днi, коли бачила там батькiв...
Вони приходили туди з лампадкою, молились за упокiй §§ душi, i сидiли на лавочцi бiля могили. Лили сльози.. Iнодi згадували Ї§ дитинство. Каялися за те, що чинили iнакше, що сварили §§, наказували..
Вона присiдала коло них. Зазирала у вiчi. Перебирала пасма посивiлого волосся. Спостерiгала, як час сво§ми лещатами торкається §х.. Як змiнюються коханi обличчя...
Спадав вечiр... Мороз залишав бiлi гiрлянди по деревах. Замовкли снiгурi... Хiба злий ворон розрiзав густу тишу сво§м несамовитим ревом. Вона пливла над снiгом помiж старих єврейських могил, i розглядала надписи, що вже наполовину постиралися ...
Вона раптово озирнулася. Чи Їй вже ввижається? Вона напружила очi, i знову глянула у сторону лiсопосадки. Нi, чорт вiзьми!
У заслiнцi дерев стояв хлопчик. Але якийсь дивний. Ззаду висiло щось незрозумiле - чи то ввелася нова мода на куртки з причiпками, чи це крила?
- За Мною прийшов ангел з пекла, - посмiялася Вона про Себе.
Хлопчик несмiливо дивився на Не§. Вона пiдiйшла ближче, у вiдстань в три метри. Вiн боязко вiдступив два кроки назад.
--
Тти мене бачиш? - Вона шалено здивувалася. Першою i останньою людиною, хто мiг бачити Ї§, був Вiн... Але то Вiн, а це...?
--
Ббачу... - хлопчик залишався на мiсцi. Тепер виглядав дещо по-iншому. На вигляд йому було приблизно вiсiм - дев'ять рокiв. Вiн був блiдий, дуже блiдий, з чорним, наче дьоготь, волоссям трохи нижче вух. А ззаду були крила. Майже такi, як в Не§, але меншi.
--
Що ти тут робиш, як, чому, а де твоя мама? - Вона розпачливо говорила усе, що крутилося в головi. Вiн такий маленький, такий беззахисний, позаземне янголя...
--
Мама... Нема... Я не знаю, де вона...
--
Що Ти Робиш Так Пiзно Ввечерi У Такий Холод У Лiсi На Кладовищi??? - Вона у панiцi ковтала слова.
--
Шукаю маму...
--
Де Ти Ї§ Шукаєш? Вона Що - Померла?
--
Мама не померла. Не кажи такого. Вона тут, але я не знаю, де...
--
ТУТ???!!! А Тобi Не Холодно?
--
Нi, менi зараз дуже гаряче. Спочатку було дуже холодно, потiм я заснув, а потiм прокинувся, i було тепло, i так легко йти...
--
ТОБI ЗАРАЗ ГАРЯЧЕ?????? !! - Вона викрикнула в панiцi, i пiдлетiла до нього, простягнула руку до його голови за звичкою, щоб змiряти температуру, i з неймовiрним жахом вiдсахнулася. Рука пройшла крiзь нього...
--
Розкажи Менi Усе, Як Було.
--
Ми з мамою пiшли на могилку дiдуся, ми молилися, а потiм я побачив таку велику сосульку, i вiдiйшов вiд мами, поки вона мiняла свiчку. Як я прийшов, §§ вже не було... Я шукав §§, потiм у лiсi сiв перепочити, було дуже холодно... Я заснув, i потiм прокинувся, i менi стало тепло, i дуже легко...
--
Легко? А.. Гм.. Ти ж помер... - слова застрягли у горлянцi, i не мали виходу назовнi. З очей цiвками пливли камiнцi згусло§ лави.
--
Я не мiг померти... Я ще маленький... - хлопчина опустив голову.
Щось сильно здавило Ї§ серце i пiдкочувалось холодним клубком вгору. Такого ще нiколи у Не§ не було.
--
А де твоє тiло?
--
Воно там, у лiсi , - вiн махнув рукою у гущу дерев.
--
I ти шукаєш маму... Де ви живете?
--
За колiєю... Там закiнчується лiс, i починається дорога... Я дуже хочу знайти маму... Вона хвилюється за мене...
--
Ти.. ти знайдеш §§... Я попробую допомогти тобi...
Вона пливла стежкою по бiлих кристалах, i малий слiдом за Нею. Вже минула пiвнiч, але до свiтанку залишалося багато часу.
--
Як тебе звуть? - Вона запитала його. У Ї§ свiтi, з якого Та прийшла, прийнято було якось називати себе. Навiть у Нього теж було iм'я. Проте Вона не пам'ятає..
--
Я ... я нне знаю.. - на його обличчi промайнула тiнь чогось такого ностальгiчного для Не§.. Сумнiв.. Жаль.. Страх.. Збентеження.. Запаморочення.. Якiсь спогади, логiчно не пов'язанi мiж собою, що швидко стираються..
--
Давай я називатиму тебе Андрiєм.
--
Добре. А чого саме так?
--
Це буде наче друге хрещення, - Вона дзвiнко засмiялася. Сьогоднi якесь свято Андрiя. Я що правда, не знаю, до чого воно, але недавно бачила, як якiсь шаленi дiвицi кидались чобiтьми, i примовляли: " Святий Андрiю, покажи, з якого боку прийде мiй милий-чорнобровий?!" Смiшно якось було.. Нiхто до них так i не прийшов.. Хiба я пролетiла мимо кiшки, що вони з собою мали, i ненароком зачепила §§ ногою, - так та засичала, шерсть на нiй встала дибки, а дiвки почали хреститися...
--
Смiшно.. Ти давно отак? Я таких, як Ти, ще нiколи не бачив.. Хiба картинки у комiксах трошки схожi...
--
Десь рiк вже тиняюся... Ти би нiколи мене не побачив - я для живих невидима...
--
I я? А як мене мама знайде? Я хочу бачити §§!
--
Ти побачиш §§, не хвилюйся...
--
Як менi називати Тебе?
--
Гаргулiя... У мене колись теж було iм'я..
Вони летiли вулицею. У будинках було темно, - усi смертнi вже давно сплять... Лишень в одному свiтить слабкий вогник... Вона приблизилася до вiкна. Почула до болю знайомий аромат. Цей запах корицi з вiдтiнком ванiлi i ще якихось духмяних трав, якi Вона б не переплутала з нiчим iншим. Це Вiн... Вона з заплющеними повiками пройшла крiзь стiну. Малий слiдом за Нею...
Вона закричала... Нi, заревла такою хурделицею, що змела вщент весь снiг, що лежав на покрiвлях, i гiлках мертвих дерев...
Вiн здригнувся. " Ну i вiтер надворi!" - промовив вiн до яко§сь дiвчини, що сидiла поряд з Ним на канапi. На тiй самiй, на якiй Вiн був востаннє, коли прощався з Нею, i хотiв погубити Себе...
Гаргулiя дивилася на не§ §дучим поглядом... Вбивчим поглядом... Якби Вона могла, то б спопелила §§ вiдразу.
Андрiйко стояв ззаду Гаргулi§. На його нiжному личку вiдбився неймовiрний жах.
Вiн прикипiв поглядом до дiвчини, що сидiла на канапi. Видовище не для нервових. Це була на перший погляд мила i досить безневинна дiвчина. У не§ чорне волосся кольору воронячого крила легкою хвилькою спливало на худi плечi. Вона була дуже блiда, з терновими, чорними очима, жвавими зiницями, кривавими губами.
Але... Ззаду висла потворна тiнь... Чи то якась окрема iстота? Таке звикли називати аурою. Проте це було щось iнше. Вона мала химернi образи, що рухалися, наче полум'я.. Це нiби проклятi душi-самогубцi з пекла, що сплелися вiнком над головою i перетекли у §§ власну тiнь.. Вони синхронно рухалися, як гадюки, i видавали дивнi звуки, схожi на плач немовляти.
Вона обернулася обличчям до Них. На ньому зяяла навiжена усмiшка. Зухвала усмiшка. Тiнь активно заворушилась.
Гаргулiя була налякана. Ї§ нiколи нiщо не лякало, навiть коли вона була живою. Але зараз Їй стало по-справжньому лячно. Не за себе, а за Нього. Що це за створiння, що сидить у мирний час в його кiмнатi? Звiсно, Вiн має право любити когось ще, окрiм Не§. Вона й Сама цього хотiла, щоб Його життя налагодилося, i текло у вiрному напрямку. Але у Нiй щось заворушилося всерединi. Маленький черв'ячок, що активно прогризав собi шлях. Ревнiсть.. Але страх.. За Нього...
Дiвчина далi дивилась на них. Не розглядала пустоту. Вона справдi §х бачила.
Вiн заворушився на канапi.
--
Давай я нам чаю зроблю? Там ще пряники залишилися, що ти принесла. - Мовив до не§.
--
Гаразд, любий... - вона спецiально зробила акцент на останньому словi. Гаргулiя затряслася.
--
Я знала, що ти сюди прийдеш. Заблукала? На свiтло не летиш? - зухвало почала та.
--
Нi, не лечу. Не пора ще. Чого тобi тут потрiбно вiд Нього? - в яростi випалила Гаргулiя.
--
Душу. А що ще? Я теж тут застряла.
--
Брешеш! В тебе тiло є, ти мабуть, наполовину смертна! Ти вiдьма!
--
I що з того? Тобi так легше? Гаргулiя! Могли б придумати щось оригiнальнiше! Це як екранiзацiя голлiвудських фiльмiв. - засмiялася та.
--
Я така, яка є! Щезни звiдси! Дай Йому спокiй!
--
Я Йому подарую вiчний спокiй згодом... Хай тiльки душу вiддасть.
--
Вiн що §§ з себе вирве?
--
Так як i Тобi. Вiн ж твою душу спасти хотiв. А ти, дурна, не схотiла. Любиш його.. А таких зараз непросто знайти. А менi за мо§ грiшки ще п'ять таких треба...
--
Ти Його не торкнешся! Вiн мiй!
--
Треба було швидше думати! Ти вже в Раю могла яблучка §сти! А менi отут потрудитися треба, щоб §х збути - вона показала рукою на тi повзучi тiнi.
--
Залиш Його...
--
Нi..
Вiн зайшов з пiдносиком, на якому парували двi кружки з чаєм, i тарiлочка з пряниками.
Гаргулiя мовчки споглядала, як Вiн сьорбав чай з кольорово§ чашечки i кусав пряник. Вiдьма ( Як вже Вона §§ подумки охрестила) вилася навколо нього: поправляла i без того iдеальний комiрець, пригладжувала волосся ,.. i в'§дливо дивилася на Не§.
Гаргулiя не стерпiла. Вона окинула поглядом кiмнату, i зупинилася на вазi з трояндами. Не довго думаючи, сконцентрувала усю свою злiсть на нiй, i з усiх сил жбурнула об стiну. Та розлетiлася на друзки, зачепивши осколком скла вiдьму.
Гаргулiя рвучко розвернулась, i вилетiла назовнi. Андрiй полетiв слiдом за Нею.
--
Ти любила Його? - малий запитливо глянув на Не§.
--
I далi люблю...
--
Не сумуй! Ми провчимо ту вiдьму!
--
Якби ж то... Я безсила проти не§! Я тiльки згусток повiтря.
--
А ми знайдемо мою маму?
--
Неодмiнно. Але пiзнiше. Вже свiтає...
Вона вiдчула легкий холодок. Тiло почало розчинятися у перламутровому ранковому повiтрi.
--
Що це робиться? - панiкував Андрiй.
--
Розслабся.. Ми так завше зникатимемо...
Свiтає... На кладовищi тихо, i вже нiкого нема...
Поштарка iде вулицею. Тре замерзлого носа.
--
Ну i холодрига! Чулись-те, Марисю, шо сi стрясло? - зустрiла вона знайому пристаркувату жiночку.
--
Нє, а шо сi стало? Хтось вмер? - активно поцiкавилася та.
--
Та я незнам... Во туткай в газетi пише. Шо мала дитина десь на цвинтари во пропала... - вона витягнула скручену газетку, i як доказ, простягнула тiй.
--
Ти ба! Йой Любуню, шо то ся в свiтi робить! Чиє то мале?
--
Кажуть, шо то то§ - во польки, шо теперво сюда при§хала... - поштарка перейшла на шепiт, - воно десь тоту дитину нагуляло, а як ся батьки туто дiзнались-ти, то вигнали §§ з хати...
--
Йойой, кумасю, шо ся робить, шо ся робить... - махала головою та.
--
Ну! Воно десь позавчора пропало.. Певне, десь там вже вмерло....
--
Йой, кумо, не кажи! Ти знаєш, шо я теперкай всю нiч спати не буду!. Ше ся менi тиск туткай - во пiднiме!
--
Та чекай, ше го с-те не найшли...
В будинку було тепло, але незатишно. Благенькi кiмнатки, заставленi старими меблями, зяяли пусткою. Чогось тут гостро не хватало. За столом згорбилася жiнка. Вона заснула над якимись паперами. Це була молода дiвчина, i §й не бiльше, нiж двадцять п'ять рокiв, але вiдрослi темнi корiнцi волосся, i кола пiд очима додавали ще рокiв сiм. Густе золотаве волосся було зав'язане у безладний хвостик, а обличчя прикривали руки.
Вона здригнулася...
- Де ти, де ти, мiй маленький? -напiвсонна бурмотала вона. Ї§ вимотали безкiнечнi i безрезультатнi пошуки єдиного свого дитяти, що пропав безвiсти. Нiчнi та деннi жахи зморили жiнку нанiвець.
Пошуки були безрезультатними. Вона лишень пам'ятала, що вiн пропав того дня, коли вони разом ходили на цвинтар. Можливо вiн все ще там? Але нi, не може цього бути. Звiдти близько до поселення, i його могли б бачити...
Потрiбно щось робити. Але що? Вона ж прочесала вздовж i впоперек цей триклятий лiс i кладовище, а його немає!!! Нi, нi, нi! Що робити далi? Я жити далi, коли суть цього безнадiйного iснування втрачається????
Сутiнки поволi спадали додолу. Темним оксамитом нiч застилала небосхил. Гаргулiя проснулася. Як завше, на своєму кармiчному мiсцi.
--
Де Андрiй? - Вона рвучко озирнулася i пошуках малого.
--
Ну звiсно! - Вона дзвiнко засмiялася, i полетiла в сторону цвинтаря.
Малий незграбно висiв в повiтрi. На його обличчi виднiлась розгубленiсть.
--
Привiт, Андрiю! - це прозвучало з Ї§ вуст так, наче це зустрiлися двоє смертних пiсля вчорашнього походу по ринку.
--
Гаргулiє, але ж ти не казала менi про те, що я з'являтимусь тут завше! - вiн пiдлетiв до Не§.
--
Хiба? Ну, тут така вже iсторiя... Розумiєш, ти з'являєшся завше там, де загинув...
--
А.. Зрозумiло... I так.. - затнувся вiн,
--
.. буде завжди... - невпевнено продовжила Вона.
--
Завжди? Ввiк вiкiв? Вiчнiсть? До кiнця Всесвiту? Як довго? - мало не заридав вiн.
--
Я не знаю... Довго, дуже довго... Це так самотньо, так самотньо.... - сiренькi камiнцi покотилися з Ї§ очей.
Вони мовчки плили цвинтарем. Гомонiти було нi про що. Стiльки усього сталося за вчора, що аж обмiнюватися будь-якими роздумами лячно. Особливо Вiдьма. Гаргулiю аж в полум'я кидало про згадцi про не§. Не тiльки вiд жаху, а й вiд ревностi та безсилля.
--
Дивись, ось ця могилка для мене особливо дорога, - Вона пiдлетiла ближче, у промiжок мiж рядком могил та лавочками.
--
Тут ця.. Твоя могилка?
--
Нi, моя он там, - вона рукою показала в сторону. А це - моє§ бабусi. Я §§ дуже любила, - Вона за звичкою провела рукою по очах, струшуючи камiнцi лави. - Вона мене ще з пелюшок вибавила.
--
А батьки?
--
Ну, i вони теж. Але вони були завше зайнятi, а бабусю я дуже любила. I досi люблю. В юностi менi здавалося, що вона поряд, оберiгає мене... Я часто плакала, коли згадувала про не§... Дуже любила приходити сюди...
--
Жаль, коли втрачаєш коханих людей... Я теж за дiдусем шкодую.. Але його смутно пам'ятаю...
--
Вiд часу спогади стираються... Хотiла би я побачити §§ ще раз...
--
Хiба нам не можна? Ми ж не живi!
--
I не мертвi. Вони - душi, - вiдiйшли в iнший вимiр, у Рай чи Пекло. Вони не повертаються назад. Вони можуть приходити до родичiв, снитися §м, i попереджати про певнi подi§, чи небезпеку.
--
Круто.. Я навiть не пам'ятаю, щоб в мо§й родинi хтось з померлих з'являвся...
--
Це залежить вiд того, чи щиро любили покiйника... Я сумую за бабусею.. Впевнена, що вона попала в Рай... Вона була дуже хорошою людиною...
--
Гаргулiє... А що робитимемо з тими, що §х вчора бачили?
--
Я не знаю.. Тут потрiбно людину... Вiн ж мене бiльше не бачить... А з Вiдьмою я не знаю, що робити...
--
А з моєю мамою? Як з нею бути? Вона, мабуть, шукає мене, хвилюється...
--
Мама.. Летимо до не§, глянемо, як вона...
Вони летiли нiчною вулицею. Повнолиций мiсяць ховався за хмарами. Було тихо, наче перед бурею. Андрiй звернув у подвiр'я. Вона полетiла за ним.
Бiля старо§, ще дерев'яно§ хати за переламаною iржавою огорожею чутно скрип старого саду, що не витримував навали снiгу.
Вони залетiли у дiм. Жiнка лежала на лiжку в одежi, прикрившись старим, по§деним мiллю шерстяним коцом. Вона тихо схлипувала.
--
Мамо! Мамо, вставай, я прийшов! - Андрiй щосили закричав.
Вона зiрвалася з лiжка, i божевiльними очима роззирала кiмнату. - Що тiльки не причується, - прошепотiла вона. - Знову цей вiтер. Вiн вже до костей про§в мене.
Вона сiла на лiжку, щiльнiше накрившись коцом.
--
Вона нас не чує? - злякано прошепотiв малий до Не§.
--
Нi, я ж казала тобi.
--
Що робити? Поглянь на не§! Як ж вона постарiла! Хiба тобi §§ не шкода?
--
Авжеж, жаль... Але.. - Вона пiдiйшла до купки паперiв, що лежали на старенькому, облупленому письмовому столику. Заплющивши очi, на мить завмерла. Легким рухом кiнчикiв пальцiв пiдняла один аркуш, подула на нього, i вiн упав додолу. Це привернуло увагу жiнки. Вона рiзко стрепенулася i прикипiла поглядом до листка, що лежав приблизно у метр вiд §§ лiжка.
--
Що ти робиш? - шепнув малий.
--
В мене одна iдея є. Тiльки тссс, - Вона приклала вказiвний палець до губ.
--
А що то буде?
--
Побачиш. Не видай себе. У такi моменти завжди хочеться вiрити в чудо.
Вона нахилилась над листком, i почала щось там виводити пальцем, з якого, наче з пера, дрiбною цiвкою виходила кров. Жiнка з широко розтягнутими зiницями, майже не дихаючи, спостерiгала за Нею.
Гаргулiя дописавши, зупинилась, i вiдiйшла у бiк. Жiнка злiзла з лiжка i пiдняла тремтячими руками аркуш.
--
Хiба вона не злякалася? - прошепотiв Андрiй до Не§.
--
Мабуть гадає, що вже божевiльна.
--
Як ти це зробила? Ото, кров'ю.
--
Це типово для Мене. Як я загинула, юшило багато кровi, i вона залишилася на пальцях i пiд нiгтями. I я можу нею писати...
--
А я теж так вмiю?
--
Навiть не знаю... Треба колись попробувати....
Жiнка бiгала кiмнатою у панiцi, тримаючи в руцi папiрець. Вона була збита з пантелику, i навiть не думала про те, що робить.
--
Що там пише? - поцiкавився малий.
--
Адреса.. Вона вже кармiчна. Вдруге рятує когось i змiнює долю...
--
Що ти придумала?
--
Я хочу, щоб твоя матiр пiшла до Нього. Там буде Вiдьма. Вона зрозумiє, що я так просто не здамся.
--
А мама? Що вона буде робити? А як Вiдьма зробить §й щось лихе?
--
Я §й пiдкажу. Вона скаже Йому, що та - Вiдьма, i скаже, що Гаргулiя тут. А я в доказ кину чимось об землю.
--
Це смiшно i занадто просто. Таке хiба у фiльмах буває...
--
Ти так думаєш?
--
Ну, дивись сама. Вона приходить i каже, що та - вiдьма. Той не вiрить. А що, як вiн назве §§ психованою, i вижене геть?
--
Я таке не розрахувала. А в тiм, - хiба ми можемо зробити щось iнше? Нам втрачати нiчого - хiба душу! - вона гiрко засмiялася, i вiн разом з нею.
--
Свiтає! Ми зараз пропадемо! Хоч би вона не додумалася вже iти до нього!
З першим променем, який пробився крiзь товсту шибку, вони розчинилися у тьмянiй кiмнатi.
Жiнка не вiдривалась вiд папiрця. Вона обводила пальцем кожну буквочку, неначе звiдти мала з'явитися якась пiдказка. Раптом хтось задзвонив у дверi. Вона, наче ошпарена, вибiгла у двiр.
Це прийшла мiлiцiя. Вони знайшли чиєсь тiло, i попросили §§ пройти до вiддiлка на розпiзнавання.
--
ТТiло? Так ввiн ммертввий? - тремтячими вустами пробубонiла вона.
--
Еге ж - бо! То якiсь псяри пороздирали тiло, i так, що то нiхто зрозумiти не може, чиє то є..
Вона на ватяних ногах пройшла з ними до вiддiлка. Спочатку показувала паспорт, свiдоцтво про народження свого сина, i iншi документи. Ї§ трясло вiд жаху, яких вирував у кожнiй клiтинi тiла. Побачити знiвечене тiло своє§ дитини... Що може бути гiрше? Це - найстрашнiше прокляття для матерi.
--
Вона розплющила очi. Серед кривавого мiсива, що набирало форму тiла, спочатку намагалася знайти голову. Обличчя видно не було, хiба виднiвся якийсь кiстлявий горбик, що вочевидь мав бути носом; двi ви§мки замiсть очей.
--
Це не вiн. - рiшуче промовила вона.
--
Як не вiн? Панi, та ви ближче подивiться!
--
Нi, це взагалi якась дiвчинка. Мiй русявим був, а ця - блондинка.
--
I ви впевненi?
--
Так, повнiстю. Це не моя дитина.
--
О, ну, тодi пiшли оформляти документи, що це не ваш син.
Тяганина по вiддiлку була тривалою. Вона майже допiзна мусила доказувати усiм свою правоту. Зморена, прийшовши додому, повалилася на лiжко. Сон §§ не брав, а про §жу вона давно забула. Десь у серцi жеврiв маленький вогник надi§. Лежачи, згадала про ту записку. Зiрвалась з лiжка, швидко одяглась, i побiгла по адресу.
Вечорiло. Гаргулiя ледь розплющила очi, як побачила над собою чиюсь тiнь.
--
Вставай, Гаргулiя! Треба дивитися, що там робиться! Чи мама пiшла до нього! - волав Андрiй.
--
А? О, Андрiй! Дiйсно, я геть забула.
Вони летiли вулицею. Вдома Андрiйчину матiр не знайшли, i здогадувались, де вона може бути. Летiли по адресу.
Вiн сидiв на м'якому, охристого кольору крiслi i дивився якийсь американський фiльм по телевiзорi. Збоку до нього тулилася та сама брюнетка, i щось звабливо туркотiла йому на вушко, i вiн задоволено кивав.
Вiдчинилися дверi. Повiяло холодом, i дiвчина зiщулилася. Вiн теж здригнувся.
--
Еля? Ти що тут робиш? - Вiн аж зiскочив з крiсла. Брюнетка отетерiла вiд здивування.
--
Олег? А ти... Ти тут живеш? - вона здивувалася i враз набрала грiзного вигляду.
--
Еля, люба! Де ти пропала? Я тебе так шукав! Так хвилювався, як ти пiсля всього цього... Як твоя матiр? Як справи з батьковою фiрмою? - Вiн почав ластитися довкола не§.
--
Люба?! Та ти.. Ти скотина паршива! Не смiй! Не смiй мене так називати! Батьки? Та вони мене через тебе з дому вигнали! Я осоромила §х! А ти! Ти утiк, як останнiй боягуз! - вона заплакала.
--
Елю, не плач... Все буде добре... Я з тобою, - i вiн спробував §§ обiйняти, але вона вiдсахнулася.
--
Вiн.. Мiй син пропав.. - вона схлипувала все гучнiше.
--
Син? Так ти замiжня? У тебе був ще хтось окрiм мене? - вiн щиро здивувався.
--
Син твiй...
--
Як? Коли.. Так ти тодi не зробила аборт?
--
Аборт? Як ти посмiв таке подумати? Я нiколи не вбиватиму своє§ дитини! Я - не ти!
--
Дитини.. То виходить, у мене є син? Не може бути, ти впевнена? Може то не мiй?
--
Твiй, а чий же.. Навiть схожий на тебе...
--
А .. А звiдки в тебе мiй адрес?
--
А це вже iнша iсторiя...
Гаргулiя мовчки спостерiгала за дiйством. Вона не могла думати... думати... думати.... думати... ..думати... ...думати.........
Перед нею пливли сценки з недалекого минулого.... Серце, чи то камiнь, обливалося пекучою лавою, вiд жару яко§ нiби стукало у висках. У не§ перед очима весь час зяяв той момент, де вiн сто§ть перед нею з кинджалом. Тим, з рiзьбленим рукiв'ям... Як Вона повiрила у це...? Адже Доля могла розкласти свiй пасьянс геть по-iншому? Вона могла зараз бути у iншому вимiрi, можливо, разом з своєю коханою бабусею §сти райськi яблучка... А вона пожертвувала сво§м щастям заради нього... Вона вiрила в те, що Ї§ хтось дiйсно щиро кохає, готовий життям пожертвувати заради Не§. А вiн просто намагався втекти вiд проблем i тiльки...
--
Так мiй тато не в Iталi§ на заробiтках? - мовив здивовано Андрiй.
--
А мiй коханий не так сумував за мною? - вони обмiнялися багатозначними поглядами.
--
Вiтаю, ми тепер майже родина. Нiколи не думала, що то життя таке вузьке... Мiй любий - твiй батько... Це хiба Доля ще вмiє так лихо жартувати зi Мною...
Вiдьма теж споглядала ситуацiю. Гаргулiя геть забула про не§... Вона озирнулася, а брюнетка стояла за спиною.
--
Ти! Це все ти! Нiкчемна, облудна душа! Як ти посмiла стати менi поперек дороги? Ти ще заплатиш за сво§ витiвки! - злiсно шипiла Вiдьма.
--
Я i сама постраждала... Чи ти не бачиш? Ну, добивай мене! Швидше! З мене вже нiчого взяти! Хiба квиток у пекло!
--
Та як ти до такого додумалася, шахматистка! Такий мат влiпила!
--
Само собою вийшло.. - Вона безсило опустила очi.
--
Ти ще пошкодуєш.. Ви всi ще про то пошкодуєте!
--
Так звiдки ж у тебе мiй адрес? - Не вгавав Олег.
--
Ти не повiриш... Я плакала за сином, i з столу впав листок. Я подивилася на нього, i там почало щось саме писатися... Потiм дивлюся - якийсь адрес.. I написано дивним чорнилом, - нiби i не гульовим, а так тонко... А знизу ще щось таке пише, - нiяк не розшифрую: " Га..Гар.. Гаркуля? "
--
Гаргулiя... О чорт, це Вона! Не може бути, Вона що - повернулася?