Привиди чорного дзеркала
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
Аннотация: Исторический Детектив
|
Western 5
Петро Коломiєць
ПРИВИДИ ЧОРНОГО ДЗЕРКАЛА
ПIД ДУБОМ ПРЕДКОВIЧНИМ
Сiра пелена, що наповзала знизу на стiну високих дере, свiдчила, що невидиме сонце спадало на обрiй сонце. Верховiття дубiв, кленiв, бiлокорих берiз ще освiтлювалися навскiсним промiнням догораючого дня, а тут, внизу, пiд густим вiттям, швидко темнiшало. Ще нiби свiтилося зсередини лiсове озерце, обрамоване навкруг пошерхлим очеретом та лататтям, поверхню якого ледь-ледь тривожила зграйка диких качок. Повiтря сповнювалося пахощами диких квiтiв, що розквiтли на межi лiта й осенi, запахами сухої опалої хвої та ще теплої землi. Минало лiта Року божого 1643 - го.
По ледь помiтнiй стежцi уздовж озера йшли двоє: немолодий селянин у посiрiлому вiд часу та пилу одязi - полотняних сорочцi та рясних штанях на очкурi, взутий у постоли, та ще не старий чернець у виношенiй рясi та чорному чепчику на головi. Видно було, що прийшли вони у цю лiсову глушину здалеку, бо ступали важко й дихали натужно. Стежечка обiгнула окраєць озера й заглибилась у рiй височезних струнких сосен. Дихалося легше, пiд ногами пружинила засипана хвойною потертю земля. Перехожi нiби пожвавiли й пiшли швидше. Раптом переднiй ходець, селянин, рвучко зупинився й притримав рукою ченця, котрий визирнув з-за його плеча. Попереду, посеред стежки, стояв величезний сiрий вовк i похмуро блимав на них коричнюватими очима. Вiн застиг безгучно, мов кам'яний бовван, жодний м'яз не ворухнувся на його стрункому, видовженому тiлi.
--
Не страхайтеся, - тихо мовив селянин, - ваш побратим уже знає, що ми йдемо, й прислав свого звiра на оглядини... Вiн нас пропустить.
I справдi - вовк блискавично зник, нiби розтанув у притомленому повiтрi. А перехожi так само мовчки ще трохи прошкували стежкою й видибали на широку, ще освiтлену галяву, геть вкриту густо зеленою трава, що її, мабуть, нiколи не торкалася коса. Посеред галяви зводився могутнiй дуб, котрий вочевидь стояв тут не одну сотню лiт, побурiлий вiд часу та негоди. Кiлька вже мертвих нижнiх гiлок, товщиною кожна в людський тулуб, впиралися в землю й пiдтримували могутню крону, котра сягала, здавалося, неба.
Iз темряви, що згущалася навколо товстелезного стовбура дерева, раптом випiрнула бiла постать. Це був високий дужий чоловiк, одягнений у снiжно-бiлу полотняну одiж. Його густе довге волосся перехоплювала над самiсiньким лобом синя стрiчка. Через вечiрню пiтьму, що згущалася, його обличчя вже втратило чiткiсть обрисiв i здавалося блiдою мiнливою плямою.
--
Степане! - вигукнув чернець i кинувся до чоловiка в бiлому. - Боже мiй! Як же я за тобою скучив!
--
Василю, - тiльки й сказав той i притис прибульця до своїх грудей.
--
Скiльки ж лiт ми не бачилися, Степане, - мовив чернець. - Скiльки лiт!.. Та ще й яких...
--
Та вже, мабуть, з десяток, - вiдповiв чоловiк у бiлому. - Iз Києва, Межигiрського монастиря, прийшов вiсник на Сiч i передав, що наш преподобний отець, митрополит, посилає тебе сюди, до мене, на старе городище. Я iз Сiчi скакав без зупинки три доби, хiба що спав у яругах, бо ж кiнь не витримав би. Кажи, що сталося...
--
- Зараз, зараз... Дай вiдсапаюсь. Так оце ти тут бiсам служиш?
Чоловiк у бiлому та чернець обiйшли дуба, по-дружньому пiдтримуючи один одного пiд руки, лишивши селянина - провiдника по той бiк могутнього дерева. З цього боку галява продовжувалася, оперезана десь у далинi пiвкiльцем лiсової гущини. Трохи поодалiк з пласкої рiвнини здiймався курган iз стесаною верхiвкою, обкладений брилами каменю. Хоча сутiнки й згущувалися, все ще було видно, щодо його пiднiжжя тулилося невеличке озерце, вочевидь викопане людськими руками, бо було довгасте, iз рiвними берегами, напрочуд схоже на велетенське око.
I тiльки тут чоловiк у бiлому продовжив розмову:
- Ти кажеш - бiсам...Та я їх тут нiколи не бачив! Людям ми служимо, Василю...Ти - словом божим, а я - зiллям, доброю порадою, а iнодi - й копiйчиною. А коли треба, то й шаблею. У кожного - своя служба.
- Та знаю я це...Тiльки ж люди у тутешнiх селах не тiльки люблять тебе, а й, що не кажи, бояться. Мовлять, ти - чаклун, вiдьмак, хоча й добрий. Але ти отримаєш повне прощення всiх грiхiв i потрапиш до раю, а не в пекло, коли поможеш нашiй церквi. Сам митрополит, превелебний Петро Могила, обiцяв це менi.
- Страхаєш мене пеклом, - мовив чоловiк у бiлому, - а я не боюся. Ви там, кадильники, самi розберiться нарештi i з пеклом, i з раєм. А то у православних -рай i пекло, у католикiв - рай, пекло та ще й чистилище. А у туркiв i татар пекло й рай зовсiм iншi, не такi, як у християн. Не боюся, бо не вiрю я в пекло. Коли помру, то полине моя душа в iрiй, а що там iз нею буде, цього нiкому на землi знати не дано.
- Хай так, - сказав цiлком спокiйно чернець Василь. - Ми - не католики, якi спалюють своїх єретикiв, ми - православнi, бо любимо не тiльки братiв i сестер наших по вiрi, а й геть усiх людей, навiть не навернутих. Так заповiдали Iсус та апостоли. Але ти можеш послужити нашiй церквi, гнанiй, кривдженiй, упослiдженiй на своїй же землi, як служиш людям, що приходять до тебе...
- Бачу, що потрiбна церквi моя шабля, - докинув чоловiк у бiлому, - Що ж, берiть її, вона ваша.
Чоловiк у бiлому на ймення Степан та чернець Василь пiшли до земляного кургану, нiби розчиняючись у темрявi А селянин - провiдник тим часом сiв, пiдiбгавши ноги, пiд предковiчним дубом. Щось зашелестiло у верховiттi. Селянин задер голову й побачив над собою рядок величезних бiлих щелеп, загнаних у пошерхлий стовбур, чи то вепрячих, чи то бичачих. Тодi вiн звiвся на ноги, вiдскочив вiд дерева й заходився затято хреститися.
Iз гущавини лiсу долинуло моторошне вовче виття.
КОРЧМА ПРИ ДОРОЗI
По битiй дорозi повiльно їхала селянська пiдвода, запряжена однiєю старенькою конячкою. На збитому сiнi, пiдiбгавши рясу, сидiв чернець Василь, що тримав бiля себе. невеличкий клунком з усiма його убогими дорожнiми речами. Обабiч дороги тягнулися без кiнця та краю лiси. Але мiсцевiсть тут була вже заболочена й дерева не сягали такої висоти, як на старому городищi, де чернець нещодавно зустрiчався зi своїм старим побратимом. Коняку поганяв теж немолодий, байдужий до всього селянин. Такий немудрящий повiз пiдрядив для ченця Києво-Печерської лаври пiп, що правив в убогiй церквi одного iз полiських сiл. Православна церква у цих краях була бiдна, як i її прихожани, покрiпаченi селяни, лiсоруби та смолокури. Та й цю пiдводу спорядили, аби пiдвезти ченця лише до придорожньої корчми. А шлях його лежав значно далi, аж до кордону Київського воєводства iз землею Бiлої Русi, де вже порядкував гетьман литовський Радзивiлл.
У тi часи корчма була чимось бiльшим, нiж мiсцем, де пиячили мiсцевi селяни й ремiсники, а також проїжджi дрiбнi шляхтичi. Тут також зустрiчалися купцi, продавцi та покупцi, укладаючи й "замочуючи" взаємно вигiднi оборудки. Тут подорожному можна було найняти пiдводу й вiзника. Тут при нагодi можна було переночувати, хоча й за не дуже добрих умов. Тут можна було при потребi позичити грошi у корчмаря, хоча й пiд високу лихву. Тримали корчми не тiльки євреї, а й розторопнi жiночки iз сусiднiх сiл, найчастiше вдови загиблих козакiв, записаних у реєстр. За дiловою хваткою вони не поступалися своїм конкурентам.
Саме такою була корчма, бiля якої зупинилася пiдвода: хата на двi половини з маленькими вiкнами, позаду сарайчики та хлiви, з двох бокiв - конов'язi та яслами iз вiвсом та дертю, гiрками сiна. Все це господарство було огороджене латами, покладеними на грубо обтесанi стояки. До однiєї конов'язi припнутi породистi , добре вгодованi конi, до iншої - кiлька випряжених волiв. Вже за огорожею стояли вози, навантаженi горшками, макiтрами, глечиками, розписаними тарiлками. Мiсцевi гончарi, очевидно. їхали на ярмарку та зупинилися по дорозi.
Чернець Василь зайшов у корчму. Як не дивно, навiть посеред буднього дня, низьке примiщення, пiдперте побiленими стовпами, було заповнене всiляким людом. Iз-за шинквасу вийшла дебела корчмарка, у строкатiй запасцi, бiлiй сорочцi iз закачаними руками. Вона, низько схиливши голову, поцiлувала ченцевi руку й запитала:
--
Що зволите, батюшко?
--
Пiдводу до замку й пiсний обiд, - вiдповiв чернець Василь.
Помахом могутньої руки корчмарка зiгнала зi столу, що стояв пiд самiсiнькою стiною, двох селян, звiльнивши вельми затишне мiсце для нового шановного гостя. Але таким-сяким затишком та певною окремiшнiстю у цiй довгiй кiмнатi пiд низькою закiптюженою стелею, переповненiй гулом людських голосiв, що їх хазяйка надавали найбiльш шановним гостям, вiдтак користувався не тiльки новий прибулець. Чернець Василь побачив дуже помiтного чоловiка, що сидiв за сусiднiм столом, дещо прихованим вiд решти примiщення побiленим стовпом - пiдпорою. То був здоровань iз смаглявим безусим обличчям, одягнений як шляхтич: у синi штани, не такi ряснi, мов козацькi чи селянськi шаровари, заправленi у короткi чобiтки, у бiлу сорочку iз широким вiдкладним комiром, збитим у накрохмаленi складки. Але сорочку облягав суто козацький шкiряний каптан - жилетка без рукавiв. Його голову увiнчувала широкополий чорний капелюх iз пером, низько насунутий на самiсiнькi очi.
Та не тiльки одяг незнайомця привернув увагу ченця Василя. Поряд iз ним сидiв не хто iнший, як татарський торгiвець кiньми, яких тодi чимало мандрувало по правобережнiй Українi, середнiй на зрiст, у перепоясаному сiруватому халатi, з-пiд якого на гостроносi чув'яки спадали смугастi штани. Дивовижа була в тому, що здоровань вiльно розмовляв зi своїм сусiдом по-татарськи. Чернець Василь, котрий, окрiм руської мови, добре знав ще латинь та польську, вловлював окремi знайомi слова, що йому колись доводилося чути на київських ярмарках, але вони не в'язалися купи.
Нарештi розмова за сусiднiм столом стихла. Незнайомий, чи то шляхтич, чи то знатний козак, дiстав з пояса стару потерту монету й показав її торгiвцю. Чернець Василь навiть помiтив на жовтавому кружальцi в'язь арабських лiтер. Татарин iз якимось острахом взяв до рук цю монету, розгледiв, а потiм повернув господаревi.
А тим часом у самого ченця теж з'явився сусiд, молодий шляхтич, з округлим тендiтним обличчям, iз рудуватими вусами, пiдкрученi кiнчики яких спадали на пiдборiддя. Вiн, очевидно, був православний, iнакше не пiдсiв до ченця iз славнозвiсного руського монастиря.
- Ярослав Котвицький, конюший князiв Острозьких, - вiдрекомендувався вiн. - Святий отець дозволить?
- Раб божий, iєромонах лаврський Василь...Ласкаво просимо!
- Наважуся запитати: куди їде святий отець?
- До Шаматульського замку...А куди так квапиться пан конюший славетного роду?
- Як це не дивно, теж до Шоматульського замку.
- Що ж, удвох буде веселiш.
Чернець та шляхтич обмiнялися багатозначними поглядами й замовкли. Чернець сьорбав пiсний борщ, а служниця пiднесла пану Котвицькому чималу чарку горiлки, кухоль пива та в'язку дрiбної сушеної рибки. Це не сподобалося ченцевi: до Шамотульського замку було ще далеко, а п'яний попутник в дорозi - не пiдмога, а швидше тягар.
А за сусiднiм столом, пiсля того як татарин зник, до незнайомця пiдсiли двоє теж дужих хлопцiв, не то селян, не то козакiв. Вони розмовляли якоюсь крученою руською мовою, гучно смiялися й метали костi, аж виляски йшли по всiй корчмi. Чернець Василь помiтив, що корчмарка, яка, здавалося, нiкого й нiчого не боялася, позирала на цю компанiю з неабияким острахом, а служниця, молода дiвчина, намагалася якнайдалi обходити цей стiл.
Побачивши, як жадiбно шляхтич Котвицький поглядає на костi, викинутi посеред столу, один iз пiдозрiлої трiйцi запросив його: "Якщо пан хоче...". Шляхтич швиденько пiдхопився з мiсця й присiв за сусiднiм столом на край ослону. Костi знову загримiли. Це ще бiльше не сподобалося ченцю Василю. Почуття тривоги охопило його, вiн вiдчував, як над ними двома згущається якам невiдома небезпека. Треба було негайно залишати корчму, мало не втiкати. I тут до нього тихенько пiдiйшла корчмарка й шепнула, що вiзник уже запрiг коней i чекає знадвору. При цьому майже непомiтно скосила очi на молодого пана Котвiцького, що нетерпляче чекав своєї черги, кидати костi, й похитала головою.
I тодi чернець наважився. Вiн пiдступив до шляхтича й поклав йому руку на плече.
- Що пан собi думає? - гучно мовив вiн. - Вiн же недавно сповiдався менi й обiцяв нiколи бiльше не грати в костi. Чи вiн забув, що програв свiй маєток...
Шляхтич отямився, незграбно вибачився й знiчено пiшов услiд за ченцем з корчми, прихопивши свiй клуночок. Вже бiля дверей чернець Василь озирнувся: троє дужих чоловiкiв зробили вигляд нiби нiчого не сталося. Пан Котвiцький заходився сiдлати свого коня. Про всяк випадок чернець вголос звелiв вiзниковi їхати до найближчого мiстечка. Та на найближчому роздорiжжi вони звернули у потрiбному напрямку
ЗАСIДКА У ЛIСI
За кiлька днiв до того, як чоловiк у бiлому одязi Степан та чернець Василь зустрiчалися пiд предковiчним дубом, десь за пiвсотнi верст вiд по старого городища по лiсовiй дорозi до Фастова з боку Подiлля їхала розкiшна карета, оздоблена рiзьбленими накладками та бронзовими фiгурками янголiв, раз-у-раз торохтячи на вибоїнах. Пiд самiсiньким дашком повоза на передку виднiвся польський герб - п'ястiвський орел.
У таких каретах тодi їздили дуже поважнi персони Речi Посполитої. Високi окутi колеса гуцикали на вибоїнах. Четвiрка коней притомилася й важко хоркала, розсiюючи навсiбiч клаптi пiни. Вочевидь чималеньку дорогу вже подолала ця карета. Їздцi, судячи з усього, поспiшали й не щадили коней. Та до Фастова лишалося не так i багато - менше десяти верст. Подорожнi сподiвалися прибути до мiстечка ще до глибокої темряви.
У тi часи, названi пiзнiше польськими iсториками "золотим спокоєм", їзда по українським дорогам все ж таки була небезпечна, хоча козацькi повстання припинилися, а татарськi орди пiд час набiгiв уже не сягали центральної України. Але вистачало мiсцевих розбiйникiв, харцизiв, котрi бешкетували на шляхах, великих i малих, грабували не тiльки хутори та села, а й нападали на мiстечка, оббираючи їх обивателiв. Тому й не дивно, що за каретою скакав ескорт - з десяток жовнiрiв на добрих конях, озброєнi пiстолями та шаблями, закутi у нагруднi панцирi.
У каретi ж сидiли двоє чоловiкiв середнiх лiт, одягненi у чорнi сутани. Круглi тонзури на головах також вказували на приналежнiсть їх до католицького священства. Один iз них, нижчий на зрiст, мав округле жовтаве обличчя , риси котрого були якiсь дрiбнуватi, невиразнi, за винятком очей. Великих, чiтко вiдтiнених очей, з темно-карими, майже чорними зiницями, якi наче свiтилися у напiвтемрявi, що панувала всерединi карети. Iнший подорожний, навпаки, був високий на зрiст, з довгастим обличчям, запалими очима та мiцно стиснутими вустами. Обидва їздцi встигли наговоритися протягом довгої дороги, отож сидiли мовчки, думаючи кожен про своє.
Раптом мiрний стукiт колiс перебили пострiли та розпачливi крики охоронцiв: "Пся крев!...До зброї!...У шаблi їх!". Iржали переляканi конi запрягу, карета рвучко зупинилася. Жовтолиций чоловiк оговтався першим. "Що це, в дзябла, таке!? - вигукнув вiн.
- Отаман Сiромах, мабуть, напав, - вiдповiв довготелесий. - Це вiн тут гуляє!
--
Ну тодi пограємось, - мовив жовтолиций, вихоплюючи шаблю десь iз-пiд сидiння карети й вiдкриваючи дверцята. Та вистрибнути на землю йому заважав кiнь, що тулився до кпрети, на якому лежав поранений жовнiр, припавши обличчям до гриви. Жовтолиций чоловiк штрикнув коня пiд ребра кiнцем шаблi. Коли ж той рвонув уперед, вискочив на зовнi iз карети, що зупинилася, аж нiяк не втративши рiвноваги.
I нагодився вчасно на мiсце бою. На жовнiрiв, що сидiли на конях, закриваючи карету зусiбiч, наскакували десятки з два пiших харцизiв, погрожуючи шаблями та цiпами з окутими наконечниками. На тiснiй лiсовiй дорозi вони мали перевагу над жовнiрами, що не могли виладнувати своїх коней в якусь лаву, аби не заважати один одному. Харцизи були одягненi у звичайну селянську одiж, обличчя їх маскували густа сажа. Але шаблi в їхнiх руках миготiли мов блискавки, а цiпи з окуттям, а також списи жахали й вiдтiсняли коней.
Нижчий на зрiст католицький чернець легко, мов кiшка, звiвся на ноги й майже злету зарубав харциза, що, на свою недолю, опинився поряд iз ним. Вiн рушив уперед, виписуючи своєю шаблею карколомнi вiзерунки. Троє харцизiв, що наразi опинилися перед ним, почали вiдступати, ошелешенi скаженим натиском.
I тiльки тодi жовтолиций чернець дозволив собi звести голову й оглянутися. Бiля устя дороги, яку перед каретою перегороджував повалений стовбур сосни, сидiв на конi отаман харцизiв, що не брав участi в бою. Величезний свiй зрiст вiн нiби приховував, пригинаючись до сiдла На ньому була звичайна козацька одiж: синi шаровари, що спадали на гостроносi татарськi чоботи, коричневий з накладними позументами жупан, що вiдкривав дужу шию в обрамленнi комiрця вишитої бiлої сорочки. На його обличчя, теж густо почорнене сажею, спадала страхiтлива хутряна шапка, пiдбита верхньою щелепою величезного вовка з вухами та окрайцями шкури, що спадала мало не плечi отамана.
Погляди жовтолицього чоловiка та вершника на якусь мить схрестилися. I отаман харцизiв ураз, якось по-особливому, свиснув. Харцизи на мить завмерли, опустивши щаблi, цiпи з окуттям та списи, а потiм незбагненно швидко зникли у лiсi, забравши одного полеглого та двох поранених своїх товаришiв.Вони на мить, так безгучно й швидко, розтанули у лiсi, бо вочевидь добре знали цю мiсцевiсть. На лiсовiй дорозi запанувала тиша. Хiба що тiльки важко дихали схарапудженi конi.
Переляканий вiзник полiз знову на дашок карети. Жовнiри, що так i не спiшилися, вiдсалютувавши шаблями жовтолицьому ченцевi, виладновувалися у куций стрiй позаду карети. Довготелесий чернець допомiг спуститись iз коня пораненому пострiлом iз пiстоля жовнiру, що вже не мiг стояти i важко хилився на чужi руки.
--
Пораненого перев'язати й посадити в карету, - розпорядився жовтолиций. - Мiсця там вистачить
Iсторiя України у ХУП столiттi таки добряче висвiтлена в Українi як у наукових працях, так i в силi-силеннiй рiзножанрової лiтератури. То була героїчна, але й трагiчна iсторiя, що призвела мало не до самознищення українського народу, руїни. А от учасниками усiх тих подiй були й харцизи, не просто розбiйники, а цiлий соцiальний стан викинутих на узбiччя нормального життя людей, котрих налiчувалися багато тисяч. Запорiзька Сiч витискала iз себе простих здобитчикiв, без совiстi та честi, котрим було байдуже, кого грабувати чи розбивати - чужих чи своїх, в тiм числi українських селян та мiщан. Теж саме дiялося i у сусiдньому донському козацтвi. Харцизи селилися на пограниччi мiж Запорiзьким та Донським козацькими вiйськами, на територiї, що нинi умовно вiдповiдає сучасному Донбасу та сходу Запорiзької областi, брали полонянок iз українських та татарських поселень,, заводили там родини й звiдти нападали на прилеглi та бiльш вiддаленi територiї Речi Посполитої та Московської держави. Iз кримськими татарами вони то воювали, то мирилися й брали участь як розвiдники та провiдники в їхнiх набiгах на Україну. Знамените Гуляй-поле, що вже у минулому столiття стало осередком махновщини, виникло на мiсцi колишньої слободи харцизiв. Втiм, це не що iнше, як невеличкий екскурс в iсторiю, аби певною мiрою пояснити подальший перебiг подiй у нашiй оповiдi...
Вже без пригод карета та ескорт дiсталися до Фастова. Мiстечко, огорнуте густою пiтьмою, вже спало. Лише подекуди блимали вогники у маленьких вiкнах хат. Освiтлювався лише великий, двоповерховий будинок, оточений цегляною огорожею, що тулився до костьолу iз високою вежею - дзвiницею. То був щойно збудований колегiум єзуїтiв. Карета зупинилася бiля ворiт, що розрiзали майже навпiл червонястий мур. У колегiумi вже чекали на гостей. У притуленiй до першого поверху довгiй аркадi, залитiй сяйвом свiчок, що гронами облiплювали високi вiзерунчатi канделябри, стояла лава спудеїв у сiрих сутанах, якi одразу ж доладно заспiвали на латинi церковний гiмн: "Тебе, Боже, хвалимо...". Ректор колегiуму, огрядний чоловiк, вже в чорнiй сутанi з позолоченим хрестом на широких грудях, швиденько виголосив слова вiтання, потiм пiдступив до жовтолицього, схилився у поклонi й поцiлував тому руку.
--
Хай буде пан Беньовський владикою наших сердець i помислiв, - сказав вiн. - Ми всi - вiск у руках найсвятiшої церкви.
Гостей повели до трапезної й почали частувати доброю вечерею. У колегiумi потроху запанувала тиша. Спудеї гасили свiчки й заносили канделябри до своїх класiв, а потiм пiд наглядом прискiпливих викладачiв йшли до своїх дортуарiв. Жовнiрiв влаштовували на нiчлiг у примiщеннях для обслуги. Двоє з них одразу ж заступили на варту бiля ворiт, прорiзаних в огорожi. Свiтло в усiх вiкнах погасло. Цитадель єзуїтiв, висунута майже на береги Днiпра, занурилася у сон.
ПЛЕТУТЬСЯ ТЕНЕТА
З часу сутички на лiсовiй дорозi минула заледве доба. Двоє подорожнiх, що за таких незвичайних обставин прибули до колегiуму єзуїтiв у Фастовi, вiдпочили й взялися за свої справи.. Нижчого на зрiст, жовтолицього, привселюдно звали Мартином Беньовським.. Але то було вигадане й далеко не останнє його прiзвище. Як його звали насправдi - нiхто на кренсах Польської держави не знав. Та й не цiкавився. Бо так званий Мартин Беньовський був провiнцiалом, тобто керiвником вiддiлку ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй i володiв величезною, хоча й незримою владу Вже з того, як вiн хвацьке орудував шаблею на лiсовiй дорозi, можна було судити, що сановний єзуїт мав неабиякий вiйськовий досвiд, А жовтизна його обличчя натякала на те, тутешнiй провiнцiал якийсь час перебував у тропiчних краях, де єзуїти, окрiм величезного впливу на колонiальну владу iспанцiв, португальцiв, французiв, заснували ще й дуже прибутковi торговельнi факторiї й навiть власну державу - на сходi Пiвденної Америки, у сучасному Парагваї. Лихоманка дошкуляла там бiлим бiльше, нiж тубiльному населенню, залишаючи майже назавжди свої слiди.
Ким тiльки не був пан Беньовський у своєму попередньому життi - католицьким священиком, ченцем, воякою-найманцем, купцем, лiкарем, бiблiотекарем, товмачем - перекладачем iз схiдних мов, шукачем скарбiв, навiть ловцем перлiв. Його остання машкара, пiд якою вiн приїхав до Фастова, - абат малознаного кляштору у Малопольщi та духiвник княжни Елоїзи, однiєї iз двох спадкоємиць слави, гонору та величезних багатств роду Острозьких. Та про те, що його гiсть - провiнцiал ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй, знав тiльки ректор Фастiвського колегiуму, готовий виконати будь-яке прохання чи наказ такої значної персони.
Взагалi ж вся дiяльнiсть ордена єзуїтiв у середньовiччi була огорнута густою таємницею. Лише вищi iєрархи католицької церкви, а також вершки знатi у країнах, що сповiдували цю вiру, знали, хто є керiвником, "генералом" ордену, якого ще називали "чорним папою", настiльки великими були його влада та можливостi. Орден єзуїтiв досить успiшно захищав iнтереси римського апостольського престолу у тодiшньому свiтi, сприяв поширенню католицизму у Схiднiй Європi, обох Америках, Азiї, Африцi. Багато дiєвих засобiв застосовував у цiй боротьбi орден. Серед них - i розвиток освiти. Як вiдомо, знаковi персонажi української iсторiї ХУП столiття - гетьман Богдан Хмельницький, митрополит православної церкви Петро Могила, князь Ярема Вишневецький - закiнчили єзуїтський колегiум у Львовi, статус якого дорiвнював престижному європейському унiверситету.
Так само майже нiчого не було вiдомо про довготелесого , тонкогубого попутника абата Беньовського, що нинi звався Адамом Веделем й теж не пас заднiх пiд час сутички iз харцизами на лiсовiй дорозi. Наразi вiн був секретарем пана провiнцiала й увесь час тримався у тiнi свого господаря.
Пан Беньовський вже працював iз паперами у видiленому йому кабiнетi ректора колегiуму, обшитому дубовими панелями, встеленому килимом темних кольорiв та обставленими важкими рiзьбленими меблями, коли пiсля обережного стукоту в дверi, до примiщення зайшов секретар. Вiн тримав пiд пахвою оправлену оксамитом течку для таємних донесень. Треба сказати, що єзуїти мали в часи середньовiччя чи не найдосконалiшу розвiдувальну службу й знали чи не всi iнтриги, що плелися при дворах не тiльки європейських королiв, а й московського царя, китайського богдихана, турецького султана, iндiйського великого могола та персидського шаха.
Оскiльки пан провiнцiал, судячи з усього, був у доброму гуморi, то секретар, зважуючи на долонi правицi течку, наважився першим розпочати розмову:
- На Українi все спокiйно. Польська шабля скорила бунтiвникiв.
- Це не надовго, - вiдповiв спокiйно провiнцiал. - Козаки та хлопи незабаром знову повстануть i стануть ще страшнiшi. I то буде справжня буря, що може поламати пiр'я польському орлу.
Секретар чекав продовження думки свого господаря, поштиво схиливши голову.
- Отож ...Назрiває нова, ще страшнiше повстання. А чому?...Бо козацька старшина хоче стати шляхтою, а хлопи - козаками. Нашому вельможному панству мiсця на Українi не лишається. Там, у Варшавi, слухають нашi поради, але мало що роблять. Козацька старшина має стати тутешньою вельможною шляхтою, отримати всi права. А не так: доки сотник чи полковник - то й пан.. Це правда. Але не одразу...Вона повинна вiдмовитися вiд схизми, прийняти справжньою вiру, не хреститись трьома пальцями , вчитися у наших колегiумах, сповiдуватися нашим духiвникам. ..Дух треба переiнакшити. А шабля без духу - нiщо. А що переiнакшує дух? Освiта, вiра та нова шляхетнiсть.
- Так як князi руської вiдмовилися вiд своєї вiри й стали першими шаблями, сенаторами,коронними гетьманами, захисниками кордонiв Речi Посполитої, - докинув секретар, в якого вже давно були з провiнцiалом єдинi думки.
- Саме так...Але то тривало довго. А зараз треба якнайшвидше принести нашу вiру , освiту та владу Римського престолу на лiвий берег Днiпра.
Захоплений своїми думками пан провiнцiал замовк i не поспiшав читати таємнi донесення. Тому секретар вирiшив обережно потурбувати свого пана:
- Iз Києва доповiли, що руський митрополит Петро Могила прийняв свою довiрену людину - ченця Києво-Печерської Лаври Василя й довго розмовляв iз ним. Свiдкiв цiєї розмови не було. Чернець Василь виїхав через Львiвськi ворота i зник. Не знаю, чи це важливо..
- Дуже важливо, - враз вiдгукнувся пан провiнцiал. Його великi темнi очi заблимали на темнуватому обличчi. - Я навiть знаю, куди вiн поїхав. I що робитиме...Володар Шамотульський, граф Альберт Гурка дуже хворий. Вiн уже на смертному ложi. Лишилося кiлька днiв до того, як вiн вiддасть Богу душу. ... злiтаються круки!
- Он воно що!, - дозволив собi емоцiйно вiдгукнутися секретар. - Тож найп'єнкнiша та найбагатша iз пань Речi Посполитої лишиться вдовою. I до кого iз нових претендентiв на її руку була милостива свята церква?
Пан провiнцiал на мить замислився , а потiм мовив:
- Цього разу церква матиме свої претензiї до... прекрасної панi. Її майно не повинна бути згайноване, має пiти на добрi справи. Нашi справи...Доки не пiзно, ми повиннi глибше укорiнитися у цьому краї. Якщо ми не переiнакшимо руський дух, польська шабля на цих кренсах буде безсилою.
Пан провiнцiал Мартин Беньовський цього разу був достатньо вiдвертим зi своїм пiдлеглим. Адже секретаревi провiнцвала найближчим часом доведеться виконати кiлька дуже важливих доручень. Та й сам провiнцiал не збирався засиджуватися у маленькому Фастовi, на дикiй околицi Речi Посполитої. Невiдкладна справа кликала його в iншi мiсця. Але так i лишалася ще не з'ясованою недавня придибенцiя.
- Що вiдписав київський воєвода Адам Кисiль на скаргу ректора колегiуму, пана Малишевського про свавiлля отамана Сiромахи на тутешнiх дорогах,? -запитав вiн.
- Вiдписав, що отаман Сiромаха довго був на Сiчi i повернувся сюди зовсiм недавно...Що вiн так допiк колись мiсцевому панству, що воно iз загоновою шляхтою кiлька разiв ганялося за тим здрайцею, але даремно. А потiм розбишака десь зник, пiшли чутки, що вiн на Сiчi. I, мабуть, небезпiдставно. Бо його не було у тутешнiх краях кiлька рокiв. Що воєводська залога дуже маленька, її не вистачає, аби дати такий-сякий лад навiть у самому Києвi...Що коли отаман Сiромаха та його драби й надалi допiкатимуть шляхтi та мiщанам краю, то воєвода звернеться за допомогою до коронного гетьмана. Але у самого гетьмана вiйська теж катма. I сам воєвода не знає, як упокорити розбишаку.
- А пан Адам сказав, що на Українi все спокiйно. - зауважив пан Беньовський.
Судячи з тону, пан провiнцiал лишився задоволений доповiддю секретаря. Та все ж повторив задумливо, кладучи таємнi папери до мiцної, окутої штибами металу скриньки, яку завжди возив iз собою
--
Що ж, круки вже злiтаються...Аж небо чорнiє... Але круки - птахи кориснi. Дуже кориснi
--
КРАСУНЯ I ПОТВОРИ
Надзвичайно вродлива дiвчина стояла на балконi головної вежi Шамотульського замку й дивилися вниз на хатки мiстечка, що пiдступали до самiсiньких стiн твердинi. Одягнена вона була як проста шляхтянка, русе волосся, що спадало хвилями на плечi, прикривала хустка. На цьому балконi, оточеному напiвкруглим муруванням, що увiнчувалося рiзьбленими поручнями, вона провела надто багато годин свого ще юного життя. Тiльки ранiш. Виходячи на балког, вона одягалася в усе чорне, навiть на голiвку накладала капелюшок iз темною вуаллю. Тому тутешнi мешканцi називали її "чорною дамою", так i найвища вежа замку здобула нову назву - "Чорна".
Бо ця дiвчина була протягом п'яти рокiв справжнiсiньким в'язнем Шамотульського замку. Їй було заборонено навiть виходити за ворота твердинi. З часом вона ще бiльше усамiтнювалася: її свiтом став покiй на верхньому, третьому поверсi твердинi. До неї нiхто не приходив, їжу приносили двiчi
на день iз кухнi, облаштованiй у графському палацi, що прилягав до головної башти - донжону замку, де готували страви для також для самого графа Альберта Гурка, не такої вже й численної обслуги та вiйськової залоги. В їжi єдина мешканка Чорної вежi була неперебiрлива, так само як i мало потребувала послуг покоївки, що навiдувалася до неї вранцi та ввечерi. Бiлий свiт вона могла споглядати тiльки з балкону башти. I вона щодня, стоячи на малюсiнькому п'ятачку iз брил мiсцевого пiсковику тта спираючись на поручнi, спостерiгала iз неабиякої висоти, як унизу, на клаптику землi, що його можна було осягнути поглядом, зиму змiню весна, весну - лiто, лiто - осiнь. А потiм знову приходить зима..
Ця двадцятирiчна дiвчина Ганна Острозька, була першою красунею Речi Посполитої та найбагатшою спадкоємицею знатного й надзвичайно багатого роду князiв Острозьких, в чиїх жилах текла кров правлячих династiй Польщi, Литви, Московiї та Молдови. Подейкували, що князi Острозькi колись були багатшi за королiв польських. Мабуть тому останнiй польський король Сигизмунд силомiць видав замiж спадкоємицю Острозьких за свого довiреного чоловiка - графа Альберта Гурку, вже не молодого й не досить дужого.. А перед цим було розiрвано заручини княжни Ганни зi Станiславом Сангушком, теж iз уславленого й небiдного роду руських князiв, оголошенi ще тодi, коли обом майбутнiм нареченим заледве минуло дванадцять лiт й були ще живi, при владi та шаблi, їхнi батьки. А потiм протягом мало не двох лiт не тiльки батьки, а й матерi обох заручених. I нiкому було захистити ще зовсiм юних Ганну та Станiслава. Дядько Сангушка з чиєїсь намови оскаржив це заручення у судi. I костьол освятив цю протиправну дiю. Можливо, така затятiсть була викликана тим, що i Ганна Острозька, i Станiслав Сангушко все ще сповiдували православ'я як i їхнi батьки.
Ще зовсiм юну Ганну схопили по дорозi iз Староконстянтинова, коли вона їхала на iменини до своєї подруги, й привезли до Шамотульського замку аж у Бiлорусь й силомiць обвiнчали з графом Гуркою, котрий за вiком годився їй у батьки. Пiд час урочистої церемонiї вона не сказала "Так" на запитання, чи бажає вона мати за чоловiка цю немолоду й вже втомлену життям людину. Але на це не зважили. Так само не зважили й на те, що вона не передала юридично, з дотриманням усiх приписiв, свою величезну спадщину своєму начебто чоловiковi й лишалася де-юре володiлицею багатьох замкiв, мiст, мiстечок, сiл, поташень, зариблених ставкiв А також - солеварень, полiв, лiсiв, гуртiвень, торгових домiв, де призбирувалося всiляке збiжжя, мед, селiтри, полотно, бики для вивезення та перегону до портiв на Балтiйському морi. Але на це теж не зважали.
Прибутки вiд володiнь юної Ганни сановнi ключкотвори королiвства подiлили навпiл - мiж графом Альбертом Гуркою та найближчими родичами княжни. I всi бенефiцiари були задоволенi. Був задоволений також i король Речi Посполитої Сигизмунд, бо зумiв перешкодити об'єднанню двох могутнiх руських родiв, котрi б переважали його хитку владу своїм багатством.
А от володiння юної княжни звузилися до верхнього ярусу триповерхової башти - донжону Шамотульського замку. Хоча Ганна Острозька й вважалася першою красунею всiєї Речi Посполитої , а також - першою багачкою, граф Гурко аж нiяк не був радий цьому одруженню. Вiн просто виконав волю монарха та костьолу. Граф запропонував княжнi Ганнi грати хоча б про людськi очi роль його дружини та господинi усiх сущих володiнь, його власних, а також принесених у вiно, отримуючи натомiсть увесь належний респект як вiд пiдданцiв на Українi та в Бiлорусi та Литвi, так i вiд усього вельможного панства та коронної знатi у Варшавi, Краковi та Вiльнi, або ж усамiтнися у головнiй баштi замку й не потрапляти йому на очi. Княжна вибрала добровiльне ув'язнення й виходила за межi свого свiту, окресленого колом мурованих стiн, лише пiд час великих церковних свят. Та й то недалеко - до замкового костьолу. Православну церкву в мiстечку давно вже закрили. Й вибору не було..
А от щоб бачити бiлий свiт, вона й виходила щодня на балкон до недавнього часу завжди у чорному одязi й жадiбно споглядала все те, що дiялося у бiдненькому мiстечку, яке з трьох бокiв прилягало до стiн замку.
Але все йде, все минає... Граф нещодавно страшенно захворiв, у нього вiдiбрало мову та рух. I коли вiн тижнями лежав безмовний та нездвижний, княжна почала доглядати його, як малу дитину, так, як колись її вчили у дитинствi. I тодi раптово неї прийшла думка: а чи не даремно вона була такою впертою та непоступливою. Погодившись на дуже просту гру, вона могла б цi п'ять рокiв прожити iнакше. Адже ж i граф був такою ж жертвою, як i вона. Скiльки б можна було зробити добрих справ. А можу й граф передчасно захворiв так важко через її затятiсть. Та княжна, зрештою, вiдiгнала цю думку, бо вона ставала просто нестерпною.
Коли ж граф помер, то вона виконала все, що вiд неї вимагалося i в костьолi, i на iнших погребальних церемонiях. I навiть плакала над його гробiвцем. Адже смерть не тiльки все вибачає, а й зрiвнює всiх.
I от зовсiм недавно до неї вперше прийшли гостi. Пiсля легенького поштивого стукоту вiдчинилися дверi i в її покої, що на горiшньому поверху башти, увiйшли двоє: воєвода Януш Костецький, пiдпорядкований гетьмановi Бiлої Русi Рвдзивiллу, владнi повноваження якого поширювалися на Шамотульський замок та володiння графа Альберта Гурки, та середнiй на зрiст чернець, кругловидий, iз якимось жовтавим обличчям.
Воєводу Януша княжна Ганна трохи знала: не маючи особливих статкiв, вiн запобiгав перед графом Гуркою, а також iншими багатими вельможами округи, захоплювався полюванням та роллю почесного голови на банкетах, що їх часто влаштовувало мiсцеве панство. Воєвода, до якого не раз зверталася зi скаргами княжна Ганна на своє примусове начебто одруження, й пальцем не кивнув. Тому дiвчина на нього й не зважала; навiдався, аби засвiдчити своє спiвчуття. А от навiдався другий, чернець, в якому княжна вiдчула чужу , приховану холодну силу.
Згiдно з тодiшнiм полiтесом гостi висловили свої жалi з приводу наглої смертi чоловiка, графа Альберта Гурки. Княжна, низько схиливши голову, вислухала гучнi слова й подякувала за спiвчуття. Але несподiванi вiдвiдувачi не поспiшали залишити її притулок. Чернець, що назвався абатом Беньовським, взявся снувати подальшу нитку розмови.
--
Наша свята церква, - сказав вiн, - вдячна ясновельможнiй панi графинi, що лише на смертному одрi вона визнала графа за свого чоловiка. Якби ж панi графиня була б такою мудрою й ранiше, то її доля склалася б щасливiше, а пан граф, мабуть. був би ще живий. Бо ваша зневага та нелюбов пiдкосили його.
--
Ваша превелебнiсть, - вiдповiла молода дiвчина, я - не графиня, а все ще княжна. I граф Альберт Гурка не був моїм чоловiком, адже пiд вiнцем я не сказала священних слiв. Мене, зовсiм юну, спiймали на шляху бiля мого замку й силомiць привезли сюди й ув'язнили у баштi. Потiм силомiць повели пiд вiнець й оголосили графа моїм чоловiком всупереч всiм божим i людським законам. I схопили мене не татари, а князiвськi слуги та жовнiри. А я - не хлопка, я - iз славного князiвського роду . Мої дiди та прадiди iз шаблею в руцi захищали Рiч Посполиту, були коронними гетьманами, сенаторами, воєводами.
--
- Все, що було зроблено з вами, було зроблено в iм'я Ойчизни. - вiдповiв спокiйно абат Беньовський, -- Шкода, що панi графиня не зрозумiла цього. Або ж бiля неї не було мудрого порадника, котрий би пояснив, що король - державець хотiв, аби в нашiй Ойчизнi засяяв новий шляхетний рiд, новий свiточ сили та вiри. Але все те в минулому. Доля ж графинi може перемiнитися. Свята церква бере її пiд свiй захист. У Львовi приготують для неї гiдну резиденцiю, куди й перевезуть з належним її чину ескортом.
--
Ваша превелебнiсть хоче замкнути мене у львiвському кляшторi - вiдповiла княжна Ганна. - Тодi я краще лишуся тут, до цiєї в'язницi я вже звикла. Чула, що до львiвських кляшторiв вiддають молодших дочок вельможних родiв, яким уже бракує приданогою
--
Даремно ясновельможна панi княжна так думає, - сказав абат Беньовський, - Єстем духiвником вашої сестри, княжни Алоїзи. З її волi я тут. Гадаю, що долю ясновельможної княжни вирiшать король та примас нашої церкви. Адже Ганна Острозька, остання гiлка на деревi такого славетного роду, є дочкою, гордiстю та окрасою всiєї Речi Посполитої А зi Львова ясновельможна панi може поїхати до одного iз своїх замкiв i там готуватися до нового замiжжя чи лишатися у вдiвствi. Все в її волi..
--
- Панi Ганна не побажала продовжувати i знаний та поважний рiд графiв Гуркiв, - нарештi втрутився у розмову i воєвода Костецький. - I це рiд також обiрвався. Панi знає, що її покiйний чоловiк - Альберт Гурка вигнав та позбавив спадщини свого єдиного сина Казимира, вiд першої, вже покiйної дружини. I якраз зараз починаються судовi тяжби щодо розподiлу володiнь графського роду Гуркiв, в якi може бути втягнена i ясновельможна княжна, що не полегшить її долю. Тож може виявитися, що ясновельможна панi вже не є господаркою цього замку.
--
Та все ж ясновельможнiй княжнi доведеться ще трохи пожити у Шамотульському замку, аж поки по неї не прибуде гiдний її чину ескорт, - виголосив абат Беньовський. - Вона може запросити до себе когось iз своїх колишнiх слуг чи служниць Але не хотiлося б, аби вона виходила за ворота. Адже її можуть знову...викрасти.
На цьому розмова так же швидко урвалася, як i почалася, Важкi сумнiви та роздуми обсiли пiсля неї княжну. Адже вона все ще була беззахисна. Всi її найближчi родичi - чоловiки якось раптово, нагло померли протягом останнiх кiлькох рокiв. Хоча бiльшiсть iз них ще не пересягнули порогу старостi й були, як то кажуть, при здоров'ї. Лишилася тiльки старша сестра Алоїза, незамiжня, негарна, вже католичка, що бiльше цiкавилась костьолом, нiж родинними справами. Вона жила в замку - родинному гнiздi князiв Острозьких, бiля якого викрадачi колись i схопили Ганну.
Жахали також думки про майбутнiй переїзд до Львова. Ганна знала, що один iз кiлькох мiсцевих жiночих кляшторiв може стати її наступною в'язницею. Бо саме у такий спосiб магнатськi роди Речi Посполитої позбувалися небажаних спадкоємець фамiльного майна або ж дiвчат на виданнi, коли не хотiли чи не могли давати їм посаг.
Та все ж таки пiсля вiд'їзду абата Беньовського, якого супроводжував воєвода краю, княжна Ганна почувала себе вiльнiше. Їi дозволили ходити по замковому обширу, але за ворота хоча й ввiчливо, з усiма вибаченнями не випускали. До неї були допущенi давнi друзi дитинства - лаврський чернець Василь, колишнiй духiвника, та конюший замку князiв Острозький, молодий шляхтич Ярослав Котвицький.. I жити стало трохи веселiше.
Залишити замок княжна Ганна просто не могла, отож просто чекала, поки прибуде той обiцяний ескорт для переїзду вже до Львова.
Але невдовзi сталася, на перший погляд, зовсiм незначна подiя, яка почала гнiтити княжну Ганну... Тут, у мiстечку, вона мала своїх шанувальникiв. Мiсцевi обивателi, а також перехожi iз далеких i близьких країв у недiльнi днi приходили до пiднiжжя головної башти замку, яку вiд осель вiддiляли пересохлий рiв та хащi колючих кущiв. Молодi дiвчата часто плели вiнки з усякого зела й перекидали барвистi кiльця пiд самiсiнькi нижнi ряди важкого мурування. Тодi до самiсiнького балкону плинули духмянi запахи прив'ялих квiтiв. Княжна виходила на балкон, вiдгортала вiд обличчя темну вуаль й дивилася на людське румовище. Висота на вiсiм сажень заважала розмовам iз людьми, що стояли внизу. Кричати, скаржитись вона не хотiла. Отак i вiдбувалося мовчазне спiлкування мiж пiдданцями графа та уславленою красунею Речi Посполитої, , котра так i не стала їхньою господинею.
Останнього ж недiльного дня вона побачила серед юрми високого, дужого чоловiка, одягненого по-мiщанськи, очевидно, чужого тут, бо мiсцевi остерiгалися пiдходити до нього. Чоловiк той стояв мовчки, непорушно, i насунувши на лоба широкополого солом'яного бриля, невiдривно дивився на неї. Княжнi здалося, що той погляд, хай i пригашений смужечкою тiнi, хоронить якесь вiщування, чи то погрозу, чи то обiцянку. Їй навiть здалося щось знайоме в його могутнiй поставi та у затiненому брилем обличчi. Та пригадати бiльше вона не змогла.
Наступного дня, вже у понедiлок, незнайомець прийшов знову i сам - один довго стояв на той бiк сухого рову, що вiддiляв кам'яне громаддя вежi, й пильно дивився на балкон. Побачивши його через вiкно зi свого покою, княжна так i не вийшла. Бо вона вже все пригадала...
Вранцi княжна Ганна прокинулася чимось невдоволеною, вмилася водою iз принесеного служницею цеберка й почала одягатись. Вона вже давно, ще у родинному замку, у такi вранiшнi години вiдмовилася вiд дрiб'язкових послуг прислуги. Її щось гнiтило. Раптом з-за дверей долинув якийсь шерхiт. Княжна отак напiводягненою вiдчинила дверi й вийшла до гвинтових сходiв, якi поєднували всi три поверхи башти - донжону. На пiдлозi лежав зiбганий аркуш паперу. Княжна пiдняла його, зачинила дверi, сiла за рiзьблений стiл й прочитала написану по-польськи красивим, майже бездоганним почерком записку. Пiсля чого обхопила голову руками й заплакала. Майже безтямно висмикнула шухляду столу й вкинула туди папiр...
Перед її внутрiшнiм зором несамохiть постала картина: вона стоїть, притулившись до замкнених iз протилежного боку дверей свого покою, у них хтось гупає i кричить ще зовсiм дзвiнким, юнацьким голосом:
--
Моя крулiвна!..Моє життя!...Моя кохана!...Присягаюсь, що я розiб'ю всi чари, розiрву окови, небеснi й людськi, й визволю тебе iз цiєї чорної башти. Чекай на мне, моя прекрасна дама, я твiй вiчний лицар, я твiй паладин...
Пiсля цих слiв того, хто кричав вiдтягнули вiд дверей. Хтось хотiв зайти до покою, але княжна зачинила дверi на засув iз середини. Тому й змогла побачити, але не з балкону, а з вiкна, як слуги графа Шоматульського виводили за ворота замку високого й дещо незграбного юнака, а потiм тягли його до карети, запряженої четвериком.. Пiсля чого вона й стала остаточно в'язнем чорної башти, а господар замку та усiх навколишнiх земель вже не заходив до неї, нiчого не просив i нiчого не обiцяв.
Прочитавши листа й утихомиривши сльози, княжна все ж таки вийшла на балкон. Але внизу, пiд вежею, вже нiкого не було. Та через кiлька днiв, коли княжна вирiшила перечитати листа, папiрця у шухлядi столу не знайшовся. I їй почало здаватися, ще все це мара, не було якогось листа i жоден показний чоловiк не стояв пiд чорною баштою.
ВОГНЕННI ВIЗЕРУНКИ
Чернець Василь швидко звикав до життя чи то у тiсних, темних келiях монастирiв, чи то пiд низькими солом'яними дахами селянських хаток, чи то у розкiшному покої панських палацiв. Не минуло дня як вiн обжився i в Шамотульському замку. Головну вежу - донжон цiлком вiддали для прожиття княжни Ганни та її нечисленних служникiв, яких налiчувалося всього четверо: сам чернець, колишнiй конюший князiв Острозьких, шляхтич Ярослав Котвiцький, покоївка та кухарка, немолода й байдужа до всього жiнка. Розкiшно умебльованi, встеленi дорогими килимами та обвiшанi гобеленами були лише покої третього поверху башти, де жила сама княжна. Чернець та шляхтич дiлили велику кiмнату на другому поверсi, спали на низьких дерев'яних лiжках, постiльна бiлизна яких вже трохи посiрiла вiд часу, сидiли на широких лавах, приставлених до круглої зовнiшньої стiни. Для покоївки та кухарки житло було вiдведене на нижньому поверсi, якому насельницi зумiли суто по-жiночому надати бiльшої привабливостi, начепивши на непривiтнi стiни килимки та кинувши на пошерхлi плати пiдлоги строкатi ряднинки. Хоча граф Альберт Гурка й отримував чималi прибутки вiд володiнь княжни Ганни, але його брат був надто великим марнотратником, картярем, любителем мисливських розваг, аби вiльних коштiв вистачало для пiдтримання в належному станi всiх замкових споруд.
Сам же замок, що потроху почав руйнуватися, мав чотири нарiжнi вежi та високi ще цiлi стiни й зовнi був приступний хiба що для чималого вояцького загону з гарматами
Графська родина жила у двоповерховому палацi, що тулився до протилежної вiд башти - донжона стiни. Слуги тулилися у двох дерев'яних флiгелях, що крилами прилягали до основної споруди. Мiж насельниками башти та мешканцями палацу й флiгелiв нiби було укладено негласну угоду - не помiчати й обходити один одного. Замок стерегли десь зо тридцять найманцiв, котрi чергували бiля ворiт, котрi зачинялися на нiч. Зайти й вийти об цiй порi можна було лише через широку хвiртку, перегороджену спускними решiтками. Барабан пiдйомного мосту через висохлий рiв були зiпсованi, тому вiн нiколи не зводився.
Невеличкому почту княжни було дозволено у свiтлу пору вихiд iз замку. I чернець Василь швидко освоївся у мiстечку. Оскiльки ж тут, окрiм католикiв, тут жили i православнi, як ще не помiняли вiри, то у деяких родинах вiн був цiлком бажаним гостем.
Чернець вiдчував, що у княжни Ганни от-от визрiє рiшення втiкати з цього ворожого гнiзда, де вона була ув'язнена протягом аж п'яти рокiв. I мить для серйозної розмови настала. Вранцi одного дня княжна покликала ченця та шляхтича - конюшого у свої покої, щiльно зачинила дверi, опустила на них тканий полог i сказала:
--
Днi летять, лiто кiнчається...Як пани гадають?.. Що робити? Вириватися звiдси, мов пташцi iз пастки, чи без руху чекати, як поведеться зi мною доля? Адже пан Беньовський, котрий, схоже, має владу й над графами, обiцяв перевезти мене пiд охороною до Львова, А що там?.. Мабуть. кляштор, де я вже нiколи не побачу свiту бiлого. I оборонцiв у мене немає Сестрi ж однаково, чи живу я ще, чи геть пропала.
У ченця Василя були власнi здогади, ким насправдi був той пан Беньовський, але вiн мовчав, аби ще бiльше не наполохати княжну. Знав вiн i про звичай багатющих магнатських родин Речi Посполитої силомiць постригати своїх представниць прекрасної статi, коли тi з рiзних причин, виявлялися зайвими, у черницi католицьких кляшторiв, де їх надiйно стерегли не тiльки високi мури, а й пронозливi абатиси та "сестри2.
- Не сумнiвайся, дочко, - мовив вiн, адже ж був колись її духiвником, - треба тiкати i негайно. Iнакше пташка справдi не побачить свiту бiлого.
- А що скаже друг мого дитинства? - звернулася княжна до шляхтича Ярослава Котвицького?
- Так, треба втiкати. I якнайшвидше...
- Отож, треба втiкати, - сказала задумлива княжна. - Але як?..У таких випадках пiдкуповують сторожiв. Кажуть, я найбагатша жiнка у Речi Посполитiй. Але тi грошi, що мала, коли мене схопили на шляху, потраченi на милостиню. А й скiльки їх було?..
- Хай панi княжна не турбується, - мовив чернець. - Це не завада.
- Святи отець може пробити замкову стiну, пов'язати сторожу?
- Цього не доведеться робити..
- А кули тiкати? ..Хто надасть менi притулок? Хто насмiлиться рятувати останню княжну Острозьку? Спадщина моя проклята, вона доб'є мене. Всi мої родичi вмирали так нагло наче для того, аби повiсити на мою слабку шию таке немислиме багатство.
- Я повiдав дочцi, що сюди мене прислав київський митрополит Петро Могила. Ми поїдемо до Києва. У митрополита вистачить сил захистити княжну. I не тiльки духовних, хоча й втрутяться владики всiх церков православного свiту. Отця нашої церкви пiдтримує запорiзьке козацтво.
- А чому ж тiльки Петро Могила, - нарештi подав голос шляхтич Котвiцький...Адже є ще й князь Станiслав Сангушко, давнiй друг ясновельможної княжни. Вiн обiцяв прибутки сюди з вiйськом.
Почувши iм'я свого колишнього нареченого княжна Ганна стрепенулася, її блiдi щоки запалали рум'янцем:
--
Станiслав справдi пообiцяв врятувати мене? То чому ж пан менi не сказав?
--
Коли ваша милiсть покликала мене, то менi передали записку й вiд нього. Вiн обiцяв зiбрати вiйсько й рушити на Шамотульський замок, Але просив не розголошувати цього, аж поки не прибуде.
Для ченця Василя новий поворот подiй виявився цiлком несподiваним. Але треба було покласти край подальшим роздумам та вагання. Тому вiн сказав, нiби завершуючи розмову:
--
Князь Сангушко може запiзнитися i тодi нiчого вдiяти не зможе .Нам треба якнайшвидше вириватися звiдси, а там що буде те й буде.
--
- Справдi, - погодилася княжна. - Хай що буде те й буде! А коли?
--
- Сьогоднi вночi, - вiдповiв чернець. - Вiдкладати нiчого...Один чоловiк нам допоможе.
Одразу ж пiсля цiєї розмови чернець Василь сходив у мiстечко й повернувся десь пiсля обiду, Аби не привернути уваги покоївки та кухарки, яких княжна, мабуть, небезпiдставно, запiдозрювала у шпигуваннi, чернець та конюший аж до вечора не заходили у покої на горiшньому поверсi. А у княжни було так мало речей , що збирати й укладати було майже нiчого. Лишалося тiльки чекати.
I ось у розповнi ночi, коли вузенький серп мiсяця закотився за кущуватi хмари, до хвiртки у воротах замку пiдпливла висока, хистка постать. I враз пролунало моторошне вовче виття. Вартовий, в шоломi, закутий у сталевi обладунки , з оголеною шаблею в руцi, пiдступив до спускної металевої решiтки. I враз перед його очима запалали вогненнi вiзерунки, якi сплiталися у незбагненнi вузли й миттєво розплутувалися. Зграйки тих вогникiв перелiтали з долонi в долоню невiдомого чоловiка. Виписуючи блимаючи у темрявi ночi вiзерунки, той чоловiк щось твердо й впевнено говорив вартовому. I той пiдняв решiтку й дав змогу невiдомому увiйти. Пiсля цього той важко впав на лаву пiд муром. Iз кордегардiї вийшов другий вартовий i теж спантеличений вогненними вiзерунками приєднався до першого.
Знов пролунало вовче виття. I тiльки тодi три тiнi випливли iз вхiдних дверей головної башти . Бiля вiдчиненої хвiртки на них чекав невiдомий. За мить усiх поглинула нiч. I знову настала тиша.
ЗАДЛЯ СЛАВИ БОЖОЇ.
Пан Беньовський, абат одного iз маловiдомих кляшторiв у Малопольщi, а насправдi - провiнцiал ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй, не так i далеко вiд'їхав iз Шамотульського замку зi своїм почтом , хоча й обiцяв княжнi Ганнi влаштувати для неї прихисток в якомусь iз львiвських монастирiв, а потiм прислати за нею озброєний супровiд. Як то кажуть, шляхи Господа незбагненнi. Так само були, на перший погляд, незбагненнi й дiї єзуїтiв. Головне для них було досягнення мети, а шляхи, що ведуть до неї, не мали жодного значення.
Грубо кажучи, обiцяючи княжнi Ганнi притулок та захист у Львовi, пан Беньовський брехав. Ув'язнення найбагатшої спадкоємицi у львiвському монастирi аж нiяк не входило в намiри пана провiнцiала. Бо часи мiнялися. I мiнялися дуже швидко. У Речi Посполитiй набирали сили великi магнати, що мали величезнi володiння, сотнi мiстечок i сiл, власне вiйсько та численну челядь iз дрiбної шляхти. Вони вже мало рахувалися iз королем та всiма урядовими чинами. Вiд них, вiд їхнього захисту й опiки, на неспокiйних, не приборканих остаточно землях України, залежали i костьоли, i кляштори. Велике панство вже не схвалило б такого брутального насильства над чи не найбiльш родовитою княжною, нiж це мiг собi дозволити кiлька рокiв тому король, котрий нинi дряхлiв мало не на очах.
Тому план пана Беньовського виключав брутальне насильство й був набагато хитромудрiшим. Гасло ордену єзуїтiв було: "Все задля слави божої". Але служити Господу серед чистого поля чи пiд дубом могли тiльки язичники. Для служiння справжньому богу на околицi католицького свiту необхiдно було будувати й утримувати новi костьоли, кляштори, колегiуми, залучати найкращих архiтекторiв, художникiв, музик, проповiдникiв, ксьондзiв, ченцiв. А для цього було потрiбне багатство - грошi, грошi й ще раз грошi. На українському пограниччi грошi костьолу давали великi магнати, серед яких чи не найбагатшими були недавно окатоличенi князi руського роду. Але щоб їх тримати в руках теж були потрiбнi грошi, бо деяким iз них, аби врятувати вiд розорення внаслiдок надмiрних витрат, необхiдно давати чималi позики. I часом забувати про їх повернення.
Iншими словами, орден єзуїтiв мiг служити Господу тiльки будучи дуже багатим. I тривалий час дуже значнi прибутки давали йому торговельнi факторiї на Сходi - в Iндiї, Китаї, Японiї, на великих островах пiвденних морiв. Але єретики - голландцi останнiм часом почали перебирати на себе цю торгiвлю. А услiд за ними йшли безбожники - англiйцi. I прибутки ордену почали зменшуватися.
Тому пан Беньовський небезпiдставно розраховував, що ласий кусень багатства, котрий вiн покладе на олтар служiння Господу на пограниччi католицького свiту, буде належно оцiнений його братами, а насамперед "чорним папою", генералом ордену.
У Бердичевi тим часом завершувалося будiвництво кляштору босих кармелiтiв, кошти на яке, а також землю, дав воєвода Тишкевич. Завершувалися опоряджувальнi роботи в самiй величнiй церквi, а келiї та захиснi мури, частина яких виходила на рiку Стир, були вже майже готовi. На цьому величезному румовищi, де щодня, окрiм будiвельникiв та зiгнаних їм на помiч пiдневiльних селян роїлися сотнi й сотнi людей. Вже прибували першi ченцi, з iнших монастирiв босих кармелiтiв в Iталiї та Австрiї, аби покласти початок новiй славетнiй обителi , що розбудовувалася неподалiк Києва, майже у самiсiнькому центрi православного свiту.
Пан провiнцiал осклився в келiї, вiкна якої виходили на плесо озера, що його утворювала пiд уже вимуруваними стiнами повновода рiчка Стир, Лише iгумен та економ нового кляштору знали, хто такий насправдi пан Беньовський. Але цього вистачало, аби забезпечити пану провiнцiалу та його почту всi можливi зручностi. Нiхто не турбував пана Беньовського та його людей, що зайняли все пiвнiчне крило чотирикутного корпусу келiй.
Тут у тишi та спокої пан провiнцiал управляв справами ордену в усiй величезнiй Речi Посполитiй життя на сходi не минуло намарне для Пана Беньовського. Вiн вивчив у Персiї не тiльки мову та звичаї тамтешнього народу, а й пристрастився до гри в шахи. На жаль, в українськiй глушинi вiн не мiг знайти гiдних партнерiв для та цiєї мудрої та захоплюючої гри. Бiльш-менш вправно вмiв грати у шахи лише воєвода Тишкевич, але вiн обiцяв навiдатися до Бердичева трохи пiзнiше. Але пан провiнцiал тримав у пам'ятi якусь подобизну шахової дошки, коли плiв iнтригу для досягнення тої чи iншої амбiтної цiлi. Так само подумки вiн переставляв уявнi фiгурки головних дiйових осiб iнтриги, продумуючи як свої рiшення, так i ходи у вiдповiдь його супротивникiв. В кiнцевому пiдсумку їх чекало одне й те ж - "мат" - за словесним означенням завершення гри в шахи , а в реальному життi цiлковите досягнення поставленої мети. Все задля Слави Господа!
Зараз пан Беньовський був найбiльше поглинутий боротьбою за спадщину княжни Ганни Острозької. Вiн по-людськи спiвчував цiй вродливiй, багатiй, але украй нещасливiй дiвчинi Але ж мета - визначає засоби. А ставки у цiй грi були аж надто високi.
Пiзно у вечерi, сидячи у темнiй келiї, аби нiхто не мiг побачити його обличчя, пан Беньовський заслуховував звiти довiрених людей, котрi поверталися пiсля виконання певних доручень. Iнструктував та вiдправляв порученцiв секретар довiрений секретар провiнцiала Адам Ведель. Вiн заводив чергового вiдвiдувача до довгої темної келiї й усамiтнювався. Не все те, що вiдав провiнцiал, мов знати його секретар, навiть найкращий.
Пан провiнцiал сидiв у самiсiнькому закутку келiї на твердому дерев'яному лiжку iз солом'яним матрацом й слухав розповiдь порученця, що стояв навпроти нього, теж у суцiльнiй темрявi...
Мова йшла про злодiйського отамана Сiромаху, котрий недавно напав на карету провiнцiала по дорозi на Фастiв. Пан Беньовський помiстив i цю фiгуру на уявну шахову дошку, але вона була зовсiм йому невiдома I вiн не знав, як її пересувати iз клiтини в клiтину згiдно основного задуму. Але почуте мало що йому дало. Справдi, кiлька рокiв тому у поблизьких краях, що обiймали значну частину Київського воєводства, на межi лiсу та степу, розбишакував якийсь отаман Сiромах зi своїми здрайцями. Подейкують, що вiн був вовкулаком й легко збивав зi слiду загони, якi вельможне панство вiдправляло на його лови. Врештi вiн так дошкулив ясновельможним володiльцям навколишнiх земель, що тi лишили його в спокої. I вiн чинив усе, що хотiв. А ще казали, що той отаман чарiвник i вмiє лiкувати хворих i зцiлювати навiть важкi занехаянi рани. Але потiм отаман Сiромах пiшов на Сiч i кiлька рокiв по тому про нього не було навiть згадки. А з'явився вiн тут зовсiм недавно. Напав та пограбував двi чи три панськi карети, обiбрав та спалив одну корчму на битiй дорозi. Але нiхто iз людей, котрим можна довiряти, його не бачив. I це було все.
Друге повiдомлення, яке принiс iнший посланець, було зовсiм коротким. Молодий князь Станiслав Сангушко, колишнiй наречений княжни Ганни, отримав у Краковi листа вiд невiдомого доброзичливця, в якому повiдомлялося про смерть графа Гурки. Вiн швидко повернувся до свого отчого мiста Iзяслава i зiбрав невеликий загiн дрiбної мiсцевої шляхти, аби рятувати княжну Острозьку. I через три переходи вiн може бути бiля Шоматульського замку.
Пан провiнцiал задоволено усмiхнувся. Князь Станiслав Сангушко був однiєю з фiгур на уявнiй шаховiй дошцi, на якiй розiгрувалася доля спадщин князiв Острозьких. I вiн пересувався на заздалегiдь визначену для нього клiтину. Та все ж пан Беньовський, згадавши дещо iз доповiдi першого порученця, зауважив:
--
Князь Сангушко може запiзнитися й не застати княжну в Шоматульському замку. Тодi хай спробує пошукати її на Краснiй горi. Де вона?... Вже у Київському воєводствi. Хай розпитає старих людей, а найкраще - ксьондзiв чи попiв.
Але ще зарано було пану Беньовському iз легким серцем влягтися спати. Адже з'явився ще й третiй вiдвiдувач, хоч i очiкуваний, але дуже небезпечний. Майже одразу ж пiсля того, як секретар єзуїтського провiнцiала Адам Ведель поквапливо повiв другого порученця до виходу з кляштору, вхiднi ворота якого зачинялися на нiч, свiтловий обрис дверей розпанахала височезна постать iз накинутим на плечi плащем та чорним обличчям, схожа на поставу диявола iз книг про чародiйство. Пан провiнцiал чекав на гостя, втиснувшись у найбiльш затiнений закуток келiї й тримаючи в правицi зарядженого пiстоля iз зведеним курком. Мiж берегами плаща грiзного гостя теж блимало щось схоже на дуло пiстоля. Але пострiли так i не прозвучали. Пан провiнцiал та його гiсть про щось стиха поговорили, а потiм тiнь посунулася до дверей й розтанула вже у нiчнiй iмлi.
Пан провiнцiал витер iз чола пiт, запалив свiчку й зачинив на засув дверi келiї. Нарештi вiн отримав змогу у тишi та спокої обмiркувати свої подальшi ходи на незримiй шаховiй дошцi великої iнтриги. Тiльки що вiн розмовляв iз "чорним королем" усiєї партiї, якому перед останнiм ходом мав бути оголошений мат. Мат, хоча це й суперечило правилам гри в шахи, мав отримати й "бiлий король". Але заковика полягала в тому, що "чорний король" мав зовсiм iншу мету, нiж провiнцiал, й грав за своїми правилами. Вiн нi на йоту не вiрив обiцянкам пана Беньовського. Отже, все було просто: виграє той, хто обдурить супротивника.
А вранцi провiнцiал зробив черговий хiд у своїй партiї. Вiн послав одну хоругву iз загону жовнiрiв, що охороняли будiвництво кляштору босих кармелiтiв у Бердичевi, до Шамотульського замку, аби вивезти звiдти княжну Ганну до безпечного Львова. При чому вiн допускав, що iнший загiн озброєної шляхти може прибути до "чорної вежi" ранiше. I тодi княжну повезуть в iнше мiсце, де теж були наготованi тенета. А про те, що до княжни долучилися лаврський чернець Василь та дрiбний шляхтич Ярослав Котвiцький, вiн i гадки не мав. Поки що всi ключовi фiгури iнтриги на його дошцi рухалися у потрiбному напрямку, але начебто з власної волi.
ПРО ЩО РОЗПОВIДАЮТЬ КОНI?
Наступного дня вранцi по битiй дорозi на Київ їхала звичайна селянська пiдвода на чотирьох колесах. От тiльки впряженi в неї конi вiдрiзнялися вiд звичайних селянських кляч: вони були рослi та вгодованi, очевидно,звичнi ходити пiд сiдлом, нiж тягнути нужденний повiз. На пiдводi сидiли двоє подорожнiх, одягнених у полотнянi сорочки та широкi штани на очкурi, фарбованi соком бузини. Був ще й третiй, що лежав на сiнi, вкритий свитами, очевидно хворий. Вiзникував чоловiк середнiх лiт, обличчя якого приховував широкополий солом'яний бриль.
Конi, що тягнули воза, вже трохи притомилися, але їх нiхто не пiдганяв. Подорожнi не розмовляли мiж собою, але було видно, що їх щось бентежить. Надто часто i вiзник, i той другий, з бiлим пещеним обличчям, аж нiяк не схожий на селянина, позирали назад. А тим часом бита дорога в'юнилася мiж перелiскiв i полiв, на яких уже зжали жито, а снопи для просушування склали у копи. Нi попереду, нi позаду пiдводи нiкого не було видно. Але це не заспокоювало подорожнiх.
Але по битiй дорозi їхав ще один подорожнiй, але далеченько вiд пiдводи, Це був козак середнiх лiт, одягнений вiдповiдно своєму стану. Озброєний двома пiстолями, притороченими до сiдла, та шаблею у пiхвах на широкому поясi. Козака вочевидь обсiли важкi думи, бо вiн їхав, опустивши голову, i не дивився нi назад, нi вперед.
I раптом цiлком несподiвано вороний заржав. Козак зупинився, покрутив головою навсiбiч, потiм зiскочив i приклав вухо до землi. Щось почуте дуже стурбувало його. Вiн одним махом опинився в сiдлi й щось сказав коневi. Той зiрвався з мiсця i швидко перейшов у галоп. За якусь мить козак наздогнав воза з трьома подорожнiми.
- Василю, - сказав козак, - нас наздоганяють, Їх там чоловiк iз тридцять, скачуть нам услiд, конi теж притомленi, але ж вони - пiд сiдлами, а не тягнуть ось таку домовину.
Справдi, сам по собi вiз, навiть без вантажу, був досить важкий. А високi розхитанi колеса кругли у густiй пилюзi.
--
Так що ж робити? - знiчено запитав вiзник, якого звали Василем. Молодий подорожний захвилювався й спустив ноги з воза, нiби збираючись зiстрибнути. Третiй подорожнiй вiдсукав свиту i стало видно вродливе дiвоче обличчя з-пiд пасма розплетеної коси.
--
Пiдженiть коней, - наказав козак. - Невдовзi побачити лiворуч березовий гайок, що прилягає до язика лiсу. Там є путiвець, Звертайте на нього й зупинiться. Там я вас наздожену. Звiди починається мiй край...
Все було зроблено, як повелiв козак. Вiз збочив iз ледь помiтного путiвця й зупинився посеред зграйки бiлокорих берiз та кущiв глоду, Звiдси вже не було видно битого шляху на Київ. Конi ще хрипiли, вирiвнюючи подих. Подорожнi зiйшли з воза й стояли купкою, майже не розмовляючи. Нарештi у гаю запанувала тиша, хоча озвалися дзвiнкоголосi пташки, спершу наполоханi вторгненням людей в їхнє царство. I тодi почулася легка кiнська ступа: на галявi з'явився козак, ведучи на повiддi свого вороного. Вiзник Василь, вiн же недавнiй чернець метнувся до нього й хотiв щось запитати. Козак порухом руки зупинив його й, у свою чергу, приклав голову до кiнської гриви й щось шепнув. Вороний повернув голову до битого шляху й нашорошив вуха. Потiм легенько заржав i почав колупати переднiми копитами землю
--
Погоня проскочила повз путiвець й поскакала далi. Хто вони такi - я не знаю. Але всi добре озброєнi. Звiдси дорога пустельна аж на кiлька верст. А далi мiстечко з корчмою на дорозi. Але перед ним - виїзд на шлях до далеких лiсових хуторiв, де смолокурня. Частина їхнiх людей поверне туди. Хто знає, скiльки триватиме погоня по битому шляху. Та колись цей загiн повертатиметься назад. I тодi хтось може помiтити цей путiвець, хоча я замiтив слiди Але ви вже будете у мене вдома!
...Звечорiло. Настала така пора, коли лише кiлька миттєвостей вiддiляли блiде, просiяне вiттям дерев свiтло вiд темряви. Посеред довгої вузької поляни в лiсi сидiв козак. Iз землi стримiла оголена шабля.. В руках козак тримав довгу, цупку жердину, так - сяк обтесану на кiнцях. Очi в нього пiд чорними дугами брiв прикритi повiками, вiн начебто дрiмав чи про щось марив. Поляна, стиснута з бокiв заростями глоду та шипшини, за спиною козака нiби розчинялася у дрiмучих хащах. З протилежного боку на неї можна було в'їхати ледь помiтною стежкою. Деннi птахи вже притихли. А час таємничих нiчних звукiв ще не прийшов. Сiра iмла поступово лягала на поляну, поступово огортаючи козака, хiба що бiлiли кiнцi обтесаної жердини.
Козак не дрiмав i не марив. Вiн напружено чекав ворогiв, що мали тут з'явитися. I таки дочекався. З устя стежини долинула важка кiнська ступа. I враз на поляну виїхали троє кiнних жовнiрiв у повному озброєння. Химернi герби на ладунках для пороку та куль свiдчили про те, що вони належала до найманцiв якого великого польського магната. Побачивши козака, що все ще непорушно сидiв посеред галяви, жовнiри зупинилися.
--
Що це за драб тут розсiвся? - вигукнув перший вершник, - Вставай, свиняче вухо, коли не хочеш скуштувати нагаїв i скажи...
У вiдповiдь козак рвучко звiвся на ноги й стиснув обiруч жердину.
- Здрайця, шаблi хоче скуштувати!
Переднiй вершник вихопив шаблю й погнав коня на козака. За мить той якимось дивним чином опинився за спиною жовнiра й кiнцем жердини нiби виважив того iз сiдла. Вершник важко гепнувся на землю. Хотiв встати, але заплутався в повiддi. Переляканий кiнь поволiк тiло, що смикалося й намагалося пiдвестись, у кущi глоду. Двоє вершникiв теж кинулися, вихопивши шаблi, у битву. Але поляна була затiсна для кiннотникiв. Вони низько пригинали голови, наскакували один на одного. Козак прослизав мiж ними, мов в'юн. Сутичка закiнчилася тим, що й цi вершники опинилися на землi.
Долинула ще кiнська ступа. З устя галяви вихопилося ще кiлька вершникiв. Вони ще встигли бiльш-менш виразно розгледiти схарапуджених коней, трьох жовнiрiв, що лежали на землi, та козака, котрий походжав помiж них iз жердиною в руках.
--
У шаблi, розбишаку! - заволав старшина. Тiло жовнiра, що все ще тримав коня за повiддя, перегороджувало протоптану помiж кущами мiсцину. Вершники почали спiшуватися. I в цю мить козак раптом зник, а на його мiсця з'явився величезний сiрий вовк, що шкiрив величезнi бiлi iкла та блимав жовтими очима.
--
Вовкулака! - закричав один iз жовнiрiв. - Отаман Сiромах зi своїм виводком!
Спiшенi жовнiри почали дряпатися на коней. Вовк теж розтанув у пiтьмi.. Тiльки важко сопiли та ойкали трiйко жовнiрiв, вибитих iз сiдел. Жовнiри хоч i прибули сюди iз неблизького Бердичева вже начулися про отамана Сiромаха: ганятися за ним уночi по лiсу було надто небезпечно. Не всi поверталися пiсля таких ловiв.
НА МЛИНI
Наставав ранок, поступово заливаючи навскiсними сонячними променями старий водяний млин, що припав до вигину рiчечки, котра протiкала через листяний лiс. Млин не працював, колесо було пiдняте над тихоплинною водою. До млина вiв досить широкий путiвець, але на округлiй галявi не виднiлося жодної пiдводи. Очевидно, у поблизьких селах не змолотили збiжжя й ще нiчого було молоти. Чималий дерев'яний зруб пiд дахом iз просмолених дощок однiєю стiною тулився до берега, до загати, де через прорiз вiльно проходила вода, а iншою - до округлого загону, де стояли вже вiдпочилi й нагодованi дертю конi. Природа швидко оживала, заспiвали птахи, плюскала риба, зграї метеликiв витанцьовували над прибережними кущами, дзижчали оси.
На березi сидiв занурений у свої думи козак, рвучи на клаптики латаття й шпурляючи їх у воду. Вiн, очевидно, не спав цiлу нiч, бо пiд очима залягли чорнi тiнi. Iз млина вийшов старий чоловiк, мабуть мельник. Вiн уже ступав важко, мав надто багато рокiв, але на задубiлому коричневому обличчi пiж шапкою сивого волосся майже не помiтно було зморщок. Козак пiдвiв голову, поглянув на мельника.
--
Спить наша княжна, Степане, мов дитина - вiдповiв старий. - Я дав їй учора вiдвару, як ти й казав. Така гарна, iкона та й годi!
--
Тодi приготуй нам їсти...
Мельник повернувся до зрубної споруди. Натомiсть iз дверей видибав вже знайомий нам шляхтич, босий,голий по пояс. Пасма довгого волосся спадали йому на худi плечi. Вiн спустився по викопаних у землi та обшитих дошками схiдцях до рiчкового плеса, де жовтавий пiсок на днi нiби вiдтiняв нiжну прозорiсть води. Швиденько вмився, витерся стареньким рушником.
--
Як спалося? - запитав у нього лагiдно козак.
--
Спасибi, - вiдповiв шляхтич. - I м'яко було, i не муляло. Та не весь час я й спав.. Здалося менi, що пiсля пiвночi сюди прибiгли якiсь вовки i ти з ними розмовляв...
--
- Ну то й що?..
--
- Як що...А те що я вожуся iз тобою й гублю свою безсмертну душу. Немає тут попiв. Хiба що панотець Василь грiхи вiдпустить. Та чи зможе?.. Хто ж ти такий, що вмiєш без ключiв вiдчиняти залiзнi дверi, розмовляти з конем, водити за собою вовкiв. Вiдомо - хто! Чаклун проклятий!
--
- А ти хто такий?
--
- Як хто?...Волинський шляхтич руського роду, Ярослав Котвiцький...Православний... Пiдданець князiв Острозький...Доглядав коней ще юної княжни...От за неї я б вiддав душу.
--
- То й вiддаси, - вiдповiв козак. - Нiкуди вона не дiнеться, твоя душа. А хто я такий? Колись дiзнаєшся.
--
...Козак важко опустив голову на груди й зiтхнув. Надто багато спогадiв було у
нього пов'язано iз цим млином. Вiн уже навчився бачити своє минуле у яскравих картинках, у голосах, звуках, навiть запахах. От вiн ще зовсiм молодий, такого вiку, як нинi цей шляхтич, одягнений якусь тiсну заморську одiж зеленого кольору, виводить iз псарнi двох найкращих гончих пана Малишевського. Не дуже багатий був той пан, але пнувся iз останнiх сил, аби не поступатися своїм двором великим магнатам. Мабуть, через те й лютував так часто. У тодi ще юного Степана прiзвище було Приблуда, бо панськi слуги пiдiбрали його зовсiм маленьким на околицi якогось геть спустошеного татарами села, з якого вивели батькiв i сусiдiв, а вiн вiдповз у бузину й там зачаївся...
Мабуть, лишився б вiн псарем Приблудою на все життя, як би не випадок. Того незабутнього дня влаштували полювання на всяку звiрину у недалекому лiсi. Пани скакали лiсовими стежками на конях, а псарi бiгли за ними часом на останньому подиху. Улюблена гонча чомусь вiдволiклася й не змогла взяти геть загнану лисицю. Коли псар Степан прибiг на мiсце невдачi, то пан Малишевський нещадно шмагав нещасливу гончу. Загоничi обступили собаку й не давали їй утекти. Молодий Степан вихопив iз панських рук нагая й поламав. За те був битий майже до нестями й кинутий до комори для подальшої розправи.
Та тiєї ж ночi товариш та однолiток, панський писар Василь зiрвав важкий замок iз мiцних дверей комори й випустив. Василь подався у ченцi до Києва, а важко побитий Степан сховався у лiсi й довго блукав, поки не натрапив на старого ще тодi мельника, котрий i сховав його. А той мельник був дуже непростий чоловiк, з давнiх реєстрових козакiв, вiльний. Його навiть пан боявся. Не було кращого знахаря - травника в окрузi, багатьох людей, в тiм числi й панiв, вiн врятував вiн вiд наглої смертi. Нiхто краще вiд нього не залiковував рани, користував недужу худобу, в тiм числi й коней.
I зник колишнiй псар Степан. Безслiдно. Тiльки хтось через якийсь час виламав дверцята до клiток у псарнi й найкращi панськi собаки розбiглися по всiх усюдах. А потiм пропав i сам пан Малишевський: поїхав до сусiда каретою - i нi його, нi кучера, нi коней, нi повоза. А потiм з'явився в окрузi якийсь таємничий отаман Сiромах. Казали, що вiн перевертень, вовкулака. Його нiхто не бачив, але сусiднi села, мiстечка, панськi палаци повнилися розповiдями про зухвальство його хлопцiв.
I вже не влаштовувало панство полювання в лiсi, а, навпаки, обходило його десятою дорогою. А сам Степан не раз бував на Сiчi, зажив собi слави, вписався навiть до реєстру, та часом повертався до свого лiсу. Де вiн тут жив, що робив - нiхто не знав, окрiм, звичайно, старого мельника, котрому вже минула сотня лiт...
Почало пригрiвати сонце. Козак Степан та шляхтич Ярослав Котвiцький, мiж якими так i не зав'язалася довга розмова, сидiли на березi рiчки, думаючи кожен про своє. Хор пташиних голосiв посилився, але риба у водi плюскала дедалi дужче, полюючи на всiляку комашню, що вже майже сiдала на плесо.
Рипнула дверi - iз зрубу вийшла княжна Ганна у звичайнiсiнькiй селянськiй сорочцi до п'ят iз розкiшним розпущеним волоссям, що спадало важкими джутами до самiсiнького пояса. Вона йшла мов сновида, майже нiчого не помiчаючи навкруг, вузенькою стежкою, що вела до жовтавого п'ятачка пiску пiд самiсiньким бережком. Княжна зупинилася бiля води й нiби отямилася. Пiдняла руки до сонця й почала промовляти:
--
Сонечко рiдне моє...Яке ти прекрасне...А вiтерець свiжий...I все пахне...Я чую пташиний спiв...I квiти... Тут скрiзь квiти...I вода...Яка вона тепла та лагiдна...Боже ж ти мiй...Я вiльна, вiльна...
Княжна стала на колiна мало не у самiй водi й почала стиха молитися, переводячи погляд вiд свiтлого рiчкового плеса до сонця i навпаки. Шляхтич хотiв пiдiйти до неї, але козак Степан стримав його. Та раптом почувся кiнський тупiт й молитва княжни увiрвалася. На галяву перед зрубом рiчкового млина виїхало кiлька десяткiв козакiв, серед яких виднiлася й ряса ченця Василя. Переднiй iз них, кремезний чоловiк середнiх лiт iз майже лисою головою, засмаглим, наче видубленим обличчям у рiзких зморшках, зiйшов iз коня й метнувся до козака Степана.
- Бiда, отамане, - мовив вiн. - татари прийшли в Україну. На могилах - дими, у церквах дзвони б'ють на сполох!
СТАРЕ ГОРОДИЩЕ
Юрми селян бiгли лiсовою стежкою до старого городища на Краснiй горi. Попереду ступали немолодi чоловiки та жiнки, що несли мiшки iз убогим селянським начинням - глиняним посудом, кухонним причандаллям, жiночим та чоловiчим одягом, пошитим iзполотна та вичинених шкур тварин, що за якiстю були майже вiчнi й передавалися iз поколiння в поколiння, ряднами, домотканими ковдрами, домашнiми iконами, iншим бiльш-менш легким домашнiм начинням. Це було все майно, яке можна було взяти iз собою й зберегти до повернення на спалене чи якимось дивом уцiлiле житло - глинобитнi хатки пiд солом'яними стрiхами. За ними ступали матерi, оточенi роями дiтей рiзного вiку, котрi теж несли по силах якесь домашнє начиння, зовсiм молодi - несли на руках немовлят та зовсiм меншеньких, котрi ще не могли швиденько та довго йти.
Чоловiки середнiх лiт простували стежкою пiсля жiнок, вони несли торби iз збiжжям як для тимчасового прожитку в лiсi, так i для харчування пiсля повернення до свого, найбiльш ймовiрно, спаленого села. Дехто встиг також закопати частину нажитого майна поблизу рiдних хат. Молодики та чоловiки у розквiтi сил прошкували позаду та несли випрямленi коси, якi слугували тодi досить потужною зброєю, саморобнi списи iз кованими наконечниками, сокири й навiть рушницi. Але вогнепальної зброї було мало. Старих серед чоловiчої частини цiєю юрми було теж небагато. У тi часи кожен українець змушений бути воїном. I невiдомо яка за лiком битва забирала у нього передчасно життя.
Прийшла звiстка, що в опiлля, розташоване на межi степу та лiсу, вдерлися татари. Їх поки що нiхто iз селян не бачив, але вже димiли на високих могилах вогнi, а вiд поселення до поселення скакали вiсники. Пани не мали вдосталь сил, аби захистити своїх пiдданцiв. Вони замикалися у своїх замках, а хлопи були змушенi захищати себе самi. Понад сто рокiв у цьому краю часто спалахували вогнi на могилах, а вiд села до села скакали вiсники. I вся тутешня люднiсть знала: єдиний порятунок - старе городище на Краснiй гiрцi. Але там треба буде вчасно сховатись.
Лiсовою стежкою прокотилася хвиля втiкачiв. Дорiжкою, що в'юнилася помiж змiшаного лiсу, вже за юрмою, їхав невеличкий загiн козакiв, озброєних шаблями, пiстолями, та рушницями, притороченими до сiдел. Вiв його вiдомий нам козак Степан, котрий, як з'ясувалося бiля старого млина, був запорiзьким отаманом. Поряд iз ним скакав теж немолодий запорожець на прiзвисько Лисогiр, оскiльки волосся на тiм'ї його голови геть не лишилося, аби змайструвати хоч якусь подобизну оселедця. У загiн налiчував заледвео понад тридцять вершникiв, серед яких гнувся до сiдла дуже втомлений неабиякими пригодами останнiх днiв шляхтич Ярослав Котвiцький, колишнiй конюший князiв Острозький.
Кiнний загiн дещо забарився, оскiльки козаки, спiшуючись, закидали позаду себе стежку хмизом та поваленою буреломом деревиною, маскуючи дорогу до Червоної гiрки.
Отаман Степан та запорожець Лисогiр, котрi очолювали козацький стрiй, стиха розмовляли мiж собою:
--
Як же ви так, хлопцi, ловили гав там, на чатах, що татари дiсталися аж сюди, - запитав отаман Степан. - Давненько ж такого не було.
--
А бiс його знає, - стенув плечима запорожець. - Нiчого про татар не було чутно. Всi беї зi своїми ордами сидять дома, овець пасуть. Це якiсть гулящi збилися до гурту та й пiшли у набiг, аби набрати ясиру.
--
- То як же їх пропустили?
--
- А бiс його знає. Мабуть, знайшлися якiсь нашi юди, що провели людоловiв повз нашi пiкети.
--
- Щось дуже недобре клеїться до купи, - задумливо мовив отаман Степан. - Якщо так, як ти кажеш, - то тi юди знають i дорогу до Красної гiрки.
За розмовами козаки об'їхали чимале лiсове озеро й непомiтно дiсталися до Красної гiрки. Це була та сама величезна галява в лiсi, посеред якої височiла чимала могила. пагорб. На шляху до неї височiв предковiчний дуб iз увiгнаними в стовбур побiлiлими вепрячими та бичачими щелепами. Саме тут на початку нашої оповiдi, але ввечерi, як ми пам'ятаємо , зустрiчалися чернець Василь й таємничий чоловiк у бiлому. За старезним деревом блимало плесо невеличкого круглого озерця, зарослого попiд бережками очеретом, нiби обрамоване вiями. На верхiвцi могили, з-за якої лунав хор людських голосiв, стояв дозорець, роззираючись навсiбiч. Ще один чатовий сидiв на верхiвцi старезного дуба. Отаман Степан перемовився з ним, проїжджаючи повз дерево. Очевидно, поки що ворога не було нi видно, нi чутно.
Красна ж гiрка, що вигнутим боком притулилася до давньої могили, виявилася старим слов'янським городищем, оточеним високим валом, покинутим чи то знищеним у бозна якi давнi часи. З протилежного боку вiд могили виднiвся прохiд помiж земляними вiдлогами, затулений щитами, збитими iз затесаних стовпцiв. Цi легкi захиснi споруди розсунулися й козаки в'їхали на територiю городища. Всерединi воно було схоже на величезне земляне корито iз краями - давнiми валами, що сягали кiлькох сажнiв висоти. Всерединi горбики вказували на рештки колишнього житла, росли берези, осики, верби - над струмком, що бив з-пiд землi. Кiльком сотням селiн, що зiбралися тут, не було анi затiсно, анi надто просторо. Побачивши прибульцiв, люди притихли. Три десятки дужих козакiв у повному озброєннi вселяли надiю на те, що в разi чого вдасться вiдбитися вiд татар.
--
Дасть Бог, обiйдеться, - вiдповiв отаман Степан на спiльне запитання, що так i не пролунало.- Але треба бути готовим до всього...
Вiн обвiв поглядом юрму селян, котра оточувала вершникiв: не так i багато серед них дужих чоловiкiв, що стануть на вали, а рушниць ще менше.
--
Ну що, хлопцi, з богом!
Сiльськi отамани знали, що робити. Гурти чоловiкiв од кожного села пiднiмалися на вали, клали бiля себе набитi рушницi, коси, цiпи, просто дерев'янi довбнi, встромлювали у землю ножi, серпи, лопати. Знизу їм подавали довгi жердин, оббитi на кiнцях гвiздками. Серед нинiшнiх захисникiв городища були дядьки, котрi тут уже вiдбивалися вiд татарського набiгу. Тодi татари, котрi якимось дивом дiзналися про стежку до Красної гiрки й облягли городище, пiшли на приступ, але були вiдбитi, втративши кiлькадесят наїзникiв. Потiм вони постояли без руху десь цiлий день й пiшли геть.
Прибулi козаки теж пiднялися на вал, розподiлилися серед селян. Почалося важке чекання. Стихали зацитьканi дiти, навiть жiнки перемовлялися пiвголосом.
Отаман Степан поскакав у дальнiй закуток городища, де на киреї сидiла одягнута по-селянськи княжна Ганна, а бiля неї - чернець Василь. Проста одiж не могла приховати вроду молодої дiвчини. Вона вiдчувала тут себе дуже нiяково, хилила голiвку до землi, загортаючись хусткою. Чернець, очевидно, втiшав її. Ще проїжджаючи повз гурт жiнок, отаман уже чув слова: "чорна княжна тут", "вона приносить нещастя". "це татари за нею прийшли". Козак зупинив коня бiля ченця та молодої дiвчини, зiстрибнув на землю
--
Ну що там, Степане? - запитав чернець.
--
Татари скоро будуть тут! Але їх, схоже, небагато...Я це вiдчуваю.. Так що ж вони шукають у цiй глушинi? Вiдiб'ємось1
Козак iз жалем i якимсь дивним розумiння поглянув на княжну Ганну, на очi якої набiгали сльози, а вуста болiсно кривилися.
ЦIНА ВИКУПУ - ВРОДА ЧИ БАГАТСТВО?
День поволi пересяг свою вершину, почало потроху спадати сонце. Напруження на старому городищi потроху спадало. Частина оборонцiв валу сидiли на самiсiнькому гребнi, частина лежали, дивлячись у небо. Жвавiше загомонiли жiнки. Бiльшенькi дiти вiдбилися вiд дорослих i затiяли якусь гру. Дужчала надiя: татари не знають, де сховалася тутешня люднiсть й обiйдуть лiс. Тiльки отаман Степан та запорожець Лисогiр стояли на валу, навпроти предковiчного дуба, й вдивлялися у далечiнь Раптом так недоречно й неждано посеред погожого дня пролунало голосне вовче виття.
--
Це мої вуха й очi подають знак,, - тихо мовив отаман Степан й гукнув. - Татари йдуть! До бою! Кожен - слухайся свого десятника.