- Бездарка, невдаха! - Ґретта не плакала, лише закушувала нижню губу, що з блiдо-рожевої робилася болючо-багряною. - Що далi? Жодної картини не продала. Грошей майже не залишилося. Я в чужому мiстi, з пiдсохлою канапкою i цiлою галереєю пiд пахою. Мама, звiсно, промовчить, але тiльки не вiтчим. Нi, вiн вже точно намагатиметься вкольнути якнайболючiше.
Ґретта говорила досить голосно, не боячись, що її скиглення почують перехожi, бо жодної живої душi навкруги не було.
- I куди вiн мене привiз? - лише зараз Ґретта помiтила, що то був не дрiбонький привокзальний мотельчик з недостиглою i надто екзотичною, як для локацiї, назвою "Yellow Nectarine". Це був розкiшний п'ятизiрковий готель на цiлих п'ять поверхiв.
- Ну коли я буду уважнiшою? - картала себе художниця, сумно заглядаючи до гаманця. - Замiсть того, щоби ображатися на органiзаторiв виставки, треба було краще стежити за дорогою. Але ж той пройдисвiт запевняв, що його GPS не помиляється.
Ґреттi дуже захотiлося пити. Незважаючи на те, що у сквер вже повзли першi сутiнки, спека i не думала забиратися геть iз затишних зарослiв трояндових кущiв. Дiвчина зiбралa волосся у жмут i одних рухом запхала його пiд стрiху солом'яного капелюха.
У скверi було гарно, але незвично занедбано, хоч, не виключено, що цeй безлад насправдi був майстерно i досконало впорядкованим готельним садiвником, аби все виглядало природньо i невимушено. I все ж складалося враження, що рослинам доручили самим себе доглядати. Принаймнi плющ не мав жодних сумнiвiв щодо цього i трiумфально душив у своїх соковитих обiймах карликовi клени i жасмин. На мить Ґреттi здалося, що то велетенськi водоростi облiпили корабельнi уламки. Її закортiло встановити свого мольберта прямо тут, посеред цього зеленого потопу i малювати, але згадавши про час, вона поспiшила до розкiшного парадного входу iз золотим написом "Yellow Submarine."
--
Вiд вас можна подзвонити?
--
Дзвонити! Дзвони ти! - вiдлуння озвалося до неї чужими насмiшкуватими голосами i щезло у напiвтемрявi. Старовиннi вхiднi дверi iз ручкою-якорем автоматично зачинилися за дiвчиною.
Вiдсутнiйсть метрдотеля здалася Ґреттi щонайменше дивною, але вона спробувала знову гукнути когось iз працiвникiв.
Тиша неприємно напружувала, бо ж було ще не так пiзно, проте нiякого руху у вестибюлi не спостерiгалося. В кiнцi довгого коридору, освiтленого лише тьмяними лампами, чулася музика, i Ґретта поспiшила на звук.
* * *
- Вибачте, - радiсно закричала Ґретта, ще здалеку запримiтивши силует.
Сивий добродiй у зручному шкiряному крiслi, здивовано вiдклав убiк газету.
- Ви новенька?
- Прошу?.. А, нi, менi б лише таксi викликати?
- Ну, ясно, - чоловiк вказав на лiфт, - пiднiмiться на п'ятий поверх. Там у холi, праворуч вiд вiкна.
- Дуже дякую!
- До зустрiчi! - додав чоловiк i зашарудiв газетою.
П'ятий поверx "пiдводного човна" був майже прозорий. Таке враження складалося через вiдсутнiх важких цегляних стiн - суцiльнi склянi вiкна вростали в небо, шедро заквiтчане анемонами, бегонiями, гортензiями, i фiалками найдивовижнiших вiдтiнкiв.
Пiдвiконня було оздоблене синiм оксамитом i за формою нагадувало зручну лавицю. В кiлькох мiсцях тканина добряче протерлася, i Ґретта провела долонею по м'якiй обивцi, наче гладила втомлену спину ультрамаринового мустанга.
- Потрiпане, еге ж, - молодий, не вродливий, але симпатичний чоловiк присiв поряд з Ґреттою.
- Завтра її замiнять на нову, - пiдморгнув вiн дiвчинi так, наче її якимось чином мало це хвилювати.
- Ви тут працюєте, чи знiмаєте номер? - поцiкавилася дiвчина у незнайомця.
- Працюю. I знiмаю номер.
- Зручно.
- Не думаю, але що вдiєш? - чоловiк сумно всмiхнувся, - Я Всеволод.
- Дуже приємно. Ґретта. - Молодi люди привiтно потисли одне одному руки.
- Ви не пiдкажете де тут телефон?
- Телефон? - Всеволод посерйознiшав. - Тут немає телефону.
- Дивно. А добродiй у вестебюлi направив мене сюди. Може, я помилилася поверхом?
- Не помилилися, як власне, i пан Мустяца. Думаю, вiн хотiв аби ви одразу ж усе з'ясували.
- З'ясувала? Що саме?
Всеволод нахмурився i перевiв погляд на стелю, вщент вкриту горщиками з найрiзноманiтнiшими квiтами. Ґретта замилувалася дивовижною красою пiднебесного квiтника, але згадавши про потяг, знову перепитала:
- Я не розумiю. Що ви маєте на увазi?
- Не пiдкажете, котра у вас година? - раптово змiнив тему Всеволод.
Ґретта глянула на годинника:
- Нiчого не розумiю - сьома вечора. Але ж рiвно о сьомiй я вийшла з таксi... Мабуть, батарейка сiла...
- Тепер на вашому годиннику сьома залишиться назавжди. Як на моєму - незмiнна десята ранку, - Всеволод пiднiс лiву руку до очей спiврозмовницi.
- Знаєте, менi пора, - Ґретта спробувала встати, але Всеволод схопив її зап'ястя обома руками:
- Дивiться, вам вже нема куди поспiшати!
Ґретта, що через безглузду розмову до цього часу сидiла спиною до вiкна, нарештi повернулася:
- Що це?
- Море, або - океан. Ми точно не знаємо, але вiдтепер готель стане вашим домом, я - сусiдом, а безкраї води - незмiнним пейзажем в усiх ваших вiкнах. Змирiться, тодi не буде так боляче.
Ґретта вирвалася з дужих рук божевiльного i кинулася назад до лiфта.
Внизу лiтнього чоловiка вже не було, як власне i валiзи, яку Ґретта разом iз картинами покинула у холi. Ґретта кинулася до виходу, але дверi виявилися зачиненi.
- Це все через спеку. У мене сонячний удар! - Художниця вирiшила перевести дух i втомлено опустилася в крiсло, де ще п'ятнадцять хвилин тому сидiв пан Мустяца. На журнальному столику лежала пожовкла перiодика. Ґретта з вiдчаю потяглася до газет.
- Це що жарт чи частина декорацiї? - вона розгорнула "Столичнi Вiстi" за 17 Червня, 1967 рiк. - Хiба у готелях не повиннi бути свiжi видання? Нi я точно марю.
Ґретта лише на мить стулила повiки, а коли прокинулася, перед нею на столику стояла срiбна таця iз великою тарiлкою зелених, шпинатних, мабуть, закручених макаронiв i рибне фiле, прикрашене зеленою петрушкою.
Ґретта потерла очi i побачила перед собою четверо людей.
--
Давненько у нас не було новеньких! - заговорила дама з вуаллю. В її госолi чулося водночас i радiсть, i спiвчуття!
Ґретта згадала, як колись, ще в дитинствi, мама повела її до зоопарку, i як печально дивився на малу бенгальский тигр. Тодi п'ятирчнiй Ґреттi подумалося, що у хижака, мабуть, найпечальнiша робота на планетi: цiлiсiнькi днi ловити на собi погляди щасливих роззяв, замацьканих морозивом i цукровою ватою, але найгiрше мало б бути iнше - свiт у металеву смужку.
Тепер вже Ґретта почувалася рiдкiсним заморським звiрятком, на якого збiглися подивитися цi люди. Погляди облiпили її як мухи, i Ґретта нервово зайорзала у крiслi.
- Не бiйтеся, вже пiсля другого сну вам полегшає, - звернулася до дiвчини дама з вуаллю.
- А менi - пiсля третього, - ледь чутно вимовив чоловiк у бiлому ковпаку. Певно готельний повар.
- Ви їжте! - Заговорили кiлька людей одночасно i Ґретта таки змусила себе проковнути листок петрушки.
* * *
- Ти малюєш? - Всеволод пiдiйшов до Ґретти ззаду i вона здригнулася вiд несподiванки.
- Намагаюся. Море сьогоднi тихе, лагiдне, i свiтло чудове.
- Море?... - Всеволод притис носа до велетенської скляної стiни. - Море завжди таке, яким ти його бачиш. Для мене воно колюче i сiре.
- Але ж повинен бути якийсь вихiд?
- Маєш на увазi корабель? Пан Мустяца каже, що одного дня вiн за нами прийде!
- Знаєш, - Ґретта поклала палiтру на пiдлогу i притулила кирпатого носа до запiтнiлого вiкна, - менi снився сквер i таксi, а ще жасмин, карликовi клени i вулиця i, здається...
- Що?
- Та нi, нiчого. - Ґреттi хотiлося розповiсти Всеволоду про свою гарну, ще зовсiм не стару маму i дiм з червоним дахом, i порослу мохом черепицю, i що хата була схожа на її вуйка Василя, тiльки бакинбарди зеленi i з плюща, a квадратнi окуляри-вiкна i червоний капелюх точнiснько такi ж, як у нього.
Але вона не наважилася. Пам'ять молодого чоловiка густо обплутали водоростi сумнiву, крiзь якi лише дуже зрiдка виринали окремi спогади про дiм, але настiльки розмитi, що Всеволод остаточно вирiшив наректи їх снами.
--
Нам усiм тут таке сниться, Ґретто. Не думай, що ти особлива. - Всеволодове море штормило, i вiн пiшов геть.
* * *
- Альберто, а у вас є брат чи сестра?
Повар мовчав, медитуючи на жовтавi бульки закипаючої оливи.
- Брат, а, може, - сестра? Я не впевнений. Сни такi затуманенi, наче дивишся чорно-бiле кiно крiзь фiранку. - Бiльше повар нiчого не казав.
Смажена цибуля з чорним перцем, паприкою та кумiном пахли теплим серпневим вечором, лiтньою кухнею i облупленими шухлядами, де бабуся тримала спецiї. Ґретта знала, що скоро її пам'ять зiтреться, як малюнок крейдою на асфальтi, i цi живi аромати розпадуться на окремi їстiвнi iнґредiєнти i навiки позбавляться цих теплих i таких важливих асоцiацiй. Принаймнi, так сталося з усiма мешканцями готелю, i Всеволод правду казав: вона - не виняток.
- Альберто, а звiдки тут беруться продукти? Хтось же їх сюди привозить?
- Звiсно, - спокiйно, не припиняючи чистити картоплю, наче чув це питання багато разiв вiдповiв кок. - Раз на мiсяць їх поставляють пiдводним човном.
- Чого ж ви не повернетесь ним назад? - Ґретта схопила повара обома руками, наче ловила рятiвне коло.
- Бо це не той корабель, що повинен забрати нас свiдси. До того ж, ми нiколи його не бачимо, бо вiн приходить вночi, коли всi сплять, розвантажується i вiдчалює. - Альберто глянув в iлюмiнатор на досконало рiвну лiнiю горизонту i зiтхнув. - Дитинко, не доймай мене безглуздими питаннями, бо залишиш нас без обiду. Пiди краще до пана Мустяци, вiн же тутешнiй старожил, i за плитою йому не треба стежити.
Ґретта ображено вийшла в хол. Вона не могла так просто змиритися з тим, що цей океан безбережний, бо так не буває, до того ж усi цi сни... А що коли це нiякi не сни, а рештки свiдомостi, чи пiдсвiдомої пам'ятi, чи несвiдомого здорового ґлузду? Так чи iнакше, але напади клаустрофобiї ставалися в неї все частiше, i треба було дiяти негайно, щоби остаточно не пiти на дно разом з цим божевiльним екiпажем.
* * *
- Дама з вуаллю називала себе Мiрандою. Вона не пам'ятала по кому носить жалобу i тому припускала, що чорний колiр - це просто її вибiр, до того ж, саме такого кольору було її море. Вона часто вмощувалася на оксамитове пiдвiконня i годинами непорушно стежила за темними хвилями, що вiдбивалися кривими вiдблисками в її срiбному моноклi - мiнi-iлюмiнаторi, як називав його Всеволод.
- Кави?
- Вина!
Ґретта спiвчутливо всмiхнулася дамi i простягла бiле горнятко з чорною рiдиною.
- Ну от, принаймнi тут є берег i штиль, - дама криво всмiхнулася у вiдповiдь i скаламутила напiй ложечкою. - Менi звичнiше з моїми тайфунами i цунамi. Ти, сподiваюся, не клала цукру, дорогенька?!
* * *
Пан Мустяца був найтаємничiшою особою на борту "Yellow Submarine." Вiн завжди перечитував ту саму газету за 67-рiк, завжди жартував i завжди був у чудовому гуморi. Його море було рiзне, як i має бути, i це йому подобалося. Вiн не пам'ятав нiчого зi свого наземного життя - готель був його домом, Альберто - другом, до Всеволода вiн ставився, як до власного сина, от тiльки дама з вуаллю викликала у нього двояке вiдчуття: часом вiн шанобливо, по-синiвськи цiлував їй руку, але деколи дивився на неї замрiяними очима, i пiд вуаллю дами проступав рум'янець.
Ґретта i Всеволод, що сидiли навпроти, закивали головами на знак згоди.
До кави були iмбирнi пундики i переповiдання снiв - звичний ранковий ритуал, що замiнював готельним мешканцям свiжi газети i телевiзор.
Альбетовi сни були завжди однаковi, Всеволод не особливо любив говорити про них, тому розповiдь бiльше нагадувала вимушений звiт.
Дама з вуаллю говорила довго i монотонно, тому присутнi слухали її неуважно i без особливого бажання.
Коли черга доходила до Ґретти - за столом припинялося жування, бо її сни були завжди рiзними: вони пахли бузком, вересневим листям, першим снiгом - усiм тим, що було безповоротно втрачено для чотирьох готельних в'язнiв.
Пан Мустяца записував сни Ґретти у блокнот i по полудню перечитував їх на оксамитовому пiдвiконнi.
--
Менi снилися дерева... - Ґретта витримала паузу, згадуючи кожен кадр свого вчорашнього сну, - Вiтер зривав пожовкле листя i кидав на сходи, де бездомний рудий собацюра намагається видряпати лапою реп'яха, що кульчиком причепився до кудлатого вула. Потiм прийшов двiрник i прогнав зi сходiв листя i собаку, i вони знову зробилися беззахисно голими. А я наче дивилася на це збоку, але потiм зрозумiла, що рудий пес - це я сама. - Ґретта замислилася. Вона, вибачилася перед слухачами i вихром помчала в свiй номер.
Цiлий день її нiхто не бачив. Вона не вийшла до обiду, пропустила вечерю. Всеволод i Альберто марно намагалися до неї достукатися.
- Пiзнiше, прошу! Я малюю!
Вона зробила сотнi ескiзiв, але все було не те. Несправжнє!
I лише опiвночi, коли всi нарештi поснули, i море у вiкнi також, Ґретта крадькома вислизнула зi своєї каюти.
* * *
- Сюди! Швидше! Вiн прийшов! Прийшов! - дама з вуаллю кричала так голосно, що пан Мустяца з переляку забiгав пальцями по кишенях, шукаючи заспокiйливе!
Всеволод прибiг майже одночано з Ґреттою.
- Корабель! - Ґретта замахала руками у вiкно i кинулася обiймати Альберта! - Швидше! Берiть лише найнеобхiднiше, - скомандувала вона, хапаючи пiд лiктi схвильовану даму. За мить весь екiпаж стояв перед парадним входом з пожитками в руках.
- Треба переконатися, що вiн не проплив мимо! - нервував Всеволод.
- Я сама збiгаю наверх, а ви будьте наготовi! - нiхто не посмiв ворухнутися. Четверо людей не зводили очей з клямки. От-от дверi вiдчиняться i вода лине на них, але їх врятують вчасно i повезуть... додому!?
Ґретта повернулася миттєво:
- Вiн вже тут!
Вона кинулася вiдчиняти дверi, але пан Мустяца схопив її зап'ястя:
- Додому це куди? - з очманiлим, як у шизофреника пiд час найстрашнiших приступiв хвороби, поглядом, просичав вiн.
Усi похнюплено мовчали. Альберто сiв на вазiзу i важко зiтхнув.
Ґретта нервово дивилася то на даму, то на Всеволода. Ще мить i вони вiдпустять цей корабель назавжди.
- Вас чекають там! Iншого шансу може не бути! Ну ж бо! Панi Мiрандо, ви нарештi купите собi нову сукню - синю, або бежеву. Вам так пасуватиме! А ви, Альберто, зробитe лєчо зi свiжих перцiв. Вони божественно пахнуть! Всеволоде, якa в Тебе година?
Всеволод автоматично глянув на годинник:
- Цього не може бути: три хвилини по десятiй!
Усi крiм Мустяци заметушилися i разом з Ґреттою накинулися на клямку-якiр.
* * *
Дверi вiдчинилися, i хвиля свiжого вiтру вдарила приємним теплом по блiдих обличчях готельних обивателiв.
Сквер iз карликовими кленами i жасмином потопав у зелено-салатовому морi трав. Горобцi весело купалися в пилюцi, передчуваючи грозу. Дама з вуаллю зробила крок вперед, мiцно стискаючи руку Ґретти.
- Куди ви, Мiрандо? Залиштеся! - пан Мустяца благально глянув на даму, але дама його не чула.
- Я помилявся, Ґретто, - Ти таки особлива! - Всеволод зiрвав жовту кульбабку i простягнув дiвчинi.
* * *
Пан Мустяца стояв бiля великого вiкна i дивився на море, де на самому горизонтi непорушно плив корабель - найвдалiша робота Ґретти!
Готель "Yellow Submarine", Юля Косiвчук, 21 квiтня 2013 р.