Того дня, коли я вирiшила, що з мистецькими поїздками треба зав'язувати, прийшов лист - запрошення на поетично-бардiвський фест десь пiд Iвано-Франкiвськом.
"Це буде останнiй!" - Пообiцяла собi я i вiдзвонила органiзаторам, пiдтвердити приїзд.
Дiйство випало на теплi версневi вихiднi 2002 року. їхати я надумала потягом, бо у маршрутках з гiтарою незручно, а моя "Флоренцiя", так само, як i я, любила простiр.
На вокзалi я зустрiла журналiста Iгора, котрий збирався на той самий фест у якостi представника преси. Вдвох їхалося весело. Потяг нiкуди не поспiшав i з його вiкон було видно, як лiтає павутиння.
Бабине лiто - це окрема пора року, я її люблю чи не найбiльше. Все довкола робиться таким ностальгiйно жовтим, як старi свiтлини.
В Iвано-Франкiвську ми перечитали програмку фестивалю i, збагнувши, що до реєстрацiї ще купа часу, (а обiд для учасникiв та ЗМI органiзатори обiцяли аж о п'ятiй), запросили одне одного на деруни з грибним соусом.
- Iгорку, а ти знайомий з органiзатором? - спитала я свого товариша, вмощуючи тацю з дерунами на столик бiля вiкна.
- Поки що нi. Кажуть, що то один дуже не бiдний приватний пiдприємець. Вiн себе називає бароном, - Iгор скуштував своє пиво i задоволено додав, - Фест обiцяє бути веселим! Знаєш хто у них генеральний спонсор? Фiрма "Вино-тер-Pа". - читав Iгор,- Обiцяють здивувати нас широким вибором i вишуканим смаком бiлих, рожевих, червоних... словом, якщо буде бухельце, то i публiка компанiйська буде.
Франкiвськ друг-журналiст знав краще за мене, тому ми з легкiстю знайшли реєстрацiйний пункт. Власне, то був нiякий не пункт, а якийсь невеличкий чи то будинок культури, чи мiнi музей. Зрештою, ми так це i не з'ясували, бо на дверях будинку висiла табличка з написом "ремонт" i питати не було в кого.
- Це що жарт? - звернулася я до Iгора, прилаштовуючи футляр з гiтарою у бiльш-менш чистий кут.
Iгор перечитав адресу:
- Та наче все правильно. Може, тут є iнший вхiд?
Ми покружляли подвiр'ям, постояли бiля заляпаного брудом пазика, який, здавалося, стояв тут запаркований вiчно. Нiчого не вказувало на фестивальнiсть. Раптом позаду нас хтось захекав:
- Ви на фестиваль? - кричав незнайомець з папкою в руцi.
- Ага! - хором вiдповiли ми.
Коли чоловiк пiдiйшов ближче ми з Iгорем розгледiли його бейдж: Фестиваль авторської пiснi та поезiї "ВЕЧОРИ НА ХУТОРI" i ще бiльшими лiтерами - ОРГКОМIТЕТ.
- Ви i є барон? - перепитала я ОРГКОМIТЕТа. Вiн поставив галочки навпроти наших прiзвищ.
- Нi, що ви, я Степан, а з Бароном ви, Юлiє, зустрiнетеся пiзнiше.
- А я? - пiдморгнув менi друг журналiст, звертаючись насправдi
до оргкома.
- I ви. А зараз прошу дуже влаштовуватися в автобусi. От i водiй прийшов
- Якому автобусi? - спитав Iгор i пiдозрiло зиркнув на пазик.
- Оцей ПАЗ. До хутора хвилин сорок п'ять їхати, то ви можете i подрiмати дорогою. - оргком махнув водiєвi заводити мотор.
До запаху пилу, бензину i водiєвих дешевих цигарок звиклося одразу. Щойно виїхавши з двору, ми повернули на вузеньку вуличку, де на наш "пепелац" чекали ще двоє молодих людей i дядько у капелюсi.
- Журналiсти. Вони поїдуть з нами на хутiр, - доповiв оргком i, хоч в автобусi було повно вiльних мiсць, ми з Iгорем автоматично посунулись.
Дядько привiтався з усiма присутнiми i одразу ж завiв розмову з водiєм i оргкомом. Молодь, себто ми, перезнайомившись, говорили спочатку про те, як нам поталанило з погодою, потiм про журналiстику, мистецтво i, зрештою, цiлком природньо роздiлилися на пари хлопчик-дiвчинка, скорочуючи дорогу безневинним флiртом.
Мiсто закiнчилося разом з асфальтом, потяглися жовтi i рудi поля, потiм перед нами вирiс пролiсок.
Ми були заiнтригованi дивним маршрутом, який слухняно долав наш автобус, тому час вiд часу тулилися носами до брудних вiкон. Посеред лiсу мiй мобiльник радiсно запищав.
- Тут є зв'язок! Ми все ще не виїхали за межi цивiлiзацiї? - заплескала в долонi я, переглядаючи новi повiдомлення.
- Як треба, то дзвонiть вже, бо скоро зв'язку не буде нiякого. - повернув до нас своє веселе обличчам водiй i ми дружньо почали тиснути кнопки телефонiв. Лiс закiнчився несподiвано. На горизонтi нас зустрiчав самотнiй горб, порослий старими деревами.
- Приїхали! - оголосив водiй. Оргком першим вийшов з автобуса, щоби подати дамам руку.
Стара хвiртка була вiдчинена i пiдперта цеглиною. Замiсть подвiр'я була невеличка виноградна алея, що тяглася аркою до самого будинку.
- Ласкаво просимо на хутiр. - в один голос проспiвали жiнки в кольорових хустках: молода i стара з однаковими симпатичними обличчами.
- Журналiстiв просимо в дiм. Пресконференцiя розпочнеться за двi хвилини, - глянув на годинник оргком i повiв усiх крiм мене в дiм.
- А що менi робити? - нагадала про себе я.
- Ви, панi Юлю, будьте, як вдома: хочете вiдпочиньте, а хочете можете прогулятися.
Бiля великої, на вигляд сiльської хати, тусувалися люди з диктофонами, вiдеокамерами i фотоапаратами. Iгор пообiцяв знайти мене одразу ж пiсля пресконференцiї, i я пiшла ознайомлюватися з мiсцевiстю.
Справа вiд мене була стара будiвля, зроблена з масивних темно-коричнових колод. Бiля неї справжнiй раритет - велитенськi кам'янi жорна. Злiва - яблуневий сад, на вигляд - ровесник дерев'яної хати. Всюди були люди. Я очима шукала бодай одне знайоме обличчя. На подiбних iмпрезах завжди зустрiчаєш знайомих, але цього разу було iнакше.
Я зайшла в глиб саду. Траву нiхто не косив, i вона тяглася менi аж самих стегон. Тут було дико, затишно i жарко. Щойно я позбулася светра, як мого плеча торкнулося щось прохолодне.
- Будете спiвати сьогоднi? - заговорив до мене якийсь тип. Я не вiдповiла, лише пiдняла розгублено брови.
- Я принiс вам вина. Б'юся об заклад, що такого ви ще нiколи не куштували, - зовсiм не знiтившись моєї мовчанки продовжував тип з пластмасовою склянкою в руцi. Очi його ховалися пiд крисатим капелюхом.
- Ми знайомi? - замiсть дякую запитала я i взяла склянку з червоною рiдиною.
- Я, принаймнi, знаю вас давно. Сподiваюся, що ввечерi почую вашу нову пiсню.
- Але ви не назвалися....
- А ви придумайте самi для мене iм'я.
- Де ж ваше власне подiлося?
- Та десь загубив тут у травi, а тепер знайти не можу.
- Ну, то приходьте, коли вiдшукаєте. - я самими очима (бо на вiдмiну вiд нього, вони в мене були), посмiхнулася i пригубила й справдi неймовiрно смачне вино.
Незнайомець старомодно вклонився i за мить зник в зарослях бур'яну. "Як дивно вiн вдягнений, як циган, тiльки модний циган. Може тут всi будуть в костюмах i лише я в джинсах.? От, блiн." Я взялася плести вiнок з деревiю - буду мавкою.
- Юлько! - покликав мене голос Iгора i я повернулася назад.
Дiйство остаточно i безповоротно розпочиналося. Всi присутнi тримали в руках такi ж одноразовi келiшки, як i я. Всiм було дуже весело. Менi також. Жiнки в кольорових хустках бiгали з хати в сад з рiзними наїдками. Звiдтам пахло домашнiм гарячим хлiбом, свiжими помiдорами i копченим м'ясом. Нарештi молода жiнка в хустцi оголосила про початок банкету i веселий натовп повалив у сад.
Столи були безкiнечно довгi. Вони теж тонули у травi, так, що лавиць не було видно зовсiм. Ми з Iгорем сидiли поряд, навпроти нас влаштувалися поет Єжмiлєв i його худа, короткострижена бiлявка.
- За нас всiх! - нi на кого не чекаючи проголосив Єшмiлєв i голосно чмокнув свою супутницю в губи.
Застiлля тривало довго. Власне, воно взагалi не припинялося, а плавно перетекло у конкурсний режим, бо сцена для виступу виявилася там же. Журi теж сидiло за столом, тiльки нiхто з конкурсантiв точно не знав, хто з присутнiх оцiнює конкурс - пили всi однаково багато.
Окрiм вина iнших напоїв не було, навiть мiнералки, i з незвички у мене пересохло в горлi. Оргком оголосив дует "Сон Трави". Потiм виступив Єшмiлєв. Наступною мала бути якась молода поетка з Дрогобича, а потiм, здається, - я.
- Iгорку, я пiду пошукаю води, iнакше не те що спiвати, говорити скоро не зможу.
- Скласти тобi компанiю? - пiдвiвся з-за столу мiй товариш.
- Нi, дякую, я недовго.
Хата барона була зачинена. Жiнок у хустках нiде поряд не було. Тодi менi спало на думку шукати криницю. Має ж тут бути криниця, якщо є хата.
- Ти когось шукаєш? - наздогнала мене бiлявка Єшмiлєва.
- У-гу, воду. Тут, як в пустелi, - поскаржилася я їй, але бiлявка лише посмiхалася широкою, вже трохи сп'янiлою усмiшкою.
- Я знаю де шукати, - вона взяла мене за мiзинець i потягла за собою. - Там, бiля школи.
- Тут є школа?
- Не зовсiм. Тут є корчма, яка спочатку стала школою, а потiм стайнею, чи навпаки... Забула... Ха-ха!
Ми пiдiйшли до темної дерев'яної школо-корчми i моя нова знайома, не прикладаючи жодних зуссиль, вiдчинила замок.
- Я бачила, як сюди заносили ящики з мiнералкою. Напевно, їх просто забули покласти на стiл. - запевняла вона.
Я вагалася:
- А, може, краще спитати у господаря, або тих жiнок? - але бiлявка вже махала менi iз середини:
- Та все нормально, Барон мiй давнiй приятель. Ходiм, покажу тобi щось цiкаве.
Я несмiливо увiйшла у напiвтемне примiщення зi сходами, що вели на горище. Тут пахло мукою, соломою i минулим.
- Може, це млин? - припустила я.
- Може й млин. Ходiм.
Сонце вже майже сiло за сусiднiй горб, проте до сутiнок залишалося ще з хвилин п'ятнадцять, приблизно стiльки ж й до мого виступу.
- Мене звати Лiя, але Паша Єшмiлєв зве мене Лiлi. А Ти Юля, так?
- Так.
Лiя не переставала всмiхатися. Я очима шукала обiцянi пляшки, але побачила лише кошик з моїм улюбленим золотим ранетом. Я взяла найпузатiше яблуко i вiдкусила одразу половину.
- Що ти робиш? - здивувалася Лiлi.
- Краду яблука.
- На, тримай, - вона кинула менi пластикову пляшку.
- Дякую. Тут справдi класно. Але вже пора повертатися.
- Та ну, ще купа часу. До того ж, ти свою чергу не проґавиш, навiть якби сама цього хотiла.
- Це як?
- Сама скоро дiзнаєшся. А зараз ходи сюди. Поглянь, яка краса. Тут з вiкна видно лiс.
Лiя задкувала до невеличкого вiконця, наче знала тут кошну шпарину. Я ж дорогою перечепила коробки з мiнералкою i боляче вдарила колiно.
З вiкна й справдi було видно лiс, i дорогу, i наш пазик, який вiз когось назад у мiсто; i сад, i Iгора, який шукав мене, i сонце, яке от-от мало зникнути.
Зробилося майже темно. Силует Лiлi у рамi незашкленого вiкна нагадував кiшку, вона зґрабно зiстрибнула з пiдвiконня i опинилася перед самим моїм обличчам.
- У тебе гарне волосся. Ти схожа не Есмеральду, ти це знаєш? - Лiя провела рукою менi по щоцi. - Тiльки очi у тебе не циганськi, швидше вiдьомськi. - шепотiла вона, - В середнi вiки тебе б спали за такi котячi очиська.
- Не спалили б. Вiдьми були рудими. Я б вижила.
- Це добре. - вона пiдiйшла впритул.
- Слухай, Лiє, менi треба йти, та й тебе, певно, Єшмiлєв вже шукає. - спантеличено белькотiла я, з усiх сил вдаючи, що нiскiлечки не боюся її вiдвертої хiтi.
- Вiн знає, що я тут... У тебе гарнi губи...
- Стоп, це вже занадто. Лiє, ти дуже класна, але менi подобаються чоловiки. - Я зробила крок назад. Лiя сiла на пiдлогу.
- Шкода, Есмеральдочко. Але якщо раптом передумаєш...
- Навряд. Але за воду спасибi.
Останнi три або чотири сходинки я перестрибнула i, не оглядаючись, побiгла в сад.
Темряву оперезували безкiнечнi нитки гiрлянд i свiтлякiв. Яблука були пiдсвiченi ними з усiх бокiв. Вони також свiтилися i, здавалося, також лiтали.
Столи за час моєї вiдсутностi перешикувалися, утворюючи велике коло. Всерединi кола розмiстилася невидима сцена. Величезнi динамiки спiвали чоловiчим басом, у супроводi жiночого голосу флейти. Глядачi голосно плескали, хтось майже ритуально пiдтанцьовував i бив в iмпровiзований бубен з пластмасових тарiлок. Iгор тримав в однiй руцi диктофон, пiдтримуючи iншою мою гiтару.
- Де ти так довго, я вже почав хвилюватися? - спитав Iгор, звiльняючи менi мiсце на сво й куртцi.
- Юлiя Косiвчук, просимо вас на сцену. - залунало з усiх динамiкiм i я пiдвелася. Вмостившись на дiжцi, яка, очевидно, замiнювала стiлець i дуже пасувала рештi декорацiй, я раптом зрозумiла, що не пам'ятаю жодної своєї пiснi, анi рядка. Я розгублено мовчала, а публiка пiднiмала келихи i аплодувала.
"Зваблена снами - випила трунок..." -- прошепотiв менi той самий безiменний чоловiк у капелюсi, i я одразу пригадала решту слiв.
Розiгрiта вином i музикою публiка хотiла ще. Я заспiвала двi чи три пiснi. Нiхто мене не спиняв. Лесбiйка Лiлi танцювала з Єшмiлєвим пiд мою "Нiкому не вiддам". На нiй був такий же вiнок iз деревiю, як у мене.
- Молодець, Есмеральдо! Браво, вiдьмочко! - кричали вони на два п'янi голоси.
- Iгоре, уявляєш, той чувак знає мою нову пiсню. Вiн нагадав менi початок. Звiдки?
- Який чоловiк? - весело перепитав Iгор.
- Той циган, що стояв позаду мене.
- Я нiкого не бачив. Юлько, тобi не можна пити, - Iгор радiв так щиро i завзято, що я не наважилася розчарувати його своєю тверезiстю i якнайщирiше посмiхнулася йому у вiдповiдь.
Фестиваль набував розмагу карнавалу. Нарiд лiнкувався у хороводи. Офiцiйна програма, якої, здається, взагалi не iснувало, закiнчилася. Старшi поети i кобзарi повернулися до столiв, а молодь розбрелася садом.
- Iгоре, я буду збиратися. А ти?
- Я б залишився, тут прикольно, але вдома мене чекає кохана. Пiду спитаю когось про транспорт.
- Ви не можете поїхати, не дочекавшись феєрверку. I ватра буде. -
Вже втретє за цей вечiр вирiз позаду мене капелюшник, як тiльки Iгор зник за рогом, i черговий раз мене налякав.
- А, це ви. Ну як, знайшли своє iм'я.
- Знайшов, цiлих три. Але ви можете звати мене просто Бароном.
- О, то це ви барон?! З великої лiтери чи як?
- Як вам забажається.
- Послухайте, пане Бароне, ви влаштували справжню казку-феєрiю. Все було надзвичайно, але менi треба повертатися в Чернiвцi. На мене чекають.
Я брехала i чомусь була певна, що Барон про це знав.
- Менi прикро, але ви дiйсно не зможете повернутися додому сьогоднi. Автобус прибуде лише завтра о восьмiй ранку. Водiй вiдвiз журналiстiв у мiсто. Ви хiба не читали умоми i розклад фестивалю? Хто збирався покинути хутiр, мав завчасно подати заявку. - Без тiнi спiвчуття видав Барон i припiдняв капелюха.
- Його очi були не чорнi, як мало би бути на такому смуглому обличчi. Не циганськi, якi я собi уявляла, а такi як у мене - зеленi. Я вiдчула, що геть не маю сил з ним сперечатися i, що здивувало мене найбiльше, бажання це робити.
"... у мого мольфара вже є молодиця
Та хочу йму тiльки у очi дивиться..."
Я стояла не ворушачись. приворожено слухаючи, як Барон шепоче слова моєї нової пiснi.
До Барона пiдiйшли Лiя з Єшмiлєвим. У Лiї в руках була моя гiтара.
- Феєрверк, шановнi! - знову разом закричала дивна пара i над нашими головами загримiло i заблищало.
Перспектива спання або просто неба з п'яними митцями, або на горищi з Лiлi мене не приваблювала. Треба було щось вигадати. Цей хутiр починав нагадувати клiтку, а я боюся обмеженого простору. Де ж Iгор?
Iгор повернувся до мене не сам, а з жiнками: молодою i старшою в однакових хустках.
- Юлько, твоя черга, тягни... Це лотерея. Класно придумали, правда?! - жiнки простягнили менi тацю з пампушками.
- Я не голодна. Дякую. Ти взнав щось про транспорт? Може, таксi? - а-га, таксi, хiба що машину часу... самiй з себе смiшно.
Жiнки також оцiнили мiй майже жарт про таксi i голосно розсмiялися:
- Берiть, свiженькi, з вишнями... може виграєте! - звернулася до мене молодша з жiнок.
Вишень менi не перепало, лише якась мiдна монетка. От лажа.
- Є переможець! У-р-р-р-а-а-а! Обiйняв мене за плечi Єшмiлєв i знову загепали феєрверки.
- От бачите, це доля, - оксамитовим голосом шепотiв Барон, але менi здавалося, що цей шепiт пiдхопили усi динамiки, бо натовп щасливих за мене бардiв i поетiв повалив у мiй бiк.
- Тобi сьогоднi пре, Есмеральдочко, - хихикала Лiя чи Лiлi, чи Лiлiт...
- Корону баронессi! - репетував Єшмiлєв.
- Зачекайте, менi треба... Це велика честь, але... - Мабуть, я проговорила це подумки, бо мене нiхто не почув.
- Ви, принаймнi, скажiть, що я таке виграла, - спитала я у жiнок у хустках, якi вже знiмали з мене вiнок з деревiю i вдягали щось схоже на дiадему чи то з зеленого шкла чи зi свiтлякiв.
Жiнки не вiдповiли, замiсть них заговорила Лiлi:
- Ох, як же тобi щастить, Есмеральдо, менi б так...
- Прошу дуже, я тiльки за. Лiє, скажи, що тут вiдбувається? Ця вистава якась аж надто нав'язлива. - я перейшла на шепiт, хоч в тому й не було великої портеби - карнавал гудiв.
- Допоможи менi звiдси вибратися.
- Ти що й досi не зрозумiла, що це неможливо?!
- Лiлi, будьласка, - я погладила її голе плече.
- Барон менi цього не подарує.
- Вiн не знатиме. Менi тут не пособi, Лiєчко, прошу.
Вона завагалася, але лише на мить:
- Ти мусиш вiдбути ритуал, потiм я тебе виведу.
- А це довго?
- До пiвночi. Ти станеш баронессою. - Лiя дивилася кудись крiзь мене. - Пiсля цього ти зможеш розпоряджатися хутором, як тобi заманеться цiлий рiк.
- А на дiдька менi воно?! Хочеш, я подарую хутiр тобi?
- Так не можна.
- Коли я стану баронессою, то буде можна.
Рiвно опiвночi мене всадовили на дiжку-трон бiля Барона. Барон жодного разу не глянув у мiй бiк, я ж крадькома зиркала на нього.
До нас пiдiйшов Оргком, але вже не в сiрому костюмi, як ранiше, а в грубiй ляннiй сорочцi. Вiн вклонився спочатку Бароновi, а потiм менi i простягнув ключ на срiблястiй мотузцi. Я чемно пiдiгрувала йому i з камiнною мiною нахилила голову. Цирк!
Ватра догорiла до перестрибувального розмiру i публiка одразу ж придумала нову гру.
Лiя, простягла менi руку:
- Стрибнемо?
- Давай.
- Знаєш, здається, я закохалася в тебе. - сказала Лiя, коли ми стояли перед ватрою. - Iнакще чого б допомогала тобi?!
Ми розбiглися i в самому серцi вогню Лiлi висмикнула мою руку: "Тепер бiжи. Там бiля ворiт чекає машина! "
Я приземлилася на теплу траву i почула позаду себе крик. Натовп кинувся гасити вогонь на сорочцi Лiлi. Я побiгла допомогти їй, але Лiлi кивнула в бiк ворiт.
"Дякую!"- прошепотiла я майже спаленiй на вогнищi бiлявiй вiдьмi.
- Iгорку, мерщiй, - потягла я за лiкоть товариша.
Ще бiля корчми ми почули, як завiвся мотор. Ми перейшли на бiг. Я на ходу зiрвала з шиї ключ i кинула на жорна.
За кермом сидiв Єшмiлєв. Ми з ним обмiнялися поглядами в дзекалi заднього виду. їхали мовчки.
В лiсi знову з'явився зв'язок i я вiдчула, як разом з моєю "Мотороллою" пiдключається до реальностi моя майже вiдокремлена свiдомiсть.
В потязi було холодно, ми з Iгорем сiли поряд.
- Iгорку, я забула свою гiтару! - з жахом усвiдомила я, не намацавши на сидiннi чохла. Мене раптом охопило вiдчуття зради, пiдлої втечi без когось (не чогось, а саме когось, бо з цiєю гiтарою я була нерозлучна вже чотири роки), дуже близького.
- Я мушу туди повернутися. Завтра...
Мобiлка писнула в моїй торбинцi, доставляючи нове повiдомлення вiд невiдомого менi абонента:
"Ваша гiтара сумує за вами. Хiба я не казав: з хутора неможливо пiти! Б."