Аннотация: Немного фантастики на украинском языке.
Ринок
Коли у нашому Мiстi вiдкрився цей ринок, невеликий та гамiвний, мешканцi були неймовiрно задоволенi. А то ж бо: "У Столицi вже давно такий дiє, у Сусiдньому Мiстi - теж, навiть - у Мiстечку Неподалеку Звiдси, а в нас - все нiяк не органiзують!".
Органiзували, нарештi. Радiйте, люди, купуйте радiсть на розпродажi.
Люди, вони такi - зрадiли i ну тягти на ринок всiлякий мотлох, бо продавати, купувати, вимiнювати любить кожен, це невiд'ємна людська якiсть. Це ж як спорт i вiдпочинок одночасно з психологiчною розрядкою. I з жодним магазинчиком наш ринок не порiвняти, стiльки товару цiкавого - аж страх!
Ну, а куди всi, туди й нам, хоч одним оком глянути не завадить, тож ми якось призвичаїлись у вихiдний день ходити помiж прилавками. Товару - багато i рiзного, важко втриматись, щоб нiчого не купити, правда?
От Васько-Васяка, наприклад, зовсiм за безцiнь придбав собi щиросердя. Воно було м'яке i пухнасте, проте його затягали, перевiряючи якiсть, зважуючи та вiдкладаючи знову ("Важкувате, нажаль!"). Так воно майже зовсiм втратило товарний вигляд i потрапило до купи знецiнених речей. А Васько його там знайшов, вдома вiдчистив вiд бруду i тепер нiколи з ним не розлучається. Бо звик до його пухнастих обiймiв.
Iринка-смiшинка на ринку вимiняла безвiр'я на вiрнiсть. "Шило на мило", скажете? Нащо вона їй здалася, запитаєте, прискiпливо оцiнюючи? А Iринка носиться з цiєю гарно розписаною торбою по усiх усюдах i дуже задоволена. Собою i торбою вiрностi - не цукор звiсно, проте так як цукор швидко не закiнчується.
А наша Леся нещодавно за великi грошi i одну життєво важливу послугу продала кохання. Тобто думала, що продала. Та воно полежало трохи на поличцi у чужому секретерi i втекло. Пiд шафу закотилося чи пiд лiжко, а може й зовсiм - шусть за порiг i покотилося, як колобок. Де його тепер знайдеш? Де нове дiстанеш? Лесечцi дуже його бракує нинi, та бiльше за все вона боїться, що воно таки знайдеться, але в зовсiм iншої, чужої людини, i Лесечка не встигне його викупити.
Як це все трапилось, ми одразу ж гуртом пiшли на ринок i купили собi спiвчуття до Лесиних проблем. I все б нiчого, та менi дiсталося браковане - здається, що спiвчуваю, а у самої в головi так i крутиться: "А чим ти думала, коли покупцiв на ринку закликала?". Це все через мою дурну економнiсть. Теж, до речi, браковану.
--
Вибачте, дiвчинко, у Вас совiсть є? - гладкий чоловiчок загородив собою шлях далi.
--
Була десь, - знизую плечима. "На ногу я йому наступила, чи що?"
--
А може Ви її менi продасте? Скiльки Ви за неї хочете?
Овва! Яка принадна пропозицiя!
--
Вибачте, - кажу, - не продам. Самiй потрiбна. В когось iншого спитайте.
--
Нiхто не продає, всiм потрiбна, - ледь не плаче безсовiсний чоловiчок. - А як же я... i без совiстi?
--
Так, бачу, який в Вас важкий випадок, - це я так спiвчуваю. - Але ж Ви гляньте: он скiльки совiстi покинутої обабiч дороги росте! Зiрвали б собi серед них одну, яка бiльше сподобається...
Чоловiчок аж побагровiв вiд образи.
--
Ви, що! - кричить на мене. - Це ж дика совiсть! В неї голки, як в дикобраза! Вона ж мене замучить!
Тут з-за плеча зиркнула на нього моя гордiсть, зашипiла, пазурi випустила - дуже вона не любить, коли на мене кричать. Чоловiчок замовк i пiшов собi - образу плекати. I ми пiшли.
Моя гордiсть приблудилася до мене сама. Пам'ятаючи iсторiю про васякине щиросердя, я її нагодувала, вимила iз шампунем, приголубила i привчила ходити до лотка. Вiдтодi моя гордiсть завжди зi мною - ховається пiд ввiчливiстю i псує менi вiдносини з людьми.
Зараз вже, звичайно ж, нема такого ажiотажу на ринку, як ранiше. Люди стають розважливiшими, шукають найякiснiшого. В цiнi - працьовитiсть i нахабнiсть, а жага романтики i вайлуватiсть вкриваються пилом на полицях. Проте зустрiчається серед товарiв i корисне, i бридке, i смiшне - кому що до вподоби. Ось, бачте, один старий кожного дня приходить на ринок, щоб продати свою алкогольну залежнiсть. Вже три роки поспiль приходить - i три роки поспiль її не купляють. А йому викинути шкода...
А ось якась жiночка продає iстину. Iстина у неї красива. Рiзнобарвна.
--
I скiльки ж бокiв у Вашої iстини? - питаю, вдаючи з себе експерта.
Менi дуже кортить придбати iстину. Проте цiна в неї така, що моя економнiсть зомлiває, i я змушена iти далi. Не можу ж я торгуватись, не порадившись з економнiстю!
Бiля великої палатки з розумними думками я зупинилась. О, тут я можу стирчати цiлу вiчнiсть, бо це ж так приємно - блукати серед них, обираючи, а потiм купити пару томiв i ввечерi смакувати зi свiжим чаєм перед сном.
Тодi я його й зустрiла. Вiн носив iз собою уважнiсть (колекцiйний екземпляр - у мене такий навiть не прижився!), торбу снобiзму, трохи незграбну ввiчливiсть i почуття гумору. I блакитнi очi, що вмiли бачити свiт трохи iнакше, нiж всi iншi шiсть мiльярдiв пар очей.
А почуття гумору в нього було з тiєї ж серiї, що й у мене...
Ми обмiнялися кiлькома словами, потiм - кiлькома думками, потiм - пiшли блукати серед людського натовпу, раптом гостро зажадавши тишi на двох. Ми знайшли маленький острiвець спокою i зручно на ньому вмостилися. I звiдти спостерiгали за тим як вирують над ринком не впiйманi людськi почуття.
Я розповiла йому про лесечцiну бiду. Вiн сказав:
- Не переймайся. То було несправжнє кохання.
- Чому ти так вважаєш?
- Тому що справжнє кохання не можна нi купити, нi продати. Його можна тiльки подарувати. А iнодi - знайти. Але що легко дiстається, то майже не цiнується... - вiн посмiхнувся, i ми ще довго обговорювали, як необхiдно цiнувати кохання i що за нього просити.
I чи маємо ми право щось просити за своє кохання.
А ринок оминає нас i несе на своїх хвилях безлiч складових людських судьб. Ринку все одно, бо вiн - не жива iстота.