Алексєєв Сергій Трохимович : другие произведения.

Мутанти

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  
  
  
  Алексєєв Сергій Трохимович
  
  
  
  Мутанти
  
  
  
  
  
  
  
  Сергій Алексєєв
  
  Мутанти
  
  
  
  
  Доктор і моєму другові Ірині Метловой присвячується
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  Кажуть, першою цю дивовижну тварюка побачила ветеринарша Єлизавета Трохимівна Совенко, більш відома на прізвисько Сова. Пішла за грибами по своїм заповідних місць і випадково натрапила на партизанську землянку, настільки пам'ятну, що защеміло серце у старенької. Подібними бункерами, бліндажами і таємними схронами була вся друга застава порита, багато ще вціліли, а ця обвалилася, і яма вже заросла ялівцем. Місце тут дикувате, звірине, ведмеді давно облюбували крутий, сухий увал і, щоб барлогів не копати, зимували в партизанських бункерах. І кабани в морозні місяці сюди на відстій приходили, у mossy, заболоченому ловга паслися або теж норовили в землянки залягти. Раніше мисливці взимку часто їздили, з Брянська, Харкова, а то і з самого Києва, а в останні п'ятнадцять років мало хто заглядав, так і дороги зарості.
  
  Сіла Сова на купину, де колись‑то вхід був в партизанську пральню, і в цей час в ельнике що‑то ворохнулось, загурчало. А потім ніби хто‑то покликав:
  
  – Ба‑бе‑бе!
  
  
  Причому мерзенним голосом.
  
  Налякати ніж‑небудь бабку Сову було важко, особливо в рідному брянському лісі, та до того ж здалося, ніби це козел відірвав мотузку і ув'язався слідом, оскільки теж любив по гриби ходити. Сама ж привчила, коли ще козенятком був, і ось з тих пір, як тільки козуб візьме, Стьопка швидше її в ліс: біжить попереду і всі хороші збиває, а мухомори жере, стервец. А як нажрется, ну просто дурень дурнем. З лісу прийде, стане біля митниці і народ в Росії не пускає. Варто, репетує, передніми копитами землю б'є – мабуть, йому здається, ніби він звір могутній, з коня величиною. Свату ж, Тарасу Опанасовичу, і зовсім проходу не дає: то як‑то на ворота загнав, то навіть на дах проїжджаючого повз трактора, а нещодавно всю його машину рогами побив. Наркоман, одне слово, тому й брати не стала з собою.
  
  Придивилася, і начебто насправді волохатий цапиний пліч в ялинках майнув. В інший раз зломила хворостину і прогнала, але тут подобрішала від натовпу спогадів юності і покликала буркотливо:
  
  
  – Ласкаво вже, Стьопка, виходь...
  
  
  А козел у відповідь знову як‑то бридко заблеял:
  
  
  – Ба‑бе‑бе! Так‑ай!
  
  Наче просить‑то! І здалося, на дерево поліз – роги на верхівці промайнули і потім морда бородата. Ну, значить, знову мухоморів наївся!
  
  – Ти чого це там, дідько? – гримнула Єлизавета Трохимівна. – А ну, слазь!
  
  Тут гілки‑то розсунулися і з'явилося чудовисько – горбате, мохнате, ручищи до землі, а з вовни чорні очі блищать! І здалося, числом їх три! На голові ж то роги, то вуха і рило кабаняче. Загалом, не чоловік, не звір і навіть не мавпа, хоча на двох ногах стоїть.
  
  
  І справді лісовик!
  
  Однак бабця Сова твердо знала, що лісовиків не буває, не забоялися, взяла ковіньку напереваги і – як в штикову атаку на фашиста:
  
  
  – Пішов отседова! Геть, геть!
  
  Потворна ж ця тварюка лапи до неї тягне, наче схопити хоче, і шкіриться ще! Тоді бабулька в неї порожнім козубом метнула – точно в морду:
  
  – На тобі!
  
  І сама тікати без оглядки. Мабуть, версти дві бігла зарослими партизанськими стежками. Потім лише спохопилася, але пошкодувала більше не кошик, а срібне колечко, в ньому приховане: руки у Сови від старості висихає, і воно часто спадала з пальця. Так от, щоб випадково не зронити в лісі, бабка продевала у нього шнурок і прив'язувала всередині кошики. Пам'ятне було колечко, дороге, все життя з ним ні на хвилину не розлучалася, та повернутися вже ні сил, ні сміливості не вистачило. Подумала: добре, завтра з ранку приховуючи з собою козла, для надійності «вальтер» німецький з підпідлоги дістану і сходжу. На що чудовиську цього кошик моя? Мабуть, не візьме, та й каблучка навряд чи помітить. А гриби зжере, так і ладно...
  
  Розповідати нікому нічого не хотіла, та тут у поскотины, на краю зарослого травою пасовища, як на зло, їй дід Куров зустрівся, Степан Макарович – колишній чоловік, з яким розійшлася Єлизавета Трохимівна років десять тому. Повинно бути, побачив Сову ще на узліссі, сховався, почекав, а потім як вистрибне з трави:
  
  – Хенде хох! Аусвайс! Шнель, шнель!
  
  Він ще з молодості такий був пустотливий, норовив при нагоді страху напустити, пожартувати, розіграти. Потім начебто зупинився, став розсудливим, але до старості знову, мабуть, став юний вік впадати.
  
  Єлизавета Трохимівна не здригнулася, лише притулилася до жердин загорожі, щоб отпыхаться. В іншій‑то раз і дісталося б діду, але спогади, які прийшли біля зруйнованої землянки, несподіваним чином стушевали колишні образи.
  
  Степан Макарович ніколи особливою уважністю до свого постарілу дружині не відрізнявся і тут не відразу помітив, що вона запалилась, віддихатися не може, бліда й прибігла з лісу без кошика. А помітивши, запитав поблажливо:
  
  – Хто гнав‑то так? Або напугалась чого?
  
  – Тобі‑то яка турбота? – по‑совиному напыжилась Єлизавета Трохимівна, однак задиратися їй в той час не хотілося.
  
  – Особи немає, трясешься...
  
  А у баби і справді раптом ноги підкосилися, і вона бочком сповзла на траву.
  
  – Ох, лихо мені, Курей, – тільки й простогнала мимоволі, та ще партизанським прізвиськом назвала.
  
  – Та що трапилось‑то? – занепокоївся Куров і навіть заметушився. – Давай, підіймайся!
  
  Підхопив під пахви, підняв, притулив до паркану і тримає. Від цієї участливости, а може, від недавніх спогадів Сова і зізналася:
  
  – На другу заставу по гриби ходила.
  
  – Ого, ближнє світло!
  
  – Так сушмень варто, порожньо в лісі. А там за ловга обабки та серушки потрапляють...
  
  – І що?
  
  – Присіла відпочити, тут він і виліз з ялинників...
  
  – Хто – він?
  
  – На козла схожий! І репетує так, ніби просить чого. Баба, дай, каже. Чого дай?
  
  – Ага, а тобі ніби дати нічого? – І посміхнувся, старий розпусник.
  
  – У вас, жовто‑блакитников, одне на умі! Має, лісовик був!
  
  – Чого мелеш‑то?
  
  – Не знаю, як і назвати... Може, мавпа, так адже рило, як у вепра, і ніби роги на маківці. Стоїть на ногах, горбатий, кудлатий, і гарчить... тільки Трохи не схопив.
  
  – Поблазнилось, піди‑ка, – обережно не повірив Степан Макарович.
  
  – Так ось як тебе бачила! В ялинках спочатку ховався, думала, козел. А виліз – страх божий І ощерился! Гей, ти‑шо мене лапаешь‑то?
  
  Дід схаменувся, відпустив Єлизавету Трофимовну і озирнувся, видаючи тим самим розгубленість. Він знав свою колишню дружину тищу років, ще з її партизанських дівочих часів, і ніколи подібних історій з нею не пріключалось; навпаки, Сову було важко ніж‑небудь налякати або схвилювати навіть в літах похилих. В інший раз здавалося, вона зовсім безсердечна і нерви у неї залізні. Незважаючи на вік і у зв'язку з відсутністю ветеринарів вона до цього часу каструвала всіх поросят і бичків у районному селі Братково – як на російській, так і на українській його сторонах. Причому, здається, робила це з мстивим задоволенням...
  
  – Може, і не лісовик, – раптом засумнівалася Єлизавета. – А цей... Як його? Іті, чи що...
  
  – Кого – " яті?
  
  – Тобі б тільки яті! Тварюка так називається, гімалайська. По телевізору показували.
  
  – Не іті, а єті! – зі знанням справи поправив Куров. – По –нашому, снігова людина. Так брешешь ти, Сова... Звідки йому взятися? Осліпла, мабуть, привиділося. Він у горах живе.
  
  
  Вона ображалася миттєво і від образи ставала зухвалою і задерикуватої:
  
  
  – А ось піди на другу заставу і глянь! Подивлюся, як ти від нього тікати будеш!
  
  – Була нужда, ноги бити...
  
  Курову не хотілося сердити бабу. Він надто добре знав сварливу вдачу колишньої дружини і намагався уникати усіляких сварок, оскільки Єлизавета Трохимівна відразу ж починала отруювати йому життя дрібною помстою. Коли вони розійшлися, то поділили город, майно, хату й навіть пекти. Оскільки ж піч була єдиною, то діду дісталася топка і лежанка, а бабці тільки одна її тепла стінка і труба з засувкою. Це її цілком влаштовувало, бо топити‑то своїми дровами доводилося Степану Макарычу і тим самим обігрівати половину Сови. Він вже старими фуфайками і ковдрами перегородку обшив, щоб тепло у себе затримати, а воно все одно до бабці йде. Вона там, чути, боса по підлозі шльопає, а дід у валянках сидить навіть влітку. Мало того, варто посваритися – так Сова дочекається, коли дід затопить піч, і закриє трубу. У таких випадках дим заповнював всі його житло, змушував тікати на вулицю і потім шукати компроміс з колишньою дружиною – угар до неї дивним чином не проникав! Влітку можна було б і не боятися такого шкідництва, однак кухня разом з газовою плитою при поділі відійшла бабці, і Ку‑рову доводилося готувати їжу в печі цілий рік.
  
  – Тоді не кажи, що брехня! – Сова все більше розпалювався. – Ніби я брешу йому! Ніби осліпла! Зрячий вишукався! Сам би побачив, так в штани навалив б, Курей ти щипане!
  
  
  Це вже було занадто, але дід і не таке терпів від неї в минулому.
  
  
  – Може, звір тебе злякав? – припустив він. – Кабанів‑то он скільки розвелося, і ведмеді другий заставі пішки ходять...
  
  – Сам ти ведмідь! Що я, не відрізню дикого звіра від цієї тварюки? У ній адже не лапи, а руки були. І бородища – во! Може, навіть інопланетянин. Передають он, гуминоиды ці на Землю давно прилетіли. Корабель у них зламався. Може, оселилися на заставі і живуть? Там же нині всяка бро‑дяжня мешкає...
  
  – Волоцюгу ти бачила!
  
  – Ось чого причепився до жінки? Не вірить, а?! Ти мені все життя не вірив, бо і під укіс пустив, бандера недобита!
  
  – Та буде тобі, Єлизавета, – пробурчав дід цілком добродушно. – Ну, подивилася на лісовика, і хрін з ним. Жива залишилася, і добре.
  
  – Не на лісовика, а на снігової людини! А то на гумино‑
  
  
  іда...
  
  
  – Нехай і на снігового...
  
  Стара вже отдышалась, взяла себе в руки і, як бувало в таких випадках, від обурення аж присіла, як кішка, притиснула вуха і зашипів:
  
  – Ох, і хитрий же ти, помаранчева чума! Ніби погоджуєшся, а сам собі на умі! Ух, порода ваша хохляцьке! І взагалі, ти що тут робиш? На території чужої держави? Як нині твоє прізвище? Курвенко?
  
  – При чому тут прізвище? – Тепер вже дід розсердився. – Що ти в самому‑то справі? Я до тебе по‑доброму йшов, хотів порадувати!
  
  – Ну‑ка геть у свою самостійну Україну! Нічого тут виглядати так винюхувати, натівський прихвостень!
  
  Дід тільки рукою махнув і пішов до митниці, бо знав: якщо Сова нову його прізвище згадала, значить, її понесло і толку не домогтися.
  
  Він і справді все життя був Куров і вважав себе росіянином, а тут, коли райцентр розділили демаркаційною лінією і він разом зі своєю половиною хати опинився в Україні, за рішенням районної Ради усіх переписали на хохляц‑кий манер і виправили відповідний паспорт. Ділили‑то поспіхом, як доведеться, і вийшло, що всі москалі опинилися в Україні, а хохли в Росії – так вже з давніх пір було заселене Братково. Хто б думав, що коли‑небудь роздеруть село на дві держави?
  
  Степан Макарович документа не взяв з принципу, так спочатку пенсію перестали приносити, а потім обманом старий забрали і новий втулили. З‑за того і російського громадянства не дали, хоча він в газету написав, що не хоче долучатися до України. До Верховних судів обох держав дійшов, щоб відновити справедливість, сотню довідок різних зібрав, живих свідків розшукав, три загальних зошити на листи переклав – не допомогло. І тоді ветеран партизанського руху оголосив свою хату з двором окремою державою, нарив ходів з свого підпідлоги, щоб боротися з економічною блокадою і відчувати себе вільним, після чого відмовився підкорятися яким‑небудь законам і владі. Хотів ще свої гроші надрукувати, поштові марки і намалювати герб, продавати все це і жити, як Папа Римський, але потім злегка охолола. Хрещеник його, Микола Волков, людина політично грамотний, таємно порадив назвати держава розміром в півхати – Київська Русь. Він був майстер вигадувати всілякі комбінації. Щоб нікому образливо не було, мовляв, завжди буде політичне виправдання. Якщо держава Ізраїль, якого не існувало тисячі років, відновили, то чому б не відродити Київську Русь, хоча б не з цілим народом, а в особі однієї людини? Кілька років Куров з цими ідеями носився, однак давнє відновлена держава не визнали навіть в сільпо, де відпускали товари під запис.
  
  Єлизавета ж Трохимівна з того самого дня, як дізналася, що дід тепер Курвенко, та ще почула плітки, мовляв, він по своїй волі став так називатися, у всякому суперечці використала це як найвагоміший аргумент – щоб образити до глибини душі.
  
  
  Навіть козла свого Степаном назвала...
  
  А дід був москаль природжений, оскільки народився і виріс в Московській області і взимку сорок першого, після короткострокових диверсійних курсів, був закинутий на парашуті в брянські партизанські ліси – німецькі ешелони під укіс пускати. Його тоді ніхто в загоні ні прізвища, ні імені не кликав, з конспіративної необхідності ходив він під кличкою Курей, тобто півень. Так кликала його і майбутня, а тепер вже колишня дружина, яка ще зовсім дівчиськом в загоні товариша Ковпака прала білизну, кулеметні стрічки патронами набивала і носила, як і досі, прізвище З‑венко...
  
  Куров і сам відчував, що до старості образливий став і, мабуть, від Сови заразився бажанням дрібної помсти, бо відійшов від поскотины, обернувся і крикнув:
  
  
  – Ти, дура‑баба, перш запитала, навіщо я до тебе в суміжну державу ходив!
  
  Єлизавета Трохимівна насторожилася, але з гордості не перепитала. І тоді дід із задоволенням подражнив її:
  
  – Від Юрка лист прийшов! Одному мені адресовано! Бабка Сова в той же час сіпнулася було слідом і навіть рукою махнула, але Степан Макарович лише додав кроку.
  
  Юрко був їх хоч і не єдиний, але найдорожчий, вихований мало не з пелюшок, улюблений онук...
  
  
  ***
  
  Дід Куров особливо‑то не поширювався про те, що йому Сова повідала, щоб пліток не розносити, оскільки сам все‑таки не повірив ні дідька, ні до снігової людини. Хрещеникові своєму, Миколи Волкова, тільки й розповів в той же день. Та й то жартівливо, мовляв, хрещена його сьогодні пішла по гриби, і її в лісі який‑то людиноподібний звір, навроде горили, трохи лапами не схопив. Так вона кошик кинула і бігом прибігла з другої застави – а це тобі не ближнє світло, – он, мовляв, ще скільки здоров'я у бабки!
  
  Микола Семенович був освіченою, з молодості в начальниках ходив, навіть один час, під кінець радянської влади, головою Братковського райвиконкому працював. Але з дружинами молодому предрику не щастило: першу у нього посадили за розтрату, з‑за чого і сам він постраждав; друга пішла, зайнявшись бензиновим бізнесом, і тепер Вовків жив цивільним шлюбом з третьої – владної і норовливої Тамарою Кожедуб, судовим приставом москальського районного суду. Вона через брата свого пана Кушнера, і влаштувала
  
  Волкова на хлібне місце – начальником українського митного пункту. А начальником російського був Шурко Під‑вченко, як дві краплі води схожий на Миколу, тому іноді їх плутали і говорили, що вони від одного батька, тільки від якого, вирішити не могли.
  
  Волков‑то спочатку на все це справа купився, але коли скуштував життя з Тамарою та митної роботи, став однаково нудитися як від співжиття, так і від своєї служби, куди його визначили мало не насильно. Останнім часом він скаржився, що стрімко тупіє, втрачає колишню інтелект, рухливість розуму і мови, тому що змушують учити українську мову. Мовляв, в голові відбувається мішанина, сумбур і навіть хвороба розвивається рідкісна і заразна – роздвоєння свідомості. Це коли один і той ж людина здається дуже розумним, то ну просто дурень‑дурнем. Можливо, від цього захворювання у Миколи з'явилися дві таємні мрії, які виключали один одного. Перша – позбутися яким‑то чином від Тамари, а друга – повернутися в районну владу, головою адміністрації або, на крайній випадок, головою районної ради. Але друга мрія була як раз і нездійсненна без офіційної одруження на співмешканці. І потім, записаний українцем, Микола Волков толком не знав державної мови, а без цього зайняти таку високу посаду йому теж не світило. Він говорив суржиком, дикої суміші москальського, хохляцкого і бульбашского, як і всі інші, за рідкісним винятком, жителі Братковського району. А вимагалося володіти справжньою українською мовою, щоб і іншим приклад показувати, бо Сильвестр Маркович, тобто пан Кушнер, від якого залежало призначення, терпіти не міг мови кацапів. Тому хрещеник Степана Макарича, сидячи на митниці, ось вже рік без малого роздумував, як вчинити, і на всяк випадок зубрив цю мо‑ву за шкільними підручниками.
  
  З охолостившимся дідом Куровым вони‑то мірою були товаришами по нещастю – стосовно жінок, роздвоєного свідомості і самого способу життя, і саме це зближувало їх більше, ніж відносини хресного споріднення. Зійдуться, бувало, вип'ють горілки і давай говорити про наболіле – дивись, і легше стає.
  
  Вислухавши хрещеного, Микола висловив думку, нібито то не звір хресну ловив, а звичайнісінький мутант, прибігши в ці краї з чорнобильської зони. Там‑де деякі селяни залишилися жити і понароджували виродків, і ось ці напівлюди, напівтварини істоти вже виросли й розійшлися: хто в Україну, хто в Білорусію чи Росію, і тепер бродять по лісах, народ лякають, а більше буряк з полів крадуть, овець, телят, або молодих дівок ловлять і тягнуть у свої барлоги. І хоч зовні вони схожі на людину, але обросли шерстю, буває, і по три очі в них, або, гірше того, роги на головах виростають, і навіть хвости. Істинно, чорти ! Але, кажуть, швидко старіють, живуть недовго – до двадцяти років всі помирають. Мовляв, ще в минулому році Шурка Під‑вченко, російський митник, від неробства захоплюється всілякої чортівнею, на тій же другий заставі спостерігав людиноподібна істота, яка живе потай, майже не залишає слідів і, швидше за все, мешкає у вцілілому бункері. Взимку босий і голий ходить, так вовни тільки на підошвах немає, як у ведмедя. У них, мовляв, відбувається замут‑поширення генів, тому і називають їх мутантами. І цей же Шурка придумав легенду, ніби це не хто інший, як чорний партизан, – за аналогією з чорним альпіністом: коли‑то покинутий в біді своїми товаришами, він, ставши безсмертним, ходить тепер партизанськими стежками і шукає їх, щоб помститися. Повна брехня, звичайно, бо Куров краще всіх знав: партизани навіть мертвих своїх товаришів не кидають.
  
  А ось бачити мутанта Вовченко цілком міг, в цьому Ми‑кола впевнений. І прямо запитав би у свого колеги, але стосунки у них були складні, конкурентские і упереджені. Коротше, під'їдали один одного де і в чому тільки могли, так що на відвертість розраховувати не доводилося. Гірше того, принциповий російський митник тут же настукав би куди слід, і почалися проблеми. Тому Волков відразу попередив хрещеного, що базікати про це заборонено, мовляв, є таємне міждержавну угоду про нерозголошення відомостей про мутантів – щоб не відлякувати західних інвесторів чорнобильської небезпекою. Тому всіх очевидців відразу ж звинувачують у завідомо неправдивої пропаганди ганьблять незалежні держави вигадок або оголошують божевільними і поміщають в дурдом. Ти, мовляв, сам мовчи і хресної покарай, щоб тримала язик за зубами, якщо в психушку не хоче на старості років.
  
  Все‑таки добре поговорити з розумним і знаючим чоловіком! Куров в той же вечір прийшов у свою половину хати, однак попереджати Сову ні про що не став, а надумав влаштувати їй випробування: затопив грубку, поставив розігрівати вечерю і почав чекати, влаштує йому сусідка газову атаку чи ні. Минуло п'ять, десять хвилин, але тяга не зменшувалася, потім і картопля з салом зашипіли на сковороді – бабка трубу не закривала. Значить, клюнула на повідомлення про листі від онука і мститися не стане. Степан Макарович повечеряв під чарку горілки, остаточно раздобрел і постукав у стіну.
  
  
  – Гей, Сова! – гукнув. – Ти про снігової людини‑то не базікай, а то в лікарню запроторять.
  
  – Це ще чому? – не відразу запитала вона.
  
  – Державна таємниця. За розголошення – термін. Ти не лісовика бачила, не гуманоїда...
  
  – А кого, за‑твоєму?
  
  – Мутанта.
  
  – Якого ще муданта?
  
  – Чорнобильського, радіоактивного. Урод такий, не людина і не звір...
  
  – Ну, я чула про них, і чого?
  
  – Нічого. В дурдом посадять, і все.
  
  – Може, у вас, хохлов, це державна таємниця, – відреагувала Єлизавета Трохимівна після недовгого роздуму. – А у нас в Росії секретів немає. У нас країна відкрита, вся нарастапашку.
  
  – Та у вас мутанти під грифом.
  
  – Хто сказав?
  
  – Микола Волков.
  
  Сова свого хрещеника вважала бабієм і недолугим мужиком, втім, як і його давно зниклого батька, тому єхидно хихикнула – перегородка була не толстой, в дві дошки, і все бабині інтонації чулися виразно:
  
  – Знайшов кому вірити!
  
  Але паплюжити його, як зазвичай, не стала – повинно бути, пам'ятала про листі від Юрка...
  
  – Як хочеш, – байдуже відмахнувся Куров. – Заарештують, тоді не ридай. Пухнаренков ваш за цим особисто стежить.
  
  
  Пухнаренков був главою російської адміністрації.
  
  
  – А чого ваші чорнобильські муданты в нашому брянському лісі роблять? – після довгої паузи спитала Сова.
  
  – В основному дівок ловлять, – посміхнувся дід. – Тебе ж теж хотів зловити?
  
  – Я ось йому зловлю! – почулося виразне клацання затвора. – Нехай тільки встренется ще раз!
  
  – Ти навіщо «вальтер» відкопала?
  
  – Від вас, хохлов, оборонятися!
  
  – Не шалі, Єлизавета...
  
  – У мене козуб на другий заставі залишилося! І ножик... Я жінка одинока, допомогти і захистити нікому, завтра сама піду...
  
  І ніби схлипнула. Це вона так тиснула на жалість, сподіваючись, що Куров сходить і відшукає кошик або, на крайній випадок, з нею піде, але всі подібні прийоми колишньої дружини дід давно вивчив і ніяк на них не реагував: варто трохи дати слабину, як верхи на шию сяде і буде підганяти – характер такий. Дід у відповідь включив телевізор, розтягнувся на ліжку, немов ситий кіт, і Єлизавета Трохимівна зрозуміла: не розжалобити нині колишнього чоловіка.
  
  – Лист в щілинку просунь! – зажадала вона.
  
  – Який лист?
  
  – Від мого онука!
  
  Після розділу хати в перегородці залишалася єдина щілина – за піччю в кутку: хата від старості просідала, і, як не затикали, ні зашпаровували, щілину все одно світилася однаково в обидві сторони.
  
  
  Дід навіть не поворухнувся:
  
  
  – Мені адресовано!
  
  – А я його бабця рідна! Маю право! Сунь зараз же, а то буде тобі газова атака!
  
  Куров покосився на протигаз, висить завжди напоготові, під рукою, і потягнувся:
  
  – Тільки спробуй... Світло отключу.
  
  Електричні пробки залишилися на дідовій половині хати, і, бувало, взимку, коли темними вечорами Сова дивилася серіали, ця загроза діяла безвідмовно. Але зараз на дворі ще сонце не сіло, тому бабка простучала босими кістлявими п'ятами по гулкому підлозі і голосно брякнула пічної заслінкою.
  
  – Нюхай, хохляцьке рожа!
  
  Степан Макарович холоднокровно натягнув гумову маску протигаза, відчинив віконце і, поправивши подушку, втупився в телевізор – показували новини. Піч вже прогорала, тому синій, чадний дим майже не застилав екрану, не заважав дивитися і повільно нісся на вулицю. Єлизавета Трохимівна дочекалася хвилин п'ять.
  
  – Ну чого, живий ще, бандера? – запитала нарешті.
  
  – Що мені зробиться? – пробубнів крізь маску Куров. – Я вже звик терпіти від вас, москалі прокляті. Постривай, ось хохли вступлять в НАТО і покажуть вам кузькіну мать.
  
  – Нехай вступають! – без особливого азарту підбадьорила Сова. – І мерщій! Ось вже потіхи буде – хохли в НАТЕ!
  
  – Чого ж потішного?
  
  – Так їй же відразу прийде хана!
  
  – Кому – їй?
  
  – НАТЕ твоєю!
  
  – А вони тоді – в Євросоюз!
  
  – І цього союзу буде повний гаплик! Ви, хохли, – наш засадний полк. Ми вас скоро в Штати зашлем! Шоб роз'єднати їх до чортової матері! Від них вся зараза йде...
  
  – В тому і є ваша москальська агресивна фізіономія! – знехотя відпарирував дід.
  
  Старій, повинно бути, теж набридло сперечатися, та й цікавість разбирало – відкрила засувку на трубі і попросила глухо:
  
  – Скажи хоч на словах, що пише‑то Юрко?
  
  – Що треба, те й пише.
  
  – Уклін‑то мені прислав?
  
  – Уклін надіслав, про здоров'є питав. Не примерла ще, каже, бабка Сова? Не сунули її в свердловину?
  
  – Ну чого верзеш‑то, дурень? Хіба Юрко так про рідну бабусю запитає?
  
  – Гаразд, жартую...
  
  – Відпиши йому, мовляв, погана стала, вболіваю!
  
  – Нічого собі – погана! – засміявся дід. – З другої застави риссю прибігла, і хоч би що!
  
  – З останніх сил прибігла. Від муданта цього сніжного...
  
  – Та ти й без муданта як вертоліт!
  
  
  Стара загоревала і, судячи по звуку, зарядив пістолет.
  
  
  – Приїхати у відпустку‑то обіцяється?
  
  – Обіцяється, чекай... Поки, каже, жменя алмазів не накопаю, не приїду.
  
  – Здалися йому ці алмази! – Сова ображено высморкалась і тут же почала сваритися з причетом: – А все ти! Ти дорогу з рідної хати показав! Ось і залишилася я одна‑одине‑шенька на старості років! І нікому буде води подати...
  
  Куров знав, що ця пісня на добрих півгодини, зняв протигаз і додав звук у телевізорі. Зазвичай в таких випадках він відмовчувався, оскільки подумки погоджувався з колишньою дружиною і відчував себе винуватим.
  
  Після звільнення брянщини від фашистів диверсанта Курова демобілізували по пораненню, але замість того, щоб в той час відправитися додому, в Московську область, він опинився в Братково. Його партизанська подруга Ліза Совенко вмовила залишитися в її рідних місцях: мовляв, поправишся і поїдеш, куди тобі поспішати? А сама, підступна, вже тоді замислила одружити Кура на собі і назавжди залишити на Україні, тому й ласкава була, безвідмовна, всяку його волю виконувала і в рот заглядав. Він і не збирався одружитися на ній, не подобалася йому Сова – кирпата, очі маленькі, востренькие і губи вічно здивованої трубочкою. І хоч рано дозріла, апетитно округлилася, немов червонобоке яблуко, та не те що вкусити – вщипнути не дає. Командир прикріпив її до Курову, щоб навчив всім премудростям вибухового диверсійної справи, так і утворилася пташина диверсійно‑розвідувальна група Курей і Сова. Тому вони на пару цілий рік нічим іншим, крім рейкової війни, не займалися. Це вже коли він доліковувався під її наглядом у фронтовому госпіталі, втратив одного разу пильність і допустив недозволену витівка – як‑то само собою вийшло, ненароком. Думав, обійдеться, і, одужавши, зібрався їхати, але Сова раптом заявила, мовляв, на сносях я, і не соромно тобі, геройскому партизану, кидати обманутую вагітну дівчину, фронтову подругу напризволяще? Загалом, він по молодості‑то піддався шантажу, залишився, але в сільраді розписуватися не став принципово.
  
  
  Вона тоді і на це була згодна.
  
  А Братково німці ще в сорок другому дотла спалили, жити ніде, так вони знову повернулися на другу заставу, оселилися в пральні і прожили там до весни. Хотіли влітку хату поставити в селі – їм, як героям, землю і дали матеріалу на будівництво, але тут заявився вербувальник і каже, мовляв, на золоті копальні потрібні підривники. Вони ж з партизанської подругою нічого тоді ще не вміли робити, крім як вибухівку під рейки або мости підкладати так ешелони під укіс пускати. Курова з вагітною дружиною не взяли б, але подружжя приховали це, записалися добровольцями і поїхали в Якутію. Тут через деякий час з'ясувалося, що Єлизавета пусту і ні на яких вагітною не була, але вже пізно, кігтик загруз. Так п'ять років вони на пару шпури бурили, амоніт закладали і рвали породу з кварцовими золотими жилами. Треба сказати, Сова і в тилу у німців була запеклою, іноді ледве не у них на очах магнітні міни під вагони ставила; тут же і зовсім расхрабрилась, і виникло між подружжям щось на зразок ризикованого змагання – хто коротше запальний шнур залишить. Одного разу били шурф буропідривним способом з корінних порід, і така заруба, що ніхто не хоче поступитися. А суть її полягала в наступному: треба було зарядити шпури, звести детонувальні шнури в колектор з капсулем, вже в нього вставити бікфордів шнур, запалити його й, поки горить, встигнути піднятися наверх в кориті, яку викручували коміром двоє гірників. І виходило: шурф все глибше, а шнур коротше. Було вже десять метрів глибини, коли Степан встановив абсолютний рекорд і підірвав заряди тридцятьма сантиметрами – менше залишати вже було ніяк не можна. Але Сова увійшла в раж і здаватися не збиралася: демонстративно вкоротила шнур ще на вершок і спустилася у забій.
  
  
  – Не шалі, Єлизавета! – попередив Куров. – Не встигнеш!
  
  – Встигну! – відповідає ця поперечна жіночка. – Я легше тебе!
  
  
  Залізла в баддю, запалила і кричить:
  
  
  – Вира!
  
  Гірники теж увійшли в азарт і страх втратили, навалилися на рукояті, крутять воріт, сміються – Степан кинувся допомагати, і все одно не встигли. Гримнув вибух, коли Сова була вже над гирлом шурфу, і це її врятувало: потужної ударної хвилею її підкинуло метра на три вгору і тільки посікло дупу кварцовою крихтою жили. Кажуть, у лікарні, коли виймали осколки, то навіть самородне золото знаходили, правда, найдрібніші частинки витягти не змогли, багато ще й залишилося. Місяць вона пролежала на животі, поки не зажило, після чого до вибухівки більше не доторкалася, поїхала вчитися на курси ветеринарів і останні два роки в Якутії пропрацювала на кінній базі рудника. І то від цього пам'ятного вибуху, то від золота, яке вросло в тіло, але нарешті пробудилася в Сові жіноча природа: несподівано завагітніла і народила первістка Тараса. У Братково вони повернулися з причини другої вагітності. З двома‑то малими дітьми важкувато в холодних краях. Завдяки солідному північному заробітку збудували велику хату посередині села – як героям‑партизанам, їм відвели найкращий ділянка – і років двадцять, поки сини не виросли, жили душа в душу. Вивчили Тараса на механіка, одружили, але народжена в Якутії бродяжья невгамовна душа куди‑то маніла сина, і в результаті взяв він свою дружину та по комсомольській путівці поїхав на Сахалінські нафтопромисли, простим бульдозеристом. А через рік слідом за ним і другий син, Василь, зірвався, – обидва за довгим рублем погналися. Причому поїхали не спитавши, свавільно, чому Сова і почала бурчати на чоловіка, мовляв, це ти їм дорогу з дому показав, бо сам за характером бродяга, бездомок і кочівник.
  
  Там, на далекому острові, в Тараса народився Юрко. Онук, довгоочікуваний, красивий, гожу, був, однак, болючим‑за худого сахалінського клімату. Як‑то приїхав старший у відпустку, нащадка свого показати, а Сова як побачила його, так і відрізала:
  
  – Онука вам не віддам! Загубіть, іроди, дитини!
  
  Батьки особливо не пручалися, залишили Юрка і поїхали. І ще на кілька років в хаті запанував мир і душевний спокій, але лише до тих пір, поки онук в армії не служив. Немов підмінили хлопця. Начебто і наречену собі знайшов, свою, братковскую, Оксану Дременко, першу красуню в районі. І батьки в неї люди солідні, шановні: батько Тарас Опанасович секретар райкому, мати головним лікарем в лікарні. Через них Юрко і на роботу поступив в ДАІ – прибуткове місце, з казенної машиною і одежей. Здавалося б, одружуйся і живи, в вус не дуй! Ан ні, зажурений, заметушився, все йому не гаразд.
  
  – Справи великого хочу! – заявив одного разу дідові. – Світ хочу подивитися. А одружуся, так далі Брянська не заїдеш.
  
  Та й Оксана тоді була дівицею гордої, зарозумілою: секретарської доньці окрему кам'яну хату і мало не ца‑рицыны черевички подавай на весілля. Не те, мовляв, що за наречений – гол як сокіл, хоча предки все життя на нафтопромислах отмантулили. І ось ця ссыкуха схилила хлопця з'їздити на заробітки, та не на Сахалін, а по дідовій доріжці, в Якутію, за алмазами. Тоді багато хто їхав на півночі, Шурка Вовченко звідти повернувся і одразу ж цегляний особняк вибудував під залізним дахом, машину «Волгу» купив і ще залишилося грошей, щоб жити і дурня валяти. Говорили, пощастило йому – виколупав одного разу великий алмаз і продав спекулянтам. Посаду начальника митного пункту, за чутками, він просто у Пухнаренкова купив за сім тисяч доларів. А все для того, щоб сидіти на теплому місці і займатися своїми справами для душі. Він ще на Півночі захопився всякими незрозумілими явищами природи – літаючими тарілками, прибульцями і іншими чудесами. Сидів на митниці, з вежі в телескопічну трубу ночами дивився, що‑то записував або читав книжки, що надсилаються йому поштою. Дід Куров вважав, ось так і повинен жити людина: потрудився з усієї сили кілька років, а потім живи в своє задоволення. Але багато думали про Шурку, що він трохи з глузду збився: немає б бабки заробляти на хлібному місці, а він, дурень, чортів ловить сам і ще інших заражає всілякими небилицями.
  
  І сам Дременко думав віддати дочку за багатого зятя і ще чув, що скоро прийде кінець його владі. Тому радив Юрка перш на ноги встати, а потім одружитися.
  
  Загалом, завербувався онук і поїхав робити великі справи. А тут почався загальний розлучення, розділ майна і державного городу. Коли ж він закінчився, бабка Сова, мабуть, з ума вижила по старості і зажадала, щоб Куров на ній одружився законним шлюбом. Все життя прожили нерасписанные і нічого, а тут закортіло їй: мовляв, не бажаю в домовину лягати дівчиною невінчаної. Як онук подався в Якутію, так вона тоді вмирати зібралася і навіть труну собі купила, щоб її гробові гроші не пропали. Правда, потім подарувала його, коли одна з її подруг померла. Дід мало не піддався на провокацію, але поміркував і вирішив не смішити народ на старості років і розписуватися відмовився. Так бабця і зовсім сказилася і стала будувати в хаті кордон. Сама дошки тягала, городила, вигадуючи, звичайно, собі побільше, але дід не противився. Однак двері між половинами все‑таки забивати не стала, а замкнула на величезний висячий замок і заважила преміальним килимом, отриманим коли‑то за успіхи у справі кастрації та осіменіння.
  
  – До мене в Росію більше ні кроку! – заявила. – Не хочу з вами, хохлами, на одній житлоплощі жити!
  
  Звичайно, це вона від туги за онукові, але, бачачи непохитність Сови, Куров зі свого боку перегородку обколотил старими фуфайками, ганчір'ям непотрібним, навіть шинелі не пошкодував. Зверху для акуратності струганими дошками закрив, повісив на двері замок і прикрив її своїм преміальним килимом.
  
  Юрко ж в Якутії тільки грошенят запрацює на хату, але доїхати до аеродрому не встигне, щоб купити квиток, дивись, згоріли, подешевшали – на зворотну дорогу не вистачає. Повертатися ж з порожніми руками ганебно, онук вродив весь у бабу: впертий, як всі Совенки, зухвалий, норовливий, загалом, за характером – так справжній хохол. Перші роки старим листи часто писав, Оксані ж мало не кожен день, і ніколи не скаржився на долю, колупав свої алмази в кімберлітової трубки і обнадіював діда з бабою і наречену, мовляв, ще на рік залишуся і тоді вже на кам'яну хату буде. Але тут дефолт в Росії стався, і Юрка знову залишився з носом, та у відчай не впав, бо на диво перша раскрасавица Оксана все ще чекала його, оберігала себе, не відповідала на залицяння і всім старостам, що були, гар‑буза виносила – любила міцно, має бути, свого нареченого. У результаті залишилася незаміжньою, на пару з Тамарою Кожедуб. Вони довгий час навіть ходили всюди разом, під ручку, а якщо на дискотеку, то танцювали шерочка‑з‑машероч‑кою. Мужики все ще облизувалися, дивлячись на недоступну Оксану, а Тамару просто ніхто заміж не брав, побоювалися її саженного зростання, непомірних обсягів і богатирської сили. Але таємно захоплювалися, дивлячись на обох. Ось ці‑то несміливі братковские женихи і пустили по селу брудні розмови, мовляв, не дружба у цих двох старих дів, а суцільний гріх – лесбіянство називається. І хто‑то з заздрісників Юрка лист в Якутію написав, мовляв, твоя наречена заміж за Шала‑вовну зібралася – це за очі так Тамару називали, по батькові‑то вона Шалвовна, начебто батько в неї був заїжджий грузинів. Повинно бути, Юрко повірив, образився і Оксані на листи відповідати перестав, хоча дід Куров спростовував всі злісні вигадки.
  
  В насправді ж тут інша причина була. Онук нарешті‑то розуму набрався і одного разу таємно від бабки відписав діду, мовляв, нині на алмазах грошей не заробити й хати не побудувати, весілля не зіграти, тепер добре живе той, хто шаманити вміє і гроші до себе притягувати. Мовляв, я кинув роботу в алмазній трубці і вступив у вищу шаманскую школи на навчання – дар у нього‑то там прорізався. Тоді ж всюди відкривали духовні семінарії, академії, медресе там всякі, ну а у них, у Якутії, природно, інститут білих шаманів. І ще попередив Юрка, ти, мовляв, дід, про це ні бабці, ні Оксані не кажи – не зрозуміють або, чого доброго, злякаються. Коротше, з тих пір на заздрість Сові і почалася у Курова з онуком таємне листування. Так що Степан Макарович відчував себе господарем становища, проте задоволення не відчував, бо підозрював, що Юрко, швидше за все, обрав там яку‑небудь якутскую шамана, одружився і цей факт приховує навіть від діда. Він‑то з досвіду знав, які вони прилипливі, дівки ясашные, особливо до начальників горнуться, а шаман у них і раніше вважався самим головним начальником.
  
  
  Спробуй ще правнуки з'явилися, узкоглазенькие...
  
  І ось тепер, вислухавши бабкін обвинувальний причет, Куров вимкнув телевізор, промешал угольки в печі і, переконавшись, що угару не буде, навіть якщо старій заманеться трубу закрити (мало що їй в голову спаде!), улігся спати. А сон йому приснився такий, як Юрко в листі описував, якщо його скоро призначать головним шаманом. Привиділося, ніби вже призначили, і тепер онук живе в білому чумі, ходить у білих, з червоними візерунками з бісеру, одязі, соболями облямованих, і їздить на трійці білих ж оленів, якщо по тундрі, а якщо по дорогах, то на чорному «мерседесі» з охороною – як патріарх у нас. І скрізь йому шану і повагу, бо він збагнув вищу магію шаманства і з допомогою білого бубна з золотими колокольцами виганяє з меж Сахи‑Якутії злого духа, ім'я якому Ар‑сан Дуолайя...
  
  Куров і прокинувся від звуку цього бубна, однак прислухався, а це Сова в перегородку стукає, але не кулаком, як завжди, а обережно, козонком пальчика. Дошки сухі смерекові, так дзвінко виходить...
  
  
  – Ну, чого?
  
  – Спасибі вже тобі, Степан Макарович, – раптом заговорила улесливо, ніби знову одружити на собі хотіла. – Коли ти з добром до мене, адже я теж у боргу не залишуся... А на мої слова уваги не звертай. В серцях сказала, що ти б у штани навалив... Все такий же хоробрий був, як у молодості. І муданта цього не злякався.
  
  Дід вухам своїм не повірив: еко заспівала! Але з міркувань конспірації цікавитися не став, сподіваючись самостійно вивідати, що це сталося зі старою. І скоро вивідав: виявляється, Сова рано вранці отвязала козла, взяла його на поводок, як собаку, сунула за пояс «вальтер», але тільки з двору – глядь, а кошик на хвіртці висить. І колечко, прив'язане шнурком, на місці, і ножичок...
  
  Ймовірно, і вирішила, що це колишній чоловік спромігся, збігав вночі на другу заставу, відшукав і приніс. Курову ж нічого такого і в голову не приходило, проте руйнувати старухиных ілюзій він не захотів, але, їх вабить крайнім цікавістю, тихенько заліз в підпідлогу, розкопав там наган і підземним ходом, проритим ще кілька років тому в суміжну державу, щоб через митницю зі зброєю не ходити, пробрався в Росію. І там вже задами, обігнувши село, пішов на другу партизанську заставу...
  
  
  
  Глава 2
  
  
  
  Вдруге цей мутант, лісовик, чорний партизанів, або як ще його там, з'явився на українській стороні: чи то через державний кордон стрибнув, то взагалі інший був, але дуже схожий за описом. У Братково на обидві держави був один бізнес – контрабанда, і тягали її туди‑сюди величезними торбами на плечах і головах, як африканці, від заходу сонця і до світанку. З України в Росію чого тільки не волочили – від колготок до запчастин до літаків, так і у зворотний бік теж – від сигарет до моторного масла і вантажівок «КамАЗ», розібраних на деталі. І ще багато всякої всячини тягали, якої не вистачало на іншій стороні, або була значна різниця в ціні. Робили це в основному жінки, і таємними лісовими стежками, оскільки всі шосейки, путівці і колишні господарські дороги були перекриті заставами, постами, патрулями та секретами, як у минулі партизанські часи німцями, тільки ще надійніше. І ось через тиждень після того, як бабка Сова ніс до носа зіткнулася з чудовиськом, йшли собі нічним трафіком з російської сторони три хохлуши, несли стоси з «Мальборо» підпільного брянського виробництва. А давно було заміряно: одна середня братківська жонка при певних навичках і відповідної ув'язці вантажу без особливої напруги здатна за раз перетягнути на себе рівно два кубометри сигарет. Тобто втрьох вони замінювали вантажівка «Газель».
  
  І ось контрабандистки благополучно минули засідки, прошмигнули через своє таємне «вікно» на кордоні і, мабуть, розслабилися в рідної Украйні, обережність втратили, та й притомилися: світає вже, комарі жеруть, а відмахнутися – руки зайняті. Зупинилися на хвилину дух перевести, тут з туману виник мутант – горбатий, волохатий, роздуває ніздрі, отфыркивается і гарчить утробно, немов розлючений бик. Жінки так і обмерли, оскільки чутка про нього, незважаючи на Куровскую конспірацію, всю округу тричі облетів і обросло шерстю усіляких домислів не гірше, ніж снігова людина. Стоять, ворухнутися і дихнути бояться, тільки очима зыркают. А лісовик наблизився і став ним особи заглядати, ніби шукав, кого б схопити і волокти. Страшно, аж острах бере! І вірно: триокий, бородатий, на голові то шапка рогата, то волосся дибки стоять – у сутінках не зрозумієш. Руки довгі, могутні, але замість пазурів на зразок пальці, і сморід від нього виходить, як від бомжа на Сумському вокзалі.
  
  Серед цих трьох хохлуш Любка Когут була жінкою хоч і наймолодшою, але меткого, бувалої і винахідливо, оскільки встигла потомитися в сексуальному рабстві аж в Саудівській Аравії. Вірно, надивилася вона там на усіляких мутантів і тут швидше за всіх з собою впоралася – коли лісовик їй в обличчя заглянув, вийняла з стоси блок і в лапи йому сунула. Здалося їй, він сигарет просить. І точно, взяв! Рикнув тільки, гривою своєї трусонув, осклабился і втік у бік Росії.
  
  Тобто він, може, і мутант, але людські погані звички йому не чужі: раз взяв «Мальборо», значить, палити привчений.
  
  Загалом, відкупилися женки таким чином, підхопили свої кубометри контрабанди і галопом в умовлене місце, де їх чекав вантажівка.
  
  Привезли вони товар у своє Братково і, щоб серцевого нападу від страху не сталося, зібралися у Любки, випили, розслабилися і давай обговорювати, хто що встиг помітити.
  
  Виявилося, кожна з трьох бачила свого мутанта: в одній він був похмурим детиной в шкірах і з рюкзаком за плечима, в іншого – навпаки, веселий, босий і бесштанный, причому чоловіча гідність на увазі бовтається. Третьою ж здалося, ніби чудовисько було в пов'язці на стегнах, обличчя чорне, як у негра, за спиною зовсім не горб і не рюкзак, а лук зі стрілами, як у первісної людини. А ще Любка Когут розгледіла, що два очі у нього розташовані, як у звичайних людей, тільки вирячені, круглі, але третій – під лоба і вузький, примружений, немов дрімаючий, і краще в нього не дивитися – жах охоплює. Ще здалося їй, мутант цей був беззубим, як старий, хоча бабці Сові був зубастим і з хижим оскалом. Але всі три контрабандистки зійшлися на одному: фігурою і образом своїм цей лісовик дуже вже схожий на Дременко – виконуючого обов'язки голови української братківської адміністрації. Особливо Любка скаженіла на цей рахунок: мовляв, якщо на нього вивернутий кожух надіти, тиждень не голити та сажею помазати, як роблять на святки ряджені, – так викапаний! І «Мальборо» курить!
  
  Проте попередила своїх товаришок, щоб про такий здогад мовчали, не то Тарас Опанасович розсердиться і перекриє трафік. Ті прикусили язики, але самої цієї стервозною Любці не утерпелось, і пішов гуляти чутка, поки ще не гучний, вкрадливий і липучий, як жуйка. А його треба було глушити на корені, тому Дременко вирушив до колишньої секс‑рабині – дочекавшись сутінок і крадькома: він хоч і вдівець, але напередодні виборів зайві розмови йому ні до чого.
  
  Любка ж Когут за кілька років на волі після втечі з Саудівської Аравії на контрабанді сигарет так піднялася, що котедж собі вибудувала в престижному місці села, високим парканом обгородила і завела двох кавказьких вівчарок. Не помсти своїх заморських панів побоювалася, а щоб місцевих мужиків відвадити. Повій в Братково тільки на обліку стояло десятка півтора. А цим мужикам, бачиш, Любку подавай, яку вони вважали найбільш привабливою і дорогий, можливо, якраз через її минулого, коли вона, будучи невольницей, надавала послуги всяким шейхам і нафтовим королям. Однак повернувшись у рідне село, вона зав'язала зі своїм ремеслом, успішно зайнялася бізнесом і тепер відбивалася від потенційних клієнтів за допомогою ланцюгових псів.
  
  Щоб не тривожити собак, Дременко заздалегідь зателефонував Любці і прийшов до призначеного часу. Вона впустила його через чорний хід, видно, вирішила, що голова з'явився за тим же, чим і інші мужики, і, вірно, надумалася для нього зробити виняток. А інакше б не вбралася в східний наряд для танцю живота, який з порога ж привів Тараса Опа‑насовича в лють. Він‑то йшов лише суворо попередити, щоб не базікала і щоб свої слова назад відіграла, розпустивши чутку, наприклад, що мутант не на нього схожий, а на митника Волкова. Ну і «Мальборо» хотів прикупити задешево. Тут же побачив, як вона перед ним своїми принадами трясе, ну і сказився.
  
  – Та я ж тобі посаджу! – закричав без всякого вступного слова. – За контрабанду і простытуцию! З кон‑фискациею особыстого майна! – І пообіцяв зовсім згноїти у в'язниці.
  
  Налякати Любку було важко – бувала жонка. Тільки огризнулася, мовляв, спробуй, і ще пригрозила вівчарок спустити. Дременко спересердя грюкнув дверима, втік, проте потім опамятовался, що негідно поводився, не як голова адміністрації. І все тому, що приваблива вона була, зараза, приємна в усіх відношеннях, а йому по положенню не то що розмови з нею поводитися, а й дивитися‑то не належало. Загалом, важкий осад залишився. Любка, проте ж, напугалась, кинула контрабанду, доручила своїм товаркам собак годувати і на наступний же день втекла за кордон – до своєї тітки на російській половині Братково. І відразу начебто чутки пішли на спад...
  
  Та тільки ненадовго, бо незабаром сталася подія, що потрясла обидві держави відразу.
  
  По лінії братківської кордону китайці залізобетонний паркан зводили – все для того, щоб зупинити дику, некеровану контрабанду. На це будівництво існувало давнє міждержавну угоду, тобто політична воля була і матеріалу начебто вдосталь – акуратні і ощадливі німці, коли демонтували берлінську стіну, то ламати її не стали і надіслали в Росію, в якості гуманітарної допомоги. Бракувало також і техніки, і електроенергії, і фінансів, але якщо в Берліні її встановили за одну ніч, то тут будували вже багато років, і все тому, що ні москалі, ні хохли не хотіли втрачати свого бізнесу, самі відверто саботували роботи й нікому не давали. Зводили стіну усім світом, як гідроелектростанції в добрі старі часи, і перебули в Братково представники всіх союзних республік. Починали будівництво неквапливі і байдужі до всього прибалти, запрошені українською стороною, проте скоро виїхали з‑за чвар на національному ґрунті: їх почали лупити як хохли, так і москалі. Київська влада втратила інтерес до цього важливого об'єкту, але московська сторона, навпаки, стала вкладати ще більше сил і фінансів, тому привозила узбеків, таджиків, вірмен, молдаван і навіть турків. Але більше року‑двох ніхто вижити в цих краях не зміг фізично, незважаючи на високі заробітки: або відловлять і відгамселять демократично і сучасно бейсбольними бітами, або будівельні вагончики з гастарбайтерами подпалят, як у часи класової боротьби, а частіше зовсім вже по‑партизанськи – вночі обстріляють з шмайсеров, причому одночасно з двох сторін. Одного разу зовсім влаштували теракт, підклавши під майже готову стіну сім кілограмів у тротиловому еквіваленті, – дванадцять прольотів вщент рознесло.
  
  Саме село ще дещо‑як разгородили по демаркаційній лінії, на гребінь спіраль поклали з колючого дроту, ліхтарів навішали, митний пункт відкрили по евростан‑дарту, з КПП, увінчаний сталінською монументальної вежею з прапорами, і замовили в Німеччині баштові годинники, щоб було видно звідусіль. А поки їх не привезли, Вовків і Вовченко влаштували там наглядові майданчики, кожен в свою сторону, щоб наглядати, в якому напрямку рухаються товаропотоки. Це була не просто найвища точка в селі, звідки відкривався вид відразу на дві держави і створювалося відчуття, ніби літаєш над землею і над дахами будинків; державні прапори, полотнища яких плескалися над самою головою, наповнювали почуттям приналежності до високої влади – ніби на трибуні стоїш на вершині піраміди, а під тобою щось на зразок нескінченного параду, яким ти керуєш одним лише помахом руки.
  
  Загалом, так воно приблизно і було, оскільки митники в Братково користувалися незаперечним повагою і великою владою. Особливо на самому початку, коли тільки кордон обладнали. Волков з Вовченко взагалі були як жреці, а митна вежа храмом: бабки на неї хрестилися, а разом з ними і глави адміністрацій шанобливо знімали шапки, бо гроші в бюджет потекли рікою. Укрощенные ж було контрабандисти плювалися на вежу і погрожували зрівняти з землею, але потім звикли і вгамувалися, відшукавши інші шляхи перекидання товару. І якщо КПП були чистилищем, оскільки всякий проходить і проїжджав, як перед ворітьми раю, повинен був відповісти за свої гріхи, то оглядові майданчики і зовсім вважалися свята святих, куди був замовлений вхід простим смертним.
  
  А сама залізобетонна стіна, що розділяє село, перетворилася в некрополь. Використовувати її як усипальниці першому прийшло в голову заповзятливому Пухнаренкову, який став успішно продавати заможним контрабандистам почесні місця для поховання під стіною і згодом відкрив бюро ритуальних послуг. З запізненням, але і Дременко вирішив не відставати і зі свого боку кордону нарізав ділянок під могили й теж відкрив аналогічне бюро. Оскільки ж села заглыхали, то народ кинувся на проживання в районні центри, і зірвані з рідних місць старики в Братково більше року не витримували, вмирали від туги, так що похоронний бізнес процвітав чи не нарівні з контрабандою. Однак скоро під стіною в межах села, місця майже не залишилося, і тоді Пухнаренков придумав ховати народ не в звичайних могилах, а в свердловинах і стоячи. Дременко і в цей раз не відстав, теж придбав бурову установку, щільність поховань відразу ж підвищилася вчетверо, а ціни залишилися колишні. До того ж глава російської адміністрації ще далі пішов: за особливу плату або видатні заслуги можна було зрадити покійного землі на контрольно‑слідовою смугою, що тягнеться вздовж усього кордону. Це, вважай, як під кремлівською стіною лежати, а вірніше, стояти. Батьківські і інші дні, коли поминають покійних, стіна перетворювалася в стіну плачу, а інші ще й служила місцем розклеювання оголошень і рекламних плакатів. Коротше, колишній берлінський символ холодної війни відразу ж став не стільки перешкодою на шляху контрабандистів, а скоріше, культовим, священним місцем.
  
  А як будівельники вийшли за межі Братково, тут і почалася партизанщина. Самими затятими виявилися турки, які окремими ділянками збудували стіну на п'ятнадцять верст в кожну сторону. Однак з'єднати все в єдиний заслін і їм не вдалося. Колючкою прораны заштопали і навіть пропустили струм, але все контрабандисти вже мали свої «вікна» на кордоні, запас гумових калош і рукавичок, так що потік незаконних товарів анітрохи не зменшився.
  
  Лише коли привезли п'ятсот китайців з Далекого Сходу, справа нарешті‑то пішло. Їм звично було будувати стіни, і в лічені місяці вони багато дірок позалатали, незважаючи на що загрожують небезпеки. Все тому, що по‑східним вміли битися, трохи притиснеш їх, відразу карате показують, верещать, пинаются боляче. Ні стрілянини, ні терактів не бояться, і один за одного горою стоять, діючи, як якась туга глиняна маса, від якої не відщипнути та крихти. Місцеві жителі подивувалися і розгубилися перед нечуваним єдністю, відступили, почали чухати потилиці, придумуючи, як з китайцями злагодити.
  
  Мабуть, довершили справа китайці, але раптово вночі в їх таборі піднявся страшний переполох і в мить ока цей живий організм розпався, распылился на п'ятсот частин, розбігся з виряченими очима і попрятался в затишних місцях – хто в соломі, хто в колодязі, хто під застрехой, як горобець, хто взагалі в пісок закопався або під лісовим мохом сховався, мов жук. І говорили, ніби двох бачили в партизанських катакомбах на другий заставі: одного звідти викурили, а другий так і залишився під землею.
  
  Сталося це через кілька діб після того, як українські женки зустріли мутанта. Міліція обох держав сполошилася і давай вивуджувати китайців по одному та звозити в купу, а вони всі божевільні, несамовиті, щебечуть що‑то, трусяться, то на землю, то на небо показують. Нарешті‑то зловили їх перекладача, дещо‑як привели до тями, після чого той плутано, з п'ятого на десяте, пояснив, що вночі до них у табір з'явився то дух тутешньої землі, Сунь Хунь з‑іхнє‑му, що прийшов забрати їх у свої володіння, то диявол, перевтілений у спосіб Чингісхана. Ніби ногою він тупнув, і розступилася земля, так що частина стіни, автокран і кілька побутівок полетіли в безодню. А потім натягнув свій лук, пустив стрілу – нічне небо розкрилося, і звідти посипалися дракони. Напустивши таким чином дикого жаху на забобонних китайців, він змусив їх негайно бігти, куди очі дивляться.
  
  І на насправді, два прольоти вже готової стіни, автокран і чотири вагончика з будмайданчика зникли безслідно, якщо не вважати глибокої свіжої борозни поперек кордону, немов пропаханной богатирським плугом. Коли ж міліціонери почали вивчати її природу, то виявили, що це всього‑навсього осідання ґрунту, що утворилася з‑за обваленої підземного тунелю, – знайшли вцілілі вхід на російській і вихід на українській стороні.
  
  Тут вперше і відкрилося, що хитрі китайці паралельно з будівництвом стіни, ймовірно, за домовленістю з контрабандистами або за власним, далекосяжним планам, у затишних місцях таємно копали підземні ходи під нею, та такі, що можна без праці проїхати на легковому автомобілі!
  
  За описом, налякав гастарбайтерів все той же мутант, тільки, на східний погляд, ще і вогнедишний і вміє читати чужі думки. Справа приймала серйозний оборот, про подію повідомили в Москву і Київ, звідки прийшли вказівки розібратися і вжити заходів.
  
  Коли китайців виловили і замкнули в порожньому корівнику, щоб вирішити питання, чи залишити їх на будівництві або депортувати, приїхав глава російської Братківської адміністрації, Пухнаренков, особисто курирує будівництво. У минулому, так і, швидше, в цьому теж, він був майором КДБ і варягом, надісланим з Брянська управляти складним прикордонним районом. З вигляду начебто інтелігентна, дуже ввічливий, з тихим голосом, змушує весь час уважно прислухатися до його мови. Але якщо придивитися, то можна було помітити, що погляд у майора або повністю відсутній, або був невловимий, як у косоглазого, – ніколи не зрозумієш, куди дивиться. І від цього створювалось враження, ніби він весь час вислизає і переміщається в просторі, ніби мерехтливий привид.
  
  І в корівнику Пухнаренков виник раптово, чому перелякані китайці жваво стрепенулися, прищурили вирячені очі, стиснулися в купу і знову звернулися до в'язку гончарну глину.
  
  – Нехай відпочинуть день‑інший, – уклав глава, задоволений зробленим ефектом, – і приступають до роботи. Депортувати не будемо.
  
  – Слюсаюся, товалися‑пана! – закланялся перекладач і він же бригадир. – Китайса лабота‑лабота холосо! Якщо насяльника мутанта лови‑лови.
  
  – Зловимо, – пообіцяв колишній майор.
  
  На тому б інцидент був вичерпаний, однак в цей час на ферму чорти принесли Дременко. Він припізнився і тому увірвався, як випущений з клітки кабан. І враз сталося неймовірне: образумившиеся було китайці всклубились пилом і розтяглися по кам'яній кладці, підлозі і навіть стелі з криком:
  
  – Сунь Хунь! Сунь Хунь! Насяльника, лови‑лови!
  
  І вся ця клейка маса, наче водорості, потекла до виходу, так що начальство ледь встигла вискочити і зачинити за собою важкі двері. Дременко був збентежений, розгублений і навіть зляканий, однак незворушний Пухнаренков лише усміхнувся і не без натяку запитав:
  
  – Як ви вважаєте, Тарас Опанасович, чому у китайських товаришів настільки несподівана реакція? На вашу появу?
  
  
  І, не дочекавшись відповіді, сів в автомобіль і поїхав.
  
  Хто‑хто, а вже цей чекіст всі чутки знав (якщо тільки їх не розпускав!), аналізував і робив відповідні висновки, оскільки в той же день за шаленими гастарбайте‑рамі надіслали автобуси і депортували на батьківщину. Крім одного – що втік на другий заставі.
  
  Коротше, всі версії зовнішнього вигляду мутанта, але з одним, наклепницький Дременко, укладенням пішли гуляти по обом сусіднім районам двох держав. А народу що, дай йому тільки посміятися над владою, час‑то вільне почалося, ніякої поваги і вшанування. Тарас же Опанасович чекав виборів голови і затвердження на посаді, оскільки відпрацював на посаді два терміни, збирався на третій і вже майже рік ходив виконуючим обов'язки. І сильно переживав і страждав тому, що депутат Верховної Ради пан Кушнер з міркувань демократичності раптово призначив йому конкурента, москаля Волкова з українського митного пункту, проживає в незаконному шлюбі зі зведеною сестрою пана, Тамарою. Жрець митного храму, крім цього, мав ще однією перевагою – молодший був років на п'ятнадцять, і тому відрізнявся пронырливостью, вмів високому начальству пил в очі пускати і втиратися в довіру. Кілька місяців Дременко ламав голову, за які такі заслуги колишнього голови райвиконкому щастя впало, і мало‑помалу розкопав причину. А коли розкопав, то сам злякався і ставитися до Волкова став з обережністю: виявляється, той був пов'язаний з паном Кушнером «солодким справою», коли повз митниці було переправлено на російські спиртзаводи п'ятдесят вагонів цукру‑сирцю. Вважай, два склади, і це без залізниці, без колон вантажівок, можна сказати, в кишенях перенесли – навіть в'їдливий російський прикордонник Чорнобай нічого не помітив! А інший жрець, митник Вовченко, замордований допитами, ледь не покінчив з собою. Журналісти в обох державах пострибали, пошуміли, ім'я депутата трохи пошарпали, але, як і слідчі, тільки два факти відбили: цукор на Україні таємничим чином розчинився і вже знеособлений, матеріалізувався на Кавказі.
  
  Волков мав сильний вплив і на дрібних контрабандистів, а оскільки цим бізнесом займалася піврайону, то міг, якщо не зіпсувати справу, добряче нашкодити. І хоч призначать головою того, на кого пан Кушнер вкаже пальцем, проте вибори все одно доведеться проводити, і тут митник може попсувати крові.
  
  Колишній секретар райкому мав єдиний недолік – минуле служіння партійним режиму, а в іншому його біографія була бездоганна, до того ж старий гріх він спокутував, будучи активістом на київському майдані. Митника Волкова він знав як облупленого і навіть коли‑то особисто знімав з роботи – коли його перша дружина викрадала соціалістичну власність в особливо великих розмірах, а чоловік її робив вигляд, ніби ні сном ні духом. При бажанні можна було тоді спокійнісінько посадити на нари нинішнього конкурента, та хто б знав, що так станеться? Навпаки, допоміг йому залишитися на волі, і, виходить, – на свою голову. Злодійкуватість колишнього предрика зараз розцінювалася як здатність до підприємництва, так мало того, митник тепер представляв справу так, нібито ще в ті часи боровся з радянською владою і від неї постраждав! І, підлий, щоб догодити Сильвестру Марковичу, обіцяв одружитися на його сестрі, яку всі хохли і москалі стороною обходили з‑за її непомірно величезного зростання, товщини і фізичної сили і що з цієї причини в тридцять п'ять залишалася старою дівою.
  
  Волков б і прізвище на українську змінив, та заборонили, оскільки один Вовченко вже був і теж працював начальником митного пункту, тільки російського.
  
  Загалом, попливли по окрузі такі плітки, ніби це не мутант сновигає по лісах, а сам Дременко страждає таємницею хворобою, тому роздягається догола, обряжается у вивернутий кожух і в повний місяць виходить на стежки, щоб людей лякати. Справа в тому, що Тарас Опанасович від природи був надто волохатий, голився по три рази на дню, коли приїжджало начальство. Ріст волосся у нього залежала ще й від внутрішнього стану: як тільки життя трохи налагодиться, то й борода тихіше зростає, але якщо починалися хвилювання і стреси, тобто на нервовому грунті, вона могла за день на вершок зрости. Крім того, густа, рудувата шерсть покривала все тіло, у тому числі навіть пальці рук до самих нігтів, так що в лазні він мився шампунем для голови та без мочалки. Швидше за все, тому і зашуміли всюди про лунатизме виконуючого обов'язки голови, та так настирливо і переконливо, що все це потрапило в незалежну пресу. Навіть каламутну яку‑то фотографію мутанта надрукували, нібито знятий на мобільний телефон Любкой Когут. І поруч – наче для порівняння, його фото з зимового полювання на вепрів, де Дременко стояв у вовчій шубі, трохи напідпитку і мутний. Прикладена стаття була невинна, але натяк настільки ясний, що він сам почав сумніватися у своєму здоров'ї: кажуть, людина не пам'ятає потім, де був і що робив. Тому покарав дочки своєї, Оксані, наглядати, спокійно чи ні він спить ночами, мовляв, служба у нього нервова і психіка неабияк зносились. Засидевшаяся в наречених Оксана працювала лікарем на «швидкій», всі останні плітки знала, до всього звикла, дала заспокійливе, зробила йодну сітку на область серця і порадила не звертати уваги, що люди плетуть.
  
  Звичайно, пан Кушнер навряд чи повірить у цю підступну чутку, доказів‑то ніяких, хоча, якщо йому з усіх боків почнуть співати у вуха, може порахувати, що рейтинг у Тараса Опанасовича в районі впав, і з цієї причини дасть відставку, щоб призначити свояка. Але Дременко був досвідченим номенклатурним працівником, тому заготовив козир не тільки проти суперника, а на всякий випадок і на самого Сильвестра Марковича зібрав компромат.
  
  Депутат Верховної Ради досить часто приїжджав в Братково не тільки по державних справах, але і на відпочинок, або частіше поєднав корисне з приємним, особливо коли привозив з собою батька Гуменника, представника президента, великого любителя полювання. Про нього ніхто толком нічого не знав, однак, судячи з поведінки депутата і з того, що батько приїжджав з охоронцем, можна було догадатися: за положенням він навіть вище, ніж пан Кушнер, і користується заступництвом президента. І це незважаючи на молодість і відчайдушний, навіть відчайдушний його характер, що було рідкістю в політиків такого рангу. Гуменник і його охоронець Лях носили уніформу, що нагадує ту, що носять наїзники з іподрому, – галіфе, хромові чоботи, сорочки з нашивками у вигляді тризуба, до того ж батько завжди був зі стеком. При цьому у обох були довгі оселедці на голених головах, звислі вуса, а у Гуменника ще й золота сережка у вусі. Крім того, він курив справжню запорізьку люльку, але, скоріше, для повного антуражу. Подібний наряд місцевим здавався незвичним, дивним і тому потішним, однак у присутності батька Гуменника ніхто не сміявся, хоча поза очі його називали бандерою. Боляче вже строгий був, не посміхався і пристрасно захоплювався полюванням, ніж доставляв багато клопоту – любив постріляти звірів, птахів чи просто в ціль, для чого привозив з собою рушниці, гвинтівки і навіть автомат. Дре‑менко раніше і сам любив полювання, особливо коли секретарем райкому був, і їздив зазвичай взимку на великого звіра, ведмедів брав на барлогах, як раз в районі другої партизанської застави. Тепер доводилося влаштовувати забаву для столичних гостей, але вже не в глухих брянських лісах, а на покинутих колгоспних землях і на тварюк менших розмірів – косуль, кабанів, птахів. Для цього він містив зимовище зі всіма зручностями, єгеря, а на запущених лісових полях зобов'язував фермерів сіяти овес навпіл з горохом.
  
  Одного разу Сильвестр Маркович приїхав один, ніж‑то сильно заклопотаний, і відразу зажадав виїзд на природу. Тарас Опанасович доставив його в угіддя, де високий гість настріляв козуль і трохи розвіявся. Як і годиться, випили, скуштували свіженького і лягли спати. Без пана Гуменника відпочинок проходив спокійніше, нічних пиятик зі стріляниною не влаштовували, однак у зв'язку з відсутністю охоронців у депутата Тарас Опанасович не мав права розслабитися і в присутності особи державного спав упівока. І раптом чує, пан Кушнер розмовляє по телефону на чистому англійському, так бойко, ну що тобі справжній американець. Дременко це оцінив і ще більше заповажав депутата. І тільки очі прикрив – знову дзвінок, однак цього разу пан відповідав на іспанською, і по тому, як часто повторював слова «команданте» і «Куба», Тарас Опанасович з внутрішнім трепетом усвідомив, що гість говорить якщо не з самим Фіделем Кастро, то напевно з його другом Уго Чавесом, причому як зі старим товаришем. Коли ж під ранок пан Кушнер поговорив ще з ким‑то на ідиші, обговорюючи події на Близькому Сході, а потім на польському, який був знайомий багатьом хохлам і самому Дременко, вражений голова і зовсім переконався, що депутат Верховної Ради – політик глобального, світового масштабу і навіть на полюванні не знає спокою, вирішуючи найважливіші справи.
  
  І зберіг би це враження, але Сильвестр Маркович раптово відповів на черговий дзвінок на чистому москальською мовою, причому злегка по‑нижегородски окая. Потім покосився на прикидається сплячим голову району та на всяк випадок вийшов з зимовища. Ага, з далеким зарубіжжям говорити при ньому не соромиться, а з ближнім – так відразу усамітнився! Тарас Опанасович почекав і обережно слідом. На вулиці зачаївся, став підслуховувати і з уривків фраз, які згадуються імена зрозумів, з ким розмовляє депутат, причому з придихом, шанобливо, як ніби підлеглий:
  
  
  – Слухаю, Борис В'ячеславович! Добро, Борис В'ячеславович! Виконаю, Борис В'ячеславович! Передайте це Володимиру Володимировичу!
  
  Дременко в першу мить ошаленів, але підготовка в київській Радпартшколі даром не пройшла: швидко зорієнтувався і здійснив те, про що хвилину назад і подумати було страшно. Повернувся в зимовище, приставив порожнє відро до дверей замість сигналізації, а сам депутатську борсетку відкрив. А там жодних доказів – український паспорт, службовий закордонний, посвідчення Верховної Ради, ще якісь‑то папірці і гроші. Тоді він до піджака, обмацав дорогу тканину, але і там нічого!
  
  Дременко мав уявлення, що таке вищі державні інтереси, і в першу мить багатоликість депутата до них і відніс. Поклав на місце, пірнув у свій спальний мішок і зачаївся, але почали його мучити сумніви: хто пан насправді? На який орган працює – на Раду або Думу? Кому закони пише? І нарешті, він москаль чи хохол ? А може, взагалі ні той, ні інший – он скільки мов знає!
  
  І став Тарас Опанасович з тієї пори непомітно придивлятися, прислухатися до депутата, і всі деталі поведінки його фіксувати, і піддавати аналізу найдрібніші факти. Спочатку все більше схилявся, що Сильвестр Маркович Москвою в Україну засланий: під‑перше, сестра його, Тамара, на російській стороні залишилася і громадянство має відповідне, проте він їй всіляко допомагає. Під‑друге, у кожний свій приїзд неодмінно ходить за кордон і там зустрічається не тільки з сестрою, але і з Пухнаренковым – які‑то справи вони обговорюють, куди їздять‑то разом...
  
  У Тараса Опанасовича відносини з бабою Совою були свійські, один одного сватом і свахою звали – Оксана‑то все ще чекала її онука, Юрка. До того ж козел Стьопка всю облицювання капота на «форді» рогами расколотил, так Єлизавета Трохимівна винуватою себе почувала і була зговірливою. Навідався до неї і обережно став схиляти стару партизанську розвідницю до співпраці, щоб придивився за паном Кушнером на російській території. Єлизавета Трохимівна ніяк не розуміла спочатку або удавала, однак для дорогого гостя відразу – пляшку на стіл, закусок, солінь‑варений – гостинна була. Дременко схопив чарку, і мало серце не зупинилося. А в його половині Братково горілку гнали з буряка, і, що ти з нею не роби – все одно смердюча і фортеці не тою.
  
  – Ти чого женеш? – запитав. – Це ж чистий спирт!
  
  Вона мішок показує, а там цукор‑сирець. Ну і розповіла, мовляв, хотіла нових каменів у лазню на кам'янку набрати, вночі пішла з тачкою на кордон, де китайці стіну зводили, занурила два мішка бута і привезла. Будинки розв'язала, виявила цукор, так ще двічі зганяла на будівництво. Потім горілки сім чвертей нагнала, мовляв, відчуваю, скоро Юрко повинен повернутися, так зустріти треба, як годиться, і на весілля горілка буде потрібно.
  
  – Вже під ранок поїхала в третій раз, – зізналася раптом бабця Сова. – Думаю: стравлю все на горілку, а чаю з чим попити не залишиться. І у траншеї зустрілася з своїм хрещеником, Миколою Волковим. Який тепер на митниці служить. А з ним ще демутат був. Ну, думаю, згубила жадібність, попалася, заарештують, і Микола не допоможе...
  
  – Який демутат? – не зміг приховати подиву Дременко.
  
  – Та цей ваш, хохляцький, Кушнер. Важливий такий... Але
  
  сам ніби мене злякався і одразу в машину сів. Запитую у хрещеника: ти чого тут робиш? Каже, стежу за китайцями, щоб не займалися контрабандою. Мовляв, а ти‑то навіщо сюди так рано завітала? Адже він тепер став гордий, за‑дачливый... Я й сказала, мовляв, каміння в баню взяти. Так хрещеник набрав мені повну тачку і ще довезти допоміг. Що ж це діється, сват? – поскаржилася ще. – На чому китаезы стіну‑то споруджують? Адже до осені не простоїть, підуть дощі, комкова сирець розмокне, вона і завалиться...
  
  Дременко порадив Сові мовчати, мовляв, цукор‑то, виходить, вкрала, заарештують. Але сам в той же момент зрозумів, яким чином Волков з паном Кушнером провернули великомасштабну контрабандну операцію.
  
  А між тим братковського мутанта стали бачити частіше і в різний час доби, так що складалося враження, ніби він не один сновигає, а, швидше за все, почалося їх нашестя. Зустрічали невідомих істот виключно представниці слабкої статі, причому обох держав, і майже в один і той же час, чому виникла підозра, що ці тварюки, до всього іншого, ще й маніяки: жінки полоскати білизну на річці, а дитя чорнобильської катастрофи встане віддалік у кущах і спостерігає. До них вже стали звикати, найсміливіші підходити близько ще не вирішувалися, але кликати пробували, заговорювали, подзывали і навіть їжу залишали, тільки ці дикуни не брали. Почтальонка на велосипеді їхала, так мутант настільки осмілів, що вискочив на дорогу прямо перед нею і вчепився в кермо. Дівчина, звикла до злим собакам у дворах, не розгубилася, сумкою його влупила та налягла на педалі. На Дременко, звичайно, був дуже схожий, всі відзначали, але ж не повний місяць на дворі, до того ж у в. о. голови залізне алібі – він у цей час проводив засідання в адміністрації.
  
  Дід Куров цілий день ходив по лісі, всю другу заставу пройшов, потім першу рачки злазив, але говорив, мовляв, навіть слідів не знайшов. Одну ніч де‑то просидів у засідці, наступну з револьвером у кишені поблизу села блукав, чи не уподібнившись мутанту, але начебто знову, крім контрабандистів, нікого не зустрів. Хоча вірити старому партизану було важко, і побачить кого, так під тортурами не визнається. Це не те, що його болтливая бабка Сова.
  
  Одне було відомо точно: дід напоровся на міліцейський патруль, який теж кого‑то чатував і який поставив ветерана, незважаючи на вік, під автомат, обшукав і відняв наган. Ледь отбоярился від утримання під вартою за незаконне зберігання і носіння зброї та по старості був випущений під суворий домашній арешт.
  
  Ну ладно дід – Шурка Вовченко кожен день мутантів шукав у вільний від служби час. Та й на службі через телескоп всі околиці Братково оглядав, змусив прикордонника Чорнобая відеокамери перенацілити з державного кордону на підходи до неї і налаштувати так, щоб реагували на всякий рух.
  
  
  Хоч би один раз це диво природи потрапило на очі або в об'єктив!
  
  А Оксана Дременко побігла за викликом в Росію – у Котенко дружина, вважай, щороку народжувала, а тут до терміну їй закортіло. Москалі ж все укрупнювалися і тому свій пологовий будинок з Братково перевели в Тіткино. Так от, лікаря «швидкої» цей лісовик скараулил на пустирі неподалік від митниці. Вистрибнув з темряви, стервец, за руки схопив своїми волохатими лапами, тримає, а сам в обличчя їй смородом дихає і гарчить. Налякати дипломованого доктора було непросто, вона навіть воскреслих мерців не боялася, бо один час працювала в реанімації.
  
  
  – Ну і що тобі треба, мутант ти атомний? – запитала. – Що шукаєш‑то, дыво болотні? Спырту таких, нарко‑тыкив таких, один йод залышывся! І простроченый норсульфазол.
  
  Від такої промови лісовик немов заворожений зробився, випустив медичку, а та бігом на митницю і у хвіртку застукала. Чергував сам Микола Волков і, оскільки вчив мову, не спав, кордон відчинив і відразу пожвавився при вигляді першої красуні.
  
  – Ксаночка, ластівка моя! – в той час розпустив пір'я відомий на всю округу бабій. – Ну, йди до мене! – І пригорнув, чмокнув в щоку.
  
  Незважаючи на конкуренцію з батьком Оксани, стосунки у них залишалися свійські, грайливо‑приятельські, як у потенційних наречених з засидевшимися в наречених дивчинами. Коли у Волкова дружину посадили, а її Юрко все ще алмази в Якутії добував, Микола всерйоз думав посвататися до першої красуні Братково. Але вона тоді ще зовсім здавалася недосяжною, на всіх чоловіків поглядала з гидливістю, так і до самого Дременко було на кривій козі не під'їхати. До того ж заважали відносини з хрещеним, дідом Куровым, який вважав Оксану мало не своєю невісткою. Але з роками очікування і перед загрозою опинитися в старих дів вона втратила колишню гордість, обтерлась, як довго носиться останній п'ятак в кишені, і почала потихеньку поблескивать для всіх. З нею навіть стало можна душевно поговорити, але рідко, лише в тих випадках, коли сама того захоче.
  
  Звична до докучань мужиків, донька голови адміністрації постояла струнко кілька секунд і запитала:
  
  – Ну що, потискати?
  
  – Ох, і солодка ж ти дівчина! А який від тебе аромат, м‑м! – Микола хоч і намагався говорити українською мовою, але все збивався на не зрозуміло який.
  
  – Та я вся спітніла, бігаю зранку...
  
  – Та ж це і смачно! Ох, і зьив б я тебе, смаковитую! Вона вивернулася:
  
  – Від одного мутанта тільки що вирвалася, тут інший...
  
  – А шо, і ти мутанта бачила?
  
  – Біля твоїх воріт бродить! Он, дивись, на руках синці залишилися. Лапами своїми схопив! Хоч би ти вийшов, відігнав...
  
  – Тю! А далі‑то шо було?
  
  – Та нічого, – відмахнулася Оксана. – Колись мені... Москальська митниця відкрита, ні?
  
  – Вовченко з прикордонником до своїх хат пиихалы, – «відзначався» мовой митник. – Сидай! Розкажи про мутанта.
  
  – В інший раз. У Котенко дружина народжує... Я через хвіртку махну?
  
  А Волков розчепірив руки і справді, як мутант, схопити хоче – йому б тільки позбавитися від нудьги і поки Тамарка його не бачить:
  
  – Не годиться, священне порубіжжя!
  
  – Яке там порубіжжя? У Оленки води відходять!
  
  – Без особыстого догляду не можна! Ти шо за пазуху сховала, Ксаночка? Побачить треба! А в баульчике наркотики є? В декларацію внось!
  
  – Годі дуріти, Микола! Краще допоможи через хвіртку перелізти!
  
  Відштовхнула його і до російської сторони. У митника формений кашкет звалилася і оголила голену голову з оселедцем на маківці. І настільки він здався потішним, що Оксана не витримала, розсміялася і шльопнула по лисині:
  
  – Ти що це зі своєю головою створив? В дзеркало б подивився – на кого схожий! Опудало!
  
  
  Той поспіхом натягнув картуза до вух, затужив і відразу мову забув:
  
  
  – Мені зараз покладено в формі бути... А ти відразу «опудало»...
  
  – Гаразд, не гнівайся. Що це за форма така? Волков озирнувся, сунувся до вуха й зашепотів:
  
  – Та цей, бандера... коли приїжджав... батько Гуменник... І змусив. Щоб його мутанти зловили! Мовляв, ти на митниці особа держави... А пан Кушнер підтакнув...
  
  – У нас же тут чубов не носять!
  
  – Так і я не ношу, – по секрету повідомив він і спритно зірвав з голови лисину разом з оселедцем. – Це такий перуку! За двісті гривень купив у Харківському театрі. Тільки ти мовчи, Ксаночка...
  
  – І на що тобі цей спектакль грати?..
  
  – А що мені робити, сама подумай? Я ж кандидат на голову адміністрації. Конкурс у нас з твоїм татком...
  
  – Так ви обидва з них з розуму посходили! Будь‑то рядженого та чубатого півня слухаєте, роти пороззявляли... Ех, мужики!
  
  – Мені що, все життя тут сидіти? – обурився Волков. – Думаєш, я по своїй волі?..
  
  
  І осікся.
  
  
  – Знаю, знаю, Тамарка посадила. – Здалося, зітхнула з співчуттям. – А втім, що не сидіти‑то? З усіх боків хабарі дають, багате місце...
  
  – Хто дає ? – Він знову одягнув перуку. – Через митницю давно товари не носять і не возять. У всіх свої «вікна» для трафіку... Сиджу тут, як ідіот. Я, між іншим, управлінець, інститут закінчив, мені ще сорока немає. Природжений аналітик і організатор, а змушений займатися чорт‑ті ніж! Податки збирати, обшукувати людей, ганчірки в сумках вважати...
  
  
  Оксані і справді стало його шкода.
  
  
  – Бідний Микола, – зітхнула по‑бабині. – І одружуватися тобі довелося на Кожедубихе...
  
  – Ми з нею не розписані, так що...
  
  – А ти без перуки навіть симпатичний! – помітила вона і попсувала короткий їжачок на голові. – Вид мужній...
  
  У нього від таких слів на мить перехопило дихання, однак він зробив вигляд, що дихає нормально, бо знав, як Оксанка вміє заводити мужиків. Причому заведе, пококетничает і тут же жорстко отошьет – зі спортивного інтересу, характер такий... І тепер спохопилася:
  
  – Гаразд, колись базікати, Котенко народить.
  
  – Тобі пора народжувати!
  
  – Від кого ? Від мутанта, чи що ? А то, може, від Чорно‑бая? Народиш тут, як раз!
  
  – Жених‑то коли приїде?
  
  – Зник десь‑то в Якутії мій наречений, – без особливого жалю зітхнула вона. – Ти, Либонь, подсади мене через хвіртку.
  
  Він був готовий підсадити і від передчуття навіть стріпнувся, як мокрий пес, з голови до хвоста. Оксана з‑річному була лише в білому халатику, а під ним майже нічого...
  
  
  Але вчасно згадав:
  
  
  – Чорнобай струм включив! Дивись, яких проводів навешал! Триста вісімдесят вольт!
  
  – Звідки струм, якщо в селі світла немає?
  
  – То у нас, а у москалів струму багато. Одні гудзички залишаться...
  
  Ще недавно через кордон вільно бігали, проте півтора року тому Пухнаренков прилаштував свого племінника Дмитра Чорнобая начальником прикордонпропуску. Цей юний прапорщик спочатку ніякої небезпеки не викликав, перевіряв паспорти і на всіх дивився жалібно, немов просив пощади. Але через пару місяців служби що‑то з ним почало відбуватися: погляд посуровел, плечі распрямились, і навіть форма, перш висіла на ньому, наче мішок, натягнулася, отгладилась і яскраво зазеленіла, як весняна трава. Мітя перетворився в прапорщика Чорнобая, і це прізвище вимовляли тріпотливим пошепки: то в паспорті точки не знайде, то вона не там поставлена, то фотографія не так приклеєна. За рік він прикордонних стовпів вздовж стіни наставив і КСП заборонил, таким чином створивши держрезерв землі під кладовище. А ще відеокамер навісив і всюди дроту намотав під напругою.
  
  – І що мені робити?
  
  – Почекай, прийдуть Чорнобай з Вовченко – відкриють кордон, – забрав сумку, взяв під ручку і потягнув в сторону ходу на вежу. – Поки ти навчи мене вимовляти слово «поляниця». Не можу добитися хохляцкого звучання.
  
  – Тобі навіщо?
  
  – Батько Гуменник іспит буде приймати. Державна мова...
  
  
  Оксана вивільнилась, забрала баул.
  
  
  – Ех, Микола, і дурень ти! Цей Гуменник потішається над тобою знущається, що ти кацап. І не бути тобі головою хитає, хоч і справді довбешку обрей і мову вивчи.
  
  – Як же не бути? Сильвестр Маркович обіцяв!
  
  – Розвели тебе, Миколо, ти й повірив... А головою тату мого призначать.
  
  – Ти це точно знаєш?
  
  – Все, піду «вікно» шукати. Волков заступив дорогу:
  
  – Оксана... Скажи по секрету! Що‑небудь конкретне чула? Про призначення...
  
  
  Вона глянула з бабиною жалістю:
  
  
  – Ти, Микола Семенович не переймайся. Тебе і на митницю поставили, щоб ти родичку пана Кушнера заміж взяв. Не распишешься з нею, і звідси проженуть. Так що подумай, Микола!
  
  І гулко застукала каблучками. Волков і слів не знайшов, що відповісти, постояв, наче зачумленный, потім кинувся слідом:
  
  – Ксаночка! Ксаночка! Як же так? Дай, проводжу тебе!
  
  – Сама дорогу знайду!
  
  – А мутанта не боїшся?
  
  
  Вона навіть не озирнулася, але вимовила з кличе грайливістю:
  
  
  – Та він не такий і страшний!
  
  Проводжаючи поглядом її звабливу, кров з молоком, фігурку, Волков згадав свою співмешканку і раптом впав в таку тугу, що занудило. Ех, плюнути на все, позбавитися від незаконної женки і взяти Оксану!
  
  І тільки так беззвітно подумав, як рухливий і спритний його розум тут же видав несподівану комбінацію: що, якщо і справді порвати з Тамарою і посвататися? Коли вже все вирішено, а його тримають у цій грі для демократії і щоб у сестри пана Кушнера чоловік був, то чи не послати їх всіх до сильної фені разом з митницею і мовою? Дременко спить і бачить, як доньку‑перестарка заміж віддає, а Оксана нарешті‑то обломалась, дозріла, до Волкова дуже навіть горнеться, дозволяє обійняти, потискати і задушевно розмовляє. Ось і зараз попередила і навіть посожалела, що він живе з Тамарою Кожедуб крім своєї волі. Трохи тільки натиснути, позалицятися, дорогих подарунків надарувати, запросити в ресторан або нічний клуб, що в Росії відкрили, і зламається! Нареченого‑то свого забубенного, мабуть, давно перестала чекати. А заміж не виходить, бо нема за кого, та і якщо хто поклав на неї око, то посвататися боїться, – така вже доля всіх красунь і дочок начальників.
  
  Виходить цікавий розклад: коль Волков одружується на Оксані, то Дременко всяко не залишить в бідності і убогості молоду сім'ю і своїм заступником неодмінно візьме. Скільки він сам протягне? Роки три‑чотири, не більше, а донька у нього єдина, та, кажуть, в хаті у себе він їй слова поперек не скаже, у всьому слухається, оскільки боїться, що донька вильнет хвостом, і поминай як звали. Якщо ще і вона натисне на батька, дивись, той і відмовиться від влади на користь зятя.
  
  Звичайно, Сильвестр Маркович може образитися за сестру, так адже і йому можна з'їздити їхніх салом по мусалам – нагадати, наприклад, депутату про «солодкому справі», яким вони пов'язані. Волков кілька років шукав підходи до пана Куш‑неру, навіть у його виборчій кампанії брав участь, але депутат чужих до себе близько не підпускав. Лазівка до нього знайшлася випадково, коли Микола Семенович був викликаний повісткою до судового пристава з причини заборгованості по аліментах, що платив другій дружині на утримання дочки. І тут несподівано дізнався, що могутня Шалавовна – зведена сестра Сильвестра Марковича. Підкорити перш скромну і цнотливу стару діву було легше, ніж пробудити. І коли це Волкову вдалося, пан Кушнер сам зійшов і затвердив на посаді митника.
  
  І майже відразу ж запропонував подумати: як непомітно переправити в Росію два складу цукру? Бачте, у нього підпільний, неврахований сахарок завалявся на мільйон доларів. Микола Семенович походив вздовж споруджуваної стіни один вечір, подивився, подумав і запропонував оригінальне рішення. Цукор‑сирець доставили товарняками на кам'яний кар'єр, де розвантажили прямо на землю, а китайці в одну ніч затарили його в мішки, тачками перевезли на демаркаційну лінію і там поклали в заздалегідь відриту траншею у вигляді бутового каменя під фундамент. Ніхто навіть уваги не звернув, бо гас‑тарбайтеры робили це круглими цілодобово і нагадували підвладних тільки інстинктам мурах. Потім протягом тижня цукор самоскидами відправили на російську залізничну станцію, де вже стояли підготовлені вагони. Всяка витік інформації виключалася, тому як китайці жодної місцевої мови не знали і не цікавилися, що роблять і для чого все це потрібно. Однак сам Волков весь цей процес зняв на фото і заховав подалі.
  
  Якщо зараз не подіє демонстрація цієї фотогалереї, можна нагадати пану Кушніру про патріотизм: Тамара‑то іноземка. А з його, депутата легкої руки таких законів наприймали, що для шлюбу з нею спеціальні дозволи запаришься збирати. Бо політика нині – зміцнювати статус національної української родини. Не те імперські мислячі москалі розмиють, растворят і поглинуть націю.
  
  Піднесений від настільки несподіваних думок, Волков поголився, освежился контрабандної туалетної водою, надів свіжу формену сорочку з погонами і став чекати повернення Оксани...
  
  Вона ж тим часом бігла стежкою вздовж кордону через разгороженный тепер майдан, густо засіяний могилами відомих бандитів і контрабандистів, і шукала прохід. Брат‑ковские діти грали в перекидання товару, наприклад, поки що жуйки, тому вважалося у них шиком під нічним покровом пройти крізь колючку, КСП і проколупать дірку на стиках прольотів – у кожного часу свої дитячі ігри. Але, як на зло, зараз жодного проходу не виявилося, а старі встигли забетонувати. Високі залізобетонні плити, розписані ще німцями гаслами про свободу і об'єднання двох Німеччин, були неприступні, нездоланні, у світлі частих ліхтарів хижо поблискувала сучасна, жерстяна і ріжуча, як бите скло, спіраль, по-старому звана дротом. А ще хрести на могилах, чорні кам'яні надгробки – кого хочеш охопить жах. Правда, грізність цієї споруди кілька стушевывали рекламні оголошення, густо розклеєні з обох сторін, залишки портретів кандидатів минулих виборчих кампаній з їх гаслами і просто нецензурні графіті, виконані шпаною.
  
  Хата діда Курова опинилася на демаркаційній лінії, разрезавшей її навпіл: партизанський гніздо знести не наважилося жодна держава. Не вдалося це першим будівельникам – прибалтів, які два тижні тримали його в облозі. І навіть у самій Тамари Кожедуб нічого не вийшло, хоча, виконуючи численні рішення суду, вона приводила сюди ОМОН, УБОЗ, МНС, СОБР, бійців знаменитої «Альфи» і не раз була власною персоною. Більше всіх просунувся прапорщик Чорнобай, якому вдалося знести паркан палісаду з боку бабки Сови, поставити смугастий стовп з гербом і замість неймовірно колючих та цупких, як господиня, трояндових кущів разбороніть контрольно‑слідову смугу. Правда, Єлизавета Трохимівна тут же посіяла на неї моркву, цибулю‑порей і квіточки «Левиний зів».
  
  Неможливість привести вирок у виконання віднесли до форсмажорным обставинами, за держрахунок напнули грати на всі вікна, стіну провели через город, добудувавши впритул з двох сторін, а дах, ніби новорічну ялинку, прикрасили гірляндами блискучою колючки і путанкой – спіраллю Бруно.
  
  Коли‑то кам'яний особняк героїв війни виглядав високим, святковим, з цегляними візерунками навколо вікон і по фронтону, але з часом все це потьмяніло, вросло в землю, утопталось, як з віком утаптывается людина, і тепер, у сусідстві з високими строгими і навіть красивими стінами хата стирчала, як прокурений гнилий зуб у роті діда. У Куровых було своє, індивідуальне «вікно», яким Оксана зрідка користувалася, і, оскільки випрямити не вдалося, вона і побігла в обхід, через їхню садибу.
  
  І була вже неподалік від вцілілого з української сторони палісаду, коли перед нею знову раптово виник горбатий, зловісний в косому світлі (блідому світлі місяця?) мутант.
  
  – Та що ти причепився? – Оксана на хвилину зупинилася. – Може, у тебе що‑то болить? Ти‑то вмієш?
  
  Цього разу реакція була зовсім іншою: волохата потвора раптом підвела голову і завила низьким, утробним голосом, так що і незворушну медичку ознобило. В який‑то мить їй здалося, що це і справді її батько, тільки ряджений і знавіснілий: в період сильних потрясінь і переживань він переставав голитися, пив горілку і вив ночами, викликаючи страх і одночасно трепещущую дочірню жалість. Коли партію закрили, а секретарів вигнали з райкомів, так батько два місяці страждав – серце кров'ю обливалося. Здичавів зовсім, бородою до колін заріс, на люди не показувався і навіть розмовляти перестав. Ледь виходила його Оксана, уколами отвадилась – тоді ще ліки дещо‑які залишалися...
  
  І зараз, дивлячись на це людиноподібна істота, вона відчула те ж саме, але в наступну мить мутант, роззявивши беззубу пащу, перейшов на загрозливий рик і знову спробував обхопити Оксану ручищами. Вона спритно пішла від захоплення і машинально двинула баулом в морду. А старомодна медична сумка була хоч і напівпорожній, але важкою, зі сталевою дужкою посередині, так що під нею смачно хряснуло, чому чудовисько відскочило і забарилось. Оксана ж припустила до палисаднику, перемахнула його і застукала в ку‑ровское віконце:
  
  – Дідусь, відкрийте!
  
  Потім озирнулася і побачила горбату фігуру, повільно віддаляється в бік митниці.
  
  Дід Куров в цей час не спав. Після того, як його схопили міліціонери і забрали наган, він взагалі спати не міг від обурення і замість того, щоб писати скарги в інстанції, старий партизан спустився в підпідлогу, розкопав там
  
  ППШ і тепер сидів, відмивав гасом консервацію. Гарматне сало за довгі роки висохло, затверділо, особливо під кожухом охолодження ствола, а выковырить його звідти було непросто, але обов'язково, бо з досвіду дід знав: почни стріляти, так після двох‑трьох черг засмагне, задымит і завоняет, хоч святих винось.
  
  Почувши нервовий стукіт у вікно, Куров негайно вимкнув світло і пересмикнув затвор:
  
  – Відійди! Стріляти буду! Я захисник Київської Русі! Незалежного держави!
  
  – Пустіть в Росію, Степан Макарович! – попросив дівочий голос. – Це я, Оксано!
  
  – Оксана? – Куров поклав автомат, розчинив вікно і глянув через ґрати. – І вірно! Ах ти моя голубонько!
  
  – За мною мутант женеться! – поскаржилася вона. – Трохи не схопив!
  
  – Де мутант?! – Дід відкрутив болт потайний і відсунув решітку.
  
  – Я йому по пиці баулом з'їздила, так втік!
  
  – Залазь! Дістали вже ці мутанти! Ні вдень, ні вночі спокою немає, з автоматом сиджу...
  
  
  Вона забралася в хату, сіла, озирається:
  
  
  – Давно у вас не була. Як бабуся? Чи Здорова?
  
  – Що з нею станеться? – пробурчав старий. – Спить, має і свої віщі сни дивиться. Боронь боже розбудити ненароком!
  
  – Віщі?
  
  – У, кожну ніч! А потім цілий день обговорює зі своїми подружками. Козла побачиш уві сні – до сварки, лайно собаче до хвороби, голого мужика – до радості. Я і то вивчив.
  
  – Невже бабусі ще еротичні сни сняться? – сумно усміхнулася Оксана. – Чудно...
  
  – Раз на тиждень так обов'язково! Зазвичай по четвергах.
  
  – Вона зовсім тобі не приходить?
  
  – У нас знову міжнародний конфлікт.
  
  – Посварилися?
  
  – Глумиться наді мною Сова, – поскаржився він. – Адже мене роззброїли і посадили під домашній арешт з " браслетом. Ніякої поваги до стародавнього державі.
  
  – За що?
  
  – Мутанта ходив шукати, а менти схопили. І наган відібрали! З війни берег... Я ж не примкнув до жодної держави! І як вільний громадянин, маю право на самооборону! Раз мені армії не належить.
  
  Гостя сиділа, озиралася, і було видно, не цікаво їй це слухати – то згадує щось мріє. Старий поспішив змінити тему:
  
  – Давай‑ка чайку поставлю! А може, по чарочці хлопнемо?
  
  – Та я ж за викликом біжу, – на словах заквапилася вона, а самій не хотілося йти. – Ленка Котенко народжує.
  
  – Розмножуються москалі, – заворчал Куров, дивлячись на перегородку, – як таргани...
  
  – Від Юрка листа не було? – запитала Оксана з сумом і безнадією.
  
  – Як не було?! – схаменувся він. – Днями надіслав! Ґрунтовне таке...
  
  – Ой, дайте почитати, дідусь!
  
  
  Куров зам'явся і зробив роздратований вигляд.
  
  
  – Дав би... Але Сова взяла! Викрала. Вона у мене краде! Нещодавно спохопився – шість гранат пропало.
  
  – Будь гранат?
  
  – Протитанкових... Сова взяла, а хто ще?
  
  – Що бодай пише? Про мене‑то питає? Чи вже забув зовсім...
  
  
  Дід підсів до Оксани, підморгнув:
  
  
  – Хіба таку дівчину забудеш? Ще питає! Кланятися тобі велів...
  
  – Хоч би рядок черкнув. Провалилися б ці алмази! Сама винна...
  
  – Не можна йому зараз з жіночою половиною людства спілкуватися, – на ходу придумав Куров. – Заборонено статутом.
  
  
  Вона підвела здивовані і сумні очі:
  
  
  – Статутом?.. Він що, в армію пішов? У контрактники записався?..
  
  
  Дід покрутив головою, прислухався, що робиться за перегородкою.
  
  
  – Мушу тобі відкрити таємницю. Тільки бабки не кажи...
  
  – Чи Не захворів?
  
  – Живий і здоровий, – як‑то приречено прошепотів дід. – І при високій посаді зараз.
  
  – Президентом обрали?
  
  – Що‑то на зразок того. Юрко‑то ж шаманскую семінарію з відзнакою закінчив.
  
  – Шаманскую? Так на що йому?
  
  – Як на що? Злих духів шукати, заразу з людей виганяти. З допомогою бубна і всяких танців. Камлання називається... Тепер кар'єру робить.
  
  
  Оксана трохи не заплакала:
  
  
  – Ви не жартуєте, Степан Макарович?
  
  – Які вже тут жарти? Пише, повинні верховним шаманом поставити. Це як у нас патріарх.
  
  – Значить, він там і залишиться, – сказала дівчина, зітхнувши. – У Братково‑то що йому робити? Тут своїх шаманів вистачає...
  
  
  Дід присунувся ще ближче, обняв за плечі:
  
  
  – Не журися, доню. Давно хочу сказати тобі... Юрко хоч і онук мені, а скажу прямо. Вистачить його чекати. Виходь‑ка заміж. Здається мені, знайшов він там раскосую дівчину. Тому й на очі боїться показуватися.
  
  
  Вона відсунулася, обурено запитала:
  
  
  – Як знайшов, якщо слово дав на мені одружитися?!
  
  – Дурепа ти... Сова он теж до смерті любити обіцяла. А Юрко, він весь у бабку. До того ж гарний, дівки до нього липнуть. А якутянки ласкаві з нашими хлопцями, тільки не цілуються, а носами один одного тикають і обнюхиваются.
  
  – Звідки ви знаєте? – насторожено запитала Оксана. – Юрко написав?
  
  – Я і сам в Якутії працював. І бувало, тикався носом... Ні, йди‑но ти заміж!
  
  – Та хто ж тепер візьме? Заміж... Доведеться Юрка чекати, раз молодість мою згубив. Чи вже поїхати до нього?
  
  – Куди? Там же мороз – горобці на льоту замерзають!
  
  – Мені тепер все одно. Мороз, спека... Вже краще я шаманити з ним буду, ніж тут народ мазати йодом...
  
  У цей момент перебирання підбадьорилася від частого стуку і верескливий голос Сови увірвався, як з преісподні:
  
  – Гей, хохол! Ти з ким це там расчирикался? Куров приставив палець до губ, але сказав голосно:
  
  – Не порушуй кордону!
  
  – Твоїх контрабандисток не пропущу! – була відповідь. – Не сподівайся!
  
  – Знаєш хоч, хто прийшов‑то?
  
  – Знаю я вас! Так і норовить у Росії що‑небудь поцупити! Захотіли пожити самостийно, от і живіть! А я не дозволю твоїм контрабандистам економіку держави порушувати!
  
  
  У діда плечі опустилися.
  
  
  – Бачиш, у неї на ґрунті політики хвороба трапилася, – жалкував він. – Від того і взамуж захотіла на старості... Її не можна полікувати? Може, пігулки які є?
  
  – У мене один йод залишився, – прошепотіла Оксана і підхопила сумку. – Піду я, Степан Макарович...
  
  – Йодом голову не вилікувати. – Він відкрив люк. – Хід за бочкою з‑під капусти, пам'ятаєш?
  
  – Пам'ятаю...
  
  – Назад через сортир повертайся. Тільки не через «Ж», а через «М».
  
  – А «Ж» тепер куди виводить?
  
  – Я там лабіринт влаштував. Щоб контрабандистів відвадити.
  
  Оксана пішла до льоху, а Сова ще раз постукала, немов дзьобом, і запитала з вкрадливим розспівом:
  
  – Знову баб там щупаешь, старий мудант?
  
  Куров на це й уваги не звернув, а сів у люку, звісивши ноги, подивився, як Оксана йде в Росію через підземелля, і тільки головою похитав:
  
  – Від дурень, Юрко! Дивчина‑то яка стигла. Вкуси, так сік бризне... Ех, зубів немає!
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  Волков наступним вранці сидів на своїй половині вежі, визирав з круглого отвору, немов шпак, та, мрійливо споглядаючи зорею, чекав Оксану з виклику, навіть про «поляниці» забув. Але глядь, а з Росії замість лікарки Тамара Кожедуб йде, вузлик з судками в руці: сніданок несе! Нюх у неї був феноменальний: як тільки Микола Семенович на бік подивиться, вона вже чує і під яким‑небудь приводом є на митницю. У нього під ложечкою засмоктало, але не від голоду, а від недоброго передчуття – зараз катувати почне!
  
  
  Хоч би Оксану в цей час не принесло...
  
  При вигляді Тамари Шалвовны Вовченко хвіртку КПП перед нею відчинив і навіть козирнув – не по службі, а з поваги перед її статтю. Однак вона ніби не помітила, цілеспрямовано піднялася по сходах, з порога потягнула носом і, здається, вухами запрядала, як кінь при близькості вовка.
  
  
  – Ти навіщо це напарфумився?
  
  – Контрабанду знищував. – Микола потер руки, ніби в передчутті сніданку: – Накривай на стіл!
  
  Насправді він терпіти не міг їжі, яку його цивільна дружина готувала, – в основному кабачки у всіх видах, капуста та інші овочі, оскільки вона років п'ятнадцять вже сиділа на дієті, намагаючись схуднути, а що дружина не любить, того чоловіка не їдати. Однак Тамара розв'язувати вузлик не поспішала, перш кути обнюхала, речові докази пошукала і, нічого не знайшовши, запитала:
  
  – Що тут вночі Оксанка Дременко робила?
  
  – У Котенко дружина народжувала, – між іншим промовив він, знаючи, що лукавити в присутності судового пристава неможливо. – За викликом ходила...
  
  І краще б не говорив правди. Тамара судки виставила перед ним, подивилася, як він їсть, і зачитала вирок:
  
  – Дружина у Котенко народжувала... А я годую, годую тебе, і все без толку! Швидко поїв і до мене!
  
  Сама ж двері на замок, формений кітель з погонами скинула і давай спідницю знімати. Пробуджена стара діва немов з ланцюга зірвалася: надивившись еротичної кінопродукції, втратила будь-сором і уявлення про реальності, намагалася все побачене відтворити в натурі. Спочатку Волкову це навіть подобалося, особливо її невтомність, винахідливість і жага експерименту. Але Тамара здобувала все нові і нові фільми і вимагала потім повторити побачене. Безглуздо було переконувати її словами, що в житті цього не зробити жодним чином, кожен раз доводилося доводити на практиці. З цієї причини вони зламали вже три крісла, диван і два ліжка, вирвали разом з проводами люстру із стелі, чому у всьому домі потім направляли світло, і порушили систему опалення. Добре, сталося це в літній період і зірваний стояк виявився порожнім, а то б ще ошпарити окропом. Одного разу з'їздила в Брянськ, де накупила в секс‑шопі собі еротичного білизни і всяких непотрібних предметів, а йому спеціальні шкіряні штани, безрукавку з ланцюгами, нарукавники і маску якогось‑то американського супермена. Потім, незважаючи на відповідальну посаду судового пристава і популярність, записалася в нещодавно відкритий Пухнаренковым фітнес‑клуб, відвідувала семінари яких‑то заїжджих шарлатанів, які обіцяли схуднення протягом двох тижнів, жменями їла таблетки і, навпаки, майже відмовлялася від їжі.
  
  Волков сподівався, що хоч голод її кілька втихомирить, але куди там! Фантазії її перехльостували через край і не мали зримих обрисів. У пориві пристрасті вона повезла Миколу в Іспанію, у триденний тур, на кориду, яка справила на Тамару сильне враження. Це після неї незаконна дружина захопилася садомазохізмом. Принесла з роботи наручники та батіг, прикувала себе до голівці залізному ліжку, виконаної за замовленням, нарядила Волкова в костюм тореадора, прикупленный на кориді, і веліла її втихомирювати, як бика на арені. Микола пострибав навколо, з задоволенням витягнув її кілька разів по крутих стегнах, однак це їй не сподобалося.
  
  – А тепер твоя черга! – пристібнула Миколу і взяла батіг.
  
  Він звивався на ліжку, немов вуж, і все одно дісталося по ребрах, але і від цього екстазу Тамара не зазнала.
  
  І ось тепер, мабуть, вона надивилася кіно про офісний секс і хотіла зіграти бідну, перелякану секретарку в кабінеті шефа‑збоченця. Оголила нижню частину тіла, розляглася на канапі і залепетала голосом, яким говорила по телефону, але голлівудським мовою:
  
  – Не торкайтеся до мене! О, прошу, не треба! Цього зі мною ще ніхто ніколи не робив. Що це у вас таке?
  
  Волков глянув на її стегна, внутрішньо жахнувся, однак не замружився і голос не здригнувся.
  
  – На службі не годиться! – осадив, рівне батогом. – Батько Гуменник велів мову вчити!
  
  – Годиться скрізь, де поставлено! – відпарирувала Тамара вже своїм звичайним голосом. – Ходь до мене, зараз і мове навчу, і побачу, шо це таке у тебе в шароварах...
  
  В цей час, на щастя Миколи Семеновича, в кишені кітеля супружницы задзвонив мобільник. По телефону вона розмовляла солоденько, з млосним придихом, чому голос її ніяк не відповідав зовнішніми даними. Їй би займатися віртуальним сексом – відбою би не було від клієнтів...
  
  – Я вас дуже уважно слухаю, альо, – проворковала Шалавовна і в той час змінила тон: – Добре, добре, брате! Амерыканець, або хто ще, нехай...
  
  Волков насторожився і одночасно зрадів, а незаконна дружина кинула трубку і з жалем натягнула спідницю.
  
  – Сильвестр Маркович прыихав, щоб йому! Гуменника прытягнув і якогось амерыканця.
  
  Вона навмисне говорила з ним на мове, щоб у чоловіка була мовна практика, – дбала про його кар'єрному зростанні.
  
  – Ось що таке хороша інтуїція! – із задоволенням зауважив Микола.
  
  – Була б у тебе інша... інтуїція, – вже з‑російською пробурчала Тамара, з гуркотом збираючи судки. – Щоб ввечері у мене в хаті сидів і чекав! Кіно погляди, в апараті залишила...
  
  Вони хоч і зійшлися вже більше року тому, проте поки жили в різних державах...
  
  – Чую, сьогодні буде справжня порнуха, раз начальство приїхало. Тут вже як вийде...
  
  – Нехай тільки не вийде! – пригрозила вона і грюкнула дверима.
  
  Лише тепер він усвідомив, яку ризиковану комбінацію задумав, і спочатку у холодний піт кинуло, потім жарко стало, бо через хвилину до митниці підкотив «форд» Дременко. Зазвичай Волков ставився до нього холодно, як до конкурента, але тут поправив кашкет і спустився з вежі назустріч:
  
  – Здоровенькі були, Тарас Опанасович!
  
  Коли той був секретарем райкому, його звали Тарас Панасович, оскільки з українським звучанням по батькові кар'єри було не зробити, але разом зі зміною влади змінилася і мода.
  
  Голова подібного не очікував, проте без всяких пояснень відчувалося, приїхав у важливій справі і що‑то сильно стурбований. І тому поблажливий до добродушності, що зараз було на руку.
  
  – Здорово, Микола. Знаю, Оксана була у тебе вночі, обіймалися тут.
  
  Волков готувався до розмови, придумував, як почати, але і в голову не приходило, що Дременко сам заговорить про Оксану, і тому злегка розгубився.
  
  – За викликом бігла у другому годині, – зізнався він. – У Котенко дружина народжувала...
  
  – Кажуть, її мутант налякав. За руки хапав... Казала тобі?
  
  Чутки в Братково розносилися з неймовірною швидкістю. Навіть у нічний час, коли всі спали.
  
  – Говорила...
  
  – Назад через митницю проходила?
  
  – Ні...
  
  
  Дременко зняв капелюха і витер низький, похмурий лоб:
  
  
  – Пологи прийняла і куди‑то пропала. Трубка не відповідає. В хаті немає, на роботі немає... А де мутант налякав, сказала?
  
  – Недалеко від КПП обтиралася. Тут поруч. Схопив так, що синці залишив.
  
  – Сам‑то бачив?
  
  – Синці бачив.
  
  – А мутанта?
  
  – Ні, він мужикам не показується...
  
  – Мабуть, у москалив ще Ксанка? – чи то запитав, чи то припустив спантеличений Дременко.
  
  – А може, і в «вікно» сквозанула...
  
  – Через Куровых?
  
  – Через кого ж ще? – Волков уловив потрібний момент. – Я вам так скажу, Тарас Опанасович: мається ваша донька від самотності. Засиділася в дівках, а їй заміж давно пора. Тому й бігає по ночах.
  
  – Так, Миколо, так... Але зараз не до неї!
  
  – Як це – не до неї? – здивувався той. – Може, зловив її мутант і поволік?
  
  – Її, суперечливую, і чорт не йме! – спересердя відмахнувся Дременко. – Пристрасть яка норовлива!
  
  – От і треба заміж віддавати, щоб вгамувалася! Той головою похитав:
  
  – Віддав би, та чекає Юрка, онука Куровського. Ще той мерзотник, весь у діда. Зачумил голову дивчине...
  
  – Не вона його чекає, Тарас Опанасович.
  
  
  Дременко глянув з‑під волохатих брів, наче ведмідь з барлоги:
  
  
  – Хто ж тобі сказав таке?
  
  – Сама і сказала. І заміж, каже, ніхто не бере, не сватається. Мовляв, пора народжувати, а хоч від мутанта народжуй.
  
  – Ти з нею такі розмови ведеш? – запитав голова підозріло.
  
  – Що ж не вести? Ми з Оксаною всякі розмови ведемо...
  
  – Був би наречений, так віддав би не дивлячись, – раптом зітхнув голова, озираючись. – Та де взяти такого, щоб їй до вподоби був? Адже вона вибаглива – пристрасть. Ох, кому‑то дістанеться горя з нею похлебать...
  
  
  Волков зібрався з духом:
  
  
  – Та я б не проти, Тарас Опанасович, сьорбнути.
  
  – Чого сьорбнути? – не зрозумів або схитрував той.
  
  – Горя з Оксаною.
  
  – Ти?..
  
  – Я їй не жених? Старші буду, так і вона не першої свіжості дівчина. Сама винна, давно хотів посвататися, та куди там!
  
  – Жартуєш, Микола?
  
  – Не жартую, Тарас Опанасович! – Волков відчув момент одкровення. – Давай з тобою поговоримо як мужики. Подобається мені Оксана, а тому я готовий тобі посаду поступитися і більше не ходити в конкурентів. А своєму електорату оголошу, щоб за тебе голосували.
  
  Цього Дременко вже ніяк не чекав, і вигляд у нього був такий, наче він у лісі заблукав і тепер гарячково крутить головою, щоб зорієнтуватися. Того і дивися закричить – ау!
  
  
  Але швидко взяв себе в руки і пробурчав у бік:
  
  
  – Знаю я твій електорат... Контрабандисти...
  
  – Як хочеш назви, а повноправні громадяни. І дуже активні, між іншим, порядок знають, так що віддадуть свій голос, за кого скажу.
  
  
  Це голова проковтнув, як карась наживку, але раптом трепыхнулся:
  
  
  – Ти ж з Тамарою Кожедуб живеш?
  
  – Одна назва – живу, – відпарирував Микола. – У різних державах, не розписані... Яка вона мені дружина? Жодних зобов'язань. Горщик про горщик, і хто далі...
  
  – Як же ж Сильвестр Маркович?
  
  – Мені з ним дітей не хрестити!
  
  Дременко губу закусив, бровами очі прикрив – міркував, повинно бути. Микола ж Семенович зрозумів, дотискати треба голову:
  
  – Приймай умови, Тарас Опанасович, поки сам пропоную. І все залишиться між нами. А вже з Оксаною ми порозуміємося.
  
  Тарас Опанасович міркував з відчаєм і, звичайно, вгадував, що в словах колишнього предрика проглядає якась комбінація, – не міг він жити без усіляких витончених хитрощів, на які вважався майстром. Однак виявити їх з ходу голова був не здатний, бо совпартшкольное освіта прирікало на тугодумность, – так вважав Волков.
  
  – А що? Дывлюсь, Микола, моя Ксанка і насправди тобі люба – коли тобі і кар'єр ера не потрибна? – нарешті промовив він, і перехід на мову означав, що Дременко хитрує, надумався ще поторгуватися.
  
  – Та як Ксаночку побачу, так хвиля в душі б'є! – зізнався той. – На шо мене кар'єра? Нехай горить ясним полум'ям! Ми краще онуків тобі, тату, народжувати станемо!
  
  Похмурий Тарас Опанасович вперше усміхнувся, і, як здалося, поблажливо:
  
  – Внукив наплодыты – не велика пиклування... Добре, подуматы треба, Микола.
  
  – Ніколи думати, – відрубав Волков. – За моїми відомостями, Сильвестр Маркович завітав. З батьком Гуменником і американцем.
  
  – Звідки ти дізнався? – не стримався голова. – Вони ж таємно приїхали!
  
  – А ти звідки знаєш, що ми з Оксаною тут обіймалися? По телевізору показували?
  
  Це був відкритий натяк на те, що Волкову відомо про секретну договорі Дременко з Чернобаем, за яким встановлені відеокамери транслювали всю обстановку на митниці голові адміністрації району в суміжній державі. І, незважаючи на крайню заклопотаність, Тарас Опа‑насович натяк зрозумів і злегка подобрішав.
  
  – Ти більше року виконувати обов'язки голови не маєш права, – нагадав йому Микола. – Значить, визначать дату виборів. Коли почнеться виборча кампанія, пізно буде домовлятися.
  
  – Не за тим пан Кушнер завітав, – заклопотано промовив Дременко і озирнувся. – Гаразд, Микола Семенович, згоден, якщо Оксанка піде. Нехай!
  
  – Інша розмова!
  
  – Ти мені от що скажи... Правда, мутант біля митниці вночі обтиралася?
  
  – Було діло...
  
  – Москальських камери записали що?
  
  – Не знаю. Сам запитай у Вовченко.
  
  – А ти що?
  
  – У нас з ним жорстка конкуренція. Навіть не вітаємося. Москаль є москаль, великодержавний шовініст і імперіаліст.
  
  – Буде тобі. По‑здається, так у нього не всі вдома...
  
  – Прикидається...
  
  – Разведай у нього про мутанта, на поступку піди заради справи, сам зіграй роль.
  
  – Та здався тобі мутант, Тарас Опанасович! Доля твоєї дочки вирішується. І твоя, між іншим...
  
  – Мені зараз би знайти цю тварюку... Або хоча б визначити місце, де вона ховається.
  
  – На що тобі?
  
  – Ти розумієш, яка справа... – Тарас Опанасович зам'явся. – Тільки секретна інформація. За розголошення сам знаєш... Цей американець – дуже важливий чин в НАТО, сер Странг, а звуть Джон. Приїхав з секретною місією, за завданням свого керівництва. Зловити мутанта хоче, живим. На крайній випадок мертвим. Але наказано – краще живим, для науки. Їм цікаво вивчати вплив радіації на людину. Термін – три дні. І все на мене одного повісили! Ніби я цих мутантів тут розводжу або в клітці тримаю! Ніби полював на них усе життя!
  
  Волков тут же зметикував, що напевно пан Кушнер або ж батько Гуменник поставили умову: поїде американець з видобуванням – бути Дременко головою. А ні – так, мовляв, вибачай...
  
  – Моя допомога потрібна? – довірливо запитав він.
  
  – Потрібна, Микола Семенович, до зарізу! А надійних людей нема...
  
  
  Волков почув його внутрішній боязко трепет і додав хвилювання:
  
  
  – Якщо я зустріну мутанта, ловити і в'язати? Чи як? Тарас Опанасович здивовано відступив:
  
  – Думаєш, так легко зловити? Сам кажеш, жинкам тільки показується. Це ж не ведмідь, на нього засидку не збудуєш!
  
  
  Тепер справу слід поставити так, щоб голова без нього не обійшлося.
  
  
  – Чому ж? – Микола зробив багатозначну паузу. – Мутанти адже через кордон ходять? То у нас є, то у москалів...
  
  – І шо?
  
  – Я ж всі ходи знаю. Таємні стежки, «вікна», дірки. Посадити по парі хлопців з кожної сторони порубіжжя – та куди він дінеться?
  
  Такий примітивний хід, він підказав для того, щоб витягти з голови побільше інформації.
  
  Дременко щетину на щоках потер – видно, сьогодні і разу не встиг поголитися...
  
  – Можна б, так ось у чому заковика: сер Странг вимагає, щоб самому зловити. Він і рушницю привіз спеціальна, снодійним уколом стріляє. Каже, хочу власноручно добути. Мовляв, я на всяких звірів полював, навіть на левів, слонів та інших африканських тварин. І у нього справа честі, щоб самому. Тобто його треба підвести до мутанту на постріл.
  
  – Це буде складніше, Тарас Опанасович...
  
  – У тому‑то й річ! Примхливий американець попався.
  
  – Лігво треба шукати.
  
  – Та де ж його шукати? І коли – три дні терміну! Пан Кушнер квапить. Ніби москалі питання з мутантами вивчають і хочуть то в Червону Книгу занести, то взагалі за людей визнати. Поки законів немає і заборона не наклали, треба одного добути!
  
  – Мало часу, не встигнути, – приречено уклав Волков. – Питання не вивчене.
  
  
  Голова розцінив це як натяк:
  
  
  – По секрету скажу, американці заплатили мільйон за мутанта. Звичайно, не з кишені Странга, фінансують за програмою НАТО... Сильвестр Маркович премію гарантував.
  
  – Я зараз про інше, Тарас Опанасович. Щоб добути таку хитру тварюка, треба хоча б дані про неї зібрати, вивчити повадки. Провести відповідну підготовку, прорахувати маршрути пересування. Багато чого треба. А то одні розмови та плітки.
  
  – Всі сили залучив, міліцію, єгерів, – безнадійно махнув рукою голова. – З раннього ранку плани розробляють, та чую, толку мало. У них далі, як прочесати ланцюгом всю округу, справа не йде. А тут треба тихо, без шуму, дотримуючись секретність. Відверто скажу, тільки ти, Микола Семенович, і можеш організувати. У тебе здібності є. А тепер і зацікавленість!
  
  Волков натяк зрозумів, але, щоб свої права відстояти та ще й приперти Дременко до стінки, щоб від своїх слів не відмовився, слід було всю організацію цієї справи замкнути на собі. І тоді голова перетворюється на звичайного і залежного посередника, від якого потім у будь-який момент можна позбутися, або завжди тримати на короткому повідку.
  
  – Вже дуже обережні ці тварюки, – став роздумувати він, – і, кажуть, вміють читати чужі думки на відстані. І вселяти свої. Бачив, Тарас Опанасович, як мутант китайців налякав? А вони ж люди стійкі, каратисти, дзен‑буддизм знають... От і вийде: ми в Україні будемо ловити, а вони заздалегідь в Росії підуть і там затаяться. Якщо вже не зачаїлися... У пана Кушнера є можливості москалів залучити?
  
  – Можливо, і є. – Дременко міркувати на цю тему не захотів, а значить, що‑то приховував. – Не наша це справа. Думаю, своїм розумом надійніше...
  
  Микола Семенович знав просте правило: для того щоб осідлати ситуацію і взяти справу в свої руки, треба було витягнути з конкурента всі його цілі та передбачувані дії, після чого взяти все раціональне, надати дещо іншу форму і йти далі хай всього на півкроку вперед. При цьому всю дистанцію, до самого фінішу, треба робити вигляд, ніби злегка відстаєш, стараєшся, але не догоняешь.
  
  – Ну і що ж ти пропонуєш, Тарас Опанасович? – з легкою іронією запитав він. – У тебе‑то які міркування?
  
  – В першу чергу до Курову сходити, – зізнався Дре‑менко. – Якщо мутанти у нас з'явилися, то їм сховатися ніде, тільки в Росії, на другий заставі. А дід там усі ходи й виходи знає. Ми з ним не раз ведмедів на барлогах брали. У нього очей гострий. Чую, знає що‑то старий партизаню‑ка! Інакше б з наганом по ночах не шастав. Тобі говорити з Макарычем сподручно, хрещеник...
  
  – Та й ти його все раніше сватом кликав, – обережно натякнув Волков.
  
  – Який він тепер сват? – відмахнувся нервово голова. – Вважай, як до майбутнього зятя звертаюся: выведай все про лігво. Якщо не знає, сговори, хай сходить пошукає. Повинна бути у мутанта барліг! Потім подкатись до Вовченко. Кажуть, він в свою трубу давно видивляється мутантів. І сліди їх шукає, причому з науковим підходом. Може, вже бачыв, та мовчыть.
  
  – У мене з Вовченко контактів нема, – спробував ухилитися Микола, але був тут же приструнен:
  
  – А ти наведи контакти! Заради такої справи! Увійди в довіру, якщо що, грошей запропонуй. Не мені тебе вчити...
  
  – Добре, тату.
  
  – Відшукай Оксанку і пробуй! – уже наказав Дремен‑ко. – Де бачила, як... І своїх контрабандистів теж! Кажуть, вони часто бачут, так вже і звички знають. Наприклад, Любка Когут сказала, мутанти «Мальборо» курять.
  
  – Може, й горілку п'ють? – вже з явною насмішкувато запитав Вовків, але замороченный голова кпини не почув.
  
  – Хрін їх знає! Може, і п'ють... Ти пробіги по своїх каналах і довідайся. – І мало не закричав: – До москалихе своєї побіжи, до Тамарке!
  
  – Вона вже не моя!
  
  – Ніколи розбиратися: моя, твоя! Завтра до ранку Сильвестр Маркович вимагає конкретний план полювання! У нас з тобою добу в запасі! По телефону не дзвони, докладай особисто. Наказ пана Кушнера.
  
  Волкову на мить здалося, що з‑під капелюшки голови йде синій дим, але придивився – ні, поки що начебто пар...
  
  Дід Куров кілька діб вже сидів під домашнім арештом і від цього сильно притомився. Справа в тому, що на руку йому напнули сталевий браслет з замком і який‑то електронною штуковиною, трохи тільки вийдеш за ворота – сигнал через супутник, через космос в міліцію летить; не встигнеш дійти до магазину, ось вже машина з мигалкою:
  
  – Порушуєте домашній арешт, громадянин!
  
  Кажуть, ці браслети американці надіслали, безкоштовно, в якості гуманітарної допомоги і щоб поменше народу в тюрми саджали, а демократично залишали під рідним дахом, але під повним контролем. Старий диверсант спробував підібрати ключі, потім голкою в замку поковырялся, так менти маски напнули і як мутанти в хату увірвалися:
  
  – Не ламай загальнолюдську цінність! Не те в камеру замкнемо!
  
  От тоді дід узяв та забарикадувався на своїй половині хати. З підпідлоги дістав автомат, запас патронів, і тільки протитанкових гранат не знайшов – повинно бути, Сова уперла. Все одно у гімнастерку з сержантськими погонами вбрався, ордени і медалі підчепив, каску з червоною зіркою на голову:
  
  – Переходжу до кругової обороні! Постою за Київську
  
  
  Русь!
  
  І тільки поява Оксани кілька втихомирила його войовничий дух. Став він думати, не помиритися з Єлизаветою Трофимовной, не емігрувати в Росію і там, показавши браслет Пухнаренкову та журналістів – мовляв, ось як в Україні знущаються над ветеранами, – викликати суспільний резонанс та попросити політичного притулку. А інакше як ще відв'язатися від всюдисущого контролю? Загалом здригнувся і вже було зважився, але Оксана на зворотному шляху всі плани сплутала. Через сортир і дідів підпідлогу до себе на батьківщину не пішла, а завернула до Сові, і чути було: сидять, п'ють чай і пліткують про що‑то, але нерозбірливо тільки бу‑бу‑бу, бу‑бу‑бу. Ну, зрозуміло, зачепилися мовами і зараз йому кістки перемивають. І так прикро Курову стало, що він дістав чверть з первачом і тільки налив чарку, як умовний стукіт у вікно. Відвів фіранку, а це хрещеник стоїть і махає рукою, мовляв, вийди на вулицю. Видно, відтягнув ненависну лямку, відчергував, перевдягся в цивільне і зняв перуку...
  
  
  – Я в облозі! – відкрутив решітку. – Лізь в амбразуру!
  
  Той перевалився через підвіконня, немов через бруст‑свер окопу, віддихався.
  
  – З ранку спека... Степан Макарович, виручай!
  
  – Спочатку ти, – і йому чарку налив, – склади компанію.
  
  
  Волков сіпнувся було на відмову, але махнув рукою і випив.
  
  
  – Рятуй, Макарович! Міцна, стерво... Доля на волоску. – Перечікуючи гіркоту і приборкуючи дихання, затих і задумався.
  
  Батько Миколи, Семен Вовків, прибився до Куровым ще підлітком, коли ті повернулися із заробітків в Якутії. Всім казав, ніби сирота, але виявилося – втік з дому, крав і бродяжил по залізницях. Загалом, з малоліття так і звали його Вовченям. З'явившись в Братково, він для початку обікрав багатого Степана Макарича, проте був схоплений за руку пильною Совою. В міліцію здавати не стали, відмили, переодягли, хотіли в школу визначити, та за віком у третій клас не взяли, і тоді Куров взяв його собі в підручні. А працював він тоді підривником на кам'яному кар'єрі, і через кілька років Насіння ремеслу навчив, в армію проводив, а потім і одружив. Коли Колька народився, так і зовсім покумились, який‑ніякої ріднею стали, однак в колишньому мисливці до чужого добра інша прокинулася пристрасть до чужих жінок. Гаразд би красень був писаний, а то щуплий, великоротий, востроносый, рано облисів, так піди ж ти – заміжні женки трясуться від страху і все одне самі на ньому виснуть. Причому все підряд, до якої не спіткає. А весь фокус полягав у його особливому нюху, яким ціни б не було в парфумерній промисловості. Він фортеця горілки визначав по запаху з точністю до градуси, а вранці, вийшовши на вулицю, міг сказати, в якій хаті райцентру і що приготовлено на сніданок. Одного разу як‑то зізнався Курову, що і жінок, спраглих певний годину чоловічої уваги, він обчислює тим ж способом, мовляв, від них виходить особливий аромат, чутний за декілька кілометрів. Так що залишається вечерком понюхати вітер і йти туди, де ніколи відмови не буде. Коротше, і нюх у нього був вовчий. Дід від військової контузії страждав безсонням, і, бувало, вийде вночі гуляти, а Семен з‑злодійськи вже крадеться в чию‑небудь хатину.
  
  – Гей, ти куди? – запитає.
  
  – Бурити шпури! – тільки зарегоче той.
  
  – Ну, дивись, попадешся!
  
  – А, не боюся! Воно того варте!
  
  Братково хоч і велике село, районне, і на місто скидалося, але все одно село, чутки, як блискавки, розлітаються, і на ранок вже відомо, де він шпури бурив. Один ревнивий чоловік скараулил – колом відходив, інший трохи вилами не запоров, а йому кортить. Одного разу пробрався у вікно до дружини пимоката і грається з нею. Її чоловік тим часом у сусідньому приміщенні валянки катав, ну і почув характерний шум. Увійшов, застав свою супружницю з Семеном – і дерев'яною колодкою йому по голові. Так дружина ще кинулася захищати свого коханця! Їй теж дісталося пялом, але вже по м'якому місцю. Семен же подрыгал ногами, затих і дихати перестав. Пимокат вирішив, що вбив, в оберемок його на город, закопувати. Поки за лопатою бігав, цей вовк‑перевертень, одыбался і уповз. Вранці його вже підібрали без свідомості, у лікарню звезли. Там прочумався, ніби в себе прийшов, але втратив пам'ять, сон і мова втратив. Забув навіть, хто він, як звуть, тільки матершинные слова на мові залишилися, унікальний нюх та потяг до бродяжництва по залізниці. Коли дружина його виходила, на ноги поставила, він цілими ночами до неї приставати взявся. Мукає: мовляв, а що ще робити, раз не спиться? Через місяць дружина не витримала такого натиску і стала йому підмішувати яке‑то зілля, відвертає від жінок. І, мабуть, переборщила так відвернула, що він взагалі втратив до них інтерес, пішов з дому і зник. Через кілька років сказали, на станції в Витем‑ле бачили, мовляв, жебракує. Підрослий Колька з'їздив, знайшов і привіз. Насіння знову відмили, переодягли, підлікували, але скільки Волкова не годуй, не приручити: знову втік, і вже з кінцями.
  
  Хрещеник зовні не схожий на батька, хоча теж любив бурити шпури, але за характером начебто інший був, старанний, освіту отримав, відрізнявся розсудливістю, однак іноді Куров помічав ледь вловиме схожість: коли Микола Семенович відвернеться, задумається, очі остекленеют, як у бати рідного, і може годину просидіти, не кліпнувши. Вовчий погляд стає, аж острах бере.
  
  
  Ось і зараз витріщався в кут незрячим поглядом...
  
  
  – Кажи, чого? – розбудив його Куров.
  
  – Адже ти мутанта шукав? – стрепенувся той. – Коли тебе з револьвером затримали?
  
  
  Дід пограв контрольним браслетом:
  
  
  – Ну, шукав... А тобі‑то що?
  
  – Спочатку скажи, бачив його?
  
  – Здалеку...
  
  – На скільки метрів?
  
  – Кроків на тридцять.
  
  – В якому місці?
  
  – На другий партизанської заставі.
  
  – І хрещена там же зустрічала?
  
  – Там же...
  
  – Це добре! І який же він на вигляд? Як жінки описують?
  
  – Толком не розгледів, – обережно зізнався Куров. – Сутінково було... Кошлатий, на двох ногах стоїть.
  
  
  Волков піднісся:.
  
  
  – Ти, хрещений, перший чоловік, хто бачив! Жінкам я не особливо‑то вірив... Скажи‑но мені, він може на відстані читати чужі думки? Або свої вселяти? Тільки не поспішай, подумай.
  
  – Що тут думати? Це тільки бабця Сова вміє. І читати, і вселяти.
  
  – Ні, ти постривай! – не відставав Микола. – Коли побачив мутанта, що відчув? Ну, страх, погрозу?
  
  
  Дід здвигнув плечима:
  
  
  – Боязно, звичайно, було. Що в нього на думці? Подумав, наган б треба дістати...
  
  – І що?!
  
  – Нічого. Стрибнув у кущі і немає його.
  
  – Во! Значить, думки прочитав! – Волков схвильовано схопився. – І Любка Когут говорила, ніби відчула – палити просить! Дала йому сигарет... Це і називається телепатія – передача думок на відстань!
  
  Говорили вони майже пошепки, проте Сова і справді володіла телепатією – раптово побарабанила в стінку:
  
  – Гей, Курвенко? Ти з ким там ляси точишь?
  
  – Сам з собою! – меланхолійно озвався дід. – Приємно поговорити з розумною людиною.
  
  – А з ким чокался, розумний? Я чула дзвін!
  
  – З дзеркалом!
  
  – Дожили, хохли! – мстиво мовила Сова, ще що‑то пробухтела і, схоже, пішла.
  
  – Перестань ти, Коля! – Куров налив ще по чарці. – Напридумываете! Які там думки? Може, і правда єті, снігова людина, а може, й мутант... Не в тому річ.
  
  – У тому, Макарич, в тому! У диких або здичавілих людей відбувається мутація свідомості! Вони говорити не можуть, а свої думки вселяти – вільно. Ні, так просто його не взяти!
  
  – Взагалі‑то він розумний, – раптом погодився хрещений. – Здогадався адже кошик принести і на хвіртку повісити...
  
  – Яке кошик?
  
  – Сова в нього козубом запустила. А він взяв і приніс. Бабка на мене подумала, але я не приносив... Це ж треба було вистежити, в якій хаті живе. Або по запаху знайти...
  
  – За яким запаху? – зовсім загорячился Волков. – Він же думки хресної прочитав. Сосканировал!
  
  – Слухай, а може, не мутант це чорнобильський, а й справді інопланетне істота? Може, вони нас контролюють? Якщо вже менти всяких хреновин навигадували, за кожним моїм кроком з космосу стежать, то прибульці без браслетів все про нас знають.
  
  – Ні, не зловити мутанта! – сам з собою заговорив похресник, а оскільки свистячим, пристрасним шепотом, нагадував юродивого. – Ні за три дні, ні через тиждень. Ні живого, ні мертвого. Тут спеціальна операція потрібно.
  
  – А хто його ловити зібрався? – сторопів дід.
  
  Тут микола Семенович і розповів про майбутню полювання на мутанта і про завдання, отримане від Дременко, однак про свої наміри одружитися на Оксані промовчав, бо чекав слушного моменту, щоб запитати про онука Ку‑рову і з'ясувати поволі, пам'ятає він свою наречену або вже забув.
  
  – Допоможи, Макарович! – мало не благав він. – Треба лігво відшукати! А хто, крім тебе, знайде? Ти ж другу заставу як п'ять пальців знаєш. І Дременко тебе просив, по старій дружбі.
  
  – Взимку б можна, – роздумуючи, промовив дід. – По слідах. Я там раніше барлогу шукав по першій пороші. А зараз тільки з собаками якщо...
  
  – Собаки можуть сліду і не взяти! Або потрібні особливі, притравленные.
  
  – Навіщо американцям мутанти? У них що, своїх мало?
  
  – У нас які‑то особливі, для науки... Хрещений, виручи! Сходи на другу заставу, подивися ще! Раз він там двічі з'являвся, можливо, і лігво близько! Все вказує, що в Росії ховається.
  
  – Місце там відповідне, – не відразу і як‑то хитрувато промовив дід. – Схрони ще цілі стоять, бліндажі. Роту сховати можна. Ми там зиму сорок третього жили... Але все заросло і завалено сміттям – входу не знайдеш.
  
  
  Волков підскочив:
  
  
  – Макарич, дорогий! Проси, що хочеш ! Ти ж ветеран‑розвідник!
  
  – Диверсант я...
  
  – Ніхто краще тебе того місця не знає!
  
  – Як ніхто? А Сова?
  
  – Не вірю я жінкам, Макарович!
  
  – Як я піду, якщо на мені ця залізяка? – Дід бовкнув браслетом. – Тільки опинюся на території суміжної держави, мене відразу в міжнародний розшук в Інтерпол. А Пухнаренков політичного притулку не надасть. Він мені і в російському громадянстві відмовив, хоча всі довідки були зібрані!
  
  – Браслет зараз знімемо!
  
  – Ого, спробуй! Вмить прилетять!
  
  – Дременко питання вирішить!
  
  – Ну, коли вирішить... – Куров засовався. – Кримінальну справу закриють і наган повернуть, тоді подсоблю. А то ж роззброїли! Тільки нехай сват сам прийде і дасть слово! Йому ще вірю.
  
  Волков трохи знітився, але зрозумів, що іншого випадку запитати про Юрко не випаде.
  
  – А ти ще сватом його кличеш?
  
  – За звичкою, – махнув рукою дід. – Ми ж з ним Ок‑санку в цій хаті і пропили, і поручкались... Ех, який він тепер сват? Знає адже, справу завели на мене, а хоч би пальцем ворухнув...
  
  – Від Юрка‑то вести приходять?
  
  – Рік тому останній лист надіслав... Підвищення чекав по службі... Ти тільки хресної не кажи. Досі його читаю, ніби вчора прийшло. Бабку дражню і себе тішу...
  
  Дременко ні єдиного слова Миколи не повірив, відразу ж запідозрив якийсь хитрий підступ. Він їхав на митницю до Волкову, щоб передати того спеціальне завдання пана Куш‑нера – провести підготовку і продумати організацію полювання на мутанта. Депутат, ймовірно, пам'ятав «солодке справа» і нікому іншому настільки педантичне і важливий захід доручити не міг. Але заяву про сватання Оксани в першу мить приголомшило Тараса Опанасовича в шок. Він розгубився, намагаючись зрозуміти: що ж замислив митник? На що розраховував? Яку нову комбінацію задумав?
  
  Однак тут же зміркував, що йому випадає нагода раз і назавжди прибрати з дороги конкурента і виграти вибори, не вдаючись навіть до крайніх заходів: козир з викриттям пана Кушнера з «солодкого справі» можна приберегти на майбутнє. Досить нечуваної зухвалості з боку митника, який наважувався виступити проти самого Сильвестра Марковича і його грізною, розбудженої старої діви Тамари, здатної у гніві стерти з лиця землі якщо не міста і країни, то район точно. Крім того, Дременко побачив можливість переключити на себе все керівництво підготовкою полювання, а значить, і вся увага депутата, батьки Гуменника і американця.
  
  До всього іншого він добре знав свою дочку і був упевнений, що вибаглива і глузлива Оксана ніколи за Волкова не піде, хоч ти її алмазами осип. Тому Тарас Опанасович для пристойності поламався і погодився, в той же час діставши противника соратники.
  
  Що б він там задумав, але поки суть та справа, землю копитом рити стане!
  
  І вірно, двох годин не пройшло, прилітає і доповідає, мовляв, хрещений батько і його бабця Сова бачили мутанта в одному і тому ж місці – на другий партизанської заставі, тобто на російській території. А щоб старий партизан погодився на співпрацю, прокрався за кордон і знайшов лігво, потрібна повна реабілітація і особиста гарантія голови адміністрації. Дременко в той час же взяв з собою начальника міліції, віднятий наган – і до Курову.
  
  – Сват! Степан Макарович! – заблагав під його вікном. – Ось ті хрест, не знав, що справу завели! Отопри!
  
  Дід барикаду біля дверей розібрав і впустив. Начальник міліції браслет з нього зняв, кримінальну справу печі підпалив, наган повернув, приніс офіційні вибачення, а винних обіцяв суворо покарати. Сам Тарас Опанасович слово голови дав, що відтепер влада ніяких переслідувань йому лагодити не будуть, а навпаки, оточать ветерана турботою і увагою. А той, видно, себе пупом землі відчув і давай нові умови ставити.
  
  – Ніякого мутанта шукати не буду, – каже, – доки мені стару, справжнє прізвище не повернеш і новий паспорт урочисто не вручиш!
  
  – Ти, сват, йди лігво шукай, – спробував прискорити процес Дременко. – А ми це питання вирішимо. Особисто звернуся до депутата Верховної Ради пану Кушніру!
  
  
  Куров випнув груди:
  
  
  – І кроку не ступлю, доки справедливість не восторжествує! Ти мене знаєш, сват!
  
  Ну що з ним зробиш ? Від старості, повинно бути, впадає в дитинство, тому і капризи свої виставляє. Тарас Опа‑насович в машину з мигалкою і прямим ходом в резиденцію депутата, так, мовляв, і так, потрібний для організації полювання чоловік вимагає стару прізвище повернути, і треба це справа законодавчо оформити. А пан Кушнер вже нервував, що справа ще не зрушила з мертвої точки, очі витріщив, почервонів і кричить:
  
  – Випишіть йому новий паспорт! Та хоч три на будь-які прізвища! І нехай шукає лігво! Щоб вранці був конкретний результат! Ти розумієш, що від цього американця залежить вступ України в НАТО? Своєю незграбністю ти підриваєш престиж держави! Як ми збираємося боротися з міжнародними терористами і вершити глобальну політику, якщо у себе вдома не в змозі зловити якогось‑то мутанта?!
  
  Дременко його ніколи таким взбешенным не бачив, та й не знав, що на кон поставлено так багато державних інтересів. Тут же поїхав у міліцію, де Курову виправили новий паспорт, і до діда, вручати. А в того вже нові заморочки:
  
  – Хочу, щоб урочисто і щоб були піонери, комсомольці і журналісти. А потім би в газетах пропечатали і по телевізору показали!
  
  – Сват, та де я тобі піонерів з комсомольцями візьму? – спочатку здивувався Тарас Опанасович. – Їх і в природі давно немає!
  
  – Не моє діло! – відрізав той. – З Москви випиши, кажуть, там ще збереглися.
  
  – А на що тобі показ по телевізору? – Голова вже за серце схопився.
  
  – Щоб бабка Сова побачила! Мені більше нічого не треба!
  
  Довелося вбрати школярок краватки, скликати представників місцевої преси з обох держав і оператора з телекамерою, який супроводжував у поїздці депутата Ради. З числа нудьгуючих днем контрабандистів влаштували мітинг на майдані біля стіни, голова з промовою виступив, мовляв відновлюємо історичну справедливість, стверджуємо демократичні засади, свободу і права особистості. І тільки під оплески вручив паспорт, як до зборів брат‑ківські селян під'їхав джип і звідти з'явилися батько Гуменник з охоронцем і цей самий американець Джон Странг з перекладачем. Вони ніби як вирушили на екскурсію по селу і його околицях, але батьку було хлібом не годуй – дай виступити на мітингу. Тільки побачить, де народ зібрався, а більше того, якщо туди журналісти збіглися, відразу на трибуну – і давай говорити за батьківщину, а це, вважай, години на півтори, не менше. І треба сказати, оратор він був блискучий, вмів так завести народ, що навіть найзапекліші нігілісти заводилися і починали кричати «любо, батьку!». До речі, його охоронець Лях теж був красномовний, але від пристрасного свого шефа вирізнявся освіченістю і логікою.
  
  Тут же батько побачив спочатку піонерок і потім тільки Курова в гімнастерці при всіх регаліях та ще в червонозоряної касці. Не розібравшись, що до чого, – на трибуну.
  
  – Червоноармиець?! – А сам стеком по халяві постукує. – Комуніст?
  
  
  Дід ж відставив ногу, знову викотив груди, орденами і медалями дзвенить:
  
  
  – Радянський партизан із загону товариша Ковпака! Командир диверсійно‑розвідувальної групи! Герой рейкової війни! Особисто пустив під укіс дванадцять фашистських ешелонів з особовим складом і бойовою технікою! І дев'ятнадцять – у складі групи!
  
  – Партизан?! – розлютився Гуменник. – Радянський партизан?!
  
  Він, захмелілий, зовсім поганий робився. Дременко було до нього, щоб пояснити ситуацію, але охоронець не підпускає. Куров ж на батька:
  
  – Я‑то партизанів, а ось ти хто такий? Бандерівець?! На‑хтигаль?! П'ята колона?
  
  
  І – в кишеню галіфе, де лежить наган!
  
  Добро, начальник міліції, колишній на трибуні, руки його перехопив, відтіснив від батька, а Тарас Опанасович нарешті‑то відіпхнув охоронця і зашепотів Гуменнику, мовляв, це наш чоловік, забезпечує полювання на мутанта, знає, де лігво шукати. Курова тим часом молоді дівчата в червоних краватках оточили ніби з привітаннями ветерана, відвернули і під ручки з трибуни звели. Загалом, дещо‑як конфлікт розрядили, проте батько залишився незадоволений і навіть виступати не став, хоча голова надав йому слово і народ шумів, чекав, що батько скаже. Але ж їм, контрабандистам, лише б веселитися і проводити час в очікуванні ночі. Проводжаючи Гуменника до машини, Дременко пояснив йому суть справи і додав від себе, мовляв, нехай тішиться цей дивакуватий старий, лише б лігво вказав, потім ми в нього і паспорт відберемо, і покараємо за опір і замах. Але ображений батько сів у джип і кинув фразу, від якої у Тараса Опанасовича серце запалило:
  
  
  – Бачу, треба миняты голову адміністрації...
  
  І поїхав. А Дременко, перетерпливая біль, побіг до ку‑дніпропетровської хаті, щоб діда заспокоїти і догодити, чого доброго, розсердиться і відмовиться від співробітництва – поки валандались з врученням паспорта, справа вже до вечора йшло. По дорозі ж раптом осяяла думка: а що, якщо всі ці випадкові події і капризи діда не що інше, як добре продумана комбінація Волкова? Прорахував все, настропалил Курова, знаючи його характер і влаштував так, щоб і батько Гуменник до мітингу наспів?
  
  Сам же потім відмахнувся, отплевался – бути не може! Не такий він і розумний, щоб все передбачити і організувати. Це навіть не цукор через кордон перекинути. Але осад залишився і ще сильніше натиснув на серце.
  
  Коли до діда в хату ввалився, вся груди горіла і слабкість почалася. Куров парадну свою гімнастерку вже зняв і який‑то подертий кожушок натягнув, шапчонку, кирзові чоботи – здається, нарешті‑то в розвідку зібрався. Блідий вигляд голови був помічений з порога:
  
  – Що це з тобою, сват?
  
  – На спеці притомився, – збрехав Тарас Опанасович, обмахуючись капелюхом.
  
  Незважаючи на опір, Куров поклав його на ліжко за грубку, краватка зняв з шиї, а сам постукав у стіну:
  
  – Оксанко! Вистачить мовами чесати! Піди сюди, батькові твоєму худо...
  
  Не пройшло і хвилини, піднялася кришка люка, і з підпідлоги з'явилася невідкладна допомога з баульчиком. І замість того, щоб послухати серце батька і ліки дати, почала бурчати:
  
  – Як без нагляду – так і ходить неголений... Помилуйся, тату, на кого ти схожий!
  
  – Пігулку йому дай! – гримнув дід. – Валідолу або ще чого...
  
  – Та ні ж валідолу!
  
  – Тоді чарку горілки наллю!
  
  – Не можна, дідусь. – Оксана нарешті доклала фонендоскоп до грудей Дременко і послухала. – Тахікардія... Йодну сітку зроблю, полежить, воно й пройде.
  
  – Ти лікуй, а мені пора. – Куров сховав новенький паспорт у потаємне місце і повісив на шию трофейний німецький бінокль. – Все‑таки мутанти корисні істоти. Якби вони Не з'явилися в нашій державі, панувала б справедливість? Повернув би я прізвище?
  
  – Ти, сват, пам'ятай, – простогнав з ліжка Тарас Опана‑сович, – вони можуть читати чужі думки... Станеш шукати, то не думай про них.
  
  
  Дід перевірив патрони в барабані.
  
  
  – Ну, думки‑то свої я давно ховаю... Іноді так глибоко сховаю, що і сам знайти не можу. Скоро буду як Сенька Вовків, ходити і думати – хто я?
  
  – Трубку на ось, візьми! – тремтячою, спітнілою рукою простягнув голова мобільник. – Знайдеш лігво, відразу телефонуй, негайно. Але умовними фразами. Наприклад, «Дядько здоровий, шле привіт»...
  
  – На другий заставі все одно не бере. – Куров спустив ноги в люк. – Там зони немає, перевіряв, свій мобільник є.
  
  – Як – ні? Москалі ж нову вишку поставили!
  
  – Поставили, а все одно не покриває... У німців теж радіоперехоплення не працював. Місце таке зачароване. Там фашистські аси бомби кидали – все мимо. Кажуть, заломлення повітря, як у воді. По‑науковому називається «особлива оптика атмосфери»... Ну, сват, одужуй!
  
  – Доповідай особисто мені, Степан Макарович! – встиг попередити Дременко. Ледь дід зник у льоху, закривши за собою люк, він вийняв з вух дочки фонендоскоп: – Кажуть, тебе мутант вночі трохи не схопив?
  
  – Чому мало? Схопив, баловник...
  
  – Ну?! І шибко напугалась?
  
  – Так що його боятися? – посміхнулася вона і дістала йод. – Мохнатенький такий, і лапки гарячі... Думала, до себе поволочет – не сволок. Чим‑то на тебе скидається, коли не голений...
  
  – Ти це кинь, Оксана! І так плітки ходять! Як вирвалася‑то?
  
  – Як від усіх залицяльників... Баулом по морді, і зовсім легенько. Відразу і кинув... Сам полохливий який‑то.
  
  – Вовків до тебе чіплявся вночі?
  
  – Ох, тату! Легше назвати, хто не чіплявся. Навіть Чернобай, і той норовить – в кут, подалі від своїх камер, і руку в труси засунути, охальник... Але все без толку, тату!
  
  – Дивись, цей дурень свататись до тебе надумав!
  
  – Який дурень? Прапорщик прикордонний?
  
  – Та ні, Микола Волков!
  
  – Невже? – щиро стрепенулася вона. – От було б чудово! Микола хоч і з зносом, та жінок любить. Доглядає. Руку відразу в труси не пхає. А тільки з службової необхідності. Посватайся раніше, мабуть, погодилася б. Тамарки Кожедуб я не боюся. Враз відбила б, якщо б захотіла...
  
  – Ти розумі?!
  
  – Та за будь-якого б пішла, хто покликав! Навіть за Дмитра Чорнобая... Але тепер пізно. Їду я, тату, залишаю вас...
  
  – Куди?!
  
  – В Якутію емігрую, – буденним тоном повідомила вона. – Лежи Смирно! І як же я стану йодну сітку тобі накладати? На шерсть, чи шо? Може, постригти тобі груди, тату? І поголити?
  
  – А мене запитала?! В Якутію! – задихнувся і замовк Дременко.
  
  – З бабусею Совою порадилася. – Оксана почала мазати йодом прямо з пляшечки. – Мені жіночий рада потрібний... Вона благословила. Ми з нею так розсудили: що, справді, я даром Юрко стільки років чекала? Скільки марних надій на нього замучила, а скільки сліз моїх дівочих пролито? Юні роки свої даремно розтратила, щоб в спокої його залишити?! Не дочекається!
  
  Батьківське серце не витримало, ворохнулось в грудях кілька разів і зупинилося...
  
  
  
  Глава 4
  
  
  
  Запасний таємний підземний хід закінчувався в яслах бабкиного козлятника, який вона побудувала власноруч вже після того, як з дідом розійшлася, – сколотила з ящиків, фанери та іншого мотлоху, щоб показати свою самостійність. І був так ретельно замаскований, що Сова поки не здогадувалася про його існування. Але навіть якщо б виявила, то в дідів підпідлогу не потрапила б: взимку Куров прокопав обманний зигзаг, виводить у зворотний бік. Однак ходити в Україну можна було за основним ходу – через чоловічу половину сортиру, – якщо точно знати маршрут, щоб не потрапити в лабіринт. Всі ці заходи були спрямовані виключно проти бабки, яка вважає, що її колишній чоловік очолює мафіозний клан контрабандистів і навмисне підриває економіку Росії.
  
  Насправді ж Куров рив ходи з глибокого внутрішнього протесту проти розділяє держави неприступною стіни, але більш всього від партизанської звички з'являтися там, де його не чекають, і робити все, що захоче. Наприклад, поки Сова спить, сповзати на суміжну територію і видоїти козу. Бабуся прокинеться, піде в козлятник, а вим'я пусте! Сам Куров козячого молока терпіти не міг, коту згодовував, але зате тиждень можна веселитися, слухаючи, як Сова за стінкою міркує вголос: що це за живність в сараї завелася, яка висмоктує молоко? Найчастіше бабка грішила
  
  на маніакальні схильності козла або на дрімлюги – птицю таку, що водилася в брянських лісах. Одного разу Куров пробрався в секцію «Ж» сортиру, вивернув хутряну рукавицю, надів і чекає, коли Єлизаветі Трохимівні закортить. Вона прибігла, тільки села, а дід їй рукавицею по сідницях так ніжно провів. Сова фашистів не боялася, але від виду або, ще гірше, дотику дрібних гризунів вищала, ніби її ріжуть. Ось вже потешился потім Степан Макарович, слухаючи, як бабка за стінкою охає, голосить і тремтить від огиди!
  
  Правда, в інший раз, коли захотів пожартувати таким же чином в лазні, мало не підірвався на протипіхотної міни, оскільки Сова вважала, що найкращий засіб від щурів, мишей і тхорів – це німецька «жаба» з подточенным натискним механізмом...
  
  І ось Куров пробрався своїм індивідуальним запасним тунелем в Росію, обтрусився в сараї, озирнувся і вирушив у розвідку на другу заставу. Його самого разбирало цікавість щодо мутанта, і, мабуть, командир диверсійної розвідгрупи давно б розібрався, що до чого, якби не домашній арешт з " браслетом. Піди, так відразу вирахують, де, чим займається, так і нагрянуть...
  
  Друга застава розташовувалася уздовж високого увалу, порослого густим лісом. До самостійництва Куров часто тут бував, на прохання секретаря райкому Дременко барлогу шукав, а потім разом приїжджали виманювати і стріляти звіра. З тієї пори і здружився він з начальством, та так, що одного разу після вдалого полювання, в якій і Юрко брав участь, змовилися одружити його на секретарської доньці. Куровський онук дуже вже сподобався Тарасу Опанасовичу – вихована, працьовита, сміливий і на вигляд так бравий молодець. Начальницький батько в той час сильно побоювався, що красуня Оксана избалуется від уваги хлопців, і краще було в ранньому дівоцтві пов'язати її обручением, до того ж молоді самі один до одного тягнулися, і сталося все без всякого батьківського насильства.
  
  А тепер он як все обернулося – ходи по старих місцях, згадуй та вздыхай, що не склалося...
  
  Весь берег глибокого лода був одним суцільним зміцненням, кожен пень тут стріляв, кожна валежина вогнем огризалася, і якщо німці після бомбардувань і артпідготовки ще проходили через першу заставу, то за цю жодна фашистська нога не ступала. Навесні лог заливало талою водою, мокре болото, отрезавшее заставу з півночі, перетворювалося в морі, проте влітку всі пересихало і залишався єдиний джерело, звідки брали воду партизани. До цього джерела одразу ж попрямував Куров: якщо мутанти де‑то тут осіли або поблизу блукають, то на водопій обов'язково прийдуть, оскільки літо сухе варто, без дощів, а воду з болота навіть козулі не п'ють у спеку гнила робиться. Один коло нарізав, інший поменше і біля самої криниці все уважно оглянув – жодного сліду, схожого на людське. Видно, кабани по ловга проходили і по‑свинськи розтоптали, розбили копитами уста джерела і ще бруду покаталися; після них вже лосиха з телятами підходила, єнот водички полакал і тут же, видно, черв'яків порыл в сирому лісовому чорноземі, і ворони, звичайно, наставили своїх хрестів.
  
  Куров все це зауважив, але висновки робити рано: мутанти могли вдаватися сюди на ночівлю або, навпаки, днювали, забравшись в якій‑небудь прохолодний і сухий партизанський бліндаж. А що їм крижана водиця, якщо тільки не з похмілля? Може, взагалі не потіють, так рідко п'ють... Дід по ловга вздовж всієї застави пройшов, зрідка поглядаючи в бінокль на крутий схил увалу, і зупинився там, де мутант здався йому в перший раз. Зі слів Сови, і вона теж бачила його приблизно тут. Вище за увалу зяяла неглибока яма від проваленою землянки, де була партизанська пральня та де навчений у Москві диверсант Курей давав перші уроки вибухової справи юної Сові, так би мовити, теорію. А в землянці піч стояла з вмазанным котлом, зграї з гарячою водою, мокру білизну в кошиках – парно, душно і жарко, як у лазні. Ліза в одній спіднього сорочці, рум'яна з детонаторами возиться, електричну ланцюг збирає, пихкає від старанності і того не помічає, що роздражнила апетит Кура до крайності. Він терпів‑терпів і не втримався. Спочатку з розвідувальних міркувань ущипнув за талію – начебто нічого, навіть здалося, заклично вильнула і дроти до взрывма‑шинку прикручує. Ну і обійняв її ззаду, і руки самі потрапили в розріз на сорочці, а під нею два таких персика, що голова обертом. Зашепотів що‑то, і сам не пам'ятає, а Сова вислизнула, мов шматок мила, і ліктем йому прямо в око! Іскри віялом, не втримав рівновагу і прямо в зграю з окропом сіл. Добре, той вже охолов, і штани у Кура були солдатські, ватяні, відразу не промокли, так і Ліза не розгубилася – допомогла йому ширяють спустити штани до колін, так що шкіра не сильно обварилась, тільки почервоніла.
  
  З тієї пори він до закінчення партизанських дій до Сові не торкався, навіть коли на полюванні за німецькими ешелонами вони на пару з тижня в лісах повзали і спали, ховаючись однієї плащ‑наметом. Але вона йому все життя нагадувала, як в перший день теоретичної підготовки зварила його вщент. Свого часу ще і переживала з цього приводу: мовляв, не з‑за того чи я тепер зачати не можу?
  
  Виявилося, не з‑за того: просто її непокірну жіночу природу, як вулкан, можливо було пробудити тільки вибухом в шурфе на якутському золотому руднику...
  
  Години три Куров таївся в ловга навпаки обрушенной пральні та іноді від спогадів навіть забував, чого сюди прийшов. Хоча це було непогано: якщо мутанти і справді чужі думки читають, то зроду не здогадаються, навіщо сюди прийшов дід, вірніше, будуть введені в оману і як‑то себе виявлять. Коли ж Степан Макарович спохватывался, то піднімав бінокль з осветленными цейсовскими лінзами і обшарював поглядом увал другий застави – безвітря і німота яка‑то, жодна гілочка не ворухнеться, навіть птахи мовчать і коники, незважаючи на вечереющее небо. І при цьому теж думав про мутантів мало і побіжно, бо в голові знову закружляла колишня дума – помиритися з Совою, тим паче йому прізвище справжню повернули, і тепер у бабки навіть підстав немає насміхатися, як раніше, мовляв, був у мене чоловік Куров, а ти який‑то Курвенко. Удвох‑то стверджувати Київську Русь куди зручніше: дві людини – вже осередок суспільства. Все людство з цього починалося. Звичайно, навіть в цьому випадку буде важко налагодити стосунки, характер у Єлизавети Тарасівни на ґрунті політики сильно зіпсували і став, як якутська в'ялена риба, з сильним присмаком, а іноді так просто нестерпним, хоч ніс зажимай.
  
  Але це якщо нюхати зі сторони; коли ж є почнеш, начебто нічого, навіть смачно...
  
  
  Дід знав, хто міг би їх помирити, – Юрко, якщо б
  
  раптом повернувся. Синів Куров вже давно перестав чекати,
  
  оскільки ті, вважай, вросли в сахалінську землю, немов
  
  старі, смолевые пні. А онука чекав. І Сова чекала, видно,
  
  теж таємно сподівалася – помирить. Горілки он скільки нагнала,
  
  напевно, до весілля, і такою міцною – чистий спирт. Дід
  
  крізь землю відчув, зробив підкоп під бабину половину
  
  і все бутель упер – в помсту за викрадені гранати –
  
  і попиває собі, досі ще є. А бабця навіть не дога‑
  
  навідується
  
  Коли сонце опустилося за далекий ліс і на увал лягла тінь, дід обережно став підніматися нагору, попутно вивчаючи сліди. Моховий покрив здавався цільним, особливо внизу, але вище, і на ньому було не розібрати слідів, бо коли‑то розбитий снарядами схил був спотворений воронками, викинутої вибухами землею, на якій тепер росла коротка щіточка зозулиного льону, – наступиш, а він тут же розпрямляється. Куров піднявся на гребінь, прикриваючись сосонками, пішов у ліс, щоб залишити огляд ширше, забрався на купу кинутого вершинника і там причаївся.
  
  Минулого разу мутант з'явився раптово, швидше за все, виліз з партизанського схрону, але звідки конкретно, дід помітити не встиг. І куди подівся потім, теж у сутінках не розглянув. Вже на ранок, коли розвиднілося, Куров прокрався на те місце, однак ні входу, ні виходу в яке‑небудь підземелля не відшукав. І зробити це було неймовірно важко, оскільки в дев'яностих роках Пухнаренков продав весь ліс на другий заставі фінам. Ті ж самі рубати не стали, але пригнали свою техніку, найняли місцевих москалів, які изнахрати‑чи суворий брянський ліс, як фашисти дівку. Тепер, наскільки хапав очей, всюди тягнувся вирубку, зарослий осинником, молодим ельником і завалений горами гниючого сміття та колодника. Хороший рік ще гриби росли – волнухи, обабки, грузді...
  
  А коли‑то хотіли створити тут музей партизанської слави під відкритим небом, екскурсії водити і вчити патріотизму підростаюче покоління. Правда, підземні бліндажі і схрони ще залишилися, в деяких місцях пострибаєш, так земля під ногами гуде, значить, порожнеча всередині, але лазу туди не знайти.
  
  На своєму посту Куров просидів не більше чверті години, коли боковим зором зауважив яке‑то рух у молодому ельнике. Намагаючись не думати про мутанта, він скосив очі і завмер. Через деякий час чітко тріснула гілка, і на темно‑зеленому тлі виникло строкате здвоєне пляма. Дід підняв бінокль, але замість волохатого істоти виявив двох людей у літньому військовому камуфляжі. Обидва зі зброєю, невеликими вещмешками, і в руках що‑то несуть, проте плямистих, розмальованих облич не розглянути. Рухалися ці двоє дуже обережно, як показують у кіно – страхуючи один одного, причому в бік, де засів Куров. У нього майнула думка, що це американець з ким‑небудь і полювання на мутанта вже почалася, без будь-якої розвідки. Але через хвилину дід побачив, як ці воєнізовані люди встановили триногу з яким‑то ящиком і один, припавши до нього, почав ніби як оглядати околиці, хоча зовні прилад не був схожий ні на підзорну, ні тим більше на стереотрубу. Швидше за все, це теж була розвідка, паралельна з Куровым, і вона теж виглядала мутантів – а кого ще?
  
  Мужики по черзі поворожили біля триноги, після чого зняли її і, пригинаючись, іноді пропадаючи в дрібному осиннике, пішли прямо на засідку діда. Потім він і зовсім втратив їх на кілька хвилин, і коли ця розвідка виникла знову, то була вже метрах в ста від Курова! Вони знову затвердили триногу, прикрутили інший прилад – на цей раз нагадує камеру телевізійників, і направили точно на купу вершинника, де сидів дід. Сумнівів не залишалося, його засікли яким‑то чином, однак тепер наближатися не поспішали і стали ще обережніше. Іноді майже не рухалися і навіть крізь цейсівські скла починали ніби розчинятися в просторі, зливатися з кущами, і лише чорна тринога їх видавала. Вони надовго прилипали до приладу, потім мінялися місцями, і нарешті один відокремився і відступив назад, у ялинник. Куров зловив його в бінокль і відразу зрозумів – телефонує! Доповідає! І треба ж, яка у них техніка – бере!
  
  Після короткої розмови розвідники підняли триногу, перенесли її в гущу осичняків і стали спостерігати звідти. Тим часом сонце швидко сідало, і на засмічені, строкатій землі вирубки почало темніти. Ще б трохи, і Куров втратив би їх з виду, але в цей час один повісив автомат на шию, як німець, і, не випускаючи його з рук, став повільно і дуже обережно підходити. Часом він губився з виду, часом зупинявся або, присівши, дивився в бінокль, проте ж наближався, і коли залишалося півсотні метрів, Куров раптово дізнався і квадратну, злегка раскоряченную фігуру, так і особа, розлініяної брудом, визнав – Пух‑наренков! Не камуфляж б і не автомат, речі для інтелігентного глави адміністрації несподівані, давно б уже зрозумів, хто нишпорить по другий заставі: адже весь час здавалося що‑то знайоме!
  
  А напарником виявився його племінник Чорнобай, начальник прикордонпропуску.
  
  Невже Пухнаренков дізнався, що Куров незаконно, з зброєю перейшов кордон, і тепер вистежив і збирається затримати?!
  
  Ні, такого бути не може! Став би він сам повзати по вырубам! В крайньому випадку, племінника б послав або міліцію...
  
  Якщо він і справді шукає мутанта? Дізнався, що приїхав американець, та ще з НАТО, от і отримав завдання знайти невідоме істота, зловити і доставити в Москву, щоб не дісталося в руки потенційному противнику. І погляди‑ка, сміливий який! Чорнобая у триноги залишив і поодинці крадеться, та так впевнено. Не дарма в КДБ служив! Здоров'ям бог не скривдив, і напевно прийоми всякі знає...
  
  Тут діда кольнуло – так і самому потрапити в полон недовго! Стріляти в голову району не будеш, та й він не з порожніми руками, а поборотися з таким бугаєм, це треба років пол‑ста скинути...
  
  Спочатку Куров хотів тихо спуститися з купи мотлоху і непомітно піти, але полугнилые ялинові вершинки зрадницьки захрумтіли, чому Пухнаренков застиг на місці і немов розчинився в сутінковому повітрі. Коли ж знову виник, то був уже в двадцяти кроках! Та на підмогу поспішив його племінник, плямиста кепка якого промайнула в кущах.
  
  Вже не ховаючись, Куров натягнув кожушок на голову, згорбився, люто загарчав, махаючи руками, миттю сповз з купи й побіг уздовж увалу – зображував мутанта. Пару раз озирнувся – погоні не було! Але затримуватися і дражнити долю не став, мало не на дупі з'їхав у темний лог і там, серед густого лісу і м'якого моху, перевів дух. Все‑таки здоров'я не те, щоб риссю бігати, ноги дерев'яні зробилися, серце в горлі стукає. Крайку увалу звідси було видно ще добре, проте Курова ніхто не переслідував. Видно, Пухнаренков, як досвідчений мисливець, вирішив не наздоганяти потревоженного мутанта, дати йому заспокоїтися – а тоді вже і повторити спробу.
  
  Або взагалі ловити не збирався...
  
  Дід все життя пам'ятав, чого вчили в школі диверсантів, і свої партизанські часи не забував: по дну майже непроглядний лода вже з‑старечому, не поспішаючи, пройшов далеко вперед, потім повернувся протилежним низьким берегом і, як ведмідь, заліг біля свого сліду. Тропить почнуть, так неодмінно намалюються, тоді їх треба пропустити, зайти в тил і за ними, а по дорозі вистежити, вислухати, кого вони ловлять і чого хочуть. До полювання дід пристрастився ще на золотих копальнях, тому, повернувшись на батьківщину, використав усі якутські прийоми, тут нікому не відомі. Наприклад, якути ніколи не били лося там, де застали, – мовляв, нехай він сам своє м'ясо несе до котла. Помітять звіра і потихеньку направляють його до стойбищу, але не женуть, не кричать, а лише показуються йому на очі то ліворуч, то праворуч, щоб прямо йшов. Залишиться півверсти, тут його і стріляють. Після досконального розвідки на другий заставі Куров вирішив і тут так само полювання провести – змусити мутанта йти в потрібному напрямку, на номер.
  
  Між тим остаточно стемніло, і тільки схил увалу, підсвічений тускнеющим західним небом, ще дещо‑як видно крізь цейсовскую оптику. Близько години Куров пролежав на моху, як на перині, але ніяких ознак переслідування не виявив. Значить, колишній майор КДБ в розвідку ходив, а облава почнеться завтра.
  
  Несолодко доведеться мутантам, якщо відразу дві держави на нього полювання відкриють!
  
  Думаючи так, дід змінив позицію, влаштувавшись на іншій стороні лода, де осідлав товсту, суху валежину і ще спиною оперся про вигнутий сук, щоб не затікала. Оскільки літні ночі короткі і світлі, то вирішив почекати ранку: хто його, мутанта, знає, коли він тепер виходить на промисел? Кажуть, он навіть вдень бачили, до річки приходив, де женки полоскали білизну...
  
  Два рази тільки в бінокль глянув, вислухав ватяну, давить тишу – на другий заставі завжди так було – і, притомленный ходьбою, почав дрімати. Раз клюнув носом, інший, і, глядь, небо на сході посвітлішало. Не ворушачись, вуха нагострив, потягнув носом і раптом відчув, ніби тютюновим димком напахнуло! Сам Куров давно позбувся шкідливої звички, тому нюх на куриво був гострий, особливо в лісі, де вночі пахло хвоєю і грибний аромат прілого підстилки. Вітру не відчувалося, проте ледь вловиме рух повітря уздовж лода напевно було, причому зверху вниз, за течією води по весні. Він скосив очі в цей бік...
  
  Мутант сидів на землі сажнях в двох від оседланной дідом колодины, по‑турецьки підібравши під себе ноги, і навіть в лісовому предутреннем сутінках можна було розрізнити, що він розкурює люльку.
  
  Слабкий червонуватий вогник, випущений на мить з‑під пальця, здався в темряві фотоспалахом, освітивши волохату, трехглазую фізіономію...
  
  Волков увесь світловий день нишпорив по Росії і розпитував свою дальню та ближню рідню, знайомих щодо мутантів, хто що бачив, чув або знає – загалом, збирав інформацію. І тут тільки з'ясувалося, що бабуся Сова була не першою, хто побачив мутанта і навіть мав з ним безпосередній контакт. Виявляється, ще місяць тому Додя Кривенко йшов п'яний з лісопилки і по дорозі сильно втомився, приліг на узбіччі і заснув. А прокинувся від того, що хтось‑то несе його, взявши під пахву, як дитину, причому ногами вперед, і що‑то бурчить, гарчить і ніби на прізвисько його називає – Додя, але як‑то невиразно. Лісо‑пильщик зміг, вивернув голову, і в ту ж мить усвідомив, що пора кидати п'янку, бо здалося, ніби не людина його тягне, не звір, хоча кошлатий, а сам чорт, якими їх малюють. Тобто рогу на ньому розгледів, копита й хвіст, завдовжки понад метр, який стояв сторч догори, притискався до горбом на спині і мав пензлик на кінці. В обличчя Кривенко чудовиська не бачив, бо не знає, чи був у нього свинячий п'ятак або немає, втім, і кількість очей не вважав. Спочатку підприємець корився долі, думав, кришка: зараз приволочет у свої диявольські чертоги і вб'є, а якщо відпустить, то перш змусить душу йому продати, розписатися кров'ю і згодом творити чорні справи. І така на нього туга напала! Адже з чого випивати‑то став? З радості – що життя почало налагоджуватися, третя дитина народився, тартак купив, італійські верстати, щоб вагонку, плінтус стругати, а найголовніше, виграв тендер на лісову деляну в сто тисяч кубометрів хвойника. А зараз підпишись, так чорт все забере! Але потім ще сильніше вигнув шию і бачить: ця нечисть несе його прямо до будинку – власним Додиному дому!
  
  Тоді й загадав: якщо все обійдеться – кину пити, в Бога вірити почну і церква на доходи побудую. А чорт заніс його на ганок, посадив до дверей і чим‑то як дасть по голові! І загарчав з‑звіриному, однак Додя ніби почув наказ: «До алкоголю більше не притрагивайся!» Здалося, барабан ударив, тому що і в п'яній порожній голові і навіть у повітрі пролунав гул, повторює цю фразу. Потім Кри‑венко начебто втратив свідомість на хвилину, і коли отямився – нікого немає навколо, розвиднілось, він же сидить під дверима рідної хати, і враження таке, ніби все це уві сні йому наснився. Та лише в голові той барабанний гул стоїть, а в думках фраза свербить, щоб до алкоголю не торкався. Оглянув одяг і знайшов на себе чортову шерсть! Повинно бути, линял нечистий, або просто натерлась, оскільки він Додю до себе міцно притискав, щоб той не вислизнув з пахви. Кривенко вважає це за мітку, за сатанинський знак, швидко здер з себе все до трусів, склав у купу і підніс запальничку. Засмерділо так, як не пахне палена ганчірка, і дим чорний, задушливий! Дружина прокинулася, у вікно глянула – голий чоловік у дворі одяг пече. Вискочила, загасила, з піджака готівкові гроші вигребла – тисяч сорок, мабуть, а самого заволокла додому.
  
  Звичайно ж, дурна, вирішила, що біла гарячка.
  
  Додя переконувати її не став і про чорта промовчав. Відіспався і відчув, що характер у нього різко і сильно змінився. Насправді пити кинув, почав таємно в храм ходити і, домовившись із священиком, відпустив того круглого лісу і грошей на будівництво церкви в Манькином Бору, де і займався деревообробкою. Треба ж виконувати свої клятви, а то чого доброго знову прихопить ! А мовчав до цього часу на всяк випадок, щоб не подумали, що підприємець напився до чортиків.
  
  З Волковим Додя ще в школі вчився і досі мав довірчі відносини, оскільки кругляк, це тобі не сигарети, його просто так через кордон не протащишь, а лише за домовленістю з митницею, на лісовозі. І от коли Ми‑кола повідав про мутантів, що прийшли з чорнобильської зони в Росію і де‑то тут мешкають, Кривенко спочатку сильно задумався, а потім все відверто розповів. Він про мутантів‑то вже чув, та думав, очевидці помиляються, насправді це нашестя чортів. Додя, можна сказати, камінь зі своєї душі зняв, бо все це час побоювався навіть на машині в поодинці їздити по дорозі на лісопилку, а в темний час доби з дому не виходив і спав біля стінки, прикриваючись дружиною. Тут же провіз шкільного приятеля, показав місце, де п'яним звалився, заодно свою лісопилку і строющу‑юся церква.
  
  Волков ж з його сповіді зробив певний висновок і багатообіцяючий: виявляється, мутанти не тільки сигарети виманюють, але мають ще й умінням співчувати п'яному людині. Не обібрав, як менти роблять, а підняв і додому приніс, разом з готівкою. У цьому ще одне підтвердження, що чужі думки можуть читати і свої вселяти: Кривенко‑то не говорив йому, де живе, оскільки лика не в'язав! Мутант сам обчислив, і навіть ніби по кличці називав, та методом телепатії враз закодував від пияцтва. Тобто у них, ймовірно, інстинкт такий благородний. Адже хрещеною, бабці Сові, кошик з другої застави притягнув...
  
  Добре, співмешканка Тамара весь день була зайнята на роботі, тому Волков спокійнісінько розгулював по Росії пішим, оскільки москальських даішники за завданням незаконної подружжя пасли його машину і неодмінно доповідали, де він був і що робив. Під вечір Микола завітав у нічний клуб, справжнім власником якого, за деякими відомостями, був голова районної адміністрації Пухнаренков, хоча він публічно заперечував такий факт. Родичі сказали, Любка Когут влаштувалася туди дояркою – бичків доїти, які швидко призвичаїлися до модного європейського відпочинку. Нічним це заклад називався формально, оскільки працювало цілодобово, і навіть, навпаки, в темний час доби життя тут йшла на спад, оскільки у контрабандистів починалася трудова діяльність. Микола Семенович мислив розпитати Любку про мутанта і в той же час піти, однак «доярка» була зайнята – працювала на подіумі з «доїльним апаратом», тобто з жердиною. Та так захоплююче, що він мимоволі замилувався: арабська полон не пройшов даром.
  
  Тільки відчував він не звичайний потяг до голої дівці, яке буває у напівголодних, хтивих мужиків, а відчував, як від її танцю вливається всередину якась несамовита сила, з фізичною тріском розширює заячу грудну клітку до ширини вовчої!
  
  Було, було в Любці що‑те, чого жадали її мужики, і не тільки хохли і москалі, але і арабські зажравшиеся шейхи! Кажуть, її кілька разів перепродували, і ціни завжди росли на порядок.
  
  А тут ще українського митника помітили контрабандисти і мало не в бійку за столики потягнули. Він присів до знайомим бізнесменам з Брянська, чарку з ними випив, з ким‑то поговорив, кому‑то що‑то пообіцяв, але все як у сні – до чого привабливою виявилася Любка. Він ніби й не помічав її оголених тіл, одягнених в бікіні!
  
  Брянські вовки це помітили, попередили:
  
  
  – Новенька, не обламали ще. Не обслуговує.
  
  – Сперечаємося, обслужить? – запропонував Вовків, маючи на увазі зовсім інше, ніж вони.
  
  – Тебе – може бути, – серйозно погодилися ті, явно бажаючи потрафити митнику.
  
  Тут сеанс закінчився, і Микола заскочив на подіум, накинув ковдру на плечі Любці і повів її в приміщення, гордо зване грим‑вбиральні, хоча тут гримом майже не пахло.
  
  – Що це з тобою, Микола Семенович? – заворковала Любка, обдаючи його густим ароматом трудового поту. – Який‑то ти сьогодні цілеспрямований...
  
  До поневолення Любов Когут навчалася на відділенні психології в педвузе Харкова і, ймовірно, з тих пір ще володіла основами физиономистики.
  
  Волков посадив танцівницю в канапе, сам примостився навпроти, присунувши кухонну табуретку, і, дивуючись своїй рішучості, з ходу зажадав:
  
  – Розкажи мені все, як зустрічалася з мутантом. Все докладно.
  
  – УФ, налякав! – засміялася колишня секс‑рабиня. – Думаю, що сталося? Та я з ним не зустрічалася! Хоча, гадаю, це було б цікаво!
  
  – Кінчай базікати, – діловито перебив Волков, – я серйозно. Мене цікавить його зовнішній вигляд, поведінка. Загалом, психологія.
  
  Покривало з Любки звалилося, однак вона не звернула на це уваги. Микола теж – зараз навіть її близька, оголена груди не викликала тих емоцій, що охоплювали його в залі під час танцю.
  
  
  Любка закурила, відкинулася на спинку і схрестила ніжки.
  
  
  – Це дуже сильна істота, – не відразу почала вона описувати свої враження, вірно згадуючи зустріч. – Зрозуміло, чоловічої статі. Вигляд потворний, страхітливий, але не відштовхуючий. Від нього виходить потужна енергія. Не та, що у голодних самців, а... як би це пояснити? Здалося, він пристрасний, але стриманий.
  
  – Як він сигарет попросив?
  
  – Ніяк... Сама дала. Я завжди сама даю, якщо хочеться.
  
  – Може, він навіяв тобі цю думку?
  
  – Балаканина, нічого він не вселяв! – впевнено заявила вона. – Я ж знаю: від нічних грабіжників у першу чергу потрібно спробувати відкупитися... Навіщо тобі все це, Коль? Слухай, помасажуй мені шию, а? Здається, м'яз потягнув...
  
  
  Танцівниця села до нього боком, підставивши спину.
  
  
  – В якому місці він напав? – Волков потер вологе від поту, довгу шию. – Мені треба точно.
  
  
  Вона здивовано обернулася:
  
  
  – Ти з'їхав з глузду? Так мене дівки завалять, якщо скажу!
  
  – Повна гарантія, Люб! Слово даю!
  
  – Навіть не проси! Мені простіше порушити обітницю і під тебе лягти, ніж трафік здати... Та навіщо тобі мутант, Коль? Дре‑менко прибіг, накричав, тепер ти...
  
  Говорити їй правду було небезпечно, рознесе, і тоді Волков вирішив зайти з іншого боку:
  
  – Ну, хочеш, на коліна встану?
  
  
  І миттю пізніше сильно пошкодував про це...
  
  Двері в грим‑вбиральню відчинилися, і з важкої ходи, по незримого руху тіла він відразу вгадав, хто увійшов... По спині до потилиці пробіг мороз, як буває в ранньому дитинстві від жаху перед темною кімнатою.
  
  
  – Не дає? – нарочито здивувалася Тамара. – Ах вона, тварюка!
  
  Волков з Любкой обернулися одночасно – судовий пристав стояв, як скеля, виставивши вперед уступи стегон, живота і грудей, немов пропонуючи негайно підкорити цю висоту. Розкритий формений кітель і скуйовджене, виготовлені на замовлення півметрові погони на плечах видавали її справжнє настрій.
  
  – Вийди! – Невідомих раніше, воістину вовчим зусиллям волі він вернув собі самовладання. – І не заважай мені працювати!
  
  
  У розбудженої старої діви сил на іронію вже не було:
  
  
  – Працювати?!
  
  – Працювати!
  
  – Я йому даю – не бере! – відкрила Тамара яскраво і хижо нафарбований ротик. – А у цієї прошмандовки просить! Готовий на коліна встати!! Думаєш, я танцювати не вмію?!
  
  Від резонансу її голосу з стелі та стін взвихрилась золотиста курява. Любка зажалась в кут канапе, зібравшись в клубок, – спрацював назавжди вживлений у свідомість інстинкт рабині. Мірно і далеко гуде зал нічного клубу завмер. І ця моторошна тиша несподіваним чином ввела Волкова в стан, схоже хіба що із станом афекту.
  
  – Геть звідси, жінка! – немов мутант, прогарчав він і несподівано штовхнув її грудьми. – Помри, шалава!
  
  У них були різні вагові категорії, крім того, Микола Семенович був нижче зростанням на півголови і втричі вже в плечах. Несильний, щадний поштовх струсонув м'який, складчастий живіт. Але Тамара раптом звалилася в канапе, трохи не придавивши Любку, і нова, добротна на вигляд, меблі вмить з гуркотом розвалилася на частини, приземлив таким чином важке розпливчасте тіло. Підлогу здригнувся, хитнувся, чому трельяж зірвався зі столика і бризнув дзеркальними осколками по всій гримувальній.
  
  Колишня секс‑рабиня схаменулася, вискнула і порхнула до виходу. І, сам дивуючись своїй незворушності, Волков вийшов слідом за нею і причинив за собою двері.
  
  – Коля, Миколка! – зашепотіла Любка, припавши до нього. – Біжімо швидше вб'є!
  
  – Не бійся! – Він відірвав від себе перелякану танцівницю. – Говори швидко, де зустрічала мутанта?
  
  – На дванадцятому кілометрі, – легко зізналася та. – На стіні знак – напис німецькою... Що‑то там... ко‑нистен, тод... Коротше, «Смерть комуністам!». Ми тунель купили у китайців...
  
  Митник круто розвернувся і пішов до чорного ходу, яким користувалися службовці нічного клубу. Вони ж зібралися в коридорі, залучені гуркотом в гримерці, і зараз, наче бите дзеркало, розліталися з‑під його ніг у різні боки.
  
  – Давно б так! – крикнув він на порозі, схоже, більш самому собі, хоча не впізнав свого голосу.
  
  І тут побачив, як з гримерки вийшла Тамара, вбрана в еротична білизна. Так коридорчиком прямим ходом на подіум! Навіть знаючи Тамарині захоплення, подібного Волков не очікував. Всі кинулися в зал, дивитися, і він, мимоволі, – за кухарями та офіціантами.
  
  Публіка завмерла, ніби в кіно кадр зупинився. Судовий же пристав підпливла до жердини і давай робити такі рухи та з такою енергією, що у бичків в залі спочатку слюні потекли, потім істерика почалася. Вона ще голосом, як по телефону, застогнала і голлівудським текстом у мікрофон:
  
  – Про‑о! Як звуть тебе? А‑а‑а! Ти мій бог! Роби зі мною, що хочеш... О, май гад! Вау! У тебе все в порядку? Давай ще! А! А! А!
  
  І хто‑то з зали все це знімає на стільникові – фотоспалахи виблискують. Тут у перших рядах натовпу лисина з оселедцем блиснула і воздетый до стелі стек – лише за цими прикметами Волков і вгадав батьку Гуменника. На обличчі ж у того – гримаса крайнього хтивості, спотворила його до невпізнання! Того і дивися вискочить на подіум і впаде в обійми Тамари...
  
  Волков цього видовища і ганьби більше витримати не зміг, промчав крізь оскаженілу, ослепленную публіку, вискочив на вулицю, і тільки тут зрозумів, що незаконна дружина таким чином вирок собі підписала. І добро, що батько бачив! Тепер є повні підстави розлучитися, і навіть пан Кушнер заперечити не посміє!
  
  Від нічного клубу Микола Семенович не йшов, а рысил, наче поспішає до видобутку вовк, і, по мірі того, як наближався до митниці, все сильніше відчував якийсь голод, пов'язаний з вселившимся в нього шаленством. На російському КПП чергував беззмінний Шурка Вовченко, зараз стривожений і змарнілий від безсоння, що‑то говорив, махав руками, забувши, що вони живуть на багнетах, проте Волков розчув лише уривки фраз:
  
  – ... В нічнику! Гастроль!
  
  Звичайно, москаля слід було б спробувати щодо мутанта, напевно що‑небудь виглядів в свій телескоп, та зараз було не до нього. Волков минув митницю і з ходу скочив у свій «фольксваген», припаркований біля хвіртки.
  
  Ніколи раніше він не міг бути в резиденцію депутата без запрошення, але зараз був особливий випадок. Непоказний, навіть скромний з вигляду особняк на відшибі, обгороджений обшарпаних парканом, всередині виглядав багато і зі смаком. Місце було мальовниче, на березі річки, де колись‑то стояв водяний млин і тепер залишилася лише зруйнована гребля та палі, що стирчать із стрижня. Ще мальовничіше було на території самої садиби, де навіть пальми росли у величезних діжках, які на зиму прибирали в таємну, замасковану оранжерею: пан Кушнер не любив хвалитися розкішшю і придавливал всіх, хто вільно чи мимоволі це робив. Тому колишній секретар райкому і нинішній в. о. голови досі перебував у брусовом, колгоспних часів, двухквартирнике, тоді як москаль Пухнаренков відбудував собі мало не палац на території колишнього піонерського зоосаду.
  
  На під'їзді до старої млині з придорожніх кущів вискочили двоє в масках і з автоматом – додаткову охорону виставили у зв'язку з приїздом високих гостей. Машину Волкова визнали, однак, перш ніж пропустити, переконалися, що саме він сидить у кабіні, і зайвих питань не задавали. На воротах резиденції стояли ще двоє в цивільному, які наказали поставити автомобіль на стоянку, перевірили документи, сличили прізвище з яким‑то списком, після чого безцеремонно ощупали одяг, відібрали мобільний телефон. Микола Семенович вимагав термінової зустрічі з паном Кушнером і сказав, що задіяний у підготовці полювання на мутанта. Але судячи з їх поведінки, вони про це знали і навіть чекали його. Стражники ввели Волкова у двір, попросили відпочити на лавці під пальмами – навіть каву принесли і запропонували пачку «Мальборо», а самі побігли доповідати.
  
  Однак пан Кушнер, видно, був зайнятий і прислав свого помічника, людини слизького, неприємного і цинічного.
  
  – Ну що в тебе? – запитав гидливо, через губу.
  
  – Буду размовляти з паном Кушнером! – відчеканив Волков. – Іди і доповедай Сильвестру Марковичу.
  
  Помічник поморщився на його мову, проте зник в особняку. Минуло ще хвилин десять, депутат все не з'являвся, і вимушене очікування стало розмивати рішучість, раптово придбану в нічному клубі. Раптом подумалось, а може, Дременко випередив? Випитав що‑то про мутанта і тепер доповідає...
  
  Пан Кушнер, з'явившись у дворі, вмить розсіяв сумніви. Йшов він у товаристві ще двох осіб, і всі вони були напівголі і розпарені, явно тільки що зійшли з банного полку і не які змили з себе березового листя. При цьому Сильвестр Маркович вже говорив з ким‑то по телефону і, швидше за все, японською або китайською мовою. Але навіть і в такому вигляді Волков точно вгадав, який з них американець, бо громадянина Сполучених Штатів можна було дізнатися навіть голого, і не тільки з накачаним м'язам і білозубою посмішкою: крізь друк незалежності і свободи проглядав наївний, ще не впевнений у собі і тому зухвалий підліток, хоча на вигляд хлопцеві було років тридцять.
  
  Третім був, як і годиться, безликий, але толстозадый і жінкоподібний перекладач з великим вірменським носом, однак з китайським розрізом очей.
  
  – Містер Странг! – урочисто промовив Сильвестр Маркович чистою англійською. – Дозвольте представити мого помічника, пана Волкова.
  
  Микола вислухав перекладача і відчув, як зростає на очах, бо ніколи помічником самого пана Кушнера не був і паном його не величали.
  
  Натовський чин мовчки викинув уперед руку, немов бейсбольну биту, але знизав п'ятірню Волкова як‑то якось мляво.
  
  – І який же стан справ на цей час? – по‑російською запитав депутат, але з грузинської інтонацією Сталіна. – Думаю, Дременко передав вам моє особисте доручення?
  
  Все‑таки пан Кушнер йому доручив підготувати полювання! А голова схитрував ! Але здавати майбутнього тестя він зараз не збирався.
  
  – А як же ж, Сильвестр Маркович! За вашим доручен‑ням і працювалы. Дозвольте доповісти диспозицью? – блиснув, як йому здавалося, мовою митник, але був негайно зупинений.
  
  – Можна говорити російською, – дозволив депутат і тепер уже був схожий на Йосипа Віссаріоновича навіть зовні. – Перекладачеві буде простіше працювати.
  
  – Через своїх людей в Росії я встановив місце проживання мутантів, – доповів Вовків, знову изумляясь чіткості своєї думки. – Це район другої партизанської застави. Зараз мій довірений чоловік відстежує шляху їх пересування і уточнює місцезнаходження лігва. А також встановлено, що невідомі поки істоти переходять кордон на дванадцятому кілометрі стіни, де мною виявлений секретний тунель контрабандистів. Вхід в нього відзначений умовним знаком – фразою «Смерть комуністам» німецькою мовою.
  
  Схилившись до американця, перекладач квапливо що‑те шепотів йому на вухо і одночасно масував шию, як нещодавно Волков Любці Когут. При цьому особа натовца знаходило вальяжно‑діловий вигляд, ніби слова митника, як благословенний вітерець, здували з нього сіру пил підліткової невпевненості.
  
  
  І все це надихало.
  
  
  – З численних опитувань очевидців, хто близько стикався з мутантами, можна зробити висновок, – продовжував Волков. – Вони цілком розумні істоти, що володіють передбачуваною психологією, але своєрідним, не адаптованим до реальності, поведінкою. Наприклад, нападаючи на жінок і чоловіків, не забирають у них коштовності й гроші. І хоча використовують тютюн для куріння і виявляють інтерес до жіночої статі, зневажають алкоголь. Поки в одиничному випадку відомий факт, коли мутант підібрав і приніс додому сильно п'яної людини. Причому певним ударом по голові справив кодування, прищепив відраза до спиртного.
  
  – До кого додому приніс? – тупо і запізніло запитав пан Кушнер. – До себе в лігво?
  
  – За місцем проживання п'яниці, – спокійно уточнив митник. – Що доводить телепатичних можливості мутанта. Чоловік був несамовитий від горілки і не міг повідомити адреси. Іншими словами, ми маємо справу з іншим свідомістю.
  
  Він помітив, як від синхронного бурмотіння перекладача містер Странг впадає в якесь дитяче захоплене здивування, немов тільки що отримав кумедну, але незрозумілу іграшку.
  
  – Хто ви за професією, містер Вовків? – запитав він через перекладача.
  
  – Начальник митного пункту Братково!
  
  – Але у вас явні якості аналітика! – Цей ніжний спробував висловити на своєму китаеобразном невыразительном особі непідробне здивування американця.
  
  – У нас чудові кадри, містер Странг, – дещо поспішно зауважив пан Кушнер, який взяв на озброєння сталінську манеру не упускати ініціативи в розмові. – А скажіть, Микола Семенович, є можливість виманити мутанта на українську територію? Які міркування на цей рахунок?
  
  
  Він вже радився!
  
  
  – Можливості є, але немає необхідності, – була йому відповідь.
  
  – Полювання в суміжній державі викличе певні проблеми. Візова служба, зброю, сертифікація, транспортування... Все можна вирішити, але на це буде потрібно дуже багато часу.
  
  
  Волков подивився американцеві прямо в очі:
  
  
  – Якщо містер Странг людина сміливий і рішучий, проблем не буде.
  
  – Єс! Єс! – стрепенувся той, ледве вислухавши перекладача.
  
  – У мене на кордоні два надійних «вікна», – дивуючись своєму спокою, промовив митник. – За моїм сигналом з Росії в моєму супроводі містер Странг висувається до місця полювання. Це займе не більше трьох годин...
  
  Договорити йому не дала раптово виникла біля воріт суєта і увірвалася на подвір'я музика. Вартові відчинили створи, і на територію резиденції влетів джип. Звідти мало не на ходу вистрибнув Гуменник, за ним охоронець. І обидва, отплясав гопака, з галасом кинулися до альтанки. Батько був сильно п'яний і збуджений, оселедець звалився на лоб, червоні очі нездорово поблискували, хоча гримаса хтивості вже зникла з його обличчя.
  
  – Сільва! – закричав він. – Яка жінка! Це повний... Сільва! Поихалы в ничник! Побачиш сам ! А як танцюе з тичиною!
  
  Депутат спробував урезонити його і спричинив було до особняка, але Гуменник вирвався і кинувся до американцеві:
  
  – Слухай, Джон ! Та що тобі ці мутанти? На хрін вони? Поїхали в клуб! Це ж статуя свободи! Це ж Свобода, сяюча світ! А що вона творить на дрючке, Джон! Я за вами приїхав!
  
  Охоронець спробував відтягнути свого шефа, але отримав стеком по плечу. І тоді на допомогу кинулися охоронці. Вони всі разом відірвали від батька землі і понесли в особняк. Злегка переляканий натовський чин стріпнувся, раптом обняв митника і, вказуючи на батька, виголосив довгу, булькающую фразу.
  
  – Як ти вважаєш, містер Волков, – перекладач був на місці, – наш друг зацікавив би мутанта, якщо б у такому вигляді опинився у нього на шляху?
  
  Американець весело і відверто засміявся, показуючи, що це жарт. Однак пан Кушнер все тримав під контролем і не відволікався від теми, оскільки Волков почув його буркотливий, сталінський голос:
  
  – Все це схоже на авантюру: сигнали, «вікна» на кордоні. Ми не можемо ризикувати і наражати на небезпеку містера Странга...
  
  Перекладач виявився довговухий і, видно, мав завдання перекладати все, що чує, оскільки американець раптом схопив руку Волкова, вдячно затряс її і посміхаючись затріщав.
  
  – Вау! Я обожнюю авантюри! – рикошетил слова перекладач. – А ризик і пригоди доставляють мені справжню насолоду! Дякую, містер Вовків! Клич мене просто Джон!
  
  Така пристрасна мова остаточно зламала депутата. До того ж у нього забурчав телефон і почався довгий монолог, тепер, здається, іспанською.
  
  Коли мисливець за мутантами нарешті‑то відстав, а пан Кушнер закінчив розмову, Микола Семенович вловив настання моменту істини.
  
  – Вся справа ледь не занапастила ваша родичка, – заявив він депутату. – Своїм вкрай зухвалою поведінкою. У самий відповідальний момент збору інформації! Ми взагалі могли втратити можливості полювання...
  
  – Так, мені повідомили, – незадоволено кинув той. – Тамара влаштувала скандал в нічному клубі.
  
  – Мерзенний скандал! Але не тільки! Вона танцювала, з жердиною! Батько Гуменник був присутній! Еротичні танці в нічному клубі!
  
  – Це ваша дружина! – раптом перебив депутат. – Чому ви пред'являєте мене претензії? А жинку свою слід виховувати! В тому числі і батогом, як діди вчилы.
  
  – Тамара дружина незаконна, – нагадав Волков. – Батогом не маю права! Та й вона не піддається ніякому виховання. З цієї причини повідомляю вам, Сильвестр Маркович: в даний час я припиняю усілякі з нею стосунки. Це ганьба і компрометація! В тому числі і вас!
  
  І тут, можна сказати на самому головному, у пана Кушнера знову задзвонив мобільник. Цього разу він кого‑то вислуховував, кидаючи короткі, вольові фрази польською. Однак з воістину сталінськими здібностями пан встигав все відразу і не втратив нитку розмови, навіть навпаки, сам привів його до ув'язнення.
  
  – Добре, добре Микола Семенович, – здався депутат і по плечу поплескав, що означало вищу його розташування. – Що з жінки взяті? Москалі, вони всі беззаконни, поганий вплыв. Не згадуй, як кошмарний сон!
  
  Він заговорив мовою, як кажуть на латині доктора над хворим, щоб той нічого не зрозумів. Перекладач і справді хлопав вухами і губами, але не вимовив ні звуку.
  
  Волков про себе полегшено зітхнув: Сильвестр Маркович давав йому вільну.
  
  – Вона почне преследувати мене, – проте ж попередив він, – почне гвалтуваты... І пошкодыть ловлю! Треба вживати заходів!
  
  – Це я беру на себе – улагоджу і безпеку забезпечу! Не журись! – І додав пошепки: – Коли американець добу‑де мутанта, бути тобі головою адміністрації...
  
  – А як же ж Дременко? – благородно запитав Микола.
  
  – На Дременко є інші види, – невиразно промовив депутат.
  
  –
  
  
  Глава 5
  
  А Дременко прокинувся від того, що Оксана з усієї сили вдарила його кулаком по грудях.
  
  
  – Та ти що бьешся, донька? – здивовано запитав він і знову помер.
  
  Вона спробувала помасажувати серце, але висока, волохата грудна клітка не продавливалась навіть під вагою тіла. Вже в безсиллі, Оксана скинула туфлю і стукнула п'ятою. По хаті поплив гул, ніби вдарили в порожню бочку.
  
  
  Батько трепыхнулся, почав дихати і підвівся:
  
  
  – Ксана! Не бийся... Води...
  
  
  І знову бездиханним відкинувся навзнак.
  
  Тоді вона покрутилася по дідовій половині хати, відірвала шнур від кип'ятильника, один провід сунула батькові під спину, інший притиснула до серця і на мить включила в розетку. Запахло паленою шерстю, Дременко стріпнувся і сіл, глянув каламутними, незадоволеним поглядом:
  
  
  – Та що ж ти з батьком творыш?
  
  – Реанимирую! – відрізала вона. – Мовчи! І спробуй мені, помри ще раз!
  
  – Ну, добре, – покірно погодився він і ліг, – як скажеш... А котра година? – Вони з дочкою, хоч і були українцями, навіть між собою розмовляли на звичній місцевої суміші мов.
  
  – Вечоріє... – відповіла Оксана.
  
  – Тікати треба! Пан Кушнер велів – з доповіддю!
  
  – Ніяких доповідей, лежи! Зараз викличу машину, і в лікарню!
  
  – В лікарню не поїду! – Дременко поривався підвестися. – Сильвестр Маркович чекає! Не можна мені лежаты!
  
  
  Дочка придавила його до ліжка:
  
  
  – Тату! З розуму зійшов? У тебе серце зупинилося! Ледь оживила! Нікуди не пущу!
  
  – Не відправляй в лікарню! – жалібно попросив він. – Добре, я полежу трохы... Пити дай, пересохло...
  
  При розділі водопровід теж залишився на бабкіної половині, разом з водонапірною вежею, бо дід Куров приносив воду з колодязя і тримав у відрі, але зараз там було порожньо. Оксана покрутилася по хаті, заглянула в холодильник, однак, крім чверті з горілкою, нічого не знайшла і постукала в стінку:
  
  – Бабуся? Єлизавета Трохимівна?
  
  – Ой! Це ти, Ксана? – відгукнулася та звідки‑то здалеку, мабуть, спала в кухоньці.
  
  – Принесіть води, бабуся! Тату пити просить! Чути було – задзюркотіла вода під краном, але потім
  
  
  почувся розгублений голос:
  
  
  – Як же я принесу? Двері на замках...
  
  – Так відкрийте!
  
  – І з твого боку замок! Дід ключ викинув у колодязь...
  
  – Бабусю, йдіть підземним ходом! І захопіть нітрогліцерин!
  
  – Захоплю... Де у діда нора починається?
  
  – В туалеті!
  
  – А, через вбиральню... – згадала Сова, – знаю, зараз, доню!
  
  Пішла і пропала на добру чверть години. Дременко ж ставало гірше, він закочував очі і просив пити. Серцебиття згасало, наповнення ставало слабким і млявим.
  
  – Зараз, тату, – примовляла Оксана і мацала пульс, – потерпи, миленький... Ну де ви, Єлизавета Трохимівна?!
  
  – Я заблукала! – нарешті‑то почулося з‑за перегородки. – Цей бандера ходів нарив! У козлятник потрапляю, і все тут!
  
  – Давайте замки зламаємо!
  
  – Можна спробувати, – невпевнено погодилася Сова. – Ти зі сватом де знаходишся?
  
  – У кімнаті за пічкою...
  
  – Ну й нехай! Зараз...
  
  Клацнув затвор, і тут же, один за одним, пролунало три постріли. Килим на стіні у діда тричі сколихнувся, кулі пішли в стіну навпроти, але двері й сама перегородка встояли.
  
  – От стерво! – вилаялася бабуся. – З «вальтера» не бере. Постривай, я трехлинейную дістану!
  
  Ще через кілька хвилин гримнуло так, що задзвеніло у вухах. Тарас Опанасович стрепенувся:
  
  – Стріляють?
  
  – Лежи, тату!
  
  – Глянь там, замок впав – ні? – спитала Сова. Оксана відвела прострелений килим у бік – поклеванный кулями важкий замок опинився на місці:
  
  – Висить!
  
  – Це тільки в кіно показують, – заворчала бабуся, – стрельнув, і відкривається... Йди за грубку, зараз гранатою подорву!
  
  – Що ви, Єлизавета Трохимівна! Який гранатою?
  
  – Протитанкової. Сидіть на місці! Урону багато не буде, вона кумулятивна.
  
  Заперечувати, а тим більше утримувати Єлизавету Трофимовну від вчинків було неможливо. Оксана побігла за піч, накинула на батька ковдру, а сама сіла на підлогу і затулила вуха. Від вибуху Дременко підкинуло на ліжку, а Оксану на хвилину оглушило. Зірвану з петель двері віднесло до стіни, а у вікні навпроти вилетіли шибки разом з рамними рамами. У порожній проріз кинувся чорний клуб пилу і диму.
  
  
  Урону і справді було не багато.
  
  Оксана потрясла головою, кинулася до батька, а тому від вибуху ніби полегшало, принаймні, підбадьорився і тепер сидів, кліпав очима, немов розбуджена дитя:
  
  
  – А шо підривають, Ксана?
  
  Вона помацала дужий і тугий пульс, послухала б і серце, а у вухах ще дзвеніло. Бабуся з'явилася з пилу і диму, немов з‑за завіси, тримаючи в руці відро.
  
  – Ти що це, сват, расхворался? – піднесла йому кухоль з водою. – Знайшов час... Скоро Юрко з'явиться, весілля грати будемо. А ти вмирати зібрався!
  
  – Правда, чи що? – стрепенулася Оксана. – Дзвонив? Або лист?
  
  
  Сова холоднокровно выпоила кухоль, зачерпнула другу:
  
  
  – Бач, нутро в тебе горить... Знак мені був!
  
  – Який знак?!
  
  – Зараз з нори вилажу у сараї... А Стьопка в бік Якутії мордою встав і репетує. Він у мене ніколи не обманює – до дорогого гостя. І ще. Я тут прилягла і сон бачила...
  
  – Не вірю я в сни, – враз обвяла Оксана. – І козлу вашому... вкотре вже передбачаєте, а де Юрко?
  
  – Даремно не віриш! Нині сон в руку буде!
  
  – Не обманюй себе, Єлизавета Трохимівна, – порадив Дременко. – Ти синів і так само чекала... Та хто з них повернувся?
  
  – І ти не віриш, сват? – Сова брякнула відром об підлогу й сіла в головах. – Тоді скажи, звідки я знаю, що твій демутант зараз з американцем паряться в лазні?
  
  – В бані? – Дременко знову підвівся. – Хто сказав про американця?
  
  – Уві сні бачила. Він на полиці лежить, а демутант його віником лупцює, і з‑англійськи щебечуть... А голі мужики до великої радості сняться!
  
  – Ти про американця‑то звідки знаєш?
  
  – Тату, лежи! – наказала Оксана. – Тобі зараз і розмовляти не можна!
  
  – Постривай, дочко... Від кого дізналася, Єлизавета Трохимівна? Твій хрещеник проговорився?
  
  – Хрещеник до діда заходить, – відмахнулася вона. – У мене давно не бував. Не жалую, недолугий...
  
  – Хто ж тоді сказав?
  
  – Кажу ж, приснилося! Ніби американець муданта зловити хоче, бо в баню попросився. Щоб не пахло від нього. Мовляв, знаю, де ховається, та нюх у нього собачий, не підпустить. Розмова у них такий... Та наплювати на них, сват! Головне, голих бачила!
  
  – Ти що ж... Англійська розумієш?
  
  – Я й вас‑то, хохлов, вже ледве розумію...
  
  – Як же дізналася, про що кажуть?!
  
  
  Бабка Сова плічками знизала, бровки підняла:
  
  
  – Сват, та ти зовсім поганий... Це ж сон! А уві сні, воно всяке мариться...
  
  – А що американець сказав? – з жадібним інтересом продовжував допитуватися сват. – Де мутант живе?
  
  – Почав говорити, та не встигла я додивитися. Чую, в стіну – бух, бух! Розбудили... Значить, про американця правда?
  
  – Правда... Та тільки ти, Єлизавета Трохимівна, мовчи! Не підводь мене.
  
  – Коли я підводила, сват? – образилася Сова. – Мабуть, про американця сказала, так підстрибнув! А що голі мужики до радості, повірити не хочеш?
  
  – Я повірю, бабуся, – раптом погодилася Оксана. – Голі мужики, вони й наяву в радість. Що, якщо і справді здійсниться?
  
  – І я вірю! – Тарас Опанасович її за руку зловив. – Дочка, раз мені лежати треба, зроби ласку? Візьми мою машину і поїдь в резиденцію, до пана Кушніру.
  
  – Нічого, потерпить твій пан!
  
  – Ксана! – обсмикнув батько. – Сама сказала, хвилюватися не можна! А я місця собі не знаходжу!
  
  – Подзвони! І скажи, що хочеш.
  
  – Сильвестр Маркович не любить. Та й справа з мутантом секретне. Думаєш, Пухнаренков так даремно нову вишку поставив? Підслуховує! А його племяш Чорнобай своїми камерами підглядає.
  
  – Не можна залишати тебе в такому стані! Я повинна спостерігати динаміку...
  
  – Якщо треба, я посиджу! – охоче запропонувала Сова. – Заодно подмету, приберусь... І послежу динаміку.
  
  – Тут потрібна кваліфікована допомога!
  
  – А що, я без освіти, чи що? – обурилася Сова. – Все життя за свинями спостерігала. І поросят дохлих виходжувала! Органи у нас з ними однакові. Он передавали, скоро почнуть пересаджувати. Їдь до демутату, раз батько просить!
  
  – Єлизавета Трохимівна посидить! – підхопив Дремен‑ко. – У неї досвід! Разом Степана Макарича почекаємо.
  
  – Гаразд, – знехотя погодилася Оксана. – Що передати‑то?
  
  – Спочатку Миколу Волкова розшукай. Скажи, я доручив тобі все доповісти – які результати, де мутанта шукати, як ловити і все інше. І не соромся, вимагай, щоб докладно, в деталях. Головне – що Макарович повідомив йому і Шурка Вовченко. Втім, Микола і так доповість, без доручення... Ти гарненько все запам'ятай або запиши. І тоді їдь в резиденцію. Ні, спочатку до хати, переодягнися, одягнися! Але строго, спідницю довшою... і це одягни... як називається? Ну, шоб голі тить ки під сорочкою не трясли‑ся! І косу заплети, так віночком на голову, як твоя мама носила. Нині знову модно. А то бігаєш в халатику...
  
  – Тату, а якщо не знайду Миколу?
  
  – На митниці повинен сидіти. Він же все нічні зміни собі взяв. Від Тамарки на службі ховається... І Вовченко повинен бути там!
  
  – А депутату що сказати?
  
  – Скажи, я його доручення виконую. А про хворобу мовчи! Мовляв, вирішую оргпитання, здійснюю тактичне керівництво, як це... концентрую інформацію, аналізую, роблю висновки. Розумно треба все викласти, по‑науковому. Пан Кушнер це любить. Мовляв, зараз перебуваю за кордоном, в передбачуваному районі полювання. Заслав кадрового розвідника... Ні, не заслав, а впровадив! Змушений працювати, дотримуючись конспірації. Бо тебе прислав. Як з'явиться можливість, негайно з'явлюся особисто. І доповіси Сильвестру Марковичу все, що від Миколи дізнаєшся, докладно!
  
  – Ви йому, бабуся, якщо що, нітрогліцерин дайте під язик, – покарала Оксана, – і відразу викликайте машину.
  
  – Іди! – поквапила та. – Ще вчити мене буде!
  
  – А голі чоловіки у сні, це правда до несподіваної радості?
  
  – Навіть не сумнівайся. Багато разів перевірено!
  
  – Мені чомусь‑то не сняться... – посожалела Оксана і притворила за собою двері.
  
  Незважаючи на ранній вечір і ще не зайшло сонце, на російській митниці чому‑то всюди горіли ліхтарі, підсвічування на сталевих роздільниках руху і потужний прожектор, освітлював КПП. Кілька чуйних відеокамер в автоматичному режимі відстежували під'їзні шляхи, хоча ворота були на замку, шлагбаум опущений і не те що вантажівок у терміналі – жодної людини не було видно аж до горизонту. В тому числі, ні Волкова, ні В‑вченко. Оксана під'їхала до досмотровому коридору, посигналила, однак нічого, крім лункого луни під склепінням вежі, у відповідь не пролунало. Митниця нагадувала залишений командою і пасажирами новенький, красивий і яскравий, океанський лайнер в Бермудському трикутнику, куди йшов‑то відразу під двома прапорами.
  
  Оксана ходила через митницю іноді по кілька разів на день і не один рік, але такого ще не бувало. На мить їй стало моторошно: чи не трапилося чого в світі, поки розмовляла з Совою і з батьком наважувалася? Не приведи бог, знову якийсь‑небудь Чорнобиль вибухнув або загроза тероризму. Люди евакуювалися, і залишилася вона одна...
  
  І тільки подумала так, як побачила, що біжить уздовж стіни Шурка Вовченко, спітнілий, формена сорочка изорвана, погони бовтаються, кашкет козирком на вухо і особа зосереджено‑розгублене, немов проносне прийняв, а туалету близько немає. Біжить, озирається, нишпорить очима по сторонам. В настільки непривабливому вигляді зріти його ще не доводилося, оскільки начальник російського митного пункту відрізнявся строгістю, акуратністю і був шанований не тільки у свого керівництва, але і у голови районної Пухна‑ренкова. Можна сказати, Вовченко був істинним, природженим жерцем митного храму, бо вважав митницю єдиним найбільшим винаходом людства, яке з'єднувало історичні епохи. З часом все валилося: могутні імперії, великі союзи, державні режими, а митниця залишалася непорушною і вічної, якої не уникнути, як не минути проток мореплавцям, вздумавшим плисти навколо світу. Москалі і так були майстри придумувати всякі податки, збори і штрафи, як, наприклад, за псування повітря іноземцями та незаконне перевезення землі через кордон у вигляді бруду на колесах машин. Але допитливий і державно мисляча Вовченко винайшов таку митну мито, що прославився на всю країну. А напоумив його український колега Микола Волков, слухаючи промову якого Шурка задумався: а чому хохли безкоштовно говорять по‑російськи? Якщо товар, у тому числі, інформація та інтелектуальна власність підлягають митному контролю та оподаткуванню на кордоні, то чому таке багатство, як російська мова, має за просто так відпливати за кордон і там використовуватися? Який‑небудь певчишка пісеньку з трьох слів заспівав вже товар, незаконний диск випустив – контрафакт, можна садити за ґрати. А тут ціла мова, великий і могутній пласт високої культури! Хохли, вони ж хитрі і скупі, з економії не хочуть мовою балакати, норовлять скористатися на халяву чужою мовою. Це ж які відкриваються можливості поповнити держбюджет?! В Україні‑то сімдесят відсотків народу безкоштовно споживають чужий продукт! На районному рівні закон Під‑вченко (а його так і назвали) прийняли і тепер продавлювали аналогічний в Держдумі. Однак у відповідь депутат Кушнер став лобіювати такий самий закон у Верховній Раді, мовляв, вважай, пол‑Тюмені, пол‑Якутії, пол‑Сахаліну і навіть в якийсь‑то Самойловке Саратовської області говорять мовою! В наявності використання чужої власності!
  
  Загалом, боротьба законів зав'язалася неабияка, а скромний ініціатор служив на звичайному митному пункті.
  
  Зараз же від непрезентабельного вигляду Вовченко в Оксани спочатку серце обірвалося:
  
  – Війна!
  
  А чого ще може таке бути, що митний храм кинутий, жерців не бачити, чистилище і прилеглі до нього вулиці порожні і тиша навколо зловісна, як перед грозою? Але секундою пізніше осяяло – так це, напевно, мутант всіх людей налякав! І, мабуть, за Шуркой женеться.
  
  
  Дістала монтажку, вийшла з машини і стоїть, чекає.
  
  Але немає начебто, Вовченко один тікає, за ним нікого. Все обличчя і груди ніби ведмежою лапою расцарапано, ліве око вже розпух, наливається синявою, правий ж божевільний, нічого не бачить. Мимо Оксани сквозанул і до митниці, давай двері відчиняти. Сам же зацьковано озирається, стогне і сказати нічого не може.
  
  
  – Мутант? – висловила свою здогадку.
  
  Вовченко спочатку ствердно покивав, потім негативно похитав головою. Замок отомкнул і в двері. Оксана підхопила свій баульчик і ледве встигла заскочити слідом. А він відсунув засув і тільки тоді в себе приходити почав. Сказати нічого не може, але киває, мовляв, іди за мною. І сам по сходах – в башту, та під самий верх, де оглядовий майданчик і отвір для годин. Оксана Шурка зовсім не побоювалася, оскільки він після роботи на Півночі до жінок взагалі втратив інтерес – його дружина одного разу на прийомі поскаржилася – і зайнявся вивченням всяких чудес, чортовини і небывальщины. Загалом, як всі, що втратили чоловічу природу, мужики. Багато хто і зовсім стали вважати його блаженним і крутили пальцем біля скроні, коли бачили з телескопом або з дротяними рамками в руках, якими він вимірював енергію яких‑то торсіонних полів.
  
  На оглядовому майданчику Шурка ще одні двері замкнув і, схоже відчувши себе в безпеці, почав відходити.
  
  – Подивися, очей цілий? – попросив лікарку. Оксана повіки дещо‑як розсунула, а там криваве місиво,
  
  
  однак очне яблуко начебто не порушений.
  
  
  – В лікарню треба, – порадила. – Хоча б промивання зробити...
  
  – Ні! – злякано вигукнув Вовченко. – Помаж тут ніж‑небудь і все. Проморгается...
  
  – За водою‑то можна сходити?
  
  – Ні! – Його трясло від нервової гарячки. – Двері відкриєш, сюди увірветься! Може, вже чатує!
  
  – Не бійся його, – вона спробувала взяти ласкою, по голівці погладила. – Не увірветься. Ти приляж на лавку, заспокойся. Ти ж чоловік... Давай я йодом хоч подряпини смажу.
  
  – У тому‑то і справа – чоловік! – мало не заплакав Шурка і слухняно ліг на лавку. – Знає, руку не підніму. Якби я був жінкою, дав би!
  
  – Так ти з мутантом побився?
  
  – Ні, ми з ним мирно розійшлися... Навіть трубку викурили...
  
  – А з ким тоді?
  
  – З Тамарою Шалвовной...
  
  – З Тамарою? Так з якого дива?!
  
  – З‑за хохла цього все... вона Переплутала! Ось ти скажи, схожі ми з Волковим?
  
  – Тепер не схожі, – серйозно сказала Оксана, змащуючи глибокі подряпини на обличчі. – З ревнощів, чи що?
  
  Вовченко втягнув голову в плечі, приставив палець до губ, схопився й обережно, на підігнутих ногах, прокрався до круглого отвору. Оглядівся, протер цілий очей і вп'явся їм в гумовий наглазник телескопа, встановленого поки замість годин.
  
  – Подзвонили і сказали, вона гастроль дає, – повідомив пошепки. – У нічному клубі... Всі побігли дивитися. І я не стерпів... Думаю гляну, і відразу назад... В телескоп у мене нічник не проглядається...
  
  – Яку гастроль?
  
  – А ти не знаєш? Тамара Шалвовна з жердиною... Еротичні танці! Це видовище! Всі Братково і нині там!
  
  – Перестань! Бути такого не може!
  
  – Я теж не повірив! – Він відірвався від телескопа. – Прибіг, а вона вже в одних трусах! І навіть не в трусах, а мотузочок така, і все... В клубі не проштовхнутися!
  
  – Томка з глузду з'їхала, чи що?
  
  – Натурально зійшла! Я дещо‑як пробився крізь натовп...Щоб ближче глянути. Є в ній що‑то таке ! Від одного виду людина ціпеніє. І притягується... Просто магнетизм який‑то! А адже раніше не помічалося... Але я нічого не хотів від неї! З чистого наукової цікавості і доторкнувся! Цікаво ж зрозуміти природу явища... Так її там все мацали! Нікому не вірилося...
  
  – За це і отримав? – Оксана обмазала йодом навколо ока. – Не треба розпускати руки...
  
  – Якщо б за це! – тоскно обурився Шурка. – Сама схопила мене! На сцену забрала, до жердини притулила та давай рвати одяг і мене кігтями своїми дряпати... І обвивати, як змія! Від пристрасті! Потім проміж ніг затиснула і говорить: ти мій гад! Це англійською означає – бог. Тут я і зрозумів – з Миколою переплутала!
  
  Його затрясло ще сильніше, голос зривався від стримуваних внутрішніх ридань.
  
  – Не хвилюйся, все вже позаду, – з материнським жалем промовила Оксана. – А ти зараз в безпеці...
  
  – Нічого не позаду! – пристрасно заговорив він. – У мене сім'я, дружина! Мабуть, вже все дізналася... Я ж не хотів, все бачили! Кричу: Вовченко я, Вовченко, – не повірила ! Хотів показати паспорт, а вона в око! Рука важка! А кігті відростила! Добро, бички її оточили! – І раптом почав благати: – Оксан, якщо вирветься і прибіжить, скажи ти їй, Микола не я! Ти ж знаєш, я Вовченко! Ось, на, дивись, паспорт! Російський, між іншим! Вона тільки тебе й послухає, Оксан!
  
  – Бачу, миленький, бачу, ти Вовченко, – втішила вона, як втішала всіх хворих. – І підтверджу, якщо Томка прибіжить... Де ж сам‑то Вовків?
  
  – Та він весь день мутанта ловить! Дурень... Коли його дружина он що витворяє!
  
  – Божевільний дім, їй‑богу... Волков з тобою про мутанта розмовляв?
  
  – Куди там! Повз пронісся і поїхав. Тоді і я побіг на видовище глянути, в нічник. Адже це теж чудо природи...
  
  – А ти справді з ним спілкувався?
  
  – З хохлом? Та ні в життя!
  
  – Ні, з мутантом!
  
  Шурка боязко припав до окуляра телескопа здоровим оком, поводив трубою по сторонах і, мабуть, нікого не побачив, та й різка зміна в розмові трохи заспокоїла його. Принаймні, перестав здригатися.
  
  – Це ти мене відволікти хочеш? – здогадався він. – Щоб я про Тамару Шалвовну не думав?
  
  – Мені цікавіше про мутанта послухати, ніж про неї. Вовченко підбите око хусткою витер, після чого
  
  
  попросив дзеркальце і погляделся:
  
  
  – А довго синець не зійде?
  
  – Три дні так протримається... Значить, ти вступав в контакт?
  
  – Ось ти одна нормальна, Оксан, – оцінив Шурка. – Адже всі збожеволіли на Тамарі Шалвовне! Навіть про мутанта забули... А це ж справжнє диво природи! І здається, він зовсім не мутант. Швидше, помилково часу потрапив з минулого в сьогодення. Може, він первісний?! Ось чому треба дивуватися! Всім же цікавіше подивитися на голого судового пристава, ніж на феномен...
  
  – Ну ти розкажи, – поквапила вона.
  
  Він ще раз висунувся в отвір від годин, мов зозуля, та відкликав Оксану в дальній кут майданчика.
  
  – Тільки ти поки нікому, гаразд? А то побіжать на нього дивитися, налякають. Адже їм тільки подавай хліба і видовищ!
  
  – Не скажу, – пообіцяла вона. – Я вмію мовчати.
  
  І все‑таки Вовченко похитнувся трохи, глянув на исцарапанную груди.
  
  – Минулої ночі з своєї хати їжу, – повідомив трохи зміцнілим голосом, – о четвертій годині... І дивлюся, а на горі біля Кремневского спуску вогонь горить... Ти правда підтвердиш, що я Вовченко?
  
  – Можу навіть медичний висновок дати. Ну, розповідай!
  
  – Там яма є, – вже з дослідним запалом заговорив Шурка, де раніше мужики кремінь копали... Думаю, точно контрабандисти новий риють тунель. Тільки глина летить! Місце підходяще: зарості терну там непролазні, далеко від дороги і стіна поруч... залишив Машину, сам тихенько, через кущі, поповзом, підкрався... А це – істота, яка мутантом називають! У повній своїй натурі! Насправді горбатий, і три очі... мерзенна Пика, але ніби людське. Тільки бігає навколо багаття, як звір – на чотирьох, кігтями землю рве і гарчить... І стрибає пристрасно, як Тамара Шалвовна навколо жердини! Тільки він не голий, а у шкурах...
  
  Вовченко пересмикнуло від спогадів, і в той час заклинило мова, але цілий очей мрійливо загорівся, видаючи дике змішання почуттів.
  
  – Забудь про неї, Олександр, – тоном гіпнотизера промовила Оксана. – Забудь і більше не згадуй. Вона не варта твоєї уваги... Ти про мутанта розповідай.
  
  – Ну так, про нього і кажу! – отямився Вовченко. – Побігав, пострибав і впав замертво. Думаю: здох, чи що? Підходити небезпечно... А він встає, розпрямляється, а в руках вже цибулю. Іван‑царевич, чесне слово!
  
  – Який цибуля? Ріпчасту, чи що?
  
  – Та ні, з якого стріляють...
  
  – І що?
  
  – Заворчал і пустив стрілу.
  
  – Куди?
  
  – В стіну! А вона ж з німецького залізобетону, так стріла навіть не застромилася. Покотилася і впала в траву...
  
  – Навіщо він стріляв у стіну?
  
  – Не знаю, може, тренувався...
  
  – А далі що?
  
  Розмова про мутанта надавав терапевтичний вплив – Шурка помітно заспокоювався і про Тамару забував.
  
  – Видно, мутант сильно засмутився, – співчутливо промовив він. – Цибуля кинув, сів біля вогнища, обхопив голову і завив, як вовк... Я спочатку хотів піти, мало, схопиться і схопить. Потім згадав – він же тільки на жінок нападає... Думаю, може, вдасться вступити в контакт. З чистого наукової цікавості! Ніхто ж не вступав, всі від нього шарахаються. На вигляд ніби й не агресивний... Тамара Шалвовна теж на вигляд була...
  
  Він осікся, мабуть зусиллям волі пригнічуючи пам'ять про пережите, і Оксана допомогла йому:
  
  – Що‑небудь незвичайне помітив?
  
  – Він весь незвичайний! – майже з захопленням вигукнув Вовченко. – Наприклад, третій очей є! Правда, такий вузький, примружений, недовірливий... Ти знаєш, Оксано, у кого третє око відкривається? Як медик, стикалася? Це ж натуральний феномен! Не знаєш?
  
  Оксана глянула в єдине око нещасного природознавця – інший вже заплив і лежить так щільно, ніби його там ніколи і не було.
  
  – В пробірках бачила заспиртованных виродків, – зізналася вона, розфарбовуючи його йодом. – В інституті. Але у них по чотири, у різні сторони...
  
  – У цього по лобі! Пишуть, кость проламывается, і утворюється орган вищих, божественних почуттів. Пряме продовження оголеного мозку...
  
  – Ти краще скажи, як налагодив контакт?
  
  – Навіщо тобі? Також науковий інтерес?
  
  – У мене не науковий, у мене бабський.
  
  Про такому інтересі Вовченко мав невиразне уявлення, однак позитивні емоції взяли гору, і в голосі почулася впевненість у самому собі.
  
  – Я ж знаю, як встановлювати контакти. Навіть з гуманоїдами... Стрілу під стіною знайшов, підняв над головою, ось так, – зобразив він. – Цей давній жест означає – йду з світом. І обережно до нього, в яму. Він мене побачив і третє око відкрив. Всього на мить, але мене наскрізь ніби променем пронизало! Це він так зчитував інформацію. Я до його вогнища сіл і стрілу йому подав. Він прийняв, дістав люльку і почав набивати тютюном. Сигарети ламає і набиває... Потім від уголька прикурив, і я чую, є контакт – мені трубку подає! У мутантів, ймовірно, як в індіанців, звичай такий... Я ж взагалі‑то не курю... Але тут треба... Зрозуміти природу поведінки...
  
  Все‑таки залишкові явища найсильнішого стресу ще спостерігалися, Шурка косив оком на круглий отвір вежі, втрачав ниточку думки і готовий був знову повернутися до спогадів про Тамарі Кожедуб, що вразила його уяву.
  
  – Він що, і живе в цій ямі? – не дозволила зациклитися йому Оксана.
  
  
  Вовченко стріпнувся:
  
  
  – За моїми спостереженнями, там святилище. Чи ритуальне місце, жертовник. І багаття у нього напевно священний. А навколо набита стежка. Теж ніби танцює...
  
  – Тобто він там з'являється?
  
  – Думаю, регулярно, по ночах.
  
  – А ти з ним розмовляв?
  
  – Намагався! Та він ні російської, ні вашої мови не знає. Тільки гарчить. І звуки такі, як у розлюченого тигра. Силкується що‑то сказати, які‑то зачатки мови є! Так нічого не розібрати, а матюкатися вміє!
  
  – Як – вміє?
  
  – Так звичайно, як мужики! Видно, мав спілкування. Крім мату адже ще лук і стріли освоїв, палити навчився... Тому і думаю, це не мутант – первісна людина. Може, неандерталець. Або втрачене ланка... Але не в чистому вигляді, може, нащадок. Треба в Академію наук повідомити! Терміново! Не то хохли перехоплять. Або, того гірше, американці...
  
  
  Оксана сховала йод, підхопила сумку і рішуче відвела засув на дверях:
  
  
  – Поїхали! Сама хочу вступити в контакт!
  
  Вовченко ослаб, затрусився і з жахом втиснувся в кут: психіка була безнадійно порушена...
  
  Мутант раскурил трубку і згорбившись повільно підніс її дідові – немов велику коштовність, а може, різким рухом сполохати боявся. Той не ворухнувся, спостерігаючи, що ж буде: сірий, похмурий світанок ледь освітлював могутню, зловісну фігуру чудовиська, і в якій‑то міг Куров відчув, як захолонула душа і раптом ожили під шапкою рідкі залишки волосся.
  
  – Та не курю я, – промовив він, щоб скинути заціпеніння. – Кинув давно. Та ти давай обережнішими з вогнем‑то. Бачиш, нині сухо в лісі.
  
  А той раптом трохи випростався, прислухаючись до голосу діда, і несподівано гортанно видавив:
  
  – Суха... Саха...
  
  – От‑ось! Сухо, – підтвердив Куров. – Одна іскра, і піде проломлювати...
  
  – Саха‑Якутія, – раптом сказало страховище досить розбірливо, але не голосом, а животом, як черевовіщатель.
  
  
  Куров підстрибнув, чим і злякав мутанта.
  
  
  – Що – Саха‑Якутія?! Ти що хочеш сказати?
  
  – Тундара кырдан! – загарчав той. – Уктээн айбасы! Ку‑батыныны! Ай‑яй‑яй... Санаабар кириккитте! Кургыттара Арсан!
  
  – Постривай‑постривай... Ти‑мови лопочешь? При чому тут Саха‑Якутія? Ти що, звідти?!
  
  – Халаам канув! Уорэ сохнуть! Саха, саха! Сохнуть канув. Кель тундара, тундара хотун!
  
  
  Дід потряс головою:
  
  
  – Нічого не зрозумів! Якщо це якутська мова, то я її трохи знав. А тебе зовсім не розумію! Начебто схоже, та не те... А по‑російськи‑то зовсім ніяк?
  
  Третє око в лобі прочинився, зате два інших прищурились, склалося враження, ніби мова‑то мутант розуміє, тільки сказати не може.
  
  – Ятимать! – раптом випалив він.
  
  – Во! Це я розумію. А ще знаєш?
  
  – Тутан, тутан ! – Він застрибав, потрясаючи димлячої трубкою. – Ойху‑дьарзаа, ойху! Ойху! Хатыныны уктээн – арыы! Арыы! Кель манда! Кель манда! Кель!
  
  – Та ти шаман, чи що? – здивувався Куров. – Танцюєш‑то так!
  
  – Шаман, шаман! – підхопив мутант. – Тутан! Тутан! Ырыатын лабба! Ай‑яй‑яй! Кирик тобі! Арсан Дуолайя ти‑ала. Айбасы? Айбасы! Айбасы!
  
  – Слухай! – У діда дихання сперло від здогадки. – А ти не від Юрко прийшов?
  
  – Юрко! Юрко! – гортанно вигукнув шаман. – Дыда Курей! Дыда Курей!
  
  – Точно, я Куров! Степан Макарович. А прізвисько було Курей!
  
  – Дыд Курей! – Всі три очі відкрилися. – Чуумпу тыала? Іл‑гынна абасы! Баба! Баба Игылыз! Сава!
  
  – Баба? Є бабка Сова! Єлизавета Трохимівна...
  
  – Сова! Баба Сова! Дыд Курей!
  
  – Так ти від Юрко прийшов? З самої Якутії?! Невже Юрко прислав?
  
  – Якутія! Саха‑Якутія! Ятимать!
  
  Куров наблизився і нарешті‑то розгледів, що одягнений прибулець в драную, до ремінців, витерту і тому невпізнанним якутскую малицу з капюшоном. Навіть коли‑то розшиту бісером і кольоровими нитками муліне, від яких зараз залишилися висять окремо горошини і охвістя. Штани на ньому теж були хутряні, з пижика, але розійшлися по швах, тому що в діру видно було смагляве тіло. Крізь густу, що стирчить на всі боки бороду ледь проглядали костисті, зморшкуваті щоки, і пара бляклих очей. Третій, на вузькому лобі, був майже прикритий чому‑то середньоазіатської тюбетейкою. На вигляд цього шаманові було років за шістдесят, не менше, однак рухливість його здавалася на диво молодий. Ось що значить – все життя дурня валяти, скакати і стрибати біля багать, з бубном...
  
  – Що ж ти, діду, відразу до мене не прийшов? – покартав Куров. – Коли Юрко послав ? А то ж тебе за мутанта чорнобильського взяли...
  
  
  Старий‑шаман пожвавився:
  
  
  – Юрко! Ырыатын тыстыллер тазыстыллар санаабар! Дід подумав, знизав плечима:
  
  – Ну от як я тебе зрозумію? Ти б хоч з‑якутски сказав... Це що, спеціальний шаманський мову? Типу як у нас в церквах попи книжки читають?
  
  – Шаман тутан тундара! На куй!
  
  – Чого‑чого? – насторожився дід. – Так у вас в тундрі говорять?
  
  – Тундара! Тундара! Юрко тундара запал. Алмас трупка як! І бизда.
  
  – Ну й дивак у вас, шаманів, мову! Як у хохлів, чесне слово...
  
  – Ызык! Юрко ызык сапыл! Саха тыстыллер на крен! Ай –яй‑яй...
  
  – Ага, стоп! – зметикував Куров. – Ти хочеш сказати, Юрко свою мову забув?
  
  – Ызык сапыл! Ятимать!!
  
  – Забув мову, бо вже рік нікому листів не пише?
  
  – Сапыл! Тундара курун як, бурун як, ызык соха і завірюха – в‑у‑у! Літак як, як вертоліт. Олень тундара юрюнг!
  
  – А‑а, зрозумів! – здогадався дід. – Пісня така є: літак – добре, вертоліт – добре, а олені краще.
  
  
  Шаман негативно похитав головою:
  
  
  – Літак – як. Вертоліт – як. Олень тундара хор‑хор, на куй.
  
  – Тобто транспорту немає, чи що? Пошту не на чому возити?
  
  – Пошта – як! Параход – тю! Завірюха – в‑у‑у!
  
  – Ось бачиш, довго поговорили, а вже розуміємо один одного, – із задоволенням помітив Куров. – Мову забув, пошта не ходить. Так і у нас тут бардак, не в одній Якутії. З Києва листа по місяцю йдуть. А відповіді на скарги так взагалі не дочекаєшся... Ну, розкажи, як там Юрко? Посаду верховного шамана зайняв?
  
  – Юрко – шаман! – з гордістю промовив посланець. – Батура шаман! Арсан Дуолайя тундара юрюнг, айбасы юрюнг. І кириккитте, бизда!
  
  – Арсан Дуолайя – це злий дух? Юрко писав...
  
  – Дух! Шар дух! Айбасы!
  
  – А ти до мов‑то здатний, дід! На льоту схватываешь. Я ось так само у війну німецький став розуміти. Потім, в Якутії, і ваш теж. Ще б пожив років десять, так і заговорив би... Значить, Юрко тепер верховний шаман?
  
  – Шаман! Батура шаман Юрко!
  
  – Мабуть, на «мерседесі» возять? Як нашого патріарха? Третє око зовсім закрилося – два інших розширилися.
  
  – Юрко саха канув. Ай –яй‑яй...
  
  – Канув? Пропав, чи що?
  
  – Наку топ‑топ, – почимчикував прибулець босими п'ятами. – Шаман кель манда арры!
  
  – Ясно. Шаману покладається пішим ходити? Ну що, справедливо... Слухай, дід, а він, бува, там не одружився? Бабу не завів? Ясашную? Кіндер‑миндер?
  
  – Юрко баба – у‑у‑у! Око... Окосана бар балганаах!
  
  – Хочеш сказати, крім Оксани, ніяких баб не визнає?
  
  – Окосана, Окосана! Синьгами... Ырыатын санаабар! Хатыныны тазыстыллар! Тыала хотун!
  
  – Ну і мова у шаманів! – зніяковів Куров. – Хоча ясно, що ти сказав. Коли про любов кажуть, на будь-якій мові зрозумієш. Он навіть бабкін козел, та той – як заблеет біля кози! Теж тыала хотун... Невже і Юрко так само балакає?
  
  – Юр ко ызык сапыл...
  
  І тут раптом дідів співрозмовник зауважив мухомор у колодій‑ни, дбайливо зірвав його, відкрутив капелюшок, а ніжку став є, причому зі смаком – здалося так: зубів не було, і він м'яв гриб яснами, смоктав його, прицмокував...
  
  – Ти це навіщо? – обережно запитав Куров. – Він же отруйний...
  
  – Урун аба шаман. Айбасы як, шар дух як.
  
  – Ага, це щоб злі духи боялися? А самому‑то нічого? Козел бабкін теж...
  
  Шаман раптом витягся і нагострив вуха, показуючи тим самим, щоб дід замовк. Куров озирнувся, теж послухав, але нічого підозрілого не виявив.
  
  – А що Юрко велів передати‑то? – однак запитав пошепки. – По якій нужді послав?
  
  
  Шаман доїв ніжку мухомора і чому‑то знітився:
  
  
  – Санаабар Окосана... Тундара Окосана юрюнг.
  
  – Що? Оксану забрати і в тундру відвезти? До Юрка?
  
  – Тыала хотун... Айбасы! Айбасы бар!
  
  
  Куров не зрозумів, однак схаменувся й озирнувся:
  
  
  – Поки у нас тут базар‑вокзал з тобою, можуть оточити. На тебе ж оголосили полювання! Американець приїхав з НАТО! Ти розумієш? Айбасы – бух‑бух!
  
  – Тундара полювання... Олень тундара анабар.
  
  – У вас за оленями в тундрі полюють, а у нас тепер за мутантами модно. – Дід встав. – Для науки, для трофея, все одне. Підстрелять, і буде тобі кириккитте! Підемо‑ка до хати!
  
  – Хата як. Айбасы! Арсан Дуолайя!
  
  – Так хрін з ним, з Арсаном! Сядемо з тобою, горілки вип'ємо. Вогняну воду знаєш? Що ти тут на одних грибах‑то...
  
  – Корилка хотун, – начебто погодився шаман. – Ыр‑рин курдук! Арсан Дуолайя! Шар дух! Айбасы!
  
  Схопив торбу, валявшуюся неподалік, вийняв спочатку бубон і, пострибавши, постукав. Потім дістав лук зі стрілою і зобразив, ніби стріляє в усі сторони.
  
  – Стривай, ти що хочеш сказати? Злих духів ганяти будеш?
  
  – Айбасы! Камлать, бубон – та‑та! Арсан Дуолайя ана‑бар! Та‑та – анабар! Та‑та – анабар! Кириккитте бизда ай‑баси. Тыала хотун!
  
  – Ось воно що... – розгублено простягнув Куров. – Я‑то подумав, ти за Оксаною приїхав. А тебе Юрко послав зі злими духами битися?
  
  – Окосана юрюнг, алата! Юрко айбасы анабар. Кирик‑китте Арсан – Юрко тундара як. Олень шибко‑шибко ноу‑когай лабба!
  
  
  Куров ляснув себе по ляжкам:
  
  
  – Зрозумів! Ти злих духів виведеш, і Юрко приїде? Шаман закивав:
  
  – Лабба! Юрко лабба! Кортый Юрко олень укогай!
  
  – На оленях приїде!
  
  – Лабба!
  
  – Ну що ж, твоє діло праве, – сказав дід. – Злих духів і справді розвелося – тьма. А шаманів у нас немає, камлать нікому. Давай, виганяй їх до чортової матері! Добру ти звістку приніс! Та тільки що зробиш‑то з цибулею? Нинішнього духа стрілою не візьмеш...
  
  – Шаманити ыррын хотун! Тыала хотун!
  
  – Не знаю, як ти хотун і чого. А ось ми по молодості з Совою шаманили, це так. Бувало, закладемо під рейки півпуда вибухівки, а за насипом хв наставимо, які саперні кулемети називаються. Поїзд шкереберть, а жива сила духів, хто вискочив, – на міни... Це був не хотун, а повний кирдик!
  
  – Баба Сова! – Навіть у гортанном рычании чулося повагу. – Баба Сова Юрко брюнгя. Синьгами баба Сова.
  
  – А‑а, привіт Юрко прислав? – здогадався дід. – Так підемо, сам передаси. А то ж не повірить. Вона, стара, вже з розуму виживає...
  
  – Та‑та – анабар. Кириккитте айбасы Юрко.
  
  – Ну, дивись сам. Строгий, повинно бути, верховний шаман‑то? Як у нас товариш Ковпак, піди.
  
  – Ковпак партизан! – несподівано вимовив шаман. – Злий дух анабар – в‑у‑у, ятимать.
  
  – Гляди, про Ковпака навіть в Якутії чули! – з гордістю зазначив Куров. – Піди, в школі вчили? В загальноосвітній?
  
  Шаман раптом напружився, присів по‑звірячому і потягнув носом – кого‑то почув.
  
  – Дыд Курей хата кель манда, – напівпошепки просипел він. – Арсан Дуолайя шаман айяба.
  
  – Я зрозумів, – дід озирнувся, – злий дух де‑то поруч. Ну, давай, камлай, тут я тобі не помічник... Та гляди, вони до перших півнів тільки сміливі. Потім вгамуються, так ти до мене приходь. День‑то що тобі робити? Прийдеш? – запитав нового знайомця. – Де ми з Совою живемо, знаєш. Кошик‑то приносив?
  
  Той вынюхивал світанковий вітерець, і розширений око в лобі, завмерши, дивився в одну точку.
  
  – Кель манда! – Гортанний голос знову пішов кудись‑то в хутряне черево.
  
  – Ну, кель так кель, – погодився тямущий Куров. – Не буду псувати полювання...
  
  
  
  Глава 6
  
  
  
  «Форд» голови адміністрації знали і на під'їзді пропустили без зупинки, проте біля воріт резиденції двоє в цивільному заступили шлях, а третій без всяких сунувся крізь опущене скло в салон і тут же відсахнувся:
  
  – Вийти з машини! Руки на капот!
  
  
  І ще, нахаба, вивернув з‑під поли короткий автомат і наставив!
  
  
  – Зараз, розбіглася! – огризнулася Оксана. – Який гарячий хлопець...
  
  А перші двоє кинулися до машини з іншого боку, рвонув дверцята, і молода жінка ойкнути не встигла, як опинилася на вулиці і босий, оскільки туфлі злетіли і залишилися в кабіні. Її распластали на капоті, притиснули голову, чиї‑то чіпкі руки побігли від плечей по всьому тілу...
  
  А вона ще послухалася батька, переодяглася у вихідний, але скромне плаття і зачіску зробила.
  
  – Та ви що, сказылыся?! – запізніло обурилася вона. – Що за неподобство? Свавілля! Я донька голови адміністрації!
  
  На крик включився яскравий прожектор, вякнула сирена, і з подвір'я вибігли ще два стражника. У цей момент Оксана вивернулась і схопила зубами руку, яка притискає її голову до капоту. Зубки у дівчини були гострі, міцні, а тому голова миттєво опинилася на волі.
  
  – Козли погані! – грудним, трубним голосом крикнула Оксана у вечірній гучне простір. – Геть вид мене!
  
  І ці натреновані охоронці в ту ж мить її відпустили, один навіть позадкував. У цей час біля воріт раптово з'явився Волков. Побачивши Оксану, кинувся до неї:
  
  – А ти звідки?
  
  – Від верблюда! – в серцях кинула вона. – Це що за справи? Хапають, мацают! Де депутат?
  
  Видно було, Волков тут свій – охоронці відступили, хоча спостерігали зі сторони.
  
  – Сильвестр Маркович в парильні... А ти до нього?
  
  – Тату послав, доповісти...
  
  – Що доповісти ? Про що? – занепокоївся Микола. – Новини є?
  
  – Які новини... Велів знайти тебе і запитати.
  
  – Я вже доповів, безпосередньо, нехай Тарас Опанасович не хвилюється.
  
  
  Оксана раптом усміхнулася:
  
  
  – А ти‑то, Микола, що тут робиш? Поки дружина твоя в нічному клубі танцює? Шурка Вовченко з тобою переплутала і мало не згвалтували!
  
  – Вона мені не дружина! – відрізав Волков. – Нехай що хоче, те і робить.
  
  – Хоч і не законна, та дружина! – зовсім розвеселилася Оксана. – Не займаєшся ти вихованням!
  
  – Ми з нею розлучилися! І все, розмова про Тамару закінчено.
  
  – А як же ж пан Кушнер? Він же ж тебе распнет!
  
  – Як распнет?
  
  – Да як Пилат Христа!
  
  – Сильвестр Маркович в курсі, вільну мені дав. Адже він розуміє, після такої ганьби...
  
  – Значить, тобі пощастило, Микола!
  
  Він підхопив Дівчину під ручку і потягнув було з яскравої плями прожекторного світла:
  
  – Ходімо прогуляємось?
  
  Але в цей час важкі ворота відчинилися, і перед ними виявився американець в пов'язці на стегнах, а за ним тінню, – перекладач, загорнутий в простирадло, як в індійське сарі.
  
  – О! Леді!
  
  – Що це за явище? – запитала Оксана. – Мужики голі... І правда, сон в руку.
  
  – Американець, – встиг шепнути Микола.
  
  – Містер Вовків! – заспішив перекладач. – Уявіть мене цієї прекрасної леді!
  
  
  Той злегка зніяковів і зім'яв важливий момент:
  
  
  – Це Джон, американець... тобто містер Странг...
  
  – Чого він тут голий вилупився? – грубо запитала Оксана і відвернулася.
  
  – Він з лазні!
  
  – Як же звати чарівну леді? – приставав перекладач. – О, я зачарований вами! Як ваше ім'я?
  
  А цей містер тим часом стояв з театрально простягнутими руками і посміхався.
  
  – Гаразд, Миколо, – діловито сказала леді, – якщо ти все доповів, я поїду, мені ніколи...
  
  І пішла до машини, але американець з перекладачем загородили дорогу. Охорона вмить куди‑то зникла, а Волков припізнився і метушився ззаду.
  
  – Їдь, їдь, – бурмотів він. – Я теж зараз... Дожену тебе...
  
  – Я вражений! – вигукував перекладач гундосым, як у кіно, голосом. – Я зачарований вами, леді. Мене звуть Джон! Джон Странг. Я вас хочу!
  
  – А не боїшся, хотілки відіб'ю? – цілком миролюбно запитала Оксана і відкрила дверцята. – Ну, такі прості, я не можу!
  
  – Я вас хочу запросити в баню! – поправився перекладач. – Російська лазня, це прекрасно. Але ще прекрасніше російська леді.
  
  – Ми з тобою в інший раз попаримось, – уїдливо пообіцяла вона і сіла в машину. – Відпочивай поки що, містере...
  
  І тут же пошкодувала, бо жарт виявилася не зрозумілою навіть перекладачем. Наполегливий американець засунув голову в салон, як нещодавно охоронець, і заговорив про що‑то пристрасно і палко. Від нього чому‑то пахло формаліном, а так він був нічого, симпатичний, веселий і навіть шалений.
  
  – Прибирай довбешку, а то прищемлю, – прихильно попередила Оксана і, знявши березовий лист з його шиї, прилепила на лоб. – Давай‑давай! Гуд бай, Америка!
  
  
  А того понесло!
  
  
  – Ти класна тьолка! – загундосил перекладач, намагаючись теж сунути голову всередину, і не виключено, поров відсебеньки. – З тобою здорово буде трахатись! Коли ми зустрінемося ще раз? Я довго не витримаю! Я вже зараз хочу твою маленьку кицьку.
  
  – Ну ти і козлина! – Оксана включила склопідйомник. – Може, покатаємося? На буксирі?
  
  Американець встиг вихопити голову в останній момент і все одно шаркнув вухом про скло. Оксана різко дала задній хід, круто розвернулася, змусивши Волкова відскочити, і неспішно поїхала в бік Братково.
  
  Нахабство американця її не обурювала, оскільки Оксана була вже в тому віці, коли і грубість здавалася в задоволення, правда ретельно приховується. Її більше дратували ні до чого не здатні і червоніють від сорому тіхоні, в яких вона вгадувала приховану нудність характеру і егоїзм. Однак і їх не відганяла від себе, загравала з ними, з блискаючи таємною радістю вислуховувала пояснення в любові і, немов щедра сівачка, розкидала зерна надії. Але з такими скоро ставало нудно до позіхання. Бадьорили кров такі мужики, як бабій Микола або спритний молодий прапорщик Чорнобай, норовивший атакувати з ходу, без всякої прелюдії. Всі ці її захоплення були безневинними іграми, так необхідними, щоб відчувати на собі чоловічу увагу. З‑за затяжного, як парашутний стрибок, дівоцтва їй усе частіше потрібно було поповнення власних почуттів яскравими чужими почуттями, зверненими до неї; Оксана краще за всіх знала, що це – свого роду вампіризм, але інакше було не впоратися зі своєю жіночою, скулящей, як загубився песик, природою.
  
  З роками подібних пустощів вже не вистачало. Хотілося не самої кружляти голови, а щоб їй запаморочили – так, щоб вона її втратила. А то ночами вже мучили ганебні для дівиці хтиві сни, приносять наяву лише спустошення. І ось одного разу, зневірившись, вона хотіла спокусити долю. Під виглядом санітарного контролю прийшла в бригаду будівельників з надією, що серед гастарбайтерів знайдеться той сміливий і єдиний, від якого можна зійти з розуму. Стіну тоді ще зводили прибалти, чоловіки з підкреслено європейською зовнішністю і поведінкою, тобто якостями, сильно відрізняють їх від братковских женихів. Їй вже мислилися турнірні сутички між цими благородними, повними гідності хлопцями, хотілося, щоб обранцем її став самий відважний, готовий на подвиг заради неї або навіть на суїцид.
  
  Два дні Оксана повзала по лісах на будівництві, шастала по вагончиків, годинами стирчала на харчоблоці, і хоч би один торкнув її серце! Зайняті важливою справою, самовдоволені, ці чоловіки ніби не помічали красиву дівчину із захопливим поглядом; зі стоїчним спокоєм вони старанно усували недоліки в санітарії – мили, чистили, посипали хлоркою, слухали лекції на тему кишкових захворювань і залишилися байдужими, навіть коли вона вибрала самого симпатичного і проробляла з ним усілякі маніпуляції, демонструючи, як слід надавати першу допомогу, у тому числі робити штучне дихання і масаж серця. Мало того, він потім схопився і гидливо витер губи гігієнічною серветкою!
  
  Пізніше Оксана зрозуміла свою помилку і попрямувала туди, де потенційні женихи не працюють, а відпочивають, – в Ялту. І тут виявилося, що чоловіків цікавлять юні дівчата, причому прямо пропорційно віку, а такі, як вона, зрілі, за якими потрібно довго доглядати, домагатися і завойовувати, які прагнуть, щоб їм запаморочили голову, вважаються примхливими старухами без будь‑небудь перспектив. Все‑таки знайшовся один мисливець і начебто навіть залицяється Оксаною – принаймні, пару раз букети приносив, в ресторан водив кілька вечорів. І сам начебто нічого, уважний, а які слова на вухо щебетав, мовляв, розум втрачаю, реальності не сприймаю, земля‑під ніг пливе, – серце в загальному‑то трохи підтануло! Нехай не красень, не бравий молодець, але вигляд рішучий, погляд пронизливий: на безриб'ї і цей би на уху зійшов, якщо б в самий вирішальний мить вона не згадала свого Юрка.
  
  
  Здалося, з'явився до неї власні очі і погрозив пальцем:
  
  «Не шалі! Все бачу! А тепер подивися, на кого проміняти мене надумала».
  
  Оксана в ту ж мить опритомніла, глянула на обранця і в жах прийшла: лисий, косоротый, черево з штанів вивалюється, а на обличчі посмішка блудлива. Відразу ж видно, совратит, попользуется дівочим довірою і покине...
  
  І сказала йому по простоті душевній:
  
  
  – Жених у мене є, вірна йому багато років. Розважати і догоджати можеш, але до тіла торкатися не смій.
  
  Той миттєво і реальність остаточно втратив, і опору під собою втратив – тому, мабуть, його вітром і
  
  
  здуло.
  
  Потім ще одне захоплення було – молодий спеціаліст, що прийшов на «швидку» після ординатури. Років на сім молодше, але не хлопчик – чоловік, дорослий не по роках серйозний і стриманий у почуттях. Цей багато слів не говорив, а відразу почав дорогі дрібнички підносити: каблучка, сережки, брошки, ланцюжки – все золоте, з камінчиками, а це до чого‑то зобов'язує. Бентежило, що подарунки не нові, не з ювелірного магазину, та він натякав, мовляв, спадок дісталося багате. А в глибинку приїхав з романтичних спонукань, бо віддавна мріяв стати оспіваним в літературі земським лікарем. І доглядав красиво, як у кіно, любив робити сюрпризи, квіти додому надсилати, дня не проходило без знаків уваги. Не те щоб сильно, але закрутилася голова, коли він запропонував заміж, причому, щоб офіційно, з реєстрацією і вінчанням. Вже кільця заручні купив і навіть на доказ своєї палкої любові хотів її взяти прізвище, мовляв, його не зовсім милозвучна – Гузка.
  
  І знову Юрко їй привидівся.
  
  «Не вір, обдурить! – попередив. – Потім сама собі не пробачиш! А я приїду, суворо запитаю!»
  
  Мабуть, не втрималася б і голосу його не послухала, але кавалер раптом раз, і пропав на кілька днів. Потім міліція приїхала, запропонували добровільно здати всі подарунки в якості речових доказів: виявилося, залицяльник у харківської «швидкої» перш працював фельдшером, і коли їздив по викликам, чистив квартири в парі з медсестрою, своєю співмешканкою. Її на гарячому прихопили, і вона, рятуючи свого коханого, всі крадіжки на себе взяла. Він викрутився, пройшов свідком і потім поїхав в Братково, щоб про лікуючого злодія призабули.
  
  Так що Микола Волков, який намагався лише з‑обіймати, обійняти та пооблизываться, і навіть прапорщик Чорнобай зі своєї юнацької гіперсексуальністю були чесніше, ніж інші.
  
  Оксана вже під'їжджала до Братково, коли ззаду замиготіли фари. Їй подумалося, невже це наполеглива американець, і навіть весело стало, оскільки його вульгарні, змейские мови все ще були на слуху і злегка хвилювали душу. Але ні, виявилося, Микола – обігнав, зупинився і біжить назустріч, немов машину обійняти хоче. Вона загальмувала, а Волков з ходу на пасажирське сидіння і плюхнувся руку схопив:
  
  
  – Ну ось, краса моя ненаглядна, наш час настав! Пропоную тобі руку і серце! Виходь за мене! Я вільний чоловік!
  
  Вона передчувала, що це коли‑небудь трапиться з Волковим. І з Чернобаем повинно було статися – надто вже довго манежила цих хлопців...
  
  – Ти, може, і вільний, Микола, – сказала Оксана і по щоці його погладила, – так моє серце зайняте. Знаєш, я досі Юрко люблю.
  
  – Це твої відмовки! – Волков виявляв крайню, не знайому раніше рішучість. – Не любиш ти його. І не вішай мені локшину! Поїхали до твого батька. Я з ним домовився.
  
  – Домовився? – здивувалася вона.
  
  – Як належить за старим звичаєм. Посвататися, щоб все серйозно!
  
  – І тату згоду дав?
  
  – Слово дав!
  
  – Це він поспішив! – засміялася Оксана і відняла руку. – Ти б хоч подоглядав за мною, для порядку. Подарунків б якихось‑небудь надарил, букетик...
  
  – А я тобі все відразу подарую. Все, що є. І себе самого!
  
  – О, це дуже дорогий подарунок для мене. Не прийму!
  
  – Чому?
  
  – Не потрібен ти мені, Микола. Особливо після Тамарки. Щоб я, після неї? Ніколи!
  
  
  Він глянув спідлоба, незнайоме і жорстко, по‑вовчі.
  
  
  – Ти не залишаєш мені вибору, – раптово висмикнув ключі із замка запалювання. – Силою візьму. Тут і зараз. Ти догралася, дівчинка.
  
  Ці слова у нього були чужими, напевно де‑то почутими і взятими на озброєння. Оксана в ту мить подумала, що з нею так і треба – різко, рішуче і силою. Тоді, може бути, вилетить дурощі з голови...
  
  
  Але дістала монтажку з кишені дверцят:
  
  
  – А тобі вже доводилося? Ґвалтувати беззахисних дівчат?
  
  Здалося, він клацнув зубами і відвернувся. Оксана вирішила не дратувати його – на всяк випадок:
  
  – Остинь, Микола. Ти ж знаєш, я Юрко люблю.
  
  – Ну да, твій Юрко краще всіх! – як‑то з‑ребячьи огризнувся той.
  
  – Він не краще, він гірший за всіх! Він, підлий, змучив мене. Який рік мучуся, як у в'язниці! Знайди ще таку дуру, щоб стільки чекала!
  
  – Кинь його! Забудь! І виходь за мене!
  
  
  Вона поклала голову на кермо, сховала обличчя за рассыпавшимися волоссям.
  
  
  – Кину! – промовила клятвено. – Але спочатку дочекаюся. Я йому влаштую! Я йому помщуся за свою юність!
  
  
  ***
  
  Вранці бабуся Сова проспала до дев'яти – поки зі сватом провозилася, поки його додому з Оксаною відправила, та на дідовій половині прибралась, і тільки о четвертій годині спати лягла. Тут же підскочила і відразу побігла в козлятник. Коза звикла до ранньої доїння і тепер кричала на всю округу.
  
  Але ледь присіла біля неї і взялася за соски, як учула – хто‑то ворухнувся за спиною. Бувало, козел з ревнощів її бив, і хоч не раз отримував по рогах, все одно іноді тицьне лобом в спину, а сам драла.
  
  
  – От тільки спробуй! – пригрозила вона, не обертаючись.
  
  
  І раптом почула гортанний, чудний голос:
  
  
  – Ыррын баба... Сулум алкум, ыррын баба.
  
  Очі скосила, і дійницю випав з рук – лісовик! В ясла козлятника заліз і сидить, очима морг, морг...
  
  – Батюшки! – зойкнула. – І говорити вміє...
  
  – Тундара як, кубатыныны ойху! Ай –яй‑яй...
  
  
  Сова дійницю підняла і до стінки, за козла на всяк випадок встала.
  
  
  – Знаєш що? Ти йди‑ка отседова! Нічого по чужих козлятникам ховатися!
  
  – Баба Игылыз! – заблеял непроханий гість і зробив спробу вилізти з ясел.
  
  – Не знаю, хто ти – мудант або лісовик... – суворіше промовила вона. – Доброму прошу, йди! Я жінка одинока, захистити нікому...
  
  
  І очима вила пошукала. А чудовисько це привстало і каже:
  
  
  – Дыд Курей, баба Сава!
  
  – Чого‑чого?
  
  – Саха‑Якутія! Юрко!
  
  – При чому тут Якутія? – На мить вона розгубилася. –
  
  
  І Юрко?
  
  
  – Юрюнг манна!.. Тундара жив. Саха – Якутія! Тунда‑ра олень курдунг! Юрко!
  
  – Вірно, мій онук Юрко в Якутії. За алмазами поїхав...
  
  – Юрко! Юрко! Алмас хотун. Завірюха – в‑у‑у! Олень анабар як! І кириккитте, на куй! Тыала хотун! Батура тыала хотун!
  
  
  Вона запідозрила недобре, але вигляду не показала.
  
  
  – Ти поки посидь тут, – посунулася до дверей, – відпочинь... А я скоро!
  
  Вискочила на вулицю, козлятник – на навісний замок. Сама ж метнулася в одну сторону, в іншу: що робити? Кого покликати? Дід Куров, було чути, пройшов до себе за своїми підземними ходами і, вірно, горілки хопнув з устатку так спати завалився. На те, що дверей в перегородці немає, а тільки килим, скуйовджений вибухом, ледь прикриває отвір, звичайно, до уваги не звернув. І те, що два воза бруду і сміття вивезла, перемила посуд, ганчір'я перестірала, – не помітив. А коли помічав‑то? Так би вже підняв шум, що державний кордон порушена...
  
  Бабка Сова тихенько до нього заглянула – спить мертвим сном, навіть шапчонку не зняв і, хоч чоботи скинув, онуч не дістав. І вхідні двері навстіж залишив – заходь, тащі, що хочеш! Звичайно, зрозуміти можна: останнім часом дід спав години по два за ніч, не більше, і, мабуть, сильно втомлювався від усіляких напастей і пригод. Але що тут поробиш, будити треба, допомогти більше нікому. Вона обережно на дідову половину зайшла, прикрила двері і за грубку.
  
  – Степан Макарович! – окликнула гучним шепотом, називаючи по імені‑ - батькові, щоб відразу не розгнівався. – Гей, прокинься! Адже Я цього муданта споймала!
  
  Дід по партизанської звичкою ще схоплювався миттєво і відразу хапався за наган:
  
  – Де? Що? Хто?
  
  – Це я, Степан, – ствол у бік відвела. – Муданта, кажу, споймала! Дідька!
  
  – Як спіймала?
  
  – У сараї замкнула!
  
  
  Куров потряс головою, прокинувся остаточно:
  
  
  – Тепер іди відчиняйте.
  
  – Навіщо?
  
  – Не мутант це. І не лісовик, – позіхнув він. – Шаман якутська. Юрко прислав, духів ганяти.
  
  
  Сова біля скроні пальцем покрутила:
  
  
  – Ти що, зовсім? Будь духів?
  
  – Злих, всяку нечисть. Пам'ятаєш, в Якутії шаманів бачили? Цей такий же, тільки пообносился, поки добирався... Я велів до нас прийти, як боротьбу закінчить.
  
  – Навіщо ти всяких шаманів в хату кличеш?
  
  – Що йому, так на другий заставі і отираться? На нього полювання оголосили, американець приїхав з НАТО, з рушницею...
  
  – Підозрілий він! Я відразу побачила! І про Юрко триндіт! – І раптом сіла поруч, немов підрубана, схлипнула: – Ти з дідусем‑то цим толково розмовляв? Все зрозумів?
  
  – Та я вже шаманський мову опанував! – похвалився Куров. – А що?
  
  – Сумнів мене взяв... Живий наш внучок? Може, шаман цей погану звістку приніс, а ми не розуміємо?
  
  – Яку погану?
  
  – Мало якусь... Все Юрко поминає, а піди розбери, що хоче сказати. До речі, якути на вас, хохлов, так схожі. Тільки очі щурят...
  
  – Не шалі, Єлизавета!
  
  – Серце у мене жіноче ниє... Не загинув Юрко в проклятій тундрі? Дідусь‑то все про тундру тлумачить! Я і подумала, не згинув наш внучок? А то, мабуть, загинув смертю у цій проклятій Якутії. Замерз на холодній півночі!
  
  – Та з чого ти взяла?!
  
  А вона раптово зірвалася в бабин причет, чого від Сови раніше було не почути – постаріла, повинно бути...
  
  – Ти! Все ти говорив: збудуй хату свою, то й женись! От ти збудував, а одружився? Політик! Макаренко! Женитися треба, коли припече! А ти на північ онука рідного погнав ! А він там згинув, бідолашний! Дідусь‑то, шаман, розповідав: кирикитте на куй...
  
  
  Куров послухав тужливий виття і стріпнувся:
  
  
  – Правильно погнав! Нехай на світ подивиться! А одружується, так шиш що і побачить! Тільки одне у вас на думці: женись – і все! До спідниці своєї прив'язати норовить!
  
  – Ох, чую, пропав хлопчик, – не вгамовувалася Сова. – На погибель свою поїхав. Мабуть, у тундрі і закопали! І моги‑лочки не буде‑ет...
  
  – В тундрі не закопаешь! – почав втрачати терпіння дід. – Там вічна мерзлота, забула, чи що?
  
  – Знати, так кинули, вовкам на поживу... А який він пригоженький був, який кудрявенький!
  
  – Не вий! – гримнув дід. – Інакше зараз же кордон на замок! І все, як було!
  
  Бабка примолкла, кінцем хустки промокнула сухі очі і насупилась. А Куров пом'явся і змінив гнів на милість:
  
  – Ну, буде сердитися‑то... Піди отопри і скажи: гылыз, шаман, ойху кубатыныны.
  
  – З чого це я так говорити стану?
  
  – З того, що треба вибачитися, – навчально сказав він. – Недобре зробила. Юрко послав нам шамана з благородною справою, а ми його під замок. Це хохлів та американцям він мутант, а нам – людина. Бачила, скільки у нього очей?
  
  – Ну і що? – не здавалася Сова. – Всяке буває. Поросята он теж... А все одно свині...
  
  – Третій око відкривається, щоб нечисту силу бачити!
  
  – У тебе хоч раз відкрився. Мало не до ранку нечисть у тебе тут вигрібала. І хоч би помітив...
  
  – Та я помітив, – дід озирнувся, – он павутини в кутах немає... Піди отопри і в хату поклич.
  
  – Що ж Юрко сам не приїхав? Дідуся якогось‑то послав...
  
  – Наш онук тепер високого сану. Йому негоже бути туди, де злі духи. Шаман цей вижене, освятить тут все, Юрко і завітає.
  
  – Він так і сказав? – Сова від подиву губи трубочкою витягла, як в юності. – Та невже?
  
  – З'явився, каже, візит підготувати, – запевнив дід. – На вищому рівні. Ти ж знаєш Юрко: він просто так не може. Йому відразу все або нічого. Видно, надумав на оленях в Братково в'їхати, так би мовити, при повному параді.
  
  – Хоч би вже живий та здоровий повернувся, і добре, – полегшено зітхнула баба. – А то ж Оксана до нього в Якутію зібралася...
  
  – Мабуть, сама вмовила?
  
  – А що робити‑то? Сват слово порушити надумав. Ми‑колі, цього волчонку, Оксанку хоче віддати. Змовилися за нашою спиною.
  
  – Миколу? Для хрещеника?!
  
  – До Тараса Опанасовичу підкотився і, мабуть, виторгував дівку. Мудант хренов...
  
  – Оце так так ! А що ж Оксанка‑то?
  
  – Крестничек почав обходити, – спохмурніла Сова, – зробив пропозицію, вчора вже вночі... Оксанку я як дівку розумію. Скільки їй солом'яною‑то вдовою ходити? Сама все життя живу – не дружина, не наречена...
  
  – З тобою ми владнаємо питання, – твердо пообіцяв Куров. – Оксанку притримати треба!
  
  – Ми з тобою, попридержим? Юрко б приїхав, тоді звичайно... Коли обіцяється‑то?
  
  – Тепер вже скоро. Як шаман чистку справить, так і єсть.
  
  Бабка носом закрутила, ніби принюхувалася, – значить, чим‑то була незадоволена:
  
  – Чого він тоді в сараї відсиджується? Нехай йде і ганяє нечисту силу!
  
  – Так втомився людина! Думаєш, легко битися зі злими духами? Вони ж крутіше фашистів...
  
  – Може, допомогти йому?
  
  – Кому? – сторопів Куров.
  
  – Так шаманові цього! Удвох ми б скоро всю заразу під укіс...
  
  – Ти що, камлать вмієш?
  
  – Не вмію, та навчитися довго?
  
  – Тоді йди, наїсися мухоморів і камлай!
  
  – Я що, козел тобі, чи що, – мухомори є?
  
  – А він їсть, сам бачив. Сирими прямо...
  
  – Навіщо?
  
  – Боротьба зі злими духами – це тобі не рейкова війна, – пробурчав дід. – Тут треба магічною вибухівкою рвати. Повинно бути, мухомори магію яку дають. Піди і запроси, поки ніхто не бачить.
  
  – Може, хай поки там посидить? – невпевнено запропонувала стара. – Харчів йому знесу...
  
  – В хату клич, сказав! На мою половину. Або сам піду!
  
  – Гаразд, покличу, – швидко погодилася Сова. – Тільки не до тебе, а до себе. Не то ви тут пиячити почнете...
  
  
  Вона сунулася було на свою половину, однак повернулася.
  
  
  – Ну що ще? – похмуро запитав Куров. Бабка зам'явся:
  
  – Степан Макарович... Ти не сердишся, що порушила кордон? Всі з‑за свата!
  
  – Хрін з нею, з кордоном. Я вже сам думав...
  
  Сова в той же час онучі з його ніг розкрутила, на пічку поклала сушити. Давненько такої участливой не була, мабуть, з тих пір, як після поранення доліковувався в польовому госпіталі.
  
  – Його б у лазню спочатку, – несміливо запропонувала вона, – потім уже й у хату можна...
  
  При розділі майна лазня дісталася Сові, оскільки стояла на російській території. Куров скочив з задоволенням потягнувся:
  
  – І я б сходив... А то, як якут, скільки років не мився! У казенній це хіба миття? Піду затоплю! Ти, Єлизавета, шамана в хату запроси і погодуй.
  
  Він пішов за город, лазню топити, Сова ж дійницю в руки і знову в козлятник – коза кричить з останніх сил. Отомкнула замок, увійшла, глядь – шаман влаштувався в яслах спить, що тобі новонароджений Христос. І не даремно кажуть – у страху очі великі: замість рогів на голові лисина, тюбетейкою прикрита, а волосья віночком і такі довгі, що скатались в бурульки і стирчать в різні боки. Якщо діда Курова не стригти, бо ще гірше буде. І на обличчя ніби людина, тільки могутня борода не чесана, лісовим сміттям набита і настовбурчується, немов рогожне мочало. Загалом, коли сонний, так і зовсім не страшний цей дідусь...
  
  Будити його не стала, вирішила, нехай уже, поки лазня топиться, виспиться старий, так притомився; подоїла козу, випустила в загін і сама в хату. Але козлятник не замкнула і через хвилину пошкодувала про це. Тільки почала цідити молоко, як чує – на дідовій половині тиха розмова. Килим у дверному прорізі відкинула, а там повно народу! Із знайомих – так тільки хрещеник Колька Волков і сват Тарас Опанасович, решта – приїжджі і, по виду, начальники.
  
  – Це що тут за збори? – обурено запитала. – Сват, ти чого без дозволу людей до мене в хату привів?
  
  
  А він від учорашнього припадку, видно, відійшов, веселий і вже командує.
  
  
  – Дозвольте представити господиню хати, – каже, – Єлизавета Трохимівна. А це депутат Верховної Ради пан Кушнер і представник президента пан Гуменник. Ти вже прости нас, будь ласка. По нужді в гості до тебе прийшли!
  
  
  Пан Кушнер знайомився з Совою, посміхався і одночасно‑
  
  саме розмовляв по телефону мовою, яким мексикан‑
  
  ських серіалах говорять. А цей хлыщеватый і чубатий Гумен‑
  
  нік був напевно з похмілля – бабкін нюх не проведеш –
  
  і тільки важко повів червоними очима та невизначено
  
  кивнув. Дременко ж, мабуть, думав: зараз бабця зрадіє,
  
  що стільки начальства до хати привів, познайомив – і чекав
  
  відповідної реакції, але Сова насупилась і дивилася на гостей іс‑
  
  під лоба. Депутат вже дивився повз і балакав з німецькою
  
  пісною пикою, розгулюючи по хаті, як у себе в Раді, пред‑
  
  представник президента теж господарював – з‑за ліжка авто‑
  
  мат дістав і сіл розглядати. І другий мужик, ко‑
  
  який весь час при ньому, дідову каску приміряв, а обидва такі
  
  задачливые, собі на умі.
  
  
  – Тебе, сват, я завжди готова прийняти, – суворо сказала Сова. – А що тут роблять? Адже мені все одно – демутат, представник. Я громадянка іншої держави! І взагалі, у мене на сьогодні кастрація призначена, хвермеры кабанчиків привезуть і чотирьох бичків.
  
  Дременко, мабуть, ніяково стало. Він швиденько бабку під ручку взяв і вивів на її половину.
  
  – Єлизавета Трохимівна, вибачай вже, – ласкавий зробився, – ми, власне, не до тебе, а до Степану Макари‑чу прийшли, з важливою справою. А ти кастрируй на здоров'я.
  
  Тільки тут Сова і схаменулася: вони адже полювання затівають, вчора сват ледве живий був, а все про мутанта товкмачили. А цей самий мутант в сараї спить, не замкнений, і нічого не підозрює...
  
  – Не знаю! – сказала вона. – Степана Макарича немає, нічого не знаю.
  
  – А де ж він?
  
  – Не доповідає, – схитрувала. – Вранці бачила, ходив, бурчав. Озирнулася – слід прохолов.
  
  Сама ж думає: хоч би його чорти не принесли! А вони принесли: двері відкриваються, і дід тут як тут, з порожніми відрами, за водою прийшов.
  
  – Ось і Макарович! – зрадів Дременко. – Ми до тебе цілою делегацією!
  
  І тут же на бабиної половині Волков з'явився, решта за перегородкою залишилися, примовкли і сидять.
  
  – Ну, хрещений, розповідай! – поквапив Микола. – Знайшов лігво?
  
  Той весело так подивився на гостей, відро під кран поставив, включив – терепение відчував:
  
  – Я подумав, ви до бабці на кастрацію, щоб без черги!
  
  – Ми на полювання!
  
  – Ну дивись! А то можу зробити по блату. Ножичком чик – і вільний! Ні тобі турбот, ні тобі клопоту. Три хвилини боляче, а потім до смерті приємно.
  
  – Степан Макарович, не томи! – не витримав Тарас Опа‑насович. – Знайшов?
  
  – Що його шукати‑то? – раптом каже дід. – Нині лігво у бабки он, у сараї.
  
  Сова обмерла на мить, а Дременко з Волковим перезирнулися і, схоже, взяли дідові слова за чергову жарт.
  
  – Знаю я цього мутанта, – усміхнувся Тарас Опанасо‑віл. – До чого ж шкідливий козел у тебе, Єлизавета Трохимівна. Адже він мені машину пободал!
  
  
  Нагадав, щоб зговірливими була.
  
  
  – Потім погомоніти, Степан Макарович! – знемагав Вовків, підстрибуючи, наче в сортир поспішав. – Справа серйозна.
  
  
  Куров одне відро набрав, інше підставив:
  
  
  – Раз вам цього не треба, за іншого розраховуватися доведеться.
  
  – В боргу не залишуся! – з готовністю запропонував голова. – Ми з тобою по‑свійськи розрахуємося!
  
  – По‑свійськи – це як? – Дід став тягнути гуму – набивав ціну. – Мутант – не ведмідь у барлозі, скотина рідкісна. Яких зусиль коштувало вистежити, згадати якутскую технологію...
  
  – Скажи прямо, Макарич, ти що хочеш? В гривнях чи В доларах?
  
  – У марках.
  
  – У яких марках? Якщо в німецьких, так замість них євро ходять!
  
  – В окупаційних. Ви мою Київську Русь окупували!
  
  – За що я тебе люблю, хрещений! – раптом захопився Микола і перестав ногами дригати. – Не втрачаєш гумору!
  
  – Вибач нас, Степан Макарович. – Дременко обняв старого‑дружньому. – Сам розумієш, справа педантичне, розголосу не підлягає. Нам через митницю ніяк не можна. Москалі і так хвилюються чого‑то... Ми через твою хату пройдемо. – І зашепотів: – За всі незручності заплатимо. Скажи, скільки.
  
  – Так грошей‑то скоро багато буде потрібно, – посміхнувся Куров. – Дорого всі нині, пенсії не вистачить. А на кастрації багато не заробити.
  
  – Що купувати зібрався?
  
  – Не купувати – весілля грати.
  
  – Чию?
  
  – Та хоча б свою. Ми ж з бабою досі не одружені.
  
  Сова таке почула і знову – губи трубочкою і очі вытаращила так, що на лобі начебто навіть щілинка утворилася. Запізніло прикрила рот, відвернулася і сказала вже буркотливим голосом і суворим:
  
  – Одружити онука будемо. Чи ти забув, сват?
  
  – Де онук‑то ваш? – насторожився Дременко і озирнувся.
  
  – Скоро приїде, – впевнено заявила Сова. – Не знаю, якою валютою заплатиш, а марку тримай, Тарас Опанасович.
  
  
  Дременко з Волковим переглянулися і відвернулися в різні сторони.
  
  
  – Ми ще погутарим на цей рахунок, – зашепотів голова, дивлячись на перегородку. – Пізніше обговоримо... Ти прохід дозволяєш через хату?
  
  – Скільки вас?
  
  – Зараз я піду і зі мною Микола Семенович і бать‑до Гуменник з охоронцем. А пан Кушнер тому в резиденцію повернеться, як проводить.
  
  – І назад коли?
  
  – Я залишуся, а вони повернуться за американцем.
  
  – Дорого тобі обійдеться, сват! За кожен перетин кордону платити треба. Ринок!
  
  – Нам гроші потрібні! – баба устряла Сова. – Вибачай вже, сват. Тебе би й так пустили, а ти ораву ведеш... Оксану за Юрко віддати не передумав?
  
  
  Від прямого запитання Тарас Опанасович аж тому шатнулся:
  
  
  – Та ти шо, Єлизавета Трохимівна?...
  
  – І правда, Єлизавета, не час, – виручив його Куров. – Прибуде Юрко, тоді і поговоримо. Ми зараз зі сватом підемо на другу заставу, вивчати план полювання на місцевості. А ти доки за лазнею пригляди. Та перш козла замкни! А то людям проходу від нього немає.
  
  – Ой, і справді! – похопилася вона. – І що тобі, сват, Стьопка пристає?
  
  Вискочила у двір і тільки повісила замок на козлятник, як зсередини неголосно постукали, ніби козел рогами. Однак голос був не цапиний:
  
  – Ыррын баба...
  
  – Помовч! – голосно прошепотіла Сова. – Зараз мисливці пройдуть – випущу...
  
  А ті ніяк з хати не виходять, вірно, радяться. Шаман ж сильніше стукає:
  
  – Батура тыала хотун! Айбасы кириккитте!
  
  – Та сиди ти! – гримнула бабка. – Почують, так буде тобі айбасы. Тебе ж ловити прийшли!...
  
  Непрохані гості нарешті‑то вивалилися з хати, але не відразу пішли за ворота, а чого‑то заколобродили по двору. І добро, що недоенная коза орала і козел їй зрідка вторив – так ніби цілий хор вийшов.
  
  – Ідіть‑ка ви швидше! – крикнула Сова. – Козел ломиться, не втримаю!
  
  
  І дід поквапив:
  
  
  – Швидше, панове! Вирветься – всім гаплик буде! Шаман і справді вже ламав двері і гарчав:
  
  – Арыкарры саррылах! Айбасы урул тирриях!
  
  Далі взагалі нерозбірливо. Добре, Дременко з козлом знайомий не був, тому поворушив начальство і повів у провулок слідом за Куровым. Однак Вовків, йшов замикаючим, що‑то запідозрив і став озиратися. Шаман ж розійшовся і давай бити, бити в бубон.
  
  – Ойху! Ойху! – заблеял однак за‑козлинному. – Біз‑так айбасы! Ойху!
  
  Микола в провулку встав і наставив вухо і ще комусь‑то замахав рукою, але Куров повернувся і спричинив хрещеника за собою.
  
  А шаман у сараї в раж увійшов – верещить, шипить, танцює, аж стінки трясуться. Коза з козлом навіть затихли від такого концерту. Мабуть, хвилин п'ять стрибав і кричав, а потім раптом захрипів, забився і вірш. Сова завагалася, замок зняла і, крадькома, подивилася: дідусь лежить на соломі, вигинається, немов від падучої, і вже не дихає.
  
  – Батюшки!
  
  А той подрыгал ще ногами і зовсім розм'як. Стара вете‑ринарша на скотський падіж за своє життя надивилася і тут відразу зрозуміла – здох шаман‑то! Хоч і боязко, так наблизилася, пульс на зап'ясті помацала, набралася хоробрості і до грудей притулилася вухом – не б'ється серце!
  
  
  Піна на губах, і всі три очі закотилися...
  
  
  – Ти чого це, дідусю? – ногою попихала, потрясла за плечі. – Хто ж буде злих духів ганяти?
  
  
  Шаман вже, як кисіль, рідкий став і розтікся по соломі.
  
  Сова схопилася і в хату. Телефон їй, як ветерану партизанського руху, давно поставили, але вічно що‑то в ньому замикало – куди не дзвониш, все на свинарник потрапляєш. Рази з десятого вгадати‑то було можна і в «швидку» потрапити, адже кому не скажеш, що у тебе в сараї мутант або шаман помер, треба Оксані повідомляти. І тільки Єлизавета Трохимівна через дідову половину вийшла на Україну, глядь, – а вона вже до хати біжить, з баульчиком, і халатик розвівається на вітрі.
  
  
  – Що у вас сталося, бабуся? – Захекався, очі неспокійно бігають. – У тату знову напад?!
  
  Сова раптом зніяковіла: як сказати‑те, що у них у сараї не просто людина – шаман якутська, якого всі за мутанта приймають, та ще до всього тепер покійний. Злякається, чого доброго...
  
  – Ми‑то всі живі, слава богу...
  
  – Я ж відчуваю! – випалила Оксана. – З ким‑то біда! Прямо серце пронизала! Ви що‑то приховуєте, бабуся!
  
  – Ти тільки нічого не бійся... – Баба потягла її за собою. – Підемо, сама глянеш. Довго розказувати! Йому потрібна реанімація.
  
  – Кому?
  
  – Людина він, людина, я розглянула. – Крізь хату провела і до сараю. – Тільки в шкури одягнений і нечесаний, неголений. Шаман, я їх в Якутії бачила.
  
  – Шаман?
  
  – Старенький, може, трохи молодші Степана Макари‑ча. І не страшний, якщо придивитися. В бубон бив‑бив, кричав‑кричав, а потім ногами подрыгал і помер. Може, мухоморів переїв? Піна пішла...
  
  І двері козлятника розкрила перед нею. Думала, хоч здригнеться від несподіванки – анітрохи! Відразу ж до шаманові схилилася і сміливо так рукою горло мацати – повинно бути, пульс. Потім йому і відсахнулася:
  
  – Юрко?!
  
  
  Шаман як почув її голос, так відразу сіпнувся і сіл...
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  Куров повернувся з другої застави вже під вечір у веселому настрої і бравурном, незважаючи на вічне недосипання. І застав у хаті незвичний, ніби як передсвятковий, переполох: стара з Оксаною метушилися на кухні, варили, смажили і парили. Однак немов не до свята готувалися, а до поминкам: все робили мовчки, очі в обох були червоні, зареванные, носи напухли. Сова мовчки проводила поглядом свого хрещеника, який в компанії батька Гуменника, і коли ті зникли за дверима на українській території, так діда стриганула очима, що виразно почувся йому клацання ножиць. Однак навіть словом не обмовилась, а Оксана просто очі потупила і частіше заробила ножем на обробній дошці.
  
  У минулі роки, коли Куров заставав бабу в такому непривітному стані, то вже знав, що у неї надлишок претензій до нього, причому частіше необґрунтованих, бо не намагався виправдатися або як‑то догодити. Навпаки, незалежно від настрою, напускав на себе сердитий вигляд і їм, немов клин клином, вишибал її незадоволення.
  
  І зараз подумав, що роки розлуки навряд чи змінили характер їх відносин, тому не став питати, в честь чого це настільки скорботні приготування, а окинувши поглядом жінок, похмуро запитав з порога:
  
  – Лазня готова – ні?
  
  Кілька років тому Сова як ветеран роздобула собі вставні щелепи. Треба сказати, дуже розумні, бо коли вона сердилася, то рівні, сяючі зуби весь час норовили випасти з рота. А щоб не сталося конфузу, бабка починала їх підсмоктувати, і цей звук здався зловісним шипінням змії.
  
  – З'явився! Баню йому! Може, ще твоїх пристебаев з
  
  
  НАТИ попарити?
  
  І з ненавистю глянула на двері, за якої зникли Волков з батьком Гуменником. Дід подумки заметушився, але зовні собі не змінив.
  
  
  – Не шалі, Єлизавета, – сказав, ніби крижаною водою облив.
  
  – Ти згубив Юрко! Ірод триклятий... Щоб тобі в труні перекидатися, коли помреш!
  
  – Покувиркаться я і в труні не проти, – обережно сказав ущипливо Куров, намагаючись вгадати, що ж сталося. – Якщо тільки з тобою. Та думаю, в одній свердловині нам тісно буде.
  
  – Не лайтеся, бабуся, – несподівано заступилася Оксана. – Тільки начебто помирилися... Що тепер? Видно, доля така...
  
  
  Сова схлипнула, і сльози, полеглі на розпечену сковороду, зашипіли.
  
  
  – В цих самих... в сириалах кажут... То синок загубився, то ще який дитина сховался. Або викрали... Коли знаходяться, то красиві, здорові... А який наш?...
  
  – Це тільки в серіалах, – зітхнула Оксана. – У житті он як обертається...
  
  – Може, обозналась? – безнадійно спитала баба. – Може, затемнення у тебе?
  
  – Вже краще б затемнення. – Оксана розвалила цибулину ножем і почала шаткувати. – Очам не вірю, а серце не обманеш...
  
  Від їх недомовок у діда раптом ліву руку запалило, немов червоний вугілля схопив: невже Юрко з'явився?!
  
  – Ви що як на похороні?! – прогарчав він. – А ну, замовкли обоє! Оплакують!
  
  Вони і справді на мить принишкли, і Куров встиг розгледіти, що вже готові страви ніяк не схожі на поминальні, принаймні рісу з родзинками немає і разом з ложками вилки розкладені, які за звичаєм не дають – щоб покійного не кололи. А от всяких салатів вже досить нарізано, і ще стругають, і головне, вже виставлена на стіл розкопана бабою і ретельно відмита чверть з горілкою і подарункові за ударну працю в справі кастрації та осіменіння кришталеві чарки.
  
  
  Значить, Юрко приїхав!
  
  За будь-якого іншого приводу Сова ні за що не виставила б. Стримуючи внутрішній клекіт, дід ліниво сунувся в бабкіну світлицю, потім не поспішаючи їхав і заглянув у свою будку за піччю – онука ніде не було. Оксана помітила його пошуки і промовила не дивлячись:
  
  
  – У сараї він. Не йде в хату...
  
  – Погано кликала!
  
  – На колінах благала! А він бурмоче, нічого не зрозумію. – Оксана підняла голову – в очах стояли сльози, ніс червоний.
  
  – А що ревеш‑то? Радіти треба!
  
  – Це я від цибулі...
  
  А бабця вже не знала, чим допекти Курова, і навела аргумент, зовсім вже нерозумний з її боку:
  
  – Ех ти, ще дідом називаєшся. – Вона смажила улюблені Юрком яєчні оладки. – Рідного онука не визнав... «Шаман, шаман!» Серця в тебе немає! І нюх втратив!
  
  – А ти‑то визнала? – не стримався від внутрішньої радості Куров. – Хто недавно прибіг – «муданта спойма‑ла!»? А хто козубом по морді йому? Мовчала б уже краще.
  
  – Хоч би зойкнув! Зрадів!
  
  – Що мені ойкать? – посміхнувся дід і збрехав на ходу: – Я як Юрко зустрів на другий заставі, так одразу й дізнався!
  
  – Впізнав?! І не сказав?!
  
  – Навмисне не сказав... Біля самої, чи що, очей нема? Ось і перевірив твоє жіноче чуття...
  
  А сам у ту мить з жахом подумав: що ж це сталося з онуком, коли з здорового, рум'яного хлопця перетворився в той горбатого дідуся?
  
  
  Сові заперечити було нічим.
  
  
  – Все життя мене обманював, – поскаржилася Оксані. – Хоч би в старості пошкодував...
  
  – Думав поберегти тебе, дуру, – пробурчав Куров. – Так Оксанкины нерви. Ще напугаетесь...
  
  
  Оксана раптом кинула ножа і уткнулась у фартух.
  
  
  – Відведіть його в баню, Степан Макарович. Може, відмити так поголити – нічого буде... Може, обвыкнусь! – І заревіла, тепер уже не від цибулі.
  
  – Годі вити! – наказав дід. – Баню‑то истопили?
  
  – Вже вистигає, підкинула недавно. – Сова присосала щелепи і пішла на мирову. – Юркові я білизна приготувала... Так не бажає йти, забув, має. Адже вони в Якутії там лазень не знають.
  
  – Нічого, згадає... А де моє білизну?
  
  – А воно в тебе є? У останніх кальсонів матня подерта.
  
  – Не подерта. Це для підвищення боєготовності.
  
  Дід ще для порядку покрутився по хаті, взяв ножиці, бритвений прилад, після чого демонстративно, під мовчазним поглядом старої приховуючи тремтіння в руках, відлив горілки в пол‑літрову банку.
  
  – Оладки візьми, – сказала Сова і знову заплакала. – Може, згадає, так поїсть... Від горе‑то, горе. Дочекались внука!
  
  Куров взяв миску з оладками, під шумок прихопив кришталеві чарки, малосольних огірків і не поспішаючи вийшов на вулицю.
  
  Юрко сидів у яслах, за‑турецьки склавши ноги, і задумливо куйовдив свої свалявшиеся патли.
  
  – Ну що, внучок, пішли в лазню? – запропонував дід весело, а у самого кішки на душі заскребли – може, тому, що був відкритий лише один, третій, око в лобі.
  
  
  При всьому бажанні визнати в цьому істоту рідного онука було неможливо...
  
  
  – Канув сахам кургыттара, – заворожено промовив онук. – Арсан Дуолайя бар, айбасы кириккитте.
  
  – Давай спочатку в баню. А потім всі твої айбасы і ки‑риккитте.
  
  
  Онук відкрив очі і сказав як‑то приречено:
  
  
  – Дыд Курей... Канув сахам.
  
  
  Куров розгублено присів на край ясел:
  
  
  – Хто канув‑то?
  
  – Юрко канув сахам кургыттара. Алмас як! Тундара, ятимать.
  
  – Так наплюй ти на алмази! Живий повернувся, і добре. Ось погано – мову рідну забула.
  
  – Ызык сапыл... Канув.
  
  
  Дід схаменувся, прилаштував чарки на бубні і налив горілки:
  
  
  – Давай вип'ємо за зустріч! І не переймайся. Канув, канув... Та не канув! А мову ми вивчимо! Ось зараз і почнемо. Тримай чарку!
  
  Юрко взяв чарку, понюхав і гидливо, як‑то з‑собачі отфыркнул запах, чому бородища його заворушилася як жива:
  
  – Айбасы!
  
  – Так, хлопче, міцна! – зрадів Куров. – Горілка називається, пам'ятаєш? Вогняна вода?
  
  – Морі... морилка, – промимрив онук. – Злий дух, однак...
  
  – Не морилка, а горілка!
  
  – Корилка...
  
  – Ось! Здатний ти до мов! Це треба алмазів не знайшов, а шаманскую мову вивчив. Там що, теж змушують державну мову вчити?
  
  – Учиннаах лабба урун!
  
  – А, зрозумів! Значить, хто не вчить, той не їсть... Ну, з свиданьицем, внучок!
  
  
  Онук перекинув чарку і не скривився. І навіть не закусив.
  
  
  – На ось, тримай огірок! Малосолок, коли ти любив‑то... Гурки?
  
  – Курки, – показав Юрко порожні, дитячі ясна. – Супу як, ссынка, ятимать. Долгунуну сохнуть!
  
  – Цинга, – здогадався дід. – Оладки бери, гаряченькі ще. І жувати не треба. Знаю, що таке цинга...
  
  Юрко боязко тицьнув оладышек в рот, дещо‑як повалял в роті і проковтнув.
  
  – Санаабар. – Він підвівся і обережно вивільнив бубон. – Юрко шаман уркиях. Айбасы кириккитте.
  
  – Стривай, куди ти? А в лазню?
  
  – Батура тыала хотун.
  
  – «Тыала хотун» – це як розуміти? Тіла хочеш, чи що ? Тобто бабу?
  
  – Батура тыала хотун! – захвилювався онук. – Тыала... Дыала... Дыэла!
  
  – А‑а, великої справи хочеш?
  
  – Тыала, тыала! Арсан Дуолайя бизда тыала!
  
  – Знаєш що, – Куров встав, – спочатку в баню. Зрозумів? Тебе Оксана скільки років чекала ? А ти явився і давай злих духів ганяти? Про наречену забув? У тебе зараз головне справа Оксану знову завоювати. Ось де доведеться шаманити! Вона геть реве від твого виду. Ти на себе‑то подивися?
  
  – Окосана, Окосана... – простогнав Юрко. – Окосана, юрюнг айни тойона!
  
  – «Юрюнг» – це як розуміти? Сонце, чи що?
  
  – Сонце юрюнг! Юрко – тундара каюк.
  
  – Пропарю тебе в лазні, отмою, побрею... І ти засверкаешь!
  
  
  Онук зірвав тюбетейку і показав широку лисину:
  
  
  – Юрко – айбасы, кудуря як. Супу ссынка – як, ал‑мас – як.
  
  – Ну що ти разъякался? – застрожился дід. – Хрін з нею з лисиною! Подумаєш, зубів немає... Ти на мене погляди! Волосся – на одну бійку не вистачить, і вставні щелепи. А бабка все одно любить!
  
  – Хатыныны, кубатыныны... Окосана – юрюнг! Чоорон вюрюмечи!
  
  – От відразу після лазні і будемо сватати! Раз вона тобі досі – чарівність очей... Або розлюбив?
  
  – Ноукагай лабба... Окосана! Кюньрулех ырыатын!
  
  – Якщо не розлюбив – у лазню і сватати! Подумаєш, кучерів у нього немає! Дівки нас не за кучері люблять! І в рот всяко дивитися не стане. Ти їй, можна сказати, подарунок долі! А дарованому коню в зуби не дивляться.
  
  Юрко несподівано заволав по‑вовчі, гойдаючись взад‑вперед. Дід здивовано відступив:
  
  – Ти чого це?
  
  – Тундара Юрко, каюк...
  
  – Так у кириккитте твою матір! – заругался Куров. – Погано я тебе, малого, поров. Ревеш, як баба! Дівка сохну‑лась за нього! Ні, звичайно, не те щоб иссохлась... Навіть навпаки! А він в три струмка голосить! Сказав – сватати підемо! Куб ытыны! Зрозумів, хрін моржовый!
  
  – Однак сахам...
  
  – Чого не зрозумів? Одружити тебе буду! Завтра ж і весілля зіграємо!
  
  
  Юрко ще дужче згорбився:
  
  
  – Баня хотун, однак... Морилка хотун... Саватать – як, сывадьба – як.
  
  – Ти що, женитись не хочеш?
  
  – ...Баби ыррын аллас хотун.
  
  – Кого!? – здивувався дід. – Бабу заміж взяти? Тобі що, одного мало в хаті? Он сидить, як сова, надута... «Баби ыррын»! Я ті дам стареньку! На Оксані женити буду!
  
  – Окосана – сонце. Хатыныны тазыстыллар! Юрко – дыд, супу як...
  
  – Що ти заладив! – Куров потягнув його за драний рукав малиць. – Пішли паритися! Зараз ми з тебе такого парубка зробимо! Сам як алмаз засверкаешь! Всі дівки боргу‑нуну сохнуть!
  
  – Саватать Окосану як. Алмас виблискує – бар! Башка виблискує – бизда. Тыала хотун!
  
  Стіл був давно накритий на дідовій половині, однак замість святкового передчуття в хаті висіла напружена тиша і разом із сутінками ставала ще і тривожною. Єлизавета Трохимівна з Оксаною примарами блукали по хаті, від вікна до вікна, кожна у власних думах. І тільки зітхали майже в унісон і чому‑то чхали одночасно, бажаючи один одному здоров'я. А рух, як відомо, справа промислу божого й існує, щоб підтверджувати або заперечувати таємні думки. Подумала, наприклад: «Ну, сьогодні пенсію принесуть», – і тут же чхнула – значить точно, чекай листоноші. Чи сусідка прибігла і давай про діда Курова останні плітки вивалювати, а на самому головному раптом ні з того ні з сього ніс засвербило і чих продер: непарне число разів – правда, парне – брехня. І якщо таким чином прислухатися до власного організму, так і ворожки не треба.
  
  – Що‑то довго немає, – сказала Сова. – Боюся, як би не почаділи...
  
  
  І обидві ним пчихнули за два рази.
  
  
  – Хай паряться, – казала Оксана. – Раптом і справді допоможе... адже Він ще молодий. Але всі органи як у старого. Стенокардія, збільшена печінка, і горб виріс...
  
  – Так він що? Помирав у сараї‑то?
  
  – Я не зрозуміла. Як ніби спав.
  
  – Як спав? Пульсу немає, і не дихав.
  
  – Адже він шаман, у них буває...
  
  – Ох, а я напугалась! А тебе почув, так відразу і воскрес! Ти його полікуй, полікуй! Вчора батька з того світу повернула, сьогодні Юрко. Ти ж не дівка – реанімація ходяча.
  
  – Чим його лікувати, бабуся? У мене один йод...
  
  – Йодом полікуй, худе, а ліки. Он навіть радіацію лікує.
  
  – А цей третій очей! Що з ним‑то робити?
  
  – Та нехай буде! Чого око‑то тобі?
  
  – Це ж ненормально, патологія...
  
  – Зашити‑то не можна? – знайшлася Сова. – Кетгутом?
  
  – Я пластичних операцій ніколи не робила, – зніяковіло поскаржилася Оксана. – І обстежити треба спочатку...
  
  – Та нічого, не така вже й біда, це око. Кепку йому грузинську купиш, на лоб надвинет, і не видно буде. Заодно і лисину прикриє...
  
  – Ой не знаю, бабуся... Боюся, не зможу я звикнути. А горб?
  
  
  Сова засмутилася:
  
  
  – З горбом гірше... От раніше шамани по телевізору шаманили, пам'ятаєш, – два хохла? Так можна було лікувати. Я навіть поросят до телевізора тягала. Від проносу допомагало добре. Кажуть, у дружини Котенко вагітність розсмокталася.
  
  – Нічого у неї не розсмокталося, народила дівчинку.
  
  – Ти не знаєш, чому заборонили?
  
  – Та вони ці виявилися... шарлатани... – сказала Оксана і чхнула один раз.
  
  – Тепер навіть воду не заряджають...
  
  – І шкода його. Стільки років чекала. Адже він шукав мене, тому і говорили, ніби мутант полює на жінок. А знайшов я його баулом, в обличчя... Так соромно тепер! І чому тоді не впізнала?
  
  – Цілодобово по викликам бігаєш... – Сова на мить замислилася, згадала: – Бувало, чоловіка рідного не дізнаєшся. І думаєш: що цьому мужику треба – вночі пристає? Все – вдень, а вночі...
  
  – А тут – як серцевий укол! Подумала: тату знову погано! Або вам. А увійшла в козлятник... Лежить, рідненький...
  
  – Нічого, доню, – підбадьорилася Єлизавета Трохимівна. – Полікуєш, походиш за ним, дивись, і видужає. Адже Я свого теж спочатку виходила, потім вже взяла... А який дістався, знаєш? Це зараз хвалиться: я, диверсант московський, учений! А сам на своїй же міні підірвався... Говорила йому: підемо назад – поставиш. Хіба послухав? І сам напоровся. Решето‑решетом – міна‑то направленої дії, саперний кулемет. Можна сказати, поділ склала собі, що залишилося, разом з осколками. І принесла... А погляньте на нього! До цієї пори який бравий. Бач, каже, для бойової готовності кальсони порвав...
  
  – Прийдуть з лазні, ви, Єлизавета Трохимівна, не вмикайте світло, – попросила Оксана. – У темряві посидимо.
  
  – А що так?
  
  – У темряві він начебто не такий страшний. Щоб звикнути...
  
  – Гаразд і в темряві, – погодилася Сова. – Повз рота не пронесемо.
  
  – Викрутити Пробки треба, а то дід включить ненароком. Бабця раптом відступила від вікна на дідовій половині:
  
  – Тільки цього не вистачало! Хрещеника нелегка несе! І не один, з мужиками...
  
  Оксана кинулася до вікна: з під'їхала машини вивантажилися крім Волкова ще четверо – американець з перекладачем і батько Гуменник з охоронцем. Всі одягнені в літній камуфляж і зі зброєю – на полювання за мутантом зібралися!
  
  – Не пропущу! – прошепотіла Сова. – Нехай через митницю йдуть! Знайшли вікно на кордоні!
  
  – Вони через митницю не підуть, – заперечила Оксана. – Нелегальна у них полювання... Давайте швидко пропустимо, і не‑хай валять.
  
  Бабка і відповісти не встигла, як у двері з української сторони обережно постукали.
  
  – У нас всі будинки! – уїдливо сказала Сова. – Нема чого по ночах ломитися!
  
  – Відкривай, хрещена, – почувся голос Миколи. – У нас зі Степаном Макарычем домовленість.
  
  – Нічого не знаю!
  
  – При тобі ж було!
  
  – Не пам'ятаю!
  
  – Перед американцем ніяково, – поскаржився хрещеник. – Я ж його на мутанта веду, на полювання. Дуже важливий чин, сер Джон звуть.
  
  – Сир?
  
  – Не сир, а сер, хрещена. Містер Странг! А з ним бать‑до Гуменник, представник президента.
  
  – Якого президента?
  
  – Українського, так ти його бачила вранці.
  
  – І що, президента з собою тягнеш?
  
  – Та ні, представника його! Сова неохоче відчинила двері:
  
  – І обов'язково через нашу хату?
  
  – Та вони ж як діти, – зашепотів Волков, – їм все екзотику подавай. Росія для них країна загадкова, от і доводиться вигадувати...
  
  – Та пустіть їх, бабуся! – порадила Оксана і шмигнула за грубку. – А то наші з лазні підуть...
  
  
  Бабка неохоче відчинила двері.
  
  
  – Контрабандисти, – пробурчала. – На муданта вони зібралися! Ох, і безголовий ж ти, Колька! Весь у батька... Назад як хочете!
  
  В цей час за спиною митника виник американець і, викинувши вперед руки, забурмотів що‑то англійською, чимало изумив Сову: начебто здалося – милостиню просить. Але толстозадый перекладач був тут як тут.
  
  – Здрастуйте, стара російська леді, – прогнусавил він. – Як у вас чудово. І це російське гостинність. Вже стіл накрито.
  
  Американець з ходу сів на хазяйське місце, і немає б налити в чарку, а схопив чверть і до неї приклався. Так мало не задихнувся, витріщив очі і прохрипів що‑то.
  
  – Це прекрасний віскі, – явно споров відсебеньки перекладач, намагаючись перехопити бутель. – Я відчуваю смак Росії!
  
  – Рашен бутилка! – з захопленням додав американець, потрясаючи чвертю. – Бул‑буль і абове!
  
  Сова тільки прикрила рот, разинутый від обуреного подиву. Сказати нічого не встигла, як Джон поклав собі в тарілку салату олів'є і став жадібно закушувати. І закусивши, без усіляких комплексів махнув рукою.
  
  – Заходьте, панове! – сказав перекладач, наливаючи собі горілки. – Розташовуйтесь. Я дуже люблю російську кухню... Повинен зазначити, містер Волков, ви чудово підготували полювання. Вечеря на кордоні. Оригінальна думка.
  
  – Не забудь нагадати про це пану Кушнеру, – панібратськи сказав Микола. – Для мене це важливо, Джон.
  
  Оксана, дізнавшись, що Юрко мухомори їсть, зробила їх кілька штук з помідорних капелюшків і варених яєць, начинених тертим хріном, так прикрасила ними всі салати. А цей Джон підчепив один, запхав у рот – сподобалося. І за другим потягнувся!
  
  – Містер Странг неодмінно нагадає, – відгукнувся перекладач, хоча американець мовчав з набитим ротом і, видно, отримував задоволення.
  
  – Та що ж це таке? – пробелькотіла бувала Сова. – Ти кого привів, Микола?
  
  Вся команда розсілася за столом – накрите було як раз на чотири персони, задзвеніла посудом, а Волков заметушився біля бабки:
  
  – Потерпи, хрещена. Була домовленість... Поважати треба іноземця. Все узгоджено.
  
  
  Американець поклацав пальцями.
  
  
  – Перекладаю для старої леді. – Толстозадый хапнув чарку і запросто зжер останній мухомор з салату. – Мене звуть Джон! Я великий фахівець в галузі продуктів харчування та приготування різних страв. Володію тонкими смаковими відчуттями і сам вмію готувати.
  
  – Нічого не розумію, – баба тільки покрутила головою, – це як називається?
  
  – Якщо не розумієте по‑російськи, спробую перекласти на українську, – незворушно промовив перекладач. – Пан Джон разумиет харч і гарно харчится.
  
  – Це я зрозуміла... А що він за стіл сів незваним? І з усією бандою?
  
  
  Джон ще раз заклично махнув рукою:
  
  
  – Не соромтеся, панове. Містер Вовків, прошу. Хочу випити за вдале полювання. За майбутню полювання!
  
  Микола взяв стілець і сів поруч, правильно відчуваючи раптовий підйом духу, пхнув ліктем перекладача:
  
  – Скажи йому! У Росії обожнюють американців. Ця велика країна гідна наслідування.
  
  – Росія гідна наслідування? – недружелюбно перепитав той.
  
  
  Микола злегка зніяковів:
  
  
  – Хотів сказати – Штати. Сполучені... Перекладач схилився до нього і прошепотів:
  
  – Ти особливо‑то не прогинайся. Потягнеш ковдру на себе – сам голий будеш...
  
  Він ще чим‑то хотів пригрозити, однак містер Странг замахав руками, немов диригент, бажає погасити всякі звуки.
  
  – Вау! Що ж ви, стара леді? – тут же запитав толстозадый, між іншим розливаючи горілку. – Негайно стілець нашої прекрасної господині. Прошу! Мені буде приємно у вашій компанії. Обожнюю добрих бабусь. Від них завжди виходить минулий сексуальний досвід. Ностальгічні спогади роблять їх несподівано привабливими.
  
  – Господи! – сказала стара комсомолка‑партизанка. – Врятуй мою душу грішну... Що ж це відбувається?
  
  – Сидай за спильне харчування, бабка, – перевів той на «мову». – І пидхарчись зо мною.
  
  
  Оксана вже витерпіти такого ніяк не могла і вийшла з‑за грубки.
  
  
  – Це що таке?! – дзвінким голосом запитала вона. – Ніби для вас тут приготовано! Налетіла сарана! Ти, Ми‑кола, хоч одну мову розумиешь? Веди банду негайно! Геть звідси!
  
  
  Американець повільно встав, обличчя витягнулося від замилування і захоплення.
  
  
  – О, прекрасна леді, – сумно сказав перекладач, – і ви тут. Як я радий нашій новій зустрічі. Я зачарований тобою. Всі ці довгі години я думав тільки про тебе, моя крихітка. І став вивчати російську мову. Щоб розуміти тебе без перекладача.
  
  
  Але Оксана залишилася непохитною:
  
  
  – Скажи йому, щоб выметался звідси!
  
  Містер Джон белькотів що‑то невиразне, і, видно, почуття у нього в ту хвилину були щирими, проте все псувала його толстозадая тінь.
  
  – Російська чаклунка, – мовила тінь, зайнята їжею. – Ти мене зачарувала... Дай мені твою руку... При першій зустрічі відбулося непорозуміння... Це був неточний переклад... Ти полонила моє серце. Дай же руку!
  
  
  Оксана взялася в боки:
  
  
  – Може, одразу ногу йому? Стусаном під зад? Нахаби! Бабуся, а ви що стоїте, як лом проковтнули? Женіть їх у шию!
  
  Ошаленіла Сова нарешті‑то прийшла в себе, відчувши підтримку, метнулася на свою половину і вийшла звідти з трьохлінійкою напереваги. Завченим рухом загнала патрон у патронник:
  
  – Хенде хох! Виходь по одному!
  
  Всі на мить завмерли, але охоронець Гуменника виявився на місці. Він перехопив стовбур, одним спритним рухом вирвав гвинтівку і закрив собою батька. Сам же батько в цей час набивав люльку тютюном і від поштовху впустив її під стіл.
  
  
  Тут запізно схаменувся Вовків, кинувся до хресної:
  
  
  – Єлизавета Трохимівна! Та ти з глузду з'їхала!
  
  – Віддай гвинтівку! – зажадала вона. – Негайно віддай!
  
  Захоплений містер, нічого ніби й не помічаючи, тягнувся до Оксани і все ще що‑то бурмотів, залишаючись ніким не зрозумілим.
  
  – Це ж міжнародний скандал! – здавленим голосом заговорив Микола, обертаючи очима. – Конфлікт з усіма країнами НАТО! Вони ж авіаносець до наших берегів!
  
  
  А Сова вже намагалася дістати охоронця з трьохлінійкою:
  
  
  – В хату увірвалися! За стіл залізли! І ще гвинтівку мою?! Я з нею два роки партизанила! Я з неї шістнадцять німців і трьох румунів поклала! А ну, поверни! Або зараз покажу авіаносець!
  
  До неї на допомогу поспішала Оксана. Причепурена до зустрічі нареченого в українську вишиванку, та ще з розпущеним волоссям, вона й справді нагадувала чаклунку. А пробитися до бабці заважав товстий перекладач, явно розгублений і бессловный. Залишки декоративного мухомора валилися у нього з рота і, схоже, стримували мова.
  
  – Поверніть бабусі рушницю і забирайтеся! – колокольно задзвеніла Оксана. – Непрохані гості! Приперлися тут! Поверніть бабусі рушницю!
  
  – Та я вас зараз! – вторила Сова. – Під укіс! Гвинтівку віддайте!
  
  
  Американець витріщався на все це з очумелым захопленням і бурмотів:
  
  
  – Рашен екзотик! Вау! Рашен екзотик! Адреналін! Єк‑селент леді! Сосериз, витч...
  
  І тут батько Гуменник дістав люльку з‑під столу і, вдаривши стеком по стільниці, враз остудив пристрасті:
  
  – Тыхо! Слухай мою команду! Покыдаемо цю хатыну! Всі разом! Бо тут партызанське злодийське кубло! Прошу зберигаты спильнисть!
  
  Його всі послухалися і полізли з‑за столу, тільки американець все ще витріщався на Оксану і бурмотів:
  
  – Хантінг... Але мутант... Полювання рашен леді! Полювання! Гуменник підхопив його під руку й потяг з хати.
  
  – Поверніть бабусі рушницю! – крикнула вслід Оксана. – Мародери! Паскудники! Сволочі!
  
  Однак охоронець гвинтівку не віддав, а, прикриваючи батьку, зник за дверима. Останнім йшов Вовків, затуляючи тулубом всіх, і, озираючись, які робив‑то знаки Оксані.
  
  
  Коли двері за ним зачинилися, Сова в знемозі впала на стілець.
  
  
  – Адже упер гвинтівку, гад, – промовила, задихаючись. – Роззброїли!
  
  – Та й наплювати, – відмахнулася Оксана. – Забралися, і ладно... Ось на столі що накоїли!
  
  З'їсти і випити багато не змогли, але надкусать встигли чи не всі страви, а яєчні оладки і зовсім, здається, під шумок вперли разом з тарілкою!
  
  – Як начхати?! – Сова побігла на свою половину. – А знову прийдуть, з чим ворога зустрінемо? З хлібом‑сіллю? У нас тут, Франція? Або межа? Кордон нашої батьківщини або прохідний двір? Не дозволю!
  
  
  І відкрила люк підпідлоги.
  
  Оксана спробувала виправити порушений порядок на столі – заровняла салати, прибрала брудні тарілки, прилади, але, поставивши нові шафи, залишилася незадоволеною і села, підперши голову руками:
  
  
  – Ох, моя частка, частка...
  
  
  Потім налила собі чарку горілки, випив одним ковтком і не скривилася.
  
  Тим часом з люка показалася голова Сови:
  
  
  – Ну‑ка, допоможи!
  
  Удвох вони дещо‑як витягли з підпідлоги станковий кулемет, акуратно замотаний ганчірками, з яких ще сипався легкий, курний грунт, і крутобокую макітру з‑під сметани.
  
  – Моє придане, з любов'ю і сумом сказала бабця. – Збирала, збирала, а все прахом...
  
  – Як це – придане?
  
  Бабка дбайливо скинула землю і почала розмотувати промаслені жіночі панчохи – з дбайливістю, як якщо б распеленывала дитини.
  
  – Так я у війну збиралася заміж, ось і збирала. Гвинтівка теж з приданого. Думала, синам майбутнім згодиться. Чи онука... Так адже Курей так і не взяв мене.
  
  – І мене, бабуся, не беруть, – поскаржилася Оксана. – Теж приданого цілу скриню накопичила...
  
  – А цей, кобель заокеанський? – між справою спитала Сова. – Чого він там бурмотів?
  
  – Сподобалася я йому. Компліменти на зразок говорив...
  
  – Ось агресор, а? Весь час у них наступальна політика!
  
  – Мені так подобається...
  
  – Хто це тобі подобається? Політика або «Максим»?
  
  – Ні, американець... Симпатичний, між іншим. Навіть чарівний...
  
  – Я теж помітила. – Сова протерла казенну частину і відкрила приймач. – Що він робив... Та як на тебе дивився!
  
  – Як?
  
  Сова дістала з макітри згорнуту в рулон стрічку з набоями, заправила в кулемет і шморгнула затвор.
  
  – Та як? Відомо! Здичавіли вони там, чи що, в своїх Сполучених Штатах? Муданты хреновы...
  
  – Начебто, нормально дивився, бабуся!
  
  – Де там нормально? На тебе дивиться, а перекладача по дупі гладить. А той, стервец, в цей час оладки тріскає.
  
  – Не помітила...
  
  Бабка, розгорнувши кулемет у бік дверей, залишила його біля отворенного люка, як біля окопу, – щоб стріляти з укриття, і накинула на нього квітчасту шаль.
  
  – Око в тебе ще не навострен... А я потилицею їх бачу. Їй‑богу, каструвала б, щоб породу не псували!
  
  Тільки вона закінчила всі приготування, як у двері постукали. Жінки переглянулися, і на обличчях вмить визріла борошно – невже повертаються?
  
  
  Стук повторився, і в той час почувся голос Курова:
  
  
  – Відчиняйте, ви чого там? У кургыттару вас!
  
  Сова відкинула засувку – на порозі намалювався розпарений, веселий і помолоділий дід. Однак на нього й уваги не звернули, мало того, бабка отпихнула його і виглянула на вулицю:
  
  – Де Юрко?
  
  – Як де? – чому‑то посміхнувся той. – На службу пішов!
  
  – На яку ще службу?
  
  – На шаманскую! У нього ж з потемками робота починається. І до третіх півнів.
  
  – Навіщо ж ти його відпустив? – взвинтилась Сова. – Ми тут пластались, стіл збирали. Щоб зустріти як належить! А він відпустив!
  
  – Насильно тримати не маю права. – Куров сунув їй згорток з білизною. – Це велів тобі повернути. За непотрібністю.
  
  
  Сам взяв миску з малосольними огірками і одним духом випив весь розсіл.
  
  
  – Ви хоч попарилися?
  
  – Як же! І попарилися ми досхочу, і намылись... В ки‑риккитте її мати! Років двадцять скинув. Так що тримайся, бабка! Тыала хотун!
  
  – Ой, базіка! – заворчала та. – Ось мова‑то без кісток!
  
  – Хоч трохи‑то погарнішав Юрко? – з надією запитала Оксана.
  
  – Ще б! Молодець став червоний! Побачиш, так не надивишся.
  
  – Мова‑то не згадав?
  
  – Ми вже розуміємо один одного. Бабка розгорнула пакунок:
  
  – А це що?
  
  – Він знову надів, – пояснив дід і потягнувся за чвертю. – Йому належить у формі, коли камлает.
  
  – Та він же в лахмітті! В дірявих шкурах!
  
  – Між іншим, це священна малица, а не шкури. – Налив чарку. – Володіє магічною захистом тіла від нечисті. Там на неї спеціальні знаки. Броня, одним словом... А що це ви, стіл накрили і не запрошуєте?
  
  – На нього ж пішли полювати! – спохопилася Сова. – Американця ведуть! Усі з рушницями!
  
  – І нехай потешатся. – Куров випив і крякнув. – З легким паром, Степан Макарович!
  
  Сова зрозуміла, що схибила, не привітала діда з легким паром – у минулі роки це було обов'язковою традицією, – але зараз їй було не до того:
  
  – Як це нехай? А спіймають? Присплять уколом і в Америку звезуть?
  
  – Його зовсім не присплять, – впевнено сказав дід. – Він же триокий.
  
  – Ти ось такий спокійний сидиш! А мені до третіх півнів не спати! Доки не повернеться!
  
  – Ти що, теж злий дух? На промисел вийдеш?
  
  – Ох, і безсовісний ти! – образилася Сова. – А ну, постав чверть! Одну за одною наливає!
  
  – Ви б це... Ви б з Оксанкою сходили в баню, – незворушно порадив він. – Там ще пару багато. Теж, може, помолодшали б... Десь років на сорок!
  
  – Не смійтеся над бабусею, Степан Макарович! – заступилася пані Оксана. – Що ви її весь час підколюєте?
  
  
  Сові того й треба було:
  
  
  – Він усе життя так знущається! Для нього потіха! Рідного онука під кулі послав! І хоч би що!
  
  – Долгунуну сохнуть! – раптом з відчаєм сказав Куров. – У кургыттару вас так! Тундара безпросвітна! Айба‑си ви, а не баби, чесне слово. Щоб вас Арсан Дуолайя побрал.
  
  Жінки злегка стали більш розсудливими, присіли з різних сторін стола, з допитливою цікавістю дивлячись на діда.
  
  – Раз молодіти не хочете, вип'ємо, чи що? – стурбовано запропонував дід. – За повернення онука. Як не кажи, а свято, стільки років чекали...
  
  Вони цокнулися чарками без радості і точно так само випили, немов гіркий йод. Сова послужливо підклала діду олів'є, шмат смаженої свинини з цибулею і щедро залила хроном зі сметаною:
  
  – Ти співаєш, співаєш, Степан... Проте він до їжі навіть не доторкнувся.
  
  – Нам треба думати зараз, як допомогти онукові, – сказав напружено. – Не впоратися йому наодинці зі злими духами.
  
  – А що не допомогти? – пожвавилася бабка. – У мене трьохлінійку відняли сьогодні, так я он кулемет відкопала. Скоро все придане разбазарю.
  
  – Не взяти їх з кулемета...
  
  – Говори, ніж взяти? Може, хв наставити, направленої дії? У мене ще штук п'ятнадцять в запасі є.
  
  
  Куров виразно на неї подивився і тим самим немов вимкнув радіо:
  
  
  – Юрко з юності замислив хоч якесь‑небудь велике діло зробити, – пояснив він. – Батура тыала хотун, якщо на шаманском... Он скільки років в кімберлітової трубки алмази колупав, хотів стати ударником, орден отримати або зовсім Героя праці. А тільки горб собі нажив.
  
  – Та вже упертий, весь у тебе, – то дорікнула, то похвалила баба.
  
  – Він і в шаманскую школу пішов, – незворушно продовжував Куров, – щоб зі злом боротися. Коли тыала хотун, тоді все дарма. Он навіть лоб у нього тріснув і третє око відкрився...
  
  – Ой, лихо мені, – вякнула було Сова і замовкла.
  
  – Тепер хоче відомим стати шаманом. Таємниці всякі вивчив, магічні танці. Це що‑то навроде гопака... Прийшов сюди і відразу побачив – Арсан Дуолайя вселився в людей. Що в москалів, що в хохлів. І бульбаши недалеко пішли. Айбасы стіну збудували, а всі раді, особливо контрабандисти. Доки є паркан, вони живуть і процвітають...
  
  – Тут він правий, – зауважила Оксана.
  
  – І втемяшился йому хотун в голову. По‑нашому – анте‑гелікоптером антиципатио.
  
  – Це як розуміти? – насторожилася Сова. – По‑якутски, чи що?
  
  – Та на латині це, – промовила Оксана. – Про нав'язливе стан яку‑то. Не пам'ятаю...
  
  Куров нарешті‑то клюнув виделкою в тарілку і глянув з‑під волохатих брів:
  
  – Чого ж у ньому нав'язливого? Тут треба думати. А Юрко наш розумний, відразу зрозумів, де собака зарита... Все це не для наших голів, там суцільна магія. Щоб вапна айбасов, треба знищити їх знаки. Особливі позначки. Айба‑си, вони як пси – де не ходять, всюди піднімають лапу. Над кожним помітним предметом... По‑науковому – сечові точки ставлять.
  
  – Ти теж у мене розумний, – зауважила Сова.
  
  – Зате все життя чую – дурень, дурень...
  
  – Так я ж жартома...
  
  – І ось ці точки треба тепер переметить, – уклав Куров.
  
  – Так Юрко що, пішов лапу задирати? – трохи подумавши, спитала збентежена бабка.
  
  
  Дід посміхнувся:
  
  
  – Сказав би я тобі, люба Єлизавета Трохимівна! Кургыттара хотун, чесне слово... Наш онук надумав стіну зруйнувати. Стіна, це і є одна суцільна сечова точка. І наші самостійні народи, як пси, бігають і перемечают. А не буде стіни, і лапу не на що піднімати. Розумієш? Її ж не китайці будували і не литовці з чурками. Арсан Дуолайя!
  
  – А він який національності? Вірменин, чи що?
  
  – Ніякої! Злий дух, він у всіх однаковий. Що в Берліні, що у нас. Так пам'ятаєш, як у війну?
  
  Баба відкрила було рота – вірно, знову мала намір запропонувати свої послуги, але і звуку не промовила.
  
  – От і треба подумати, як допомогти онуку! – Дід ширнул її в бік. – Ну, чого притихло? Є якісь‑то пропозиції? Інакше його від цієї стіни не відтягнути.
  
  – Гаразд, піду за Юрко, – приречено погодилася Оксана. – Якщо це допоможе...
  
  – Не допоможе. Коли батур тыала хотун, нічого не допомагає.
  
  – Значить, розлюбив мене...
  
  – Дурна ти, – недбало відмахнувся Куров. – Обидва ви тут сидите! А тому, що походять від юрюнг айни тойона і ні хріна не розумієте на землі. Вам один хотой на умі! Примхи всякі ! А ми з Юрко живемо під сонцем щербатим, надкусанным. Нам тыала хотун. І такий хотун, сечі немає!
  
  – Пропозиція у мене є, – не відразу мовила Сова. – Так ти знову не послухаєш...
  
  – Говори!
  
  – Треба, щоб ці ваші айбасы самі звідси "драпонули".
  
  – Це я розумію. Так Юрко он третій місяць камлает, а злих духів тільки більше стає. Адже він ще навесні прийшов. Кожну ніч багаття палить, танцює, кожен раз помирає – Арсан Дуолайя тільки товщі робиться.
  
  – Може, народ зібрати? Велике багаття розвести ? Пам'ятаєш, як ми румунів з Городця виперли?
  
  – Народу не стало, одні контрабандисти...
  
  – А ми Тамарку Кожедуб покличемо. Кажуть, вона такі шаманські танці в клубі влаштувала – з обох держав збіглися.
  
  – Так адже від відчаю Тамарка‑то. А тут ідея потрібна, ти‑ала хотун. Знову доведеться нам з тобою камлать. Юрко адже не усмирится, поки стіну не знесе до айбасской матері.
  
  – Тоді не знаю, – здалася Сова. – Як скажеш, так і буде.
  
  – Доведеться, як в минулий раз, пошаманити, – зітхнув дід. – Халаам арыы, долгунуну лабба – і айбасы до од‑реною фені!
  
  – Чого‑чого? – Баба витягла губи трубочкою.
  
  – Не знаю, як з‑російськи, але на шаманском аллас дьэн‑кир! Халаам арыы і, загалом, хенде хох. Або, як хохли говорять, видминыть прапор і кель манда!
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  Спочатку полювання ніяк не задавалася: ледве дісталися до другої застави, як виявили, що зв'язок зник, всі мобільники опинилися поза зоною. У містера Странга з собою радіостанції були, навігатор, космічний телефон і ще багато іншої апаратури, але вона вся як‑то непомітно почала барахлити. Дременко ще в секретарську будучи багато разів бував тут на полюванні і місцевість добре знав, однак стройовий ліс випиляли і все змінилося до невпізнання. Особливо вночі, на вырубе – так взагалі не зорієнтуватися, і з цієї причини спочатку на цілих півтори години загубився Вовків, потім батько Гуменник з охоронцем чому‑то збилися зі шляху і замість того, щоб потай висунутися на вихідний рубіж, дали кола і повернулися на гребінь лода. І добре, Джон сидів у засідці з прицілом для нічної стрільби і відрізнить їх від мутантів по характерному натовського камуфляжу, на якому стояли які‑то спеціальні мітки. А то б обох поклав зі своєї гвинтівки, що стріляє шприцами. Смерть не вбити, звичайно, тільки полювання в той же час зірвалася б, оскільки довелося б чекати півдоби, поки вони прокинуться. І скільки конфузу б сталося...
  
  Дід Куров попереджав, що зв'язок на другий заставі відмовляє, і тому ще вдень на місці вказав, звідки з'являються мутанти, якими шляхами ходять, де зробити засідку і від
  
  куди потім заганяти їх на стрільця. Після першої невдалої спроби нарешті розібралися, орієнтири намітили і знову розійшлися по місцях. Батько Гуменник як мисливець і стрілок досвідчений разом з охоронцем повинні були підтискати видобуток з глибини вирубки до увалу. Новачка в ловчих забавах, Миколу Волкова, посадили на правий фланг і наказали з місця не сходити, щоб не блукав більше, а Дременко повинен був відсікати мутантів зліва, щоб у разі чого не пішли вздовж застави. Американець виставив по гребеню увалу чутливі мікрофони і сам влаштувався на дні лода, звідки було видно весь партизанський укріпрайон.
  
  За порадою Курова Тарас Опанасович забрався на купу лісового мотлоху і там засів з нічним біноклем. При появі мутанта в зоні видимості він міг легко переміститися назад або вперед, тим самим змушуючи його йти на єдиний номер зі стрільцем. Була б зв'язок, так що при подібній організації полювання успіх гарантувався, але коли все відмовило, в тому числі і прилади нічного бачення, довелося напружувати зір, слух і інтуїцію. Дременко підозрював, що раптова псування на апаратуру наведена навмисне. Швидше за все, Пухнаренкова рук справа: дізнався, що в суміжній державі великий інтерес до району другий застави, і включив яку‑небудь глушилку. Москалі, вони гораздые всі глушити, але спробуй злови за руку старого чекіста!
  
  Від постійної напруги Тарас Опанасович незабаром почав втомлюватися і відчув легке нездужання, тому дістав фляжку з коньяком і відсьорбнув, щоб коронарні судини розширити, – дочка рекомендувала замість серцевого ліки. Коньяк він не любив, навіть коли секретарював, бо від нього завжди хилило в сон і думки робилися млявими. Тут же, поки йшли пішки на другу заставу, він і так пропотіла, та ще від одного ковтка кров розбіглася по жилах, – стало нестерпно спекотно. І ніч до всього іншого видалася задушлива, земля на вирубках за день нагрілася і тепер випромінювала тепло. Дременко спочатку краватка зірвав, щоб шию не тиснуло, але, будучи в білій сорочці, камуфляжну куртку довго знімати не наважувався, щоб не демаскувати. Натовський літній камуфляж був щільний, непродува‑емый і напевно хімічний. Шерсть на тілі лише взимку на благо, покрита зверху одягом, вона перетворювалася на шубу, а влітку – люди‑то не линяють – ця шуба доставляла тільки муки. Тому він любив ходити в спеку голим, але тут, поки було світло, роздягнутися побоювався. Тільки коли йому, истекавшему гарячим потім став загрожувати тепловий удар, скинув весь одяг і залишився в трусах та черевиках. Відразу вітерцем обдало і серцю полегшало. Та тут інша напасть – налягла дрімота, очі злипаються, і вже нічого не допомагає. А треба сидіти тихо. Ворухнешся – так пересохла лісова підстилка під тобою на всю округу тріщить. Загалом, Тарас Опанасович відчував суцільний дискомфорт і млосне бажання, щоб полювання скоріше закінчилася. Яка вже тут інтуїція...
  
  А у Миколи вона була надчуттєвої, тому він сидів на своєму посту і спочатку страждав тому, що голова під лисим перукою з оселедцем пропотела наскрізь і неймовірно свербіли, ніби завелися воші. Але‑то мить раптом затратилося все, що пов'язано було з власними незручностями, бо він реально відчув близькість удачі. Наче холодним вітерцем опахнуло потилицю!
  
  Ще ні шелесту, ні руху не засік, але ніби на вухо хто‑то шепнув:
  
  – Зараз він з'явиться!
  
  Дременко його навмисне поставив на правий фланг, куди мутанта і хлібом не заманиш, тому що далі – болото, з якого стирчить стріла автокрана і сталеві щелепи втопленою фінської валочной машини. І хресний ще розповідав, ніби там кілька танків і бронеавтомобілів німецьких згинуло, які намагалися взимку обійти заставу з тилу. Але майбутній тесть і тут схитрував, щоб не дати Миколі відзначитися.
  
  Почувши цей шепіт долі, Волков через деякий час обернувся і побачив мутанта: сгорбленное присадкувата істота пересувалося, немов коала, повільно і абсолютно безшумно, хоча під ногами було повно пересохлого лісового сміття. І все в яких‑то десяти метрах, так що без приладу видно! Звідки воно з'явилося, невідомо, швидше за все з‑під землі, з таємного партизанського схрону.
  
  Ніякої зброї Волкову не дали, щоб не почав стріляти з переляку, і попередили, щоб при виявленні мутанта спроб захопити його не робив. Треба було лише шумнуть, якщо той націлюватиметься в болото, в крайньому випадку забігти вперед і встати на шляху, показатися на очі, відповідно якутскому способу добування звірів. Однак Микола несподівано для себе відчув мисливський азарт, так і мутант в ту мить здався їй не таким грізним, як описували жінки: середнього зросту мужик і, мабуть, старий, згорблений, кволі руки, наче в мавпи, нижче колін бовтаються, скуйовджена борода сторчма і навіть лисина в темряві поблискує. До того ж він пройшов повз Волкова і сів на валежину так близько, що почулося його важке, хрипке дихання. Сидить і озирається по сторонах, слухає, проте думок на відстані явно не читає, інакше б всі вже знав, що про нього думають і де небезпека чекає. А тут ще у Миколи думка проскочила – раптом не вдасться випхати його на американця? Або той промаже в темряві? Що йому, чудовиську, – сквозанул повз, і шукай потім...
  
  І Вовків зважився. Зняв куртку, висмикнув з брюк ремінь і, дивуючись власному спокою в такий ризикований мить, підкрався до мутанту ззаду. Той навіть вухом не повів – сидить, крекче, охає і почісується, аж. Микола на нього стрибнув, куртку відразу на голову і повалив на землю. Мутант засмикалася, захрипів, заворчал, але не особливо злісно, й опирався як‑то мляво. Волков на нього верхи сів, абсолютно холоднокровно замотав голову курткою, зав'язав, після чого руки ременем стягнув і поклав на валежину, як ляльку. Хвилинна справа – і ось вона, здобич!
  
  – Готовий! – крикнув Микола, стримуючи що нахлинув радість. – Живим взяв! Сюди! Швидше до мене!
  
  Але чому‑то навіть голосу свого не почув – від захоплення горло перехопило, зв'язки залипли. Секундою пізніше він навіть зрадів, що так вийшло: не солідно як‑то кричати по‑хлоп'ячому. Навпаки, треба мовчки, з гідністю брати видобуток і тягнути до американця. Нехай ставить йому снодійний укол, а то мутант в себе приходить і починає ногами дригати. Микола звалив його на плече, як мішок, головою назад і поніс, а істота вже намагається вивернутися, гарчить і начебто навіть матюкається. В азарті‑то видобуток легкої здалася, але коли виніс її до гребеня увалу, обважніла так, що поперек заломило. А ще багато разів запинався, оступался в які‑то ями, налітав на пні. Дихати‑то доводилося ротом і через раз, оскільки сморід від мутанта йде – вірно жінки говорили – немов від бомжа немитого: як напахнет в ніс, так блювотний позив. Коли зовсім притомився, хотів на землю покласти і дух перевести, але тут із темряви вискочили батько Гуменник і охоронець – з рушницями напереваги прибігли.
  
  – Якого бісу ти його зловыв? – пошепки заругался батько. – Я що тобі казав? На номер пхнуть! І що тепер? Амерыканець сам жадав добуты мутантив!
  
  
  Тільки зараз Микола і згадав інструкцію.
  
  
  – У бруд міг витекти, батьку! – збрехав він. – У сльоту намагатился сбечь! У болото.
  
  – Ну, добре, – охолов злегка той. – Розв'язків яжемо та під конвоєм поведемо. Лыше б містер Странг не промахнувся.
  
  – А ну як мутант мову розуміє? – припустив Волков. – Підслухає нас і стреканет?
  
  
  Навіть батько розгубився так, що на москальською заговорив:
  
  
  – І справді, мати його в п'ятак! Лови потім гада!
  
  – На прив'язати мотузку, – порадив охоронець. – На дві розтяжки, за руки. І вести, як необ'їжджених коней водять.
  
  – Ага, Джон вистрілить, підбіжить, а мутант на мотузках! Негоже, розсердиться... Думай, Вовків! Думай, як доставити мутанта під постріл!
  
  Сказав так і раптом потягнувся до голови Миколи, погладив лисину і зірвав перуку. Мокрі від поту волосся розтеклися бурульками.
  
  – Це що таке?
  
  – Прости, батьку! – повинився і так розгублений Волков. – Стрижку спроворить часу не вистачило.
  
  – Нічого, спроворим, прийде час, – загрозливо пообіцяв той.
  
  
  Повинно бути, охоронцю хотілося теж вислужитися перед шефом:
  
  
  – Можна й за ноги прив'язати! А потім непомітно здерти і в кущі?
  
  – Побачить! Ніч світла!
  
  – А напоїти його! – рятівною осінило Миколу. – Горілкою. Почекати, коли сп'яніє зовсім, і пустити. Йому ж море буде по коліно!
  
  – Бути тобі головою адміністрації, – стримано схвалив батько, відкинув перуку в темряву і дістав солдатську фляжку. – Навіть камуфляж прощаю. Ну‑ка, знімай з нього паранджу!
  
  Волков зняв куртку, і Гуменник, побачивши близько волохату морду мутанта, мимоволі відсахнувся:
  
  – Ну і пика у нього...
  
  І тут сталося несподіване: це істота, видно, й справді розумів людську мову або володіло гострим нюхом, бо миттєво визначило, що в посудині. Воно замычало і потягнулося до шийки – видно, мутанти не тільки курили, але ще і вживали спиртне. Ледь батько підніс фляжку, як дитя чорнобильської катастрофи всмокталося, ніби в груди матері. І тяга виявилася такою сильною, що алюміній став стискатися під дією вакууму. Спорожнивши половину, мутант спокійно відкинувся, почав дихати і пробурчав що‑то вдячна, як здалося. Причому закусити йому не дали, та й нічим було.
  
  – Нехай забере, – сказав Микола, перехоплюючи ініціативу. – Поставимо точний напрям і пустимо – не зверне.
  
  
  Здалося, Гуменник глянув на нього з повагою.
  
  Через п'ять хвилин мутант самостійно і дуже легко сіл, розправив плечі і замукав бадьоріше – звуки нагадували спів.
  
  
  – Пора! – вже скомандував Вовків і, поставивши співака на ноги, звільнив йому зап'ястя. – Пішли, красень, – взяв за одну руку, як дитину, – тобі в кайф!
  
  Хода у мутанта стала енергійніше, навіть сутула спина розправилася і коротшали руки. До увалу, звідки починався сектор обстрілу у містера Странга, залишалося метрів сто, коли мутант так розвеселився, що став витанцьовувати, тупаючи босими ногами по колючему хворосту, а в нескладному мычании почулася якась мелодія, що нагадує одеські блатні наспіви. Він би і зовсім пішов у танок, проте охоронець перехопив за іншу руку і злегка приземлив своєю вагою. Так удвох вони довели плясуна до кромки досить крутого перепаду висот, поставили обличчям вздовж увалу, відпустили, а самі в той час лягли на землю і відповзли. Мутант відразу ж заплясал і замукав голосніше, рухаючись по голому, з рідкісними пригнобленими деревцями, взлобку. Тепер він був виразно видний на тлі літнього, світлого неба, а п'яний, так і не поривався сховатися або згорнути з заданого шляху. Наплясавшись, він раптово зупинився, звів кулаки і загарчав. Однак крізь його нечленороздільні звуки все‑таки прорвалося, хоч понівечена, все ж відоме слово:
  
  – Ех‑х‑х... Ятимать!
  
  А Джон все ще не стріляв, хоча безумовно повинен був бачити мету, яка, прямо сказати, напрошувалася на мушку. І так, розгойдуючись і мыча, вона здолала половину сектора, і Микола вже почав хвилюватися, чи не заснув там американець? Ще кілька хвилин – і голий берег увалу закінчиться, далі підуть молоді сосни упереміш з кривими берізками, де легко сховатися. Волков підвівся, щоб не втратити мутанта з виду, оскільки танці фігура почала зливатися з далеким лісом, і в цей час в ловга клацнув негучний постріл. І навіть чекаючи його, Микола інстинктивно присів, але п'яне це істота нітрохи не здригнулося і продовжувало собі самозабутньо танцювати, викрикуючи гортанні звуки. Першою думкою було – промазав! А ще хвалився, мовляв, слонів бив, тигрів і левів добував! Тільки за чужими нареченими йому волочитися, а не виходити на полювання!
  
  Якщо мутант пройде неушкодженим до лісового колка, то там сидить Дременко, який напевно пугнет його назад або, гірше того, почне стріляти з гвинтівки, вважаючи, що об'єкт сховається. У будь-якому випадку причетним до видобутку стане майбутній тесть, а це неймовірно прикро! Волков відповз у глиб вирубки, щоб самому не потрапити під обстріл, і, пригнувшись, побіг уздовж увалу, щоб обігнати видобуток і перекрити їй шлях до відступу. І тільки поровнялся з мельтешащей фігурою, як помітив, що вона стоїть на місці і дивно присідає, наче хто за ноги тягне. Ще через кілька секунд мутант осів на землю і негайно зник, хоча було чутно, як він елозит по лісовому подстилу. Ризикуючи потрапити під постріл, Микола проповз до того місця кілька метрів і помітив мельканье лобового ліхтариків на схилі увалу. Світло зліпив, однак стало ясно, що це біжить до поваленої видобутку сам стрілець. Батько Гуменник з охоронцем відстали і перебували де‑то в похмурому просторі вирубки, так що ближче всіх до мутанту виявився Волков. Однак він не побіг до нього, а зачаївся поблизу і став чекати.
  
  Американець вискочив на гребінь увалу через хвилину і з розбігу мало не спіткнувся об мутанта. У промені світла промайнула розпластаний на землі потворна фігура, після чого ліхтарик погас, і настала тиша. Почекавши ще хвилину, Ми‑кола, не поспішаючи, наблизився до місця полювання і побачив, як Джон, напнувши фонендоскоп, слухає серце видобутку – треба ж, який турботливий!
  
  – Вітаю! – вже голосно сказав Волков. – Як кажуть, з полем!
  
  – О, єс, єс! Сэнк ю! – проескал той без всякої радості, швидше стурбовано.
  
  Потім діловито скинув рюкзак і витягнув звідти просторий мішок, нагадує спальний. Микола все зрозумів і кинувся допомагати. Удвох вони спакували відверто хропе мутанта, застебнули «блискавку», залишивши волохату фізіономію під спеціальною сіткою, і тільки тоді Джон знизав щасливому загоничі руку. В цей час, пихкаючи паровозом, виліз на гору перекладач і повалився поруч з мутантом.
  
  – Теж хочу в мішок, – сказав він капризно. – І щоб несли як здобич.
  
  Через деякий час з темряви з'явилися Гуменник з охоронцем і з ходу почали вітати мисливця, причому не тільки його: батько все‑таки відрізнявся демократичністю і справедливістю, оскільки підійшов до Миколи і теж потиснув руку.
  
  – Дякую за службу! – сказав проникливо. – Мабуть, тепер буду полювати тільки з тобою. Не дарма кажуть: на ловця і звір біжить!
  
  – Треба йти. – Волков намагався не піддаватися хвилинної слави і не хотів втрачати ініціативи. – Ми на території суміжної держави. І дуже недружнього.
  
  Це спонукало мисливців, по команді батька охоронець з перекладачем підхопили мішок за спеціальні ручки і понесли вниз по схилу. Однак батько Гуменник раптом зупинився:
  
  – А ну стоп... Одного не вистачає. Де Дременко? Охоронець тут же дістав рацію, покрутив ручки:
  
  – Зв'язку немає.
  
  Треба було керувати ситуацією до самого фінішу, тому Волков махнув рукою вниз:
  
  – Спустимося в лог, там безпечніше. А я піду і зніму його з посади.
  
  – Добре, – похвалив батько. – Козаки своїх не кидають.
  
  Мутанта знесли на дно лода, поклали на м'який мох, після чого Микола знову побіг нагору. Він побоювався світити ліхтарем, біг, часто спотикаючись, проте жодного разу не впав, дивом перестрибуючи через високі пні і невидимі в темряві колодины, немов і у нього відкрився третє око. Купу гілок, що залишилася від лісорубів, він знайшов не відразу, хоч приблизно знав, де вона знаходиться. І коли побачив білястий в темряві терикон, зупинився і неголосно покликав:
  
  – Тарас Опанасович?
  
  Навкруги була изнывающая від терпкого тепла густа тиша. Побоюючись пострілу, Микола підійшов ближче і гукнув ще раз, досить фривольно:
  
  – Гей, тесть, слазь. Полювання закінчилося.
  
  На вершині купи стирчали виті сучки, піки вершинника, і розрізнити там людину було неможливо.
  
  – Ти там не заснув, голова? – ще голосніше запитав Ми‑кола і обережно поліз на терикон.
  
  Раптом уявилося, що Дременко стало погано від довгого пішого переходу та нічного задухи, до того ж вчора був серцевий напад, з зупинкою. Ця думка вмить струсила тільки що випробувану радість перемоги, проте він тут же від неї відхрестився. Та що з ним станеться? Всю дорогу на другу заставу намагався йти попереду, як головний, так ще спілкувався з американцем, всіляко відтісняючи від нього Миколу.
  
  На сміттєвій купі серед гілок було влаштовано якесь гніздо, нагадує пташине, і на мить здалося, що в ньому лежить біле яйце завбільшки з людську голову. І чим довше Волков вдивлявся, тим уяву точніше отрисовывало обсяг і контури знахідки. Не вірячи своїм очам, він потягнувся і дістав білу сорочку Дременко, потім куртку, штани і краватку. Забувшись, включив ліхтарик, ретельно оглянув схили терикону, гніздо і обмацав одяг. В кишені виявився гаманець з грошима, документами і фотографією Оксани, вставленої в целлулоидное віконце.
  
  Волков встав, озирнувся і зрозумів, що кричати марно: навколо простягалася пустеля, изнахраченная тракторними гусеницями, нерухома і безмовна, як стоп‑кадр. Спина у нього пропотела, проте в жаркому нічному повітрі Мыко‑ла відчув озноб, та щоб не піддаватися неприємним почуттям, він стріпнувся, і відразу ж у голові прояснилося. Звичайно, Тарас Опанасович напевно почув шум кроків, прийняв його за флегматичну хода мутанта і, бажаючи відзначитися, кинувся навперейми, забувши про свій одяг. Волков знав, чому Дременко любить ходити голим, і навіть розумів його: у задушливу ніч при такій шерстистости порятунок – тільки якщо роздягнутися. Швидше за все, так і було: майбутній тесть спікся, ще коли йшли на другу заставу, і в засідці злегка розслабився. І тут раптом шум, рух, а бігти до болота далеко, з кілометр по прямій, та ще через засмічений, зарастающий осинником лісоповал. Чи, може, привиділося йому що‑небудь, оскільки якщо довго дивитися в темний простір, то починає ввижатиметься якесь примарне ворушіння.
  
  – Ну, порезвись, тестюшка, – без всякої мстивості сказав Микола і, прихопивши з собою одяг Дременко, спустився з купи.
  
  По дорозі він все одно зупинявся, слухав, однак партизанська застава, звільнена від лісу, гола, нічим не прикрита і лише оповита безтурботної тишею, здавалася сонної і ледачої, як розімліла в задусі молодиця.
  
  Волков спустився в лог, де його вже заждалися мисливці, показав одяг Гуменнику і коротко пояснив ситуацію.
  
  – На ваш розсуд, батьку, – віддав йому право вирішувати. – Чи чекаємо тут, або забирає вантаж за кордон. А я потім повернуся.
  
  – А й хрін би з ним, – відмахнувся батько, – зі старим коммунякой. Нехай сам іде! Не маленький. Це класний прикол – голий голова проривається через кордон!
  
  Мутанта тягли з другої застави в терміновому порядку, бо коротка літня ніч кінчалася, тому роллю негрів‑носильників не гребували навіть американець і представник президента. Звичайно, найбільше діставалося охоронцеві, здорового малому, який пер мішок навіть поодинці, щоб дати передих сирому і гладкому перекладачеві. Час від часу Джон слухав серце видобутку і одного разу пшикнул крізь сітку з балончика яким‑то терпким, бадьорить освіжувачем.
  
  Вже по дорозі Микола вирішив не намотувати зайві кілометри до Братково і не ризикувати, перетягуючи вантаж через хату хресної, а піти запасним «вікном» на дванадцятому кілометрі, який здала йому Любка Когут. Батько навіть не обговорював подібні питання, вже цілком покладаючись на добычливого і везучого Волкова, тому вони звернули на лесовозную дорогу і через півгодини вже були в районі прикордонного переходу. І тільки тут Гуменник перевірив зв'язок і віддав розпорядження охорону резиденції, щоб подали дві машини до «вікна» по той бік кордону.
  
  Тунель під стіною, відритий китайцями, хоч і був занизький, ледь проповзти рачки, але зате прямий, як стріла, і укріплений, як в метро, пластмасовою гофрованою трубою, куди ні краплі води не потрапляло. Охоронця запрягли в мотузкові посторонки, і він без єдиної зупинки протягнув вантаж всі триста метрів. Причому мутанта трясло, проте він навіть не прокинувся, і його могутнє хропіння зайвий раз підтверджував, що був виловлений хоч і швидко постарілий, однак цілком ще здоровий самець. Лише на українській території, коли почало світати, по‑справжньому перший раз перевели дух, чекаючи машину. Ще недавно суворий і неприступний батько Гуменник тут розслабився, дістав з рюкзака важку пляшку віскі, пустивши її, згідно слов'янським звичаєм, по колу, як братину, але по американській звичкою з питтям з горла. І, скоро захмелівши, взяв відняту у Сови трьохлінійку, повісив пляшку на кущ і з одного пострілу розніс її вщент. Американець зацікавився, став роздивлятися гвинтівку, обмацувати дерев'яні накладки, а оскільки іншої пляшки не виявилося, то Микола поставив на гілку свою камуфляжну кепку. Джон стрільцем виявився ще кращим, бо всадив кулю точно над козирком – в точку, яку раніше вказав. Батько, як з'ясувалося, міг бути ще і щедрим, оскільки в той же час вручив йому трьохлінійку:
  
  – Це вид чистого запоризького серця пивничноатлантич‑ному блоку!
  
  Американець так розчулився, що вони обнялися під здивовано‑ревнивим поглядом перекладача, але на тому роздых закінчився, бо підкотили автомобілі, і з першого вийшов сам пан Кушнер. Як завжди, він був з трубкою біля вуха і з ким‑то говорив англійською, причому одночасно вітаючи присутніх з вдалим полюванням російською. Мутанта швидко завантажили на заднє сидіння, куди забрався і американець, дбайливо поклала його голову собі на коліна. Після чого розсілися по машинах інші і тут же поїхали в резиденцію. Микола потрапив між перекладачем і охоронцем, які промокли наскрізь від поту, і тепер відчував себе як між двох осклизлых сазанів – від обох різко смерділо тухнущей рибою, і звикнути до цього запаху було неможливо. Навіть від мутанта пахло куди краще – знайомим з юності, коли він їздив за батьком у Витемлю, запах немитого тіла. Волков намагався дихати ротом, але все одно не вийшло: блювотний позив наздогнав раптово, і сидів попереду батько велів зупинитися.
  
  – Захитало, – процідив Микола, щоб не видавати істинних відчуттів та свого пороку – гострого, до алергічного свербежу, нюху.
  
  – Мене коли‑то в авіаційне училище з‑за цього не взяли, – вже з‑дружньому зізнався Гуменник. – Вестибулярний апарат... Стривай, а це що у тебе?
  
  – Де?
  
  – На лобі! – засміявся батько. – Дывытеся, хлопци! У Миколи ще одне око! – І, зірвавши з нього шапку, показав пулевую пробоїну.
  
  А Волкову вже було не до сміху, він дещо‑як виплутався з машини і відскочив убік.
  
  – Микола! – все ще веселився Гуменник. – Ти що, теж мутант?!
  
  На вулиці Волков віддихався, вмився росою і, ніби в газову камеру, знов поліз в салон. Правда, йому поступилися місцем біля вікна з опущеним склом, та й їхати після батькино жарти як‑то стало веселіше, і все одно тортури тривала до самої резиденції – сам вже дихав, як риба, хапаючи ротом забортный повітря.
  
  Машини з ходу влетіли у двір, розкотилися по кутках, і все навколо відразу забігали, заметушилися. Навіть Сильвестр Маркович, хоч трубку від вуха не забирав, віддавав які‑то накази умовними знаками. Американець носився з видобутком, як з писаною торбою: спочатку особисто забрав в особняк, але з‑за холодного кондиціонера незабаром витяг надвір, поклав у шезлонг біля альпійської гірки і включив фонтан. І тільки Гуменник з Миколою, як організатори і виконавці вдалого полювання, відпочивали. Сиділи стомлені, немов відпрацювали на рингу бійці, в пляжних кріслах, цмулили пиво, і не вистачало лише негра з рушником або опахалом.
  
  – Ну що, Миколо? – втомлено запитав батько, ляснувши його по плечу. – Ну що Мжола. Прыйшла година. Особысто зроблю тобі стрыжку.
  
  – Може, я в перукарню зайду? – всього на мить засумнівався той.
  
  – Та навищо? – Гуменник знаком підкликав охоронця: – Лях! Треба прывесты мого брата в порядок.
  
  Той, немов і чекав команди, казна-звідки вийняв інструмент і навіть мильницю з намиленим помазком.
  
  – Готовий до обрядом козачьему?
  
  – А як же! – щиро згодився Микола. – Усегда готовий, батьку!
  
  – Зараз і зробымо.
  
  Лях взяв спочатку електричну машинку і професійно, в одну хвилину, оболванил круглу Мыколину голову, залишивши чуб на потилиці. А потім ще намылил і поголив, показуючи шик в цьому ремеслі – хоч би раз порізав, незважаючи що вся башка у Волкова була в шрамах і горбах від батькового вчення. Задоволений, батько оглянув Волкова зі всіх сторін, а охоронець любовно відмив інструмент і покрив голову камуфляжній кепкою:
  
  – Щоб не застудити без звички!
  
  – Добре!
  
  
  Гуменник взяв квадратну пляшку і склав посуд
  
  в ряд:
  
  
  – А тепер накатим по кубку горілки і спати... Містер Странг? А слабо тобі махнути кубок, як було прийнято в Запорізькій Січі?
  
  Американець все ще крутився біля шезлонга, над яким вже виставили парасольку, щоб спящему мутанту не заважало сонце; повинно бути, одержимий дослідним духом, він що‑то розглядав, мацав у свого піддослідного і фотографував, оголивши його патлатую, зарослу пику і гачкуваті руки. Перекладача поруч не виявилося, пан Кушнер походжав у глибині двору з мобільником, і перевести пропозицію американцеві виявилося нікому.
  
  Офіціант блискавично підвіз сервірувальний столик і став розливати віскі в три срібних музейних кубка.
  
  – Джон? – вже панібратськи покликав батько і, не озираючись, подав один з кубків собі за спину. – Твій віскі, Джон! Та залиш ти її, нехай спить, алкоголік!
  
  Містер Странг і справді залишив мутанта, підійшов до Гуменнику, але простягнутого йому кубка не взяв.
  
  – That is not him, – уклав він, і його сіре обличчя не змогло розфарбувати навіть яскраве ранкове сонце.
  
  – Чого‑чого? – перепитав батько і обернувся.
  
  – That is not him, – повторив американець, але тепер з якоюсь ледь чутною загрозою. – That is not him!
  
  На його голос, наче собака на поклик, тут же прибіг перекладач і нагострив вуха.
  
  – Це не він, – пробурмотів з легким переляком. – Це не мутант – звичайна людина, волоцюга...
  
  – З чого ти взяв, Джон? – підвівся Гуменник і втупився на толстозадого: – Що за нісенітниця? Ти що нам тут... перекладаєш?
  
  – Те, що говорить містер Странг! Це не мутант, а опустився старий чоловік... Дуже п'яна людина, волоцюга.
  
  – Тобто як – бродяга?
  
  – На ньому немає ніяких слідів мутації. – Перекладач став наслідувати шефу в інтонаціях. – Цілком нормально розвинена людина, але вживає алкоголь. Є тільки черепно‑мозкова травма тім'яної області... Дуже стара травма...
  
  – А що ще треба? – обурився було батька і був посаджений на місце.
  
  – Третій очей. У мутанта повинен бути третій очей! І два
  
  
  серця.
  
  Миколу знову опахнуло, як вночі на другий заставі, перед тим як з'явитися цього суті. Але зараз задзвеніло у вухах, і він, не випускаючи з кубка віскі, підійшов до шезлонгу.
  
  Відкритий і досить вузький лоб, облямований густий, втоптаної рослинністю, був зовсім цілий. Ймовірно, американець протерти його вологою серветкою, щоб відшукати відсутню око під шаром кіптяви.
  
  
  – У мутанта повинен бути третій очей! – прогарчав перекладач, копіюючи американця.
  
  І тут ніс у видобутку заворушився разом з бородою, в наступну мить відкрилися очі, і Вовків відсахнувся. А мутант сів у шезлонг і, випутавшісь з відкритого мішка, простягнув руку за кубком.
  
  – Колька, дай похмелитися! – гортанним, булькаючим голосом сказав він. – Дай випити, мать твою! Чого витріщився? Батька рідного не дізнався? А я тебе одразу було чути... Раз напоїв – похмеляй!
  
  
  У Миколи заломило лоб під кепкою – якраз навпроти кульової пробоїни...
  
  Після третіх півнів Юрко і справді повернувся зі служби, але в хату не пішов, а задами прокрався у лазню і там влаштувався спати на полиці. Куровы його всю ніч прочекали, багато разів виходили по черзі на вулицю, чергували за садибою, а він все одно пройшов непоміченим, і виявила його Сова, коли згадала, що не повісила на баню замок. Після парки та миття він анітрохи не змінився, хіба що особою начебто світлішою став і борода із залишками волосся, що лежать віночком навколо лисини, вспушились і придбали ранешный попелястий колір. Дід його не постриг і не поголив – чого тільки вони робили‑то стільки часу в лазні?...
  
  
  – Юрко, внучок, підемо в хату? – лагідно попросила бабуся. – Я зібрала на стіл, а ти цілодобово не ївши...
  
  – Паня парився‑мився – кундал як, – гірко промовив він. – Чорний тундара летів.
  
  – Який кундал?
  
  – Кундал ойху, ынеркия називається. Ынеркия – як, шар дух – балдей. Плокой Юрко шаман.
  
  – Ой, хоч звикаю, – зраділа баба, – розуміти начебто починаю... А поганий тому, що не їж нічого. Зі злими духами боротися сила потрібна, ынеркия твоя, кун‑дав‑мундал. А ти он як схуд. Дід каже, мухоморами харчуєшся...
  
  – Арсан Дуолайя ситих люпит – ай‑яй‑яй! Колодний шаман батир, айбасы кириккитте, бизда кою.
  
  – Так адже там тебе Оксана чекає! Всю ніч очей не стулила...
  
  – Окосана, – з тугою промовив він. – Юрюнг... Юрко стытно. Алмас – як, криши – як...
  
  – Вона тебе не за алмази любить, і не за гроші... адже Ось які ви, мужики. Гордість у вас ! А дівка мається.
  
  – Батура тыала хотун! Эрын чуумпу айбасы! Окосана клятит – шар дух бизда, стіна кириккитте, Юрко кундал бар! Ынеркия! Синьгами Юрко, санаабар! Потвик, як дыд Курей. Керой! Хатыныны тазыстыллар! Сачем Окосане корпа‑тий мутант?
  
  – Так ви б разом супроти айбасов цих і воювали? – підхопила Сова. – Разом‑то сподручней. Ось ми з твоїм дідом такий їм кириккитте влаштовували! Такий эрын чумпу! А потім, ти ж отмылся, гарний став, м'якенький. І навіть горб на зразок того... розсмоктався небагато.
  
  
  Юрко помацав горб:
  
  
  – Ні, баба Ыгылыз. Ойху‑дьарзаа, зовсім батир...
  
  – Ось постривай, дочекаєшся. Посватає хтось‑небудь Ок‑санку, і буде тобі ойху. Колька‑хрещеник клини б'є, з батьком начебто вже домовився. Навіть американець око поклав!
  
  
  Онук ще більше згорбився:
  
  
  – Окосана каюк... Юрко плокой наречений. Алмас – як... Бабця присунулася ближче, штовхнув плечем і заговорила пошепки:
  
  – Та зачекай! Якщо відразу з горбом‑то візьме, куди потім дінеться? Без горба‑то за тебе будь-яка дурна піде! Вона ж тебе ще толком не розглянула. Тільки внутрішні органи мацала, коли ти без свідомості в сараї лежав. І не давай особливо‑то витріщатися. В темряві з нею треба впоратися... Ну це, кундал‑мундал свій проявити, ынер‑кию.
  
  
  Юрко задумався, ляскаючи третім оком, похитав головою:
  
  
  – Юрюнг, світло... Вночі шаманити ната, айбасы ки‑риккитте.
  
  – А ти в підпідлогу лізь! – вигадала бабка. – У діда підземний хід є, з сортиру. А я Оксанку пошлю. Скажу, дістань‑но мені будь‑небудь айбасы. Вона залізе, а ти її приголуб там. Заведи розмову – про свою тундару, про шаманство... Тільки дивись, не налякай!
  
  
  Онук трохи пожвавився:
  
  
  – Тутан, тутан... Хатыныны тутан! Окосана юрюнг кур‑дук! Та Юрко ызык сапыл...
  
  – Нічого, зрозуміє! Коли тобі кажуть «юрюнг» – воно завжди тутан. Якщо що, шаманської мове навчиш. Так у темряві, Юрко, ти більше не язиком, а руками працюй. Та тільки не хапай відразу, як твій дід. А то й заробити недовго. І як у сириалах кажут, теж не треба. А то ходять, ходять навколо серій двісті... Ну що, пішли, я тобі хід покажу?
  
  – Баба Сава санаабар, мутрый баба, – подумавши, сказав Юрко. – Як старий шаман...
  
  Схопив торбинку з цибулею і бубон, однак бабця забрала і на стіну повісила:
  
  – Я ще той шаман! А це там тобі не знадобиться.
  
  Єлизавета Трохимівна вийшла з лазні, озирнулась – начебто нікого, поманила за собою онука. Сортир стояв на відшибі, повитий буйним хмелем, а за ним вже починалися городи та комори: Куров все продумав, як ходити через кордон непоміченим. Баба відкрила двері:
  
  – Іди!
  
  
  Юрко відсахнувся:
  
  
  – Айбасы! Шар дух!
  
  – А ти думав як? Щоб тыала хотун, треба через всякі перешкоди пройти.
  
  Онук затиснув ніс і сховався у туалеті. А Сова в той же час побігла в хату, де дід з Оксаною сиділи, втупившись у телевізор і обидва вже подремывали. Бабця зробила Курова пальцем і вивела на вулицю.
  
  – Йдемо‑но зі мною, – прошепотіла спокусливо. – Я тобі що‑то покажу.
  
  – Куди? – Дід уже мав намір перебратися на ліжко.
  
  – У лазню.
  
  – Так, либонь, вже охолола? – Він раптом ожив і заозирался.
  
  – Звичайно, охолола.
  
  – А що покажеш‑то?
  
  – Дізнаєшся, пішли!
  
  Куров пішов як‑то невпевнено, ніби на ходулях, при цьому йому що‑то заважало. Бабка завела його в баню і вказала на полиць:
  
  – Лягай і спи!
  
  – А показати?
  
  – На! – Сова зняла зі стінки бубон. – Вчися шаманити!
  
  – Ну, шаманити‑то я вмію!
  
  
  Баба не дала йому договорити, вийшла і зачинила двері на замок.
  
  Повернувшись у хату, розштовхала дрімаючу Оксану.
  
  
  – А давай‑ка з тобою по чарці! – задерикувато запропонувала. – Годі дрімати!
  
  – Юрко не прийшов? – сонно запитала та.
  
  – Нема що‑то...
  
  – Як би його американець не вполював...
  
  – Та де йому шаманів стріляти! Дівок хіба що, і то дурочек яких‑небудь...
  
  – А ось візьму і соблазню його, – з сумною мрійливістю промовила Оксана. – Він ще не знає підступності хохлуш. Пижиться чого‑то... Присушу, зачарую, обворожу – з розуму зійде. І потім з ним в Америку поїду.
  
  – У Сполучені Штати?
  
  – Мені тепер все одно – в сполучені, роз'єднані. Та хоч у заштаты...
  
  – Чого ж так‑то?
  
  – Колишнього Юрко не повернути...
  
  – Так вже не повернути?
  
  – Бабуся, та ви самі подумайте! Ну як я з ним жити буду? Ніяка грузинська кепка не допоможе. Адже він блаженний, якщо не сказати гірше. Навіть поговорити не можна, мову забув... Самообман все! Треба зав'язувати! Вже на роботу пора...
  
  Вона підійшла до дзеркала й почала збирати свою розпущену красу в нехитрий вузол на потилиці.
  
  – Тебе, звичайно, ніхто не неволить, – буркотливо мовила Сова.
  
  – Мені вас з дідом шкода...
  
  – Так ми‑то що? Нам він всякий хороший: блаженний з горбом, в тюбетейці з бубном...
  
  – Ось де його носить зараз? – обурилася Оксана тоном бувалої дружини. – Ви ж бачите його ставлення? Треті півні коли ще проспівали? Дівчина всю ніч сидить і чекає! А йому треба айбасов яких‑то виганяти.
  
  – Усі вони такі, – відмахнулася Сова. – Думаєш, у американця цих айбасов не буде? Або у Кольки Волкова? Айбасы будуть і айбасицы...
  
  – Що ж робити, бабуся? – запитала Оксана з тихим відчаєм.
  
  – А ось що, донька. Слазь‑ка в підпілля і дістань меду. Там у діда банку варто, в минулому році в розвідку ходила і бачила. Старий такий мед Що‑то мені захотілося солоденького.
  
  Оксана покірливо і як‑то відсторонено відкрила люк, піднявши поділ, ступила на сходи, але навряд спустилася по пояс, як завмерла.
  
  – Хто Там‑то є! – промовила з жахом, боячись поворухнутися. – Мене за ноги вхопив...
  
  – Весь у діда, гад, – буркнула собі під ніс Сова і вже голосно запитала: – Та хто там тебе схопить‑то?
  
  – Не знаю... Тримає. І гарячі руки.
  
  – Гарячі – значить, не небіжчик. Лізь, меду хочу! Оксана спускалася так, наче сходила в окріп.
  
  І тільки голова її зникла, баба скочила і закрила пастку, натягнувши на неї старий, броненный товстої яловичной шкірою сталінський диван. Внизу почувся здавлений голос, проте Сова вже за порогом. Вона навісила замок на двері, схопила лопату і кинулася до сортиру.
  
  – Я зараз всі ходи‑виходи завалю! – І стала кидати землю в чоловічу половину. – Всі вікна перекрию від айбасов! Від всяких арсанов, мати їх у кириккитте! Я вас замурую від всякої нечисті, эрын їх забирай з чумпой разом! І не випущу, поки не поладите!
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  Весь ранок Волков тупо просидів у святилище митного храму, намагаючись осмислити, що ж сталося. Розум не підкорявся, викручувався, як колесо дитячого велосипеда, розбите у «вісімку», відмовлявся сприймати дійсність, як не сприймає її засуджений до смерті, що йде на плаху. Свідомість стискається в грудку і заклинало, що все це сталося не з ним, а з ким‑то іншим, і ще є надія...
  
  Однак і цей надзвичайно зворушливий вогник згас, коли на горизонті братківської митниці з'явився впізнаваний за півверсти образ Тамари, цього разу обряженный в строгий діловий костюм і увінчаний свіжої, високою зачіскою. Жінка рухалася з невблаганним напором, немов важкий бомбардувальник, який наважився на таран сторожової вежі.
  
  І тут тривалий холодить заціпеніння раптово змінився на протест, і враз стало жарко. Микола відчув бійцівські відчуття тореадора перед тупий, рогатої і розлюченого силою. Якщо вже зав'язався смертельний двобій з долею, то треба стояти до кінця ! Він залишив вежу і спустився до воріт, щоб зустріти невідворотний рок лицем до лиця. В останній момент побачив спину поспішно втік зі свого поста Шурки Вовченко. Прапорщик ж Чорно‑бай, як і належить, залишався на місці і шанобливо козирнув судового пристава. Коли ж вона минула російську митницю, Волков розгледів, що замість звичних
  
  судків з сніданком в її руках була ділова папка. Мало того, Тамара Шалвовна пройшла повз нього з гордо піднятою головою і ніби не помітила!
  
  Микола проводив її поглядом широку корму і деякий час стояв збентежений і збуджений – як якщо б приречений на заклання бик втік з арени, навіть не глянувши на червоний, дражливий плащ.
  
  Така поведінка тепер вже колишньої співмешканки можна було тлумачити по‑різному, проте потилицю опахнуло передчуття, що ще не все втрачено. Пан Кушнер хоч в гніві і прогнав його з резиденції і відсторонив від полювання на мутанта, проте своє слово тримав і, ймовірно, дав прочухана своєї сестриці за ганьбу в нічному клубі. І питання з їх подальшими стосунками вирішив однозначно, незважаючи на свої родинні почуття. У будь-якому випадку, Сильвестру Марковичу потрібна своя людина на митниці, а значить, на цьому рубежі можна закріпитися, вистояти і, набравшись сил, піти у контратаку.
  
  Приблизно через годину Тамара Кожедуб пройшла у зворотний бік, і могутня її хода, посилена склепінням вежі, ще довго стояла у вухах, ніби відбиваючи ритм думок: куди вона ходила, навіщо і до кого? Явно не у службових справах, притиснути, наприклад, якогось‑небудь зарубіжного кредитора або неплатника аліментів – тоді б одягла форму.
  
  Доки Волков гадав, що б це значило, на митницю приволікся його рідний батько. Після викриття в резиденції він був зданий в районну міліцію для встановлення особи, оскільки ніяких документів не мав, а там – стрижений наголо поголений, сфотографований, після чого перевірено по всіляких обліками. З'ясувалося, що раніше він затримувався органами багато разів, і переконатися в тому, що це насправді давно зниклий Семен Вовків, виявилося простіше простого – через звичайну дактилоскопічну експертизу. Правда, було відомо, що Волков‑старший після травми втратив дар мови і міг лише лаятися, але балакучість спійманого бомжа віднесли до терапевтичній дії часу або несподіваного результату снодійного пострілу – в загальному‑то, про це не особливо замислювалися. А оскільки за старим ніякого криміналу не було, так і в міліції добре розуміли, чий це батько, сваритися з митником не захотіли і відпустили на волю.
  
  
  І ось він з'явився на митницю, як покарання.
  
  
  – Колька! – заволав від шлагбаума. – Дай випити ! Побіжи, принеси горілки! Горілки хочу!
  
  Явище татуся з небуття Микола зустрів з почуттями смутними, тому покликав його в баштовий офіс, налив сто грамів, хотів вже відвести до себе в квартиру і укласти спати, проте батько уперся:
  
  – Нікуди не піду! Та тут у тебе краще, ніж на вокзалі!
  
  Укласти його на диван не вдалося ніякими вмовляннями, батько підбадьорився і, все життя будучи вільним, як кіт, пішов сам по собі. Волков думав, він зникне з митниці, але коли спустився з вежі, прийшов в жах. Виявляється, па‑пашка підібрав картонну коробку, сів на асфальт біля шлагбаума і вже збирав милостиню. У буденне час через митницю ходили в основному бабульки один до одного в гості, дрібні торговці з сумками, проїжджали туристи і зовсім рідко – іноземні фури з опломбованим вантажем. Загалом, подавати особливо було нікому, проте стриженим налисо старий‑жебрачка відразу ж привернув увагу. У Братково давно забули про бабія Насіння, і тут, ясна річ, зацікавилися – хто такий, а він і не приховував нічого, навіть навпаки, в подробицях розповідав свою історію і вже зібрав навколо невеликий натовп нероб.
  
  По інструкції жебракувати в зоні контролю суворо заборонялося, тому Микола надумав забрати батька насильно і замкнути в башті, але той миттєво збунтувався:
  
  – Ти мито збираєш?
  
  – Я згідно із законом.
  
  – А я теж мито беру! Не твоє діло мені вказувати! Якби він був простим бомжем, Волков здав його у міліцію,
  
  
  і все, але тут як би не було – батько рідний! І адже люди кругом!
  
  
  – Давай я тобі краще ще горілки дам, – запропонував він. – Підемо!
  
  – На що мені твоя горілка? Сам зароблю!
  
  – Тут жебрати заборонено!
  
  – Колька, та ти не бійся, я з тобою поділюся. Ввечері! Микола сперечатися з батьком більше не став, а підгадав
  
  хвилину, коли поблизу нікого не буде, заломив руки і, незважаючи на опір і крик, повів у кімнату особистого огляду, де були решітки на вікнах та сталеві двері.
  
  – Батька рідного! У клітці тримати?! – кричав той. – Ну ти й гнида, Колька! Треба було тебе ще шмаркачем задушити!
  
  
  Краще б вже до нього не повертався дар мови!
  
  З горем навпіл вдалося нав'язати йому пляшку горілки, ніби в борг. Батько тут же випив половину, закрутив кришку, поплясал трохи – на кшталт вчорашнього, на другий заставі, і, коли ноги подломились, заснув на підлозі, привалясь до стіни. Микола замкнув двері і повернувся на посаду, як побачив на російській митниці критий «УАЗ» адміністрації. З Пухнаренковым у Миколи відносини зіпсувалися після «солодкої справи», оскільки той підозрював пряма участь українського митника в контрабандної операції. Часу з тих пір пройшло вже достатньо, гострота питання стерлася, але Волков вухо тримав гостро, якщо на митниці з'являвся сам глава адміністрації або його підлеглі. Колишній кагебешник особистого слідства ще не закінчив, бо порушена була його честь – під носом у чекіста протягли через кордон два складу цукру. Тому Волков робив тупий вигляд, зупиняв транспорт російської адміністрації на загальних підставах, виробляв повний огляд по інструкції і тим самим як би стримував завзятість Пухнаренкова.
  
  Той і радий був би що‑небудь пред'явити митнику, але, розуміючи, що через кордон доводиться мотатися часто, а значить, і часто піддаватися прискіпливого контролю, терпіти приниження, не дуже‑то хотів загострювати уповільнене невдоволення один одним. А Микола сильно і не заривався: перевіряючи автомобіль глави адміністрації, він наче не помічав, що у того в багажнику, наприклад, замість допустимої кількості безмитно перевозиться коньяку – в три рази більше. Або що там є товар, що підлягає обов'язковому внесенню до декларації. Не помічав, але всім своїм виглядом завжди підкреслював, що помітив, тим самим подаючи сигнали до примирення. Кінцем цього давнього протистояння могло стати обставина цілком рядове: якби глава російської адміністрації першим подав руку. Тільки тому, що в прикордонних районах існувало неписане правило: з митниками треба дружити при будь-яких обставин.
  
  Але гордий чекіст теж відчував себе жерцем богині справедливості і, здається, не збирався йти на мирову.
  
  Та й зараз випадок був інший, коли слід проявити максимум принциповості. Не виключено, що пан Кушнер того й чекає, щоб підловити на дрібниці і потім довершити справу...
  
  Зрозуміло, Вовченко з Чернобаем машину адміністрації не перевіряли, навпаки, відкозиряли і відкрили проїзд. Щоб подражнити ворога, Волков теж підійшов до шлагбауму і ніби приготувався натиснути кнопку підйому, так що разогнавшийся водила ледве встиг загальмувати і ледь не зніс перешкоду. Напустивши творче байдужість, Микола вказав жезлом у відстійник, а сам не поспішаючи, ходою після‑інфарктного хворого, прогулявся по терміналу. І помітив, як відеокамери, керовані Чернобаем, невідступно слідують за ним. Дивного або тривожного нічого в цьому не було, нудьгуючий прапорщик частенько розважався тим, що підглядав за сусідньою державою, її громадянами та особливо громадянками, але така у них, москалів, була звичка.
  
  За кермом іржавого, истасканного «УАЗа», який Ми‑кола пам'ятав ще з часів, коли був предриком, виявився знайомий господарник адміністрації Кривохатко, простий мужик і, як всі завгоспи, вимушено займається контрабандою у вигляді бартеру, тобто необхідною та обоюдовыгодной мінової торгівлі. В кабіні знаходився ще пасажир, якого раніше Волков в Братково ніколи не зустрічав, – на вигляд слизький і такий же косоокий, як сам Пухнаренков. Можна було поманежить їх небагато, влаштувати формальний огляд, щоб похвилюватися, якщо провозять заборонені предмети, перевірити документи і пропустити, але цей іногородній хлющ, мабуть не знав місцевих порядків, що опинився до того ж ще і нетерплячим.
  
  
  – Командир, – сказав він, надуваючи щоки, – пропускай, поспішаємо.
  
  Микола посилив митне творче спокій і пильність триразово, велів відвернути брезентовий полог кузова. А там, серед звичайного непотребу у вигляді м'ятих залізних відер, запасних камер, тросів, рваних коробок та ганчір'я, що стояла довга сітчаста клітка з пищащими курчатами.
  
  – Що це таке? – державною мовою запитав Волков.
  
  – Це ж курчата, – підспівав йому москаль Кривохатко, зазвичай теж мешавший мови в купу. – Не бачишь, чи шо?
  
  Довгоногі, сухорляві бройлери топталися в клітці по товстому вороху соломи, і навіть людині було зрозуміло, що відчували незручність і, можливо, від цього нещадно гадили. Волков не збирався возитися з настільки поганим вантажем, а хотів лише поманежить представників адміністрації, щоб вони потім доповіли Пухнаренкову, а той у свою чергу намотав собі на вус і врешті-решт пішов на мирову з митницею.
  
  – Ветеринарний паспорт! – зажадав Микола. – Пташиний грип, чулы?
  
  – Чули, як же! – Завгосп з готовністю подав папір. – Вин ж у Китаї. А у нас нема.
  
  Волков залишив це без коментарів, зобразивши, нібито уважно читає фільчину грамоту паспорта.
  
  – А шо під цыплаками? – запитав він.
  
  – Солома.
  
  – Бачу, шо солома, а на шо?
  
  Питання застало зненацька, тому Кривохатко зиркнув на свого пасажира.
  
  – Щоб м'якше було, – пояснив той на свою біду. – Не тягни, шеф. Спека, курчата перегріються.
  
  На торговця пернатим товаром він ніяк не походив. І тут же зробив ще одну помилку.
  
  – Скільки бабла? – запитав тихо й дістав гаманець. – Зараз отстегну.
  
  Митник довірливо взяв його під руку і потягнув до офісу. Той, мабуть вирішивши, що митник хабарі бере подалі від окатих відеокамер, слухняно пішов поруч. В офісі Мыко‑ла впустив його в доглядову кімнату, сказав виразно:
  
  – Побудь поки що тут, – і заклацнув автоматичний замок.
  
  Слизький пасажир сіпнувся було услід, але запізнився, а стуком тільки розбудив батька, ревучий голос якого вже пролунав за спиною Волкова:
  
  – Е, мужик?! Матір твою... Давай вип'ємо?
  
  А Микола демонстративно закрив перегородку відстійника, де стояв «УАЗ», замкнув її і поманив Кривохатко:
  
  – Кажи, шо під соломою!
  
  – Миколай Семенович... – розгубився той. – Ми ж з тобою знаемся...
  
  – Кажи, шо сховано! – Волков зняв зі стовпа довгий гострий щуп для перевірки сипучих матеріалів.
  
  Тільки один вид цього інструменту налякав простакуватого завгоспа. Він начебто навіть зробив спробу заступити собою підхід до відкритого кузова машини.
  
  – Ніяк не можна! Миколай Семенович!
  
  – Вытрушивай циплаков!
  
  Кривохатко остаточно скис, заозирался і став чому‑то махати Чернобаю, який стояв на російській стороні і уважніше своїх камер спостерігав за подіями. Волков заскочив в кузов і прицілився проткнути солому, але завгосп вхопився за щуп:
  
  – Та ви шо?! Не можна!
  
  – Видчиняй клітку!
  
  Завгосп висмикнув засувку, і голенастые бройлери, набиті в клітку до відмови, що сиділи одне на одному і изнывающие в неволі, негайно валом кинулися назовні. Микола і сам того не очікував, тому навіть намагався ловити їх, однак курчата вже пострибали на асфальт і тепер розсипалися по зоні огляду. За півхвилини їх вискочило з сотню, і залишилося лише десяток кволих, придушенных, загрузли в соломі і не здатних рухатися. Волков зістрибнув на землю, думаючи допомогти завгоспу в лові бройлерів, однак той про разбежавшемся товар немов забув і тупо глазел на клітку, видаючи тим самим свій пильний до неї інтерес.
  
  – Ну шо там по правді? – запитав Микола. – Контрабанда?
  
  – Чоловик, – приречено зізнався завгосп. – Миколай Семенович, відпусти...
  
  За весь час служби на митниці Волков лише раз стикався з подібним, коли в опломбованій фурі намагалися незаконно провезти в Європу в'єтнамців‑гастарбайтерів. Спеціально вибрали об'їзний шлях, через Братково, вважаючи, що митниця там не така сувора і прискіплива. Тоді відзначився Шурка Вовченко, який почув стогін змучених людей і зважився розкрити контейнер. Причому вантажівка був з далекосхідними номерами, і ці маленькі, жовті люди, що нагадують курчат, настільки втомилися від замкнутого простору, що, збожеволілі, теж розлетілися по всій митниці, ледь відчинилися двері.
  
  Волков обережно засунув руку в клітку і гидливо відвернув изгаженный шар соломи. Під ним було що‑то тепле, вимазане послідом.
  
  – Шо ж ви людину під цыплаками сховали? – цілком мирно запитав він. – Документів нема, чи шо?
  
  – Це не моя справа, – закрутився завгосп. – Не я ховав... Микола намацав у соломі ногу і посмикав:
  
  – Гей, выползай! Чи не бройлер!
  
  
  І здалося, нога хоч і тепла, але ніби нежива – млява і безвольний...
  
  
  – Він же у вас помер! – відчуваючи озноб, вигукнув Волков. – Ви ж його заморили!
  
  – Та ні...
  
  – Як це «ні», Кривохатко? У тебе в машині труп!
  
  – Та це не труп... Вин спыть.
  
  – Та я зараз викличу міліцію і прокуратуру...
  
  – Не треба, Миколай Семенович...
  
  Волков став викидати солому з клітки, наскільки міг дістати крізь відкриту засувку, і раптом побачив людську босу ногу, суцільно вкриту густою шерстю.
  
  
  Тільки підошва була голою і жовтої...
  
  І в той же момент зрозумів, що це за контрабандний вантаж. Зрозумів і очманів. Але не від того, що виявив захованого приспаної мутанта, а більше від того, що везли його в Україну на машині Пухнаренкова. Причому хотіли зробити це негласно...
  
  Тут вже зовсім голова Миколи пішла обертом: якщо американець полював на чудовисько, дотримуючись секретність від російських властей, то чому ця влада сама ловить мутанта і знову ж таємно переправляє в Україну?! Швидше, для того ж американця?
  
  Де логіка?!
  
  Він потряс головою, відчувши, як починає ломити потилицю, а в очах задвоилось, від чого здалося, ніби вся зона огляду загачена гуляють курчатами.
  
  
  – Звідки у тебе мутант? – прямо запитав Микола.
  
  – Та я ж не бачив, мутант, чи ні... – знову почав виляти Кривохатко. – Сказали – зв'язку... А я й поняття не мав, що в соломи...
  
  – Кому віз? Адреса?
  
  – Не знаю... Того чоловика мучте, що з вамы пишов. Вони клітку з цыплаками вантажили. А я шо? Мені наказалы...
  
  – Хто наказав?
  
  – Та чоловик! – Завгоспа вже поколачивало. – Що з ва‑ми...
  
  – Хто він? – По спині Волкова раптом пробіг крижаний вітерець недоброго передчуття.
  
  
  Однак боязкуватий Кривохатко почув в питанні приховану загрозу для себе.
  
  
  – Миколай Семенович! – вже заблагав він. – Та не знаю я! Казалы, чи з Брянська, чи з Москви... А мені до фені!
  
  Все життя Микола вважав себе людиною думаючим, розважливим і здатним розбиратися в складних комбінаціях, однак невдале полювання на мутанта і наступні неприємні події на яке‑то час зламали всяке вміння логічно мислити і оцінювати ситуацію. Відчуваючи озноб, він стояв у відчуженому заціпенінні, як полузаморенный бройлер, і розумів тільки одне – що випадково вліз, вплутався в чужі справи, яких йому навіть і стосуватися не було. Якщо російський чекіст або його люди відловлюють мутанта, щоб передати чиновнику з НАТО, тобто в руки ймовірного противника, значить, тут така таємна, підводний політика, що за один здогад про неї голову знесуть! Невже пану Кушніру вдалося домовитися з Пухнаренко‑вим або ще з ким‑то вище, щоб мутанта зловили в Росії, перевезли в Україну і вже тут, у спокійних умовах, влаштувати американцеві королівську полювання? Випустити з клітки, і щоб містер Странг задовольнив свою пристрасть, сам вистрілив у нього снодійним уколом?
  
  Та що це за фігура така, цей америкос, якщо два самостійних держави так чи інакше виявляються залученими в його примхи?!
  
  
  Неймовірно!
  
  Але якщо це так, якщо Сильвестр Маркович зумів провести таку складну комбінацію, а Волков у самого фінішу здуру завалив цю справу, то прощення не буде ніколи і покарання піде жорстоке. Це вам не розплата за зганьблену честь Тамари Шалвовны! Депутат вже напевно в курсі справи, бо не розлучається з телефоном, тримаючи зв'язок з усім світом, а слизький хлюст‑супроводжуючий сидить в оглядовій кімнаті з мобільником...
  
  І зв'язок тут працює. Не дарма Пухнаренков виклопотав ще одну вишку...
  
  Чорт смикнув зупиняти цей драний «УАЗ» і оглядати вантаж! Важко, чи що, було не зв'язуватися з яким‑то майором КДБ і пропустити машину його відомства? Хай би собі їхала...
  
  Тепер, щоб хоч як‑то виправити становище, потрібно знайти кардинальне рішення. Переворачивающее всі чужі розрахунки і таємні ігри високої політики.
  
  Несподіване, непередбачене, нелогічне...
  
  Гуляють по доглядової зоні бройлери плескали неоперившимися крилами, розминалися, обвыкались в новій обстановці, і деякі вже витягували шиї, намагаючись кукарекнуть, ніж відволікали увагу і дратували.
  
  
  – Прибери своїх птахів, Кривохатко! – рикнув Микола. – Вони зараз всю митницю изгадят!
  
  Завгосп був так пригнічений, що й справді кинувся ловити і саджати за пазуху бройлерів. І ці його незграбні спроби і жовта ступня мутанта, що стирчить з клітини, раптово просветлили затьмарене свідомість.
  
  Якщо пан Кушнер в курсі справ, то повинен був як‑то попередити митницю, щоб не чинили перешкод і взагалі не привертали уваги до машини адміністрації. Він повинен був сказати це Волкову прямим текстом, незважаючи на трапився казус.
  
  
  Тим більше повинен був сказати! Щоб виключити непорозуміння.
  
  Він не сказав, а це вже шанс. Тобто зараз, щоб уникнути проколу, слід переконатися, що в клітці з бройлерам справжній триокий мутант. А то чому‑то сама нога брудна і вовняна, а підошва без мозолів і яка‑то м'яка на вид, чистий, немов він ноги щовечора мити і не ходив босим по брянським колючим лісах. Потім зателефонувати Сильвестру Марковичу. Будучи великим поціновувачем жіночої краси, Микола давно усвідомив просту річ: для того, щоб завойовувати і проникати в тонкі матерії їх душі і тіла, треба мати тупий і твердий інструмент. І це в будь-якому випадку буде оцінено по достоїнству.
  
  Мутанта перевозили, як і належить перевозити живу людину, головою вперед, тому Волков висунув клітку з глибини кузова, розгорнув по діагоналі і, просунувши руку, розгріб огидну від густого посліду солому там, де повинна була знаходитися голова істоти. Виявилося, що його обличчя було прикрите сітчастим опуклим кожухом, що нагадує забрало фехтувальника, – очевидно, щоб не задихнувся в соломі. Розігнувши дротяні осередку клітини, Микола пропхнув всередину руку по лікоть і, намацавши край забрала, відкинув його, як яєчну шкаралупу.
  
  І мимоволі відсахнувся. Навіть відскочив би, але не дозволила затиснута дротами рука. Пика була мерзенна, синюшна від важкого повітря і серцевої недостатності, але цілком пізнавана. Мало того, звільнений від маски, Тарас Опанасович почав дихати рівніше і на очах почав рожевіти.
  
  Микола торкнувся густий, як залізний колючки, щетини, потім дотягнувся до вузького лоба, обмацав і все одно ще раз подивився – анфас і в профіль – ні, цього разу помилки бути не може! Він вивільнив руку, відсунув клітку на місце і вихопив з кишені телефон. Немов зачарований, завгосп все ще отлавливал курчат, причому пхав їх за пазуху, а вони тут же випадали у нього з‑під сорочки, встряхивались і продовжували клювати що‑то на асфальті.
  
  Зателефонувати Волков не встиг, бо в той момент на російську митницю влетів джип самого Пухнаренкова, і його племінник заздалегідь підняв шлагбаум – чекав дядька. Під'їхав Джип б і впритул, але завадили бройлери. Глава адміністрації вискочив ледь не на ходу і попрямував до «УАЗу» у відстійнику. Микола очікував його, мов Георгій Побідоносець змія, граючи довгим металевим щупом. З‑під ніг чекіста, зразок піни з‑під корабельного форштевня, розліталися кури.
  
  
  – Микола Семенович, – несподівано радісно заговорив він, простягаючи руку, – здоровенькі були, дорогий! Які проблеми?
  
  Це означало більше, ніж пропозиція світу. І сам Пух‑наренков чому‑то втратив свою примарність і став цілком реальним, навіть можна помацати рукою.
  
  
  Волков витримав паузу, потиснув його вологу п'ятірню і одночасно плечима:
  
  
  – У мене проблем немає, Василь Василич. Вони, здається, у вас...
  
  – А де супроводжуючий? Товариш Міщенко?
  
  – Під замком.
  
  – Треба відпустити, Микола Семенович, – незнайомим добродушним тоном заговорив чекіст. – Це непорозуміння. Він не пояснив ситуацію?
  
  – Пропонував.
  
  – Не звертай уваги. Це у них московська звичка – відкуповуватися від ДАІ.
  
  – Контрабанда, Василь Василич, живий товар! – Ми‑кола штовхнув курча. – Добре замаскований...
  
  – А тобі вказівки не надходило? За секретке?
  
  – Ні...
  
  – Я так і подумав... Надійде до кінця дня. – Пухнарен‑ков поспостерігав за Кривохатко. – Втім, таємниці тут особливої немає. Прийшло термінове розпорядження перевірити район на наявність мутантів, встановити місця проживання. Наша справа – під козирок. Самому довелося днями в розвідку ходити, молодість згадати...
  
  – І що, знайшов?
  
  – Виповзають кожну ніч! Доповів по команді, прилетіли фахівці з вилову... до Речі, відпусти Міщенко. Він керівник групи, діючий підполковник нашої служби.
  
  – Навіщо ж їх до нас‑то, в Україну?
  
  – Є міжурядова угода. Відловлювати чорнобильських мутантів і повертати назад. Ваша сторона вкрай у цьому зацікавлена! Причому прийшов факс: одного терміново випустити сьогодні. І як завжди – завдання дадуть, але нічого не узгодять. Ось і довелося маскувати. Ти ж розумієш, Микола Семенович...
  
  – Сам‑то бачив цього мутанта?
  
  – Вночі, у прилад...
  
  – А хочеш власні очі поглянути, Василь Васильович?
  
  – Знаєш, особливого бажання не відчуваю, – зізнався той. – Кажуть, такий урод... А я що‑то вразливий став на громадянці, мабуть, старію. Снитися ще почне...
  
  – Доведеться подивитися...
  
  
  Чекіст став піддатливий і пластичний, немов гончарна глина:
  
  
  – Якщо наполягаєш, Микола Семенович... Волков висунув клітку, розгорнув її впівоберта:
  
  – Ось, помилуйся.
  
  І сам став спостерігати за Пухнаренковым. А обличчя у того, злегка змінився, видаючи хвилювання: видно, й справді старіє чекіст.
  
  Він заглянув в клітку, як заглядають в труну з дорогим і близьким покійних. І завмер. Сплячий ж Дременко під його поглядом ворухнув головою, страждальну гримасу скорчив і зціпив роззявлений рот.
  
  – Де цей... фахівець з вилову? – не відриваючи погляду, запитав глава адміністрації.
  
  – У кімнаті особистого огляду.
  
  – От і нехай посидить, пройдисвіт! Бамбук московський! – вилаявся, але безпорадно запитав: – Що будемо робити, Микола Семенович? Це ж скандал... Я вже доповів про відлов. І добре б – Дременко здійме бучу! А його язик до Києва доведе...
  
  – Не доведе, – спокійно сказав Микола. Чекіст вмить побачив простягнуту йому руку допомоги:
  
  – Виручай, Микола Семенович. Ініціатива вже була в руках Волкова:
  
  – Відвезу додому, покладу в ліжко. Потім знайду його дочка – вона лікар, догляне. А як прокинеться, я з ним проведу бесіду.
  
  
  Пухнаренков знову закосив поглядом.
  
  
  – Фінансову сторону беру на себе, – чекістським тихим голосом промовив він і глянув на годинник. – Я твій боржник... Через три години прокинеться. А ввечері ми з тобою зустрінемося.
  
  
  І пішов у Росію, не озираючись.
  
  Волков пошукав поглядом Кривохатко і побачив, що пташиних ловців помітно додалося: братковские бабульки вже саджали в подоли бройлерів і улепетывали геть...
  
  За свою нелегку дівочу життя Оксана стільки разів давала ляпаса, що не попала навіть у повній темряві підпідлоги. І від миттєвого торкання відчула під рукою м'яку і яку‑то ласкающую рослинність – ніби погладила кота.
  
  
  – Не хапай! – додала вона. – І дихай рівніше, корисно... Сама ж опустилася на сходинку сходів і спробувала вгадати, де знаходиться відскочив у темряву Юрко.
  
  
  А він нічим не видавав своєї присутності, ніби й не дихав...
  
  
  – Ти де Юрку? – через хвилину покликала вона. – Гаразд, не гнівайся. Це я на автоматі, умовний рефлекс. Ти хоч мене розумієш?
  
  
  В кутку що‑то м'яко ворохнулось.
  
  
  – Ну скажи що-небудь! – ще через хвилину попросила Оксана. – Ти ж знаєш, жінки люблять вухами.
  
  – Окосана‑Окосана – юрюнг, – жалібно промовив Юрко. – Синьгами... Ырыатын санаабар! Хатыныны тази‑стыллар!
  
  – Ой, господи! Ну і мова у вас, шаманів... Тепер переведи.
  
  – Окосана – сонце. Важенка... Пыстрый, як олені‑ца... Хатыныны, верхній, на непу.
  
  – Небесна олениця? ...Ти бач, а переведеш, так нічого, красиво. – Вона помовчала, затамувавши подих. – Юрко, ти підійди до мене, не бійся. На вигляд ти, звичайно, жахливий, але, може, і його перекласти? На мову дотику. Помацати, наприклад?
  
  – Чоорон тыала як, – озвався той. – Синьгами камлать заважає. Шаман серце міцний ната, кундал твертый. Айбасы клаз вострый, нюх – в‑у‑у! Вовчий... Чоорон шаман Юрко пропатет.
  
  – Зачарований шаман пропаде? Та хто ж тобі таке сказав? Може, навпаки, Юрко? Може, зачарований і тільки впорається з айбасами...
  
  
  Він подумав і начебто вийшов зі свого кута:
  
  
  – Окосана мутрый... Як баба Сава...
  
  – Знаєш, що думаю? Може, нам з тобою в Якутію повернутися? Так пожити там полярну нічку? Дивись, і звикну. Ось зараз у темряві – так начебто нічого. І не страшний...
  
  – Тундара хотун як, – рішуче заявив Юрко. – Як темрява. Ырыатын арыы! Юрюнг хотун.
  
  – Та як же я з таким тобою люди вийду? – приречено запитала Оксана. – Адже всі знають, наречений у мене на заробітках, скоро з алмазами приїде... А ти он який з'явився. Скажуть, і варто було чекати стільки років?.. Ну її, цю Якутію! Щоб її айбасы твої побрали! Щоб Арсан собі в кириккитте її засунув! Такого хлопця відправила, а що отримала?
  
  Він вислухав її гнівні слова, нечутно наблизився і поклав голову на плече. Оксана здригнулась, але більше від несподіванки, а потім намацала рукою гладку широку плешину на голові.
  
  – Якщо ти шаман, то значить, вмієш лікувати людей? Народними засобами?
  
  – Лютей лікувати мокуо, – відгукнувся він. – У айбасы віднімати.
  
  – А сам себе можеш?
  
  – Сам себе не мокуо... Кундал як, ынеркия.
  
  – Я теж, – зізналася вона. – У себе, навіть нежить не можу вилікувати...
  
  – Нежить і шаман не лікує...
  
  – А ти нічого, м'який став, як ведмежа... Слухай, Юрку, а ти навчи мене камлать? У мене знаєш скільки кундала за цей час накопичилося? Ынеркии? А я тебе лікувати стану!
  
  
  Він тяжко зітхнув:
  
  
  – Юрко шаман плокой... Айбасы не бояться. Камлал, стіну стріляв – стоїть стіна. Айбасы міцно будують...
  
  – Її китайці будували. А у них он стіна скільки вже стоїть. – Оксана стрепенулася: – Юрко! Це ти куди рукою‑то поліз?
  
  – Окосана юрюнг курдук!
  
  – Ні, ти постривай. – Вона вивернулася. – Мені треба звикнути... А давай в хату піднімемося? Щоб подивитися на тебе? Що ми в підполі‑то сидимо?
  
  – Тавай... Темрява плоко, юрюнг як.
  
  
  Оксана спробувала підняти люк, але той не піддався.
  
  
  – Бабуся нас закрила...
  
  – Юрко відкриє ! – Він подлез горбом під кришку. – Юрко камінь потнимал, кимперлит...
  
  І справді – піднатужився, випростався і підняв кришку разом зі сталінським диваном, зсунувши махину в бік.
  
  – Та ти богатир! – щиро захопилася Оксана, піднімаючись в хату. – Ось це кундал!
  
  Вона вийшла за ним з підпідлоги, і тут... ойкнула, позадкувала і, спіткнувшись, полетіла назад. Почувся гуркіт, тріск і стогони... Юрко схилився над люком:
  
  – Окосана! Окосана! Хотун канув! Польно?
  
  – Ой, боляче! Спиною вдарилася.
  
  – Добре! Впала – добре!
  
  – Що хорошого? – мало не плачучи, промовила вона. – Дівчина ледь не вбилася...
  
  – Ай, добре! У Окосаны корп виросте!
  
  – Чого ж ти радієш?!
  
  – У Юрко корп бар, у Окосаны корп бар – не обитно. Люті скажуть: корпатые – тва ичига пара...
  
  
  І стрибнув назад у підпілля...
  
  
  
  Глава 10
  
  
  
  Дременко прокинувся і якийсь час лежав бездумно, як у дитинстві, не відчуваючи власного тіла, а значить, і набутих хвороб, незручності у вигляді затекшей руки, свербежу, гуде голови або онімілою шиї. Перед самим пробудженням йому приснився короткий, але яскравий сон, ніби він стоїть на трибуні в Кремлівському палаці поруч з Брежнєвим, який цілує його і плескає по плечах, а величезний зал стоячи їм аплодує. З якого приводу, не зрозуміло – чи то нагородили, то призначили в ЦК, але відчуття приємне, так що дух спирає. Він полежав деякий час під враженням цього сну, потім озирнувся і виявив, що знаходиться у власному ліжку, а як і коли потрапив сюди, зовсім випало з пам'яті. Першою думкою було: перебрав на другий заставі і нічого не пам'ятає. Чому‑то втемяшилось в голову, ніби полювання закінчилося вдало, мутант був виловлений ним власноруч, і з цієї нагоди американець щедро пригостив усіх учасників. Ще відзначилося, що його всі вітали і вимовляли слово «мутант».
  
  Він і не сумнівався спочатку, що так все і було, але дивно, що голова не боліла і не нудило, як з похмілля.
  
  І до речі, подумав, що даремно напився до нестями, треба берегти серце, адже он який вже напад був – із зупинкою. Добре, що не помер, витримав...
  
  – Ксана! – покликав Тарас Опанасович. – Я прокинувся. Дай похмелитися.
  
  У квартирі стояла приємна тиша, час було надвечірнє, протяг балував з фіранками. Начебто все знайоме, звичне – рідна хата, але ніби все оновилося, засяяло, раскрасилось, немов після чорно‑білого кіно кольорове включили. Найцікавіше – випити зовсім не тягне, і хоч легкий синдром спостерігається, але раніше завжди було значно гірше.
  
  І як‑то тривожно стало, тому він і попросив чарку – щоб повернути реальність.
  
  – Доча? Ти не бійся. Один лафитничек горілки Для...
  
  
  серця, а?
  
  «Ох зараз почне лаятися!» – подумав зі звичним для похмільного людини пустощами.
  
  Замість неї на порозі спальні з'явився чому‑то охоронець Гуменника, людина, прямо сказати, нахабний, зухвалий навіть з самим батьком, а коли того немає поруч, і зовсім перетворюється в пана. Здається, він був поляком і прізвище носив відповідну – Лях, але, наслідуючи шефові, теж голив голову і залишав довгий, загорнутий за вухо чорний кучерявий оселедець. Крім того, що Лях сторожував тіло представника президента, він перебував при ньому радником, особистим політичним аналітиком, а якщо виникала потреба виступити на двох мітингах відразу, то ще й оратором – за що його поза очі звали Геббельсом.
  
  На таці стояло замовлений лафитничек, але не прозорою горілки, а чайного кольору коньяку...
  
  Ось тут у голови знову ледве серце не зупинилося. Та що ж це?
  
  Він зробив спробу встати, але був зупинений.
  
  
  – Лежи, Тарас Опанасович, – незнайомим, послужливим голосом сказав Геббельс. – І ось, прийми чарочку.
  
  Спочатку у Дременко виникла думка, що це продовження сну, бо в реальності такого бути не могло – тому і все сяє довкола, і Лях як прислуга. Тарас Опанасович не любив коньяк, але уві сні не вибирають, тим паче чванливий охоронець подає. Випив і не відчув очікуваної неприємної дубильної в'язкому пекучості – немов бальзам прокотився по горлу і враз зігрів серце. Ще подумалося: при нагоді треба у бабки Сови запитати, до чого це, якщо уві сні п'єш коньяк.
  
  – Це справжній французький, – пояснив Лях. – Півстолітньої витримки. З особистих погребів батька.
  
  Дременко міг би повірити в сон про те, як стояв на трибуні партз'їзду, але те, що відбувається зовсім не схожий на фантазії сплячого розуму, і тоді він здогадався, що помер. І все зриме їм зараз це і є той світ, і вже точно не пекло. Причому все влаштовано тут, як у Братково, тільки красиво, справедливо і ніби вивернуте навиворіт. Тому жалю про свою смерть він не відчув, навіть було все одно, як його поховає власне бюро ритуальних послуг – лежачи як голову адміністрації або стоячи, спустивши тіло у свердловину.
  
  Але в наступну мить думка немов запнулася: що, невже і охоронець Гуменника помер? Раз на тому світі змушений йому прислужувати?
  
  – Ну, прокинувся, Тарас Опанасович? – Лях залишився стояти біля ліжка, хоча поруч був стілець. – За здоров'я не хвилюйся. Це було новітнє снодійне засіб рослинного походження. Не залишає ніяких шкідливих наслідків. Перевірено, аналіз крові зробили. Вважай, що просто добре виспався після безсонних ночей. Перед роботою.
  
  Дременко дивився на нього і не розумів, чому це Геббельс говорить про якомусь‑то снодійне? І ніби виправдовується...
  
  Він помацав своє обличчя, виявив, що давно не голений, і вічною звичкою сіпнувся було за халатом, щоб піти в ванну, але гордий поляк йому халат вже послужливо подав і сказав:
  
  – Голитися не потрібно. Твоя розкішна борода нам стане в нагоді.
  
  
  І цим ще більше ввів в оману.
  
  
  – Добре, – мовив Тарас Опанасович, не пізнаючи свого голосу, проте разом з ним, здається, почала повертатися реальність – засвербіла спина, яка уві сні потіла і з‑за густої шерсті не провітрювалася. Для цієї мети на тумбочці завжди лежала китайська чесалка у вигляді скоцюрбленої людської п'ятірні.
  
  
  Вона і зараз лежала пазуристими пальцями вгору...
  
  Якщо на тому світі існує такий чудовий коньяк, а нахабний, бандитського вигляду, Геббельс лепече, як дипломат, то не повинно бути цієї пластмасової руки і земних звичок з усіма незручностями...
  
  Лях відніс порожню чарку на підносі і повернувся.
  
  
  – Шановний Тарас Опанасович, – проникливо мовив він. – Від імені представника президента приношу найглибші вибачення за те, що трапилося. Сподіваюся, ти розумієш – це непорозуміння, випадкова помилка, від якої на полюванні ніхто не застрахований. І стріляв у тебе не містер Странг, а зовсім інша людина, ім'я якого вже встановлено. Він буде покараний відповідним чином.
  
  Цей дипломатичний пасаж став ще одним доказом, що це не той світ, а цей. На тому не стали б вже вибачатися за минуле і переконувати в чому‑то. Наприклад, хто в тебе стріляв, навіщо і чому. Тому‑то все одно нічого не повернути і ніякого судового вердикту не винести. А якщо це відбувається, та ще звучить з вуст схильного до самодурству Ляха, звиклого прислужувати великим чинам, значить, навколо бренная і сувора реальність.
  
  – Містер Странг знаходився на своєму номері, – продовжував переконувати Геббельс, – і з нього не сходив. Він фізично не міг зробити постріл. Тебе виявили сплячим зовсім в іншій стороні і на значній відстані. До того ж американець був озброєний прекрасною нічний оптикою. І міг би визначити, чи є у тебе основна ознака мутації – третє око – чи немає його. Ти ж пам'ятаєш, де потрапив під постріл?
  
  Дременко не пам'ятав абсолютно ніяких деталей полювання, тим більше самого моменту пострілу. Збереглося якесь смикшированное останнє враження, що йому було дуже душно, не вистачало повітря, як під час серцевого нападу. Однак голова не став нічого пояснювати.
  
  – Так, я пам'ятаю місце, – промовив він. – І у мене немає претензій до містера Странгу.
  
  
  Цього і чекав охоронець.
  
  
  – Ось уже правильний базар. – Він різко перейшов з дипломатичної мови на звичну бандитську. – Сам знаєш, полювання – ризикований захід. І відповідальне. Справа стосується престижу держави. Задіяні великі люди, а скільки заплатили! А тут замість мутанта підстрелили голову адміністрації! Найменша витік – і труба. Відразу ж преса, офіційні особи, розлучення на бабки. Батько Гуменник цінує твою особисту відданість, Тарас Опанасович.
  
  За старою партійною звичкою ще й принциповості Дременко не любив чванливих холуїв, але звикся і вимушено їх терпів, бо іноді через них тільки й можна було вирішувати нагальні питання сільської глибинки. Принаймні, суть їх була відкрита й зрозуміла. Одного разу через Ляха йому вдалося пробити додаткове фінансування будинку престарілих, що перебуває у злиденному стані. Причому без всяких заморочок – приїхав чоловік, привіз півтора мільйона гривень і навіть розписки не взяв. Правда, потім охоронець за кожну зажадав звіту – на що витрачено...
  
  – Скажу по секрету, – продовжував він. – Батько своїм розпорядженням переводить тебе в свій апарат. Особистим уповноваженим у Харківську громаду. Засидівся ти на районі. А з апарату шлях тобі у Верховну Раду. Через кілька місяців буде ротація.
  
  Про такому різкому зльоті і мріяти було неможливо, однак ще не зовсім прокинувся, то після міцного снодійного що‑то усмирилось в душі, але Дременко нічого особливого не відчув. Можливо, й тому, що почув про свої перспективи з вуст Геббельса, а не самого батька. Відповісти що‑небудь він відразу не міг, від неясних відчуттів задзвеніло в голові, і вийшло, ніби він роздумує, чи приймати пропозицію або відмовитися.
  
  – Ні, ти міркуєш, Тарас Опанасович? – довірливо запитав Лях. – Апарат представника – це реальна влада, державна квартира, машина і свій штат. А за цей нещасний випадок отримаєш компенсацію. Американськими бабками і готівки.
  
  Тільки тут Тарас Опанасович і здогадався, чому настільки сильно змінилося до нього ставлення Гуменника: минуло дві доби, а важливе завдання не виконано. Повинно бути, американець зараз рве і метає, вимагаючи результативного полювання і не бажаючи влипнути в скандальну історію. І тепер батько намагається владнати справу, поправити становище, тому як самого вже видерли за чуб і, мабуть, зажадали у що б то не стало здобути мутанта. Тільки чому тепер рулить Гуменник, якщо спочатку замовляв полювання і контролював процес пан Кушнер?
  
  
  Дременко насторожився:
  
  
  – Де ж Сильвестр Маркович?
  
  – Особисто займається організацією, – була відповідь. – Працює з об'єктами. Немає надійних людей, Опанасыч! Проблема з кадрами. Сам батько з ранку мотається, мутанта шукає, піддаючи себе небезпеці... У нас добу терміну!
  
  – Може, його зовсім немає? – сумно зауважив голова. – І ми ганяємося за примарою? Або пішов з району?
  
  – Є і нікуди не подівся. – Охоронець дістав з папки кілька знімків. – Кожну ніч виходить з лігва і ходить уздовж кордону. Ось, можеш помилуватися...
  
  На нечітких, неясних фотографіях було зображено мавпоподібну істота, озаренное світлом вогнища, причому в різних ракурсах. А на одній, крупним планом, – триока, волохата фізіономія...
  
  – Хто ж його знімав? – здивувався Дременко. – Наче з літака...
  
  – Супутник, з космосу! Вчора повісили, ти врубаешься, Опанасыч? Містеру Странгу кожен день дзвонить президент Сполучених Штатів...
  
  
  Тарас Опанасович закутався в халат, відчуваючи озноб.
  
  
  – До чого ж техніка дійшла, – тихо промовив він. – Так якщо зверху його видно, на що мотатися і шукати? Можна з підходу взяти...
  
  – Нікуди вона у них не дійшла, ця техніка! – Лях вилаявся. – Тільки бабки витрачають... Інформація запізнюється на дві години. А мутант на місці не стоїть. Все одно доведеться ловити цю тварюку старим козачим способом. На лігві взяти не вдалося, доведеться брати на шляхах його пересування. Ти для цієї справи потрібен, Опанасыч, до зарізу. Особисте прохання батька і пана Кушнера.
  
  – Я готовий, – без особливого ентузіазму відгукнувся Дре‑менко.
  
  
  Геббельс перевтілився в стратега:
  
  
  – Розумієш, людей зі сторони ми брати не можемо, операція секретна. І так вже шум пішов, привернули увагу... Ти людина присвячений, тому доведеться стати приманкою.
  
  – Це як же?
  
  – Так просто. Ловити мутанта на приманку – ідея самого містера Странга. Схвалена батьком і Сильвестром Марковичем. Мутант дбайливо відноситься до нестями п'яним людям. Піднімає їх і приносить додому. Як тільки супутник засіче об'єкт, изобразишь п'яного. І ляжеш у нього на шляху. Побачиш – подаси умовний радіосигнал. А ми підвеземо містера Странга на постріл.
  
  – Добре, – не відразу погодився Дременко. – Ось вже не думав виступити приманкою для мутанта...
  
  – І це не все, Опанасыч... Нам ще донька твоя потрібна. У мутанта на неї особлива реакція.
  
  – Щодо дочки – не знаю. Вона дівка норовлива, погодиться...
  
  – Уломай! Якщо хоче перебратися в столицю з цієї діри – погодиться! Всього‑то – погуляти одну ніч уздовж стіни.
  
  
  Дременко подумав і сказав виразно:
  
  
  – Оксанка не піде. Я згоден, а її навіть умовляти марно. Все наперекір робить...
  
  – А ти попроси її, переконай як батько! До речі, пану Кушне‑ру вдалося сговорить навіть свою сестру.
  
  – Тамару Шалвовну? Та це легше ще один супутник повісити...
  
  – Сильвестр Маркович знайшов підходи, слова...
  
  – Та яка ж приманка з судового пристава?
  
  – Дуже хороша, апетитна! Батькові Гуменнику сподобалася. Мутант має на неї зреагувати.
  
  Тарас Опанасович представив, як стане переконувати Оксану, і відразу ж пошкодував, що снодійний постріл не такого вже і тривалої дії...
  
  Оксана вискочила з підпідлоги розпатлана, в розшнурованим на грудях українській сорочці і насамперед у серцях зачинила кришку люка. Навіть диван хотіла підтягти, але сил не вистачило. І все‑таки, щоб хоч як‑небудь придавити, підкотила станковий кулемет.
  
  – Який жвавий! – викрикнула. – У кургыттару тебе! Всі ви в темряві такі! А ти б спробував на світлі сподобатися дівчині! Що, юрюнг канув? Гей? Не стану ж я завжди жити з тобою в підпіллі. Я там нічого не бачу! Це у тебе третє око, так тобі все одно. Звик у своїй тундрі... Ну що замовк, Юрко?
  
  Увімкнувши світло, вона причепуритися біля дзеркала, виправила всі утворилися недоладності в одязі і наостанок глянула на себе, прийнявши гордий вигляд.
  
  – Гаразд, кель манда... Вилазь, кажу. Я зібралася з духом, готова.
  
  Хвилину почекала, а внизу було тихо. Вона відкотила кулемет, підняла кришку і заглянула:
  
  – Де ти там? Піднімайся... Зажмурюсь, – проте сама дивилася з цікавістю, – не налякаєш. Я навіть мерців не боюся, а ти все‑таки живий.
  
  В підполі що‑то ворохнулось, і знову запала тиша. Оксана залишила кришку відкритою, сама присіла на стілець поруч:
  
  – Ну що причаївся? Образився, чи що ? А ти як думав? Стільки років терпіла, ніхто до мене не торкався. Тобі ж відразу вийми та поклади! Руки розпустив! Гаразд, американець відразу вистачає – «полювання, полювання»! У них так прийнято... А потім, цей Джон з вигляду такий приємний молодий чоловік. Напевно мільйонер! Йому і пробачити можна! А ти глянь на себе, страхопуд, тундра невмивана... До мене он які хлопці клеїлися – не дозволяла. Навіть Микола Волков куди симпатичніше тебе, принаймні таким старим не виглядає... Ей, ти, що замовк? Не подобається?
  
  
  Однак і ревнощами виманити не вдалося.
  
  
  – Добре, ну і сиди там! – демонстративно простучала каблучками по підлозі. – А я йду від тебе. Назовсім. Борись зі своїми айбасами один!
  
  І голосно грюкнула дверима. Сама ж дочекалася хвилину, зняла туфлі і обережно прокралася до брані, сподіваючись, що Юрко без неї‑то неодмінно хоча б вигляне з підпідлоги.
  
  Хвилин п'ять чекала – не визирає, шаманська душа! Тоді вона спокусливо поддернула і так коротковатую спідницю, схрестила ніжки:
  
  – Юр, а Юр... Подивися, що в мене на спині? Здається, я‑таки сильно стукнулася, біль в області п'ятого хребця. Чи шостого...
  
  Той і на це не подавав сигналів. Оксана почекала кілька хвилин і тяжко зітхнула.
  
  – Чуєш, Юрку? Ти повинен мене зрозуміти! Я знаю, ти був би вірний чоловік. Кому ти ще потрібен такий? Але мені ще хочеться, щоб дівки заздрили! Щоб я пройшла по селу під ручку з чоловіком! Щоб – вся в собольей шубці, в діамантах. Щоб від заздрості всім хохлушкам і москалихам прийшов кургыт‑тара хотун! Не один ти такий романтик! Ну ти що там? Оглух? Юрко? Відповідай, коли з тобою дівчина розмовляє!
  
  І раптом Юрко внизу заблеял з‑козлинному і ніби копитами затопал. Вона встала на коліна, заглянула:
  
  – Що це з тобою? Дар мови втратив ? Ти де?
  
  Спустилася в підпідлогу, придивилася, а замість Юрко варто козел Стьопка, сумно так дивиться і бекає ніжно, немов козу вмовляє. Оксана сторопіла на мить: було повне відчуття, ніби Юрко козлом обернувся, тим більше Стьопка і справді підійшов і почав тертися об її голу ногу, як кіт. Однак вона струсила мана, озирнувся – а діжка‑то з капустою в бік відвернута, і підземний хід відкритий.
  
  – Утік! – І не роздумуючи слідом.
  
  Нору худорлявий дід Куров викопав тісний, під себе – тільки повзком і пролізти, і то стегна в деяких місцях ледь проходять. Оксана протиснулась, проскреблась дещо‑як і вибралася в козлятник. Подивилася по сторонах, а вже темно, і не відомо, в який бік наречений подався...
  
  Підземним ходом вона повернулася в хату і, не струшуючи з себе пилу, сіла на підлогу, свесила ноги в люк і заплакла:
  
  – Ех, Юрко... Я і сама тыала хотун... Так не можу так відразу. Я і сама здичавіла!
  
  В цей час з боку України хто‑то в двері постукав різко й вимогливо. Оксана навіть не шевельнулась, хотіла зробити вигляд, що немає нікого в хаті, але світло горіло, і тому стукіт лише посилився.
  
  – Ну що вам треба? – сердито запитала вона. – Знову когось‑то народжувати закортіло?
  
  – Ксана!– почула голос батька. – Відкрий, розмова є!
  
  І вона згадала, що геть забула про батька, борсатися з нареченим і влаштовуючи своє життя. Стрепенулася – і до дверей.
  
  – Тату? Ти як себе почуваєш? Загрудинне печіння є?
  
  – У мене в іншому місці печіння, – озвався той. – Відчини!
  
  Оксана покружляла, а двері замкнені на внутрішній замок і ключів ніде немає. Але згадала, що вікно вибите кумулятивною гранатою, досі не вставлено і тільки ковдрою завішене. Відкинула його, виглянула, наскільки дозволяла грати.
  
  – Іди сюди! – покликала батька.
  
  – Тебе що, замкнули? – занепокоївся той. – Хто посмів?
  
  – До мене наречений приїхав, тату, – з гіркотою і крізь сльози повідомила вона.
  
  – Хто?
  
  – Юрко, тату, ось дочекалася...
  
  – І де ж він?
  
  – Утік від мене... Сиджу от і плачу. Нікому я не потрібна...
  
  – Ну‑ка припини! – строго сказав Дременко. – Така красуня і не потрібна! Вибирайся з цього партизанського гнізда і пішли зі мною!
  
  – Куди, тату?
  
  – Нового нареченого шукати. Ми тобі знайдемо такого – тільки охнуть!
  
  – Немає таких у нас в Братково. Я ж усіх потенційних знаю.
  
  – Приїжджі є.
  
  – Це все контрабандисти і бандюгани... Тарас Опанасович припав до ґрат і зашепотів:
  
  – Американець до нас приїхав, перший раз за всю історію Америки. Сер Джон звуть...
  
  – Та ми вже познайомилися, в резиденції, – зітхнула вона. – Такий охальник...
  
  – Подобається?
  
  – Не те щоб дуже... А потім, я в Америку не збираюся.
  
  – Там розберемося, вилазь! Організуємо вам ненавмисне зустріч. Він всю ніч сьогодні буде прогулюватися уздовж кордону. І ти теж.
  
  
  Оксана на секунду задумалася, після чого з викликом глянула на підлогу:
  
  
  – А що? На зло йому! Нехай своїх айбасов стріляє! Я з американцем погуляю. Он яка нічка тепла, духмяная, чарівна... Закружу йому голову, чоорон хотун!
  
  Відвернула гайки на решітці, задерла поділ і перелізла через підвіконня на волю...
  
  Вони так і просиділи весь день в лазні. Товстошкірий Куров і зовсім проспав з ранку до вечора і вставав з полку, тільки щоб з'їсти принесену бабою їжу до святкового столу. А Сова спокою не знала – то і справа бігала в хату, прокрадывалась навшпиньки й дослухалася, що в підполі діється. А там спочатку сварилися, галасували і начебто навіть билися. Але може, і не бились, а онук давав волю рукам, виявляв свій кундал і отримував за це. Повинно бути, сильно розійшлися – люк своротили разом з диваном, з посудника миски полетіли. Бабка підпідлогу закрила і на всяк випадок кулемет розрядила. Вона з досвіду знала, що після сварок, як після грози, завжди світло і радісно стає. Ну, посварилися, випустили зайвий пар, ынеркию, і знову благодать. А пара цього за роки розлуки он скільки у них накопичилося – поки весь вийде, не один день у підпіллі сидіти доведеться.
  
  – Не метушися ти! – прикрикивал на Сову дід, прокидаючись. – Краще он візьми бубон і камлать вчися. Або поспи, а опівночі шаманити підемо. Треба онука виручати.
  
  – Вибухівки‑то скільки брати? Адже ми тепер удвох тільки два пуди заберемо, а раніше одна стільки тягала..
  
  – Я тобі дам – вибухівки! – пригрозив Куров. – Ми поки магічною силою айбасов трощити станемо. Ти краще мені принеси горілки, щоб кундал підняти.
  
  – Нічого! Юрко он майже не п'є, а шаманить. Здобувай ынеркию з повітря, як у телевізорі показують, чи он вправами всякими. Ега називається.
  
  – Сама ти Яга! Йога! Ти з повітря отримуй! Я чоловік грунтовний, зрілий і звик брати ынеркию від натурального продукту. Пізно переучуватися... Наливай!
  
  Раніше б вона закотила монолог на півгодини, але тут притягла чверть, скупий рукою плеснула в банний кухлик:
  
  – Гаразд, щоб склеїлося у них.
  
  – Давай, щоб операція у нас склеїти! Давно ми з тобою не шаманили, а? Не страшно хоч? А то прийми для хоробрості.
  
  – У мене кундал і без горілки тутан!
  
  – Сигнали‑то наші пам'ятаєш?
  
  – Ще б! І зараз у вухах стоїть, як ти горобцем цвірінькав! – усміхнулася Сова, роблячи очі загадковими. – А які сили і засоби приготувати?
  
  
  Дід розвалився на полиці:
  
  
  – Лопату, граблі і кусачки візьми.
  
  – Козла брати?
  
  – На що?
  
  – У дозорі постоїть. Або для відводу очей.
  
  – Сама постоїш для відводу. Ще прихопи калоші гумові...
  
  І захропів, старий чорт! А тут хоч сама з собою розмовляй або з козлом. Сова грядки пополола, ввечері полила город і знову до хати прокралася, а у молоді там знову дискусія: і Оксанка на шаманском вже чеше, і Юрко ніби мова згадав, але ніяк домовитися не можуть. Гаразд, може, до ранку розберуться...
  
  Північ бабка Курова розштовхала, вмитися подала. І відразу стало видно, відпочив дід – помітив, нарешті, Сову і, лісовик, ущипнув за талію.
  
  – А ти ще нічого, юрюнг курдук!
  
  Ласкаве слово перед операцією, адже воно як политзанятие, дух підвищує. Швидко зібралися і городами на край села. Там баба встала в дозор серед хрестів і надгробків, а Куров калоші наділ, кусачками прохід у колючому дроті зробив, проник на контрольно‑слідову смугу і звідти вже давай солов'єм її высвистывать. Сова до нього проповзла і стусаном в бік:
  
  – Здурів, чи що? Початок серпня. Солов'ї‑то не співають давно!
  
  – Забув! Та хто їх слухає‑то тепер? Все одно не зрозуміють.
  
  – Не порушуй маскування!
  
  – А як тобі сигнали‑то подавати?
  
  – Козлом кричи, Стьопкою. Його всі знають... Справ навіть образився:
  
  – Ти б його перейменувала, чи що, інший паспорт виписала...
  
  – Погожу поки. Ти ще не зробив мені пропозицію... Він аж підскочив, забувши, що знаходиться в забороненій зоні
  
  
  та ще під яскравими ліхтарями:
  
  
  – Яке ще пропозицію? В нічний клуб, чи що?
  
  – Для початку, може, і в клуб...
  
  Куров перший прикордонний стовп подкопал, розгойдав його і перевернув гербами навпаки.
  
  – Ти ще там танцювати підеш, – сказав, – як Тамарка Кожедуб.
  
  
  Сова граблями смугу разровняла, приховала сліди.
  
  
  – Що б і не потанцювати? Я жінка вільна...
  
  – Спостереження веди! – застрожился дід. – Вільна... Таким чином вони п'ять погранзнаков розгорнули, вже до
  
  митниці рукою подати, а у баби ніби свербить – задирати почала з кожним стовпом. Один тугий попався, ну і стали вдвох його крутити, і Куров ненароком пригорнув Сову разом зі знаком. Так вона вивернулася і трохи граблями не влупила:
  
  – Чого це ти дозволяєш собі? На операції? Хоч би подаруночок який подарував спочатку...
  
  – Пенсію принесуть, я тобі куплю льодяників, – пообіцяв він. – Давай не відволікайся!
  
  – На що мені твої льодяники? Хочу колечко з бірюзою. В магазині бачила.
  
  Загалом, чого‑то завередувала стара, а це означає – до кінця операції. Ніяк вдача не змінився! І вибирає найбільш критичний час, коли треба зачаїтися, прикусити язик, злитися з навколишньою місцевістю під носом у ворога, а вона в цей час чого‑небудь вимагати починає. Вважаючи, що йому буде важко відмовити і, якщо пообіцяв чого, потім доведеться виконувати. Куров ще з партизанських часів цього терпіти не міг, тому й не хотів брати її в пару на завдання. І добре, вже ніч, контрабандисти самі вийшли на операції, а то б його з бабою давно помітили в забороненій зоні
  
  – Я тобі одне вже дарував, – буркнув дід. – Срібне... Заметай сліди рівнею! Чорнобай виявить!
  
  – Так воно зносилося – з руки спадає!
  
  – Прив'язуй. Ізолентою примотай! Ыррыатын...
  
  – Що я тобі, електричний провід? – випросталася бабця і взялася в боки. – Під напругою?
  
  А відеокамера в цей час нишпорить, шарить уздовж стіни. Дід повалив Сову і до землі притиснув:
  
  – Гаразд, куплю. З бірюзою... Тільки не вставай, поповзом треба.
  
  – На що мені твій перстень? – завредничала. – Тьху на нього! Тундара ти якутська...
  
  – Тобі чого треба, Єлизавета? – зневірився Куров. – Весь день у бані просиділи, могла там сказати. Операцію завалиш.
  
  – Хочу відпочити. – І розпласталася на КСП. – Притомилась.
  
  – Вперед! Санаабар...
  
  – Мабуть, не сімнадцять років! Я жінка зрілого віку. І вся така упревшая...
  
  – Вставай на коліна і вперед!
  
  – Чого ти розкомандувався? – На карачки‑то встала, але не пішла. – Хто Я тобі? Одружуйся, тоді і командуй!
  
  – Бач захотіла! Тільки й дивляться, як би на собі одружити! Ну і баби пішли! Тундара кириккитте! Допомагай давай!
  
  
  Дід поодинці черговий стовп розгойдати спробував – не піддається.
  
  
  – А от не буду допомагати! Що ти зробиш?
  
  – Що я раніше робив, коли ти ворушитися не хотіла на операції?
  
  
  Вона мрійливо закотила очі:
  
  
  – Ой!Ой! Що робив! Що справи‑а‑ал! Та якщо б ти, як раніше, я б з тобою походила на операції. А нині у мене ніякого інтересу. Так що підкорятися відмовляюся, пішла додому.
  
  
  І поповзла геть.
  
  
  – Ти це кинь! – Куров зловив її за поділ. – Не плутай інтереси. Ми по совісті на операцію пішли. Юркові допомагати Арсана Дуолайю виганяти. А не з якихось‑то там... особистих інтересів.
  
  
  Цей довід бабку напоумив, хоча все одно пробурчала:
  
  
  – Все життя ось так і мучуся... Ні жінка, ні вдова... Кургыттара айбасы! Ні б сказати: Єлизавета – юрюнг, сонце! Юрко он як Оксанки говорить? Вчися у молодих‑то, старий пень.
  
  – Юрюнг, юрюнг, заметай сліди!
  
  Ще три стовпа розгорнули, і ось вона вже, митниця з вежею, і хоч людей нікого, самі митники, але камери звідусіль зырят, налаштовані на всякий рух. Добре, звідки‑то курчата взялися, бродять у світлі ліхтарів, зернятка збирають – збивають з пантелику апаратуру.
  
  – Даремно козла не взяли, – пошкодувала Сова. – Я б його попасла... Ось тобі і легенда.
  
  – Хто ж вночі козлов пасе? – Дід дістав бінокль. – Тим паче на асфальті...
  
  – Він же у мене збирає недопалки. Великий мисливець до тютюну...
  
  – Не годиться, підозріло.
  
  Сова задерла голову, розглядаючи вежу і обвислі від безвітря державні прапори.
  
  – Як же будемо відволікати? Вовченко геть з трубою сидить. І далі бачить, ніж ти.
  
  – Треба думати, як... Ти ж раніше була кмітлива.
  
  – Та я знаю, як... Тільки думаю: чи погодишся? Куров обернувся до баби, а в тієї очі замріяні,
  
  
  як в юності.
  
  
  – Ну? Излагай.
  
  – Тільки ти відразу не лайся, а подумай, – попередила вона. – Заради рідного онука я готова на жертви йти.
  
  – Говори!
  
  – Тут ось, за кущиками, роздягнуся і така вся вийду. Як Тамарка Кожедуб в клубі. І буду танцювати перед митницею. Поки ти на вежу піднімаєшся...
  
  – Здуріла?! Хатыныны канув!
  
  – Ти подумай і не лайся! Вони ж мужики, так всяко залюбуются. А що, не гірше Тамарки спляшу.
  
  Якщо б не конспірація, Куров все їй сказав би, не вдаючись до шаманської мови, але тут і голоси‑то не підвищиш. Тому промовчав, а вона розцінила це як коливання і дода‑віть вирішила:
  
  – На Кожедубиху дві держави збіглося дивитися, покидали роботу. Меблева фабрика встала і лісопилки. Тут два митника з Чернобаем всяко прибіжать.
  
  – Вони не прибіжать, – прошепотів дід.
  
  – Чому? Не мужики, чи що?
  
  – Вони втечуть.
  
  – Від мене, чи що? – пішла в задир Сова. – Ти чого хочеш сказати? Та ти сам мене коли в останній раз бачив? А? Не пам'ятаєш. Я, між іншим, покращала з тих пір без тебе.
  
  – Гаразд, потім подивлюся...
  
  – А хто тобі покаже? Одружуйся, тоді й дивись!
  
  І пішов би у них розмова на нове коло, але тут на митниці почувся поганий, п'яний крик:
  
  – Колька! Колька, мать твою! Горілки давай! Раз взяв на утримання – давай ! Ти де, в душу тебе? Сховався, вовченя! Та я тебе за запахом знайду!
  
  Куров прислухався і відразу ж визнав свого вихованця, штовхнув Сову. І та закивала головою, витягаючи губи в трубочку:
  
  – Звідки і взявся‑то? Ніби воскрес. І мова стала виразна... Він на якому хоч мовою говорить?
  
  – Та ніби на нашому, – озвався дід.
  
  – А то у мене все вже переплуталося. Здається, на шаманском, і все.
  
  – Коли про горілку кажуть, то мова всяко шаманський, – потрафил дід Сові. – Магія... Он сват наш – як нап'ється, так адже на перший погляд ніби дурень робиться. Ніхто зрозуміти не може.
  
  – Так він просто мукає, як бугай, та й все.
  
  – Не‑ет, – дід погрозив пальцем, – нічого ти не розумієш. Хрещеник сказав, у нього пам'ять прокидається. І стародавню мову згадує, первісну, чи що, кам'яного століття. Це коли не слова, а одні звуки...
  
  А Семен Волков між тим блукав під баштовим склепінням від одних воріт до інших, немов у клітці, і гучний голос його нісся на обидві сторони кордону.
  
  – Синка виростив! – кричав він. – Рідного батька, як звіра, зловив! Хотів в Америку продати. Для дослідів! Мені все сказали! Думав, не впізнаю ? Ні сорому, ні совісті! Колька?! Все одно знайду!
  
  – Микола сховався, – визначив Куров. – Одна держава вже без нагляду.
  
  – Так інше пильнує! У Вовченки труба!
  
  – Зараз і її не буде.
  
  – Ну?! Так я і повірила!
  
  – Приготуйся мене страхувати. Якщо що – сигнал.
  
  В цей час Семен опинився біля російських замкнених воріт доглядової зони.
  
  – Гаразд! – крикнув він. – Не даєш горілки – до Шуркові піду! Шурка, він добрий, він обов'язково дасть. І мати в нього добра була, завжди давала! Але до тебе не повернуся ! Ох, пошкодуєш, згадаєш, як жити сиротою! Шурка?! Ворота відчиняй!
  
  Труба з круглого отвору для годинника на вежі в ту ж мить прибралася. Куров підморгнув Сові, мовляв, бачила ? Але та ще плескала очима і вухам своїм, свята простота, не вірила.
  
  – Шурка! – Вихованець Куровых тряс гратчасті стулки. – Шура, зустрічай, твій батько іде! Ти в мене самий серцевий, Шурка. Це тому, що твою матінку любив!
  
  – Ну, мені пора, – сказав Куров. – Якщо що, пам'ятай, не забувай. Загину, так довго не ридай. Тобі заміж треба. Он яка ще здобна. Як в пральні... І так тыала хотун!
  
  
  Тут вони по‑справжньому і обнялися – вперше за довгі роки розлуки...
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  Шурка Вовченко зі своїм новознайденим кровним батьком вже третю пляшку відкоркували, розташувавшись по‑бродяжьи, прямо на газоні доглядової зони. Прожектор вирубали, щоб не сліпило, камери відвернули і розвели багаття, спочатку для затишку, а потім і для справи: на закуску курчат наловили, обпатрошили, нанизали на сталевий щуп і засмажили.
  
  – Зі мною не пропадеш, Шурка! – хвалився старший Вовків, працюючи біля вогню. – Я тебе нагодую, й напою, і спати покладу. Тут у тебе сяду податок брати. Скільки дадуть – навпіл. Мені багато не треба.
  
  – На що тобі старцювати, батько? – Вовченко несподівано для себе як‑то відразу перейнявся до нього. – Оселишся в мене і будеш доживати на повному забезпеченні.
  
  – Ні, синку, я не сподіваюся на ваше забезпечення. Колька он теж обіцяв...
  
  – Ну що з хохла взяти, батя?
  
  – А потім, я доживати не хочу, – філософськи сказав батько. – Я жити хочу. А життя, вона тільки на дорозі. І потім, запам'ятай, синку: я не старцюю. Я з людей взымаю мито. Тільки ти за товар, а я за співчуття. Люди не мені гроші кидають, вони жертвують Богу. Я божий митник, Шурка.
  
  Вип'ють по маленькій, закусять, пісню заспівають, і знову у них розмова душевний. А старший Волков досить пост
  
  ранствовал, всякого побачив, і його слухати – не переслухати! Особливо всіляких байок про чудеса, лікарів, тарілки, чортів, прибульців – загалом, про все, що Вовченко як раз цікавило. Семен на дорозі все життя, так чого тільки не наслухався, та й сам зазнав. Наприклад, говорити навчила його одна бомжиха з Пітерського вокзалу, володіє гіпнозом, від безсоння вилікував наглядач в румунській в'язниці, де він нудився три місяці. А печінку, нирки та інші внутрішні органи він поправив у чорнобильській зоні, де прожив кілька років в громаді сяючих братів – секта є така, і складаються в ній одні пророки, яким радіація до ліхтаря. Мутанти там просто ходять по вулицях, як у нас хохли, а з однією, жіночої статі, він прожив трохи не рік і нічого особливого не помітив. Кількість вух, очей, грудей і пальців на руках у сімейному житті не відіграють особливої ролі, а іноді бувають корисні. Наприклад, у батьковій співмешканки хвіст відріс завдовжки метр двадцять два сантиметри, так дуже зручна штука, якої людині бракує, – замість третьої руки, зайвої точки опори і батога, якщо треба від кого відмахнутися. Там у них в зоні все по‑іншому, комуна: ні зла, ні користолюбства ні, і лише один порок – гомінкі і крикливий вони, весь час сперечаються між собою про релігію і прийдешні часи. Спочатку старший Волков теж хотів вивчитися на пророка, щоб жебрати було сподручней, до того ж у нього талант провидця виявився: за допомогою тонкого природного нюху, виявляється, можна чути, що буде, бо кожен час має свій запах. Але дійшов тільки до третьої ступені посвячення, це приблизно як третій розряд, плюнув на привабливу майбутнє і пішов, так і не звикшись з їх способом життя. Та й до старості в рідні краї поманив, все частіше став жінок згадувати так як шпури бурив, ну і діточок своїх. Бункера на другий заставі він з юності знав, тому й оселився там, щоб нікому не заважати.
  
  Микола потаился, сховавшись, потім бачить: батько в Росію пішов і там загуляв, – поуспокоился, прокрався до воріт, стоїть і слухає, про що вони з Шуркой говорять. А від багаття смаженою курятиною завдає, чути, як вони горілку розливають, цокаються – отак по‑сімейному... І така туга напала! Як не крути – батько...
  
  
  Той же нанюхав сина і каже:
  
  
  – Колька тобі брат, давай покличемо цього вовченя, все‑таки шкода, хоч він і поганий.
  
  
  Вовченко підійшов до воріт і крізь грати першим руку Волкову подав:
  
  
  – Виходить, ми брати з тобою.
  
  – Я підозрював, – з радістю сказав Микола. – Батя мій ходок був.
  
  
  І тут раптом зозуля закувала на стіні.
  
  
  – Загадати треба, скільки років залишилося жити, – серйозно промовив Шурка. – Ну‑ка, раз, два, три...
  
  
  Зозуля поперхнулася й замовкла.
  
  
  – Кинь ти вірити у всяку нісенітницю! – підбадьорив його новообретенный брат. – Зегзица шкідлива птах. Підемо вип'ємо з батьком!
  
  Вони отперли хвіртку, кожен зі своєї сторони, і Вовків проник в Росію. Він приніс пляшку, тут же отримав штрафний склянку, але спочатку скромно сидів, винне, потім пісню заспівали разом, і втягнувся в компанію. Батько його не картав і образи не поминав – навпаки, розчулився.
  
  – Не бійтеся, синки, – сказав. – Тепер у нас сім'я. Я вас не кину, якщо що – прокормлю. Тільки ви проміж собою живіть дружно.
  
  І ось де‑то вже під ранок сидять вони по‑сімейному, поговорили за життя, міжнародну політику обговорили, і вже справа підійшло про жінок поговорити, як з темряви виступила волохата, згорблена фігура з луком у руках. Стріла закладена, натягнута тятива – зараз вистрілить! Батько в ту сторону спиною сидів, не бачив, а брати в першу мить заціпеніли. Микола відразу ж зрозумів, хто це, побачивши у який прийшов у лобі третій, широко розкритий очей, і Шурка, ще раніше познайомився з мутантом, впізнав його, але острах взяла.
  
  Гострий Наконечник, кістяний, виблискує від багаття і цілить то в одного, то в іншого. Вовченко першим отямився, повільно встав, підняв відкриті долоні на рівні плечей – щоб за звичаєм показати свою безоружность і відкритість, а Волков подумав – здається, і теж схопився, руки вгору задер. Батько на них подивився, усміхнувся:
  
  – Чого ви, синки? Менти, чи що? – і обернувся.
  
  – Ыррын айбасы? – запитує мутант. – Арсан Дуо‑лайя як!
  
  – А‑а! Здорово, шаман! – зрадів старший Волков. – Ти все чортів ганяєш? Давай сідай, випий з нами. А лук‑то прибери, не цілься. Немає тут твоїх айбасов.
  
  
  Той і справді опустив лук, підійшов, з Семеном за руку привітався.
  
  
  – Сулум алкум, – сказав поважно. – Анабар айбасы ки‑риккитте. Арсан бизда, канув сохнуть.
  
  – Ну, вітаю, – буденно сказав старший Волков і налив йому горілки. – Прийми з цієї нагоди. Та сідай!
  
  
  Мутант склянку взяв і сіл, по‑турецьки підвернувши ноги:
  
  
  – Синьгами...
  
  – Він чортів ганяє, – перевів старший Вовків, видно знав мову. – Кумедний хлопець, справжній шаман. Чума кашпіровська поруч не стояла. Ми з ним на другий заставі познайомилися.
  
  Мутант випив, крякнув, але не закусив і що‑то почав говорити божому митнику – з запалом і пристрастю, тільки ні слова не зрозумієш.
  
  
  Микола ж ліктем Шурка в бік штовхнув і запитав пошепки:
  
  
  – Ти знаєш, хто це?
  
  – Знаю, – зачаровано озвався той. – Невідома науці істота. Не виключено, прибулець...
  
  – Сам ти прибулець. Це мутант, який дівок ловить.
  
  – Та не ловить він дівок – намагається встановити контакт з нашою цивілізацією. І правильно діє – через жінок. Тому що вони теж космічні істоти. З Венери прийшли на Землю. Крім твоєї Тамари Шалвовны...
  
  – Вона вже не моя...
  
  – Як скажеш. – ухилився Шурка, не бажаючи образити брата, і, розстебнувши сорочку, груди показав: – Мав я з нею контакт... Бачив, як роздерла? Досі не заживає.
  
  – Мене це не хвилює...
  
  
  Старший Волков вловив, що вони шепочуться, тому запитав суворо:
  
  
  – Чого це ви там? Як змовники... – І налив усім. – За мого товариша шамана! У нього сьогодні щасливий день.
  
  Брати цокнулись, але випили мовчки, думаючи кожен про своє і дивлячись на мутанта.
  
  – Не виключено, він представник зниклого ланки, – довірливо повідомив Вовченко, – у розвитку людства...
  
  – Ти точно знаєш?
  
  – Поки здогадуюся.
  
  – Чому тоді кажуть – мутант?
  
  – Так наші дурні придумали!
  
  
  Микола зробив паузу і присунувся ближче до брата:
  
  
  – Хочу тобі один момент відкрити, Шура, по‑братськи...
  
  – Давай...
  
  – Хто б він не був, але за цю тварюку можуть заплатити хороші гроші. – Він багатозначно глянув на брата. – Якщо зловити і здати.
  
  – Тобто як здати? Він що, металобрухт, чи що?
  
  – Сам кажеш, невідоме науці істота...
  
  – Хто ж його візьме?
  
  
  Микола не хотів присвячувати Вовченко у всі деталі операції і ухилився:
  
  
  – Є зацікавлені люди... Ну що, допоможеш скрутити? Не зараз, а як відійде в сторону. Щоб батю не засмучувати. Бачиш, скорешились вони.
  
  – Що це за люди?
  
  – Краще не питай. За ними стоїть реальна країна і мільйон баксів. Поділимо навпіл. Тобі‑то яка різниця?
  
  – Велика... У них науковий інтерес?
  
  – Науковий!
  
  – Тоді нехай вивчають у природних умовах. Щоб не псувати картинку. Хто їм заважає? Отримують дозвіл, виправляють паперу...
  
  – Не можуть вони так.
  
  – Львів в савані вивчають, а тут не можуть? – Вовчен‑до завжди був підозрілий. – Готові платити шалені гроші. Це шахраї...
  
  – Це лимон доларів, брат! І вони зараз торгуватися не стануть, у них терміни виходять...
  
  – Адже мені гроші не потрібні...
  
  – Гроші тобі не потрібні, я знаю, – почав умовляти Микола. – Ти принциповий. А півмільйона – це вже не гроші, це щастя...
  
  – Мені істина важливіше...
  
  – Так знайомі мені люди теж шукають істину!
  
  – Хто такі? Американці?
  
  – Ну, припустимо, і що? Вони зараз рухають прогрес, в тому числі і науковий.
  
  – Ти на ворога працюєш, брат. – Шурка зціпив кулаки. – На ймовірного супротивника. Пам'ятаєш хоч, де знаходишся?
  
  
  Волков озирнувся, глянув на державний прапор:
  
  
  – Поки ще міркую...
  
  – Ти в Росії, зрозумів? І ця істота живе на нашій території.
  
  – Він чорнобильський урод! Та підлягає поверненню, тобто депортації.
  
  – Сам ти урод!
  
  В цей час мутант цибулю повісив через плече, бубон, що бовтався на поясі, відстебнув і давай стрибати біля багаття і стукати. Божий митник схопився і теж в танок пустився. І такі у них забійні танці пішли, що брати спочатку мимоволі задивилися – ну точно два дикуна, два первісних людини! Вовченко теж було ногами запритопывал – так ритм забирав, однак Микола відчув крайню на нього образу і наростаючий напад люті.
  
  – Що ти сказав? – задерикувато спитав він.
  
  – Що чув! – відгукнувся той, готовий приєднатися до танцями.
  
  – Ти мутантом мене назвав?
  
  – А хто ти? І Тамара Шалвовна твоя... Взагалі чорнобильський монстр!
  
  – Повтори! – зажадав Волков і схопив за грудки. Вовченко ж зняв з нього кашкет і зареготав, вказуючи
  
  
  пальцем:
  
  
  – Ну ось! Від радіації навіть волосся повилазили, один жмут залишився! Чи це в тебе перуку? Для начальства?
  
  
  І спробував зняти з нього скальп, дряпаючи нігтями потилицю брата.
  
  Микола цілив у перенісся, але змастив, шаркнув кулаком по уху і, втративши рівновагу, впав на газон. Шурка зараз же сів на нього верхи і став шарпати по загривку:
  
  
  – Продажна тварюка! Рожа хохляцьке! І баба твоя – шалава!
  
  Волков зміг, вхопив Шурка за волосся, і вони покотилися клубком. Оскільки ж випито було чимало, то битися з‑справжньому не виходило: дряпалися, як жінки, м'яли і тискали один одного, розсипаючи формені ґудзики. І все це під дзвінкий шаманський бубон. У запалі сутички перекинули імпровізований стіл з картонних коробок, багаття розгребли ногами і не могли расцепиться, поки батько не витягнув їх сталевим щупом, причому відразу обох.
  
  – Ану, ша! – гаркнув він. – Чого не поділили? Брати розповзлися в різні боки, але встати вже не
  
  було сил. І все‑таки Волков підвівся і виявив, що мутанта біля дотлевающего багаття немає. Йому здалося – секунду тому ще танцював...
  
  – Де? – з метушливої надією запитав він. – А де шаман?
  
  – Обох випорю! – пригрозив батько. – Трохи відвернешся, вони як кішка з собакою! Мать вашу... Ну‑ка встали і помирилися!
  
  – Колька сговаривал шамана цього зловити, – поскаржився Шурка. – І американцям продати, шкура...
  
  
  Старший Волков подивився на одного, на другого, і похитав головою:
  
  
  – Ні, треба було за ноги та об кут. Обох... Ви в кого такі вродили?
  
  – Бать, а куди шаман пішов? – все ще метушився Мыко‑ла. – Тільки що був... Бати?
  
  – Гаразд, хрін з вами. – Божий митник прихопив остаточек в пляшці і покосився на вежу. – Пішли звідси скоріше, треба змиватися. Зараз почнеться.
  
  – Що почнеться?
  
  – Треті півні закричать! Он уже айбасы розбігаються!
  
  – Це хто такі?
  
  – Так чорти, злі духи. Бач, тікають, тільки п'яти виблискують!
  
  – Бать, ти чого? – занепокоївся Вовченко. – Якісь чорти? Де?
  
  – Он, он біжать! – Батько тикав пальцем у темряву. – Сліпі, чи що? Ага, припалил вам шаман дупу!
  
  – Ми тобі більше не наллємо, – суворо сказав Мыко‑ла. – Якщо тобі чорти ввижаються...
  
  – Нічого ти ще не розумієш! Чорти ввижаються з похмілля. А якщо в выпившем стані, то, значить, реальні...
  
  Тут і справді десь‑то в селі закричав хріпуватий, хуліганський півень‑заспівувач, і старший Волков замахнувся щупом:
  
  – Чого розляглися? Бігом звідси! Чули? Це треті! Ну‑ка обидва риссю!
  
  – При чому тут півні, батя? – спробував урезонити його Шурка, встаючи на коліна. – Нехай собі кричать...
  
  – Йолоп! Зараз стіна завалиться! Разом з митницею! Помпея почнеться, мати вашу!
  
  Сини підвелись, ніби ведмежата, і озирнулися, задираючи голови на вежу.
  
  – З чого це вона впаде?
  
  – А з того, що шаман сьогодні Арсана Дуолайю підстрелив! Злого духа скінчив! Та я й сам чую – майбутнє пилом і димом пахне!
  
  І справді – під ногами виразно ощутился поштовх земної кори, а потім її запаморочливе коливання...
  
  Партизанська пара повернулася з операції під ранок. Обережно отомкнули двері, пройшли навшпиньки, однак в хаті було порожньо. І тут крізь відкритий люк підпідлоги почулися характерні шерехи і начебто звуки поцілунків. Сова стала тіснити діда до виходу, але вже за порогом цікавість узяла верх. Прокравшись до люка, бабка нагострила вухо, і в цей час знизу почулося мекання кози:
  
  – Бе‑е‑е‑е!
  
  
  А їй у відповідь козел таким мерзенним голосом:
  
  
  – Бя‑я‑я‑я!
  
  
  Дід не витримав і теж повернувся.
  
  
  – Ну чого там у них? – шепоче. – Склеїлося?
  
  Бабця ж тільки пальцем вказує в підпілля і слова вимовити не може: вірно, подумала, онук з Оксаною у козлов обернулися. Куров заглянув і відразу все зрозумів.
  
  – Через козлятник втекли. Ну правильно, чого їм, все життя в підполі сидіти? Пішли повітрям подихати, он яка нічка варто...
  
  Сова міркувала швидко, знаючи пристрасть діда рити ходи, і не хотіла показувати йому переляку.
  
  – Я думаю, хто у мене козу выдаивает? – промовила буркотливо і стомлено розвалилася на дивані. – Притомилась...
  
  – Зараз зробимо розбір польотів, – строго заявив Куров. – Знову в тебе віжка під хвостом була на операції.
  
  – Тримати віжки не вмієш! – сказала Сова. – Тому й потрапляє.
  
  – Твоїх вибриків цих щоби більше не повторювалося! Далі, ти чому раскуковалась, коли я заліз на вежу?
  
  – Сигнал подавала! Вовченко Миколу ходив запрошувати.
  
  – Так адже зозулі‑то давно не кують!
  
  – А мені що‑то так покуковать захотілося, – блаженно промовила Сова, – прямо не можу...
  
  – А якщо б привернула увагу?
  
  – Ой, а сам‑то що? Солов'єм заливається на нейтральній смузі!
  
  – Наступного разу совою гыркни, я зрозумію.
  
  Сова раптом стрепенулася, кинулася до выбитому вікна, відвернула фіранку, а там отвинченная решітка навстіж!
  
  – Це як називається?!
  
  – Мабуть, не склеїлося у них, – уклав Куров. – Один крізь землю провалився, інша у вікно влетіла, в тун‑
  
  
  дару їх...
  
  Милостиве настрій у бабки вмить зникло:
  
  
  – Як жінка жінку Оксанку я розумію...
  
  – Що ти там розумієш?
  
  – Та де‑що ще розумію!
  
  – Гаразд, давай перекусимо, вздремнем, – запропонував дід, завинчивая ґрати на вікні, – так підемо спостерігати, чого ми там з тобою нашаманили. Ох, побіжать айбасы!
  
  Сова хотіла за звичкою що‑небудь поперек сказати, але лише зітхнула і стала на стіл збирати. Тим часом з України постукали, Куров виглянув і кинувся до дверей.
  
  – Доброго ранку, – втомлено промовила Оксана. – Пустіть блудну дочку, Степан Макарович...
  
  
  Він заметушився:
  
  
  – Чому ж блудну? Ти ж знаєш, ми з бабою завжди раді!
  
  – А я Юркові змінити хотіла, – раптом зізналася вона. – Помститися йому за мої девические роки! Американця ходила чарувати.
  
  – Ось так з ними і треба, доню! – схвалила Сова, виходячи зі своєї на дідову половину. – Щоб знали, в кириккитте їх разэтак! А то їх чекаєш, чекаєш як проклята, вони ж потім і одружуватися не хочуть! Ніс вернуть! Ну, і зачарувала?
  
  
  Оксана теж стомлено розвалилася на дивані:
  
  
  – Та який‑то полохливий виявився... Всю ніч ходив за мною як тінь. Так і не підійшов.
  
  – Треба було проявити наполегливість, – порадила бабка. – Скараулить і на шию йому. Коли хлопцеві на шию сядеш, він потім все життя зачарований ходить. І такий кун‑дав варто!
  
  – Я от і ходжу все життя зачарований, – пробурчав Куров. – Хоч би посоромилися при мені свої жіночі секрети видавати...
  
  – А на тебе де сядеш, там і злізеш, – відмахнулася Сова. – Вже які тільки чари не насылала! І в дівках, можна сказати, що залишилася.
  
  Дід лише рукою махнув, не дочекавшись сніданку, пішов спати за грубку. Сова ж до Оксани пересіла ближче:
  
  – Далі‑то чого?
  
  – Вислідила цього Джона, – сонно промовила та. – Волосся розпустила... І до нього – тыала хотун, мовляв... Він так від мене шарпнувся! Аж впав...
  
  – І що? Верхи на нього!
  
  – Не встигла. Схопився, рушницю підхопив так як дмухнув! Скрізь шукала потім... Крізь землю провалився! До цього начебто хоробрий був, навіть приставав. Що з ним стало?
  
  – Він з рушницею за тобою ходив?
  
  – У американців закони такі, – зітхнула Оксана. – Без револьвера навіть спати не лягають... Може, закохався? І скромний став?
  
  – Коли закохуються, вони шустрей стають. Айбасы просто...
  
  – Юрко он спритний. І теж утік... я Нікому не потрібна!
  
  – Ось де його носить? Треті півні откукарекали, злі духи спати полягали...
  
  Не встигла договорити – з Росії загупали. Сова з Оксаною кинулися до дверей і обидві зупинились.
  
  – Не схоже, щоб Юрко, – припустила бабка. – Він через двері не ходить...
  
  – Хто там? – голосно запитала Оксана.
  
  – Відкрий, свати, – почувся здавлений голос Дре‑менко. – Допоможіть...
  
  Сова відчинила і відсахнулася. Тарас Опанасович мало не впав на неї, в останній момент вхопившись за одвірок. Стояв і гойдався – скуйовджений, очі божевільні, одягнений у будь‑то заскорузлое, брудне ганчір'я і при цьому ще весь у крові.
  
  – Тату? – кинулася на нього Оксана. – Що це з тобою? Поранений?
  
  
  Дременко сповз по одвірка на поріг і блиснув очима:
  
  
  – Ні... Я живий... Там! – Він показав на вулицю. – Допоможіть...
  
  
  З‑за грубки висунувся Куров:
  
  
  – Чого це тут у вас? Пожерти не дали, тепер і спати... – і затнувся, побачивши Дременко.
  
  – За мною! – скомандувала Сова. – Там допомогти кому‑то треба.
  
  Вони з дідом вибігли на вулицю, покружляли по подвір'ї – нікого. І тут помітили на городі яке‑то ворушіння. Товстий перекладач вставав, намагався зробити крок, але тут же падав картоплю, плутаючись у високій бадиллі. Поруч з ним, розкидавши руки, лежало ще одне тіло нерухоме. Куров перевернув його на спину – незнайомий молодий чоловік у закривавленому одязі.
  
  – Американець, – визнала Сова. – Здається, його наповал...
  
  – Це містер Странг! – Перекладач стояв на четвереньках. – Він тяжко поранений! Врятуйте його!
  
  – А ти?
  
  – Ні... Я просто втомився. Допоможіть йому!
  
  
  У цей час американець отямився і завращал божевільними очима:
  
  
  – Рашен мафія! Гэрилла бенд! Рашен партизенз!
  
  – Ти що, сбесился? – Дід спробував поставити його на ноги. – Які партизани?
  
  
  Сова хотіла допомогти, але Джон вирвався і заторохтів англійською.
  
  
  – Чого він говорить‑то?
  
  – Наказує не підходити до нього, – пояснив перекладач. – Він – громадянин Сполучених Штатів... Вимагає консула... Негайно запросіть йому консула.
  
  – Де ж його взяти‑то? – запитав Куров, хапаючи пораненого під мишки. – Пішли в хату. Буде тобі і консул, і морква з хроном...
  
  – Рашен мафія! – заволав той. – Рашен партизенз! Брянський ліс! Ковпак!
  
  Перекладач хотів‑то розтлумачити йому, але Джон вже нічого не чув і выворачивался з рук.
  
  – Дах з'їхала, – визначила бабка. – Давай його волоком, важкий...
  
  Дещо‑як вони витягли його з городу на подвір'я, і тут на ганку показався Дременко, якого утримувала Оксана.
  
  – В хату його! – прохрипів він. – В хату його, сват. Рану перев'язати!
  
  – Тату, тобі треба в ліжко! – тягнула його дочка. – У тебе напад стенокардії!
  
  – Батько Гуменник за американця вб'є! Сказав, здати в цілості й схоронності... Сват, обережніше! Що ж ви його, як мішок! Це ж справжній американець!
  
  – Не вчи ученого! – огризнувся Куров. – Ніби поранених не тягали... Тримай двері!
  
  Верещащего американця з ходу заволокли на ганок і встали перевести дух. Перекладач приповз на колінах і повалився поруч з шефом.
  
  – Відпустіть мене, – він навіть в такому стані не забував свою роботу, – я вільний громадянин Сполучених Штатів... Російська мафія, партизани...
  
  – Все, міжнародний конфлікт забезпечений! – стогнав Тарас Опанасович. – Що буде? Що тепер буде!
  
  – Не хочу, – гнусавил перекладач. – Залиште мене... Вимагаю консула! Дайте мені телефон! Тут є телефон? Зв'яжіть мене... Негайно зв'яжіть мене!
  
  – Бач, зв'язати просить, – зауважила Сова. – Може, зв'яжемо? Щоб не дрыгался...
  
  – На стіл його! – Це вже порядкувала Оксана. – Бабуся, простирадло ліжку. Дід, штани йому розріж.
  
  – Як – розріж? – Навіть і він сторопів. – Навіщо?
  
  – Потім, що поранення в праву сідницю.
  
  – Роби, що кажуть! – гримнула стара.
  
  Куров пометался по хаті, знайшов портняжьи ножиці і, прікусивая нижню губу, порізав штани разом з трусами.
  
  – Хто ж його підстрелив? – здираючи липкі від крові лахміття, запитав він. – Випадково, чи що?
  
  – Партизан який‑то! – Дременко з жахом дивився на распластанного по підлозі американця. – Ніхто і не бачив! Це треба ж – стріляти в живого американця!
  
  – Кладіть на стіл! – припинила їх діалог Оксана, натягуючи старенькі медичні рукавички. – Бабуся, горілки мені на руки!
  
  Куров з Тарасом Опанасовичем дещо‑як завалили впертого Джона на стіл, тут перекладач трохи віддихався і допоміг, умовляючи того на ходу по‑англійськи. Сова щедро поливала з чверті на рукавички Оксани, і це не минуло дбайливого погляду діда.
  
  – Ти особливо‑то не расходуй! – гримнув він. – Не вода.
  
  
  Але бабця і сама умила руки горілкою:
  
  
  – Асистувати буду! Тобі ножик, Оксан? Або у мене скальпель є? Для кастрації?
  
  – Давайте скальпель! – розпорядилася та, щедро змиваючи йодом кров навколо рани. – І ще у мене в сумці ножиці і затиск. Мужики, тримайте його міцніше.
  
  Сова обмила скальпель і інші інструменти горілкою, після чого запалила вату і стала їх прожарювати.
  
  – Де телефон? – обрушившись жирним торсом на спину шефа, працював перекладач. – Мені треба зв'язатися зі штаб‑квартирою НАТО. Вимагаю надати телефон.
  
  – Доведеться дати йому телефон, – заметушився Дремен‑ко. – У них по закону положено. Один дзвінок. Тим більше в НАТО... Оксано, дозволь йому подзвонити! Не можна обмежувати права! З нас спитають...
  
  – Та нехай дзвонить, – відмахнулася та, обробляючи широку, з вивернутими краями, рану на сідниці. – Хоч Господу Богу... Дивна рана... Бабуся, подивіться.
  
  
  Єлизавета Трохимівна одягла окуляри і схилилася над американцем:
  
  
  – Ніби ножем тыкнуто і повернене.
  
  – Це не кульове поранення...
  
  – Швидше осколкове, – сказала бабця. – Тому й крові, як з барана... Ви що, сват, підривали бомби?
  
  – Які бомби? – трохи не скрикнув той. – Нічого не підривали! І ніхто з нас не стріляв! Партизани!
  
  Дід на хвилину передав тримати ноги Дременко, приніс і сунув в руки перекладачеві телефонний апарат.
  
  – Нехай дзвонить! Пощастило, що не в Якутії його підстрелили. Там телефонів немає...
  
  – Ти що, очманів? – уп'ялася на діда Сова. – Це ж на свинарник телефон!
  
  – Нехай дзвонить! Може, як‑небудь зв'яжеться. Вони, американці, народ дошлый, все у них через космос. Цивілізація...
  
  Перекладача від виду крові нудило, однак, поставивши телефон на спину американця, він все ж набрав який‑то номер, послухав і сунув люльку Джону. Той що‑то закричав тремтячим голосом.
  
  – Переклади, – тихо сказав Дременко і тицьнув кулаком в бік перекладачеві. – Ми повинні знати, чого чекати...
  
  – Він вимагає з'єднати його зі штаб‑квартирою.
  
  – Ножиці! – діловито зажадала Оксана. – І тихо, не заважайте мені!
  
  Але навряд вона зворушила рану, як американець залепетав і став звиватися. Кров бризкала на всі боки, старий стіл загрозливо заскрипів.
  
  – Степан Макарович, приготуйте йому наркоз, – розпорядилася Оксана.
  
  Той з готовністю налив склянку горілки, але дбайливо відлив чверть його назад в бутель:
  
  – Якраз буде доза.
  
  – Що він говорить, перекладай, – тиснув крізь зуби Дре‑менко, налягаючи на ноги.
  
  – В Брюссель дзвонить, права качає.
  
  – Конкретно!
  
  – Я Джон Странг, – прогундосил той, жадібно дивлячись на горілку. – Був обстріляний і поранений російськими партизанами на території Росії. Вимагаю негайно завдати ракетного удару...
  
  – Труба, – видихнув Тарас Опанасович. – Що йому відповідають, чутно?
  
  – Не чути, що‑то рохкає... Перешкоди.
  
  – А він що каже?!
  
  – Передає, де знаходиться... Кордон України і брянський партизанський ліс. Село... Братково.
  
  – Вертоліт викликає?
  
  – Ні, передав координати, зараз прилетять ракети.
  
  – Ракети?! Скажи йому ! Він що? З'їхав з глузду? Скажи... Ні, я сам!
  
  Залишив Джона і вихопив у нього трубку. Поранений засукав ногами, не даючи Оксані працювати.
  
  – Тату, тримай його!
  
  
  Але той не чув і кричав у трубку:
  
  
  – Не стріляйте, панове! З вами говорить голова адміністрації Дременко! Виконуючий обов'язки! Товариш генсек НАТО! Я зараз все поясню! Це випадковий постріл... Випадкове потрапляння в американського громадянина!
  
  
  Сова відштовхнула його і забрала трубку:
  
  
  – Не заважай, сват! Ти мені світло застишь своєю фігурою.
  
  – Зараз ракетами накриють! Крилатими! Я з НАТО говорив!
  
  – Та вгамуйся ти. Яка НАТА? По цьому телефону і до
  
  
  свинарника не додзвонишся... Відійди!
  
  
  – Дідусь, наркоз! – скомандувала Оксана. – Треба пройти рановий канал. Здається, там що‑то є.
  
  Куров загорнув голову американця і професійно, намагаючись не розхлюпувати, налив горілку в рот. Потім засунув малосольный огірок замість затички, але той випав.
  
  – Не дамся, – констатував перекладач. – Не довіряю... Заразіть мене Снідом...
  
  – Чого‑чого? – не зрозумів Дременко.
  
  – Хоче, щоб заразили снідом, – пояснив Куров. – Та де йому снід‑то взяти?
  
  – Ну, тепер тримайте, мужики, щоб не брикався, – розпорядилася бабця і ніжно поплескала по здорової сідниці. – Лежи, милий, лежи, рідненький. Не бійся, я сорок років ветеринаром на свинарнику робила, ударник комуністичної праці, між іншим...
  
  – Приготуйте тампони, бабуся, – холоднокровно сказала Оксана. – Спробую дістати чужорідний предмет.
  
  – Може, йому відразу ногу‑то того? – змочуючи марлю йодом, прозаїчно спитала Сова. – У тундару тутан? Чого доброго, гангрена – рана‑то брудна. І буде йому гаплик...
  
  – Поки залишимо, – проникаючи зажимом в рану, промовила Оксана. – Це ніколи не пізно... Рану почистимо, як наркоз подіє.
  
  – Я вам дам – ногу! – запізніло підскочив Тарас Опа‑насович. – Не сміти! Ксанка! Який ще кирдик?
  
  – Слабкий мужичок, чи витерпить? – не помічаючи його погроз, мовила бабця. – Тутан хотун.
  
  – Дідусь, ще наркоз приготуй, – не відриваючись від справи, розпорядилася Оксана. – На всякий випадок...
  
  – І мені! – заблагав перекладач. – Зараз впаду...
  
  – Я тобі упаду! – пригрозив Дременко. – Перекладай, що він там бурмоче?
  
  – Мова вже просто... Ви – російські партизани... Російська мафія... І ще що‑то про авіаносець до наших берегів...
  
  
  Дід підніс йому півсклянки і огірок.
  
  
  – Пульс? – запитала Оксана.
  
  
  Бабка потримала зап'ясті слабшає рукою:
  
  
  – Нормальний, як у кролика... Сват, а хто його підстрелив‑то?
  
  – Не бачив я, хто! – в розпачі вигукнув Дременко. – Я ж як приманка був. Думав, до мене мутант біжить, а це сер Джон. І вже вся дупа в крові. І кричить: партизани! Свати, а цей телефон і правда на свинарник?
  
  – Ні, чому? Тепер міжнародний...
  
  – Як – міжнародний? Звідки?
  
  – Свинарник‑то на Україні залишився.
  
  Тарас Опанасович набрав номер, і раптом на тому кінці хто‑то відповів.
  
  – Пан Кушнер! – трагічно зрадів він. – Сильвестр Маркович. Доповідає голова адміністрації... Хто? Президент Сполучених Штатів? Це ранчо пана Буша? Яка ферма? Ти мені відповідаєш, свиня?!
  
  
  І кинув голосно регочучий трубку.
  
  
  – Не можу схопити, в айбасы його, – промовила Оксана. – Тыала кундал сохнуть!
  
  – Дай я... Айбасы кириккитте! Лабба тутан хатыныны!
  
  – Сама! Тампон! У тундары її так... Дременко витріщив очі:
  
  – Це ви там говорите? На якій мові?
  
  – На латині шпарять! – Дід під шумок налив горілки і собі. – Медичний розмову! Щоб хворий не розумів. Випий, сват, не метушися. Все одно вже нічим не допоможеш.
  
  – Як – не допоможеш?
  
  Американець обм'як і поринув у сон. Дременко присів, заглянув йому в обличчя, навіщо‑то подивився в рот.
  
  – Ксана... Він живий?
  
  – Поки живий. – Вона що‑то нарешті зачепила і ледве витягла з рани. – А крові, як порося... Ніби скалка.
  
  
  І кинула закривавлений предмет в таз. Куров всучив склянку Дременко:
  
  
  – Пий! Щоб шляк не трафив!
  
  А сам непомітно поцупив осколок з тазу, відмив під краном, покрутив у руках і теж заговорив шаманском мовою. Це був кістяний наконечник стріли...
  
  
  
  Глава 12
  
  
  
  Батько прокинувся від того, що охоронець довго і панібратськи тягав його за вуса, примовляючи при цьому огидним, хрюкающим голосом:
  
  – Вставай, батьку! Нам пора, світає. Батько, пора, прокидайся! Нам ще через кордон треба махнути! Батьку, вставай!
  
  Гуменник дещо‑як підвівся, обмацав простір навколо себе – виявляється, спав у стогу сіна.
  
  – Ми десь, Лях? – запитав він. – Чому тут?
  
  – Ти що, батьку, нічого не пам'ятаєш? – Охоронець дбайливо охлопал його одяг. – Вставай і ходімо. Треба затемна піти за кордон. Потім розповім.
  
  – Зараз кажи! – Батько обмацав перенісся. – Як я опинився в стогу? І чому у мене тут болить?
  
  
  Лях винувато засовався:
  
  
  – У тебе, батьку, під обома очима по фингалу.
  
  – Хто? Чому ти не охороняв моє тіло?!
  
  – Я охороняв... Але тобі захотілося повалятися на сіні, з Тамарою Шалвовной.
  
  – Ах, так! – мрійливо згадав він. – Тамаро! Яка жінка, Лях! Це ж мрія будь-козака! Обожнюю великих жінок... А де вона?
  
  – Пішла, батьку...
  
  – Чому пішла? Навіщо відпустив?!
  
  –
  
  – Спробуй втримай її! Ще й сварилася.
  
  – Постривай, ми ж на полювання за мутантом пішли?
  
  – Так, батьку, за мутантом, – озираючись, підтвердив охоронець. – А Тамара Шалвовна була в якості приманки. Але потім ти захотів випити з ним на брудершафт. І вона захотіла...
  
  – Ну‑ну! Далі‑то що?
  
  – Випили. І ти відразу зажадав стіг сіна. А вона каже: ми ще поваляемся в стогу, спочатку хочу прелюдію.
  
  – Чого?
  
  – Вступ, так сказати, – нетерпляче пояснив Геббельс. – Сказала, мовляв, у неї вища сексуальна освіта, заочне відділення. І вона не хоче, щоб відразу в стіг.
  
  – Ми ж повинні були ловити мутанта! На живця!
  
  – Повинні були... Але ти, батьку, захотів показати живцу справжню козачу прелюдію. І це їй сподобалося. Ми взяли машину і поїхали в Тіткино, в кабак
  
  
  Гуменник потряс головою:
  
  
  – Шинок я пам'ятаю... Ну?
  
  – Ви з Тамарою Шалвовной танцювали гопака. А якому‑то москалю не сподобалося.
  
  – Це він мене вдарив? Ти чому не контролював ситуацію?
  
  – Не він, батько, навпаки. Ти москаля відходив стеком. І став вимагати свою саблюку.
  
  – Хотів зарубати?
  
  – Ні, на Москву збирався йти, рубати москалів. – Лях дістав із сіна загублений стек і бінокль. – Йдемо, батьку, світає. Он уже півні кричать...
  
  – І що, пішов на Москву?
  
  – Ми з Тамарою тебе втримали. Але їй це сподобалося, сказала: який темпераментний козак! – Охоронець поставив Гуменника на ноги. – Усе, батьку, пора ! По дорозі розповім!
  
  Взяв його під руку і мало не силоміць повів у бік села. Батько обнишпорив себе і зупинився:
  
  – Стривай... Де мій шмайсер?
  
  – Ти його подарував, батьку, Тамарі Шалвовне. – Лях потягнув його за собою. – Їй дуже твій автомат сподобався. Пам'ятаєш, як ви з нею стріляли по козлам?
  
  – За яким... козлам? По москалям?
  
  – Ні, там паслося стадо. Це коли ми мутанта на живця...
  
  – Треба було забрати назад. Не контролював...
  
  – Контролював, батьку! Кожен твій крок, по інструкції... Але вона не віддала шмайсер.
  
  – Ми тепер опинилися беззбройними, – повинно бути протверезівши, уклав Гуменник. – На території чужої держави... Мушу зазначити – дуже недружнього. Хоч зараз дивися в обидва!
  
  – Бачу, батьку! Рано ще, народу нікого, проскочимо...
  
  – Не хочу пішки. Зв'яжися з Сільвою, нехай машину шле.
  
  – Ти ж велів мобілу подарувати, батьку!
  
  – Кому?
  
  – Тамарі Шалвовне!
  
  
  Гуменник невдоволено буцнув головою повітря:
  
  
  – Ще й без зв'язку залишилися... Лях, я тебе звільню!
  
  – Сам же сказав: запорізькі козаки щедрі! Їм для жінки нічого не шкода... Ти ж хотів справжню прелюдію показати Тамарі Шалвовне.
  
  – Ти зобов'язаний стримувати мої пориви, Лях! Попереджати необачні кроки... Лідера партії охороняєш, особистого представника президента!
  
  – Це я завжди пам'ятаю, батьку! І пишаюся...
  
  Сутінкові вулиці Братково були пустельними, однак Гуменник з Ляхом йшли, дотримуючись запобіжних заходів, притискалися до будівель і палисадам, щоб не світитися на чужій території.
  
  – Ну і показав я прелюдію?
  
  – Показ‑ал! – співучо і з гордістю вимовив охоронець. – Тамара Шалвовна була зачарована! Особливо – як ти подарував їй намисто з перлів.
  
  – Намисто? А де я його взяв?
  
  – За твоїм наказом, батьку, я виторгував його у циганки в таборі. За півтори штуки баксів.
  
  – Розгулявся я – пробурчав Гуменник. – Гаразд, віднімемо з бюджету на видобуток мутанта... Але така жінка, Лях! Справжня козачка! Генофонд нації! І що потім було?
  
  
  Геббельс дещо знітився, глянув у бінокль в бік митниці:
  
  
  – Тамара Шалвовна здалася... загалом, сама роздяглася. Ну і тут почалося... М‑м‑м, як би це сказати...
  
  
  Гуменника від нетерпіння потряхивало:
  
  
  – Чого ти замукав? І як було? Кажи!
  
  – Ти ж романтик, батьку! – захопився Лях. – Ти ж її став мити шампанським. Піну на неї напускав. А вона верещала...
  
  – Ну?!.
  
  – А потім зажадав стіг сіна. Щоб козачьему звичаєм... Тамара Шалвовна в такий захват прийшла! Каже, мовляв, відразу видно, у тебе теж вища освіта. Ніби сіно коле оголене тіло, збуджує ерогенні зони... Ні разу не пробував.
  
  – І що?
  
  – Взяла тебе на руки і віднесла в стіг.
  
  – Даремно ти їй дозволив, – суворо зауважив батько. – Представника президента жінка несе на руках...
  
  – Ніхто не бачив, батьку! – зашепотів Лях. – Я забезпечував повну безпеку.
  
  – Добро. І як я оволодів нею? Чого ти носом заводив? Кажи!
  
  – Ніяк, батьку, – винувато зізнався той.
  
  – Тобто як – ніяк?
  
  – Погано пам'ятаю, батьку...
  
  – Надрался, чи що?
  
  – Сам же примушував пити! Коротше, ти в неї ще на руках заснув.
  
  – Так бути не може, Лях!
  
  – Винен, батьку! До грудей Тамари притулився, почмокал і захропів.
  
  – Чому не розбудила?!
  
  – Будив я! – клятвено запевнив Геббельс. – І Тамара Шалвовна будила! Але сон‑то у тебе богатирський, батьку! Вона сильно засмутилася. Ну і звезданула проміж очей... Я блок поставив ! Але у неї удар правою, скажу тобі! Наша українська гордість, брати Клички відпочивають...
  
  Гуменник від розладу навіть заикал і, мабуть, врізав би Ляху, але в голові ще не охолов вогненний похмільний куля, заподіює біль від різких рухів.
  
  – Ти відповіси за це, – мляво пригрозив він. – А зараз добудь мені чарку віскі.
  
  – Прийдемо на батьківщину – добуду, батьку! Хоч відро! Гуменник нарешті оглядівся:
  
  – Куди привів мене? Це що таке?
  
  – Державний кордон. Он митниця, батьку! – пожвавився охоронець. – Може, ризикнемо через КПП? Москаля беру на себе...
  
  – Бачу, що митниця! – обірвав батько. – Ти на прапор глянь!
  
  – Що прапор? Жовто‑блакитний...
  
  – А що це значить? Ну ти і тупий, Лях!
  
  – Значить, ми в рідній Україні! То‑то я дивлюся, місця знайомі...
  
  – Коли ми перейшли кордон, відстежив? Ми ж мутанта ловили в Росії!
  
  
  Охоронець подумав, покрутив головою і раптом ударив себе по лобі:
  
  
  – Згадав! Батьку, я згадав! Коли ти зібрався на Москву, то побіг в Україну за своєю саблюкой. Щоб москалів рубати. От і перейшли!
  
  – Ну гаразд. – Гуменник вийшов на середину вулиці і випростався. – Пішли в шинок. Мені б хоч чарку віскі зараз... І подзвонити треба.
  
  
  І пішов по асфальту, постукуючи стеком по халяві хромового чобота.
  
  
  – Так рано ще, – занудил Лях. – Кабаки закриті...
  
  – Мені відкриють! Побачать, батько прийшов, – відкриють! Не те ліцензію заберу.
  
  – Як думаєш, батьку, мутанта зловили?
  
  – Дременко його на свою рідну доньку ловить. Хай тільки не піймає!
  
  – На його доньку і я б попався! – раздухарілся охоронець. – Гарна дівка...
  
  – Ти здурів? – обірвав його Гуменник. – Вона самому Джону сподобалася. Запал американець, як голодний вовк на гомілку. В Штати задумав забрати.
  
  – Шо за несправедливість, – заворчал Лях. – Як добра дівчина, так американцям. Сам же казав – український генофонд...
  
  – Нам Штати прыручаты треба, щоб за нас стоялы, щоб москалі не робылы замах на нашу самостійність.
  
  Вони зупинилися біля розчинених навстіж дверей якогось‑то шинку.
  
  – Ну що, дывысь, Лях! – зрадів батько. – Видчи‑нылы! Заходымо!
  
  Як і годиться, першим увійшов охоронець, оцінив обстановку – за столиками придремывали рідкісні відвідувачі, за стійкою нудьгував бармен.
  
  – Віскі! – підсаджуючи шефа на барний табурет, зажадав Лях. – Вки по сто. І телефон.
  
  Огрядний, неголений бармен підняв каламутні, напівсонні очі і навіть не поворухнувся:
  
  – Що, труби горять?
  
  – Налывай! Швидко, швидко ! Ти що, батько не поба‑чив?
  
  – Мені на твого батька... з приладом, – мляво посміхнувся той. – Нема віскі. Нема, зрозумів?
  
  – Як же таких? – збентежено обурився Лях і вказав на барну полку. – А це що? Сеча, чи що?
  
  – Ну ви дістали, хохли. – Бармен сгрузился зі стільця і став переглядати на світло залишки в пляшках.
  
  Такого зухвалого неповаги Гуменник вже витримати не зміг. Він мовчки вислухав перепалку і раптово опік стеком стійку – висять над головою келихи бризнули на підлогу.
  
  – Господаря до мене!
  
  Дрімаючі контрабандисти враз прокинулися, заворушилися, бармен меланхолійно дістав з‑під стійки бейсбольну біту, а біля Ляха виник губастый і стрижений наголо охоронець.
  
  – Це ж провокація, – здогадався нарешті охоронець і, прикриваючи собою шефа, крикнув: – Стояти! Перед вамы повноважный представнык презыдента України Гуменник! Геть, кажу!
  
  – Тю! Та це ж Гуменник, хлопці! – почувся радісний, але похмільний голос із залу. – Сам батько! А з ним Геббельс!
  
  
  І відразу ж наче вітер зашелестел листям:
  
  
  – Ну? Той самий Гуменник? Бандера недобита?
  
  – Так точно він! Півень чубатий! Живий, як у телевізорі!
  
  – Братва, він тут права качає!
  
  – Йдемо, – шепнув Лях. – Твої конкуренти... Це ж Східна Україна, зрадники...
  
  Лях захищав довірену йому тіло професійно: стусаном збив охоронця і, поки контрабандисти чухались, жбурнув у них стілець і став відступати до виходу, прикриваючи шефа. Той був настільки збентежений, що і про стек забув, задкував за спиною охоронця і схаменувся, коли опинилися на вулиці.
  
  – Хочу битися! – крикнув він, вириваючись із рук Ляха. – За мною!
  
  – З ким битися? – Мудрий Геббельс тягнув його вздовж вулиці. – Москальських гузнолизы! Пішли, батьку! Сам подумай: хто вони, а хто ти? Ти Гуменник!
  
  Кілька розлючених контрабандистів вискочили на ганок, однак Лях встиг затягнути батька в провулок, де вони пішли кроком, щоб не ображати гідності важливого державного обличчя.
  
  – Накажу закрити шинок! – все ще духарился бать‑ко. – Де голова?
  
  – Хто ж його знає? Мабуть, ще мутанта ловить.
  
  – Ні, Лях, шо відбувається? Мене ж у Братково хлибом‑силью зустричалы!
  
  – Як же ж, пам'ятаю.
  
  – Тут шо, влади нема?
  
  – Партызаны, батьку! Беззаконни люди.
  
  – Вези мене в резиденцію, – звелів Гуменник. – Я знаю, хто за підступність і провокації відповість!
  
  – На чому ж я повезу? Транспорту немає, всі ще сплять. Тим часом в дальньому кінці провулка ціла юрба народу
  
  
  здалося, ніби навіть з плакатами.
  
  
  – Це що там? – зрадів батько. – Демонстрація? Так выступыты ж треба!
  
  
  Але Лях схопив його за рукав і потягнув у зворотний бік:
  
  
  – Батьку, це не демонстрація! Це ж мужики з дрючками... І справді раптом звідти почувся рев:
  
  – Хлопці! Он вони! Бий чубатих!
  
  Розлючений натовп з дрючками в руках мчала за ними, мабуть, версти дві і декілька раз заставала, навіть дрючить намагалася і за одяг хапала, але Лях прикривав бать‑кину спину, на ходу відбивався біноклем і таким чином рятував державне тіло. Відірвалися вони від погоні лише тому, що перескочили який‑то паркан і випадково опинилися на страусиній фермі. Доки страуси чухались і крутили довгими шиями, встигли проскочити через широкий двір. Мужики ж, коли слідом за ними полізли, потрапили під дзьоби цих могутніх птахів і відступили, покльовані.
  
  А Гуменник з Геббельсом бігли якими‑то пустирями і левадами ще з півверсти, після чого зупинилися неподалік від лісопилки і впали в лопухи, щоб віддихатися. Кожен, хто хоч раз бував на полюванні, знає, що таке бігати з похмілля, та ще якщо тебе женуть замість звіра.
  
  – Доберемося до резиденції – весь цей партизанський край покараю, – перевівши дух, пригрозив батько. – Братко‑по – на черезвычайное положення. Встановити комендантську годину, закрити всі розважальні заклади. Позбавити інвестицій і дотацій. Вони у мене заголосять...
  
  Геббельсу кілька разів дісталося дрючком по спині, тому він лежав на животі і витирав піт лопухом.
  
  – Тут твоя вина, батьку, – глибокодумно сказав він. – Сам же виступав за свободу і демократію. Ось народ і уявив собі, що він у цьому процесі головне. А я тебе попереджав: свобода – це дрючок про двох кінцях.
  
  – Ти, розумнику, сходив на лісопилку і дістав горілки, – пробурчав Гуменник. – Та телефон. Забезпеч мені зв'язок з Сільвою! У мене більше сил немає бігати! Я Гуменник, розумієш? Я лідер партії і особистий представник президента!
  
  
  Виявилося, що ще є.
  
  Лях зник за штабелями дощок і пробув там всього пару хвилин, але вискочив назад і помчав галопом до батьки. На п'яти йому наступали троє мужиків з дубцем, і Гуменник не став чекати, коли вони наблизяться, рвонув з низького старту у бік лісосмуги. Пильщики скоро відстали, а потім і зовсім повернулися на свої робочі місця. Геббельс наздогнав його вже в лісосмузі.
  
  
  – Я зрозумів! – на ходу закричав він. – Батьку, я все зрозумів! В Україні переворот!
  
  – Та ти з'їхав з глузду, Лях! Який переворот?
  
  – Поки ми полювали на мутанта, президенту оголосили імпічмент, – впевнено заявив Лях, обертаючи палаючими очима. – Опозиція! І усунули від влади...
  
  – Хто сказав?!
  
  – Аналіз показує...
  
  – Пішов ти, аналітик хренов!
  
  – Але нас скрізь відразу дізнаються! І накидаються!
  
  – Тому що у нас медійні обличчя. Засвічені!
  
  – Та ці мужики що, телевізор дивляться? А відразу як собаки!
  
  – Скільки тебе вчити? Треба вміти розмовляти з народом!
  
  – Гаразд в шинку контрабандисти, – обурювався охоронець, – але на лісопилці‑то! Явне непримиренне ставлення до нашої партії!..
  
  – Може, вони москалі?
  
  – Хохли, батьку! Але базар підняли за оселедець! Він їм – як червона ганчірка для биків... Бандерівець, кричать!
  
  – Кепку б надів, – тривожно порадив Гуменник і погладив лису голову.
  
  – Де взяти‑то? Худо діло, батьку. Тобі ж раніше з усіх хат чарку горілки на блюді виносили. Дівок давали цілувати, на руках, як отамана, качали, пам'ятаєш?
  
  – Ну! Зустрічали, як годиться!
  
  – І коли ти навіть буянити починав – пальцем не чіпали, вірно? Визволитель, кричали, годувальник‑годувальник!
  
  – Давай‑давай, ну? Суть излагай, Лях!
  
  – Суть така, батьку... Якщо не президента, то тебе скинули точно! Це швидко робиться. А то і зовсім партію прибили!
  
  
  Гуменник схопив його за барки і потряс:
  
  
  – Мене?! Гуменника? Я з москалями в Києві бився! Я їх в Криму молотив і в Чечні, як баранів, різав! Я румун і албанців мочив! І на майдані полки за собою піднімав!
  
  – Ти ж бачиш, народ не визнає, батьку! Вірна ознака... Логічно? А народ – він тільки увінчаним лестить. А розвінчаних – топче. Це не я так сказав! – Геббельс вирвався і привів себе в порядок.
  
  – Як можуть мене повалити? Я стояв біля витоків партії! Я ж – Гуменник!
  
  – Хочеш скажу, чому?
  
  – Знову яку‑небудь дурість?
  
  – Ні, батьку... Швидше за все, дізналися, що ти не хохол, а природжений москаль.
  
  
  Батько заозирался:
  
  
  – Звідки могли знати? Як?!
  
  – Вчора по п'янці проговорився сам. Цариці Тамарі. Своїми вухами чув.
  
  – А чому... не контролював? Чому рота не заткнув? Ти для чого приставлений?!
  
  – Заткнеш тобі, якщо надумав прелюдію показати. У копиці сіна... А між іншим, я попереджав. Сільва приставив до тебе свою сестру не для того, щоб мутанта ловити. А для цілком певних цілей. Тому що давно вже прицілився на твоє місце.
  
  Гуменник сів на землю, обхопивши ниючий голову руками, накрутив на палець оселедець:
  
  – Що робити будемо? Думай! Адже ти теж не хохол і не поляк!
  
  – Залишатися в Україні нам ніяк не можна... Не партизанити ж йти до лісу? Не в схронах відсиджуватися.
  
  – У схрони рано ще, думай!
  
  – А на хрін би цих помаранчевих жовто‑блакитников! – прямо сказав Геббельс. – Мені вони давно набридли. Все у них безглуздо і бездарно. Рвонемо в еміграцію.
  
  – Питання – куди? На заході скушно, застійне болото. У Штатах ідіотські закони, тотальний контроль...
  
  – Може, в Ізраїль, батьку? Партійна каса у нас на особистих рахунках...
  
  – Тебе‑то пустять, а я яким боком?
  
  – Укладемо одностатевий шлюб.
  
  – А не боїшся залишитися вдовою? Моя партія в чорному списку. В аеропорту Бен Гуріон і пов'яжуть. Потім серцевий напад або автокатастрофа...
  
  – Тоді один шлях – додому, в Росію. І там все спочатку.
  
  – А що? – пожвавився батько. – Вдома і стіни допомагають. Починати спочатку – це по‑нашому. Та й досвід є... Як же через кордон?
  
  – Через митницю нам не можна, дізнаються. Скористаємося вікном» на дванадцятому кілометрі. Там знак на стіні, «Смерть комуністам»...
  
  – А як в такому вигляді?
  
  – Сунутися в Росію в нашій уніформі небезпечно. Відразу прорахують.
  
  – Іди і роздобудь цивільний одяг, – наказав батько.
  
  – А якщо знову нарвемося? Що‑то набридло бігати... Підемо голі.
  
  – Тобто як?
  
  – В трусах. Зараз літо, ніби загоряємо. Гуменник подумав і став стягати чоботи:
  
  – Чорт, хромачи шкода, в Києві на замовлення шив, генеральські. І галіфе справжні, англійські...
  
  – Справим іншу форму. Наприклад, козачу, а? І на
  
  
  Дон!
  
  Батько дістав з кишені галіфе старовинну запорозьку люльку, посмоктала мундштук:
  
  
  – Люльку не кину. Щоб не дісталася проклятим ляхам...
  
  – Занадто помітний предмет, – стягуючи з себе одяг, зауважив Геббельс. – Так і тютюн скінчився... до Речі, і сережку вийми з вуха.
  
  – Е‑е! – раптом вигукнув батько і відтягнув оселедець. – А з цим що робити? Не вищипувати ж!
  
  – Що б ти без мене робив, отаман! – Лях вийняв ножиці і поклацав у нього над головою: – Підставляй свій локон.
  
  – Це в тебе звідки?
  
  – Скажу по секрету, батько, моя перша професія – перукар. І я завжди ношу інструмент з собою... На, візьми на пам'ять.
  
  Гуменник, з неприхованою ностальгією поплескав зрізаний оселедець. А охоронець, наче фокусник, дістав небезпечну бритву.
  
  – Айн момент! Твої розкішні вуса теж залишимо хохлам. Пробач, отаман, голити буду на суху. Помазка і мила не прихопив.
  
  Батько витерпів і гоління. Геббельс ж помилувався своєю роботою і залишився задоволений:
  
  – Нормальний пацан. Знову на братка схожий... Гуменник з люттю утоптав волосся в землю і погрозив
  
  
  стеком:
  
  
  – Ну, хохли, ви у мене потанцюєте! Я вам все пригадаю! Схопіть ви у мене козацьких нагаїв!
  
  Митний храм не впав, і стіна встояла, незважаючи на те, що всі присутні на кордоні і безсонні той предутренний годину явно відчували, як здригається під ногами земля. Тому обидва жерця пішли спати в саме прохолодне і обдуваемое місце, в свої святилища – на оглядові майданчики, кожен під свій прапор.
  
  Вовченко до служби ставився з особливою старанністю, тому прокинувся по внутрішньому будильнику в сьомій годині, вмився, привів себе в порядок і, переодягнувшись в чисті формені штани й сорочку, глянув у круглий отвір, наче зозуля в годинах. Росія ще тільки прокидалась, небо було чистим, і прийдешній день нічого, крім спеки, не обіцяв. Проте очей крім волі зазначив, що‑то незвичайне в цій звичній картині, але що саме, після нічного братання було відразу не вловити з‑за вкрай зосередженого уваги. І тут голуб прилетів і сів у часовому отворі, заглядаючи всередину, – ці втратили всякий страх тварі давно приглядали собі митний храм під голуб'ятню.
  
  – Кыш! – Вовченко спихнув птицю.
  
  І ось, проводжаючи її поглядом, побачив зміна у звичному пейзажі: здалося, на державному прапорі всього дві смуги. В будь-якому стані Шурка точно пам'ятав, що повинно бути три і завжди було три. А тут ніби всього дві і незрозумілого кольору, оскільки в очах рябить з похмілля. Вовченко завжди відрізнявся допитливим розумом, тому спочатку сам спробував розібратися в настільки несподіване явище, а потім розштовхав сплячого тут же, на майданчику, новообретенного батька:
  
  – Батя, порахуй... Скільки смуг на державному прапорі?
  
  – Що їх рахувати? – пробурчав той. – Я їх ніколи не вважаю. І тобі не раджу. Мені все одно...
  
  
  Перекинувся на другий бік і заснув.
  
  Тоді Вовченко потарабанил в стінку, що розділяє оглядовий майданчик на дві частини:
  
  
  – Микола? Брат? Ти спиш?
  
  Той, мабуть, теж прокинувся, збирався на службу і зубрив мову, оскільки відповів по‑українськи:
  
  – Ну що тобі треба?
  
  – Порахуй, скільки смуг на твоєму прапорі?
  
  – А навіщо тобі? – здивувався і збився з правильного мо‑ви Волков.
  
  – Ти порахуй! Це такий тренінг, перевірка на гостроту уваги.
  
  
  Волков помовчав з хвилину, схоже вважав, а потім сказав:
  
  
  – Багато...
  
  – Як багато? Дві чи три?
  
  – Та вин весь смугастий, – після паузи озвався Ми‑кола.
  
  – Американський, чи що? Як матрасовка?
  
  – Та ні... Начебто менше... Три, можливо, чотири...
  
  – Скільки має бути?
  
  – Та шо ти пристав, Шурка? У мене голова як чавун...
  
  – Здається мені, брате, – сказав Вовченко, – ми вночі митниці переплутали. Ти стоїш на моїй, а я на твоєму.
  
  – Ну і шо? Адже ми з тобою брати. Шо нам ділитися – твоя, моя...
  
  – Прокинься, Микола ! Ти в чужій державі!
  
  – У чужому? – мабуть, прокинувся той. – А як же ж відрізнити?
  
  – Та протри очі і на державний прапор подивися! Волков дивився і розумів кілька хвилин, після чого
  
  
  озвався голосом майже тверезим:
  
  
  – І вірно, триколор... А я ж на українській митниці служу. Значить, має бути жовто‑блакитний.
  
  – Ну, нарешті‑то! – полегшено зітхнув Шурка. – Давай швидко змінюватися!
  
  – Не встигнемо! – стривожено сказав Микола. – Машина пана Кушнера під'їжджає... Пішли на пости! Може, не помітить...
  
  Волков втік на КПП і ледве встиг відкрити ворота і підняти шлагбаум. Однак джип проїхав і зупинився в контрольній зоні. Сильвестр Маркович не зволив навіть вийти з машини – значить, не пробачив ще образи. Але з іншого боку, і прапора бачити не міг. Він опустив скло і, не віднімаючи трубки від вуха, похмуро запитав:
  
  – Батько Гуменник не проходив?
  
  – Ні, Сильвестр Маркович, не було! – Микола підбіг до джипа. – Усю ніч на посаді...
  
  – А голова адміністрації? З містером Странгом?
  
  – І їх не було!
  
  Здається, депутату було зараз не до державних прапорів: очі червоні, як у карася, мішки під очима, неголений – теж ніби з похмілля. Він штовхнув в спину водія, машина рушила, однак знову загальмувала. І на цей раз відчинилися дверцята – зійшов!
  
  – Слухаю, Сильвестр Маркович! – підскочив Микола.
  
  – Мало не забув, – дивлячись повз, сказав той. – Кажеш, дружина у тебе незаконна? І тому виховувати її ти не міг?
  
  – Точно так, Сильвестр Маркович! Незаконня і безза‑коння, як усе москалі. А якая розпусна, Сильвестр Маркович!
  
  Пан Кушнер розстебнув шкіряну папку, порився в паперах і раптом витягнув знайому Волкову тоненьку книжечку:
  
  – Вітаю з законним шлюбом, – і простягнув йому ці скоринки. – Тепер виховуй жинку як повноправний чоловік.
  
  Голова з похмілля ще міркувала із запізненням, слова сприймалися, як луна, тому спрацював звичайний хапальний рефлекс. Депутат зачинив дверцята і поїхав в суміжну державу, а Микола стояв зі свідоцтвом про шлюб і відчував, як ціпеніє думка і спину лиже не знобкое подих – обпалюючий студений вітер крижаного передчуття.
  
  
  Він прокинувся від того, що Вовченко штовхав його в груди:
  
  
  – Микола? Микола!
  
  Той нарешті‑то відірвав погляд від книжечки, але реальність ще не сприймалася. А машини пана Кушнера в межах видимості вже не було.
  
  – Швидко міняємося місцями! – квапив Шурка. – Поки що ніхто не помітив! Ти чого це, брат? Йди на свою митницю, а я на свою!
  
  Волков давно помітив незвичайну якість своєї свідомості: в самі критичні, безвихідні моменти, коли небо вже ввижається з макове зернятко, коли розум вже не в змозі врятувати становище і відчайдушно пищить, немов придавленная миша, комбінації дозрівають в мить ока. І тут сталося те ж саме. Ще не розуміючи, навіщо і що з цього вийде, він обійняв новообретенного брата і сказав чуттєво:
  
  – Як добре, що ми знайшли один одного!
  
  А сам непомітно сунув свідоцтво про шлюб у нагрудну кишеню порушеної Вовченко.
  
  – Добре, добре... – пробурмотів той, – розбігаємося! – І пішов на досмотровий пост.
  
  А ставши під прапор своєї держави, він, хоч був похмільний і маловосприимчивый до навколишнього середовища, відчув дивне відчуття, ніби начебто все те ж кругом і одночасно – не те. На прапор подивиться – російський триколор, і прикордонні стовпи з двоголовими орлами на те ж вказують, але роззирнувся – ніби як‑то все не так, якесь викривлення простору спостерігається, часткова втрата орієнтації.
  
  – Чуєш, Миколо, – покликав він, коли залишилися одні. – У тебе буває таке, коли здається, ти тут – і тебе ніби немає? Ніби ти в іншому місці?
  
  – Буває, – озвався той. – Це значить – похмелитися треба.
  
  – Не можна, – суворо зауважив Шурка. – З ранку начальство сновигає.
  
  – То‑то й воно... Зараз би хоч тарілку гарячого українського борщу...
  
  – Краще б щів, з телячої грудинки, – патріотично сказав Вовченко.
  
  – Послухав би вночі мене, – пробурчав Волков, – сьогодні б уже тут не стояли... Мутант на волі гуляє. Ходячий мільйон...
  
  В цей час на підступах до митниці здалася впізнавана фігура Тамари Кожедуб. Тільки вона йшла чому‑то з України, в цивільному платті, проте ж з сумкою, в якій приносила Волкову сніданок. Микола в той же час пірнув під склепіння, вискочив на драбину башти і, замкнувши за собою двері, став спостерігати в оперативний об'єктив.
  
  Вовченко побачив Тамару з деяким запізненням, коли вона вже минула шлагбаум, тому його втеча був помічений і відзначений грізним окриком:
  
  – Куди? Тому!
  
  Однак залізні двері його сходи вже вибухнула, і брякнула важка, облогова засувка: митний храм будували з урахуванням терористичних часів, так що все, аж до збройного прориву бандформувань, передбачили. Штурмувати кріпосну башту з ходу Тамара не стала, а спробувала налагодити переговори.
  
  – Микола, отопри з‑хорошому, – сказала вона. – Погодься, обидва погарячкували, але тепер вже пізно... Тепер ми законні чоловік і дружина.
  
  Шурко не подавала ні звуку. Страх перед цією жінкою, забитий у підсвідомість, тут знову вивернувся і на яке‑то час позбавив розуму.
  
  Тамара постукала стуком, який був відомий в обох державах і якого як вогню боялися всі різномасті неплатники.
  
  – Відкривай, Микола ! Ти ж сам винен. Хто перед голою Любкой Когут на колінах стояв? Я тобі в помсту теж роздяглася. Що тепер згадувати старе, Волков? До речі, тепер я теж Волкова. А що, прізвище твоя мені завжди подобалася.
  
  – Я не Вовків, – здавлено промовив Шурка. – Я Вовченко!
  
  – Буде дурня валяти, Микола Семенович. Добром прошу, впусти дружину.
  
  – Ви мені не дружина, Тамара Шалвовна!
  
  – Тобто як не дружина, Микола? – У неї ще вистачало терпіння. – Тобі ж принесли свідоцтво про шлюб.
  
  – Нічого мені не приносили!
  
  – Як же не приносили, Микола? Я за це свідоцтво всю ніч замість приманки навколо села ходила. На мене мутанта ловили, як на живця! Стільки всього витерпіла! І між іншим, не спала, а вранці тобі борщ варила. Щоб тобі догодити, законного чоловіка. Нас відразу в двох рацс зареєстрували!
  
  – Я з вами не реєструвався!
  
  – Не упрямься, дорогий. Сільва одне свідоцтво тобі вручив та привітав, а одну мені. Сильвестр Маркович... Я навіть готова тепер бути під твоєю владою, Микола. Як скажеш, так і буде. Це я незаконна норовливої була, а зараз відразу стала покірна.
  
  Вовченко зашарудів по сходах, правда, було не зрозуміти – вгору або вниз. Але ці звуки надихнули Тамару.
  
  – Я тобі принесла сніданок, борщу гаряченького, зі свинячою грудинкою, – почала вона спокушати приємним, обволікаючим голосом. – І четвертинку... адже Ти зголодніла за ці дні без мене. Ну, відчиняйте швидше, милий! Не бійся, на службі чіплятися не буду. Чоловіковій дружині несолідно.
  
  Вона проникла вухом до дверей і прислухалась, але Шурка зачаївся. І тоді Тамара постукала окованным, як копито у коня, каблуком.
  
  – Рахую до трьох! – гримнуло під склепінням вежі. – Не відкриєш – рознесу тут всі! Всю вашу митниці з землею сровняю! Ти мене знаєш, Миколо!
  
  – Я не Микола! – у відчаї крикнув Вовченко. – Ну що ви, Тамара Шалвовна ? Вдруге плутаєте мене. Я Шурка, Олександр Вовченко!
  
  – Ну, все, Вовків! – Тамара поставила сумку. – Я тебе попереджала!
  
  І вхопившись за сталеву ручку, стала рвати з такою силою, що тремтіння, а потім і струс побігли по всьому митному храму. Мирно спав досі Семен Волков прокинувся від помітного коливання, виглянув у годинникової отвір і кинувся до сходів.
  
  – Що, почалося? – з цікавістю запитав він. – А я вам казав – впаде!
  
  Але і цього разу вежа встояла, бо будували турки, а вони вміли зводити подібні споруди та цемент не крали. Однак вмурований, закріплена штирями двері розхиталася і вилетіла з отвору. Звикла всюди ломитися, судовий пристав затягнула її в бік, підхопила сумку і спокійнісінько пішла по сходах. Вовченко відступав, поки не опинився на оглядовому майданчику, звідки шлях був єдиним – по повітрю. І ця обставина кілька привело його до тями. Тамару він зустрів вже без колишнього страху, як початківець фаталіст, догадавшийся, що від долі не втечеш.
  
  
  А вона піднялася в святилище і раптом стомлено впала на диван:
  
  
  – Замучив ти мене, Волков...
  
  – Тамара Шалвовна, – шанобливо сказав Шурко, – я Вовченко, ось мій паспорт...
  
  Поліз у кишеню сорочки, де звичайно влітку носив документи, і з подивом вийняв скоринки свідоцтва про шлюб. І так переповнений враженнями від минулої ночі, розум в цю мить не витримав і відмовив. В голові що‑то обрушилося і посипалося, немов скельця з розбитого калейдоскопа. А ще через мить він відчув якесь покійне умиротворення. Тамара ж взяла у нього свідчення, упевнилася, що все написано правильно, і прибрала до себе в сумочку.
  
  – Ну, тепер‑то ти не станеш відмовлятися? – миролюбно запитала вона.
  
  
  Шурка глянув на неї ясним дитячим поглядом:
  
  
  – Від чого?
  
  – Що ти мій законний чоловік, Волков Микола Семенович.
  
  – Ні, – сказав він. – А ви хто?
  
  – Микола! – смикнула було Тамара, але, вдивившись пильно, що‑то запідозрила. – Ти пив вночі? Фізіономія у тебе припухла. І фінгал під оком... Пив чи ні, кажи?
  
  – Не пам'ятаю, – щиро зізнався Шурка.
  
  
  Вона дістала з сумки четвертинку і судок з салатом, плеснула в склянку:
  
  
  – Гаразд, похмелись... Вважай, мальчишник справляв... Ну, пий, чого?
  
  
  Вовченко боязко взяв склянку, понюхав і відсахнувся:
  
  
  – Це що?
  
  – Горілка, не отрута! Поправ голівку.
  
  – Не буду. – Він гидливо відсунув склянку. – Який жахливий запах...
  
  – Гляди‑ка, з чого це тебе відвернуло? Перебрав, чи що?
  
  – Не знаю
  
  – Який‑то ти кволий став... Вже чи не закохався? В Ок‑санку Дременко? Чутки тут доходили...
  
  – Не знаю...
  
  Тамара знову що‑то запідозрила, але тепер вже не вдивлялася, а стала обмацувати його, смикати за волосся і м'яти вуха. Він покірно підкорився і лише ухилявся, коли було лоскотно.
  
  – Не збагну, – сказала нарешті. – На вигляд Волков, а на дотик – так ніби й інший мужик... Ти хто?
  
  – Не знаю...
  
  
  Тамара як‑то злегка зіщулилася і роззирнулася:
  
  
  – Стривай... А що ти тут робиш? Це ж не твоя митниця! Я на нашій шторки повісила, і диван був інший. Майже новий, реквизированный... Та це що?
  
  Вказала на рукомийник, привешенный в кутку. Потім виглянула у проріз, відсахнулася і втупилася на Вовченко. А той сидів і блаженно посміхався, накручуючи на палець волосся.
  
  – Ага! Здається, здогадалася! – Вона прибрала посуд з салатом і, слив горілку в четвертинку, загорнула пробку. – Ви з Волковим митницями махнулись? Це він так надумав провести мене? Сховатися? Думав мене ввести в оману? Свідоцтво тобі всучив, а сам за кордон?
  
  
  Спорядила сумку, потім схопила чоловіка за грудки і приперла до стіни:
  
  
  – Признавайся! Ти Вовченко?
  
  – Не знаю, – розгублено промовив той.
  
  – Тобі що, пам'ять відбило?! Де Вовків?!
  
  – Я нічого не пам'ятаю! Відпустіть!
  
  Тамара відпустила, схопила сумку і побігла вниз. В зоні контролю оглянулась, перетнула кордон, рвонула на себе двері на другу сходи. І мало не впала, оскільки та виявилася незамкненими. Одним духом подолавши шість крутих прольотів, влетіла на оглядовий майданчик. І тут ноги підкосилися...
  
  У святилище вже нікого не було, тільки в часовому отворі сиділа пара голубів.
  
  – Вовків?! – грізно гукнула Тамара – Не втечеш, Вовків!
  
  Її голос гримнув над Братково громовим раскатом, голуби злетіли, немов від пострілу, і вітер промчав над дахами.
  
  – Та я тебе... по сліду! – Вона потягла носом. – Як вовчиця, по сліду піду!
  
  Тим часом жрець Вовченко вислизнув із свого храму і, озираючись, побіг світ за очі...
  
  
  
  Глава 13
  
  
  
  Американець і з ним Дременко з перекладачем перебували ще під глибоким наркозом, і якщо перебинтованного і рудого від йоду Джона поклали на розкладачку обличчям вниз, то супроводжуючі його особи спали там, де наздогнав сон, – перетягувати їх на ліжку вже не було сил. Оксана сиділа біля пораненого, Сова все ще робила панель приладів, що‑то відмивала і отскребала, а дід метався від вікна до вікна або часто вискакував на вулицю.
  
  А там вже встало сонце, і осяяна з боку Росії хата була вся в довгих косих променях і плямах від зайчиків.
  
  – Йшов би ти спати! – гримнула бабка. – І не крутився під ногами...
  
  – Та я чекаю, коли почнеться. – Він все‑таки присів поруч з Оксаною. – Чого він там?
  
  – Нормальна Температура, пульс теж, – сонно відповіла та. – Нічого йому не зробиться...
  
  – Що у вас з Юрком‑то не склеїлося? Чому не порозумілися‑то? Боюся я за нього, немає і немає...
  
  – Порозумілися б, та... втік він. Через підлогу...
  
  – Ти його... не образила чи? Може, слово лихе сказала? Оксана в той час струсила з себе осоловелое стан і
  
  
  розправила плечі:
  
  
  – Не можу ж я ось так, відразу... на шию кинутися. Стільки років чекала! Хотіла трохи поламатися, я ж девуш
  
  ка видна ще, а він‑то... Щоб ціну мені знав, щоб інтерес у нього був.
  
  – Ціну знав! – пробурчав Куров. – Вічно так: ви ломаетесь – ми бігаємо... ось Куди він пропав? Кургыттара його в душу! А чому ти така спокійна?
  
  – Набридло хвилюватися, звикла. – Вона помацала пульс у пораненого. – Прийде, куди подінеться. Такі дівчата, як я, на дорозі не валяються!
  
  – Такі дівчата в старих дівках залишаються, – образився дід за онука. – Спочатку колупаються, все їм не так... А потім кують!
  
  – Ніби ви не ковыряетесь! – підслухавши їхню розмову, обурилася Сова. – Ну прямо такі порядні! Чесні! Хоч ікону пиши!
  
  
  Куров мовчки встав, надів чоботи і голосно грюкнув дверима.
  
  І від цього американець прокинувся. Але не засмикалася, не злякався, а, піднявши голову, втупився на Оксану, і раптом його напружене обличчя просвітліло. Він щокою сперся на кулак і промовив хрипкуватим голосом:
  
  
  – Oh, my lady! A beautiful lady! I'm dreaming or i'm dead?1
  
  – Лежи, хворий, і мовчи, – сказала йому Оксана. – Тобі ще не можна розмовляти. Хоча, втім, говори, на рані це не відображається.
  
  І, піднявши простирадло, глянула на туго перебинтованную сідницю. А Джон раптом дбайливо притягнувши до себе руку своєю прекрасною доглядальниці, поцілував її пальчики:
  
  – It's a dream! A dream! I see you again, I kiss your hand! Is it an action of anesthesia? Do I have hallucinations?2
  
  – Що ти там лепечешь, не розумію, – мовила вона, однак не відняла руку. – Ой, яка в тебе щока колючий!
  
  – Бач, кричав як різаний, – зауважила Сова. – А прокинувся після наркозу і начебто говорить як мужик. Поранені, вони всі такі...
  
  
  Американець, не відводячи погляду, спробував сказати російською:
  
  
  – О, рашен екзотик... Я любоф, любоф леді! Ви черева... чаровательный леді!
  
  – Ось і на нашому заговорив, – усміхнулася Оксана. – Чарівна, це я розумію. І любов теж. Що тобі сказати? Звичайно, чарівна! А ти бачив, щоб у нас були такі ж корови, як у вас в Америці? І не побачиш... Давай, говори ще!
  
  – Ей, ви не надто там розговорилися? Я ж чую, про що.
  
  – Про що, бабуся? Ти англійська розумієш? – Рука Оксани обережно вислизнула з долоні американця.
  
  – Коли про любов товкмачать – на всякому розумію. Хворому не годиться розмовляти!
  
  – Так у нього рана в дупі, нехай. Було б на користь, позитивні емоції, а від мене не убуде... Правду кажуть – він мільйонер? Чи так?
  
  – Кажуть, він з НАТИ, служить там.
  
  – Тобто на зарплати сидить?
  
  – Має, на зарплаті. Якщо тільки батьки багаті... Джон знову дотягнувся до Оксаниної руки:
  
  – I'll take you away to America! You will become the citizen of free country. You will be my wife! The richest woman on the continent! Just one word from you! The only word!3
  
  – Що ми таке говоримо? – кокетливо запитала Оксана. – Що‑то знайоме‑знайоме! Аж душа затремтіла... Бабуся, ти не розумієш, про що це він?
  
  – Та чого ж тут не зрозуміти‑то? Заміж хоче взяти, забрати в свою Америку... Але ж обдурить, кобель! В одному сириале показували: відвіз дівчину в іншу країну, спокусив і кинув. А вона пішла на панель.
  
  – Куди‑куди?
  
  – Так на панель, куди! Ніби не розумієш... Оксана і зовсім розвеселилася, солодко потягнулася:
  
  – А ось візьму і погоджуся!
  
  – На що це ти погодишся? – підозріло спитала Сова.
  
  – Заміж погоджуся. Якщо ваш онук, бабуся, мене не цінує, так хоч за американця вийти.
  
  
  Джон прислухався, покрутив головою і заговорив з жалем і пристрастю:
  
  
  – I don't understand... it's so pity! I understand not a word! But I will learn! Do you agree, oh, my Russian goddess? I will put the whole America down to your feet!4
  
  
  Бабця теж в свою чергу прислухалася і відмахнулася:
  
  
  – Бреше! Багато обіцяє – значить, бреше...
  
  – Ну чому обов'язково бреше? Може, у нього любов з першого погляду?
  
  
  Американець стрепенувся:
  
  
  – Любоф, любоф! Джон любоф! Рашен любоф! Оксана задоволено і сумно розсміялася:
  
  – Ось бачите, закохався. А ви кажете, бреше...
  
  Сова кинула ганчірку, підійшла і, взявшись у боки, подивилася на одного, потім на іншу.
  
  – Не прикидайся дурепою, – сказала проникливо. – Ніби сама не бачиш... Він же боягуз! Он як верещал: партизани, мафія! Силоміць зробили операцію. Скажу тобі по секрету: в госпіталі вони всі закохуються, будь поділ покажи. Поранені, вони як п'яні. А заживе у нього – відразу і забуде. Он дід теж! І помилилися.
  
  Дременко, який спав на лавці, несподівано сів, як ванька‑встанька, і зовсім тверезим голосом запитав:
  
  – Чую я, про що це ви тут розмовляєте ! А ти, Єлизавета Трохимівна, не встрявай, коли молоді розмовляють. Тобі‑то яке діло?
  
  – Ага! – посміхнулася та. – Підслухав! І що? Загорівся? Надумав американцеві доньку віддати?
  
  – Не твоє діло! – відмахнувся голова і пхнув в бік перекладача. – Досить спати, працюй! Перекладай! Тут такий цікавий розмова відбулася.
  
  
  Той підскочив, завертів очима:
  
  
  – Стріляють? Партизани?
  
  – Не стріляють, а кажуть. А ти спиш на роботі! Перекладай!
  
  – Але Джон мовчить...
  
  – Звичайно, тепер мовчить, все вже сказав. Думаєш, чого він їй руку‑то тисне?
  
  – Це не перекладається...
  
  Сова образливо піджала губи, схопила ганчірку і почала відтирати пічну плиту, гнівно виблискуючи очима. А Дременко пересів ближче до Оксани і з цікавістю глянув на Джона:
  
  – Скажи‑но мені, доцю, у нього яке поранення?
  
  – А чого це ти наслідок наводиш? – устряла Сова. – Самі ж підстрелили американця, а тепер самі допит влаштовують...
  
  – Вас, Єлизавета Трохимівна, не питають! Так чим його поранили?
  
  – Ти в моїй хаті! – обурилася Сова. – І не одергивай! Совість‑то май!
  
  – Я голова адміністрації! І проводжу дізнання.
  
  – Ой‑їй‑їй – голова! Ти голова у хохлов! А сидиш в Росії!
  
  
  Тарас Опанасович її проігнорував.
  
  
  – Чим, кажеш, поранений?
  
  – Осколком. – Оксана забрала свою руку від Джона.
  
  – Де осколок? Мені потрібен для звіту. Мене спитають.
  
  – В таз кинула, не знаю...
  
  – Єлизавета Трохимівна, де осколок?
  
  – Я що, осколки ваші збираю? – огризнулася вона. – У нас своїх вистачає. З Степана он досі виходять, і з мене...
  
  Джон завібрував, піднявся вище і заговорив уривчасто. Перекладач закліпав очима і ротом одночасно.
  
  – Перекладай! – велів Дременко.
  
  – Пане єгер... Це він вас так називає... Хочу вам сказати, пане єгер... Це доля. Я зустрів вашу дочку.
  
  – Зустрів, ну і що? Що далі?
  
  – Я щасливий, – все ще блукав очима перекладач, видаючи сум'яття. – Тобто він щасливий... Ваша дочка прекрасне! Я щасливий, що пішов на мутанта і мене підстрелили російські партизани. В саме серце.
  
  
  Тарас Опанасович обімлів:
  
  
  – У нього що, ще одне поранення в серце? Немає ж нічого!
  
  – Це в переносному сенсі, тату, – допомогла Оксана. – Він мені в коханні освідчився.
  
  – Мати твою! – захоплено вилаявся батько на адресу перекладача. – За що тобі гроші платять?! І що, заміж покликав?
  
  – Зрозуміло. Ми вже в тому віці, коли освідчився – і відразу пропозицію.
  
  – Моє серце належить вашої дочки, пан єгер, – почав намагатися перекладач. – Я ніколи не зустрічав такої чарівної дівчини! Не знаю ваших звичаїв... Прошу руки вашої дочки, пан єгер!
  
  – Що це він все – єгер, єгер? – здивовано запитав Дременок. – Я ж голова! Скажи, щоб головою називав. А то виходить, Оксана дочка якогось‑то єгеря...
  
  – Він просить руки... загалом, начебто хоче одружитися.
  
  – На кому, балда?! Я повинен точно знати! А то скажуть, підстрелили, а потім ще й насильно одружили! Нехай скаже при свідках! Чітко і виразно. Щоб не отперся потім.
  
  
  Джон схопив руку Оксани і притиснув до грудей:
  
  
  – Любоф! Джон любоф!
  
  
  І знову заторохтів по‑американськи.
  
  
  – Я хочу одружитися з вашої дочки, – зізнався перекладач.
  
  – Так ти мені і на хрін не потрібен! – перебив Тарас Опа‑насович. – Що американець говорить?
  
  – Він хоче одружитися з вашої дочки.
  
  – Фу, ну нарешті‑то. – Дременко витер лоб. – Всі чули?
  
  – Я нічого не чула! – задерикувато відповіла Сова. – Зле ти затіяв, сват!
  
  – Який я тобі сват? – Він дав перекладачеві кулаком по товстій дупі: – Іди і розшукай пана Кушнера! Кулею! Ми зараз їх і оженим... Скажи, американець кличе!
  
  
  Бабка стрельнула поглядом на Оксану:
  
  
  – Ну, а ти що сидиш, як дівка? Мыкнула б хоч.
  
  – Я біля хворого чергую, – байдуже промовила та. – Що мені мукати?
  
  – А згодна? – схаменувся Тарас Опанасович.
  
  – За американця? – Вона знову потяглася і позіхнула. – Звичайно, ні...
  
  – Як – ні? Ти що говориш? Тобі робить пропозицію громадянин Сполучених Штатів! В Америку відвезе!
  
  – Не хочу я ні в які ваші штати. Мені б поспати годинку...
  
  – Ксана!
  
  – Потім, у мене є наречений, дочекалася, витерпіла... І що, піду тепер за будь‑то американця?
  
  – Не за якогось‑то! За самого справжнього!
  
  – Тату, не чіпляйся. Сказала – не піду.
  
  – Дочка, не губи! – заблагав голова. – У мене серце!
  
  – У всіх серце, – ліниво мовила Оксана. – І в мене теж... От якби Джон завоював його! Якби підкорив ніж‑небудь! Як Юрко. Тоді б ще подумала...
  
  Перекладач нарешті‑то увійшов у колію і тепер працював мовою, як двуствольный кулемет, стріляючи в різні сторони:
  
  – Містер Странг клянеться... Він завоює серце прекрасної Оксани. Він вивчить російську мову. Він подарує тобі віллу і автомобіль «мерседес».
  
  – Та на що мені його вілла? Коли у мене своя хата є, а у тату-машина гарна, майже нова. Між іншим, з Німеччини пригнали, всього шостий рік пішов...
  
  
  Американець вислухав перекладача і перевів погляд на Оксану.
  
  
  – Ну хочеш, я подарую тобі острів? У мене є один острівець в Середземному морі, купив випадково... Хочеш свій острів?
  
  – Та здався мені твій острів... – Оксана знову позіхнула і підбадьорилася. – Ніби своїй землі немає. Он її скільки! Бери не хочу. Острів... Знайшов дуру. Візьми землю, так на ній сіяти доведеться... Не вмієш ти завойовувати серце дівчини. Я такий подаруночок хочу, щоб ні в кого не було, щоб все від заздрості здохли.
  
  Перекладач став чому‑то говорити тихіше, чи не шепотіти що‑то американцеві, дивлячись на Оксану. І чим більше шепотів, тим сильніший той надихався і, можна сказати, розквітало. І нарешті видав гнусавую фразу англійською, але привабливим тоном.
  
  – А хочеш черевички? – повторив інтонацію перекладач. – Я читав російську літературу, Гоголя... І там є одна історія. Можу добути тобі черевички, які носила цариця Катерина!
  
  – Ксана, не ломайся! – дещо розгублено помітив Дременко і показав кулак перекладачеві. – Він же тобі острів пропонує, дура! Царські черевички!
  
  – Тату, ну навіщо мені це мотлох? – задумливо запитала Оксана. – Нічого собі – Екатеринины... Та я будь-контрабандиста нині ще красивіше куплю, такі, що і цариця не носила...
  
  
  Джон послухав перекладача і відчайдушно засяяв очима:
  
  
  – Ти змучила мене, російська леді. Скажи сама, що ти хочеш? І всяке твоє бажання я негайно виконаю! Що ти хочеш?
  
  
  Вона важко зітхнула:
  
  
  – Відверто кажучи, я й сама не знаю, що хочу! Бачиш, а ти нічого такого придумати не можеш. Фантазії у тебе нема... Що я хочу? Гаразд, якщо ти такий недогадливый попався. Якби я погодилася заміж за тебе, то от би що... То з свого села нікуди не поїхала б. А ти, Джон, залишився жити тут.
  
  – Навіщо тут? – злякався Тарас Опанасович. – Смієшся, чи що?
  
  – Звичайно ж, тату, сміюся. Не звертай уваги. – І прошепотіла: – Я його відразу хочу під каблук загнати.
  
  – Це нічого, – з острахом погодився батько. – Гляди не переборщи...
  
  – Немає проблем, – сказав перекладач. – Сьогодні ж я отримаю подвійне громадянство. Надіслані факсом.
  
  – Яке? Подвійне ? А пішов ти зі своїм подвійним! Щоб бігав туди‑сюди, туди‑сюди? Звалив до себе за океан і залишив молоду дружину! А я сиди і чекай знову? У твоїй віллі? – Оксана раптом заплескала в долоні. – Знаю, що хочу! Придумала! Хочу, щоб ти став москаль! Ну, чи хохол, мені все одно. Щоб не говорили, що пішла за американця за розрахунком!
  
  
  Сова тут вже не витримала і брякнула сквородкой на плиті:
  
  
  – Ну от що ти мужика дражниш? Мені вже його стало шкода! Що ти його навиворіт‑то вивертаєш? Якщо сама заміж не хочеш за нього?
  
  – Хочу з усіх сторін подивитися, – бездумно розреготалася та. – Цікаво ж! Я своїх мужиків з виворітного бачила, а американських ще немає.
  
  – Ну ти стерва, Оксанка! – не стрималася бабка. – Бідний Юрко...
  
  
  Схоже, сміх норовливої леді був розцінений позитивно і дав надію.
  
  
  – Я зараз же відмовлюся від американського громадянства! І отримаю російське! Чи українське. У мене є такі можливості. Мені лише потрібен апарат космічного зв'язку.
  
  – Ось, правильно, – схвалила Оксана. – А то будеш все життя своєму президенту дзвонити так мене ракетами лякати Що б ще таке попросити? По‑російськи ти у мене
  
  швидко розмовлятимеш, це можна і не просити. Звати тебе я стану просто Ваня. Так, що ще? Ага! Матінку свою в Росію не возити, я свекровок не люблю. Почне ще життя вчити...
  
  – Все буде виконано, богиня, як ти хочеш! – клятвено виголосив перекладач. – Ніколи не побачиш ні мами, ні тата... Хоча у нього дуже багато родичів. І дуже багатих родичів.
  
  – Нехай гроші шлють, а самі не їздять.
  
  – Він так і передасть!
  
  
  Оксана мрійливо дивилася у стелю:
  
  
  – Ну, пити ти і так не будеш... Що стосується повноти, то я люблю струнких чоловіків. Та ти тут особливо‑то не разъешься... От біда, випадок представився, а попросити нічого! Гаразд, Ваня, на сьогодні вистачить. Решта завтра придумаю і скажу. От якби ти ще сказав, як Юрко, – ба‑тур тыала хотун, тоді б взагалі питань не було. А поки що від манди кель.
  
  – Він зробить все, що побажає його обраниця! – запевнив перекладач. – Але ці слова неможливо перевести – ба‑тур тыала хотун. Це якою мовою?
  
  – Шаманський...
  
  – Містер Странг неодмінно його вивчить! А зараз йому потрібен космічний апарат. Пан єгер, негайно доставте містерові апарат.
  
  – Добре, – обережно сказав Дременко, багато чого не розуміючи з того, що відбувається. – Тільки ти не ображайся, Єлизавета Трохимівна. Американця у вас покину, а зброю заберу. Так, на всякий випадок.
  
  – Що ти, сват ? По якому праву? Трьохлінійку вже забрали, у діда наган відняли!
  
  – Незаконне зберігання. І заради безпеки нашого гостя!
  
  – Так що ми йому зробимо? Ми ж операцію он провели...
  
  – Мало що... Вилучав! – І покотив кулемет до української двері. – Від гріха подалі. І від спокуси.
  
  Але тут помітив на дідовій половині автомат прихопив і його, а потім ще дістав з‑під лавки авоську з
  
  
  гранатами Ф‑1.
  
  
  – Ну ось що вам стільки зброї? – запитав. – Проти кого? Конфисковываю. Ніби добровільно здали. Папери потім напишемо.
  
  – Сват, не смій! – кинулася було до нього Сова, але дверний отвір, немов у бочці затичка, затулив перекладач. – Це що, знову роззброєння? І так вже з цибулею залишилися, навіть стріл немає! А по якому праву ти розпоряджаєшся? Гей, сват?
  
  – Я тобі не сват! Звикли – сват, брат, кум... Який я тобі сват?
  
  – Ну гаразд, не сват, а що тут командуєш? Ти хто такий?
  
  – Депутат Верховної Ради!
  
  – Ой‑їй‑їй, демутат! І хто ж тебе призначив?
  
  – Батько Гуменник і призначив. Сказав, якщо американцеві сподобається полювання – будеш депутатом, як пан Кушнер! Серу Джону, сама бачиш, сподобалося, задоволений! А видам Оксанку за нього – буду за цим американцем як за кам'яною стіною! У президенти висуватимуся!
  
  – Так не піде вона за американця твого, – втомлено огризнулася Сова. – У неї є наречений, наш онук, Юрко. Для нього та зброя бережемо.
  
  – Годі морочити голову своїм онуком!
  
  – Тату, поверни бабусі кулемет! – зажадала Оксана. – Негайно. Це придане Єлизавети Трохимівни.
  
  – А ти не лізь! – осмілів батько. – Невідомо ще, хто підстрелив мого зятя! Даремно він, чи що, кричить: партизани?
  
  – Так у нього осколкове поранення!
  
  – Де осколок? А? Загалом, вилучав!
  
  – Поверни кулемет, тату! Як не соромно! Це ж придане бабусі!
  
  – Отступись, – відмахнулася бабка. – Нехай бере. Не дарма кажуть, НАТА на Схід йде. Ось вже й до нашої хати докотилася і руйнує...
  
  
  Оксана глянула на годинник, потім на американця:
  
  
  – Пора наркоз приймати, – і налила в склянку горілки. – Давай‑ка, милий, підніми голівку. Тобі зараз потрібен здоровий сон.
  
  
  Джон жадібно випив і ніжно взяв руку своєї доглядальниці.
  
  
  – Пропиши‑ка і мені наркозу, – попросила Сова. – Під наркозом воно легше жити в наш час...
  
  – Джон готовий з ваших рук і прийняти отруту. – Перекладача пробивало на сльозу. – Він готовий стати вашим слугою, про прекрасна леді. Тому що він зійшов з розуму... тобто втратив розум.
  
  Обвішаний зброєю і задоволений голова адміністрації впрягся у кулемет і взявся за ручку української двері.
  
  – Нехай особливо‑то не втрачає, але ж помітив від
  
  
  порогу. – І горілки багато не давайте. Дурков у нас і так
  
  повно, тверезих американців немає
  
  Куров відшукав Юрко в крем'яною ямі за селом, коли Братково вже оживало: наоравшиеся півні топтали курей, а навколо митної вежі носилися численні зграї голубів, невідомо навіщо слетевшихся звідусіль. Просто навала яке‑то, причому ці птахи миру чому‑то гадили на льоту, і червона цегла митного храму поступово ставав рябим від посліду.
  
  Онук стояв розпрямлялася і з гордо піднятою головою, навіть здавалося, горб злегка зменшився і розгорнулася скуко‑женная груди. Вітер пушіл його волосся, прикриваючи лисину, і тріпав лоскутья оленячої малиць: за стіною на горизонті назрівала гроза і начебто намічався довгоочікуваний дощ.
  
  
  – Ось ти де! – Дід дещо‑як продерся крізь терня. – Я його ходжу шукаю всюди ! А він тут... Сховався!
  
  – Юрко не сховався, – досить чисто відповів онук. – Юрко чекав, коли впаде стіна.
  
  – З чого це вона повинна впасти?
  
  – Шаман Юрко знайшов Арсан Дуолайя, злий дух. І зробив йому канув.
  
  – Знайшов? От і добре... Пішли додому! Там розкажеш.
  
  – Юрко убив Арсан Дуолайя! Убив злий дух!
  
  
  Дід сів на камінь біля краю ями і витягнув втомлені ноги.
  
  
  – Ну, вразити‑то ти його вбив, – промовив він. – А ось убити не вийшло. Ти йому в м'яке місце догодив.
  
  – Шаман Юрко застрелив злий дух з шаманського лука. Священної стрілою канув!
  
  – Гаразд хвалитись‑то, внучок. Бачив я цього Арсана – живий він... та й на злого духа‑то не схожий.
  
  – Як це сказати?... Голова, голова адміністрації айбасы мертвий. Арсан Дуолайя смерть, бизда! Стіна повинна впасти!
  
  – Та живий, кажу, цей американець, Юрко! Операцію йому зробили, наконечник від твоєї священної стріли дістали...
  
  – Американець живий – злий дух мертвий.
  
  – Це як же? – зацікавився Куров. – Що‑то не зрозумію.
  
  – Арсан Дуолайя заліз у кириккитте... Іл‑гынна тыстыллер, називається, вселення. У кириккитте забрався, як в чум. І жив.
  
  – Ага, зрозумів, в дупі у американця?
  
  – Шаман Юрко кириккитте стріляв. Американець кричав, верещав, біг – ай‑яй‑яй! Злий дух виходив. Арсан Дуолайя вищав.
  
  – Та вже, верещав‑то він, наче ріжуть, – підтвердив дід. – Але ж заживе у нього ця кириккитте.
  
  – Злий дух вийшов, побіг. А Юрко стріляв і вбив Арсан Дуолайя!
  
  – Ось воно як! Ну і що тепер, злого духа не буде? Онук кілька обвял, і урочистість в його промовах
  
  
  пригасла:
  
  
  – Буде ще, оживе. Юрко камлал, священним ножем Арсана різав на дві частини. Два різних сторона кидав. Один туди, за стіну, один тут. Стіна повинна впасти! А щоб злий дух назавжди вбити, треба зібрати багато шаман. Треба розрубати голови Арсана на тисячі шматків. Розвезти на тисячі оленів по всій тундрі. Щоб злий дух ніколи не міг зібратися весь і ожити. Кубатыныны зробити. Санаабар кириккитте! Кургыттара канув Арсан зробити ! Але в цій тундрі немає тисяча шаман, немає тисяча олень. Юрко один...
  
  – Чому ти сам? Ми теж з бабою всю ніч шаманили.
  
  – Кундал поганий у Юрко, ынеркии мало‑мало. Стіна завалиться – в‑у скільки ынеркии буде! Один на тисячу шматків Арсан різав, один би по всій тундрі носив і кидав!
  
  – Нічого, нічого! – підбадьорив онука Куров. – Ми його потім знову вб'ємо! Вб'ємо, розрубаємо і розвеземо. Пішли, зараз горілки дістанемо, поснідаємо... А потім ти заснеш, щоб кундалу набратися. Адже ти втомився, Юрко, перехвилювався... Дівки, вони з розуму зведуть, і ынеркии позбавлять, щоб їх хо‑тун побрал. Ну, йдемо?
  
  Юрко вибрався з ями і пішов було за дідом, але тут голубині зграї почали носитися над стіною, перекидатися і всхлопывать крилами.
  
  – Не можна йти! – піднісся він. – Птахи айбасы чують! Дивитися буду, як впаде стіна!
  
  – Так ми і в віконце подивимося! Йдемо‑ка додому. Там бабуся приготувала сніданок... Потім заліземо з тобою на піч...
  
  – Не можна сидіти на печі, коли валиться стіна! Айбасы побіжать на всі боки! Стріляти треба! Айбасам відразу смерть, бизда робити.
  
  – А ми з собою на піч кулемет візьмемо! У бабки такий кулемет зберігся!
  
  – Злий дух не боїться кулемет! Священна стріла боїться, з кістяним наконечником!
  
  – Так підемо, стріл наробимо. А то у тебе не залишилося. Ніж у айбасов гатити станеш?
  
  – Стріла не залишилося... – гірко промовив Юрко. – Злий дух багато...
  
  – Ось і наробимо, щоб на всіх вистачило! – Куров спричинив онука за собою. – Бач, злі духи які стали, вже з кулемета не візьмеш, санаабар! А раніше від кулемета драпали – шуба загортали!
  
  – Ці духи прийшли з кам'яного століття. Тільки стріли бояться! Арсан Дуолайя... Арыы! Хатыныны арыатын кургыттара шаман! Айбасы в кириккитте іл‑гынна тис‑тыллер камлать. Розумієш, дід Курей? Давно кричу – ніхто не розуміє. Не можу ще сказати всім. Багато слова забув...
  
  
  І поліз назад у яму.
  
  
  – Я чую, про що ти... І в мене, Юрку, теж слів не вистачає. У кожному з нас айбасы, це вірно. Серця у нас жадібні, очі завидущие, руки загребущі. І правда, як в кам'яному столітті живемо, щоб набити утробу. А хіба за багаті харчі в атаку підеш?
  
  В цей час в тернику хто‑то заворочался, і скоро з кущів виліз спочатку козел, а за ним Сова.
  
  – Молодець, Стьопка, – похвалила баба. – По сліду знайшов... І чого ви тут розсілися?
  
  – От, чекаємо, коли стіна завалиться, – сумно промовив Куров. – І айбасы побіжать. А вона, зараза, варто...
  
  – Ви тут чекаєте! – з ходу пішла в атаку Сова, між тим дістаючи з кошика харчі. – А нас роззброюють! Сват мій кулемет забрав, автомат твій спер і гранати. НАТА у порога стоїть, а ви чекаєте, мужики!
  
  – На передовому рубежі стоїмо.
  
  – Ну, стійте, стійте ! А твою Оксанку, внучок, скоро американець забере!
  
  – Не можу одружитися, – сказав Юрко. – Поки стіна стоїть.
  
  – Снідати‑то будеш?
  
  – Їжа погано, кундал слабкий, коли пузо міцний.
  
  – Ось, нічого вже не хоче, – затужила бабка. – Мабуть, скоро помре.
  
  – Тіпун тобі на язик ! Ти що мелеш? Що мелеш? Хлопець у розквіті сил! Айбасы тебе забирай!
  
  – Так нічого не хоче! Ти он який ненажерливий був, коли воював. А як інтерес до життя зник, значить в кургыт‑тари канув.
  
  – Поганий я шаман, дід, – знову вдарився в самокритику Юрко. – В школі погано вчився.
  
  – Я тобі весь час говорив: вчися, старайся, Юрко, – навчально промовив дід. – Все одно дурнем помреш. Так ні! Спохопився тепер!
  
  – Треба було йти в школу чорний шаман.
  
  – Що ж не пішов? Балда!
  
  – Туди конкурс був великий, як на юридичний факультет.
  
  – В школу білих, менше? Юрко яєчко взяв, але їсти не став:
  
  – Там взагалі конкурсу як. Великий недобір. Посилали, хто під скорочення потрапив на алмазній трубці. І там навчали шаляй‑валяй... Навчали даром, безкоштовно. Вчитель магії вогняну воду пив, камлать вчив оленячий пастух...
  
  
  Сова слухала, розкладала їжу по мисках і чистила варені яйця.
  
  
  – У нас в церкві диякон молодий прийшов, – між іншим сказала вона, – так «Отче наш» ще по шпаргалці співає. Кажуть, теж з‑за скорочення в семінарію потрапив...
  
  – А ти що, перефарбувалася? – уїдливо запитав Куров. – У церкву тепер ходиш? А все кричала – комсомолка!
  
  – Так тепер всі комсомольці там, – простодушно зізналася бабка. – Вони так і називаються – комуністичні мольцы... Так от раніше, бувало, вийде диякон‑то так як заспіває! Особливо коли вінчають! Наречена стоїть – лебідь біла! Наречений при ній... Ну, буває, і нічого наречений... А над нареченою тримають вінець золотий. І співають всі, співають! Ех! А нині...
  
  
  Дід налив собі склянку горілки, хопнув одним духом і шматком сала закусив.
  
  
  – Та що згадувати – «раніше бувало, раніше бувало»! – сердито заговорив він. – Шаманство нині не діє, ось що! Пам'ятаєш, коли я на німецькому штабі вночі їхній прапор зняв, а червоний повісив? Пам'ятаєш, як вони з села "драпонули", а весь народ на вулиці вийшов, як на свято ? А нині що бачиш? Ми з тобою всю ніч камлали, стовпи розгорнули, прапори поміняли. Ніхто й не помітив, у ырыатын тутан!
  
  – Як це ніхто не помітив? – заперечила стара. – Стіна ще не впала, але айбасы побігли. Зараз йшла, дивлюсь – на митниці нікого немає. Кажуть, "драпонули" митники. Так контрабандисти тепер безпосередньо прут, машини туди‑сюди...
  
  – У тому‑то й річ! Айбасам на руку пошаманили ми з тобою. У них же у всіх подвійне громадянство. Одне від доброго духа, одне від злого. Ось вони і бігають туди‑сюди, туди‑сюди... А коли подвійне, значить, жодного немає! Хіба на таких подіє шаманська сила? Чумак з Кашпировским, хохли‑то ці, по телевізору шаманили, шаманили та у підпілля пішли. Вони, мабуть, не те що наш Юрко, не прискорений випуск за плечима мали. Дружина у Котенко посиділа біля телевізора – вагітність розсмокталася. Це нині вона щороку народжує...
  
  – Нічого і не розсмокталося! – заперечила Сова. – Тільки замість пацана дівку принесла.
  
  – Так що, я сам не пам'ятаю? – і зовсім завівся дід. – Бувало, горілку зарядишь, стакан хряпнешь – тиждень п'яний!
  
  Зарядженої водички вранці попив – і роги в землю... Не знаєш тепер, яке шаманство і придумати.
  
  – Які рогу? – заметушилася тітка. – Що ти хочеш цим сказати?
  
  – Алегоричні роги!
  
  – Тоді гаразд. – Стара примружила очі. – Може, сьогодні вночі піти та червоні прапори повісити? Червоні‑то помітніше. По телевізору бачила: биков дражнять, корида називається. Хрещеник розповідав, народу приходить – хмара! І всі кричать, нервові робляться... Може, стіну‑то цю і рознесуть?
  
  – Чекай, рознесуть... Вона ж годувальниця! Прибери стіну – це ж знову працювати треба. В радгосп, на свинарник. Або на каменоломню. Айбасы її берегти як головне демократичне завоювання.
  
  – Тыала хотун, – подав голос Юрко. – Великої справи хочу! Сова тут же переорієнтувалася:
  
  – Слухай, діду ! А що, якщо його в Державну Думу визначити? Чи в Верховну Раду? Сват‑то он уже в груди волохаті стукає, мовляв, я вже демутат! Гуменник призначив. Або ще призначить...
  
  – Там своїх шаманів вистачає, – спочатку не погодився Куров, але потім передумав: – Воно, звичайно, добре в Думу. Там айбасов багато, і всі на виду. Так популярності в онука нашого нема.
  
  – Був би Юрко генерал, якого з кремлівської хати виставили. Або псих який‑небудь. Ну, який з правами людини боровся. Тоді пряма дорога. Пам'ятаєш, раніше‑то як вибирали?...
  
  – Знову – «раніше»? – гримнув дід. – Не смій згадувати! Про сьогоднішній день говорити треба! Юрка пристроювати куди‑то доведеться. Не в контрабандисти ж йому? Якщо б він на шаманстві популярності набув, можна було і про Думу подумати...
  
  – Тундара більше не хотун, – капризно заявив Юрко. – Тут хочу великої справи ! А кундал слабкий. Треба мухомор їсти.
  
  – Так я принесу тобі мухоморів, – гірко пообіцяла бабка. – Нині добрих грибів нема, а цих повно... З'їж доки ніжку Буша?
  
  – Третій око закривається, погано бачить... Мухомор треба!
  
  – Буде тобі мухомор, Юрко, збігаю! Може, доки яєчко? З гірчицею і маниезом?
  
  – Не чіпляйся ти до нього зі своїми яйцями! – обсмикнув Куров. – Ми про працевлаштування толкуем. Як його висунути в Думу...
  
  – Бачиш, заклинило онука на мухомори, – посожале‑ла Сова. – Висунути‑то ми можемо, але від кого ?... Від твоєї Київської Русі не можна, не пролізе. Сепаратизм називається. Раніше на сепараторах тільки молоко проганяли, а тепер цілі держави. Вершки в одну сторону, обрат в іншу...
  
  – Про раніше щоб більше не чув! – відрубав Куров. І тут його осяяло: – Єлизавета, радість моя!
  
  – Що, Степанушка? – розм'якла та в мить.
  
  – А якщо Юркові в Раду піти від чорнобильців? Його ж все одно за мутанта приймають? Так сказати, пригнічений меншість, замовчування радіоактивного зарази... На цьому чистіше, ніж на вклоняються, можна зіграти!
  
  – Нечесно, – подумавши, сказала бабця. – Юрко не го‑дант, а шаман і наш онук. Що ж ми його в убогі запишемо?
  
  – І то вірно. А потім, що в Раді, що в Думі – скрізь своїх мутантів ущерть. Тільки батур тыала хотун нема.
  
  А козел в цей час продерся крізь терня до стіни і давай її рогами буцати – начебто і мухоморів не їв. Сова ж на нього подивилася і каже:
  
  – Знаю, як велику справу зробити. На шаманском так буде – халаам арыы, долгунуну лабба. Урун вюрюмечи, ана‑бар кубатыныны лабба і до чортової матері. Айбасы навік запам'ятають. Дешево і сердито.
  
  
  Дід з онуком лише переглянулись...
  
  
  
  Глава 14
  
  
  
  Вони вибралися з труби тунелю, відійшли трохи вбік і з задоволенням повалилися на траву. Лежали, дивилися в небо і на перший погляд нагадували відпочиваючих після важкої роботи контрабандистів.
  
  – На батьківщині і повітря який‑то особливий, – зауважив Гуменник. – Чуєш, Лях? Росія...
  
  – І дим вітчизни нам солодкий і приємний...
  
  – Приємний, але одяг видобувати треба, – уклав бать‑ко. – Слухай наказ, осавул... Проберись в село і купи там пару спортивних костюмів.
  
  – Слухаю, батьку! – відгукнувся охоронець і сіл.
  
  – Не годиться... слід Відповідати: слухаюсь, пане отаман. Звикай, Лях. Через рік я повинен увійти в раду отаманів Війська Донського, а ще через пару – його очолити. Програма‑мінімум...
  
  – Батьку, дивись! – раптом перебив Геббельс. – Баби. Самі до нас йдуть. У Росії все набагато простіше.
  
  Від густого чагарнику, де був замаскований вихід з тунелю, йшли три навантажені тюками жінки. Вони навряд чи що бачили довкола, бо громіздка вантаж затуляла огляд, тому помітили двох голих чоловіків, коли мало про них не запнулись. Контрабандистки нітрохи не злякалися, навіть навпаки, звалили ношу на траву і воззрились з цікавістю.
  
  – Ви хто? – запитала молода і найжвавіша. – Мутанти, чи що?
  
  – Мутанти, – усміхнувся Гуменник. – У вас закурити не знайдеться, панянки?
  
  Жвава неприховано і оцінююче озирнула його прищуленим поглядом, і батьки це здалося знайомим.
  
  – Що, вуха опухли? – запитала з кличе усмішкою.
  
  – Одяг вкрали, – поскаржився він. – Разом із сигаретами.
  
  – І з гаманцем?
  
  – Ні, гаманець якраз залишився цілий, – вчасно і досить органічно вступив Лях, дістаючи з трусів гаманець. – Ми заплатимо.
  
  – Дивіться, дівки, – усміхнулася молодиця. – Мутанти при грошах стали ходити!
  
  
  Охоронець вийняв сто доларів – купюри менше не було:
  
  
  – Здачі не треба.
  
  – Ви що, мужики, хворі? – В очах жвавої промайнуло недовіру.
  
  – Ми цілком здорові, – зауважив Гуменник. – Ми просто обкрадені.
  
  – Що, правда, чи що? – Вона просунула руку в один із тюків і дістала блок «Мальборо». – Гаразд, візьми так...
  
  – За так не візьмемо. – Лях сунув їй стольник. – На здачу принеси нам одяг. Пару спортивних костюмів. Виручи, сестра.
  
  – Вас справді обікрали?
  
  – Ну так! – весело сказав батько. – Лягли засмагати на сонці і заснули. Прокидаємося, одягу немає...
  
  Жвава що‑то запідозрила і на мить відвела очей у бік виходу з тунелю:
  
  – Що ви тут робили?
  
  – Кажу ж – відпочивали, – відкрито посміхнувся Гуменник. – Красуня, а я тебе знаю. Ми вже зустрічалися.
  
  – Де це ми зустрічалися?
  
  – У нічному клубі.
  
  Льодок недовіри ніби розтанув, змінившись испытующим, багатозначним прищуром.
  
  – Тобі сподобалося?
  
  – Я був у захваті! А ти що, многостаночница?
  
  Вони вже розуміли один одного з півслова, тоді як дві інші жінки і навіть Лях спостерігали за ними з здивованим інтересом.
  
  – Конкуренція, – зітхнула жвава. – Я в нічнику тепер не буваю.
  
  
  Гуменник натреновано скочив на ноги:
  
  
  – Давай познайомимося, баядера. Руслан. А тебе?
  
  – Любов, – з гідністю, але без особливого ентузіазму відповіла вона.
  
  – Ах, Любов! Ти принесеш нам одяг?
  
  – Одяг? – роздумувала і що‑то вона зважувала. – Гаразд, принесу... Який розмір?
  
  – П'ятдесятий. Хочеш, ми допоможемо вантаж перенести? Так сказати, послуга за послугу...
  
  – Ні, ми самі! Тут недалеко машина. Відпочивайте, чоловіки...
  
  Контрабандистки звалили на себе тюки і, немов верблюдиці в пустелі, пішли стежкою суворо розміреним кроком, розгойдуючись при цьому в різні боки.
  
  – А я її не пам'ятаю, – зізнався Лях.
  
  – Погано. – Гуменник проводив поглядом тютюновий караван і знову розтягнувся на траві, але вже в тіні куща. – Тренуй зорову пам'ять... Я посплю, а ти охороняй моє тіло. І заодно продумай легенду.
  
  – У Росії все простіше, – повторив Геббельс. – Люди, баби, відносини. Довірливі вівці... З хохлами важче. Там тебе допитають з пристрастю, вивернуть... до Речі, коли ми‑то починали на Україні, можна сказати, теж в одних трусах. Пам'ятаєш?
  
  – Це незабутньо...
  
  – І пройшли тернистий шлях. І ось тепер починаємо спочатку...
  
  – Думай про себе, – сказав батько. – І поменше лірики. Не заважай спати...
  
  Перед тим як зануритися в сон, Гуменник подумав, що рідна земля і справді дає сили, якщо на ній спати ось так, голим і під відкритим небом. А Лях ще подумав кілька хвилин, ліг на живіт, щоб не ятрити забої на спині, і почав складати легенду, яка повинна була стати основою багатьох наступних років життя. Він навіть не створював її, а моделював, немов вправний архітектор будівлю, перш ніж приступити до його будівництва. І якщо ця уявна модель виходила квітучої, багатоплановою і гармонійною, то, доклавши незначні сили, можна було втілити її в реальність...
  
  
  Тобто матеріалізувати.
  
  Їх взяли сонних, причому дуже жорстко, і, не даючи схаменутися, почали не менш жорсткий, що пригнічує волю, допит. На двох було четверо здорових, явно бандитського вигляду братков, схожих один на одного ще чимось‑то, крім стрижки під нуль. Відразу вирахували головного, і тому Гуменник опинився в наручниках і з мотузковим зашморгом на шиї, а його охоронець лише з пакетом на голові.
  
  Запитань ставили всього два:
  
  
  – Хто послав?
  
  Тобто – «Чиї ви, до якого клану належите і чию волю виконуєте?» Але їх ніхто не посилав, і все, що вони робили – робили по своїй волі.
  
  – Хто здав тунель?
  
  Вони ж насправді не знали, кому він належить на правах власності і хто конкретно його здав. Втім, як і те, скільки коштує це китайське задоволення в умовах дикого контрабандного ринку.
  
  Тому ні той, ні інший не могли толком що‑небудь відповісти. Гуменник кілька разів втрачав свідомість від задухи і яке‑то час відчував стан невагомого і отдохно‑венного польоту між життям і смертю. А прокинувшись і розуміючи, що в черговий раз політ цей обірветься, зізнавався у всіх смертних та інших гріхах.
  
  – Я батько Гуменник, – хрипів з останніх сил. – Особистий представник президента України.
  
  
  Але хто б йому, голому, повірив у той час?
  
  
  – Я росіянин, – відкривався він, не знаючи вже, чим собі допомогти. – Я москаль. Але тиснув абхазів на стороні Грузії. Стріляв у албанців у Косово і румун в Придністров'ї! Мочив росіян у Чечні. І у всьому цьому каюсь!
  
  Однак кати були такі далекі від політики, що, мабуть, вважали все це маячнею запаленої тортурами свідомості.
  
  
  Тим паче – хто б прийняв його покаяння? І відпустив гріх?..
  
  
  – Я пішов у Росію, щоб очолити Донське козацтво, – щиросердно зізнався батько. – А потім зіштовхнути його з хохлами і посіяти хаос. Тому що ненавиджу весь цей світ! Тому що в дитинстві був хворобливим, слабким, і мене всі кривдили. Я так само ненавиджу Гітлера, тому що на війні загинув мій дід. Але я наслідував йому! Я читав «Майн кампф» і виправдовував Мазепу, Петлюру та Бандеру – в знак протесту проти брехливого світу! Тому що не знав іншого способу, як боротися з лицемірством! І як протестувати проти приниження і образи, яким піддається маленький, ну, дуже маленький, але жива людина...
  
  Та хто б став вдаватися в тонкощі психології і таємниці людської душі, коли на кін було поставлено тунель, що приносить реальний і відчутний дохід?
  
  Потім він зневірився і замовк. І Лях замовк, дивлячись на батька єдиним уцілілим оком. А їх довго били ногами, в тому числі і по голові, але смерть не забили, напівживих завантажили в кузов «Газелі» і довго куди‑то везли по тряскою, що доставляє нестерпний біль дорозі. Або, може бути, не по дорозі, а густим лісом або широким степом.
  
  І викинули на який‑то поляні, на території, державну приналежність якої вже було ні за що не встановити.
  
  На цьому відірваною від світу п'ятачку вони повзали по колу вздовж узлісся, плювався кров'ю, час від часу озиралися полуслепыми затерплі очима і запитували невідомо у кого – можливо, у Бога:
  
  – Де я?
  
  – Хто я?
  
  
  ***
  
  Все‑таки заманила, зазвала і відвела Сова мужиків з‑під стіни – кому мухоморів пообіцяла, кому наркозу і ще чогось‑небудь парного, гаряченького, як у пральні. Юрко одразу ж в підпідлогу заліз, мовляв, у темряву йому треба, щоб третє око відпочив. У нього і справді він став закриватися, примружився, як у якута, і весь час сльоза набігала. Може, тому на Оксану навіть не глянув і відразу до козла з козою, які знову сиділи в підполі – теж, видно, сподобалися один одному в темряві. Дід наркозу прийняв і спати завалився, а в цей час до куровской хаті ціла процесія підкотила на трьох машинах, одна з них – «швидка» з незнайомими лікарями, має, з Харкова, чи ще звідки пригнали. Сам депутат приїхав з автоматниками, тому бабця у вікно глянула і відразу ж за «вальтер» – подумала, онука забирати з'явилися. Затвор шморгнула і під фартух – іншого‑то зброї немає.
  
  А виявилося, що це за американцем приїхали, і відразу ж відлягло.
  
  Доктора до Джона кинулися, давай чіпати його, мацати, слухати, поставили укол. А він під наркозом був – так спав собі, як дитина, все шепотів: леді, леді, – і нічого не відчув. Потім санітари з носилками увійшли, погрузили його і понесли в машину. Тут гордий депутат зійшов і каже:
  
  
  – За порятунок життя громадянина Сполучених Штатів і важливої персони від імені президента оголошую вам подяку.
  
  
  Тільки не сказав, від якого президента, хоча це було все одно.
  
  І немає б натурально заохотити – почесною грамотою, премією або цінним подарунком, раз відзначилися, але куди там! Можна сказати, пограбували: автоматник один бабку всі відтісняв від депутата і, ненароком притулившись до неї, виявив під фартухом «вальтер». Так спритно так висмикнув, немов злодій гаманець! І відразу собі забрав. Та ще ніби як заарештувати хотів, мовляв, не готували ви замах на життя депутата? Дурень такий – якщо б готувала, то давно б завалила. Депутат заступився, не велів чіпати стару, мовляв, несолідно – оголосити подяку і тут же у в'язницю тягнути. Але пістолета не повернув.
  
  Американця на ношах впихнули в «швидку», мигалки включили, сирени і помчали. А Сова погоревала хвилину, що знову роззброїли, та згадала, що Юркові мухоморів пообіцяла. Взяла кошик, покарала Оксані, щоб козла не випускала, і побігла за село, в лісосмугу, де цих отруйних грибів було повно. Йде, вибирає які пояскравіше і міцніше, і вже повний кошик зібрала, хотіла повертатися, але дивиться, а на землі одежина валяється, майже нова, міцна, і хромові чоботи тут же розкидані. Подивилася навколо, покричала – нікого. І подумала: що такого добра‑то пропадати? Зараз хромачей вдень з вогнем не знайдеш. Ну і що, що трохи ношено? Випрати, почистити... До того ж всій амуніції якраз пара, можна діда з онуком так одягнути – красені будуть. Зібрала, зв'язала у вузол, чоботи повісила через плече і повернулася з багатою здобиччю.
  
  Оксана тільки глянула на одяг, так чому‑то лаятися стала:
  
  
  – Бабуся, навіщо ви це ганчір'я принесли?
  
  – Кинуто було, – обескуражилась Сова. – Ти погляньте, яка мануфактура добра. А хром!
  
  – На ком‑то я такий одяг бачила, – задумливо промовила Оксана. – Тільки не пригадаю, голова не міркує...
  
  
  А коли помітила кошик мухоморів, то й зовсім обурилася:
  
  
  – А це навіщо ви набрали?! Це ж мухомори, отруйні гриби!
  
  – Юрко просив, – перелякалася баба. – Для лікування очі...
  
  – Будь очі?!
  
  – Третього. Каже, мухомори допомагають. Не знаю тільки, посмажити, а то, може, салатом зробити, цибулькою та приправити маслом...
  
  – Яким маслом, бабуся? Ви що, онука отруїти надумали?
  
  – Так як же його ще лікувати‑то? – остаточно зникла стара.
  
  Але довести цей медичний консиліум їм не дали, оскільки до хати підкотила ще одна процесія з машиною «швидкої». Цього разу в дверях виявився Дременко, за яким маячили білі халати.
  
  – Де американець? – заозирался голова. – Я «швидку» пригнав... Ви куди поділи Джона? Ксана?
  
  – Запізнився, сват! – з сердитим запалом сказала Сова. – Його демутат відвіз. Бач, забігали!
  
  – Це правда, Ксана?
  
  – Заспокойся, тату, правда, – сказала та. – Тобі шкідливо хвилюватися.
  
  – А ти що тут стирчиш? – суворо спитав Тарас Опа‑насович. – Чому з нареченим не поїхала?
  
  – З яким нареченим?
  
  – З Джоном!
  
  Він все ще стріляв очима по хаті і раптом завмер, окостенел, немов уражений правцем, і синюваті, чисто виголені його щоки почали покриватися щетиною.
  
  – Що з тобою, тату?
  
  
  Дременко потягнувся рукою до одежі й чобіт, кинутим на підлогу:
  
  
  – Це у вас... звідки?
  
  – Знову зброю знайшов? – наїжачилася Сова. – Немає більше!
  
  – Одяг батька Гуменника звідки? – просипел він. – Ви що, розділи його? І роззули?!
  
  – Прямо зараз! У лісосмузі знайшла. Хочеш, так забирай! Тарас Опанасович в стані майже трансу доторкнувся
  
  
  до галіфе, наче до святого одягові:
  
  
  – Батьку! Батька вбили! Батьку Гуменника вбили!
  
  – Чому ви одразу вбили‑то? – зауважила тітка. – Крові немає, ні кульових, ні осколкових пробоїн. Я ж все оглянула. З убитих – так ні за що б не взяла. Видно ж, знято і кинуто. Коли німці драпали, теж знімали...
  
  
  Голова вже нічого не чув.
  
  
  – Батька вбили! – голосив він. – Рука Москви! Терористи москальських! Він мене хотів у свій апарат призначити. Потім депутатом ! А його вбили!
  
  
  З‑за грубки висунувся кудлатий і незадоволений Куров:
  
  
  – Від вас ніякого спокою! Ти чого це, сват? Дременко показав йому штани:
  
  – Батька вбили! Степан Макарович! Він мене призначити хотів! Ти чув, як він казав?
  
  – Не чув. – Дід загорнувся в простирадло. – Піду я від вас! Горланять і горланять!
  
  – Ти куди в такому‑то вигляді? – насторожено спитала Сова.
  
  – У баню спати піду! І тільки спробуйте розбудити! Тарас Опанасович кинувся до дочки:
  
  – А ти чула, Ксана?
  
  – Звідки?
  
  – Єлизавета Трохимівна, – тоді заблагав він. – Ну ти‑то знаєш, чула. Підтвердити можеш?
  
  – Що підтвердити‑то... Що одяг в лісосмузі знайшла?
  
  – Шо батько обіцяв депутатом призначити ! А його вбили! І його товариша Ляха вбили!
  
  – Нічого я не чула, сват, – обурилася Сова. – І Гуменника цього лише раз і бачила. Так він мовчав з похмілля...
  
  
  Борода у Дременко вже закурчавилась.
  
  
  – Хто тепер підтвердить? – запитав він невідомо у кого, можливо, у Бога. – Батько хотів призначити! А його вбили! Лях би підтвердив, але і його вбили!
  
  Джон прокинувся від наркозу вже в резиденції і був у чудовому настрої. Незважаючи на протести лікарів, які чергували біля ліжка, він у той час закликав до себе перекладача, звелів йому сісти за апарат космічного зв'язку і почав вести переговори англійською. Лікарі не особливо‑то вникали в їх суть, так і американського мови не знали, але відзначали різке поліпшення здоров'я пацієнта і його самопочуття. Щоки в неї порожевіли, хоч він втратив багато крові, очі засяяли. Хірург було приготувався заново чистити рану, мовляв, операцію робили в антисанітарних умовах, але виявив, що вона не тільки не загнивала, а навпаки, затягується, чого бути в такий короткий термін в принципі не могло. Мало того, уважний анестезіолог, який захоплюється физиономистикой, зауважив, що у американця починають змінюватися риси особи і разом з цим його вираження. Посміхаючись, Джон перестав скалитися і показувати свої чудові зуби, тобто губи злегка зібралися, ущільнилися і посмішка придбала веселу осмисленість. А правильної форми ніс римського воїна прогнул випирає спинку, зменшився в розмірах, підтягнув хижий виріз ніздрів і навіть злегка зробився кирпатим.
  
  Загалом, коли Джон закінчив переговори зі своїми абонентами, то помітно змінився, і, порадившись, лікарі дозволили йому виїхати в інвалідному візку на свіже повітря, куди він рвався і готовий був бігти на своїх двох. А щоб рана не стикалася з твердою поверхнею, під зад йому підсунули спеціальний унітаз з вскипающим від повітря піском, створює відчуття невагомості. На вулиці американець і зовсім розквітнув, немов не тільки його дупа, але і весь він сам поринув у пестливий, пузиряться золотий пісок.
  
  І тут до нього підскочив чимало подивившийся настільки швидкої поправці пан Кушнер. Він навіть телефон, здавалося вже навічно прирослий до вуха, демонстративно вимкнув, щоб присвятити весь час високому гостю. А сам придивлявся, бо теж побачив якусь його перетворення. Заговорив він з Джоном англійською, проте перекладач навіщо‑то перекладав їх бесіду на російську, можливо тому, що сам відчував блаженство після нічного кошмару.
  
  – Як ваше здоров'я, Джон? Я розпорядився встановити винного і передати до суду.
  
  – Прошу вас нікого не карати. Я щасливий! Я радий пригод в Росії. І так полюбив цю країну, що прошу дати мені громадянство.
  
  – Хочете сказати, друге громадянство, Джон?
  
  – Дякую, мені вистачить одного. Я мрію отримати українське громадянство.
  
  – Зрозуміло, залишивши при цьому американське?
  
  – Ні, від американського я вже відмовився. Досить українського або російського. Мені все одно. Я однаково люблю обидві ці великі країни.
  
  – Як це ви відмовилися, містер Странг?
  
  – По телефону. У століття комунікацій все можливо. До речі, я вже не служу в НАТО. Раптом я зрозумів – це абсолютно дурна організація. Вона божевільна і тому агресивна. Але її ніхто‑ніхто не боїться! Це я зрозумів, як тільки став слов'янином за духом. І скажу вам, яке це блаженство, яка радість – почувати себе хохлом! І одночасно москалем!
  
  Перекладач і пан Кушнер несподівано один для одного увійшли в якесь унісонний стан, бо одночасно відступили від інвалідного візка.
  
  – Ви що, відмовилися від американського громадянства?!
  
  – Так, сер! – Толстозадый навіть посміхатися став стримано, не з‑голлівудськи. – І хочу бути громадянином самостійної України. Або великої Росії! Мені тепер все одно, сер!
  
  – Ви з глузду з'їхали! У вас помутніння розуму! Це наслідки поранення. Мені вже відомо, у вас стріляли з лука. І стріла була отруєна.
  
  – Навпаки, тільки зараз я відчув просвітлення. І справжню свободу. Як добре, що мене поранено! Через цю рану вийшла погана кров... І разом з цим я відчув радість, ніби вколов дозу цього колумбійського героїну.
  
  Пан Кушнер глянув по боках і зробив знак лікарям, щоб відійшли подалі. Їм було добре заплачено, тому ескулапи слухалися, і лише анестезіолог дістав театральний бінокль, щоб стежити за зміною рис обличчя пацієнта – повинно бути, дисертацію писав.
  
  А депутат кинув телефон в фонтан на альпійській гірці, схилився і сказав‑російськи:
  
  – А на хрін ти мені потрібен такий, без громадянства. І без посади в НАТО. Думаєш, ти хто – пуп землі, чи що? Ти приїхав сюди, щоб виконати тільки одну функцію. І не більше того.
  
  – Ви відмовляєте? Або я що‑то не зрозумів?
  
  – Хохлів у нас вистачає. Американців немає!
  
  – Ви не маєте права відмовити мені!
  
  – Ну, права ти міг качати в Америці...
  
  – За міжнародною угодою, ви зобов'язані надати мені громадянство!
  
  – Міжнародна угода – це я, – з жахом на обличчі промовив перекладач і втягнув товстий живіт. –
  
  А також я – конвенція з прав людини! У мене достатньо інших обов'язків, щоб возитися з типом без громадянства. І явним міжнародним шахраєм. Прощайте.
  
  – Я вимагаю! Як ви смієте так поводитися?!
  
  – А як накажете поводитися з паном ніхто?
  
  – Добре! Я отримаю російське!
  
  – Хто ж тобі її дасть, дурень? Тепер ти ніякого не отримаєш.
  
  В цей час у нього в кишені задзвонив телефон. Пан Кушнер дістав трубку, і в той час на обличчі виникла китайська посмішка.
  
  
  Джон підтягнув до себе перекладача:
  
  
  – Зв'язок з президентом США. Негайно!
  
  Той потикав кнопки на апараті, потряс навушники, стукнув кулаком, як стукають по старим добрим радянським телевізорів, щоб налагодити зображення або звук, а то і обидва ці якості.
  
  – Не можу, сер, – сказав безпорадно.
  
  – Я наказую!
  
  – Відключили канал зв'язку. Сказали, для особи без громадянства не годиться, сер. Можу зв'язатися з Брянському або райцентром... По місцевому телефону. Правда, знову потраплю в свинарник...
  
  
  ***
  
  Оксана з бабою Совою, як два доктори над умираючим, сиділи, підперши підборіддя кулаками, і продовжували консиліум.
  
  
  – Підозрюю, з головою у нього погано, – пошепки повідомила ветеринарша. – Ні Раду, ні в Держдуму не бажає.
  
  – Якщо не бажає, худо діло... Може, наркозу дати?
  
  – Скільки вже давали – не бере...
  
  – А більше і лікувати нічим, один йод. Не дарма кажуть, горбатого могила виправить.
  
  – Так і тепер могила не виправить. Стоячи ховають. Навіть після смерті не полежати. Усі землю економлять...
  
  – Доведеться живого лікувати...
  
  – Ти не впадай у відчай, донька. Спробуй йодом‑то. Все‑таки ліки. Свату допомогло...
  
  – Тату від серця допомогло. Від нервового розладу не допомагає...
  
  – Не знаю... Це зараз всякого навигадували. Ыффи‑ралган у пса, наприклад! Якою може бути у пса ыффирал‑ган? Раніше, бувало, йодом помастиш, і все пройшло. Старе ліки – воно корисніше. Його, кажуть, єгиптяни ще в давнину придумали і досі нічого іншого не визнають. Я теж, поросят кастрирую, так одним йодом мажу – і нічого, здоровенькие ростуть, задоволені.
  
  – Так адже це нервовий розлад, Єлизавета Трохимівна!
  
  – Думаєш, поросята не засмутилися? Ще як засмучувалися.
  
  – Може, бабцю пошукати? – запропонувала Оксана. – Піди, хоч одна залишилася на дві держави?
  
  – Вистачить шаманити, набридло. Лікувати пора. Ми з дідом всю ніч шаманили – допомогло?
  
  – І правда, спробувати йодом, чи що?
  
  – Спробуй обов'язково! У мене де‑то ще й ладан був. Ладаном та йодом – будь-яку хворобу як рукою. Зараз подивлюся, де‑то був. Молоденький диякон давав шматочок, від нечистої сили...
  
  Бабка порилася в скрині і раптом замість ладану отримала біле весільне плаття по моді сорокових років. Неабияк пожелтевшее вже, слежавшееся, але міцне, і якщо випрати та відпрасувати, ще надіти не соромно.
  
  – Ой, а це що таке? – здивувалася Оксана. – Яке гарне було!
  
  – Жодного разу не надеванное... Воно, звичайно, якщо в порошку відпарити та попрати – нічого, і під вінець можна. Хочеш, подарую?
  
  – Сама як же? Раптом у дідуся теж в голові проясниться? І одружитися захоче?
  
  – Це у нього проясниться? Так його хоч искупай в йоді! Ні вже, видно, не надіти мені білого плаття! Сама справила, всі пришила мереживо. Від наволочок ще довоєнних. А по подолу – так від німецьких штор. І покрій, бачила? Цей самий Версачин побачив би, так обревелся... Візьми? Може, тобі колись знадобиться? Тільки от нафталіном одні неприємні запахи, випрати б...
  
  – У мене свій є! – Оксана дістала з медичного баула весільну сукню. – З собою прихопила, на всякий випадок. А раптом? Правда, формаліном разить і йодом закапано. Але з вивороту, так не видно.
  
  
  Стара благоговійно взяла її плаття, витягла губки:
  
  
  – Полудурки ж вони! Нічого не розуміють в жіночій красі! Тебе нарядити – будеш принцесою!
  
  – Інше вони тільки і розуміють! – І прикинула на себе бабкін сукню.
  
  – Це вони розуміють! Ще розуміють, пси! Ледь що – заводили носом...
  
  – Кажуть, горб можна на печі полікувати, – сказала Оксана. – Розігнути мужика, придавити до гарячих цеглинах і потримати. Народний метод лікування. Хребет розгладжується, як ганчірка.
  
  – Ну?! Не чула ! А що? Можна спробувати. І ще йодну сітку...
  
  – Якщо на все тіло, то й мертвого піднімеш.
  
  – Испыток не збиток, – схвалила бабця і кинула в таз свою весільну сукню, – гірше не буде, якщо до цеглин... Може, і твоє випрати?
  
  – Погана прикмета...
  
  – А я не вірю в прикмети. Піду до лазні, нагрію собі води...
  
  
  Оксана постукала каблучком по підлозі, покликала завле‑кающе:
  
  
  – Юрко, а, Юрко! Хочеш на піч? Я тебе розгинати буду. І відігрівати. Тыала хотун?
  
  – Хотун, – озвався той. – Окосана, ти великий шаман, великий. Але йодну сітку на все тіло, це ж лоскотно...
  
  
  Сова прикрила рот рукою, прихопила таз і покинула хату...
  
  Джон під'їхав на інвалідному візку до митниці. Народ вільно валив у обидві сторони, тягнучи за собою сумки на коліщатках, візки, тачки, навантажені товаром. Колони вантажівок, сигналячи, безперешкодно проносилися туди‑сюди, і ніхто не спромігся навіть подивитися вгору, де майоріли державні прапори. І тільки один Джон дивився в небо, тому що йому нічого не заважало. Неподалік від КПП він підібрав картонну коробку, відірвав кришку і, зробивши напис на трьох мовах, повісив собі на шию. А саму коробку поставив біля ніг і, щоб швидше опанувати промовою, досить розбірливо і з захопленням повторював поки що всього кілька фраз:
  
  
  – Допоможіть людині без громадянства! Мене звуть Ваня! Контрабандисти його не помічали, проте все‑таки хто‑то
  
  кинув яблуко. Він схопив, витер об штани і став їсти, дивлячись на голубів, які окупували простір в порожніх очницях вежі. Не знаючи потрібних слів, він висловлював захоплення тими, які вже вивчив:
  
  – Подайте пораненому! – І махав птахам. – Я росіянин Ваня!
  
  Тут на митниці з'явився Дременко. Він ішов назустріч людському потоку, штовхатимуть звідусіль, показував усім і кожному батьковские галіфе і намагався‑то запитати, але його не слухали. Побачивши американця, голова пішов на таран і пробився крізь натовп:
  
  – Сер Джон! Ви ж чули, батько Гуменник обіцяв мене в Раду призначити!
  
  
  Джон дізнався його, зрадів і радісно повідомив:
  
  
  – Мене звуть Ваня! Я людина без громадянства!
  
  – Батько обіцяв призначити! – Тарас Опанасович потряс штанами. – А його вбили! Ви мене розумієте? Можете підтвердити?
  
  Американець згідно закивав, але підтримати тему – словникового запасу не вистачало. І вийшло те, що вийшло:
  
  – Пожертвуйте на прожиток! Я росіянин Ваня! Дременко кинув йому монету і показав галіфе:
  
  – Батьку Гуменника вбили! А вин давши обицянку прызна‑чити мене депутатом. Ви ж ж чулы, містер Странг!
  
  Джон ще зовсім не розумів місцевих діалектів, тому в відповідь лише посміхався і вимовляв комбінації із знайомих слів:
  
  – Подайте людині без громадянства! Тарас Опанасович безпорадно озирнувся:
  
  – Гей, люди!... Хто поручитися? Батько пообицявся, а його вбили...
  
  
  І знову пішов наперекір потоку.
  
  На цій стороні більше ніхто не подавав, тому Джон разом з колоною машин переїхав в суміжну державу і знову встановив ємність для подаяння.
  
  
  – Допоможіть нужденному людині без громадянства! – поступово ускладнюючи фрази, освоював він великий і могутній мову. – Я москаль Ваня! Пожертвуйте на прожиток! Я дуже люблю Росію!
  
  А йому все одно не подавали, але не з скряжести, підлою жадібності або байдужості. Просто машини і люди, спрямовані в єдиному пориві, горбатились під тяжким вантажем товару і не могли підняти голови, щоб подивитися навколо себе. Але Джон нітрохи не впадав у відчай, бо відчував ні з чим не порівнянне відчуття свободи.
  
  Він знову переїхав через контрольну зону зі своєю коробкою і простягнув руку:
  
  – Я хохол Ваня! Осіб без громадянства хоче їсти. Я дуже люблю Україну!
  
  Але і в лазні Курову поспати не дали. Він прокинувся від парної спеки, хотів обуритися і побачив Сову, яка самоуглубленно прала що‑то у ванні, заповненій мильною піною. І сама разрумянилась, раздобрела і розпарити, як зачерствевшая окраєць білого хліба на пару. Старий партизан відразу ж запідозрив недобре: бабка напевно затіяла прання, щоб його спокусити, але не втримався від своїх звичок, обережно встав і, зайшовши з тилу, схопив її за боки. Так, без задньої думки, щоб налякати і повеселитися. Але тут же отримав мокрою ганчіркою по пиці.
  
  – Ти чого це така неласкава? – утираючись, запитав він.
  
  – А ось одружуйся на мені, тоді й ласкава буду!
  
  – Ти що, на заході‑то років? Народ смішити. Наречена!
  
  – В гріху з тобою більше жити не буду! – заявила Сова. – Он, кажуть, навіть твій хрещеник поєднався законним шлюбом з Тамаркой. І зараз вона Волкова стала. Онука оженимо! А самі холості... Ні, ось виперу – і кордон відновлю!
  
  – Старі ми, нам скоро свердловини під стіною пробурять. А ти он куди зібралася!
  
  – А рано мені ще в свердловину, бо заміжня не була! Одного разу ніхто не взяв! Доки не вийду так не поживу вдосталь, ні за що не помру!
  
  Бабка вивалила білизна в таз і почала полоскати, показуючи всім своїм відстороненим виглядом повну незалежність. Дід покряхтел і сів на лавку.
  
  – Ну, лихо! Кругом таке діється, а вона – заміж! Я теж ні разу ще не одружився, так і мені не вмирати, чи що?
  
  – Як хочеш!
  
  – Потім, як це? Перший раз одружитися – і на старій? Прикро...
  
  – Я теж за старого діда не піду! – відпарирувала Сова. – Здався ти мені! Молодші знайду!
  
  – Ох ти яка! Хто ж тебе візьме?
  
  Сова ж прополоскала, віджати і пішла на вулицю, розвішувати. А Курова так її зухвалість завела, що він поплентався за нею. І дивиться – бабка яке‑то біле, з мереживами, плаття на мотузці прищипывает.
  
  – Це що в тебе таке? Жодного разу в ньому тебе не бачив...
  
  – І не побачиш!
  
  – Вінчальна, чи що?
  
  – Не твоє діло!
  
  
  Дід походив колами, поводив носом, потім крадькома понюхав плаття:
  
  
  – Все одно нафталіном пахне...
  
  – Ще б! Стільки років у скрині пролежало. Не нафталін – моль б ще в Якутії почикала.
  
  – Ти зрозумій, Єлизавета, – не відразу сказав Куров, – не час одружуватися. Бачиш, що відбувається навкруги. Незрима війна. Загину геройською смертю – вдовою залишишся...
  
  – Ага, якраз, я дам тобі загинути! Навіть і не думай.
  
  – Спокійно не даси, це вже й до ворожки не ходи... Так ти що, згодна піти за мене?
  
  – Якщо добре покличеш. – Сова смикнула плічками. – І то подумаю. Адже мені поспішати нікуди.
  
  – А в тебе приданого немає! – спробував вивернутися дід. – Без посагу не візьму. Мені ще тятя карав...
  
  – Як це нема? – взвинтилась вона. – Це ти з одним наганом залишився!
  
  – Знаю я, що ти у війну ще назбирала. Але гвинтівку забрали, забрали кулемет. Распылилось придане! За тобою один «вальтер» і залишився! На що мені бідна наречена?
  
  – І «вальтер» відняли...
  
  – Ну ось!
  
  Сова на сукню поділ вспушила, щоб просох швидше, кру‑жавчики розправила.
  
  – Ну‑ка пішли зі мною!
  
  – Куди?
  
  – У козлятник!
  
  – Козла свого покажеш, чи що? – Куров поплентався за бабцею. – Так я його бачив. Не велике придане...
  
  – Нічого ти ще не бачив...
  
  Сова принесла сокиру, вибила який‑то клин, і раптом фанерна стінка козлятника звалилася. А за нею – що‑то громіздке, дбайливо вкрита тканими половиками.
  
  
  Дід тільки стовбур розчохлив і калібр сірниковим коробкою поміряв.
  
  
  – Ух ти! – мимоволі видав себе. – Багата наречена! Зараз же одружуся!
  
  – А ось вже пізно!
  
  – То рано, пізно! Тобі не догодиш!
  
  – Подавай фугасний! – Бабка проникла до прицілу, зробила довертання. – Потім будемо одружуватися. Зараз камлать почнемо! Треба онука лікувати!
  
  Після першого залпу один проліт стіни впав і потягнув за собою два сусідніх.
  
  – Заряджай!
  
  Земля здригнулася, і Юрко немов вітром з печі здуло. Голий, весь в клітинку від йодної сітки, волосся та зуби вже виросли і горб розсмокталася...
  
  – Стіна валиться! Айбасы біжать! І нікого не побачив.
  
  
  Протер два ока, помацав чоло, а третього як не бувало...
  
  ***
  
  Батько вів братів по лісовій дорозі на другу заставу, наче вовк недосвідчених ще, прибылых вовченят: сторожував вуха на кожен шерех, вострил очей і вынюхивал простір, щоб попередити небезпеку, що загрожує небезпека.
  
  А вони перелаивались, як собаки:
  
  
  – Хохол!
  
  – Москаль!
  
  – Послухав би мене через океан махнули!
  
  – Так мені і тут добре, продажна тварюка! Батько спочатку прикусывал їх:
  
  – Та буде вам! Ви ж брати! Випорю обох! А потім вів і тільки бурчав:
  
  – Нічого, поживете в партизанському бункері рік‑інший – швидко помиріться.
  
  По їх сліду трусила молода, велика вовчиця, спрагла прибитися до зграї. Зрідка вона зупинялася, нюхала повітря і, піднявши голову, видавала закличний виття...
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"