Часом, Земля починає обертатись так швидко, що запаморочення голови стає неминучим. Але у великому свiтi, справжня назва якого "Божевiльня", мало хто спроможний зупинитись хоча б на хвильку, озирнутись навколо, посмiхнутись i почати просто жити, а не наввипередки бiгти не вiдомо по що i не розумiючи навiщо, не знаючи напевне, що готує те майбутнє, якого ми так жадаємо, та що приховало те минуле, вiд якого хочеться тiкати якнайдалi, навiть не встигнувши зрозумiти, що тiльки-но на великому блискучому блюдi пропонувало теперiшнє.
I
Прогулянка
Сонце нещадно випалювало очi, геометрично роздiляючи небо на двi блакитнi половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навiть не намагаючись дивитись пiд ноги, минаючи нещодавно пофарбованi в жовтий колiр лави, вiд яких й досi вiдчувався запах фарби, бiлi та жовтуватi стiни якихось будiвель. Тут було тихо i спокiйно, не чутно анi мирянського галасу, анi ревiння моторiв сучасно§ технiки - все або бiле, або жовте. Це одноманiття прикрашали лише дивакуватi стовбури дерев iз зеленiючими шевелюрами. Навiть кущi цвiли цiкавими, але, на превеликий жаль, жовтими квiточками - здавалось, §х також навмисне пофарбували разом з лавами, рiзниця полягала лише в тому, що квiти пахли значно приємнiше, тiльки ось вiд дотику до них i пальцi i нiс також ставали жовтими. Незрозумiла будiвля споглядала на мене сво§м багацьком очей в окулярах - десятками вiкон з решiтками з видом на цей, нiби парк, iменi, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотiлось поєднати домiнування бiлого i жовтого кольорiв. Вiдчути справжнiй живий свiт можна було лише пiдiйшовши до високого кам'яного паркану. Вiн був бiлим i холодним, однак приємним у цю лiтню спеку. Звiдти весь час доносилось якесь гудiння, здавалось, що хтось там розводить бджiл, якi весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Менi хотiлось тишi, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого i близького гудiння. Крок - i з-пiд моє§ ноги вилетiв камiнець - блискучий-блискучий вiд цього липневого сонця, ще крок - i кимось виплюнута жуйка прилипла до пiдошви мого капця. Але менi було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чiтко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на мiлiметр.
--
Чи не набридло йому? Стiльки рокiв... - подумала вголос.
--
О, нi, скiльки вiкiв! - перервала мене чиясь вiдповiдь.
--
Перепрошую, - задивившись на небесне свiтило, я випадково наштовхнулась на якогось молодика, - Перепрошую, ви щось сказали?
--
Доброго дня. Ви помилились - не роками, а вiками ходить сонце небом однiєю й тiєю ж дорогою - я вiрно зрозумiв змiст Ваших роздумiв?
--
Занадто вiрно, - недовiрливо вiдповiла я. Було неприємним те, що хтось пiдслуховує мо§ думки, та ще й намагається мене виправляти.
--
Мене звати Володимир, - продовжував цей дивак, - Я тут новенький. Взагалi-то, практикант з унiверситету. Дослiджую причини та наслiдки психофiзичних вад людини. Саме зараз я намагаюсь винайти новий метод лiкування галюцинацiй. Уявляєте, якщо люди позбудуться нервових розладiв, якщо жоднi проблеми бiльше не змусять нiкого виходити iз стану рiвноваги власно§ психiки та якщо винайдений мною курс лiкування дозволить хворим бiльше не боятись всiє§ тiє§ чортiвнi, яка, зазвичай, ввижається §м через невилiковнi "душевнi" хвороби. Таким чином, не знищуючи безглуздо сво§ нервовi клiтини, людство стане на крок ближчим до безсмертя. Це буде значним прогресом, "новим словом" у сферi медицини. Лише уявiть!
Сонце облизувало лице практиканта яскравими променями, а очима гралось, як дiамантами, якi сяяли так, наче двi великi зiрки зiрвалися з неба i оселились пiд бровами цього юнака. Я дивилась на нього, як на щойно прочитаний анекдот. Щоб встигнути зробити все, особисто менi не потрiбнi його лiки для безсмертя. I як же тодi бути з почуттями, наприклад, пристрастi i любовi, з усiм прекрасним, що постiйно описують у сво§х вiршах поети, але саме з тим, що вiдчуваєш лише нервуючи, лише фантазуючи, лише побачивши i вiдчувши те, що не вдається нiкому iншому, окрiм тебе самого? Цьому доведеться зникнути. А що робити птахам, якi спiвають вiд задоволення i вiд щастя? Їх також прогнати геть? Вiн, напевно, псих, а нiякий не практикант. Та ну його...
--
Олена, - вiдказала, пiднявши голову знову до неба. Його великi блакитнi очi, сповненi оптимiзму та жаги до життя налякали мене. Я вже бачила такi колись. Колись давно.
Четвертий день я дивлюсь на сонце i намагаюсь пригадати примару iз власних чи то снiв, чи то видiнь, якi не полишають мене навiть тут, у цьому жовто-бiлому царствi. Вiн реальний, вiн iснував i, мабуть, ще iснує, але хто вiн - я не пам'ятаю. За цi чотири днi розмов iз сонцем, я тiльки сьогоднi згадала очi, кольору липневого неба, та не згадала чи§ вони. Я §х вже бачила, але де? Можливо це було щось прекрасне, адже не можуть такi очi приходити уночi просто так, або, навпаки, жахливе, але в будь-якому випадку було воно давно. Людинi властиво забувати, а я i є звичайна слабка людина. Але забула я занадто багато, потрапивши сюди. I, напевно, доки знову все не згадаю, не побачу жадано§ свободи, до яко§ чомусь страшно повертатись. Хто ж вiн? Коли вiн був у моєму життi, якщо зараз я його не пам'ятаю? Напевне, вiн з'явився i зник дуже швидко i дуже давно.
Щовечора, лягаючи спати, хочу швидше заснути - боюсь темряви, боюсь залишатись самотньою, боюсь вже цiлих двадцять шiсть рокiв, напевне саме тому сонце - це моя остання надiя пригадати - ось чому так хочеться весь час дивитись у небо, не хочеться, щоб закiнчувався день, не хочу страху: тiней i привидiв ночi, якi так легко виринають з уяви, i яких так важко прогнати геть, щойно Сонце передасть смолоскип влади Мiсяцю. Лише заснувши я не бачу §х. Перед очима виднiється знайома нiма чоловiча постать в морi свiтла, через яке не вдається розгледiти обличчя.
Сьогоднi вночi насниться те ж саме: яскраво свiтитиме сонце i я знову вiдчую руки - його руки у сво§х долонях. Вони будуть такими приємними i теплими, що менi не захочеться §х вiдпускати, настiльки я скучила за ними... Дивно, тiлу буде тепло, але я тремтiтиму. З'явиться таке вiдчуття, нiби двi занадто рiзнi стихi§ розривають мене навпiл: любов i страх. Але чого можна боятись, кохаючи? Або як можна кохати, боячись? Це стане таким близьким менi, але чому - зрозумiти чи пригадати не вдасться. Буде лише це слiпуче сонце i руки, якi хотiтиметься цiлувати до скону, захочеться, щоб вони торкнулись мого обличчя - очей, губ; волосся, ши§, грудей; щоб ковзали по всьому тiлу то вверх, то вниз, як лезо ковзана по гладенькому i рiвному, як лист паперу, льоду... Але звiдкiля береться страх? Вiн постає i гiрким i солодким водночас. "Господи, як люблю цi руки, цi по-справжньому чоловiчi долонi", - зрозумiю я. Вiдкiлясь знаю кожну лiнiю, де i як вони перетинаються: ось намагаються зiйтись лiнi§ життя та серця, але так i не можуть торкнутись одна одно§ - це означає, що не через кохання одружилась людина, повинна бути якась iнша причина для тако§ подi§, а ось збоку малесенька, ледве помiтна, лiнiя шлюбу, розiрвана на початку i наприкiнцi - вiн розлучиться, не одна жiнка чекає на нього, а пiд ними, пiд цими лiнiями є мiсце, що нагадує опiк чи шрам, але це не так. Це особлива "пляма" перетину багатьох маленьких лiнiй, яка свiдчить про велике горе, що чекає на цю людину в життi. На правiй вiдчуваю глибоку лiнiю збоку - в нього буде, чи, можливо, вже є син - єдиний, улюблений. Торкнусь його пальцiв - немає обручки, лише рiвна гладенька шкiра з притаманними тiльки §й згинами. Прикладу цi забутi руки до обличчя - крiзь ледве вiдчутний запах сигарет, донесеться знайомий аромат особливих для моє§ пам'ятi парфумiв. Так захочеться згадати §х, що почне болiти голова, але заради того, щоб хоча б мить потримати ще цей спогад бiля себе, я здатна буду терпiти будь що.
Плакатиму. Знову плакатиму, сама не уявляю чому, нiби оплакуватиму цi коханi долонi, а вони, у вiдповiдь, торкнуться мо§х очей i витруть з них солонi мокрi краплини, нiби захочуть сказати, що слiз вже, або ще не треба. Десь глибоко, на самiсiнькому днi серця, прокинеться раптовий бiль - я страждала, але чому, якщо зараз так сильно люблю цього незнайомця? Стiльки нiжностi з'явиться у мене до його рук, нiби плекала i берегла §§ все життя саме для цього випадку. Єдине чого не вистачатиме - впiзнати §х володаря, що, на превеликий жаль й досi менi не вдалося.
II
Вдома
Маленьке мiстечко з часом все-таки починає набридати. Особливо, коли розумiєш, що сховатись тобi нiде. Немає жодного мiсця, де б я хоч трохи побув сам, подумав над чимось, пригадав минулi досягнення, чи поразки. Коли знаєш всiх, а всi знають тебе, до того ж досконало, в iдеалi, повнiстю, коли живеш, а можливо просто iснуєш, як на долонi, як пiд наглядом, iнколи прокидається бажання тiкати. Не важливо куди чи навiщо - просто тiкати. Тiкати вiд набридло§ за багато рокiв роботи iнженера, як втiк я колись вiд вiйськово§, тiкати вiд схем та креслень, якi весь час бездушно дивляться на мене з великих листiв паперу, тiкати вiд цього дому, в якому напам'ять знаєш кожен куточок, завдяки чому можна ходити з заплющеними очима навпомацки, тiкати вiд iдеального шлюбу - таким намагається зробити його дружина останнi двадцять шiсть рокiв, вiд сина, який вже занадто дорослий, щоб знаходитись пiд опiкою батька.
--
Обiд майже готовий! Ти скоро? - дружина.
Пам'ятаю день нашого весiлля. Все начебто було так, як треба, але чогось не вистачало. Чи може це я з роками починаю забувати хороше? Останнiм часом, не зрозумiло чому, подумую над тим, чи кохаю я §§ насправдi? Чи кохав коли-небудь взагалi? Чи знаю, що таке кохання? Як це - кохати i бути коханим, i як воно бути просто закоханим?
--
Скiльки можна тебе кликати? В якому Космосi ти лiтаєш? Ходiмо обiдати, - доносилось iз кухнi.
--
Йду, - вiдповiм на §§ поклик та неохоче волочитиму ноги до так званого мiсця призначення.
Щоразу одне й те ж. Сьогоднi також не виняток: зараз сядемо за той самий стiл i вона почне розповiдати про сво§х типу "подруг", з якими вечорами "перемиває кiсточки" нашим сусiдам, а потiм вночi, пiсля виконання подружнього обов'язку, вихваляється про досягнення §хнiх чоловiкiв та хто, що, кому подарує на наступне вигадане свято.
--
Знаєш, що менi вчора розповiла Маринка? - почала вона.
--
Валерiє, люба, менi не цiкаво.
--
Чоловiк Оксани §й зраджує! I знаєш з ким?
--
Я прошу тебе, не починай.
--
З Вiкою, уявляєш, з цiєю хвойдою! Я впевнена, що завтра про це дiзнаються всi охочi. Тут точно пахне розлученням.
--
А де Сашко? - хоча б так спробую змусити §§ хвилину помовчати, бо коли вона знову i знову починає плiткувати, менi навiть голос §§ здається вiдразливим.
--
О, ти згадав, що в тебе є син? Гуляє з Лесею. Мабуть, треба нам вже готуватись до весiлля. Леся гарна дiвчина i точно буде хорошою дружиною.
Вона говорила це з таким спокiйним обличчям, роблячи вигляд, або й дiйсно не помiчаючи тих змiн, якi декiлька рокiв не дають спокою мо§м мiзкам. Я знав, що кохання робить людей слiпими i глухими, та невже через нього вона не бачить того, на що я делiкатно намагаюсь §й натякнути? Я заплутався. Не знаю напевно, чого хочу далi. Не можу зробити боляче §й, адже вона стiльки рокiв йшла поруч, пробачаючи менi все. Весь час намагалась вберегти нашi стосунки, наш шлюб, не давала менi зробити щось божевiльне, не дозволяла кинути §§ i родину, не надавала змоги пiти, як вона гадала, "хибним шляхом". Вона гарна людина i я це знаю. Гарна, але не моя. На мене чекає iнша. Не знаю, де саме, але чекає. Я впевнений, що знайду §§ - мою, тiльки мою, а пiсля цього не грiх i померти.
--
Якщо хоче одружитись, нехай, нарештi, принаймнi подумає про нормальну роботу. Вже не маленький, двадцять два все-таки. Чи на якi кошти вiн збирається гуляти весiлля i утримувати сiм'ю? - вiдповiв я дружинi, перебираючи виделкою вмiст тарiлки.
--
А ти хiба почав мало заробляти? Чи так любиш власного сина, що шкода грошей на весiлля?
--
Не вигадуй, сина я люблю, але рiч не в тiм.
--
А мне? Мене ти любиш? - в §§ очах вже не перший рiк тлiло це болюче питання, ця тема, яко§ останнiм часом я не палаю бажанням торкатись, бо не можу дати однозначно§ вiдповiдi. Майже щодня ми сваримось через цю, як менi здається прикрiсть, яка перестала мене хвилювати за стiльки рокiв, а §§ навпаки - щодалi, то бiльше хвилює.
--
Валерiє, ти знову провокуєш сварку. Навiщо? Тобi подобаються сiмейнi драми? Тодi можна я не буду приймати в них участi, добре?
--
Не любиш... - сумно констатувала вона.
--
Припини. Скiльки можна про одне й теж? Ми дорослi люди, в нас дорослий син, а ти поводишся так, наче тобi п'ятнадцять!
--
Ти нiколи не любив мене по-справжньому, жодного разу за все подружнє життя не сказав, що кохаєш. Я могла бути тобi матiр'ю, сестрою, подругою, навiть дружиною, але не коханою жiнкою. Нiколи. Ти навiть обручку перестав носити, одягаєш §§ лише у свята, щоб тво§ родичi не помiтили того, що вiдбувається у нас iз тобою.
--
Валерiє... - намагався перервати §§ я, хоча знав, що марно, адже якщо вона щось починала, то вже не могла зупинитись не перегнувши палицi.
--
Ну ж бо, скажи менi, що я не права? - знову почалися сльози.
Не уявляю, як iншi чоловiки проходять через цю жiночу кризу бальзакiвського вiку. Напевне, якби ми не були одруженi стiльки рокiв, я б подумав, що вона вагiтна - з постiйними змiнами настрою, вiчними сльозами та докорами, але, на скiльки менi вiдомо, по декiлька рокiв бувають вагiтними слони, а не люди.
А за вiкном, яке на цей час стало мо§м спасiнням, як нiколи яскраво свiтило сонце у далекiй небеснiй блакитi, i легкий вiтерець, хитаючи верхiвки дерев, бавився на землi тiнями, складаючи §х у рiзноманiтнi кумеднi фiгури, у яких, придивившись, можна було вгадати силуети чи то маленьких мешканцiв лiсу, чи то невiдомих космiчних прибульцiв. Дружина ж невпинно щось говорила. I нехай, якщо вiд цього §й стане легше.
--
З мене досить. Я йду. Приємного смаку, - вiдповiв на все це я i подався до кабiнету.
Як же менi все набридло. А можливо в §§ словах дiйсно є сенс? Чому я одружився з нею? Щось не пригадується менi шалених почуттiв до цiє§ жiнки. I ким же я став за цi двадцять з копiйками рокiв подружнього життя? Що маю зараз - сина, якому вже не потрiбний, бо вiн спроможний сам лаштувати своє життя, великий письмовий стiл, пiд зав'язок набитий купою пописаного паперу, дружину, яка не може жити без плiток та пересудiв - сiре буденне життя. Навiть згадати нiчого. У мене постiйно панує одна дорога мiж двома пунктами призначення, перший з яких має доволi оригiнальну назву - "дiм", а другий не менш дивакувату - "робота". А хотiлось зовсiм iнакшого. Єдина моя схованка - документи - зариваюсь в них з головою, щоб хоч трохи вiдволiктись вiд усiх проблем. Довiреностi, податковi нагадування, накладнi - хоч вони не чiпляються до мене з дурнуватими запитаннями.
III
День у божевiльнi
--
Пiдйом! Час приймати лiки! - знову ця набридлива бабця-медсестра. Сьогоднi лише п'ятий день мого перебування тут, а вона вже дiстала мене, наче дiрка в кишенi.
--
Не треба, будь ласка, - радiсно почала я, - Менi вже краще!
--
Не галасуй, - як завжди сердито вiдповiла вона, насупивши сво§ брежнєвськi брови, - А то замкну! Накази лiкаря не обговорюються!
Замикала вона неспокiйних хворих у спецiальнiй палатi, де окрiм лiжка бiльше не було нiчого, i протягом доби не випускала на прогулянку. Але ж зi мною так не можна. Менi, як нiкому iншому, потрiбно бачити сонце:
--
Нi, не треба, - схвильовано та трохи налякано вiдповiдала я, - Хiба ти не чуєш мене - менi краще...
--
Лiкар наказав, то ж не супереч менi, - насупила вона брови ще бiльше.
--
Невже ти така стара, що забула людську мову? Прохаю, не треба.
--
Востаннє повторюю: час приймати лiки! - стояла вона на своєму.
--
Ну звичайно, на людей тобi начхати, ти ж вмiєш лише зi сво§ми котами спiлкуватись, сподiваючись, що хоч якiсь створiння любитимуть тебе, але не полюбить нiхто - душа в тебе чорна, стара зла вiдьмо! - почали нагадувати про себе мо§ хворi нерви.
--
Кому ти потрiбна зi своєю брехнею, божевiльна?! - а це вона сказала даремно. Такого ставлення я терпiти не збиралась.
--
Я не божевiльна. Хоча в твоєму розумiннi можливо i так, якщо ти вважаєш правду божевiллям.
--
Хто ти така, щоб судити мене? - брови так i не розходились з однiє§ сумiсно§ точки перетину на лобi.
--
А хто ти, щоб називати мене божевiльною? Ти сама вже давно збожеволiла! Це тебе потрiбно лiкувати! - вже зовсiм не радiсно доводила §й я.
--
Цього я тобi не подарую! Посидиш сьогоднi замкнена та наразi подумаєш як треба поводитись, можливо i зрозумiєш, Попелюшка бiснувата!
Менi сумно i самотньо. Я не можу сидiти тут, доки сонце ще хоч трохи виднiється на обрi§. Воно має допомогти менi все згадати.
--
Я хочу до сонечка! Вiдпусти! Вiдкрий! Менi потрiбне сонце, а не заспокiйливе, стара дурепо!
Як поранена птаха б'ється у пошуках допомоги у вiкно, билась я у цi непокiрнi бiсовi дверi, хотiла свободи. Сльози щомитi вмивали мене липневим дощем, але все марно. Я знала, що принаймнi до завтра сидiтиму тут, замурована в чотирьох стiнах i бачити той самий чи то сон, чи то видiння, чи то, як називають це лiкарi, галюцинацiю, де сяє моє сонечко, свiтить менi, а вiн поруч, мiй дивний забутий спогад. Знати б ще хто вiн... Його руки так само в мо§х долонях, такi ж теплi i коханi, як минулого разу. Тепер я можу пестити §х, прикладати до своє§ щоки i навiть милуватись його вустами, ласкавою посмiшкою.
--
Не бiйся, пiдiйди ближче, - прошепотiв голос нiзвiдки.
Цей голос такий солодкий i добрий до мене:
--
Хто ти? - запитала я.
--
А ти хiба не знаєш?
--
Нi. Ти вже вкотре приходиш до мене, але я чомусь не можу тебе пригадати. Ти розкажеш менi?
--
Моя бiдна кохана дiвчинко, як же я сумував за тобою, скiльки рокiв шукав тебе... Не бiйся нiчого. Все погане мине. Ти згадаєш, а я допоможу тобi, гаразд? - мене здивували його слова, виходить, вiн до мене не байдужий...
Не розумiю чому та я довiрилась цьому голосу. Вiн здавався таким рiдним.
--
Ходiмо зi мною, - ще тихiше прошепотiв вiн.
I я пiшла... Несподiвано ми опинились в човнi, який плив сам спокiйною рiкою. А вода в нiй була така гладенька, що я могла бачити своє вiдображення, як у дзеркалi. Ми пропливали вздовж гарного лiтнього берега з яскраво-зеленою травою, всипаного рiзнокольоровими дикими квiтами, над якими у шлюбному вальсi кружляли барвистi метелики, а далi вiд берега стояв непохитний темний лiс, але i вiн здавався зараз привiтним i усмiхненим.
--
Чому ти приходиш лише увi снi? Прийди i забери мене звiдси, благаю,- просила я свого супутника, обличчя якого так i залишалось невпiзнаним та осяяним лагiдними небесними променями.
- Я обов'язково по тебе прийду. Дай менi трохи часу. Якщо я знайшов тебе у снах, то неодмiнно знайду насправдi. Ти тiльки пробач менi.
- Ти це про що? - здивувалась я.
--
Ти зараз згадаєш, але, заклинаю, пробач. Пробач за всi цi роки. Пробач за те, що не втримав тебе тодi, а змирився i вiдпустив, хоча знав, що не треба. Ти пробачиш?
--
Так, - ледь чутно вiдповiла я, так i не зрозумiвши, що вiн мав на увазi.
Ранiше непорушна, постать поворухнулась i сiла ближче, а мене знову охопило тремтiння, але воно було таким приємним, що не налякало нi його, нi мене. Вiн нахилився до мене, обiйняв i торкнувся сво§ми вустами мо§х. А його погляд - цi закоханi блакитнi очi - я зрозумiла, що теж багато рокiв сумувала за ними. Вiн пригорнув мене до себе i стиснув так, що наче величезна хвиля жару хлюпнула на мене дев'ятьма балами за шкалою Рiхтера i... Якiсь, ранiше потаємнi для мене, дверi вiдкрились, а там... Там я побачила сонце, цю гарну уквiтчану галявину i закохану пару, впiзнала дiвчину - це була я, тiльки багато рокiв тому, а парубок - це було моє перше справжнє кохання.
Прокинувшись, я згадаю все, що зi мною сталось за останнi двадцять шiсть рокiв. Згадаю i захочу померти. Померти, щоб не плакати, щоб не вiдчувати болю та вiдчаю, померти, щоб сховатись вiд цього жорстокого i безглуздого свiту...
IV
Спогад
Перериваючи засмiчений непотрiбним папером письмовий стiл, я знайшов сьогоднi старi листи, надiсланi на моє iм'я. Я вже встиг забути про них, поховати у власнiй пам'ятi. У цих листах моя перша справжня любов. Тодi я був переконаний у тому, що кохання iснує. Значить все ж таки було: я дiйсно кохав по-справжньому, не мiг без не§ анi жити, анi дихнути, але все вiдбувалось так давно, що зараз здається, що це було щось дитяче, на§вне, безтурботне. Вона пише, що кохає мене...
Стiльки рокiв я думав, що цi листи або спаленi, або загубленi... Цiкаво, що сталося з нею зараз, чи пожалiв §§ час? Менi страшно згадувати, що було тодi, адже я не один раз образив §§, а вона менi пробачала постiйно, бо, напевно, дiйсно кохала. А я, iдiот, так легко розчавив тодi все - всi почуття, надi§, мрi§. Зараз все могло б бути iнакше. Вона була б поряд, я б кохав §§, як ще нiкому не вдавалось в цьому життi, самi сузiр'я заздрили б нам. Але не збулось. Й досi з пам'ятi не стерлись спогади про те, як вона при§здила до мене сюди, де мешкаю я зараз, ще до мого одруження, як чекав я §§ на вокзалi, не знаючи, що говорити при зустрiчi, та чим бавити взагалi. Та тiльки-но я §§ бачив, все задумане i загадане зникало. Вона... Це була вона - така ж красива i нiжна. Нам було по двадцять три роки. Годинами ми могли блукати цим малесеньким мiстечком говорячи про те нестримне почуття, яке вирувало всерединi нас вiд одного випадкового погляду.
На землi тлiв недопалок, все бiльше розпалюючи моє почуття до не§. Це був майже гiпнотичний стан, коли не бачиш i не чуєш нiкого i нiчого навкруги, а на зовнi проситься лише одне бажання - бути ближче, ще ближче, наче це говорила менi сама сила тяжiння; слiдкувати очима лише за §§ вустами, чути слова кохання, радiти §§ усмiшцi i очам - ласкавим, закоханим i сiрим, як попiл, а в §х недосяжнiй глибинi горiло незгасиме багаття i я був впевнений, що жоден буревiй не в змозi його загасити, бо воно величезне i палке, воно стiльки рокiв зiгрiвало мене i вело крiзь темряву сумнiвiв. А губи - цi розкiшнi чуттєвi губи - за один дотик до них я перевернув би зараз догори дригом хоч всесвiт.
Коли ввечерi приходили ми до мене, навiть не встигали знiмати речi: вони злiтали за мить, тримаючи курс вiд лiжка до станцi§ "Пiдлога". А далi - далi було щось неймовiрне: §§ дотик був найнiжнiшим за все, що є у свiтi, а поцiлунок... Вся вона була неймовiрною... Прокидаючись зранку, я вiдчував дивний приємний спокiй через те, що вона поруч, а отже все саме так, як має бути, все у свiтi на сво§х мiсцях i вона бiля мене, мiй янгол, моя небесна зiронька. Доки вона спала, я довго мiг знову i знову споглядати §§ довершено-привабливi риси тiла i обличчя, маленькi, нiби дитячi, долоньки, та як неохоче вiдкривались цi великi сiрi очi, осяянi вранiшнiм сонцем. Це була сучасна Афродiта, яка спустилась до мене з верхiвки Олiмпу. Коли вона дiставала сигарету, менi до безтями хотiлось бути на мiсцi цiє§ шкiдливо§ звички - вiдчувати як огортає вона мене сво§ми вустами, проникати у не§, як дим, i лiтати вiд щастя пiсля §§ видиху, а попiл - попелом були §§ очi - сiрi, великi, палаючi...
Гостювала вона в мене тиждень. Щодня я, як нiколи летiв додому, швидше до не§, доки вона тут. Iнколи здавалось, я прийду, а §§ нема, наче б то наснилась вона менi, коли нi - дверi вiдчинялись - i на порозi чекала на мене моя кохана дiвчинка з сiрими, як попiл очима. А як заздрили менi мо§ i друзi, i вороги, i звичайнi знайомi! Я був щасливий, нiби знайшов скарб, а вона i була мо§м скарбом. Ї§ не можна було порiвнювати з iншими жiнками - вона була iншою - найкращою з-помiж усiх: так як вона, мене не розумiли навiть батьки. Моє життя перетинало ще не мало жiнок, але таких, як вона, бiльше не траплялось. Iншi були пустими, якимись несправжнiми, не наповнювали мене почуттями. Окрiм фiзичного, я не знав з ними нiчого iншого. Навiть не цiкаво було з ними говорити, та й не було про що. Про небо i зорi, про те як лiтаючi кораблi тиняються космiчним простором - банально. Iз закiнченням подарунково-цукерного перiоду закiнчувався й iнтерес до тих iнших жiнок. Можливо, комусь вони i здавались гарними чи принаймнi привабливими, але не менi. Для мене вони всi були однаковими, навiть дещо схожими як зовнi, так i внутрiшньо. Лише одна жiнка яскраво вирiзнялась з-помiж них - та, яка навiки була моєю, навiть не знаходячись поруч. Вона могла замiнити менi все i всiх: i приятелiв, i коханок, i дружин, i навiть повiтря - я жив i дихав тiльки нею, моєю богинею, i рай, i пекло, i злет, i падiння, i небо, i море, яким були §§ очi, кольору попелу, - всiм стала вона для мене. Напевно тодi я ще зовсiм не пiдозрював, що цей попiл погасить мене назавжди. I я дiйсно згаснув. Згаснув, щойно §§ не стало поруч. Згаснув, щойно вiдпустив §§, щойно подарував iншому. Тисячi разiв вона казала, що готова покинути все, аби лишень бути зi мною, а я вiдмовчувався - боявся завдати §й шкоди сво§м, як менi здавалось, неприйнятним для не§, способом життя. Я вважав, що вона не витримає, що вiйськовий чоловiк - це не для не§, хоча щоразу вона намагалась переконати мене в протилежному. Я втратив §§. Визнаю тепер, що безглуздо. Визнаю, що назавжди. Визнаю, що власними руками зробив нещасним i себе i §§. Вона про§хала сотнi кiлометрiв, заради зустрiчi зi мною, а я злякався. Злякався тодi майбуття, злякався покалiчити життя §й, хоча знав напевно, що так як я нiхто i нiколи не любитиме §§ в цiлому свiтi. Тепер вже марно на щось сподiватись. Занадто багато рокiв минуло з тих пiр. Я впевнений, що вона щаслива. Вона заслуговує на це, бо є неймовiрною жiнкою, моя прекрасна i далека Афродiта.
V
День шостий:
вiчна пам'ять нiма.
Бiльше я не галасувала i стало непотрiбним замикати мене вiдтодi. Шостого дня я знову гуляла парком лiкарнi, пiдiймала очi до сонця, та вже не радiла йому. Воно дiйсно допомогло згадати, але, нажаль, саме те, чого не хотiлось. Я двадцять шiсть рокiв тiкала вiд цього, як божевiльна, двадцять шiсть рокiв мрiяла забути, викреслити до дiдька зi свого життя, хотiла справжнього, а не спогад, який кинув мене двадцять шiсть рокiв тому, хотiла нормального життя, а не видiнь, хотiла не знати бiльше наперед майбутнього, анi свого, анi чийогось iншого. Почуття жорстокi до людини, а пам'ять - нiмий диявол, який позбавляє тебе сенсу життя i ти стаєш божевiльним.
... Пам'ятаю як менi виповнилось сiмнадцять. Я й досi ненавиджу це число, бо саме тодi я почала потроху божеволiти. Вечiр був темним, а я самотньою. Вiдкiлясь визирнула чиясь тiнь i пiшла слiдом, а що було потiм - згадувати важко, та не через те, що не можу пригадати, а тому, що таке пригадувати неможливо. Ця дика тiнь жбурляла мене об кожну стiну, намагалась зiрвати одяг, била по головi так, що здавалось голова ось-ось вiдпаде, та я трималась, з ненавистю дивилась §й у вiчi, але вона була сильнiшою. Моя непокiрнiсть дратувала §§ i тiнь почала мене душити. Я лежала майже роздягнена, прикрита лише шматками порваного одягу на ковдрi з брудного снiгу не в змозi ковтнути й крихти повiтря i вiдчувала, що це кiнець. Кажуть, за мить до смертi перед очима промайне все життя. Брешуть... Нiчого там не промайне. Тодi в головi крутилась по колу лише одна думка: невже я помру такою безглуздою смертю? А що буде на ранок, коли мене знайдуть? А що буде з мамою? Що буде з нею, коли §й скажуть, що я померла? Що буде, коли вона дiзнається як саме це сталось?
--
Я все зроблю, тiльки вiдпусти, - прохрипiла я до цiє§ тiнi з останнiх сил, з останнього видиху.
I тiнь вiдпустила. Ї§ налякала моя незайманiсть, i, мабуть, тому вона змусила мене стати навколiшки...
Декiлька наступних днiв i ночей я не здатна була нi на що, окрiм того, як плакати. Брудний, захований вiд мами, покалiчений одяг щоразу нагадував про те, що сталось. Страшно було наближатись до нього, не те, щоб бачити чи торкатись. Вiд отриманих ударiв одним величезним синцем болiло все тiло, та було байдуже. Потрiбно було радiти тому, що я залишилась живою, та я вiдчувала себе померлою. На чи§сь питання могла давати лише стандартнi вiдповiдi: так, нi, напевне, не знаю. А як жахливо було залишатись однiй... Постiйно тремтiла вiд будь-якого стороннього звуку, вiд будь-яко§ звичайно§ тiнi у власнiй кiмнатi i плакала. З того часу я ненавиджу снiг i холод, ненавиджу нiч i темряву, тiльки сонце назавжди залишалось моєю втiхою.
Тепер я впевнена, що доля iснує. Позбавивши мене гордостi i честi, змушуючи платити величезний податок - сльози, доля, згодом, дарує менi кохання - справжнє, ненагране, найперше. Цей подарунок завжди був поруч, нiколи не залишав мене одну, не дозволяв моєму "даховi" §хати далi. Я по-новому вчилась посмiхатись, не боятись ночей i снiгiв, вчилась кохати, пробачати та просто жити. Тодi я була зовсiм iншою - маленькою i дурненькою дiвчинкою.
Через два роки щастя, коли я нарештi повнiстю ожила, зрозумiла велику iстину: життя - це своєрiдна зебра, яка скаче тропiчними лiсами, - бiлу смужку на §§ мiцному тiлi постiйно змiнює чорна, а чорну - бiла, але так чи iнакше всi вони сходяться в одному безпросвiтному мiсцi позаду.
--
Привiт, - почула я на iншому кiнцi дроту, пiднявши телефонну слухавку, - В тебе все гаразд?
--
Привiт, Руденька. Начебто все, як ранiше, а чому ти питаєш? - вiдповiла я.
Це телефонувала моя подруга. Ї§ справжнє iм'я - Настуся, але через колiр волосся друзi дали §й прiзвисько Руда.
--
А що з Лесиком? Ви хiба розiйшлись? - запитала Руденька.
Мене здивувало таке питання. Вона не була однiєю з тих, хто мiг би так безглуздо жартувати серйозними речами:
--
Ти мене дивуєш, звiсно нi. Розповiдай, що сталось, - збентежено та зацiкавлено вслухалась я.
--
Просто, я щойно бачила його у вiкнi, - якось сумно i тихо промовила подруга.
--
Ну то й що? Вiн був не в гуморi?
--
Навпаки, веселий, як нiколи...
--
Та не тягни ти! - рознервувалась я. - Кажи прямо, як є!
--
Вiн був не сам.
--
А з ким? Знову з Данилом? Ну я йому розповiм ввечерi, якою дорогою дiдько §здить!
--
Нi. З Ритою... - зовсiм тихо прошепотiла подруга.
--
Продовжуй будь-ласка.
--
...Вони... Вони йшли кудись, тримаючись за руки, а потiм... Потiм вiн зупинився i... поцiлував §§...
Тремтячими руками я тримала цю кляту слухавку, яка повiдомила менi таку новину. З хвилину мовчала, не могла зрозумiти змiсту подi§, а потiм на обличчi розлилось гаряче й солоне:
--
За що, Руденька? Я не заслуговую на це! Вона ж моя подруга! Вона єдина знала все про нашi стосунки з Лесиком, про мо§ почуття до нього... А тепер... А що тепер? Що робити, Руденька? Я не зможу жити без нього, розумiєш, не зможу. Навiщо вона так вчинила? Я ж нiколи не робила §й нiчого поганого, навiть не дивилась на те, що належало §й. А вона... Хочеться померти.
--
Припини! Благаю, не нароби дурниць! Нiхто не вартий цього! Лесик показав своє справжнє обличчя, отож це доводить, що вiн не заслуговує на тебе!
--
Дякую тобi, Руденька... Бувай...
Тiє§ митi померла частинка мене. Я навiть не в змозi була посмiхатися, чи просто спiлкуватись iз друзями. Нiкого не чула, не бачила, шукала сп'янiлими очима тiльки його серед усiх - серед мiльйонiв випадкових перехожих. Всiх називала його iм'ям, сама не знаю чому... Чомусь... Друзi розповiдали якiсь дурнуватi iсторi§, намагаючись втiшити, але я так само на щось сподiвалась, мрiяла про щось, у щось на§вно i вiдверто вiрила. Того дня сльози стали мо§ми супутницями i радницями. Я плакала, але знала, що навiть коли минуть днi, тижнi, або, якщо так треба, роки, я все одно чекатиму на нього, хоч тут, хоч на небесах i вiрила, що ми зустрiнемось, i вiдкiлясь знала, що буде той другий шанс, який сьогоднi доля менi не подарує, тому що вже сталась маленька смерть - того дня померла частинка мене.
Вранцi я ледве пригадала минулий вечiр алкоголю. Навiть на днi жодно§ з випитих пляшок я не знайшла виходу. Згадую, що телефонувала Ритi. А що я §й говорила? О, згадала! Я сказала, що наб'ю §§ зрадливу пику i змушу надалi думати блондинистою головою, а потiм говорила з Лесиком - вiн вмовляв не чiпати §§, казав, що Рита тут нi до чого, але я стояла на своєму. Жах. Це була не я. В менi говорив алкоголь i, мабуть, не лише говорив, а й правив мною. Сидячи у ваннiй кiмнатi з ножем, пiд шум витiкаючо§ з крану тепло§ води, я довго плакала i писала прощального листа йому та мамi. Нiж по шкiрi ковзав боляче, руки тремтiли, та серце болiло i стукало сильнiше. Було начхати на все, здавалось я у повнiй безвиходi. Здавалось, далi не буде нiчого. Його бiльше немає в моєму життi i §§ також, а є тiльки сум, сльози i спогад. Минулося: вчасно зайшла мама i вихопила ножа. Декiлька днiв залишався ледве помiтний шрам - нiж не розрiзав шкiру до кiнця, не захотiв дiстати до вени.
За тиждень Лесик по§хав з мiста, а ще за тиждень вiн розiйшовся з Ритою, не скажу, що без моє§ участi. Я постiйно дзвонила йому, казала, що люблю, i було начхати, чи приємно йому це чути, §§ ж поливала брудом. Я зненавидiла його, i робила все для того, щоб йому стало так боляче, як було менi. А потiм по§хала i зрадниця-Рита в пошуках якогось кращого життя, блискучо§ кар'єри, тiкаючи вiд моє§ помсти та вiд спогадiв, якi §й весь час буде навiювати це мiсто. Бiльше ми з нею не зустрiнемось. Єдине, що дiзнаюсь я про не§ за декiлька рокiв, так це те, що вона народила сина i назвала його Лесиком. Пiсля останнiх подiй зi мною залишився лише сум i страх. Щось невiдоме переповнювало мене зсередини: хотiлось плакати та в той же час смiятися в обличчя долi скаженим смiхом. Хвилi ображених слiз поступово злижуть з берегiв серця нещодавно залишенi Лесиком слiди. Десь в темнотi почуттiв спалахуватиме бiль i зриватиметься з вуст нещасним стогоном. Навкруги буде тихо i пусто. Але в глибинi зраджено§ безпритульно§ душi тлiтиме промiнь надi§. Я марнiтиму на самотi. Не буде в мене нiчого, окрiм його блакитних очей на фотографiях. Життя знову потекло частими струменями зливи за зачиненими вiкнами моє§ долi. I це було щось зовсiм iнакше, кардинально вiдмiнне вiд попереднього. "Ти нiколи не навчишся бути самотньою", - казала мама. I правильно вона казала. У пошуках чогось подiбного до минулого життя, досить часто траплялись менi чоловiки, для яких я була мрiєю, але занадто далекою i нереальною, або такi, що вбачали в менi лише iграшку, таку собi бездушну ляльку. Менi подобалась §хня увага, комплiменти, подарунки, зiзнання, пропозицi§, але жоден з них не мiг викликати в мене тих почуттiв, якi я вiдчувала до Лесика. В життi пануватиме повний штиль, саме такий як перед новим буревiєм.
--
Доброго вечора, дiвчата! Вас все влаштовує? Претензiй немає нiяких? - звернувся до нас iз подругою невiдомий, але симпатичний чоловiк у столичному нiчному клубi.
--
Начебто все гаразд... - невпевнено вiдповiдала я.
--
Не лякайтесь! - розсмiявся вiн. - Я власник цього закладу, тому iнодi цiкаво дiзнатись думку нових вiдвiдувачiв. Ви ж бо завiтали вперше, я не помиляюсь, бо якщо це не так, я нiзащо не пробачу собi того, що не помiтив таких очей ранiше? - з оцiнюючим поглядом говорив незнайомець.
--
Саме так, ми тут вперше, - продовжувала я дiалог, - Поки що нам все подобається.
--
Приємно це чути. Якщо виникнуть якiсь проблеми, чи зауваження, звертайтесь до мене не соромлячись. Я сидiтиму он за тим столиком, - вiн усмiхнувся i показав рукою на VIP-зону, що зазвичай у Голiвудських фiльмах призначається для власникiв та важливих заможних гостей. I це не дивно. Там стояли найвишуканiшi меблi вiд вiдомого тогочасного дизайнера. Чого лишень вартi були шкiрянi та зручнi на вигляд дивани...
--
Ти йому сподобалась, - зауважила Руденька.
--
Менi байдуже. Я при§хала сюди вiдволiктись вiд усiх нещодавнiх подiй, а не у пошуках "лiтнього" спонсора. Досить з мене усiляких закоханостей! - без будь-яко§ зацiкавленостi вiдповiдала я.
--
Який же вiн "лiтнiй"? Бiльше нiж тридцять п'ять я б йому не дала.
--
Нiчого собi! Тобi, часом, каструлi зранку на голову не падали? Це ж бiльше десяти рокiв рiзницi!
--
Яка ж ти вередлива, виявляється! Проте небiдний, гарненький, солiдний i навряд в його головi "живуть такi ж прусаки", як у деяких наших однолiткiв, - намагалась переконати мене подруга.
--
Не будемо переходити на особистостi. Я тут з тобою заради того, щоб забути Лесика, а не для того, щоб ти менi постiйно нагадувала про нього та про його прусакiв! Досить!
--
Справа твоя, але я б його на твоєму мiсцi не прогавила, - вперто наполягала подруга на своєму.
--
Ти своє мiсце спочатку до ладу приведи. Ось i до тебе кавалер наближається, до речi з квiтами i нашого вiку!
Однак я помилялась. Казка про Попелюшку з Руденькою в головнiй ролi не справдилась. Молодий кавалер виявився не принцом, а звичайним посланцем, без будь-яко§ карети i навiть без чарiвного гарбуза, а квiти з запискою призначались зовсiм не для подруги.
--
Юна панi, це Вам, - промовив простягаючи букет з 9 високих троянд кавалер.
--
Дякую, але нiяких квiтiв я не замовляла, - потроху прокидалась в менi злiсть вiд того, що нiяк мене не залишать в споко§.
--
Не треба на мене ображатись. Я лише посланець. Ви ж не хочете, щоб через Вашу вiдмову я залишився безробiтним?
--
Ну то вiддайте квiти замовнику: i в мене настрiй залишиться нормальним, i з Вашою роботою теж все буде гаразд.
--
Та вiзьми ти §х! Чого б я ото на людей кидалась? - втрутилась Руденька.
--
Тобi потрiбно, ти й забирай, - вiдказала я, i Руденька послухалась поради.
--
О, тут така цiкавинка у записцi! - зрадiла подруга, чим змусила мене прочитати текст.
- "Виглядаєш приголомшливо! Пробач, що спершу пiдiйшов з порожнiми руками та дозволь забронювати перший повiльний танець iз тобою? Руслан."
Розумiючи, що безглуздо опиратись, я просто нiяк не вiдреагувала. Менi насправдi було байдуже, адже спустошене серце й досi промовляло лише одне iм'я: Лесик... Банально, але повiльна музика почала грати майже одразу.
--
Дозволите, - звернувся до мене той самий Руслан, простягаючи вiдманiкюрену руку, яку прикрашав помiтний золотий браслет.
Нiчого не вiдповiдаючи, навiть без жодно§ посмiшки я пiдвелась i пiшла разом iз ним. Зауважу, що це був не єдиний мiй танець цього вечора з новим кавалером, навiть дещо навпаки, окрiм Руслана менi так i не вдалось познайомитись нi з ким iншим, вiн наче Зевс зi свого VIP-Олiмпу шкварив блискавками з очей усiх охочих пiдiйти до нашого з Настусею столика. Однак, якщо не враховувати це, вечiр пройшов неймовiрно. Здавалось, музику було пiдiбрано саме пiд мiй настрiй i смак. Нам було весело i приємно, а менi особливо, адже весь негатив, який залишив менi Лесик, я немов викидала з кожно§ клiтини тiла, танцюючи спочатку на танц-майданчику, а пiзнiше, увiйшовши в азарт, на скляному подiумi, з якого лише лiнивому не було мене видно.
--
Ну що, Руденька, будемо збиратись додому? Вже, напевно, ранок.
--
Тiльки от як ми по§демо? Не бачу жодного таксi, - пiдмiтила подруга, вийшовши на вулицю, - Втiм, мабуть я здогадуюсь як - озирнись.
--
О нi, тiльки не це, - бiля виходу, наче принц з бiлим конем стояв Руслан, тримаючи ключi вiд авто.
--
Можна, я спробую зарадити вашiй ситуацi§? - питав вiн.
Мене наче зацiпило. Я розумiла, що §хати потрiбно, але ж з незнайомцем?
--
Погоджуйся... - шепотiла Руденька.
--
Нi, ти що! Ми ж ледве знайомi, до того ж з ним я не по§ду!
--
Тодi прийдеться йти пiшки. Ти готова до пристойно§ дистанцi§ на пiдборах?
--
Добре. Але §демо виключно додому i без натякiв на наступну зустрiч, зрозумiла!
--
Оце вже дiло! - радiла Руда.
Дорогою ми насмiялися, здавалось на цiле життя наперед. Руслан виявився порядним "хлопцем", навiть "хлопчиськом". Його характер та манери спiлкування зовсiм не вiдповiдали вiковi. Тодi менi хотiлось зустрiтись з ним знову. Щось таке було в ньому, що притягало i не полишало думок, хоча вiн i трохи не був схожий на Лесика - iз зовсiм не блакитними очима, а зеленими i цiкавими, не такий чорнявий, а зовсiм навпаки - зi свiтлим волоссям, до того ж зовсiм не серйозний (в хорошому розумiннi цього значення). Характером вiн нагадував менi батька - постiйно жарт за жартом, завжди з посмiшкою, з вiдкритою душею i величезним добрим серцем.
- "Руслан" - iм'я, що прийшло з арабсько§ мови та означає "лев". Цiкаво... - читала я Руденькiй з яко§сь розумно§ книжки про iмена.
--
То чому б не спробувати? Менi здається, що з ним в тебе може скластися серйозно. Тим паче, скiльки можна бiдкатись цими чоловiчими серцями? Якби ми з тобою жили в часи королiв, графiв, замкiв, то наше мiсто населяли б однi жiнки.
--
Це чому ж? - розсмiялась я у вiдповiдь.
--
Перестрiлялись би вже всi на дуелях. Ти ж кого схочеш до могили доведеш сво§ми витребеньками. Щось шукаєш i шукаєш, невiдомо що. Сама хоч знаєш?
--
Якби я знала, вже б знайшла. Доречi, "Олена" означає "свiтла" або "вогонь".
--
Це вже точно! Скiльки сердець ти вже на своєму вогнищi пiдсмажила?
--
Не знаю навiть чи варто продовжувати стосунки з Русланом, - не вiдриваючись вiд книги продовжувала я.
--
Думай, але не ображай його. Вiн для цього занадто хороший. А ти все Лесика нiяк не забудеш?
--
Вже не знаю. Боляче менi. Доки не бачу його, навiть згадую зрiдка, але ж достатньо глянути на фото i знову плачу. Ковзнуть пальцi його обличчям - i нiби поруч вiн, торкнусь його губ, мiцних плечей - все таке занадто рiдне i, здається, що я вiдчуваю його тепло, а вiн у вiдповiдь дивиться на мене з фотокартки скам'янiлим, застиглим в однiй митi поглядом, ще закоханим i багатообiцяючим.
--
А раптом тобi Руслан допоможе забути? - ще бiльш затято наполягала Руденька.
--
А раптом нi? Не знаю. Нехай що буде, те й буде. Руслан, так Руслан - все ж краще, нiж нiчого. Залишилось лише закохатись.
--
Навiщо ти так? Вiн хороший, хiба ти не бачиш? Щось таке цiкаве в ньому є...
Ми зустрiчались. Спочатку як знайомi, пiзнiше як друзi, а потiм... Я дiзналась, що вiн розлучений, має доньку на чотири роки молодшу вiд мене, але це мене не лякало. Те життя, тi почуття, якi дарував менi вiн зробили мене iншою, змусили на деякий час по-новому дивитись на свiт i любити перш за все себе.
--
Ну i як там твiй "лотерейний квиток"? - цiкавилась Руденька, - Куди летите цього разу?
--
Руслану потрiбно до Iталi§. Вiн летить у справах, а я причепом.
--
Одружитись ще не пропонував?
--
Що ти? Я й сама не готова. До того ж мало часу минуло вiд нашого знайомства.
--
Ось як! Значить, щоб подарувати тобi машину - достатньо часу, а для одруження - нi?
А я дiйсно ще не була готова. З-за ширми богемного життя я вже кволо, але ще чула нiжний голос Лесика. Те, що я вмiю жити i забувати я довела всiм, окрiм себе само§. А потiм, не по§хавши одного разу з Кирилом за кордон, а залишившись вдома пiд наглядом власних двояких почуттiв, вкотре зрозумiла прадавню iстину: вiд ненавистi до любовi - один крок - i навпаки. Менi вистачило однiє§ випадково§ зустрiчi з Лесиком, для того, щоб все в головi пiшло шкереберть. Я знову опинилась не надовго "на сьомому небi" разом з першим коханням.
Одного ранку, за декiлька днiв до повернення Руслана, я зустрiну Олеся:
--
Ти повернувся? - здивуюсь я неочiкуванiй зустрiчi. - До кого? Надовго?
--
Для початку, взагалi-то, вистачило б звичайного привiтання, - усмiхнувся у вiдповiдь Лесик.
--
О, пробач, привiт...
--
Я теж дуже радий тебе бачити. Ти анi трохи не змiнилась.
--
Помиляєшся. Змiнилось повнiстю моє життя, люди навколо мене, а отже i я сама.
--
Начуваний я про тво§ змiни, i про твоє нове життя теж чув. Добрi люди не залишають мене непоiнформованим.
--
Ну то, можливо складеш компанiю? Небо хоч i хмарне, але просто наполягає на прогулянцi.
--
З радiстю...
Йдучи поряд iз ним, менi здалось, що ми так само закохано, як i ранiше гуляємо мiстом, але Лесик чомусь був сумним, як i похмурий день, що панував тодi. Здавалось, небо ось-ось повинне було впасти тоннами води на землю.
--
То ти вiдповiси врештi решт на моє найперше запитання? - не полишала мене цiкавiсть. - Чи надовго i до кого ти повернувся?
--
А хiба це важливо зараз? - ми зупинились i, взявши мене за руку, Лесик уважно дивився менi в очi, наче намагався вiднайти в них вiдповiдь на одвiчне запитання Шекспiра. - А якщо я вiдповiм, що повернувся... до тебе? - його погляд наближався i вже не був зупиненим на мо§х очах, а стомлено блукав усiм обличчям, я вже вiдчувала його дихання, коли нашi вуста знову торкались одне одного, так пристрасно, наче не могли зробити цього бiльше вiчностi... - Менi потрiбно тобi дещо сказати. Це важко, але я мушу, - його очi опустились, наче вросли корiнням у землю, - Ми не можемо бiльше бачитись...
--
Що? Якщо це жарт, то невлучний, - не повiривши вiдповiдала я.
--
Я не жартую.
--
Знову? Це безглуздо. Ти ж розумiєш, що за наступно§ нашо§ зустрiчi, нас так само тягнутиме одне до одного, а бачитись нам, хочемо ми цього чи нi, доведеться ще якнайменш, декiлька рокiв.
--
Я одружуюсь.
Це було останнє почуте мною в той день вiд коханого. Не розумiю, чому це справило на мене таке враження, адже я сама не була вiльною. Мабуть тому, що i Руслан, i все те нав'язане ним життя слугувало весь час помстою для Лесика, а вiн, товстошкiрий его§ст, так i не зрозумiв цього.
Нарештi почався дощ. Я сидiла вдома бiля вiдчиненого вiкна i думала вголос, нiби розмовляючи зi зрадником:
--
Ти так просто пiшов до iншо§, Лесику, навiть не подумавши про те, що хтось окрiм не§ тебе також кохає i сподiвається на взаємнiсть. Не помiчаючи мо§х надiй i мрiй про щасливе майбутнє, ти просто пiшов. Дощ. Тiльки завдяки йому ти не побачиш слiз. Знаєш, а я задоволена, що все закiнчилось саме так - якщо пам'ятаєш, я нiколи не любила, щоб хтось бачив як я плачу, а цi маленькi безтурботнi краплинки допоможуть приховати все: слабкiсть, гордiсть, бiль вiд втрати i розбите серце.
Дощ не зупинявся. Я до останнього вiрила, що вiн допоможе забути Лесика, який навiть не уявляв, що вiдбувалося тодi всерединi мене.Дощ - вiн наче наспiвував доволi знайому мелодiю, але пригадати §§ не вдавалось. Вiн все охочiше намагався пролитись на землю величезними краплинами втрати, але все складнiшими ставали його спроби очистити цю грiшну землю вiд людсько§ зради.
Дощ затихав. Ось i все. Звiстка про одруження з iншою стала останньою краплиною мого вiдчаю. Мабуть, лише божевiльне вiд кохання серце спроможне на такий вчинок. Величезнi сiрi хмари i безперервний дощ - ось i всi мо§ друзi. Здавалося, небо плакало разом зi мною. Лесиковi я вже не була потрiбна, але ж я його дiйсно кохала.
--
Це кiнець. Але я нi в чому не можу звинувачувати кохану людину, - мо§ останнi на той час слова. Вони лунали, як остання данина небу, як прощальна молитва про кохання, а за мить все мало закiнчитись. Лише заревiв грiм, спалахнула блискавка - i докiрливi краплини дощу оплакували непорушне тiло, яке зробило останнiй крок в невiдомiсть.
Навкруги все було сiрим. Десь в глибинi коридору виднiлося свiтло, мелькали люди у бiлих халатах i Лесик був поруч. Вiн прийшов. З букетом якихось жовтих троянд, але прийшов.
Того дня знову дощило, як i напередоднi. Я не розумiла, чому це мокре прокляття тривало так довго? Бiльше не могла чути той пронизливий стукiт за вiкном.
- Як ти себе почуваєш? Навiщо зробила це, дурненька, я ж не перестану любити тебе, хоч i одружусь, - звернувся до мене вiн.
- Ти сумуєш, Лесику? - кволо промовляла я, - Не варто. Вже досить гри. Що це? - здивувалась я наступному, що побачила, - По тво§й щоцi бiжить сльоза? Невже ти навчився по-справжньому кохати i спiвчувати горю iнших? - в очiкуваннi вiдповiдi я знову слухала стогiн дощу.
--
Це просто дощ, - вiдповiв вiн i, жбурнувши на пiдвiконня заплаканi троянди, зник за завiсою цього "просто дощу".
Я одужаю. За декiлька мiсяцiв зростеться зламане вiд падiння стегно, але Лесика поруч вже не буде. Я навiть не знатиму, чи одружився вiн. Тодi з одного боку я не хотiла бiльше нiколи його бачити, а з iншого розумiла як багато не встигла сказати.
Наступну зустрiч iз ним менi подарує доля пiсля його дзвiнка, подарує для того, щоб я знову покохала, для того, щоб вкотре перевiрити мене на витривалiсть.
Я по§хала до нього пiд величезною таємницею вiд Руслана. Я знала, що йду на зраду, але впевнено §хала на зустрiч з коханцем. Все ж вiн не одружився з iншою i, мабуть тому, що це менi так лестило, я §хала...
Травневi ночi теплi i сповненi романтикою та бажанням. Ми знесиленi лежали поруч, в одному лiжку, з однаковими почуттями, слухаючи одну й ту саму тишу.
--
Ти любиш його, - пошепки питав Лесик, повiльно цiлуючи моє тiло.
--
Я люблю тебе i тому я зараз тут. I знаєш, це так дивно - любити i знати, що ми нiколи не зможемо бути разом, але любити... Таємно набирати твiй номер, тiльки щоб почути рiдний голос... Знаєш, а дорога назад iснує, тiльки потрiбно хотiти i зумiти §§ вiдшукати, але вона є i ти змiг менi це довести.
--
Досить того, що я зараз тут iз тобою i не пам'ятаю останнiх рокiв, коли ми були далеко одне вiд одного. Кажуть, закохане серце чує шепiт, який лунає з iншого краю Землi - тепер я знову його чую, тепер ти не залишаєш мене анi на мить. Ти всюди, Лесику, - в моєму серцi, в душi, у снах. Ти став частинкою мене. Зараз я хочу жити лише заради того, щоб побачити тебе одного разу знову. Менi не важливо мине тиждень, або двадцять рокiв, головне - побачити хоча б раз, нехай навiть здалеку, нехай навiть з iншою...
--
А як бути з тим, хто чекає на тебе вдома?
--
Сьогоднi належить лише нам, Лесику. Скоро все буде як ранiше. Скоро, коли я по§ду, нам доведеться повернутись до жорстоко§ реальностi, де ми не разом, але сьогоднi ти тiльки мiй, а я тiльки твоя.
--
Але Руслан...
--
Вiн буде завжди - i за рiк, i, можливо, за десять, але моє серце навiки твоє. Прийми, будь-ласка, цей скромний i дуже тендiтний подарунок.
--
Я люблю тебе...
--
А я тебе... Ти даруєш менi митi, якi я навiть за великого бажання не зможу забути, або розтоптати у сво§й душi.
--
Я люблю тебе, моє сонечко...
--
Потiм, Лесику, будуть новi днi i старе життя, де, можливо, нам не судилося бути разом, але не сьогоднi. Я люблю тебе - завжди пам'ятай про це, i знай, що всього можна досягти i все можна змiнити i якщо так вирiшено на небесах, то ми навiть в наступному життi будемо разом.
Якi ж вони мiсячнi, цi травневi ночi... I як же добре пiд цим мiсячним сяйвом бути разом з коханим...
VI
Минуле згорає боляче
--
Любий, ти тут? Не дуже зайнятий? - почув я бiля дверей кабiнету. Це була дружина.
--
Що трапилось?
--
Ти й досi сердишся? - з якимось дитячим виразом обличчя питала вона.
--
Валерiє, в тебе щось термiнове?
--
Не дуже. Просто хочу з тобою поговорити.
--
Про що?
--
Оксана все ж розлучається з чоловiком. Лише уяви, виявилось, що ця хвойда Вiка вагiтна вiд нього.
--
Це тобi знову Маринка наплiткувала? - вiдповiдав я, не пiдiймаючи очей.
--
Та нi. Про це всi говорять.
--
Я ж вже казав, що менi не цiкаво. Чи ти навмисно дратуєш мене?
--
Що ти, нi. Давай поговоримо про щось iнше?
--
Згодний. То про що? - хоча насправдi менi зовсiм не кортiло цих нав'язливих бесiд з Валерiєю. Як же добре було до того як вона увiйшла сюди: нiхто мене не дратував, не доводилось тужитись мiзкам, через бiль та перейми народжувати двоякi вiдповiдi.
--
Ти знаєш, що я тебе кохаю?
--
Здогадуюсь, - сказав я, не знайшовши iншого потрiбного слова.
--
А ти мене?
--
Валерiє, досить.
--
Ну скажи, що кохаєш! Я приготувала твiй улюблений пирiг. Скажи, що кохаєш - отримаєш шматочок. Ну скажи! Скажи! Кохаєш?
--
Досить! - з неконтрольованим потоком емоцiй вирвалось в мене. Я маю важливi справи. Навряд чи пирiг §м зарадить. Я йду. Повернусь ввечерi.
Насправдi не було в мене нiяких справ. Хотiлось, щоб все i всi залишили мене в споко§. Я весь день ходив знайомими вулицями та згадував §§ - моє справжнє кохання, мою маленьку сiрооку дiвчинку. Як бачився з нею перед останнiм сво§м вiд'§здом, як гуляли рiдним мiстом до третьо§ години ранку, як обiймав §§, вiдчував, як б'ється §§ серце, як цiлувалися з нею що десять крокiв, щоб вона потiм, йдучи там без мене, згадувала тi прекраснi митi, як плакала вона, прощаючись зi мною. Мабуть, вiдчувала, що назавжди. Як не вистачало менi §§ поруч у самотньому лiжку, як обiймався з подушкою, уявляючи, що це вона, моя Афродiта, як ненавидiли з нею сумну блакитну табличку з бiлими буквами, яка позначала мiсто, в яке менi знову потрiбно буде §хати одному, без не§...
Сьогоднi менi наснився дивний сон: я бачив §§. Вона плакала i просила мене забрати §§ звiдкiлясь, а звiдки - навiть не уявляю, пам'ятаю лише жовто-бiлi кольори. А вона майже не змiнилась. Плин рокiв вiдобразився на §§ обличчi лише кiлькома ледве помiтними смужками. Я й досi люблю §§... Побачивши §§ цiє§ ночi, розумiю, що мене тягне до не§ так само, як i двадцять шiсть рокiв тому...
Час невпинно спливав, стемнiлi вулицi освiтися лiхтарями i час було повертатись туди, де знову чекає на мене не вона, не та шкiдлива звичка, якою менi iнколи так хотiлось бути.
--
Де ти був? - почувся стурбовано-ображений голос дружини, щойно я вiдiмкнув дверi.