Аннотация к разделу: Від автора Часом, Земля починає обертатись так швидко, що запаморочення голови стає неминучим. Але у великому світі, справжня назва якого 'Божевільня', мало хто спроможний зупинитись хоча б на хвильку, озирнутись навколо, посміхнутись і почати просто жити, а не наввипередки бігти не відомо по що і не розуміючи навіщо, не знаючи напевне, що готує те майбутнє, якого ми так жадаємо, та що приховало те минуле, від якого хочеться тікати якнайдалі, навіть не встигнувши зрозуміти, що тільки-но на великому блискучому блюді пропонувало теперішнє.ІПрогулянка Сонце нещадно випалювало очі, геометрично розділяючи небо на дві блакитні половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навіть не намагаючись дивитись під ноги, минаючи нещодавно пофарбовані в жовтий колір лави, від яких й досі відчувався запах фарби, білі та жовтуваті стіни якихось будівель. Тут було тихо і спокійно, не чутно ані мирянського галасу, ані ревіння моторів сучасної техніки - все або біле, або жовте. Це одноманіття прикрашали лише дивакуваті стовбури дерев із зеленіючими шевелюрами. Навіть кущі цвіли цікавими, але, на превеликий жаль, жовтими квіточками - здавалось, їх також навмисне пофарбували разом з лавами, різниця полягала лише в тому, що квіти пахли значно приємніше, тільки ось від дотику до них і пальці і ніс також ставали жовтими. Незрозуміла будівля споглядала на мене своїм багацьком очей в окулярах - десятками вікон з решітками з видом на цей, ніби парк, імені, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотілось поєднати домінування білого і жовтого кольорів. Відчути справжній живий світ можна було лише підійшовши до високого кам'яного паркану. Він був білим і холодним, однак приємним у цю літню спеку. Звідти весь час доносилось якесь гудіння, здавалось, що хтось там розводить бджіл, які весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Мені хотілось тиші, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого і близького гудіння. Крок - і з-під моєї ноги вилетів камінець - блискучий-блискучий від цього липневого сонця, ще крок - і кимось виплюнута жуйка прилипла до підошви мого капця. Але мені було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чітко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на міліметр.- Чи не набридло йому? Стільки років… - подумала вголос.- О, ні, скільки віків! - перервала мене чиясь відповідь.- Перепрошую, - задивившись на небесне світило, я випадково наштовхнулась на якогось молодика, - Перепрошую, ви щось сказали?- Доброго дня. Ви помилились - не роками, а віками ходить сонце небом однією й тією ж дорогою - я вірно зрозумів зміст Ваших роздумів?- Занадто вірно, - недовірливо відповіла я. Було неприємним те, що хтось підслуховує мої думки, та ще й намагається мене виправляти.- Мене звати Володимир, - продовжував цей дивак, - Я тут новенький. Взагалі-то, практикант з університету. Досліджую причини та наслідки психофізичних вад людини. Саме зараз я намагаюсь винайти новий метод лікування галюцинацій. Уявляєте, якщо люди позбудуться нервових розладів, якщо жодні проблеми більше не змусять нікого виходити із стану рівноваги власної психіки та якщо винайдений мною курс лікування дозволить хворим більше не боятись всієї тієї чортівні, яка, зазвичай, ввижається їм через невиліковні 'душевні' хвороби. Таким чином, не знищуючи безглуздо свої нервові клітини, людство стане на крок ближчим до безсмертя. Це буде значним прогресом, 'новим словом' у сфері медицини. Лише уявіть! Сонце облизувало лице практиканта яскравими променями, а очима гралось, як діамантами, які сяяли так, наче дві великі зірки зірвалися з неба і оселились під бровами цього юнака. Я дивилась на нього, як на щойно прочитаний анекдот. Щоб встигнути зробити все, особисто мені не потрібні його ліки для безсмертя. І як же тоді бути з почуттями, наприклад, пристрасті і любові, з усім прекрасним, що постійно описують у своїх віршах поети, але саме з тим, що відчуваєш лише нервуючи, лише фантазуючи, лише побачивши і відчувши те, що не вдається нікому іншому, окрім тебе самого? Цьому доведеться зникнути. А що робити птахам, які співають від задоволення і від щастя? Їх також прогнати геть? Він, напевно, псих, а ніякий не практикант. Та ну його…- Олена, - відказала, піднявши голову знову до неба. Його великі блакитні очі, сповнені оптимізму та жаги до життя налякали мене. Я вже бачила такі колись. Колись давно. Четвертий день я дивлюсь на сонце і намагаюсь пригадати примару із власних чи то снів, чи то видінь, які не полишають мене навіть тут, у цьому жовто-білому царстві. Він реальний, він існував і, мабуть, ще існує, але хто він - я не пам'ятаю. За ці чотири дні розмов із сонцем, я тільки сьогодні згадала очі, кольору липневого неба, та не згадала чиї вони. Я їх вже бачила, але де? Можливо це було щось прекрасне, адже не можуть такі очі приходити уночі просто так, або, навпаки, жахливе, але в будь-якому випадку було воно давно. Людині властиво забувати, а я і є звичайна слабка людина. Але забула я занадто багато, потрапивши сюди. І, напевно, доки знову все не згадаю, не побачу жаданої свободи, до якої