Мряка яка все охоплює, всiм володiє. Половину життя ми вiддаємо їй. Ейфорiя забуття, що iнколи каламутить свiдомiсть, але завжди приходить брудна реальнiсть. Розум вiдкидає сон, бо не може зрозумiти його суть. Я ,маленька людина, також боюся незрозумiлого, але я не боюся себе.
Ця розповiдь про сон, вона виливається подiбно до сну, позбавлена сутi, мимоволi закiнчується. Дня неї немає обмежень розуму, границi залишаються в реальностi.
Всi спогади розлiзлися по головi, бо не вмiщаються. Як можна розповiсти пре те, що не має плотi, що не вимiрюється вузьким чотирьохвимiрним простором ?
Не залишилось майже нiчого. День забрав всi образи i змусив повiрити, що їх не було. Тому розповiдаю про те, що залишилось тiльки в менi, А це майже нiчого, це все; невiдомо чи я колись його позбудуся, чи в одну мить забуду. Важний, теплий, неймовiрно реалiстичний, настiльки великий i справжнiй, що в нього хочеться вiрити. Протест бажання перед розумом, чи плiд хворої уяви. Може вiдповiдь принесе наступна нiч...
Моє щастя i моя трагедiя в тому, що менi приснився дотик. Хто розкаже як про нього писати, як розказати про те, що не має плотi i з'явилося в снi - не менш химернiй реальностi, яка також не має плотi. Хто повiрить. Що я його бачив дотик, вiдчував його запах, слухав його, - нi, це вже занадто, я i сам перестаю вiрити тому з закiнчую це, бо не можу писати про те в що сам не вiрю