Маркова Наталiя С. : другие произведения.

Вище за хмарку

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Лiсовий гном Лiнило отримав у спадщину скриньку з чарiвними окулярами. Йому пропонують заробити багато грошей. Але все сталося не так, як вiн гадав.
  
  

ВИЩЕ ЗА ХМАРКУ

  
  

Наталiя Маркова

  
  - Тр-р-р! Гей! - застрекотiла сорока. - Гей, ґном Лiнило! Часом не твоя бабуся живе на чебрецовiй галявинi?
  Лiсовий ґном Лiнило сидiв бiля пенька та зосереджено мовчав. Яка там бабуся, коли вiн програє у шишки своєму друговi, ґномовi Раховенко!
  - Гей, Лiнило! - не вгамовувалася сорока. - Вчора твоя бабуся як впала з ґанку, так i не встає.
  - Ну то й що? - неуважливо пробуркотiв Лiнило. Вiн затиснув у руцi одну з трьох чорних шишок, що у нього залишилися, i думав, чi варто проводити її у дамки. Зважився i зробив хiд.
  - Ну то й так! - зрадiв Раховенко та одним ходом розправився з усiма чорними шишками.
  Лiнило зiтхнув, акуратно зiбрав шишки з пенька, оглянувся навколо - сорока вже улетiла. Робити все одно було нiчого, i ґноми пiшли на чебрецову галявину.
  Нiякої бабусi вони не побачили, тiльки мишi перед хатинкою клопотали, насипаючи невеличкий горбик землi та прикрашали його дерном. На березовiй гiлцi сидiла сойка.
  - А де же бабуся? - здивувався Лiнило.
  - З неї пiшла душа, - пропищали мишi. - А те, що залишилося, ми сховали пiд землею.
  Вони поклали на горбик пучечок ромашок та розбiглися по норках.
  - Куди пiшла душа? - здивувався Лiнило.
  - Я знаю! - вiдiзвалася сойка. - Он куди.
  Вона повела крилом вгору, у блакитне коло неба над галявиною. Ґном пiдвiв очi, та побачив там лише легку бiлу хмаринку.
  - Що ж менi тепер робити? - Лiнило повернувся до друга Раховенка, який завжди знав, що треба робити.
  Друг прокашлявся i сказав:
  - Спочатку слiд бабусю пом'янути.
  Бабусю Лiнило бачив давно i пам'ятав погано. Дитинство у ґномiв коротке, вони швидко стають самостiйними дiдусями та забувають своїх бабусь. Лiнило пам'ятав лише, як бабуся намагалася привчити його до читання, а вiн все намагався втекти до друзiв, адже з ними було так весело бiгати лiсом та кидатися шишками. Ой, як нудно було сидiти над товстенною книгою! Ґномовi стало так шкода себе малого, що вiн аж заплакав.
  - Звичайно, з такої нагоди належить посумувати, - втiшав його ґном Раховенко, - Та все ж-таки, втратити бабусю - це зовсiм не те, що втратити друга. Мене, наприклад, чи подружку Жужу. А взагалi час подумати про спадщину.
   Лiнило продовжував сумувати за бабусею у її хатинцi, старенькiй та загадковiй. Стiни були прикрашенi совиними чучелами. Летюча миша висiла вниз головою i, здається, була живою.
  Раховенко уважно окинув поглядом бабусине небагате майно, мугикнув i непомiтно пiшов.
  
  Лiнило сiв у старе крiсло против старого, заплямованого дзеркала та почав нишпорити у шухлядах бабусиного комода. Траплявся всiлякий мотлох - пучечки трави, плямистi шкаралупки, засушенi павучки. У другiй шухлядi - ґном аж скривився вiд прикростi - лежала та сама книга, що так набридла йому в дитинствi. Зате в третiй шухлядi ґном знайшов скриньку, обтягнуту змiїною шкiрою, а в нiй - рiзнокольоровi окуляри. Деякi були досить симпатичними, особливо ось цi, у срiбнiй оправi. Примiрити, чи що?
  Що таке? Ґном раптом вiдчув себя легким, пухнастим... Вiн злетiв високо у небо, душа його була сповнена пiднесення та спiвала...
  
  
Немає кордонiв,
Немає упину,
Я вiдлiтаю
В бiлохмарну країну.
Там
Усе незвичайне,
Сонцесяйне!

Тугий, наче парус,
Легкий, наче пух,
Я - волога i сухiсть,
Я - спокiй i рух.
Спливаю за вiтром,
Прямую до свiтла.

То з крилами птах,
То звiр з пазурами,
Завжди мiнливий,
Завжди той самий.
Полiт незвичайний,
Сонцесяйний!
  
  - Що за нiсенiтниця! Окуляри, виходить, чарiвнi! Але все ж-таки я ґном, а не птах, нiчого менi в небi робити!
  Лiнило зiрвав окуляри i м'яко опустився у старе крiсло.
  "Якщо всi окуляри рiзного кольору, отже, i чари в них рiзнi, - мiркував ґном. - А спробую я оцi, рожевенькi-веселенькi."
  Почепив рожевi окуляри. Нiбито нiчого не сталося. I дуже добре все видно, навiть краще, нiж без окулярiв.
  "Добре, поношу, - подумав ґном. - Перевiрю, якi в них чари."
  
  По дорозi додому Лiнило зустрiв подружку Жужу.
  - Жужа! - зрадiв вiн. - Я такий радий, що тебе побачив! Ой, яка ж ти сьогоднi гарна!
  I справдi, зазвичай злиняла та брудна Жужина спiдничка сьогоднi мiнилася яскравими кольорами. Щiчки Жужi нагадували не печенi, як зазвичай, а свiжi рум'янi яблучка. Дешеве скляне намисто виблискувало, мов дiамантове, а очi горiли яскравiше за намисто.
  Жужа знiяковiло потупилася та сором'язливо замовкла. А Лiнило не мiг вiдвернути вiд неї очей.
  Як вiн ранiше не помiчав, що Жужа така чарiвна та приваблива! Вiн розсипався у комплiментах и нiяк не мiг зупинитися.
  - Жужа, я хочу завжди бути з тобою, моя кохана! Я возьму на себе всi твої... - ґном згадав вчене слово - проблеми!...
  - Лiнилочку, ти смiшний! Що ти можеш - те саме, що я. Ми з тобою обидва всього-навсього бiднi ґноми.
  - Жужа, можеш мене поздоровити, у меня померла бабуся!
  - Як це так, поздоровити? Прийми моє щире спiвчуття.
  - Ох, я не то сказав. Звичайно, я сумую за бабусею, але ж я одержав спадщину, я тепер багатий, тепер я можу з тобою оженитися!
  
  Ось так Лiнило оженився, несподiвано для себе, але дуже вдало. Жужа завжди була красивою i веселою, нiколи не казала нiчого грубого чи неприємного. Правда, ґном iнодi помiчав, що дружина беззвучно ворушить губами, и при цьому ледве чутно неприємне дзижчання, та вiн не звертав уваги на такi дрiбницi. Чудовий дiм, чудовi дiтки, син та дочка, що ще ґномовi треба? I Лiнило с превеликою радiстю трудився, щоб дружинi й дiткам жилося добре. Справи йшли чудово, все тiшило слух i зiр, навiть неблагозвучне им'я "Лiнило" ґном змiнив на благородне "Лiонель".
  
  Одного разу до нього прийшов друг Раховенко. Оглянувши Лiонелеве помешкання, вiн чомусь презирливо хмикнув та з ходу запропонував:
  - Заробити хочеш?
  - Звичайно, хочу!
  - Тодi слухай. Ґноми-рудокопи хочуть купити наш лiс.
  - Наш лiс? А де ж ми житимемо?
  - Не хвилюйся, їм потрiбна лише деревина. А ти будеш рубати дерева i перевозити деревину. Та ще покажеш, де лежать пiдземнi скарби.
  - Ти що! Знаєш, що казала бабуся? "Цi скарби завiщано на довiчне зберiгання нам та дiтям нашим ".
  - Ось бачиш - дiтям, а ти - онук, тобi вже можна їх продати. Ти навiть не знаєш, що там. А рудокопи платять справжним золотом.
  - I скiльки ж вони платять? - поважно спитав Лiонель.
  - Отримаєш один процент.
  - А що це таке - процент? Монета така?
  - Це одна сота частина,... - тут Раховенко пробурчав щось схоже на "бовдур", але Лiонель не почув.
  - А це багато - одна сота частина?
  - Звичайно, багато. Я ж тобi, як другу пропоную. Ну, хочеш, бiльше дам, одну тисячну. Ну що ти вагаєшся, справа вигiдна!
  
  З ранку до вечора рубав Лiонель дерева. Дерева були великими, ґном - маленьким, i вiн дуже стомлювався. Тiльки думка про те, що вiн назавжди забезпечить сiм'ю, пiдтримувала його. Зрубленi стовбури ґном розпилював, вкладав на тачку та вiдвозив у гори. Iнодi в лiс приходили ґноми-рудокопи, i тодi робота була легшою. С гiлочкою-рогулькою в руках Лiонель розшукував пiдземнi скарби. На мiсцi скарба рогулька сама поверталася в руках, рудокопи вiдразу починали копати ями. Ґномовi кортiло взнати, що ж там все-таки було, але кожного разу з'являвся Раховенко i казав:
  - Не лiнуйся, Лiнило! Твоя справа - план виконувати, а решта тебе не обходить!
  I Лiнило покiрно повертався до пили й топора.
  За роботою ґном ледве помiчав змiни навкруги. Сонячко нiбито стало свiтити яскравiше й жаркiше, пташинi спiви притихли, зяблики й синички рiдше стали потрапляти на очi. I весь час хотiлося пити. А Жужа й дiти все частiше беззвучно ворушили губами.
  
  Якось ввечерi пiсля роботи стомлений Лiонель тiльки простягся на диванi, як пiдiйшла Жужа та заворушила губами. Ґном за звичкою повернувся носом до стiнки, але Жужа зiрвала с нього рожевi окуляри, i Лiонель ледве не оглух вiд її рiзкого крику.
  - Яка користь з того, що ти цiлiсiнький день надсаджуєшся на роботi? Як були бiдними, так i залишилися. Сил моїх бiльше немає терпiти цi злиднi!
  - Люба, я ж стiльки заробляю, чим ти невдоволена?
  - Весь твiй заробiток iде на воду та їжу.
  - Про що ти балакаєш? Води у джерелi скiльки завгодно, зовсем безкоштовно.
  - Ти що, зовсiм ослiп в своїх рожевих окулярах? Висохло джерело, воду ми купуємо за золото у ґномiв-рудокопiв. Їжi теж не вистачає.
  - Як це не вистачає? Зараз лiто, повно грибiв, ягiд.
  - Та ти подивись, яка посуха! Висохли гриби, висохли ягоди. Зерно купуємо у мишей за золото.
  
  Ґном задумався и озирнувся - помешкання, що здавалося ранiше таким гарним, було убогим i неохайним. Жужа виявилася розпатланою та галасливою. Сукня її було непраною, руки - брудними. Дiти гамселили один одного за бузинову свистульку та огидно верещали. Як вiн ранiше цього не помiчав? Така була властивiсть рожевих окулярiв - все зображувати у рожевому свiтлi. Нiчого не вдiєш, доведется упокоритися й жити далi.
  
  Знову Лiнило вирушив на роботу. Так, добре вiн попрацював - лiс значно порiдшав. Сонце било прямо в очi, слiпило, палило. Та справа є справа. Тепер без золота ґномiв йому не прожити. Треба рубати, пиляти, возити...
  Ближче до вечора з'явився Раховенко. Вiн виглядав непогано - новий кафтан, золотий ланцюг на грудях. Обличчя його запливло жиром, а живiт нависав над прикрашеним золотими зiрками поясом.
  - Послухай, Раховенко, - заговорив Лiонель. - Кажуть, мишi зовсiм знахабнiли, зерно за золото продають.
  - Ай-ай-ай! Що ти кажеш! Треба, ой треба мишей до порядку закликати. Знаеш, що? У ґномiв-рудокопiв є зелений порошок, вiд нього мишi здихають. Можу роздобути. Недорого, лише один золотий.
  - Шкода все ж мишей. Ранiше ми завжди жили з ними в мирi, як добрi сусiди. Вони нам давали зерно, ми їм - гриби, ягоди, всiм вистачало.
  - А зараз iншi часи. Анi їжi, анi води на всiх не вистачить. Або тобi й твоїм дiтям - або їм. Cам подумай, мишей менше - води бiльше, а як стане води бiльше - може, вона й подешевшає.
  - Ох, добре було б. А може, пiдвищиш менi платню, а, Раховенко? Сонячко припекає, очi болять.
  - Ти б надягнув темнi окуляри. А платню не пiдвищу, самому на новi чоботи не вистачає.
  
  Лiонель зайшов до бабусиної хатинки за чорними окулярами та опiвднi, коли сонце стало зовсiм нестерпним, начепив їх. Йому не спало на думку, що вони можуть мати якусь несподiвану чарiвну властивiсть.
  Очам полегшало, але настрiй пiдупав. Все дратувало ґнома. Спрага мучила все сильнiше. Чому вода така дорога? Багато ще жителiв у лiсi, кожен готовий заплатити за воду для своїх цуценят, пташенят чи личинок. Ось рудокопи й користуються. Кого б прогнати з лiсу? А ще покiнчити б з мишами.
  - Здоров був, Раховенко! Принiс порошок? Ну, цей, проти мишей?
  - Принiс. Давай золотий, пiдставляй кишеню. Ось так. Насипаєш порошок в норки - i бiльше нiяких мишей.
  - Cпасибi тобi, Раховенко.
  - А як же, я твiй вiрний друг, можна сказати, твiй слуга. Ти тiльки план виконуй, бiльше нi про що не думай. Я про тебе подбаю.
  Вiд зеленого порошка вмерли мишi, гусеницi та черв'яки. Сови з'їли oтруєних мишей i теж померли. Лiонель зрадiв:
  - Нема чого ночами пугукати, гачконосi!
  Пiсля сов загинули зяблики та синички - вони поласували дохлими гусеницями. Дятел в червоних штанцях, синьокрила сойка та сорока-чепуруха самi подалися до iншого лiсу - подалi вiд лиха.
  - Ось i добре, - злорадно подумав Лiонель. - Нам бiльше дiстанеться. Дивись, життя й владнається.
  
  Але жити ставало все важче. Вода все дорожчала. Вцiлiлi гусеницi та мишi дали нащадкiв, якi не боялися жодної отрути и безжалiсно жерли ягоди, гриби та самi дерева. Дерева хворiли и засихали.
  Навiть вдома не було ґномовi спокою. Сварлива Жужа бурчала та гудiла:
  - Подивись, як живе Раховенко! Ось вiн не рахує кожну краплю воду i кожну зернину. Подивись, як вiн одягнений, який вiн ситий та задоволений!
  - Не смiй так казати про мого друга та благодiйника!
  - Дурний ви, татку, - зухвало втрутився син. - А ваш Раховенко - просто експлуататор та брехун.
  - Що?! - Лiонель обвiв червоними вiд лютi очима свою дружину-нечупару, нахабних, лiнивих дiтей. Чорна ненависть охопила його, i вiн врiзав синовi дзвiнкого ляпаса, а заразом i дочцi дав стусана.
  - За що детей б'єш? - залементувала дружина та кинулася на нього з кулаками. - Дитина правду каже, на тобi Раховенко наживається!
  Цього Лiонель витримати не мiг. З криком "вб'ю!" вiн вишпурнув з дому i Жужу, i дiтей, а сам побiг лiсом. Вiн розчавлював павукiв та гусениць, давив бджiл та метеликiв, ламав гiлки та топтав квiти, як раптом перечепився й гепнувся носом об землю.
  Чорнi окуляри розбилися, i нiбито завiса впала у ґнома з очей. Знесилений Лiонель озирнувся - спустiлий дiм, гинучий лiс, повсюди ворони клюють стерво. У вiдчаї ґном поплентався, куда очi дивляться. Ноги самi привели його до единої в лiсi галявини, що зберiглася. Там, на килимi з рожевого чебрецю вiдпочивали вогняно-червонi метелики, там стояла бабусина хатинка. Лiонель увiйшел до хатинки, сiв проти дзеркала и почав перебирати окуляри у скриньцi.
  - Хiба може бути, щоб усi окуляри були такими ж лихими, як чорнi? Адже бабуся була добра.
  Ґном примiрив зеленi окуляри.
  Почувся тихий кришталевий передзвiн, дзеркало затуманилося, i з тумана з'явилася... бабуся.
  - Бабусю, дорогенька, допоможи менi! - заплакав ґном. - Життя моє нестерпне!
  - Онучку, тiльки ти сам можеш допомогти собi, - вiдiзвався iз дзеркала рiдний, давно позабутий голос.
  Ґном заперечив:
  
Свiт жорстокий, жахливий,
Бездушний, брехливий,
Спекотний, ворожий.
Я нiчого не можу!

Я маленький, слабенький,
Невчений, дурненький,
На тебе вся надiя,
Сам нiчого не вмiю.
  
   - Нiчого? - обурилася бабуся. - Ти ж зумiв накоїтi стiльки лиха!
   - А що я такого зробив?
   Голос бабусi вiд обурення став грiзним:
  
Висохли джерела, змовк пташиний гомiн,
Все це робота слабенького ґнома.

Нема бiльше лiса, нема бiльше дома.
Все це робота маленького ґнома.
  - Що ти, бабуся! Я чесно працював. Я заробляв грошi для сiм'ї.
  - Це Раховенко заробляв грошi. А ти вiддав нi за що нашi скарби - пiдземнi озера, що живили водою джерела. Пiдземними каналами ґноми-рудокопи вiдвели воду до себе у покинутi шахти, а вам продають її за золото. Ти вирубав лiс, i настала посуха. Ти знищив птахiв, i дерева захворiли. А за що ти прогнав дружину та дiтей?
  - Бабусю, Жужа була така обридлива, вона весь час менi дорiкала. А дiти? Я стiльки працював заради них, а вони мене ображали!
  Бабуся покачала головою и промовила:
  
Легко дiлити святковий пирiг,
Останньої крихти не стачить на всiх.

Пiсля роботи приходиш додому,
Прагнеш забути голод i втому.

Дiти галасують, лає дружина,
Чом не побити дочку чи сина?

Як же це легко - сваритися, бити.
Як же це важко - спiвчувати, любити.
  
  - Не розумiю, що ж менi робити, бабуню?
  - Для початку не завадило б порозумнiшати, - зiтхнула старенька. Рука її вистромилася iз дзеркала, узяла iз шкатулки окуляри в золотiй оправi i насунула ґномовi на нiс.
  В нових окулярах усе виглядало яснiше та чiткiше.
  "ЦIкаво було б щось почитати," - подумал ґном та дiстав з комода бабусину книгу. Тепер книга не здавалася нудною. Спочатку його дратувала величезна кiлькiсть незрозумiлих слiв. Та поступово ґном однi слова зрозумiв iз креслень та малюнкiв, iншi пояснювались далi в тiй самiй книзi, а про значення третiх вiн здогадався сам.
  Книга починалася з арифметики. Виявилося, що все на свiтi можна полiчити й вимiряти. Ґном узнав, що одна сота частина - це дуже мало, а одна тисячна - ще менше. Скоро, хоч це й було нелегко, Лiнило навчився рахувати не гiрше вiд Раховенка.
  Потiм вiн прочитав про те, звiдки беруться дощi, куди течут рiки, з чого складаються гори та якi бувають ґрунти. Цiкавiше за все було читати про лiс, в якому Лiонель провiв усе своє життя. Вiн узнав, що крони дерев зберiгають вологу в лiсi. З того, що вiн ранiше позначав словами "трава" та "квiти", з'явилися синi незабудка й веронiка, жовтi чистотiл та жовтець, рожевi материнка й чебрець. Вiн узнав, що з отруйної конвалiї можна приготувати лiки. Вiн узнав, що бридкi гусеницi народжуються вiд гарних метеликiв. Що метелики не тiльки збирають для себе квiтковий нектар, а й переносять пилок, завдяки чому зав'язується насiння. Що черв'яки та гусеницi стають їжею для горобцiв та синичок. Що мишi та птахи, поїдаючи плоди, розносять семена в своєму послiдi, тим самим допомагаючи рослинам розселятися по всьому лiсi. Що послiд, при виглядi якого ґном гидливо кривився, удобрює землю, i пишнiше ростуть дерева та трави. Що немає в лiсi нiчого, що було б тiльки корисним чи тiльки шкiдливим. Нескiнченне рiзноманiття, нескiнченний круговорот - ось життя лiсу.
  А самою шкiдливою iстотою в лiсi виявився вiн сам, ґном Лiнило. Що ж робити? Вбити ґномiв-рудокопiв? Шахрая Раховенка? Лiс вiд цього не оживе.
  - Бабуню, бабуню, допоможи менi!
  - Тiльки ти сам можеш допомогти собi. Ти багато чого узнав, але твої знання розрiзненi. Спробуй поглянути на свiт згори.
  - З берези?
  - Вище.
  - З он тiєї гори?
  - Ще вище.
  Тут ґном згадав про срiбнi окуляри. Вiн вже не боявся висоти й польоту i надягнув окуляри .
  Згори було видно, як сильно постраждав лiс. Зелень зберiглася тiльки там, где проходили пiдземнi канали. Лiонель запам'ятав, де в них були найвужчi мiсця.
  Роздивившись, ґном повернулся на землю й почав мiркувати вголос:
  - Може, посадити новi дерева? Нi, їм не витримати такої посухи. О, знаю, треба перекрити пiдземнi канали, щоб зберегти залишки води в пiдземних озерах. Так, що для цього потрiбно? Кайло, лопата, тачка, камiння, земля. I робочi руки. Один я зроблю це за... - вiн швиденько порахував. - Майже за два тижнi. Нi, лiс остаточно загине за цей час. Що ж робити? Бабусю, пiдкажи!
  - Я можу тiльки одне - допомогти тобi глянути на свiт iншими очима. Ось, надягни рожевi окуляри.
  - Ох, бабусю, я вже надягав їх pанiше, i нiчого доброго з цього не вийшло.
  - Цi окуляри даpують найдоpожче - любов. Але ранiше ти мало знав i лiнувався думати. Ти був слабким i несмiливим. Ось твоя любов i вийшла слiпою. Але ти вже багато чого навчився. Не бiйся, надягай окуляри! - з цими словами бабуся розтанула у дзеркалi.
  
  Рожевi окуляри сповнили Лiонеля тривогою, радiстю та соромом. Тривогою - вiд того, що вiн згадав про Жужу i дiтей, безпритульних та голодних. Радiстю - вiд того, що вiн знову любив їх та вiрив, що вони будуть разом. Соромом - за заподiяне їм зло.
  - А учотирьох ми впораємося за... - вiн швиденько порахував, - менше, нiж за чотири днi.
  
  Лiонель розшукав дружину та дiтей, i ґноми взялися до роботи. Треба було поспiшати, поки не витекла вся вода з пiдземних озер. Але змученим спрагою та голодом ґномам на сонцi доводилося скрутно. В Лiонеля серце кров'ю обливалося - лес засихав на очах. Ґному так хотiлося нагримати на Жужу - вона швидко стомлювалася i вiдпочивала годинами. Так хотiлося дати стусана синовi, коли той, пустуючи, ховав лопату або перекидав тачку. А дочка, та кожного вечора ловила свiтлякiв, шоб при їхньому свiтлi ночами читати бабусину книгу. А вранцi, блiда та заспана, працювала абияк. Ґном сердився i нервував. Але рожевi окуляри навчили його любити, а любляче сердце вмiє терпiти.
  
  Прибiг розлючений Раховенко. Вiн вiдвiв Лiонеля вбiк и злостиво зашипiв:
  - У тебе совiсть є? Ти золото вiд рудокопiв отримав? Отримав. Що ж ти їхнi канали руйнуеш? Де твоя честь ґнома?
  - Золото давно повернулось до рудокопiв в уплату за мою ж воду, -вiдповiв Лiонель. - А про честь ґнома не тобi казати, брехло.
  - Все одно у тебе нiчого не вийде. Вода витече ранiше, нiж ти перекроєш усi канали. А за зраду будеш покараний, я всем розповiм, що це ти занапастив лiс.
  Що мог вiдповiсти на це Лiонель? Вiн лише стиснув зуби та ще стараннiше заходився до роботи.
  
  Раховенко мав рацiю - ґноми спiзнилися, пiдземнi озера спустiли. Теперь тiльки злива мог врятувати лiс, але, як навмисно, стояла стiйка спека.
  - Тато, я читала у бабусинiй книзi, що жаби вмiють передбачати погоду. Пiдемо до них на болото? - запропонувала дочка.
  Вiд болота залишилася маленька калюжа. Там у багнюцi борсалися жаби.
  - Ви принесли воду? - жалiбно проквакали вони.
  - Нi, пробачте, ми хотiли взнати, чи скоро буде дощ.
  Жаби розчаровано зiтхнули:
  
- Сумний наш проґноз,
Анi злив, анi гроз.
Ми засихаємо,
Ми засинаемо,
Ми помираємо...
  
  Опiвдень Лiнило сховався вiд сонця в прозорiй тiнi засохлої берези. Поруч легла дочка. Ґном перебирав шовковисте доччине волосся й дивився, як дрiмають пiд суседним кущем його дружина та син. Бiдна Жужа! Буркотлива, нечесана, стомлена Жужа, вона часто плаче нишком, бо не може нагодувати та напоїти своїх дiтей, бо Раховенко здiйснив свою погрозу, i нiхто в лiсi не розмовляє з ґномом. Нiхто. Крiм дружини та дiтей. Лише вони його жалiють.
  - Тато, я тебя дуже люблю, тiльки ти ранiше був зовсiм iншим, - задумливо сказала дочка.
  - Яким - дурним та злим? - сумно спитав ґном.
  Дочка кивнула.
  - Зате зараз ти добрий та розумний. Чому? Мама розповiдала про рожевi та чорнi окуляри. А якi окуляри допомогли тобi?
  - Зеленi окуляри повернули менi пам'ять. Золотi окуляри дали розум, рожевi - любов, а срiбнi окуляри, що перетворюють на хмару, подарували натхнення.
  - Перетворюють на хмару? - перепитала дочка и побiгла геть.
  Незабаром ґнома оповив густий туман - це хмара випливала з бабусиної хатинки.
  
Бджола прилiтає за медом на квiти,
Крилате насiння розносить вiтер,
Здобич орел з висоти виглядає,
У вирiй прямують лелековi зграї.

Тiльки хмарки не шукають користi,
Ллються дощем на дерева та листя.
  
  - Доню! Донечко! - заволав ґном. - Зними окуляри, повернись! Це я винуватий! Я, я стану хмарою, я стану дощем!
  
  Але хмара вже пiднялася у слiпуче-яскраве небо та проливалася благодiйним дощем, наповняючи пiдземнi озера, вiдновлюючи лiс.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"