Розгнiвано, вона схватила тендiтну бiлу ручку дiвчинки. Гнiвний погляд рiзко перейшов на лiкаря.
- Проведiть мене будь-ласка до чоловiка. Я тут вже час стою, чекаю.
- Зараз, зараз Ларисо. В них був тихий час, самi розумiєте, вони як малi дiти, поки їх вложиш спати, поки покормиш... Завжди не встигаємо! - прищурюючись промовив лiкар.
- Майя, побудеш тут, я скоро. Провiдаю тата й ми пiдемо в парк.
- Я теж хочу побачити тата.
- Сонечко, скоро. Всьому свiй час.
- Добре... - зжавши губки промовила дiвчинка.
В них була iдеальна сiм*я . Чоловiк працював, меланхолiчно захоплюючись цим. Жiнка господарювала. Мати одну дитину, але iдеальну - було iнiцiативою Лариси. Але завжди коли хочуть з однiєї людини злiпити генiя, виходить фальшива копiя з явно вираженими вадами.
Чоловiк, Остап, в психлiкарнi. Лариса подалась до гурту людей з назвою - "альтруїзм i я", де майже всi грошi вiддавала на жертвування церквi, бiдним людям, якi також належали до гуртка, але яких, сама жiнка, на диво не бачила нi разу.
Маленька Майя виростала в присутностi дерев"яної iграшки, Алi, що розмовляла.
Велике бiле примiщення. Голi стiни. Обдерта пiдлога та багато створiнь з руками, ногами, головою, якi рухались досить хаотично. Майї це подобалось. Вона спостерiгала за хлопцем, який дивився на пiдлогу та розповiдав, напевно уявному друговi, що там, пiд ногами вiн побачив.
Увага рiзко охватила силует жiнки, який бився об стiну головою. Темно-червонi краплинки лiниво падали на оголену пiдлогу. Їм там буде холодно... Жiнка кричала. Вона рвала волосся. Тiло її було вже спотворене. Побачивши попереду медсестру, вона одразу впала на землю та почала злизувати кров. Вже давно почорнiлу кров. Вона перетворилась на згустки. Жахливе видовище. Але Майї було цiкаво...
- Ходiмо зi мною.
- Куди? - Майя оцiнювальним поглядом обвела старенького дiдуся який не дивлячись на всi цi випадки в психлiкарнi виглядав бiльш менш здоровим. Тобто здатним жити серед нас.
- Я покажу тобi моя виставу. Я актор. I це моя роль. - показово вiн провiв по маленькому довгому коридоровi рукою. - Але вони погано грають. Вони поганi. А Заблуканий хоче мати друзiв. Заблуканий хоче дружини з рудою.
Майя рефлекторно встала, забувши про докiр матерi. Що ж поробиш, їй було цiкаво...
Актор вiдчинив дверi Кiмната була повнiстю пустою, окрiм двох старих стiльцiв та маленького телевiзору посеред кiмнати.
- Сiдай.
З невимовною радiстю псих похитував головою вiд смiху та дивно рухав пальцями.
Зупинка серця. Секунда. Двi. Й ось ввiмкнувся телевiзор.
На екранi спалахнула темно сiра бiла та чорнi смужки. Шипiв. На екранi, окрiм полос не виникало нiчого цiкаво. Та навiть це дало привiд Майї на долi секунди погрузитись в страх. Страх дитинства, коли вона вдруге рятувала тата. Свого рiдного тата, який прагнув покiнчити життя самогубством.
Й ось почали з"являтись контури, незрозумiлi, але конкретнi. Це була жiнка. Вона була балериною. Її танець життя вбирав всю нульову енергiю балансної сили людей. Вона була захоплена своїми рухами.. своєю виставою... Актриса... Кiноплiвка змiнилась iншим кадром. Перед ними вже сидiв хлопчик, на краєчку лавки. Вiн посмiхався. Посмiхався i в той же момент плакав. Маленьке тiло в мить розлiзлось, розтягнулось.. Зажувало плiвку чи що?! Його руки розтягувались, обличчя видовжилось й прийняло образ клоуна, який знiмає свою маску, своє єство.
Шипiння. Знову мережа смужок заграла.
Отямившись, Майя зрозумiла, що актор тримав руку на її стегнi, нiжно гладячи. Меланхолiчка посмiшка накрила його обличчя, тiло. Очi загорiлись вогником та вмить їх потушив довгий стаж актора, довгий стаж полоненого цього телевiзору.