Масляк Петро. Український портал

Петро Масляк

Український портал

(фантастична повiсть)

Святослав Бака прокинувся пiд бравурнi звуки будильника свого смартфону. "Така музика й мертвого пiднiме", - подумав вiн, солодко потягаючись у своєму лiжку. Вставати не хотiлося. Ну зовсiм. Ну нiяк, хоч i куди. Але нiчого не вдiєш. Смартфон продовжував вигравати пiсню "Гей, соколи" у виконаннi Володимира Вермiнського. Славко згадав, як вiн прочитав в Iнтернетi, що то українсько-польська народна пiсня. Вона набула такої популярностi, що в черговий раз українцям позаздрили москалi. I ось у Свiтовiй мережi вже вони розмiстили сайт з повiдомленням, що це польсько-українсько-росiйська народна пiсня. "Ну ще українсько-польську народну пiсню при певнiй долi збоченої фантазiї уявити собi можна. Але не можна уявити українсько-росiйської народної пiснi i тим бiльше українсько-польсько-росiйської", - похитав головою, посмiхаючись, хлопець, потираючи пальцями заспанi очi.

Смартфон вигравав i далi, вливаючи в душу i тiло Баки якусь незламну енергiю. I хлопець знову посмiхнувся, згадавши, як росiйськi блогери здибавши в Iнтернетi перекладений росiйською текст балади про козакiв з бадьорим приспiвом Гей, гей, гей соколи сприйняли першi слова як заклик гомосексуалiстiв, настiльки чужою самiй душi й ментальностi росiян виявилася ця пiсня. "З поляками ми ще можемо домовитися, а от з росiянами - нiколи", - зробив висновок Бака i рiшуче злетiв з лiжка. Українцi i росiяни просто генетично не здатнi порозумiтися однi з одними.

Хлопець почистив зуби, прийняв душ i прасуючи сорочку одночасно готував у мiкрохвильовiй снiданок з напiвфабрикатiв, куплених у гiпермаркетi "Магелан" вчора по дорозi додому. Треба було поспiшати. Цьогорiчний березень "на коня" намiв стiльки снiгу, що виїхати з гаража буде нелегко. Хлопець допив каву i на ходу застiбаючи куртку спустився до гаража. Обiйшов службовий "Daster", подивився на нього з усiх бокiв. Потiм натиснув кнопку i гаражнi дверi почали пiднiматися вгору. Як i думав хлопець весь пiд'їзд до гаража та й автоматичнi ворота на вулицю були занесенi снiгом. Бака вилаявся про себе: "вже цьогорiчна зима дiстала" i з лопатою в руках взявся очищати вiд снiгу пандус, а потiм i ворота на вулицю.

Нарештi вiн зумiв це зробити i ворота вiльно вiд'їхали вбiк. - Гух, - голосно видихнув повiтря Святослав, який засапався вiд iнтенсивного кидання снiгу. Хлопець виїхав на своїй машинi на заснiжену вулицю, де вже пройшовся трактор сусiда, звiльняючи вiд снiгового полону шлях i однiєю кнопкою пульта зачинив за собою i гаражнi i вуличнi ворота. Ще в гаражi вiн увiмкнув повний привiд i тепер насолоджувався водiнням, вiдчуваючи як його "Дастер" слухняно i легко їде заснiженими вулицями примiського села. Така машина, невелика, дешева, але з повним приводом була справжньою знахiдкою для тих, хто жив за мiстом.

Бака давно вже розрахував, що якщо не буде якихось екстраординарних заторiв вiн за сорок хвилин добереться до свого салону фiрми "Рено", де вiн працював директором з продажу автомобiлiв. Тридцятирiчний директор, випускник Київського нацiонального унiверситету, зумiв налагодити роботу салону i навiть пiд час кризи продажi автомобiлiв у їхнiй фiрмi не зменшилися, а навпаки зросли.

Святослав привiтався зi спiвробiтниками свого вiддiлу i пiднявся у свiй кабiнет на другий поверх. На сьогоднi в нього як завжди було заплановано багато роботи. Однак, не встиг вiн викликати старшого менеджера вiддiлу як його самого запросив до себе керiвник їхньої фiрми. Бака пiдхопився надто енергiйно зi стiльця i черговий раз зачепив ногами стола, аж з нього полетiли на пiдлогу документи. "Високим бути з одного боку добре, а з iншого не дуже - подумав хлопець, збираючи папери i складаючи їх на мiсце. - Особливо це вiдчутно саме в автомобiлях, якими я й торгую", - закiнчив вiн думку i вийшов до коридору.

Кабiнет керiвника i власника фiрми знаходився майже поруч i Святослав у характернiй йому енергiйнiй манерi, пружно вiдштовхуючись вiд пiдлоги, зайшов до крихiтної приймальнi, де сидiла розкiшна бiлявка Карина. Привiтавшись i пiдморгнувши дiвчинi Бака зайшов до невеликого, але затишного кабiнету свого безпосереднього начальника. Вiн був вiдомий тим, що просто не терпiв жiнок серед керiвництва фiрми. Карина була єдиним i приємним винятком з цього правила. Про себе керiвники вiддiлiв звали його "Тiлькинебабу". Так вiн неодмiнно реагував на пропозицiю прийняти на роботу чергового завiдувача вiддiлу. Вiдшукати на цю посаду адекватну людину було нелегко i тому приходилося доволi часто їх мiняти. Можливо така реакцiя керiвника фiрми визначалася ще й тим, що вiн дуже полюбляв рiзнi, в основному некоректнi анекдоти. З них починалася в шефа будь-яка розмова. Цей дивовижний чоловiк завжди розповiдав не бiльше двох анекдотiв за раз, але всi вони були так чи iнакше пов'язанi з ситуацiєю, яка на той час склалася в фiрмi чи виникла з конкретними спiвробiтниками. Нехай навiть вiн викликав когось лише заради того, щоб добряче його вiдчитати за якiсь недолiки в роботi. Ось i тепер вiн залишився вiрним собi.

-- Сiдайте, Святославе Iвановичу, як завжди офiцiйно звернувся вiн пiсля привiтання до свого пiдлеглого. - Ви знаєте, як рiзняться, так би мовити, в статевому вiдношеннi мiж собою чоловiки? За вiковими категорiями, звичайно.

-- Не знаю.

-- Чоловiкiв в цьому сенсi найкраще порiвнювати з музичними iнструментами. В 20 рокiв чоловiк як флейта, де сiв, там i грає. В 30 рокiв вiн уже скрипка, двi хвилини настроюється, а грає цiлу нiч. В 40 рокiв чоловiк тромбон. Грає недовго, але як потужно. В 50 рокiв вiн уже рояль. Настроює один, а грає зовсiм iнший. В 60 рокiв це контрабас. Вiн, гад, уже не грає, а мучить. I нарештi, в 70 рокiв чоловiк - футляр вiд використаного музичного iнструменту.

Святослав посмiхнувся.

-- Дотепно, - лукаво подивився вiн на свого керiвника. Той i собi посмiхнувся.

-- Звичайно, ви скрипка, а я тромбон, - продовжив вiн розмову. - Так ось до чого цей анекдот. Точнiше вже точно до теми буде наступний. А зараз послухайте iнформацiю. - Власник фiрми взяв зi столу аркуш паперу i подивився на нього. - Ну не буду зачитувати офiцiйний текст. Слухайте своїми словами. Ще вчора прийшло повiдомлення, що ваш вiддiл i вiдповiдно наша фiрма посiла перше мiсце за рiвнем продажу автомобiлiв у нашiй країнi за минулий рiк. Буду вiдвертим. До вашого приходу на посаду керiвника "продажного" вiддiлу ми пасли заднiх. Вам вдалося налагодити роботу на високому рiвнi. Знаю, яких зусиль це вам коштувало. Тому я особисто, а також мої дiловi партнери i спiввласники фiрми вирiшили нагородити вас поїздкою на 10 днiв до Шрi Ланки. Туристичнiй фiрмi ми грошi перерахуємо. Але ми вирiшили не скупитися i купити путiвки на двох. Я знаю, що ви не одруженi i вам навiть нiколи завести собi постiйну подругу. Тому ми даємо вам на пошуки партнершi для поїздки трохи бiльше мiсяця. Ну що скажете?

-- Я дуже вдячний керiвництву компанiї за високу оцiнку моїх зусиль по налагодженнi роботи з продажу. Не скажу, щоб зовсiм не знав, про як мiнiмум призове мiсце нашого вiддiлу. А ось на перше мiсце навiть i не сподiвався. Я ж лише другий рiк тут працюю, - хлопець вирiшив ще раз пiдкреслити свою значимiсть для фiрми. - Приємно вражений розмiром, формою бонусу, а також тактичним розумiння проблем, якi виникнуть у мене з пошуком партнершi. Ще раз дякую.

-- А тепер обiцяний анекдот, який вже безпосередньо пов'язаний з вашим службово-неслужбовим вiдрядженням до Шрi-Ланки, - продовжив керiвник фiрми, вправно, як фокусник, перекидаючи мiж пальцями дорогу кулькову ручку. - Приватна фiрма з виробництва меблiв розширює власну дiяльнiсть. Потрiбна людина, яка буде їздити регiонами, рекламувати продукцiю фiрми i збирати на неї замовлення. Керiвництво фiрми вирiшила взяти для цього на роботу молодого хлопця, щоб вiн мотався по вiдрядженнях. Приїжджає вiн з першого i подає до бухгалтерiї фiнансовий звiт за витраченi грошi. Перший пункт проїзд, другий - проживання, третiй - харчування i четвертий - дiвчата. В бухгалтерiї йому й кажуть, що останнiй пункт у них не передбачений. Хоча вони й приватна фiрма, але ж i їх регулярно перевiряють. А що треба написати? - питає цей молодик. - Ну щось, пов'язане з технологiєю роботи нашої фiрми. А конкретно що? Ну ми не знаємо, хай навiть там буде записано забивання цвяхiв. При виготовленнi меблiв такi процедури передбаченi. Приїжджає цей хлопець з наступного вiдрядження i подає фiнансовий звiт до бухгалтерiї: проїзд, проживання, харчування, забивання цвяхiв, ремонт молотка.

-- Ха-ха-ха, - щиро засмiявся Святослав. - Непогано. Навiть бiльш того. Сприймаю ваш анекдот як доречне попередження. Так як молоток у мене лише один буду його берегти.

-- Всi органiзацiйнi речi узгодьте у фiнансовому вiддiлi, - бос пiдвiвся i подав руку, показуючи, що час зустрiчi вичерпаний.

Святослав вийшов з приймальнi й подався до фiнансового вiддiлу. Якимось невiдомим чином уже вся фiрма знала про його удачу. Хтось щиро поздоровляв, хтось тихо заздрив, молодi незамiжнi дiвчата мрiяли про те, що в цейтнотi Святославовi нiчого не залишиться як зупинити свiй вибiр на котрiйсь iз них. Один заввiддiлу, з яким хлопець їздив лише мiсяць тому на Новий рiк до Єгипту смiявся. - Уважнiше пiдбирай кандидатуру на поїздку, - нагадав вiн Бацi їхню невдалу поїздку до Хургади. В них тодi теж не було пiдходящих кандидатур i хлопцi згодилися взяти двох старшокурсниць з унiверситету Шевченка, знайшовши їх фотографiї в Iнтернетi. Щоправда дiвчата самi оплатили поїздку, але коли хлопцi в Єгиптi природно захотiли влаштуватися з цими дiвчатами до двомiсних номерiв тi поселилися разом i весь тиждень не пiдпускали до себе хлопцiв. - Краще б ми поїхали вдвох i знайшли там собi дiвчат, - бiдкався Святослав своєму товаришевi по роботi. - А то вся енергiя пiшла на зваблення студенток, яке так нiчого й не дало. - Я не знаю, чого вони добивалися вiд нас, - казав його товариш. Видно гарненькi провiнцiалки захотiли одружитися на киянах. Тiшить в усiй цiй iсторiї лише одне: хоча ми нiчого вiд них не отримали, але й вони теж зловили облизня.

Черговий день божевiльної метушнi, вирiшення проблем i постiйного виникнення нових минув дуже швидко. Вже пiсля восьмої вечора Святослав нарештi завершив роботу i сiвши до свого "Дастера" поїхав додому. Їхнiй будинок на три родини пiд Києвом складався з двох п'ятикiмнатних квартир i однiєї однокiмнатної. Спiльними були всi господарськi примiщення, комори, спортивна кiмната, бойлерна, сауна i велика вiтальня з камiном, бiблiотекою, баром i бiльярдом. В однiй п'ятикiмнатнiй кiмнатi жили батьки Святослава, в iншiй жив вiн сам, а однокiмнатну квартиру займали його дiд з бабою. Нiякi умовляння не змогли примусити останнiх перейти жити до апартаментiв хлопця. Дiд неодмiнно заявляв, що їм на двох з бабою такого житла цiлком вистачає, тим бiльше, що вони мають в Києвi ще й окрему велику трикiмнатну квартиру, куди перебираються на зиму. Фактично хлопець з п'яти кiмнат використовував лише спальню i так звану студiю, частково вiдгороджену вiд кухнi кiмнату. Iншi три кiмнати служили резервними для прийому гостей. Одну з них, як кабiнет, iнколи використовував дiдусь Святослава.

Дiд Святослава був дуже цiкавою людиною. Все життя прослужив в армiї, був пов'язаним з ракетно-космiчним комплексом доктором технiчних наук, дослужився до генерала, але солдафоном себе нiколи не вважав. Це була мисляча, культурна, вихована людина з природним благородством як у зовнiшньому виглядi, так i в поведiнцi. Йому вже було за вiсiмдесят рокiв, але дiд не втратив, здоров'я, оптимiзму i бажання жити. Його одруження на бабусi - романтична iсторiя, гiдна цiлого роману. Познайомилися вони за трагiчних обставин останнiх днiв Другої свiтової вiйни в Берлiнi. Юний командир батальйону капiтан Бака як завжди в перших рядах своїх солдатiв штурмував рейхстаг. Вже вп'яте його поранили i дуже важко. Вiн залишився лежати на вiдкритiй площi, яка прострiлювалася захисниками нiмецького парламенту. I тут до дiда на увесь зрiст з санiтарною сумкою на боцi пiшла худорлява, маленька дiвчина-сержант. Всi зацiпенiли.

Треба вiддати належне нiмцям, ураганний вогонь вмить припинився. На допомогу дiвчинi-медсестрi кинулося ще двоє чоловiкiв, якi були моментально застреленi снайперами. А бабуся вiльно дiйшла до мого дiда, перебинтувала його i витягла в безпечне мiсце, а потiм з ним вiдправилася до шпиталю. Пiсля одужання дiда вони побралися i вже бiльше нiколи не розлучалися. Дiд не любив про це розповiдати. Вже пiзнiше я довiдався, що в нього була кохана, яка його вiрно чекала. Однак дiд, як людина благородна, не мiг кинути напризволяще жiнку, яка заради нього виявила готовнiсть пiти на смерть. Якби бабуся не пiшла до свого командира, вiн би неодмiнно загинув.

В полку, де служив дiд, солдати його просто обожнювали. В бiй вiн iшов першим, хоча це й не було його обов'язком. Коли дiда поранили перед рейхстагом i бабуся пiшла його рятувати, вогонь припинили не лише нiмцi, але й полк, де служив дiд. I ось тут почав "виступати" замполiт, придуркуватий, як його називала бабуся "лапотник", який вимагав, щоб полк стрiляв i далi по нiмцях. Вiн погрожував трибуналом i СМЕРШем, аж поки хтось не застрелив його зi своїх же ззаду. Полк був сформований з українцiв i нiхто не видав свого земляка.

До того, як я довiдався про цю iсторiю, мене завжди дивувала ця пара. Високий, стрункий, схожий на аристократа дiд i маленька, худорлява, якась така безбарвна сiренька мишка бабуся. Як дiд мiг її покохати? Що таких людей взагалi могло поєднувати? I чому дiд завжди вiдносився до бабусi з такою повагою i шаною? В неї не було нi впливових родичiв, нi грошей, взагалi нiчого. Вона не була дуже розумною, але все ж їй вистачало такту для того, щоб увесь час мовчати. Дiда ж завжди любили жiнки. Вже з того часу, коли почав щось розумiти в цьому життi я ловив на дiдовi погляди жiнок рiзного вiку i краси i завжди це були погляди прихованої обставинами любовi i жiночого обожнювання чоловiка їхньої мрiї.

Дiд, дуже гарячий, норовливий i нестримний нiколи не пiдвищив голосу на бабусю. Вiн лаяв мого батька i мене, виховував невiстку, давав перцю сватам, лаяв на всi заставки владу i сусiдiв, але бабусю не чiпав нiколи. Мiй прадiд i батько дiда розповiдав йому, що наш рiд походить iз давньої української шляхти родового гербу Сас. Мiй батько виводив його ще вiд дохристиянських тотемних князiв Бакiв. Потiм вони були галицькими боярами. В ХУII ст. галичанин Богдан-Зiновiй Хмельницький i бойко Петро Сагайдачний почали цiлеспрямовано заселяти галичанами, бойками, лемками i гуцулами Лiвобережну Україну, в той час зовсiм незаселену. Баки перебралися на лiвобережжя, де й стали козацькими сотниками, а потiм i українськими помiщиками на Чернiгiвщинi.

Тисячi рокiв мої пращури були князями, воєводами, козацькими отаманами, землевласниками. Мали гонор, честь, славу, грошi, майно, землю, владу. Через це завжди володiли можливiстю вибирати для себе в дружини найкращих жiнок. Найрозумнiших, найдiєвiших, найпрацьовитiших, найгарнiших, найздоровiших. З поколiння в поколiння це цiлком природно привело до формування сильного, гарного i розумного роду, з якого виходили вiйськовi ватажки, фiлософи, вчителi, вченi, лiкарi, системнi адмiнiстратори. Прадiд, дiд, мiй батько i я люди високi, всi вище 190 сантиметрiв. Одна бабуся випала з цiєї, так би мовити, обойми, але нi в моєму батьковi, нi в менi нiчого вiд неї практично не було. Рiд Бакiв забив чужорiднi для нього гени, якi визначають зовнiшнi риси людини, але прийняв смiливiсть, рiшучiсть i жертовнiсть цiєї маленької жiнки.

Дiд страшенно не любить усiх цих дегенератiв, якi захопивши владу в країнi постiйно мелькають на екранах "ящика" i їздять представляти Україну за кордон. - Таких людей, як оцi нинiшнi, мої предки не взяли б i прибирати на стайнi, - гримiв вiн, довiдавшись, що у Венецiанськiй комiсiї Україну буде представляти чоловiк, з явними ознаками генетичного виродження на обличчi. По перше, вiн не етнiчний українець, а по-друге, типова "жертва аборту", продовжував "виступати" дiд. Спадковий дегенератизм, а вiн доктор наук, народний депутат i представник нашої країни на мiжнароднiй аренi. Що це таке? Ось у тебе в унiверситетi на мiжнароднiй економiцi такi "доктори" були?

Я вiдповiдав дiдовi, що пiд час навчання в унiверситетi в Iнститутi мiжнародних вiдносин у нас викладали колишнi дипломати i всi вони виглядали як справжнi аристократи.

-- А це тому, - не вгавав дiд, - що за радянських часiв на факультет мiжнародних вiдносин дегенератiв не приймали. Я знаю це точно, так як сам був причетний до цього негласного розпорядження. Для того, щоб стати студентом цього факультету треба було бути гарним i розумним чоловiком з українським типом обличчя. Як ото кажуть про деяких людей, що вiн типовий українець. Є типовi росiяни, нiмцi, французи, євреї. Є й типовi українцi. Вони ж мали представляти нашу нацiю на мiжнароднiй аренi. Кожен з iноземцiв, хто з ними зустрiчається, мав по них судити про українську нацiю в цiлому. А на нинiшнiх владних персонажiв, серед яких немає жодного етнiчного українця i повно дегенератiв, iноземцi подивляться i мимоволi зроблять висновок, що пересiчнi українцi ще бiльшi дегенерати i виродки. Бо в усьому свiтi за кордон, представляти нацiю посилають найкращих. То якi ж тодi пересiчнi i найгiршi, коли найкращi дегенерати i виродженцi?

-- Тут я з тобою вимушений погодитися, - пiдтримав я дiда. - Пам'ятаю, як у нас викладали два професори, колишнi дипломати. Один представляв Україну в Китаї, а iнший у Нiмеччинi. "Китаєць" професор Лещенко виглядав так, що всi англiйськi лорди разом взятi плакали б вiд заздрощiв, побачивши його. А професор Гончаренко є унiкальним типажем, нiби його вилiпив якийсь генiальний скульптор. Обличчя таке, що нiколи не забудеш. Перший знав 8 мов, а другий 5. Всi вони закiнчили факультет мiжнародних вiдносин Київського нацiонального унiверситету ще за радянський часiв.

Десь так рокiв з 28-ми мене почала постiйно "доставати" мама, щоб я одружився. Пиляла i пиляла при кожнiй нагодi i без неї. Крапала i крапала на мiзки. Їй, бачте, так уже хочеться онукiв поняньчити. Я вiджартовувався, а мама напосiдала. Все це тривала до того часу, поки її не почув мiй дiд. Вiн одразу i назавжди припинив цi розмови. Дiдусь Петрусь просто заборонив своїй невiстцi говорити на цю тему.

-- Тобi потрiбна перша-лiпша невiстка? - сказав вiн з притиском, що не вiщувало мамi нiчого хорошого. - Вiн i так стурбований тим, що поки що не зустрiв свою половинку. Я ж бачу, що Святослав постiйно шукає дiвчат через Iнтернет, зустрiчається з ними. Їздить навiть в iншi мiста. Чого тобi ще треба, щоб йому набридли твої причiпки i вiн привiв у нашу родину якусь стерву? Ти цього хочеш? Щоб бiльше я не чув розмов на цю тему!

Пiсля цього мама вже бiльше нiколи нiчого не говорила про якнайшвидше одруження i що вона хотiла б поняньчити онукiв. Дiд же взагалi був прихильником того, щоб двох людей у шлюбi зводила доля. Так було у нього, так було i в моїх батькiв. Батько закохався в мою маму з першого погляду, прийшовши на весiлля до свого друга, де вона була дружкою у власної однокурсницi. А може й не закохався. Бог його знає. Батько людина дуже холодна, стримана, володiє крижаним аналiтичним розумом, не здатний на необдуманi вчинки. Схоже, що тато зустрiв дуже вродливу дiвчину, причарував її, прив'язав до себе i почав вивчати як науковець вивчає об'єкт свого дослiдження. Хто батьки, дiди i прадiди, звiдки родом, чи українка, який характер, який iнтелект, чи здатна на обман? Уявляю свого молодого батька, молодшого за мене нинiшнього, який сидить за весiльним столом на чужому весiллi: високий, гарний, ясноокий, iронiчний, з примруженими усмiхненими очима снайпера. Всi дiвчата його, але вiн дивиться лише на мою маму. Всi хлопцi її, але вона вже "запала" на батька i нiчого вдiяти не може. В своєму районному центрi вона таких хлопцiв нiколи не зустрiчала. Батько дивиться на маму вивчаюче, оцiнююче i в його великих чарiвних очах лише холодний розрахунок.

I ось батько прийняв рiшення i рiшуче встає iз-за столу, переходить на iнший бiк i сiдає поряд з мамою, безцеремонно зiгнавши з мiсця її сусiдку чи сусiда. - Це через тебе почалася Троянська вiйна? - насмiшкувато запитує вiн у мами. Мама знiтившись не знає, що їй вiдповiсти. - Чи може ти київська княгиня Ольга, - продовжує батько, пильно придивляючись до красунi-студентки. Вiн уже розумiє, що провiнцiйна дiвчина Олена знає i про Троянську вiйну i про Олену-Ольгу. Перший iспит моя мама склала. Тепер буде наступний. Скiльки їх ще прийдеться складати моїй бiднiй i такiй щасливiй мамi? Саме тодi i почав уже вимальовуватися мiй образ. Ще декiлька мiсяцiв залицяння-дослiдження мого батька i вiн прийме остаточне рiшення. Дiвчинцi Оленi буде надана велика честь бути прийнятою до роду Бакiв. Тим бiльше, що в її власному роду батько виявить козакiв гетьманської хоругви Данила Апостола, якi виводять свiй рiд аж вiд Рюриковичiв. Все. Останнiй акорд, марш Мендельсона, щаслива мама i задоволений батько. Генетика моєї бабусi буде переможена i загубиться в iсторiї роду Бакiв як нещасний випадок на виробництвi.

Святославу раптом чомусь згадалася розповiдь дiда про подiї, якi вiдбулися 28 рокiв тому. Тодi менi саме виповнилося 2 роки i дiд з бабусею, а також батьки мами позмiнно приїжджали на Оболонь i глядiли мене, поки мої батьки були на роботi. В той день була змiна дiдуся Петруся, як я його називав. Вiн повiв мене погратися на дитячий майданчик, який знаходився у скверi неподалiк нинiшнього пивзаводу "Оболонь". Я був жвавий хлопчик i одразу оббiг всi мiсцевi атракцiони, а потiм вилiз на головну споруду дитячого майданчику, яка складалася з пiднятого над землею металiчного настилу, огородженого зусiбiч пластиковою стiною з вигадливими рiзнобарвними вiконцями. З цiєї платформи спускалися два пластикових жолоби по яких у пiсок з'їжджали дiтлахи.

Я декiлька разiв спустився в пiсок, а потiм раптом вилiз на платформу i чомусь зупинився. Дiд пiдiйшов ближче, щоб подивитися, чому це я не з'їжджаю вниз. Виявилося, що дорогу менi перегородила дiвчинка такого ж вiку i зросту як i я, одягнена в червону курточку. Вона мовчки стояла передi мною i її величезнi очi загадково посмiхалися. Дiд розповiдав, що ми неначе зачарованi стояли один перед одним на вiддалi сантиметрiв 20. Стояли дуже довго. Я був серйозний, але не вiдривав очей вiд дiвчинки, а вона увесь час загадково i чарiвно посмiхалася. Дiд не тiльки генерал, але й учений-дослiдник i тут був вiрний собi. Вiн ходив навколо нас, придивлявся з усiх бокiв. Батько дiвчинки, дуже самостiйної i незалежної, стояв оддалiк, розмовляючи з якимось старшим вiд нього чоловiком. Вiн перiодично позирав у бiк доньки. Маленька красуня продовжувала якось так класично по жiночому нiжно усмiхатися, зваблюючи мене, але не проронивши жодного слова. Раптом я пiдняв руку, легенько торкнувся її обличчя i сказав "носик". Цим рухом я нiби розчарував нас обох. Дiд запитав, як звати цю маленьку панночку i вона вiдповiла "Стефа".

Потiм дiвчинку забрав батько i вони пiшли додому спати. Невдовзi скомандував йти до хати й мiй дiд. Пiсля сну першим моїм словом, коли я прокинувся було "Стефа". Так як я не вгавав i все повторював це iм'я ми з дiдом пiсля обiду знову пiшли на той же дитячий майданчик, але дiвчинки там уже не було. Не було її i в наступнi днi. Я забув би про цей випадок назавжди, але дiд не сприяв цьому, нерiдко згадуючи про нього в колi друзiв i рiдних. На це його знайомi завжди казали, що воно й не дивно, мабуть уже з самого раннього дитинства я був красунчиком. Всякi балакучi тьотi не раз говорили про це то в мiському транспортi, то на ринку, то в дитячому садку.

Навряд чи можу я розраховувати на те, що в найближчi днi доля зведе мене з моєю половинкою. Вiйни, слава богу, немає, на весiлля нiхто не кличе, всi друзi давно переженилися, дехто вже й по-двiчi-тричi. Давати оголошення в газету чи до Iнтернету? Банально. Декiлька рокiв я зустрiчався з дуже гарною однокурсницею. Жили разом, навiть вели спiльне господарство. Але ось почалася економiчна криза i я втратив роботу. Моя ж кохана навпаки саме в цей час знайшла собi дуже престижну роботу в однiй швейцарськiй фiрмi. Стала постiйно їздити за кордон. Мабуть отримувала комплiменти вiд iноземцiв. Вона не лише гарна, але й добрий спецiалiст. Ось вона й вирiшила вiд мене пiти. Не по справжньому, тобто назавжди, а щоб я прибiг до неї просити повернутися. Так чомусь вона про мене подумала. Я ж, звичайно, не попросив її вернутися. Якщо жiнка тебе зраджує у важку для тебе годину, вона не варта уваги. Моя кохана мала б мене пiдтримати, вселити впевненiсть у своїх силах, зробити хоча б щось таке, що вiддалено нагадує вчинок моєї бабусi. Вона ж просто забрала свої речi i пiшла.

Як то кажуть в Українi: знайдеш кращого за мене - забудеш, не знайдеш - сто разiв згадаєш. Вона не знайшла i тому захотiла повернутися назад. I так, i сяк, i перетак. Навiть, бiдна, дiйшла до того, що телефонувала до мене, що їй погано i вона сидить в автомобiлi неподалiк вiд моєї фiрми i не може далi їхати. Чи не мiг би я допомогти їй добратися додому? Я сказав, нехай вона зателефонує своїй мамi i вона їй допоможе. Це було жорстоко, але пораду пiти вiд мене вона отримала саме вiд мами. Потiм були i iншi спроби. Наприклад, їй запропонували переїхати на роботу i проживання до Швейцарiї, очолити там фiрму, але треба бути одруженою. Що я її пораджу робити? Я вiдповiв, що до моїх планiв на найближчий перiод одруження не входить. Гарна i здавалося б розумна дiвчина, але з дитинства в усьому звикла покладатися на маму. Так її виховали. А мама пiшла вiд чоловiка вагiтною, теж хотiла, щоб вiн прилiз до неї на колiнах. А її чоловiк натомiсть виїхав за кордон. Ось така iсторiя.

Потiм я два роки дуже весело прожив з однiєю гарнюнею, значно молодшою за мене. Та вчилася в США, мала багатих батькiв, але ще той характер. Як же вона боялася втратити власну жiночу самостiйнiсть. Мабуть набралася всiх цих емансипованих штучок в Америцi. Гарна, розумна, чесна, але з емансипацiйним "бзиком". Спочатку вона втекла вiд мене i одразу ж повернулася. Нiби нiчого й не було. Потiм виїхала з речами, але через мiсяць попросилася назад. Але я не прийняв. Що це за життя з такою людиною? Ця теж покрутилася, покрутилася, туди-сюди. Думала її "з руками вiдiрвуть". Не вiдiрвали. Точнiше, не знайшла нiчого кращого. Потiм виїхала до Канади, але постiйно донинi "дiстає" мене по скайпу. Каже, що хоче повернутися в Україну, але було б куди. Боже, наскiльки щасливiша моя мати за всiх цих дiвчат. Колись я її жалiв. Жалiв через батька, його можливо й показну, позiрну холоднiсть до дружини. А тепер втямив, що вона просто дуже розумна i в критичнi перiоди життя завжди вмiє настояти на своєму. I батько її слухає, поважає i мабуть по справжньому, а отже й дуже глибоко кохає.

У нашому дачному кооперативi, через три будинки вiд нашої садиби протягом весни, лiта й осенi мешкає одна родина. Пенсiонер, власник дачi, його дружина "за шiстдесят" i їх донька (33). Дуже працьовита родина, яка перетворила свої 6 соток на справжнiй рай, а свою невеличку двоповерхову дачу на казковий палац. Батько вмiє i хоче робити все. I робить. Дружина його готує всiляку смакоту. А ось донька народила вже третю дитину вiд рiзних батькiв. Вони не алкоголiки i не наркомани. Iнтелiгентна, вихована i освiчена родина. Ранiше я вчинки їх доньки з пошуком адекватних чоловiкiв i народження вiд них дiтей не вiтав. Бiльш того, жалiв цю, як я думав, нещасну молоду жiнку. Але з часом розiбрався, що ця родина саме й є найщасливiшою з менi вiдомих. Якi вони всi згуртованi i щасливi. Як пiдтримують один одного. Їм нiчого не треба, так як у них все є. Вони не будуть виїжджати за кордон, шукаючи там щастя. Вони з мiнiмальних ресурсiв зробили його тут в Українi. I коли вони, напружуючи всi сили таки провели газ до своєї дачi, батько своєї багатодiтної доньки сказав, що тепер їх життя, враховуючи трикiмнатну квартиру в Києвi, яку вони здаватимуть, а житимуть на дачi стане ще щасливiшим. I не лише моя мама, яка "здалася" моєму батьковi, внутрiшньо надзвичайно щаслива, але й моя сусiдка по дачi, майже моя ровесниця, якiй вiд чоловiкiв треба лише дiтей для самої себе i своєї родини.

I ось залишився я сам. Жiнки проходять в якомусь калейдоскопi. Довго я жив з цими двома. I здається менi, мiг би жити з однiєю з них довiку. Гарнi i розумнi дiвчата, але не мої. Не менi долею призначенi. Не чекали вони мене як прадiда все життя з Першої свiтової. Не виносили на собi як дiда з поля бою. Не вiддали себе до останку як батьковi. Пiшли, зрадили, навiть не з iншим чоловiком, а просто з дурної примхи, нерозумного жiночого принципу, бажання всiм командувати i заправляти. З богом. А я ще почекаю. Маю час. Мої тридцять рокiв нинi, як батьковi 25 чи дiдовi 20. Хiба не так?

Хоча, вiдверто кажучи, iнколи до душi холодною змiєю заповзає розпач. А раптом я не знайду взагалi своєї половинки. Одружуся я неодмiнно, оберу якусь гарну дiвчину з холодного розрахунку, але розрахунку неправильного. I ось менi, скажiмо, 50 чи 60 рокiв i раптом я зустрiчаю свою суджену. I тодi все полетiло шкереберть, як у вiршi Миколи Лукiва i у пiснi Iгоря Яснюка на цей вiрш. "Не моя вина, а моя бiда, що роки спливли як вода. Не о тiй порi, не у тiм саду, я зустрiв тебе молоду. Чи то сум, чи то смiх, на вустах твоїх. I любить тебе, й не любити грiх. Що робити нам, як дiяти нам? Не питай мене, я не знаю сам. Нехай будь, що будь. Чи тюрма й сума, а забуть тебе в мене сил нема".

Найстрашнiше це не спiвпасти зi своєю судженою в просторi i часi, розминутися з нею. Але мабуть ще страшнiше зустрiтися з нею, коли менi буде рокiв вiсiмдесят, а їй двадцять. Хiба так не буває? Iнтернет ряснiє повiдомленнями про самогубства семидесятирiчних, якi закохалися в молодих дiвчат. Ранiше якось я про це не замислювався. Дивно, але поки мама мене пиляла, щоб я одружувався, я про такi речi зовсiм не думав. I ось мене вже нiхто не "дiстає", здавалося, що можна було б розслабитися, але натомiсть я став у цьому сенсi ще бiльш напруженим. I чим далi, тим бiльше. Час спливає, вже минув третiй тиждень видiленого менi на пошуки мiсяця, а нiякої кандидатури на поїздку до Шрi Ланки не вимальовується. А на вулицi чудова київська весна. Снiг буквально в один день розстав i почалася спека. Такого спекотного квiтня я ще не пам'ятав.

Щось я вже зовсiм засумував, не знаю, що менi робити. Всю суботу провiв на роботi, готувався до участi нашої фiрми в мiжнародному автосалонi, який мав вiдбутися в Києвi. Просидiв у офiсi аж до восьмої вечора. Потiм зателефонував власнику фiрми i взяв вiдгул на понедiлок. Всю недiлю наводив порядок у своїй квартирi, яку вже добряче занедбав. Мабуть прийдеться найняти якусь жiнку, щоб хоча б раз на тиждень приходила до мене прибирати i готувати їсти. Коли я постiйно жив зi своїми подружками в мене було все таки бiльше порядку в домi. А зараз... Шкарпетки валяються скрiзь, сорочки непрасованi теж, нiколи витягти бiлизну з пральної машини. Обледачiв настiльки, що днями не виймаю посуд з посудомийної машини.

Я постiйно користуюся службової машиною, яку фiрма видiлила для тест-драйву. Точнiше, як i дiвчата, цi рiзнi моделi машин проходять через мої руки. Я їх випробовую i заодно на них їжджу. Так би мовити, два в одному. В мене великий гараж у напiвпiдвалi, де завжди стоїть одна машина з дуже великого модельного ряду фiрми "Рено". Наша фiрма рiзниться з помiж багатьох iноземних тим, що постiйно змiнює дизайн i технiчнi характеристики власних машин. На будь-який смак i гаманець. Успiшна участь автомобiлiв фiрми у Формулi - 1, а також у розробцi новiтнiх електромобiлiв дозволила їй створити такий собi гiбрид болiду з електрокаром. Я з нетерпiнням чекав, коли цi машини з'являться i в нашому київському салонi. Але в мене є i власний, так би мовити, апарат. Це мiй улюблений мотоцикл фiрми Jamaha Fazer 2008 року випуску. Якось так вiн за дизайном гармонiює з модельним рядом фiрми "Рено". Менi сусiди кажуть, що мої автомобiлi, якi я постiйно змiнюю, нiби виготовленi однiєю фiрмою разом з моїм мотоциклом.

В понедiлок я хотiв добряче вiдiспатися, але щось менi не дало цього зробити. Прокинувся близько 5-ї години ранку i вже не змiг заснути. Крутився на лiжку як дзиґа, вмикав i вимикав свiтло, сходив до туалету, випив мiнеральної води, увiмкнув музику. Потiм не витримав, встав, пiшов пiд душ, поголився, пiдiгрiв у мiкрохвильовiй залишки вчорашньої пiци, вiдповiдним чином вбрався i пiшов до гаража. Вiдчинив пультом його дверi, вуличнi ворота, покрутився сюди-туди, нiби чогось вичiкуючи i стрибнув на мотоцикла. Заспокоївся лише тодi, коли потужно i весело запрацював двигун.

Спочатку хотiв поїздити за селом по доволi мальовничiй грунтовiй дорозi серед запущеного яблуневого саду. Цю дорогу я запримiтив ще минулого року i тепер регулярно нею користувався для мотоциклетних прогулянок. Однак, не проїхав i двiстi метрiв, як менi чомусь перехотiлося заглиблюватися в пробуджений вiд зимового сну сад. Здавалося б важко знайти кращу пору для прогулянки, але мене нiби щось пiдганяло кудись. Пiдганяло i вело до Києва. Я не став пручатися своєму внутрiшньому настрою i якось так по-ледачому, розслаблено покотив до мiста, розглядаючи квiтучi садки примiських сiл. Заїхав з Одеської траси до Києва i почав кружляти в Голосiївському районi по старовиннiй Демiївцi. Цей район iндивiдуальної забудови просто весь квiтнув i пах незбагненно приємно. Абрикоси. Добре вiдрегульований мотор мого мотоцикла практично не псував довкiлля.

Я дуже люблю заїхати мотоциклом до незнайомої частини мiста, де немає багатоповерхової забудови i покружляти лабiринтами вуличок, провулкiв, глухих кутiв. Особливо приємнi менi такi куточки навеснi i восени. Але на цей раз я тут не затримався. Спочатку поїхав вулицею Козацькою в напрямку Амурської площi, потiм звернув на Василькiвську, i нарештi вирiшив спочатку спуститися вниз, а потiм пiднятися вгору до Голосiївського проспекту по вулицi Сеченова. Нещодавно тут прогуркотiла можливо перша весняна гроза i скрiзь на асфальтi блищали калюжi. З видимою насолодою я керував мотоциклом, вiдчуваючи себе з ним одним цiлим.

В цей час вiд гуртожитку унiверситету iменi Тараса Шевченка рушила з намiром перейти на протилежний бiк вулицi якась молода висока жiнка, вбрана в строгий чорний костюм - жакет i спiдницю до колiн, а також бiлу кофту. Видно вона була чимось заклопотана чи задумана, бо почала дивитися на проїжджу частину глухокутної вулицi, де майже нiхто не їздив, надто пiзно. Я теж не чекав, що хтось раптово вигулькне з-за мiкроавтобуса. Одним словом облив я бiдолашну жiнку водою з калюжi з голови до п'ят. Добре, що хоча б ця вода була майже чистою. Жiнка аж пiдскочила, звiвши руки до неба. Я проїхав вперед i рiзко загальмувавши доволi елегантно розвернув мотоцикла в протилежний бiк. Зняв свого затемненого шолома i подивився на жiнку. Та мовчки витирала хустиною обличчя, потiм розстебнула жакет i почала витирати кофту. На мене вона не дивилася, повнiстю поглинута роботою. На обличчi не було нi злостi, нi розпачу. Вона просто робила необхiдну в даному випадку роботу. Я ж стояв оддалiк i дивився на неї. I чим довше дивився, тим приємнiше ставало менi на душi.

Ще за мить до того я картав себе за необережнiсть. Був дуже невдоволений собою i своїм мимовiльним вчинком. Хотiв вибачитися, але чомусь просто мовчки спостерiгав за цiєю жiнкою, яка виявилася дiвчиною рокiв двадцяти двох. Вона перейшла на iнший бiк безлюдної вулицi i продовжуючи чепуритися рушила далi до школи.

Дивився i дивився їй услiд, хитаючи головою i тримаючи в руках шолома. Щось у цiй дiвчинi було незвичне. Ось прожив я на бiлому свiтi аж 30 рокiв, а такої ще нiколи не зустрiчав. I не мiг назвати її писаною красунею, якою була в юностi моя мати. Її фотографiя, зроблена на першому курсi унiверситету, вражала мене докiнченою досконалiстю рис обличчя. Я не мiг знайти в цьому фотопортретi першокурсницi нiчого крiм витонченої гармонiї, класичної жiночої краси. Ця ж, облита мною дiвчина, була якась асиметрична. Голова трохи схилена вбiк, здається одна половина обличчя дещо вужча за iншу, одне око теж нiби знаходиться нижче вiд iншого. Зависока на зрiст, струнка, довгонога, свiтло каштанове волосся схоже не фарбоване. I при всьому цьому в нiй проглядала якась незвична i непересiчна чарiвнiсть. Чарiвнiсть саме для мене, чарiвнiсть, яка як магнiт притягувала до себе саме мене i нiкого iншого.

Раптом я легенько засмiявся. Все таки скiльки в менi багато вiд мого батька. Точно так як вiн я дослiджую жiнку, яка менi сподобалася, вдаючись до наукового аналiзу. А далi як i вiн кинуся в бiй, обравши єдино правильну i безпрограшну тактику. Такi ми всi, - Баки.

Дiвчина нарештi навела вiдносний порядок зi своїм одягом i рушила по подвiр'ю школи до центрального входу. Вона пройшла повз засаджену рiзнобарвними раннiми весняними квiтами клумбу, зазирнула до люстерка, поправила волосся таким природно-жiночим рухом, що менi стало соромно, нiби я пiдглядаю за жiнками в лазнi. Потiм дiвчина зникла за дверима школи. Я злiз з мотоцикла, припнув його до металевого паркану школи i теж рушив до дверей. Вiдчинивши їх я опинився у вестибюлi цього навчального закладу, де за столом куняла знуджена жiнка похилого вiку.

-- Ви хотiли б довiдатися про наш колегiум i умови прийому до нього вашої дитини? - звернулася вона до мене, нарештi знайшовши собi когось для розмови-розваги.

-- Так, - запевнив я жiнку.

-- Прийом заяв на навчання дiтей будемо вести з самого початку серпня. Тодi й приходьте, - повiдомила вона менi. - У вас син чи донька?

-- Добре, я прийду в серпнi.

-- Але не вiдкладайте вiзит до нас на кiнець мiсяця, - пiдвелася зi стiльця жiнка, - у нас обмежена кiлькiсть мiсць. Крiм того, чи вам вiдомо, що навчання у нас платне?

-- Про це менi вiдомо. Однак, я ось бачив, як передi мною до вашого колегiуму зайшла якась жiнка. Може все таки вже йде запис дiтей? Скажiть менi вiдверто. Не хотiлося б запiзнитися. Чув вiд знайомих про ваш колегiум багато хорошого.

-- Ви про цю дiвчину, яка перед вами зайшла до нас, напевно, запитуєте? - усмiхнулася жiнка. - Не турбуйтеся, це не мама була. Просто ми оголосили конкурс на замiщення вакантних посад учителiв iноземних мов. Можливо вона буде нашою новою спiвробiтницею. Якщо пiдiйде, звичайно. Зараз вона знаходиться на спiвбесiдi з директором в кабiнетi англiйської мови. Так що не переживайте, я вас не намагаюся обдурити. Це студентка-старшокурсниця унiверситету iменi Тараса Шевченка.

-- А де знаходиться цей кабiнет?

-- Ви все таки менi не вiрите?

-- Чому ж нi. Просто цiкаво. Треба ж нам про щось говорити.

-- Та й то так, - знову посмiхнулася жiнка. - Це тут же на першому поверсi. Першi дверi по коридору, - показала вона рукою праворуч.

-- Не буду вас бiльше затримувати, - Святослав повернувся до виходу i раптом зупинився. - А тут поблизу нiде немає крамницi, яка торгує квiтами?

-- В сусiдньому будинку є. Його нещодавно здали. А на першому поверсi гастроном i декiлька iнших магазинiв. Там є i той, який вас цiкавить.

-- Дякую. Будьте здоровi i по можливостi щасливi, - щиро посмiхнувся хлопець. Жiнка теж подякувала за побажання.

Святослав вийшов з колегiуму i прискореним кроком вже за декiлька хвилин був у крамницi квiтiв. Там вiн купив букет чудових червоних троянд. Майже бiгом вiн повернувся назад i вирахувавши вiкна пiднявся на призьбу, яка окантовувала всю будiвлю колегiуму. Вiн обережно зазирнув до вiкна i побачив уже немолоду строгу даму, яка сидiла за учительським столом. Напроти неї на учнiвськiй партi розмiстилася дiвчина, яку Святослав так необачно оббризкав водою. Двi жiнки продовжували розмовляти не помiчаючи, що за ними хтось слiдкує зовнi. Нарештi директор колегiуму пiдвелася i подала руку дiвчинi, прощаючись. Вона рушила до виходу з класу i невдовзi вийшла до коридору, причинивши за собою дверi. Дiвчина пiдвелася з парти i приклавши руки до грудей радiсно посмiхнулася. Потiм, не вiднiмаючи рук вiд тiла зробила два швидких оберти навколо своєї осi. Було видно, що вона задоволена, а може й щаслива.

Святослав спробував вiдчинити вiкно, але це йому не вдалося. Тодi вiн легенько, щоб не злякати дiвчину, постукав у шибку. Дiвчина здивовано повернулася до вiкна. Пiднявши букет догори хлопець показав на мигах, що вiн хотiв би поговорити зi студенткою. Дiвчина пiдiйшла до вiкна i вiдчинила його. Поклавши букет на пiдвiконня Святослав продемонстрував свої вiдмiннi фiзичнi кондицiї, вистрибнувши i всiвшись поруч з ним. Потiм спустив ноги вниз, взяв букет до рук i спустившись на пiдлогу рушив до дiвчини, яка продовжувала, вiдступивши вглиб класу, зi здивуванням мовчки розглядати хлопця.

-- Мила панi, - церемонно звернувся до студентки Святослав. - Я прийшов до вас вибачитися за свiй ганебний, хоча i мимовiльний вчинок. Це саме я сьогоднi облив вас калюжною водою з голови до нiг, проїжджаючи повз вас мотоциклом. Менi дуже соромно. Я не знаходжу собi виправдання. Сподiваюся, що цей скромний букет моїх улюблених червоних троянд хоча б у якiйсь мiрi компенсує завданi вам збитки. Мене звуть Святославом.

Дiвчина з iнтересом, хоча все ще насторожено подивилася на Святослава. Хлопець рушив поближче до неї, простягаючи букет квiтiв.

-- А як звати вас?

-- Я Стефанiя, можна просто Стефа, - приязно мовила дiвчина, демонструючи мелодiйний, приємного тембру глибокий голос. - Так це ви були тим мотоциклiстом у шоломi? Я про вас подумала не дуже добре. - Вона знову посмiхнулася, показуючи всiм своїм виглядом, що вже пробачила хлопця.

-- Так, це був я, - щиро, винувато схиливши голову набiк, сказав Святослав. - Не хотiв, не мав злого умислу, хоча вам вiд цього не легше. Зiпсував одяг i настрiй. Але схоже, що вiн у вас знову гарний. Будете працювати в цьому знаменитому колегiумi? Не дивiться на мене так запитливо-здивовано. Я не шпигував за вами. Просто зайшов слiдом до колегiуму i запитав про все в тiєї жiнки, що сидить за столом у вестибюлi. А про все, що трапилося пiзнiше ви вже здогадуєтеся. Побiг, купив квiти i так же повернувся назад. Ось, здається, i все.

Дiвчина тримала букет троянд бiля себе, ховаючи в ньому своє знiяковiле, розпашiле i навiть дещо спантеличене обличчя. Вона мило посмiхалася i разом з тим крiзь квiти обережно вивчала хлопця. Було видно, що її збентеження пов'язане не стiльки з раптовiстю ситуацiї, скiльки з тим, що хлопець їй подобався. Нiчого дивного. Кожна жiнка в своїх дiвочих мрiях i снах мимоволi створює якийсь iдеальний образ свого майбутнього коханого чоловiка. I коли її доля негадано зводить з омрiяною людиною, та ще й у хвилини душевного пiднесення, викликаного якоюсь життєвою удачею, розум у багатьох жiнок просто вiдключається. В цiєї дiвчини розум не вiдключився. Вона вивчала мене з пiд букету точно так, як зовсiм недавно вивчав її я, сидячи на мотоциклi.

-- Я вдячна вам за букет, але не варто було так переживати. Бiльшiсть мотоциклiстiв просто або б не помiтили цього епiзоду, або ж були б задоволенi з того, що облили брудною водою якусь "фiфу", - посмiхнулася дiвчина. - В крайньому разi на букет моїх улюблених троянд я аж нiяк не розраховувала. Ще раз дякую.

-- Приходьте ще, - i собi посмiхнувся Святослав. - Чи не мiг би я запросити вас на концерт мого улюбленого гурту "Свiтозари"? Вони приїдуть до Києва за тиждень. Попереджаю, що так просто вам вiд мене вiдкараскатися не вдасться. Збитки, нанесенi вашому костюмовi i вашому настрою, аж нiяк не компенсованi букетом троянд. Якби ви запам'ятали номер мого мотоцикла, мали свiдкiв, а потiм звернулися до суду, то так легко я б не вiдбувся.

-- Я й не знаю, що вам вiдповiсти, - серйозно подивилася на хлопця Стефанiя. - Все трапилася так несподiвано. Я закiнчую унiверситет i мене рекомендували до аспiрантури. Треба починати пiдготовку до вступу. Але перед "Свiтозарами" я не устою. Це мої земляки з Тернопiльщини. Люблю їх слухати при нагодi i пiд вiдповiдний настрiй.

-- То ви родом з Тернопiльщини? - зрадiв Святослав. - З якого району?

-- З Борщiвського.

-- А я народився в Києвi. Закiнчив iнститут мiжнародних вiдносин, спецiалiзувався на мiжнародних економiчних вiдносинах. Продаю автомобiлi фiрми "Рено". Нiчого романтичного в цьому немає.

-- Тепер я зрозумiла, де вас бачила, - посмiхнулася Стефа. - Ви нещодавно на одному з телевiзiйних каналiв рекламували якусь нову модель авто. У вас непогано виходило.

-- I взагалi я хлопець хоч куди, - засмiявся Святослав, - високий, гарний, розумний, чесний, справедливий, фотогенiчний i телегенiчний. Фiгура як у грецького бога. I нiс у мене не то грецький, не то римський. Забув який з них кращий. Мене навiть запрошували рекламувати нижню бiлизну для одного глянцевого часопису. Однак я необачно вiдмовився. В усьому Києвi ви не знайдете кращої людини за мене. Мiй спонтанний вчинок з букетом троянд все сказане мною дуже яскраво пiдтверджує i iлюструє. Хух! Аж втомився вiд навiженої самореклами.

-- З вами не заскучаєш, - Стефанiя знову вивчаюче i iронiчно подивилася на молодого чоловiка, не знаючи чи той розiгрує спецiально для неї комедiю, чи то може вiн i в життi такий.

-- Це твердження ненаукове, - черговий раз посмiхнувся Святослав. - Щоб отримати про мене правдиву iнформацiю мало облити вас водою, треба познайомитися зi мною поближче. Тому я й пропоную культпохiд на концерт. Саме пiд час нього ви зрозумiєте, що я не просто гарний, розумний i веселий, але ще й розбираюся в музицi. Мене навiть батьки сiм рокiв мучили музичною школою.

-- По якому класу?

-- Угадайте.

-- Вже точно що не баяну.

-- А точнiше?

-- Скрипки або фортеп'яно.

-- Невже я не виглядаю на арфу?

-- Абсолютно нi. Але й на контрабас теж. Саме скрипка або в крайньому разi рояль.

-- Скрипка.

-- Для скрипки потрiбний абсолютний слух.

-- Ще одна глибоко прихована моя чеснота. Але досить вже, вам мабуть пора, а послати мене подалi не дозволяє виховання i унiверситетська освiта. Чи не так?

-- Менi дiйсно пора.

-- Продиктуйте менi, будь ласка, номер вашого мобiльного. А я продиктую вам свiй. Ближче до концерту, а це буде в суботу ввечерi, я вам зателефоную. Якщо, звичайно, не скучу за вами ранiше, - лукаво подивився на дiвчину Святослав. - Раптом менi дуже вже захочеться когось оббризкати водою, а нiкого пiдходящого близько не буде. Що тодi робити? А так виведу зi стайнi коня i поскакаю галопом на вулицю Сеченова. В якiй кiмнатi гуртожитку ви мешкаєте?

-- В 605-тiй. Так що на наступний раз у вас аж нiяк не вийде влiзти до мене через вiкно. Шостий поверх i нiякої ринви поблизу.

-- Прийняв до вiдома. Хай щастить.

Стефанiя теж попрощалася i Святослав повернувся надвiр тим же способом, що i увiйшов до класу. Вiн пiшов до залишеного бiля паркану мотоцикла, будучи впевненим, що студентка визирає з вiкна. Вiдiпнув свого сталевого коня вiд паркану, одягнув шолома i влаштувавшись на сiдлi запустив мотора. Той вiдповiв радiсним урчанням. Святослав вже давно помiтив, що його суб'єктивне сприйняття тональностi роботи двигуна мотоцикла дуже сильно залежить вiд настрою мотоциклiста, тобто його власного. Мотор радiсно вибивав барабанний дрiб, як якийсь грiм перемоги. Любовна технологiя вказувала на те, що вiн не повинен був кинути навiть побiжного погляду на вiкно, не помахати рукою. Дiвчина має бути розчарованою i засмученою. Вона вже на гачку i має глибше заковтнути наживку. "А чим вiдрiзняюся я вiд свого батька? - подумав Святослав, несучись Голосiївським проспектом у бiк Одеської площi. - Такий самий холодний розрахунок i такi самi полiттехнологiї, тобто, пардон, такi самi технологiї кохання. Ними я намагаюся пiдкорити собi дiвчину, яка менi сподобалася, але чи хочу я мати її за дружину, ще не вирiшив. Маю недостатнiй масив iнформацiї для прийняття зваженого рiшення. З чого ж почати?

Святослав перебирав у пам'ятi можливi варiанти встановлення походження i бiографiї своєї нової знайомої. Це буде, при його завантаженостi на роботi, нелегкою справою. Вiн навiть прiзвища її не спитав. Та й не зручно це було робити в такiй ситуацiї. Мабуть необхiдно наймати фахiвця i вiн одного з таких знав. Цей молодик займався тим, що збирав данi про людей, якi були потрiбнi комусь з тiєю чи iншою метою. В свiй час батько вивчав маму сам, а нинi такi часи, що для цього без професiоналiв не обiйтися. Самому ж менi цим займатися немає часу. Хоча в принципi це не таке вже й важке завдання. Її приймають на роботу до колегiуму i оформлять особову справу. А ось чим вона займається в позаробочий час необхiдно вияснити. Не проблема. Нинi в Києвi стiльки приватних детективiв розплодилося, що головне зробити правильний вибiр. Толкову i коректну людину знайти завжди нелегко.

Однак такий у Святослава був на прикметi. Денис Корочун. Так, кращий iз вiдомих хлопцевi приватних детективiв. Вiн мав офiс десь на околицi мiста, швидше за все у власнiй двокiмнатнiй квартирi, одна з кiмнат, де вiн напевно спав, була завжди зачинена. Бiльша кiмната одночасно була й приймальною, й кабiнетом, й чекальнею. Двадцятип'ятиметрова кiмната розгороджувалася на двi частини японськими рисовими шторами з якимись примiтивними малюнками, характерними для цiєї нацiї. В бiльшiй частинi стояв доволi обшарпаний письмовий стiл приватного детектива. В iншiй знаходилися сейф з картотекою, комп'ютер, принтер, стiл з нижнiм пiдсвiчуванням, потужна лупа на тринозi i ще якiсь прилади. Колись йому рекомендували Корочуна у справах фiрми, коли один iз її менеджерiв присвоїв грошi й кудись втiк. Мiлiцiя так нiчого й не розкрила. А Денис зумiв дуже швидко розплутати цю справу. - Цей молодий чоловiк допоможе, - вирiшив Святослав i поколупавшись у записнику знайшов номер його мобiльного. Через декiлька хвилин вiн уже виїхав до Микiльської Борщагiвки, де в стандартному київському дев'ятиповерховому будинку, збудованому ще наприкiнцi 60-х рокiв ХХ ст. мешкав i працював Корочун.

Детектив зустрiв Баку широкою посмiшкою, пiдвiвся з-за непрезентабельного столу, подав руку.

-- Що тебе привело до мене на цей раз? - вiн показав рукою на такий же обшарпаний диван для вiдвiдувачiв. - Знову якийсь менеджер накивав п'ятами з грошима?

-- Та нi, на цей раз у мене до тебе особисте прохання. Хочу, щоб ти перевiрив для мене одну студентку. Ну, така собi стандартна перевiрка на "вошивiсть". Мене вона цiкавить з точки зору можливого одруження. А що мене може в принципi цiкавити в цьому сенсi ти й сам знаєш.

-- Що за одна?

-- Прiзвища, на жаль, не знаю. Живе в 16-му гуртожитку унiверситету iменi Тараса Шевченка на вул. Сеченова. Магiстерка факультету романо-германської фiлологiї. Напроти цього гуртожитку знаходиться колегiум, де вона буде з 1 вересня працювати. Звати Стефанiя. Все. Нi, ще одне, мешкає вона в кiмнатi 605. Родом з Тернопiльської областi, Борщiвського району. Тепер, здається, дiйсно все, що знаю.

-- Не густо, але й не пусто. Прiзвище я виясню, а з ним i все iнше. Тебе цiкавить її оточення, зв'язки, характер, родичi, генетика, нацiональна належнiсть? Якiсть суто специфiчнi забаганки є?

-- Та нi, поки що цього досить. Перевiр, будь ласка, чи немає в неї якихось хронiчних захворювань, чи не було в роду дегенератiв i психiчно хворих. Все одно воно колись i десь вилiзе.

-- Та хто тепер здоровий? - посмiхнувся Корочун. - Але ти правий, хвороби бувають рiзнi. На одну можна не звертати уваги, а на iншу не звертати уваги не вийде. Тобi термiново треба, чи згоден почекати?

-- Не хотiв би вiдтягувати. Стосунки, схоже, мiж нами будуть розвиватися. Ти що так завантажений роботою? Не блефуй i не набивай собi цiни. Скiльки менi заплатити, щоб ти почав роботу одразу пiсля закiнчення мого вiзиту?

-- Не гарячкуй. Заплати менi аванс у тисячу гривень i я тобi розкопаю про цю дiвчину все. Якщо потрiбнi будуть ще грошi, я вiдзвiтуюся перед тобою за кожну копiйку. Згода?

-- Коли я отримаю вiд тебе перший звiт?

-- За тиждень.

-- Ну тодi бувай.

-- Хай щастить.

Бака вийшов на вулицю i опинився серед чарiвної київської весняної краси. Пiд кожним будинком цвiли фруктовi дерева. "Ну чому в нас така дебiльна влада? - подумав хлопець. - Вона саджає в Києвi лише берези й ялини, нiбито це якийсь росiйський Архангельськ чи американсько-аляскинський Фербенкс. А, так би мовити, простi люди в нас у сто раз розумнiшi. Вони садять вишнi, абрикоси, сливи, дерен, горiхи. Якщо ж десь росте "русская бєрьозка", значить її посадила придуркувата влада".

Бацi страшенно хотiлося зателефонувати Стефанiї, але вiн знав, що чим довше триматиме паузу, тим глибше заковтне бiдна дiвчина любовну наживку. Хлопець їй однозначно сподобався, це було видно з виразу обличчя. Її вразила незвичнiсть їх знайомства, якiсь такi мiстичнi його моменти, що вказували на втручання незбагненної долi в людське життя. Вона весь час думала про хлопця, їхню дивовижну зустрiч, малювала продовження стосункiв мiж ними, але обiцяного дзвiнка все не було. Стефанiя мимоволi порiвнювала Святослава з усiма вiдомими їй хлопцями i всi вони однозначно йому програвали. Минув вже й час, коли вони мали йти на концерт i ось пiсля цього дiвчина засумувала по справжньому.

Святослав i сам сумував за дiвчиною, але обiцяний звiт Корочуна все ще затримувався. Якщо вiн буде несприятливий для одруження, Святослав вирiшив знайомства з дiвчиною не продовжувати. Не морочити нi їй, нi собi голову. Лише на другий тиждень пiсля їх першої зустрiчi приватний детектив запросив хлопця до себе. Пiсля привiтання вiн мовчки посунув папку з паперами до краю столу в бiк свого замовника.

-- Тут все, що зумiв зiбрати за цей час, - серйозно мовив вiн, запалюючи цигарку.

-- А своїми словами, бо папка доволi пухкенька, - теж серйозно попрохав Святослав. - Я так сьогоднi нагарцювався на фiрмi, що сама думка про те, що прийдеться ще й пiсля роботи вивчати якiсь папери для мене просто нестерпна.

-- Тобi потрiбна порада, що необхiдно робити? - запитав Корочун. - Особисто я б на такiй дiвчинi одружився. Це без деталей. Деталi в папцi.

-- А як її прiзвище?

-- Ковальчук. У роду є стародавня українська шляхта. Бабуся мала прiзвище Вишневецька. Сподiваюся ти знаєш, хто такi Вишневецькi? Не страшно?

-- А хто такi Баки, ти знаєш? Думаю, що вони давнiшi за всi цi похiднi шляхетськi прiзвища на -ський. Дiд називає наш рiд тотемними князями, ще дохристиянськими. I всi цi Козловськi, Жабськi, Волконськi абсолютно похiднi вiд тотемних бояр Козла, Жаби i Вовка. Так що нас Бакiв не залякаєш якимись там Вишневецькими, Потоцькими i Чорторийськими. Особливо останнi менi подобаються, князi, прiзвище яких складається з двох слiв "чорт" i "риє". Хiба це не ганьба. А вони носа до неба задирають вiд гордощiв за свiй рiд. Ми набагато давнiшi за походженням, але й незрiвнянно скромнiшi. Ми ж не росiяни, якi є абсолютно похiдною, молодою нацiєю. Iменникових прiзвищ у них немає, всi прiзвища похiднi i другоряднi. Iванов, тобто чий. Та й сама назва нацiї похiдна, "русскiє", значить "чиї". А ми українцi не "чиї", а "хто". У мене є родич, двоюрiдний брат, який вiдкопав, що славний козацький шляхетський рiд моєї матерi походить вiд Масламака, сина халiфа, який здiйснював джихад в Українi ще у УIII столiттi. А це означає, що мiй двоюрiдний брат є прямим нащадком пророка Мухамеда. I моя матiр теж. А Баки ще давнiшi. Так би мовити ледь не неолiтнi ватажки.

-- Ого, як ти розходився. Бiдна Стефанiя. Менi вже жаль цю нiчого не пiдозрюючу дiвчину, якiй ти як павук плетеш липку павутину, з якої вона вже нiколи не вибереться. До речi, з мене сто гривень. Думав, що роботи буде бiльше. Там у папцi для паперiв мiститься фiнансовий звiт.

Корочун витягнув зi столу 100 гривень i поклав їх перед хлопцем.

-- Забери їх собi як бонус за гарнi новини, - посмiхнувся Святослав. - Твоя думка для мене, окрiм сухих звiтних даних, дуже важлива. Вибач, але тебе характеризують як людину з характером та ще й як чоловiка, який не дуже схильний до комплiментiв кращiй половинi людства. Якщо вже ти схвально вiдгукнувся про якусь жiнку, то мабуть вона того варта.

-- Таким мене зробила моя робота. То мене жiнки наймають слiдкувати за своїми чоловiками, то навпаки. I в процесi всiх цих пошукових заходiв я стiльки всiлякого бруду вiдкопую, що iнодi не можу в душi i в душi вiдмитися. Такi мерзеннi типажi менi трапляються, особливо чомусь жiночої статi. Твоя Стефанiя в порiвняннi з ними янгол небесний, скромниця, розумниця i так далi. Взагалi то вона романтична особа. Все, все. Бiльше нi слова.

-- Дякую ще раз. Побiг. Буду їй телефонувати. Бувай.

-- Але ти все таки мiй звiт прочитай. Менi було б неприємно, якби моя робота так нiкого й не зацiкавила. Та й про свою пасiю i її близьких довiдаєшся багато цiкавого i корисного. Хай щастить i приходьте ще.

Святослав стрiмко вийшов з квартири приватного детектива i не чекаючи лiфту швидко збiг з четвертого поверху. Сiвши бiля будинку на лавку вiн зателефонував Стефанiї. Та майже миттєво вiдповiла, нiби тримала телефон перед очима, на столi чи постiйно в руках. В голосi дiвчини вiдчувалася прихована радiсть. Вона хотiла й не могла хоча б своїм байдужим голосом покарати хлопця за тривале мовчання. Бака вибачився за вiдсутнiсть зв'язку, пославшись на надмiрну зайнятiсть i квартальний звiт. Теревенив про все на свiтi, але зустрiчi не призначав.

"Ну ти щирий син свого батька, - подумав вiн. - Дивися не переграй. Хоча схоже дiвчинка вже готова".

Раптом в уявi Святослава виник чарiвний образ студентки i йому стало совiсно i соромно. Але хлопець тут же вiдкинув усiлякi сумнiви у правильностi своїх дiй, переконавши себе в тому, що вiн так дiє не лише у власних iнтересах, але й в iнтересах Стефанiї. Точнiше в iнтересах їхньої майбутньої родини. Дiвчина пiдходила йому за всiма параметрами i вони з честю продовжать традицiї i генетичну лiнiю славного роду Бакiв.

За два днi Святослав знову зателефонував. Була п'ятниця i вiн вирiшив запросити дiвчину на прогулянку своїм мотоциклом вулицями стародавньої Демiївки. Стефанiя радо згодилася, хоча й не мала вiдповiдного одягу. Однак, поїздка так i не вiдбулася, так як прийшов атмосферний фронт i дощ зруйнував всi їхнi плани. Замiсть романтичної поїздки закоханi опинилися в японському ресторанi на iподромi.

По дiвчинi було видно, що вона скучила за Святославом. Як не намагалася вона натягти на себе маску незворушностi її швидкi оцiнюючi погляди говорили про те, що дiвчина шукає в своєму кавалеровi хоча б найменшi ознаки душевної прихильностi до себе. Бака ж i далi продовжував грати роль скептичної, iронiчної i саркастичної людини, яка намагається розважитися в будь-який, нехай найхимернiший спосiб, не шукаючи при цьому навiть любовної iнтрижки. Посмiюючись, вiн звернувся до дiвчини, визираючи на нестримний потiк машин, який рухався в Одеському напрямi по проспекту Академiка Глушкова.

-- Мене нагородили на нашiй фiрмi двома туристичними путiвками до Шрi Ланки. Є така країна в Пiвденнiй Азiї. Може чула?- iронiчно повернув вiн обличчя до дiвчини. - Шостий чи восьмий градус на пiвнiч вiд екватора. Я на пристойному рiвнi знаю англiйську, але не погано було б, якби поруч зi мною в цiй поїздцi знаходився спецiалiст. Якими iноземними мовами володiєте панянко-магiстерко? - лукаво продовжив Святослав.

Та вiдповiла серйозно.

-- Англiйською, росiйською, французькою i нiмецькою. У вiдповiднiй послiдовнiй iєрархiї. Тобто, першу знаю найкраще, а останню найгiрше. Але теж можу майже вiльно спiлкуватися з нiмцями. Вже перевiрено, так би мовити, на практицi. А ось англiйську знаю краще за пересiчного британця чи американця. В аспiрантурi планую писати дисертацiю по йоркширському дiалектi англiйської мови. В них там цих дiалектiв стiльки, що українськiй мовi й не снилося. Ну i на свiй страх i ризик вивчала сингальську. Ось вона й стала менi найбiльше в нагодi. В основному через знання цiєї мови мене й беруть до аспiрантури. В Українi її на професiйному рiвнi знають лише декiлька чоловiк. Саме сингальська i є державною мовою Шрi Ланки. Якась мiстика.

-- Це мене влаштовує. То поїдеш зi мною? А то я без тебе пропаду. Ну згоджуйся, хоча б з гуманних мiркувань. Це щоб не кидати мене напризволяще в цiй екзотичнiй для нас країнi. Поїздка повнiстю безкоштовна. Тим бiльше, що не за мiй рахунок, а за грошi фiрми. Не давати ж менi оголошення до газети. Нас же з тобою фактично звела доля. Хiба не так?

-- Та мене мама просто вб'є, без жартiв, якщо я неодруженою поїду з якимось чоловiком разом у вiдпустку. Вона в мене дуже строга.

-- I не дивно, директор школи, - вирвалося у Святослава.

-- А ти звiдки знаєш? - зi здивування пiдвела догори брови дiвчина.

-- Так я вгадав? - виправив свою помилку Бака. - Я не помилився? Молодець, хлопче. Це я так себе хвалю, - посмiхнувся вiн.

-- Твоя iнтуїцiя тебе не пiдвела, - продовжила розмову Стефа. - Моя мама дiйсно директор школи. За фахом математик. Iнодi приїжджає до мене в гуртожиток. Завжди без попередження. Я її з дитинства панiчно боюся. Моя матуся просто затята на порядковi i порядностi. Мiй нещасний батько, коли я була в 10-му класi, вирiшив зiрватися з гачка. Завiв собi коханку. Я не знаю, як вiн наважився на таке, але мама їх стосунки вмить поламала. Без скандалу, але так рiшуче, продумано i безповоротно, що пiсля цього мiй бiдний тато вже бiльше нiкуди не рипався. Важко йому жити з такою людиною, як моя мама. Але я її не лише боюся, але й люблю. Нелегко й їй живеться з таким незламним характером. А ось я iнакша. Мабуть вдалася в свого батька. Хоча iнодi помiчаю, що й вiд мами в менi щось є, - посмiхнулася студентка.

-- Я не бачу тут проблеми, - враз став серйозним Бака. - Давай одружимося. Буду вiдвертим. З тобою я почуваюся так, нiби ми знайомi вже дуже давно. Пiдозрюю навiть, що може ми з тобою є рiдними душами i двома половиками одного цiлого. Слово честi, менi комфортно з тобою. Якщо ти вiдчуваєш стосовно мене щось подiбне, то я вiзьму на себе всi формальностi. Можемо одружитися хоч завтра. Нi, навiть сьогоднi. Зараз це не проблема, плати грошi i отримуй документи про одруження. Я й не знаю, як вони тепер називаються. Ледь не сказав сертифiкат. Але менi можна вибачити, вперше ж у життi зiбрався одружуватися.

-- Не скажу, що я вiдчуваю вiд спiлкування з тобою якийсь дискомфорт, - теж абсолютно серйозно вiдповiла Стефанiя. - Але ж ми зовсiм один одного не знаємо. - Хiба так можна одружуватися?

-- А що тут незвичного? - знову став веселим Святослав. - Iсторiя говорить, що спонтаннi шлюби бувають дуже щасливими, а люди, якi зустрiчаються роками нерiдко розлучаються одразу пiсля одруження. Хiба не так? Тим бiльше, що жартуни, а може й не тiльки вони, стверджують, що жiнки кохають з першого погляду, а чоловiки при першiй можливостi. Буду казати про себе. Може я й не справжнiй чоловiк, бо вже очевидно, що закохався в тебе з першого погляду. Порушив, так би мовити, чоловiчу традицiю. Ось я признався тобi в коханнi. В японському ресторанi. А як ти вiдносишся до мене? По можливостi - щиро.

Стефанiя почервонiла так, що Святослав вимушений був вiдвести вiд її обличчя свого прискiпливого погляду. На очах у дiвчини виступили сльози. Вона стрiмко пiдвелася i вибiгла за дверi. Там її й наздогнав Бака, взяв за плечi, притягнув до себе, поцiлував у м'якi, податливi губи. Дiвчина дрижала, ковтаючи сльози. Хлопець нiжно гладив Стефанiю по духмянiй голiвцi. Вони стояли, притулившись один до одного i дiвчина поступово заспокоювалася, опановуючи себе. Потiм вона вiдсторонилася вiд хлопця i раптом подивилася на нього таким беззахисним, приреченим i разом з тим сповненим нiжностi i щирого щастя поглядом, що Святославовi без слiв стало все зрозумiло.

-- В тебе є iноземний паспорт? - запитав Бака.

-- Так, є, - вiдповiла Стефа.

-- В гуртожитку?

-- Так.

-- Поїхали зараз же. Вiддаси менi обидва паспорти i напишеш заяву, а я залагоджу всi формальностi. Спочатку одружимося, а потiм полетимо до Шрi Ланки. Згода?

-- Згода, - ледь чутно вiдповiла дiвчина.

Святослав розумiв, що з одруженням можна було не гнати коней, а ось з оформленням документiв на поїздку до Шрi Ланки треба було поспiшати. Тому вiн почав саме з цього. Потiм вiн здав заяви на одруження до Голосiївського ЗАГСу, де їх на наступний робочий день i розписали.

-- Ти мабуть вирiшила, що я авантюрист i тебе чекає нелегке життя? - запитав вiн у Стефи пiсля завершення церемонiї, де були присутнi лише молодята i двоє свiдкiв. - Може думаєш, що я, не знаючи тебе, з раптової примхи чи дурного розуму, кинувся в обiйми першої зустрiчної, бо потрiбна пара для поїздки до Шрi Ланки? Не муч себе сумнiвами. Менi вже пiшов четвертий десяток, а я ще не був одружений. Авантюрист вже одружився б i не один раз. Хiба не так?

-- Ну значить тодi авантюристка я, - посмiхнулася Стефа. - Але тепер менi нiхто не закине, навiть мама, що я поїду в мандрiвку неодруженою. А iсторiю нашої зустрiчi i раптового одруження ми залишимо в таємницi. Нехай всi думають, що ми таємно зустрiчалися не один мiсяць. Просто не афiшували дочасно своїх стосункiв. Хотiли перевiрити часом власнi почуття. Ох i розсердиться моя мама, ох i звеселиться i збадьориться мiй тато, - не дуже весело сказала дiвчина. - Але мене бiльше турбує, як приймуть наш шлюб твої родичi. Судячи з твоїх розповiдей вони не простi люди.

-- Ось тут ти можеш бути абсолютно спокiйною, - запевнив дружину Святослав. - Будь-який мiй вибiр вони схвалять, так як довiряють моєму iнтелекту, характеру i душi. Якщо конкретизувати, то дiдусевi i бабусi ти сподобаєшся одразу, батько буде до тебе приглядатися, а ось мама прийме тебе як свою улюблену доньку. А коли завагiтнiєш буде тебе постiйно i всiляко опiкати, допомагати i лелiяти. Вона вже давно хоче онукiв. Постiйно мене дiставала.

-- Все таки менi якось страшно отак раптом з'явитися перед твоїми рiдними i заявити, що я твоя дружина. Що вони про мене подумають?

- Можу собi уявити, - засмiявся Бака. - Дiд вилається про себе, розсердиться, але тут же заспокоїться, вирiшивши, що ти молодець, раз так швидко "захомутала" такого козарлюгу. Бабуся вирiшить, що ти смiлива i рiшучостi в тобi дуже багато тому радо прийме тебе до свого гурту героїчних жiнок. Тато буде постiйно приглядатися до тебе, вивчати, екзаменувати тебе, але, думаю, ти успiшно складеш у нього iспити. Мама ж просто з щасливою посмiшкою чекатиме онукiв, всiляко допомагаючи тобi в усьому. Я свою родину дуже добре знаю.

-- А мене?

-- Ти тепер теж моя i наша родина. Будемо вивчати один одного, так би мовити, в процесi родинного затишку. - Святослав вирiшив завжди тримати в секретi те, що вiн уже знав про Стефанiю i її родину дуже багато. "Все одно безпосереднє спiлкування з людиною кожний день неминуче приносить безлiч вiдкриттiв, - подумав Бака. - Ось ми сьогоднi одружилися, а для мене вже загадка, чому Стефа така, нiби стиснута пружина, чому так переживає i нервується. Чи то її мати з дитинства так зацькувала, що вона невпевнена в собi? Хоче приховати вiд мене збентеження i не може. Чи то хотiла б бути зi мною iншою, чи ще не знала чоловiка i через це хвилюється? Чи сподобається вона менi як жiнка з моїм життєвим досвiдом i знанням рiзних жiнок? Чи може я буду розчарований i невдовзi шукатиму собi коханку?

Святослав пiдiйшов до дружини, яка стояла бiля автомобiля, погладив її по головi, приголубив, поцiлував. - Я тебе буду завжди кохати, моя зiронька, - прошепотiв вiн їй на вухо. - А тепер поїхали додому. "А може її лякає все таки майбутня зустрiч з моєю рiднею? Швидше все разом".

Бака спочатку ткнувся до одного виїзду з Києва, але вiн був намертво закоркований, потiм до iншого, однак i там затор нiяк не розсмоктувався. Нарештi вiн таки знайшов обхiдний шлях через села.

-- Ми з тобою виїжджаємо з Києва як у свiй час знаменитий маг граф Калiостро з дружиною виїздив з Санкт-Петербургу, - вирiшив забавляти дружину рiзними байками, щоб вiдволiкти вiд тривожних думок Святослав. Коли Катерина II наказала йому протягом доби покинути росiйську столицю, наступного дня їй повiдомили, що граф виїхав з мiста в рiзнi боки одночасно з усiх застав. "Блакитнi мундири" були дуже спантеличенi, так як не знали, куди вiн насправдi вiдбув.

Бака й далi розважав Стефу смiшними оповiдками. Дiвчина його зрозумiла i вдячно взяла за руку. А Святослав їхав далi, керував машиною, а в головi роїлися думки про людей як явище природи i суспiльства. Про їх лякаюче всезагальне бажання бути щасливими. Щасливими за будь-яку цiну. Мабуть саме воно й робить людей нещасними. Чи правильно вiн вчинив з одруженням, таким раптовим i швидким? Чи хоче вiн бути щасливим за будь-яку цiну? I взагалi. Яку цiну за щастя прийдеться йому сплатити? Напевно, хлопець не хотiв платити за щастя будь-яку цiну. Нi, i ще раз нi. Напевно, нинi єдиною платою за щастя бути разом з коханою є його брехня з приватним детективом. Бiдна дiвчина, така щаслива i нещасна одночасно. Ось вона так довiрливо тримає його за руку, питає, чи не заважає вести машину, а сама ось-ось розплачеться. Святослав з'їхав з дороги, заглушив мотора i приголубив дружину.

-- Заспокойся, моя кохана, я й сам хвилююся, слово чести. Все буде добре. Ось побачиш. Ти сподобаєшся моїм родичам. Ти просто не можеш їм не сподобатися. Нiчого не видумуй. Будь такою, якою ти є насправдi i все буде якнайкраще.

Я їхав i думав про те, що мої вчинки нерiдко є загадковими для самого себе. Пристрастi, божевiльнi пристрастi рухають людьми. Вони пристрасно бажають щастя, помилково ототожнюючи його зi славою, грошима, коханням. Таким чином, люди шукають щастя зовнi себе, а воно знаходиться лише в них самих, всерединi них i лише там його можна знайти. Хiба моя бабуся i мама не знайшли його саме в собi? Ага. Ось у чому справа. Вони вiддали своє нещастя iншим, залишивши собi щастя. Це ж так просто. Людина нiчого свого не хоче вiддавати iншим. А серед цього всього вона акумулює в собi не стiльки щастя, скiльки нещастя. Навiть коли його нiби й небагато. Однак, ложка дьогтю псує бочку меду. Чому в бабусю не стрiляли нiмцi в Берлiнi, коли вона на увесь зрiст пiшла рятувати дiда? Це пояснюється лише лицарством нiмецьких солдат напередоднi загибелi, чи може вони пiдсвiдомо вiдчували, що бабусю убили б щасливою, а її нещастя перейшли не тiльки на них, але й на всю їх країну i нацiю. Як остання крапля до чашi їх нещасть у 1945 роцi.

Бабуся щаслива все своє життя. Дiд її просто обожнює. Такий суворий, гордий, гарний чоловiк. Хiба багато ви знайдете людей, яких хоча б одна людина щиро обожнювала? Мова не йде про iстеричне обожнювання артистiв, письменникiв чи спортсменiв. Чи кохання до чоловiка чи жiнки, яке часто-густо швидко минає i перетворюється на байдужiсть або ж ненависть. Щиро вiддай себе iншiй людинi або суспiльству, улюбленiй справi i будеш щасливим. I не чекай вiд них вдячностi. Нiколи не сподiвайся на неї. Саме це й робить людину нещасною. Найрозумнiшi люди завжди допомагають iншим людям iнкогнiто. Це щоб не чекати вiд них вдячностi.

Пам'ятаю, як дiд повiз бабусю вже в 2002 роцi до Берлiну, на те мiсце, де вони були зарученi смертю. Пiсля цього бабуся заборонила знайомим i рiдним навiть згадувати про те мiсце. I 9 Травня бiльше вже нiколи не вiдмiчала. - Ну добре я, з моєю незакiнченою середньою освiтою, цього не розумiла. А як мiг не розумiти цього ти - генерал? - лаялася вона. - Ти ж академiю закiнчив. Доктор наук. Хто перемiг у травнi 1945 року? Ми чи вони? В нинiшнiй Нiмеччинi я виявила, що перемогли у вiйнi нiмцi, а не ми. Як живуть так званi "переможенi" i так званi "переможцi"? У них же вся країна була зруйнована i спалена з пiвночi на пiвдень i з заходу на схiд. Ми йшли вiд нiмецького кордону на захiд i знищували i спалювали все i всiх. Руйнували все те, що не встигли розбомбити американцi i британцi. А що тепер ми маємо? Розбитi нiби пiсля вiйни дороги, зруйнованi ферми, покинутi хати в селах. А що мають вони? Чудовi дороги, прекраснi пiдприємства, процвiтаючi села i мiста. Все чисте, прибране, впорядковане, продумане до дрiбниць. Люди щасливi, усмiхненi, привiтнi. То хто ж тодi перемiг, я вас питаю? Ганьба!

Святослав черговий раз зиркнув на Стефанiю i помiтив її невеселий погляд i сльози на очах. "Ох i залякала її матуся - з неприязню подумав вiн. - Хiба так можна".

-- Добре, - рiшуче сказав вiн i почав перелаштовуватися в лiвий ряд, готуючись до розвороту. - Давай поїдемо до ресторану, пообiдаємо там, вiдзначимо наше весiлля. Потiм пропоную попрямувати на Мiжнародну агровиставку в Нацiональному виставковому центрi. А увечерi поїдемо до мене. Чому увечерi? Зазвичай на вечерю у великiй камiннiй залi нашого будинку збирається вся наша родина. Щоб тебе не травмувати почерговим знайомством з усiма її членами пропоную заявитися перед очi всiх одразу. Згода?

-- Згода, - трохи повеселiла i заспокоїлася Стефанiя.

-- Але в ресторанi посидимо години три. Хочу пiдняти за наше одруження келих шампанського. Для тебе окрiм нього замовлю iталiйського вина Ле Барон. Мого улюбленого. Точнiше не мого, а мого дiдуся. Вiн десь вiдкопав, що якийсь наш пращур був бароном.

-- Але ж ти за кермом, - нагадала чоловiковi Стефа.

-- Я вип'ю з самого початку наших посиденьок. I не багато. А за 2,5 години алкоголь повнiстю вивiтриться з мого органiзму. Вже доведено емпiрично. Та це й суто науковий факт для пересiчного чоловiчого органiзму. Головне не пити багато. А трошки можна влити до дзьобу навiть горiлки.

Молодята поїхали до ресторану на Подолi, де влаштувалися на горiшнiй частинi дуже комфортно на вiдкритiй терасi другого поверху. Було дуже зручно бачити i спостерiгати за вируючою вулицею i разом з тим залишатися непомiтними для перехожих.

-- Розкажи менi про ваш будинок. Схоже, що ти його дуже любиш, - звернулася до чоловiка дружина.

-- Мабуть це тому, що в нашому будинку все органiзовано доволi рацiонально. Вiн має три автономних входи. Три квартири. З бокiв будинку входи до двох п'ятикiмнатних квартир. Двi кiмнати на другому поверсi i три на третьому. З ванними, туалетами i кухнями. Ззаду вхiд до однокiмнатної квартири. Вона теж має всi зручностi. Там нинi живе родина твоїх землякiв з Тернопiльщини. Чоловiк з дружиною Люди середнього вiку. Дiтей в них немає. Вона готує нам їсти i прибирає, а вiн ремонтує все в будинку i працює садiвником. Ми їм платимо щомiсяця за роботу. Проживання i харчування для них безкоштовнi. Цю квартиру ранiше займали дiдусь з бабусею. Але коли вдалося знайти бездiтну родину чесних i вiруючих людей для обслуговування нашого будинку i родини, дiдусь з бабусею переселилися до моєї квартири, де зайняли двi кiмнати.

-- А з якого району цi люди?

-- Здається з Пiдгаєцького. Але слухай далi. З усiх трьох квартир є вихiд до цокольного поверху, де мiстяться два великi гаражi на двi машини кожний, три комiрчини, сауна, спортивна кiмната i котельня, а також на третiй поверх, де знаходиться по три кiмнати двох квартир i одна велика спiльна зала з камiном, бiльярдом i бiблiотекою. Є навiть внутрiшнiй дуже гарний балкон. На нього пiднiмаються до стелажiв з книгами.

-- Вражаюче, - похитала головою Стефа.

- Дiдусь з бабусею живуть у моїй квартирi, точнiше це я живу в їхнiй. Вiн займає з бабусею двi кiмнати i кухню. У мене три кiмнати, є туалет i душ, але немає кухнi. Вона менi й не потрiбна була. Якщо в тебе виникне бажання приготувати щось святкове чи надто оригiнальне використаєш кухню бабусi чи мами. Все одно ми їсти майже не готуємо. I тобi немає нiякої необхiдностi це робити. Твоя землячка чудова кухарка. Але, повторюю, якщо захочеш щось приготувати нiхто тебе обмежувати в цьому не буде.

-- Захочу, можеш не сумнiватися, - посмiхнулася Стефанiя. - Ще з ранньої юностi я збирала всiлякi рецепти. З кожним роком вони ставали все екзотичнiшими i вибагливiшими. Заробiтчани-сусiди привозили до нашого мiстечка багато рецептiв португальських, iспанських, iталiйських, французьких та iнших нацiональних кухонь. Привозили вони, та й нинi привозять й найхимернiшi приправи. Було б бажання i потреба для когось все це готувати. Я вже давно помiтила, що для себе я лiнуюся готувати, а для дiвчат в гуртожитку чи на iменини, чи на iншi свята готувала залюбки.

Було видно, що вiдтермiнування зустрiчi з рiдними чоловiка заспокоїло дiвчину i вона зробилася балакучiшою. Принесли замовленi страви i вина. Лазанья була дуже смачна.

-- А ти змогла б приготувати таку складну страву як лазанья? - запитав Святослав.

-- Так, - коротко вiдповiла Стефанiя. - Хоча її видiв дуже багато. Одним подобається така лазанья, а iншим сяка. Нещодавно я приготувала дiвчатам у гуртожитку один з видiв цiєї страви. Виявився дуже смачним. Цей рецепт привезла одна жiночка-заробiтчанка з областi Калабрiя. Це пiвдень Iталiї. В мiру гостра i дуже соковита. Як на мене вона краща за нашу ресторанну. Хоча й ця дуже смачна. Молодець, кухар.

-- Не дочекаюся твоє лазаньї. Ти так мене заiнтригувала. Якщо вона буде дiйсно кращою за ту, яку ми нинi споживаємо ти отримаєш потужних союзникiв у нашiй родинi в особi мого дiдуся й тата. Вони люблять смачно поїсти. Як i я, врештi-решт.

Святослав випив трохи свого улюбленого вина Ле Барон, а також аргентинську Галiю. Шампанське залишив Стефанiї. Остання пригубила всi три види, зазначивши, що особисто їй найбiльше сподобалася Галiя. Потiм дiвчина почала контролювати час, щоб пройшло не менше задекларованих Святославом 2,5 годин з часу вживання ним вина. Вони не поспiхом їли. Розмовляли, потiм Бака замовив ще десерт, всiлякi iталiйськi солодощi i чудову iталiйську каву.

Пройшло 3 години i молодята поїхали на пiвдень до Нацiонального виставкового центру. Стефа жила в гуртожитку неподалiк вiд нього, але на жоднiй мiжнароднiй виставцi за всi роки навчання так i не побувала. В неї просто не було часу. Вся велика площа перед виставковим центром була заставлена машинами. Жодного вiльного мiсця так i не вдалося знайти i подружжя припаркувалося на територiї унiверситету iменi Тараса Шевченка. Серед машин вони помiтили немало з iноземними номерами, переважно росiйськими, польськими i угорськими. Декiлька годин молодята, взявшись за руки, снували серед павiльйонiв, вiдкритими виставковими майданчиками i побiля стендiв. Вражень було море. Стефа вчепилася в руку чоловiка, боячись, що їх розлучить людське море. Оговталися вони лише почувши чийсь голос, який прорiк комусь, що вже пора й вечеряти.

-- Правильне зауваження, - посмiхнувся Святослав. - Треба i нам їхати на вечерю. У нас вона починається хвилина в хвилину. Це дiдусь завiв такий вiйськовий порядок. Вiн мабуть й досi думає, що наша родина щось на кшталт його дивiзiї. А насправдi всiм у нашiй родинi заправляють моя бабуся i мама - заспокоїв вiн Стефу. - Я тобi стiльки всього розповiв про нашу родину, що ти мабуть уже не знаючи його боїшся мого дiда. Дiйсно, у нього доволi грiзний вигляд. Однак, вiн зробить все так, як скаже бабуся. А ти їй обов'язково сподобаєшся. Ви обидвi принишклi авантюристки i вiдчайдухи, - лукаво подивився на Стефу чоловiк.

Молодята сiли до авто i поїхали по Одеськiй трасi на пiвденний захiд. До 19 години залишалося двадцять хвилин i вони вже в будь-якому разi не встигали до початку вечерi, чого саме й добивався Бака. Подружжя продовжувало гомонiти про загальнi речi в салонi автомобiля, Святослав весело i розслаблено, Стефанiя - дещо напружено i задумливо. Це було видно по тому, що вона двiчi вiдповiла не влад.

Чоловiк усвiдомлено не давав дружинi зосереджуватися на тривожних думках, розповiдаючи про те, що вiн мрiє стати топ-менеджером i заробляти вiд 8 до 10 тисяч доларiв на мiсяць. Вiн уже зарекомендував себе в столицi i в країнi як успiшний менеджер з продаж автомобiлiв, який вмiє органiзувати роботу колективу, пiдпорядкованих йому людей. Їхня спiльна поїздка до Шрi Ланки за рахунок iноземної фiрми є тому яскравим пiдтвердженням. Однак Стефу цiкавили зараз не майбутнi заробiтки чоловiка, а те, як її зустрiне родина чоловiка. Слово честi, ця провiнцiйна дiвчина не дуже розумiла, як поводити себе з такими людьми, що їм говорити, а про що мовчати. Шляхетне походження вивiтрилося з пам'ятi її роду i про нього залишилися лише якiсь туманнi згадки. Коли одружувалася її старша двоюрiдна сестра бабуся сказала своїй онуцi, щоб та повiдомила чоловiковi, що вона не з крiпацького роду. Оце i все, що залишилося в родинi вiд магнатiв Вишневецьких, колись одних з найбагатших i найвельможнiших князiв всiєї Європи.

Це говорить про те, що росiйсько-радянська окупацiя України в сенсi витравлення генетичної пам'ятi була доволi успiшною. Їм вдалося витравити з пам'ятi не лише народу, але й його елiти багатотисячолiтню iсторiю України i української нацiї. Тому й витрiщають здивовано очi батьковi студенти, коли вiн називає їх королями, князями, графами, гетьманами, полковниками i сотниками. На кожному курсi факультету, де працює мiй тато є студенти з прiзвищами Галицькi, Лукомськi, Iскоростенськi, Чорторийськi, Вишневецькi, Потоцькi, Збаразькi, Зборiвськi, Глинськi, Острозькi, Милорадовичi, Мазепи, Вовки, Киселi, Виговськi, Хмельницькi, Корецькi, Сангушки i таке iнше. А скiльки родiв тотемних князiв, витоки яких заглиблюються в тисячолiття. Скажiмо Баки, Козли, Жаби, Ведмедi, Вовки, Рисi, Масляки, Боровики, Дуби, Липи, Осики. А нещаснi, упослiдженi багатовiковою росiйською окупацiєю їх нащадки думають, що Козел це презирливе прозвище якогось "опущеного" крiпосного, дане йому паном. А насправдi це один з найдавнiших i найблагороднiших українських родiв тотемних князiв. Хiба що якiсь неяснi спогади збереглися в їх нащадкiв, що їх пращури нiколи не були рабами.

"Фантастика, як перевернувся свiт, коли воєводi Бацi готуватиме обiд княжна Вишневецька-Ковальчук, - думав Святослав, коли їх авто проносилося примiськими селами. - А може я чогось не розумiю i саме нинi в Українi вiдбувається стихiйне вiдродження давнiх родiв справжньої нацiональної елiти. Не даремно українцi завжди казали, що краще з пана пан, нiж з хама пан. Краще мовчати в стару драну ганчiрку про магнатське походження своєї дружини. Нехай i далi перебуває в щасливому невiданнi. А то ще загордиться, неждано запишається далi нiкуди. Та й звiдки я можу знати про її генетичне корiння. Нас же звела доля. Хiба не так, пане-аналiтику Бака? Щось в останнiй час я все частiше переконуюся, що є гiдним свого батька сином".

Пiд'їжджали. Святослав говорив одне, якiсь вiдстороненi вiд конкретної дiйсностi речi, а думав зовсiм про iнше, те ж робила й Стефанiя. I раптом Бака так гостро захотiв свою дружину, що аж загальмував машину.

"Що це зi мною таке дiється i коїться? - запитав чи то себе, чи то в когось, до кого звикли звертатися люди в митi найвищого прояву щастя чи нещастя. - Я нiби пiдлiток на першому побаченнi. Ганьба. Треба взяти себе в руки".

А замiсть останнього вiн взяв до рук пульта i вiдчинив дверi ворiт до двору i гаража. Машина плавно скотилася пандусом вниз i зупинилася в просторому, iдеально чистому гаражi. Стефа вийшла з машини i озирнулася довкола. Вона стояла бiля дверей машини i запитливо дивилася на чоловiка своїми великими чарiвними волошковими очима.

"Мабуть так i має виглядати справжня вельможна панi, - подумав Святослав. - Вбрати б її зараз в одяг княгинi ХУI ст. i завести за руку до нашої великої кiмнати, де нинi сидить за столом вся старша частина нашої родини. Ото був би ефект - посмiхнувся вiн своїм думкам. - Справжнiй фурор! Або не так. Зайти до кiмнати i урочисто оголосити - княгиня Вишневецька. I пiсля цього Стефа не заходить, а запливає до кiмнати. Простягає руку для поцiлунку спочатку дiдусевi, а потiм i татовi. А я стаю на одне колiно перед нею i одягаю на палець обручку. Український шляхетський рiд Бакiв поєднався з українським шляхетським родом Вишневецьких, з якого вийшли польськi королi. Вiват. Салют нацiй.

-- Ну що ж, давай менi руку, - урочисто звернувся Святослав до дружини, - Пiдемо знайомитися з моєю родиною. Вони пiднялися з цокольного поверху по крутих сходах, де на зовнiшнiй стiнi висiли портрети Тараса Шевченка, Iвана Франка, дiдуся, бабусi, тата i мами.

-- Як у палацi лорда, - прошептала швидше собi Стефа, - Як у кiно. Менi вже так страшно, що ноги зробилися нiби дерев'яними.

-- Пам-пам-пам-пам-пам-трампампам - заспiвав мелодiю маршу Мендельсона Святослав i вiдчинив широкi, двостулковi дверi до великої свiтлої кiмнати площею не менше 70 квадратних метрiв. За довгим столом весело гомонiли батько й дiд Святослава. Їх пiдтримували дружним смiхом старша i молодша невiстки роду Бакiв. Побачивши молодят i почувши мелодiю весiльного маршу, яка поволi згасала на вустах їхнього сина i онука всi дружно замовкли. Першим, як завжди, оговтався дiд.

-- Я тебе правильно зрозумiв, чи це черговий твiй жарт? - звернувся до онука вiдставний генерал. - Я маю на увазi твоє виконання а-капела маршу Мендельсона. Тим бiльше, що тебе супроводжує вiдповiдна музичному моменту дiвчина. До речi, у чомусь дуже на тебе схожа. Наречена?

-- Ви не помилилися, пане генерале. Марш Мендельсона не випадковий. Однак, дозволю собi одне, але суттєве уточнення. Це не наречена, а дружина. Прошу прийняти до нашої родини моя законну дружину Стефанiю Ковальчук. Сьогоднi ми розписалися. Магiстерка факультету романо-германської фiлологiї унiверситету iменi Тараса Шевченка. В основному спецiалiзується на англiйськiй мовi. Родом з Тернопiльської областi. Поки що все.

-- Прошу до столу, люба, - пiдхопилася з мiсця i пiдбiгла до дiвчини мати Святослава. - Нарештi нас порiвну. А то пiсля народження Святослава у нашiй родинi переважали чоловiки.

Бабуся теж встала з-за столу i вже тримала пiд руку на голову за неї вищу Стефанiю.

-- Яка ти висока, золотце, - здивовано мовила вона. - Мабуть не набагато нижча за мого онука.

-- Лише на дванадцять сантиметрiв, - похвалився Святослав.

Розчервонiла Стефа з опущеною головою зиркала сюди й туди, не наважуючись хоча б щось сказати у вiдповiдь. Бабуся i мама Святослава удвох потягли її до столу i посадили на постiйне мiсце Святослава. Хлопця ж вiдправили за стiльцем i тарiлками. Пiсля того, як її син повернувся назад, вона звернулася до невiстки.

-- А тепер розповiдайте, коли i де ви зустрiлися i як вам вдавалося увесь цей час приховувати вiд нас вашi стосунки, - взяла iнiцiативу до своїх рук мама Святослава. - Невже Господь почув мої молитви i невдовзi ми всi будемо няньчити мале Баченя? - засмiялася вона.

Чоловiки ж просто вражено мовчали, вiддавши iнiцiативу до рук жiнок. Нарештi втрутився батько Святослава.

-- Та дайте ж нарештi молодим поїсти. А то всi вiдразу накинулися на невiстку. Так не можна. Агата подасть нам чай, ми перейдемо до крiсел i аж тодi почнемо випитувати подробицi цiєї романтичної iсторiї.

-- Та що ту розповiдати, - посмiхнувся Святослав, намазуючи паштет на хлiб. - Менi для поїздки до Шрi Ланки потрiбна була партнерша. Ви ж знаєте. Зустрiв на вулицi дiвчину, самi бачите гарну, запропонував їхати зi мною. Вона одразу згодилася. Але вимагала попередньо з нею одружитися. А що менi залишалося робити. Часу вже залишилося обмаль. Ось я й був вимушений одружитися. Що тут вдiєш. Заплатив грошi i нас по-швидкому розписали.

-- Гарнi справи, нiчого не скажеш, - хмикнув батько. - Ти що, серйозно?

-- Та не слухайте ви його, - запротестувала мама Святослава. - Розкажи ти нам, доню, як все було. Ну не соромся ти так. Ти ж уже наша. Ми тебе ще не знаємо, але вже любимо, раз тебе покохав наш син i онук. Я його добре знаю. Не закохавшись, вiн не одружився б нiколи. Хiба не так, Святославе?

-- Саме так, мамо, - серйозно вiдповiв той. - Але ви не чiпляйтеся до моєї дружини, вимагаючи вiд неї, щоб призналася, чи кохає вона мене. Давайте так. Ми одружилися, - це факт. Ось тут документи, - вiн передав дiдусевi свiдоцтво про одруження. - Стефа буде жити з нами, увiйде до нашої родини. Вона хоче вступати до аспiрантури. Ми домовилися, що пiсля цього вона завагiтнiє, вiзьме академвiдпустку i народить дитину. Потiм захищає дисертацiю i народжує другу дитину. Ми всi їй допомагаємо. Протягом всього термiну навчання в унiверситетi в неї не було жодної четвiрки. Лише вiдмiннi оцiнки. Жаль, якщо такий iнтелект не зможе реалiзуватися. Крiм того, нi для кого не секрет, як завжди перевiв розмову на жарт Святослав, - менi потрiбна квалiфiкована перекладачка з сингальської для поїздки до Шрi Ланки. В Києвi є лише три людини, якi знають сингальську на професiйному рiвнi. Стефа одна з них. Тому я її й обрав, тому ми з нею i побралися, тому я й привiв її сюди.

-- Досить вже - рiшуче мовив батько. - Закрили тему. Розкажи нам, Стефо, про твою родину. Хто батьки, чим займаються, чи є брати i сестри?

Стефа iз вдячнiстю подивилася в холоднi очi батька Святослава i зрозумiла, що в його особi отримала союзника, який буде навколо неї не охати i ахати, а системно i систематично наставляти i направляти в їхнiй родинi на шлях iстинний, вважаючи її гарним надбанням для роду. Може навiть кращим за його дружину. Чорновим алмазом, який треба належним чином огранити, перетворивши на чудовий дiамант.

-- Та дайте, нарештi, дитинi поїсти, - запротестувала бабуся. - Якi ви все таки, чоловiки, товстошкiрi.

-- Я не хочу їсти, - вперше мовила дiвчина. - Ми зi Святославом були в ресторанi. Я не голодна.

-- Ти просто, дочко, не знаєш, що втрачаєш, - лагiдно посмiхнувся вiдставний генерал. - Паштет Агати це щось iз чимось. Недаремно Святик так на нього накинувся. А її фiрмовий салат теж нiкого не залишить байдужим. Приєднуйся до нас i за столом. Роби як я. Беремо до рук шматочок хлiба, до речi, теж спеченого Агатою, ось цим спецiальним ножем не економлячи намазуємо зверху папу паштетом. Потiм все це вiдправляємо до рота i насолоджуємося смаком. Хотiв тебе запитати, Стефо, у вас на Тернопiльщинi хлiб теж називають папою чи це дiалектизм суто Київщини? Ну добре, бiльше тебе, дочко, випитувати не буду, вiзьми паштету. До речi, це наказ. Вiдмови не приймаються.

Стефi було не зовсiм затишно за столом. Всi тiльки й дивилися на неї, спостерiгали за нею, вивчали її, мимоволi слiдкували за кожним її жестом i поглядом. Це першим зрозумiв вiдставний генерал i вiддав наказ закiнчувати вечерю, залишивши молодят самих за столом. За це вiн був нагороджений вдячним поглядом Стефи. Генерал розправив плечi i пiдводячись погладив дружину по головi.

Старшi поколiння родини Бакiв розiйшлися в рiзнi боки обговорювати несподiвану для них ситуацiю. Молодята залишилися однi за великим столом. Стефа подивилася на чоловiка довгим закоханим поглядом. Їй раптом вперше за останнi днi стало неймовiрно легко i приємно на душi. Таке з нею траплялося iнколи лише вдома, коли вона влiтку приїжджала до батькiв на лiтнi канiкули. Святослав пересiв до неї, обняв за плечi, нахилив голову i поцiлував у духмяну макiвку голови.

-- Ти кохаєш мене, чи не так? - запитала тихо Стефа.

-- А хiба не видно? - на запитання запитанням вiдповiв Бака.

-- Я хочу чути, - серйозно глянула на чоловiка Стефа. - Хiба ти не знаєш, що жiнкам треба постiйно чути вiд чоловiкiв, що вони коханi i жаданi?

-- Знаю. У жiнок органом статевого збудження є вуха, а в чоловiкiв очi. Жiнкам треба чути, а чоловiкам бачити.

-- Не дуже романтично звучить, але в принципi правильно, з наукової точки зору, звичайно.

-- А тепер слухай, я Святослав Бака вперше в життi по справжньому закохався в тебе, Стефанiє Ковальчук. Закохався по жiночому, тобто з першого погляду. "А козак, як орел як побачив, так i вмер", - процитував вiн слова вiдомої української народної пiснi.

-- "А дiвчина горлиця, до козака горнеться", - посмiхаючись проспiвала Стефа.

-- Пiшли до нас, я покажу тобi нашу квартиру, - знову поцiлував тепер у щiчку дружину хлопець. - Щось не йде прибирати стiл Агата. Хотiв би, щоб ти познайомилася з землячкою. Але її вже попередили мої батьки. Однак i їй пора вiдпочивати. Коли ми пiдемо вона все тут прибере i пiдготує прибори для завтрашнього снiданку. У нас вже залишилося лише три днi до поїздки за кордон.

Молодята пiдвелися зi своїх стiльцiв, якi вiдтепер будуть їхнiми можливо впродовж багатьох наступних рокiв i спустилися на другий поверх своїми сходами, де на стiнi в еркерi висiли лише любительськi фотографiї Святослава i де в майбутньому висiтимуть їх мальованi портрети. Обоє молодят були настiльки близькими за духом i переконаннями, що Святослав був упевнений, - наряду з їхнiми родинними портретами i портретами Тараса Шевченка та Iвана Франка на стiнi лiворуч сходiв обов'язково висiтиме мальований портрет Степана Бандери. Стефанiя вже звернула увагу, що на металiчнiй щоглi бiля будинку Бакiв майорiв державний прапор України i червоно-чорний прапор українських нацiоналiстiв. Американська традицiя вивiшувати державнi прапори бiля свого житла почала впроваджуватися i в Українi.

На жартiвливi запитання знайомих чи є вiн буржуазним нацiоналiстом, жупелом якого в "есесесерi" лякали малих i старих дiтей, Святослав неодмiнно вiдповiдав, що вiн навiть не соцiалiстичний, а комунiстичний український нацiоналiст. Якщо громадянин Україна стверджує, що вiн не є українським нацiоналiстом, говорив хлопець, то це не означає, що вiн є так званим "iнтернацiоналiстом". Просто раз вiн не український нацiоналiст, то це значить, що вiн нацiоналiст росiйський, єврейський, польський, болгарський, угорський, кримськотатарський i таке iнше. Все iнше є просто брехнею "для дурних" i придуркуватою, так званою, "полiткоректнiстю". "Iнтернацiоналiзм" придумали лукавi люди для "законного" i "науковообгрунтованого" визискування однiєю нацiєю iншої чи iнших. Нацiоналiзм же є природною реакцiєю нацiї, яку визискують i обкрадають, на шовiнiстичнi дiї iншої нацiї проти себе. Будь-яка людина на рiвнi пiдсвiдомостi вважає себе кращою за iнших. Так само вона вважає кращою власну родину i свою нацiю. Все iнше брехня i чистої води обман i самообман.

Святослав почав демонстрацiю їхньої квартири з другого поверху. Вiн показав з'єднану з великою кiмнатою кухню, якi вiн називав на американський зразок студiєю, а також їхню спальню з великим, зробленим на замовлення дуже зручним лiжком. Ванна була вiдокремлена вiд туалету. Пообiцяв, що завтра вони заберуть речi Стефанiї з гуртожитку. Потiм вони пiднялися на третiй поверх, де знаходився кабiнет хлопця з висувною драбиною на горище, а також туалетом з душовою кабiнкою. Далi знаходилися двi спальнi. Всi кiмнати утримувалися в iдеальнiй чистотi i мали кондицiонери, а також супутниковi тарiлки. Дiдусь з бабусею на цi днi перебралися до родини сина. Святослав показував дружинi їхнє житло, а сам спрагло ковтав слину. Вiд дружини линули до нього такi чарiвнi флюїди, що молодий чоловiк ледве себе стримував, щоб не пiдхопити дружину на руки i не вiднести її до однiєї зi спалень. Однак вiн себе стримав i зробив це лише через годину, коли дружина вийшла з ванни i висушила своє розкiшне волосся.

Шлюбна нiч показала молодятам, що вони створенi один для одного. Стефанiя належала до того рiдкiсного типу жiнок, в яких стрункiсть i тендiтнiсть поєднується ж чисто жiночою пишнiстю стегон i грудей. Старiння таких жiнок вiдбувається доволi специфiчно. Вони не втрачають стрункостi i власних пишнот дуже довго. Старiє лише обличчя. Святослав був упевнений, що дружина хвилюватиме його все життя i його не тягнутиме "налiво".

Через три днi батько доставив молодят до Борисполя. Величезний термiнал аеропорту, збудований до чемпiонату Європи з футболу, прийняв Святослава i Стефанiю в свої модерновi обiйми. Часу до реєстрацiї залишалося ще немало i трiйця Бакiв засiла в кав'ярнi, розмовляючи i поглядаючи на злiтну смугу, звiдки стартували у небо лiтаки найрiзноманiтнiших компанiй свiту. Час за приємною розмовою минув дуже швидко i молодята, попрощавшись з батьком Святослава, пiшли на реєстрацiю.

Летiли до Шрi Ланки вони лiтаком арабської авiакомпанiї "Air Arabia". Одне з їх мiсць знаходилося бiля iлюмiнатора i його зайняла Стефанiя. Над сидiннями були прикрiпленi монiтори, де на супутниковiй картi свiту був зображений їх лiтак. Вiн постiйно перемiщався в просторi, показуючи молодятам, де вони пролiтають i наскiльки вiддалилися вiд Києва i наблизилися до Коломбо, столицi Шрi Ланки. Святослав доволi добре орiєнтувався по картi i постiйно показував дружинi рiзнi об'єкти, над яким вони пролiтали. Особливо чiтко було видно їм вiрменське озеро Севан з атомною електростанцiєю на його березi. Через чотири з половиною години лiтак приземлився в Об'єднаних Арабських Емiратах. Тут молодята пересiли на iнший лiтак цiєї ж авiакомпанiї. У Шарджi в лiтак сiло багато ланкiйцiв, якi летiли додому. Це були переважно заробiтчани, якi працювали на нафтових промислах, а також прислугою в багатих арабiв. Вже потiм у Шрi Ланцi подружжя довiдалося, що в минулому злиденна країна за останнi роки зробила величезний крок вперед i навiть обiгнала Україну за рiвнем життя власних громадян. Реальним, а не задекларованим брехливою статистикою.

Одразу по прильоту до Коломбо треба було купити вiзу. Минулого року знайомi Святослава купили її в цьому ж аеропорту за 30 доларiв. В цьому роцi вона вже коштувала 35 доларiв. Українськi туристи вишикувалися до декiлькох чиновникiв, якi видавали, тобто продавали вiзи. У сусiднiй черзi один чоловiк заплатив за декiлька вiз i в цей момент його покликала до себе дружина з дитиною на руках. Вiн вiдiйшов на хвилину, а коли повернувся, чиновник сказав, щоб вiн знову платив за вiзи. Почався скандал. Чоловiк виявився впертим i вiдмовився платити за вiзи ще раз. Пiд загрозою виклику свого боса чиновник поступився i проставив у паспортах вiзи, за якi вже було заплачено. Святослав зрозумiв з цього випадку, що чиновники тут корумпованi не менше, нiж в Українi.

Аеропорт знаходився мабуть кiлометрiв за двадцять з гаком вiд столицi в пiвнiчному напрямку. Готель "Гiбiскус Гоутел", де мали вони жити, знаходився приблизно на такiй же вiддалi вiд столицi, але пiвденнiше вiд неї. Ця приморська частина країни виявилася настiльки густо заселеною, що протягом десяткiв кiлометрiв тяглося суцiльне мiсто. Лише таблички вздовж дороги повiдомляли, що закiнчився один населений пункт i почався iнший. Молодята жадiбно ловили очима, слухом, нюхом новий i екзотичний для них свiт. Стефа читала вивiски англiйською i сингальською мовами. Здавалося, що в цьому районi країнi англомовних вивiсок було навiть бiльше, нiж написаних сингальською мовою.

Потiм за будинками почав проглядатися океан. Великi вали споквола накочувалися на обмiлину i гасячи свою енергiю линули до берега. Скрiзь вздовж узбережжя росли кокосовi пальми. Нарештi автобус перетнув залiзничну колiю, нiчим не огороджену i без переїзду i заглибився у вузький провулок. Вiн вiв до ворiт готелю. Останнiй виявився доволi невеликою двоповерховою будiвлею з вiдкритим басейном на внутрiшньому подвiр'ї. Святослав пiдхопив валiзи, вивантаженi з автобуса i попрямував до адмiнiстрацiї. Стефа пiшла за ним.

За прилавком їх зустрiв широкою посмiшкою невисокий шоколадний ланкiєць. За 800 рупiй хабара вiн видiлив молодятам доволi комфортабельний номер з видом на океан. Поселившись, молодята пiшли обiдати до ресторану. Нiчого такого надто вже екзотичного в меню не було, однак вистачало доволi гострих страв. Потiм пiшли на пляж. Пляж на Шрi Ланцi належить всiм. А ось територiя готелю, яка вiд нього була вiдгороджена парканом iз сiтки є щось на зразок священної корови в iндусiв. Мiсцевим жителям сюди заходити строго заборонено. За цим цiлодобово слiдкують полiцейськi. Продавцi рiзного краму, фруктiв, заклинателi змiй, дресирувальники мавп i iнша публiка навiть на крок боїться зайти на територiю готелю, махаючи своїми товарами з пляжу. Стефанiя майже одразу виявила практичну жилку свого характеру, вигiдно сторгувавши Святославу футболку з передом слона на грудях i задом на спинi. Все це доповнювалося надписом Sri Lanka. Собi ж вона придбала дуже гарне сарi зеленого кольору, яке так пасувало до її волошкових очей.

В цей же день Святослав дуже швидко зiйшовся з молодим ланкiйцем приблизно одного з ним вiку. Цей чоловiк мав унiверситетську освiту i був одночасно одружений на ланкiйцi, сербцi i гречанцi. Останнi двi жiнки почергово приїжджали до нього на батькiвщину. Освiчений, гарний, веселий Ремi став справжньою знахiдкою для молодят. Вiн добровiльно взявся їх опiкати, не забуваючи при цьому i про власну вигоду. Великий цiнитель жiночої краси вiн уже переконався, що гарнiших жiнок за українок у свiтi немає. Тому в нього з'явилася дещо нав'язлива iдея одружитися ще й з українкою. Але вiн хотiв взяти собi за дружину не одну з чисельних український туристок, а поїхати до України i вiдшукати там справжнє диво. Саме Стефанiя i послужила для нього пiдтвердженням його думки, що в Українi i вiн може знайти собi щось подiбне до неї. Великим розчаруванням для нього було те, що в Стефанiї не виявилося молодшої сестрички. Не проти вiн був i того, щоб в Українi дружина Святослава познайомила його зi своєю гарною однокурсницею або подругою.

Пiсля того, як молодята пообiцяли прийняти в себе в Українi молодого ланкiйцi вiн став кращим їх другом. Його родина тримала ресторан на узбережжi бiля самого готелю "Гiбiскус", а сам Ремi заманював до нього туристiв i возив останнiх по всьому острову на екскурсiї. Фiрма "Рено" купила путiвки на два тижнi i вже через тиждень Ремi заявив своїм українським друзям, що в мiстi Кандi в центральнiй гiрськiй частинi острова живе знаменитий у країнi чоловiк, який почувши, що до Шрi Ланки приїхала з України жiнка, яка досконало знає сингальську мову захотiв з нею зустрiтися. Ремi переконував українських туристiв, що вiдмовляти цьому чоловiковi в їх країнi не прийнято, так як вiн кажучи по європейському знаменитий маг i чарiвник. Його бояться всi в цiй країнi i не дай бог комусь йому не вгодити. Якщо ви не хочете для мене неприємностей, прошу з ним зустрiтися. Цей чоловiк дуже старий i нiхто не знає скiльки йому рокiв. Ще батьки Ремi пам'ятають його глибоким старцем. Вiн у Кандi має якесь вiдношення до храму Зуба Будди.

-- А чим вiн займається, - запитав Святослав, - де працює?

-- Нiде вiн не працює i нiколи не працював, - вiдповiв Ремi.

-- Так за що ж вiн тодi живе? - не вгавав українець.

-- Ви цього європейцi мабуть не здатнi второпати, - продовжив Ремi. - Вiн нiчого не має i головне йому нiчого не потрiбно. Вiн буддиський чернець, а вони не працюють i живуть за рахунок того, що хтось щось подасть з їжi. А одягом їм служить шматок тканини. Для мене цiкаво не це, а те, що вiн захотiв зустрiтися i поспiлкуватися з європейцями. Ранiше вiн такого бажання нiколи не виявляв. Тут i ранiше було багато українцiв. Приїздили з Європи, США, Бразилiї, Китаю та iнших країн i спецiалiсти з сингальської мови. Це велика загадка для мене, а для вас велика честь, хоча навряд чи ви це усвiдомлюєте.

-- То коли поїдемо до Кандi?

-- Пропоную завтра поснiдати в ресторанi готелю, а о 9-тiй ранку виїдемо моїм мiкроавтобусом. Завезу вас на чайну фабрику, а потiм вiдправимося до Вчителя. Вiдносьтеся до нього з належною повагою.

-- А як же iнакше? - здивувалася Стефа.

-- Ви взагалi щось про нашу країну i релiгiю знаєте?

-- Проїжджали дорогою. Скрiзь стоять статуї Будди. Хоча ближче до столицi бачили й християнськi церкви та мечетi.

-- Будда є Великим Учителем. Ми з вами їдемо до храму Зуба Будди. Поява його в нашiй країнi найважливiша подiя в її iснуваннi. Але "благословенна земля", як здавна називають Шрi Ланку, починає свою писану iсторiю з часу, коли зелений острiв в Iндiйському океанi вiдвiдав принц Виджая з Пiвнiчної Iндiї. Прибуття його саме й спiвпало з останнiй подихом Будди. Правовiрнi буддисти вважають цей факт далеко не випадковим.

-- Розкажи нам про Будду, коротко, звичайно, - попрохав Святослав.

-- Будда англiйською перекладається як "Пробуджений", "Просвiтлений", - продовжив свою розповiдь Ремi. - Вiн жив в Пiвнiчнiй Iндiї в 623 - 544 роках до нашої ери. Його справжнє iм'я Сиддхартха Гуатама. Вiн походив з царського роду Шак'їв. Через це одне з його iмен було Шак'я Мунi, тобто "самiтник iз Шак'їв". Ще будучи зовсiм юним царевич вiдмовився вiд пишних розваг царського двору i забезпеченого всiм ситого життя. Вiн кинув все i вiдправився в дорогу, в пошуках "кiнця людських страждань".

-- А на Шрi Ланцi вiн був? - запитала Стефа.

-- Так. Будда дуже багато мандрував по Iндiї, спостерiгав життя простих людей. Нинi вважають, що пiд час цих мандрiвок вiн тричi вiдвiдав Шрi Ланку. Вiн навiть залишив свiй слiд на вершинi гори Шрi Пада. Її ще звуть "пiк Адама".

-- А як взагалi з'явився буддизм на Шрi Ланцi? - звернулася Стефа до Ремi.

-- Про це в нашого народу є цiкава легенда, - почав тоном унiверситетського професора молодий ланкiєць. - Задовго до нашої ери Iндiєю правив мудрий i великий цар Ашока. Вiн сповiдував буддизм i намагався навернути в свою вiру все бiльше людей. З цiєю метою вiн вiдправив на Ланку свого сина Махiнду. Останнiй був вiдомим своїм непересiчним розумом. Мiхiнда прибув на острiв на кораблi i виявив, що тут iснує держава, якою править цар Деванампатиясой. Тодi столицею Шрi Ланки було мiсто Анарадхапур. Син Ашоки довiдався в охоронникiв палацу царя, що вiн полює на оленiв неподалiк вiд своєї резиденцiї.

-- Це було десь неподалiк вiд Коломбо? - запитала Стефанiя.

-- Хвилинку, я закiнчу розповiдь, - продовжив Ремi, зосереджено зазираючи до дзеркала заднього огляду. - В цей час цар полював у лiсi i раптом помiтив надзвичайно гарного, грацiйного оленя-сампхара, який не звертаючи увагу на мисливця поїдав молоденьке листя чагарникiв. Цар кинувся в погоню за оленем, який нiби манив його подалi в джунглi. Вже майже догнавши здобич вiн на вершинi пагорба зiткнувся з тером-мудрецем. Останнiй звернувся до царя по iменi i запропонував вiдгадати загадку. Цар легко це зробив. "А ти розумний, царю", - прорiк Махiнда, а це був саме вiн, i посвятив його в буддистське братство.

-- Доволi проста легенда, - знизав плечима Святослав.

-- Це ще не все, - продовжив Ремi. - А в цей час до берегiв Ланки пристав ще один корабель. На ньому дочка iндiйського правителя Сингхамiтта везла золотий глечик з паростком священного баньяна. Таким чином цар Ашока вирiшив допомогти своєму синовi мудрецю Махiндi закрiпити буддизм на островi.

-- А як можна це зробити з допомогою баньяна? - засумнiвалася Стефа.

-- Справа в тому, - продовжив Ремi, - що на латинi баньян iменують не iнакше як Ficus religiosa. Вважається що саме пiд цiєю рослиною Будда любив медитувати i вiдкрив "золоту середину". Це вiдхiд у життi вiд крайнощiв у пристрастях i бажаннях. Трапилося це неподалiк вiд Бенареса або Варанасi. Сингхамiтта передала паросток баньяна царю сингалiв i вiн урочисто висадив його у своєму саду. А оскiльки баньян бiля Варанасi вже давно пропав, його вiдросток на Шрi Ланцi залишився найвiдомiшим i найшановнiшим вiруючими у свiтi деревом.

-- Цiкаво, дуже цiкаво, - пiдтримала Стефа патрiотичний порив Ремi.

-- Передача паростка священного баньяна стало першою подiєю в iсторiї нашої країни, що започаткувала буддизм на островi, який європейцi називають Цейлон. Значно пiзнiше вiдбулася й iнша подiя, яка закрiпила цю релiгiю у нас - це прибуття до нашої країни Зуба Будди. Ось про це ви й довiдаєтеся в Кандi. А ось i його примiська зона. Ми в'їжджаємо до мiста.

-- Тут навiть повiтря якесь iнше, - здивовано сказала Стефанiя.

-- Кандi, найшанованiше мiсто у сингалiв, - продовжив свою екскурсiйну розповiдь Ремi.

-- На сингальськiй мовi це слово означає "гора" або "вершина", - продемонструвала свої знання Стефа.

-- Точно, - пiдтвердив її слова Ремi. - Подивiться довкола. Мiсто розмiщене бiля пiднiжжя гiр, на висотi 500 метрiв над рiвнем моря. Це нaйпрохолодшiше мiсто Шрi Ланки. Тут дiйсно дихати легше, панує гiрський бриз. Крiм того, мiсто опоясує широка рiчка Махавелi-Ганга. Саме її ми зараз i перетинаємо.

-- Я звернув увагу, що тут дуже мало англiйських надписiв. Майже немає. Скрiзь панує сингальська мова. Не бачив я i християнських чи мусульманських храмiв, - втрутився Святослав.

-- Дуже точно пiдмiчено, - згодився Ремi. - Мiсто не тiльки дуже мальовниче. Тут в найбiльшiй мiрi зберiгся дух Шрi Ланки, її традицiй, релiгiї. Сингали дуже люблять Кандi. Мiсто є центром збережених ремесел, нацiонального мистецтва. Нарештi, це центр боротьби за нашу незалежнiсть. Невже цього мало для того, щоб його любити, шанувати, навiть обожнювати? Незалежнiсть - головне надбання будь-якої нацiї. Хiба в Українi не так?

-- Ми згоднi з тобою, - пiдтвердив його слова Святослав.

-- В минулому це мiсто звалося Сенкадагала, за iменем самiтника, який облюбував цi мiсця. В ХУI столiття португальцi захопили узбережжя Шрi Ланки, де жили її правителi, i вони вiдступили в центр острова, в малодоступну тодi його гiрську частину. Вони й заснували Кандi. Мiсто стало столицею гiрської держави, яка понад 200 рокiв успiшно вiдбивалася вiд португальцiв, голландцiв i британцiв. Ця непримиреннiсть до iноземних загарбникiв з боку Кандi дала пiдставу i нинiшнiм ланкiйцям звати його "Маха Нувара".

-- "Велике мiсто" - видихнула повiтря Стефанiя. - Але ж британцi таки захопили його в 1815 роцi.

-- Це дiйсно так, - пiдтвердив її слова Ремi. - Однак у 1948 роцi Шрi Ланка вiдновила свою незалежнiсть. Хiба це не схоже в цiлому з iсторiєю вiдновлення незалежностi України наприкiнцi ХХ столiття?

-- Так, ви обiгнали нас рiвно на 43 роки, - сказав Святослав.

Ремi перервав свою розповiдь, так як вiн загальмував мiкроавтобус в центрi мiста бiля великого штучного озера. Його було створено за велiнням останнього сингальського короля Викрама Раджасинха. Нинi в палацi сингальських правителiв знаходиться Нацiональний музей з багатою колекцiєю одягу, зброї, рiзними виробами домашнього вжитку минулих часiв. Однак нас як магнiтом притягувала до себе скромна споруда, обнесена рoвом на самому березi озера. Це Далада Мадигава або знаменитий храм Зуба Будди.

-- Як потрапив Зуб Просвiтленого на Шрi Ланку? - запитав Святослав.

-- Пiсля смертi Будди його святi мощi взяли на збереження його найвiрнiшi послiдовники, - сказав Ремi, пiдходячи до храму. - Не одне столiття Зуб знаходився в Iндiї в правителiв династiї Калинга. Але поступово в Iндiї буддизм занепадав, а з ним i повага до цiєї релiквiї. Дiйшло навiть до того, що брахмани випробовували Зуб на мiцнiсть. Вони клали його на ковадло i били по ньому молотoм. Однак так i не змогли йому зашкодити.

-- Нiчого дивуватися, в Iндiї запанував Iндуїзм, - мовила Стефа.

-- Нарештi прийшов час, коли цар Гухазива став цiлком виправдано боятися, що трон захоплять вороги буддизму. Тому вiн заповiв своїй доньцi, якщо вiн загине в бою, переправити релiквiю до безпечного мiсця. Цар був провидцем i все трапилося точно так, як вiн i передбачав. Вiн загинув, а владу захопили ненависники Просвiтленого i його вчення. Тодi донька царя Хемамала сховала Зуб у своїй пишнiй зачiсцi i разом з чоловiком сiла на корабель i вiдправилася до "благословенної землi", тобто Шрi Ланки. Доля сприяла втiкачам i вони без пригод дiсталися острова. Потiм вони помандрували до столицi Анурадхапури i передали священний Зуб просто до рук короля Сирименгхаванна. З цього часу вiн знаходився в його палацi на збереженнi.

-- А яка подальша доля релiквiї? - спитав Святослав, поки вони здавали на збереження своє взуття. Входити до храму можна було лише босим.

-- В 1592 роцi Зуб потрапляє до Кандi. На той час це нова столиця Шрi Ланки. Там його спочатку помiщають до двоярусної гробницi, а потiм правитель Нарендра Синха будує тут новий храм. Його називають ще Внутрiшнiм храмом. Ось ми й стоїмо перед ним.

-- Менi здається, що цей храм неодноразово перебудовувався, - показала рукою на кам'янi колони храму Стефа.

-- Так воно i є. Звертаю вашу увагу на прибудову бiля стiни, яка виходить просто на озеро. Подивiться на цей восьмикутний балкон. З нього останнiй правитель Раджасинха проголошував свої найважливiшi укази. Зараз тут знаходиться унiкальна храмова бiблiотека. Давнi манускрипти тут написанi на пальмовому листi. Палiтурки в них обробленi срiблом, золотом i iнкрустованi слоновою кiсткою. Пiд храмом знаходиться пiдземний хiд. Наявнiсть його дозволяла правителю раптово зникати з балкону, що ставило в глухий кут не дуже метких британцiв.

-- А коли працює цей храм? Коли вiн вiдкритий? - запитав Святослав.

-- Вiдчиняють його з першими променями сонця i зачиняють з останнiми. А тепер дивiться на вiдвiдувачiв-буддистiв. Зараз обiдня пора i вони несуть до храму рис з каррi. Вранцi ж в їх руках сiк i квiти лотосу. Ввечерi - це солодощi i напої.

-- А є такi страви, якi заборонено нести до храму i де все це дiвають потiм, воно ж зiпсується? - запитала Стефанiя.

-- Не можна приносити м'ясо, рибу, яйця. Їжу тут не викидають. Її з'їдає жрець i служники храму. Вживання такої їжi з храму вважається дуже сприятливим для будь-якої людини. До ритуалу також включаються запалювання свiтильникiв i застосування ароматичних речовин.

-- А що це за черга людей, яка формується на наших очах? - запитала Стефанiя. - Люди в нiй стають дедалi збудженiшими.

-- Люди шикуються для поклонiння Зубу Будди. Давайте й ми займемо чергу, - запропонував Ремi. - Ось в цiй позолоченiй загорожi в певний час служник вiдчинить дверцята. Безпосереднього доступу до Святинi простi вiдвiдувачi не мають. Та й взагалi Зуб бачили дуже мало людей. В минулому до золотої ступи, де зберiгається Релiквiя доступ мали лише король, його наближенi i деякi ченцi. Звичайно, що ми з вами побачимо лише золоту ступу. Зуб Будди i нинi демонструють в рiдкiсних випадках. При цьому його вкладають в особливу золоту петлю, яка виходить iз центра золотого лотосу.

-- Чому саме лотосу? - запитав Святослав.

-- Справа в тому, що Зуб був знайдений в Iндiї на квiтцi лотосу. В минулi часи за володiння Святинею мiж сингальськими правителями точилися вiйни. Вважалося, що лише той, хто володiє дорогоцiнним Зубом має право управляти всiм островом. А тепер ми пiдемо до бiблiотеки, де вас чекає пан Абеї. Нiхто не знає, якi його функцiї в цьому храмi. Можливо вiн тут, кажучи по-європейському бiблiотекар, а може i наставник цього храму. Кажуть, що вiн знає багато мов i взагалi людина видатна. В нього у храмi є окрема кiмната, куди я не маю права заходити.

-- А ми? - запитала Стефанiя.

-- Думаю, що ваша розмова саме в цiй кiмнатi й буде вiдбуватися. Не турбуйтеся, скiльки б вона не тривала, я буду чекати на вас бiля свого мiкроавтобуса.

-- А що вiн вiд нас хоче? - продовжив Святослав.

-- Нiчого не знаю. Я отримав завдання вiд Учителя, як його iменують, привезти вас до нього. Це велика честь для мене. Мiй статус пiсля цього в моєму мiстi рiзко зрiс. Та й не тiльки в ньому. Так що ви принесли менi удачу i щастя. А про свою безпеку можете не турбуватися. Учитель нiчого поганого вам не заподiє. Думаю, зустрiч з ним так чи iнакше поверне ваше життя на краще. I не тiльки ваше.

Ремi провiв подружжя храмом повз рiзнi статуї Будди. Ось сидячий Учитель викарбуваний з глиби гiрського кришталю, а ось мацюпусiнька фiгурку Будди, вирiзана зi смарагду. Далi українцi пройшли через примiщення, де виставленi статуї, подарованi монастирями i вiруючими з Таїланду, Iндiї, Китаю, Японiї. Рiзнокольоровi Будди дивилися на українських туристiв з якоюсь легкою, притумленою посмiшкою i радiстю. А ось пiд вiдполiрованими бивнями слонiв гiпсовий злiпок вiдбитку слiду Будди з "пiка Адама". По стiнах розвiшенi картини, на яких зображенi епiзоди з життя Пробудженого. Нарештi туристи з України знову повертаються до бiблiотеки через яку вже проходили i тепер звертають увагу на невеликi дверi в її стiнi мiж шафами з книжками.

-- Вам сюди, - каже Ремi i зiгнувшись в почтивому поклонi вiдчиняє перед подружжям цi дверi.

Вони з деякою пересторогою переступають порiг i опиняються в невеликiй кiмнатi, де на них чекає невисокий, бритоголовий чоловiк невизначеного вiку, з свiтлiшою нiж у Ремi шкiрою i на диво європейськими рисами обличчя. Подружжя чекає якихось ритуалiв, характерних для буддистiв, а натомiсть чоловiк цiлує руку в Стефанiї i здоровається за руку з Святославом. Розумiючи, що українцi розчарованi, вiн посмiхається i говорить, що буде поводити себе як європеєць, щоб через цивiлiзацiйнi вiдмiни його гостi не дай боже щось не зрозумiли неправильно. Вiн запрошує подружжя сiдати на європейськi стiльцi, а сам розмiщується в крiслi.

-- Давайте знайомитися, - звертається чоловiк до українцiв. - Мене звати Абеї.

-- Моя дружина Стефанiя, - представив Святослав свою супутницю. - А я Святослав. Прiзвище у нас Бака. Приїхали до Шрi Ланки з Києва, столицi України. Ремi сказав, що ви хотiли з нами зустрiтися. Тому ми й тут.

-- Так. Я довiдався, не буду говорити як, все одно не повiрите, що ви прибули до нашої країни. Я вже давно чекав на появу у нас такої пари. Ви щось зрозумiли зi сказаного мною?

-- Не все, - сказав Святослав. - А чому ви не говорите з моєю дружиною сингальською?

-- Я знаю, що Стефанiя володiє сингальською, але будемо говорити англiйською, щоб i ви розумiли про що йде мова. Влаштовуйтеся зручнiше, бо наша розмова буде довгою. Так як на обiд ви не встигнете, скуштуєте страв, якi приносять Буддi вiруючi. Вони володiють незбагненною силою. Я Їх вживаю постiйно i тому виглядаю так молодо, хоча маю вже понад 90 рокiв.

-- Скiльки? - вирвалося в Стефанiї.

-- Менi 92 роки i це зафiксовано документально, - лагiдно посмiхнувся Абеї. - Але перейдемо до справи. Спочатку необхiдно коротко розповiсти про себе. Я такий собi ланкiйський релiгiйний фiлософ. За народженням буддист, але протягом свого життя на професiйному рiвнi вивчав релiгiйну практику iндусiв, мусульман, християн, iудеїв, ламаїстiв. Успiшно пройшов шляхом тантричної садхани, але нiколи не скористався її плодами. Мав учителем-гуру одного з наймогутнiших теоретикiв i практикiв тантризму в Iндiї. Навiть його iм'я я не маю права назвати.

-- Про тантризм нам розповiдав один професор-iндолог, - сказала Стефанiя, скориставшись з паузи в розповiдi Абеї. - Вiн казав, що тантризм - секта, яка зберегла сильний зв'язок з давньою магiєю.

-- Цей вислiв у цiлому правильний, - продовжив Абеї, - але вiн нiчого не пояснює. Тантрик може оживляти мертвих, передбачати майбутнє, читати чужi думки, зберiгати вiчну молодiсть. Тантрики можуть усе. А все - це добро i зло. Ця релiгiйна практика доводить, що людська думка вбиває. Якщо її вiдповiдним чином сконцентрувати в однiй точцi, будемо мати своєрiдний вiйськовий лазер. Тантрики кажуть, якщо на тебе розсердився Бог, тебе може врятувати гуру, якщо на тебе розсердився гуру, то нiякий Бог тебе не врятує. Крiм того я вивчав прийоми йогiв. Гуру пiдiбрав менi мантру. Я знав про ваш приїзд. Мене попередили.

-- Хто? - здивувався Святослав.

-- Не можу сказати. Але продовжу. Цiкавим для мене був досвiд навчання на островi Балi в Iндонезiї. В цiй країнi панує iслам. Це найбiльша iсламська країна свiту. Але на островi Балi живуть iндуїсти. Вихiдцi з Iндiї поширили цю релiгiю на Балi ще задовго до УIII столiття, коли в Iндонезiю почав проникати iслам. Здавна Балi був мiсцем паломництва аристократiв i iнтелектуалiв iндуїстiв. Нинi це останнiй бастiон iндуїстської релiгiї в Iндонезiї. Для мене було дуже цiкаво i повчально навчатися там, так як балiйська течiя iндуїзму включає в себе елементи буддизму, культу пращурiв i анiмiстськi ритуали. Однак досить про це. Я можу розповiдати про своє життя мiсяцями, але зараз наближається час не слова, а дiла. Чому я запросив вас до себе? Головну роль в грандiозних змiнах свiтоустрою в найближчий час буде вiдiгравати Україна i ваша родина.

-- Чому так? - не втерпiв Святослав.

-- Україна - це урочиста зустрiч мiфологiї з геологiєю. Карпати, Український кристалiчний щит, а мiж ними знаходиться портал мiж двома паралельними свiтами: свiтом старим, свiтом смертi i свiтом молодим, свiтом вiчного життя. I не дивно. Український кристалiчний щит - найдавнiша на нашiй планетi геологiчна структура, яка законсервувала в собi силу молодої Землi. Карпати - наймолодша геологiчна структура нашої планети. Наша уява програє реалiям українського життя. Вся Подiльська височина, яка знаходиться мiж щитом i Карпатами, як головка твердого сиру помережана найдовшими у свiтi пiдземними печерами. Вони мають початок, але не мають кiнця.

-- А що таке свiт смертi? - задумливо запитала Стефанiя.

-- Нинiшнiй свiт i є свiтом смертi. I найбiльше цей свiт проявляється саме в Українi. Недаремно саме українцi вимирають найiнтенсивнiше у свiтi. Та й тут у Шрi Ланцi скрiзь ходять мерцi. Навiть тi, якi щойно народилися вже мертвi. Наш свiт тому такий несправедливий, бо це свiт мертвих. Полiтичнi трупи, моральнi самогубцi, професiйнi мерцi, просто мертвi люди, якi заживо гниють, смердять, розкладаються. Хiба не так?

-- Це фiлософське питання, - вiдповiла Стефа.

-- Не тiльки фiлософське. Скоро це стане прикладним питанням буття, - серйозно вiдповiв Абеї. - А iнший свiт, куди ще не вiдкритий портал в Українi, це свiт щастя i незбагненної гармонiї вiчного життя, реального безсмертя України i української нацiї. Перiодично цей портал вiдкривається. Точнiше його вiдкривають видатнi i обранi долею особи. На свiтi не iснує другої такої нацiї, крiм українцiв, яким стiльки дано вiд Бога i якi про це практично нiчого не знають. Я довго вивчав цей свiт, не лише рiзнi релiгiї, але й рiзнi країни i нацiї. I українцi мене зацiкавили зовсiм не випадково.

-- Хвилинку, то виходить, що портал в iнший свiт це в геологiчному i географiчному вiдношеннi просто карстова печера? - здивувався Святослав. - Для геологiв це розчиннi у водi гiрськi породи, а для магiв i окультистiв вiкно в iнший свiт?

-- Чому це лише для магiв? - заперечив Абеї. - Будь-який отвiр кудись веде. Це ворота в iнший свiт. Наприклад, якщо ви заходите до пiдземної печери, то свiдомi того, що природнi умови там будуть iншi, нiж на поверхнi землi. Чому ж ми не можемо собi уявити, що це може бути не лише iншим природним свiтом, але й iншим свiтом взагалi? Зрозумiйте, отвiр будь-куди, це завжди портал. Нехай ви просто вiдчиняєте дверi власної квартири. Хiба при цьому ви не потрапляєте пiсля вулицi в iнший свiт?

-- Чомусь не задумувався над цим, - сказав Святослав. - Мабуть для цього i потрiбний гуру.

-- Так. Людина фрагментарно пiзнає свiт i для того, щоб охопити його в цiлiсностi i потрiбнi люди, якi б цю фрагментарнiсть перетворили на цiлiснiсть. Вони протягом столiть i тисячолiть накопичували й передавали дуже давнi знання нам нинiшнiм. У минулому люди були здатнi проникати в саму сутнiсть речей, мислити стратегiчно. Життя було простiше. Тип мислення iнакший. З ускладненням життя людини i суспiльства людська увага все бiльше розпорошувалася на деталi. I чим далi, тим бiльше. Тому потреба в учителях-гуру для нинiшнього суспiльства незрiвнянно бiльша, нiж у минулi епохи. На жаль, це розумiє не багато людей.

-- А як дiє український портал? - запитала Стефанiя.

-- Столiттями через ваш портал з паралельного свiту потрапляла лише одна особа. Проривалася звiдти, очолювала нацiю, давала їй мiсiю, а отже вищий сенс iснування над мертвотною буденнiстю, що практично i є безсмертям. Провiдник намагається привести нацiю до порталу, але прагматична українська нацiя, абсолютна бiльшiсть народу боїться розлучитися зi звичним їм свiтом мертвих i прилучитися до свiту живих. Такi вже ми люди. I провiдник, виконавши свою мiсiю, черговий раз одноосiбно прямує до порталу.

-- Дуже схоже й на нинiшню ситуацiю в Українi, - здивовано мовив Святослав.

-- Українськi боги в цьому свiтi вже померли, - продовжив Абеї. - У свiтi мертвих i боги смертнi. Через це вам-українцям нiкому молитися. Через це й панує у вас Московська церква з ворожими вам росiйськими богами. Я думаю, що ви й не знаєте, що росiйськi i українськi iкони вiдрiзняються мiж собою разюче. В Росiї вони страшнi, щоб люди боялися богiв, а в Українi вони добрi i осяйнi, щоб люди їх не боялися, а любили. Росiя дiяла як зозуля, обманом пiдкинувши вам замiсть ваших добрих, своїх злих богiв. А українських богiв росiйське приблудне зозуленя викинуло з українського гнiзда, примусивши українцiв годувати чужинцiв. Я думаю, що бiльшiсть українцiв про це й не пiдозрює, як не пiдозрюють про пiдмiну тi пташки, яким зозуля пiдкинула своє яйце.

-- Дуже влучне порiвняння, - похитала своєю грацiйною голiвкою Стефа.

-- У паралельному свiтi вiчно живих боги безсмертнi як i люди. Фактично богом для безсмертних є їхнє праведне бажання. Ви-українцi настiльки боїтеся життя, що вiддаєте перевагу смертi. Ви вимираєте, сидите у в'язницi, йдете у вигнання i "добровiльну" емiграцiю аби тiльки не взяти на себе вiдповiдальнiсть за щасливе, процвiтаюче життя на власнiй богом данiй землi. Не вмiєте й не хочете стати справжнiми господарями в себе вдома, дозволяєте iнородцям керувати собою, визискувати себе, знищувати себе. Хiба це не ганьба?- спокiйно мовив Абеї.

-- Але ж чому про портал в Українi нiхто з українцiв не знає? - здивувалася Стефанiя.

-- Чому не збереглася в народнiй пам'ятi українцiв iнформацiя про портал? За III тисячолiття до нашої ери почалася масова мiграцiя праукраїнцiв i разом з тим i майбутнiх праiндiйцiв з України. Вченi кажуть, рiзко змiнився клiмат, що i вимусило людей покинути рiднi мiсця. Вели їх на пiвдень i пiвденний схiд на новi землi жерцi, якi єдинi й знали про iснування порталу i про мiсце його знаходження. Вони й винесли з України пам'ять про портал i принесли його в Iндiю. Саме вiд свого гуру я й довiдався про нього. Протягом тисячолiть ця iнформацiя передавалася вiд поколiння до поколiння наймогутнiшими брахманами. Зi мною ця iнформацiя й зникне. Тому я й закликав вас до себе. Я маю передати данi про портал тим людям, якi є не просто українцями, але й генетичною елiтою нацiї.

-- Так де ж знаходиться той портал? - не витерпiв Святослав.

-- Не поспiшайте, - пiдняв руку догори Абеї. - Є ще таке поняття як генетична пам'ять. Не вiдаючи нiчого про iснування порталу i його мiсцезнаходження українська нацiя впродовж вiкiв витворила ландшафтно-етнiчний притулок у Карпатах. Декiлька разiв за своє iснування українцi в критичнi перiоди своєї iсторiї вiдступали в Карпати, ховалися там, вiдновлювали сили, розмножувалися, а потiм знову розтiкалися по благодатних землях Галичини, Подiлля, Волинi i Приднiпров'я. Карпати у вашiй iсторiї це як зарядний пристрiй мобiльного телефону. Зарядний пристрiй у Карпатах, а дрiт вiд нього тягнеться до енергетичного точкового виходу в "мобiльний телефон", тобто портал в Тернопiльськiй областi. Саме її пiвденна частина має виходи-портали до найдовших у свiтi гiпсових печер i разом з тим є природним раєм України, її "днiстровськими субтропiками". Десь там, на твоїй малiй батькiвщинi, Стефанiє, знаходиться український портал. В тобi така енергiя i iнтелект свiтяться. Навiть бринять. Хоча, звичайно, все це бачать i вiдчувають лише обранi. Ось i твiй чоловiк такий, раз вiн помiтив твою незвичнiсть. I доля звела вас до купи зовсiм не випадково.

-- У нас дiйсно дивовижна мiсцевiсть, - згодилася Стефанiя. - Люди постiйно бачать якiсь НЛО. До нас навiть рiзнi експедицiї приїжджали, навiть з-за кордону.

-- Найбiльша кiлькiсть НЛО нинi фiксується в районi Мамонтової печери у США, найбiльшої карстової вапнякової печери свiту i в Захiднiй Українi, де знаходяться найбiльшi у свiтi гiпсовi печери, - пiдтвердив думку Стефанiї Абеї. - Саме вони й стережуть шлях до закритого порталу. Коли вiн буде вiдкритий мiльйони душ замучених iнородцями-пришельцями українцiв вийдуть назовнi для Страшного суду. Натомiсть НЛО, якi нинi несуть людям страх, невпевненiсть, забобонний жах, назавжди пiдуть пiд землю в iнший свiт. Люди вже давно помiтили, що в катаклiктичнi перiоди iсторiї в тiй чи iншiй країнi рiзко зростає кiлькiсть зустрiчей людей з НЛО. Пiд час Другої свiтової вiйни, коли американськi i британськi лiтаки знищували буквально все живе в Нiмеччинi шляхом "килимових бомбардувань", британськi пiлоти постiйно фiксували над цiєю країною освiтленi лiтаючi кулi, якi вони вважали секретною зброєю нiмцiв.

-- I що це реально за явище? - запитав Святослав.

-- Деякi науковцi вважають їх ефiрними формами життя або "Трiттерами", - продовжив Абеї. - Їх вiдкрив iталiйський учений Л. Бокконе. Насправдi це душi неправедних людей, якi свiдомо сiяли зло на землi. Вони спрагло шукають свiй портал, щоб заспокоїтися в паралельному свiтi. Тому й лiтають вони скрiзь, освiтлюючи вночi поверхню землi i лякаючи людей. I цiлком природно їх найбiльше там, де знаходиться своєрiдний банк даних, бiблiотека замучених ними душ. Таких порталiв на землi декiлька. I найпотужнiшi з них знаходяться в США i Українi. У США розмiщується iндiанський портал, який мiстить душi знищених на своїй же рiднiй землi iндiанцiв, в Українi - український портал так само мiстить душi замучених пришельцями на своїй землi українцiв. Пiд час Голодомору 1932-33 рр. на пiвднi нинiшньої Тернопiльської областi таке робилося... Люди навiть не могли зрозумiти, що таке в принципi можливе. Кiлькiсть НЛО зросло в декiлька разiв. Люди були нажаханi, але все ж органiзовано збирали їжу по селах i везли її до кордону з Радянським Союзом, щоб допомогти своїм братам-українцям. Хотiли врятувати їх вiд найстрашнiшої голодної смертi. А їх зерно забирали, дякували i вiдправляли до Москви. Ви про це щось знаєте?

-- Нi, - похнюпив голову Святослав.

-- Щось про це чула, - вiдповiла Стефа.

-- I iндiанський, i український портали скоро вiдкриються, - запевнив молодят Абеї. - I тодi iндiанцi вiдвоюють собi Америку, а українцi Велику Україну.

-- А що таке Велика Україна? - запитав Святослав.

-- Це всi чорноземнi землi Європи, - заселенi генетичними українцями, - сказав Абеї. - Крiм того, Стефанiє, ти представляєш територiю, де взагалi виникла людина.

-- Як це? Нас ще у школi вчили, що людина виникла в Африцi, - мовив Святослав i тут же засмiявся, - а радiо винайшов росiянин Попов, а лiтак..., прости господи. Так все це i з Африкою теж саме, що i "росiйська" пiсня "Гей, соколи" i гопак - русскоє ушу, а борщ "iсконно русскоє блюдо". Щi їм вже, бачте, не смакують, "i на Марсє будут яблонi цвєстi". I це коли до сiл донинi дорiг немає.

Абеї вперше легенько засмiявся. Весело подивився на Святослава i продовжив.

-- Людство зародилося в теплих мiлководних водах Сарматського моря. Це тут нинi на малiй батькiвщинi Стефанiї знаходяться Медобори, залишки потужного бар'єрного рифу Сарматського моря. Ви вже мабуть помiтили, що людина зовсiм не схожа на сухопутну iстоту. Вона, якщо, звичайно, глибше замислитися, не схожа навiть на нинiшнiх приматiв. Нашi пращури вели напiвводяний спосiб життя саме на узбережжi Сарматського моря в районi нинiшнiх Товтр або Медобор. Як iнакше можна пояснити нашу ходу на двох ногах, за яку ми нинi сухопутнi розплачуємося болями в спинi, сколiозом i остеопорозом. Спочатку ми ходили на двох ногах на мiлководдi, плавали i пiрнали за молюсками i iншим кормом. Саме через це i зникло хутро i як у дельфiнiв чи китiв виник пiдшкiрний жир. Нарештi явище брадикардiї у водi, яке зовсiм не характерне для сухопутних тварин, а також контрольоване дихання. Останнє й призвело до виникнення мови. У самок не було хутра. Тому почали сильно виступати груди, щоб малюки могли за них триматися. Подовженi генiталiї не сприяли потраплянню з води бруду до шийки матки. М'язовi подушки на сiдницях дозволяли сидiти на прибережному камiннi. Нарештi, копуляцiя обличчя до обличчя характерна для людей так само як i для водних ссавцiв i зовсiм не зустрiчається у ссавцiв сухопутних

-- А портал на Шрi Ланцi є? - запитала Стефанiя.

-- У нас немає, а ось в Iндiї є, хоча про це нiхто не знає.

-- I де вiн знаходиться i як ви його ви виявили? - i собi звернувся до гуру Святослав.

-- Iнодi мiсцезнаходження порталу розкривають якiсь незвичнi, унiкальнi, дивовижнi подiї i явища. Але нiхто не пов'язує цi явища саме з iснуючим тут порталом. Я вам говорив, що такий портал iснує в Iндiї.

-- Де саме? - зацiкавлено звернулася до гуру Стефанiя.

-- Це долина Джатанга в горах iндiйського штату Ассам. Вона являє собою невелике заглиблення в поверхнi землi довжиною 10 кiлометрiв i шириною 2 кiлометри. Посерединi стоїть малолюдне село, мешканцi якого ведуть патрiархальний спосiб життя. Наприкiнцi лiта сюди з усiєї округи сходяться селяни, щоб взяти участь у дивовижному святi, яке зветься "Ночi падаючих птахiв". Це вiдбувається в останнi днi серпня, коли ночi стають довшими. Пiсля заходу сонця на сiльськiй площi розпалюють ватри. Опiвночi нiби нiзвiдки з'являються зграї птахiв, Вони кружляють над самими головами. Їх збивають бамбуковими палицями, а деякi самi падають на землю. Люди їх збирають, патрають, смажать для святкової вечерi. "Птахопад" продовжується двi-три ночi i регулярно повторюється вже столiттями. Люди не здатнi пояснити причину такого дивовижного явища i говорять, що це їх винагороджують боги за праведне життя.

-- Ну i хтось iз вчених дослiджував цей феномен? - запитав Святослав.

-- Вченi, якi потрапили в це село лише в 1974 роцi, пiдтвердили цей феномен. Вони помiтили, що птахи залiтають i до осель, коли там горить вогонь. При цьому поводять вони себе зовсiм не як дикi птахи. Вони нiби зачарованi i навiть не вириваються, коли їх беруть до рук. Дуже схоже, що тут знаходиться iндiйський портал, який i притягає до себе птахiв, якi вiдчувають природнi феномени мiсцевостi набагато сильнiше, нiж люди. Вже нiкого не дивує, що собаки чи риби вiдчувають наближення землетрусу, а люди нi. Ви ж знаєте, як слони в Таїландi, перед наближенням цунамi кинулися з туристами на спинi вглиб територiї на пiдвищенi мiсця. Погоничi нiчого не могли їм зробити, били їх, не розумiючи, що вони рятуються самi i при цьому рятують i їх разом з туристами.

-- А як ви вiдноситеся до величезних затрат людства на освоєння Космосу? Чи вартi пошуки позаземних цивiлiзацiї затрачених на це зусиль? - звернулася до Абеї Стефанiя.

-- Ми хотiли б вiрити, що не є єдиною цивiлiзацiєю у Всесвiтi, - посмiхнувся вчитель своєю доброю посмiшкою. - Ми спрагло бажаємо не бути одинаками, так як є суспiльними iстотами. I все ж ми нестерпно одинокi як цивiлiзацiя. До найближчої зiрки Альфа Центавра, американський "Вояджер" долетить лише за 80 тисяч рокiв, коли не лише нас, але й нашої цивiлiзацiї вже напевно не буде. Так, не буде. Iснування цивiлiзацiї за часовими масштабами Всесвiту лише непомiтна мить. I кого ми шукаємо? Якi свiти? Вони всi в нас, вони паралельнi нам, а двi паралельнi прямi як вiдомо нiколи не перетинаються. Якщо й виникла десь подiбна нам цивiлiзацiя, то вона вже напевно давно згасла. Кого шукали Колумб чи Магеллан? Вони шукали iншi свiти на Землi i знайшли їх. I нам треба усвiдомити, що не летiти в Космос треба, а шукати портали в iншi свiти i вимiри саме на нашiй планетi.

-- Ну а чому український свiт нiяк не може вiдбутися, чому ми все ще не стали успiшною нацiєю? - продовжив випитування гуру Святослав.

-- Поки що ви нацiя, ви люди, якi постiйно ставлять себе в таке положення, коли зрада по вiдношенню до вас є можливою i навiть корисною. Iншими словами ви постiйно пiдставляєтесь, провокуєте iншi нацiї на неповагу до себе. Лише нинi, пiсля 20 рокiв незалежностi у вас з'явилися поки що не чисельнi люди, якi нiчого i нiкому не прощають i зраду, страшнi злочини проти себе i своєї родини карають смертю. Наступним етапом буде збiльшення кiлькостi таких людей, досягнення ними критичної маси i перехiд їхньої ментальностi на всю українську нацiю. Лише тодi вас будуть вимушенi поважати iншi народи i країни. Все дуже просто.

-- Все це дуже цiкаво, але так i не наблизило нас до того, де ж все таки знаходиться український портал, - нетерпляче сказав Святослав.

-- Не треба поспiшати, коханий, - зупинила його Стефанiя. - Ми все таки знаходимося в iншому свiтi, iншому цивiлiзацiйному вимiрi, де не прийнято поспiшати.

-- Давайте ми з вами все таки пообiдаємо, а потiм продовжимо нашу бесiду, - запропонував Абеї українцям.

Вiн на хвилину покинув примiщення i служники храму занесли i поставили на стiл все те, що принесли вiруючi для Будди. Абеї повернувся i показав своїм гостям як необхiдно за всiма канонами вживати священну їжу, щоб вона дала вiдповiдний ефект. Трапеза була небагата, але доволi урочистою. Великому Святославу вона не принесла вгамування голоду, та вiн i не сподiвався на тiлесне насичення, жадiбно ловлячи кожне слово гуру. Нарештi служники винесли мiсткостi для їжi i розмова продовжилася.

-- Вашi диво-кшатрiї, воїни-герої ОУН-УПА пiд час нiмецької i росiйської окупацiї наприкiнцi 30-40 рокiв ХХ столiття не усвiдомлено, а може хто i усвiдомлено, шукали український портал, - продовжив Абеї. - Вони думали, що це печера Вертеба. Розмiстили там свiй штаб, намагалися знайти вихiд до паралельного свiту, були близькi до мети, але так i не вiднайшли український портал. Просто ще тодi не прийшов їхнiй час. Портал не вiдкрився. Фактично у творах iдеологiв українського нацiоналiзму Донцова, Липинського, Мiхновського є зашифрованi послання до їхнiх нащадкiв. Нинi ж цiлком закономiрно, напередоднi вiдкриття українського порталу, з'явилися люди, якi намагаються розшифрувати куди давнiшi послання ваших пращурiв.

-- Наприклад? - запитала Стефанiя.

-- Скажiмо кияни Каганець i Наливайко, днiпропетровець Коваленко та iншi. Бiльшiсть з них є за освiтою iнженерами найвищої квалiфiкацiї. А з паном Наливайком, спецiалiстом з гiндi i санскриту ми зустрiчалися в Iндiї. Його книжка "Таємницi розкриває санскрит" i є намаганням розгадати загадки української iсторiї.

-- Вибачте мене, - став серйозним Святослав, - але щоб стiльки знати про Україну i нашу iсторiю треба їх спецiально вивчати. Я не вiрю, що такi знання можуть бути в людини вiд народження чи спасти їй з неба. Звiдки ви знаєте про ОУН-УПА, хоча навiть в Українi донинi маса людей про це або нiчого не знає або ж знає неправду?

-- Так, я не знаю про всю нашу Землю стiльки, скiльки про Україну чи Мексику, Перу чи Iндiю. Просто я поглиблено вивчав територiї, де мiстяться портали. I Правобережна Україна, в сенсi власної природно-суспiльної сили, знаходиться попереду всiх iнших територiй. Просто нiде бiльше немає на земнiй поверхнi "Пупа Землi", тобто Українського кристалiчного щита, де законсервована сила молодої Землi i сусiдньої з ним наймолодшої геологiчної структури планети Українських Карпат. Немає i все. Якби такi структури були сумiжними, скажiмо в Нiмеччинi чи Китаї, я б цiкавився цими країнами i шукав серед їх громадян вiдповiдних людей, на яких покладено надприродну мiсiю.

-- I ми є такими людьми i це якось помiтно? - черговий раз здивувалася Стефанiя.

-- Тут нiчому дивуватися. Українцi є нацiєю, яка найменше з усiх iнших знає правду про себе i свою землю. А стосовно вас двох конкретно, то ви просто нiколи не бачили себе стороннiм оком. Вас звела до купи доля не випадково. В тебе, Святославе, очi вдень свiтяться як Мiсяць вночi. Моя тантрична практика однозначно вказує на те, що ти нащадок найдавнiших лицарiв-кшатрiїв. Стефанiя теж така. I ти, дочко, навiть не вiдаєш, що на садибi твоїх батькiв у Скалi-Подiльськiй знаходиться український портал i вхiд до паралельного свiту.

-- Нi, однозначно, ви все таки якийсь працiвник спецслужб. Тiльки не знаю якої країни, - трохи перелякано посмiхнулася Стефанiя. - Звiдки ви можете знати, що я родом зi Скали-Подiльської? Навiть мiй чоловiк там нiколи ще не був i нiчого про це мiстечко не знає.

-- Я брахман з дiда-прадiда, - як завжди спокiйно i впевнено сказав Абеї. - таких як я навiть в Iндiї вже немає. Ми-сингали переселилися на Цейлон з Пiвнiчної Iндiї ще задовго до нашої ери. Саме сюди були принесенi i законсервованi прадавнi знання, якi праукраїнськi жерцi принесли з України до Пiвнiчної Iндiї та Iрану.

-- Про Скалу Подiльську i мене? - скептично запитала Стефанiя.

Абеї мовчки простягнув руку до своєї брови i запитав у Стефанiї: що це таке.

-- Брова, звичайно, - вiдповiла молода жiнка.

-- А на санскритi це бругва. То звiдки я про це знаю. Хiба потрiбно стати шпигуном, щоб довiдатися, що українська мова i мова давнiх iндiйцiв санскрит є найближчими мовами? Хiба треба бути працiвником спецслужб, щоб знати що давньоукраїнська, давньоiндiйська i давноiранська мови були однiєю мовою, яка вийшла з України? I напевно про те, що Україна є прабатькiвщиною бiлої раси i матiр'ю всiх iндоєвропейських народiв вас учили в школi i унiверситетi.

-- Нi, не вчили, - похитав головою Святослав.

-- Ну тодi всiм у вашiй країнi заправляють вороги вашої нацiї, "зайди-iнородцi", якi смертельно бояться, щоб в українцiв не розкрилися очi на власну богообранiсть. Але все одно, попри всi зусилля ваших ворогiв, внутрiшнiх i зовнiшнiх, це неодмiнно вiдбудеться. У вас нинi така ж ситуацiя, яка була на Шрi Ланцi до вiйни з тамiлами. Ця нацiональна i расова меншина заправляла всiм у нашiй країнi. Серед олiгархiв на Шрi Ланцi не було жодного сингала. Так як i в Українi серед олiгархiв немає жодного етнiчного українця. Питома ж вага сингалiв на Цейлонi така ж, як i українцiв в Українi - 80%. Нарештi сингали повстали i очистили свої мiста вiд "нацменiв". Лише пiсля цього ми змогли стати самими собою. Так i у вас буде.

-- Але звiдки вiдомо, що пращури сингалiв прийшли з України? - не вгавала Стефа.

-- Про це говорять найдавнiшi священнi писемнi гiмни iндусiв Веди. Їх iстиннiсть пiдтверджують i священнi тексти Авести, створенi давнiми iранцями. Столiттями i тисячолiттями рухалися арiйськi племена з українського "розплiдника" на схiд, пiвдень, пiвденний схiд, захiд, пiвнiч. Там вони змiшувалися з аборигенними мiсцевими жителями i витворювали новi народи. Найдавнiшими жителями Iндiї є тамiли, якi представляють австралiйську расу. Iранцi змiшалися з семiтами. Кельти з давнiм низькорослим населенням Захiдної Європи, наприклад, пiктами. Пiзнiше на пiвднi арiї змiшувалися з негроїдами i тюрками, а на пiвночi з аборигенним угро-фiнським населенням. Так виникли турки i росiяни. Лише українцi виявилися цiлком природно найчистiшими арiйцями. Тi ж самi довгоголовi нiмцi мають домiшок негроїдної кровi. До речi, як i iталiйцi, греки та iспанцi.

-- I коли праукраїнцi прийшли до Iндiї? - знову запитала Стефанiя.

-- Веди були створенi ще в Стародавнiй Українi. А рушили мої предки до Iндiї в УIII-УII тисячолiттях до нашої ери. Не пiд впливом змiни клiмату, як багато хто вважає, а через популяцiйний стрес. Багата земля України давала стiльки їжi, а клiмат був настiльки сприятливий, що люди розмножувалися у величезнiй, надлишковiй кiлькостi, яка вже не давала їм просто фiзично "вмiщатися" в цьому земному раю. Не даремно i нинi нiмецькi вченi вважають, що найкращi умови в наш час для життя i виробничої дiяльностi людини не в Iндiї, Австралiї, Африцi чи Америцi, а в лiсостеповiй частинi Правобережної України. Вiд Карпат до Днiпра.

-- Про це я читав в якомусь англомовному iнтернетповiдомленнi, - продовжив Святослав. - Вони навiть назвали мiсто Немирiв Вiнницької областi iдеальним для життя людини i для її господарювання.

-- Ось бачите. Цiкаво, що саме Веди доволi прозоро натякають на iснування порталу в Українi. Звичайно, що своєю мовою, - пiдхопив знову розмову Абеї. - Там розповiдається про прабатькiвщину iндiйцiв, що вона знаходиться далеко на пiвночi, де випадає взимку снiг i де з заходу на схiд простяглися гори Меру. Цi гори вкритi густими лiсами до самих вершин. З них спадають на пiвнiч i пiвдень рiчки в яких багато золота. В гiрських лiсах безлiч звiрiв i птахiв.

-- Так де ж тут про портал? - не витримав Святослав.

-- Я саме пiдiйшов до цього мiсця Ведiв, - застережливо пiдняв догори руку Абеї. - Простим смертним не дано пiднятися на цi гори. Лише посвяченi, найсмiливiшi й наймудрiшi здатнi переступити межу, поставлену богами людям i пройти в країну блаженних, де панує молочний океан щастя. Лише великi мудрецi "рiшi" здатнi переступити межу i вiднайти шлях до нiрвани.

-- Оце вже дiйсно цiкаво, - пiдтвердив Святослав слова сингала. - А що там Авеста про це говорить?

-- Та майже те саме. Найдавнiша частина Авести зветься Бундахишне. Вона розповiдає про створення свiту i про далеку пiвнiчну Батькiвщину iранцiв. Тi ж гори, вкритi лiсами, тi ж рiчки, якi спадають з них, а головне - що лише сильнi духом i мудрi люди здатнi пройти цi гори i потрапити до щасливої країни блаженних. I знову, як i у Ведах, казковi, вкритi до вершин лiсами гори, рiчки з золотими берегами, прохiд в iнший, кращий свiт, який у наш час називають порталом.

-- Ну i де цi гори Меру знаходяться? Як вони тепер називаються? - знову запитав Святослав.

-- Якщо ти знаєш географiю в межах шкiльного курсу, то можеш вирахувати їх i сам, - продовжив Абеї. - Названi ознаки, а за ними визначити об'єкт не важко.

-- Єдинi гори Європи, якi пiдходять пiд це визначення є Схiднi або Українськi Карпати, - переконливо заявив Святослав. - Лише вони однi до вершин вкритi лiсами, тягнуться з заходу на схiд, звiдси беруть початок рiчки, якi течуть як на пiвдень, до Чорного моря, так i на пiвнiч, до моря Балтiйського. А золото тут видобували ще тисячi рокiв тому. I нинi одне з найбiльших українських родовищ цього благородного металу Мужiївське знайдено у Закарпаттi на рiчцi з промовистою назвою Золотий Потiк, яка бере початок з гори Золотої.

-- А Альпи? - втрутилася Стефанiя. - Вони теж простяглися з заходу на схiд. Хiба не так?

-- Так то воно так, - пiдтвердив Святослав, - але це високi скелястi гори, вершини яких зайнятi льодовиками. Вони нiколи не були вкритi лiсами до самих вершин. Зовсiм iншi Українськi Карпати, якi в цьому сенсi вiдрiзняються i вiд Захiдних i вiд Пiвденних Карпат. Скелястих масивiв тут майже зовсiм немає. В минулому Українськi Карпати були до вершин вкритi густими лiсами. Безлiч тварин i птахiв заселяли їх, а в рiчках водилося багато цiнних видiв риб.

-- А невже росiяни не претендують на те, що давнi iндiйцi вийшли не з України, а з Росiї, - засмiялася Стефанiя. - Радiо ж "винайшов" Попов..., - лукаво подивилася вона на Абеї.

-- Дiйсно так,- i собi посмiхнувся Абеї. - Росiяни висунули iдею, що прабатькiвщина iндоєвропейцiв знаходиться на пiвночi європейської Росiї на узбережжi Пiвнiчного Льодовитого океану. Але ж у них там, просто бiда, немає гiр, якi б тяглися з заходу на схiд.

-- У них взагалi нiчого свого немає. Тому вони й претендують на все чуже, - посмiхнувся Бака.

-- Взагалi то ця росiйська iдея є повнiстю абсурдною, - пiдтвердив Абеї. - Арiї були землеробами i скотарями. А якi умови для цього на пiвночi? Нiякi. Пасти пiвнiчних оленiв? Вирощувати пшеницю за Полярним колом? Найкращi умови для землеробства i скотарства саме в Правобережному лiсостепу України. Недаремно саме там протягом тисячолiть зароджувалися i розцвiтали цивiлiзацiї. Саме та цивiлiзацiя, яку у вас звуть Трипiльською i дала перший мiграцiйний потiк з України на пiвденний схiд в бiк сучасної Iндiї.

-- Я десь читала, - продовжила Стефа, - що й найдавнiшi писемнi джерела древнiх грекiв i римлян теж повiдомляли про гори, якi простяглися на пiвнiч вiд них з заходу на схiд i звiдки нiби беруть початок всi вiдомi їм європейськi рiчки за винятком Дунаю (Iстру). Давньогрецькi географи називали цi гори Рiпейськими i вважали їх межею Великої Скiфiї. Про це ж писав i "батько iсторiї" Геродот.

-- Що тодi в географiчному сенсi знали про Європу стародавнi греки, точнiше про її великi рiчки? - сам себе спитав Бака, - Дунай, Днiстер, Пiвденний Буг, Днiпро, Вiсла. Ось i все. Дунай вони виключали, а всi iншi брали початок або з Карпат, або з Передкарпаття. Наприклад, найповноводнiша притока Днiпра Прип'ять з правими притоками тече з Подiльської височини, тобто з Передкарпаття.

-- А може давнi автори просто помилилися i цi гори простяглися не з заходу на схiд, а, наприклад, з пiвночi на пiвдень i, як стверджують тi ж росiяни, мова йде про їхнi Уральськi гори, - висловила припущення Стефанiя. - Так вже цим бiдним росiянам хочеться тих гiр Меру, що просто сил нiяких немає.

-- Це неможливо, - втрутився в перемовини англiйською мiж собою українського подружжя Абеї. - Давнi жерцi знали географiю набагато краще, нiж нинiшнi пересiчнi громадяни України чи Шрi Ланки. Та й переплутати захiд з пiвнiччю i схiд з пiвднем практично неможливо. Нарештi, могла помилитися Авеста, нехай навiть i Веди, але ж не всi вони разом у купi з давнiми греками i римлянами.

-- Переконливо, - погодилася Стефанiя.

-- I де ж нам шукати той портал? - повернув розмову в потрiбне русло Бака, якому вже стало нудно.

-- Ще трошки зачекайте, - одразу зрозумiв його Абеї. - Ви вже втомилися, але ще сонце стоїть високо, - таємниче мовив вiн. - Серед вашого чорнозему має бути невеликий масив пiску, яким вiчнiсть замiтає людям шлях до iстини, - туманно прорiк гуру. - Ось там за останньою захiдною межею Українського кристалiчного масиву i знаходиться той портал. Над ним мають кружляти НЛО. Вони не є якимось ноу-хау, винаходом i витвором ХХ i ХХI столiть. Ще у Ведах описувалися палаючi небеснi кораблi - вiмани, на яких боги i герої лiтали в таємничу гiрську країну. Цiєю країною i є вашi Карпати.

-- За першою освiтою я геолог. Це вже пiзнiше я закiнчив Iнститут мiжнародних вiдносин зi спецiалiзацiєю на мiжнароднiй економiцi, - заявив Бака. - Взагалi то в Карпатах є як мiнiмум одна цiкава i феноменальна особливiсть на яку чомусь не звертають уваги. На вiдмiну вiд бiльшостi гiрських систем свiту вони закрученi своєрiдною дугою. В цьому може пересвiдчитися кожен. Для цього достатньо одного погляду на карту. Земна кора знаходиться в постiйному русi. Не можна забувати, що Земля - куля i вона дуже швидко рухається в Космосi i обертається довкола своєї осi. Обертання нашої планети викликає потужнi сили, якi рухають не лише маси повiтря i води, але й маси земної твердi. Так само, як виникають вихори в атмосферi i водi, утворюються вони за цим же сценарiєм i в земнiй корi. Тiльки рухаються набагато повiльнiше. I так само як i в атмосферi, тiльки значно спокволiше вiдбувається циркуляцiя земної речовини.

-- Ти правий, - пiдтримала чоловiка, забувши про Абеї Стефанiя. - Пам'ятаєш, як ми розглядали перед поїздкою на Шрi Ланку фiзичну карту свiту? - Тiльки зараз я звернула увагу, що якщо придивитися до дуги Карпатських гiр, то вона дивовижно нагадує нам не материковi гори, а, скажiмо, елементи "вогняного кiльця" Тихого океану. Алеутськi, Курильськi. Японськi острови. Це ланцюжок вулканiв, своєрiдних, через їх жерла, порталiв мiж глибинами Землi i її поверхнею. Карпати, як i океанiчнi вулканiчнi дуги нагадують класичнi атмосфернi фронти, знятi iз супутника Землi i якi постiйно демонструють в Iнтернетi.

-- Цiкаво менi слухати вас, панове, - посмiхнувся Абеї. - Говорiть, говорiть далi, - махнув вiн рукою, помiтивши, що його спiврозмовники зупинилися.

-- Ще одне спостереження вiд геолога-невдахи, - продовжив Бака. - Острiвнi вулканiчнi дуги в Тихому океанi нiби обрамляються глибоководними жолобами. Вони обов'язково розмiщуються вздовж випуклого їх боку. В Українських Карпатах з випуклого боку знаходиться Подiльська височина. Чим вам не земний портал?

-- Ти розглядаєш портал як геологiчну структуру? - запитала Стефа.

-- А чом би й нi, - продовжив Святослав. - В Карпатах, прихований горами, таїться велетенський розлом у земнiй поверхнi. Ще один геологiчний портал. Цiлком можливо, що рух рiзних лiтосферних плит в районi Карпат призвiв до формування тут на певнiй вiддалi вiд випуклого боку Українських Карпат велетенського купола. I дуже вже вiрогiдно, що саме до цього куполу-порталу через пiдземнi гiпсовi печери Подiлля вода десь i пробила глибинний хiд. Це абсолютно не суперечить сучасним геологiчним поняттям. Бо ж нiде бiльше у свiтi немає такого територiального поєднання молодих гiр з найдовшими у свiтi гiпсовими печерами, як в Українi.

-- За своє довге життя я вивчав не лише релiгiю, давнi вiрування, але й науку, - сказав Абеї. - Француз Жорж Леопольд де Кюв'є, анатом i дослiдник природи минулих геологiчних епох, працював у Сорбоннi. Цей творець знаменитого кореляцiйного аналiзу створив теорiю катастрофiзму. Вiн вважав, що за iснування Землi на нiй послiдовно вiдбулося декiлька глобальних катастроф, останньою з яких був потоп. Пiсля кожної глобальної катастрофи на нашiй планетi знищувалися живi органiзми i створювалися новi, бiльш досконалi. Ця гiпотеза пояснювала i загибель динозаврiв, яка вiдбулася близько 65 млн. рокiв тому. Але чому ця теорiя має стосуватися тiльки природи? Хiба людське суспiльство не розвивається теж через катаклiзми. Українська нацiя взагалi пережила за тисячолiття свого iснування стiльки катастроф, що з нею не зрiвняється нiяка iнша. А протягом ХХ столiття нацiональнi катастрофи слiдували одна за одною. Тiльки нацiя, на яку покладена Всевишнiм мiсiя у цьому свiтi могла пережити все це i не вiдiйти у небуття, як це трапилося з динозаврами. I не лише з ними. Взяти для прикладу хоча б знаменитих етрускiв, вавилонян чи карфагенян. Або, скажiмо, майя, тольтекiв чи iнкiв. Вiд них нинi хiба що пожива для археологiв залишилася. Природнi катастрофи створювали природнi портали. А катаклiзми суспiльнi - портали загублених людських душ.

-- Теорiя катастрофiзму не довго панувала в науцi, - заперечив Святослав. - Пiсля неї умами вчених заволодiв унiформiзм або актуалiзм британського геолога Чарльза Лоєлла. Вiн вiдкидав теорiю катастрофiзму, вважаючи, що всi змiни, якi трапилися на Землi зумовленi тими ж силами, якi дiють i донинi. Але ця теорiя, як показали подальшi подiї, так i не змогла подолати катастрофiзм повнiстю. Таким чином нинi цi двi теорiї нiби доповнюють одна одну.

-- Ну добре, не буду бiльше вас затримувати, - звернувся до молодят Абеї. - Чи не хочете ви насамкiнець нашої зустрiчi вияснити, настiльки ви пiдходите один одному i чи буде щасливим ваше спiльне життя. Так би мовити, думка спецiалiста. - Було видно, що гуру чомусь не поспiшав з оприлюдненням мiсцезнаходження Українського порталу.

-- Хто ж вiд такого вiдмовиться та ще й безкоштовно, - посмiхнулася Стефа. - Ми готовi.

-- Ви будете жити як Iшар i Гангаур. Це персонажi iндiйської мiфологiї. Протягом багатьох столiть iмена цiєї подружньої пари в Iндiї є символами щасливого родинного життя. Слово Гангаур навiть стало назвою веселого свята, яке вiдзначають практично скрiзь в Пiвнiчнiй Iндiї. Рiзниця у вiцi мiж вами 8 рокiв. За певного розкладу подiй це дуже сприятливий знак для подружжя. Потенцiйно сприятливий.

-- Пояснiть, будь ласка, детальнiше, - попросила Стефанiя.

-- Будь ласка. В 1582 роцi папа Григорiй ХIII увiв нове лiточислення i з того часу увесь свiт ним користується. Новий календар так i називають - григорiанським. Але в Азiї залишилися i набагато давнiшi способи обрахування часу. До речi, принесенi саме з Прадавньої України. В основi буддистсько-китайського календаря знаходиться комбiнацiя двох компонентiв. Перший з них - циклiчний знак, другий - знак буддiйського зодiаку. Циклiчних знакiв 10, вони звуться небесними стовбурами. Знакiв зодiаку 12, їх ще звуть земними гiлками. Для найменування стовбурiв використовують 5 елементiв природи з давньокитайської натурфiлософiї. Ними є вогонь, вода. земля, дерево i метал. Всi елементи iснують у двох iпостасях - старшiй i молодшiй i змiнюються через рiк. Стовбури змiнюються через два роки - два роки вогонь, два роки вода, два роки земля i так далi.

-- То до яких знакiв зодiаку належимо ми з Святославом? - запитала Стефанiя.

-- Скажiмо ти, Стефанiє, народилася в 1990 роцi, який є роком Коняки i старшого металу.

-- Та читала я свiй гороскоп, - посмiхнулася Стефа. - Там повна неправда про мене. Вважається, що конi дуже запальнi i скандальнi, особливо жiнки. А я такою нiколи не була i сподiваюся, що й не буду.

-- Ти права. Ти не така. А справа в тому, що в цьому гороскопi не все так просто i однозначно, як вважають європейцi. Такi спрощенi гороскопи i мандрують з одного часопису до iншого, з однiєї газети до iншої, з одного Iнтернетвидання до iншого. В буддiйський зодiак входять 12 тварин: Щур, Бик, Тигр, Заєць, Дракон, Змiя, Коняка, Вiвця, Мавпа, Курка, Собака i Кабан. За легендою порядок знакiв зодiаку вiдповiдає черговостi появи вiдповiдних тварин перед ложем умираючого Будди. Але i це ще не все. Початком кожного 60-рiчного циклу є рiк, коли спiвпадають перший стовбур i перша гiлка. За традицiєю це завжди рiк Щура i старшого дерева. Таке спiвпадiння вiдбувається раз на 60 рокiв. I взагалi для визначення характеру людини i гармонiйного поєднання людей в подружнiй парi необхiдно визначати ще багато iнших чинникiв. Якщо ми будемо про це говорити, то нам не вистачить i цiлого дня.

-- Ну тодi давайте продовжимо про портали, - запропонував Святослав.

-- Портали, як земнi отвори нерiдко прихованi вiд людей водою i являють собою круглої форми озера, - повернувся до попередньої розмови Абеї, знову чомусь вiдтягуючи час. - Чим вiдрiзняється озеро, скажiмо, вiд рiчки? Озеро просто нi з чим порiвняти, хоча люди над цим i не замислюються. Рiчка десь починається i десь закiнчується. Вся її енергiя криється в русi води. А де прихована енергiя озера? На його поверхнi, в глибинах чи на днi? Скажiть менi. Нiхто не знає. Рiчка роздiляє - береги, країни, людей. В озера берег один, вiн безкiнечний, як каблучка чи обручка. Звернули увагу на те, що озеро манить людину, воно таємниче само по собi. В кожному озерi прихована його душа, яку пiзнати не можливо. Озера не роз'єднують мiсцевiсть, вони її об'єднують. Так i портал. Скiльки разiв люди бачили, спостерiгали, як в озера пiрнали НЛО. Це їхнi портали, портали багатьох паралельних свiтiв. Але пора нам закiнчувати зустрiч, - якось невесело подивився на українську пару Абеї.

-- То вона закiнчилася безрезультатно, - розсердився Святослав. - Навiщо тодi було взагалi город городити?

-- Чому ж безрезультатно, - м'яко посмiхнувся сингал. - Я довiдався про вас дуже багато, спiлкувався з вами доволi довго для того, щоб зрозумiти. що ви за люди i чи можна вам довiрити те, що було довiрене менi. Для мене головним було виявити, чи ви дiйсно є людьми не просто розумними i освiченими, але й вiльними. Воля чи неволя знаходиться в кожнiй людинi не зовнi, а в її серединi. Ви вже не раби, як вашi пращури. Сотнями рокiв на вашiй землi знищували найкращих, найрозумнiших, найпiдприємливiших, найчеснiших, внутрiшньо найвiльнiших найсамовiдданiших, нацiонально найсвiдомiших. Натомiсть виживали, плодилися i ширилися раби, нездатнi на опiр ворогам нацiї. Я читав один твiр вашого письменника Короленка, де описувалися волиняки часiв Росiйської iмперiї. Столiтнiй слiпий дiд сидить в центрi селища i розповiдає односельцям про те, як вiн був козаком, як вони воювали, гинули, але нiколи не здавалися. - У нас була свобода, - мовив той дiд. А його земляки-правнуки стояли навколо нього хрестилися i казали: i то не дай боже такої свободи. Бо були рабами. Ви не раби, я вам довiряю, ви не зрадите нi мене, нi Україну, нi самих себе.

Стефанiя i Святослав пiдвелися зi своїх стiльцiв i схиливши голови приготувалися слухати гуру.

-- Портал знаходиться на подвiр'ї будинку твоїх батькiв, Стефанiє, - почав заключну частину своє розмови Абеї. - Новий будинок твої батьки пiсля одруження збудували бiля вулицi. В кiнцi городу вони залишили недоторканим старовинний кам'яний льох. В 40-вi роки в ньому iснувала криївка ОУН-УПА. Вона була настiльки законспiрована, що твоя бабуся нiчого не передала твоїй матерi.

-- Моя бабуся десь пропала в 1955 роцi. Це трапилося через рiк пiсля народження моєї матерi. Мою матiр виховувала її тiтка. Москалi кинули в льох гранати, але коли вони туди увiрвалися, нiкого не знайшли. Розповiдали, що нiбито з льоху пiдземний хiд вiв до рiчки. Але тодi там теж так нiчого й не вiдшукали. Так той льох i стояв зруйнований поки батьки не почали будувати новий будинок. Тодi вiдновили й льох.

-- Коли ви повернетеся до України, поїдете до тебе додому, Стефанiє, тим бiльше, що пора познайомити чоловiка зi своєю родиною, - посмiхнувся Абеї. Посмiхнувся так загадково, мовляв я все знаю i не питайте звiдки. - I ти, Стефо, вiдкриєш Український портал. Коли ти це зробиш у цей свiт перейдуть десятки мiльйонiв знищених загарбниками українцiв. Це будуть вже зовсiм iншi люди, нiж нинiшнi твої одноплемiнники. Серед них не буде рабiв i це змiнить Український свiт на краще.

-- Але як я вiдкрию той портал? - запитала Стефанiя. - Що для цього необхiдно зробити?

-- Нiчого бiльше як взяти вдома ключа i вiдiмкнути дверi. Кам'яна стiна навпроти виходу перед твоїм приїздом обрушиться сама i вiдкриється хiд, який веде до мережi гiпсових печер Подiлля i далi до Карпатського купола-порталу. А тепер прошу вас залишити храм. Я дуже втомився. Моє земне життя невдовзi закiнчиться.

Українськi туристи попрощалися i здивованi та знiченi раптовiстю закiнчення аудiєнцiї з гуру та його хворобливим виглядом вийшли до площi перед храмовим i палацовим комплексом, де їх чекав бiля мiкроавтобусу Ремi. Додому верталися майже не розмовляючи мiж собою. Молодят огорнула не то втома, не то не визначене вiдчуття чогось нового i незвiданого. Поїздка до екзотичної Шрi Ланки перевершила всi їхнi сподiвання. Вони ще поїхали до Коломбо, потiм покаталися на слонах на спецiальнiй фермi, побували на чайнiй плантацiї i з'їздили на фабрику, яка виготовляла ефiрну олiю з рiзних екваторiальних i тропiчних рослин. Однак все це майже не смакувало молодому подружжю. Святослав i Стефанiя з нетерпiнням чекали, коли вже нарештi Ремi вiдвезе їх до аеропорту i вони полетять на Батькiвщину. Про неї їм кожен день нагадував український державний прапор, пiднятий на честь українських туристiв у готелi. Над рестораном Ремi таких прапорiв майорiло аж двоє.

Поїздка назад була доволi нервовою. Святослава взагалi все подразнювало i викликало нехiть. У Коломбо дуже довго тривало оформлення багажу. Туристи з України, якi стояли в черзi до стiйки перед ними, мали перевищення безоплатної ваги багажу i чоловiка вiдправили до банку платити за надлишкову вагу. Вся черга зупинилася. Замiсть того, щоб обслуговувати iнших пасажирiв працiвники аеропорту чекали поки повернеться з банку "понаднормовий" чоловiк. А його все не було.

-- Ох i навiв би я тут порядок, - розсердився Святослав. - Зробив би те ж, що i в своєму автосалонi. Просто б навiв елементарний порядок. - Та ж проблема, що i в Шарджi. Я думав, що це лише в нас бардак, а виявляється, що дурнiв вистачає скрiзь. А якщо в кожного другого пасажира перевищення ваги? Таке ж може бути. Тодi ми взагалi сьогоднi не потрапимо до лiтака.

Потiм молодята сидiли й чекали оголошення на посадку. На табло вискочив Київ, але нiяких написiв про те, що рейс затримується не було. Уже давно пройшов час вiдправки лiтака, а нiяких оголошень не було. Пасажири почали хвилюватися. Багато хто з них не володiв англiйською мовою. Святослав сходив до чергового адмiнiстратора. Але й вiн нiчого не знав. Навколо молодого подружжя почали гуртуватися українськi пасажири. Вони почули, як вiльно говорив з адмiнiстратором англiйською Святослав. Всi хотiли знати, що трапилося, але iнформацiї не було. Святослав з Стефанiєю заспокоювали пасажирiв, що це просто бардак i бiльше нiчого. Нарештi на табло вискочило: Kiev - gate 22. Всi як обпеченi кинулися до посадкових ворiт. Пiшли i молодята.

В Києвi подружжя вже чекав бiля термiналу спiвробiтник їхньої фiрми на "Дастерi". Святослав скучив за водiнням i тому сам сiв за кермо. Спочатку вiн завiз спiвробiтника на роботу, а потiм молодята поїхали додому. У Святослава ще залишилося декiлька днiв вiдпустки i на наступний день "Дастер" вже вiз Стефанiю i Святослава на захiд країни. Стефа попередньо зателефонувала додому i сказала, що одружилася i вони з чоловiком завтра приїдуть у гостi на оглядини. Молода жiнка розповiдала чоловiковi, що її мати була просто шокована, особливо коли довiдалася, що подружжя вже здiйснило весiльну подорож до Шрi Ланки.

"Красо України - Подiлля" - процитував Святослав Лесю Українку, коли вони проїжджали благословеннi Вiнницьку i Хмельницьку областi. Нарештi переїхали Збруч i завернули на пiвдень Тернопiльщини. Чим ближче вони наближалися до Днiстра, тим квiтучiшою ставала природа. Усi дороги були обсадженi рiзноманiтними фруктовими деревами. Особливо сподобалися дiлянки обабiч шляхiв, обсадженi старими волоськими горiхами.

-- Осюди б гарнi дороги, європейського ґатунку, грошi людям, щоб їх не розкрадали владнi бандюки i рекетири i ми б мали справжнiй український рай, - сказав Бака, - поклавши руку на долоню дружини. - Нам нiчого не треба крiм чесної української влади, яка думає про людей. Все iнше у нас є. Просто люди в нас волiють мовчати i давати себе обкрадати. Коли в нас з'явиться критична маса позбавлених рабської психологiї людей Україна розквiтне як найкраща троянда.

Нарештi "Дастер" привiз подружжя до мiстечка Стефанiї, де на однiй iз вулиць в саду виднiвся немалий ошатний будинок, де мешкали батьки молодицi. Вони вже стояли бiля хвiртки. Батько кинувся вiдчиняти ворота. Мiстечко виглядало майже безлюдним. Майже всi були на заробiтках за кордоном.

-- Знайомтеся, мамо й тато, це мiй чоловiк Святослав, - Стефанiя обняла матiр i поцiлувалася з батьком.

За її спиною бовванiв високий Святослав. Вiн пiдiйшов ближче i привiтався з матiр'ю, а потiм потиснув руку батьковi. Мати зустрiла молодого чоловiка дещо насторожено, в той час як батько Стефанiї був щиро радий знайомству, що дуже виразно читалося в нього на обличчi. "Мабуть не проти випити, а тут i нагода є - подумав Бака. - Ось зараз дружина дасть йому прочуханки. Ще може й я отримаю на горiхи. Якщо складу серйозну компанiю старому. А чому б i нi. Хоча б на зло цiй мегерi. Ти дивись, як вона шикнула на чоловiка".

Мати Стефанiї дiйсно смикнула чоловiка за рукав, бо вiн на її думку не там став.

-- Заходьте до хати, поїсте пiсля такої довгої мандрiвки. Скiльки ви були в дорозi? - запитав батько Стефанiї.

-- I знову ти за своє, - визвiрилася на чоловiка мати Стефанiї. - Хiба їм зараз до розмов з тобою. Зараз поїмо, вже все готове, а потiм ви нам розповiсте, як це так трапилося, що ми нiчого не знали про вашi намiри. Мабуть рiднi Святослава вже давно були в курсi. А нами ось вирiшили знехтувати.

Святослав зрозумiв, що цiй жiнцi просто не треба давати розперiзуватися. I це вiн мiг.

-- Не знали не лише мої батьки, але й ми, - посмiхнувся вiн. - Ми люди цiлком дорослi i вiдповiдаємо за свої вчинки. Нiякого злочину ми не вчинили, все згiдно iснуючих положень, - перейшов вiн на канцелярит, знаючи, що вiн найкращим чином дiє на таких людей. - Таким чином документи в повному порядку. Так нас тут будуть годувати, чи влаштовуватимуть допит?

У матерi Стефи вiдвисла щелепа. Звикла командувати всiм у школi i чоловiком вдома вона мабуть вперше "нарвалася" на чоловiка iншого типу, який свiдомо чи пiдсвiдомо вважає, що жiнкам не варто давати волю нi в чому. Святослав зненацька, нiби одяг, скинув з душi нервове напруження останнiх днiв i йому раптом стало настiльки вiльно, легко i комфортно за столом у будинку, де виросла Стефа, що вiн звернувся до батька дружини. - А тут менi чарку горiлки наллють? Батько радiсно кинувся до серванту i витяг пляшку дорогої горiлки, явно купленої спецiально до приїзду зятя. Святослав розмiшав сметану в борщi i пiдняв чарку за батькiв своєї дружини, якi виростили таку гарну людину, а йому кохану дружину. Потiм набрав добру ложку борщу i почав з задоволенням їсти. Борщ дiйсно був дуже смачним i тому другий тост Святослав проголосив за господиню цього дому, яка варить такi чудовi борщi. Теща була явно задоволена i потiшена.

-- А де ключi вiд нашого льоху? - раптом запитала Стефа, повернувши Святослава чи то з небес на грiшну Землю, чи то може й навпаки.

-- Про що ти доню, якi ключi, навiщо вони тобi сьогоднi потрiбнi. Ми тим льохом не користуємося вже рокiв три. Того й дивись невдовзi завалиться.

-- Але ж все таки це в нас своєрiдна релiквiя. Нi в кого немає такого старого, файного, мурованого тесаним каменем льоху. Я про нього розповiдала чоловiковi i вiн неодмiнно хотiв його побачити, - продовжила Стефанiя.

-- Та там немає чого дивитися. А заходити туди взагалi страшно. Колись у нас розповiдали, що цей льох залишився вiд старого замку, який стояв у цiй пiдвищенiй частинi нашого мiстечка. Нiбито з нього йде пiдземний мурований хiд до рiчки. Та, швидше за все, це такi собi мiсцевi оповiдки, якi у нас є практично в кожному селi. Тут у нас цих замкiв i фортець колись було дуже багато. Цьому надто вже сприяє й рельєф мiсцевостi. Та й iсторiя у нас дуже багата i давня. А ти сам, Святославе, киянин чи приїхав з провiнцiї, як i наша Стефа?

-- В цьому сенсi в мене все в порядку. Народився в Києвi в самому центрi мiста. Нинi живу пiд Києвом у будинку, який ми побудували на три родини. Є дiдусь i бабуся, тато й мама. Ми зi Стефою представляємо третє поколiння родини Бакiв у цьому будинку. Це моє прiзвище таке Бака. Тепер воно i у Стефанiї. Так що звикайте. Є квартира i в Києвi. Й не одна. Таким чином з житлом проблем не маємо. Стефа буде вчитися в аспiрантурi, а я працюватиму у фiрмi. Продаю французькi автомобiлi. За нацiональнiстю українець. За переконаннями український нацiоналiст лiвого спрямування. Зрiст 192 сантиметри. Вага 90 кiлограмiв. Зi шкiдливих звичок маю тютюнопалiння. Iнодi не проти випити чарку, другу, третю горiлки. Хочу кинути курити, але поки що не виходить. Коли вирiшимо з Стефанiєю заводити дiтей неодмiнно кину. Ось, здається, i все. Як ви вже помiтили я здоровий, гарний, нахабний молодий чоловiк традицiйної сексуальної орiєнтацiї. Вашу доньку щиро кохаю i хотiв би прожити з нею все життя i мати не менше трьох дiтей. Двох хлопчикiв i дiвчинку. Або як вийде. До речi, поки не забув. Хто готував цю качку з яблуками. Це ви, мамо?

-- Святославе, припини, будь ласка, - взяла за руку чоловiка Стефа. - Ти втомився в дорозi, трохи випив. Мамо, тату, якщо ви не проти ми пiдемо вiдпочивати. А завтра ми з Святославом подивимося наш легендарний льох, раз вже я йому обiцяла. Тiльки пiдемо туди самi, для створення романтичної обстановки, а потiм пiсля снiданку ми покажемо йому наш сад, познайомимо з сусiдами i проведемо екскурсiю нашим мiстечком, покажемо руїни замку, каньйон рiчки i школу, де працює мама i де вчилася я, а також селищну раду, де працює тато. Згода?

-- Згода, - вiдповiла мама

-- Що це тебе вкусило, що ти так говорив з мамою? - посмiхнулася Стефанiя, коли вони зачинилися у своїй кiмнатi. - Думаю, що з нею так ще нiхто не говорив. Вона не буде рада приймати тебе тут. Буде вважати, що ти негативно впливатимеш на мого тата. Та й на мене теж.

-- А... Менi все одно. Ну не можна ж бути директором школи завжди i всюди, 24 години на добу. Як вона цього не розумiє. А ти знаєш, я тут у твоїх батькiв почуваюся краще, нiж вдома. Якесь таке приємне i радiсне розслаблення. Не думаю, що так на мене дiють пару чарок горiлки. Чи може це близькiсть порталу так на мене впливає, - посмiхнувся Святослав. - Ну скажи менi чесно, хiба ти в те, що нам повiдав Абеї вiриш? Хiба таке навiть у принципi може бути. Яким би не був вiн брахманом-гуру i тантриком, але ж ми всi нинi живемо у ХХI столiттi.

-- Завтра будемо знати напевно, - i собi посмiхнулася. Стефанiя. - Ти знаєш, що i мене охопило якесь таке незвичне радiсне пiднесення i збудження, хоча я нiчого й не пила.

-- Та горiлка тут взагалi нi до чого, - сказав Святослав. - скiльки разiв я її пив, а пiсля цього ставало ще гiрше. А тут дiйсно якесь таке незвичне радiсне пiднесення. Нiби очiкуєш на щось таке незнане, дивовижне, але дуже щасливе.

Молодий чоловiк пiдiйшов до дружини i пiдняв її на руки. Потiм почав кружляти по великiй кiмнатi, аж поки не кинув на лiжко. Дивився на дружину веселими закоханими очима i розумiв, що в нiй нарештi зустрiв свою долю. Жартував, веселив свою половинку, придурювався, потiм нарештi заспокоївся й тихо заснув бiля неї, притулившись до її руки.

З самого ранку наступного дня молоде подружжя вже було на ногах. Стефа схвильовано притискала до грудей грубезного ключа.

-- Ти навiть не уявляєш, як менi лячно зробилося, - тулилася вона до Святослава. - Може ти вiдчиниш льох?

-- Не хвилюйся кохана, все буде добре. Це маєш зробити ти. А я буду поруч.

Молодята пiшли до льоху, який знаходився в кiнцi великого городу, де мiсцевiсть вже почала пiднiматися до каньйону мiсцевої рiчки. На дерев'яних дверях висiв великий замок. Вiн заржавiв i не хотiв вiдкриватися. Довiдавшись, де знаходиться iнструмент, Святослав зайшов до лiтньої кухнi i винiс звiдки пляшку з машинним маслом. Вiн залив його до отвору i Стефанiя нарештi вiдiмкнула льох. Святослав став з одного боку дверей, а Стефанiя з iншого. Вiдчинивши дверi молода жiнка вiдсахнулася в бiк, нiби чекаючи, що звiдти як бджоли з вулика вилетять душi замордованих українцiв. Але нiчого не вiдбулося. Розчарована Стефа повернулася до чоловiка i вони повiльно пiшли до будинку, а потiм i до хвiртки.

-- Ну що ж, як ти й попереджав мене, гуру обдурив нас, - невесело сказала Стефанiя. - А так хотiлося вiрити в цю щасливу казочку. Пiшли, я тобi покажу нашу вулицю, та пiдемо умиватися i снiдати.

Молодята пiдiйшли до хвiртки, так як їх зацiкавив незвичний рух на вулицi, ще вчора схожої на пустелю. Майже мертве, безлюдне селище ожило, як у кращi роки свого iснування. Скрiзь снували незнайомi Стефi молодi люди. Вони ремонтували хати, паркани, прокладали дороги, саджали дерева й квiти. В усiх їх горiли очi вiд очiкування неминучого наближення щастя для всiх. Цi люди були не лише молодi, але й надзвичайно впевненi в своїх силах, радiснi i завзятi.

-- Ми перетворимо Україну на рай земний, - звучало скрiзь.

I молоде подружжя зрозумiло, що Український портал вiдкрився i почав дiяти.

24 липня 2013 р.

Оставить комментарий © Copyright Масляк Петро (petro_maslyak@ukr.net) Размещен: 29/08/2013, изменен: 29/08/2013. 179k. Статистика. Статья: Фантастика		Ваша оценка:

Масляк Петро : другие произведения.

Український портал