Научная философия (укр.)
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
|
Аннотация:
первый в мире учебник с научной философии (украинский язык).
|
НАУКОВА ФIЛОСОФIЯ З КУРСОМ КОСМIЧНОЇ ФIЛОСОФIЇ.
SCIENTIFIC PHILOSOPHY WITH COURSE SPACE PHILOSOPHY.
Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).
ФУНДАМЕНТАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ НОВОЇ НАУКИ, ВИКЛАДЕНI НА СТОРIНКАХ ПЕРШОГО В СВIТI НАВЧАЛЬНОГО ПОСIБНИКА З НАУКОВОЇ ФIЛОСОФIЇ.
Видавничi права: No видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО".
13983911.
Мiжнародний науковий i мистецький Центр iнтелектуального
розвитку при Центрах ООН. UN 2159024737.
Авторськi права: No д-р Михайловський Микола Михайлович.
ISBN 966-624-047-5 2159024737.
"МАРКО". м.КИЇВ - 2002.
Друге видання (перше опублiковане 10.12.2000 р.), доповнене (новi роздiли 13 - 16) внаслiдок написання автором праць " Плагiат з чужо§ iстини" (2001 р.), "Критика фiлософi§" (2002 р.) та "Курс космiчно§ фiлософi§" (2002 р.).
Увага!
Специфiка запропонованих книг д-ра Миколи Марка (Михайловського) в тiм, що вiн, вiдповiдно до особистого заповiту вiд 22.06.2001 року, заборонив друкувати всi сво§ працi (а також §хнi переклади) пiсля своє§ фiзично§ смертi. Заборона поширюється i на все iнше пов"язане з iменем та авторством. Заборона не пiдлягає якому б то не було скасуванню.
Iндивiдуальнi авторськi права поширюються на всю запропоновану наукову фiлософiю та на оприлюднену тут i в пiдручнику "Курс космiчно§ фiлософi§" (2002рiк) iнтерпретацiю космiчно§ фiлософi§.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Авторськi права застережено мiжнародним законодавством та чинним законодавством Укра§ни ("Закон про авторське право та сумiжнi права"), а тому кожне видання, переклад або фрагментарне посилання (цитування), здiйснене без письмово§ згоди автора - д-ра Михайловського М.М., тягне за собою вiдповiдальнiсть. Окрiм того, друкарськi та комп'ютернi вiдтворення i переклади, на якi не дано письмово§ згоди автора, є недостовiрними, тобто видуманими, безпiдставними ... тощо, а тi особи, якi ними користуються - порушниками чинного законодавства.
Автор ще ранiше задекларував права на наукову фiлософiю як науку i на саму назву "наукова фiлософiя".
Автор також диспонує правами на iнтелектуалiзм як основну iдеологiю класу iнтелiгенцi§ i на науковий пiдхiд у висвiтленi класових проблем iнтелектуально§ елiти.
Письмове використання без посилання на автора назв, законiв i формул, логiчно доведених у данiй працi, також не допускається i тягне за собою вiдповiдальнiсть перед Законом.
Змiст:
1.Аргументацiя.
2.Суб"єктивнi похiднi поняття "iстина".
3.Теорiя субстанцi§ (сутностi):
а) проблема субстанцi§ в фiлософi§;
б) iнтерпретацiя субстанцi§ теологами;
в) мiсце субстанцi§ в формулi iстини.
4.Теорiя iстини.
5.Парадигми осягнення Абсолютного Розуму.
6.Матерiальна конгломерацiя Всесвiту.
7.Закон гармонi§.
8.Аспект "iнобуття" в буттi.
9.Фактор руйнацi§.
10. Дефiнiцiя колишнього по вiдношенню до прийдешнього.
11.Замкнутий цикл мислення конкретно§ свiдомостi.
12.Iсторичний прогрес.
13.Космiчна iдея космiчно§ фiлософi§.
14.Наукова база науково§ фiлософi§.
15.Критика класично§ фiлософi§ i самокритика науково§ фiлософi§.
16.Релiгiйний змiст iстотного.
17.Суспiльна концепцiя науково§ фiлософi§.
18.Науковi гiпотези фiлософi§.
"ЗАРАДИ IСТИНИ ТРЕБА МУЖНЬО ПЕРЕСТУПИТИ МЕЖУ, ЯКУ МИ САМI СОБI СТВОРИЛИ, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ ВIД ПРОБЛЕМ, I ВСТУПИТИ В НОВУ ДЛЯ НАС ДIЙСНIСТЬ".
(М. ХАЙДЕГГЕР).
1.АРГУМЕНТАЦIЯ.
Фiлософiя - це мислення, i ось сьогоднi людина домислилась до того, що пора вже данiй премудростi стати наукою. Чим вона гiрша вiд iнших?
Мислення заради мислення, як такого, є процес в одному керунку - для часткового самоствердження i розвитку мислення (але не бiльше). Конкретизоване мислення має вирiшувати якусь певну задачу i породжується конкретним iнтелектом задля цiє§ задачi. Конкретика пiслi конкретики iнколи втрачає сенс - конкретне "вирiшення-невирiшення" не завжди конкретизується в нове (буває, що нагальнiсть цього не вимагає). Наявне мислення без мети (без "конкретики") застопорюється i безрезультатно функцiонує на мiсцi - фiлософствує, насолоджується "собою-в-собi" та "собою-для-себе".
Iнша справа мислення заради iстини i мислення з позицi§ iстини.
Наукова фiлософiя дає такий шанс.
Людське буття ставить задачi й очiкує на вiдповiдi.
Iстина класично§ фiлософi§, з конкретно§, об"єктивно§, вiдносно§ ... та iн., постала для науково§ фiлософi§ в усiй сво§й величi, повною силою об"єктивно узагальнилась та беззаперечно абсолютизувалась. Метафiзика? Догматизм? Нi! Адже навiть дискусi§ можливi, проте бiльшою мiрою не посередництвом чисто суб"єктивного дискурсу, а в рамках узгоджено§ логiки науково§ фiлософi§.
Наука регламентована по факту. Вона є системою понять про явища i закони дiйсностi. Це особлива сфера цiлеспрямовано§ людсько§ дiяльностi.
Як фiлософiя дана наука слугує для передбачення i перетворення дiйсностi в iнтересах суспiльства, але як наука, фiлософiя має не лише пiзнавати закони дiйсностi в iнтересах практики (вiдображати дiйснiсть в суспiльнiй свiдомостi), але й бiльше - по-науковому виважено, уяснивши iстину, скеровувати людство в гармонiю Всесвiту.
Дана фiлософiя є наукою наук, адже, окрiм того, що вона дає можливiсть уяснити Iстину, вона ще й надiлена першою якiстю всесвiтньо§ свiдомостi - всеохватним творчим (i логiчним) пiзнанням.
Знаючи, що наукове пiзнання свiту суттєво вiдрiзняється вiд iнших форм вiдображення дiйсностi, наукова фiлософiя, базуючись на дiалектицi, також використовує особливi методи - спостереження, iндукцiю та дедукцiю, аналогiю, формалiзацiю, математизацiю ... тощо. Над усiм цим постає логiчне мислення i окрему нiшу займає творча iнту§цiя. Часто використовуються частковi методи, пов"язанi з конкретними узагальненнями науково§ фiлософi§ - теорi§ субстанцi§, теорi§ iстини, закону гармонi§ ... i т.д., i що не менш важливо, а швидше навпаки - теологiчного пiдходу в осягненнi Абсолютного Розуму.
Сучасна наукова фiлософiя виступає важливим компонентом науково-технологiчного прогресу, деякою мiрою його рушiйною силою, адже саме для цiє§ науки характернi випереджаючi темпи розвитку порiвняно з розвитком технiки i виробництва. У зв"язку з цим важливого значення набувають проблеми §§ органiзацi§ й управлiння розвитком. Поза суспiльством наукова фiлософiя не може iснувати. Пов'язуючи дiйснiсть з аспектом гармонi§, виводячи абсолют Iстини саме з "абсолюту гармонi§" та з само§ себе, ставлячи Iстину над суєтою, не слiд забувати найголовнiше - достовiрнiсть науки постає з §§ наближення до iстини. Взаємодiя "суб"єкт-об"єкт" для науково§ фiлософi§ апостерiорно якоюсь мiрою в полемiцi, а якоюсь - в уясненi. Це вимога не об"єкту пiзнання, це стабiльна позицiя абсолютного, вiчного, всюдисущого i всеохватного. По-iншому не можливо. Iнше iснує для фiлософi§ як простого розумовиведення мислення, iнше породжене людською суєтою, iнше ставить сво§ хапливi вимоги й вимагає тако§ ж вiдповiдi, натомiсть уяснена в абсолютi Iстина змiцнює позицiю людського iнтелекту.
Вiковiчна взаємодiя науки й релiгi§ визначається науковою фiлософiєю за факт. Трансцендентне розширює можливостi суб'єкта. Цiле уяснюється цiлком та аргументовано i iстина ставить саме такi вимоги. В пiзнаннi по деталях, конкретно й частково, губиться суть одкровення, бiльше того, адже змiзернюється значущiсть великого й досконалого.
Завдяки своєму буттi Всесвiт i Бог пiзнаваємi. Iстину не можливо пiзнати повнiстю, вона не об'єкт (як, наприклад, Всесвiт у сво§й абсолютнiй цiлiсностi), вона - поєднання, вона - iстина де-факто, й умови поставила вона. Через певну спорiдненiсть з об"єктом пiзнання, посередництвом достовiрного, вiрогiдного та ймовiрного, Iстина дозволяє наблизитись до себе, але межа мiж "суб"єкт-об"єкт" не зiтреться нiколи. Шлях пiзнання нескiнченний i зовсiм не парадокс, а дiйснiсть, що самозаспокоєна суспiльна свiдомiсть починає старiти належно не задiюючи суттєвого з цiє§ аксiоми.
Наукова фiлософiя постала на здобутках усiх без винятку суспiльних наук. Вона поєднала досягнення людсько§ думки. Iсторiя становлення науково§ фiлософi§ є ходом боротьби iдей за утвердження найголовнiшого - остаточно§ перемоги розуму над спричиненою вадами людського спiвiснування побiчною недосконалiстю.
Мораль визначається генетично закрiпленим категоричним iмперативом. Без не§ неможливе вкорiнення вiри, без яко§, в свою чергу, не постало б повноцiнне людське суспiльство.
Коли призначення класично§ фiлософi§ - "бути в "опозицi§" до емпiрично§ соцiально§ дiйсностi, бачити недосконалiсть свiту повсякденно§ реальностi, суспiльних вiдносин, руйнувати усталенi стереотипи, шукати шляхи гармонiзацi§ людини i навколишнього свiту" ( Надольний I.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко I.В., Розумний В.П. та iн., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар"), то суттєвiша позицiя науково§ фiлософi§, яка базується виключно не на цьому, нi в кого не викликала i, мабуть, не викличе заперечень. Iнша справа альтернативнi точки зору - в рамках науки вони допустимi. Вони просто необхiднi. В своєму поступi наукова фiлософiя вiд цього тiльки виграє. Наприклад, роль провiденцiалiзму може суб'єктивно збiльшуватись або зменшуватись, але наукова фiлософiя зробила б помилку, якби допустила його повне нiвелювання та забуття. Це ж стосовно чистого матерiалiзму. Такий пiдхiд має бути i в майбутньому до всього нового, необхiдного та породженого бурхливим людським спiвiснуванням. Наукова фiлософiя - це немов iнтелектуальна губка, яка вбирає в себе все породжене розумом, фiльтрує, розставляє на вiдповiднi нiшi та визначає внесок того чи iншого у наближенi до iстини. Догматики помиляться - ця фiлософiя не є тiєю iнстанцiєю, до яко§ слiд звертатися за ярликом на достовiрнiсть (iнтелектуальну iндульгенцiю вона також не має права давати), проте безпiдставнiсть в мисленнi вiд наукового пiдходу вона здатна вiдрiзнити. Нове вiд старого тим бiльше (про необхiдне й мови немає).
Толерантнiсть не виключає правду. Ця ж таки терпимiсть не пiдмiнює мужнiсть. Окультизм, демагогiя, брехня, антинаука та антирелiгiя повиннi викриватись. Як, ким i коли - це вимоги часу.
Наука для науки не iснує. Жодна з наук не постає лише для примiтивного "обслуговування" iстини. Наука є для задоволення свiдомостi i коли iстина в тому, що iстина є, то суть будь-яко§ науки в свiдомому розумiннi об"єктивного.
Фiлософi§, як сферi духовно§ свободи, притаманне розма§ття пiдходiв, методологiй, теоретичних побудов, але плюралiзм не може знищити основу науково§ фiлософi§ - Абсолютну Iстину.
"... всяка система фiлософi§ є фiлософiєю своє§ епохи, вона може задовольнити тi iнтереси, якi вiдповiдають цiй епосi" ( Г.Гегель), тому в данiй працi чиста фiлософiя є iндивiдуальною надбудовою до бази у виглядi науки - науково§ фiлософi§. Що означає - за незмiнностi основи може бути дещо вiдмiнне наповнення. Наразi отримали авторську iнтерпретацiю фiлософських iнтелектуалiзмiв та концепцiй.
За суб'єктивiзму "хибне" й "iстинне" виключається, адже iснує й iнше - ймовiрне, вiрогiдне, достовiрне ..., навiть допустиме. Окрiм того - парадигми, маргiнес, ремарки, альтернативне "вiд i до" ... (все тяжко пригадати). Раз мислення, то в повному обсязi, i той (та), хто стверджує: "Не вiрно!", смiється з себе, адже абсурд також аргументується свiдомiстю.
Наукова фiлософiя не може базуватись на якiйсь конкретнiй iдеологi§. Вона не служить для задоволення амбiцiй того чи iншого класу i не придатна для використання однiєю нацiєю.
Принцип демократичного централiзму є саме тим принципом, який поклався в основу побудови дано§ науки.
Справжня систематизована наука повинна мати сво§ витоки, iсторiю, сво§х вчених i виняткiв з цього правила немає. Частково предтечею для виокремлення науково§ фiлософi§ стали працi "Теорiя iстини" та "Головоломка мислення", а частково працi та висловлювання провiдних фiлософiв свiту. Аргументацiя досить поважна i перед тим як сказати: "Нi!" слiд не тiльки добре подумати, а й справедливо оцiнити свiй авторитет та особистий внесок.
Наукова фiлософiя - це осягнене людським iнтелектом iстинне Всезагальне Буття всього сущого.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"А йдемо куди - знаємо: по землi на гори i в луку моря ... Правда така, що ми Дожбожi внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, i тому творимо i говоримо з богами воєдино...
Маємо iстинну вiру, що не потребує людсько§ жертви" ("Велесова книга", 4 - 9 ст.,К.,- 1994, стор. 26, 14, 39).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
МММ Мораль Знаючи
2. СУБ"ЄКТИВНI ПОХIДНI ПОНЯТТЯ IСТИНИ.
Для класично§ фiлософi§ критерiєм iстини є мiрило достовiрностi людських знань, §хньо§ вiдповiдностi об'єктивнiй дiйсностi. Тому в наукову фiлософiю введенi оперативнi поняття "ймовiрнiсть, вiрогiднiсть, достовiрнiсть". Першi два вiдносяться до припущень i не вимагають всебiчного наукового обґрунтування, тодi як достовiрнiсть має обов'язково виходити з глибокого логiчного мислення та пройти апробацiю вiдповiдними науковими методами й ствердитись у часi.
Пiсля того, як людина набула вiдповiдних знань у певнiй науцi, вона може творчо розробляти дану тематику й володiє правом висунути припущення. Ймовiрнiсть переходить у вiрогiднiсть пiсля повного опрацювання (альтернативнi варiанти, алогiзми, патологiя, ненормативнiсть, дисфункцiя, випадковiсть ... i т.д.).
Альтернатива постає з антитези або з рецензiй фахiвцiв. Завжди викликає сумнiв компетентнiсть за упередженого чи догiдливо-схвального пiдходу. Вiрогiднiсть набуває характерних рис при синтезi посталого з ймовiрного припущення.
Вiрогiдним є навiть те, яке не пiддається експериментуванню i не має пiдтвердження на практицi. Iнша справа достовiрне. Для науково§ фiлософi§ таким є, наприклад, суспiльний лад соцiалiзму. Вiн вiдбувся, не витримав життєвого вiдбору, i те, що ми називаємо соцiалiзмом (за фактично§ диктатури "псевдопролетарiв" (бюрократично§ номенклатури), достатньо§ соцiально§ захищеностi громадян держави, специфiчних законiв, командного врегулювання економiки, вiдсутностi свободи слова, творчо§ безiнiцiативностi в суспiльних науках ... тощо) повинне називатись достовiрним. Тобто - соцiалiзм у теорi§ Маркса-Енгельса є припущенням, а пережитий нами на практицi став достовiрнiстю, що означає - назване теоретиками не спiвпало з практикою (однак воно категорично не є хибним) i тому теоретичний соцiалiзм залишився вiрогiднiстю, а практичний - достовiрнiстю.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Що ясне i виразне, те iстинне. (Р.Декарт).
Практичний розум бiльш успiшно вирiшує проблеми, нiж теоретичний.
(Й.Г.Фiхте).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Iстина тут вiдсутня, так як справа лише в назвi, в суб"єктивному
трактуваннi, а iстина є iншою i вона володiє сво§м критерiєм. Чи може в даному випадку вiрогiдне стати достовiрним? Може! Але, якщо не за умови змiни назви та викриття привласненого, то вже точно пройшовши випробування часом i ствердження на практицi. Це, звичайно, словоблудство, а суть все-таки в тому, що назвi має вiдповiдати практичне досягнення i коли практик В.Ульянов-Ленiн, розвиваючи по-своєму марксизм, створив свiй соцiалiзм, Й.Сталiн його "доопрацював", а Л.Брежнєв "збагатив", то чому нащадки постсоцiалiстичного ладу мають називати такий соцiалiзм саме соцiалiзмом, а не чимось iншим? Iснує авторське право i воно наполягає, що соцiалiзм у розумiннi Маркса-Енгельса має бути "таким-то й таким", а все спорiднено-вiдмiнне є збоченням, дрiбнономенклатурним пристосуванням, отже, соцiалiзм "вiд решти" не є ним у трактуваннi засновникiв теорi§ (аналогiя - дана наукова фiлософiя може саме такою для когось нею не бути), проте втрутилось iнше i завдяки практицi одне стало достовiрним, друге - вiрогiдним. Час може зробити друге також достовiрним, але сьогоднi наукова фiлософiя аналiзує вiрогiдний соцiалiзм Маркса-Енгельса та достовiрний Ленiна-Сталiна-Брежнєва. Перебудова М.Горбачова, як i "культурна революцiя" прихильникiв Мао Цзедуна, суспiльний "кубiзм" Фiделя Кастро та привнесене в Пiвнiчнiй Коре§, також є достовiрним суспiльним експериментаторством.
Слiд зауважити, що практика не є єдиносправедливим критерiєм у суб"єктивному формуваннi достовiрного i там, де цього не потрiбно, достовiрне стверджується у свiдомостi хоча й своєрiдно, але керуючись характерними принципами.
Достовiрнiсть є конкретною.
Проблема достовiрного - це проблема вiдповiдностi змiсту людських знань змiстовi об"єкта пiзнання. Якщо змiст об"єкта пiзнання адекватно вiдображається суб"єктом пiзнання, то ми маємо ситуацiю пiзнання достовiрного. Якщо такого вiдображення немає, то ми маємо ситуацiю омани. У фiлософi§ такий пiдхiд характерний для класично§ концепцi§ iстини, основнi положення яко§ були сформованi ще Платоном та Арiстотелем. Важливим поняттям цiє§ концепцi§ є поняття дiйсностi або реальностi.
В сучаснiй теорi§ пiзнання є ще когерентна (можливiсть адекватного вiдображення в знаннях зовнiшнього свiту) та практична (iстина - це тiльки те, що корисно для дiй людей) концепцi§.
Для науково§ фiлософi§ сучасна матерiалiстична теорiя пiзнання конкретизує традицiйну концепцiю iстини через дiалектичний взаємозв"язок понять: "абсолютна достовiрнiсть", "об"єктивна достовiрнiсть", "конкретна достовiрнiсть", "вiрогiднiсть", "ймовiрнiсть", "заблудження".
Об"єктивна достовiрнiсть визначається як такий змiст людських знань про дiйснiсть, який не залежить анi вiд суб"єкта, нi вiд людини, нi вiд людства.
Достовiрнiсть - це теоретична форма розв"язання суперечностi мiж суб"єктом та об"єктом у процесi пiзнання. Будучи результатом суб"єктивно§ дiяльностi людини, достовiрнiсть у той же час у своєму змiстi вiдтворює дiйснiсть i тим самим не залежить вiд суб"єкта.
Вiдносна достовiрнiсть у фiлософi§ - це таке знання, яке в принципi правильно, але не повно вiдображає дiйснiсть, не дає §й всебiчно вичерпного образу, а тому для науково§ фiлософi§ доцiльнiше застосовувати термiн "вiрогiднiсть". Вiрогiднiсть включає такi моменти, якi в процесi подальшого розвитку пiзнання i практики будуть змiнюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замiнюючись новими. У тiй мiрi, в якiй картина свiту визначається не волею i бажанням суб"єкта, а реальним становищем речей, вона переходить в об"єктивну достовiрнiсть.
В контекстi науково§ фiлософi§, для дiалектико-матерiалiстично§ гносеологi§ не iснує неперехiдно§ межi мiж вiрогiднiстю та абсолютною достовiрнiстю.
Абсолютна достовiрнiсть - це такий змiст людських знань, який тотожний своєму предмету i який не буде спростований подальшим розвитком пiзнання та практики.
Об"єктивна достовiрнiсть неминуче не лише абсолютна, але одночасно i вiдносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по вiдношенню до них. Самi ж цi межi визначаються рiвнем iсторичного розвитку пiзнавально§ та практично§ дiяльностi суб"єкта.
Для класично§ фiлософi§ абсолютне та вiдносне - це два необхiдних моменти об"єктивно§ достовiрностi i абсолютна достовiрнiсть дається людинi лише через вiдноснi достовiрностi, якi перебувають у безкiнечному процесi постiйного розвитку, натомiсть наукова фiлософiя має сенс наполягати, що так званi "вiдноснi достовiрностi" формуються з вiрогiдностей та ймовiрностей, тобто, перш за все, з припущень.
На кожному етапi пiзнання ми маємо справу спочатку з вiрогiдним, обмеженим знанням. Але сама здатнiсть людини долати цю обмеженiсть, одержувати досконалiшi знання, свiдчить про принципову можливiсть, рухаючись до об"єктивно§ достовiрностi, досягати одночасно i абсолютно§ достовiрностi, а вiдтак - свiдомо наближатись до уяснено§ iстини.
Людське пiзнання нiколи не зможе дати вичерпно-адекватну характеристику сутностi безкiнечного за своєю природою матерiального i духовного свiту, тому наукова фiлософiя, щоб стовiдсотково презентувати закони науки, активно використовує суб"єктивнi похiднi iстини.
Кожна об"єктивна достовiрнiсть є абсолютною лише в певних межах, по вiдношенню до конкретних умов, перехiд яких часто перетворює достовiрнiсть в §§ протилежнiсть - у оману (заблудження). Об"єктивна достовiрнiсть, таким чином, є дiалектичною єднiстю абсолютного i вiдносно вiрогiдного, а абсолютизацiя одного з цих моментiв перетворює достовiрнiсть в заблудження. Тому необхiдною, суттєвою ознакою об"єктивно§ достовiрностi є §§ конкретнiсть.
Одним iз основних принципiв гносеологi§ є принцип конкретностi достовiрного, який передбачає максимально повне i точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об"єктивною достовiрнiстю. Вимога конкретностi достовiрного означає, що об"єкт слiд розглядати в тих умовах мiсця i часу, в тих зв"язках i вiдношеннях, у яких вiн виник, iснує та розвивається. Незнання цих меж або iгнорування §х перетворює нашi знання з достовiрного в заблудження, яке, слiд пiдкреслити, є таким лише в певних межах.
Заблудження - це такий змiст людського знання, в якому дiйснiсть вiдтворюється неадекватно i який зумовлений iсторичним рiвнем розвитку суб"єкта та його мiсцем у суспiльствi. Заблудження - це ненавмисне спотворення дiйсностi в уявленнях суб"єкта. Воно має певнi закономiрнi пiдстави для свого iснування, будучи необхiдним моментом i результатом пiзнання та практики.
У реальному процесi пiзнання заблудження, як i достовiрнiсть, є його закономiрним результатом. Пiзнання здiйснюється через єднiсть та боротьбу полярних протилежностей - достовiрнiсть та заблудження. Звiдси стає зрозумiлим чому наукова фiлософiя рiзко вiдмежувала уяснену iстину вiд ходу пiзнання. Абсолютну Iстину не можливо пiзнавати (вивчати, порiвнювати ... абощо), в Абсолютнiй Iстинi не можливо блудити, §§, як таку, можна лише уяснити в цiлостi. Це положення категорично суперечить положенню матерiалiстично§ гносеологi§ про практику як критерiй iстини, навiть в тiй його частинi, де в сво§й критерiальнiй функцi§ вона є дiалектичною єднiстю абсолютного та вiдносного. Заразом з тим дане положення наближає наукову фiлософiю до теологi§, тому що на думку релiгiйних фiлософiв вiдмiннiсть фiлософi§ вiд теологi§ полягає в тому, що фiлософiя не в змозi осягнути iстини одкровення, недосяжнi для людського розуму.
Наукова фiлософiя взяла за основу єдину iстину i критерiєм §§ пiзнання є сама iстина. I якщо: "Iстина - це Всесвiт, - це Бог", то лише Всесвiт i Бог у своєму буттi є пiзнаваємi, проте пiзнаваємi не через "iстина - заблудження", а суто посередництвом "достовiрнiсть (вiрогiднiсть - ймовiрнiсть) - заблудження".
Коли достовiрнiсть є абсолютною, об"єктивною, вiдносною i конкретною, то вiрогiднiсть не може бути абсолютною та об"єктивною, так точнiсiнько як ймовiрнiсть, яка є завжди конкретною та вiдносною (тому вони i належать до припущень).
Суб"єктивне мислення об"єкту Всесвiту (людини) не може пiзнавати iстину з критерiя само§ iстини. В своєму "iнобуттi" воно не володiє повною об"єктивнiстю. Навiть як достовiрне воно не втискується в поняття сталого, всюдисущого, всесвiтнього. Гiпотетично узагальнене до величi свiдомостi з формули iстини (компонент субстанцi§) воно немає тако§ можливостi. Являти собою iстину в останнiй iнстанцi§ жодна людина немає права. Це прерогатива Бога (як Абсолютного Розуму, як Абсолютно§ Iстини) та Всесвiту (як Абсолютно§ Iстини).
Поставити себе на мiсце Бога (або на мiсце абсолютизованого в гармонi§ Всесвiту) людина навiть пiд час найсмiливiших фантазiй не здатна (хiба що психiчнохвора), але оцiнювати суть за критерiями "iстинне - хибне" для не§ пiдвладно. Доказом цього (i не лише) є наукова фiлософiя.
Те, що для людини в дану миттєвiсть є достовiрним, може в дiйсностi таким не бути, а тому категорично наполягати на iстинностi того чи iншого (в суб"єктивному пiдходi), було б для науково§ фiлософi§ не те що помилковим, а просто згубним i привело б науку до фiлософствуючо§ мiстики.
Абсолютна Iстина немов надала людинi для користування суб"єктивнi похiднi - достовiрнiсть, вiрогiднiсть, ймовiрнiсть; а право на iстиннiсть залишила за собою навiчно.
Якими б факторами та засобами iнтелектуально§ пiзнавально§ дiяльностi не володiла людина, вона нiколи не явить повну iстину з притаманними §й характеристиками.
3. ТЕОРIЯ СУБСТАНЦIЇ (СУТНОСТI).
а) проблема субстанцi§ в фiлософi§.
Буття пiддається до осмислення в загальнофiлософських (метафiзичних) засадах i доказом цього є поняття субстанцi§ як сутностi буття.
"Субстанцiя - це iстинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманiтнiсть свiту." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар", стор.75). "Субстанцiя (лат. substantia - сутнiсть) - фiлософська категорiя, для позначення кiнцево§ основи всiє§ рiзноманiтностi явищ природи та iсторi§ ... В iсторi§ фiлософi§ категорiя субстанцi§ посiла одне з центральних мiсць, набуваючи iдеалiстичного або метафiзичного тлумачення." ("Фiлософський словник", К.,- 1986, стор. 672).
З певною часткою ймовiрного можна вважати, що перехiд вiд мiфологiчного мислення до фiлософського здiйснили Анахарсiс (638-559 р.р. до н.е.) та Фалес (624-547 р.р. до н.е.). За першооснову всього живого вони ставили воду. Без води органiзми висихають i гинуть i тiльки вода має всi умови для розвитку природнiх складникiв, а тому цi основоположники фiлософi§ вiдводять хiмiчнiй сполуцi водню й кисню главенствуючу роль. Все походить iз води, наголошує Фалес, все i складається з не§. Анаксiмандр (610-546 р.р. до н.е.) з ними не погоджується i вводить поняття апейрона - невидимого, невизначеного, але реально iснуючого явища. Вiд нього, мовляв, походять всi форми матерi§. Природа, пише вiн ("Про природу"), виникає в процесi безконечного руху, зiткнення суперечностей. Анаксiмен (585-525 р.р. до н.е.) трактує фiлософськi узагальнення свого вчителя Анаксiмандра дещо по-своєму i вбачає першоречовину всього сущого в чомусь вагомому, вiдчутному, конкретному. Таким виявилось повiтря, яке, то згущаючись, то розрiджуючись, породжує змiни у всьому.
Пiзнiшi мислителi (Ксенофан, Перменiд, Зенон) або розглядають єднiсть буття як щось таке, що не може бути змiнним нi в реальному чуттєвому свiтi, нi в мисленнi, або, проголосивши першоречовину основою всього сущого (представники iонiйського осередку фiлософi§), зводять єднiсть буття до води, апейрону, повiтря, вогню i наполягають на русi як атрибутi буття. Незначно пiзнiше Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.) прийшов до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (воду, вогонь i т.д.), то дiйсно буття є чимось одним сталим з певними модифiкацiями i вiдiйшовши вiд абсолютизацi§ монiчного тлумачення свiту через призму однiє§ першоречовини, пропонує виходити з сукупностi чотирьох елементiв: води, повiтря, вогню i землi. Емпедокл вважає, що органiчний свiт, вiд самозародження найпростiших форм i до людини, пройшов шлях еволюцi§ i що пiсля цього процесу збереглися найбiльш витривалi види. Доказом цього, на думку мислителя, є доцiльнiсть будови §хнього тiла.
Фiлософи Левкiпп, Демокрiт, Епiкур по праву вважаються зачинателями атомiстичного вчення i §хнiй внесок у зародження матерiалiзму беззаперечний. Основними положеннями §хнього вчення є слiдуюче:
--
вся природа складається з атомiв;
--
атоми мають кiлькiснi властивостi за вiдсутностi якiсних;
--
атоми вiдрiзняються один вiд одного формою, порядком, розташуванням;
--
рух є необхiдною властивiстю атомiв;
--
i атоми, i порожнеча в якiй вони рухаються, є матерiальною.
Епiкур проголошував людину вiльною i вiдводив мiсце богам в належних §м позасвiтах, з яких неможливо втручатись в життя людей.
Протагора (481-411 р.р. до н.е.) та його учнiв Ксенядеса й Евтидема ще за iхнього життя вiдносили до софiстiв, а §хнi погляди називали софiстикою, що ототожнювалось з свiдомим перекрученням iстини.
Софiсти справдi ставлять проблему iстини на чiльне мiсце, намагаються §§ вiднайти, i iстиними знаннями для них є постале шляхом вiдчуттiв та отримане шляхом узгодження. Вони наполягають на твердженнi, що немає однiє§ загально§ iстини (кожен має щось своє) i що iстина однiє§ людини суттєвiша iстини iншо§ людини, але при умовi §§ вагомiших результатiв у пiзнавальному процесi та практичнiй дiяльностi.
Проти тако§ явно релятивiстсько§ позицi§ в царинi пiзнавальних можливостей людини i навiть фактичного заперечення софiстами цих можливостей, виступав один iз найвидатнiших мислителiв Стародавньо§ Грецi§ Сократ (469-399 р.р. до н.е.), який був переконаний, що кожна людина може мати свою думку, але це не означає вiдсутнiсть загально§ iстини, яка виражає змiст думок широкого загалу. Сократизм у тi часи розглядався як крайнiй моралiзм, поєднаний з крайнiм iнтелектуалiзмом, тодi як вчення послiдовникiв Сократа Платона (427-347 р.р. до н.е.) та Арiстотеля (384-322 р.р. до н.е.) вишуканiше задовiльняли вимоги мешканцiв Стародавньо§ Грецi§ i вражали §х своєю пiзнавальною всеохопленiстю. В дiалозi "Держава" Платон доводить, що наше життя - це вiдображення iде§ i виходячи з цього iснує два буття: буття, пiзнаване вiдчуттями, i буття, пiзнаване через поняття, - змiнне i незмiнне, реальне i iдеальне, речi i iде§; iснуюче iдеальне буття є первинним по вiдношенню до матерiального буття, а iснуюча душа незалежна вiд тiла (тiло вiд душi залежить повнiстю). Арiстотель першим визначив суспiльну сутнiсть людини, зазначивши, що §§ творить не природа, а суспiльство, хоч останнє - це i є люди.
Уже за нашо§ ери християнства Аврелiй Августин, прозваний Блаженним (354-450 р.р. н.е.), в руслi неоплатонiзму наполягає на необхiдностi самозаглиблення i як аргумент висуває доказ, що воно приводить до тiє§ iстини, яка є в душi, а вже душа безпосередньо приводить людину до Бога. Абсолютно досконалим, на його думку, є Бог i вiн не тiльки створив свiт, але творить його безперервно (згiдно з пiзнiшим християнським вченням Бог є буття абсолютне i аж нiяк не вiдносне).
Якщо спочатку субстанцiю розумiли як речовину, з яко§ складаються всi предмети, то пiзнiше - як особливе найменування Бога, що призводило до дуалiзму душi й тiла.
Яскравий представник фiлософi§ рацiоналiзму Нового часу Р. Декарт (1596-1650), виходячи з традицiйного розумiння субстанцi§, визначає §§ як "рiч, яка iснує так, що не потребує для свого iснування нiчого, крiм само§ себе" i переконує у наявностi двох незалежних субстанцiй - духовно§ i тiлесно§. Тим самим вiн роз"єднує єдину субстанцiю на складники: природу (матерiю), способом буття яко§ є механiчний рух, а атрибутом - протяжнiсть та мислення, i особливу (духовну) - мислення (в цьому суть дуалiзму Р. Декарта). Матерiя мислити не може, проте мислення iснує без сумнiву i з самоочевиднiстю, отже,- вважає Р.Декарт - є необхiднi пiдстави для iснування вiдповiдно§ субстанцi§. Тварину вiн рiзко вiдмежовує вiд людини i надає §й лише одну субстанцiю - тiлесну. Це пояснювалось Волею Божою, але як в однiй людинi можуть iснувати двi незалежнi субстанцi§ Р.Декарт не обгрунтовує. Вiн сумнiвається в iстинностi буття зовнiшнього свiту i не має нiякого сумнiву в тому, що мислить про нього. Цим самим доводить нiби основу знання слiд шукати не в зовнiшньому свiтi, а в людинi, не в об"єктi, а в суб"єктi, не в матерi§, а в свiдомостi.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"В пiдходi до проблеми субстанцi§ фiлософiя Декарта має дуалiстичний характер, складається з матерiалiстично§ фiзики як вчення про матерiальну протяжну субстанцiю та iдеалiстично§ психологi§ як вчення про духовну мислячу субстанцiю. Зв"язуючою ланкою мiж цими двома незалежними самостiйними субстанцiями є Бог, який вносить у природу рух i забезпечує iнварiантнiсть усiх §§ законiв" (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Виходячи з тогочасно§ схильностi вчених до математики i механiки,
Р.Декарт був переконаний, що в основi пiзнання має бути математика (саме вона розкриває кiлькiсну характеристику речей i явищ, тому стає зрозумiлим рух, а також простiр, форма i т.д.), а довколишня природа є гармонiйним механiзмом, вся якiсна багатоманiтнiсть якого зводиться до кiлькiсно визначених механiчних вiдношень; звiдси всi закономiрностi - до законiв механiки.
Погляди Р. Декарта вiдносяться до рацiоналiзму тому, що вiн розум (лат. - ratio) ставить на перше мiсце i вважає його основою пiзнання й дiяльностi людини. Виключно завдяки розумовi людина здатна з"ясовувати сутнiсть речей i феноменiв оточуючого свiту, тiльки через нього вона може аналiзувати й робити узагальнення. Натомiсть вiдчуття мають значення в безпосередньому, буденному життi людини i мало придатнi в теоретичному пiзнаннi. Їх роль обмежується функцiєю сигналiзатора, придатного або шкiдливого для життя. В розумi, вважає Р. Декарт, не може бути нiчого темного i неясного, воно може бути тiльки у вiдчуттях.
Як рацiоналiстичну тенденцiю, так i дослiдження субстанцi§ у фiлософi§ пiсля Р. Декарта продовжив нiдерландський мислитель Барух Спiноза (1632-1677). Завдяки розуму, пише вiн, ми осягаємо дiйснiсть, вдосконалюємо себе, визначаємо рiвень сво§х можливостей, встановлюємо межi людсько§ свободи. Iнтелектуальне знання, очищене вiд емоцiй, сто§ть незрiвнянно вище чуттєвого, яке взагалi недосконале, про що свiдчить його аморфна фiксацiя в результатах пiзнавального процесу.
Б.Спiноза подолав дуалiстичнi уявлення про протяжну й мислячу субстанцiю i оголосив протяжнiсть i мислення атрибутами єдино§ субстанцi§, яку вiн розглядає як причину само§ себе. В своєму визначенi природи як єдино§ основи або субстанцi§, вiчне буття яко§ витiкає з §§ сутностi, Б.Спiноза повнiстю вiдкидає питання про виникнення природи i тим самим питання про Бога як §§ творця. Природу вiн називає Богом, а Бога - природою. Розумiти рiч, вiдповiдно до поглядiв Б.Спiнози, - значить бачити за §§ iндивiдуальнiстю унiверсальний елемент, йти вiд модуса до субстанцi§. Розум намагається осягнути в природi внутрiшню гармонiю причин i наслiдкiв. Ця гармонiя осягаєма коли розум, не заспоко§вшись на безпосередньому спогляданнi, виходить з усiє§ сукупностi вражень. Необхiднiсть причин i наслiдкiв - ось єдиний принцип свiтового порядку. "Iстинна iдея має бути погоджена з сво§м об"єктом" (Б.Спiноза).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Субстанцiя, на думку Б.Спiнози, єдина, вона є Богом, що спiвпадає
з Природою,а атрибутами §§ є протяжнiсть та мислення. Субстанцiя - це єднiсть Бога i Природи, єднiсть природи, що творить, i природи створено§. Бог - це унiверсальна причина свiту, завдяки його нерозривнiй єдностi з Природою. Природа є причиною само§ себе (causa sui). Визначивши як основну властивiсть субстанцi§-природи самопричиннiсть (causa sui), Б.Спiноза на цiй основi виводить усi iншi §§ властивостi: вiчнiсть, безкiнечнiсть, недiлимiсть, єднiсть i т.д. Субстанцiя єдина, проте вона виявляє свою єднiсть через атрибути, тобто необхiднi прояви, яких безкiнечна кiлькiсть, але ми самоочевидно знаємо два - протяжнiсть i мислення. Крiм атрибутiв субстанцiя має також модуси, якi, на вiдмiну вiд атрибутiв, характеризуються не необхiднiстю, а тiльки можливiстю iснування ... Основними модусами субстанцi§ є рух i спокiй, якi визначають багатоманiтнiсть свiту". (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В пiдходi Б.Спiнози i субстанцiя, i §§ атрибути є природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Перша є причиною окремих речей, джерелом безкiнечно§ дi§ i творчостi, виражає єднiсть речей; друга - джерелом багатоманiтностi. Що характерно - єднiсть i багатоманiтнiсть постають постiйними характеристиками єдино§ природи - субстанцi§, тотожно§ Боговi. Людина - це частина творчо§ природи. У природi все розставлено по вiдповiдних мiсцях, все взаємозалежно та пiдпорядковано необхiдностi внаслiдок того, що єдина природа є причиною само§ себе. Б.Спiноза переконаний у повнiй вiдсутностi випадковостей, свiдомо схиляється до фаталiзму i намагається хоча б трiшки пом"якшити свiй фаталiзм об"ємним вченням про свободу.
Свобода - це пiзнана необхiднiсть. Пiзнiше це положення нiдерландського мислителя було розвинене i конкретизоване Г.Гегелем, далi - у марксизмi, i по-своєму доповнене в нашi днi екзистенцiалiзмом. Свободу Б.Спiноза розумiє як дiю лише за необхiднiстю власно§ природи, без будь-якого зовнiшнього примусу. Свобода протиставляється не необхiдностi, а примусу. Сама ж необхiднiсть може бути як примусовою, так i вiльною.
Доволi таки суттєво, що у Б.Спiнози вiдмiчається своєрiдна взаємозалежнiсть мiж природою (Богом) i людиною на пiдставi свободи. Це проявляється в тому, що природа в цiлому як субстанцiя спiврiвна Богу, як причина само§ себе (causa sui) є свободою, а людина лише в тому випадку має свободу, коли дiє за необхiднiстю своє§ власно§ природи, без примусу, коли навчається пiдкоряти сво§ пристрастi розуму, i якщо свобода збiгається з пiзнанням необхiдного в сво§й природi, то для цього необхiдно пiзнати свою природу, в наслiдку - тiльки вiльна природа (Бог) може зробити вiльною ту людину, яка усвiдомлює свою свободу i свободу природи (Бога) i це ще не все, так як по-iншому це означає, що тiльки через пiзнання само§ себе i природи людина по-справжньому стає вiльною.
Якщо за об"єкт iстинно§ iде§ вважати природу (Бога), то згiдно з вченням Б.Спiнози, iстиною є саме природа (Бог) i задача людини, посередництвом пiзнання необхiдностi, найближче наблизитись до об"єкта пiзнання. Розумiючи субстанцiю як єднiсть, Б.Спiноза фактично вийшов на абсолют гармонiйного Всесвiту i, поєднавши цей абсолют з абсолютом Бога, був близький до поняття iстини всього сущого. Далась взнаки вiдсутнiсть вчення про дiалектику, невизначеннiсть тодiшнiх матерiалiстичних уявлень, теологiчна творча малокомпетентнiсть ... тощо. При наявностi цього всього i за умови вiрного теоретичного пiдходу, ще тодi - у 17 столiттi, Б.Спiноза змiг би вивести основи теорi§ iстини i впритул пiдiйти до побудови науково§ фiлософi§. Шкода, що в питаннi дослiдження субстанцi§ послiдовники Б.Спiнози пiшли дещо iншим шляхом.
Наукова фiлософiя запiзнилась у прогресивному аспектi своє§ появи десь так рокiв на триста, адже передбачаючи закон єдностi та боротьби протилежностей, Б.Спiноза гiпотетично володiв можливiстю (поєднавши в буттi матерiю i свiдомiсть) вивести формулу iстини i плюралiстична концепцiя субстанцi§, розкрита в працях "Мiркування про метафiзику" (1686), "Новi дослiди про людське розумiння" (1710), "Монадологiя" (1714), вiдомим нiмецьким вченим-енциклопедистом Готфрiдом Лейбнiцем, нiколи б суттєво до уваги не взялась.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Лейбнiцiанство, заперечуючи картезiанське (Р. Декарта. Авт.) та спiнозистське розумiння субстанцi§, намагалося максимально поєднати поняття субстанцiональностi з свiтом одиничного i конкретного. Це поняття включає в себе нескiнченне багатство вiдношень до iнших речей, що тлумачилися в лейбнiцiанствi як iндивiдуальнi субстанцi§ i дiстали назву монад. Число монад нескiнченне, всi вони активнi. В цьому виявилась дiалектика Л., яку В.I.Ленiн характеризував як дуже глибоку, "незважаючи на iдеалiзм i попiвщину" (Повне зiбр. тв., т.29, с.66). Iдеалiстичним є положення про те, що монади, хоч i не взаємодiють фiзично, все ж утворюють єдиний свiт, розвиток i рух якого регулюються верховною монадою (богом)." ("Фiлософський словник", К., - 1986, стор. 325).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Продовжуючи рацiоналiстичну лiнiю, Г. Лейбнiц заперечує значення
чуттєвого пiзнання i дiйшов до висновку, що людина є поєднанням монад з матерiєю, де провiдна роль належить монадам-духам, аперцепцiям, рефлексi§. Поєднання монад з матерiєю не є випадковим, це результат передбачено§ Богом гармонi§. "Нищим" монадам притаманнi лише смутнi уявлення (в такому станi знаходиться неорганiчний свiт i рослинне царство); у тварин уявлення досягають ступення вiдчутiв, а в людини - ясного усвiдомлення, тобто розуму. Г. Лейбнiц, виходячи з слiв В.I.Ленiна, "через теологiю пiдходив до принципа нерозривного (i унiверсального, абсолютного) зв"язку матерi§ i руху" (Соч., т. 38, стор. 377), тобто не вiдхиляв, а навпаки, - обгрунтовував зв"язок духу, матерi§ i руху. Вiн першим у фiлософi§ спробував подолати механiцизм, застосовував принцип унiверсальностi розвитку та саморозвитку, дiяльностi й внутрiшньо§ активностi, унiверсального взаємозв"язку, поєднав живу та неживу природу, тiлесне й духовне, минуле й майбутнє. Через розрiзнення iстин факту (результат чуттєвого досвiду) та iстин розуму (справедливi до всiх без виключення монад, незалежнi вiд обставин чуттєвого життя та, маючи iнту§тивно-дедуктивний характер, розкривають необхiдне й суттєве), Г. Лейбнiц вийшов на обгрунтування наперед задано§ Богом гармонi§, яка з"явилась з поєднано§, завдяки iстинам факту та iстинам розуму (посередництвом рацiонально-iнту§тивного й емпiрiчно-чуттєвого пiзнання), органiчно§ цiлосностi. На вiдмiну вiд Р. Декарта i Б.Спiнози, якi взагалi мало уваги звертали на чуттєве пiзнання, Г. Лейбнiц прийшов до висновку, що воно малопридатне у пiзнаннi в автономному його значенi, але саме вiдчуття є стимулятором розвитку здiбностей.
Роздрiбнивши спiнозову субстанцiю на ефемерний монадизм, Г. Лейбнiц вiдiйшов вiд Iстини в §§ абсолютi й заглибився у конкретне, яке все-таки спробував об"єднати у суцiльне завдяки гармонi§, що фактично унеможливилось розумiнням матерi§ як "всерединi себе дiючо§ сили" та виключним концептуалiзмом монадологi§. Iмману§л Кант (1724-1804) пiшов ще далi сво§м вiдокремленим шляхом i почав вважати субстанцiю найважливiшою логiчною категорiєю, апрiорною формою мислення, яка здiйснює синтез явищ, даних у досвiдi.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"I. Кант визначає фiлософiю як науку про вiдношення будь-якого знання до
суттєвих цiлей людського розуму. Фiлософiя, з його точки зору, має вiдповiсти на такi запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю зробити?", "Чого я можу сподiватись?" ... Таку мiсiю може виконати лише трансцендентна фiлософiя, яка є системою усiх принципiв чистого розуму." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар", стор. 93).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Пiд час найбiльш продуктивного "критичного перiоду" своє§ творчостi
I.Кант пише фiлософськi працi, якi стали подiєю в iсторi§ людсько§ культури: "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатностi суджень" (1790). У цих працях доводиться, що в науках, якi мають достовiрнi знання (математика i природознавство), джерелом §х всезагальностi не може бути досвiд чи розум, а виключно незалежнi вiд досвiду апрiорнi чуттєвi i розсудковi форми мислення. I.Кант критично розглядає межi рацiонального пiзнання, його можливостi i заключає, що цi можливостi обмеженi. Пiдстави заключень суттєвi - iснують "речi в собi", тобто те, що нам належить пiзнати, i "речi для нас" - те, що ми вже пiзнали. Ми пiзнаємо свiт не так, як вiн є в дiйсностi, а тiльки так, як вiн нам здається. Те, що ми вважаємо законами природи, в дiйсностi лише зв"язок, привнесений розумом у свiт явищ, тобто наш розум приписує закони природi. Пiзнання "речей в собi" для нас недосяжно - ми наближаємось до сутi в той час, коли вона вiддаляється вiд нас. Скiльки б ми не пiзнавали об"єкт, в ньому завжди залишається щось непiзнаним, що не може бути визначене нi досвiдно-чуттєво, нi рацiонально. Таким чином, у I.Канта виникає два свiти: перший - свiт явищ, який iснує в нашому досвiдi, у просторi та часi; i другий - свiт речей у собi, який не дослiджений для пiзнання i перебуває поза простором i часом, за межами людсько§ свiдомостi. Цей останнiй I.Кант визначає як трансцендентний свiт, а простору i часу, зрозумiло, вiдводить мiсце в iдеальному, а не реальному. Безпосереднi враження зв"язуються мiж собою шляхом суджень, в основi яких знаходяться категорi§, поняття. Категорi§ данi людинi до всякого досвiду, тобто апрiорi. В цьому основа апрiоризма I.Канта.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Скiльки ми б не пiзнавали об"єкт, вважав I.Кант, завжди залишається щось непiзнаним, що не може бути визначене нi досвiдно-чуттєво, нi рацiонально ... Щоб отримати автентичнi знання, необхiдно синтезувати чуттєве споглядання з категорiями розсудку, тому що чуттєве споглядання, взяте окремо вiд поняття, - слiпе, а поняття без вiдчуттiв - пустi." (А.Герасимчук, З.Тимошенко, "Курс лекцiй з фiлософi§", К., - 1998, стор. 81).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Особливо§ уваги заслуговує внесок I.Канта в природознавство, адже саме вiн розробив основи природного походження сонячно§ системи з гiгантсько§ газово§ туманостi та висунув смiливу iдею розпредiлення тварин згiдно з порядком §х можливого походження, а також започаткував думку про природне походження людських рас.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Основна риса фiлософi§ I.Канта - компромiс, примирення матерiалiзма з iдеалiзмом, намагання об"єднати в однiй системi рiзнорiднi, протилежнi напрямки. Ця двоякiсть виразилась у всiй свiтобудовi Канта. Так вiн прагнув примирити науку i релiгiю i в кiнцевому результатi опустився до суб"єктивного iдеалiзму." (Спiркiн А., "Курс марксистсько§ фiлософi§", М., - 1963, стор. 46).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
I.Кант проводив аналiз метафiзики (онтологi§) в усiх §§ роздiлах i вважає, що таких роздiлiв, вiдповiдно до трьох основних iдей - душi, Всесвiту, Бога, є три: рацiональна психологiя, рацiональна космологiя, рацiональна теологiя. Душа, на його думку, є мислячою субстанцiєю, вона проста i незнищенна, не пiдлягає розкладовi, як це має мiсце в тiлесному. Пiддаючи все критицi, I.Кант засумнiвався в iснуванi Бога i зауважує, що кожен з доказiв буття Господа має сво§ вразливi мiсця, тому не можна довести, що Бог iснує, але в однаковiй мiрi не можна довести i протилежного.
В полемiцi з I.Кантом народились фiлософськi концепцi§ Й.-Г. Фiхте, Ф.В.Шеллiнга, Г.Гегеля.
Трактування основних принципiв теорi§ субстанцi§, як i логiчний аналiз таких проблем, як душа, дух, Бог, у Г. Гегеля (1771-1831) i бiльш об"єктивне, i бiльш логiчне нiж у I.Канта. Для цього iснували вiдповiднi об"єктивнi та суб"єктивнi причини, основною з яких була iсторично-наукова специфiка суспiльного прогресу.
Георг Гегель тлумачить категорiю субстанцi§ як iстотний ступiнь у розвитку iде§, як основу всякого справжнього розвитку, як начало наукового мислення, що повинне виявляти дифференцiацiю єдиного у багатоманiтне. Вiн розкриває внутрiшню суперечливiсть субстанцi§ як причину необхiдного саморуху. Якби не те, що гегелiвська субстанцiя категорично вiдрiзняється вiд спiнозино§, фактично виходить за §§ понятiйнi рамки, то б значення дiалектики Г. Гегеля i його пiдхiд до абсолютного Духу, ще бiльше б виросло. Проте вийти за межу об"єктивних причин суб"єктивного пiдходу нiкому з людей, навiть найгенiальнiшим, не дано i перманентно виходячи з цього - цiлком справедливо Г. Гегель вважає, що предмети та явища навколишнього середовища незалежнi вiд нас i що поняття є складником буття i складником мислення. Буття вiн розглядає як цiлiсне, перервно-безперервне. Тiльки в цiлiсностi буття є абсолютним i тiльки розглядаючи його в цiлiсностi можна сказати, що воно є рацiональне, логiчне. Окремi факти, процеси, явища Г. Гегель не вважає буттям. Поза системою, особливо зазначає Г. Гегель, окремий елемент втрачає ознаку рацiонального.
З даними основами науково§ фiлософi§ особливо зближує всi теорi§ Георга Гегеля той факт, що повна фiлософська система цього нiмецького мислителя побудована на твердженнi, вiдповiдно до якого все дiйсне (для науково§ фiлософi§ - достовiрне) є результатом розвитку абсолютного начала (для науково§ фiлософi§ - абсолютного Всесвiту як Iстини), яке набирає рiзних форм свого iснування шляхом послiдовно прогресуючих рiвнiв.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Як вiдбувається перехiд вiд чисто§ логiчно§ iде§ до природи, Г. Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна iдея зважується вiльно вiдпустити себе iз само§ себе в якостi природи. Природа, з його точки зору, найбiльшою мiрою перебуває пiд владою розсудку i є найбiльш зрозумiлою йому, вона є царством розсудку." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К.,- 1999, "Вiкар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Г. Гегель всебiчно сформував основнi закони дiалектики. Вiн показав,
що розвиток iдей вiдбувається не по замкнутому колу, а поступально, вiд нищих форм до вищих, що в цьому процесi здiйснюється перехiд кiлькiсних змiн в якiснi, що джерелом розвитку є протирiччя. Заакцентувавши увагу на протирiччях, якi рухають свiтом, Г. Гегель узагальнює дiйснiсть пiд виглядом своєрiдного ланцюга дiалектичних переходiв, а самого себе починає вважати за бiографа свiтового Духу. Всю свою фiлософiю вiн направив у минуле, бо на його думку, вона не претендувала на передбачення того, що розпочне в майбутньому абсолютний Дух (про дi§ Духу можна взнати лише по факту); i логiчно далi - свiт є мислячим розумом, розум - душа свiту; вiн розвиває з себе поняття. Свiдомiсть поставлена Г. Гегелем в ряд iндивiдуального, природного утворення i виведена до масштабiв Абсолютного Розуму, до Бога. Предметна реальнiсть розвивається ним лише постiльки, поскiльки вона стає зовнiшньою оболонкою розвитку Духа.
Г. Гегель вважає мислення первинним стосовно предметiв, явищ, процесiв i думає, що первинну природу буття слiд шукати саме в мисленнi. Мислення в його фiлософськiй системi постає над буденною суб"єктивною людською дiяльнiстю i стає незалежною вiд людини об"єктивною сутнiстю, першоосновою всього сущого. Змiстовний пiдхiд до логiки дав йому змогу розглянути логiчнi форми в процесi §хнього розвитку вiд абстрактного до конкретного. Якщо логiка у Г. Гегеля - це наука про iдею в собi та для себе, то фiлософiя природи є наукою про iдею в §§ "iнобуттi", в §§ вiдчуженому станi.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Класики марксизму-ленiнiзму пiддали гострiй та всебiчнiй критицi iдеалiзм
i реакцiйнi моменти в полiтичних поглядах Гегеля, але разом з тим вони дали виключно високу оцiнку багатьом його працям ... Гегель - це вершина буржуазно§ iдеалiстично§ думки в областi розумiння всезагальних законiв дiйсностi i людського мислення. Пiсля Гегеля буржуазна iдеалiстична думка вступила в фазу дегредацi§."(Спiркiн А.,"Курс марксистсько§ фiлософi§",М.,-1963."Соцекгiз", стор. 48).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В рамках класично§ фiлософi§ наукова фiлософiя розвивалась найперш в
узагальненому пiдходi до субстанцi§ i якщо основа суб"єктивного трактування субстанцi§ була встановлена Б.Спiнозою, то заключний момент "субстанцiйно§ прив"язки" - Iстина як Абсолютний Розум i як Всесвiт, був масштабно оприлюднений саме Г. Гегелем. В подальшому поступi суспiльства дiалектико-матерiалiстична фiлософiя вiдкинула незрозумiле нею i тому так зване "метафiзичне тлумачення" субстанцi§ як чогось незмiнного, абсолютного i перетворила субстанцiю суто на матерiю, яка постала суб"єктом усiх сво§х змiн. Невигiдний для К.Маркса, Ф.Енгельса, В.I.Ленiна один абсолют (позапросторове та позачасове Всезагальне Буття, як сутнiсть Iстини, з взаємодiєю матерi§ та свiдомостi) догiдливо метаморфозував в уявi на iнший абсолют (матерiю) i на сто п"ятдесят рокiв пiдпорядкував своєму молоху майже всю суспiльну свiдомiсть людства.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Взiрець дiалектико-матерiалiстичного вживання категорi§ субстанцi§ дав К. Маркс у "Капiталi". Аналiзуючи поняття вартостi, вiн показав, що субстанцiя вартостi, яка не залежить вiд усiх форм §§ вияву, є людська праця. Матерiалiстична дiалектика не визнає незмiнно§ єдино§ першооснови всiх явищ свiту. В кожному конкретному випадку теоретичне мислення повинно виявити загальну для дослiджуваного кола явищ основу, внутрiшня суперечливiсть яко§ є джерелом розвитку в цiй галузi." ("Фiлософський словник", К., - 1986, стор. 673).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
До появи науково§ фiлософi§, теорi§ iстини, актуалiзму та iдеологi§
"iнтелiгентного iнтелектуалiзму", марксизм фактично був єдиною спробою в iсторi§ людства дати цiлiсне розумiння об"єктивного свiту та мiсця i ролi людини в ньому, показати взаємозв"язок матерiального i духовного свiтiв, об"єктивного i суб"єктивного, природи i суспiльства, розкрити найзагальнiшi закони розвитку природи, суспiльства та людського мислення. Причому, - це була спроба пояснити i змiнити свiт на практицi, вiдповiдно до сформованих цiлей та iдеалiв водночас.
Iдеологiя "iнтелiгентного iнтелектуалiзму" разом з науковою фiлософiєю зробили необхiднi висновки з урокiв минулого i пiд оновленим кутом зору, в §хньому ракурсi, марксизм окреслився своєрiдним збоченням з шляху традицiйного просвiтництва (мається на увазi повний марксизм з його доважком у виглядi ленiнiзму та iншими доповненнями). Якщо вiн i був необхiдний для розвитку людства, то не в такiй мiрi i не з такими кривавими наслiдками. З цього всього колишнього для практичного застосування науково§ фiлософi§ все-таки беззаперечно виграшна позицiя в одному - людство на досвiдi переконалось в тому, що суспiльна теорiя при §§ базуваннi на знаннях (достовiрних-недостовiрних - це визначальна, але дещо iнша справа) може пiдпорядкувати своєму впливовi значну частину соцiуму. З часiв фiлософа Платона людство вiдновило кредит довiри теоретичним суспiльним суб"єктивiзмам, а наукова фiлософiя, в свою чергу, зробила необхiднi висновки i не претендує на форму насильного (позагармонiйного) впровадження. Пiдстави об"єктивiзуватись на достовiрнiсть у науково§ фiлософi§ доволi таки аргументованi.
Матерiалiзм та дiалектика дозволили К.Марксу (1818-1883) i Ф.Енгельсу (1820-1895) вiдкрити феномен повторюваностi у суспiльних процесах i тим самим довести, що й суспiльство, а не тiльки природа, розвивається за певними законами, видiлити окремi етапи в його розвитку, якi були названi суспiльно-економiчними формацiями, по-новому оцiнити роль народних мас та окремих особистостей в iсторi§, дати своє розумiння причин виникнення i функцiонування держави, соцiальних класiв, §хньо§ боротьби мiж собою, показати еволюцiю сiм"§ та iн.
Iдея знищення приватно§ власностi та подолання вiдчуження проходить
червоною ниткою через увесь марксизм. Суспiльством вiльно§ працi, соцiально§ рiвностi, справедливостi та гуманiзму проголошується комунiзм. Вказується i соцiальна сила, здатна кардинально змiнити суспiльнi вiдносини, забезпечити перехiд вiд приватно§ до суспiльно§ власностi. Такою силою у вченнi марксизму виступає робiтничий клас, пролетарiат.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
" Сьогоднi можна сказати, що комунiстичний суспiльний iдеал так i не знайшов адекватно§ реакцi§ на практицi нi за життя фундаторiв марксизму, нi пiсля §хньо§ смертi, хоча спроб було немало. Теорiя виявилась безсилою матерiалiзуватись у реальних суспiльних вiдносинах, а тi форми, в яких вона втiлювалась, наприклад у СРСР, Болгарi§, НДР, Угорщинi та iнших кра§нах, не вiдповiдали §§ основним положенням. Причини цього потребують спецiального i неупередженого аналiзу." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар", стор. 144).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Виникнення марксизму є закономiрним результатом всiє§ попередньо§ iсторi§. Вiйни, голодомори, геноциди, безправнiсть, не могли аж нiяк сприяти поступу людства. Багатi не могли безкiнця багатiти за рахунок пiдневiльно§ працi бiдних. Експлуатацiя однiє§ людини iншою дiйшла апогею пiд час Першо§ свiтово§ вiйни. Майстернiсть, з якою В.I.Ленiн (1870-1924) направив перебiг суспiльних вiдносин у вигiдне для себе i сво§х однодумцiв русло, варта особливо§ уваги. Практично iнтерпретований В.I.Ленiним марксизм заставив пiсля своє§ нiвеляцi§ людське суспiльство задуматись i позитив цього в тому, що вагомо утвердилась демократiя й набирає чiтких обрисiв вiдкрите суспiльство. Людина багата зауважила в iнших також людей i забезпечила експлуатованим прийнятливiше iснування. Ця багата людина не лише задумалась в наслiдку небезпеки, - вона почала боятись, i якщо не §§ страх, то вже точно §§ розсудок уможливив нормальний хiд iсторичного процесу.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"З самого початку свого iснування марксизм змушений був захищатись вiд офiцiйно§ та неофiцiйно§ критики, перекручень та фальсифiкацiй, заборон та гонiння. Його постiйна полемiчна спрямованiсть зумовлювала, з одного боку, кристалiзацiю концептуальних засад, з iншого - рiшучу боротьбу зi всiма, навiть з його прихильниками, але якi трохи iнакше, з урахуванням умов сучасностi, пiдходили до вирiшення проблем, порушених тим же марксизмом. Перша тенденцiя сприяла його трiумфу, друга - призводила до самоiзоляцi§ i, врештi-решт, до трагедi§ однозначностi." (Андрушенко В.П., Михальченко М.I., "Сучасна соцiальна фiлософiя", К., - 1996, стор. 59).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
К.Маркс i Ф.Енгельс повною мiрою не зумiли врахувати всiх реалiй, однiєю з яких була психiчна варiабельнiсть детермiнацi§ конкретно§ людсько§ свiдомостi, iншою - наявнiсть об"єктивно§ iстини з супутнiм §й "провiденцiоналiзмом гармонi§", ще iншою - закони Всесвiту в абсолютi, а не в вузькокласовому пiдходi ... тощо. Iснування Абсолютного Розуму ними вiдкидається навiть з позицiй визнаного iснування позаземних цивiлiзацiй, ате§зм оголошується панацеєю багатьох суспiльних негараздiв i релiгiя пiддається нищiвнiй критицi з використанням досягнень науки та надбань попередньо§ фiлософi§, насамперед французьких просвiтителiв 18 ст. та вчення Л.Фейєрбаха. Про якусь там узагальнену субстанцiю, через яку могла постати Iстина у всеохватi Бога, не може бути й мови. Людина має поєднуватись не з Господом, а з конкретними земними вождями. Iдеологiя марксизму дотепер втiлюється нищiвно i вимагає вiд усiх i кожного непомiрно§ вiддачi, без врахування забаганок та творчого самопiдходу. Комунiзм, за марксистами, наближається не завдяки iнiцiативi, а виходячи з обов"язкового примусу. Людська тожсамiсть втоплюється в багно, про необхiднiсть альтернативи позамарксистсько§ творчостi нiхто з марксистiв до нашого часу не згадував.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Маркс для своє§ теорi§ шукав прихильникiв серед мас i не шукав §х серед фiлософiв. Тут вiн був самотнiй. Боровся не тiльки з iдеалiстичними системами, але також iз тими, якi наближались до його позицiй, зневажливо ставився до позитивiзму i зовсiм не визнавав компромiсiв." (Dr.Tatarkewicz W., "Historia filozofii", Warszawa - 1981, t. 3 - s. 51).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В.I.Ленiн вважає за необхiдне поглибити пiзнання матерi§ до пiзнання (поняття) субстанцi§, вказуючи, що дiйсне пiзнання причини є поглиблення пiзнання вiд зовнiшностi явищ до субстанцi§ (Повне зiбр. тв., т. 29, стор.133) i тим самим за межi дозволеного марксизмом тут не виходить. Субстанцiя не узагальнювалася до буття, вона звужувалась до чогось конкретного. Зовнiшнi явища сприймались за саморух матерi§. Єднiсть, а тим бiльше протистояння матерi§ та свiдомостi виключалось. В.I.Ленiн намагався максимально використати фiлософiю марксизму для створення теорi§ боротьби робiтничого класу. Про все людство i необхiднiсть його гармонiйного спiвiснування вiн фактично призабував.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Змiстом дiалектики для В.I.Ленiна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв"язки, взаємодiю, взаємопереходи явищ i процесiв дiйсностi. Згiдно з його вченням, дiалектика виявляється у двох формах: об"єктивнiй i суб"єктивнiй. Пiд об"єктивною дiалектикою розумiється розвиток дiйсностi, навколишнього свiту в тому виглядi, як вiн вiдбувається сам по собi, незалежно вiд впливу людей, тобто об"єктивно. Суб"єктивна дiалектика - це вiдображення, вiдтворення реального процесу розвитку (об"єктивно§ дiалектики) i в свiдомостi людей, це, по сутi, знання про цей розвиток. Фiксуються вони i функцiонують у людському мисленнi у виглядi системи принципiв, законiв i категорiй. Розвиток виступає предметом суб"єктивно§ дiалектики. В.I.Ленiн називає дiалектику теорiєю розвитку, найповнiшим i всестороннiм знанням про нього." (Надольний I.Ф. та спiвавт., "Фiлософiя", К., - 1999, "Вiкар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
У роботi "Великий почин" (1919) В.I.Ленiн дає визначення класiв, пiдкреслює, що вiдношення великих груп людей до засобiв виробництва є визначальною ознакою класiв. Шлях практичного подолання експлуатацi§ пролетарiату - соцiалiстична революцiя i диктатура пролетарiату. Здiйснює §§ передусiм робiтничий клас при пiдтримцi широких трудящих мас. Держава розглядається В.I.Ленiним як спецiальний орган, машина, за допомогою яко§ здiйснюється управлiння суспiльством в iнтересах пануючого класу ("Держава i революцiя", 1917 р.).
Вся пагубнiсть ленiнiзму (похiдне вiд марксизму) виявилась у позанауковому втручаннi у закономiрно простуючий суспiльний прогрес i жодна аргументацiя не може бути цьому виправданням. Возвеличування пролетарiату в непритаманних йому якостях обернулось на практицi узурпуванням влади купкою партiйних бюрократiв-номенклатурщикiв ("псевдопролетарiв"). Є певнi пiдстави вважати В.I.Ленiна нездалим науковцем (теоретиком-фiлософом), а людству слiд в черговий раз нагадати про необхiднiсть дiйсно наукового, а не iлюзорного пiдходу у виборi глобальних суспiльних концепцiй майбутнього.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Соцiалiзм i капiталiзм по сво§й сутi є модифiкацiєю iндустрiального суспiльства, в якому технiчний прогрес сприяв утворенню тотально§ системи державного регулювання. Ця система породжує особливий тип людини, яка не здатна мислити i тому стає об"єктом манiпуляцi§ влади. Пролетарiат зник з iсторично§ арени; є робiтничий клас, але вiн порiвняно малочисельний, до того ж цiлком втратив свiй революцiйний потенцiал. Вже не вiн є головною прогресивною силою, а iнтелiгенцiя, студенти, представники нацiональних меншин." (Г.Маркузе, "Одномiрна людина").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Iгнорування дiйсностi та гвалтування свого суб"єктивного "iнобуття" фiкцiєю бажаного, як i нехтування iстини шляхом сили, обернулось для марксизму-ленiнiзму все-таки плачевними наслiдками i це не дивлячись на те, що самi по собi iде§ цiє§ фiлософi§ справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток фiлософсько§ думки, так i на життя суспiльства в цiлому. З одного боку iснує необхiднiсть подiбно§ iдеологi§ "в ролi" альтернативи, з другого - дана суспiльна побудова з апостерiорною обструкцiєю є явним анахронiзмом, не оглядаючись на всю пагубнiсть якого, трансфертне у лозiцi суспiльство (iсторiя, як фарс) пiзнiше все-таки може використати його видозмiнену модифiкацiю.
Доказом на користь всiх описаних вище категоричностей науково§ фiлософi§ стосовно марксизму та марксизму-ленiнiзму є той факт, що в нашi днi марксистська фiлософiя звiльнила мiсце для екзистенцiалiзму i поступово програє ще бiльш прогресивним теорiям людства, а вiдтак - "Нiхто сьогоднi з робiтникiв не пiде на барикади" (д-р А.Шафф), i в безпричиннiсть таких дiй хочеться щиро вiрити.
Суб"єктивно-iдеалiстична течiя пiд назвою екзистенцiалiзм робить спроби подолати традицiйний подiл на суб"єкт i об"єкт посередництвом проголошення суб"єктивних переживань людини первинними щодо буття, що сприймається як зневажання буття суспiльства i проявом себе по вiдношенню до нього як небуття. Людська екзистенцiя розглядається як абсолютна активнiсть, яка постiйно перебуває в процесi творення. Людина - це чудово. Людина - це все. Бог є придатком для людини, а Всезагальне Буття пiдпорядковується людському "его", або по-iншому - Бог, якщо i є (релiгiйний екзистенцiалiзм), то чисто як людська необхiднiсть.
Як на фундаментальну науку, то занадто швидко фiлософська думка вирвалась з тенет приземленого до гегемонi§ пролетарiату марксизму i пiднялась до его§стичних небес ате§стичного екзистенцiалiзму. Проте закономiрно, що диктатура одного породила у постдиктатурнiй ейфорi§ хаотичну вседозволенiсть iншого, тим паче, що демократичне вiдкрите суспiльство базується на вiльному летi фантазi§.
Екзистенцiальний свiт набуває значущостi i структурностi лише завдяки екзистенцi§. "Вкинута" в коловерть iррацiонального, чужого §й буття, людина нiбито шукає в ньому свою "сутнiсть". Вiдiрвавшись вiд сво§х традицiйних основ у часи Лейбнiца-Гегеля, субстанцiя вiд чисто§ iде§ пройшла шлях до чисто§ матерi§ i, користуючись з екзистенцiалiзму, зупинилась на людських вiдчуттях. Вона блукає, вона шукає сама себе i що характерно - знайти себе в хаосi людсько§ пiдсвiдомостi аж нiяк не може. Можливо, що не хоче. Адже вирваний з диктатури вiльний полiт завжди намагається насолоджуватись безроздiльним пануванням вiдчуття необмеженостi. Про суворi, але справедливi закони дiйсностi говорити небажано. Екзистенцiалiзм протиставляє людинi суспiльство як щось чуже, вороже, що руйнує свiт iндивiда, його свободу.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Причиною популярностi екзистенцiалiзму стало те, що ця течiя звертається до тих питань, якi хвилюють кожну людину, а саме: про сутнiсть буття, його справжнiсть i несправжнiсть, сенсу життя, долi людини, свободи, вибору та особисто§ вiдповiдальностi." (Волинка Г.I., Гусєв В.I., Огородник I.В., Федiв Ю.О., "Вступ до фiлософi§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 458).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Досi екзистенцiалiзм критикувався, в основному, з трьох бокiв: неопозитивiзму, теологi§ та марксизму (Mackievicz W.,"Filozofia wspolczesna w zarysie", Warszawa - 1990, s. 276).
Неопозитивiсти критикують його за те, що вiн вiдкидав можливiсть людини чiтко окреслити своє майбутнє, сво§ цiннiснi характеристики. Теологи не погоджуються iз твердженням про те, що людина сама визначає свою дiяльнiсть на шляху до свободи. Дiяльнiсть тодi може мати сенс, стверджують теологи, коли вона заплiднена релiгiйною вiрою. Марксисти критикують екзистенцiалiзм в зв"язку з iнтерпретацiєю людини як iстоти, яка розвивається i дiє поза рамками iсторi§, абстрактно.
Субстанцiю, як таку, екзистенцiалiсти розглядають пiдпорядковано до екзистенцi§, яка, як вважають М.Хайдеггер i Ж.-П.Сартр, є буттям, яке спрямоване до "нiщо" i яке усвiдомлює свою кiнцевiсть.
Екзистенцiалiзм немає фундаментально окреслено§ фiлософсько§ позицi§ i сприймати його за логiчно впорядковане мислення, а тим бiльше в рамках чiтко§ науки, було б недоречно. Вимагаючи невмотивовано§ волi, неспiзнаного хаосу, ця течiя, в свою чергу, надає кожному з §§ учасникiв безмежну свободу в трактуваннi своє§ сутностi, проте за однiє§ умови - камнем доткнення має бути людина. З цього й зринає заслуга екзистенцiалiзму.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Людство єднається на основi внутрiшнього вiдчуття кожною людиною космiчного прогресу. Вiра в цей прогрес наповнює людину впевненiстю. Вона розглядає його як невiддiльне вiд себе. Вiра тiсно пов"язана з "джерелом буття" - космосом i тим, що визначає його, - Богом. Поширення вiри в прогрес космiчного масштабу є поширенням вiри в людину, яка є творiнням Божим. (К.Ясперс).
"Технiка постiйно вдосконалюється, а людина - збiднює свiй свiт у фiзичному, моральному, естетичному i т.д. аспектах." (Jaspers K., "Vom Ursprung und ziel der Geschichte", - s. 161).
На релiгiйних засадах слiд сформувати новi етнiчнi iдеали, новi соцiальнi структури, пiдходи, якi максимально були б узгодженi з науково-технiчним прогресом. Якщо людство не зможе досягти цього, воно зiйде до тваринного стану, до стадно§ iсторi§ людства. (К.Ясперс).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Хоча екзистенцiалiзму i властивi деякi суперечностi, труднощi в сприйманнi його положень, проте вiн мав i має значний вплив як на європейську, так i на свiтову культуру, що надає йому перспективи розвитку i випливає з його входженностi в русло розвитку свiтово§ думки. Сам комунiкабельний, оригiнально-мистецький характер цiє§ течi§ залучає до не§ все новi й новi самобутнi таланти. Приклад - фiлософська система релiгiйного екзистенцiалiста Н.Бердяєва (1874-1948), яка з часiв нiмецького фiлософа Й.Г.Фiхте (1762-1814) була однiєю з нечисленних спроб у фiлософi§ розкрити сутнiсть, дiяльнi сили людини. I не тiльки в цьому заслуга Н.Бердяєва, бо хто як не вiн стверджує, що змiстом духовного життя особи є його необмеженiсть, що створює умови для такого ж необмеженого §§ розвитку. Духовне життя вимагає постiйного спрямування всiх практичних сил людини до творчостi, а творчiсть, в свою чергу, меж не має. Людина, яка не прагне до творчого життя, перестає бути собою. Таким чином для Н.Бердяєва, як i для кожно§ статистично§ людини, важливим є не лише свобода творчого вибору мiж добром i злом, а ще й цiленаправлена боротьба за цей вибiр.
Особа є субстанцiєю, "викинутою за межi штучно створеного буття" (Н.Бердяєв), тому що вона сама є акумульованим буттям у всьому його розма§ттi. Нiчого нового в цьому твердженнi немає, адже фiлософiя вже вiддавна оперувала поняттями "буття - iнобуття", проте якщо для основоположника екзистенцiалiзму С.К"єркегора та росiйського фiлософа Л.Шестова людина є iстотою самотньою, нещасливою, загубленою, то з точки зору Н.Бердяєва завжди iснує якийсь вихiд для самотнiх i розгублених. Вiн пропонує входження в колектив, ствердження себе в життi суспiльства або участь в духовнiй єдностi людини з людиною, пошуки добра в конкретно взятiй людинi i поширення всього доброго, яке є в кожному з нас. Перший шлях легкий, але пагубний для iндивiдуального "я", другий - менш маргiнальний i пов"язаний лише з частковою втратою свободи задля iншого. Н.Бердяєв переконаний, що кожна людина ще за життя потенцiйно здатна досягти контакту з Богом i для цього слiд вiдкинути рiзного роду меркантильнi забаганки.
Iнше бачення людини притаманне екзистенцiалiстовi Г.Марселю (1889-1973) i його бачення спiвпадає з католицькою концепцiєю Бога з людиною. Знову ж таки - буття конкретно§ особи є низкою пристрастей i злочинiв, якi не є суттю людини i з яких вона не може вирватись через рiзнi обставини. Особа прагне обiйти цi перешкоди, мовляв, ще раз i буду доброчесною, проте в подальшому новi перепони i новi проблеми. Тож єдина дорога до доброчесностi, запевняє Г.Марсель, - це беззастережна вiра в Бога i його досконалiсть. Цей висновок вiдмежовує його вiд екзистенцiальних заключень Ж.- П. Сартра, хоча хiд дослiджень i §х побiчне осмислення приводять до тiє§ розгубленостi, що постає з кредо: "Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є i те, що ми помремо" (Ж.-П. Сартр). Такому безкомпромiсному пiдходу наукова фiлософiя може надати своє: "Абсурд i той аргументується свiдомiстю", при цьому легенько пiдморгнути (зрозумiла iронiя?) та сподiватись вiд сучасних прихильникiв екзистенцiалiзму нового пiдходу до буття, а звiдси i до проблеми субстанцi§.
б) iнтерпретацiя субстанцi§ теологами.