Михайловский Николай Михайлович : другие произведения.

Критика фiлософiї

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  КРИТИКА ФIЛОСОФIЇ. Д-Р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).
  
  Науково-фiлософське осмислення.
  ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  Видавничi права: љ видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО".
  Авторськi права: љ д-р Михайловський Микола Михайлович.
  ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  Не ознайомившись з цiєю працею, жоден з теперiшнiх Homo intellectualis немає пiдстав називатись таким як по сутi, так i по конкретному факту.
  Про iнтелiгентнiсть мова окрема.
  ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
  Змiст.
  1) Науково-фiлософський погляд на суть концепцiї класичної фiлософiї.
  2) Дещо з метафiзики у нашу епоху постметафiзики.
  3) Науково-фiлософська ємнiсть полiтологiї.
  4) Космiчна iдея космiчної фiлософiї.
  5) Утверджене мiсце наукової фантастики.
  6) Уфологiчнi перспективи навколо проголошеного дня Маргарити.
  7) Людина в аспектi iстини та iстина в аспектi людини.
  8) Релiгiйний змiст iстотного.
  9) Все в думцi. Думка через усе.
  10) Практичний сенс фiлософiї.
  11) Фiлософiя науки для наукової фiлософiї.
  12) Розвиток теорiй дарвiнiзма посередництвом наукової фiлософiї.
  13) Ще дещо про актуальне "щось".
  
   Пiд час суперечки дурнi i розумнi урiвнюються i дурнi про це чудово знають, але якби там не було i щоб довкола не казали, саме в обгрунтованiй суперечцi (диспутi, полемiцi, критичному обговореннi) часто-густо народжується найбiльш прийнятливе. Спочатку зринає припущення, потiм - вiрогiднiсть i лише опiсля - достеменнiсть того чи iншого з виниклого за необхiдностi.
   Отже - критика i ще раз критика?
   Вiдтак я свiдомо провокую загострення i за життя домагаюсь свого для себе i для iнших, тобто - цiлком законних прав.
   Якщо є фiлософствування i тим бiльше повсюдно вивчається класична фiлософiя, то чому б не бути сучаснiй науковiй фiлософiї? Чому б їй не утвердитись на базi двох попереднiх? Чому б не заявити про себе i не пiддати справедливiй критицi все колишнє?
   Те, що вже було, має знаходитись там, де все те, котре вiдбулось. Не бiльше йому за честь i не менше за хвалу. Лише необхiдне використовується в подальшому (типова апологетика теперiшнього об"єктивного неопрактицизму). Лише необхiдне систематизується у нове.
   Моя метафiзика - це не метафiзика Арiстотеля або Лейбнiца. Моя - посткласична. Моя - синергетична. Моя - науковiша, виваженiша, досконалiша. Моя є базою для ще бiльш наукового, ще бiльш виваженого i значно досконалiшого. Вiд значущостi подальшого я не потерпав i не потерпаю. I Арiстотель, i Лейбнiц, i вся заслужена решта. Ми - фiлософи i частку науковостi в наших фiлософствуваннях визначать дещо науковiшi нащадки. Дурнi знехтують, а розумнi зауважать. Якщо нi, то суб"єктивiзують "нi!" еволюцiї, "нi!" - вдосконаленню, "нi!" - iнтелектуалiзмовi. I найбiльше "нi!" дiстанеться уясненiй нами iстинi.
   Невже таке можливе?
   Моя метафiзика постала на здобутках теперiшньої фiзики. Вона логiчно систематизувалась у назване мною "наукова фiлософiя". Все дотеперiшнє, назване так саме або з чисто своїми концептуальними зазiханнями на науковiсть (сьогочасна пермська школа "наукової фiлософiї"(проф., д-р фiлософiї В.Орлов), стара львiвсько-варшавська, така ж давня київська та iншi школи "наукової фiлософiї") носять вiдокремлено-специфiчний чи навiть спорiднено-специфiчний характер (для кого як i для кого коли) i сприймаються мною як претензiйнi донауковостi класичної фiлософiї у своїх "iстинно-хибних" посяганнях (суб"єктивно "iстинних" i суб"єктивно "хибних", тому - донаукових, а не наукових). Такi визначнi систематизатори як Пригожин i Стенгерс надали менi своє, такi добре вiдомi фiлософи як Конфуцiй, Сократ, Рене Декарт, Гегель, Маркс, Нiцше, Хайдеггер, Бердяєв та iншi - своє, решта з такого необхiдного взялась деiнде, - згрупувалась, узагальнилась та домислилась мною особисто. Окрiм того факт над фактами - Господь вдихнув iдею (адже iнтуїцiя, адже натхнення, адже все божественне, гармонiйне та прекрасне).
   Є Iстина, а решта - суєта. Велична iстина у буденнiй суєтi. Ми суєтимось заради iстини. Завдяки як здобуткам, так i прорахункам, блуканням, борсанням мiж отим самим (надокучливим) "бути - не бути" iстина сприймається такою, якою була, є i буде довiчно. Вона завжди саме така, вона - Iстина.
   Вiд суєти - до Iстини.
   Завдання будь-якої науки полягає у тiм, щоб вiдмежувати суєтне (також помилкове, оманливе, випадкове, хибне) вiд iстинного.
   Хто сказав, що запропонована наукова фiлософiя не пiдпадатиме пiд вимоги науки? Невже вона не спроможна обгрунтовано вiдрiзнити уяснену Iстину вiд пiзнаного достовiрного?
   Новий час зажадав нового i не лише з класичної, "чистої" фiлософiї та з положень сучасної фiзики, а й з прокосмiчних осмислень К.Цiолковського - В.Вернадського та, особливо вартує вiдмiтити, з прийшлого вiд наукової фантастики постало те, що постало, а саме - наукова фiлософiя як данiсть, як наука, як науково обгрунтована людська (тому дещо все-таки суб"єктивна) премудрiсть.
   У сучасної наукової фiлософiї є докази i її логiка - це логiка вже сформованої сильної науки. Часи Адама Смiта, коли в унiверситетах Англiї майже всi науки (в тому числi i математика) входили в роздiл знань фiлософiї, вже давним-давно залишились позаду. Все не виявилось фiлософiєю. Все тягнеться до науки.
   Теперiшнє мiсце фiлософiї серед наук. Прикро одне - там мiсце не усiєї фiлософiї, а лише її частини, саме тiєї премудростi, яка зумiла втиснутись у назву "наукова фiлософiя" i систематизувавшись, стiйко витримує критику. Вiдтак - фiлософствування, фiлософiя i наукова фiлософiя. Моє фiлософствування (якщо вже iснує наполягання саме на цьому термiнi) й породило мiй пiдхiд у науковiй фiлософiї. Для iншого прикре iнше - з певного часу i до ствердження власне наукової фiлософiї фiлософiя, як така з часiв Пiфагора та Платона, змiзернилась до невластивого їй у свiтобудовi мiсця. Чому? Вiдповiдь досить очевидна - тому що був ленiнiзм, сталiнiзм, гiтлеризм ... отримали у нас прописку "добродiї-вождi" Гiтлер, Мао Цзедун, Муссолiнi ... було аж забагато прикрого та розчаровуючого. Само-собою (нiби-то й логiчно) - до чого тут фiлософiя? Вiдповiдь у очевидному за логiки - фiлософiя i є премудрiсть, фiлософiя i є мислення, ще й - фiлософiя i є фундаментальна логiка. А яка-така законотворча логiка у пiдтримку диктатур, за суспiльних негараздiв та полiтичної iстерiї? Тому - з одного боку наукова фiлософiя з її незламною Iстиною, з iншого (але здебiльшого не з протилежного) - решта. Де i з ким знаходиться сучасна полiтологiя, сучасна психологiя та все iнше з загального гамузу суспiльного суб"єктивiзму - це мають вирiшувати чисто вiдокремлено не вони, а це одне з завдань також i саме наукової фiлософiї. Iстина по своїй сутi все-таки накладає характерне табу на крайнi суб"єктивнi комбiнування i дає вiдповiднi iндульгенцiї (сатисфакцiї також) всьому гiдному цього. Iстина - нормативна за повноти фактичностi. Iстина - у науцi, а наука категорична - "є iстина, а решта - суєта". Наука, як стовiдсоткова достовiрнiсть, породила сьогоднi свою найбiльш достовiрну частину - наукову фiлософiю. Це не новина, адже колишня фiлософiя породила колишню науку, тим бiльше, що прадавнє фiлософствування явило при певних елементах логiки той самий прадавнiй концептуальний примiтивiзм.
   Коли щиро, без малопотрiбної тут екзальтацiї, то логiчне мислення i наука сприймаються у тiсно закiльцованому поєднаннi.
   А є ще релiгiя, мiстика ... є ще провiденцiалiзм ... є суспiльно-економiчнi формацiї ... є неминучiсть та фатальнiсть ... є руйнування ... є гармонiя ... є багато чого вже зрозумiлого i поза цим є багато чого все ще не зрозумiлого. Наука в певних рамках завжди категорична, так чому науковiй фiлософiї такою не бути?
   Категоричнiсть за достовiрностi чи за iстинностi?
   Достовiрнiсть на мiсцях постає з суєти достовiрно iснуючого i ця достовiрнiсть формує Iстину Всезагального. Формує Абсолют. Який, у свою чергу, посередництвом гармонiї стабiлiзує усiх i кожного. Наука, як суб"єктивнiсть, є достовiрною за притаманної їй об"єктивностi. Достовiрнiсть у науцi. Iстина у науцi. Апрiорне - одне, апостерiорне - iнше. Iстина не давить через своє уяснення, iстина постiйно нагадує про себе. Достовiрне i пiзнається, i уяснюється. Це як наука: яка i достовiрна, i iстинна. Це як "iнобуття" свiдомостi: яке i суб"єктивне, i об"єктивне. Мислення апелює, дух диспонує. Iстиннiсть науки не вiдмежовується вiд її достовiрностi, хоча - якщо сьогоднi та чи iнша наука достовiрна, то це ще не означає, що вона беззаперечно iстинна. Достовiрнiсть того чи iншого не є такою категоричною як iстиннiсть. Звiдси логiчна правка "вiд Iстини" - чим бiльше наука наближена до Iстини Всезагального, тим вона достовiрнiша. Iстиннiсть сприймається через всеохватнiсть. Посередництвом значущостi - довготривалостi у часi та повсюдностi у просторi - достовiрнiсть стверджується у наближеннi до iстинностi. Те, яке достовiрне "тут, там i деiнде", те, яке достовiрне "для нас увесь час" має претензiю на iстиннiсть.
   Варiацiї у судженнях можливi (скiльки завгодно i у будь-який час), проте вони нiколи не знищать фактичнiсть достовiрностi та iстинностi.
   Невже iстиннiсть є лише iншою, вищою формою достовiрного? Невже наукова фiлософiя лише критерiально iстинна?
   Наукова фiлософiя iстинна у своєму пiдходi до Iстини i сповна суб"єктивна як галузь почасових знань у рештi випадкiв.
   Завдяки розробленiй шкалi iстинностi (достовiрнiсть того чи iншого з суб"єктивно виниклого у його значущiй iнтродукцiї через його ж взаємозв"язок з часом та простором) наукова фiлософiя спроможна визначити почасову необхiднiсть як якогось певного явища, так i цiлком певного системного утворення ( наукове визначення факту достовiрностi як вiдмiнного вiд ймовiрностей). Має значення управлiнська дiяльнiсть, цiлi та мета. При цьому береться до уваги аналогiчнiсть вже вiдмiченого ( концепцiя з iсторiософiї Фiхте). Над усiм - взаємодiя потенцiї матерiї з потенцiєю свiдомостi. Що характерно - закритi системи становлять своєрiдну необхiднiсть навiть за своєї явної дисфункцiї. Погано лише коли закрита система розростається, переходить "дозволену" межу i пiзнiше призводить до дiї фактора Сковороди. Погане є таким (поганим) у масштабностi, у значущостi, у створеннi фактору для його (поганого) спричинення. За глобалiзацiї погане переходить у небезпечне, у катастрофiчне i є причиною суспiльного або природнього мiсцевого армагеддону.
   Як достовiрнiсть наукова фiлософiя лише по-науковому точно стверджує i робить необхiдну почасову межу мiж "вiрне - невiрне", як iстиннiсть наукова фiлософiя по-своєму (по науково-фiлософськи) нагадує, що є Iстина i все, що знаходиться у Всезагальному Буттi (котре "буттєво суєтиться" або котре до пори, до часу непомiтно для почасово споглядаючого присутнє) повинне гармонiйно спiвiснувати у Всесвiтi. Оце й усе. На вiдмiну вiд решти наук наукова фiлософiя разом з релiгiєю (заодно з нею) заакцентовано (постiйно, нагально, повсюдно) ставить iстину на визначальне мiсце. Релiгiї - релiгiйне, науковiй фiлософiї - науково-фiлософське. Це й зрозумiло. Iстини Господа - це iстини. Iстини Всесвiту - це iстини. У цьому Iстина.
   Iсус, Магомет (Мухаммет), Будда - тут наукова фiлософiя не прискiпується до самознемоги, вона лише стверджує, що є Абсолютний Розум у Всезагальному Буттi i є монотеїстичнi релiгiї з їхнiми прихильниками на Землi.
   Основна iдеологiя для людства - iнтелектуалiзм, i саме - iнтелiгентний за формою впровадження у часi та просторi.
   Вiра та релiгiя - це все-таки рiзнi поняття.
   Лише дiалектика, лише демократизм. Вiротерпимiсть. Толерантнiсть. Стабiльнiсть.
   Iстина є свого роду тiєю консервативною основою до якої прив"язуються демократичнi нашарування. Вона немов або чисельник, або знаменник (нехай вже так). Вона завжди у наявностi.
   Якщо для всiєї донаукової фiлософiї - "Я знаю те, що нiчого не знаю" (Сократ), то наукова фiлософiя має смiливiсть заявити що є сили ( на весь свiт): "Я знаю те, що знаю все" i її далеко не самовпевнене "всезнайство" постало не лише з пiзнання, а й з уяснення.
   Для осмислення того чи iншого вчинку, для прогнозування, для запобiгання, для уникнення наукова фiлософiя пропонує виважений критерiальний пiдхiд.
   Наукова фiлософiя наполягає i вважає свiй пiдхiд обгрунтованим. Спочатку - глобальнiсть, всесвiтнiсть iдеї; потiм - другоряднiсть (нехай i за нацiонального, державного, суспiльного, соцiального аспекту). При всьому цьому - iнтелiгентнiсть, власне - такою i є iнтелiгентнiсть iнтелектуалiзму.
   Далi - бiльше, далi - масштабнiше i завжди вiрне пiдгрунття у мисленнi матиме та свiдомiсть, котра сповна уяснює для себе Iстину Всезагального.
  
   1) Науково-фiлософський погляд на суть концепцiї класичної (донаукової) фiлософiї.
  
   Знову ж : фiлософiя - це мислення, яке у своєму "вiльному летi", без засад i стереотипiв, без надбань i обтяжливого колективного, без догм i iдеологiй назветься фiлософствуванням. Патяканням? Демагогiєю? Невiглаством? За певного пiдходу так воно i є, проте з iншого боку не зовсiм так. Оте саме назване "фiлософствуванням" i породжувало ту чи iншу нову фiлософську концепцiю. Групувались однодумцi, зринали школи, писались пiдручники. Так було з педантичним нiмецьким професором Г.Гегелем i його теорiєю Абсолютного Духу, так було i з бунтiвничим К.Марксом та усiм опiсля посталим марксизмом. А Фрiдрiх Нiцше, а Артур Шопенгауер? Донаукова фiлософiя вiдвела належне мiсце фiлософствуванням Г.Гегеля, К.Маркса, Ф.Нiцше, А.Шопенгауера. Вона категорично не сказала "так!", вона не сказала "нi!", вона ще й дотепер очiкувально змовчує i вказує виниклим iдеям їхнє (благопристойно вiдведене) мiсце. В цьому концепцiя усiєї донаукової фiлософiї. В цьому її пiдхiд. В цьому позицiя. (Така ось ситуацiя). Донаукова фiлософiя - це не фiлософiя Арiстотеля чи, скажiмо, Георга Гегеля. Це колективна заангажованiсть посередностей. Тих, котрi й сьогоднi колективно пишуть вiдповiднi пiдручники для своїх провiнцiйних унiверситетiв. Тих, котрi списують прийнятливе у попередникiв. Тих, котрi пишаються своїм стандартизованим вмiнням. Невже погано?
   В поки що пам"ятнi часи буяння марксизму-ленiнiзму Г.Гегель посмертно потерпав вiд "попiвщини" (В.I.Ленiн). В часи нав"язування екзистенцiалiзму К.Маркс знiтився пiд тягарем прийшлого.
   Донаукова фiлософiя вже вiдвела науковiй фiлософiї певне мiсце. Чомусь включила її в осучаснену метафiзику. Зауважила ключовi моменти i нахабно придавила всю потугу ярликом традицiйного для метафiзики догматизму. Iстина - це догма?
   Невже погано, що щось та й є догма?
   Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральнi засади?
   Вiд чогось - для чогось. I те "щось" - Iстина. Не "Бог вмер!" Ф.Нiцше, не "жахання" А.Шопенгауера, не приземлений у простотi матерiалiзм К.Маркса. I зовсiм не традицiйний, "вiковiчний", концептуалiзм донаукової фiлософiї.
   Iснує iдея, яка понад усiма iдеями.
   Iдея Г.Гегеля? Iдея К.Маркса?
   Ця iдея - Iстина.
   Та сама, яка для нас об"єктивно суб"єктивiзувалась з iдей Г.Гегеля i iдей К.Маркса. З iдеалiзму та марксизму.
   Є матерiя i є свiдомiсть. Є Дух i є Всесвiт. Є буття. А що i як, що з чим i за яких обставин, так це справа часу. Вiчне - у вiчностi. Тимчасове - тимчасово.
   Теперiшнi апологети тимчасовостi не творили класичну фiлософiю. Наукову фiлософiю вони також не творили.
   Концепцiйнiсть донаукової фiлософiї в принципi не прийнятлива для наукової фiлософiї.
   Пора вiдкинути закостенiлу нерозбiрливiсть.
   Наукова фiлософiя постала на донауковiй фiлософiї. Вона вiдмiтила те, що попередниця не побачила. Вона традицiйно сказала всьому "так!", бо з суєти усього "такого" створене все, що "таке". Раз було "нi!" i раз те "нi!" привело до чогось, що не вписалось в гармонiйно iснуюче "таке", то не донауково-фiлософське "нi!" пiдпадає пiд науково-фiлософське осмислення. Оте "нi!", котре вiдбулось, котре у певний час i в певному мiсцi мало свою наявнiсть, в жодному разi не стало для нас "так!".
   "Так!" вiд iстини, "нi!" вiд омани.
   Гармонiя добирає. Гармонiя стабiлiзує. Гармонiя вчить.
   Омана може бути згубною. Вона може бути катастрофiчною. Жодна омана нiколи не знищить iстину.
   Якщо все так просто, то чому ж тодi прорахунки, нерозумiння? Чому блукання?
   Все видається простим тому, що не все так просто в дiйсностi.
   Об"єктивнiсть - суб"єктивнiсть.
   Божественнiсть - людськiсть.
   Абсолютний Дух настiльки об"єктивний, що достовiрна суб"єктивнiсть диспонуючого нiколи не втратить свiй сенс.
   Фiлософiя Г.Гегеля - це не фiлософiя Абсолютного Духа. Це фiлософiя Г.Гегеля. Класична фiлософiя - це лише класична фiлософiя. В нiй велич людини. ЇЇ поразки i її перемоги. Наукова фiлософiя iстинна в своїй iстинностi i достовiрна у достовiрностi. Хибне вiдкинеться у процесi iнтелектуалiзацiї. Омана назветься оманою. Жоден фiлософ нiколи не явить повноту Iстини в "останнiй iнстанцiї". Вся повнота - в неспiзнаному Абсолютi вiчного, безмежного, всюдисущого. Для простоти повнота сьогоднi уяснюється в категорiї Абсолюта.
   Коли для людини її людськiсть (або людянiсть) понятiйно сформована по факту наявностi, то божественнiсть всього лише набирає понятiйних обрисiв. Iдеал наближається в процесi пiзнання. Його буття ( очевидне для нас "iнобуття") стає що не день, то зрозумiлiшим.
   Без iнтелектуалiзацiї не спiзнати божественностi.
   Дух суб"єктивного входить в Дух об"єктивного.
   У твореннi суб"єктивна iдея по-своєму об"єктизується.
   Навзаємно збагачуючись свiдомiсть i матерiя нiколи не втратять свою окремiшну всесвiтню значущiсть.
   Основна специфiка концепцiйного пiдходу класичної фiлософiї у тiм, що вона найменш догматична з усiх донауковостей i найбiльш своєкорисна (можливо, що прагматична) за специфiки добору.
   Коли зовсiм немає догми, то все має добiрне мiсце. Все, окрiм чогось догматичного. Вiдтак - є фiлософiя i є наукова фiлософiя.
   Фiлософiя здебiльшого давала i дотепер дає нерозбiрливi ("невнятные" рос.) вiдповiдi на незрозумiлi питання.
   Наукова фiлософiя скористалась усiм найкращим з концепцiйностi класичної фiлософiї.
   Iснує мислення концепцiйне в своїй безiстинностi i iснує мислення за iстини. Характерне зауваження - кожне мислення закiльцоване у можливостях i кожен мислитель, хоче вiн того чи нi, але пiдсвiдомо уяснює iстину.
   Як є i як бути?
   Невже справа у вiдвертостi уяснень?
   Донаукова фiлософiя у той же час була i є науковою фiлософiєю. На вiдмiну вiд наукової фiлософiї вона не вважала за потрiбне так заакцентовуватись на iстинi i з усiєю науковiстю не наполягала на розмежуваннi "iстине - хибне". Її концепцiйна заслуга в тому, що вона змушена була вiдокремити i вiдокремила (дистанцiювала вiд себе) окультизм, мiстику, демагогiю, що вона впродовж сiрих вiкiв сформувала поняття i таким чином пiдготувала найсуттєвiшу базу для наукової фiлософiї.
   Класична фiлософiя - це фiлософiя прийнятностей. Це фiлософiя добору. На все про все у неї заготовлена вiдповiдь. Для всього вiднаходиться осмислене фiлософiєю мiсце.
   Був стоїцизм, був атомiзм; опiсля - схоластика, механiцизм, iдеалiзм, рацiоналiзм, матерiалiзм; тепер - епоха екзистенцiалiзму (здебiльшого екзистенцiалiсти-новатори такої думки). За цим усiм та рештою мала йти сучасна постметафiзика пiд назвою "наукова фiлософiя" (якщо вже аж так настирно науковi фiлософи наполягали). Проте ... В наявностi здавалось що казус - є фiлософiя i є наукова фiлософiя. Сформоване з сформованим. Цiле з цiлим.
   Полемiка доречна, однак точку зору засновника вона не змiнить. Є те, що є. Щось з того що є вiд прадавньо-примiтивної метафiзики синергувалось у наукову фiлософiю. В такому разi (нiби-то черговий казус) - до чого тут класична фiлософiя?
   До чого тут вчення Платона, Арiстотеля, Гегеля, Маркса? До чого тут I.Пригожин та I.Стенгерс? Чому притягуються теорiї Кантора та алгебри множин? Звiдки поняття вiчностi й безмежжя?
   Права на наукову фiлософiю як фундаментальну науку задекларованi. Закони i теорiї обгрунтованi. Фiлософська формула Iстини доведена. Щось взялось з чогось.
   Свiдомiсть людини використала потрiбну їй потенцiю матерiї (навiть якусь чергову якiсну формулу), iнтелектуалiзувалась, i об"єктивно дала вiдповiдь на виниклi запитання. Так було i так буде. Тому розвиток, тому взаємодiя матерiї та свiдомостi. Тому Iстина Всезагального Буття.
   Вiд фiлософiї, як мислення, взялось багато. Вiд науки, як специфiчно систематизованих закономiрностей, також взялось багато. Звiдси й поєднання "наукова фiлософiя". Це i фiлософiя. Це i наука. Ряд з схоластикою та з матерiалiзмом для наукової фiлософiї не спiвмiрний.
   Полемiка стосовно науковостi в донауковiй фiлософiї триватиме ще довго, так саме як i стосовно фiлософствування в науковiй фiлософiї.
   Людство розвивається. Людство прогресує. Людство аргументує.
   Збiг обставин - це не фатум. Не такий-сякий слiпий (або чисто споживацький) провiденцiалiзм. Не взаємодiя матерiї i свiдомостi на конкретному мiсцi. Не абстрагована кимось до крайностi Воля Божа. Збiг обставин - це конкретний збiг конкретних обставин.
   Що воно за обставини такi?
   Чому вони конкретно збiглись у певну мить?
   Наукова фiлософiя бачить причини, але її бiльше турбують наслiдки.
   Глобальний причинно-наслiдковий зв"язок зрозумiлий з математичних розрахункiв формули iстини. Прогнозування конкретних наслiдкiв конкретних причин вимагає задiяння знань з полiтологiї, соцiологiї, психологiї i вiдровiдно, навзамiн, - наукова фiлософiя не може допустити свавiлля (неграмотного втручання) полiтологiї, соцiологiї, психологiї i чого б там не було з названого "суспiльствознавчими науками". Герменевтика i та вимагає уваги.
   Шкала iстинностi (iстина або чисельник, або знаменник) - це з роздiлу наукової фiлософiї.
   Концепцiйний пiдхiд донаукової фiлософiї вiдрiзняється вiд такого у науковiй фiлософiї i це дає пiдставу вiдокремити наукову фiлософiю в окрему галузь знань.
   Є кiстяк - iстина i є мiсцевi нашарування (якi своєрiдно трансформуються у часi) - суб"єктивнi похiднi поняття iстини. Щось - достовiрне, щось - вiрогiдне, щось - незрозумiле.
   Достовiрне - це i є об"єктивно пiдтверджене. Вiрогiдним якщо й назветься об"єктивно наявне, то з бiльшою часткою суб"єктивного гальмування.
   Шкала iстинностi категорична - достовiрним є те, яке наявне за сутностi (систематизовано iнтродуктивне) i колишня чиста суб"єктивнiсть якого в "iнобуттєвому" сприйняттi повнiстю витiснилась доказами об"єктивностi. Вiрогiдне все ще (поки що?) засуб"єктизоване. Допустиме (припущення) завжди стоятиме на порозi "iнобуття". Балансування мiж "реальне - нереальне" - це i є припущення.
   Завдячуючи своєму теперiшньому розвитку, людство має всi пiдстави чекати вiд фiлософiї конкретнiших вiдповiдей. Або так, або сяк чи, можливо, ще й отак - сьогоднi згубно. Лише так, а не по-iншому. Лише централiзовано за демократизму, лише наука за фiлософствування. Матерiально-свiдомий Всесвiт розгортає обiйми для людства, проте саме комплексний пiдхiд (науковiсть фiлософiї) дасть жаданий результат.
   Про який-такий результат у наслiдку осмислень класичної фiлософiї може йти мова, коли досi самi жадання для неї незбагненнi?
   Класична фiлософiя давала i даватиме свої вiдповiдi на нагальнi запитання. Класична фiлософiя вiдповiдатиме з позицiї матерiалiзму ... Або iдеалiзму ... Або дуалiзму ... Або позитивiзму ... Або рацiоналiзму ... Класична фiлософiя завжди вдосконалювалась i розвивалась. Для неї працi Г.Гегеля i К.Маркса були перехiдними етапами. Це - становлення. Класична фiлософiя вiднаходила "щось з потрiбного" в даний момент для даного моменту. Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого i, прошу, - зринав призабутий екзистенцiалiзм С.К"єркегора, або, знову прошу, - "до столу" подавався iдеалiзм ( теорiя кордоцентризму, "фiлософiї серця") П.Юркевича. Так i мало бути, адже новий час вимагає нового, адже довкiлля поступово (поетапно) пiзнаваєме, адже й наукова фiлософiя наполягає, що розвиток вiдбувається у тiснiй взаємозалежностi свiдомостi i матерiї.
   Невже новим назветься апробоване ранiше?
   Практицизм класичної фiлософiї не осилить наявний практицизм наукової фiлософiї. Сприймаєме iззовнi за так часто хибне, навiть у своїй супутнiй позитивнiй внутрiшнiй варiабельностi, не зможе протистояти iстинному за стабiльностi (до того ж у тiй таки, хоча правди нiде дiти, - дещо вiдмiннiй i тому найбiльш позитивнiй внутрiшнiй варiабельностi). Наукова фiлософiя буде завжди практично востребувана. Практика завжди базувалась на iстинних знаннях. Спiввiднесене до уяснюваної Iстини i є найбiльш практично очiкуваним.
   Накiнець-то прийшла пора зрозумiти всi грiхи минулого.
   Накiнець-то час на по-справжньому iстинне фiлософське знання.
   На базi старого наукова фiлософiя явила нове.
   Пiд кiнець 20-го столiття про якiсний практичний вжиток класичної фiлософiї не могло бути й мови. Вона сприймалась чимось високим, незрозумiлим. Вона зайняла мiсце позажиттєвої буттєвостi височини догматичної метафiзики. Можна було говорити про практичний сенс полiтологiї, соцiологiї, психологiї, навiть новоявленого народознавства, але в жодному разi не про використання на практицi яких би то не було досягнень донаукової фiлософiї. Пiд кiнець 20-го столiття вiдкрита i всепоглинаюча система класичної фiлософiї вимагала цiлковитого оновлення.
   Закрита вiд суєтної буденщини система метафiзики оновленню не пiддалась. Вакантне мiсце метафiзики зайняла наукова фiлософiя.
   Продуктивнi сили, суспiльно-економiчнi формацiї ... Таке з класичної фiлософiї.
   Взаємодiя свiдомостi та матерiї ... Таке з наукової фiлософiї.
   Що суб"єктивне i котре надбудова? Що було i завжди є об"єктивним i що тепер, через вже здавалось, що таку очевидну для нас непотрiбнiсть суб"єктивного фактору, не вимагає жодних доказiв об"єктивiзацiї у певний час?
   Суб"єктивне входить у об"єктивне. "Iнобуття" завжди у Всезагальному Буттi. Справа лише в тому, наскiльки та чи iнша конкретна свiдомiсть є конкретним сублiматом того чи тамтого (але свого) достовiрного буття. Завдяки дiяльностi об"єктивiзується суб"єктивне. Завдяки iдеям перемагаються iдеї. Мислення - це також дiяльнiсть. Духовне творення - це також творення. Культурний спадок - це факт. Дух наповнює дух. Дух живить дух. Посередництвом духовностi Дух сприймається дiючою силою.
   Дух спонукає мислення. Вiдбувається коапуляцiя за екстраполяцiї. Мислення шукає Дух.
   Щасливим є мислення за вiднайденого Духу i щастя цього мислення в процесi творчої дiяльностi.
   "Iнобуття" сублiмату буття об"єктивiзується у Всезагальному при наявностi особистої значущостi. Сублiмацiйне входження є входженням значущостi. Людина не лише сублiмат буття, справжня людина - це значущий сублiмат буття.
   Необхiдна мiра значущостi конкретно осмислюється необхiднiстю особистої свободи.
   Свобода є фактором сублiмованостi.
   Свобода (навiть за чисто нацiонального домагання з iнтернацiональної позицiї) являється для нас значущою.
   Свiдомiсть є такою саме у своїй значущостi.
   Духовний спадок по кожнiй конкретнiй людинi сприймається на базi його значущостi. Ми маємо Дух. Ми називаємо Дух певним найменням. Дух Баруха Спiнози (тут духовний спадок) вiдрiзняється вiд Духу Георга Гегеля. Дух наявний. Дух коапулюється. Дух диспонує. Дух явний i постає у явище. Дух класифiкується.
   Осмислений потяг наукової фiлософiї тiсно спiвпрацює з духом (тут наявним i не лише матерiалiзованим у навчаннi спадком) медичної психологiї в аспектах "значуща свiдомiсть - прострацiйна свiдомiсть" (в даному випадку не тотожне "лiдер - маси") та заодно длубається в поняттях "когнiтивнiсть", "iнвайроiменталiзм", "елементалiзм" тощо.
   Суб"єктивнi iдеї класичної фiлософiї часто-густо не знаходили очiкуваного мiсця в дiйсностi. Потерпав не один лише суб"єктивiзм (що порiвняно малосуттєво), потерпала дiйснiсть. Потерпало людство. Наукова фiлософiя таких прорахункiв не може допустити, адже її "догма iстини" теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних для концепцiйностей класичної фiлософiї помилок. Не екзистенцiалiзм сьогоднi, а завтра анархiзм, а категорично - Iстина над суєтнею думок, iдей, поривань. Пiд Iстиною мiсце екзистенцiалiзму та анархiзму. В Iстинi (якщо вже на те пiшло) мiсце всього суб"єктивного. А чи допустить гармонiя iстинного Всезагального Буття об"єктивацiю чогось з суб"єктивно виниклого, то це iнше питання. I головне - в якiй мiрi (на який час i яким чином) гармонiя дозволить об"єктивацiю?
   Шкала iстинностi категорична: беручи до уваги всi iснуючi i поки що логiчно передбачуваннi полiтологiчнi концепцiї (iдеологiї також), ставлячи за основу iнтелектуалiзм, логiчно виводиться значущiсть в часi кожного з наявного, визнається мiра необхiдностi, оцiнюється небезпека для суспiльства (якщо вона характеризуюча) i робиться прогноз.
   Для людства головна практична концепцiя науково-фiлософської антропологiї - жити, щоб жити; творити в гармонiї i насолоджуватись миттєвостями життя; нiколи не нехтувати "вiдвертiстю вiчних цiнностей".
   Людина може керувати лише тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний час.
   I полiтикум керує, i соцiум, i суспiльство, i все людство в цiлому.
   У Всезагальному Буттi посталий в абсолютi Розум здiйснює свою взаємодiю на Всесвiт. Звiдси: "людське - божественне;
   суб"єктивне - об"єктивне".
   Нелюди протиставленi людськостi. Людськiсть не протиставляється божественностi. I людськiсть, i божественнiсть є об"єктивною. Людина стане божеством тодi, коли її людськiсть наповниться божественнiстю. Сьогоднi ми все ще Homo sapiens, а завтра, можливо, - Homo intellectualis. Божественнiсть формується з людськостi. Людськiсть вбирає якостi божественностi.
   Буденна дiйснiсть повнiстю не поринула в буденну суєтню. Буденнiсть виводить дiйснiсть. Саме ту, яка iстинна. Саме ту, яка необхiдна. Щоденне буденне iснування - це i є життя. Життя пiсне i малоцiкаве у своїй буденностi, життя цiкаве у своїй iстинностi.
   Якщо навчитись керувати обставинами, то можна побачити закономiрностi (I.Павлов), проте i тут правка - побачити можна тiльки те, що можна "побачити".
   Чим вища значущiсть сублiмованої iнтродукцiї "iнобуття" свiдомостi в дiйснiсть, тим вища роль людини в гармонiзацiї довкiлля. Сублiмацiя, окультурнення, гармонiйнiсть є пов"язаними мiж собою понятiйними вiдповiдностями.
   Класична фiлософiя наполягає на тому, що об"єктивнiсть вимагає тiльки необхiдної їй суб"єктивностi. Наукова фiлософiя згiдна з цим твердженням. Не можна збороти iдею, час дiї якої настав. Хочемо ми того чи нi, але буває так, що найабсурднiший суб"єктивiзм знаходить себе в дiйсностi ("Абсурд i той аргументується свiдомiстю"). Проте абсурд завжди вимагає доказiв своєї абсурдностi. У життєвiй доказовостi недосконала свiдомiсть ( Homo sapiens - Людина як Розумна) переконується в "абсурдностi абсурду". Наукова фiлософiя з"явилась для того, щоб завдяки Iстинi не втягувати конкретну свiдомiсть у життєву доказовiсть абсурду. Завдяки логiцi Iстини наукова фiлософiя спроможна уникнути згуби ситуацiй абсурду.
   Анархiчний абсурд (хто за демократiї та явища сьогоднiшньої тотальної всебiчної переiнформованостi загодя дасть гарантiю, що вiн є саме таким ? ) буває немовби тим каталiзатором, який спричинює утворення нової системи. Достеменно не вiдомо лише чи новоутворена система буде досконалiшою i чи "абсурднiсть абсурду" (каталiзатора) необхiдно розчиниться у системi. Погано, коли каталiзатор абсурду, при його надмiрностi, задiє у свiй бiк довготривалий процес каталiзу.
   Конкретне викриття "абсурдностi у системi" i є однiєю з головних задач наукової фiлософiї.
   Абсурдна iдея лише пiсля вагомого публiчного викриття стає саме абсурдною.
   Доволi-таки суттєво, що епохально-анархiчний абсурд (i такий, вочевидь, буває) нiколи не можливий за вiдсутностi демократичного волевиявлення. Сатрапiя - це насильно зафiксована система. Тому - прихований безлад, тому - потаємний хаос. Наслiдок - вибух i знищення. Сатрапiя не дає стабiльностi, сатрапiя тимчасово тупо використовує стабiльнiсть i тим самим спричинює подальшу гостру дестабiлiзацiю. Стандарт насильно урiвнює волю кожного зокрема, а це, само по собi, протирiчить духовнiй природi людини. Демократичнiсть - ось планомiрнiсть, поступовiсть, порядок. За сучасного розвитку людства сатрапiя не сприймається науковою фiлософiєю за необхiднiсть. Диктатури - це минувщина. Диктатура винищує все нове (як вiрне, так i невiрне). Диктатура самозабезпечує лише диктат. В наш час це абсурд в його архаїзмi, тобто первiснообщинний (навiть ще стадний) вiдчай когось одного або одних доведений до абсурду, фактична неможливiсть чогось утвердитись загальноприйнятим шляхом.
   Хiба не так вчив Платон?
   Чому ж тодi В.Ленiн зумiв насадити диктатуру одних над iншими?
   Диктатура пролетарiату, навiть за її чийогось сприйнятя у категорiї абсурду, все-таки була б бiльш помiтною лише для виключно суспiльно-теоретичної апробацiї, нiж такою вже й необхiдною по факту. Настирнiсть цiєї iдеї при її практичному втiленi зiграла фатальну роль.
   Отримана наявнiсть диктатури пролетарiату все ще сьогоднi не дала полегшення класичнiй фiлософiї ("проступок - внутрiшнiй дискомфорт - покарання - полегшення"). Її покарання - це виникла суспiльна необхiднiсть для наукової фiлософiї.
   Класична фiлософiя шарахається. Класична фiлософiя розгублена. Класична фiлософiя знецiнюється. Класична фiлософiя нищиться.
   Її полегшення - наукова фiлософiя. Це дасть їй сили. Пiднiме в очах суспiльства. Стимулює "саму для себе". Аргументує та введе у вже iснуючий, але поки що недосяжний для неї стан.
   Людство зачекалось.
   Суспiльству надокучило отримувати фактичнi пiгулки абсурду в розчиних капсулах благопристойностi.
   Наукова фiлософiя нiколи не вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за всi упущення класичної фiлософiї. Про повне або часткове правонаступництво не може бути й мови.
   Г.Гегель має сам вiдповiдати за свої теорiї, К.Маркс - за свої, Ф.Нiцше - за свої, а класична фiлософiя - за все використовуване пiд її патронатом. Якщо фiлософи вважаються кимось науковцями, то з них спитають як з науковцiв (суворо, категорично, безкомпромiсно), якщо вони мислителi, то нехай продуктивно мислять без шкоди для оточення, навiть якщо вони "якiсь iншi", то їхня новоявлена "iншiсть" обов"язково має хоча б бути в контекстi влагодження. Вiдтак - якщо є фiлософiя науки, то чому не бути науковiй фiлософiї у тiй же самiй науцi? Однозначно, що теперiшня наука не допустить безпiдставної релiгiйностi в науцi. Лише наука може нормативно спiвiснувати з "собою в собi, для себе, та для своєї системи знань". До чого тут позасистемне фiлософствування? Оскiльки теорiї Г.Гегеля (або К.Маркса) не пiдлягали пiд вiдповiдну наукову систематизацiю за часiв всевладдя класичної фiлософiї, то, вiдповiдно, що цi окремiшнi теорiї не претендують на фундаментальну присутнiсть у тiй чи iншiй науцi. Свого часу сформоване i свого часу претендуюче на цiлiснiсть (теорiї Г.Гегеля, К.Маркса та деякi iншi) вiддало свою дещицю (лише часточку) в класичну фiлософiю i в урiзаному виглядi дотепер почастково споживається. Невже не плагiат? Хiба не егоїзм вiд подальших фiлософських структуризаторiв?
   Арiстотель тривалий час вважався беззаперечним фiлософським авторитетом (тому частково й науковцем) навiть у свiтi схоластики, проте його метафiзика - це його систематизацiя, моя - це моя, а науково-фiлософська - це характерна для всiєї наукової фiлософiї систематизацiя. Вона - наша, але вона не така як дотепер у класичної фiлософiї. За основу покладено не рiзноманiття для формування споживацької цiлiсностi, за основу покладено iснуючу основу (iстину) навколо якої, i в той же час в якiй, iснують рiзноманiтностi. Основа закономiрно пiдпорядковує пiд себе споживацький iнтерес (не знищуючи при цьому, навiть бiльше гармонiйно його розвиваючи), а не навпаки. Моє - там, де моє; Арiстотеля - там, де його. I я в чомусь помилявся, i Арiстотель, але наукова фiлософiя, як така в такому, вiд цього не буде втрачена.
   Демократичний централiзм побудови наукової фiлософiї вiдрiзняється вiд такого у побудовi класичної фiлософiї.
   Наукова фiлософiя постала з основи - централiзму i демократично наповнюється рiзними фiлософськими теорiями, натомiсть класична фiлософiя через всеможливий демократизм теорiй все ще формує свою основу. Вона централiзувала мислення i вiднаходить iстину. Наукова фiлософiя явила iстину i всебiчно мислить з позицiї iстини.
   Є прорахунки? Є, були i будуть. Проте сама побудова наукової фiлософiї не дозволяє мисленню аж занадто призабувати про саму iстину (як це було, на жаль, у класичнiй фiлософiї). Сьогоднiшнiй демократичний централiзм наукової фiлософiї нiколи не постане у якостi суб"єктивно централiзованого того чи iншого демократичного прояву (навiть демократичного!). Лише всебiчнiсть. Якщо не буде централiзацiї на засадах науки, то вiдмiчатиметься централiзацiя на засадах сумбурної потреби. В той же час практицизм висунув позитивiзм як фiлософську доктрину i наукову фiлософiю як науку. Все вiдповiдно до нагальностi. Наукова фiлософiя не применшує значущостi анi позитивiзму, анi класичної фiлософiї i вимагатиме вiд них такого ж ставлення до себе (принцип толерантностi). Дана критика - це данiсть. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось i яке для свого оновлення вимагає критики. Наукова фiлософiя - це наявнiсть iдей як позитивiзму, неопозитивiзму, так i всiх iнших. Всього того, яке наближає до iстини, а не "водить за нiс", втягує в оману i зводить нанiвець як фiлософiю, так i науку.
   Централiзм наукової фiлософiї, її основа, - це суть, яка є в природi кожної свiдомостi i яка завжди уяснювалась (бiльш-менш) кожною свiдомiстю.
   Чи претендує наукова фiлософiя на визначальне мiсце?
   Наукова фiлософiя є досить унiверсальною наукою, тiєю системою знань, яка зумiла необхiдно поєднати донаукове фiлософське мислення, метафiзику, релiгiю та дещо iнше з фундаментальними здобутками науки. Вона явила собою нове, якiсне пiзнання всезагального масштабу, в якому знайшлось мiсце i апрiорному, i апостерiорному. Наукова фiлософiя взяла вiд усього все найкраще, все потрiбне, i все прийнятливе.
   Взявши вiд усього, наукова фiлософiя всю себе вiддала тому ж таки, але вже оновленому внаслiдок спiвпрацi, всьому.
   Своєю появою наукова фiлософiя не знищила класичну фiлософiю. Вона явилась в меншiй степенi альтернативою, а в бiльшiй - доповненням до класичної фiлософiї. Це й закономiрно. Адже використалась та ж таки термiнологiя (за певним винятком), допускаються тi ж таки традицiї (за деяким винятком), поки що цитуються все тi ж самi класики-корифеї. Потреба в знищенi чи якiй би то не було нiвеляцiї класичної фiлософiї для наукової фiлософiї вiдпала немовби сама-собою - адже терпимiсть, адже демократизм, адже гласнiсть. Коли серйозно (по-науковому), то для розвитку необхiдна альтернативнiсть або опозицiйнiсть чогось серйозного, спорiдненого i тiсно зв"язаного кревними вузами. Своя мiсiя в класичної фiлософiї i своя у наукової фiлософiї. Безальтернативнiсть вела i буде вести до згуби.
   Суперечки про те чи був, наприклад, Арiстотель по своїй фiлософськiй сутностi бiльше науковим фiлософом, чи просто мислителем, або метафiзиком, приводять i приводитимуть до марної трати часу. Доцiльно зупинитись на його своєрiдному осмисленнi мiсця i ролi фiлософiї серед iнших знань. Слiд зауважити арiстотелеве тлумачення iстини i провести паралель мiж ним та I.Кантом. Вiдтак - через Б.Спiнозу до Г.Гегеля. Обов"язково не забувши й про Рене Декарта та Лейбнiца. Всi вони завдяки фiлософiї (посередництвом бiльшостi своїх фiлософських розробок) стали деякою мiрою науковими фiлософами.
   Що було, те було ...
   Нове тисячолiття розвитку людства (мається на увазi Рiздво 2000 року, як час офiцiйного започаткування наукової фiлософiї) наголосило по-новому: є фiлософи i є науковi фiлософи. Наявнi традицiйнi мислителi i апологети (науковцi) нової науки.
   Закинуть - але ж класична фiлософiя пережила тисячолiття розвитку людства. При цьому обов"язково рано чи пiзно вiдмiтять - проте лише з виходом людини у космос (поява космiчної фiлософiї як складника наукової фiлософiї) та з вiдповiдним розвитком свiдомостi (внаслiдок взаємодiї матерiї та свiдомостi) стало доречно говорити про вiдлiк часу для наукової фiлософiї.
   Якщо класична фiлософiя така вже й премудра, то чому вона допустила повне змiзернення метафiзики при непомiрному ростi рiзних (i як сьогоднi виявилось дуже згубних для суспiльної практики) фiлософських крайностей?
  
   2) Дещо з метафiзики у нашу епоху постметафiзики.
  
   У випадку, коли метафiзика є "природною схильнiстю" (I.Кант) людини, то приємно вiдмiтити, що ця схильнiсть i явила людству наукову фiлософiю. Не всупереч класичнiй фiлософiї явила, а завдяки їй; не всупереч iснуючiй метафiзицi осягнула, а саме завдяки їй. Дифiрамб? Нi! Це просто констатацiя факту. Данина, так би мовити (одним словом). Без вивчення метафiзичної онтичної iстини, без логiчної та онтологiчної iстини (та, що вiдноситься до буття) нiколи б не уяснилась Iстина як Всезагальнiсть. Саме з метафiзики стало зрозумiло, що абсолютнiсть буття є найперша єднiсть та безкiнечна повнота всiєї дiйсностi буття. Звiдси й постало для наукової фiлософiї - достовiрнiсть одного через iстиннiсть всього. Все мiняється, все рухається, лише абсолюти сталi до розумiння у своєму абсолютi. Якщо онтична iстина лише стосується сутнiсного (Е.Корет), а онтологiчна iстина вiдноситься до буття, то Всезагальна Iстина цiлком до сприйняття у поєднаннi мiнливих достовiрностей на мiсцях.
   Та й взагалi - чи коли-небудь по-справжньому висувала метафiзика питання про єдину Iстину Всезагального?
   I звiдси - що включає в себе спiвмiрнiсть єдиної iстини та iстини, що стосується сутнiсного?
   Наукова фiлософiя констатує той багатьом вiдомий факт, що типова метафiзика (традицiйна або знову ж таки, як i класична фiлософiя, - донаукова) повнiстю втратила свою значущiсть i сьогоднi сповна осмислюється постметафiзичний перiод у виглядi наукової фiлософiї.
   Прадiд наукової фiлософiї Георг Гегель у свiй час сумував з приводу "закату метафiзики" i саме зараз його послiдовниками оголошено "подолання метафiзики", що дає пiдстави всiм фiлософам та науковим фiлософам традицiйно вiдмiтити прихiд "постметафiзичного перiоду".
   "Освiчений народ без метафiзики виглядає подiбно храму, в загальному-то розкiшно оздобленому, але без святинi" (Г.Гегель).
   Що сказав Рене Декарт в своїх "Метафiзичних роздумах", про що писали Арiстотель в "Метафiзицi", Iммануїл Кант в "Критицi чистого розуму", або Лейбнiц чи, скажiмо, Е.Корет в "Основах метафiзики" вважаю непотрiбно вкотре й згадувати - це достатньо вiдомi широкому загалу фiлософствування. Тiльки нагадаю - "Метафiзика є основне поняття в традицiї фiлософського мислення", тим бiльше, що "Всi люди вiд природи тягнуться до знання" (Арiстотель."Метафiзика").
   Iммануїл Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливiсть метафiзики як науки, i разом з тим багато в чому був правим. На сьогоднi факт - вiдповiдно до певних роздумiв I.Канта наукою явилась наукова фiлософiя. Картезiанство вiд такого контексту не розгнiвається. I неогегельянство, i бiльшiсть з решти. Виняток - марксизм, хоча для нього "як бальзам на рану", що наукова фiлософiя вимушено ототожнилась з прицiльно розкритикованою ним же метафiзикою. Iснуючу сьогоднi бiльшiсть втiшу - це безпiдставнiсть, адже наукова фiлософiя не є метафiзикою, так точнiсiнько як i не є класичною фiлософiєю. Вона не є й космiчною фiлософiєю. I не є тiєю чи iншою формою "попiвщини" (релiгiї). Вона - поєднання. До того ж - своє, доповнююче, незамiниме.
   Комусь подобається метафiзика, декому - фiлософiя, ще iншим - мiстика, тому й логiчно - невже не знайдуться прихильники наукової фiлософiї? Вважаю їх буде багато, мало того, так ще й вважаю, що наукова фiлософiя потiснить цiлий ряд гуманiтарних наук (фiлософiю також) i займе належне їй справжнє мiсце.
   Питання по сутi - а що власне є наукова фiлософiя? I перед цим - у чому основа метафiзики?
   Є те, що є i метафiзика була i є (i буде) як така. Бiльше - це не вона. Менше - також не вона. Чи справилась метафiзика з покладеною на неї мiсiєю? Якби бiльше, то все б закостенiло ( її донаукове галасування навколо iстини), якби менше, то б про метафiзику в наш посткласичний час нiхто б позитивно i не згадував. Отже - справилась? Її рiвень - це присутнiсть. Наявнiсть. Iснування ... (доживання?) ...
   Щоб уникнути рутини наукову фiлософiю слiд розвивати.
   Пам"ятаючи про iстину, не слiд нехтувати суб"єктивними похiдними поняття iстини.
   Метафiзика - це не хлам в антикварнiй крамницi, метафiзика - це одна з передумов виникнення наукової фiлософiї.
   Передумова передумови обабiч самої передумови?
   Все через осмислення i метафiзика тут не виняток.
   Для iдеалiстичної фiлософiї метафiзика є наукою про надчуттєвi принципи буття. Вона є щось умоглядне, абстрактне й тому малозрозумiле. Щось, яке розглядає предмети та явища поза їхнiм внутрiшнiм зв"язком та розвитком, не визнає внутрiшнiх суперечностей як джерела саморуху, не може осягнути безперервнiсть i стрибкоподiбнiсть розвитку в їхнiй органiчнiй єдностi. Це протилежний дiалектицi спосiб мислення i метод пiзнання. Термiн сягає до назви, яку дав Андронiк Родоський (1 ст. до н.е.) творiнню Арiстотеля про розумодосяжнi початки буття ("Метафiзика"). Сам Арiстотель називав цей роздiл свого фiлософського вчення "першою фiлософiєю", що дослiджує найвищi, недоступнi органам чуттiв, лише умоглядно пiзнаванi начала всього iснуючого.
   В наслiдку вiдомого - маємо "першу фiлософiю" з одного боку та маловживану безпiдставнiсть у розумiннi К.Маркса й Ф.Енгельса, якi доводили неспроможнiсть метафiзичного мислення i протиставили йому метод матерiалiстичної дiалектики, - з протилежного.
   Що далi?
   Навiть метафiзичний матерiалiзм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Толанд, Б.Спiноза, ряд французьких енциклопедистiв та iн.) не зумiв пересилити ярлик догматизму, який наперед навiшали на метафiзику в 15-18 ст. деякi самовпевненi тогочаснi новатори.
   Придавлена ярликом метафiзика перестала розвиватись.
   Виних не найдеш. Виних сьогоднi немає.
   Все-таки цiкаво - який ярлик для помсти має право навiшати метафiзика на вижившу класичну (i тому тут донаукову) фiлософiю? Що було б, якби i всю класичну фiлософiю впродовж столiть перестали розвивати?
   Коли метафiзичний пiдхiд - справедливо "перший з перших у фiлософiї", то дотепер презентабельно iснуюча класична фiлософiя - "зарозумнена в собi всезнайка" (з iронiєю чи без, це для кого як, в зв"язку з чим та чому).
   Витiснивши метафiзику, дисквалiфiкувавши її, не забезпечивши їй рiвнi (сприятливi) умови для розвитку, класична фiлософiя незаслужено самовисунулась на домiнуюче мiсце i що найцiкавiше - класична фiлософiя все ще (поки що?) безрезультатно шукає iстину. Чи коли небудь знайде? Виходячи з значно бiльше нiж тисячолiтньої практики (зараз доречно пригадати все тi ж таки суспiльнi експерименти Платона, Лейбнiца, Вольтера, Маркса та iн.), можна наполягати на твердженi що нi. Суворе судження? Проте справедливе. Аджеж саме класична фiлософiя нас i вчила справедливостi фiлософських теорiй.
   Без чiткої бази у виглядi наукової фiлософiї iстина всесильного Всезагального Буття "не моргнувши оком" проковтне засуб"єктизовану фiлософську премудрiсть перш за все у зв"язку з її непостiйнiстю у прив"язцi до явищ та ситуацiй.
   Якщо визнати класичну фiлософiю "наукою наук", то це означає поставити людину, її частiше всього донаукове (допускається, що певною мiрою навiть "егоїстично-засуб"єктизоване") мислення в центр свiтобудови, коли ж визнати наукову фiлософiю саме такою - це означає поставити iстину за основу i визнати мислення сучасної людини за вартiсне (умовно не беручи до уваги навiть те, що сама сучасна людина є далекою вiд досконалостi), але не первинне, так як над мисленням є ще закономiрностi всезагального плану, якi пiдпорядковують собi це мислення (структуризацiя "iнобуття" людини в буттi).
  
   3) Науково-фiлософська ємнiсть полiтологiї.
  
   Не за полiтичну проституцiю буде критикувати наукова фiлософiя полiтологiю (кiнець-кiнцем грець з нею, - проституцiєю кожного iндивiдуально i всiх гуртом), а через нехтування цiнностями. Є базис i є надбудова. Базис - це основа, те що було спочатку i буде пiд кiнець; те, яке не вимагає постiйних зусиль, але хоче, щоб про нього пам"ятали (воно - базис, воно - основа). Надбудова - це супутня i необхiдна суб"єктивнiсть об"єктивного характеру. Коли конкретнiше, то полiтологiя повинна трактуватись базисною надбудовою сьогодення, а не тим, що кому заманеться. Велич полiтологiї в усвiдомленнi нагальних потреб Всесвiту, потiм - людства, далi - суспiльства, ще далi - народу, наостаток - полiтикума i лише опiсля, ледь помiтно, - партiйного доважку.
   Що маємо?
   Всеглобальнiсть iстини не вiдповiдає засуб"єктизованiй до невпiзнання "глобальнiй iдеї".
   Човпуться до нестями, деруть глотки заради популярностi, розмахують кулаками, але жоден не вiзьме на себе вiдповiдальнiсть (немає смiливостi?) i не скаже: "За знехтуваної iстини велика суєтня нiчого не вартує".
   Наукова фiлософiя осмiлилась й настирно вимагає припинити всi неадекватнi гармонiї устремлiння. Для чого безпiдставнi апробацiї?
   На фонi повсюдних злиднiв багатство одного не є багатством усiх без винятку.
   Неприховане озлоблення викликає не наявнiсть, а непомiрна наявнiсть.
   Просте просторiкування буває саме простим тiльки для дурнiв.
   У полiтичних забаганках за зовнiшньою формою завжди слiд шукати внутрiшнiй змiст.
   Щось нове сказано?
   Вiдмiчаючи старе, вже набивше оскому, наукова фiлософiя зауважує, що будь-яка дiя вимагає гармонiйного врегулювання. Обставини не детермiнанта (тиха-мирна причина), обставини - це вимога. Втягуючись у ту чи iншу суб"єктивнiсть конкретна свiдомiсть вже наперед має цiлком певну установку (за Узнадзе) i її дiя є вiдповiдним або невiдповiдним реагуванням. Перше - прийнятливе i за отримання необхiдного результату не вимагатиме пiзнiшого повторення, друге - згубне.
   Значущiсть за згуби набирає значущо-згубних форм i при катастрофiзмi веде до катастрофи.
   Непiдконтрольна, вiдiрвана вiд сутi, без гальмiвних рефлексiв полiтична дефiляда є найбiльш пагубною.
   Карл Маркс найменше втратив вiдчуття реальностi (саме пiзнiше вiдчуття, а не початкове розумiння), В.Ленiн - бiльше, Й.Сталiн - ще бiльше. По-сутi, якщо придивитись, то метафiзичний матерiалiзм був не у Б.Спiнози, вiн був у Маркса - Ленiна - Сталiна - Мао та решти з їхнiх однодумцiв. Рутина матерiалiзму знищила не одну метафiзику, вона лiквiдувала саму концепцiйнiсть у можливому сприйнятi матерiалiзму, знищила його демократизм, толерантнiсть, навiть виважений пiдхiд. Наслiдок - фактична нiвеляцiя iдеї i воскресiння матерiалiзму в контекстi наукової фiлософiї (пiд iншим ракурсом i на iншiй базi).
   Науковiй фiлософiї не потрiбно слiпо нав"язувати iнтелектуалiзм iнтелiгенцiї, наукова фiлософiя має сама у певний перiод розвитку людства визначати подаваєму дозу значущостi iнтелекту.
   Задача полiтологiї в тому, щоб по-науковому точно все довести до вiдома полiтикiв.
   Невже не чудово, що полiтика є суб"єктивною у задумах i об"єктивною у наслiдках?
   Виважено звучить: "Добро - це те, що служить збереженню та розвитку життя, зло є те, що знищує життя або перешкоджає йому" (А.Швейцер). I по-науково-фiлософськи, прискiпливо: "Добро - те, що сприяє гармонiї при спiвiснуваннi свiдомостi та матерiї, зло є те, що нищить матерiю або свiдомiсть i тим самим унеможливлює гармонiйне буття".
   Система була завжди i ця система - Всезагальне Буття. Буття нiхто не задiював. Буття вiчне. У вiчному буттi вiчна iстина. Вiчний Бог i вiчний Всесвiт.
   Є матерiя i є свiдомiсть, а решта йде розмiрено - все суєтиться, виперається, бореться, змагається, живе, iснує ... тощо i це найгенiальнiша iдея з усiх iдей. Її автор - гармонiя, та сама, що спричинилась по Волi Божiй у Всесвiтi.
   Свiт створений i мав бути створений саме таким - матерiя i свiдомiсть. Закон логiки взаємодiї свiдомостi та матерiї в тiм, що береш трiшки потенцiї матерiї (певна якiсно-кiлькiсна форма) i маєш трiшки, якщо багато - то багато. Чим бiльше бере свiдомiсть, тим краще вона розвивається. У нескiнченному Всесвiтi нескiнченна матерiя володiє нескiнченною потенцiєю для нескiнченного розвитку нескiнченної свiдомостi. Або - вiчний Всесвiт для вiчного Бога i вiчний Бог для вiчного Всесвiту.
   Iстинний свiт влаштований настiльки досконало, що в ньому тимчасово вiднаходиться мiсце всьому неiстинному.
   Iстина не залежна вiд осягнення самої в собi i для себе.
   Наукова фiлософiя найдосконалiша з усiх наук. Рiвних їй не було, немає i не буде у свiтi. Вона здатна сприйняти все з можливого про все з можливого. Це iстина. Та, яка в можливому заради можливого; та, яка у всеможливому.
   Гармонiя настiльки демократична, що навiть пiд загрозою мiсцевої руйнацiї допускає будь-що з позагармонiйного (навiть абсурдного). Людству слiд вчитись у гармонiї. Людству необхiдно зрозумiти гармонiю. Демократiя вiд гармонiї. Демократiя по Волi Божiй. Гармонiйна демократiя завжди у гармонiйному буттi.
   Навiть знищивши достовiрну гармонiю на мiсцi (у певний час i у певнiй дiлянцi Всесвiту) нiхто й нiколи не знищить Всезагальну гармонiю Всезагального Буття.
   Посередництвом гармонiї можна зрозумiти такi стани як порядок та хаос.
   Рецепт для полiтологiї вiд наукової фiлософiї - не брати приклад з донаукової фiлософiї i не зазнаватись на фонi тимчасово розгубленої решти. Не привчати полiтикiв до полiтиканства. Полiтика не iлюзiя, а об"єктивнiсть. Раз так, то необхiдно передбачати пагубнiсть непомiрних полiтичних амбiцiй. Не можливо створити iдеальну державу (хоча б у стилi Платона) без вiрного розумiння законiв наукової фiлософiї.
   Iдеальне завжди в iдеальному, а iдеальний для свiдомостi свiт довкола - це пiк розвитку свiдомостi за найвагомiшого використання матерiї (чому не осягнення божественостi?).
   Що матерiя? Як вона буде почуватись?
   "Що є всемогутнiсть Бога без нiкчемностi природи" ?
   Досконала свiдомiсть спроможна створити досконалий свiт без фактору еклампсiї матерiї. При цьому - творення свiдомостi є багатограним процесом, який найперш залежить вiд ряду обставин (також вiд самої матерiї, яка є у певний час i у певному мiсцi).
   Людина так влаштована, що свiдомо-пiдсвiдомо спочатку захищає свою дiйснiсть (своє "iнобуття"), потiм - найближче оточення, в якому її "iнобуття" найбiльш оптимально почувається (мовний аспект тут доречний), далi - iнтереси групи, класу, держави, нацiї i т.д. Якби Творець сподiвався лише на людину без впливу того, яке тепер називається чинником "ряду обставин", то вiн би глибоко помилився. Свiт довкола - це гармонiя у поєднаннi потенцiї матерiї та свiдомостi. Легковажити цим непробачально. Коли вiдсутнє свiдоме реагування на ситуацiю у певний час i в певному мiсцi (нелюдство не є людянiстю i тим бiльше це не божественнiсть), то тi самi обставини через пiдсвiдомiсть спроможнi витягнути вiдповiдне свiдоме реагування. Це суттєво! Це кардинально мiняє теперiшнi погляди людства на себе, на оточення, на Всесвiт. Будь-яка iдеологiя мiняється у часi, трансформується i замiнюється новiшим. Окремiшнiсть - iнтелектуалiзм. Про нього мова окрема. Певна iдеологiя корисна у певний час, певна iдеологiя використовується, однак ця iдеологiя тимчасова. I це фундаментально. З шкали iстинностi можна вивести кориснiсть того чи iншого, визначити часовi параметри i розробити рекомендацiї. Через обставини, посередництвом взаємозв"язку всього з усiм (окремим) можна визначити появу нового, передбачити наслiдки, розбити на частини, дослiдити, згрупувати, систематизувати, розщепити i сказати: сьогоднi - те, завтра - iнше. Iнтелект має добирати, iнтелект має користуватись. Майже нiхто сьгоднi не сумнiвається в необхiдностi демократiї, але демократiя пiддається вдосконаленню. Як, коли i ким - це завдання наукової фiлософiї (i не лише). Вiд кам"яного вiку до забезпеченого суспiльства вiдкритого типу - ось етапування людства на Землi. Пов"язавши це все з доведеним завдяки науковiй фiлософiї, можна чiтко встановити "що, коли i як". Помилки не можливi, бо пiсля капiталiзму первiснообщиний лад закономiрно не виникне. Це нонсенс. Мiцна економiка завжди притаманна державам (суспiльствам) з вiдповiдним рiвнем iнтелектуального розвитку. Мiцнi тi держави, якi iнтелектуально сформованi завдяки своїй найбiльш потенцiйно можливiй внутрiшньодержавнiй взаємодiї "матерiя / свiдомiсть". Економiка в меншiй мiрi залежна вiд забаганок, а в бiльшiй вiд вiдповiдних обставин.
   Наукова фiлософiя володiє чiтким рецептом, яким чином зробити економiку якоїсь конкретної держави найбiльш вагомою, бiльше того, так вона ще й знає який час ця економiка буде саме такою.
   Будь-яка полiтика повинна мати свою фiлософiю. Загальнолюдська полiтика диспонує науковою фiлософiєю.
   Сьогоднiшнє сприйняття полiтики - це сприйняття її у виглядi чогось брудного, потаємного, буденного; натомiсть сприйняття фiлософiї - це осягнення свiту величного i вiчного, яке, здавалось, не має жодного вiдношення до побутових суспiльних проблем. Навiть за такого нерадiсного як для полiтики, так i для фiлософiї сприйняття можливе зближення, бажаний консенсус, i вiн у взаємних кроках назустрiч. Полiтика зобов"язана нести в суспiльство не лише злагоду, а все бiльшу гуманiзацiю життя людини, в чому, власне, й заключається її призначення. Та полiтика, яка по своїй сутi заснована на цiнiсних принципах, випливаючих iз духовної, моральної необхiдностi, проявляє свою гуманiстичну сутнiсть, адже саме вона стає причетною до реалiзацiї окремою особою змiсту життя, а також до великих загальнолюдських аспектiв. Саме на такiй основi, здебiльшого через етику, в основному й об"єднується фiлософiя та полiтика.
   До того ж, тiльки тодi соцiальна теорiя може вiдiгравати позитивну, а не нiгiлiстську роль, коли вона базується на абсолютних загальнолюдських цiнностях, таких як гiднiсть людини, iстина в науцi, краса в мистецтвi i т.п.
   Хибна та думка, котра стверджує, що наукова фiлософiя розглядає виключно загальнi принципи i не помiчає простих потреб пересiчної людини, хибна в своїй основi тому, що саме наукова фiлософiя зауважила "людськiсть - божественнiсть" i фундаментально висвiтлює взаємозв"язок "людина - Всесвiт - людина" та "людина - Бог - людина".
   Iстина робить людину вiльною. Без уясненої Iстини людина слiпа i може бути спорiднена з тими нелюдами, якi упослiджено бачать тiльки себе i своє пiсне животiння.
   Непiдвладно по-справжньому жити в Iстинi без уясненої Iстини.
  
   4) Космiчна iдея космiчної фiлософiї.
  
   У наш час простує нашим простором волинська (або українська) школа космiчної фiлософiї. Її найвiдомiшими представниками є К.Е.Цiолковський (вся його родина з Волинi), академiк В.Вернадський, Ю.Кондратюк-Шергей (родився у Луцьку), академiк М.Холодний, С.Корольов (родився у Житомирi) та автор цiєї працi - рiвненчанин д-р Микола Марк (Михайловський).
   Iдея космiчної фiлософiї зринала на теренах Радянського Союзу, у США, Францiї та Нiмеччинi. Хтось додумався першим, котрийсь - останнiм; суть в iншому - до започаткування наукової фiлософiї дана космiчна фiлософiя носила чисто утопiчний, несерйозний з наукової точки зору характер. Були гiпотези, iдеї, певнi розробки стосункових проблем i нiчого бiльш-менш авторитетного.
   Ю.Кондратюк-Шергей розробив схеми мiжпланетних подорожей, К.Е.Цiолковський написав цiлу низку навколофiлософських праць (окрiм ракетобудування), В.Вернадський разом з П.Тейяром де Шарденом заглибився у дослiдження ноосфери та закомплексував на соцiалiстичнiй перспективi. Були й iншi. Їхнi iмена добре вiдомi в цивiлiзованих краях.
   До цiєї пори нiхто й нiколи не досягнув справжнього наукового рiвня.
   Легко сказати: "Iснує безмежний космос, а в ньому живемо ми - люди", тяжче обгрунтувати, доказати, переконати, ще тяжче розробити науковi теорiї та з математичною точнiстю заглибитись в буття.
   Iстина = 1 <1(свiдомiсть) / 2(матерiя);
   Iстина = 1,2 < 1,2 / 1,8;
   Iстина = 1,4 < 1,4 / 1,6;
   Iстина = 1,8 < 1,8 / 1,2;
   Iстина = 2,0 < 2,0 / 1,0.
   Останнiй етап впорядкованостi буття наступає коли свiдомiсть досягає свого найбiльшого розвитку. Матерiя у цей перiод вже вiддала необхiдну внутрiшню потенцiю. Вона змiзернена. Свiдомiсть повнiстю поєднується з Абсолютним Розумом i змушена в подальшому творити впорядковану матерiю.
   Iстина = 1,8 < 1,8(свiдомiсть) / 1,2(матерiя).
   У перiод оточуючого нас хаосу найбiльш розвинена свiдомiсть - Господь створив для нас свiт i вдихнув у нас Дух. Духовно пiднявшись у своєму розвитку на рiвень Абсолютного Розуму ми маємо впорядкувати з хаосу матерiю i передати свiй Дух (Дух Господа) новiй людинi.
   Чи так насправдi?
   Сучасна посткласична наука, а саме - синергетика, вiдмiчає, що такi два атрибутивнi начала як тi, що створюють упорядкованi структури з хаосу та тi, що розсiюють, розмивають цi структури, присутнi в усiх складних вiдкритих системах буття. Певнi результати взаємодiї цих протилежних начал обумовлюють виникнення будь-яких складних систем, їх функцiонування, розвиток i зникнення. Тому досягнення будь-якого кращого порядку, гармонiї i тепер повинно розумiтись як певна мiра, "золота середина" взаємодiї тих протилежних начал, про якi йшлося.
   Чи так насправдi?
   Якщо не стверджувати, а припустити, що у перiод нашого хаосу найбiльш розвинена свiдомiсть - наш Господь, створив для нас свiт i вдихнув у нас Дух, то це означає - хаос був лише навколо нас i Господь для нас створив свiт, тобто сам Всесвiт яким був у широкому загалi, таким i залишився (хаос мiсцями i порядок мiсцями). Логiка є i в даному твердженнi, логiка є i в протилежному - безмежний Всесвiт весь був у хаосi i по Волi Божiй з часом утворилось все живе, тобто - свiдомiсть була i матерiя була, але наша свiдомiсть отримала нашу матерiю.
   Ревiзiї можна пiддати все. Додуматись можна до будь-чого з можливого. Суть у тому, що наукова фiлософiя допускає як першу з вище поданих точок зору (в моєму трактуваннi), так i альтернативну (але обгрунтовану). Теорiя П.Тейяра де Шардена про те, що Всезагальне Буття почалось з хаосу, перейде у порядок i повернеться у хаос, пiдтвердила суб"єктивну життєспроможнiсть. Формула Iстини здатна вмiстити як одну теорiю (мою), так i другу (П.Тейяра де Шардена), або будь-чию iншу. Менi залишається переконувати опонентiв у тому, що я бачу на Землi простування до порядку, а навколо Землi - хаос. Але це бачу я. Така моя теперiшня гiпотеза i сьогоднi вона знаходить пiдтвердження у систематизованiй мною науковiй фiлософiї. Я можу помилятись i сподiваюсь, що час усе розставить по своїх мiсцях (Людство розвивається. Людство прогресує).
   Наукова фiлософiя спроможна осилити той факт (якщо вiн пiдтвердиться), що людина є єдиною розумною iстотою (єдиною свiдомiстю) у безмежному та вiчному Всесвiтi (Теперiшня уфологiя володiє вагомими доказами наявностi позаземних високорозвинутих цивiлiзацiй, але хто знає, можливо, коли ми досягнемо їхнього розвитку вони з тих чи iнших причин перестануть iснувати?). Формула Iстини також є доказом цiєї спроможностi.
   Що ж тодi суб"єктивнiсть?
   Цифровi позначення формули Iстини - це умовнiсть. Це те, яке вiдображає розвиток людства i є показником його iнтелектуалiзацiї. За цифрами - безмежжя. Що є 1,2 i чим воно вiдрiзняється вiд 1,4 ? Що краще? Поетапнiсть завжди починається вiд чогось i веде кудись. Маємо "щось" i прагнемо "чогось". Ми в розвитку. Ми в дiї. Сьогоднi одне, завтра iнше. Гармонiя керує. Проте гармонiя може з якоїсь певної причини повернутись у досить тривалий для нас позагармонiйний стан, той, який для людства може виявитись фатальним.
   Iстина = 1,4 > 1,3/1,7;
   Проходить процес вiдторгнення. Дане буття не сприймає дану взаємодiю. Почався регрес i буття прямує на нижчий рiвень - у бiк хаосу. З плином часу все впорядковується.
   Iстина = 1,3 < 1,3/1,7;
   Далi через врiвноваження постає або розвиток, або занепад.
   Здавалось, що нiчого поганого в простуваннi до хаосу немає, адже потенцiя матерiї збiльшується. Проте це омана. Матерiя фактично "непланомiрно" повертається до свого первiсного стану. Але її i так довкола достатньо. Замiсть свiдомого врегулювання матерiя позасвiдомо (в зв"язку з помилкою свiдомостi) пiдтягує гармонiю (примушує гармонiзувати зворотнiй процес, якщо нi, то отримається мiсцевий армагеддон з великим хаосом i все-таки з подальшим гармонiйним врегулюванням) i буття фактично пiдпорядковує "пiд себе". Здавалось, що в наслiдку згуба неминуча. Однак iснує назване "обставинами". Iснує Абсолют Iстини Всезагального Буття як єдина потенцiя всього сутнього. Потенцiя Абсолютного Розуму та потенцiя Всесвiту у масштабi Всезагального Буття - це i є Iстина. Потенцiя всього Всезагального - в цьому Iстина. Вже впорядкована свiдомiстю на вiдповiднiй рiвень матерiя (та, яка влагоджено вiддала свою певну потенцiю) нiколи не зможе "непланомiрно" знищитись - це i є фактор "обставин". "Непланомiрне" нищення в дiйсностi вiдбувається передбачувано у своєму початку та кiнцi, що означає - логiчно, специфiчно, навiть продуктивно ... тощо. Чим бiльше впорядкована матерiя свiдомiстю (чим бiльший розвиток свiдомостi), тим тяжче втягнути матерiю у зворотнiй "непланомiрний" процес.
   Вiдторгнення буттям (тут вже зафiксованими "обставинами") - це нонсенс i прикро, що цей виняток все-таки, але буває. Розвинута свiдомiсть передбачає всi варiанти.
   Якщо є iншi свiдомостi, є Дух, є багато чого iншого, то це не страшно, а якщо нiчого такого немає, то що тодi?
   Окремо взята пересiчна людина по своїй сутi досить-таки безпорадна, на вiдмiну вiд неї цивiлiзоване суспiльство бiльш конструктивне, тодi як людство в цiлому життєздатне i нiколи не повiрить у фаталiзм. Ми створенi по образу i подобi. Ми сильнi за образом i подобою. Жоден страх не знiвечить людство.
   Наукова фiлософiя володiє фактами, що є хаос i є порядок. Наукова фiлософiя оприлюднює уяснену в вiдвертостi Iстину. Наукова фiлософiя виходить з достовiрних положень достеменно пiзнаного.
   Космiчна фiлософiя має бути науковообгрунтованою тому, що подальше пiзнання людиною космосу не потерпить "або - або". Необхiдна яснiсть. Чiтке знання забезпечить виживання серед безмежжя Всесвiту, безсистемне шарахання згубне. Межа мiж космiчною фiлософiєю та науковою фiлософiєю помiтна. Космiчна фiлософiя займається фiлософською апробацiєю космосу на базi наукової фiлософiї та користуючись з пiзнаного й прийнятного з iдей наукової фiнтастики. Систематизована космiчна фiлософiя є складовою наукової фiлософiї. Iстина наукової фiлософiї є iстиною космiчної фiлософiї (наукової фантастики також). Осмислення космосу - це з космiчної фiлософiї, науковий пiдхiд до Всезагального Буття - це з наукової фiлософiї. Космiчна фiлософiя дозволяє бiльшу варiабельнiсть (навiть деяку утопiчнiсть iдей), натомiсть наукова фiлософiя непохитна по науковому факту. Космiчна фiлософiя бiльш матерiалiзована, значно прагматичнiша i зовсiм не парадокс, а норма, що осмислена мною космiчна фiлософiя введена в осмислену мною наукову фiлософiю. Там, де вiдмiтиться нетрадицiйний для наукової фiлософiї пiдхiд до проблем космогенезу, то це чиста космiчна фiлософiя, там, де фундаментальна науковiсть накладеться на "космiчне вiльнодумство" - це вже наукова фiлософiя.
   Є фiлософствування, є фiлософiя i є наукова фiлософiя з тим же таки фiлософствуванням, тiєю ж таки фiлософiєю та тiєю ж таки космiчною фiлософiєю.
   Чiткостi в категоричному розмежуваннi поки що не iснує. Ця чiткiсть немає авторства. Людство скористається з наданих йому можливостей i з часом систематизує отриманий матерiал. Сьогоднi маємо дещо давнiшу космiчну фiлософiю та порiвняно новаторську наукову фiлософiю. Тут логiчнiше не "хто - кого", а швидше "так має бути".
   Iдея наукової фiлософiї про людину, як носiя розуму в масштабi космосу, спiвпадає з такою ж iдеєю не тiльки космiчної фiлософiї, а й, наприклад, уфологiї та наукової фантастики. Якщо спiвмiрно iснує мiкрокосм та макрокосм, то чому б тим бiльше не ужитись космiчнїй фiлософiї та класичнiй фiлософiї у такiй вже явнiй глобальностi наукової фiлософiї?
   В космосi людину чекає небезпека. В космосi людина може загинути. В космосi повно таємниць. Невже на Землi людина не готова до цього?
   Апробацiя людини в земних умовах (в колисцi) - ось перший етап у простуваннi вiд хаосу до порядку. Другий почався з моменту виходу на новколоземну орбiту. Третiй розпочнеться з помiтного космiчного творення. Четвертий - з дня Маргарити. П"ятий ... Але це все гiпотези i наукова фiлософiя не може собi дозволити введення людства в гiпотетичну залежнiсть, тому ... "Є Iстина, а решта - суєта. Велична Iстина у величнiй суєтi ...". Слiд набратись терпiння i творячи чекати прийдешнього. На все свiй час. Чим бiльше ми освоїмо потенцiал матерiї, чим досконалiшими будуть нашi надбання, тим розвинутiшими ми станемо i тим гарантованiше почуватимемось. Безпека - ось що потрiбно людинi у космосi i космiчна фiлософiя її по-своєму (незамiнимо) забезпечуватиме.
   Сьогоднi (у час написання цiєї працi) наукова фiлософiя не критикує космiчну фiлософiю, бо, вочевидь, критикувати немає що. Здебiльшого iснують донауковi утопiчнi iдеї космогенезу, а на них, як вiдомо, далеко не заїдеш. В тому, що перша-лiпша планета, з тих про якi ми знаємо, чимось вiдрiзняється вiд Землi сумнiватись не приходиться, вагомий аспект в iншому - чи будемо ми коли-небудь на цих планетах i чи зумiємо зробити те, до чого тягнемось по своїй природi. Нам не вистачає екзистенцiалiзму, ми недостатньо знаємо самi про себе (про страхи, вiдчуття, передчуття, критичнi стани), але нашi потуги до Всесвiту нам не видаються смiшними. Це - перспектива (та, яка буде; та, яка зачекалась нас). Людству потрiбна космiчна фiлософiя так точнiсiнько як йому потрiбен екзистенцiалiзм. Не бiльше i не менше. Заслуга наукової фiлософiї в тiм, що вона це чудово розумiє. В цьому її мiць.
   Окрiм того, всi вiдмiченi вище заслуги наукової фiлософiї не слiпе самовихваляння закоханого у свою iдею автора - нi; це данина, заслужена данина, бо наукова фiлософiя чим раз тим бiльше виступатиме важливим компонентом науково-технологiчного прогресу, деякою мiрою його рушiйною силою i саме для цiєї науки характернi випереджаючi темпи розвитку порiвняно з розвитком технiки i виробництва. I найголовнiше - достовiрнiсть якої б то не було науки постає з її наближення до iстини. Саме тому наукова фiлософiя є "першою з перших".
   Формула Iстини - це, зрозумiло, лише суб"єктивна формула (математична наочнiсть) i наукова фiлософiя остаточно не систематизується на цiй формулi. Вона згрупована навколо таких понять як iстина, буття, матерiя, свiдомiсть та iн. Тих понять, якi є традицiйно фiлософськими i якi пережили столiття й тисячолiття антропогенезу. Дана формула є бiльшою мiрою авторським компонентом, а меншою - вимогою часу (або навпаки). Формула буде мiнятись, доповнюватись, поглиблюватись, але найголовнiше, найсуттєвiше те, що виходячи з цiєї формули ми можемо смiливо стверджувати - iснує еволюцiя, прогрес, все рухається, розвивається i людина, як частка Всесвiту, має великi можливостi. Сприйнятий у щиростi Господь додає нам сил, Iстина обнадiює. По Волi Божiй формула Iстини згрупувалась на досягненнях сучасних наук, але сьогоднi назване "системою Кондратюка-Шергея" може завтра не назватись системою, воно буде чимось бiльшим, глибшим, понятiйнiшим - нiчого страшного; головне, що воно залишиться, воно яким було, таким i буде, а чи з тим, чи iншим понятiйним нашаруванням, то це атрибутивне. Наукова фiлософiя дивиться в глибину явищ, вiдмiчає всеосяжнiсть, i з цього зауважує деталi. Не в примiтивних пошуках "фiлософського камня" Iстини блукають науковi фiлософи, а з усiм одкровенням, уяснюючи Iстину, пропонують iдеї. Справжнi iдеї. Виваженi iдеї. Прийнятливi iдеї. Вони не шпортаються навпомацки, вони бачать суть i не мають жодного права приховати (замовчати, втаємничити) iстину. Господь питає у кожного з нас, а з наукових фiлософiв - найприскiпливiше. Iстина в тiй чи iншiй мiрi уясняється всiма, але справжнi науковi фiлософи мають до неї тягнутись найщирiше.
   Коли кажуть, що диктатура певного прояву є пагубною, що вона применшує пiдлеглих, то це i є суть. Якщо наполягають на необхiдностi демократiї, то це i є суть. Зауважуючи необхiднiсть глобалiзацiї перед небезпекою зовнi, вiдмiчають суть. Заакцентовуючись на небезпецi поширення фундаменталiзму, екстремiзму, нацизму, фашизму, комунiзму вiдмiчали i вiдмiчатимуть суть. Так стосовно всього. Є найсуттєвiше i виходячи з цього людство iнтелектуалiзується.
   Наукова фiлософiя взяла вiд метафiзики не випещенiсть, недосяжнiсть, вона взяла вiд неї величне поняття iстини i навколо цього, ще вчора перебiльшено суто метафiзичного поняття, структуризувала фiлософськi складники. Наукова фiлософiя заглибилась у буття, у суєтню i серед гамузу життєвих проблем не розгубилась, а утвердилась з усiєю притаманною фундаментальнiстю понятiйно.
   Невже погано, що наукова фiлософiя покладає певнi надiї на глобальну iнтелектуалiзацiю людства i апелює до класу iнтелiгенцiї?
   Хтось зауважить, що наукова фiлософiя побудована на християнських засадах, а не, скажiмо, на iсламi чи буддизмi i при цьому помилиться, бо наукова фiлософiя постiйно стверджує, що є вiра й монотеїстичнi релiгiї. Бог єдиний для всiх. I цей Бог християнський, буддистський, iудейський, мусульманський ... Бог - для всiх i Бог - у всiх. Якщо людство розмежувалось i появились рiзнi народи, нацiї, держави, виникли найрiзноманiтнiшi релiгiї, то що ж, видно на це iснували свої причини. Iншi причини з часом спроможнi згрупувати людство, створити вiдкрите суспiльство, витягти людство у безмежжя космосу, але, наголошую, за цим усiм стоїть людина. Її свiт ("iнобуття"), її думки, її проблеми та колiзiї. Вiд людини до всезагального i вiд нього до людини. Лише так, а не iнакше. Всезагальне у людинi i людина у всезагальному.
   Широкомасштабна, всеохоплююча i фундаментальна, та, яка постала з фiлософiї, метафiзики, космiчної фiлософiї, синергетики, теологiї, логiки та ряду iнших наук (в тому числi математики та астрономiї) наукова фiлософiя не може бути включена у все ще остаточно не сформовану космiчну фiлософiю (фiлософiю космогенезу або фiлософiю космiзму), лише навпаки - космiчна фiлософiя є складником наукової фiлософiї. Поряд полiтологiї, соцiологiї, психологiї космiчна фiлософiя приросте у науковiй фiлософiї. Збагатиться й постане в широкому спектрi пiзнання. За нею майбутнє.
   Не виключено, що в майбутньому космiчна фiлософiя постане у виглядi наукової космiчної фiлософiї та фiлософiї космiзму, як не пiдпорядкованої жоднiй науцi, а створенiй на засадах "чистого мислення" (вiльного лету фантазiї) галузi пiзнання - це її право (право людства на суспiльну атрибутивнiсть). Можливо космiчна фiлософiя всецiло примкне до класичної фiлософiї. Можливо повнiстю вiдокремиться i постане цiлком самостiйно. Все можливо. Для себе особисто i своїх прихильникiв я маю право залишити все таким чином як тiльки що мною зауважено. Чи не так? Тому й готую пiдручник "Курс науково-космiчної фiлософiї ( космiчно-фiлософської науки)" та пiдшуковую рецензентiв.
  
   5) Мiсце наукової фантастики.
  
   Її змiзернюють. Її незаслужено нiвелюють. Даремно! Вона що не день, то все бiльше заявляє про себе i наступає на п"яти космiчнiй фiлософiї. Певною мiрою вона i є космiчною фiлософiєю. За фiлософського поглиблення i без художнього наповнення наукова фантастика є космiчною фiлософiєю, але чи вона є науковою космiчною фiлософiєю, чи простою космiчною фiлософiєю необхiдно тактовно змовчати - це i так зрозумiло.
   Проте вона має перспективи.
   Вона розвиває мислення.
   Вона групує фантастику в наукове русло.
   Вона привчає фантастiв мислити по-науковому.
   Фiлософське мислення на грунтi науки в космiчно-всезагальному масштабi - це i є наукова фiлософiя, а мислення без науки i без атрибутивностi фiлософiї - це i є фантастика. Що кому подобається. Людство створило i створює рiзне для рiзних уподобань. Iснують заготовки на будь-який смак.
   Однак вставка - iснує наука, яка називається науковою фiлософiєю i її мiсце не зможе зайняти жодна iнша наука.
   Фантастика базується на уявi.
   Чи iснує уява виключно наукова?
   Якщо є фантастика i наукова фантастика, то очевидно що так. Фiлософи повиннi пiдтримувати фантастику, а науковi фiлософи - наукову фантастику. Багатьом таке недовподоби. I не безпiдставно.
   Право на iснування має все. Наукова фiлософiя користується i буде користуватись з наукової фантастики. Науковi фантасти автоматично не зробляться науковими фiлософами i навпаки. Однак шанси є як в одних, так i в других. Наукова фiлософiя виступає за тiсну спiвпрацю.
   Що нас чекає в майбутньому на Землi i за її межами? На це вiдповiдає наукова фантастика. I часто-густо помиляється.
   Що нас чекає в майбутньому на Землi i за її межами? На це вiдповiдає наукова фiлософiя. I не помиляється. В цьому рiзниця.
   Iснуюче позитивне в тому, що наукова фантастика iнтерпретує з широким спектром уявного i через такий художньо-фiлософський спектр щось та й стає актуальним до втiлення.
   Iснуюче негативне - наукова фiлософiя цiлком дiєздатно розробила обгрунтовану шкалу iстинностi, вона стверджує: "те - iстинне, те - хибне" й пропонує всю себе до керiвництва дiями людства, але справжня наукова фiлософiя завжди буде чисто декларативною у своїх пропозицiях на таке "всезнайство". Вона не може вказувати. Вона не може примушувати. Адже Господь i той тим бiльше дав кожнiй людинi певне (для неї необхiдне) поле дiяльностi. В психiку людини, навiть в її дiяльнiсть закладена Всевишнiм певна порцiя егоїзму (всезнайства, самовпевненостi, безальтернативностi) i людина нiколи не буде чiтко дiяти по наперед уготованому для неї плану. Людина колективна, але не стандартизована iстота. Iндивiдуальнiсть передбачає мислення посередництвом апробацiї на практицi та взаємозалежну поступовiсть у розвитку.
   Наукова фiлософiя носить рекомендацiйний характер.
   Як саме чинити у певний час i в певному мiсцi стосовно себе та довкiлля залежить вiд людини.
   Вирiшує конкретна людина.
   "Ти - правий, ти - неправий" - це з категорiй моралi. Це з полiтологiї. Це з суспiльствознавства. I це з наукової фiлософiї.
   Якщо є iстина, то все спiввiдноситься з нею (вiрне немов з одного боку, невiрне - з iншого).
   Пiзнане достовiрне притягує до себе, однак кожне достовiрне постале з iстини.
   Наукова фiлософiя не вчить як вирощувати продукти харчування, наукова фiлософiя не розробляє конкретнi кулiнарнi рецепти споживання, наукова фiлософiя робить висновки через узагальнення гармонiйної необхiдностi продуктiв харчування, людини й всього оточуючого середовища.
   Наукова фiлософiя називає це достовiрним у даний момент i iстинним у всезагальному тому, що за iстинного буття все є спiвiснуючи наявне, а достовiрним є те конкретне на мiсцях, яке з часом трансформується у iнше достовiрне.
   Кожна людина певною мiрою автономна i задача наукової фiлософiї висвiтлити в чому полягає певнiсть цiєї мiри i чому (заради чого) необхiдна автономнiсть людини.
   Самостiйно класична фiлософiя не може переконливо пояснити в чому сенс життя. Лише спiльно з науковою фiлософiєю це для них посильно.
   Аспект наукової фантастики потрiбен науковiй фiлософiї з метою наукового узагальнення широти можливостей уяви (апробацiя) та виходу з цiєї уяви на спектр науково-фiлософського вжитку (реальна перспектива). Суттєвий акцент - наукова фантастика навряд чи зумiє найближчим часом вибратись з закомплексованостi психологiчного плану i не зможе показати (лiтературно охарактеризувати) справжнiй обрис людини майбутнього (Homo intellectualis), хоча, можливо, так i має бути, адже божественнiсть не є усвiдомленою нами людськiстю i ми ще певний час губитимемось в пiзнаннi всiх якостей Бога.
   Актуально: "Вiд iдей наукової фантастики - до чiтких законiв наукової фiлософiї" i не лише космокреатика (узгоджений розвиток макрокосму та мiкрокосму) львiв"янина з Польщi Станiслава Лема таке кредо пiдтверджує.
  
   6) Уфологiчнi перспективи навколо проголошеного дня Маргарити.
  
   Момент ефективного контакту людства з позаземною цивiлiзацiєю ("братами по розуму"), названий днем Маргарити, - це iлюзiя , певний етап чи мета до якої людство прямує? Однозначної вiдповiдi немає. Через те й така назва у науковiй фiлософiї (на честь моєї єдиної сестри Маргарити i в наслiдку її невирiшеної, але постiйно очiкуваної до вирiшення дiвочої (жадане замiжжя) проблематики).
   Якщо ми все ще єдинi у Всесвiтi (що сумнiвно), то пiсля розселення на вiдповiднi планети та створення iнших (паралельних) форм життя, ми єдиними не залишимось. Отже, цiлком реально, що день Маргарити колись, та для когось вiдбудеться.
   Якщо ми вже не єдинi i наш контакт є справою часу, то день Маргарити обов"язково буде досить швидко (вiдносно швидко).
   Чому ж тодi турбуючi нас сумнiви?
   Людство сьогоднi розвивається, людство саме зараз як нiколи до цього, впевнене в собi й своїх силах, проте не виключено, що сьогоднiшнє самовпевнене людство вже завтра може загинути або в силу ряда причин призупинити свiй розвиток. Зрозумiло, що в такому разi день Маргарити пропаде для нас назавжди.
   Чим далi розвиватиметься прототипова сестра Маргарита, тим менше у неї шансiв заполучити жадане спiвжиття (вiдбувається її процес старiння), проте вона у вiдповiдний час може задiяти нове життя, може заопiкуватись цим життям, або, ще варiант, - через постiйнi турботи особистого плану може взагалi призабути про ранiше очiкуване ( i нормоване для бiльшостi).
   У загальнiй формулi Iстини зупинки у розвитку особливо не заакцентовано. Зупинка є винятком. Тим нонсенсом, який не вписується у загальноприйнятливе, але який, все-таки може вiдбутись, i пiсля якого, якщо знищиться стара свiдомiсть i розпочнеться нове життя з молодою свiдомiстю, все розпочнеться спочатку.
   Зупинка розвитку (той нонсенс, що до того ж суперечить як категоричному iмперативу людської моралi, так i самому генетично закрiпленому функцiонуванню моралi взагалi) носить чисто суб"єктивний фактор задiяння, а не об"єктивну необхiднiсть. "Або - або" (розвиток чи занепад) є сповна до розумiння, так точнiсiнько як, наприклад, формула iстини являється зрозумiлою математично окресленою долею людства. Все в нiй, навiть iншi вiрiанти, можливе, окрiм того "все з iншого" також чiтко вiдображене. Суть формули не фатальнiсть, суть даної формули - доля (вкотре наголошується про це), а долю, як вiдомо, "возом не об"їдеш", - її не знехтуєш i про неї не забудеш. Доля - це ряд обставин навколо свiдомостi. Є обставини якими ми спроможнi керувати i iснують обставини, якi керують нами.
   День Маргарити є тим днем, якого ми прагнемо з усiєю спадково закодованою в нас генетичною цiкавiстю i який, попри все, може не здiйснитись.
   В певному розумiннi матерiя i свiдомiсть нiколи не можуть вiдповiдати одне одному (назавжди призупиниться протистояння), але не потрiбно бути заручниками виключно "певного розумiння" або лише написаних цифрових символiв формули i зрозумiти, що у яких би то не було значеннях матерiя i свiдомiсть нiколи не будуть рiвними. Це в природi неможливо ( i перш за все в зв"язку з їхньою неоднаковiстю). Наслiдок рiвнозначущостi (двi одинички або двi двiйки) - вiдсутнiсть руху, поглинання сильнiшим слабшого, тодi як пiсля вказаного у формулi iстини науково-фiлософського урiвнення (значення по 1,5) рух продовжуватиметься i зростаюче буде зростати, а спадаюче - спадати. Щоб уникнути будь-яких потрактувань i будь-яких перегинiв у майбутньому, слiд вiдразу й назавжди пiдходити до матерiї та свiдомостi як до утворень з рiзною специфiкою (рiзнозарядних компонентiв), а до субстанцiї (системи Кондратюка-Шергея) як до нейтрально-врiвноваженої основи Всезагального Буття. Лише виходячи з такого розумiння можна галузево поглиблювати свої знання за окремiшного пiдходу до того чи iншого з пiзнаваємого.
   Нашi теперiшнi науково-фiлософськi знання про Всесвiт спiвпадають з його вже пiдмiченими закономiрностями.
   Нiщо не розвивається вiчно i нiщо не занепадає вiчно.
   Перевага (через превентацiю) свiдомостi над матерiєю є пiком, пiсля якого створюється надпотужна свiдомiсть, а якiсно вичерпана потенцiя матерiї провокує її у хаос.
   Чи все це буде невiдворотнiм для свiдомостi? (Матерiя нас, як людей, хочем ми того чи нi, але все-таки пiдсвiдомо менше цiкавить). I запитання на поставлене запитання - чи може хто небудь з нас (компонент потенцiї свiдомостi) вiднайти щось логiчнiше, чи може його втiлити в дiйснiсть? Якщо вiднайде i якщо зможе втiлити хоча б у глобальне достовiрно iснуюче довкiлля, то беззаперечно, що мiсце такому генiю на п"єдесталi потужної свiдомостi. З часом пошуки активiзуються, з часом пропонуватимуться варiанти, але механiзм природної регуляцiї настiльки влагоджений, що перш нiж втiлювати новiтнє у дiйснiсть слiд добре подумати i необхiдно передбачити всеможливi наслiдки. Варiант нового, бiльш доконалого, логiка наукової фiлософiї не виключає. Однак, апеляцiя - це одне, диспонування - це iнше i цi процеси окремiшнi за обов"язкового влагодження промiж себе, i ще - є обставини навiть для надпотужної свiдомостi. Є необхiднiсть гармонiї. Є взаємозв"язок усього з усiм. Наслiдок - альтернатива нiколи не виключена, але Iстину Всезагального знiвечити не можливо нiкому й нiколи. Це догма сталого абсолюту.
   Ми заручники руху, але наша заручнiсть приємна i ми компонент забезпечення цього руху. Ми впорядковуємо всеможливе у всеможливому.
   Високорозвинена впорядкована свiдомiсть разом з впорядкованою (чому все-таки змiзерненою?) матерiєю гармонiйно впорядковуються у такому ж, - впорядкованому буттi. Впорядковане буття гармонiзує матерiю та свiдомiсть. Платою за таке досягнення є необхiднiсть створення нової свiдомостi.
   Таке вже було. Таке нам вiдоме з дiда-прадiда. Господь з хаоса створив Землю (небуття - буття), вдихнув Дух i писана мною праця є ще одним тому свiдченням.
   Можна сумнiватись скiльки кому завгодно. Можна все пiддати ревiзiї й ставити перед собою численнi "чому?", але жоднi сумнiви нiколи не знищать iстину. Справа навiть не в цифрових позначеннях формули iстини або певних математичних розрахунках, справа в тiм, що саме так, а не iнакше є в дiйсностi i даний математичний пiдхiд у данiй формулi це пiдтвердив. Знову ж таки "достатньо - недостатньо" - це для кого як", адже людина мусить в усьому побаченому й почутому сумнiватись (такою її створив Бог), проте найзапеклiшi скептики погодяться з тим, що є рух, є розвиток, що людини колись не було на Землi i що вона там появилась пiсля все ще нам незрозумiлого тектонiчного струсу (не лише вона, а й життя взагалi).
   Матерiалiзм з одного боку, iдеалiзм - з iншого, тодi як наукова фiлософiя пiдтримує релiгiю й вважає основнi релiгiйнi вчення за такi що вартують уваги.
   Сумнiви не зникнуть. Вони будуть зринати. Наукова фiлософiя в частинi своєї надбудови носить i носитиме виключно будiвничий характер. Саме завдяки сумнiвам наукова фiлософiя вдосконалиться до потрiбної для кожної епохи височини.
   Як у вiдношеннях "людина - людина", так i "людина - природа" людина спроможна впорядкувати буття i сьогоднi бiльшiсть з нас розумiє, що ще вчора ефемерне "тисячолiття спокою та миру" якщо не завтра-пiслязавтра, то обов"язково з якогось нового столiття все-таки наступить.
   Що на те день Маргарити?
   Теперiшня уфологiя вiдноситься бiльшiстю вчених до незрозумiлих та суперечливих наук. Наукова фiлософiя не може зiгнорувати цей факт. Як i той, що уфологiя володiє певними пiдставами для назви "наука майбутнього" i хто знає, можливо космiчна фiлософiя запропонує всю себе для її потреб.
   Моя особиста точка зору (як даного автора у даний час) полягає у тому, що сильнi позаземнi цивiлiзацiї результативно зв"яжуться з нами у перiод нашого впорядкування буття. Очевидно такою є умова "братiв по розуму" (дещо заохочувально для нас названих рiвними братами).
   Як би там не було, але сьогоднi день Маргарити є загадкою i поряд цього iснують пiдстави для наполягання, що саме цей день i буде днем появи давно очiкуваних та справжнiх посланцiв Бога.
   Iснує певна логiка в тому, що потужним свiдомостям Всесвiту, а тим бiльше Богу, немає необхiдностi з нами безпосередньо ("вiч-на-вiч") зв"язуватись. Компонент для отримання iнформацiї про нас був i є завжди, цей компонент - дух, наше мислення, кiнець-кiнцем наша очевидна дiяльнiсть, або, якщо вже на те пiшло, - iнформацiйна енергiя Гегеля у виглядi "розумового поля". Для чого контакт? Що i кому дасть контакт? Цiлком очевидно, що вiн вкине нас - непiдготовлених, у нову дiйснiсть, у авантюру; вiн нас шокує, вразить i в наслiдку може спричинити вир якогось суспiльного хаосу. Контактувати промiж себе можуть лише пiдготовленi до цього, лише оволодiвшi належним розвитком i функцiонально здатнi з кого б то не було не зробити своїх рабiв. Всесвiт дає права, але Всесвiт вимагає виконання обов"язкiв. Одним лише фактом свого iснування гармонiя таке пiдтверджує. У Всесвiтi iснує вiдповiдний рiвень для всього i для будь-якого контакту (будь-то усвiдомленого, неусвiдомленого, чисто випадкового тощо) також. Окрiм того ("питання на засипку"), - хто з нас дотеперiшнiх i теперiшнiх категорично ствердить, що нашого контакту з позаземними цивiлiзацiями нiколи не було? Ще й - де результат вiд цього контакту? Який-такий iсторичний ефект? Тому висновок один, найлогiчнiший, - ми непiдготовленi i з нами такими не те що нiхто з "братiв по розуму"не контактуватиме, а й по-iншому, "двояко", - для нас, все ще малосвiдомих, результат не очевидний, та перманентно (iнше з "двоякого") - контакт мiж позапланетними (позагалактичними) цивiлiзацiями можливий у випадку отримання певного сприяючого ефекту якщо не для обох сторiн, то хоча б для однiєї i за умови гарантiї нешкiдливостi цього ефекту. Щоб яка б то не було потужна свiдомiсть не сумнiвалась "буде-не буде" шкода, то гармонiя зумiла розпорядитись по-своєму (безальтернативно i категорично), адже вона взяла й прив"язала кожну цивiлiзацiю до певної для неї матерiї та вiддалила на достатню вiдстань цi матерiальнi компоненти. Час i простiр вже забезпечили виживання, час i простiр забезпечать контакт мiж позапланетними (позагалактичними) цивiлiзацiями. Якщо нi, то сумувати не вартує, бо дух людства планети Земля все повнiше наповняє i є гарантiї що наповнятиме в майбутньому дух Всезагального.
   Потрiбно жити. Слiд бiльше iнтелектуалiзовуватись. Необхiдно щиро уяснювати повноту Iстини. День Маргарити не прийде сам по собi, його треба наближати, напротивагу цьому зовсiм не вартує натщесерце ставити собi за основу самоцiль наближення цього дня. Про нього потрiбно лише пам"ятати. Мета людства, весь сенс його тривалого суспiльного життя полягає в iншому, бiльш значущому, нiж позитив якого б то не було спiлкування з позаземними цивiлiзацiями.
  
   7) Людина в аспектi iстини та iстина в аспектi людини.
  
   Не мала людина у Великiй Iстинi, не мала людина в малiй iстинi i не Велика Людина (Людинобог, Боголюдина) у малiй iстинi, а саме Велика Людина має своє мiсце у Великiй Iстинi. Великою є людина для себе, для природи i для Великої Iстини. Iстина є великою для будь-чого (об"єкта) i будь-кого (суб"єкта), якi знаходяться в нiй. Все сутнє є в Iстинi. Все у Всезагальному Буттi.
   Коли хтось з нас сам собi замалий у власних очах, то й уяснювана ним iстина буде замалою для нього i виходячи з цього (перманентно) - визначення "людина" має звучати гордо найперш для неї самої.
   Ми маємо страхи. Передчуття. Iнтуїцiю. Неспокiй. Якщо ми схарапудженi й заляканi до нестями, то бiльше собою, своїм єством, нiж оточуючим середовищем. Воно велике - це оточення i нас - великих, воно загартовує для своїх та наших потреб.
   Гармонiя для блага всiх, але гармонiя питає з усiх.
   Нiколи вiрно не вiдповiсть на запитання гармонiї той, хто не розумiє сутi цього запитання
   Через критичнi стани, саме тi стани, якi нам органiзовує довкiлля, ми й намагаємось найглибше себе зрозумiти. В цих станах повною мiрою проявляється наше єство (теорiя екзистенцiалiзму).
   Ми пiзнаємо нашу людськiсть (вiдчуття, передчуття та все iнше, в тому числi з характерного людинi реагування), щоб зрозумiти її та через неї вийти на весь масштаб поняття божественностi.
   Гармонiя задiює нам нашi стани. Гармонiя вiдмiряє кожному вiдповiдно до його внеску.
   Через iндивiдуальну значущiсть i її сприйняття ( тому й значущiсть) ми стаємо особистiсто значущими.
   Свою гармонiю (сприймається як комфорт) кожен з нас сам собi органiзовує. Вмiло або невмiло це робить. Тягнеться, пнеться до того моменту, коли воля вичерпується i набуте передається iншим у спадок або байдикує, байдужiє (аспект прострацiйної свiдомостi) i його (її) безвольнiсть пригнiчує iнших.
   Потужному iнтелекту пiдпорядковується все i неправим буде той з нас, хто вважатиме, що, наприклад, "стани неосудностi" непiдконтрольнi. Це, мовляв, "низине реагування", наслiдок реакцiї (адекватної або неадекватної) ще вiд гармонiї взаємодiї "матерiя - свiдомiсть", а не вiд чистої свiдомостi, наслiдок простоти ( своєрiдний перший рiвень твариної пiдсвiдомостi) за входженостi в буття. Це помилка. Потужний iнтелект не тiльки контролює себе, свої дiї, але й через розумiння гармонiї дає раду "станам неосудностi". Потужний iнтелект вiдповiдальний за все. Вiн - iнтелект. Вiн - потужний. Вiн пiдзвiтний гармонiї i гармонiї спроможна знищити будь-який iнтелект при його неадекватностi. Мови не може бути про високу назву "iнтелект" у буттi, яке навiть тимчасово потерпає вiд неграмотного втручання свiдомостi. Уяснена нами Iстина створює можливiсть для розумiння гармонiї не лише зовнi (через Всезагальне Буття), але й з середини (через людську сутнiсть).
   Фiлософiя запропонувала для вжитку теорiю екзистенцiалiзму i наукова фiлософiя з вдячнiстю його прийняла.
   Екзистенцiалiзм не є чистою позанауковiстю, як частинi його прибiчникiв чомусь хочеться, екзистенцiалiзм ставить запитання науковiй фiлософiї i отримує на них вiдповiдi. Одне з них - "iнобуття" вiд народження вкинути у чуже, навiть вороже буття; суспiльне буття й "iнобуття" йдуть паралельно i лише для того, щоб бути тим, ким вона є вiд природи, людина повинна у борнi тягнутись до своєї сутi (за А.Шопенгауером). Ми страждаємо. Бiльшiсть з посталого вiд нас, для нас i для оточення приходить через страждання. Дисбаланс суспiльства - це страждання для тожсамостi; природнiй дискомфорт (мовчу за катаклiзми) - це страждання. Чому так? Вiдповiдь наукової фiлософiї не лише в тому, що, мовляв, нелюди не мають людяностi й по-дурному спричинюють вороже для нормальної людини буття, або що людськiсть має кристалiзуватись у боротьбi за саму себе i за божественнiсть - нi (не лише в тому); вiдповiдь науки в науковiй фiлософiї випливає з математичної точностi формули iстини - вiзьмете 1,2 потенцiї матерiї i ваш суспiльний потенцiал буде вiдповiдати умовнiй величинi 1,8; тобто (конкретнiше) - з розвитком ядерної енергетики людина стала iнтелектуальнiшою i задумалась над наслiдками ядерної катастрофи, тодi як вiдповiдь фiлософiї в науковiй фiлософiї бiльш детально все розтовкмачує для любителiв фiлософських премудростей i навiть переводить у придатну для цих любителiв фiлософську площину. Нi наука, нi фiлософiя при цьому не применшуються, бо через поєднання уяснюють iстину. Екзистенцiальний пiдхiд має своє мiсце серед фiлософiї у вiдповiдi на дане, як i на будь-яке iнше, питання. Проблеми простої пересiчної людини - це проблеми i науки, i фiлософiї, вiдтак - це суттєва проблема для дослiдження у науковiй фiлософiї.
   Є iстина i є людина. Чим величнiша людина, тим величнiша уяснювана нею iстина. Iнтелект пiзнає. Iнтелект дослiджує i поступово, через пiзнанi достовiрностi, вiдщеплює тiльки що пiзнане вiд ще ранiше ( i постiйно!) цiлiсно уясненого Абсолюту Iстини.
   Апрiорне та апостерiорне є саме тим фундаментом знання на якому базується наукова фiлософiя.
   Людина вiльна. Людина самостiйна. Людина велика. Однак сама по собi людина щось вартує лише для свого короткого життя.
   Абсолютний Розум вiльний. Абсолютний Розум самостiйний. Абсолютний Розум великий. Однак сам по собi Абсолютний Розум щось вартує лише для себе.
   Справа при цьому не у вiдсутностi спiвмiрностi можливого до творення, справа тут в умовах для створення доцiльностi значущого. Цi умови надає матерiя. Людинi сприяє (за певних обставин перешкоджає) природа, достовiрностям вiд Абсолютного Розуму - достовiрностi вiд Абсолютного Всесвiту.
   Нашi рефлексiї (пiдсвiдоме) нам допомагають в одному випадку i перешкоджають в iншому. Проте факт - вони частiше все-таки допомагають. Вони для нас необхiднi в даний перiод розвитку? Абсолютний Розум у своєму уясненому Абсолютi не може рефлексувати, тому що шкода вiд його рефлексiй може виявитись фатальною для "пiдопiчних" навiть на рiвнi мiсцевих достовiрностей. Абсолютний Розум настiльки досконалий, що в нього колишнє з його пiдсвiдомого (рiвень свiдомостей у буттi достовiрному) вже давно перейшло у свiдоме.
   Хто вiн чи що воно - Абсолютний Розум i якi якостi ( з вже вiдомих нам) наповнюють його божественнiстю?
   Можливо Абсолютний Розум являється тiльки ефемерним (напротивагу чистiй духовнiй потенцiї) i гармонiя Всесвiту всецiло керує ним?
   Це складнi питання. Це тi питання, якi постiйно ставило перед собою людство i на якi дотепер воно все ще не отримало переконливої вiдповiдi. Теперiшня наукова фiлософiя готова вiдповiсти на цi питання для теперiшнього людства.
   Чи вже сьогоднi готове людство? Чи сприйме воно вiдповiдi наукової фiлософiї без шкоди для себе?
   По-перше, все у Всезагальному Буттi пiдпорядковане його закономiрностям i гармонiя буття є цьому доказом. Абсолютний Розум, наскiльки розумним вiн би не був, не є винятком з правила (винятку це правило не дозволяє). По-друге, якщо є необхiднiсть у чомусь, то це назване "щось" iснує. По-третє, якщо гармонiя вiчного Всезагального Буття дозволяє нам пiзнавати неосяжний матерiальний Всесвiт та нашу свiдомiсть, то чому вона має заборонити нам пiзнання буття Абсолютного Розуму (хоча б виходячи з нашого iсторичного досвiду)? По-четверте ... Є ще п"яте, шосте i т.д. В процесi розвитку людства наукова фiлософiя буде вiдповiдати на всi виниклi перед людством запитання. Певнi запитання завжди вимагають лише певних вiдповiдей. Не можливо переконливо пояснити моєму сучаснику як i за який час можна створити на сусiднiй галактицi штучну планету подiбну до нашої Землi, або як органiзувати зародження життя на нiй. Теперiшня людина настiльки є заручником власного досвiду i теперiшнього рiвня знань, що, зрозумiло, як правило пiде по їй вiдомiй дорiжцi i в наслiдку може допустити фатальну помилку. Потрiбен комплексний пiдхiд. Вiн полягає у вiдповiдному розвитку астрономiї, ядерної та iншої фiзики, кiбернетики; вимагає належних знань з генетики (клонування) або, скажiмо, ракетобудування та чогось ще нам невiдомого. Комплексний пiдхiд є наслiдком комплексного розвитку i наукова фiлософiя є "першою з перших", яка має забезпечити комплексний розвиток, власне, вона є тiєю системою знань, якi обгрунтовано потягнуть людство у безмежне пiзнання Всезагального Буття. Наукова фiлософiя готова надати осмислену базу для фундаментальних впроваджень. Основне з запропонованого полягає у вже оприлюдненому в працях з наукової фiлософiї. I з них цiлком до розумiння, що iснує матерiя та свiдомiсть (ми це бачимо постiйно), що є абсолютне i вiдносне, є Абсолют Всесвiту як вiчна й нескiнчена концентрацiя матерiї i є Абсолют Розуму. Науковi докази? Найперший полягає у нас самих. Нашiй свiдомостi. Нашому iнтелекту. Нашому свiтобаченнi. Нашiй суспiльнiй конструкцiї. Нашому освоєнню матерiальних благ. Нашому твореннi. Нашiй волi.
   Наш Бог найперш знаходиться у нас самих.
   Хiба не переконливо?
   Ми є люди. Ми самi себе так назвали. Ми є Homo sapiens. Вiд нас залежить чи ми станемо Homo intellectualis i чи кiнець-кiнцем взнаємо бiльшу частину правди про Бога. Наша доля в наших руках. Наше пiзнання вiд нас самих i залежить. Що ми хочемо взнати, ми те й взнаємо. Сьогоднiшнiй наш розвиток дозволяє нам знати все для нас необхiдне. Ми - дiти свого часу i свого буття. Ми - дiти тих умов, що їх створено по Божiй i нашiй Волi завдяки гармонiї. Ми йдемо. Ми розвиваємось. Ми простуємо. Наш оптимiзм є закладеною у нас споконвiчною категорiєю моралi. Людина навiть боїться виключно за певних обставин i задача наукової фiлософiї передбачити цi обставини i забезпечити умови за яких страх був би позитивною, а не негативною якiстю. Людина користується з страху. Потужна свiдомiсть має повною мiрою це використовувати i лише тодi можна буде стверджувати, що страх сповна опанувався свiдомiстю.
   Необхiдно вже зараз вiдрiзняти притаманне Homo sapiens вiд жаданого для Homo intellectualis. Межа мiж людськiстю та божественнiстю - це не прийнята нами якась ефемерна межа мiж реально здобутим та безмежно бажаним, це той реальний прогрес, в який втягнуте людство в цiлому для осягнення найвищого блага. Не категорично людського, не лише суспiльного, не чисто iндивiдуального, а Всезагального Блага, з якого i поширюватиметься людське, суспiльне, iндивiдуальне благо. З якого отримається вузькопартiйне (нехай вже так) чи ще якесь iнше благо. Тiльки таким чином буде вiдчутня рiвнiсть, щастя, достаток, свобода всiх i кожного. Тiльки завдяки уясненiй iстинi i посередництвом пiзнання достовiрного з цiєї iстини людина стає по-справжньому вiльною. Решта - обсурд. Решта - фiкцiя. Решта - омана.
   Саме тому (для полiтологiї): "В iнтернацiоналiзм через нацiоналiзм!", саме тому: "Насильний iнтернацiоналiзм - це також нацiоналiзм!".
   Створенi по образу i подобi Божiй люди висувають iдеї. Впроваджуючи iдеї, люди творять, видозмiнюючи при цьому доступну для них матерiю. Iдеї Господа, як i його творення, не спiвмiрнi з iдеями та творенням людей. Проте, якщо й сьогоднi розширити масштаб людськостi (з доступною для людей матерiєю) до божественностi (з доступного для Бога Всесвiту), то вiдмiтиться спрощене спiвпадання. Закономiрнiсть? Для фiлософiї iснує мiкрокосм та макрокосм. Для наукової фiлософiї є людина як цiлiснiсть та Абсолютний Розум як цiлiснiсть. Цiле спiввiдноситься з цiлим (в рамках наперед заданих параметрiв та виходячи з прав та вiдповiдальностi). Людськiсть - з божественнiстю.
   Не "Бог вмер!" з теорiй Ф.Нiцше, а "Бог живий!" для живої людини i "Людина жива!" для живого Бога. Без всiєї широти контексту всезагального (за вiдокремленого пiдходу до людини) примiтивний екзистенцiалiзм назавжди залишиться примiтивним.
   Сьогоднi видається незрозумiлою гiпотеза про iнформацiйну енергiю Гегеля або мусолення навколо дня Маргарити, натомiсть завтра буде дивно чому це людство вчора могло в цьому сумнiватись. Точно так i з науковою фiлософiєю - вже в наш час дивно чому це люди вчора про неї нiчого не знали.
   Iнформацiйна енергiя Гегеля, як енергiя, що видiляється певною свiдомiстю за певних обставин (цi обставини i ця "певна свiдомiсть" вже в попереднiх працях детально висвiтленi), може розглядатись у взаємозв"язку з такими фiлософськими поняттями як дух та софiя. Коли є дух або софiя, то в якостi гiпотези слушно говорити про кант-байти iнформацiйної iнтродукцiї енергiї Гегеля. Ця енергiя iснує i вона функцiонує для осмислення iншими свiдомостями. Софiя наповнює по-своєму, дух - по-своєму. Як i генетичний код, що специфiчно передає iнформацiю, так i софiю та дух може зрозумiти той iнтелект, який володiє в момент сприйняття певним необхiдним для цього пiзнанням. Аналогiчно i енергiя Гегеля слугує для розвинутих свiдомостей.
   У тому випадку, коли ми однi-єдинi у Всесвiтi, то софiя i дух почнуть свiй вiдлiк вiд нашого пiзнання. За цiєї ситуацiї буття через нас i вiд нас почне свiй рух також i енергiя Гегеля. Її кант-байт синтез причаївся до пори, до часу i вимагає нашого осмисленого розкодування.
   Виходячи з iсторiї науки, легше допустити що щось є, i наполягати на його наявностi, нiж категорично (тим бiльше безпiдставно) пiдтримувати протилежну точку зору. Те, що вiдсутнє у нас на нашiй планетi, може бути з нами i без нас на iншiй планетi i за iнших обставин. (Зрозумiла роль наукової фантастики?). Сьогоднi дiєве наукове пiзнання свiдомостi землян настiльки зв"язане матерiальною структурою Землi, що всякi зарозумнi розмови про проникнення земної суспiльної думки за межi Землi просто передчаснi. Ми все ще не дiєздатнi поза Землею. Ми все ще примiтивнi. Ми все ще малоактивнi.
   Iстина тягнеться до людини. Вона заявляє про себе. Єдиним критерiєм iстини є сама iстина. Про частковiсть та вiдноснiсть можна говорити лише за достовiрностi, а не за iстинностi. Достовiрне "тут-i-зараз" може бути хибним "там-i-тепер" або "де-iнде в iнший час". Людина є достовiрною, натомiсть Абсолютний Розум, осягнений людськiстю в якостi Бога, являється iстинним.
   Сьогоднi ми маємо всi пiдстави говорити про людину в земному та навколоземному масштабi, завтра цей масштаб розшириться i хто знає, цiлком можливо, що з"являться ще бiльш беззаперечнi науковi докази про людину в якостi Бога. В черговий раз постане Боголюдина i вона, як така, не уясниться через одкровення або якось iнакше (але не уясниться), а детально по-науковому прискiпливо вивчиться в масштабi вiчностi. В iсторичному заглибленнi для всього сутнього доказаним буде те, що людськiсть (i людянiсть) формує божественнiсть i навпаки, i що сучаснiй людинi ще далекувато до якостей Бога, тим бiльше, що самi якостi Бога навiть теперiшнiй науковiй фiлософiї зрозумiлi поверхнево (досить прикро таке визнавати, проте задля справедливостi приходиться).
   В аспектi вiчностi (куди подiнешся вiд цього дотошного науково-фiлософського аспекту?) людина минулого вiдрiзняється вiд сучасника i, виходячи з цього твердження та ряда iнших наукових даних, можна смiливо говорити, що людина майбутнього буде вiдрiзнятись вiд нас з вами. Все буде дещо iншим - i психiка, i мисленна всеохватнiсть за обов"язкової варiабельностi, i навiть пiдхiд до все тих таки моральних цiнностей. Основа буде такою ж - людина залишиться людиною. Мозок буде таким точнiсiнько джерелом та провiдником як зараз, мислення функцiонуватиме "вiд себе - до себе", вбираючи при цьому спектр оточення. Людина буде й надалi прив"язана матерiєю до свого достовiрного буття i щоб стати над прийнятним тепер, то потрiбно злитись з духом та коапульовано творити все те, яке для нас теперiшнiх поки що недосяжне.
   Людина - це одне, дух - iнше. Дух всеохватний, дух всепроникний, дух безальтернативний. Людина функцiонує як бiологiчний вид (навiть у ноосферi), людина матерiалiзована буденною реальнiсть, але людина дiєздатна не лише стосовно дiйсностi, людина велична у вiчностi i ця вiчнiсть перш за все для неї - це її людський дух. Дух диспонує. Дух творить за коапуляцiї.
   Людина, як данiсть Господа, пливе у часi i цей пройдений час до смiшного мiзерний - всього декiлька тисячолiть розвитку. Осягнуто достатньо. Можна було зробити бiльше (самокритика), можна було й менше (виправдання). Гармонiя (яка є внутрiшня виключно для свiдомостей та зовнiшня - мiж суспiльними свiдомостями та матерiєю) не потерпiла анi Содоми з Гоморрою, анi Вавилонського гармидеру, анi чогось тотожного. Стався струс i маса води хлинула на грiшникiв. Суд Божий був страшний. Вижили тi, кому було дано вижити.
   Хiба не знайомо?
   Невже не передбачувано?
   Теперiшня цивiлiзацiя загине, якщо не впишеться у довкiлля i не зрозумiє необхiдностi суворого дотримання закономiрностей Всесвiту. На наших зiтлiлих кiстках розпочнуть своє життя новi земнi небожителi. Прикро, якщо вони довго (може й завжди) не знатимуть про життя вимерлих невдах.
   Наукова фiлософiя покликана не допустити загибелi людства. В цьому суттєвому "питанi першому" вона є служницею як людства, так i Всезагального Буття. Дух Божий у її виникненнi, Дух Божий у її iснуванi й розвитку. Дух людини є доповненням до Всевишнього Духу.
   Нам слiд вiдверто осмислити саму фiлософiю. Нам необхiдно її реанiмувати. Нам потрiбно вiдвести науковiй фiлософiї належне мiсце. Вiдповiдальнiсть покладена на нас.
   Людина проявляє свою сутнiсть не лише в об"ємi загалу, а частiше в площинi частковостi. Iстина є наш суддя. Iстина питає з нас за все i за часткове. Наша совiсть - наш внутрiшнiй трибунал. Частковiсть - це i є поведiнка (найперш рiшення) у той чи iнший час. Даний час вимагає завжди певного рiшення i за цю частковiсть, як i за всяку iншу, нам прийдеться вiдповiдати.
   Вiдповiдальнiсть на науковiй фiлософiї i в зв"язку з науковою фiлософiєю. Права також.
   Зрозумiло?
   В буденнiй суєтнi людина показує своє справжнє обличчя заради iстини. Це є основним для людини в аспектi iстини. I ще фактор значущостi кожного та всiх.
  
   8) Релiгiйний змiст iстотного.
  
   Вважаючи, що вона цiлком обiйдеться без Бога, людина насмiхається над собою й породжує вiдчуття порожнечi. За вiдсутностi релiгiї дане вiдчуття лише посилюється. Релiгiя потрiбна не тiльки через те, що майже все прийнятливе людська маса в своєму широкому загалi сприймає на вiру, а й з iнших причин (вже добре зрозумiло з яких саме). Людина необхiдно розбiрлива, а суспiльство й тим бiльше, тому, якщо земне людство намагається постiйно пiдтримувати релiгiйнi вiрування, то для цього iснують необхiднi пiдстави.
   На свiтi живе багато людей яких ми не бачимо й нiколи не побачимо. Цi люди не бачать нас. Нам хочеться, щоб нас бачили i про нас знали. Ми прагнемо опiки. Ми хочемо моральної пiдтримки. Ми хочемо влагодженостi. Нам для розвитку бажана систематизована передбачуванiсть. Ми тягнемось до стабiльностi.
   Господь знає про нас i опiкується нами.
   Господь єдиний про якого всi ми знаємо.
   Вiн перший з таких як ми i вiн не такий як ми. Його духовнiсть у нас. Ми настiльки зв"язанi з Господом, що нас нiщо не роздiлить.
   Наукова фiлософiя з усiєю вiдповiдальнiстю запевняє, що у Абсолютного Розума свiдома сутнiсть i йому притаманний iнтелект.
   Свiдомий дух Господа духовно поєднується з духом усiх iнших свiдомостей. Дух для духу, дух в духовному, дух завдяки духу. В той же час матерiя для матерiї, матерiя в матерiї, матерiя завдяки матерiї. Свiдомiсть має своє, матерiя - своє i все їхнє знаходиться в Iстинi Всезагального Буття. Все доповнюється. Все взаємопов"язується. Все рухається.
   Специфiка наукової фiлософiї постає через дiалектику. Достовiрне в дiалектицi. Достовiрне в мiнливостях. Iстина в абсолютi. Специфiка наукової фiлософiї постає через абсолют. Мiнлива дiалектика формує цiлiсть величного абсолюта. Iстина в дiалектицi достовiрного.
   Наскiльки Абсолютний Розум самостiйний в своїй творчостi?
   Абсолют передбачає повну незалежнiсть i лише гармонiя стабiлiзує результат як всезагальну явнiсть. Абсолютний Розум є незалежним. Абсолютний Всесвiт є незалежним. Гармонiя Всезагального Буття не применшує незалежнiсть абсолютiв, а надає незалежностям бiльш вищого сенсу i, як гармонiя з притаманими їй якостями, утримує та розвиває у мiнливих достовiрностях цей факт гармонiйної незалежностi.
   Матерiя Всесвiту - це лише матерiя. Дух Абсолютного Розуму без взаємодiї з Всесвiтом - це хоча й найвищий у своїй iєрархiї дух, але дух чисто в собi та дух виключно для себе. I Всесвiт, i Абсолютний Розум можуть iснувати самостiйно. Всезагальне Буття є буттям всього, в тому числi Всесвiту й Абсолютного Розуму. Буття Абсолютного Розуму є його властивим буттям, проте воно знаходитьься (воно "буттєве") у Всезагальному Буттi. Всезагальне Буття - це абсолют (вiчний, нескiнченний, позапросторовий, позачасовий) i цей абсолют є тiєю iстиною, яка вмiстила в себе iстину буття Всесвiту та iстину буття Абсолютного Розуму. Абсолют одного виводить абсолют iншого. Через абсолют Всесвiту можна сприйняти абсолют Абсолютного Розуму, вiдтак - Всезагальнiсть Буття всього сутнього i Iстину в тому числi. Через абсолют Абсолютного Розуму сприймається наявний Всесвiт i Iстина також. В цьому абсолютизм. З позицiї людини ми сприймаємо i її дух, i її матерiальнiсть (достовiрнiсть пiзнаємо, загальну iстиннiсть уяснюємо). В той же час з позицiї духу людини ми можемо сприйняти всю людську решту. З позицiї людського буття ("iнобуття") таке також цiлком пiдвладно i посильно. Проте людина не є абсолютом, людина формує абсолют. Людина достовiрна (залежна вiд часу та простору) i людина сприймається як мiкрокосм. Її "iнобуття" в буттi, її мiкрокосм в макрокосмi. Земна людина настiльки залежна вiд факторiв зовнiшнього впливу, що про її який би то не було абсолютизм не може бути й мови.
   Господа ми сприймаємо через одкровення, але його буття, його творення, нам зрозумiлi завдяки пiзнанню.
   Наше мислення знайшло Господа.
   Наш дух увiбрано наповнився духом Господа.
   В зв"язку з тим, що ми безпосередньо бачимо лише частину матерiї Всесвiту, то, зрозумiло, що ми бачимо лише частину буття свiдомостi. Ми нiколи не побачимо абсолюта. Ми здатнi його уяснити. Ми його вiдчуваємо. Вiн нам необхiдний.
   Наукова фiлософiя настiльки чисто матерiалiстична у своїх положеннях, наскiльки чисто iдеалiстична. В цьому заслуга. Все можна пояснити з позицiї крайнього матерiалiзму i в той же час все пояснюється iдеалiстично. Всесвiт є породженням матерiї. I свiдомiсть, i духовнiсть, i душевнiсть. Матерiальнi свiдомостi об"єднуються i, створивши високоорганiзоване матерiальне суспiльство, завдяки наявнiй духовностi (у нас це вже наявне, так чому де-iнде цього має не бути?) претендують на певну якiсть Абсолютного Розуму. Нехай примiтивно, нехай претензiйно, але все-таки претендують. Свiдомостi творять, свiдомостi дiють i чим вони органiзованiшi, тим бiльше вони постають в рамках заданого абсолюта свого творення.
   Наукова фiлософiя досить критично (матерiалiстична наука як не як) осмислює релiгiйне вчення i в той же час, беручи до уваги атеїзм, вважає, що як фiлософiя i як наука вона має виходити з певних релiгiйних засад. Було б невiрно у наш час зiгнорувати слушнiсть релiгiї й постати на базi атеїзму. Тим бiльше, що як видно з тiльки що написаного, будь-який атеїзм, навiть примiтивний, може привести до побудови хоча й початкових, але теологiчних конструкцiй. Теологiя в наявностi i атеїзм в наявностi. Господь щиро кохає всiх нас i кожного зокрема, але його щирiсть в щиростi наших почуттiв до нього.
   Такий пiдхiд не є "проплаченим догiдництвом", заслiпненою даниною глобальному явищу або чим би там не було; такий пiдхiд, по-перше, в руслi традицiйної фiлософiї, по-друге, в виваженостi осмислення "всього в усьому", по-третє, в загальноприйнятiй науковостi кожної суб"єктивної науки, по-четверте, в факторi гармонiйної системної буттєвостi, який включає в себе не лише будь-який антифакт (навiть абсурд), а й тривало iснуючу, нехай i, можливо, найсуб"єктивнiшу, але вiдкриту (що правда, то правда) систему.
   Iстинна релiгiя, по-справжньому божественна релiгiя, вiднайшла в науковiй фiлософiя свого вiрного помiчника. Вiра без знань сьогоднi практично неможлива. Вiра при пiдтримцi з боку фундаментальних знань лише посилює свою могутнiсть. Наукова фiлософiя дала для релiгiї шанс нового, бiльш осмисленого входження в буттєвiсть. Наскiльки релiгiя це зрозумiє i наскiльки використає тiльки що розголошену можливiсть покаже час. Кожна вiруюча людина володiє божественно-закономiрною спрагою домагатись авторитетного наукового пiдтвердження своїх вiрувань. Релiгiя, обмежуюча такi домагання (як i будь-якi iншi, посталi на слушних пiдставах), не є дiйсно влагодженою i даний вiдбиток закритої системи приведе її або до закономiрної трансформацiї протягом часу, або до забуття.
   Iстинна релiгiя пiдтверджує свою iстиннiсть протягом тривалого часу.
   Iстиннiсть релiгiї випливає не з її догiдливого пристосованства, а з розумiння нагальних духовних потреб вiруючих.
   Жоден з нас немає права (i пiдстав) вважати себе в усiх iпостасях Господом. Людськiсть (включаючи людянiсть) не є божественнiстю.
   Монотеїстичнi релiгiї бачать Бога в одному лику i є правими. Полiтеїстичнi релiгiї через багатоликiсть та безлiч проявiв вiднаходять поєднання i є правими. Все з наявного має якийсь сенс, однак нiколи не слiд забувати, що сенс наявного часто-густо i вряди-годи губиться через спотворену непомiрну наявнiсть або непотрiбне нав"язування своєї занадто вже аж екзальтованої сутностi.
   В своєму пiдходi до релiгiї наукова фiлософiя виходить з того, що вона є наукою i що вона є фiлософiєю. Як наука i як фiлософiя вона поєднана по Волi Божiй. У її пiдходi до релiгiй також проявляється Воля Божа. Наукова фiлософiя не є наукою чи фiлософiєю лише християнства або iудаїзму, вона згрупована як система знань пiд назвою "наукова фiлософiя", тому вона i для християнства, i для iудаїзму. Вона для людства в цiлому. Наукова фiлософiя не ставить собi за мету перечити християнству чи, скажiмо, буддизму. Наукова фiлософiя бачить рацiональне зерно в кожнiй вiрнiй релiгiї i пiдтримує ту релiгiйну побудову, яка виходить з засад толерантностi i не перечить вiротерпимостi. Коли проявляється екстремiзм або крайнiй фундаменталiзм, то наукова фiлософiя слушно показує свою конфронтацiйнiсть (повну вiдокремленiсть на засадах наукового несприйняття).
   Кожне "нi!" наукової фiлософiї випливає з виваженостi.
   Наукова фiлософiя нищить згубнi крайнощi.
   Завдяки прийнятному поєднаннi наукова фiлософiя забезпечує стабiльнiсть.
   Не зрозумiвши причин виникнення не можливо ефективно знищити небажанi наслiдки.
  
   9) Все в думцi. Думка через усе.
  
   Мислення людини закiльцоване не тiльки в причинно-наслiдковостi, але й втягнуте у факт логiки.
   Думка скеровує i думка апелює. В думцi людина осягає все i це все через думку спроможне сприйняти людину.
   Дух - це зв"язуючий компонент, який є i в конкретної свiдомостi, i в суспiльної свiдомостi, i в Абсолютного Розуму. Це характеризуюче. Тiльки дух є повнотою Абсолютного Розуму (зауважуючи його "унезалежнену залежнiсть" вiд матерiї (Всесвiту), тодi як вiн не є єдиною очевидною для нас характеристикою як суспiльної свiдомостi, так i конкретної свiдомостi. Виходячи з аспекту саме такої понятiйної характеристики, про дух в черговий раз можна говорити як про певну позаматерiальнiсть. В цьому знову ж таки черговий сенс для розмежування. За своєї повноти дух незалежний вiд процесу мислення. Дух незалежний вiд конкретної думки. Впливаючи на конкретну свiдомiсть, i дух, i душа наповнюють її своєю сутнiстю.
   Всесвiт питає нас за наше мислення. Питає за нашу iндивiдуальнiсть. Господь справляється про нас у нашої душi. Для першого слугує думка, для другого - дух.
   Мислення iде вiд нас, є нашою суб"єктивнiстю, передає наше особисте ставлення i iндивiдуальне свiтосприйняття. Мислення, завдяки думцi, є суб"єктивним "я" особи i воно тим повнiше, чим логiчнiше. Логiка є суттю будь-якої думки. В мисленi ми повнiшою мiрою є незалежними (тому свiдомiсть є джерелом) i мислення є основним у нашому впорядкуванi довкiлля. Проте думка щiльно пов"язана з матерiальною дiйснiстю (вона перш за все в конкретному буттi) i щоб пiдняти людину над суєтою у неї вдихнувся Господом дух.
   У своїх достовiрних проявах через мислення Абсолютний Розум взаємодiє з Всесвiтом, а через дух - з свiдомостями. Мислення творить, дух скеровує. У кожного своє, характеризуюче, але наша характеристика є нашим пiдходом до реального, тому, сприймаючи Всесвiт, ми, саме ми, його сприймаємо (вiн для нас, вiн у нас i ми прагнемо його часто-густо оглядати саме у нашому баченнi) . Ми можемо помилятись i в характеристицi, i в пiдходi. Ми нiколи не помилимось лише в одному - в уясненнi наявного (iнтуїтивне уяснення стоїть не вище пiзнання, а суттєво доповнює (наповняє) його). Якщо дух наповнює сутнiстю, то це не означає що вiн не є творчим, а коли мислення творить, то звiдси не випливає лише його виключне творче кредо. Є духовне мислення i є розмислений дух.
   Завдяки думцi (подумки) ми можемо образно сприйняти Абсолютний Розум в якостi Господа. Можемо надати йому певних рис. Не лише для нас найкраще коли цi риси будуть являтись спорiдненими з нами (ми творимо для себе i ми сприймаємо для себе, натомiсть нас сповна сприймають у наших якостях). Якщо ми єдинi, то i наш Господь єдиний у своїх iпостасях. Якщо нас багато i всi ми iнтелектуально розвинутi, то i наш Господь такий точнiсiнько. Якщо ми рiзнi, то i наш Господь рiзний у достовiрностях на мiсцях i абсолютно єдиний у всесвiтнiй iстинностi. З часом ми пiзнаємо його "рiзнiсть iнших". Ми вивчимо. Ми наблизимось. Ми осягнемо духовно. Наша душа, навiть через трансцендентне поняття "дух", дає нам можливiсть уясняти весь сталий абсолют Господа. Пiзнанню пiдлягає лише буття Господа. Мислення є функцiєю, що, виходячи з свого непрямого призначення, або вiддаляє (невiрно розмислений), або наближає (вiрно розмислений) нас до Бога.
   Навiть у випадку чисто примiтивно-матерiалiстичного пiдходу до питання сутностi Бога перед очима постає той факт, що за нашої гiпотетичної окремiшностi та одиничностi (як свiдомостi) у Всезагальному Буттi, ми через уяснення Бога у вiрi й надання йому рис людини (Iсус Христос), пройдемо етапи вiд уяснення до цiлком матерiалiстичної очевидностi, тобто - матерiально прийнятий нами за Бога (iсторичний факт) i постаючий у Вченнi Божому, буде i в подальшому настiльки авторитетним, що передасться вiд нас iншим i наша вiра (наш дух i Дух Господа) утвердиться на iнших планетах, там, де ми започаткуємо цивiлiзацiї людства i в тих мiсцях, де без iстинної вiри буде неможливе усвiдомлене життя "братiв по розуму". Наш Бог завдяки нам навiть у знаннi найзакостенiлiших песимiстiв-скептикiв постане зi всiєю очевиднiстю саме Богом. Ми поширимо слово Боже i ми ствердимо Божi Заповiдi. Космос розгорне обiйми i пригорне прагнучих його. Нас i так вже зачекались. До обплутаних примiтивним матерiалiзмом скептикiв Господь прийде з їхнього ж атеїзму i наукова фiлософiя зробила б непробачальну помилку, якби зiгнорувала тiльки що описаний науковий доказ наявностi Абсолютного Розуму. Навiть слiпцi вiдчувають те, що iснує.
   Думка не може категорично суперечити духу.
   Але вони є незалежними як по сутi, так i по факту.
   Дух "над", а думка "в".
   Все, що "в" є в думцi i душа є в усьому, що "в".
   Якщо думка не суперечить духу, то думка пiднiмається з духом до тих висот, якi "над".
   Все наявне у Всезагальному Буттi - i думка, i дух. Все присутнє "в". Дане "над" є "в" для Абсолютного Розуму. Думка володiє своїм i дух володiє своїм.
   Наукове мислення про цiлий Абсолютний Розум є наперед невiрним, адже абсолют не можливо фундаментально пiзнати повнiстю (тим бiльше вiрно), тому дане мислення є хибним навiть за своєї гiпотезної фантастичностi. Постала Боголюдина нiколи не буде тим Богом, який вже був, бо вона буде сприймати щось з того що є, що iснує, як данiсть. Тут доцiльнiсть - Бог Отець, Бог Син, Бог Дух. Тут наукова доцiльнiсть - мiнливiсть, руйнацiя, гармонiя, рух, необхiднiсть, структуризацiя, сталiсть лише абсолютiв; вiдтак - iстиннiсть виключно iстини. Бог єдиний, Бог вiчний, Бог всемогутнiй. I цей Бог у своєму абсолютi яким є, таким i буде завжди. Дух i мислення людини не змiнять його абсолют. Дух i мислення людини наповнюють його абсолют. Завдяки мiнливим достовiрностям постає вiковiчна сталiсть єдностi.
   Наукова фiлософiя не є лише фiлософською премудрiстю (завдяки думцi), вона є наукою, яка, через поєднання духу з думкою, добилась оприлюдненого уяснення неспiзнаних нiким (окрiм Господа) i нiколи абсолютiв.
   Думка в усьому доступному. Все доступне в думцi.
   Як свiдомiсть у повнiй значущостi цього визначення, людина з притаманним їй мисленням не є сповна самодостатньою у своїй характеристицi. Адже iснує духовнiсть (духовна людина) i iснує душевнiсть (душевна людина). Навiть мiж цими спорiдненостями спостерiгаються розбiжностi. Що вже говорити за думку та дух?
   Отримавши "для практичного вжитку" новоявлений клон з ДНК кiсток якогось в минулому визначного iндивiдуума (наприклад, генетичний клон з вiдомого українського композитора Петра Чайковського або нашого письменника Миколи Гоголя) людство нiколи й нiзащо не отримає саму генiальну тожсамiсть. Клон так i залишиться клоном. Без духу, без душi генiя вiн не буде цiлiсним та спiвмiрним з своїм аналогом. Нiколи не буде. Дух, душа - це вiд Бога; матерiалiстично - вiд тих самих обставин, що породженi гармонiйною взаємозалежнiстю; прагматично - вiд творчої iнтуїцiї, яка береться здавалось що невiдомо звiдкiля та пропадає здавалось що невiдомо куди i ще й супроводжує кожну обдаровану особистiсть протягом малозрозумiлого для решти перiоду "творчого злету". Осучаснений новими умовами генетичний клон i тим бiльше не буде генiальним прототипом. Вiн зможе творити, вiн зможе активно дiяти, але його творення, його дiї - це виключно його, а не обдарованого предка, прерогатива. Заданi параметри лише активiзують устремлiння клонованого продукту, навiть стимулюють його, однак не гарантуватимуть жаданий результат експерименту. Творчiсть - це дарунок обставин, що тiсно сполученi з тяжкою цiленаправленою працею i є наслiдком iнтуїцiї. А ще божественне натхнення (невже в додатку?).
   Наукова фiлософiя вкладає у визначення "конкретна (iндивiдуальна) свiдомiсть" наявнiсть у певному просторi в певний час суспiльної особи, яка володiє логiчним мисленням, здатна спiвмiрно творити (причинно-наслiдковий характер), адекватно (без шкоди для оточення) використовує результати своєї дiяльностi i яка духовно (за наявної душi) поєднується з божественним Всесвiтом.
  
   10) Практичний сенс фiлософiї.
  
   Невмiле втручання нiкому не робить честi. Воно дезавулює.
   Фiлософiя повчала. Фiлософiя розробляла рецепти (Платон у Древнiй Грецiї, Арiстотель для Олександра Македонського, Сенека для Нерона, Лейбнiц для росiйського царя Петра Першого, К.Маркс i Ф.Енгельс для пролетарiата та iн.). Впродовж вiкiв фiлософiя не потерпiла остаточного фiаско.
   Щось пiдтвердилось. Щось схибило.
   Сучаснi знання наукової фiлософiї дають унiкальну можливiсть всiй фiлософськiй системi знань утвердитись в безпрограшному статусi. Неможливо помилитись там, де з усiєю вiдвертiстю уяснюється iстина та розумiється систематизацiя посталого у достовiрне.
   "Так!" можна казати за вiрної структуризацiї.
   "Нi!" - у випадку конфронтацiї очевидного.
   Утримуватись слiд за незрозумiлого.
   Невизначатись можна тимчасово. Невизначатись можна не володiючи необхiдною iнформацiєю.
   Бiльшiсть дотеперiшнiх суспiльних форм є перехiдними i тимчасовими, лише демократiя, як справжня демократiя, є правильною i тривалою через необхiднiсть. Значущiсть демократiї, її воля, проб"ється через усе в усьому. Така установка (теорiя Узнадзе).
   Якщо свобода є усвiдомленою необхiднiстю (навiть якщо i неусвiдомленою необхiднiстю), то закономiрно, що справжня демократiя є гарантом як вже усвiдомленої (затребуваної "тепер-i-тут"), так i все ще не усвiдомленої (не затребуваної) свободи. В контекстi положень наукової фiлософiї свобода є наслiдком демократичних надбань. Певнi обставини утвердили демократiю, яка й надала свободу. Кожен час вимагає свою дещицю свободи. Кожна особа намагається заполучити необхiдну для неї свободу. Необхiдно вдосконалювати демократiю задля отримання необхiдної для життєдiяльностi свободи.
   Вiдштовхуючись вiд свободи в науцi та необхiдного для цiєї науки "наукового волевиявлення (самоствердження)", почнемо вiд протилежного i абсурдно ствердимо, що наукова фiлософiя нiкому не потрiбна i що вона немає жодного практичного сенсу. Є релiгiї. Є необхiднi науки. Є економiка. Наукова фiлософiя не потрiбна i вiльне мiсце в постметафiзичному перiодi займуть якiсь певнi релiгiйнi концепцiї або певнi премудростi класичної фiлософiї. Наприклад, неоiдеалiзм. Наприклад, неомарксизм-ленiнiзм. Або, скажiмо, тривало утвердиться щось з оновленого й пристосованого до умов мiнливого життя релiгiйного фундаменталiзму. Вiднайдуться "iстини". Структуризується надбудова. Наукова фiлософiя не є такою вартiсною для практики як фiзика, вона навiть не iсторiя i не мистецтвознавство. Наукова фiлософiя - абсурдна iдея загнаного в абсурднiсть невдахи-письменника. Хiба не витончений абсурд?
   Вiдхiд вiд тiльки що означеного до протилежного приведе до схвалення наукової фiлософiї на належному мiсцi. Вона перша з перших, а вони- всi найпершi (не лише науки) не вимагають чийого б то не було (i мого також) дозволу. Вони наявнi. Вони необхiднi саме на своєму найпершому мiсцi. Мiсце наукової фiлософiї поряд класичної фiлософiї i в середовищi академiчних наук.
   До речi (для розгнiваних опонентiв майбутнього), вимушено тiльки що самоназваний "невдаха-письменник" взяв необхiдну йому частку свободи, утвердився першим доктором наукової фiлософiї на посадi Президент-академiка Мiжнародного наукового i мистецького Центру iнтелектуального розвитку при Центрах ООН i постав з своєю концепцiєю наукової фiлософiї незалежно вiд суспiльства ( для обов"язкового самоствердження розштавхавши при цьому всi донауковi i тому тут так званi "науковi фiлософiї"). Такого самостiйного консумента породило саме ж iнтелектуальне суспiльство. Фактор значущостi виявився домiнантним. Воля непереборно (непохитно) ствердилась. У стражданнi виборолась перемога.
   Всi права з роздiлу знань наукової фiлософiї делегованi Мiжнародному науковому i мистецькому Центру iнтелектуального розвитку при Центрах ООН. Докторiв з наукової фiлософiї поза цим Центром не може iснувати. Це вердикт.
   Iстина оприлюднена. Iстина вiдома.
   За цiлком законної авторської диспозицiї (мiжнародне авторське право) дана наукова фiлософiя володiє правом ефектно пропасти в даний час i в даному мiсцi разом з даним автором .
   Необхiдно задуматись. Слiд сприяти. Нiхто не має права втаємничувати вже оприлюднену iстину вiд оточення.
   Як сформована цiлiснiсть наукова фiлософiя остаточно витiснить з неправомiрно зайнятого мiсця будь-який екстремiзм або яку б то не було антилогiку. В своїх подальших наукових розробках наукова фiлософiя бiльш розвине пiдхiд до демократiї, займеться детальнiшим вивченням проблем глобалiзацiї, впритул пiдiйде до питань вiйни та миру, агресiї та геополiтики. Вона може. Вона володiє передбачливо закладеним потенцiалом розвитку.
   Завдяки розмiреностi, помiркованостi й суворому науковому пiдходу науковiй фiлософiї вдалось уникнути характерного для бiльшостi фiлософських теорiй ( в тому числi й Г.Гегеля) "словоблудства та епiтетоспотикання", їй вдалось наблизити фiлософську думку до зрозумiлого наукового знання i звiдтiля ввести побутовою нормою в просту емпiричну дiйснiсть. Проблеми сприйняття фiлософiї (словоблудство, заангажованiсть, переобтяженiсть малозрозумiлими i фактично нiчого не пояснюючими термiнами, "завченiсть" ... тощо) залишились позаду.
   Майже нiхто в наш час не сумнiвається в необхiдностi християнства або iсламу, так чому iнтелектуально прогресуюче людство має сумнiватись в нагальностi наукової фiлософiї? Звичайно, це не одне й те ж саме. Але, все ж таки, - чому?
   Через деякий час людству з усiєю очевиднiстю стане зрозумiло, що це таке "внутрiшнiй потенцiал матерiї", так точнiсiнько як воно вже сприйняло визначення "розумове поле свiдомостi" ("розумова аура" або поле iнформацiйної енергiї Гегеля). З ходом iнтелектуалiзацiї людини сьогоднiшнi загадки ставатимуть, пiсля розгадування, постулатами та законами.
   Є класовоусвiдомлена iнтелiгенцiя. Є iнтелект та поступовий iнтелектуальний розвиток людства. Поза цим iснує антинаука, антирелiгiя, мiстика та утопiзм. Все взаємозв"язане. Все систематизоване. Наукова фiлософiя сутня в системi для потреб самої системи.
   Наукова фiлософiя - це практична вимога сьогоднiшнього дня. Вона розроблена у поєднаннi фiлософiї та науки для суєтних потреб людства.
   Не володiючий основами наукової фiлософiї немає жодного морального права називатись iнтелiгентом i тим бiльше iнтелектуалом. Дана категоричнiсть зрозумiла з категоричностi самої Iстини Всезагального. Iснуюче поза iнтелектуалiзмом є не позаiнтелектуальним, а iснуючим поза iнтелектуалiзмом.
   Все по Волi Божiй: i релiгiя, i вiра, i наукова фiлософiя. Якщо наукова фiлософiя сприятиме екуманiзму релiгiй, то i в цьому також її певна значущiсть. Нiхто не має права применшити те, яке вже сформоване, цiлiсне й утверджує своє через характерну для нього установку.
   Iнтелiгенцiя була не лише барометром суспiльства, iнтелiгенцiя була тим прошарком (вiдтепер доведено що класом), який рухав суспiльство вперед. Iнтелiгенцiя належно пiднiметься в очах суспiльства, якщо пiдiйде вiдповiдально до iнтелектуалiзацiї цього ж таки суспiльства. Наукова фiлософiя сприятиме цим епохальним процесам. Наукова фiлософiя покликана хапливими вимогами суєти для влагодження цих процесiв (i цих також).
   Iстина уяснюється кожною свiдомiстю iндивiдуально, однак помiтний загал у пiдходi - хтось вiдвертий в уясненнi, а хтось поверхнево це робить. Суть в тому, що результат спостерiгається за вiдверто уясненої iстини.
   Людина живе. Людина в потi чола ("правдою - неправдою") заробляє на хлiб щоденний. Людина меркантильна за економiчного пiдходу. При примiтивнiй меркантильностi немає мiсця високiй духовностi iстини. Зарозумiлiсть меркантильної людини лягає тягарем на неї, на її нащадкiв, на її народ. Бездуховнiсть стирає з лиця планети цiлi цивiлiзацiї.
   Згубною виявиться бездуховна глобалiзацiя. Шлях до iнтернацiоналiзму можливий лише через нацiоналiзм. Iнтернацiоналiзм мiцний завдяки нацiоналiзмовi.
   Коли через банальну нехiть нелюдiв основнi положення наукової фiлософiї не дiйдуть до широких народних мас i не пройдуть апробацiю часом, то кане у вир небуття не тiльки наукова фiлософiя, а разом з нею також щезнуть неспроможнi створити належну духовну культуру цивiлiзацiї псевдолюди.
  
   11) Фiлософiя науки для наукової фiлософiї.
  
   Посередництвом так-сяк приведених до ладу iдей донаукова фiлософiя намагається утвердитись у свiтi науки. Її сприймають. Її пiдтримують. Функцiонують роздутi штати фiлософiв науки. Пишуться працi. Захищаються дисертацiї.
   Немає неможливого з можливого для вiковiчної потуги донаукової фiлософiї.
   Жаль, що не наукова фiлософiя утверджується на її мiсцi. Людство вiд цього лише б виграло.
   Все нашароване навколо iнтелектуалiзму є потрiбним у тiй або iншiй мiрi. Але не бiльше. Iнтелектуалiзм випливає з взаємодiї свiдомостi й матерiї. Йому шана. Для нього главенствуюче мiсце. Демократiя усвiдомлюється посередництвом iнтелектуалiзацiї. Наповнення свободою усвiдомлюється з iнтелектуального розвитку. Закономiрностi свiдомо-матерiального розвитку - це i є iнтелектуалiзм. Свiдома свiдомiсть є свiдомою в своїй значущостi. Вiдверте уяснення iстини нацiляє на iнтелектуалiзацiю. Радiсть творення - ось те вiдчуття благостi, яке дарує iстина в своїй причинно-наслiдковостi.
   Фiлософiя науки виявиться хибною за роздутостi фiлософствуючого мислительства. Потрiбна установка у виглядi чiткої конкретизацiї параметрiв наукової фiлософiї. Iндивiдуальний пiдхiд до кожної окремо взятої науки гарантуватиме сприйняття для самих науковцiв. Уяснена iстина допомагала i допоможе все зв"язати воєдино. Вона: надасть всезагальний смисл, вiдмiтить глобальну значущiсть, не дозволить пропасти.
   Науково-фiлософський пiдхiд до науки зовсiм не вiдкидає фiлософiю науки. Релiгiю в науцi та метафiзику також. Чи вiльна наука вiд цiнностей? Все наявне. Все сутнє. У кожного вiдповiдне мiсце в широтi iнтелектуалiзацiї. (Реприза - дивлячись що ми вважатимемо за цiнностi? Якщо iстиннi моральнi цiнностi, то це одне; якщо розгорнутий суб"єктивiзм чогось почергово-iлюзорного, то це iнше).
   I ще:
   - Любiть себе в науковiй фiлософiї! Любiть наукову фiлософiю в собi! З усiєю вiдвертiстю уясняйте iстину. Сприйняття наукової фiлософiї диктується обов"язковiстю уяснення iстини. Любiть Бога iнтелектуального i вiн розширить ваш iнтелект!..
   Сприйняття - несприйняття якогось конкретного положення якоїсь конкретної науки у цiлком конкретному випадку постає з логiки конкретної науки, однак кожна конкретна достовiрнiсть знаходиться у абсолютi всезагального i наукова фiлософiя доводить, що все тече, все змiнюється по Волi Божiй у нескiнченно-вiчному Всесвiтi, що також може означати - сьогоднi визнане хибним не слiд забувати, бо воно може перейти у достовiрне за iнших обставин. Таке вже вiдмiчалось неодноразово. Це не означає, що з позицiї своєї концепцiйної побудови наукова фiлософiя визнає вiрним концепцiйний пiдхiд у почасовому пiдходi до того чи iншого у класичнiй фiлософiї (наприклад, праць С.К"єркегора або П.Юркевича). Це не так. Наукова фiлософiя наполягає на вiрностi всього сприйнятливого в положеннях фiлософiї, мiстики або певної конкретної науки, але "це вiрне в цих положеннях" володiє часткою "iстинностi" (певної критерiальної достовiрностi) за свого наближення до уясненої iстини. Сприяюче - сприяє; вiддаляюче - вiддаляє. Наукова фiлософiя категорична у пiдходi до наук i кожному вiднайденому наперед погоджує належне мiсце у певнiй науцi, натомiсть вкотре заакцентовує "все вiрне є вiрним за концепцiйностi наукових надбань", тодi як яке б то не було достовiрне завжди залишиться достовiрним за уясненої абсолютностi iстини. При цьому не слiд забувати, що наукова фiлософiя є наукою i саме з характерних для неї законiв, положень, постулатiв, формул випливає характеристика. Дається конкретне науково-фiлософське входження у конкретне конкретної науки. Це конкретне буде достовiрним для достовiрного i носитиме чисто рекомендацiйний характер за обов"язковостi рекомендованих основ наукової фiлософiї. Рекомендацiйнiсть почасова, обов"язковiсть сублiмована i спроможна минути певний стан при переходах осмислення.
   Фiзика конкретна як наука, але фiзика Землi вiдрiзняється вiд фiзики iншої планети. Певне поєднання їх поєднуватиме у всезагальну фiзику.
   Фiлософiя Землi вiдрiзняється вiд мождиво вже iснуючої фiлософiї iншої планети, але знову ж таки - певне поєднання їх поєднає, а окремiшне необхiдно розмежує за обв"язкового входження в єдину наукову фiлософiю.
   Наукова фiлософiя рекомендована для положень фiзики окремiшної та фiзики всезагальної. Обов"язковiсть вiзьме своє незалежно вiд суб"єктивних почасових рекомендацiй.
   Iнтелектуально розвинута людина (Homo intellectualis) нiколи не допустить пагубних вiдходжень вiд того, яке сприяє розвитку. Iнтелект людини (тут також свiдомiсть суспiльства) є судею у сприйнятi-несприйнятi стосовно себе, свого оточення, своєї матерiальностi. Чим вище iнтелект людини, тим iнтелектуальнiше її пiдправлятиме iнтелектуальний Господь. Дух iнтелектуальний у iнтелектуальної думки.
   Homo sapiens духовно прив"язаний до своєї суспiльно-економiчної формацiї (за К.Марксом) i пройшов шлях вiд первiснообщиного ладу, через рабовласницький i феодальний, до капiталiзму-iмперiалiзму. Homo intellectualis утвердить справжню демократiю в по-справжньому вiдкритому iнтернацiональному суспiльствi. Така обов"язковiсть. Вона вказана i є випливаючою з поєднаної взаємодiї "матерiя/свiдомiсть" iнтелектуалiзацiї. Все iнше не буде iншим, а буде лише суб"єктивно перейменованим. Є те, що є i воно одне-єдине. Жодне перейменування його не знищить.
   Значення наукової фiлософiї намагатимуться применшити. Казатимуть, що єдиними iстинами у Всесвiтi є Божi iстини. I це так. Iстини Бога - це єдинi, вiчнi, неповторнi iстини. Завдяки вiрi ми їх сприймаємо (хтось вiдверто, всiєю душею, а хтось поверхнево, для годиться, стандартизовано, щоб не видiлятися з усiєї маси типiзованого оточення). Казатимуть ще, що єдиними iстинами є матерiально пiдтвердженi (через досвiд пiзнання) iстини матерiальних наук. I це так. Iстини матерiальної конгломерацiї Всесвiту - це єдинi, вiчнi, неповторнi iстини. Створюючи життя, вдихаючи свiй дух у людину, Господь про таке чудово знав. Вiн створив поступово iнтелектуалiзуючусь людину для гармонiйно iснуючого Всесвiту. Гармонiя сприйняла гармонiйнозалежну людину. Свiдомiсть виживає завдяки своїм iстинам. Матерiя також живе своїм, в собi, для себе. Це вимога абсолютiв. Саме тому Всесвiт i Бог постають в абсолютi. Гармонiя узгоджує достовiрне в цих абсолютах i тому є єдине, вiчне, неповторне Всезагальне Буття. Є iстини Бога. Є iстини Всесвiту, В цьому iстина.
   Сотворивши людину Господь знав що брати i що з чим поєднувати. Господь знав про матерiю i розумiв iстини Всезагального Буття. Його творення логiчне i Господь дiяв розумно. Логiка свiдомостi передалась в логiку матерiї i через логiку матерiї повернулась до свiдомостi. В цьому суть гармонiї. Гармонiя логiчна. Гармонiя вiд Волi Божої. Гармонiя є матерiально й свiдомо залежною. Гармонiя всезагального слугує входящому в це Всезагальне.
   Не можливо знищити iстину, а тому, цiлком логiчно, що не можливо знищити ту галузь знань, яка вiдтепер названа науковою фiлософiєю.
   Всезагальне Буття, Всесвiт i Бог не тотожнi мiж собою нi функцiонально, нi термiнологiчно, нi апостерiорно, нi апрiорно, анi якось iнакше i до того ж випливаюче з Всезагального Буття поєднання носить характер не злиття, або входження цiлого й сформованого в цiле й сформоване, а виключно гармонiйнiсть iснування, або виключну взаємозалежнiсть у гармонiї.
   Класична фiлософiя не зумiє замiнити науково-фiлософський пiдхiд до iнших наук. Кожному своє. Для свого кожне. Про фiлософiю науки як i про релiгiйнiсть науки можна стверджувати тiльки на вiдповiдному рiвнi. Рiвень наукової фiлософiї визначатиметься iнтелектуалiзацiєю.
   Класична фiлософiя, як фiлософiя в науцi, вже вплинула i впливатиме на наукову фiлософiю як науку. Фiлософствуюча наука не є науковою фiлософiєю. Рацiональне там, де йому належить бути; iррацiональне також на своєму мiсцi.
   Наука суворо регламентована. Наука затяжка й непiддатлива для фiлософствувань. Iнша справа наукова фiлософiя. Розмислене й премудре фiлософствування в нiй не шкодить науцi, так як воно чiтко впорядковане самою iстиною.
   Донауковiй фiлософiї не вдасться втягнути науку у вир своїх фiлософствувань.
   Революцiя в науцi - це чудово, проте революцiю в науцi здатна зробити сама наука.
   Полемiзувати можна довго, сперечатись можна зранку до пiзньої ночi (при цьому традицiйно називаючи дурнем кожного з опонентiв), проте вартiстнiсть iдеї (науки тим бiльше) визначається меншою мiрою масовим узгодженням у той чи iнший перiод та якимось iншим, здебiльшого чисто суб"єктивним пiдходом, а бiльшою мiрою її наближенням до iстини та фактом самої наявностї (як галузi знань). Отже - є те, що є. Що необхiдне та сутнє. Полемiка доречна. Лише в певному мiсцi i в певний час є доречною певна полемiка. Решта - невiгластво дурнiв. I для сьогоднiшнiх несприймаючих нiчого (перебуваючих в байдужiй апатiї) дурнiв:
   - Чим бiльше людство буде в майбутньому iнтелектуалiзуватись, тим бiльше виникатимуть рiзноманiтнi фiлософствуючi концепцiї (ширша iнтелектуальна демократiя породжуватиме ширшу свободу творення). Частина з них буде нести приховану загрозу влагодженому спiвiснуванню. Без необхiдно уясненої iстини ( тут суб"єктивно за об"єктивного входження - без основи знань у виглядi здобуткiв наукової фiлософiї) загроза стабiльному спiвiснуванню буде лише посилюватись.
   Чи не варто задуматись?
  
   12) Розвиток теорiй дарвiнiзма посередництвом наукової фiлософiї.
  
   Яке мiсце хотiла б зайняти людина у формулi iстини? Главенствуюче? Допомiжне? Опосередковане? У формулi iстини людина займає належне їй мiсце. До того ж сама по собi формула iстини є наочнiстю для зрозумiння. Мiсце не вибирають, мiсце виборюють. Мiсце заслуговують.
   "Людина - це звучить гордо!" i, прошу, переконайте в цьому оточення Всесвiту. Об"єктивна значущiсть Бога вiд наших гордощiв за себе не зменшиться. Абсолют Всесвiту яким був, таким i залишиться. Проте щось та й змiниться i це чергове "щось" нам цiлком до розумiння.
   Бiологiчний дарвiнiзм виборов належне i сформував громадську думку. В цьому його заслуга. Чи надовго? Науково-фiлософський дарвiнiзм починається з людини як окремого природнього виду пiд дотепер загальноприйнятою назвою Homo sapiens i в процесi взаємозалежної еволюцiї свiдомостi пiд назвою iнтелектуалiзацiя вбирає в себе якостi вiд назви Homo intellectualis. Вид яким був, таким i залишився. Назва - людина як особистiсть, людина як iстота, людина як свiдомiсть. Якiсна трансформацiя - вiд Homo sapiens до Homo intellectualis. Бiологiчний дарвiнiзм матерiалiстичний i отримує чисту матерiальнiсть. Свiдомiсть не еволюцiонувала з потенцiалу чистої матерiї завдяки чистiй матерiї, свiдомiсть еволюцiонувала з потенцiалу свiдомостi посередництвом чистої матерiї. Свiдомiсть наповнилась i все ще наповнюється (тому й еволюцiя) елементами свiдомостi. Бiологiчний дарвiнiзм ствердив своє в бiологiї, науково-фiлософський дарвiнiзм має мiсце в науковiй фiлософiї. Є риби, є мавпи, є люди. Є види. Людина з"явилась тодi, як сформувалась у вид людини. Не мавпи чи риби, а саме людини. Релiгiї стверджують, що саме тодi Господь вдихнув дух в людину. Стверджують таке небезпiдставно. По Волi Божiй (волi свiдомостi) сформувалась людина. Свiдомiсть пiдтвердила свою сублiмовану значущiсть й почався вiдлiк часу для новоутвореної свiдомостi. Не для мавпи i не для риби, а саме для свiдомостi у виглядi дотепер загальноприйнятої умовної видової назви Homo sapiens.
   В подальшому є досить цiкавою iдеалiстична побудова по данiй темi i обминути її аж нiяк не можна, адже якщо Homo sapiens є видом, то його еволюцiонований рiзновид також спроможний "дорости" до виду. Людськiсть перейде у божественнiсть. Якщо Homo sapiens та Homo intellectualis є одним видом, то й, вiдповiдно, людськiсть та божественнiсть культивуватимуться в рамках одного виду. Людина, Людинобог, Боголюдина i Бог є одним видом. Дослiдження цiєї проблеми є завданням суто бiологiї чи суто релiгiї? Можливо, це завдання медицини чи наукової фiлософiї? З погляду теперiшньої наукової фiлософiї дане питання вiдтепер має вирiшуватись спiльно на засадах науково-релiгiйної толерантностi. Бiологiчнi види - це тема з бiологiї. Анатомiчнi, психiчнi, морфологiчнi, фiзiологiчнi спорiдненостi та вiдмiностi - це з медицини. Щось характеризуюче iснує i в iнших галузях знань. Певнi необхiднi концепцiйностi надасть наукова фiлософiя як наука i релiгiя як вiра. Тлумаченням мiстики, наукової фантастики, уфологiї та всього iншого зарезервоване належне мiсце.
   Своєю точкою зору наукова фiлософiя вже вплинула на бiологiю i сподiвається, що її вплив на цю науку належним чином вiзьметься до уваги.
   В даному питанi наукова фiлософiя, перш за все, виступає в контекстi знань фiлософiї, медицини, теологiї, уфологiї; вiдводячи, при цьому, домiнуючу значущiсть пiдходу фiлософiї, науки та релiгiї (адже вона саме наукова фiлософiя, а не щось iнше).
   Види - це умовнiсть в бiологiчнiй термiнологiї. Сама термiнологiя може розширятись або звужуватись. Вона може бiльш-менш змiнюватись. Вона характеризуюча, але вона не догматична. Розвиток науки допускає легiтимованi змiни за достатнього обгрунтування. Аргументацiя наукової фiлософiї все бiльше й бiльше поступово пiдтверджуватиметься необхiдними фактами. Вже у наш час змiнились нашi погляди на мозок (колишнє виключне першоджерело), на нервовi клiтини (доведено медиками, що вони вiдновлюються в наслiдку iнтелектуально-творчої роботи), на сам нерв ( може самостiйно сприймати стороннiй iмпульс з iнформацiєю i може самостiйно, як провiдник, передавати цей "iнформацiйний iмпульс енергiї Гегеля") та на швидкiсть свiтла, яку, як виявилось, все-таки можна перевершити (наприклад, завдяки думцi та посередництвом iнших певних часток в iнших певних середовищах). Ми розвиваємось i вчорашнi непорушнi закони за певних обставин втрачають здавалось що свою догматичну непорушнiсть.
   I бiологiя, i медицина, i фiзика, i релiгiя мають визначитись самостiйно. Наукова фiлософiя лише вбере їхнi осучасненi знання й внесе корективи у свої побудови. Звiсно - за умови необхiдностi.
   Є Homo sapiens i хоче дехто з нас того чи нi, але в процесi розвитку вiн (тобто ми - люди) перейде у Homo intellectualis. Чи буде це називатись новим бiологiчним видом, чи нi - таке рiшення в майбутньому за бiологiєю. Homo intellectualis має певною мiрою вiдрiзнятись вiд свого попередника i ця мiра буде визначальною для наукового пiдходу в бiологiї. Необхiднi пiдстави. Тi пiдстави, якi надає час для допитливої свiдомостi. Духовно i розумово Homo sapiens i Homo intellectualis будуть рiзнитись мiж собою, але навiть теперiшня наукова фiлософiя має аргументи для твердження, що це буде та ж таки одновидова людина i лише якщо потiм, чисто гiпотетично, суспiльний iнтелект людства (його достовiрна свiдомiсть) перейде у якусь нову форму, наприклад у променеву (за К.Е.Цiолковським), i втягне у цю нову форму кожного свого iндивида, то пiдстави говорити про один i той самий вид аргументовано зникнуть. Де буде людськiсть, а де божественнiсть (в якому видi) по-науковому точно говорити поки що все-таки ранувато, хоча вже зараз можна стверджувати, що божественнiсть є ознакою Абсолютного Розуму, того духу найдосконалiших свiдомостей Всесвiту, якi сформувались i постали через свiй потужний дух у абсолютнiй гармонiйнiй взаємодiї з абсолютним Всесвiтом. Людина, як така, не є i не буде божеством нi для себе, нi для iнших. Таке цiлком зрозумiло для всiх (вкотре наголошується).
   Жодна з наук не повинна йти вiдiрвано вiд розвитку iнших наук. Бездуховнiсть, цинiчне нехтування моральними цiнностями, варварство приводять до свiтових вiйн, ядерних конфлiктiв, шокуючого тероризму та безглуздих суспiльних експериментiв. Депресiя та безвихiдь пiдштовхуються незнанням та вiдсутнiстю вiдвертостi в уясненнi iстини. Є ще й найбiльше зло - байдужiсть.
   Наукова фiлософiя потенцiйно спроможна пояснити все заради iстини. Все з пояснюваного знаходиться в абсолютi iстини.
   Чиста наука в чистiй науцi ( як i "чисте мистецтво" та все "чисте", вiдокремлене, замкнуте "для себе" i "в собi") приводить до вiдiрваних дослiдiв, наслiдком з яких у наш час є безпiдставнi експерименти з клонуванням або результати генної iнженерiї на службi у невiгласiв. Табу накладає не наукова фiлософiя, табу накладає сама iстина, тим самим убезпечуючи своє достовiрне вiд небезпеки позагармонiйного.
   Новi системи виникають навiть за здавалось що абсурдних включень (фактор значущостi всеможливого у буттi), але жодна новоявлена система не мине випробування гармонiйнiстю. В цьому логiка свiдомого. Користуючись навiть з названого позасвiдомим (парадоксальним, алогiчним ... тощо), створюючи нове завдяки всеможливому, свiдомiсть (або ширше i авторитетнiше для нас з вами - Абсолютний Розум) робить добiр i дозволяє тривале iснування лише нешкiдливому. Звiдси - необхiдному, звiдси - вiдiбраному.
   За сучасного розвитку людства кожен науковець просто морально зобов"язаний пройти випробування на особисту iнтелектуальну зрiлiсть. Приземлений матерiалiзм як i вiдiрваний iдеалiзм є минувщиною. Все воно не пройшло випробування часом i наукова фiлософiя довела їхню неспроможнiсть у зв"язуваннi глобальних суспiльних i суспiльно-матерiальних побудов. Потрiбно робити висновки.
   Людство не може весь час бути настiльки самозакоханим та егоїстичним ( тому незрiлим, неграмотним), щоб вже у наш перiод розвитку не зрозумiти фатальнiсть егоїстичного нарцисизму i не поставити вiдразу й назавжди себе, своє свiдоме "я" на вiдведене йому в свiтобудовi мiсце. Самолюбство доречне в мiру. Завжди у виграшi буде той, хто чим швидше зрозумiє мiру своєї зрiлостi та вiрно визначить фактори впливу (залежнiсть) на цю зрiлiсть.
  
  14) Ще дещо про актуальне "щось".
  
   Вiддавшись на 1,24507218 матерiя забезпечила себе розвитком свiдомостi на 1,75492782. Це її угарантувало. Свiдомiсть стала гарантом матерiї на цю певну величину. Свiдомiсть сама себе убезпечила на цю ж величину розвитку. При змiнi величини матерiї i при змiнi величини свiдомостi стан буття також змiнився. Як i куди - це зрозумiло з формули iстини.
   Свiдомiсть розвинулась на 1,75492782, але її розвиток здiйснився завдяки зменшенню потенцiалу доступної матерiї на 1,24507218.
   Де мiж цих довгих цифр затесався складник суспiльної свiдомостi, який навiть у безмежжi всезагального постає пiд назвою Homo sapiens (Homo intellectualis)?
   Якщо нас - людей, є на нашiй планетi (доступна для нас матерiя) 7 млрд. чоловiк i наш суспiльний розвиток у якийсь певний час гiпотетично становить 1,75492782, то, вiдповiдно, роздiливши цю певну величину на 7 млрд. чоловiк, ми отримаємо дещицю iндивiдуальної свiдомостi. Це стандартизацiя. Однак анi вiчнiсть, анi безмежжя не мають притаманного лише завдяки стандарту (черговий доказ необхiдностi iснування окремих душ у вiчностi), тому за потенцiалу суспiльної свiдомостi в 1,75492782, як i за будь-якого iншого потенцiалу, кожен з нас має свiй окремiшний розвиток. Свiй iнтелект. Своє мислення. Як i свiй дух та свою душу. Ми - рiзнi, але ми у даний час i в даному просторi прив"язанi до 1,75492782 загального (нас характеризуючого) потенцiалу свiдомостi та 1,24507218 загального (нас характеризуючого) потенцiалу матерiї. По-iншому не можливо. Iнше володiє iншим. Те iнше - це або розвиток, або занепад.
   Своїм "гниттям" загниваюча цивiлiзацiя збагачує потенцiал матерiї i зменшує свiй власний потенцiал своєї власної свiдомостi.
   Наша людська сутнiсть розмiщена у щiльних рамках "вiд i до". Наша iндивiдуальнiсть, з її страхами, вiдчуттями, передчуттями, з її мисленням, значущiстю та волею до життя суворо узалежнена вiд всезагального. Крок вправо можливий i це генiальнiсть ( якщо таке сприяє розвитку). Крок влiво допустимий i це невiгластво. Стандарт - це суспiльна свiдомiсть. В своєму широкому загалi людство менш вразливе i бiльш стiйке. Людство у той чи iнший перiод розвитку є даною свiдомiстю у даному просторi (матерiальний компонент). Розвиток людства заданий у певних параметрах.
   Наше "я" - це з категорiй екзистенцiалiзму.
   Наше "ми" - це з основ наукової фiлософiї.
   Екзистенцiалiзм у науковiй фiлософiї, а наукова фiлософiя, в свою чергу, в екзистенцiалiзмi.
   Без "я" не мислиме "ми" i навпаки.
   Ми завжди там, де зв"язаний поєднанням свiдомостi та матерiї наочний загал. Наше конкретне вираховується. Через входження у загальне все прогнозується та передбачається досить легко, але чи стане нам вiд того легше i чи зумiємо ми жити розсудливiше досi все ще не вiдомо. Для Всезагального Буття наша суспiльна свiдомiсть постає настiльки самобутньою (iндивiдуальною), наскiльки кожен з нас, особисто, є самобутнiм для своєї людської формацiї. Хтось талановитiший, хтось хитрiший, хтось бiльш войовничий, а котрийсь i взагалi по-своєму неповторний у своєму, незбагненному, тому наше "ми" й мiцне завдяки великiй кiлькостi найрiзноманiтнiших "я". Вiдтак - демократiя. Тому - стабiльнiсть за уясненого абсолюту. В зв"язку з чим - поступ.
   Моє "я" хоче, проте моє "я" залежне вiд часу i обставин. Воно усуспiльнене. Воно наповнене матерiально. Самовиражене, проте чомусь вiдстале у розвитку (анамнез прострацiйної свiдомостi) "я" мало кого цiкавить (хiба що психiатрiв та, можливо, психологiв). Мiняється час, мiняємось ми, мiняється життя, мiняються обставини.
   В абсолютi вiчностi через певнi обставини мiняємось ми i певнi обставини мiняються через нас.
   Даний автор у данiй працi прив"язаний до своєї епохи. Звiдси - вiдповiдна термiнологiя, вiдповiдний пiдхiд у мисленнi, або самокритичнiше - за вiдповiдних надбань iснують характернi прорахунки.
   З нашим розвитком ми будемо все бiльше й бiльше охвачувати матерiю. Спочатку покоримо галактику, потiм - мегагалактику, далi - свiй сегмент Всесвiту. Ми потенцiйно змiцнюватимемось, натомiсть матерiя буде потенцiйно зменшуватись. Кiлькiсть i якiсть не є одним i тим же самим, адже кiлькiсть переходить у якiсть i навпаки. Матерiя всю себе вкладає у наш розвиток i вона має право очiкувати на нашу вiддачу.
   Ми самi себе призупинимо у розвитку тодi, як зрозумiємо, що нiби-то пiзнавати бiльше немає чого (утвердяться для цього вiдповiднi фiлософськi теорiї), що свiт достатньо вже вивчений i що нам достатньо того, чим ми заволодiли (що ми охватили).
   Людина в епоху масової комп"ютеризацiї не є людиною перiоду "великого переселення народiв". Вона якiсно iнша. Вона розвинутiша. Вона iнтелектуальнiша. Вона опанувала те, що для варвара незрозумiле, - комп"ютер.
   Iнтелектуал утвердиться в характерному для нього i завдяки здобуткам iнтелектуалiзацiї зумiє мiцнiше узалежнитись вiд опанованої ним же матерiї. Чим бiльший потенцiал iнтелектуального розвитку, тим бiльша залежнiсть вiд вже досягнутого потенцiалу матерiї, але що характерно - оскiльки потенцiал матерiї змiзернюється (через вичерпанiсть матерiї його значущiсть для свiдомостi зменшується), то й свiдомiсть стає фактично менш залежною i все бiльше спроможна переходити у категорiю абсолютизованого духу. Тут також спостерiгається залежнiсть вiд обставин розвитку. Невичерпаний абсолютний дух у своїй невичерпанiй потенцiї скеровує розвиток (за Г.Гегелем).
   Є душа свiдомостi. Є її дух, її мислення, її думки, її переживання. Iснує духовна культура та стан душi. Жаль, що ми знаємо про матерiю значно менше. Весь дотеперiшнiй матерiалiзм, як виявилось, не диспонує необхiдним. Наприклад, визначення "еклампсiя матерiї" вiддає бiльше наявним логiзмом, нiж бажаним термiнологiчним пiдходом. Недолiком фiлософiї є те, що вона досi не виробила всiх характеризуючих матерiю понять.
   Дещо про щось можна уяснити, можна, врештi-решт, вiдчути, хоча пiзнання, як iстотний компонент знання, вимагає не лише чисто понятiйного усвiдомлення.
   Генiальнiсть когось одного не є генiальнiстю всiх. Потрiбен час. Необхiдна виваженiсть у пiдходi до заявленого "на генiальне". Суспiльство опробовує i робить заключення. Суспiльство змушене визнати генiальним те, яке буттєво узалежнене вiд очевидної (посталої через пiзнання) взаємозалежностi даної матерiї з даною свiдомiстю. Через обставини буття помiтна залежнiсть певного суспiльства вiд певної генiальної теорiї. Наприклад, вже у наш час напрацьовано велику кiлькiсть генiальних технологiй, якi лише чекають свого часу (за д-ром Й.Накамацу). Прогресивна частина людства морально i усвiдомлено готова використати нову, бiльш вагому потенцiю матерiї, але обставини взаємодiї дещо гальмують цi устремлiння, примушують все добре зважити, "дорости" i лише опiсля "дають добро". Гармонiя регулює i гармонiя визначає. У тiснiй взаємодiї технологiй та суспiльного "iнобуття" постає нове, необхiдне у даний момент, i людство ступає у нову для нього дiйснiсть. Вiдкриваються перспективи. Людство оновлюється. Потiм новий етап i новий, якiсно вагомiший, поступ. Запровадження двигунiв вiдмiних вiд використання очищеної нафти вимагає свого часу. Вимагає того буттєвого стану, який був би вiдповiдним. Так в усьому. В пiдкоренi космосу також. Навiть тепер на повiтрянiй кулi у вiдкритий космос не залетиш.
   Свiдомiсть повинна мати таку iнтелектуальну силу волi, щоб, вiдкинувши найвигiднiшi меркантильнi iнтереси, утверджувати все життєвонеобхiдне (мається на увазi i ситуацiя навколо запровадження нових видiв пального навзамiн нафти). Новий етап розвитку свiдомостi буде вiдмiчатись пiсля того, як у виниклих спiрних ситуацiях повсюдно домiнуватиме принцип глобальних прiоритетiв над тими, якi дають лише якусь тимчасову або мiстечкову вигоду (забезпечення екологiчної чистоти носить загальний, необхiдний характер напротивагу хижацьким економiчним iнтересам).
   Розвиток свiдомостi є складним процесом i наукова фiлософiя була б примiтивною, коли
  б зводила це широкомасштабне явище лише до сухої прив"язки ( у розумiннi деяких опонентiв) "матерiя/свiдомiсть". Ця взаємозалежнiсть - це консервативна основа (фактор iстини), тодi як сама iстина завжди передбачає рiзноманiтностi на мiсцях. Iстина мiцна у своєму непохитному абсолютi завдяки структуризацiї нового й нового у все нових i нових достовiрних системах. Факт, що для свiдомостi буття возвеличується у порядку й нiвелюється у хаосi, як i те факт, що буття суб"єктивiзоване у хаосi та порядку з усiма можливими промiжними станами. Матерiї потенцiйно найбiльше, а свiдомостi найменше i цей стан буття назветься хаосом - у цьому факт. Свiдомостi потенцiйно найбiльше, а матерiї найменше i цей стан буття назветься порядком - у цьому факт. Також факт у тому, що буття найбiльш впорядковане за найгармонiйнiшої прив"язки матерiї та свiдомостi.
   Що матерiя на це?
   Логiка притаманна свiтобудовi. Все те, яке обумовлене логiчно постає фактом для свiдомостi. Через свiдомiсть логiка поширюється на матерiю. Логiка пiдпорядковує матерiю. Логiка матерiї в закономiрностях-вiдповiдностях iснування матерiальних форм.
   Не буває хаотичної матерiї i не буває хаотичної свiдомостi. Є розвиток чогось i руйнування чогось. Матерiя i свiдомiсть мають найвищий та найнижчий потенцiали. Їх характеризує наявна потенцiя. Матерiя i свiдомiсть є потенцiйно спроможними.
   Наш суб"єктивiзм прив"язує нас до цифр та метаматичних розрахункiв ( в цьому логiка), проте iнколи ми повиннi пiднiматись над магiєю цифр i перш за все виходити з експериментiв над логiкою дiйсного. Щоб окремiшно не узалежнювати буття нi вiд росту й занепаду матерiї, нi вiд росту й занепаду свiдомостi можна шляхом експерименту почати з чогось нейтрального i, наприклад, вважати буття впорядкованiшим за найбiльшої, як нiбито нам видається, гармонiї, тобто того значення матерiї й свiдомостi, яке вiдповiдає у формулi iстини по 1,5.
   Iстина = 2,0 < 1,5 /1,5.
   Буття буде простувати до хаосу з ростом матерiї чи з ростом свiдомостi? Почавши з першого варiанту отримаємо: 1,8 < 1,7 (матерiя) / 1,3 (свiдомiсть);
   1,6 < 1,9 / 1,1; 1,5 < 2,0 / 1,0; 1,3 < 1,8 / 1,2; 1,1 < 1,6 / 1,4; 1,0 < 1,5 / 1,5.
   За хаосу буття матерiя i свiдомiсть будуть мати величини по 1,5. Де логiка?
   Перейшовши на другий варiант отримаємо: 1,8 < 1,3 (матерiя) / 1,7 (свiдомiсть);
   1,6 < 1,1 /1,9; 1,5 < 1 / 2; 1,3 < 1,2 / 1,8; 1,1 < 1,4 / 1,6; 1,0 < 1,5 / 1,5.
   Виходить алогiзм, тому що у перiод хаосу буття матерiя i свiдомiсть будуть найбiльш гармонiйно узгодженими. Таке в дiйсностi не можливе.
   Випливає найлогiчнiше - свiдомiсть досягає своєї потенцiйної могутностi i повною мiрою впорядковує буття у перiод використання потенцiалу матерiї, що означає:
   Iстина = 2,0 < 2,0(свiдомiсть) /1,0 (матерiя);
   Iстина = 1,6 < 1,6 / 1,4; Iстина = 1,4 < 1,4 / 1,6; Iстина = 1,0 < 1,0 / 2,0.
   Матерiї потенцiйно найбiльше, а свiдомостi - найменше i цей стан буття називається хаосом.
   Можливо, що хаос це тодi, як матерiї потенцiйно мало, а свiдомостi - забагато? В наслiдку вкотре постає боротьба, те саме нестримне протистояння - що первинне матерiя чи свiдомiсть?
   Уяснена нами iстина первинна i вона наполягає, що стан хаосу отримується на мiсцях за недостатньої влагодженостi матерiї свiдомiстю.
   Вибухи, природнi катастрофи, катаклiзми, глобальнi енергетичнi переходи, мiсцевi армагеддони - це прояви внутрiшньої невпорядкованостi (хаосу) матерiї. Рано чи пiзно матерiя виходить з стану внутрiшнього хаосу i постає у виглядi бiльш придатному до взаємодiї з свiдомiстю. Внутрiшнi носiї iнформацiї впорядковують матерiю. Це найперший етап простування вiд хаосу до порядку.
   Революцiї, суспiльнi катастрофи, катаклiзми розвитку, мiсцевi суспiльно-економiчнi армагеддони - це прояви внутрiшньої невпорядкованостi (хаосу) свiдомостi. Виходячи з цього всього, свiдомiсть загартовується, самостверджується у собi й може надалi взаємодiяти з довколишньою матерiєю.
   Внутрiшнi невлагодженостi матерiї затягують у свiй вир довколишню свiдомiсть.
   Внутрiшнi невлагодженостi свiдомостi користуються у своїй коловертi з наявної матерiї.
   I там, i там матерiя та свiдомiсть змiнюються.
   Бiльше того - спостерiгається залежнiсть мiж iнтелектом свiдомостi, засвоєною нею потенцiєю матерiї ( що доказано i що зрозумiло) та в наслiдку - можливим спектром дiй пiд час тих чи iнших суспiльних перетурбацiй. Свобода i несвобода постають як можливе з взаємозалежностi.
   Всезагальна, уяснена нами незалежнiсть матерiї вiд свiдомостi й навпаки - свiдомостi вiд матерiї, дає пiдстави виводити поняття абсолюту. Гармонiйне iснування (навiть проста присутнiсть) одного й другого у Всезагальному Буттi дозволяє стверджувати про спiвiснування, а пiдмiчена нами реальнiсть дає пiдстави для утвердження наукової теорiї взаємодiї матерiї та свiдомостi. Ми, як достовiрнiсть Всесвiту, можемо категорично стверджувати про наявнiсть у нашому достовiрному буттi достовiрної взаємодiї свiдомостi та матерiї. Можемо спостерiгати за наслiдками цiєї взаємодiї. Можемо передбачати результат. Навiть такий, примiтивно-матерiалiстичний пiдхiд, дозволяє говорити про наукову фiлософiю як окрему наукову галузь знань.
   Числовi значення формули iстини можуть не спiвпадати, вони можуть бути тими чи iншими (вони суб"єктивнi, вони - значення), але суть в одному - iз змiзерненням потенцiалу свiдомостi й зростанням потенцiалу матерiї буття простуватиме вiд порядку до хаосу. Зворотнiй процес (вiд хаосу до порядку) ми всi бачимо на нашiй планетi та навколо її орбiти.
   Людство в процесi свого подальшого розвитку зможе свiдомо захистити свою Землю вiд попадання небезпечних комет, астероїдiв та чого б то не було небезпечного i тим самим вбереже як матерiю, так i свiдомiсть.
   Матерiя нас опiкує, надаючи нам притулок та забезпечуючи наш розвиток. Ми опiкуємось матерiєю, оберiгаючи як її первозданiсть, так i вже свою, набуту у твореннi, матерiальнiсть.
   Довкола нас все ще багато, дуже багато не тронутої матерiї, але мало, дуже мало наявної свiдомостi.
   Через значущiсть, через iнтродукцiю, через установку, через багато чого iншого, їй властивого, свiдомiсть фактично не прiоритетнiша, а специфiчна. Матерiя специфiчна по-своєму. Вона не домiнує вiчно. Вона володiє й надається до володарювання над нею. Заволодiвши своїм сегментом Всесвiту (якщо таке вiдбудеться), ми не станемо його вiчними володарями, ми не домiнуватимемо позачасово над матерiєю, ми будемо лише слугами матерiї, в той же час, натомiсть, матерiя буде нам слугувати. Наш дух повнiше увiйде в Абсолютний Дух, ми станемо потужною свiдомiстю (Homo intellectualis), зросте наша вiдповiдальнiсть i нашi обов"язки.
   Можна по-рiзному експериментувати з формулою iстини, можна пiдставляти рiзнi значення, потрiбно лише пам"ятати про логiку мислення й доречно використовувати отриманi знання.
   Зрозумiло чому наукова фiлософiя поставила за основу своєї побудови не формулу iстини, а саму iстину, й наголосила на довколишнiй дiалектицi достовiрностей?
   Все пливе, все мiняється, лише є незмiний абсолют iстини як абсолют Всезагального Буття. Ми в ньому i вiн для нас.
   "Я знаю те, що знаю все" ( я - вiрую, я - пiзнаю, я - уяснюю).
   Д-р Микола Марк (Михайловський).
   м.Київ.
   07.11. 2001 року - 06.01. 2002 року.
   Доповнено 02.04. - 01.07. 2002 року.
  
  
   .
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"