Аннотация: "Ворожбыт" (Колдун) - легкая кровавая драма времен казачества на Украине. На украинском языке, который с легкостью прочитает любой русский или постсоветский человек.
ВОРОЖБИТ
Пан Олекса був козак не те, щоб заможний, але й не бiдний. Як молодим ще був, то й на Польщу ходив, i на Московiю, та й у Туреччинi побував. Порубаний був i посiчений, i куль ворожих з жменю з нього витягли, але ж живий вертався i скарбу кожного разу трохи прикопував. А як журба стала на серцi, то вклонився низько своєму куреню, товаришам своїм, осiдлав гнiдого i поїхав на Полтавщину, до дому рiдного, долi шукати.
Полюбилася пановi Оксана, тиха, чепурна. Стареньких її, що довго чекали на єдину дочку, торiк Господь Отець забрав до себе. Залишили вони у спадок Оксанi напiврозвалену хатину та вiру велику у Бога i людей добрих. I хоча пан Олекса майже вдвiчi старший за неї був, та приглянувся й вiн Оксанi, тож по любовi i пiшла з ним пiд вiнець невдовзi.
Побудував пан Олекса гарну свiтлу хату за селом, там де вiльний вiтер гуляє, рiчечка крутий бережок омива, та й до лiсу недалече. Мiсцина гарна була, i земля жирна, та вже багато рокiв, може з п’ятдесят, а може й усi сто, обходили люди цю мiсцину десятою дорогою. Казали люди в селi, а їм казали їх дiди, що як спалили козаки на тому мiсцi ворожбита лихого, так оселилася там нечиста.
Пан Олекса мав смiливостi може й бiльше, анiж усе оте село, та й вважав що козаку з вiрою в Бога Отця i в свою шаблю чортовщини боятися нiчого. Тож i оселився там з молодою дружиною Оксаною i трьома-чотирма парубками, що пристали до нього. Хазяїн пан Олекса був гарний, анi собi, анi хлопцям своїм часу марнувати не давав. Тiльки в Святу Недiлю до роботи не ставали, чи коли старi рани болiли, то надвечiр пан Олекса посилав улюбленого свого хлопця Данила принести меду чи горiлки у тiй срiбнiй квартi, що колись вiдiбрав у поганого ляха.
Прижилася у хатi пана Олекси ще й стара жiнка, що її привела набожна Оксана з церкви, де стара просила окраєць хлiбу на свою нескiнчену дорогу. Стара невдовзi оклигала, причепурилася i стала на допомозi Оксанi у хатнiй роботi. Надвiр стара майже не виходила, ноги болiли, а у хатi допомагала Оксанi i прибрати, i обiд зготувати, та й з дитиною сидiла, поки Оксана надворi поралася. А довгими осiннiми чи зимовими вечорами, коли пан Олекса набивав люльку пiсля вечерi, Оксана вишивала чи пряла, а парубки ще не вкладалися на нiч, стара розповiдала казки довгi, незнанi, нетутешнi. Iнколи навiть пану Олексi моторошно ставало вiд тих казок, Оксана тулилася до нього вiд страху, а хтось з хлопцiв пiдводився перевiрити, що там на подвiр’ї.
Стара казала, що цих казок навiть чорт боїться, а тому не пiдiйде до їх хати. А ще стара казала, що за все її довге життя тiльки Олекса з Оксаною пригрiли її, як рiдну, i вона вiддячуватиме їм, захищаючи вiд чортiвнi, що живе в цiй глухiй мiсцинi, доки буде жива. Пан Олекса вважав, що стара трохи несповна розуму, i тiльки тихенько посмiхався собi у вуса.
Так пройшло кiлька рокiв. Вже в Олекси з Оксаною й трiйко дiтей з’явилося, та й дехто з хлопцiв оженилися i побудували собi хати неподалiк, вже й сивина стала пробиватися в пана Олекси у вусах i оселедцi. Стара почала розповiдати казки кожного вечора, казала, що невдовзi помре i хоче залякати чортiвню наперед. Вона вже й хатньої роботи не робила, тiльки з дiтьми, що так i вились коло неї, бавилася. А найбiльш з старшою Олексиною дочкою Наталкою, та все їй щось нашiптувала потихеньку.
Одного зимового вечора, коли мiсяць нiжно пестив i голубив бiлий-бiлий снiг, який щойно вкрив тоненькою теплою ковдрою замерзлу землю, коли зiрочки тихо переморгувалися мiж собою, думаючи про мiсяць, коли вiтер, натомившись, залiз вiдпочити мiж мудрих дубiв, коли заснула в обiймах льоду рiчечка, старенька розповiдала казку про невiдпущенi з землi душi великих грiшникiв, якi мають спокутувати свою провину довiку.
Раптом стара зупинилася, рiзко здихнула i впала з лави. Пан Олекса з Данилом кинулися до неї, але стара вже була мертва. На козакiв дивилися мертвi очi, в яких застигла любов, доброта i страшенна пересторога. Ще й не встиг пан Олекса очi старiй закрити i молитву прочитати, як небо розколола синьо-червона блискавка, освiтила вогнем пекельним кiмнату, прямо над хатою вдарив грiм страшенної сили, а зразу за тим закричали зi страху Оксана i дiти.
Шалений вiтер вдарив у вiконця i дверi, вибив шибку, залетiв до хати i за мить задув каганець i у темнотi поперевертав усе, що траплялося в нього на дорозi. Анi зорь, анi мiсяця, затягнули їх чорнющi хмари. Реве худоба, десь неподалiк завивають вовки, смертельний жах насувається вiд узлiсся, де спалили колись ворожбита.
Червонi зiрницi запалали з усiх сторiн хутора, неначе вогнянi руки тягнулися з усiх бокiв до хат, але бiля самих стiн згасали, придушенi потоками води й мокрого снiгу з неба, злий вiтер зривав солом’янi дахи, земляна пiдлога несамовито тряслася, неначе хтось величезний бив знизу у неї диявольським молотом. Оксана, обiйнявши дiтей у кутку, молилася.
Пан Олекса прийшов до тями, швидко затулив розбите вiкно, запалив каганця. Похапцем привели до ладу в хатi з Данилом, пiдняли й поклали на лавку тiло старої, закрили їй очi. Здалося, що маленький вогник каганця неначе трохи вiдсунув вiд хати чорних потвор з червоними руками i язиками i з останнiх сил захищає оселю вiд холодного подиху смертi, яка кружляє навколо хати. Олекса пiдхопив Оксану i дiтей, посадив на лежанку, почав заспокоювати. Першою отямилася Наталка, кинулася до iкон i почала шепотiти молитви, яких її навчила стара.
Надворi щось страшно закричало, неначе весь бiлий свiт спалахнув червоним, рiжучим очi свiтлом, i раптом стало тихо. Знову вийшов мiсяць, засяяли зорi, а вiтер влiгся спати на гiллi дубiв.
З молитвами прийшов ранок. На подвiр’ї було затишно, нiчого не нагадувало про те, що сталося вночi. Як тiльки почало розвиднятися, Данило побiг по хатам переказати про смерть старої. Хуторяни одразу ж почали приходити до хати пана Олекси, повiльно заходили в дверi, хрестилися, пiдходили до старої. Жiнки тихо шепотiли молитви, а чоловiки потихеньку виходили на двiр, де їх чекав пан Олекса. Той розказав їм про все, що сталося вночi. Анi Степан, найстарший, анi iншi нiчого не чули й не бачили вночi. I хоча навкруги не було анiяких слiдiв диявольської ночi, та й мало вiрилось у грозу з дощем взимку, посивiлi, бiлi, як снiг, вуса i оселедець пана Олекси не залишили сумнiвiв.
- Наталка щось знає. Це вона спасла нас уночi. Данило, - гукнув пан Олекса. - Поклич-но сюди Наталку, та потихеньку, щоб панi Оксана не почула.
Прибiгла Наталка, спокiйна.
- Що, татку?
- Розкажи, донечко, про те, чого тебе старенька навчала. - покрутив оселедця, перехрестився. - Розказуй з Богом.
- Ви, тату, бабусi не вiрили, казали, що то все пусте, а вона казками вiдганяла вiд нас дух спаленого ворожбита. Бабуся казали, що вiн стiльки на землi Божiй нагрiшив, що його навiть у пекло не пускають. А вiн мстить за те усiм, хто з’являється у тому мiсцi, де його спалили. Бабуся бачили, як дiвчинкою була, як козаки схопили ворожбита, прикували срiбним ланцюгом до хреста на узлiссi, а тодi спалили. В нього спочатку вигорiли очi, i тому вiн зараз слiпий, не може знайти тих козакiв i хоче помститися усiм.
- То тебе старенька навчила, як захиститись вiд ворожбита?
- Бабуся казали, як треба молитися, як вони помруть. Але пiсля того, як помре останнiй, хто бачив смерть ворожбита, срiбний ланцюг втратить свою силу, а ворожбит зiрветься з хреста i знову оживе. Треба знайти той ланцюг, освятити, знову спiймати ворожбита i спалити його. Так буде довiку. I довiку, щоб запалити той вогонь, який спалить ворожбита, хтось повинен вiддати життя своє в обмiн на чарiвне кресало. Якщо ж цього не зробити, ворожбит буде їсти серця людей i з кожним разом буде все сильнiшим i сильнiшим.
На третiй день, як вiдспiвали i поховали стареньку, вже все село знало про те, що ворожбит знову з’явився бiля лiсу. Холонула кров вiд однiєї думки про нього. Жах вiв людей до церкви, а деякi навiть залишались там на нiч. Пан Олекса з найсмiливiшими кiлька разiв надвечiр ходив до узлiсся, але знайти слiд ворожбита не змiг.
Одразу як поховали стареньку, приснився Наталцi дивний страшний сон. Неначе йде вона галявиною у дубовому лiсi, серед височенної, аж до шиї, трави. I раптом з’являється перед нею щур i мовить людською мовою:
- Дай менi людської кровi напитись, а я подарую кремiнець. Пiдкинеш той кремiнець вгору - впаде i покаже тобi схованку з скарбом, кинеш об землю - зелене полум’я викрешеш. А як не даси менi людської кровi напитись - все життя жалкувати будеш. - Сказав i щез.
Прокинулась Наталка у холодному поту, руки тремтять, зiгрiтись, хоч i пiд кожухом, не може. Встала тихенько, пiдiйшла до покуття, опустилась на колiна i молилась до самого ранку.
Пан Олекса прокинувся задовго до свiтанку, встав, перехрестився тричi i побачив дочку на колiнах перед iконами.
- Донечко, ти вже не спиш? - Пiдвiв її з колiн, глянув у вiчi. - То ти й не спала? Що сталося?
- Нiчого, тату. Молилася до Богородицi за здоров’я. - Побоялася розповiсти про сон, хоча в скронях билося: “Пожалкуєш..... Пожалкуєш...... Все життя жалкуватимеш....”. Побоялася...
Котрий день стоїть зимова сонячна погода. Пiд вечiр тихо йде собi снiг, лапастий, пухкий, а на свiтаннi земля переливається дiамантами пiд сонячними промiнчиками, якi бiгають навкруги пана Олекси. Пан Олекса з вiрним козаком Данилом, поскрипуючи чоботами по морозному снiгу, знову йде до лiсу шукати ворожбита, хоча i мiсячнi чистi ночi, i сонячнi морознi днi очищають душу вiд чорних думок i вже здається, що ворожбит є тiльки в казках. Шаблi б’ють козакiв по литках, за вишитими поясами стирчать пiстолi, на плечах лежать важкi рушницi. У правiй руцi пана Олекси батiг-свинчатка, що на кожному кроцi злегка б’є по чоботу. Ой, добре погуляв вiн по спинах i турок, i ляхiв. А шабля? Тiльки й встигай гострити! Жу-ух! I аж до сiдла! Попила земля ворожої кровi. Навiть польських панцирникiв рубав. Добру таки шаблю у Туреччинi взяв. Пiстолi i рушниця теж своє дiло робили i навiть життя не раз спасли, але всеж козацька справа, коли один на одного, а той на п’ятьох, тiльки з шаблею, що неначе зрослася з рукою.
Не встигли одiйти од хати, ще тин видно, як думки пана Олекси перервав страшний крик. Оксана!... За мить пан Олекса з Данилом були на порозi хати.
О, Господи! Серед скривавленої хати сидячи на пiдлозi голосить панi Оксана. Тримає на руках молодшенького сина, Iванка, з грудей якого стирчить нiж...
Не вiддавала панi Оксана сина, казала, що живий, розум втратила. Поховали...
Пан Олекса почорнiв, не п’є, не їсть, не спить. Блукає днями й ночами по лiсу, шукає ворожбита. I як тiнь за ним вiрний козак Данило ходить. День, другий, третiй. Нема й слiду. Тiльки лапатий снiг закриває стежки. Вже не дiаманти бачить пан Олекса на снiгу, сонячнi променi висвiтлюють краплi кровi, синової кровi.
I панi Оксана не п’є, не їсть, не спить. Сидить у хатi на лавцi бiля столу, пiдперла голову руками i наспiвує колискову сину Iвану. Наталка годує середнього брата Петра. Боїться.... Страшно. У кожному темному кутку бачить того щура. I одна тiльки думка:” А як не даси менi людської кровi напитись - все життя жалкувати будеш”.
Вийшла попорати худобу. Поки вправилась, уже й вечiр. Зайшла до хати. Петрусь грається на лежанцi. “Може хоч сьогоднi батько з Данилом повернуться?” I раптом iнша думка: “А де ж мати?”. Кинулася надвiр, ось її слiди. Ведуть до рiчки.
Заспокоєне лице панi Оксани омивала чиста вода рiчечки, волосся стиха коливалося. Пан Олекса дивився на неї через ополонку, що сам прорубав, як стала крига. Його дружина, його Оксана дивилась мертвими очима крiзь нього на зiрки. Дивилась вслiд душi, що вiдлетiла ввишину.
На могилi панi Оксани Олекса поклявся в найстрашнiших муках для ворожбита. “Хай я загублю душу свою, але ворожбит перед тим, як спалю його, мусить прийняти найтяжчi муки!”.
Хутiр обезлюднiв. Петруся забрали добрi люди до себе. З паном Олексою залишився тiльки вiрний до смертi Данило, та в хатi молилась Наталка. “Пожалкуєш..... Пожалкуєш...... Все життя жалкуватимеш....” - б’ється в скронях.
Розказала про сон батьковi i Данилу.
Маленкi зморшки на чолi пана Олекси розгладились, натомiсть з’явилась одна величезна, через усе чоло. Смута в очах змiнилася на чорне полум’я. Кулак стиснув держак свинчатки. Нiчого не сказав дочцi, повернувся до Данила:
- Завтра упiймаємо. Треба виспатись. - I кинувся на лежанку, навiть не перехрестившись.
На ранок прокинувся пан Олекса вiд стогону пiд дверима. Наталка на колiнах лежала пiд iконами. Данила в хатi не було. Прочинив дверi. На снiгу лежав вiрний козак, протягуючи своєму пановi скривавленою рукою срiбний ланцюг i кресало.
- Пане, помстiться за всiх ....
Упав Олекса на мертвi груди свого козака, свого вiрного товариша, на груди, в яких ще мить тому билося чесне серце того, хто поклав життя на вiвтар добра. Заплакав пан Олекса, витер сьозу, обмив лице снiгом.
Витягнув свою турецьку шаблю, змочив кров’ю товариша. I, не заходячи до хати, побiг до церкви освятити ланцюг.
Мабуть, i в Полтавi чули, як пан Олекса знiмав свинчаткою шкуру з спини ворожбита. Страшно кричав ворожбит, i чули його голос всi вбитi ним, i хмари розступилися над узлiссям, де вкопав пан Олекса дерев’яний хрест.
Срiбним ланцюгом мiцно прикуто до хреста ворожбита, бiля нiг розкладене вогнище. Не може ворожбит поворухнути анi рукою, анi ногою. Тiльки звiрячий оскал не стримує ланцюг. Нижня щелепа, що поросла шерстю та бородавками, висувається вперед, до самого носа, довгого, вигнутого, покритого синiми прожилками. Сухi руки шкребуть довгими загнутими нiгтями по дереву хреста. Пiд брудним лахмiттям здимаються вiд натуги груди, в яких з жахом б’ється нечестиве серце, розганяючи чорну кров.
Бiля вогнища в самiй сорочцi стоїть пан Олекса, стискуючи в правiй руцi шаблю. У лiвiй виблискує на сонцi кремiнець. Жупан у чорнiй кровi ворожбита кинув до вогнища. Бiля дерев молиться Наталка, закриває руками вже недитяче лице. Молиться палко, не бачить нiчого навкруги, тiльки хрест з ворожбитом стоїть у очах. Пан Олекса пiднiмає руку i кидає кремiнь об землю. Зелене полум’я звивається до самих небес, розриваючи навпiл небо. Стогiн виривається з грудей ворожбита, трясеться земля пiд його ногами, птахи замертво падають у лiсi. А той стогiн перекривають упокоєнi голоси мертвих, що радiють помстi.
Полум’я охопило вже весь хрест, звивається тiло ворожбита, лахмiття вже згорiло, пухирями пiднiмається шкiра, яка ще залишилась пiсля свинчатки пана Олекси. Неушкодженим залишається тiльки лице. I ось воно починає змiнюватись, приймаючи риси вбитих ворожбитом. Не дивись, пане, не дивись на лице, пане Олексо! Адже ворожбит ще живий, ще помститься! Ось.... Данило..... Панi Оксана..... Iва-а-а-анко!!!
Не витримало серце старого козака, впав замертво на бiлий снiг. Вже не встане козак Олекса, не злякає бiльше його шабля нi турчина, нi ляха. Спить козак, заснув навiки. I навiть грiм, що пролунає на всю округу за мить, коли згине ворожбит, коли поглине його земля, не розбудить його.
А Наталка до старостi блукатиме дорогами, жалкуючи i чекаючи на старiсть, коли повинна буде розповiдати казки довгi, незнанi, нетутешнi.