Аннотация: "Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна розкривають свiт людини, розширюють i поглиблюють проблематику людського духу.
Михайло МУРАШКIН
ЗАПИСИ 2004 РОКУ
Днiпропетровськ
"СIЧ"
2009
УДК 081/082
ББК 94;я44
М 91
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна розкривають свiт людини, розширюють i поглиблюють проблематику людського духу.
ISBN 978-966-511-354-2 No Мурашкiн М.Г., 2009
No Сура Д., худож. оформ., 2009
ПЕРЕДМОВА
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна - це фактично його есе§, нариси, статтi про свiт людини. Цi лiтературнi роботи наповненi власною фiлософiєю, особистiсними поглядами. Причому необхiдно вiдмiтити, що iстини, якi вiдображують загальноприйнятi положення i входять в життєвий досвiд кожно§ людини, представленi спочатку пiсля трьох крапок, з найпершого абзацу, а сама фiлософiя автора, його особистi погляди з приводу цих прописних iстин викладаються далi, що в цiлому взято в квадратнi дужки. Тобто фiлософiя розгортається поступово.
Визначення, якi представленi з самого початку першим абзацем утримують в собi загальноприйнятi iде§, iде§ основних положень життєвого досвiду. Розташування з самого початку абзацу iдей, якi входять в людське життя, як прописнi iстини, зроблено цiлком iмовiрно навмисно, щоб полегшити життя людям, якi освоюють читання цих есе§в, щоб людина швидко знаходила необхiдний матерiал для читання, вiддiляючи особистiсну фiлософiю автора, фiлософiю, яку можна пiсля орiєнтацi§ в термiнах, почитати пiзнiше.
Розташування особисто§ фiлософi§ автора в кiнцi тем, якi взятi в квадратнi дужки, вказує на додатковiсть освоєння цих знань у випадку необхiдностi §хнього практичного втiлення. Це фiлософiя самого автора.
Текст "Записiв 2004 року" подiляється на двi частини. В змiстi це представлено як:
"ПИСЬМО. 2004." i "[ПИСЬМО. 2004.]"
Такий подiл тексту говорить про те, що автор не змiнює традицi§, котру започаткував у сво§й першiй книзi "Записи 2000 року". Тобто зберiгається подiл усього тексту на художнiй (.... "ПИСЬМО.2004." ...) i нехудожнiй (... "[ПИСЬМО. 2004.]" ...). Нехудожнi тексти представленi "вставками", взятими в квадратнi дужки, що в цiлому має вигляд краплин на загальному полотнi тексту, тексту художнього.
"Записи 2004 року" Михайла Георгiйовича Мурашкiна - це текст, витриманий в традицiях лiтературних жанрiв. Це конгломерат рiзних лiтературних жанрiв. В цих записах також представленi лiтературнi напрямки художньо§ лiтератури, якi орiєнтуються на передачу почуттiв, вигадку (лiрика, монолог). Але жанри художньо§ лiтератури представленi лише спочатку, i чiтко вiдокремленi вiд iншого тексту. В останньому текстi, взятому в квадратнi дужки, нема лiтературних напрямкiв, в яких присутня вигадка. В "Записах 2004 року" iде§ автора представленi в основному есе§стикою. Есе§стику тут необхiдно розумiти, як узагальнюючий символ лiтератури, в якiй вiдсутня вигадка. Тому пiд есе§стикою тут розумiється лiтература з елементом документалiстики, документальностi, а також нарис, есей, як фiлософський есей, i в цiлому публiцистика. Тобто, мовлення. I в першу чергу - пряме мовлення. Одним словом, риторика. Та й оформленi "Записи 2004 року" у вже прийнятiй автором традицi§, де сам текст подається як вигадково-художня лiтература, а вся невигадана есе§стика взята в квадратнi дужки.
Автор вмiстив у книзi все, що вiн писав у 2004 роцi. Тексти не тiльки укра§нською, але й росiйською мовами. Зокрема "[ПИСЬМО.2004. АВГУСТ]".
ПИСЬМО. 2004.
...
...
Вирiй поглинув мене. Я крiзь темряву до неба. Вислав мене Дажбог. Хто я, i де я, i як?
Все те є тиша єдина. Все те є свiт i свiти. Ми неподiльнi; святi. Ми безiменнi у Вирiй знов поринаєм як в казку, де орiєнтовнiсть зникає. Мовби в пухнастому лiжку.
Вирiй єдиний все ж з нами!
...
...
Менi минає. Все пройде, пройде. I остається те, що свiтло свiтить. I те все ти, коли пробуджуєш своє, коли у простiр поринаєш знову, i нi про що не мрiєш на землi, на небi, у свiтах свiтiв.
I тiльки свiт, як всесвiт-дивосвiт навколо свiтиться i розкриває зорi, свiти свiтiв. То диво, дивний свiт. То Див. I з ним живеш. Iснуєш, мов птахи по небу.
...
...
I де нам бути пiсля свiту, коли його не буде зовсiм?
I де нам бути пiсля свiту, коли вiн розiйдеться в тьмах?
Коли своє не зможем свiтло розбудувати мiж простору, то лише в чорнiй дiрцi будем частинкою кружлять навколо...
Навколо чорних дiрок нових, навколо знову неживого.
...
...
Може, в нас Диво воскресне, ми полетимо, полетимо?
Може, ми не такi як треба, а як треба - нiхто не знає?
Може бути, так i станеться, що нiщо не завадить нам.
Але марно втрачаєм час. Про те думи нашi. I все?
...
...
I де-не-де тремтить зоря на сходi,
I поринає вiчнiсть в небуття.
I я iду дорогою прямою.
Куди веде дорога та? Куди?
Пряма дорога.
То людина дiє.
Зробило все §§ бажання.
Вгадай бажання всесвiту навколо?
Вгадаєш все, коли захочеш жити!
...
...
Усе, усе!...
Все поглинає щось.
I я iду дорогою прямою.
Дорогою в безодню; i в нiкуди.
Дорогу люди ту зробили.
Не знаючи бажання всiх, бажання всiх, бажання тишi свiтла, свiту, свiтiв в душi, умовностi своє§.
...
...
Де ми? Серед простору подивимось на небо.
Де ми? Серед простору побачимо себе.
I очi, i обличчя сво§, й iншi, iншi... Тi, що маячать проти того, що кажем ми, коли бажаєм слави, коли бажаєм мрi§, коли не ми, як наше, коли чуже берем.
...
...
Див не завжди має прояв у людинi. Див - це коли стає дивним свiт навколо, коли свiт навколо мовби свiтиться, коли вiн є дивосвiт. Див має прояв, коли свiт стає дивовижним. Стань же!
Але гори як гори, рiчка як рiчка.
I раптом все попливло...
Заяскрилося. То Див, диво, дивовижнiсть, дивнiсть.
...
...
Прийду. Скажу своє слово. Й вмру од вiку вiкiв.
Хай сяє як дивнiсть те слово. Хай рiже i рiже всiх нас.
Жертовнiсть - те слово, жертовнiсть; для всiх навiки, навiки.
Хай Див нам плекає, плекає свою дивовижнiсть свiтiв.
...
...
Менi нiхто не вiрить i нiяк, коли я бачу все, що дивом свiтить. То я, не я був свiтом з усiма безмежностями звiсностi рухомо§. А потiм все пощезло... Нi! О, нi! Краплинкою в душi зосталось. Тодi усього жаль, що в нас живе, i що живе навколо.
...
...
Навiщо все це, все це?..
Навiщо життя, життя?..
Порину в безодню знов.
Порину в себе.
А як бо мiй дiд, бабуся?
Як §м на бiлому свiтi?
По воду сходити нiяк!
Який я нiкчема в сво§ роки!
Навчить бо життя колись?
Коли сам не зможу ходити?
Мабуть, таке i станеться, коли тiльки за себе дбаю.
Мабуть, таке i станеться, коли вiдродитись не зможу.
Не потрiбний нiкому стану.
Вiдродити нiхто не схоче.
...
...
Я знову буду жить в тобi
I пливти, пливти.
Мовчать!.. I iнодi собi
Все дивосвiти лити.
...
...
Див як дивний свiт
Дивовижний сво§м початком,
Як немри... I мiльйони лiт
Називаєм тебе ми татком.
...
...
Ще не таке менi буде,
Ще не таке менi стане,
Серце моє забуде,
Тодi i бiда настане.
Серце моє пам'ята,
Нового ще не зна.
...
...
Милий, мiй милий друже,
Милий мiй, де тi сили?
Сивий я, сивий дуже,
Дуже я сивий.
Буду любити, любити -
Об скелю головоньку бити.
...
...
Що нам щастя принесе?
А нiщо, нiщо!
Все що буде, вiднесе...
Жити нам нащо?
Щоб була можливiсть все ж
Жити хоч кому.
Ворогам тим - трохи теж.
Ох! Чому? Чому?
...
...
[ПИСЬМО. 2004.]
...
...
[Читаю записи, якi я зробив у 2001 i 2002 роках, читаючи нову фiлософську енциклопедiю:
"1. Джерелами культурологi§ є культурна антропологiя, соцiальна антропологiя й фiлософiя культури. Культурна й соцiальна антропологi§ вивчають множиннiсть культур. 2. Культурна й соцiальна антропологi§ - це науки, що вивчають соцiуми, iзольованi вiд писемно§ традицi§ у сво§й iсторi§. 3. Фiлософiя культури займається осмисленням культури як феномена. Культура є людською здатнiстю ставити такi цiлi, якi не може поставити природа (I. Кант). Людина ставить вищi цiлi, нiж природа, тому людина й керує природою. Культура - це свiт специфiчно людський, який твориться людиною. Є ще свiт, що твориться природою. У самiй людинi є i свiт культури, i свiт природи. Культурний, духовний свiт людини пов'язаний з §§ свiдомiстю (цiлями на майбутнє) i з моральною волею (вiдповiдальнiсть за майбутнє), а природний свiт - з §§ iнстинктивно-несвiдомими потягами й задоволенням тiлесних потреб, а не з вiдповiдальнiстю за моральнi цiлi покладання. Темою фiлософi§ культури є тема опозицi§ культури й цивiлiзацi§. Культура й цивiлiзацiя постають як двi культури. Тут, культура - це гуманiтарне знання й гуманiстичнi цiнностi. Цивiлiзацiя ж - це знання точних наук i технiчний прогрес. 4. Категорiями вихiдних начал культури є виховання, дiяльнiсть, дiалектика, дiалог культур, iнтенцiональнiсть, культура, мiф, мораль i моральнiсть, мислення, ноосфера, твiр, розум, рефлексiя, соцiальне, трансцендентне, естетичне. 5. Культурно-iсторична школа - це школа, що вивчає культуру як визначальний феномен в iсторичних змiнах суспiльства. 6. Культуроцентризм - це трактування культури як найбiльш значущого феномена суспiльства. 7. Культурно-iсторичний тип - це самобутня цивiлiзацiя на основi народностей. 8. Цивiлiзацiя - це стадiя всесвiтньо-iсторичного процесу розвитку соцiуму, що має цiнностi громадянського суспiльства. 9. Тип цивiлiзацiйного розвитку - це риси iсторично§ еволюцi§ самобутнiх цивiлiзацiй. 10. Аритмологiя - це свiторозумiння, в основi якого лежить iдея переривчастостi; осмислення розривних функцiй. 11. Теорiя циклiчностi - це розумiння розвитку суспiльства як послiдовностi повторюваних циклiв. 12. Глобалiзм - це дослiдження еволюцi§ життя на планетi в умовах сучасно§ цивiлiзацi§. 13. Глобалiстика - це дослiдження сутностi глобальних проблем. 14. Культура i §§ особливостi мiстять вихiдну субстанцiю культури i §§ сполучну ланку. Вихiдною субстанцiєю культури є комунiкацiя. Сполучною ланкою культури, ланкою, що об'єднує людей однiє§ культури, є традицiя. Культура - це надбiологiчнi програми й передбачення людини. Культура - це продукт iсторично§ життєдiяльностi людини. Культура служить унiфiкацi§ (упорядкуванню) соцiального життя (вiдносно майбутнього - теж). Культура - це програмнi установки на майбутню життєдiяльнiсть (установки поведiнки, спiлкування). Культура як надбiологiчна програма, крiм знань припускає певнi норми в поведiнцi й спiлкуваннi людини. Культура припускає зразки культурно§ поведiнки (зразки-iдеали, iдеали людсько§ життєдiяльностi). Культурнi установки обов'язково (завжди) припускають наявнiсть певних знань (всiляких знань). Культурнi установки припускають цiннiснi орiєнтацi§. Цi культурнi цiннiснi орiєнтацi§ вимагають певних iдей, вiрувань, цiлей. Усi цiннiснi установки (iде§, вiрування, цiлi) у цiлому необхiдно розумiти як соцiальний досвiд. Соцiальний досвiд нагромаджується в iсторичному процесi розвитку соцiуму. Нагромаджений соцiальний досвiд потребує передачi його вiд поколiння до поколiння. 15. Матерiальна й духовна культура - це форма класифiкацi§ явищ культури. Матерiальна культура - це виробленi людиною предмети (машини, одяг, музичнi iнструменти), змiненi людиною предмети i явища природи (обробленi коштовнi каменi, змiненi ландшафти). Духовна культура - це продукти духовно§ й iнтелектуально§ дiяльностi людей, якi не мають предметного характеру (мiф, фiлософський концепт, наукова теорiя, звичай). Iдея роздiлення матерiально§ й духовно§ культури послужила пiдставою для розрiзнення культури й цивiлiзацi§. При цому про культуру говорять, коли мають на увазi переважну роль духовно§ культури. Про цивiлiзацiю - коли враховують роль матерiально§ культури. Культура - це сукупнiсть духовних продуктiв, втiлених у мистецтвi, науцi, фiлософi§. Цивiлiзацiя - це сукупнiсть упредметнених продуктiв (машини, картини). Зараз поширився й затвердився подiл культури на матерiальну, духовну й соцiальну. 16. Контркультура - це поняття, що позначає свiтоглядно-iдеологiчну установку, яка радикально суперечить принципам панiвно§ культури. 17. Субкультура - це поняття, що означає специфiку культури певно§ групи населення. 18. Генезис у структурi культури - це певний шар культури. У структурi культури є два шари: генезис i сфера функцiонування. 19. Пракультура - це передача досвiду одноплемiнникам, але вiдсутнiсть способу закрiпити цей досвiд для iнших поколiнь. Мавпу можна навчити використовувати знаряддя працi. Мавпу можна навчити мовi глухонiмих (примiтивнiй мовi глухонiмих). У свою чергу мавпа може навчити мови глухонiмих iнших мавп. Це елементарна культура тварин (пракультура). Тварина має здатнiсть безпосередньо передавати досвiд iншiй тваринi. Але тварина не має способу (позагенетичного способу) закрiпити досвiд, щоб вiн передавався до iнших поколiнь. Людина у виробничiй дiяльностi виготовила знаряддя працi, якими фiксувала досвiд. Разом iз знаряддями працi передавався досвiд iншим поколiнням. Iншi поколiння набували матерiалiзованого досвiду (матерiально зафiксований досвiд) попереднiх поколiнь. Iндивiдовi передається духовний свiт як фiксований (фiксований за допомогою знарядь працi). Першi загальнi уявлення фiксуються в художнiй формi, коли осмислення йде вiдносно власного буття людини (власне буття людини вiдбиває загальне - це художньо). Але спочатку людина не фiксувала досвiд, а передавала його усно. Займаючись цим (вiдстороненим досвiдом i його передачею), вона стримувала своє iнстинктивне життя. Через свою недостатнiсть (недостатнiсть як позбавлення iнстинктiв) людина активна у дiяльностi зi створення штучних пристро§в, творiв мистецтв, зi створення свiту культури. Культура дає можливiсть вiдбирати подразники зовнiшнього середовища, пропускаючи §х певною мiрою углиб людсько§ iстоти. Культура звiльняє людину вiд надлишку потягiв. Людина як суть культури має здатнiсть формувати потяги, не заданi iнстинктами. 20. Аполлонiчна й дiонiсiйська культура - це вираз ставлення людини до свiту у формах, що мають аналоги зi станами сну (медитацi§) i екстазу. 21. Фаустiвська культура - це динамiчне, неспокiйне музичне начало iз загостреним переживанням часу й тривогою. 22. Знак - це матерiальний об'єкт, який використовується для позначення iншого об'єкта-знака, що називається значенням даного. Знак використовується для манiпуляцiй з iнформацiєю: для набуття, зберiгання, переробки, передачi iнформацi§. Знак є об'єктом вивчення тако§ науки, як семiотика. Прикладом "знака-значення" як двох матерiальних об'єктiв може бути "дим-вогонь". "Дим" - це матерiальний об'єкт, що означає "вогонь" як iнший матерiальний об'єкт, об'єкт, який називається значенням. Коли матерiальний об'єкт є знаком, то вiн є матерiально-iдеальним об'єктом. Але для цього повинен вiдбуватися процес, у якому: а) повинне бути те, що являє собою знак (знак); б) повинне бути те, на що вказує знак (значення); в) повинен бути вплив, у результатi якого певний предмет (рiч) буде для людини знаком (змiст). Є такi типи знакiв: iндекси, iконiчнi знаки, символи. Iндекс - це знак об'єкта, наслiдок. Наприклад, об'єкт "дим" є знаком об'єкта "вогню". Тут об'єкт "дим" як наслiдок. Iнший приклад: об'єкт "пiдвищена температура" є знаком (iндексом) чого? Знаком "хвороби". "Пiдвищена температура" - це наслiдок. А причина - "хвороба". Iконiчнi знаки - це знаки, подiбнi до позначуваних об'єктiв. Наприклад, фотографiя людини, як iконiчний знак подiбнi самiй людинi. Або креслення є знаком, подiбним до позначуваного об'єкта. Символи - це умовнi знаки. Символи набувають значення на основi угоди, угоди мiж людьми. 23. Символ - синонiм поняття знак. Символ - це такий знак, який набуває значення за всiляких iнтерпретацiй. Предмет, який позначається символом, не може бути зображений якось iнакше, нiж за допомогою цього конкретного символу (знака-символу). Символ (знак-символ) виражає певний предмет i не може позначати який-небудь iнший предмет. Символ (знак-символ) є джерелом змiсту. При iнтерпретацi§ символ (знак-символ) не розшифровується однозначно, однак i не допускається довiльнiсть його тлумачення, тому що символ має конкретний змiст. Образ не сто§ть на службi у свого предмета (предмета, який вiн позначає), а викликає до необхiдностi, вимагає переживання (вiльного переживання). Символ же служить предмету, вимагаючи проникнення в цей предмет i тлумачення вiдносно цього предмета. Образ у мистецтвi стає символiчним тiльки тодi, коли набуває символiчного звучання. Символ у сво§й основi пов'язаний зi сво§м предметом. Символ багатозначний, i у своєму русi переходить вiд одного змiсту до iншого. Поняття ж, на вiдмiну вiд символу, однозначне. Символ перебуває мiж поняттям i образом. За допомогою символу, коли використовується образнiсть, передається багатозначнiсть. Але за допомогою символу передається й однозначнiсть, коли використовуються понятiйнiсть, понятiйнi засоби. 24. Значення - об'єкт, що позначається iншим об'єктом-знаком. 25. Символ у культурi - це iнструмент культури. Культуру саму собою можна тлумачити як символiчну реальнiсть, де символ свiдомо створюється людиною як повiдомлення культури. Передача повiдомлення в культурi вiдбувається символами. Символiчне повiдомлення (як заданiсть межi iнтерпретацi§) має нескiнченну перспективу iнтерпретацiй. Є символи в культурi, якi не мають "прямо§ емблеми", позбавленi конкретно§ емблематичностi. До символiв, позбавлених прямо§ емблематичностi, належать: релiгiйна дiя, звичай i ритуал, а також мiфи й художнi образи, тi чи iншi дi§ полiтикiв. 26. Символiзм - це напрямок у культурi, що має певний свiтогляд. Символiсти стверджували, що символ дає можливiсть сходити вiд свiту земного до свiту вищого у мiстичному переживаннi. Символи вiдчутно вiдбивають першоiде§. Вiдчутнiсть (предмети, види природи) як символи, що осягаються почуттєво, виражають iде§ (Мореас). Для вираження необхiдний всеохватно-первозданний стиль. 27. Семiотика - це наукова теорiя, що вивчає знаковi системи, де кожному знаку надається певне значення. Знаковими системами є розмовна (природна) мова, системи сигналiзацi§ в природi, мова образотворчого мистецтва, музики, кiно, театру. У семiотицi складна система розумiється як система знакiв. Ця система знакiв виражає певний змiст. Знаковi системи рiзних складних систем багато в чому аналогiчнi. 28. Семiотика та семантика. Семiотика визначає три рiвнi дослiдження знакових систем. Перший рiвень - синктактика - вивчає сполучення знакiв у §хнiх структурах, а так само - правила утворення й перетворення знакiв. Другий рiвень - семантика - вивчає знаковi системи, як засiб вираження змiсту при iнтерпретацi§ знакiв i знакових сполучень. Третiй рiвень - прагматика - вивчає вiдношення мiж знаковими системами й тими об'єктами, якi сприймають та iнтерпретують знаки з метою використання повiдомлення, що мiститься в цих знаках. 29. Семантика - це роздiл семiотики, що вивчає знаки й знаковi системи в §хньому значеннєвому змiстi, як змiсти. 30. Структурно-семiотичнi моделi створюються пiд час аналiзу тих чи iнших стiйких форм. Структурно-семiотичне моделювання показує, що мова породжує (створює) значеннєвi структури. А модель мови, що породжує, породжує значеннєвi моделi культури. Можна назвати деякi моделi культури: культура як традицiя; культура як iнновацiя; культура як формування смаку; культура як вiдчужений дух у мовних формах; культура як комунiкацiя; культура як мистецтво вираження; культура як дiя, що виробляє змiст; культура як символiчна система. 31. Категорiями динамiки форм культури є гра, iнтерiоризацiя, комунiкативнi стратегi§, креативнiсть людини, ритм, самiсть, технiка, форма. 32. Способи оцiнки потенцiалу динамiки культури обов'язково враховують домiнуючий i мiнорний шар культури. У шарi культури є домiнуюче й мiнорне. Для оцiнки потенцiалу динамiки культури необхiдно з'ясувати (виявити) домiнуючi й мiнорнi лiнi§ культури. 33. Акультурацiя - це поняття, що розкриває взаємовплив культур, взаємодi§ рiзних культур, на противагу §х дифузi§ й асимiляцi§. 34. Культурний синтез - це взаємопроникнення культур, унаслiдок чого з'являється новий феномен культурного синтезу. 35. Дiалог культур - це взаємовплив, взаємопроникнення й взаємодiя рiзних культур. Дiалог культур - це форми спiвiснування культур (конфесiйне або полiтичне спiвiснування). Не все в культурi розумiється як розвиток. Наприклад, мистецтво. Мистецтво не можна розумiти як розвиток i стверджувати, що за законом заперечення заперечення лiрика Сапфо знята лiрикою Петрарки, а лiрика Петрарки знята лiрикою Верлена. У мистецтвi дiє не закон заперечення заперечення й принцип "сходження" вiд простого й примiтивного до складного, а закон "неповторностi драматичного". Нове столiття вiдкриває новий змiст i в Сапфо, i в Петрарки, i у Верлена. Не можна говорити, що один змiст багатший i змiстовнiший за iнший. Культура являє собою таку форму, що iсторичне iснування людини залишається пiсля §§ смертi, залишається невичерпний змiст досвiду людського iснування в унiверсалiях, якi закладенi у творах, що людина пiсля себе залишила. В унiверсалiях твору закладене загальнозначуще. Сам собою твiр мистецтва унiкальний. Вiн передає унiкальну можливiсть iснувати i як людина, i як свiт одночасно. Унiкальнiсть - завжди граничнiсть, а значить, загальнозначущiсть, як загальнозначуща можливiсть. Загальнозначущiсть (тобто для всiх) - це можливiсть бути людиною й свiтом. 36. Культура як загальнозначуще в дiалозi культур, з'являється тодi, коли ця культура мiстить загальнолюдськi цiнностi. 37. Культура як питання про майбутнє в дiалозi культур з'являється тодi, коли ця культура мiстить проблему порятунку, проблему змiсту порятунку. У дiалозi культур культура (та чи iнша) iснує як граничне занепокоєння. У дiалозi культур культура (та чи iнша) iснує як вiдчуття буття на гранi небуття. У дiалозi культур культура (та чи iнша) iснує як запит про майбутнє на гранi буття й небуття (як запит про майбутнє людини взагалi, а значить, запит про значущiсть). 38. Буття окремо§ культури в дiалозi культур з'являється тодi, коли ця культура мiстить толерантне (терпиме) начало й припускає iншу культуру. У дiалозi культур окрема культура стає собою. Окрема культура iснує за наявностi iншо§ культури. Проблема iснування культур одного рiвня - це проблема толерантностi (терпимостi). Певний рiвень толерантностi не обертається синкретизмом, руйнуючи iдентичнiсть культур, а змiцнює загальну культуру за наявностi рiзних культур. 39. Особистiсть i §§ сутнiсть. Особистiсть - це утворення, де людина виступає у сво§й цiлiсностi. Сутнiсть особистостi - це §§ багатомiрнiсть. Особистiсть - вiд слова личина, тобто маска, злiпок з особи предка, ритуальна маска, театральна маска. Римська культура позначає особистiсть як персону, тобто як iндивiдуума, як людину з певним положенням у суспiльствi. Особистiсть так само розумiють як юридичну особу. У сто§кiв особистiсть не просто персона, що має личину. У сто§кiв носiнню личини протиставляється шляхетне прагнення людини до власно§ природи (Сенека). Людина повинна створити свою власну особистiсть, свою власну персону (Марко Аврелiй). У середньовiччi розумiння особистостi ускладнюється при орiєнтирах на християнство. Так, Христос ототожнює себе з Богом, але в той же час вiн звертається до Бога як до Батька (тобто Христос - i Бог, i людина). Тут особистiсть є iндивiдуальною субстанцiєю розумно§ природи (Боецiй). Особистiсть розумiється як щось самостiйне, що має розум, має досто§нство (Олександр iз Гельса). У середнi вiки людина розумiлася як особистiсть, створена за зразком i подобою Божою (Бонавентура), тобто теоцентрично. В епоху Вiдродження особистiсть розумiлася антропоцентрично. У Новий Час особистiсть визначалася i як двi субстанцi§ (Р. Декарт), i як єдина субстанцiя тiла й душi (Ф. Бекон), i як совiсть, що вiдчуває якiсть душi, вiдчуває, яка душа сама собою (Лейбнiц), i як самосвiдомiсть (Локк). 40. Iдентичнiсть iндивiда - це категорiя, що означає iндивiда як стiйку цiлiснiсть, тотожну самiй собi. 41. Цивiлiзацiйна iдентичнiсть - це термiн, що розкриває приналежнiсть того чи iншого iндивiда або ж етносу в цiлому до то§ чи iншо§ цивiлiзацi§. 42. Iдентичнiсть, як цiлiснiсть - це ставлення людини до само§ себе, коли проявляється §§ тотожнiсть самiй собi. 43. Iндивiдуацiя - це термiн, що означає тi основи, якi визначають неповторнiсть, тобто iндивiдуальнiсть. 44. Iндивiдуум - це термiн, що означає єднiсть як нерозкладнiсть на елементи. 45. Iндивiдуальнiсть - це термiн, що означає неповторну своєрiднiсть то§ чи iншо§ iстоти або людини. 46. Особливостi й умови культуро-творчо§ дiяльностi особистостi пов'язанi з формуванням само§ особистостi й з §§ волею. Особливiсть культуротворчо§ дiяльностi особистостi - це формування в цiє§ особистостi iндивiдуальностi, тобто це процес iндивiдуалiзацi§ особистостi. Умовою культуротворчо§ дiяльностi особистостi є воля творчо§ iндивiдуальностi. 47. Соцiокультурнi вiдносини й творча дiяльнiсть особистостi можуть бути рiзними стосовно самого процесу творчостi. Соцiум може стимулювати творчiсть, а може ставити межi творчостi. 48. Творча особистiсть i особливостi культури суспiльства можуть оцiнюватися вiдносно традицiйностi соцiуму. У традицiйному суспiльствi не приймають новацi§ вiд творчо§ особистостi. 49. Плюралiзм цiнностей культури й iндивiдуалiзацiя особистостi взаємозалежнi. Плюралiзм цiнностей iндивiдуалiзує особистiсть. 50. Художня основа стосується будь-якого виду людсько§ дiяльностi. Художня основа присутня в будь-якiй дiяльностi людини. 51. Художнiй образ - це спосiб, а також форма освоєння й перетворення дiйсностi. Художнiм образом так само називають елемент художнього твору (наприклад, персонаж). Але художнiм образом називають i спосiб iснування (буття) i вiдтворення особливо§ реальностi, або художньо§ реальностi, або "царства видимостi" (Ф. Шиллер). Вiдтворенням "царства видимостi" займається мистецтво. Однак у мистецтвi це не просто царство видимостi. Мистецтво зображує iдею. Ця iдея вiдтворюється мистецтвом у формi почуттєвого образу, у формi почуттєвого iснування. Iдея вiдбиває iстинно загальне. Значить, i мистецтво вiдбиває iстинно загальне, з огляду на те, що мистецтво саме собою вiдбиває iдею. Просто в мистецтвi це (ця iдея) подано в образах. Художник, музикант або поет мають здатнiсть створювати образи. Створювати образи - це показувати, а не доводити. Показувати - це перетворювати iде§ в образи. Деякi концепцi§ мистецтва говорять про образ як про "фiктивну" правду. А символiсти, iмажинiсти, футуристи висловлюються про мистецтво як про "безпристраснiсть". Однак так чи iнакше художнє освоєння дiйсностi пов'язане з уявою, зображенням, перетворенням, пов'язане iз прообразом, образом. 52. Типове - це категорiя, ще означає реалiстично-художнє узагальнення. Це узагальнення подається через зображення iстотних рис явищ життя. 53. Смак - це категорiя, яка характеризує здатнiсть людини розрiзняти й оцiнювати прекрасне й пiднесене. 54. Культура смаку - це тип культури, пов'язаний iз проблемами споживацтва. 55. Мистецтво - це вид духовного освоєння дiйсностi. Мистецтво - це форма суспiльно§ свiдомостi. Мистецтво - це художня творчiсть. Художнє начало присутнє в будь-якiй людськiй дiяльностi, а значить, i в будь-якiй творчостi як дiяльностi. Мистецтво - це певна форма вiдбиття дiйсностi. Мистецтво - це певний спосiб виробництва (духовного виробництва). Мистецтво займає певне положення в колективному досвiдi людства. Адже мистецтво формує в людинi культуру почуттiв i культуру товариськостi. Мистецтво надiляє людину здатнiстю жити "за законами краси", а так само надiляє художника здатнiстю творити "за законами краси". 56. Виразове й образотворче мистецтво - це мистецтво як манера людини i як сюжетнiсть вiдповiдно. 57. Вiдсторонення - це термiн, що означає руйнування в людинi стандартiв сприйняття виразнiстю й манернiстю мистецтва (гротеском, парадоксом). 58. Особливостi первiсного мистецтва полягають у його синкретизмi. Первiсне мистецтво епохи пiзнього палеолiту (25 тис. рокiв до н.е.) не мало вираженого прояву саме естетичного начала як вiдособленого. Первiсне мистецтво було синкретичним. Первiсне мистецтво мало в основному ритуально-магiчний характер (медичний, психотерапевтичний). Надалi антична естетика, пояснюючи мистецтво, говорить про мiметичний, тобто наслiдувальний, бiк мистецтва. Але антична естетика свiдчить так само й про катарсис як очищення вiд афектiв, тобто говорить про психотерапевтичну спрямованiсть мистецтва. 59. Класичнi уявлення про мистецтво заклали - антична естетика, естетика середньовiччя, естетика епохи Вiдродження. Антична естетика розкривала мiметичний, "наслiдувальний" момент мистецтва. Антична естетика вказувала на пiзнавальну й моральну цiннiсть мистецтва, що розкриває античнiсть як класичне (класичнi погляди на мистецтво). Середньовiччя в мистецтвi - це вираження способу, як прилучитися до "божественного", "нескiнченного". Епоха Вiдродження в розумiннi мистецтва - це багато в чому та сама античнiсть. В епоху Вiдродження були уявлення про мистецтво як про "наслiдування" ("мiмесис"), "наслiдування прекрасно§ природи", наслiдування як "дзеркало". Нiмецька класична естетика розглядає мистецтво як "гру творчих сил". Притому ця гра позбавлена мети, це "доцiльна дiяльнiсть без мети". Така доцiльна дiяльнiсть без мети народжує "царство видимостi". От це царство видимостi i є мистецтво, як вираження "Абсолютного духу", вираження вищих станiв духу. Класичне уявлення про мистецтво - це тiлесний (органiчний) зв'язок (сутнiсний зв'язок) мистецтва з дiйснiстю. Мистецтво - це органiчний зв'язок з тим, що цiкаве для життя, цiкаве для людини в життi (М. Г. Чернишевський). Класичне уявлення про мистецтво орiєнтоване на гуманiстичну культуру. Класичне говорить про наслiдування того, що в життi, в "контекстi". За некласичним (постмодернiстським) розумiнням мистецтво - це те, що за межами "тексту" (але це вже нове, iнше розумiння наслiдування, "мiмесиса"). Мистецтво можна розглядати в теоретико-пiзнавальному (епiстемiологiчному), цiннiсному (аксiологiчному), естетико-соцiологiчному (функцiональному) планi. Усi цi погляди на мистецтво взаємозалежнi. Розглядаючи мистецтво епiстемiологiчно, теоретично обов'язково визначається його цiннiсне значення, а встановлюючи цiннiсть i маючи цiннiсний пiдхiд, обов'язково виявляєш функцiонально-соцiологiчнi характеристики. Через теоретико-пiзнавальний i цiннiсний аспекти виявляється специфiка мистецтва, а через естетико-соцiальний аспект виявляється роль мистецтва в життi суспiльства. Мистецтво у сво§х проявах саме збирає навкруг себе й формує публiку, публiку, яка здатна розумiти це мистецтво й насолоджуватися красою цього мистецтва. Мистецтво задовольняє потребу у витонченому. Тому мистецтво виникає на такiй стадi§ розвитку людини, коли в не§ задоволенi безпосереднi фiзичнi потреби. Тобто мистецтво виникає, коли людина виходить iз кола фiзично§ необхiдностi, виходить за межi сво§х безпосереднiх фiзичних потреб. Безпосереднi фiзичнi потреби для свого задоволення вимагають утилiтарно-практичних дiй, iнтересiв, цiлей. Значить, мистецтво виникає, коли людина вже не проявляє утилiтарних iнтересiв. Коли немає утилiтарних iнтересiв, людина творить унiверсально й вiльно. Вона створює витонченi предмети й насолоджується самим процесом творчостi. Людина, що займається мистецтвом, задовольняє потребу робити свою власну життєдiяльнiсть i творити саму себе як iстоту загальну й унiверсальну. Мистецтво проявляє сво§ значення у "видимостi", тобто iлюзорно. В iлюзорному з'являється те, що приховане в людинi, як §§ iнтимнi спонукання, образ дiяльностi, §§ мета; але тi спонукання, образи й цiлi, якi мають суспiльно-змiстовний момент, проявляючись у дiяльностi людини. Мистецтво сво§м змiстом випереджає уявлення свого часу. Тому воно задає мету на майбутнє. Людина творча у сво§х уявних змiстах ширяє над необхiдностями. Тому змiст, який уявляє художник, не вiдповiдає "сущому", "сущим рiзних наук". Тому мистецтво творить можливе, можливе iснування, що рухається (Аристотель). Тому мистецтво творить доцiльний свiт поза якою-небудь метою (I. Кант). Художник задає проекцiю духовних намiрiв, мрiй про бажане, пошук справжнiх почуттiв. Адже художник творить i передає у сво§х творах потребу людини перетворювати своє почуттєве ставлення до реально§ дiйсностi. Художник не вимагає, щоб його твори визнавали за дiйснiсть, щоб уважали його здобутки реалiями. Художник у сво§х вираженнях вiльний вiд фактологiчного матерiалу з реального життя (тобто вiд документалiстики). Вiн виражає тугу за iдеалом як потребу суспiльно§ людини, як потребу соцiально§ частини людсько§ iстоти (на противагу тiлесно-iнстинктивнiй частинi). Художник виражає свою потребу в iлюзорнiй формi. Художник говорить про iдеал, як належну й можливу реальнiсть, виражаючи вищу потребу. Художник розкриває у сво§х вираженнях, у сво§й виразностi, яким чином теперiшня дiйснiсть входить у майбутнє. Художник показує, що в теперiшнiй дiйсностi належить майбутньому, що в теперiшнiй дiйсностi є iдеалом, що живе для майбутнього. Художник розкриває внутрiшнiй змiст явищ, фактiв i подiй життя в §х iндивiдуально-неповторнiй формi. Цим вiн вiдрiзняється вiд ученого. Уявне буття (iснування) художника, його "можлива реальнiсть" дiйснi як iдеальне, iдеальне художника, iдеальне, що мiстить в поданнях художника образ цiлого. Образ цiлого в мистецтвi - це узагальнення. Художнє узагальнення будується за допомогою переходу вiд однiє§ конкретностi до iншо§. Змiна конкретностей як образотворчiсть одночасно є й змiстотворчiстю. Мистецтво задовольняє потребу сприймати й пiзнавати реальну дiйснiсть у формах людсько§ чуттєвостi, причому в розвинених формах, у формах, що послiдовно розвиваються. Мистецтво дiлиться за способом буття, вiдбиття й за способом сприйняття. За способом буття (як онтологiчний критерiй), способом iснування (буття) художнього образу мистецтво дiлиться на просторове й часове, а також просторово-часове. За способом вiдбиття дiйсностi (як гносеологiчний критерiй), способом вiдбиття художнього образу мистецтво дiлиться на образотворче й виражальне. За способом сприйняття (як психологiчний критерiй) мистецтво дiлиться на слухове, зорове, зоро-слухове. Однак кожний вид мистецтва мiстить у собi (у рiзнiй пропорцi§) всi характеристики (i просторовi, i часовi, i виражальнi, й образотворчi). Образотворче є одночасно й виражальним (наприклад, живописний портрет, акторське мистецтво). Виражальне мiстить момент образотворчого характеру (наприклад, танець, архiтектурний образ). Лiтература синтетична за образними формами. З розвитком науки й технiки виникають новi види мистецтва (кiно, художня фотографiя). У певну епоху превалював певний вид мистецтва. Античнiсть - це епос i трагедiя. Середньовiччя - це архiтектура й iконопис. XX столiття - це кiнематограф i телебачення. 60. Некласичнi (постмодернiстськi) уявлення про мистецтво заклала естетика друго§ половини XX столiття. Постмодернiзм зводить наслiдування (мiмесис) до "облудного iлюзiонiзму" як мистецтва реалiзму. Постмодернiзм наголошує на чуттєвих об'єктах, а не на iлюзiонiстських. Чуттєвiсть художнього об'єкта виникає при взаємодi§ досвiду повсякденного людського життя з художньою експресiєю людини. Чуттєвiсть художнього об'єкта зближає мистецтво й життя (мистецтво й життя зливаються в "одноразове переживання"). "Одноразове переживання" як момент не передає цiлiсну картину свiту, а передає дискретнiсть, незавершенiсть картини свiту. "Одноразове переживання" властиве не тiльки постмодернiстському мистецтву. "Одноразове переживання" властиве й модернiстськiй вiдмовi вiд цiлiсно§ картини свiту. 61. Сучаснiсть - це поняття, яке позначає проблемну ситуацiю, у якiй перебуває суспiльство внаслiдок розпаду ряду вищих цiнностей, цiнностей, якi ранiше забезпечували усвiдомлення загально§ "картини свiту". Перебороти розпад ряду цiнностей не можна, ввiвши нову трансценденцiю (наприклад, замiнити язичеську "картину свiту" християнською, як це було в античностi або на Русi). Сучаснiсть - це проблема й вiдносно суб'єктивно§ волi людини, i вiдносно суспiльного порядку. Коли в сучасностi немає тих реалiй, якi задають напрямок людсько§ дiяльностi, то людина стає абсолютно самостiйним iндивiдом. Однак "абсолютна самостiйнiсть" обертається его§змом i "вiйною всiх проти всiх". Погроза "вiйни всiх проти всiх" (Гоббс) нейтралiзується сучаснiстю. При цьому проблема порядку вирiшується iнституцiональними й духовними засобами. Сучаснiсть пiдтримує громадський порядок, знижуючи погрозу з боку "абсолютно§ самостiйностi" iндивiда. Проблема сучасностi в тому, що вона не має загально§ "сутностi", не є "системою" i "цiлiснiстю". Можна бачити, що iсторiя сучасностi не є iсторiєю прогресу. Хоча i є прогрес окремих елементiв (наприклад, прогрес технiчно§ iндустрi§). У сучасностi вiдсутнiй спрямований i детермiнований (визначальний) прогрес. 62. Полiтична культура - це полiтична традицiя практично§ полiтично§ поведiнки людини, що на основi наступностi забезпечує вiдтворення полiтичного життя соцiуму. 63. Культурна революцiя - це корiннi перетворення в соцiумi, що розумiються як переворот, що приводить до змiни основних цiнностей у всiх сферах громадського життя. 64. Елiтарна культура - це культура "вибраних". 65. Масова культура - це культура всiх, як освiченого так i неосвiченого народу. 66. Теорiя масово§ культури - це теоретичне осмислення явищ масово§ культури (наприклад, розважальних ходiв, балаганiв, ярмаркових вистав, белетристики). 67. Модернiзацiя й постмодернiзацiя та §х особливостi пов'язанi з iндустрiалiзацiєю. Особливiсть модернiзацi§ - це iндустрiалiзацiя. Особливостi постмодернiзацi§ - це постiндустрiальнiсть, iнформацiйнiсть, глобальнiсть. 68. Iндустрiальне суспiльство - це поняття, що характеризує сутнiсть розвинено§ держави, пiддано§ модернiзацi§. 69. Постiндустрiальне суспiльство - це термiн, що означає вищий щабель розвитку суспiльства. 70. Теорi§ постiндустрiального суспiльства - це осмислення технологiчних основ суспiльства у процесi розгляду закономiрностей його розвитку. 71. Iнформацiйне суспiльство - це поняття, що розкриває "iнформацiйну революцiю" постiндустрiального суспiльства. 72. Теорiя iнформацiйного суспiльства - це осмислення iнформацiйних основ суспiльства у процесi розгляду закономiрностей його розвитку. 73. Моделi модернiзацi§ культури. Є двi моделi модернiзацi§ культури. Перша - вестернiзацiя як колонiальне нав'язування. Друга - модернiзацiя, яка доганяє. 74. Соцiальна модернiзацiя - це перехiд у суспiльствi вiд традицiйних форм до сучасних. 75. Полiтична модернiзацiя - це рiзновид соцiально§ модернiзацi§, коли трансформацiя традицiйного суспiльства у сучасне вiдбувається при вирiшальнiй ролi полiтики. 76. У змiнi модернiзацi§ на постмодернiзацiю в сучаснiй культурi задiянi керiвнi структури соцiуму, iндустрiя, iнформацiя, зв'язок iз глобальними процесами. Особливостi змiн при переходi вiд модернiзацi§ до постмодернiзацi§ зводиться до унiфiкацi§ соцiуму, постiндустрiалiзацi§, iнформацiйностi, глобалiзацi§. 77. Футурологiя - це вчення про майбутнє, що враховує iсторичний i соцiальний час. 78. Теорiя меж росту - це прогноз майбутнього вiдносно природних ресурсiв з урахуванням впливу населення на навколишнє середовище. 79. Прогрес - це розвиток до досконалостi. 80. Кiнець iсторi§ - це поняття, що означає соцiальнi змiни в процесi вiдмови вiд певних домiнуючих принципiв того чи iншого суспiльства. 81. Культурна система - це поняття, що характеризує культуру, а також культурнi об'єкти, як стiйкi утворення. Стiйкiсть культурних об'єктiв породжується й пiдтримується за рахунок виконання соцiально значущих функцiй. Культуру можна розумiти як систему функцiонально взаємозалежних елементiв. Культура розглядається як система, коли: виконується аналiз: А) функцiональних станiв культури; Б) форм адаптацi§ культури до напружень внутрiшнього й зовнiшнього характеру; В) стiйко§ органiзацi§ функцiональних одиниць культури; Г) стiйких форм вiдносин. Є двi концепцi§ про системоутворюючi фактори соцiокультурних систем. Перша полягає в тому, що соцiокультурнi системи виникають i функцiонують завдяки одному факторовi (це або раса, або клiмат, або господарська структура). Друга полягає в тому, що соцiокультурнi системи виникають i функцiонують завдяки ряду спiльно взаємодiючих факторiв. Однак виникає необхiднiсть виявлення фактора (одного або двох), необхiдного й достатнього для детермiнацi§ (тобто визначальних) тих чи iнших подiй в культурi, щоб передбачати стiйкiсть культурних систем. Аналiз функцiй i структур культури розкриває культуру як гомеостатичну систему. Але виникає необхiднiсть знати, чи всi змiннi фактори культури як системи мають однаковий детермiнуючий вплив на стан системи. 82. Iнновацi§ - це нововведення, що витiсняють традицiйнi форми людсько§ дiяльностi своєю новою рацiональнiстю. 83. Традицiя - це спосiб iснування й вiдтворення культурно§ спадщини, що зберiгає наступнiсть досвiду поколiнь людей. 84. Традицiоналiзм - це орiєнтацiя в минуле як цiннiсне в порiвняннi з сьогоденням. 85. Джерело, основи й базова умова укра§нсько§ культури - у видатних людях. Джерело й основа укра§нсько§ культури - це iмена видатних письменникiв, художникiв, мислителiв, iмена класикiв. Базова умова укра§нсько§ культури - це iснування людини як розвинуто§ iндивiдуальностi, особистостi. 86. Здатнiсть бути цивiлiзованою людиною: це вести дiалог усерединi своє§ культури й одночасно - з iншими культурами. 87. Укра§нська культура вiдкрита система. Вiдкритiсть - це здатнiсть вбирати в себе досягнення iнших народiв (i свого не цурайся, i чужому навчайся). 88. Можливiсть оригiнальностi й самобутностi укра§нсько§ культури в сучасних умовах - це результат прилучення до того, що створено в iншi часи й часто - iншими народами. 89. Етика - це практична фiлософiя, наука про мораль (моральнiсть). Поняття етика вперше застосовується Аристотелем. Етика (вiд слова етос) показує зрiз людсько§ реальностi, той зрiз, де iндивiдуальнi якостi спiввiдносяться зi звичними формами суспiльно§ поведiнки. Сучасне розумiння етики - це розумiння певно§ галузi знань. Мораль (моральнiсть) же - це предмет цих знань. Ще софiсти помiтили, що звича§ людей i §х закони дуже мiнливi й рiзноманiтнi. Природа ж скрiзь одна й та ж. Звича§ людей i §х закони випадковi (i довiльнi). Природа ж необхiдна (природа як необхiднiсть). Суспiльнi звича§ можуть бути прекрасними й справедливими. У такому випадку етичне й естетичне збiгаються. Мета етики - це вчинок, здiйсненне благо, а не благо саме собою як знання (Арiстотель). Це говорить про те, що етика є практичною фiлософiєю, а не теоретичною, не метафiзикою. Етика виходить iз досвiду громадського життя. Тому етика не має високого ступеня точностi, як, наприклад, математика. Стародавнi греки роздiляли фiлософiю на логiку, фiзику й етику (наприклад, Епiкур). Етика вiддiлялася вiд полiтики, а моральна досконалiсть людини не пов'язувалася з досконалiстю громадського життя. За Епiкуром, щоб не було душевних тривог i тiлесних страждань, необхiдно правильно розумiти задоволення, а так само необхiдна освiта. I це звiльняє вiд страхiв. Етика - це не логiчнi побудови у сво§й безособовiй строгостi. Етика - це зразки-приклади, це напутливi звертання до окремо§ людини, це втiшливi промови, побудованi за законами краси. Етичнi принципи вказують на те, що мудрiсть - це вмiння бути вищим за страждання, умiння бути вищим за обставини долi. Мудрiсть - це вмiння жити у згодi iз собою, а також - з навколишньою природою. Мудрець - космополiт. Космос у цiлому є рiдним домом мудреця (приклад, Марко Аврелiй). Середньовiчна фiлософiя звинувачувала античнiсть (античну фiлософiю) у падiннi моралi. Язичники осягали божественне, не розумiючи, що це божественне. Язичники хотiли знайти у сво§й сутностi й зрозумiти те, що дається Богом, тобто дається незалежно вiд них, i вiд §х зусиль. Фiлософи Нового Часу намагаються з'ясувати, якi моральнi принципи, властивi конкретнiй людинi (тобто мораль як властивiсть особистостi), є обов'язковими правилами для всiх людей, як цi обов'язковi правила й принципи органiзують всiх людей соцiуму. У моралi людина пiдпорядкована як своєму власному, так i загальному законодавству (I. Кант). Фiлософiя Гегеля нiвелює предмет етики, тому що залишає вiдкритим питання про межi iндивiдуально вiдповiдально§ поведiнки, а моральнiсть як абсолютна iдея, у тому числi й iдея держави, рухається до само§ себе i збiгається з державою. Моральнiсть збiгається iз соцiальними дiями людини, якi сприяють зрiвноважуванню его§зму й альтру§зму (Спенсер). Людська природа може пристосуватися до потреб громадського життя абсолютною мiрою (Спенсер). Можна нiвелювати розрив мiж обов'язком i схильностями, мiж чеснотою та щастям (Г. Коген, М. Венчер). Суспiльно корисна дiяльнiсть може викликати радiсть, а суспiльно шкiдлива дiяльнiсть - неприємнi почуття в людини, тому що iснує повне пристосування людсько§ природи до потреб громадського життя. Суспiльство може досягти такого ступеня розвитку, коли дi§ людини, яка служить суспiльнiй необхiдностi, будуть супроводжуватися почуттям блаженства. Етична система мiстить у собi запрограмовану поведiнку людини, через яку людина реалiзує й розвиває у своєму iснуваннi такий спосiб життя, який нiвелює суперечностi §§ особистостi, суперечностi, якi роз'§дають цiлiснiсть iндивiда. Цей спосiб життя знiмає у надривного iндивiда суперечностi й має певний характер. За характером цього способу життя можна розрiзнити етику гедонiзму й евдемонiзму. Тобто етичнi програми, якi приводять до цього способу життя, можна класифiкувати. Тому й розрiзняють етику гедонiзму й евдемонiзму. 90. Мораль - це вищi цiнностi людини та §§ повиннiсть. Мораль узагальнює такий людський досвiд, як добро й зло, чеснота й порок, обов'язок, совiсть. Моральне розумiється, коли, по-перше, осмислюється правильна поведiнка, тобто поведiнка належного характеру, поведiнка, що визначає моральний вигляд; по-друге, осмислюються умови й межi довiльностей (сваволi) людини, довiльностей, обмежуваних своєю власною (внутрiшньою) повиннiстю, межi волi (межi цiє§ довiльностi) в умовах органiзацi§ й нормативно§ впорядкованостi, упорядкованостi, яка задається людинi iззовнi. Мораль - це, по-перше, правила, або система кодексiв, яка встановлюється для виконання людиною ряду норм; по-друге, сфера iндивiдуального самопокладання особистостi, самопокладання, вiльного або визначеного зовнiшнiми факторами. Мораль - це спосiб регуляцi§ поведiнки людини (у Дж. С. Милля). Людина може ставитися до моралi по-рiзному: А. До моралi з боку людини може бути нiгiлiстичне ставлення. Тодi будь-яке правило життєвого рiвня, будь-яка соцiальна норма, будь-який культурний принцип сприймається людиною як якесь ярмо, як якась кабала, як придушення особистостi (Протагор, Сад, Нiцше). Б. До моралi може бути ставлення як до чогось, що примушує. Тодi в людини виникає протест проти зовнiшньо§ примусовостi моралi. При цьому протест може супроводжуватися особистим моральним пафосом. В особистому моральному пафосi людина виражає iндивiдуальне ставлення до iснуючих звича§в. Звичайно, це ставлення подане запереченням службового лицемiрного пiдпорядкування суспiльним нормам. В. До моралi може бути ставлення як до доцiльно§ поведiнки. Тодi людина ставиться до моралi як до необхiдностi доцiльно§ взаємодi§ в суспiльствi. При цьому людина розумiє мораль як сукупнiсть правил поведiнки (Спенсер, Дж. С. Милль, Дюркгейм). Тут мораль розумiється як механiзм взаємодi§ мiж людьми, механiзм, вироблений самими людьми, механiзм, який закрiплюється у домовленостi мiж людьми (софiсти, Епiкур, Гоббс, Руссо, Ролз). У такому випадку мораль розумiється як правила взаємних зобов'язань, якi люди беруть на себе, тому що належать до одного спiвтовариства. Г. Можна розумiти, що мораль бiльше спонукальна, нiж заборонна. Твердження морального характеру, зверненi до людини як до свiдомого суб'єкта, суб'єкта свiдомого й вiльного. Тому моральнi твердження мають iдеальний характер (Кант, Гегель). Е. Можна враховувати, що мораль пропонує взаємообмеження й самообмеження для людини. Але, виконуючи вимоги моралi, людина нiби сама проголошує §х, цi вимоги. Наскiльки вчинок моральний, можна визначити з огляду на те, що мала намiр зробити людина замiсть того, що вона зробила, результат зроблено§ дi§. Тобто моральнiсть визначається як змiстом i результатом зроблено§ дi§, так i намiром. Мораль виробляється i йде вiд особистостi як автономно§, самовизначально§, творчо§; вiд особистостi, включено§ в iснуючi в товариствi норми. Особистiсть залежна; i §§ активнiсть зумовлена товариством, у яке вона входить. Людина - це й соцiально-бiологiчна й соцiальна iстота, це як родова, так i духовна iстота. Людина своєю волею й своєю дiяльнiстю змiнює зовнiшнi обставини, а також змiнює себе саму. Але людина має цiннiсний змiст, трансцендентний стосовно соцiуму. Цей змiст людина вiдтворює й поширює в соцiумi. Вона поширює трансцендентне. У цьому зв'язку можна позначити два рiвнi моралi: мораль соцiально§ взаємодi§ (золоте правило моральностi) i мораль особистого вибору (милосердя). 91. Моралiзування - це поняття, що означає абстрактнi критерi§ моральних виражень, далекi вiд реального стану речей. 92. Звичай i моральнiсть мають тiсний взаємозв'язок. 93. Автаркiя - це самодостатнiсть як новоєвропейський термiн i виконання, довiльнiсть, стриманiсть як античний термiн. 94. Атараксiя - це незворушнiсть, безтурботнiсть. 95. Апатiя - це безпристраснiсть. 96. Агапе - це любов, милосердя. 97. Калокагатiя - це прекрасне i добре. 98. Моральна досконалiсть - це моральний iдеал. 99. Автономiя й гетерономiя в моралi - це воля, яка сама дає закон сво§й дi§ (автономна воля), i воля, яка запозичить норму для своє§ поведiнки (гетерономна воля). 100. Моральне судження - це судження, яке виражає моральну оцiнку або моральний припис. 101. Моральна оцiнка - це оцiнка морально§ цiнностi вчинку. 102. Мова моралi - це природна мова, яка виражає моральнi оцiнки й судження. 103. Деонтологiя - це вчення про належне, етика обов'язку. Етика обов'язку вiдмiнна вiд етики добра (аксiологi§). Етика обов'язку виражає повиннiсть (або заборону) у виглядi iмперативiв. Етика добра (аксiологiя) виражає схвалення або осуд у виглядi оцiнок. Деонтологiя визнає обов'язок. Аксiологiя визнає добро. Деонтологiя часто говорить про первиннiсть обов'язку перед добром, тим самим заперечуючи аксiологiю. Добро похiдне вiд обов'язку, добром ми називаємо те, чого вимагає обов'язок (I. Кант). Деонтологiя затверджує спонукальний iмпульс як змiстовнiсть морального вчинку, тобто затверджує "силу й енергiю" обов'язку, заради чого цей вчинок вiдбувається. Моральнiсть вчинку визначається спонуканням, "енергiєю обов'язку", а не тим, заради чого моральнiсть робиться, заради чого вчинок вiдбувається. Сво§м спонукальним iмпульсом деонтологiя протиставляє себе утилiтаризму й гедонiзму. 104. Утилiтаризм - це етичне вчення про принцип користi. Почуттям у моралi, а так само моральним правилам належить виняткова роль, а моральнi судження не доводяться, а демонструються. Епiстемiологiчна установка на почуття, де моральне пiзнається почуттями, - це емпiрична традицiя утилiтарно§ етики на вiдмiну вiд iнту§тивiзму. Утилiтаризм розглядає моральнi почуття як багатовiковий моральний досвiд. Утилiтаризм вiдстоює принцип користi головний. 105. Гедонiзм - це вчення, вiдповiдно до якого моральнi визначення виводяться iз задоволення й страждання. Гедонiзм указує на верховенство потреб iндивiда, особистостi стосовно соцiальних установок. У зв'язку iз цим соцiальнi установки постають як умовностi (Киренська школа), а вiдносно особистостi затверджується §§ самоцiннiсть. Твердження самоцiнностi особистостi вказує на гуманiстичнiсть гедонiзму. Але твердження про те, що задоволення є абсолютною цiннiстю, веде до аморалiзму й зла. Деякi школи гедонiзму вважали цiннiстю не почуттєвi задоволення тiла, а пiднесенi насолоди душi (Епiкур, епiкурейство). Гедонiзм i евдемонiзм розрiзняються неiстотно. I гедонiзм, i евдемонiзм орiєнтують людину на насолоду, на добро заради насолоди, а не на добро, вiдiрване вiд насолоди. Християнська етика не припускає гедонiзму. У середнi вiки етики гедонiзму не було. Етика гедонiзму з'являється в епоху Вiдродження. 106. Евдемонiзм - це етичне вчення, яке затверджує, що найвищим благом для людини є щастя. 107. Аскетизм - це спосiб пiднесення людського духу за допомогою регуляцi§ спонукань. 108. Етичний сентименталiзм - це етичне вчення, у якому мораль базується на моральних почуттях, емоцiях. Етичний сентименталiзм розглядає моральнi почуття як пiзнавальну, пiзнавально-оцiнну здатнiсть людини. Завдяки моральному почуттю, або завдяки пiзнавально-оцiннiй здатностi, людина розрiзняє добро й зло. Завдяки моральному почуттю людина зазнає насолоди або страждання вiд сво§х добрих вчинкiв. Тобто моральне почуття - це совiсть. Етичний сентименталiзм розумiє моральне пiзнання як iнту§тивне. Етичний сентименталiзм у розумiннi морального пiзнання як iнту§тивного протилежний iнтелектуалiстськiй етицi. Iнтелектуалiстська етика прирiвнює моральне пiзнання й моральне почуття розуму, розум розумiє як розум. Етичний сентименталiзм говорить, що функцiєю розуму є пiзнання. Мораль же на противагу пiзнанню є дiєю й афектом людини, де розум неспроможний. 109. Iнтелектуалiстська етика - це вчення, що стверджує, що мораль базується на розумi. 110. Еволюцiйна етика говорить про те, що мораль корениться в природi людини. 111. Еволюцiйна етика стверджує, що моральна та поведiнка, яка спрямована до найбiльшо§ тривалостi життя, до найбiльшо§ повноти життя. Еволюцiйна етика говорить про моральну як про доцiльну й адаптивну (пристосовану) поведiнку. Еволюцiйна етика вказує на популярнi цiлi, тобто цiлi сукупностi особин одного виду. Але еволюцiйна етика не вказує на особистiснi цiлi. Людина повинна контролювати сво§ потреби, приборкати сво§ пристрастi й одухотворити свою чуттєвiсть. Людина повинна свiдомо пiдпорядкувати сво§ iнтереси iнтересам людей. Пiдпорядкування сво§х iнтересiв iнтересам iнших людей - це пiдпорядкування суспiльним установкам. Але людина повинна також виходити з вищих духовних цiнностей, до яких вона причетна. 112. Аналiтична етика - це етичнi теорi§, якi використовують методи аналiтично§ фiлософi§, де контекстуальний аналiз уживання термiнiв проясняє iстини. 113. Метаетика - це дослiдження, яке з'ясовує питання, чи може знання бути нейтральним як цiннiсть. Мораль - це вищi цiнностi. Метаетика з'ясовує питання пiзнання моральних суджень. Метаетика з'ясовує, чи можна пiзнати моральнi судження вiдносно §х iстинностi й хибностi. 114. Емотивiзм - це осмислення положення про те, що головна функцiя етичного вираження зводиться до вираження людських емоцiй для порушення почуттiв у слухачiв. 115. Етика науки - це галузь знань про моральнi аспекти науково§ дiяльностi, про взаємини науки iз суспiльством. Сучасна цивiлiзацiя показала мiць науково-технiчних досягнень. Ця мiць може бути небезпечною для людства. Наприклад, атомна бомба становить небезпеку. I тому постає питання морально§ оцiнки розробок ядерно§ збро§. Пiсля Друго§ свiтово§ вiйни стає вiдомим факт жорстокостi наукових експериментiв, якi проводили нацисти над ув'язненими в концтаборах. Надалi жорстокi дослiдження проводилися в США. Тому постало питання про захист випробуваних учасникiв експериментiв, про захист вiд антигуманних експериментiв. Дослiдницький проект, який передбачає експерименти на людинi, а також на тваринах, повинен пройти етичну експертизу. При дослiдженнях, проведених на людях, повинне враховуватися положення про те, що необхiдно захистити життя й здоров'я випробуваних, права й гiднiсть людини. В етичному регулюваннi науково§ дiяльностi повиннi брати участь органи влади. Пiсля успiшного клонування вiвцi (1997 рiк, ученi Шотландi§) стало питання про клонування й вiдтворення людини. Але органи влади заборонили застосування цих методiв стосовно людини. Iснує соцiальна вiдповiдальнiсть ученого, тому що: А. Соцiально вiдповiдальна поведiнка вченого дозволяє певною мiрою уникнути негативних наслiдкiв, наприклад, при вiдмовi вченого брати участь у небезпечних для людства експериментальних дослiдженнях. Б. Негативнi явища наукового прогресу породжуються не науковою дiяльнiстю, а соцiальними силами, якi контролюють впровадження наукових досягнень i §х використання. В. Iснує непередбачуванiсть результатiв фундаментальних дослiджень. Тому моральна й соцiальна вiдповiдальнiсть повинна бути вiдносно прикладних дослiджень. При цьому необхiдно враховувати попереднiй гiркий досвiд i передбачати негативнi наслiдки. Наукове знання повинне бути загальним надбанням. Пошук iстини повинен бути безкорисливий i вiльний вiд мiркувань щодо власно§ вигоди. 116. Екологiчна етика - це напрямок дослiджень, у якому розглядається вiдповiдальнiсть за благо майбутнiх поколiнь людей, а так само вiдповiдальнiсть за свiйських тварин, за всiх живих iстот. Екологiчна етика припускає любов до природи й вiдмову вiд споживчих установок. Екологiчна етика - це бiоцентризм, а не антропоцентризм. Екологiчна етика показує, що причиною деградацi§ бiосфери, а разом з бiосферою й деградацi§ людсько§ природи, є фiлософiя антропоцентризму. У фiлософi§ антропоцентризму свiт iснує для людини, людина є причиною iснування свiту, людина є мiрою цiнностей i тому експлуатує природу. Бiоцентризм - це розумiння того, що живi iстоти мають самоцiннiсть для самих себе, мають цiннiсть незалежно вiд людини й вiд §§ iнтересiв, де людина - вiдповiдальна iстота бiотичного товариства. Тобто добром є те, що сприяє збереженню цiлiсностi й стабiльностi бiотичного товариства. Екологiчна етика припускає моральне ставлення до iнших форм життя. Етика не може враховувати й людськi iнтереси, й вимоги iнших форм життя, вимоги тварин. Однак можна використовувати розумнi принципи. Розумнi принципи необхiднi для збереження бiосфери, тому що насувається екологiчна катастрофа. Екологiчна етика формує цiнностi, якi вирiшували б такi проблеми: А. Моральне ставлення може бути тiльки до iндивiдуальних тварин або ж моральне ставлення повинне поширюватися на всiх тварин? Б. На яку екосистему повинно бути спрямоване моральне почуття? (Необхiдно рятувати потопаючу тварину або ж дати можливiсть i не заважати вижити водянiй тваринi, яка §сть тварин, що потонули?). Екологiчна етика вказує на тотальний взаємозв'язок всiх iстот. Цим екологiчна етика нiвелює сепаратне (вiдсторонене) "Я", "Я", яке протиставляє себе природi. Екологiчна етика висуває такi концепцi§, як "повага до природи", "екологiчна вiдповiдальнiсть", "екологiчний обов'язок", "духовний досвiд особистого переживання тотожностi макро- i мiкрокосмосу". Екологiчна етика - це екофемiнiзм. Екофемiнiзм спирається на жiночу свiдомiсть, що має iмператив "прагнення до збереження життя". 117. Благоговiння перед життям - це принцип рiвного благоговiння перед життям як стосовно своє§ волi до життя, так i стосовно будь-яко§ iншо§. 118. Бiоетика - це дослiдження вирiшення моральних проблем бiомедицини й регуляцiя вiдносин бiомедичних технологiй, особистостi й суспiльства. Бiоетика стверджує, що вiдповiдальнiсть за прийняття моральних, життєвоважливих рiшень лежить i на лiкарi, i на пацiєнтi. Для прийняття рiшень можна створювати комiтети iз шанованих громадян. Коли з'явилися технологi§, що пiдтримують життя (штучнi серце, легенi), то виникли питання, скiльки можна пiдтримувати життя людини (пацiєнта), скiльки необхiдно пiдтримувати життя пацiєнта, коли свiдомiсть його вже втрачена? Тут думки можуть бути рiзнi з боку лiкарiв, пацiєнта, родичiв пацiєнта. Родичi пацiєнта (хворого) можуть вимагати продовження лiкування, що пiдтримує життя, лiкарi можуть вважати подальше лiкування марним, сам пацiєнт може вимагати припинення свого життя. Моментом смертi вважалася необоротна зупинка подиху або зупинка кровообiгу (зупинка серця). У цей час подих i кровообiг можуть пiдтримуватися штучно. Тому застосовується додатковий критерiй припинення життя - смерть мозку. Трансплантологiя (пересадження серця, легенiв, печiнки) припускає вилучення органiв у донора, коли в нього зафiксована смерть мозку. Смерть донора можна прискорити або поспiшно констатувати, щоб взяти органи для трансплантацi§. Трансплантацiя буде успiшною, якщо орган у донора взятий вiдразу пiсля смертi, пiсля моменту смертi. Тому смерть мозку констатує бригада медикiв, незалежна вiд людей, що займаються пересадженням органiв. З розвитком бiомедичних технологiй процес природно§ життєдiяльностi iндивiда стає контрольованим i керованим як з боку соцiуму, так i технологiчно. Причому контролювати й керувати життєвим процесом можна, починаючи вiд народження до само§ смертi. Але оскiльки цей процес стає опосередкованим (вартiсть, витрати на пiдтримку здоров'я), необхiдний захист життя, здоров'я, гiдностi пацiєнта, його прав. Пацiєнт навiть має право сам приймати рiшення про вiдхiд з життя, якщо хвороба невилiковна й заподiює фiзичнi страждання. Будь-яке медичне втручання повинне здiйснюватися за згодою пацiєнта. Експерименти на людях без схвалення етичного комiтету не повиннi проводитися. Етичний комiтет повинен бути незалежним вiд адмiнiстрацi§ лабораторi§, де повиннi проводитися експерименти. Принципи бiоетики: А. Принцип поваги автономi§ пацiєнта; тобто iнформована згода пацiєнта. Б. Принцип "не нашкодь"; тобто мiнiмум збитку пацiєнтовi. В. Принцип "роби благо"; тобто лiкар повинен робити позитивнi кроки. Г. Принцип справедливостi; тобто справедливе ставлення до пацiєнта й справедливий розподiл ресурсiв при наданнi медично§ допомоги. Данi принципи можуть не узгоджуватися мiж собою й заважати один одному. Принцип поваги автономi§ вимагає правдивого iнформування хворого про його дiагноз. Але правдива iнформацiя може викликати психологiчний стрес, пiдiрвати опiрнiсть органiзму, а значить, порушити принцип "не нашкодь". Якщо лiкар має особистi моральнi установки, то й принципи не потрiбнi. Етика принципiв для лiкарiв базується на моральних якостях, якi тi мають у високому ступенi. Глобалiзацiя бiоетики порушує акцентування уваги на автономi§ й самовизначеннi iндивiда (розкривається взаємозалежнiсть iндивiда з багатьма факторами). Сучасна етика в традицi§ iндивiдуалiзму не придiляє увагу цiнностям сучасного життя, не придiляє увагу солiдарностi людей. 119. Евтаназiя - це безболiсна смерть. У первiсному суспiльствi умертвляти хворих i старих людей було нормою. У Стародавнiй Грецi§ самогубство людей, що досягли 60 рокiв, уважалося нормальним. Фiлософи Сократ i Платон, а також сто§ки (Зенон, Сенека) вважали за можливе умертвляти людей без §хньо§ згоди, якщо цi люди важко хворi або просто дуже слабкi. Бiльше того, якщо ти слабшав i був тягарем для навколишнiх, то твiй моральний обов'язок покiнчити iз собою. Пiфагорiйцi й Арiстотель були проти умертвiння важкохворих. Християнство проти самогубства (якщо навiть наявнi людськi страждання), тому що людина це - божий дарунок. Арiстотель i Августин вважали, що самогубство вiдбувається через людську слабкiсть i боягузтво. В епоху Просвiтництва (Ф. Бекон) починають вважати, що необхiдно полегшувати страждання вмираючих, а наприкiнцi XIX столiття, з розвитком секуляризацi§, громадськiстю приймається добровiльна евтаназiя. З розвитком бiомедичних технологiй, лiкування, що пiдтримує життя, у випадку, коли пiдтримувати життя штучно немає сенсу, застосовується евтаназiя як прискорення смертi важко- й невилiковно хворих, здiйснювана за §х волею. Евтаназiя буває пасивна й активна. Пасивна евтаназiя - це вiдмова вiд лiкування, що пiдтримує життя (коли не приступають до лiкування або його припиняють), у випадку коли пацiєнт безнадiйно хворий. Активна евтаназiя - це навмисна, свiдома, дiя, що припиняє життя хворому. Активна евтаназiя може бути без згоди пацiєнта, як його умертвiння з жалю, коли життя хворого дуже болiсне i лiкар iде на вбивство. Активна евтаназiя може бути за згодою пацiєнта, коли добровiльно проводиться умертвiння або коли проводиться самогубство за допомогою лiкаря. Прихильники активно§ евтаназi§ говорять, що людина має право на самовизначення стосовно того, щоб самiй розпоряджатися власним життям (щоб у станi хвороби припинити марнi страждання). Супротивники активно§ евтаназi§ вказують на небезпеку зловживань у випадку §§ дозволу, указують на можливiсть помилки лiкаря при постановцi безнадiйного дiагнозу. Супротивники евтаназi§ побоюються, що вона буде здiйснюватися не з жалю. 120. Прикладна етика - це галузь практично§ фiлософi§, частина етичного знання як цiлiсно§ системи вiдносно професiйно§ моралi. Прикладна етика має специфiчний об'єкт, стосовно якого застосовуються етичнi знання, має специфiчнi цiлi, стосовно яких застосовуються етичнi знання, адже є рiзнi професi§ й професiйнi моралi (виховання, вiйськова справа, адмiнiстративна справа й т. iн.). З огляду на визначенiсть професiоналiзму (професi§), виникає звiд правил, необхiдних для специфiчно§ сфери людсько§ дiяльностi. Професiйна етика змушує орiєнтуватися на своєрiднi, специфiчнi норми й цiнностi, застосовнi до певного виду людсько§ дiяльностi. При цьому обмежуються загальнi моральнi вимоги (наприклад, у вiйськових стосовно вбивства). Теорiя прикладно§ етики виправдує вiдступ вiд загальних моральних вимог. Теорiя прикладно§ етики мiнiмiзує й зводить до одиничних випадкiв вiдступи вiд загальних моральних вимог. У свою чергу окремi випадки розцiнюються як неминуче зло (наприклад, у катiв). Є певнi дозволи й заборони, якi застосовуються тiльки в певнiй сферi дiяльностi. Але цi дозволи й заборони конкретнi. Конкретнiсть у професiйнiй i суспiльнiй моральностi - це наслiдок тривало§ культурно§ еволюцi§ суспiльства. У цiй культурнiй еволюцi§ суспiльства протягом довгого часу багато що виникає спонтанно. Прикладна етика має специфiчну мету, стосовно яко§ застосовуються етичнi знання через те, що iснує необхiднiсть пiдсилити вплив фундаментального етичного знання на реальнi моральнi вiдносини в суспiльствi. Є товариства людей (товариство вчених, художникiв, лiкарiв), де не можна досягти успiху, якщо не дотримуватись правил довiри, порядностi, чесностi. Але в широких ринкових вiдносинах iз представницькою демократiєю й бюрократичним керуванням етичнi правила часто нiвелюються й людську дiяльнiсть використовують для реалiзацi§ цiлей, якi не узгоджуються iз цiнностями конкретно§ людини. 121. Пiдприємницька етика - це вид суспiльно§ моральностi, дослiджуваний прикладною етикою й пов'язаний з пiдприємництвом. 122. Талiон - це рiвна вiдплата (покарання, рiвне за силою злочину). 123. Декалог - це десять заповiдей Тори. 124. Належне й суще - це категорi§, що вiдбивають вчинок людини (вчинки людей) як реальний стан справ i морально дорогий стан справ. 125. Обов'язок - це аргументований примус до вчинку, необхiднiсть, що фiксується як принцип поведiнки. Потрiбний внутрiшнiй примус, що накладає обов'язок. Деонтологiя - це вчення про обов'язок. Людина (волiючи й уникаючи): А. Робить переважно все, що сприяє §§ фiзичному й соцiальному життю (сила, здоров`я, турбота про батькiв, краса). Тут задiяний етичний критерiй самодостатностi, що видiляє в поведiнцi морально належне. Б. Уникає всього, що не сприяє життю. Тут задiяний прагматичний критерiй природорозумно§ доцiльностi. Розумiння обов'язку в iсторi§ змiнюється. На мiсце гордого своєю автаркiєю сто§ка прийшов гiдний громадянин. Людина виконує обiцянку (спонукається до виконання обiцянки), тому що в не§ є почуття обов'язку (Юм). На волю людини впливають схильностi (почуття, iнтереси, потреби), i тому пiд моральним впливом людина примушує себе. Обов'язок - це примус до вчинку за моральним законом. Обов'язок протисто§ть схильностям. Вчинок моральний, коли вiн вiдбувається заради обов'язку (I. Кант). Виконуючи обов'язок, належне, людина тим самим належить до людства, тобто §й притаманна людянiсть. Обов'язок - це ставлення до людства в особi конкретного й кожного iндивiда. Причому, виконуючи обов'язок, ставишся до iндивiда як до мети, а не як до засобу (засобу для досягнення сво§х цiлей). Механiзм боргу ґрунтується на повазi до морального закону й гiдностi людини. Такий механiзм обов'язку iснує, тому що береться в розрахунок те положення, що людина має автономiю волi. Моральний закон є самим мотивом людини. Через iснування мотиву моральний закон i практикується людиною. К. Маркс вважав, що мораль вiдчужена вiд реальних iндивiдiв, а комунiстичне братерство знiмає абстрактну спiльнiсть людей. Братерство, солiдарнiсть людей задає надособистiснi норми. Ф. Нiцше стверджував, що коли людина дiє без задоволення, а просто виконуючи як частку "обов'язку", то тодi вона руйнується, руйнується §§ надлюдське. Надлюдина не має обов'язку, крiм власно§ волi до влади. М. Шелер вважав, що обов'язок визначається цiнностями. М. Шелер стверджував, що основи моральних норм в iснуваннi цiнностей, виявлення цих цiнностей. Сутнiстю обов'язку є пiдпорядкування людини суспiльству, а значить, i усвiдомлення обов'язкiв. Обов'язок - це спосiб соцiалiзацi§ людини, дисциплiнування iндивiда, iндивiдуальностi. Обов'язок - це спосiб iнтегрування людини в соцiум. 126. Провина - це стан людини, який виникає через порушення нею обов'язку. 127. Вiдповiдальнiсть - це вiдношення залежностi людини вiд "iншого" i спрямованiсть дiй людини на збереження цього "iншого". 128. Категоричний iмператив - це моральна норма, незалежна вiд людсько§ волi, але обов'язкова до виконання незалежно вiд мiнливих людських цiлей. 129. Енергетизм - це вчення про енергiю як про першооснову об'єктивного свiту. 130. "Енергетичний iмператив" - це положення, де "етичне" розумiється як "мiнiмальнi енергетичнi втрати", як економiя розумових дiй i вiд того мiнiмальна втрата ментально§ енергi§. 131. Золоте правило моральностi - це вимога не вчиняти стосовно iнших так, як ти не хотiв би, щоб цi iншi вчиняли стосовно тебе. 132. Совiсть - це здатнiсть людини оцiнювати себе критично стосовно своє§ невiдповiдностi належному. Совiсть - це переживання людини стосовно своє§ невiдповiдностi належному, стосовно невиконання обов'язку. Ми бачимо прояв совiстi, коли в людини є почуття провини, каяття. Розумiння совiстi розкривається тодi, коли ми осмислюємо механiзми самоконтролю. Совiсть сприймається нами як автономна. Вiдсутнiсть автономi§ виражена, коли в людини є страх перед авторитетом або страх перед майбутнiм покаранням. Вiдсутнiсть автономi§ виражена, коли в людини є сором. Сором виражає усвiдомлення людиною своє§ невiдповiдностi певним прийнятим нормам. 133. Свобода совiстi - це право людини самiй визначати сво§ переконання. 134. Добро - це цiннiсне уявлення, що виражає позитивну значущiсть чогось стосовно певного стандарту. Є поняття - моральне добро. Моральне добро - це цiннiсть, яка не стосується природних (стихiйних) явищ. Моральне добро - це вчинки, свiдомо спiввiднесенi людиною з §§ вищою цiннiстю, вищою цiннiстю, яку приймає соцiум. Але моральне добро - це в той же час вiльнi вчинки. Моральне добро - це вчинки, спiввiднесенi з iдеалом. Добро пов'язане з подоланням вiдособленостi людини. Добро пов'язане з подоланням роз'єднаностi й вiдчуження мiж людьми. Добро - це взаєморозумiння мiж людьми. Добро - це моральна рiвнiсть людей. Добро - це гуманнiсть у стосунках мiж людьми. Гуманнiсть у свою чергу - це врахування iншо§ людини, а не використання §§ як речi. 135. Зло - це цiннiсне уявлення, протилежне добру й благу. 136. Благо - це стан досконалостi як здiйсненого iснування. 137. Мета й засоби - це цiннiснi вiдношення мети й засобiв, коли оцiнюються засоби в доцiльнiй дiяльностi людини i визначається - "мета виправдує засоби" чи нi. 138. Вiдношення гуманiзму до мети й засобiв виражено в абстрактному гуманiзмi, де мета може не виправдувати засобу, тому що цiннiсть засобiв зумовлює цiннiсть результатiв, що досягаються. 139. Щастя - це благо як самодостатнiй стан життя. Щастя - це кiнцева суб'єктивна мета дiяльностi людини. Щастя може бути подане як стан iнтенсивно§ радостi. У щастi не все залежить вiд людини. Але те в щастi, що залежить вiд людини, - є чесноти. Щастя пов'язували з вiдсутнiстю страждань i безтурботнiстю душi (Епiкур), iз внутрiшньою стiйкiстю (сто§ки), з доконаною дiяльнiстю, з дiяльним розумом (Аристотель). Є рiзне розумiння шляхiв досягнення щастя: А. Людина досягає щасливого стану безпосередньо. Причому досягнення щастя залежить вiд того, якою мiрою людина керується сво§м бажанням щастя, якою мiрою намагається задовольнити своє бажання щастя (евдемонiчне вчення). Б. Шлях до щастя припускає вiдмову вiд нього, вiд щастя. Тобто в прагненнi до щастя не можна керуватися почуттям задоволення (антиевдемонiчне вчення кiнiкiв, сто§кiв, скептикiв, релiгiйних мислителiв). Якщо людина уявить собi стан щастя досягнутим, то однак життя як свiдома й доцiльна дiяльнiсть зi сво§ми тягарями залишається невичерпною. Тобто щастя неможливо уявляти як досяжну мету. Так само щастя неможливо уявити як досягнуту мету. Щастя буває двох рiвнiв (за Арiстотелем). Перший (вищий) пов'язаний зi споглядальною дiяльнiстю, iз чеснотами розуму. Цей рiвень щастя являє собою щось божественне, рiдкiсне за виникненням. Другий рiвень щастя пов'язаний з етичними чеснотами. За цими двома рiвнями закрiпилися два поняття: щастя й блаженство. Щастя являє собою синтез i гармонiйне сполучення задоволень, а не окреме задоволення. Щастя зумовлене певними уявленнями про нього, каноном, зразком того, що таке щастя, що являє собою щаслива людина сама собою. Щастя одних людей залежить вiд щастя iнших. За I. Кантом щастя з'являється як суб'єктивне почуття й тому не може бути основним у сво§й загальнозначущостi, у сво§й загальностi як ознака моральностi, тобто не може бути ознакою моральностi. Доброчиннiсть людини не обов'язково доповнюється §§ життєвим благополуччям, благополуччям як щастям. Проблема щастя взагалi не є центральною проблемою у вирiшеннi етичних питань. 140. Свобода - це iдея, яка вiдбиває вiдношення, за якого людина у сво§х актах вiдчуває, що є §х визначальною причиною, що вони, цi акти, безпосередньо не зумовленi тими чи iншими факторами. 141. Свобода волi - це поняття, що розкриває здатнiсть iндивiда до морального самовизначення. 142. Зв'язок етичних категорiй можна виявити, розглядаючи категорiю совiстi. Совiсть є формою морально§ самосвiдомостi й самоконтролю. Тому через категорiю "совiсть" лежить зв'язок з iншими основними категорiями етики. Через совiсть людина усвiдомлює невиконання обов'язку. Через совiсть людина усвiдомлює не зроблене нею добро. Совiсть, обов'язок i добро - це основнi категорi§ етики. Чеснота - це поняття, що характеризує свiдоме й тверде проходження людини до добра. 143. Мудрiсть - це знання, спрямоване на знаходження абсолютного сенсу iснування. 144. Справедливiсть - це розгляд спiльного життя людей при зiткненнi §хнiх бажань i обов'язкiв. 145. Мужнiсть - це чеснота, що являє собою моральну мiру в подоланнi страху. 146. Помiрнiсть - це чеснота людини як §§ вмiння бути господарем сво§х спонукань при досягненнi моральних цiлей. 147. Альтру§зм - це безкорисливi дi§ людини на благо iнших людей. 148. Его§зм - це задоволення людиною лише свого особистого iнтересу. 149. Розумний его§зм - це вчення про те, що всi вчинки людини мають его§стичний мотив, а розум видiляє спонукання вiдповiдно§ розумностi стосовно суспiльного характеру життя людини. 150. Дружба - це вiдносини мiж людьми, якi мають довiрливiсть, взаємне визнання, доброзичливiсть, турботу. 151. Милосердя - це ставлення до людини, що виражає жаль, доброзичливiсть, любов, дбайливiсть. 152. Прощення - це вiдмова вiд вiдплати за нанесений збиток, за образи. 153. Любов - це ставлення до чогось або до когось як до дорогого, вiдчуття блага при возз'єднаннi з дорогим. 154. Заповiдь любовi - це заповiдь Iсуса Христа возлюбити Чесноти Бога й возлюбити ближнього свого як самого себе. 155. Ненасильство - це принцип, за яким кордони моралi збiгаються iз запереченням насильства, принцип як конкретизацiя золотого правила моральностi. 156. Непротивлення злу - це вимога не противитися злому як перехiд вiд талiону до золотого правила моральностi. 157. Спiлкування - це взаємодiя мiж людьми. Це форма реалiзацi§ соцiальних вiдносин. Спiлкування забезпечує вiдтворення й нагромадження людського досвiду. Забезпечує кооперацiю й подiл людсько§ дiяльностi. Воно здiйснюється через контакти мiж iндивiдуумами. Спiлкування буває пряме й непряме, безпосереднє й опосередковане. У процесi прямого спiлкування люди взаємодiють один з одним прямо, тобто "вiч-на-вiч". Здiйснюється безпосередня колективнiсть дiяльностi людини. Здiйснюється спiльнiсть дiяльностi людей. Але спiлкування не зводиться до "абсолютно" безпосереднiх контактiв. Люди, хоч i на якiйсь вiдстанi, спiлкуються мiж собою. Так само людська дiяльнiсть не "абсолютно" спiльна. Люди роблять справу кожний сам по собi, на вiдстанi. У процесах соцiально§ еволюцi§ виникають додатковi непрямi засоби, що забезпечують спiлкування мiж людьми, виникає додаткова розма§тiсть зв'язкiв мiж §хньою дiяльнiстю. Для цього виникають додатковi знаковi й предметнi засоби. Як дiяльнiсть, так i спiлкування людей є формами руху з кооперування й трансляцi§ людських енергiй у соцiальну спiльнiсть. 158. Суспiльнi вiдносини - це вiдносини суб'єктiв, змiст §хньо§ дiяльностi, оцiнка цих вiдносин самими суб'єктами, норми й структури, якi стимулюють стiйкiсть цих вiдносин. Суб'єктами суспiльних вiдносин є люди (iндивiди), групи людей, етноси, органiзацi§, народи. Суспiльнi вiдносини бувають мiжособистiснi, мiжгруповi, етнiчнi, органiзацiйнi, мiжнароднi. Суспiльнi вiдносини за сво§м змiстом дiляться на економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi, моральнi, естетичнi. Економiчнi вiдносини мiж людьми складаються вiдносно виробництва. Соцiальнi вiдносини мiж людьми складаються вiдносно статусiв рiзних суб'єктiв у соцiальнiй структурi. Полiтичнi вiдносини мiж людьми складаються вiдносно публiчно§ влади. В iсторi§ змiст суспiльних вiдносин змiнюється. Суспiльнi вiдносини в iсторi§ змiнюються разом зi змiною всього суспiльства. 159. Вiдчуження - це результат дiяльностi людину, що протисто§ть §й як переважаюча сила й перетворює людину в об'єкт впливу, об'єкт, на який впливає ця переважаюча сила. Вiдчуження - це стан вiдстороненостi, людини вiд людей, речей, а так само - вiд само§ себе. 160. Етичний соцiалiзм - це вчення, вiдповiдно до якого людина пiдпорядкована iде§ повинностi як регулятивнiй iде§, а §§ дiяльнiсть є практичним втiленням цiє§ регулятивно§ iде§. 161. Засоби спiлкування людей i культура зближаються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування мiж iндивiдами. Через предметнi й знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути помилки й нерозумiння в культурi мiж iндивiдами. 162. Рiзнi види людсько§ дiяльностi й культура зближаються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування при втiленнi рiзних видiв людсько§ дiяльностi. Через предметнi й знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути помилки й нерозумiння в культурi при рiзних видах людсько§ дiяльностi. 163. Етикет - це правила поведiнки, що забезпечують у суспiльствi уявлення про належне. Функцiональне значення правил етикету полягає в тому, що вони, цi правила, є знаком групово§ iдентичностi. Етикет - це сукупнiсть правил, якi регулюють безособовi вiдносини мiж людьми, форми §хнього взаємного обходження (наприклад, у гостях, у громадських мiсцях, на прийомах). Корiння етикету сягає ритуалу. Але етикет вiдрiзняється вiд ритуалу тим, що його правила задають людинi формальнi рамки поведiнки. Виконання ж ритуалу прилучає людину до вищих сенсiв. Правила етикету стандартизують поведiнку людини й допомагають уникнути взаємонерозумiння, а значить, уникнути напруги, незручностi. Етикет - це форма регуляцi§ поведiнки, забезпечення обмеження природних (спонтанних) проявiв людини. Етикет забезпечує соцiалiзацiю, натхнення природних (спонтанних) проявiв iндивiдiв. Етикет - це певна культура поведiнки. Етикет - це певна форма культури. У сучасному суспiльствi етикет спрощується й з'являються етикет повсякденного життя й етикет пiд час торжества. Знижується рiвень етикету галантно§ поведiнки. Це пов'язане з тенденцiєю вирiвняти чоловiка й жiнку. Сучасний етикет демократичний, тому що затверджуються принципи рiвностi, права людини, §§ гiднiсть. 164. Ритуал - це символiчна дiя як засiб закрiпити ставлення людини до священного об'єкта. 165. Iдеал в етицi й моралi - це уявлення про блага й належне, а також досконалiсть у вiдносинах мiж людьми як втiлення цього блага й належного. 166. Естетика - це наука про неутилiтарне споглядальне ставлення людини до дiйсностi. Утилiтарний - це корисний. У свою чергу, користь - це позитивне значення предмета в його вiдношеннi до iнтересу. Користь - це така характеристика засобiв людини, яка достатня для досягнення тих чи iнших заданих цiлей. Естетика є мiркуванням про неутилiтарне споглядання. Це не значить, що естетика i §§ предмети дослiдження не мають нiяко§ користi. Це значить, що §§ користь не є безпосередньою. Наприклад, тарiлка як iнструмент для вживання §жi може бути зовсiм без естетичного оформлення, без прикрас, без орнаментiв. Вiд цього значущiсть тарiлки як зручного iнструмента за сво§ми функцiями не знижується. Ми прекрасно можемо §сти з будь-яко§ тарiлки. Але естетично оформлена тарiлка створює iншу атмосферу. Тарiлка без прикрас теж естетична по-своєму, якщо людина докладала зусиль, щоб зробити цю безприкраснiсть, надати тарiлцi певно§ форми, простоти. Без прикрас - це вже iнший стиль, iнша атмосфера, iнший символ оформлення життя, iнший естетичний стиль. Естетика є наукою про неутилiтарну творчiсть. Естетика - це наука про неутилiтарне творче ставлення людини до дiйсностi. Естетика - це досвiд освоєння дiйсностi, стосовно яко§ людина вiдчуває стану ейфорi§ духу, захвату, вищо§ радостi, блаженства, катарсису, екстазу, невимовно§ духовно§ насолоди. Естетика вивчає досвiд освоєння дiйсностi, у процесi якого людиною переживається органiчна причетнiсть до унiверсуму. Естетика вивчає досвiд освоєння дiйсностi, у процесi якого людина вiдчуває свою сутнiсну нероздiленiсть iз унiверсумом, свою сутнiсну нероздiленiсть iз першопричиною унiверсума. Естетичне начало присутнє в культурi. Коли в культурi виражене естетичне начало, то говорять про естетику поведiнки, естетику людсько§ дiяльностi, естетику науки (вдале вирiшення завдання, наприклад), естетику спорту (гарний стрибок у воду, наприклад), естетику церковного ритуалу. Естетичне начало у своєму життi мала ще давня людина. Вона прикрашала своє життя, прикрашала предмети утилiтарного споживання (тарiлки, ножi). У давньогрецькiй фiлософi§ естетичне начало розкривалося як теоретичне осмислення буття. Так, при осмисленнi виникнення Космосу з Хаосу описувалася краса гармонi§. Космос розумiвся i як свiтобудова, i як краса, прикраса, упорядкованiсть. При цьому встановлювалися основи естетичного начала й мистецтва як наслiдування (мiмесиса. Мiмесис - це наслiдування). Наслiдування розумiлося i як iлюзiонiстське копiювання форм реальностi, i як наслiдування iдей. Дiяльностi, що має естетичне начало у стародавнiх грекiв, притаманний принцип пластичностi, людсько§ пластичностi. Принцип пластичностi є основою естетично§ свiдомостi в стародавнiх грекiв. Пластичнi й античний Космос, i античний свiт iдей. Стародавнi греки через пластичнiсть розкривали можливостi почуттєвого вираження людини. 167. Естетичне - це категорiя, що вiдбиває незацiкавлене задоволення людини. Естетичне - це категорiя, що вiдбиває досвiд, у якому сприйняття об'єкта супроводжується незацiкавленим задоволенням. 168. Естетичний досвiд - це досвiд свiдомостi, досвiд переживання, мiстичний досвiд, релiгiйний досвiд, що є цiннiсно нейтральнi характеристики. 169. Естетика мислення - це почуттєвий рух свiдомостi, переживання радостi вiд рухiв мислення. 170. Естетичне переживання - це фундаментальний шар естетично§ свiдомостi людини. Естетичне переживання є основою естетично§ дiяльностi людини. Але естетичне переживання не тотожне реальним життєвим почуттям людини. Естетичне переживання не є тотожним елементарним естетичним почуттям людини (наприклад, таким елементарним естетичним почуттям, як задоволення-невдоволення або почуття приємного). Естетичне переживання - це почуття вищого рiвня (вищий рiвень це натхненнiсть). Естетичне переживання - це почуття натхненностi. Естетичне переживання культивується соцiумом у процесi суспiльно-iсторичного розвитку. Естетичне переживання спiввiднесене з певними об'єктами. Визначенiсть об'єкта становить значеннєвий аспект естетичного переживання. Уявлення людини, якi створюються творчою силою уяви, наповнюють змiстом естетичне переживання. Естетичне переживання є формою культурного освоєння соцiального свiту. Естетичне переживання є формою культурного освоєння стихi§, яку викликає соцiальний свiт у життєвих почуттях людини. Способом естетичного оволодiння життєвими почуттями є неутилiтарне. Способом естетичного оволодiння життєвими почуттями є "розумне" переживання цих життєвих почуттiв. "Розумнiсть" переживання життєвих почуттiв - це переживання й цiлiсностi, i внутрiшньо§ суперечливостi почуттiв одночасно. Естетичне переживання завжди перейняте дiалектикою єдностi й рiзноманiття. Естетичне переживання завжди перейняте дiалектикою контрастiв i спiвзвуч i §х єднiстю. Естетичне переживання синтезує й надає ново§ якостi пiзнавальному й моральному почуттям людини. Естетичне переживання мiстить оцiнне ставлення до об'єктiв. Цiннiсний аспект естетичного переживання - це естетичнi смаки, норми, iдеали. 171. Художня умовнiсть - це розбiжнiсть художнього уявлення про свiт з об'єктивною реальнiстю. 172. Прекрасне - це категорiя, яка виражає неутилiтарне суб'єктивне ставлення, що пов'язане з насолодою, досконалiстю, оптимальнiстю духовно-матерiального буття, iдеалами. Якщо прекрасне грунтується на почуттi задоволення, то пiднесене на почуттi свого роду невдоволення, а точнiше особливого роду задоволення, пов'язаного з незбагненнiстю. Цей рiд задоволення можна характеризувати як негативне задоволення. У людей, що жили до нашо§ ери, прекрасне (наприклад, нефер) розумiлося як характеристика Бога, героя (наприклад, фараона). Давньогрецький фiлософ Фалес говорив про красу Космосу як творiння Бога. Пiфагорiйцi говорили про красу числово§ впорядкованостi, про симетрiю, гармонiю. Дiоген говорив про красу мiри. Демокрiт про красу духу як божественностi, яка надихає, дарує насолоду. Демокрiт убачав красу в рiвностi. Сократ пов'язував красу iз проблемами людсько§ свiдомостi, з розумом людини, з §§ сприйнятливiстю. Платон розумiв прекрасне як калокагатiю. Калокагатiя - це здатнiсть обирати найкраще. Платон говорив, що краса - це iдея, яка об'єктивно iснує поза суб'єктом. Платон вказував, що усвiдомлення прекрасного йде вiд почуттєво§ краси, через духовну красу, а також через моральну красу до краси чистого знання. Арiстотель пов'язував красу з калокагатiєю. Калокагатiя - це те, що прекрасне й доброчесне у всiх вiдношеннях. Арiстотель говорив, що гарна рiч повинна бути легко доступною для огляду, де гарне бажане саме заради себе. Арiстотель вважав, що гарне, будучи благом, приємне, тому що воно благо. Для сто§кiв краса - це краса насамперед розуму, краса душi, у якiй гармонiюють рiзнi вчення, де спiвзвучнi рiзнi чесноти. Для Плотина краса - показник оптимального побутування. Плотин вказував, що чим вищий рiвень буття, тим вищий ступiнь краси. За Плотином краса приходить вiд Бога, як абсолютно§ єдностi блага й краси. У сво§й традицi§ Платон i Плотин говорили про те, що почуттєва краса стимулює тугу за божественною красою, стимулює в душi того, хто споглядає, цю почуттєву красу. Притому почуттєва краса показує, як знайти цю божественну красу. Середньовiчна естетика ґрунтується на креацiонiзмi Бiблi§ й указує на iснування споконвiчно§ iдеально§ краси, яка присутня в навколишньому свiтi й у людинi. Середньовiчна естетика застерiгає людину пiддаватися почуттєвим прагненням, якi лише вiдволiкають вiд пошукiв духовного. А в духовному краса присутня як показник побутування душi й речi. За свiтоглядом середньовiчно§ естетики, споглядання краси може привести до блаженства. Краса вища за користь i є предметом любовi. Виникнення краси пов'язане з гармонiйною єднiстю протилежностей. Єднiсть - це головний принцип, що полягає у почуттєво сприйманiй красi. В I. Канта природна краса оцiнюється вище за художню. Гегель розумiв прекрасне як рiвновагу iде§ й образу. 3.Фрейд стверджував, що краса є споконвiчною властивiстю сексуального об'єкта. А. Шопенгауер стверджував, що краса людини - це актуалiзована воля, воля, доступна пiзнанню. А.Шопенгауер стверджував, що людська краса - це iдея людини, виражена у споглядальних формах. Ґете стверджував, що коли бачиш людську красу, то почуваєш себе в гармонi§ iз самим собою, i нiщо дурне до тебе не липне (не пристає). М.Г. Чернишевський вважав, що прекрасне є життя, яке є саме таким, яким воно повинне бути в нашому розумiннi. Вiн стверджував, що прекрасне є тим, у чому ми бачимо життя, яке приносить нам радiсть. В. С. Соловйов вважав красу показником втiлення iде§, тобто розумiв красу як показник подолання хаосу шляхом втiлення iде§; подолання хаосу через втiлення iде§. В. С. Соловйов говорив про перетворення матерi§ через втiлення в не§ духовного, iдеального (надматерiального початку). Метою мистецтва є втiлення духовно§ повноти в дiйснiсть, у навколишню дiйснiсть. Краса в традицi§ Платона, Плотина, неоплатонiзму й гегельянства - це оптимальне вираження iде§, що суперечить формальнiй естетицi. Формальна естетика стверджувала, що краса полягає у формальнiй закономiрностi. Формальна закономiрнiсть, як закон полягає в певнiй органiзацi§ об'єкта, через яку вiн (об'єкт) має властивiсть краси. Для одержання краси об'єкт органiзується певним чином при використаннi ритму, пропорцi§, певних законiв композицi§, колiрних вiдношень, певних принципiв звукових i зорових форм. Психологiчна естетика (Г.Т. Фехнер, Т.Лiппс) прекрасне пояснює процесом вiдчування, коли вiдбувається перенесення на споглядальний об'єкт переживань суб'єкта. Краса (за Т. Лiппсом) - це вiдповiднiсть об'єкта (наприклад, сумовитий об'єкт, або шизо§дно-демонстративно-меланхолiчнi властивостi об'єкта) природi естетично оцiнного суб'єкта (наприклад, шизо§дно-демонстративно-меланхолiчного суб'єкта). К.Маркс стверджував, що змiст естетично§ дiяльностi - в перетвореннi дiйсностi "за законами краси". Тут краса розумiється як "досконале у своєму родi". "Досконалiсть у своєму родi" спiввiдноситься iз суспiльними iдеалами, i тому це "досконалiсть у своєму родi" має цiннiсть, є цiннiстю. Марксизм показує вiдноснiсть краси, прекрасного (iсторична вiдноснiсть прекрасного, етнiчна вiдноснiсть прекрасного). Гадамер стверджував, що сво§м прекрасним людина перекидає мiст через прiрву, яка роздiляє iдеальне й реальне. Адорно констатує факт "кризи прекрасного" у сучасному мистецтвi. Павло Флоренський вказує, що краса перетворює дух i плоть. 173. Потворне - це категорiя, що визначає неутилiтарне ставлення людини до об'єктивно§ реальностi як антицiннiсне ставлення, що супроводжується такими негативними емоцiями й почуттями, як вiдраза, невдоволення. 174. Пiднесене - це категорiя, яка характеризує неутилiтарнi взаємовiдносини суб'єкта й об'єкта, вiд чого суб'єкт вiдчуває замилування, захоплення, благоговiння, а так само страх, жах, священний трепет перед об'єктом, переважаючi можливостi його сприйняття й розумiння. Неутилiтарнi взаємини, як правило, мають споглядальний характер. Якщо прекрасне ґрунтується на почуттi задоволення, то пiднесене - на почуттi негативного задоволення. Пiднесене є переживання людиною своє§ причетностi до "найвищого" об'єкта. Пiднесеним є переживання людини, коли вона вiдчуває вiдсутнiсть загрози реально§ небезпеки для себе, тобто вiдчуває свою внутрiшню волю й духовну натхненнiсть при контактi з невимiрно бiльшим об'єктом, у порiвняннi з яким людина постає нескiнченно малою (наприклад, у порiвняннi з космосом, що рухається). Пiднесене - це ентузiазм людини, §§ наснага. Пiднесене часто супроводжується ентузiазмом. Характеристика пiднесеного як художнього прийому притаманна мовленню, яке наголошує на позасвiдомо-емоцiйному впливi на слухача, приводячи його в стан захоплення, ентузiазму. Пiднесене є присутнiм у храмовому богослужiннi, у молитвах, у рецитацi§ мантр, у рiзнiй мiстичнiй практицi ченцiв. Пiднесене є присутнiм в естетицi аскетизму в цiлому. Переживання пiднесеного у виглядi трепетного захоплення, невимовно§ радостi, "екстазу недумання" i жаху викликає Бог як трансцендентне, невимовне, неосяжне ("надсвiтла тьма" Псевдо-Ареопагита), але яке постає в спогляданнi антиномiєю, антиномiчним. Пiднесене є присутнiм у вiзантiйсько-православнiй релiгi§, у §§ iконах, образах, знаках, символах. Тут пiднесене виконує функцiю анагогiчного. Анагогiчна функцiя - будiвна, що духовно пiднiмає. Мистецтво має пiдвищувальний вплив. Наприклад, церковне мистецтво, на думку деяких вiруючих (Абат Сен-Денi Суггерий, ХIIст.),стимулює сходження до Бога, до стану божественностi, стимулює в людинi найвищий стан духу (святий дух), божественний стан. Пiднесене часто сполучене з вигадливим (наприклад, у бароко), що передає натхнення самого художника, самого творця, що передає не просте натхнення, а вище натхнення, божественне натхнення. Божественне натхнення - це i є пiднесене. У божественному натхненнi (вищому натхненнi) мiститься й алегорiя, i велич, i найвищий ступiнь краси. Прекрасне супроводжується почуттям задоволення. Пiднесене може не супроводжуватися почуттям задоволення в людинi, як це спостерiгається при сприйняттi прекрасного. Пiднесене супроводжується так званим "негативним задоволенням" при запереченнi будь-чого несуттєвого для людини. Пiднесене викликає в людинi захоплення й замилування; викликає в людинi "солодкий трепет". Пiднесене через замилування, захоплення, "солодкий трепет", приводить людину до раптового збагнення досконалостi. Прекрасне вiдбиває якiсний бiк предмета, його форму, його впорядкованiсть, його обриси. Пiднесене вiдбиває кiлькiсну сторону предмета через його безформнiсть, безмежнiсть, через його неспiвмiрнiсть iз людиною. Вiд прекрасного людина одержує задоволення. Але й вiд пiднесеного людина одержує задоволення. Задоволення вiд пiднесеного - це "негативне задоволення", "антиномiчне задоволення-невдоволення". Людинi подобається пiднесене через те, шо воно протидiє iнтересу зовнiшнiх людських почуттiв. Людинi подобається прекрасне без усякого на те iнтересу з боку людини. Пiднесене - це такий предмет природи, який стимулює людську душу до переживання недосяжностi природи як зображено§ у виглядi iдей. Пiдставою почуття пiднесеного є негативнiсть, є принципова неадекватнiсть i неможливiсть. Почуття пiднесеного приводить людину до вiдчуття трансцендентальностi iдей, якi знаходяться за предметом сприйняття. Пiднесене з'являється в людини при моментальному схоплюваннi неадекватностi й неможливостi уявлень про сакральне. Пiднесене виникає спонтанно, як шок вiд прямого бачення неможливостi почуттєво представити (у поданнях) трансцендентнiсть iдей навiть у спробi iррацiонального охоплення §х, звертаючись безпосередньо до акту §хнього iррацiонального сприйняття. Пiднесене показує, що людська душа може перевищувати будь-який масштаб зовнiшнiх почуттiв, звертаючись до внутрiшнього, сакрального. Пiднесене орiєнтується на свiт суб'єкта. Прекрасне орiєнтується на свiт об'єкта. Основу для прекрасного ми знаходимо в навколишнiй природi, в нас, у нашому образi почуттiв i думок. Цей образ почуттiв i думок привносить пiднесене в нашi уявлення про природу. Пiднесене вiдновлюється в людинi, коли вiдбувається конфронтацiя досвiду сприйняття природи й досвiду стану свободи в людськiй душi. Пiднесене представлене в людинi суб'єктивно-загальним почуттям, а гарне - емпiрично-iндивiдуальним почуттям. Людина вiдчуває пiднесене при спогляданнi загрозливо§ сили природи (розбурханий океан, грiм i блискавка) i при одержаннi задоволення вiд усвiдомлення в собi здатностi, а значить, i можливостi протистояти стихi§. Людський дух пiднесений через розумiння свого призначення в порiвняннi зi слiпою природою. Людський дух через переживання пiднесеного, шляхом раптового потрясiння, виходить iз почуттєвого свiту. Людський дух через переживання краси, шляхом раптового потрясiння, приковується до почуттєвого свiту. Визначаються види пiднесеного: споглядально-пiднесене й патетично-пiднесене. Людський дух через пiднесене втiлює нескiнченне в кiнченне. Пiднесене й прекрасне розрiзняються лише кiлькiсно. Хаос є основним предметом для споглядання почуття пiднесеного. Пiднесене вiдкривається в людськiй душi, коли почуттєве споглядання нескiнченного розгулу стихi§ постає в людинi символом iстинно нескiнченного (символом абсолютно§ iдеально§ нескiнченностi). Споглядаючи розгул стихi§, хаосу, людина пiзнає абсолютне. Розгул стихi§ i хаосу - це основне споглядання пiднесеного. Пiднесеним людина намагається виразити нескiнченне i вiчне, не маючи навiть предмета, через який можна це виразити (через безпредметнiсть). Пiднесеним людина показує абсолютне, яке вище будь-якого безпосереднього iснування. Показ абсолютного робить дiалектичне зняття конкретно§ форми вираження, форми, що має субстанцiональний змiст. Пiднесене вкорiнене (за словами Гегеля) у єдинiй абсолютнiй субстанцi§ (у Боговi, у почуттi божественного) i знiмає конкретну форму втiлення змiсту (у процесi втiлення цього змiсту). Пiднесене є вираженням божественно§ субстанцi§. Пiднесене перевершує якiсь форми зовнiшнього вираження. Прикладом пiднесеного є готика (в архiтектурi). Пiднесене - це природна сила й величина (за М. Г. Чернишевським). Пiднесене - це проекцiя пiднесених почуттiв людини на якийсь предмет, що сприймається як естетичний (Лiппс, Фолькельт). Пiднесене негативне (Кант, Адорно). Пiднесене - це торжествуючий людський дух, стiйкий до манiпуляцiй тих, хто прийшов зовнi. Пiднесене - це торжествуючий людський дух всупереч природi i §§ стихi§, стихi§, яка переважає можливостi людини. Пiднесене - емоцiйне вираження конфлiкту двох дискурсiв, несподiванi переходи, що мають, як "невиговорюванiсть", абсолютне мовчання. Пiднесене властиве авангарду, абстрактному експресiонiзму, абстрактному живопису взагалi. Пiднесене - це представленiсть нумiнозно-абсолютного в людинi. Пiднесене виражає суспiльну боротьбу (за запобiгання катастрофам екологiчним, ядерним). 175. Трагiчне - це категорiя, яка характеризує згубнi й нестерпнi сторони життя, нерозв'язнi суперечностi дiйсностi. Трагiчне розкриває нерозв'язнi конфлiкти. Трагiчне розкривається в мiфах про помираючих богiв (Митра, Осiрiс, Адонiс, Дiонiс). В античностi через секуляризацiю культу Дiонiса виникло мистецтво трагедi§. Арiстотель показує, що в трагедi§ наявнi такi елементи, як виникнення складно§ ситуацi§ (перипетiя), страждання (пафос), очищення (катарсис). В епоху Просвiтництва говорять про трагiчне, як про зiткнення обов'язку й почуття, говорять про трагiчне як про "школу моральностi" (Лессiнг). В епоху Просвiтництва показано, що трагiчне, як трансцендентне розкривається i як моральне. Мистецтво трагiчного розкриває конфлiкт, який iснує у конкретному свiтi людей. Трагiчне має героя, якого ототожнюють iз моральною iдеєю. Моральнi сили в особi героя - це й природна моральнiсть, i моральнiсть загальностi. 176. Комiчне - це категорiя, що вiдбиває в об'єктивнiй дiйсностi й у духовному життi людини смiшне, а також потворне, безглузде, незначне. 177. Смiх - це феномен людини, у якому виражається §§ здатнiсть виявляти комiчнiсть тiє§ чи iншо§ життєво§ ситуацi§. 178. Iронiя - це категорiя, яка фiксує змiст через щось протилежне цьому змiсту, через iнше. 179. Перiоди iсторичного буття естетики представленi iмплiцитною естетикою, експлiцитною естетикою, некласичною естетикою, естетикою XXI столiття. Iмплiцитна естетика починається iз глибоко§ стародавностi й триває дотепер. Iмплiцитна естетика - це вiльне (напiвтеоретичне) осмислення естетичного досвiду (тому вона подана як у наукових дисциплiнах, так i в риторицi, теологi§, богослов'§). Експлiцитна естетика починається iз середини XVIII столiття й триває дотепер. Експлiцитна естетика - це наукове, теоретичне осмислення естетичного досвiду, це естетика як фiлософська дисциплiна. Некласична естетика починається з друго§ половини XX столiття й триває дотепер. Некласична естетика - це експериментально-пошукове осмислення естетичного досвiду, пов'язане iз ситуацiєю техногенно§ цивiлiзацi§. Естетика XXI столiття починається з початку XXI столiття. Це пошук сутнiсно§ основи естетичного й мистецтва. 180. Поняття антично§ естетики "мимесис"i "катарсис" означають вiдповiдно наслiдування й очищення. Мимесис - наслiдування, розумiється як правдоподiбне зображення дiйсностi (за Арiстотелем). Катарсис - очищення, розумiється як очищення вiд афектiв. Катарсична функцiя - це психотерапевтична функцiя в мистецтвi. Призначення трагiчного мистецтва Арiстотель вбачав у катарсисi (очищеннi вiд афектiв). Музика дає катарсис. Деякi музичнi лади спрямовано впливають на психiку людини, на психiку слухача. В античностi естетичне з його катарсичним ефектом представлене в iєрархi§ рiвнiв. Наприклад, краса (за Плотином) має такi рiвнi: на вищому рiвнi краса - це трансцендентне (Єдине), нижчий рiвень - ноуменальне, ще нижчий - матерiальне. 181. Iмплiцитна естетика являє собою не строго наукове осмислення естетичного досвiду, що виявляється у фiлософi§, риторицi, теологi§, богослов'§, тобто усерединi рiзних напрямкiв культури. Iмплiцитна естетика у своєму розвитку має три перiоди. Перший перiод має назву протонауковий i триває вiд глибоко§ стародавностi до середини XVIII столiття. Другий перiод називається класичним. Вiн починається iз середини XVIII столiття й триває в XIX столiттi, збiгаючись iз естетикою класично§ фiлософi§. Третiй перiод називається посткласичним. Цей перiод починається з творiв Ф. Нiцше й триває дотепер. В iмплiцитнiй естетицi естетичне розумiється як трансцендентне, як Бог, як божественне. Бог є трансцендентним. В античностi вища краса - це трансцендентне як Єдине (за Плотином). У середньовiччя Унiверсум має знамення, якi вказують на Бога, на духовне в буттi, вказують на прекрасне в Унiверсумi. Середньовiччя представлене естетикою аскетизму, де людина наслiдує Абсолют. Абсолют як вище знання, як пiднесене й краса передається людинi "свiтлодаянням", внаслiдок чого людина вiдчуває свiтловi осяяння. Мистецтво, зокрема, має що зводить (анагогiчний) вплив на людину (за Августiном). Середньовiчна естетика показує, що естетичне судження не можна логiчно обґрунтувати (Августин), вони мають божественне походження i є апрiорними (додосвiдними). Для вiзантiйського християнства iстиною є те, що енергiя Абсолюту мiститься в iконi, у прототипi як в iдеальному виглядi. Християнська естетика як естетика аскетизму розкриває внутрiшнiй духовний досвiд людини, його духовно-тiлесне перетворення, перетворення як прояв божественно§ краси в людинi. Принципи iмплiцитно§ естетики змiнювалися з космо-антропностi античностi на тео-антропнiсть середньовiччя, i з тео-антропностi середньовiччя на антропоцентричнiсть епохи Вiдродження. Естетична культура має двi тенденцi§: рацiоналiстичну й iррацiоналiстичну. Рацiоналiстична тенденцiя (класицизм, академiзм, освiта, реалiзм, техно) має схильнiсть до прагматизму, позитивiзму, утилiтаризму науково-технiчного характеру (наприклад, дизайн). Iррацiоналистична тенденцiя (бароко, романтизм, символiзм) має схильнiсть виразити Абсолют як духовну iнстанцiю. Ренесанс i класицизм вiдкривають навколишнiй свiт як iдеальний. Бароко, романтизм i символiзм описують навколишнiй свiт як символ особливого духовного свiту людини. В естетицi класицизму краса - це iдеалiзована дiйснiсть, де на перше мiсце виступає рацiональне. В естетицi бароко краса - це особливий свiт людського духу, де на перше мiсце виходить iррацiонально-духовне, якому притаманнi драматизм, експресивнiсть, динамiзм, воля й легкiсть духу, а так само екзальтацiя, що порушує нормативнiсть, емоцiйна iнтенсивнiсть. Естетика бароко використовує ефект несподiванки, ефект контрасту для демонстрацi§ художньо-емоцiйного вираження, для порушення релiгiйного благоговiння, подиву, пiднесеного. Романтизм у своєму розумiннi мистецтва орiєнтується на функцiю зняття покривiв з божественно§ таємницi й вираження основи буття людського духу через осяяння, одкровення, через iнту§цi§ духу. Романтизм з'являється як новий релiгiйний досвiд, через який здiйснюється єднання душi, духу (Шлейєрмахер). Художник-романтик є немов священик, що очищає людську душу мистецтвом (Новалiс), через переживання, а не через рацiональнiсть, через iнту§цiю, не через розум. Художник-романтик очищає самим процесом творчостi (сприйняття людьми цього процесу творчостi). У сво§й творчостi вiн використовує такi прийоми, як гротеск, iронiя, сарказм. Романтик розкриває трагiзм (тому що зло теж властиве людинi й свiту), пiднесену духовнiсть, загострений лiризм, схиляючись перед нескiнченним, розкриваючи чудесне. У романтикiв i екзистенцiалiстiв естетичне розумiється як спосiб людського життя (С. К'єркегор). Завдяки естетичному людина є тим, чим вона є (С. К'єркегор). Людина стає тим, чим вона є, лише завдяки естетичному (С. К'єркегор). Естетика романтизму має своє продовження в символiзмi, де символiст, так само як i романтик, будує своє життя як твiр мистецтва. 182. Експлiцитна естетика - це наука про особливе чуттєве пiзнання, пiзнання, яке осягає прекрасне, пiднесене. Експлiцитна естетика зароджується в серединi XVIII столiття, коли був уведений термiн "естетика" (А. Баумгартеном в 1735 р.). Iз цього моменту естетика була подана як наука. Прекрасне й пiднесене виникають у душi людини (за Берком), яка спостерiгає за предметами з певними властивостями (прекрасний предмет має невеликий розмiр, є гладким, iз плавними контурами, свiтло розфарбований, є чистим, не брудним. Пiднесений предмет має величезнi розмiри, похмурий, кутастий, потужний, затемнений). Прекрасне й пiднесене виникає вiд неутилiтарного споглядання й супроводжується в людини задоволенням. Прекрасний i пiднесений предмет - це предмет незацiкавленого задоволення, задоволення, вiльного вiд усякого iнтересу (I. Кант). Естетичне є результатом вiльно§ гри духовних сил людини в процесi §§ неутилiтарного споглядання, споглядання того чи iншого об'єкта (I. Кант). Прекрасне - це форма доцiльного без уявлення про мету (I. Кант). Естетичнi об'єкти людинi подобаються через форму, тобто подобаються самi собою, необумовлено (I. Кант). Наприклад, подобаються самi собою квiти або подобається нетематична музика. Пiднесене пов'язане iз внутрiшнiм свiтом людини. Якщо об'єкти не спiврозмiрнi зi здатностями сприйняття, то вони (об'єкти) дають сильний емоцiйний поштовх людськiй душi (I. Кант). Явища природнi й соцiальнi, якi перевершують усе, що може уявити собi людина, дають переживання високостi свого призначення в порiвняннi з дикою природою. Мистецтво є способом проникнути у надчуттєвий свiт людини, у §§ сакральнi переживання. Естетичний досвiд є трансцендентальним, трансцендентним (а не iманентним), i тому недоступним для логiчного тлумачення. Неприступнiсть для логiчного тлумачення естетичного досвiду доводить iснування (буття) трансцендентних iдей (I. Кант). Якщо людина має естетичне почуття, то вона має й моральне почуття, тому що в глибинi душi вона має вiдношення до трансцендентного, яке виникає вiд заборон, як компенсаторна реакцiя на заборони. Естетичний досвiд є людинi помiчником з набуття нею почуття щастя й свободи, якими володiла тiльки первiсна (природна) людина i якi вона втратила з розвитком цивiлiзацi§ (i з появою заборон неiстотних, неголовних для людей. Давня ж людина мала мало заборон, але важливi й головнi). Мистецтво знiмає розрив мiж "природним" i "розумним" iснуванням людини в процесi §§ iгрово§ дiяльностi. Ця iгрова дiяльнiсть людини приводить почуттєвi й духовнi сили до оптимально§ гармонi§. Естетичне за своєю сутнiстю є iнстинктом гри, то§ гри, при якiй проявляється душевна сутнiсть людини, сутнiсть людини як вiльно§ духовно§ iстоти. Естетичне споглядання є вищою формою творчо§ активностi духу (Шеллiнг). У процесi гри людина проявляє свою душевну сутнiсть як вiльна iстота, яка творить вищу реальнiсть. Ця вища реальнiсть є естетичне, у якому з'єднуються соцiальнi й особистi iдеали воєдино (Шеллiнг). Прекрасне може розумiтися як почуттєве явище, як почуттєва видимiсть iде§ (Гегель). Прекрасне - це iдеал, а не мимесис, наслiдування (Гегель). В духовне можуть переростать конкретнi форми почуттєвого вираження. Тодi це духовне стає звiльненим духом як суб'єктивне, яке може поселятися в такiй формi самопiзнання, як мiстика й релiгiя, як заглиблено суб'єктивне мистецтво; або ж з огляду на закони, виведенi наукою, поселятися в такiй формi самопiзнання, як фiлософiя, що бере до уваги не тiльки суб'єктивнi переживання релiгiйно-естетично§ свiдомостi, але й об'єктивнi закони науки. Краса - це суб'єктивна категорiя, що виражає перетворене життя, життя, перетворене людською свiдомiстю (Ф. Т. Фiшер). В об'єктивному життi й у природi краси не iснує. Краса - це життя й природа, перетворенi у свiдомостi людини (Ф. Т. Фiшер). Краса дiйсностi об'єктивна. Просте сприйняття й оцiнювання цiє§ краси поставленi в залежнiсть вiд суб'єктивних психологiчних особливостей людини, вiд такого фактора, наприклад, як смак (М. Г. Чернишевський). Краса дiйсностi вища за красу мистецтва (М. Г. Чернишевський). Принцип вираження є за своєю суттю принципом явленостi (наскiльки одним виражене, настiльки iншому виявлене). Художня форма виявляє собою самодостатнiсть прототипу. Цей прототип перебуває в станi гри iз самим собою (А. Ф. Лосєв). Художню форму необхiдно розумiти як самодостатнiсть прототипу. Цей прототип iзольований i вiд змiсту, i вiд чуттєвостi (А. Ф. Лосєв). Художня форма - це самодостатнiсть прототипу космосу. Цей прототип перебуває в грi iз самим собою. Цей прототип своєю грою оформляє й змiст, i чуттєвiсть (А. Ф. Лосєв). Є теорi§, в яких стверджується суспiльна сутнiсть естетичного, соцiально-трудове походження естетичного почуття, мистецтва (коли змiна спрямованостi трудового процесу породжує його припинення. Iснує трудова спрямованiсть i припинення цiє§ трудово§ спрямованостi для початку iнших праць). В основi естетичного лежить мимесис (наслiдування). Проводиться паралель миметично§ (наслiдувально§) концепцi§ й теорi§ вiдбиття (наслiдування є вiдбиття). В експлiцитнiй естетицi намiчається розумова канва некласично§ естетики. Так, виявлено, що iстинне мистецтво є мистецтвом самознищення. Самознищення виникає при протиборствi мiметичного з рацiонально-технiчним (негативна дiалектика Адорно). Нiвелювання видимо§ форми в мистецтвi, нiвелювання "здавальностi" є рухом до "iстини в мистецтвi", до "абсолютного негацi§" (негативна дiалектика Адорно). Естетика - це наука про iнту§тивне або виразне пiзнання (Б. Кроче). В естетичному виявляється двi реальностi: аполлонiвська реальнiсть як гармонiйне (гармонiя) i дiонiсiйська реальнiсть як хаотичне (хаос). Естетична свiточутливiсть у сво§й сутностi спрямована на стабiлiзацiю позитивного тонусу в людини, на втримання екзистенцiального балансу в людинi. Феноменологiчна естетика - це опис естетично§ свiдомостi як самодостатнього феномена iнтенцiонального споглядання й переживання поза якимись вiдносинами. Феноменологiчна естетика - це феноменологiя вираження й "тiлесного" сприйняття ( Мерло-Понтi). Психоаналiтична естетика розкриває несвiдоме в людинi як §§ почуттєвi потяги й бажання, якi витiсненi заборонами соцiально-культурного характеру, заборонами соцiально-культурного походження. Художник оминає i обходить заборони, якi мiстяться в його передсвiдомостi (можливо вiд того, що цi заборони стали не iстотними в життi); i сво§ спонукання (психiчнi комплекси) трансформує у вiльнiй грi при творчостi, у творчому процесi. Насолоду вiд мистецтва людина вiдчуває, тому що в нiй реалiзуються витiсненi iз свiдомостi людей забороннi потяги i помисли вираженi в символiчних формах. Психоаналiз говорить i про давнi архетипи, що зберiгаються в психiцi кожно§ людини в закодованому виглядi як символи. Цi давнi архетипи як "колективне несвiдоме" є основою художньо§ творчостi. Прикладом може служити софiйнiсть (премудрiсть Божа). Софiйнiсть мистецтва - це виразнiсть архетипу як iдеального вiзуального вигляду, в сутностi якого лежить сакрально-мiстичне зi своєю "енергiєю" архетипу. Краса й височина передають стан людсько§ душi, стан, сутнiсть якого є образом умонепiзнаного Творця, божественний стан. Коли людина сприймає образ умонепiзнаного Творця, то в нiй вiдбувається внепонятiйне збагнення Бога, людина знаходить божественний стан (Г. Урс фон Бальтазар). Естетичний досвiд - це збагнення форми божественного, коли людина дивується й дивується неперевершенiстю цiє§ форми (Г. Урс фон Бальтазар). 183. Некласична естетика - це естетика, породжена критичною ситуацiєю техногенно§ цивiлiзацi§, що загрожує знищити бiосферу Землi. Однiєю з важливих причин виникнення некласично§ естетики є вiдмова науки вiд класичного рацiоналiзму. Людина - це частина об'єктивно§ реальностi, що саморозвивається, частина природи. Тому й знiмається традицiйна для класично§ естетики опозицiйнiсть, тому й стираються кордони мiж об'єктом i суб'єктом, мiж реальнiстю й текстом i вiдбувається дифузiя реального й вiртуального. Некласична естетика виникла в другiй половинi XX столiття. Але вона вже мала початок на початку XX столiття, з модерну символiзму як витонченого естетизму, i тривала модернiзмом авангарду як вiдмова вiд фундаментальних постулатiв мистецтва, тобто вiд символiзацi§, iдеалiзацi§, мiметизму, вiдмова вiд якогось вираження й позначення. Авангардно-модернiстське мистецтво вiдмовляється вiд традицiйних принципiв (мiметизм, символiзацiя, iдеалiзацiя) i приймає механiстичнi принципи (колаж, монтаж, складання, деконструкцiя, цитатнiсть). Некласична естетика є "нелiнiйним середовищем", є потенцiйним полем нескiнченних можливостей. Аполлонiвське й дiонiсiйське в некласичнiй естетицi. Аполлонiвськi принципи художньо§ творчостi орiєнтують на зв'язок мистецтва з утилiтарнiстю (архiтектура, дизайн, художнє конструювання, органiзацiя середовища перебування) i опорою на досягнення технiки й технологiй. Аполлонiвськi принципи художньо§ творчостi спираються на принципи функцiональностi, рацiональностi, ясностi. Дiонiсiйськi принципи художньо§ творчостi орiєнтованi на неутилiтарне мистецтво авангарду, на модернiзм i постмодернiзм. Тут спостерiгається тенденцiя абсолютизацi§ творчого жесту особистостi, сваволя цiє§ особистостi, сваволя особистостi створеною художньою стихiєю. Але така особистiсть може втратити зв'язок з художнiстю стихi§ й лише робити дегуманiзоване мистецтво. 184. Деконструкцiя - це художня представленiсть фiлософського знання, метафорична причина виникнення фiлософських категорiй. 185. Естетична думка XXI столiття вирiшує проблему естетичного й мистецтва, виявляє сутнiснi основи естетичного й мистецтва. Естетика, пояснюючи твори мистецтва, користується некласичними категорiями (абсурдне, заумне, шок, деструктивнiсть, ентропiя, хаос, тiлеснiсть) замiсть класичних (прекрасне, потворне, пiднесене, низьке, трагiчне). У сучаснiй естетицi присутнi принципи релятивностi, множинностi цiнностей та iдеалiв. Твори мистецтва, тексти часто з'являються як артефакти, як фрагменти вiртуально§ "гри в бiсер". 186. Гра - це неутилiтарна дiяльнiсть, здiйснювана заради §§ само§. 187. Ритм - це сприйняття процесiв, що вiдбуваються в часi. Ритм присутнiй при формуваннi часових мистецтв. 188. Рiч - це продукт людсько§ працi. 189. Тiло - це живий органiзм. 190. Технiка тiла - це технiка як iнструментальна навичка, що передається вiд людини до людини (вiд поколiння до поколiння). 191. Рецептивна естетика - це розумiння iснування художнього твору як результату комунiкацi§ мiж автором i читачем. Рецептивна естетика розумiє буття художнього твору як зустрiч цього твору (наприклад, лiричного тексту) з реципiєнтом (читачем), який повинен мати творчу натуру й творчий характер сприйняття. I тодi у взаємодi§ твору мистецтва (лiричного тексту) i людини, що сприймає мистецтво (читача лiричного тексту), може виникнути й реалiзуватися сам твiр мистецтва. Реципiєнт, що сприймає мистецтво (наприклад, читач лiричних текстiв), розумiючи, що говорить йому це мистецтво, зустрiчається iз самим собою, зустрiчається зi своєю власною iстотою. Рецептивна естетика показує рухливiсть i активний характер сприймаючого суб'єкта, творчий характер його сприйняття. Рецептивна естетика - це естетика сприйняття твору мистецтва, естетика читання. Фiксацiя вiдгуку читача в актi читання розкриває неповторнiсть процесу. Основою рецептивно§ естетики є той факт, що якщо сприйняття людини не має творчого характеру, то й художнiй твiр для не§ не iснує. Iснування (буття) художнього твору - це результат комунiкацi§, тобто творчого сприйняття твору споживачем цього твору. 192. Авангард - це категорiя, що означає новаторське в мистецтвi XX столiття (перша половина XX столiття). Авангард i мистецтво XX столiття. Авангард показав високий ступiнь вiдносностi форм, якi представляла художньо-естетична свiдомiсть людини. Авангард показав високий ступiнь вiдносностi само§ художньо-естетично§ свiдомостi людини у своєму типажi, у сво§й типовостi, у сво§х способах i засобах демонструвати прекрасне й пiднесене. Статус мистецтва одержують способи вираження, якi не входили в традицiю художньо§ культури. Авангард i модернiзм. Пiсля авангарду виникає модернiзм. Модернiзм - це по сутi той же авангард, але який уже не виражає й не демонструє руйнiвнi тенденцi§, епатажнiсть i манiфестичний ейфоричний пафос, не такий творчий до нових форм, не евристичний, а тiльки обiгрує й догматизує новаторськi форми винайденi авангардом. Модернiзм засвоює й осмислює знахiдки й досягнення авангардних напрямкiв - таких як експресiонiзм, футуризм, абстракцiонiзм, конструктивiзм, дада§зм, сюрреалiзм, концептуалiзм. Усi цi напрямки авангарду, революцiйнi й новаторськi для мистецтва, у модернiзмi стають класичними; тобто з новаторсько-революцiйних стають прийнятими й прописаними в культурi. Однак постмодернiзм уже iронiчно ставиться й до цiє§ класики, встановлено§ переробка старих форм настiльки, що вони перестають бути рiвними самим собi. Модернiзм - це новий змiст, у який проникає "низьке", що належить до сфери потворного. Пiк, розквiт новизни форми й змiсту модернiзму спостерiгається в авангардизмi. Якщо модернiзм вiдрiзняється новизною у формi, то постмодернiзм є зберiгачем модернiстських форм. Постмодернiзм зберiгає й компiлює наявнi форми, форми, створенi модернiзмом. Модернiзм орiєнтується на розум як на феномен, що пiзнає iстини. Модернiзм орiєнтується на пiзнання iстин у свiтi. Модернiзм переформульовує вихiднi положення й поняття, оновлює §х, але не порушує вже винайдену логiку. Тому модернiзм продовжує класичне мислення лише злегка стосуючись релятивiзму (вiдносностi). Постмодернiзм же визначає своя основна ознака - це релятивiзм (всепоглинаюча вiдноснiсть). Модернiзм рацiоналiзує ставлення до природи. Модернiзм заперечує традицiйнi, устоянi форми (авангард), переборює iлюзiю вiдособленостi предмета (iмпресiонiзм). Модернiзм - це вихiд до поточно§ цiлiсностi, знаходження справжнього цiлого в суб'єктивному свiтi людсько§ душi як єдиному; єдиному, але яке постiйно змiнює сво§ обличчя. Модернiзм - це вiдхiд вiд дiленностi предметного свiту. Модернiзм на противагу колишнiй культурi - це текуче, хвильове, розмите. Колишня культура - це кристалiчне, корпускулярне, чiтке. Текуче, а не кристалiчне. Хвильове, а не корпускулярне. Розмите, а не чiтке. Модернiзм заперечує фаустiвську цивiлiзацiю Нового часу й замiсть практики утверджує споглядання. У модернiзмi реальнiсть, роздроблена на предмети й факти, перемiняється реальнiстю вигадливо-суб'єктивного характеру. 194. Постмодернiзм це вiдкритiсть. Для постмодернiзму характерна вiдсутнiсть твердих iєрархiй i асиметричних опозицiйних пар. Постмодернiзм має позицiю вiдкритостi й волi; має асистематичну й адогматичну позицiю; має релятивiстську позицiю. У постмодернiзмi всi характеристики естетичного є в наявностi у всьому (є в наявностi й прекрасне, i пiднесене, i трагiчне). I краса, i височина, i трагiчнiсть можуть бути сприйнятi й зробити приємнiсть залежно вiд установок реципiєнта-читача або глядача; залежно вiд технологi§ спiлкування реципiєнта-читача або глядача з об'єктом. Тобто повинна бути певна деконструктивно-реконструктивна технологiя поведiнки з об'єктом. Постмодернiзм "передражнює" традицiйнi цiнностi, має iронiчну установку. Принципи постмодернiстського мистецтва й постмодернiстсько§ естетики, пояснююче мистецтво зводяться до органiзацi§ арт-просторiв, або значеннєвих ландшафтiв, культурних лабiринтiв, вiртуальних реальностей, аудiовiзуальних енергетичних полiв. 195. Естетичне виховання необхiдне у формуваннi потягiв. Людина як суть культури має здатнiсть формувати потяги, не заданi iнстинктами. Людина як iстота культурна пiдмiнює потяги до реальних об'єктiв, пiдмiнює потягами до гарних форм реальних об'єктiв. Вiд цього людина здобуває здатнiсть формувати сво§ потяги (тобто потяги, якi не заданi iнстинктами). Ставлення до само§ себе в людини надiлене здатнiстю формувати в собi певнi потяги, причиною яких не є iнстинкти. 196. Iдеал - це найкраще. Iдеал в естетицi - це прекрасне й пiднесене".
Усi вибранi головнi категорi§, якi характеризують культуру, моральнiсть, красу, пiднесене характеризують i передбачливiсть людини. Людина, дiючи за законами культурного життя, моральностi, за законами краси i пiднесеностi передбачає краще життя, розквiт життя. Iнша справа, що людина може не розумiти деяких речей в змiненому свiтi, i тому тi чи iншi традицi§ можуть бути застарiлими. Але все культурне життя людини, вся §§ моральнiсть, краса i пiднесенiсть, про що можуть свiдчити всi вище перерахованi термiни, поняття i категорi§ направленi не тiльки на збереження людиною свого особистого гомеостазу, але збереження гомеостазу i в людях, якi мешкають поруч. Традицi§ забезпечують гомеостаз. Але неминучi й iнновацi§. Вони задля того, щоб забезпечити гомеостаз на бiльш високому рiвнi. Iнший випадок веде до патологi§ тiла, патологi§ стосункiв мiж людьми, патологi§ вiдносин, тобто патологi§ культури.]
...
...
[Читаю записи 2001 року.
Культура - це надбiологiчнi програми й передбачення людиною свого буття у свiтi, продукт §§ iсторично§ життєдiяльностi, що служать унiфiкацi§ соцiального життя вiдносно майбутнього. У такому розумiннi культура спрямована на органiзацiю соцiального життя з метою порятунку суспiльства вiд тих чи iнших непередбачуваних небезпек.
Програмнi установки на майбутню життєдiяльнiсть можуть бути найрiзноманiтнiшими. Вони можуть стосуватися поведiнки людини, характеру §§ спiлкування з оточуючими людьми, але обов'язково припускають наявнiсть певних, рiзних за сво§м спрямуванням, знань. Крiм знань, культура, як сукупнiсть надбiологiчних програм передбачає певнi норми в поведiнцi й спiлкуваннi людини як зразки культурно§ поведiнки, зразки iдеалiв людсько§ життєдiяльностi. Необхiднi також цiннiснi орiєнтацi§, якi потребують певних iдей, вiрувань, цiлей, що можна розумiти в цiлому як соцiальний досвiд. Соцiальний досвiд накопичується в iсторичному процесi розвитку соцiуму, потрiбна передача його вiд поколiння до поколiння. Одна з функцiй культури - це зберiгати знання й умiння в iсторичнiй змiнi поколiнь. Але збереження напрацьованого людством досвiду недостатнє для життєвостi культури як iнструмента порятунку соцiуму. Культура повинна мати здатнiсть продукувати все новi й новi програми життєдiяльностi людей - для ново§ поведiнки людей, поведiнки, що змiнюється вiдповiдно до мiнливого буття, змiнного соцiального оточення. Змiнене соцiальне оточення диктує людинi необхiднiсть нового в §§ поведiнцi, спiлкуваннi. Тому необхiднi новi напрацювання культури, тобто новi програми надбiологiчного характеру. Цi програми повинна реалiзовувати вже оновлена людина в напрямку глибшого розумiння можливостi порятунку. При чому здiйснення цих програм не повинно бути одноплановим, воно має вмiщувати максимальну розма§тiсть сво§х форм. Розма§тiсть форм передбачається з огляду на те, що ставлення людини до дiйсностi вже iз найдавнiших часiв було неоднорiдним.
Первiсна людина породжувала змiни в життi свого суспiльства вже у двох напрямках: у напрямку реального перетворення дiйсностi сво§ми руками й у напрямку реального перетворення оточуючого §§ соцiального середовища сво§м мовленням, впливаючи на цей соцiум при спiлкуваннi. Значить, уже в давньо§ людини як практично§ iстоти були двi культури: дiяльнiсна культура й комунiкативна культура. Цi двi культури виходили вiд двох практичних здатностей людини: здатностi до ручно§ працi з перетворення дiйсностi (робити руками) i здатностi до мовного впливу на оточення, щоб спрямувати людей певним чином (робити мовленням). У сучасному суспiльствi цi практичнi здатностi вираженi в культурi технiчнiй i культурi суспiльнiй. Однак подiбний подiл можна зробити суто аналiтично, але не емпiрично. Емпiрично цi двi культури нерозривно пов'язанi (Ю. Хабермас). Тобто яко§ б форми не набула культура, вона все-таки одна. Повернувшись знову до стародавностi, зауважимо, що ще в тi арха§чнi часи крiм двох форм практичних культур (дiяльнiсно-технiчно§, основою яко§ є робота людини iз предметом, i комунiкативно-суспiльно§, де людина працює з iншою людиною) виникає культура непрактична, культура споглядальна (культура не практично§, а споглядально§ людини), культура абстрактна i символiчна. На основi практично§ культури виникли такi двi споглядальнi культури, як культура думки й культура почуття. В сучасних формах культури вони значаться як наука й мистецтво. Тобто ми бачимо розвиток цивiлiзацi§ з багатьма видами вiдгалуження культур. Але звертаючись знову до минулого, бiльше того - до виникнення самого поняття "культура", зазначимо, що спочатку це поняття позначало обробiток людиною землi. Тобто iсторично ми знову повертаємося до практично§ справи. Термiн "культура" споконвiчно означав практичну дiяльнiсть людини. I лише надалi дослiджуване нами поняття набуває усе бiльше й бiльше значень, обростаючи додатковим розумiнням. Ним позначають у дiяльнiсно-предметнiй сферi все бiльшу й бiльшу кiлькiсть ремесел. У комунiкативно-суспiльнiй сферi цей термiн означає все бiльшу кiлькiсть рiзноманiтних способiв i процесiв навчання й виховання. Розумiння термiна, що означає обробiток ґрунту, переосмислюють як обробiток людського розуму пiд час виховання людини. Тобто термiн вживають у переносному значеннi (у Цицерона). Однак мова йде знову-таки про двi культури: про культуру впливу на предмет природи й культуру впливу на iншу людину пiд час спiлкування в процесi виховання. При цьому в процесi виховання важливого значення надають фiлософi§ як предмету, що надiляє людину ставленням до свiту, предмету, що окультурює §§ розум. Фiлософiя має свiтоглядне значення тому, що людина може завдяки §§ узагальненням адекватно реагувати на свiт, враховуючи взаємозалежнiсть усього у свiтi, пiдходячи до усього фiлософiчно, iнтегруючи всi напрямки культури як свiтоглядний принцип.
Поняття "культура" в iсторi§ змiнювало своє значення. Так, пiд культурою розумiлося все, що створювалося й вироблялося людиною. Iншими словами, мова йде про все, що штучно створене людиною. У такому разi поняття культура протиставляється поняттю природи, природи, яка все вiдтворить природно. Штучно ж вiдтворить людина. Надалi термiн "культура" так i стосується всього, що вiдтворює людина. Вiдтворюване людиною торкається того процесу, у якому людина здiйснює свою дiяльнiсть. У цьому разi термiн "культура" вказує на людську життєдiяльнiсть на вiдмiну вiд тваринного iснування. Така узагальнена картина розумiння культури вказує на §§ загальне начало як надприродне начало, властиве людинi. Але це можна розумiти теж по-рiзному. Насамперед, культура розглядалася вiдносно людського розуму й пов'язувалася з процесом розвитку розумного життя на противагу дикунству. Така орiєнтацiя пов'язується з iсторiєю й розвитком людсько§ форми життя. Мова йде про вiдмiннiсть варварського стану первiсного суспiльства й розумних життєвiдносин цивiлiзовано§ людини. Така орiєнтацiя є iсторичною спрямованiстю до людяностi як до основного критерiю всiх напрямкiв культури. Цю людянiсть культура змушує бачити в естетицi, хоча є факт дегуманiзацi§ мистецтва. Але коли присутнє естетичне, то дегуманiзацiя виглядає несправжньою, дегуманiзацiя виглядає лише як форма передачi тих чи iнших образiв. Цю людянiсть можна побачити в сучаснiй моралi, незважаючи на факти, подiбнi евтаназi§. Цю людянiсть можна побачити навiть у науцi як позаморальному напрямку культури, коли спостерiгаються випадки знищення науковцями результатiв наукових вiдкриттiв, тому що цi вiдкриття можуть бути спрямованi проти людини. Цю людянiсть можна бачити в релiгi§, коли вiруючий не торгує iм'ям Бога й не б'є себе в груди, що вiн вiрить у нього, щоб привернути до себе увагу, а молиться так, що про це нiхто не знає й робить добрi справи так, що лiва рука не знає, що робить права. Цю людянiсть ми спостерiгаємо в правовiй i полiтичнiй культурах, де є випадки коли людина жертвує собою, сво§ми силами й часом, не шукаючи вигоди.
Розглядаючи цi особливостi й iнтегруючи §х за принципами свiтоглядностi як системностi i науковостi, можна зробити висновок про те, що культура має поступальний iсторичний розвиток (розвиток вiд варварства до цивiлiзованостi). Однак якщо поглянути на свiтову культуру як сукупну культуру рiзних народiв (схiдних, захiдних), можна помiтити особливiсть культур рiзних суспiльних форм. Цi суспiльнi форми мають рiзну соцiальну органiзацiю, знаходяться в рiзних природних умовах (наприклад, теплий клiмат пiвденних народiв або холодний пiвнiчних) i з огляду на свою неповторнiсть й особливiсть мають високий ступiнь автономi§. Це обумовлено в цiлому всiм укладом життя народу. За такого трактування розумiння культури має тенденцiю до розширення й включення в себе як особливостей матерiального життя, так i звича§в тих чи iнших народiв. При цьому не можна не враховувати етнiчну своєрiднiсть мови й неповторнiсть символiчних форм аж до жестiв, якi застосовуються в культурах рiзних народiв i означають рiзнi поняття.
Узагальнюючи вищесказане, зауважимо, що спочатку розумiння культури вмiщувало все, що створене людиною. Однак потiм для цього став необхiдним розгляд особливостей проявiв само§ людини. Тому почали вивчати особливостi людсько§ дiяльностi, §§ розма§тiсть аж до конкретних приватних здiбностей людини. Розглядали також конкретну поведiнку людини в рiзних соцiальних умовах, особливостi спiлкування людей у цих умовах. Завдяки аналiзу таких питань з'ясовується, яким чином виникає надприродне людське iснування як штучне утворення за назвою "культура". У такий спосiб можна виявити, чим у коренi вiдрiзняється штучнiсть культури вiд природностi природи, а якщо це стосується людини, §§ дiяльностi, поведiнки й спiлкування, то чим культура людини вiдрiзняється вiд §§ натури. Протиставляючи культуру й натуру в людинi, можна розкрити особливостi особистостi, якi з'являються в процесi взаємодi§ з оточуючими людьми, iз соцiальним оточенням. I тут культура виявляється як спосiб регулювання людсько§ дiяльностi в соцiумi для максимально§ реалiзацi§ людського потенцiалу. Хоча таке розумiння вимагає осмислення бiльш широкого спектру культурних вiдносин, тому що частковостi найчастiше не дають цiє§ реалiзацi§ в конкретних життєвих умовах. Тобто культурнi утворення можуть бути перешкодою для подальшого поступального руху само§ культури. У той же час прогресивнi тенденцi§ культури необхiднi для само§ ж культури й у цiлому для суспiльства через те, що культура є просто особливiстю соцiального життя. У такому розумiннi вона постiйно повинна породжувати й передавати з поколiння в поколiння все новi й новi надбiологiчнi програми дiяльностi людини. Культура як особливий аспект соцiального життя постає перед нами як структура iнформацiйних кодiв, якi необхiдно передавати з поколiння в поколiння i в остаточному пiдсумку вони накопичуються як соцiальний досвiд. Цей досвiд як надбiологiчна програма, у свою чергу, може суперечити рiзним видам дiяльностi, спiлкування й поведiнки людини. Тим самим iнформацiйний код культури заглядає далi в майбутнє, далi, нiж це робить безпосередня дiяльнiсть людини, §§ поведiнка, §§ спiлкування як такi, що не мають часто зразка для цього заглядання. Заглядання в майбутнє як важливий момент культурного життя людини має велике свiтоглядне значення тому, що є направляючою основою певного вiдношення до свiту, вiдношення, яке робить другорядним тi чи iншi цiнностi вiдживших свiтоглядних iдей i ставить на перше мiсце науковий свiтогляд тому, що наука передбачає майбутнє.
Культура - це особлива iнформацiйна структура усерединi соцiуму, що регулює (саморегулює) i керує соцiальною системою в цiлому, орiєнтуючи на передбачення майбутнього й на можливiсть виживання й порятунку всiє§ цiє§ соцiально§ системи. Культурнi зразки створювали конкретнi люди, генi§, якi далi iнших бачили й передбачали, що життєве, а що нi, через що людина (людство) може врятуватися, а що веде до загибелi. За зафiксованими кодами вiдтворюється органiзацiя всiє§ соцiально§ системи, §§ реагування на непередбачене природне зовнiшнє оточення. У суспiльствi як структурованому соцiальному органiзмi культура є кодом, за яким цей соцiальний органiзм до певно§ мiри (до певно§ мiри через розвиненiсть культури) передбачає майбутнє й реагує на природне середовище з метою уцiлiти, урятуватися, убезпечити себе.
Код культури, регулюючи дiяльнiсть людей, §хнє спiлкування й особисту поведiнку, дає можливiсть розвиватися виробництву й соцiальному життю людини в цiлому, соцiальному життю, яке являє собою iсторично конкретну соцiальну органiзацiю, що надалi, з iсторичним рухом часу, змiнюється й перетворюється в iншу соцiальну органiзацiю. Кожна соцiальна органiзацiя має своє штучно вiдтворене предметне оточення, iнституцi§ людей з §хнiми особливостями, властивими даному iсторичному перiоду розвитку суспiльства. Iсторичнi перiоди розвитку суспiльства неоднорiднi. Є спокiйнi часи (Е. Трельч). Є неспокiйнi часи. Тому в певнi iсторичнi перiоди виникають соцiальнi органiзацi§ зовсiм нового типу. Але є в iсторi§ тривалi промiжки часу, коли особливо вiдмiтно§ соцiально§ органiзацi§ не виникає. Однак будь-коли все, що пов'язане з культурою, або у всякому разi, iз цiнностями культури, повинне бути передане не просто вiд людини до людини за допомогою спiлкування, а вiд поколiння до поколiння, при цьому поглиблюючи змiст соцiального досвiду людства. Тiльки за таких умов виникають в iсторi§ соцiальнi органiзацi§ бiльш досконалого характеру. Досконалiшого в тому розумiннi, що мають можливiсть далi заглянути в майбутнє й запобiгти несприятливим наслiдкам своє§ життєдiяльностi.
Передача кодiв культури, або соцiального досвiду, вiд одного поколiння iншому здiйснюється через те, що iснують знаковi системи, придуманi людиною для фiксацi§ знань. Семiотична складова цих систем дає можливiсть функцiонувати знакам i символам, угадуватися й розумiтися iншими культурами. В остаточному пiдсумку культура як фiксований феномен є системою знакiв i символiв. Значення цих знакiв i символiв у рiзних культурах може бути неоднаковим, i навiть протилежним. Вiдомо, що в рiзних культурах (культурах схiдних, захiдних), якщо група людей у випадку жалоби одягає бiлий одяг, а iнша у цьому ж випадку одягає чорний, то емоцiйне сприйняття як бiлого, так i чорного кольору одне й те ж. Воно пов'язане з певними негативними емоцiями. Для однiє§ групи людей негативнi емоцi§ пов'язанi з чорним кольором, а для iншо§ - з бiлим. Однак це одна й та ж емоцiя, емоцiя вболiвання. Ця емоцiя впливає на органiзм людини в цiлому. Пiд групами людей, про якi йдеться, можна розумiти цiлi народи (вiдомо, що в деяких народiв Сходу бiлий колiр жалобний, у захiдних народiв жалобним є чорний колiр), можна розумiти також прихильникiв певних культур (прихильникiв схiдно§ культури, що одягають iз нагоди жалоби бiлий одяг, i захiдно§ культури, що одягаються з того ж приводу в чорне). У таких випадках колiр - це символ, позначення. Це позначення може не бути прiоритетом певно§ народностi (схiдно§ чи захiдно§), певно§ культури (схiдно§ чи захiдно§). В однiй i тiй же народностi i в однiй i тiй же культурi з однакового приводу (у цьому випадку з приводу скорботи, з приводу похорону) можуть застосовуватися рiзнi кольори. Наприклад, вiдомо, що в австралiйських i родезiйських племенах на похоронi родичi по материнськiй лiнi§ мажуть померлого в червоно-жовтий колiр, а родичi по батькiвськiй лiнi§ - в бiлий (Р. Арнхейм).
Орiєнтуючись на свiтогляднi принципи як на iнтегруючi принципи, вiдмiтимо, що такi колiрнi трансформацi§ можна розумiти як соцiально значущi, як спецiальний колiрний символiзм. Певнi колiрнi коди стандартного характеру вiдомi в релiгiйнiй ритуалiстицi, у мистецтвi. Певнi колiрнi гами вживаються за принципом угоди (соцiально§ угоди), що змiнюється мiрою (мiрою, й до певно§ мiри) вiд однiє§ культури до iншо§ (Р. Арнхейм). Це соцiальний аспект вживання кольору. Вiн лише певним чином вiддiлений вiд психофiзiологiчного аспекту, де спостерiгається реакцiя нервово§ системи людини на свiтловi хвилi певно§ довжини. Розглядаючи психо-фiзiологiчний аспект, можна сказати, що, наприклад, червоний колiр викликає в людини уявлення про насильство, кров, небезпеку. Зелений колiр говорить про спокiй, про незворушнi процеси росту. Подiбнi процеси людина несвiдомо вловлює, фiксуючи зростання рослин (К. Левi-Строс), якi зеленого кольору. Тобто реакцiя на колiр прищеплюється вiд ступеня небезпеки впливу тих чи iнших об'єктiв певного кольору. I якщо ми робимо перестановки, змiнюючи на протилежнiсть значення кольорiв (наприклад, робимо у свiтлофора зелений колiр як насторожувальний, що застерiгає про небезпеку вiд руху автомобiля, а червоний - iнформативним про те, що можна спокiйно йти i машин немає (К. Левi-Строс), то ми змiст цих кольорiв для людини змiщуємо тiльки до певно§ мiри. Червоний колiр так i залишається стимулятором органiв чуттiв, а зелений пробуджує хвилю заспокiйливого характеру для нервово§ системи. Це пов'язано з тим, що навiть у соцiальному аспектi людина насамперед стикається з традицiйною символiкою, з дитинства вирощує в собi §§ основу. Ця традицiйна символiка дає людинi безпеку, оберiгає §§, застерiгає про наявнiсть небезпеки. Повертаючись до бiлого й чорного кольорiв як жалобних у рiзних культурах (схiднiй, захiднiй), необхiдно з'ясувати, в обрамленнi яких кольорiв поданi нам вказанi кольори. Адже в оточеннi iнших кольорiв вони (самi кольори) змiнюють значеннєву значущiсть. Вони не можуть обiйтися без додаткових кольорiв. Вони змiнюються, коли змiнюються сусiднi кольори (Р. Арнхейм). Адже вiдомо, що колiрнi контрасти й додатковi кольори починають не вiдповiдати тим кольорам, якi володiють i керують нашим сприйняттям колiрних гам. Наприклад, при симультанному контрастi (або кiнцевому зображеннi) синiй колiр викликає в пам'ятi жовтизну (Р. Арнхейм). Так i бiлий колiр може викликати в пам'ятi чорноту, i навпаки. Це пов'язано з наявнiстю додаткових кольорiв. Але це положення має свiтоглядне значення, роблячи всi культури важливими для сучасно§ людини. Науковий свiтогляд, як головне в фiлософi§ орiєнтує охопити весь всесвiт культур в одне спрямування.
Людина, створюючи додатковi кольори в культурних традицiях (мистецтвi, релiгiйних ритуалах), звiльняє себе вiд нав'язаних обмежень i може прийти до задовольняючо§ §§ повноти (Р. Арнхейм). Ця повнота може бути подiбна до феномену самодостатностi. Про феномен самодостатностi можна говорити як про стан повноти.
Феномен самодостатностi мiстико-естетичного досвiду в концепцi§ людини розглядається в колi явиш, що належать до структури особистостi, до феноменологi§ особистiсного "Я". У це коло явищ входить тiлесне "Я", самоiдентичнiсть, самоповага, рацiоналiзацiя психiчного життя й поведiнки, iнтенцiональнiсть, особистiсна iнтерiоризацiя зовнiшнiх вiдносин, образ "Я" (концепцiя "Я"), почуття неповноцiнностi й почуття повноти (самодостатностi), совiсть. Передостаннє, тобто почуття неповноцiнностi й набуття почуття повноти (самодостатностi), подано в релiгi§ прозрiння, а останнє, тобто совiсть, - у релiгi§ моралi. У цьому випадку мова може йти про релiгiю прозрiння, де розглядається вiдсутнiсть успiху дiй як причина появи почуття неповноцiнностi й усунення цього почуття шляхом включення компенсаторних процесiв, що веде до суб'єктивного переживання почуття повноти, самодостатностi й просвiтлiння душi. Вiдносно мистецтва феномен самодостатностi пов'язаний з такою естетичною категорiєю, як "пiднесене", тобто вищий стан душi, "абсолютне". Абсолютне має свiтоглядне значення, орiєнтуючи людину на все охоплення свiту i об'єднання людства.
У пошуках паралелей мiстичного й естетичного зауважимо, що деякi предмети навколишнього свiту можуть пiдвищувати сприйнятливiсть (М. Бердслi). Це може бути, наприклад, природний ландшафт, що умиротворює людину, або вживання ЛСД (М. Бердслi). I тут необхiдне вирiшення такого питання: наскiльки самодостатнiми є стани, що набуваються за допомогою хiмiчного стимулювання, i наскiльки це має схожiсть iз психiчним стимулюванням, що проводить релiгiйно-мiстична практика. Естетичне переживання як самодостатнє може охопити людину раптово (А. Маслоу). I воно часто не вимагає видимого стимулу. У зв'язку iз цим, зауважимо, що немотивованiсть естетичного переживання (А. Маслоу), а також непiдготовленiсть до сприйняття змiн у душевному життi, раптовiсть набуття людиною нового стану, рiднить досвiд самодостатностi з невмотивованим естетичним, що можна порiвнювати з немотивованим мiстичним, яке не припускає мiстично§ практики. У зв'язку iз цим крiм мiстичних переживань можна видiлити так званi невмотивованi мiстичнi переживання, близькi за своєю природою до самодостатнiх i естетичних. Це дає можливiсть детально розрiзняти культурнi традицi§ в мiстицизмi (некласичний, постнекласичний мiстицизм). Постнете§стичний мiстицизм перiоду постнекласицизму, або постмодернiзму, у мiстицизмi наголошує на невмотивованих мiстичних переживаннях.
Стосовно феномену самодостатностi виникає проблема з'ясування причин подiбних явищ - це або природнi сили, або надприроднi. Якщо останнє (тобто надприроднi), то мова йде про самодостатнiсть Бога. Бог самодостатнiй (Т. Iбрагiм). I всi вiдповiдi у Святому Письмi. Якщо ж самодостатнiсть як феномен психiчного життя людини виникає природним шляхом, то з'являється необхiднiсть у виявленнi причин виникнення подiбних явищ. Для цього висуваються критерi§ характеру реальностi, про яку йде мова. Тобто можна розглядати природну реальнiсть i соцiальну реальнiсть. Феномен самодостатностi стосовно цих свiтоглядних позицiй можна розглядати i як природну реальнiсть, i як соцiальну. Як природна феномен самодостатностi iснує тому що в людинi реально iснує опiо§дна система й конкретнi речовини (ендорфiни, енкефалiни, "анандамедiатори"),так званi "речовини щастя", якi дають можливiсть ендогенним шляхом актуалiзувати феномен самодостатностi. Як соцiальна реальнiсть феномен самодостатностi iснує тому, що у процесi розвитку людини в соцiумi особистiсть проходити двi подi§: стадiю юнацько§ залежностi (тобто самонедостатностi й несамостiйностi) i стадiю формування незалежно§ особистостi. Формування незалежно§ особистостi ("друге народження" у мiстикiв) i вмiщує переживання феномена самодостатностi.
Соцiальний досвiд людського суспiльства постiйно оновлюється, але як певна сталiсть вiн закрiплюється й передається як надбiологiчна програма життєдiяльностi людей у стабiльних знакових i символiчних структурах. Цi знаки й символи є iдеальними зразками. На них рiвняються i §х наслiдують люди рiзних поколiнь. Багато в життєдiяльностi людей може бути вiдбите в знакових системах. Цi знаковi системи можуть передавати зразки людсько§ поведiнки. Наприклад, вчинки доросло§ людини як зразки може копiювати дитина через те, що вони життєвi, затребуванi реальним життям.
Застосовуючи знаковi системи, людина в процесi спiлкування навчає iншу людину певних манiпуляцiй. Наприклад, учитель навчає учня розв'язувати математичнi задачi. Цiлi групи людей у соцiумi можуть у сво§й дiяльностi наслiдувати iнших людей, зберiгаючи зразки для наслiдування.
Людськi рухи певного роду, наприклад жести або мiмiка, можуть щось символiзувати, а значить, являти собою знакову систему, яка, впливаючи на оточуючих, вiдбивається в них як програма для подальшо§ дiяльностi. Однак цi знаковi системи у культурах рiзних народiв можуть мати дiаметрально протилежний змiст. Наприклад, дотик i рукостискання в культурi одних народiв символiзують повагу, а в культурi iнших народiв - нi.
Мова спiлкування мiстить культурнi коди, за допомогою яких людина регулює свою життєдiяльнiсть у соцiумi, тому що цi коди - злiпки людського досвiду як зразки. Мова в цiлому дає можливiсть породжувати новi зразки досвiду.
Люди користуються в соцiумi багатьма рiзними мовами - мовою музики, мовою танцю, мовою математики, мовою хiмi§. Але природна розмовна мова має основне значення для розвитку суспiльства в цiлому й для вiдтворення культури цього суспiльства в майбутньому.
Є матерiальна культура, наприклад знаряддя працi, технiка, i є духовна культура (це живопис (картини), науковi знання та iн.). За допомогою явищ культури обов'язково повинна вiдкриватися можливiсть передати той чи iнший змiст або значення для пiдтримки в суспiльствi дiяльностi регулятивного характеру. Напроти предмети, зробленi людиною, не є предметами культури. Культура, розвиваючись, виробляє все новi й новi змiсти регулятивного характеру, що впливають на поведiнку людей у процесi спiлкування. Цi новi змiсти структуруються в новi кодовi системи. Розростання кодових систем вимагає §х унiфiкацi§, §х системного субординацiйного упорядкування, а також створення додаткових систем кодування. Iсторичний розвиток суспiльства вказує на виникнення нових видiв людсько§ дiяльностi, нових напрямкiв культури. Як було сказано вище, найдавнiша культура була практичною культурою ремесла й спiлкування. Але потiм з'явилися коди споглядально§ дiяльностi, пiд якi пiдпадає наука й мистецтво. Додатково видiляються такi сфери культури, як релiгiя, мораль, полiтика, право, сфери, якi набувають самостiйний статусу. Усi вони впливають на конкретну людину й керують §§ дiями й вчинками.
Вищим рiвнем культурних феноменiв (рiвень, що заперечує нижчий рiвень, наприклад марновiрства) є рiвень, що орiєнтує на майбутнє весь соцiум як цiлiсну систему. Цей рiвень культури, оперуючи знаковими системами, програмує соцiальне життя на виживання й порятунок людства в цiлому. Теоретичнi науковi знання на основi зразкiв програм майбутньо§ дiяльностi людини сво§ми передбаченнями вказують, у якому напрямку необхiдно змiнювати форми соцiального життя, щоб убезпечитися, урятуватися. Науковi теорi§ правильнi настiльки, наскiльки вони далi передбачають майбутнє (В. Ньютон-Смiт).
Передбачення майбутнiх соцiальних устро§в, нових моральних принципiв, зрештою передбачення, як буде розвиватися далi сонячна система й найближчий космос у цiлому - усе це спрямоване на те, щоб мати практичну можливiсть (шанс) врятуватися, врятувати людство. Культурна творчiсть спрямована на майбутнє - це сутнiсть само§ культури як тако§. Новизна, пошук виходу зi становища продукують культурнi цiнностi i є §хньою причиною. Людина створює проекти майбутнiх програм дiяльностi, якi повиннi породити змiни в життi суспiльства й дати йому можливiсть уцiлiти. У цьому немаловажну роль вiдiграє свiтогляд, який за своєю природою є системотвiрним фактором, що iнтегрує рiзнi напрямки культури (науку, мистецтво, мораль, полiтику, релiгiю, право). Через свiтоглядну цiлiснiсть проглядається образ людського свiту, що потребує й прагне все-таки бути, iснувати, розвиватися, зберiгати культурнi цiнностi генi§в минулого. Свiтогляд припускає максимальну iнтеграцiю всього iсторично накопиченого соцiального досвiду i зведення в єдине цiле всiх явищ дiйсностi, апробованих рiзними науками. Свiтогляд, навiть суто природничо-науковий (що базується на природничих науках), припускає iсторично накопичений досвiд, який орiєнтований на iндивiда в системi соцiальних вiдносин, що спрямованi не на можливiсть припинення життя, а на розвиток i орiєнтацiю на майбутнє людського життя i включають природний закон як стабiльнiсть i сталiсть. Це допомагає передбачати в майбутньому змiни цих природних законiв, що мiстять небезпеку. Тобто мова йде завжди про визначення мiсця людини у свiтi з метою оцiнити можливостi §§ з олюднення природи, можливостi §§ iз запобiгання можливим катастрофам.
Змiсти, якi надає культура, змiнюються в ходi iсторичного руху й розвитку суспiльства. Людина сортує й упорядковує iсторично мiнливий соцiальний досвiд. Структуруючи рiзноманiття цього досвiду, людина вводить його як базисну структуру людсько§ свiдомостi в цiлому. Пiсля цього в людськiй свiдомостi з'являється узагальнена картина свiту. Але ця узагальнена картина є стереотипом суспiльно§ групово§ свiдомостi. У свiдомостi кожно§ людини цей узагальнений стереотип набирає певно§ своєрiдностi, яка виникає через те, що людина домислює культуру, вкладає в зразки культури, якi поданi через узагальненi стереотипи, свiй особистiсний змiст з огляду на iснування особистого життєвого досвiду. Тому у свiдомостi конкретно§ людини картина людського свiту як узагальнений культурний стереотип набуває особистiсного забарвлення, що змiнюється протягом життя у зв'язку iз набуттям нових знань i чуттєвого досвiду в зiткненнi з цiнностями мистецтва.
Якщо культурнi традицi§ орiєнтуються на рацiональний спосiб пiзнання свiту, то в культурi починає набирати силу логiко-понятiйний аспект й iнтенсивно розвивається такий напрямок культури, як наука. Однак з культури не можливо виключити людське розумiння й переживання людиною свiту, якi втiлюються в символах. Це вiдбувається через те, що розумiння, переживання, сприйняття, подання й iншi компоненти почуттєво§ сфери входять так чи iнакше в структуру людсько§ свiдомостi.
Культура, що створює модель свiту в певний iсторичний перiод, пронизує цiєю моделлю всi культурнi напрямки - i науку, i мистецтво, i релiгiю, i моральну свiдомiсть людини, i правову свiдомiсть, i полiтику, i можливiсть функцiонування технiки, i в цiлому всю повсякденну мову соцiуму. Культура певного народу в певну iсторичну епоху цiлiсна й має свiй неповторний стиль (О. Шпенглер). Цей стиль проникає в усi напрямки культури - i полiтичний, i художнiй, i науковий, i релiгiйний. Цi напрямки рiзних сфер культури досить автономнi й самостiйнi, але вони резонують мiж собою. Це особливо чiтко проявляється при формуваннi нових iдей загальнозначущого масштабу. Резонанс може стосуватися зовсiм рiзних галузей знання (наприклад, резонанс мiж науковими теорiями й iдеями, що стосуються особливостей стилю в мистецтвi). Резонування може перетворюватися в полiфонiю, що вiдбиває загальний стан культури й виражається в якому-небудь конкретному напрямку мистецтва або лiтератури (М.М. Бахтiн).
Трансформацi§ в суспiльствi можуть значно змiнювати цiнностi й смисл життя конкретно§ людини. Тодi людина може переглядати зразки культурних цiнностей, на яких базувалися §§ розумiння. Рiзкi суспiльнi трансформацi§ й перебудови вiдкривають людинi додаткову iнформацiю про навколишнiй свiт. У зв'язку з цим можуть вiдбуватися революцi§ в умах громадян. Тодi вони критикують колишнi цiнностi й створюють новi. Значнi змiни в суспiльному життi людей спричиняють змiни в культурi.
Соцiальний досвiд, який засвоює людина разом зi зразками культури, формує §§ як особистiсть. Iншими словами, культура (культурнi зразки) творять у людинi особистiсть, соцiалiзуючи §§ в процесi виховання. Вiдбувається стикування й проникнення бiологiчно§ природи людини в зразки культури, якi встановлюють заборону для деяких бiологiчних проявiв людини. Це торкається певних заборон по-перше у вiдношеннях чоловiкiв i жiнок. Заборони на деякi прояви бiологiчних програм, закодованих у генах людини, якi встановлює культура, необхiднi соцiуму, необхiднi людинi для життя в соцiумi, для життя серед людей. Культура, формуючи людину з раннього вiку, на деякi §§ бажання, пов'язанi iз проявом iнстинктiв, накладає заборону й указує на §хнiй вiльний прояв як на недостойне.
При стикуваннi бiологiчних i соцiальних програм в людинi у ходi §§ соцiалiзацi§ можуть виникати комплекси, психiчнi вiдхилення, пов'язанi з впливом заборон культури. Цi комплекси й психiчнi вiдхилення не дають людинi адаптуватися до соцiального середовища, проявляючись у §§ вчинках i дiях. Бiльше того, вони не дають можливостi позбутися гнiтючих станiв душi й прийти в норму. Наприклад, несвiдоме почуття провини становить велику перешкоду для видужування (3. Фрейд).
Але без заборон, якi встановлює культура, людинi ще складнiше жити в суспiльствi, вона може мати ще бiльше складностей у життi серед людей.
Закодованi в культурi розумiння не повнiстю усвiдомлюються людиною. Частина §х сприймається на рiвнi несвiдомого. Значить, культура мiстить соцiально-несвiдоме. Соцiально-несвiдоме не є бiологiчним у людинi, тому що воно засвоюється в процесi спiлкування й впливу культурно§ спадщини у виглядi символiв, знакiв.
У культурi є наявнi регулятори поведiнки людини, якi, впливаючи на не§ i не усвiдомлюються нею. Наприклад, людиною в процесi §§ соцiалiзацi§ й виховання не усвiдомлюється норма дистанцi§ при спiлкуваннi з iншою людиною. Норма цiє§ дистанцi§ в культурах рiзних народiв рiзна.
Не усвiдомлюються людиною не тiльки багато програм поведiнки, якi культура закладає при соцiалiзацi§, але й навiть свiтогляднi розумiння, наприклад такi, як розумiння волi, добра. Вiд впливу цих змiстiв неусвiдомленi реакцi§ людей рiзних культур можуть рiзко вiдрiзнятися. Несвiдомi феномени культури, що мiстяться в цiнностях, регулюють поведiнку людини, §§ психiку, являючи собою надособистiснi стани духу (К Юнг).
Арха§чний ритуал давньо§ людини придушує §§ ж iндивiдуальну волю. Ритуалiзм i чiткi норми поведiнки як культурнi регулятори програмують психiку людини примусовим чином, що властиво суспiльствам арха§чних часiв. У сучасному ж суспiльствi iснує певна свобода в прийняттi рiшень. Однак все-таки людина вiльна в певних межах. Вона є творчою особистiстю в цих межах. I вона творить новi iде§ й зразки, якi потiм проникають в культуру й починають програмувати дiяльнiсть оточуючих людей. Це вiдбувається через те, що iде§ й зразки, про якi йдеться, необхiднi суспiльству. Людина творить культуру, привносячи все новi й новi розумiння свiтоглядно-системного характеру. Вiд того культура змiнюється. Особливо вона мiнлива в техногеннiй цивiлiзацi§, що iнтенсивно порушує традицi§ сво§ми iнновацiйними проектами. У сучасному суспiльствi превалює iнновацiя над традицiєю, творчiсть над вiдтворенням. Однак культура не є тiльки творчим процесом, який змiнює людське життя. Культура - це також вiдтворення соцiального життя. Для вiдтворення необхiднi в певнiй мiрi попередня стiйкiсть, незмiннiсть i сталiсть.
Культуру можна розумiти як духовну творчiсть на противагу цивiлiзацi§ тiльки як технологiям, спрямованим на продукування матерiальних благ. У такому випадку цивiлiзацiя iндустрiального суспiльства є такою, що порушує традицiйнi вiдносини мiж людьми як сiмейнi святинi, як спiвпереживально-душевнi нахили. Iз цивiлiзацiєю тодi пов'язується лише утилiтарна установка людини, лише голий розрахунок людини, лише речовизм i технологiя, матерiальна вигода й прагнення до комфорту. Культура є духовно-творчим початком, вiдсутнiстю у людини вiдчуження. Цивiлiзацiя ж - це вiдчуження, манiпуляцiя свiдомiстю, масова культура, одномiрнiсть людини (Г. Маркузе). Однак якщо цивiлiзацiю розумiти бiльше широко, то вона стає тiсно пов'язано§ з культурою. Техногенна цивiлiзацiя має сво§ негативнi сторони. Але вона має й свою культуру, яка розкриває негативне й спрямовується на його подолання. Наприклад, спрямованiсть на подолання глобально§ кризи, властиво§ цiй цивiлiзацi§.
Сучасна культура у своєму розвитку як умовi для прогресивних тенденцiй припускає взаємодiю рiзноманiтних культурних утворень. Нiвелювання цього рiзноманiття веде до загасання прогресу в культурi. До цього веде також повний вiдрив вiд традицiйних культур як основи для будь-яко§ ново§ сучасно§ культури.]
...
...
[Освiта й релiгiя. Освiта припускає в обов'язковому порядку передачу новому поколiнню знань, що мiстяться в науковiй картинi свiту. Передбачається передача знань, здобутих людством шляхом дослiдження iз застосуванням методiв рiзних наукових дисциплiн (астрофiзики, космологi§, бiологi§, антропологi§ й т. д.). Структурована сума знань рiзних наук становить наукову картину свiту. Ї§ повинна одержати молода людина в освiтньому процесi для подальшого використання при орiєнтацi§ в навколишньому свiтi. Наукова картина свiту оперує виявленими об'єктивними закономiрностями й призначена для передбачення майбутнього, щоб убезпечити себе й суспiльство вiд несприятливих трансформацiй у природi. Це зовсiм не суперечить природi само§ людини, тому що вона за своєю сутнiстю iстота завбачлива. Ї§ поведiнка завбачлива. Вона передбачає сво§ майбутнi враження, планує подальшi дi§. Уже давня людина, обробляючи сво§ знаряддя, припускала вiддаленi цiлi для застосування цих знарядь (А. Гелен).
Наукова картина свiту не припускає чогось надприродного. Вона пояснює всi явища виходячи з само§ природи. Навiть виникнення в людини уявлень про щось надприродне й надзвичайне пояснюється певними процесами в самiй природi, у природi соцiуму. Для цього iснує дисциплiна релiгiєзнавство, що встановлює об'єктивнi закономiрностi, закономiрностi, якi не повиннi суперечити закономiрностям, виявленим iншими науками, щоб одержати в остаточному пiдсумку системнi знання.
Крiм науково§ картини свiту iснує й ненаукова, антинаукова картина свiту. Вона створена релiгiєю. Причому створена через неправильне трактування самих Священних писань (Бiблi§, Тори, Корану, Вед, Упанiшад, Бхагавадгiти, Трипитаки, Дао де цзин). Адже людинi властиво обманювати iншу людину. Навiть мавпи по-мистецьки обманюють одна одну (Дж. Гудолл). А що говорити про людину, озброєну iнтелектом? Причому, коли мова йде про експлуатацiю iсторично§ традицi§, коли враховується той факт, що релiгiя - це жертовнiсть. Тому однi жертвують, а iншi збирають пожертвування, як це роблять священики. I тут виникає необхiднiсть певним чином трактувати Священнi писання. У свою чергу всi Священнi писання - i Бiблiя, i Тора, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Бхагавадгiта, i Трипитака, i Дао де цзин є символiчними текстами, а значить, багатозначними. Священнi писання - тексти алегоричнi, образнi, багато що припускають. Тому виникає спокуса розумiти священнi тексти не символiчно, а дослiвно, чим i займається релiгiйний фундаменталiзм. Особливо цим вiдрiзняється iсламський i московсько-православний релiгiйний фундаменталiзм.
Далi ми зробимо деякий екскурс у природу Євангелiя, щоб продемонструвати символiстику священних текстiв. Але зараз нам необхiдно показати, як проникає церква у сферу громадського життя й до яких наслiдкiв це призводить свiтську державу, у якiй церква вiддiлена вiд державного утворення. Насамперед, впровадження церкви в державний орган по сутi вже є порушенням конституцi§ кра§ни.
У нашому столiттi комунiкацi§, iнтеграцi§ культур, у тому числi й релiгiйних, ми маємо багатонацiональну й багатоконфесiйну кра§ну. Тому виникає необхiднiсть толерантного, поважного ставлення громадян до рiзних культур i релiгiй, поважне ставлення до культури й релiгi§ корiнних нацiй (у цьому випадку до всього укра§нського). Однак у цих умовах ми спостерiгаємо презирливе ставлення православ'я, особливо московського православ'я, до iнших конфесiй. Це має назву православний фундаменталiзм i шовiнiзм. I це породжує мiжконфесiйну ворожнечу. Тому виникає необхiднiсть введення до шкiльного курсу не просто "християнсько§ етики", а дисциплiн, що знайомлять молодих людей з iсторiєю й культурною спадщиною iнших конфесiй. Це полiпшить мiжнацiональне взаєморозумiння, розумiння рiзних релiгiйних переконань.
Усi досягнення сучасно§ свiтово§ науки виходять iз того, що у своєму походженнi об'єктивна реальнiсть первинна стосовно суб'єктивно§ реальностi. Тобто, це матерiалiстичне бачення свiту. Але iснує традицiя. Вона передає всi знання, у тому числi й помилковi. Цi знання пронизують сучасний соцiум. Паралельно з науковими знаннями функцiонують ненауковi й навiть антинауковi знання. Функцiонують знання, що трактують символiчнi й багатозначнi Священнi писання, акцентуючи тi бачення, якi суперечать не просто науковiй картинi свiту, а звичайному людському здоровому глузду. Наукова картина свiту говорить про те, що п'ять мiльярдiв рокiв тому виникло сонце, три мiльярди рокiв тому - живе, один мiльярд рокiв тому з'явилися бактерi§, сто сорок мiльйонiв рокiв тому - ссавцi, пiвтора мiльйона рокiв тому жили гомiнiди з кам'яними знаряддями, i так далi - до людини сучасного суспiльства. Мова йде про те, що свiт був створений не за сiм днiв, як у бiблiйних писаннях. А бiблiйне створення свiту - це символiчна картина, що розкриває технологiю знаходження людиною стану мiстичного характеру, стану Божественностi. Це певний спосiб життя, що веде до набуття людиною стану неможливостi смертi (У. Джеймс), стану НЕМРИ (або AMPI). Тому на сьомий день Бог, зробивши справи сво§, спочив (Бут. 2: 2-3). Тобто ми явно бачимо певний спосiб життя, змiну трудово§ дiяльностi й вiдпочинку, спосiб життя, що веде до знаходження стану Божественностi, стану натхненностi. Тому бiблiйне створення свiту - це не те об'єктивне створення свiту, яке встановлено науками, а створення свiту людського духу, мiстична технологiя. Священики ж, навмисно неправильно тлумачачи Священнi писання, вводять людей в оману, щоб тi постiйно приходили для з'ясування iстини. Священнослужителiв не можна допускати до викладання предметiв, що стосуються релiгi§. Вони тенденцiйно трактують Священнi писання, не розкриваючи §х багатозначностi.
Як уже вказувалося, Євангелiє - це символiчнi тексти, а значить, багатозначнi. Яке ж значення правильне? Те, яке не суперечить нiякому свiтогляду й свiтоспогляданню, не суперечить свiтогляду iнших релiгiй, свiтогляду науковому, матерiалiстичному. Адже Бог є Бог живих! Деякi й не вмруть, не побачивши пришестя Божого Царства (Мк 9:1), пришестя усерединi себе, звичайно. Адже Царство Боже усерединi нас! Коли приходить Царство Боже до людини, то вона зовсiм змiнюється. Iсус Христос теж на очах сво§х учнiв раптом зовсiм змiнився (Мк 9:2). Про це символiчно говорить Євангелiє, деформуючи реальний свiт, указуючи, що одяг Iсуса Христа при цьому став слiпучо бiлим (Мк 9:3). Деформуючи об'єктивну реальнiсть, Євангелiє передають особливий свiт Царства Небесного як процеси людського духу, у якому присутнє i Божественне як складова.
У Євангелi§ символiчно описано, як Iсус Христос наказував вiтру й водi (Лк 8:25). Iсус Христос наказував нечистому духу, i той залишав людину (Лк 8:29). Тут уже не символiчно, тут уже реально переданi подi§ зцiлень Iсуса Христа. Цi реальнi подi§ пiдсилюються символiчними описами, коли Iсус Христос воскрешав мертвих. Такi деформацi§ об'єктивно§ реальностi показують силу й мiць Iсуса Христа. Що ж стосується об'єктивно§ реальностi, то по сутi вiра самих людей зцiляла §х (Лк 8:48). Євангелiє, описуючи чудеса, зробленi Iсусом Христом, показували його мiць i силу. Це символи сили. Сили, коли Iсус Христос нагодував п'ятьома хлiбами й двома рибинами велику кiлькiсть людей (Лк 9: 16-17).
Стан Бога не допускає в людинi опосередкованих процесiв розрахунку й торгiвлi. Символом цього є те, що Iсус Христос виганяє торговцiв iз храму (Iн 2:15). Тобто подi§, що об'єктивно вiдбуваються й описанi в Євангелi§, є символами певних станiв людського духу. Серед цих станiв є й стан Бога, або Божественного, стан НЕМРИ (або AMPI), стан Царства Божого. Вiн виникає в людини не з самого §§ народження, а з моменту формування особистостi, самосвiдомостi й усвiдомлення смертi. Стан Царства Божого виникає при другому народженнi людини, коли формується особистiсть. Це вiдбувається починаючи з 15 рокiв, у кожного по-рiзному залежно вiд прискореного або сповiльненого розвитку. Кожна нормальна людина повинна бути заново народженою. Спочатку вона народжується як бiологiчна iстота. I лише потiм як соцiальна iстота, як особистiсть. I нiхто не побачить Божого Царства, якщо не буде заново народжений (Iн 3:3); тобто народжений як соцiальна особистiсть. Звичайно, деяких дивує, як це людина може бути народжена ще раз, коли вона уже стара (Iн 3:4)? Звичайно ж, людина не входить знову в утробу своє§ матерi (Iн 3:4). Удруге вона народжується не фiзично, не тiлесно, духовно, як особистiсть. Друге народження - це умова входження в Царство Боже як певний стан Духу. Ми повиннi бути заново народженi (Iн 3:7). Тодi припиняються зайвi потреби.
Iсус Христос говорить в Євангелi§ мовою символiв. Мова символiв багатозначна. Той, хто не переживав стани Бога, може не зрозумiти того, про що говорив Iсус Христос. Тому й виникає нерозумiння. Нерозумiння виникло мiж Iсусом Христом та iудеями, що його оточували. Iсус Христос говорив, що прийшов з небес. Небеса тут є символом небесно§, тобто вищо§ сфери духу людського, духу в станi НЕМРИ (або AMPI), тобто в станi життя вiчного. Цей Дух Божественний, тому що Бог є Дух (Iн 4:24). Iуде§ ж розумiли слова Iсуса Христа про те, що вiн прийшов з неба, у буквальному значеннi, а не в переносному. Вони говорили, що знають Iсуса як сина Йосипа (Iн 6:42). У такому випадку, як може Iсус говорити, що вiн прийшов з небес (Iн 6:42)? Вони розумiли небеса безпосередньо як те, що є над §хнiми головами. Iсус Христос же лише образно говорив, i розумiв пiд небесами вищу сферу Духу. Небеса тут символ. А iуде§ були здивованi, як Iсус, син Йосипа, спустився з небес (Iн 6:42). Розумiючи дослiвно слова Iсуса, iуде§ одержали оману, тому що Iсус Христос спустився з небес як з вищих сфер свого власного духу, що має стан НЕМРИ (або AMPI), Божественного Духу, тому що Бог є Дух (Iн 4:24).
Iсус Христос постiйно говорить багатозначними символами. I його не розумiють оточуючi. Вони розумiють все дослiвно. В Iсуса Христа ж все мовлення образне. Iуде§ сперечаються, як Iсус може дати §м своє тiло, щоб вони його §ли (Iн 6:52)? У них пряме розумiння слiв Iсуса Христа. Але вiн продовжує §м говорити символiчними формами, тобто багатозначними формами, тим самим пiдсилюючи нерозумiння. Вiн говорить, щоб iуде§ §ли тiло Сина Людського й пили його кров, щоб знайти життя (Iн 6:53). Якщо §сти тiло Христа й пити його кров, то знайдеш життя вiчне й воскреснеш (Iн 6:54). Але мова йде про по§дання тiла як про духовну §жу i про пиття кровi як про духовний напiй (Iн 6:55). Тобто мова йде про духовне, а не про те, щоб §сти й пити реально iснуюче тiло й кров.
Iсус Христос проявляв себе алегорично, символiчно, а значить, багатозначно. Тi iуде§, якi не пережили в собi стану Божественного, розумiли Христа дослiвно, орiєнтуючись на тi розумiння й значення, якi вiдбивають закони об'єктивно§ реальностi. Вони не розумiли Христа, який деформував сво§ми словами об'єктивну реальнiсть, перебiльшуючи або применшуючи, вдаючись до символiстики й алегоричностi виразiв, щоб виразити той стан Божественностi, який був у ньому, щоб досягти виразностi, а значить, краси, краси справжньо§, що мiстить в собi й добро. Краса Iсуса Христа вмiщувала не тiльки добро, але й iстину. Ця iстина була не наукова, що вiдбиває напевне закономiрностi об'єктивно§ реальностi, вона була вираженням усього життєвого, вираженням життєво§ мудростi у всьому §§ рiзноманiттi й концентрацi§, як витонченого, що робить людину вiльною у §§ проявах. Iсус Христос стверджував, що iстина зробить людей вiльними (Iн 8:32) у всiх вiдношеннях. Така iстина є елементом краси й пiднесеностi, а не посереднiм викладом структурного й системного знання об'єктивно§ реальностi.
Стан НЕМРИ (або AMPI) виникає в хлопчикiв, починаючи з 15-лiтнього вiку, з того моменту, коли в людини виникає самосвiдомiсть, а з нею усвiдомлення смертi й страх смертi (Дiдьє Жюлiа). Тобто стан Божественностi, або НЕМРИ, як стан неможливостi смертi (У. Джеймс) є компенсацiєю страху смертi, що з'явився. Про це говорять всi Священнi писання - i Тора, i Бiблiя, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Трипитака, i Бхагавадгiта, i Дао де цзин. Вони описують це все в символiчнiй формi, що деформує об'єктивну реальнiсть, змiщає всi часовi конкретностi дiйсностi. Тодi всi геро§ типу Авраама, що осягли стан НЕМРИ, або стан Бога, i померли колись, присутнi цим сво§м станом в iнших людях. Наприклад, в Iсусовi Христi. Тобто хронологiчний, iсторичний, реальний час тут нi до чого. Мова йде про суб'єктивне переживання стану Бога. Цього символiзму не розумiють деякi iуде§, коли обвинувачують Iсуса Христа. Для Iсуса Христа Авраам, що жив задовго до нього, є символом, носiєм стану Бога, є людиною, що осягла стан Бога, стан, який присутнiй у самому Iсусовi Христi. Тому символiчна мова Iсуса Христа деформує реальнiсть, конкретний хронологiчний час. Iуде§ ж, що оточують Iсуса Христа, розумiють все реально. Iсус Христос говорить, що Авраам побачив Iсуса Христа й був щасливий (Iн 8:56). Iуде§ ж обурюються й вiдповiдають Iсусу, що йому немає й п'ятдесятьох рокiв, а вiн стверджує, що бачив Авраама (Iн 8:57). Адже хронологiчно Авраам жив задовго до народження Iсуса Христа. Але Iсус Христос, продовжуючи свою мову, стверджує, що вiн був ще ранiше, нiж Авраам народився (Iн 8:57). Тут, звичайно ж, порушується часова хронологiя. Але чи в нiй справа? Iсус Христос своєю мовою передає стан свого духу, духу Божественного. При цьому вiн деформує будь-якi часовi рамки, порушуючи iсторичний час, i взагалi будь-яку наукову картину свiту. Iсус Христос порушує наукову картину свiту, тому що передає стан свого духу шляхом побудови естетично§ картини свiту, тобто образно§ картини свiту. Для бiльшо§ виразностi потрiбно спотворювати реалi§, деформувати, применшувати або перебiльшувати. Тобто потрiбно створювати багатозначнi символи, щоб людина не зациклювалася на сво§х суб'єктивних значеннях, що найчастiше вiджили своє, застарiли, але все ж перебувають у людинi як упередженостi.
У Євангелi§ ми постiйно зустрiчаємо перекручування й деформацiю реальностi. Хоча б те, що Iсус дивиться на небо, звертаючись до Бога (Iн 11:41), хоча Бог у ньому. Але це може бути й символом. Дивлячись на небо, Iсус показує в собi прояв вищого, надсвiдомого, а не нижчого, пiдсвiдомо-тiлесного й iнстинктивного.
Символами ряснiють всi Священнi писання. Символи багатозначнi. Своєю багатозначнiстю вони закреслюють значення, якi вже утворилися в людинi як упередженостi, що заважають пробудженню безпосередностi, безпосередностi духу людського. Символи закреслюють помилковi опосередкування своєю багатозначнiстю. Ця багатозначнiсть доводить людину до парадоксальностi характеру, що шокує, вбирає в себе й єднає такi протилежностi, як умирання й життя. За рахунок умирання продукується життя (Iн 12:24). I хто любить своє життя, той втратить його (Iн 12:25). Отже, необхiдно зненавидiти своє життя в цьому свiтi, щоб зберегти його для вiчного життя (Iн 12:25). Такi вислови Євангелiя символiчнi й багатозначнi. Пояснень Євангелiє на цей рахунок не дає, щоб цi слова були прийнятнi й у далекому майбутньому при розвитку науково§, об'єктивно§ картини свiту, щоб людина не бачила суперечностей iз картиною свiту, вироблюваною наукою.]
...
...
[Євангелiє. Народження Христа вiд Святого Духа (Мф 1:20) - символiчна вказiвка на не тiлесне, iдеальне. Йосип не вiрив, що Марiя народила вiд Святого Духа, але не хотiв §§ ганьбити (Мф 1:19). Вiн виконував те, що говорив йому ангел увi снi. Пiдкреслюється, що подружньо§ близькостi мiж Марiєю i Йосипом не було, доки вона не народила. Тобто акцентується, що народжений Христос не тiлесного походження, не матерiального, а iдеального, плiд Духа. Народження вiд Святого Духа є символом важливостi в людинi iдеального, духовного.
Духовному належить особливе мiсце у Святому Письмi. Це, насамперед, порятунок вiд вiдплати, що насувається (Мф 3:7). I тому є потреба жити духовним, iдеальним. Адже не тiльки хлiбом живе людина, а й Божественним (Мф 4:4), щоправда, не слiд спокушати (Мф 4:7), якщо воно й вiдкрилося в людинi. Щоб не було спокуси, людинi необхiдно схилятися тiльки перед Божественним у собi (Мф 4:10). Але для цього людинi спочатку необхiдно вiдкрити в собi це Божественне.
Iсус Христос робив сво§х учнiв ловцями людей (Мф 4:19) за допомогою проповiдi радiсно§ звiстки про Царство (Мф 4:23). Сам же Iсус Христос як великий учитель зцiляв вiд усiх хвороб (Мф 4:23). Зцiленню подiбного роду легко пiддаються iстеро§днi типи людей. У цьому випадку зникають слiпота, паралiч i багато недуг. Однак онкологiчнi захворювання, тобто рак, злоякiснi пухлини, навряд чи вилiковуються, хiба що на раннiх стадiях. Але на цих стадiях людина звичайно ще не помiчає своє§ хвороби.
Пiддаються зцiленню багато психiчних захворювань. Але Iсус Христос не тiльки зцiляв, але й сво§ми проповiдями нiс психологiчнi й профiлактичнi знання. Сво§ми промовами Христос закладав у людях запобiжнi заходи стосовно психiчних захворювань, фактично розкриваючи механiзми вирiвнювання психiчно§ неврiвноваженостi й вiдновлення духу. Примiром, вiдомi фрази про те, що щасливi убогi духом, тому що §м належить Небесне Царство (Мф 5:3), щасливi тi, що плачуть, тому що утiшаться (Мф 5:4), щасливi чистi серцем, тому що побачать Бога (Мф 5:8), фактично розкривають механiзм компенсаторного зрiвноважування психiки. На додаток до цього можна згадати народне прислiв'я: "Не смiйся багато, а то плакати будеш". В Iсуса Христа рекомендацiя щодо компенсаторних механiзмiв протилежно§ спрямованостi така: горюй, плач, страждай сильнiше, i ти одержиш як компенсацiю психiчну рiвновагу, коли буде радiсний настрiй, розрада, Царство Небесне, бачення Бога. Тi, що плачуть, будуть утiшенi (Мф 5:4): плач змiниться своєю протилежнiстю у виглядi розради. Щасливi милосерднi, адже з ними теж обiйдуться милосердно (Мф 5:7). Така компенсацiя не спрацьовує, тому що вона виходить за межi суб'єктивного людського духу. Адже в життi не так. З милосердною людиною можуть вчинити зовсiм немилосердно. Але у Євангелi§ вiд Матвiя говориться, що поставляться все-таки милосердно. Тому з об'єктивностi цей випадок можна повернути у свiт суб'єктивного. До свiту суб'єктивного можна вiднести й те, що щасливi чистi серцем, тому що вони побачать Бога (Мф 5:8). Тут Бог - це Божественний стан людини. Цей Божественний стан настає в людинi, коли вона чиста серцем, тобто на серцi нiчого немає: нi помислiв про помсту, нiчого задуманого стосовно сво§х статкiв, нiяких думок i помислiв пiдступного характеру. Це компенсацiя за те, що вона всього цього не мала, а самовiддано жила для всiх.
Євангелiє говорить, що спокусi необхiдно протистояти. I тому якщо твоя права рука тягне тебе до грiха, то вiдсiчи §§ (Мф 5:30). Але спокуса є, коли є мета, вiд яко§ вiдхиляєшся. Вiдхилення i є спокусою. Вiдхилення i є грiхом. Питання в iншому. В тому, вiд чого вiдхилятися. Який змiст того, вiд чого ми будемо постiйно вiдхилятися, роблячи грiхи, спокушаючись? Метою є порятунок майбутнього людства. Заради цього ми живемо. Вiдхилення вiд цього є грiхом, его§змом, спокусою. Спокуси будуть. Сьогоднi ви заприсяглися не робити щось, а завтра вже порушили свою клятву. Тому й говориться про те, щоб людина не клялася (Мф 5:34). Людина не повинна клястися, витрачаючи марно час, а повинна постiйно робити зусилля й, постiйно порушуючи сво§ клятви, все-таки повертатися до колишньо§ мети - врятувати майбутнє людства. "Так" повинне бути дiйсно "так" (Мф 5:37). Щоб не було нiяких вилянь. Мета одна. Вiдхилень вiд не§ безлiч. Фiлософiя Iсуса Христа - це фiлософiя в дусi японських коанiв, коли йдуть суцiльнi суперечностi здоровому глузду. Тебе вдарили по щоцi - пiдстав iншу (Мф 5:39). З тобою судяться за щось - вiддай усе, що є, i не пручайся (Мф 5:40). Якщо хтось примушує тебе, то пiдкоряйся, пiдкоряйся як раб, не маючи себе (Мф 5:41). Такий стан речей просто шокує, але вiн веде до просвiтлiння, тобто до Царства Божого. Дiйсно, сприймаючи такi парадоксальнi вирази, де передається дух пропащо§ людини, людина втрачає свою особистiсть, свiй дух, втрачає всi гарантi§ i просвiтлюється, знаходить Царство Боже. Тому християнство у сво§й основi не має нiяких особливих вiдмiнностей вiд дзен-буддизму. Та ж технологiя нiвелювання особистостi. Дзенськими парадоксами засiяне все Євангелiє. Любiть ваших ворогiв (Мф 5:44). Шокує? Шокує! Просвiтлює? Просвiтлює! Знайдете Царство Боже? Знайдете!
Правда, таке шокування перетворюється в певну позицiю. Нагороди не буде, якщо ви любите тiльки тих, хто любить вас (Мф 5:46). Любити ворогiв сво§х на сьогоднi - це зникнути як особистiсть. Це не мати вибору й вiдбору, як у дзен-буддизмi. Не май вибору й вiдбору, i ти знайдеш нiрвану. Яка тут рiзниця, яка вiдмiннiсть вiд дзен-буддизму? Нiяко§! Усе це є втратою себе як шокуюча духовна практика перевороту душi.
Не виставляй сво§ праведнi справи (Мф 6:1), вказує Євангелiє. Адже роблячи щось спецiально, ти не даєш безпосередностi заволодiти тобою. Тим самим ти вiдсуваєш вiд себе Божественне, Царство Боже.
Молiться, щоб нiхто не бачив (Мф 6:5). Не слiд показувати сво§м виглядом, що ви молитеся або поститеся (Мф 6:16). Нiчого не треба показувати, станьте простiшими, i ви знайдете Божественне. Служiть чомусь одному. Якщо служити Божественному i прагнути розбагатiти (Мф 6:24), то нiчого не вийде. Служити двом панам не можна (Мф 6:25). Вiддайте себе чомусь одному. I тодi не пiклуйтеся про те, що вам §сти й що вам пити, у що одягатися (Мф 6:25). Турбота, праця. Невже це не потрiбне? Для осягнення Божественного не потрiбне! Для життя потрiбне. Тому Бiблiя й пропонує не трудитися й нi про що не пiклуватися. Польовi лiлi§ не трудяться й не прядуть (Мф 6:28), а як прекрасно одягненi (Мф 6:30)! Усе в точностi як у дзен-буддизмi, брахманiзмi, даосизмi. У дзен-буддизмi теж не май вибору й вiдбору, i ти осягнеш природу Будди. Тут же через Бiблiю ти осягаєш природу Христа. Тобто мова йде про одне, про осягнення стану Божественного. Божественного Христа, Божественного Будди.
Нормальна людина трудиться й пiклується, має вибiр i вiдбiр. Людина ж, що осягає Божественне, повинна мати парадоксально-шокуючу ситуацiю у життi, ситуацiю, що суперечить самому життю. Адже життя пiклується. Нормальна людина пiклується про §жу, про питво, про одяг, тому що §й треба пiдтримувати свiй гомеостаз, сталiсть внутрiшнього середовища свого органiзму. Нормальна людина постiйно про це думає. Язичник, якого критикує Бiблiя, теж постiйно про це думає (Мф 6:32). Але це язичник у побутi. Якщо язичник звертається до свого сакрального, то вiн як Христос i як Будда. Те, що говорив Iсус Христос, i те, що говорив Будда, - одне. Це рекомендацi§ зi знаходження того самого стану, стану Божественностi. Якщо ти знайшов його, то ти вже не розрiзняєш слова Христа й слова Будди. Для тебе все це одне. Для тебе слова матерiалiста й iдеалiста - одне i те ж. Якщо ж ти бачиш рiзницю, розрiзняєш, то ти ще в дорозi. Ти ще не знайшов стану Божественностi. Ти перебуваєш у станi пошуку, розрiзнення. На тебе поширюється не пiклуватися нi про що, а шукати Божественне, або Царство Боже (Мф 6:33).Тому не судiть, щоб i вас не судили (Мф 7:1). Точно як у дзен-буддизмi не судiть, тобто не майте вибору й вiдбору. Адже судити - це вибирати. Але це розмова про процеси суб'єктивного свiту. Тобто у життi часто не так. Насправдi якщо ви нiкого не будете судити, то iншi люди, однак, можуть вас засудити. Так є у життi. Але для осягнення Божественного потрiбна парадоксально-шокуюча ситуацiя. Тодi у людини припиняються розрiзнення. Якщо ви розрiзняєте буддизм i християнство, то ви ще не знайшли Божественного. Ви шукаєте. Ви в пошуку вищого. Ви зважуєте, вимiрюєте, щось вишукуєте. Хоча iуда§зм, християнство, магометанство, даосизм, буддизм, брахманiзм - одне i те ж. Коли ви за словами бачите розходження, то це теж нормально. Коли ж розходжень уже немає, то це Божественне.
Щоб вiдкрити в собi Божественне, необхiднi зусилля для його пошуку. Хто стукає, тому вiдкриють (Мф 7:8). Батько Небесний дає тим, хто в нього просить (Мф 7:11). Але якщо не будеш прагнути вiдкрити Божественне в собi, а будеш життя берегти, то втратиш його (Мф 10:39). Якщо втратиш життя своє через пошук Божественного стану своє§ душi, то знайдеш його знову (Мф 10:39). Чому знайдеш? А хоча б через те, що Божественне заспокоює. Знайшовши Божественне, знаходиш спокiй душi (Мф 11:29).
Людина знаходить Божественне. Однак воно вже §й i дане. Вона нiби вiдкриває його, розумiючи, що повернулася до самого початку. Знання таємниць Царства вже дане (Мф 13:11). Люди цього просто ще нiяк не можуть зрозумiти (Мф 13:11). Зрозумiє лише той, у кого мудрiсть (Мф 13:12). Зрозумiє, кому дано зрозумiти (Мф 13:12). А в кого серце огрубiє, той нiчого не зрозумiє й не побачить. Необхiдно мати неогрубiле серце (Мф 13:15). Огрубiлий чує про Царство Небесне, але не розумiє. I диявол вiдразу ж краде те, що вже посiяно в серцi (Мф 13:19).
Так що огрубiлий у складному становищi. Йому важко зрозумiти. Неогрубiлий же зрозумiє, що є Царство Небесне. Вiдкривши Царство Небесне в собi, Iсус Христос намагається цей стан передати iншим, розповiдаючи притчi.
З Євангелiя видно, що там, де люди не вiрили Христу, вiн чудес не творив (Мф 13:58). Значить, мова йде про те, що чудеса вiдбуваються вiд вiри, навiювання, самонавiювання, гiпнозу. Так, дiйсно iстеро§днi особистостi, у яких слiпота вiд зробленого §м навiювання, а значить, i вiд §хньо§ вiри, могли прозрiвати. З вiрою людина може багато чого робити. У Євангелi§ вiд Матвiя описано, як Петро йшов по водi з вiрою (Мф 14:29). Але як тiльки Петро став сумнiватися, то почав тонути (Мф 14:31).
Iсус Христос говорив, що те, що виходить у людини з вуст, робить §§ нечистою (Мф 15:18). Тим самим Iсус указував на мовчання як джерело Божественного. Та й саме Божественне разом з людською вiрою Iсус Христос пов'язував насамперед iз жалiстю, з тим, наскiльки людина здатна жалiти не тiльки людей, але й собак (Мф 15:27). Якщо людинi шкода людей i звiрiв, якщо вона здатна жалiти iнших, то вона має певний рiвень чутливостi й здатна переживати стан Божественностi.