Мурашкин Михаил Георгиевич : другие произведения.

Наука в контекстi фiлософських знань

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    У монографiї дослiджено особливостi наукового i фiлософського знання, одним iз предметiв яких є фiлософiя науки, яка має певнi закони, має свої крiтерiї встановлення iстини. Цi закони i критерiї фiлософiї науки не суперечать структурам i категорiальним системам як теоретичної науки так i фiлософiї. Монографiя призначена для наукових спiвробiтникiв, якi мають iнтерес до проблем науки, фiлософiї науки, фiлософiї. Встановлено, що некласична фiлософiя розглядає розум, вплетений в свiт. Але фiлософiя в своїх категорiальних структурах значною мiрою вiдсторонюється вiд безпосереднього досвiду. Тому i виникає необхiднiсть в обов"язко-вому посиланнi на факти, перевiренi практикою. Монографiя орiєнтує на важливiсть вибору такої цiнностi як людське життя до чого ведуть iстини як науки так i фiлософiї.

Мiнiстерство внутрiшнiх справ України

ДНIПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

УНIВЕРСИТЕТ ВНУТРIШНIХ СПРАВ

  
  
  
  
  

М.Г. МУРАШКIН

  
  
  
  

НАУКА

В КОНТЕКСТI ФIЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Монографiя

  
  
  
  
  
  

Днiпро

МОНОЛИТ

2021

   УДК 141:001.5
   М 91
  
   Друкується за рiшенням Вченої ради Днiпропетровського державного унiверситету внутрiшнiх справ (протокол N 6 вiд 24 лютого 2021 р.)
  
  
   Р е ц е н з е н т и:
   В.А. Жадько - доктор фiлософських наук, професор кафедри суспiльних дисциплiн Запорiзького державного медичного унiверситету;
   О.Є. Висоцька - доктор фiлософських наук, доцент, завiдувач кафедри фiлософiї КЗВО "Днiпровська академiя неперервної освiти "ДОР".
  
   Мурашкiн М. Г.
   М91 Наука в контекстi фiлософських знань / М.Г. Мурашкiн. - Днiпро: ДДУВС; Монолит, 2021. - 184 с.
   ISBN 978-617-7369-64-5
   У монографiї дослiджено особливостi наукового i фiлософського знання, одним iз предметiв яких є фiлософiя науки, яка має певнi закони, має свої крiтерiї встановлення iстини. Цi закони i критерiї фiлософiї науки не суперечать структурам i категорiальним системам як теоретичної науки так i фiлософiї.
   Монографiя призначена для наукових спiвробiтникiв, якi мають iнтерес до проблем науки, фiлософiї науки, фiлософiї. Встановлено, що некласична фiлософiя розглядає розум, вплетений в свiт. Але фiлософiя в своїх категорiальних структурах значною мiрою вiдсторонюється вiд безпосереднього досвiду. Тому i виникає необхiднiсть в обов'язко-вому посиланнi на факти, перевiренi практикою.
   Монографiя орiєнтує на важливiсть вибору такої цiнностi як людське життя до чого ведуть iстини як науки так i фiлософiї.
  

УДК 141:001.5

   ISBN 978-617-7369-64-5 NoМ.Г. Мурашкiн, 2021
  
   ВСТУП
  
   Наука фiксує закон або ту чи iншу закономiрнiсть, якою вона є в дiйсностi, а фiлософiя каже, як повинно бути. Тобто фiлософськi концепти мають суб'єктивний момент. Фiлософськi теорiї закiнчуються утвердженням певних цiнностей, яких людина повинна дотримуватися, маючи певний спосiб життя. А наука каже про об'єктивнiсть - якою вона є. Наука оцiнює дiйснiсть з погляду сущого, з погляду об'єктивних законiв, якi не залежать вiд людини.
   На вiдмiну вiд науки, в фiлософiї не усувається суб'єктивний момент цiннiсного характеру. Тобто фiлософiя оцiнює дiйснiсть не тiльки з погляду сущого, а й з погляду належного, як воно повинно бути, враховуючи буття, спрямоване в майбутнє людського життя. При цьому вона вкладає в свої концепти проекцiї людського буття, направленi в майбутнє.
   Науковi iстини, якi перевiренi практикою, встановлюють причини виникнення тих чи iнших явищ i вiдкривають закономiрностi i закони, за якими те чи iнше явище iснує в дiйсностi. Тому треба з приводу того чи iншого явища, перш за все, описати науковi iдеї, перевiренi практикою, описати фiлософськi концепти мудрецiв, перевiренi iсторiєю на iстиннiсть. А потiм можна вже додавати власне фiлософське бачення: як має бути, яке мiсце те чи iнше явище повинно займати в життi людини, якi цiнностi повиннi бути в прiоритетi для людських дiй.
   Орiєнтуючись на описане вище розумiння, в данiй роботi спочатку йде опис основних загальних положень наукових iстин, перевiрених практикою, а також фiлософських сентенцiй мудрецiв, перевiрених iсторiєю, як безперечно iстинних положень. Потiм йдуть судження того, як має бути насправдi. Тобто малюється фiлософська картина свiту. В книзi це виглядає так: спочатку пишуться загальнi положення тих чи iнших наукових iстин, розвинутих в тому чи iншому роздiлi фiлософiї, а потiм малюється фiлософська картина свiту про те, як все повинно бути в дiйсностi. Це стосується також i моралi. Наука не полишає цей суб'єктивний прошарок дiйсностi. Спочатку описуються i встановлюються заповiдi, як вони iснують в дiйсностi, виявляються причини виникнення цих заповiдей. А потiм вже йдуть фiлософськi сентенцiї про те, як все має бути в дiйсностi. Тобто йде суб'єктивний момент фiлософа про те, якi цiнностi в прiоритетi, який спосiб життя бажано мати.
   Отже, роздiли книги починаються iз загальних положень, якi висувають наука i фiлософiя. Далi - роздуми про справжнiй стан речей: як все має бути в дiйсностi. I тут вже йде дотик до iдеалу.
  
   Роздiл 5. НАУКА I ФIЛОСОФIЯ
  
   Наука в контекстi фiлософських знань - це розгляд науки, яка повинна бути в майбутньому. Розвиток науки може пiти по рiзних дрiбних шляхах, що не будуть виконувати роль спасiння, захисту людини вiд катастрофiчних ситуацiй, якi можуть виникнути. Наука передбачає. I це одне з її завдань: передбачити, попередити - задля збереження життя, людського життя.
   Наука встановлює закони i закономiрностi так, як це є в дiйсностi. Фiлософiя ж iнтегрує знання про закони i закономiрностi, якi встановили рiзнi науки, iнтегрує в загальну картину свiту. Але фiлософiя пропонує шляхи розвитку - не так як є, а як повинно бути задля життя.
   Теоретична фiлософiя - це онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. Тобто фiлософiя в своїй цiлiсностi завершується, коли наявнi цiнностi, з'являється у людини основна цiннiсть, заради якої вона живе. З приводу цiєї цiнностi фiлософ i каже, як все має бути в дiйсностi.
   Перш за все, опишемо фiлософськi положення, якi виникають з основних загальних iстин науки, опишемо тi положення, що орiєнтують на таку кiнцеву головну цiннiсть як людське життя. Отже, опишемо фiлософiю в її загальних положеннях.
   ФIЛОСОФIЯ
   Фiлософiя як гуманiтарна наука, як свiтоглядна теорiя (загальнi положення). Науковi факти, iнтегруючись в структури i системи, стають фiлософiєю, малюють всезагальний свiтогляд, картину свiту, яка повинна бути. Виходячи iз законiв науки, окреслимо основнi загальнi положення фiлософiї.
   Фiлософiя є певна духовна культура. Призначення фiлософiї полягає в осмисленнi основи природного i соцiального свiту. Також фiлософiя має призначення осмислювати, яким чином творяться людське пiзнання i культура людей, осмислювати саму людину, її сутнiсть.
   Наслiдком фiлософського осмислення є формування у людини свiтоглядних переконань про буття та про сенс людської присутностi в ньому.
   Наслiдком фiлософського осмислення є формування свiтоглядних переконань про граничнi можливостi осягнення буття людиною.
   Тобто фiлософiя за своїм змiстом вiдiграє роль свiтогляду. Вона виражає свiтовiдчування, тобто вiдчуття, сприймання й розумiння свiту.
   Фiлософiя дає вираження спiввiдношення мислення i буття, духовного i матерiального свiту.
   Фiлософськi iдеї виражають певне ставлення людини до дiйсностi. Це вiдбивається на її суспiльнiй поведiнцi. Ставлення людини до дiйсностi орiєнтує людину i її суспiльну поведiнку.
   Фiлософiя закладає основу для людських цiнностей та iдеалiв.
   Фiлософська форма свiтогляду не спирається на вiрування та фантастичнi уявлення про людину i свiт. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзняється вiд мiфологiчної та релiгiйної форм.
   Фiлософська форма свiтогляду не спирається на безпосереднiй життєвий досвiд людини, на її безпосереднi традицiї. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзняється вiд буденного свiтогляду.
   Фiлософська форма свiтогляду не ґрунтується на чуттєво-образному вираженнi дiйсностi. Цим фiлософська форма свiтогляду вiдрiзняється вiд художньої форми, вiд мистецтва.
   Фiлософська форма свiдомостi будує свою картину свiту на основi теоретичного осмислення буття, на основi здобуткiв наукового пiзнання та на основi надбань культури.
   Фiлософська форма свiдомостi, будуючи свої свiтогляднi концепти (концепцiї), використовує рацiонально-понятiйнi форми, логiчнi способи обґрунтування.
   Фiлософiя є наукою, оскiльки вона як рацiонально-понятiйна i логiчно обґрунтована побудова має риси теорiї, теоретичного освоєння дiйсностi.
   Фiлософiя має риси духовно-практичного освоєння дiйсностi. Це зближує її з мистецтвом.
   Фiлософiя дослiджує загальнозначущi проблеми, тобто проблеми iстини, добра, краси, свободи.
   Фiлософський метод. Фiлософський метод є рацiональним та умоглядним. Вiн застосовується до пiзнання природної або соцiальної реальностi опосередковано, а не безпосередньо.
   Фiлософiя - це умоглядна рефлексiя у формi роздумiв, мiркувань про досвiд людства. Фiлософiя переосмислює цей досвiд, переосмислює цiнностi й iдеали, якi вже склалися в культурi.
   Фiлософське знання виражається через категорiї, тобто через всезагальнi поняття.
   Змiст фiлософських категорiй визначається через альтернативнi протиставлення (рух i спокiй, причина i наслiдок, матерiя i дух, об'єкт i суб'єкт, iстина i омана, добро i зло, краса i потворнiсть, свобода i неволя).
   У фiлософських теорiях, в їх концептах присутнє вiдношення суб'єкта до об'єкта, тобто присутнiй суб'єктивний момент. В фiлософiї не усувається суб'єктивний момент, як це робиться в природничих та соцiогуманiтарних науках. Тобто фiлософiя оцiнює дiйснiсть не тiльки з погляду сущого, а й з погляду належного, як воно повинно бути, враховуючи буття, спрямоване в майбутнє, конструюючи проекцiї людського буття в майбутнє.
   Фiлософiя має функцiю загальної методологiї. Фiлософiя впроваджує метод, який безпосередньо вiдкриває iстину. Фiлософськi теорiї не мають свого прямого експериментального забезпечення. Такi теорiї неможливо експериментально перевiрити на предмет iстини чи хибностi.
   Людина оцiнює пiзнавальну значимiсть фiлософських теорiй за їх аналiтико-синтетичними можливостями, тобто наскiльки вони можуть пробудити людину. Фiлософськi теорiї оцiнюються за їх здатнiстю пробуджувати свiдомiсть, будити у людинi думки.
   Фiлософiя, малюючи свiтогляднi засади, своєю полiтикою пропагує такий спосiб життя людини, який орiєнтує на продовження цього життя в майбутньому. Який свiтогляд повинен iснувати в головах людей? Той, за яким головне - це спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Свiтогляд - це думки про спасiння.
   ФIЛОСОФIЯ НАУКИ
   Фiлософiя науки як фiлософська дисциплiна (загальнi положення). Фiлософiя науки - це фiлософська дисциплiна, предметом якої є розвиток наукового знання. При цьому використовуються такi способи дослiдження, як спостереження, пояснення, передбачення. З'ясовується, наскiльки цi способи дослiдження можуть створювати системи знань, усувати протирiччя, творити нове знання.
   Фiлософiя науки має онтологiчну направленiсть, коли вивчає онтологiчнi основи науки, розглядаючи фiлософiю фiзики, фiлософiю бiологiї та iнших наук природознавства; розглядаючи фiлософiю психологiї, фiлософiю права та iншi соцiально-гуманiтарнi науки.
   Фiлософiя науки, розробляючи методологiю, надає їй критичну функцiю у вiдношеннi пiзнавальної практики.
   Свiт змiнюється. Людина i соцiум змiнюються. Отже, фiлософiя змiнюється. Змiст фiлософiї оновлюється. Виникають новi знання. А фiлософiя структурує i систематизує цi новi знання.
   Фiлософiя розглядає питання: "Що є свiт", "Що є Я людини", "Що є не-Я людини". Фiлософiя розглядає питання: "Що є над-Я людини". Тобто розглядаються питання трансценденцiї.
   В фiлософiї сформувалися такi дисциплiни, як фiлософiя буття (онтологiя), фiлософiя свiдомостi, фiлософiя знання та пiзнання (епiстемологiя, гносеологiя, методологiя), фiлософiя цiнностей (аксiологiя), фiлософiя моралi (етика), фiлософiя суспiльства (соцiальна фiлософiя), фiлософiя культури (фiлософська культурологiя), фiлософiя мистецтва (естетика), фiлософiя спасiння (релiгiйна фiлософiя, фiлософiя релiгiї), фiлософiя людини (фiлософська антропологiя).
   За Iмануїлом Кантом фiлософiя - це систематизоване вчення про знання. Тобто тут фiлософiя осмислює знання про свiт i людину, а не про сам свiт i не про саму людину. А отже, тут епiстемологiя та гносеологiя в основi.
   Традицiї знецiнюються. I потрiбнi iнновацiї. Потрiбно оновлювати свiтогляд.
   Свiтогляд. Свiтогляд - це система поглядiв людини на свiт i на мiсце людини в цьому свiтi. Це цiлiсна система поглядiв як результат постiйного освоєння свiту людиною; це спосiб самовизначитись людинi в думках при зштовхуваннi з навколишнiм свiтом. Свiтогляд - це система духовних цiнностей людини.
   Фiлософiя на основi нових фактiв науки створює новi свiтогляднi iдеї.
   Фiлософiя за допомогою понятiйно-категорiального iнструментарiю робить структуровану систему нових знань про суще та уявлення про належне. Фiлософ своє розумiння сущого й належного проектує на суспiльне буття, де належне - iдеал суспiльного життя, iдеальний образ життя для людини. Фiлософ своїми концепцiями пропагує цей образ життя. I це його iдеологiя.
   Свiдомiсть. Свiдомiсть - це властивiсть певної об'єктивної реальностi. Мислення. Мислення - це оперування iдеальними утвореннями. Мислення - це вiдображення людським мозком об'єктивної реальностi; вiдображення людиною, або суб'єктом, об'єктивної реальностi; вiдображення об'єктивної реальностi в образах i поняттях. Мислення є вiдображення вибiркове, цiлепокладаюче, опосередковане. Мислення - активне, творче, певною мiрою самостiйне.
   Мислення - це вiдображення суб'єктом об'єктивної реальностi. Але мислення не обмежується вiдображенням заданого ззовнi. Мислення вiдсторонюється вiд вiдображуваного i продовжується автономно. Тобто мислення є процес внутрiшнiй. Внутрiшнiй - це iнтерiорний.
   Мислення розвивається в процесi дiяльного освоєння людиною зовнiшнього свiту. Процес мислення проходить так, що схематичнi форми практичних дiй стають усталеними. Практичнi дiї вiдтворюються в сталих мiркуваннях, в сталих схемах та формах, в сталих логiчних правилах. Сталi мiркування ґрунтуються на поняттях, судженнях, умовиводах. Поняття, судження i умовиводи закрiплюють сталiсть як загальнообов'язковiсть правил мислення. Цi правила приймаються i засвоюються всiма людьми. Без них неможливе порозумiння мiж людьми. Порозумiння людини з людиною iснує тому, що всiма прийнятi й засвоєнi певнi правила мислення. Тобто мисленню притаманне загальне мiркування. Загальнiсть мiркування - це дискурсивнiсть мислення. Кожне мiркування виводиться з попереднього i у свою чергу обумовлює наступне мiркування. Це є дискурсивне мислення.
   Мiркування людей функцiонують в їх особистiснiй вибiрковостi й конкретнiй нацiленостi. Мiркування людини iнтегрують i синтезують ще й новi iндивiдуальнi уявлення людини, новi суспiльнi уявлення. Це надає самостiйнiсть, сувереннiсть процесам мислення. Заради збереження своєї самостiйностi i суверенностi людина в своїх духовних прагненнях готова до жертви, до загибелi. Тобто в людинi присутня самодiяльнiсть мислення, яка пересуває i вiдсуває певнi загальнi правила. А отже, мисленню притаманне пересування загальних заданих мiркувань. Пересування - це трансгресiя.
   Самодiяльнiсть мислення - як дискурсивна, так i трансгресивна. Дискурсивнiсть пiдпорядковує мислення заданим схемам та формам, а трансгресивнiсть виводить за межi заданих схем та форм. Дискурсивнiсть - це рух мислення за заданими правилами, а трансгресивнiсть є перегляд правил, їх пересування, їх змiна, вiдсування. Тому дискурсивне мислення - це пасивне вiдтворення мисленням певних знань, трансгресивне мислення - це активне творення нових знань.
   Є мислення повсякденно-побутове, мрiйливо-образне, морально-етичне, художньо-естетичне, мiфiчне, релiгiйне, мiстичне. А є мислення наукове. Предметом наукового мислення є закономiрностi збагачення знання. Знання - це змiст свiдомостi, який може бути виражений мовою, виражений в мовi.
   Наукове мислення. Змiст наукового мислення - це збагачення знань про об'єктивнi процеси. Вчений осмислює об'єктивнi процеси, вiд чого формує уявлення й самi мiркування про них, про цi об'єктивнi процеси. Змiст наукового мислення - це збагачення знання про змiни в уявленнях i мiркуваннях. Змiни в уявленнях i мiркуваннях вiдкривають можливостi людини абстрагувати свої мiркування вiд об'єктивних процесiв, що дає змогу перетворювати знання. Змiст наукового мислення - це збагачення знань про вiд-сутнiсть достатньої кiлькостi уявлень щодо певних об'єк-тивних процесiв. Це розгляд проблемних ситуацiй.
   Епiстемологiя. Епiстемологiя - це вчення про знання, про об'єктивне знання, таке, що не залежить вiд того, хто пiзнає.
   Гносеологiя. Гносеологiя - це вчення про пiзнання, про процес пiзнання, про пiзнавальнi процедури суб'єкта.
   Наукове пiзнання - це творення знання, творення знань. Складовими наукового пiзнання є чуттєве й рацiональне, емпiричне, тобто досвiдне, й теоретичне. Теоретичне мислення виходить з певних думок, аксiом, а не з того об'єктивного, що iснує поза думками.
   Наука прогнозує, торкається невiдомого, йде за межi вiдомого. Тому трансгресивнiсть вiдiграє важливу роль в науковому мисленнi. Трансгресивнiсть - перемiщення заданого, вихiд за межi всього заданого.
   Фiлософськi системи i структури - це вчення про знання. Але теоретична наука - це система знань. Тобто ми маємо схожiсть фiлософського i науково-теоретичного мислення.
   Емпiричне дослiдження має своїм предметом матерiальний об'єкт i прояви цього матерiального об'єкта, явище, яке доступне нашим вiдчуттям. Емпiрик практично взаємодiє з об'єктом за допомогою певних приладiв. Наприклад, лабораторного обладнання. Теоретичне дослiдження має своїм предметом сутнiсть, сутнiснi закономiрностi, якi прихованi за явищами, а не самi явища. Теоретик взаємодiє з об'єктом подумки. Тут засобом дослiдження виступає iдеальне, iдеальний об'єкт. Наприклад, "абсолютно тверде тiло" в природознавствi. Або "досконала демократiя" в соцiальних науках. Такий iдеальний об'єкт в дiйсностi не iснує.
   Емпiричнi дослiдження - це спостереження, експерименти, вимiрювання, де проходить практична взаємодiя з об'єктом. Теоретичнi дослiдження - це розумовi експерименти, систематизацiя, формалiзацiя, аксiоматизацiя, iдеалiзацiя.
   Фiлософське мислення - це теоретичне мислення, абстрагування, абстракцiї. Але фiлософи для своїх систем i структур беруть знання з емпiричних дослiджень.
   Фiлософiя - це теорiя свiтогляду де смисловi узагальнення базуються на наукових знаннях. Наука має вплив на фiлософiю. Так, наприклад, експериментальне природознавство ХVII столiття вплинуло на вироблення механiстичної картини природи. А в ХIХ столiттi наукова революцiя породжує в фiлософiї не механiстичну картину природи, яка заперечує механiстичнi принципи. Це тому, що з'явився новий погляд на неперервнiсть i перервнiсть, на простiр i час, з'явився новий погляд на частину й цiле, динамiчнiсть i статичнiсть. У ХХ столiттi глобалiзацiя людської дiяльностi, де важливу роль вiдiграє i науково-пiзнавальна дiяльнiсть, впливає на те, що в фiлософiї розкривається людський фактор як важливе.
   Змiни в природознавствi змiнюють систему знань, наукову картину дiйсностi, вiд чого змiнюються системи i структури знань фiлософiв. Але i фiлософiя впливає на науковцiв. Тут важливу роль вiдiграє принцип рацiональностi, де розкривається пiзнавальне ставлення людини до свiту. Але тут йдеться i про методологiю, метод. Тобто йдеться не про змiст знання, а про способи здобування цього знання, йдеться про шляхи пiзнання. Практика людської дiяльностi породжує методи.
   Iсторiя науки та фiлософiї показує, що у середньовiччi (а це в ньому ХIII-ХIV столiття) схоластика проводила огляд знань, пiдсумовуючи системи знань. Але науковi знання i фiлософiя пiдпорядковувались теологiї. У Новий час (а це ХVII-XVIII столiття) з'являється експериментальне природознавство, розробляються науковi методи. Френсiсом Беконом було проведено огляд усiх досягнутих знань. Фiлософiя науки як дослiдження склалася у ХIХ столiттi. В сучаснiй фiлософiї (а це ХХ столiття) виникло наукознавство, почалося дослiдження функцiонування науки. Проводиться комплексне вивчення науки. Це формує фiлософiю науки. Ця фiлософiя розкриває узагальнюючi характеристики науки. Фiлософiя науки осмислює науково-пiзнавальну дiяльнiсть людини, розкриває закономiрностi цiєї дiяльностi. Онтологiя говорить про науку як реальнiсть. Епiстемологiя осмислює знання як результат наукової дiяльностi людини. Аксiологiя розглядає науку в системi цiнностей, розглядає значення науки для людини.
   Фiлософiя науки в своєму свiтоглядi орiєнтує iншi науки в їх дослiдженнях на вирiшення проблем, спрямованих на ствердження i розвиток людського життя. Отже, якою має бути наука? Дослiдження повиннi орiєнтуватися на спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Тут фiлософiя науки - це наука, орiєнтована на спасiння.
   IСТОРIЯ ФIЛОСОФIЇ
   Iсторiя фiлософiї, її основнi перiоди теоретичних змiн (загальнi положення). Фiлософiя зародилася при поширеннi i поглибленнi знань, коли цi знання вже не могли вкладатися в мiфологiчне розумiння свiту.
   Першi фiлософськi вчення виникли в I-му тисячолiттi до н.е. в Iндiї. Це веданта, йога. В Китаї - це Лао-Цзи, Конфуцiй. В V-му столiттi до н.е. в Давнiй Грецiї - це Гераклiт, Демокрит. Сам термiн "фiлософiя" вперше з'явився у Пiфагора, тобто в античнiй фiлософiї.
   Антична фiлософiя. Антична фiлософiя - це космоцентризм. Антична фiлософiя мала форму систематизацiї конкретно-наукового знання. Це була натурфiлософiя. Антична фiлософiя, орiєнтуючись переважно на науку, систематизувала науковi знання в логiко-рацiоналiстичнiй формi.
   Середньовiчна фiлософiя. Середньовiчна фiлософiя - це теоцентризм. Тобто середньовiчна фiлософiя - це панування релiгiйної свiдомостi.
   У середньовiчнiй фiлософiї панує гностицизм, тобто поєднання фiлософiї з мiстичним пiзнанням.
   У середньовiчнiй фiлософiї панує патристика, яка за допомогою фiлософської рефлексiї тлумачить Бiблiю.
   У середньовiчнiй фiлософiї панує схоластика як продовження патристики. Схоластика це теоцентризм, який синтезує релiгiйнiсть вiровчення з рацiоналiзмом.
   Фiлософiя Вiдродження. Фiлософiя Вiдродження - це антропоцентризм.
   Фiлософiя Вiдродження формує гуманiстичний свiтогляд, тобто врахування свiту iншої людини, а не тiльки використовування цiєї людини як речi, як предмета.
   Фiлософiя Вiдродження має антирелiгiйне спрямування.
   Фiлософiя Вiдродження виробляє i стверджує науковi погляди на свiт.
   Фiлософiя Вiдродження започатковує механiцизм, де рух розумiється як дiя-протидiя.
   Фiлософiя Нового часу. Фiлософiя Нового часу - це наукоцентризм.
   Фiлософiя Нового часу впроваджує матерiалiстичний погляд на свiт. Цей погляд ми бачимо в фiлософiї Бекона, Гоббса.
   Фiлософiя Нового часу розробляє основи таких наукових методiв, як рацiоналiстичний та емпiричний, що сформовує рацiоналiзм i емпiризм як альтернативнi методологiї, методологiчнi системи (рацiонально, тобто чисто логiкою можна теж отримати об'єктивнi iстини, що показує активнiсть розуму. Активнiсть розуму - не тiльки в емпiризмi. Не тiльки активна перевiрка експериментами показує активнiсть розуму, як це в емпiризмi).
   Фiлософiя Просвiтництва (ХVIII ст.). Фiлософiя Просвiтництва стверджує матерiалiзм. Хоча в цей перiод був й iдеалiзм. Iдеалiзм об'єктивний представлено фiлософiєю Ляйбнiца. Iдеалiзм суб'єктивний представлено фiлософiєю Берклi, Г'юма.
   Фiлософiя Просвiтництва утверджує iдеї природного права та свободи, акцентує увагу на важливостi знання. Фiлософiя Просвiтництва показує важливiсть просвiти в суспiльному життi людей i стверджує, що знання - це сила.
   Просвiтництво в Українi. Просвiтництво в Українi - це проголошення свобод, проголошення служiння спiльному благу, проголошення соцiальної справедливостi.
   У перiод Просвiтництва стверджують свою фiлософiю братства i братськi школи. Це такi школи як Острозька, Львiвська, Київська. Братства i братськi школи стверджують i розвивають iдеї просвiтництва i гуманiзму. Так, наприклад, Києво-Могилянська академiя, її представники Iнокентiй Гiзель, Феофан Прокопович та iншi, розвивала i стверджувала академiя науково-просвiтню фiлософiю, створювала гуманiстичне вчення про людину, розробляла iдеї природного права та суспiльного договору.
   Г. С. Сковорода. Фiлософ створює вчення про людину та її мораль. Надалi вчення Сковороди продовжує Юркевич. Це вчення отримує назву "фiлософiя серця".
   Класична нiмецька фiлософiя. Класична нiмецька фiлософiя (друга половина ХVIII - перша половина ХIХ столiття). Представники: I. Кант, Й.Г. Фiхте, Ф.В. Шеллiнг, Г.В.Ф. Гегель, Л.А. Фоєрбах.
   Класична нiмецька фiлософiя вибудовує принцип тотожностi буття i мислення. Класична нiмецька фiлософiя порушила проблему розуму та його меж. Також класична нiмецька фiлософiя розкрила розумiння досвiду i практики, виявивши дiяльнiсть як опредмечення i розпредмечення, розкрила проблеми моральностi й свободи.
   Класична нiмецька фiлософiя розглядала дiалектику як тип свiтогляду, як певний тип мислення.
   У цей перiод в українськiй фiлософiї розвиваються iдеї свободи, соцiальної справедливостi, iдеї рiвностi людей, їх рiвноправ'я. Носiями цих iдей є Тарас Шевченко, Леся Українка, Iван Франко, М. Костомаров, О. Потебня, М. Драгоманов, М. Грушевський.
   Марксизм. Марксизм виник в серединi ХIХ столiття. Марксизм передбачає матерiалiстичне розумiння iсторiї, дiалектичний й iсторичний матерiалiзм, iдею комунiзму.
   Iсторiя фiлософiї у своїх свiтоглядних напрацюваннях виявляє таку важливу рису як людянiсть, яка не старiється, а має тенденцiю до розвитку. То на чому ж повинна зосередити увагу iсторiя фiлософiї? На тому, як в iсторiї фiлософiї ставилося питання про спасiння людства вiд майбутнiх катастроф. Тут вся iсторiя фiлософiї - це увага до того, як ставилось питання про спасiння.
   СУЧАСНА ФIЛОСОФIЯ
   Сучасна фiлософiя, її основнi напрямки теоретичної думки (загальнi положення). Сучасна фiлософiя подiляється на певнi напрямки.
   Позитивiзм. Позитивiзм виник у ХIХ ст. Представники: Конт, Дж.Ст. Мiлль, Спенсер. Позитивiзм утверджує наукове, тобто позитивне знання.
   Прагматизм. Прагматизм виник у кiнцi ХIХ ст. Представники: Пiрс, Джемс, Дьюї. Прагматизм зводить змiст до практичних наслiдкiв, робить акцент на адаптивний аспект практичної дiяльностi.
   Марксизм i неомарксизм. Марксизм виник в серединi ХIХ ст. Марксизм i неомарксизм роблять акцент на радикально-перетворювальнiй дiяльностi.
   Екзистенцiалiзм. Екзистенцiалiзм виник в серединi ХIХ ст. Представники: К'єркегор, Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю. Екзистенцiалiзм говорить про екзистенцiю як специфiчно чисто людський спосiб iснування. Екзистенцiалiзм стверджує, що iдеальна мета людини, мета як результат людських дiй випереджають самi людськi дiї.
   Сучасна фiлософiя - це некласична i постнекласична фiлософiя.
   Класична фiлософiя iснувала до середини ХIХ ст. Класична фiлософiя змiнилась на некласичну. Некласичний перiод фiлософiї - це кiнець ХIХ ст. i перша половина ХХ ст. Нинi фiлософiя вступила в постнекласичний перiод. Це постмодернiзм.
   Класична фiлософiя iснувала до середини ХIХ столiття. Вона дистанцiює розум вiд навколишнього свiту.
   Некласична фiлософiя (це ХIХ-ХХ столiття) розглядає розум, вплетений у свiт. Некласицизм стверджує релятивiзм, тобто вiдноснiсть.
   Постнекласична фiлософiя. Постнекласична фiлософiя - це постмодернiзм. Постмодернiзм абсолютизує релятивiзм, абсолютизує вiдноснiсть всього, iронiзує.
   Формування фiлософiї науки в сучаснiй фiлософiї.
   Позитивiзм.
   Iсторiя фiлософiї науки починається з прадавнiх часiв. Давньогрецького фiлософа Фалеса вважають першим фiлософом i вченим.
   Але теоретичним початком фiлософiї науки є позитивiзм. Позитивiзм виник у Францiї та Великiй Британiї. Це сороковi роки ХIХ столiття.
   У ХIХ столiттi розвиток науки прискорився. Свiтоглядного значення набув закон збереження енергiї. З'явилась термодинамiка. В бiологiї розвивалося вчення про еволюцiю видiв та про клiтинну будову живих органiзмiв.
   Розвиток науки забезпечив виникнення й розповсюдження позитивiзму. Перш за все плiднiсть i перспективнiсть наукового знання забезпечили розвиток як позитивiзму, так i фiлософiї науки. Позитивнiсть наукового знання демонструвала неприйнятнiсть метафiзичних положень традицiйної класичної фiлософiї. Позитивiзм орiєнтував на розробку наукової фiлософiї, в якiй би була присутня ця науковiсть i орiєнтацiя на науку.
   Засновник позитивiзму французький науковець Огюст Конт доводив, що метафiзика вичерпала свої можливостi. Вiн вказував на те, що теологiчна i метафiзична стадiї вже пройденi. Нарештi настала стадiя позитивного знання, позитивна стадiя. На теологiчнiй стадiї людина всi явища свiту розумiє, виходячи з уявлень, якi бачимо у Святому Письмi. В Бiблiї. В Коранi. У Ведах. В Авестi. У вченнi Трипiтака. В Дао де цзiн. На метафiзичнiй стадiї людина всi явища свiту розумiє, виходячи з уявлень про першосутностi. Першосутностi стоять поза всiм тим, що ми сприймаємо в досвiдi. Це такi першосутностi як "монада", "абсолют", "субстанцiя", "матерiя", "рiч у собi", "iдея". За позитивiзмом все це - вигадки, якi залишилися вiд теологiчної стадiї. Цi вигадки перейшли в метафiзичну стадiю. За О. Контом метафiзична стадiя долає теологiчну, але її можна розглядати як "дитинство науки", як початок наукового мислення. Метафiзика - це деградована теологiя, теоретична фантазiя, яка описує причини всього, виходячи з абсолютного начала. Але на позитивнiй стадiї наука вже не потребує метафiзичних категорiй, а фiксує тi знання, якi походять iз досвiду. А теоретично пiзнати первиннi й кiнцевi причини усього, пiзнати якiсь абсолютнi начала, якийсь абсолютний початок неможливо. Тому треба здобувати позитивне знання, знання фактуальне, яке вiд фактiв. Накопичення такого знання, яким займаються спецiальнi науки, може привести до бiльш глибокого розумiння дiйсностi, якщо знаходити зв'язки в цих знаннях, в знаннях рiзних наук. Цим i займається фiлософiя науки.
   За О. Контом, на позитивнiй стадiї дiє закон, за яким уявлення пiдпорядковуються спостереженням. Уявлення пiдпорядковуються спостереженням, тому що вчений вiдкриває iстини, перш за все, спостерiгаючи факти. Наука апелює до фактiв, якi були спостереженi. Наука спостерiгає й описує факти. Факти вiдкриваються в досвiдi вченого. Вчений спочатку спостерiгає факти, а потiм формулює закони. Закони служать людинi для передбачення їх подальших трансформацiй. Тобто пiзнавальнi функцiї науки - це описування, пояснення, передбачення. О. Конт вказував на те, що iстине мислення - це бачити, щоб передбачити.
   За О. Контом наука - це рух вiд обмеженого i неповного знання до бiльш повнiшого й усебiчного знання, це пiзнання, що ґрунтується на спостереженнi й описуванi.
   Позитивiзм доводить, що наука - сама собi фiлософiя. О. Конт вважав, що фiлософiя має бути позитивною фiлософiєю, яка зводить в єдину систему всi набутi науковi знання, зводить принципи i закони рiзних наук до головних основоположень. I тут, за позитивiстською фiлософiєю О. Конта, важлива функцiя - це логiчна функцiя фiлософiї позитивiзму. Логiчнi засади наук у позитивнiй фiлософiї утверджував також Д. Мiлль. Вiн вказував на те, що джерело нового знання - вiд iндуктивних мiркувань. Iндуктивнi методи - це джерело наукових узагальнень, а тому й нових знань взагалi. В свою чергу iндуктивний метод ґрунтується на об'єктивних причинно-наслiдкових зв'язках.
   Представник позитивiзму Герберт Спенсер (i взагалi позитивiзм) визнає iснування буття за межами нашого чуттєвого сприйняття. Наш досвiд доводить, що поза нашими сприйняттями iснує буття. На цьому досвiдi ґрунтується наука. Тобто наука дослiджує те буття, яке iснує поза нашим чуттєвим сприйняттям, iснує за межами цього сприйняття.
   Поза всiма явищами, якi ми сприймаємо, ховається певна реальнiсть, певне буття. Вона, ця реальнiсть, нам невiдома. Проте у феноменах вона має прояв. Тому пiзнання зовнiшнього свiту є феноменальним пiзнанням, пiзнанням феноменiв. Отже, наука має своїм об'єктом феномени, тобто тi явища, якi пiзнаються в спостереженнях.
   За Гербертом Спенсером феномен - це прояв сили, на якiй ґрунтується свiт. Наука фiксує цю силу в знаннi. Але знання обмежене досвiдом.
   Наукове знання - це, в першу чергу, предметне знання. Воно є незавершено-об'єднаним знанням. А знання фiлософське - об'єднане. Воно єднає знання з фiзики, хiмiї, бiологiї та iнших наук.
   Подальший розвиток позитивiзму в ХХ столiттi. На початку ХХ столiття новi науковi вiдкриття змушували переглядати деякi закони.
   Помiчено, що фiзична система має тяжiння до термодинамiчної рiвноваги. Але вiдкриття броунiвського руху суперечило тому, що будь-яка фiзична система тяжiє до термодинамiчної рiвноваги.
   За механiкою Ньютона дiя дорiвнює протидiї. Але релятивiзм нової механiки суперечить тому положенню, що дiя дорiвнює протидiї.
   Також був закон збереження маси. Однак згодом вченi дiйшли висновку, що мiкрочастинки, якi мають швидкiсть, наближену до швидкостi свiтла, зменшуються i втрачають свою масу.
   Був закон збереження енергiї. Проте вiдбулося вiдкриття радiоактивностi. З'ясували, що радiй народжує енергiю, яка пiдриває i не стикується з законом збереження енергiї.
   Вiд таких змiн в науцi фiлософiя позитивiзму прийняла певнi новi принципи: принцип емпiризму, принцип феноменалiзму, принцип споглядальностi, принцип антиметафiзичностi.
   Компетенцiя науки не поширюється за межi досвiду - це принцип емпiризму.
   Науковi знання є наслiдками теоретичних узагальнень емпiричних фактiв. Це принцип феноменалiзму.
   Спостереження i описування є головними функцiями науки. Це принцип споглядальностi.
   Класична фiлософiя з її метафiзикою непотрiбна науцi. Це принцип антиметафiзичностi.
   Позитивiзм доводить, що метафiзичнi поняття i категорiї не вiдповiдають дiйсностi. Наприклад, абсолютнiсть простору i часу. Однак не можна мiркувати про просторово-часове знаходження певного тiла безвiдносно до якогось iншого тiла.
   За позитивiзмом наукове пiзнання - це процес пристосування людини до свiту. За. Е. Махом - йде процес адаптацiї iдей до певної сфери досвiду.
   Досвiд людини розширюється й ускладнюється, i тому переглядаються i вдосконалюються елементи мислення.
   Зустрiч людини з новим фактом, який контрастує з ходом нашого мислення, породжує проблему. Нове i дивне, незвичне для нас є стимулом нашого нового пристосування, концептуального пристосування. Через це виникає понятiйне пристосування, понятiйне пристосування як дослiдження. Гiпотези дослiдження перевiряються досвiдом. Тобто наш досвiд перевiряє гiпотези.
   Гiпотези можна доводити дедуктивно, вибудовуючи з первинних принципiв, з посилань. Але гiпотези можна перевiрити досвiдом.
   Е. Мах стверджував, що науково-пiзнавальна дiяльнiсть акцентується на фактах. Якщо зосередитися на фактах, то описування - це найкращий метод. Е. Мах писав про те, що описування - вибудовування фактiв у думках. З фактiв виходять причинно-наслiдковi пояснення. А передбачити - означає додати у своїх думках факти, якi данi лише почасти, частково.
   За позитивiзмом наука - це опис. Закони описують. Але це загальний опис. Описуються й iндивiдуальнi випадки. Але, як уже було сказано, закон - це загальний опис. Теорiя - це теж опис. Є прямий опис. Однак теорiя - це дотичний опис, опис дотиком, опис вiдчуттiв. Це не прямий опис, який про щось каже.
   П. Дюгем доводив, що науковцi мають справу з емпiрично даною їм реальнiстю. Емпiризм - це чуттєвий досвiд. А досвiд - це те, що безпосередньо дано. Прикладом може бути термодинамiка. В нiй всi положення - в межах спостережуваного, в межах досвiду.
   П. Дюгем вказує, що у фiлософiї можна бачити двi частини. В нiй є метафiзична частина. Проте можна видiлити й описову частину, котра базується на експериментах та спостереженнях. I тут наукове - це досвiдне, описувальне знання. Описувальне знання постiйно збагачується, збагачується поступово, поступально, кумулятивiстськи. I це наука. Але теорiї трансформуються в систему мiркувань про той порядок речей який недоступний нашому сприйняттю. Тут емпiрично здобутi данi, завдяки системi теоретичних понять, перетворюються в символiчнi конструкцiї, додатковi структури i системи. А це вже - фiлософiя.
   Пiдсумовуючи, зазначимо, що позитивiзм утвердив такi принципи, як антиметафiзичнiсть, феноменалiзм, споглядальнiсть, емпiризм, iндуктивiзм. Позитивiзм вважає, що знання є результатом спостереження й описування емпiричних закономiрностей та фактiв.
   Прагматизм.
   Прагматизм - це напрям фiлософiї, який вплинув на формування фiлософiї науки. Iсторико-фiлософський виток прагматизму зробив I. Кант своїм осмисленням прагматичної вiри. Також iсторико-фiлософським витоком прагматизму слiд вважати вчення К. Маркса, який розумiв практику як матерiальну дiяльнiсть i як основу буття людини, основу її матерiального i духовного буття.
   Але передумовою прагматизму можна вважати Анрi Бергсона, який казав, що iнтелект служить не стiльки пiзнанню, скiльки дiї. Анрi Бергсон видiляв такий вид пiзнання, як незацiкавлене пiзнання. Воно не пов'язане з дiєю, з користю, з практичною зацiкавленостю. Це пiзнання фiлософiв i митцiв. Але Анрi Бергсон каже i про iнше пiзнання, про пiзнання зацiкавлене. Цей вид пiзнання якраз i пов'язаний з дiями людини, з практикою i користю. Це пiзнання науковцiв.
   За прагматизмом закрiплюється думка про те, що якiсть iдей - це їх значення. Справжнє значення iдей полягає в тому що вони значать для суб'єкта, для носiїв цих iдей. Тобто справжнє значення iдей - не у вiдповiдностi цих iдей своїм реалiям, своїм об'єктам, а у значимостi їх для суб'єкта. Значущiсть iдей визначається очiкуваними наслiдками вiд практичних дiй. За Ч. Пiрсом поняття про наслiдки є iстинним поняттям об'єкта. Очiкуванi наслiдки формують у нашiй свiдомостi певнi стереотипи вiдчуттiв. Очiкування наслiдкiв має чуттєву основу. Ч. Пiрс казав що iдея якоїсь речi є iдеєю її чуттєвих наслiдкiв.
   Ч. Пiрс вважав, що науковий експеримент полягає в активнiй дiї на дослiджуваний об'єкт при створеннi нових умов для цього об'єкта. Науковець, виходячи з припущень про можливi практичнi наслiдки, створює новi умови для свого об'єкта, який вiн дослiджує. Так за Ч. Пiрсом проходить науковий експеримент.
   За Ч. Пiрсом змiстом дослiдження є усунення сумнiвiв. Проти сумнiвiв необхiднi сталi й об'єктивнi фактори. Науковий метод спирається саме на такi фактори. Ч. Пiрс зазначає, що людина має реальнi речi, властивiсть яких не залежить вiд її думок про цi речi. Люди мають рiзнi вiдчуття. За допомогою певних мiркувань людина може встановити iстиннiсть речей, ту iстиннiсть, яка iснує в дiйсностi.
   У формуваннi фiлософiї науки вагому роль вiдiграли iдеї Джона Дьюї (1859-1952).
   Д. Дьюї зазначав, що людський досвiд вдосконалюється, коли проблемна ситуацiя перетворюється на ситуацiю визначену, розв'язану. При розв'язаннi проблемної ситуацiї спочатку затримка дiй викликає усвiдомлення труднощiв. Але людина виявляє причини ускладнення. Коли цi причини знайдено, то шукаються можливостi вирiшення проблеми. Для цього висувається гiпотеза. Гiпотеза перевiряється коли з'ясовується можливiсть її практичних наслiдкiв. I на кiнець робиться висновок, який дає людинi впевненiсть. Це i є iнструментальний метод який дає людинi знання.
   Д. Дьюї казав що за допомогою технiки людина пристосувала свiт до своїх потреб. Цiнностi людини знаходяться не поза досвiдом, а в ньому. I наука повинна пiзнавати винаходи способiв удосконалення людського досвiду.
   На думку Дьюї, фiлософiя i наука повиннi активiзувати те, що здобуто людським досвiдом.
   Герменевтика.
   У формуваннi фiлософiї науки важливу роль вiдiграє герменевтика.
   В кiнцi ХIХ столiття актуалiзувалося питання про вiдмiннiсть методiв гуманiтарних наук вiд методiв природничих наук.
   У Грецiї герменевтика розумiлась як тлумачення текстiв, умiння розумiти цi тексти. Наприклад, тексти Гомера, в яких багато образiв з мiфологiї. У середньовiччi герменевтика пояснювала релiгiйнi тексти. В епоху Вiдродження, а також в епоху Реформацiї пояснювали текст Бiблiї. Для цього застосовували методику герменевтики. Так вважалося, що в контекстi цiлого тексту зрозумiлими стають i частини цього тексту, однак без розумiння частин тексту неможливо зрозумiти текст в цiлому, оскiльки цiле складається з частин.
   У ХIХ столiттi нiмецький фiлософ Фрiдрiх Шлейєрмахер (1768-1834) вказував на важливiсть розумiння у герменевтицi. Вiн вважав, що розумiння треба бажати i шукати, а непорозумiння i так трапляється. Ф. Шлейєрмахер вважав, що розумiти якусь частину тексту можна, коли розглядається цiлий текст в його життєвих колiзiях.
   Завдяки герменевтичним методам можна осягнути свiдомi i несвiдомi основи творчостi автора текстiв. Герменевтика допомагає зрозумiти текст краще, нiж автор сам розумiє себе i створений ним текст.
   Нiмецький фiлософ Вiльгельм Дiльтей (1833-1911) вважав, що "науки про дух" вивчають дiйснiсть. В "науках про природу" знання не залежать вiд людини. А в "науках про дух" нема полярностi суб'єкта i об'єкта. Iсторичний процес є iсторiєю духу. В цьому процесi пiзнаються фрагменти людської реальностi. I ця реальнiсть "переживається", а не просто дослiджується. Є психологiя, яка при розумiннi внутрiшнього свiту людини переходить до розумiння суспiльства. Цей перехiд можливий тому, що члени суспiльства аналогiчнi один одному, i є спорiдненiсть душ.
   В. Дiльтей доводив, що в "науках про природу" є метод пояснення, а в "науках про дух" - розумiння. Пояснюють, з'ясовуючи причинно-наслiдковi зв'язки. Тут наслiдки пояснюються їх причинами. Це пояснення. А розумiння приходить завдяки iнтерпретацiї. З позицiї цiлiсної зв'язностi життя iнтерпретується як прояв якогось окремого життя. А прояв одного окремого життя iнтерпретує цiлiсний зв'язок. Розумiєш це, коли, переживаючи щось окреме, думаєш i дiєш у сферi загального.
   На думку Вiльгельма Дiльтея, культурно-iсторична структура є посередником розумiння мiж людьми. Предметом розумiння є внутрiшнiй духовний свiт iндивiда, який об'єктивований у формах релiгiї, мови, моралi, права.
   Iсторичний процес, що ґрунтується на iсторiї духу, можна пояснити i розкрити розумiнням. Дiльтей вказував, що життя та iсторiя мають сенс. I iсторичне пiзнання є трансформацiєю минулого в теперiшнє при розумiннi життєвих проявiв.
   На вiдмiну вiд позитивiзму, Дiльтей доводив, що фiлософiю не можна зводити до процесу систематизацiї. Фiлософiя повинна осмислювати iсторичний людський свiт (свiт формоутворень духу), а не бути абстрактною, вiдiрваною вiд людини метафiзикою.
   "Критична теорiя".
   У формуваннi фiлософiї науки брала участь "критична теорiя", представниками якої були Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе.
   М. Хоркхаймер (1895-1973) ввiв назву "критична теорiя". Малася на увазi, перш за все, критична теорiя суспiльства. Хоркхаймер критично оцiнює класичну науку Нового часу з її рацiоналiзмом. Хоркхаймер помiчає, що в науцi, з одного боку, мiститься дедуктивно сформульоване знання, а з iншого - фактичнi обставини. I такi обставини пiдводяться пiд знання. Це зветься теорiєю. Тобто вiдношення мiж понятiйною структурою знання i фактами має лише теоретичне пояснення.
   М. Хоркхаймер бачить в науцi як у певнiй iдеологiї принцип протиставлення суб'єкта i об'єкта. А саме - вiдбувається протиставлення нашого знання, яке носить в собi суб'єкт пiзнання, i об'єкта, тобто фактичного матерiалу. Але все те, що перед нами постає, є продуктом нашої сукупної суспiльної дiяльностi. Хоркхаймер називає це "тотальною практикою".
   Розумiння тотальної практики - це розумiння того, що на всьому, що постає перед людиною, має мiсце вiдбиток людської практики. М. Хоркхаймер вказує на те, що свiт, який постає перед нами, який iснує для нас - це продукт нашої практики. А вiд того вiн, цей свiт, має на вiдбиток суб'єктивностi. Практика творить фактичнiсть, що пiзнається як об'єктивнiсть. Проте практика творить i суб'єктивнi форми у процесi пiзнання. Факт визначається розумом. Але розум може мати i суперечливiсть поглядiв.
   Може бути суперечливiсть людської активностi. Та в чому ж причина суперечливостi? Наприклад, суперечливу активнiсть людини Нового часу можна пояснити буржуазним виробництвом конкуруючих iндивiдiв, i вiд того - вiдсутнiстю прагнення до спiльної мети.
   Макс Хоркхаймер придiляє особливу увагу суспiльному. Теорiї - продукт головуючих суспiльних вiдносин. "Критична теорiя" враховує знання про соцiально-практичну зумовленiсть. Через це науково-пiзнавальна дiяльнiсть є складовою цiлiсної iсторичної практики. Тому теоретичнi побудови сприймаються через суспiльнi реалiї життя людей. Вiд того суб'єкт пiзнання стає, перш за все, суспiльною людиною, яка створює бiля себе продукти дiяльностi, чим творить iншу об'єктивну реальнiсть. Наука ж своєю практикою має охоплювати всi гiлки взаємодiї суспiльства з природою.
   За М. Хоркхаймером дедуктивна форма наукового мислення виражає примус людини, iєрархiю в суспiльствi. Логiчний акт, який пiд загальне поняття пiдводить усiлякi iндивiдуальнi явища, примушує, придушує, експлуатує вводячи iєрархiчну установу. Iдеологiєю тотально-рацiоналiстичної цивiлiзацiї стає не тiльки наука, а й мистецтво, коли все пiдпорядковується узагальненому стилю.
   Людина за допомогою знання пiдпорядковує собi зовнiшню природу. Вона поступово все бiльше й бiльше опановує природу. Однак є ризики все бiльше втрачати в собi життєво-природне, тобто вольове, творче, iмпульсивне. Коли людина пiдпорядковується стандартизованому i всезагально-окресленому, то вона якраз i втрачає творчий дух, втрачає вольове i iмпульсивне. Логiчно формалiзована рацiональнiсть робить з людини робота. Душа людська поступово опредмечується. Iндустрiалiзм опредмечує людську душу. Пiдпадаючи пiд владу стандартiв, людина втрачає свою життєтворчу природу: з'являються стандарти технологiчнi або соцiокультурнi. "Критична теорiя" спрямована на визволення людини вiд стандартiв.
   Герберт Маркузе (1898-1979) розкриває те, яким чином твориться манiпулювання людьми. Манiпуляцiя проводиться завдяки творенню i задоволенню в людинi вiдчужених потреб, потреб штучних i стандартизованих. Допомагають в цiй манiпуляцiї засоби масової комунiкацiї.
   Завдяки науцi i технiцi суспiльство долає свої протирiччя. Однак, озброївшись технiкою, влада проводить контроль у суспiльствi, застосовуючи репресивне управлiння.
   Науково-технiчний прогрес нав'язує людинi такий свiтогляд, який iснує в межах певного суспiльства. Вiд того в цьому суспiльствi перестає iснувати радикальна опозицiя, опозицiя до цього суспiльства. Людина такого суспiльства втрачає можливiсть бачити альтернативнi варiанти iснування сумiсного життя. Перебуває в занепадi критика, яка б могла вивести за межi заданого, заданих програм. Наприклад, задається "програма споживання". I всi люди стають "суспiльством масового споживання". Люди стають особами одного вимiру. А ще й влада активно спрямовує науковi та iншi ресурси на вiдтворення людей з одномiрною свiдомiстю. Г. Маркузе вважає, що, аби перейти до iснування в iншому суспiльствi, людина має розробити методологiю критичної теорiї нового життєвого проекту. Цей проект соцiальної будови має передбачати таку альтернативу, за якою одномiрне мислення вважатиметься абсурдним. I це повинна бути нова рацiональнiсть, така, що породить новий життєвий проект.
   Формування фiлософiї науки в сучаснiй фiлософiї. Неопозитивiстський етап формування.
   Неопозитивiзм.
   Розвиток науки ХХ столiття показав, що методiв спостереження i описування замало. Наука вийшла за межi спостережуваного i описуваного, заглибившись в будову атома, вiдкривши новi елементарнi частинки. Наука доповнилася квантовою механiкою i теорiєю вiдносностi. Ствердився принцип, за яким узагальнене бачення явища залежить вiд положення спостерiгача. А в квантовiй механiцi картина залежить вiд певного iнструментарiю, за допомогою якого спостерiгається те чи iнше явище. Застосовуючи один прилад, науковець отримує одну картину, а при застосуваннi iншого розкривається нова картина. I цi картини можуть бути несумiсними. Тобто загальна картина того чи iншого явища складається з часткових картин. У квантовiй механiцi точнiсть обмежена. Точнiсть визначення iмпульсiв елементарних частинок обмежена. Тому прогнозувати, експериментуючи з елементарними частинками, можна, якщо враховувати ймовiрнiсть. Такий стан речей значиться як "принцип невизначеностi". Тут прогноз виступає як ймовiрнiсть.
   Новi науково-пiзнавальнi реалiї змiнювали фiлософiю науки. З'явилась аналiтична фiлософiя. Ця фiлософiя орiєнтується на мову. Також аналiтична фiлософiя скептично ставиться до онтологiчної проблематики. Скепсис також виникає, коли абсолютизуються методи дослiдження. Аналiтична фiлософiя придiляє увагу значенню в тiй чи iншiй фiлософськiй проблемi. Аналiтична фiлософiя намагається надати точнiсть фiлософському знанню, логiчно впорядкувати його в систему i структуру знань. Аналiтична фiлософiя намагається зробити фiлософське знання дискурсивним. Вона орiєнтується на фактуальнiсть i описовiсть науки, на очищення досвiду фiлософа вiд метафiзики. Також аналiтична фiлософiя ставить в iдеал "економiзацiю" наукового пiзнання.
   Бертран Рассел (1872-1970) зазначав, що фiлософiя без наукових знань є безплiдною. Б. Рассел вказував, що фiлософськi структури i системи мають спiввiдноситися з науковими поняттями. Основою спiввiдношення фiлософських категорiй i наукових понять є логiка. На думку Рассела, науковими є простi стверджувальнi висловлювання, якi фiксують факти. Логiка ж об'єднує цi висловлювання у комплекснi системи. Такi висловлювання мають чiтко i ясно формулюватися, що потребує певних мовних засобiв.
   Людвiг Вiтгенштейн (1889-1951) доводив, що свiт - це сукупнiсть фактiв, якi розташованi в логiчнiй послiдовностi. Л. Вiтгенштейн не каже про свiт як про сукупнiсть предметiв у реальному фiзичному просторi, про сукупнiсть чуттєвих даних, якi впливають на людину. Вiтгенштейн говорить про семантично значиму систему, де факт - це "стан справ". Кожен конкретний "стан справ" є незмiнним об'єктом як певний логiчний висновок. Незмiннiсть дає можливiсть логiчно мiркувати. Вона зумовлює можливiсть iснування єдиної логiки, яка описує стан справ. Вiтгенштейн наголошував на тому, що думка є логiчною картиною свiту. За Вiтгенштейном структура логiки вiдповiдає, за аналогiєю, структурi свiту. Iншими словами, структура думок аналогiчна структурi свiту, структурi об'єктiв цього свiту, фактiв цього свiту. Фiлософ зазначає: логiка виражена в мовi. Тому межi мови i межi свiту повиннi спiвпадати. А те, що перебуває за межами мови, - "невиразне".
   За Л. Вiтгенштейном логiка є критерiєм осмисленостi. В свою чергу, логiка - це найдосконалiша мова. Цього вимагає наукове дослiдження i аж нiяк не вимагає етика, естетика, релiгiя, мiстика, де присутнi цiннiснi орiєнтири. Тому цiннiснi структурностi Вiтгенштейн вивiв за межi науки з її логiкою, з її логiчною мовою. За Л. Вiтгенштейном фiлософiя неможлива як наука.
   Наука потребує аналiзу i синтезу. Аналiз - це мисленне або фiзичне розчленування об'єкта пiзнання на частини. Пiсля аналiзу йде процедура синтезу. Логiко-семантичний аналiз спрямований на виявлення значення висловлювань. Перевiрку змiсту висловлювань неопозитивiсти називали верифiкацiєю. Верифiкацiя - це перевiрка висловлювань за емпiричним критерiєм. Емпiричний критерiй верифiкацiї - це спiвставлення висловлювання з фактами досвiду. Досвiдна перевiрка висловлювання робила це висловлювання верифiкованим. Про це висловлювання можна сказати: iстинне воно чи хибне. Про фiлософськi висловлювання, якi вiдображаються поняттями "абсолют", "iдея", "матерiя", неопозитивiсти доводили, що вони мають "порожнє значення". А висловлювання, якi позитивно верифiкованi, тобто пiдтвердженi досвiдом, то є iстиннi висловлювання. Вони мають назву "протокольних висловлювань". М. Шлiк дiйшов висновку, що досвiд визначає iстиннiсть i хибнiсть висловлювань. Досвiд верифiкує висловлювання.
   Iстиннi висловлювання - це тi, що вочевидь виражають факти. Якщо вдається виразити факти, то це вже безумовне знання.
   Рудольф Карнап вважав, що вiдслiдковування уточнень змiсту висловлювань про емпiричнi об'єкти несе в собi пiзнавальний процес. Знання як результат цього процесу - то є досвiдно пiдтвердженi достовiрнi висловлювання. Це "протокольнi висловлювання", тобто iстиннi.
   Карнап писав, що багатозначнi висловлювання не верифiкуються. Вони є позанауковими.
   За Р. Карнапом фiлософiя науки - це аналiз структури природничо-наукових знань, а також уточнення понять засобами логiки. На його думку, логiка - є метод фiлософствування.
   Карнап звiв фiлософiю науки до логiки науки, де проводиться аналiз зв'язкiв мiж поняттями i висловлюваннями. Проте потрiбне i обговорення питань про природу реальних об'єктiв та їх вiдношення до мови, а не тiльки про логiку мови.
   А. Тарський з'ясував, що об'єктивнiсть, абсолютнiсть, вiдноснiсть - це характеристики iстини як процесу. В цьому процесi задаються iсторичнi, культурнi, лiнгвiстичнi межi.
   К. Айдукевич доводив, що значення мовних висловлювань залежить вiд способу їх вживання у певнiй концептуальнiй системi.
   ДIАЛЕКТИКА
   Дiалектика як вчення про всезагальний взаємозв'язок i розвиток (загальнi положення). Дiалектика - це вчення про суперечливiсть буття, суперечливiсть, яка iснує об'єктивно.
   Дiалектика - це вчення про тотожнiсть протилежностей. Наприклад, це протилежностi перервного i безперервного зв'язку i вiдокремленостi, сталостi й мiнливостi, такого, що має межi, й безмежного. Тут протилежностi реалiзуються у своїй тотожностi, реалiзуються як рух, розвиток i творчiсть. Вони не нейтралiзують одна одну.
   Вирiзняють дiалектику природи, дiалектику пiзнання, дiалектику суспiльного життя.
   Вирiзняють об'єктивну i суб'єктивну дiалектику.
   Також розрiзняють дiалектику трансцендентальну, екзистенцiйну, негативну, матерiалiстичну.
   Матерiалiстична дiалектика. Матерiалiстичну дiалектику подiляють на об'єктивну i суб'єктивну. Тут суб'єктивна дiалектика ґрунтується на об'єктивнiй дiалектицi.
   Основним чинником матерiалiстичної дiалектики є наявнiсть протилежностей, якi iснують у рiзних формах руху матерiї. Наприклад, у механiчному русi - це притягання i вiдштовхування. У фiзичному русi - це електрика позитивна i негативна. У хiмiчному русi - це поєднання i дисоцiацiя атомiв. У бiологiчному русi - це асимiляцiя i деасимiляцiя в живiй природi. В суспiльному русi - це боротьба класiв.
   Єднiсть i боротьба протилежностей є загальний закон дiалектики. Хоча можна сказати, що боротьба притаманна лише живому. Тому тут боротьба розумiється як певний образ.
   Матерiалiстична дiалектика розглядає природу в процесi розвитку. Тут антропогенез розумiється як перехiд вiд природи до iсторiї.
   Згiдно iз суб'єктивною дiалектикою категорiї - це щаблi пiзнання тих чи iнших процесiв. Тут єднiсть дiалектики, логiки i теорiї пiзнання є корiнним принципом.
   У сучаснiй фiлософiї розглядаються глобальнi проблеми, пов'язанi iз загальними суперечностями мiж людиною i природою. Наукове розумiння свiту i дiяльнiсть людини з цього приводу стають планетарними силами.
   Рух. Рух - це спосiб реалiзацiї суперечностей буття. Рух - це спосiб i форма iснування буття.
   Рух є всезагальним i пов'язаний вiн з боротьбою протилежностей.
   Рух пов'язаний iз суперечнiстю буття. За Гегелем протирiччя рухає свiтом.
   Марксизм. Рух у марксизмi - це атрибут, форма i спосiб буття матерiї. Рух породжується єднiстю i боротьбою протилежностей.
   Рух - це змiна взагалi. В русi присутнiй i момент спокою.
   Якщо вiдкинути момент спокою, то буття стає як iлюзiя. А це повний релятивiзм, вiдноснiсть.
   Якщо вiдкинути момент змiнюваностi, то буття стає єдиним i нерухомим.
   У русi знiмаються i вiдроджуються протирiччя.
   Типами руху є становлення i деградацiя. Розвиток (його прогрес i регрес) може виступати як тип руху. Оновлення теж може виступати як тип руху.
   Дiалектичнi альтернативи розвитку науки. Сцiєнтизм - антисцiєнтизм. Це позицiї про мiсце та призначення науки в суспiльствi.
   Сцiєнтизм вважав, що всi види знань, всi види людської практики, всi напрямки культури залежать вiд розвитку науки. Сцiєнтизм - це вiра в можливостi науки, вiра в те, що наука може вирiшити всi суспiльнi проблеми, а не тiльки прогностичнi, евристичнi або пiзнавальнi.
   Сцiєнтизм орiєнтувався на абсолютизацiю науково-технiчного чинника. За сцiєнтизмом науково-технiчний чинник вже втiлив у життя високоiндустрiйне суспiльство, а тому i надалi зможе забезпечити ефективне управлiння цим суспiльством.
   Сцiєнтизм абсолютизує природничо-науковi знання, вказує на абсолютну важливiсть логiчних i математичних знань як найточнiших i найпродуктивнiших. Сцiєнтизм абсолютизує знання природничих наук i виставляє їх як iдеал для соцiально-гуманiтарних наук. Однак таке розумiння породило антисцiєнтизм. Антисцiєнтизм вказував, що людська дiяльнiсть, озброєна наукою, стає не тiльки продуктивною, ефективною в глобальних масштабах, але й руйнiвною в глобальних масштабах. Наприклад, технiчно оснащенi вiйни. Перша, Друга свiтовi вiйни. Технiкою людина руйнує також природне середовище, породжуючи екологiчнi проблеми. Тому розвиток науки i технiки не можна пов'язувати тiльки з прогресом, як це робилось в часи Просвiтництва. Антисцiєнтизм має сумнiв в науцi як головному чинниковi прогресу.
   Антисцiєнтизм вказує, що не одна лише наука здобуває знання. Наука здобуває знання про вiдмiннiсть iстинного i хибного. Але мораль здобуває знання про вiдмiннiсть добра i зла. Мистецтво здобуває знання про вiдмiннiсть прекрасного i потворного. Релiгiя здобуває знання, вказуючи на вiдмiннiсть досвiдного i фантастично пiднесеного.
   Антисцiєнтизм вказує, що наука, здобуваючи iстиннi знання про свiт, не вказує, як жити в гармонiї з цим свiтом. Наука, рацiоналiзуючи дiяльнiсть людини, може робити iнтелект цiєї людини стандартним, пригнiчуючи почуттєву сферу. Пригнiчення почуттєвостi веде до бездуховностi. Тому науку можна розглядати лише як один з видiв iнтелектуальної творчостi.
   Iнтерналiзм - екстерналiзм. Проблема iнтерналiзму - екстерналiзму пов'язана з тим, що не можна тлумачити науку як культурний напрямок, що перебуває поза суспiльством й поза часом. Говорити про науку поза суспiльством i поза часом неможливо. На цьому наголошують й iнтерналiзм i екстерналiзм. Однак iнтерналiсти кажуть, що науково-пiзнавальний прогрес - значною мiрою самодостатнiй. Iнтерналiзм наполягає на внутрiшнiй автономностi наукового пiзнання. Є поклик до пошуку iстини, а запити суспiльства вбудовуються в пiзнавальний прогрес науки. Iнтерналiзм доводить, що необхiдно зосереджуватися на науковому - як передумовi проблематики оригiнальностi дослiдницьких процедур, оригiнальностi пiзнавальних креатинiв та їх значущостi для майбутньої науки, для подальшого дослiдження.
   Екстерналiзм наполягає на тому, що наука не самодостатня, а її успiхи залежать вiд соцiальних впливiв на неї, що наука залежить вiд певної iсторико-культурної ситуацiї, вiд громадських очiкувань, вiд суспiльних замовлень. Всi цi впливи визначають спрямованiсть наукового розвитку, змiст отримуваного знання, визначають проблематику науки, подальшi перспективи її розвитку. А фiлософiя науки займається такою темою як актуалiзацiя цiннiсних та моральних аспектiв науки.
   Iнтерналiзм, вiдсторонюючись вiд усього позанаукового, зосереджується на науковому, затверджує наукове. А екстерналiзм зосереджується на навколонаукових важелях розвитку науки.
   Кумулятивiзм - дискумулятивiзм. Кумулятивiсти й дискумулятивiсти виявляють, яким чином розвивається наукове знання. Або наукове знання розвивається континуально, тобто безперервно й поступово, про що кажуть кумулятивiсти. Або наукове знання розвивається дисконтинуально, тобто стрибкоподiбно й переривчато, про що кажуть дискумулятивiсти.
   Кумулятивiзм загострює увагу на єдностi кiлькiсних чинникiв зростання наукового знання. Дискумулятивiзм загострює увагу на єдностi якiсних чинникiв зростання наукового знання.
   Кумулятивiзм вказує, що знання збагачуються завдяки додаванню нових досягнень до тих знань, якi були вже накопиченi ранiше. Таким чином знання постiйно i невпинно збагачуються. До усталених, звичних i перевiрених практикою знань додаються новi. Описове природознавство постiйно додає якiсь знання, дотримуючись пошукових традицiй. Але дискумулятивiзм доводить, що сучасна наука основується на запереченнi старого знання i вiдкриттi нового. Сучасна наука часто вiдкриває нове дуже несподiвано, наперед не очiкуючи виявлення iстин.
   Кумулятивiзм каже про еволюцiйне нарощування знання. Дискумулятивiзм загострює увагу на тому, що в науцi вiдбувається революцiйний прорив у зовсiм невiдоме, вiдкидаючи якийсь поступовий прогрес в науцi. Дискумулятивiзм наголошує на тому, що фундаментальнi науковi теорiї, якi корiнним образом змiнюють попереднi науковi теорiї, впроваджують зовсiм новий свiтогляд, зовсiм новi цiнностi. I цi новi i старi теорiї не можна порiвнювати мiж собою. Вони рiзнi. Вiд того наука в своєму iсторичному русi переривчата, в нiй з'являється щось зовсiм iнше, з'являється несподiвано. Про неспiвмiрнiсть наукових теорiй в iсторiї науки каже Т. Кун. Вiн вказує, що iсторiя науки - це змiна парадигми. На цьому наголошує й I. Лакатос, говорячи про те, що iсторiя науки - це iсторiя реконструйована новими неочiкуваними знаннями. Рацiональнi реконструкцiї, якi ми бачимо в нових теорiях, з'являються в новому методологiчному планi там, де немає примусу, примушення, а є соцiально-психологiчний фактор. Важливу роль вiдiграють соцiально-психологiчнi обставини, якi не пiдлягають традицiйним логiчним вимогам.
   Науковi положення в цiлому i фiлософськi концепцiї, якi йдуть вiд цих положень, орiєнтують на те, що основна цiннiсть - це життя, людське життя. Та якщо ми встановлюємо основну цiннiсть як людське життя, то виникає необхiднiсть захистити цю цiннiсть, зробити сталим iснування людського життя в майбутньому.
   Дiалектика має ґрунтовнi пiдтвердження завдяки законам термодинамiки, якi свiдчать про протилежностi, вказують на iснування процесiв руху i розвитку. I яке питання i яку проблему має вирiшувати дiалектика? Це, наприклад, питання зникнення протилежностей, що призведе до зникнення життя. Тут дiалектика - це вирiшення проблем зникнення протилежностей, зникнення життя.
  
   Роздiл 2. НАУКОВI ФАКТИ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ОНТОЛОГIЇ
  
   Наука встановлює iснування речей i процесiв за певними законами як воно є в дiйсностi. Онтологiя iнтегрує цi знання про iснування в цiлому. Онтологiя каже про буття як таке.
   Онтологiя - це теоретична частина фiлософiї. Однак сама теорiя фiлософiї закiнчується аксiологiєю, коли отриманi цiнностi задля встановлення буття процесiв i речей є такими, як вони мають бути в дiйсностi.
   В цьому роздiлi ми опишемо положення онтологiї, якi виникають з основних загальних iстин науки, тi положення, якi орiєнтують на таку головну цiннiсть як iснування життя. Отже, спочатку ми продемонструємо загальнi положення онтологiї. Iнтегруючи об'єктивнi науковi факти, перевiренi практикою, створюють з них системи i структури. Цi факти вибудовують певний свiтогляд. Так створюють положення онтологiї фiлософських знань. Продемонструємо основнi положення онтологiї, iнтегрованi на основi фактiв як основних загальних iстин науки, фактiв верiфiкованих, перевiрених практикою.
   ОНТОЛОГIЯ
   Фiлософiя буття - онтологiя (загальнi положення). Онтологiя - фiлософське вчення про буття як таке.
   Поняття "онтологiя" було введене Р. Гокленiусом у ХVII столiттi.
   Антична фiлософiя. В античнiй фiлософiї буття розглядала онтологiя елеатiв, елейська школа. Так Парменiд розрiзняв буття чуттєве i буття iстинне.
   Арiстотель. Арiстотель шукав сутнiсть у матерiальному буттi.
   Середньовiчна фiлософiя. У середньовiчнiй фiлософiї абсолютне буття ототожнюють iз Богом.
   Фiлософiя Нового часу. Фiлософiя Нового часу орiєнтується на науку. I тому вчення про буття вона вiдсторонює вiд теологiї.
   Спiноза. Спiноза у своїй онтологiї ототожнює Бога i Природу.
   Класична нiмецька фiлософiя.
   Кант. Кант не ставить онтологiю поза принципами розуму.
   Фiхте, Шеллiнг, Гегель стверджують, що буття є результатом розвитку мислення. Тут мислення виявляє свою тотожнiсть iз буттям.
   Сучасна фiлософiя. Позитивiзм. Позитивiзм вiдкидає онтологiю як ненаукове знання.
   Екзистенцiалiзм. Гайдеггер показує, що буття варто осмислювати через унiкальнiсть ситуацiї людської присутностi. Сартр i Ясперс розумiють буття як неподiльну єднiсть суб'єкта й об'єкта. Ця єднiсть лежить в основi свободи i вiдповiдальностi людини.
   Марксизм. Онтологiя марксизму розглядає форми руху матерiї, розкриває розумiння суспiльного буття. Марксизм говорить про онтологiю дiяльностi як про спосiб буття людини.
   Посткласична фiлософiя. В посткласичнiй фiлософiї в онтологiчне, тобто буттєве, входить i суб'єктивне, входить людська iндивiдуальнiсть.
   Буття. Буття - це iснування, яке виражається зв'язкою "Є".
   Коли буття розумiється як iснування, як те, що є, то це буття стосується будь-чого, будь-яких речей. Таке буття беззмiстовне, абстрактне. Воно байдуже до того, до чого застосується. "Чисте буття".
   Коли є визначене буття - "ось це", ця скеля, цей камiнь, то це називається "наявним буттям".
   Буття розумiють як безпосередню дiйснiсть, яку ще не роздiлено на явище i сутнiсть. З цiєї безпосередньої дiйсностi починається пiзнання. Тут сутнiсть спочатку прихована. Вона на цiй стадiї не дається для пiзнання.
   За Гегелем, буття i сутнiсть розрiзняються.
   Структура буття. Структура буття подається такими категорiями: якiсть-кiлькiсть-мiра.
   Буття розумiється як протилежнiсть свiдомостi, тобто буття як матерiя. Тут ми бачимо опозицiйну пару: буття i свiдомiсть. Буття як матерiя незалежне вiд свiдомостi. Людина охоплює буття своєю дiяльнiстю.
   Небуття. Небуття - заперечення буття. Небуття - це не-iснування. За Гегелем - це нiщо. Нiщо беззмiстовне як i чисте буття, коли вiд певної речi вiдокремлюються всi властивостi, а залишається лише те, що ця рiч - лише є. Нiщо i чисте буття тотожнi. Водночас вони й протилежнi, адже фiксують вiдмiннiсть мiж iснуючими чи неiснуючими речами.
   Та чи iнша рiч виникає зi зникнення попереднiх утворень. Наприклад, брунька зникає, коли розпускається квiтка. В свою чергу квiтка зникає з появою плоду.
   Кожне наступне утворення є запереченням, небуттям попереднього утворення. Буття i небуття - це моменти становлення.
   Буття - це фiлософська категорiя, що означає все, що реально iснує. Реальнiсть, яка iснує об'єктивно, поза i незалежно вiд свiдомостi людини - це об'єктивне буття. Реальнiсть як прояв свiдомостi людини, прояв людського духу - це суб'єктивне буття.
   Форми буття: 1. буття речей i процесiв; 2. буття духовного, iдеального; 3. буття людини; 4. буття соцiальне.
   Субстанцiя. Субстанцiя - це загальна первинна основа всiх речей. Субстанцiя є сутнiстю всiх речей. Субстанцiя нестворювана i незнищувана. Субстанцiя є причина самої себе й основа всiх змiн.
   Матерiя субстанцiональна, а свiдомiсть - не субстанцiональна.
   Матерiя. Матерiя - це фiлософська категорiя для означення об'єктивної реальностi, яка дана людинi у вiдчуттях, яку людина намагається пiзнати, але при цьому матерiя iснує незалежно вiд самої людини.
   Iснувати - отже, бути об'єктивною реальнiстю.
   Матерiя розумiється як сутнiсть, як субстанцiя, яка лежить в основi єдностi всього.
   Структурнiсть є властивiстю матерiї. Структурнiсть матерiї характеризує її стан з точки зору перервностi i неперервностi.
   Види матерiї: речовина i поле. Речовина - все те, що має в основному механiчну масу спокою. Поле - це вид матерiї, який не має маси спокою.
   Рух є спосiб iснування матерiї. Простiр i час є форми iснування матерiї, тобто буття матерiальних систем.
   Простiр i час iснують об'єктивно i незалежно вiд свiдомостi. Простiр i час не iснують незалежно вiд матерiї.
   Простiр - це форма буття матерiї. Простiр характеризується протяжнiстю, структурнiстю. Простiр характеризується спiвiснуванням i взаємодiєю елементiв в тих чи iнших матерiальних системах.
   Час - це форма буття матерiї. Час виявляє тривалiсть iснування матерiї, матерiальних об'єктiв. Час виявляє послiдовнiсть змiни станiв у розвитку тих чи iнших матерiальних систем.
   Динамiчна концепцiя часу. Динамiчна концепцiя часу свiдчить, що є минуле, теперiшнє i майбутнє. Iснують подiї лише теперiшнього часу. Минулого буття немає. Воно пiшло в небуття, залишивши лише слiд в теперiшньому. Майбутнiх подiй не iснує. Є лише їхнi передумови.
   Статична концепцiя часу. Статична концепцiя часу доводить, що минуле, теперiшнє i майбутнє реально iснують одночасно. Не iснує подiлу на минуле, теперiшнє i майбутнє.
   Властивостi простору i часу. До загальних властивостей простору i часу належать: об'єктивнiсть i незалежнiсть вiд свiдомостi людини; їх абсолютнiсть як атрибутiв матерiї; нерозривний зв'язок простору i часу мiж собою, а також з рухом матерiї.
   Простiр - це протяжнiсть, тобто рядоположення i спiвiснування, зв'язнiсть, неперервнiсть.
   Час - це тривалiсть, одномiрнiсть, асиметричнiсть, незворотнiсть.
   Слiд зазначити, що онтологiчнi погляди бувають рiзнi, своєрiднi. Прикладом може бути такий: "маючи в собi самiй внутрiшню основу Буття, пiзнану як Закон Буття, як Абсолют, людина стає самим Богом" (Жадько 2019: 192). Людина-Бог - це суб'єктивний свiт самої людини. Але "люди є рiвними у своєму онтологiчному статусi" (Ядловська 2018: 209).
   Фiлософiя буття науки. Фiлософiя буття науки розглядає iснування науки як такої. Предметом розгляду фiлософiї науки є узагальнюючi характеристики науки, а також закономiрностi науково-пiзнавальної дiяльностi людини.
   Дiєво-практичне освоєння навколишнього середовища людиною має продовження i поглиблення в iнтелектуальнiй дiяльностi, а отже, i в науковiй дiяльностi. Людина перетворює навколишнє середовище, а в подальшому буде перетворювати вiддалену природу, всесвiт. Людина перетворює середовище знаряддями працi. Людина "олюднює" природу, своєю технiкою пiдганяє природу пiд умови свого життя, соцiалiзує. Тварина ж тiльки споживає природу. Людина трансформує стихiї природи у свої умови, в обставини, якi необхiднi для свого тiла, щоб не було нi холодно, нi спекотно. Так, наприклад, людина приборкала вогонь. Вона займалась збиранням, а потiм зайнялась землеробством, переробкою i перетворенням середовища задля потреб свого тiла. Вiд такої дiяльностi розвивалася свiдомiсть. Тобто свiдомiсть має розвиток не тiльки вiд пiднесеного споглядання глибин свого iснування, а й вiд дiяльностi по усуненню проблем, пов'язаних з потребами, вiд дiй, що дозволяють вижити. Коли людина дiяла, щоб вижити, дiяла з напругою, то запам'ятовувала причинно-наслiдковi зв'язки своїх дiй. Практичнi прийоми в дiях, якi повторювалися i приводили до корисних наслiдкiв, усвiдомлювались людиною i перетворювались на знання.
   Власнi зусилля людини, якi закiнчувались успiхами й приносили користь, впорядковувалися смисловими схемами в свiдомостi. Дiї людини як успiшнi дiї набували суспiльно вироблених значень, торкались кожного, були для всiх, тому що закiнчувались успiхом. Так дiї людей наповнювалися суспiльно-iндивiдуальними смислами. Але суспiльство, живучи в цих смислах, дистанцiювалося вiд природи. А в природi багато чого змiнювалося, i деякi смисли втрачали сенс, оскiльки вже не вiдповiдали iстинi, яка повинна вiдображати природу. Однак деякi смисли, деякi значення не втрачали сенс, а визначалися закономiрностями суспiльно-iсторичної дiяльностi i наповнювалися загальним обов'язковим змiстом, перетворюючись у стiйкi знання.
   Освоєна людиною реальнiсть впорядковувалась. Людська дiяльнiсть задає цю впорядкованiсть, цей порядок, який перетворюється на культуру, на розумiння iстини, добра i краси. Тут добро постає як належнi норми взаємовiдносин мiж людьми.
   Досягнення, якi стимулювали потребу в науцi - це успiхи суспiльної практики в освоєннi свiту. Цi успiхи дали можливiсть виокремити iнтелектуальну дiяльнiсть, вiд якоїсь iншої дiяльностi. Iнтелектуальна дiяльнiсть у вiдкритому суспiльствi стала цiннiстю через новацiї i розум, коли не сакральнi традицiї, а новацiї набрали значимостi. В культурi значимими стали не тiльки образи та уявлення, а й поняття як форми об'єктивного, загального i глибокого розумiння дiйсностi скажiмо, глибокого розумiння реалiй. Свiт як явище, свiт, який даний людинi у її вiдчуттях, i сутнiсть цього свiту не спiвпадають. Сутнiсть прихована за явищами. Тому для пристосування до цього свiту є потреба пiзнання сутностей, пiзнання - аж до першооснов буття.
   Буття науки в iсторiї. Наука виникла у Давнiй Грецiї у V-IV столiттi до н.е., коли виникло вчення про природу. Надалi значним етапом розвитку науки є Європа ХIII-ХIV столiть, коли проходила енциклопедизацiя знань. Наступним значним етапом розвитку науки була наукова революцiя ХVI-ХVII столiття, яка зробила науку класичною, здобула рiвень експериментального природознавства.
   Наука. Наука має такi головнi аспекти: дiяльнiсть вченого, нове знання, iнститути.
   Наука - це спецiалiзована дослiдницька дiяльнiсть, результатом якої є новi iстиннi знання. Новi iстиннi знання втiлюються в текстах, формулах, графiках. Тексти, формули, графiки - це результат наукової роботи.
   Щоби отримати результат науково-дослiдницької дiяльностi, потрiбнi певнi засоби.
   Засобами в науково-дослiдницькiй дiяльностi є прилади, моделi, мова.
   Наука - це узагальнена система вже набутого iстинного знання про закономiрностi природи, людини, суспiльства. Наукове знання вiдрiзняється вiд фiлософського знання, iдеологiчного знання, знання, яке несе в собi мистецтво. Наукове знання вiдрiзняється вiд релiгiйного знання.
   Особливостi наукового знання.
   Наукове знання - це предметне знання. Основою предметностi є факти i закони.
   Наукове знання - це об'єктивне знання. Хоча можуть бути i суб'єктивнi додатки в гуманiтарних науках.
   Наукове знання - це обґрунтоване знання.
   Наукове знання - це дисциплiнарне знання, предметно визначене в певнiй дисциплiнi зi своїми межами.
   Наукове знання - це теоретичне знання, тобто абстрактне категорiально-понятiйне, з логiчно впорядкованою послiдовнiстю.
   Наукове знання втiлюється спецiальною мовою, мовою категорiально-понятiйною, або мовно-знаковою.
   Наука iнституалiзована. Наука iснує як соцiальний iнститут у формi академiчних установ. Це система соцiальних установ, наукових установ з офiцiйним статутом i нормами професiйної етики.
   Онтологiя вимальовує буття як таке, що придатне для життя i розвитку. Яким же повинне бути буття? Таким, яке дозволить iснувати людинi, дасть можливiсть. Буття має дозволяти iснувати людинi.
   ФIЛОСОФIЯ СВIДОМОСТI
   Фiлософiя свiдомостi (загальнi положення). Свiдомiсть. Свiдомiсть - це властивiсть високоорганiзованої матерiї. Свiдомiсть - це вища форма вiдображення, iдеальний образ матерiального свiту. Свiдомiсть є продуктом суспiльно-iсторичного розвитку. Свiдомiсть є регулятором цiлеспрямованої дiяльностi людини з втiлення свого iдеалу безпечного майбутнього стану для себе i для iнших.
   Свiдомiсть - це прояв людського духу, який пов'язаний iз пiзнанням. Тут пiзнання робить реальнiсть вiдомою, робить змiст цiєї реальностi вiдомою. При цьому реальнiсть приймає предметно-мовну форму знання. Свiдомiсть опредметнюється опосередковано у знаннi. А от "несвiдомий" прояв духу опредметнюється безпосередньо у знаннi.
   Свiдомiсть є феномен дiяльностi, а не субстанцiйностi, феномен не субстанцiйний. Тобто свiдомiсть здiйснюється в своїх iнтенцiях. Бiльше того, свiдомiсть має трансцендентальну спрямованiсть на зовнiшнiй свiт, у всiх своїх iнтенцiях на цей зовнiшнiй свiт.
   Опредметнено-мовнi значення є результатом проведення свiдомiстю своїх iнтенцiй на зовнiшнiй свiт. Тут опредметнено-мовнi значення набувають онтологiчного статусу об'єкта, об'єкта матерiального або iдеального. Наприклад, скульптура.
   Свiдомiсть спрямовує себе на реальний свiт в пiзнавальному напрямку, тобто пiзнавально. Свiдомiсть трансформує цей реальний свiт в iдеальний свiт.
   Свiдомiсть зводить натуралiстичнiсть реального свiту, трансформуючи її в iдеальний свiт. Свiдомiсть також зводить психологiчнi прояви "несвiдомого", теж трансформуючи їх в iдеальний свiт.
   Свiдомiсть - це прояв людської суспiльної життєдiяльностi. Тому свiдомiсть має суспiльний характер. Суспiльний характер свiдомостi проявляється у таких формах, як фiлософiя, релiгiя, наука, мистецтво, мораль.
   Свiдомiсть опосередкована, теоретична. Тобто свiдомiсть - це i мислення. Мислення не спрямоване на саме себе. Отже, мислення - це опосередкована теоретична свiдомiсть, яка спрямована не на саму себе, а на предметний зовнiшнiй свiт. Розум - це також теоретична свiдомiсть, яка тотожна тим чи iншим закономiрностям, притаманним об'єктивному свiту.
   Розсуд i здоровий глузд. Розсуд треба розумiти як певне логiчне мiркування, а здоровий глузд - як певне життєво-практичне мiркування. I мислення, i розум, i розсуд, i здоровий глузд - все це прояви свiдомостi.
   Самосвiдомiсть. Самосвiдомiсть - це свiдомiсть, у якої пiзнавальна активнiсть спрямована на саму себе.
   Наслiдком самосвiдомостi є те, що людина вирiзняється зi свiтового загалу. Також наслiдком самосвiдомостi є те, що людина може поглянути на себе "ззовнi".
   Завдяки самосвiдомостi внутрiшнiй свiт людини актуалiзує екзистенцiю, характеристиками якої є трансцендентально-унiкальнi стани iндивiда.
   Позасвiдоме. Позасвiдомiсть - реальнiсть психiчного життя людини, що протистоїть свiдомостi. Ця реальнiсть iснує за межами свiдомостi. Позасвiдомiсть спонтанно представляється (тобто проявляється) у свiдомостi. Однак позасвiдоме може взагалi не проявлятися у свiдомостi.
   За Кантом, позасвiдоме пов'язане з iнтуїцiєю.
   Свiдомiсть формується пiд впливом соцiального середовища, а позасвiдомiсть дається людинi вiд народження.
   Iмпульси позасвiдомостi постiйно "атакують" свiдомiсть, але розумiння реалiй суспiльного життя не дають людинi можливостi втiлити цi iмпульси в життя.
   За Фрейдом, виникає процес витiснення. Iмпульси позасвiдомого повертаються назад до свого джерела. Але цi iмпульси можуть сублiмувати. Сублiмацiя - це коли iмпульси позасвiдомого виражаються символами у формах культури, в її артефактах.
   Пiдсвiдоме i надсвiдоме. У позасвiдомому розрiзняють пiдсвiдоме i надсвiдоме. Пiдсвiдоме - це сновидiння, психiчнi травми, комплекси. Надсвiдоме - це iнтуїцiї зрiлої особистостi, її творчий процес. Тут людина у своїй творчостi розкриває власнi глибиннi можливостi в iнтуїцiях.
   Позасвiдоме - морально амбiвалентне, коли вчинок людини проходить поза її свiдомiстю. Несвiдоме - iнфантильна свiдомiсть, стан непроявленого в людинi, коли людина, оцiнюючи себе з морального, цiннiсного боку, робить несвiдомий вчинок.
   Самосвiдомiсть особистостi. Самосвiдомiсть особистостi - це усвiдомлення людиною своєї специфiчностi, усвiдомлення своєї особистiсної специфiки.
   Самосвiдомiсть виражає сутнiсть внутрiшньо-глибинного свiту особистостi. Тут "Дух виступає двома образами: як витвiр, тобто результат творчої дiї, i як самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265).
   Особистiсть у своїй самосвiдомостi сприймає себе як суспiльно значущу цiлiснiсть. При цьому людина бачить в собi свою неповторну iндивiдуальнiсть. Вона сприймає свої прояви як прояви творця самих суспiльних вiдносин. Адже самосвiдомiсть особистостi взагалi має вияв лише в процесi суспiльних взаємовiдносин.
   Самосвiдомiсть особистостi формується вiдповiдно до iндивiдуально-суспiльних iдеалiв. При цьому формується як самопiзнання людини, включаючи в себе як самооцiнку, так i її саморегулювання. Йде також формування емоцiйно-цiннiсного ставлення людини до самої себе.
   Постпозитивiзм про iндивiдуальну свiдомiсть в науцi. Теоретики постпозитивiзму вважали, що їхня фiлософiя i є фiлософiєю науки. Позитивiзм розвинувся в неопозитивiзм, тобто в логiчний позитивiзм. Неопозитивiзм, або логiчний позитивiзм, вважав що фiлософiя науки - це логiка науки, мова науки i її логiка. Неопозитивiзм вважав, що закони логiки визначають наукове знання, а фiлософiя лише рефлектує над структурами цього наукового знання. Тут основою фiлософської рефлексiї є логiко-семантичний аналiз. Такий аналiз прояснює висловлювання. Основою прояснення висловлювань є верифiкацiя. Верифiкацiя проводиться таким чином, що фiлософ спiвставляє висловлювання з фактами досвiду. Висловлювання, пiдтвердженi досвiдом, є iстинними висловлюваннями або "протокольними висловлюваннями". Протокольнi висловлювання є основою пiзнавальних процесiв, основою подальших iнтегрованих систем наукового знання.
   Для подальшої iнтегрованої системи наукового знання потрiбно розробляти унiфiковану наукову мову. Як вважає неопозитивiзм, для такої мови необхiдно очиститись вiд метафiзичних категорiй. Але неопозитивiзм у своєму очищеннi звузився до мовно-логiчних процедур, хоча й виникали новi науковi дисциплiни, якi постiйно додавали новi мовнi нюанси. Новi мовнi нюанси вказували на неможливiсть створити унiфiковану наукову мову. Причому тут не тiльки висловлювання про конкретнi факти, але й висловлювання узагальнюючого характеру про тi чи iншi закономiрностi, що є основою в науцi. Втiм загальнi висловлювання не пiдлягають верифiкацiї. Абсолютизацiя формально-логiчних процедур будує такi теоретичнi структури, такi теоретично сконструйованi системи, якi безпосередньо не вiдповiдають процесам експериментально-пiзнавального характеру, стаючи доволi далекими вiд дiйсних експериментально-пiзнавальних процесiв.
   Загальнi висловлювання фiлософа не пiдлягають верифiкацiї. Однак цi висловлювання є основою для рефлексiї, для аналiзу онтологiї, гносеологiї, аксiологiї.
   Неопозитивiзм у своїй фiлософiї використовував вже вироблене наукове знання. Неопозитивiзм обґрунтовував знання, яке вже було. Але неопозитивiсти не торкалися процесу особливостей виникнення нового знання. Процес появи знання вони залишали для психологiї, а не для фiлософiї. Тому процес появи нового знання вони залишали поза свого логiко-методологiчного аналiзу.
   Пiсля позитивiзму i неопозитивiзму виникає аналiтична фiлософiя, яка звертає увагу не на логiку мiркувань, а на те, наскiльки цi мiркування вiдповiдають реальному науково-пiзнавальному процесу. Аналiтична фiлософiя виявляє джерела наукового знання, закономiрностi розвитку наукового знання, а не тiльки його структури. Тобто в аналiтичнiй фiлософiї наука розглядається в процесi iсторичного розвитку, розглядається виникнення i розвиток наукових iдей, а не тiльки логiка яка присутня в науцi. Аналiтична фiлософiя каже про важливiсть фiлософських сентенцiй для науки. Аналiтична фiлософiя придiляє увагу революцiйним змiнам в науцi, коли знання переглядаються.
   Олександр Койре (1892-1964) вказував на зв'язок фiлософського i наукового дослiдження. Вiн показав, що науковi революцiї змiнюють фiлософськi системи. В iсторiї є чiткий зв'язок наукового i фiлософського.
   О. Койре розкрив можливостi зародження наукових iдей. I тут вiн зазначав, що науково-пiзнавальна дiяльнiсть вченого взаємодiє з фiлософським, а також i з релiгiйним мисленням. Така взаємодiя є унiкальною духовною атмосферою, яка впливає на вченого i допомагає здобувати науковi знання.
   О. Койре був прихильником дискумулятивiзму. Вiн зауважував, що iдеї Г. Галiлея та I. Ньютона є iдеями революцiйними. Цi iдеї не наданi повсякденним досвiдом, який був ранiше, i тому не є продовженням узагальнень фактiв. На продовження узагальнення фактiв вказували теорiї кумулятивiстiв. Механiка Г. Галiлея та I. Ньютона - це нова механiка. Ця механiка має принцип iнерцiї. Рух за iнерцiєю по прямiй - це факт який виходить не з емпiрiї. Людський досвiд такий факт спростовує. Тому факт нової механiки - це факт як результат оперування iдеальними об'єктами в мислених експериментах. Це факти, якi отриманi абстрактно-логiчними методами, отриманi теоретично.
   До класичної механiки Г. Галiлея та I. Ньютона iнерцiя не враховувалась, а бралося очевидне, тобто той факт, що тiло рухалося до свого мiсця "природою" даного. Наприклад, важке йде вниз до свого "природного" мiсця, а легке - вгору до цього ж "природного" мiсця. Тобто до Г. Галiлея та I. Ньютона дослiдники, розмiрковуючи, висловлювали очевидне. Г. Галiлей та I. Ньютон своєю класичною механiкою кардинально змiнили наукове знання, революцiйно змiнили. Були отриманi пiзнавальнi здобутки. I це не просто кумулятивне накопичення знань. Це нове знання, революцiйне знання.
   Робiн Джордж Коллiнгвуд (1889-1943) вказував що значення природознавчих законiв для людини вимiрюється за їх важливiстю завдяки фiлософським концепцiям, завдяки їх позанауковим, метафiзичним уявленням.
   Коллiнгвуд стверджує, що iндивiдуальна свiдомiсть - абстрактна, тобто не рефлексивна i несистемна, але спорадична. А от людський дух розгортається вiд цiєї абстракцiї до конкретних форм. Першим етапом розгортання людського духу є мистецтво як абстрактнi чуттєво-образнi уявлення. Цi уявлення є iнтуїтивними. В них нема розрiзненостi на уявлення iстиннi та уявлення хибнi. Подалi мистецтво перетворюється в критику естетичного характеру. Ця критика iнтуїтивностi протиставляє дискурсивностi. За Коллiнгвудом мистецтво опосередковується релiгiєю. Релiгiя ж вже має бiльшу конкретику, оскiльки вона вже сповiдує певну iстину. Релiгiя орiєнтується на певну вищу iстину, на iстиннiсть взагалi. Однак iстина релiгiї, а отже, i вся її чуттєво-образна сфера, мiстифiкується. А от наука не мiстифiкує. Наука впорядковує дiйснiсть. Впорядковуючи дiйснiсть, наука тим самим її конкретизує, конкретизує її сприйняття. Математизм i матерiалiзм науки конкретизують дiйснiсть. Але в науцi присутня абстрактнiсть, а також iррацiональнiсть. Iррацiональнiсть в науцi вказує на недостатнiсть рефлективностi. Високий рiвень рефлективностi можна бачити в фiлософiї.
   Коллiнгвуд визнає iррацiональне невiд'ємним аспектом наукової рацiональностi. Тому вiн вважає, що неможливо рацiонально пояснити евристичнi новацiї наукових дослiджень. Проте цi новацiї вказують на розвиток науки, хоча вони не рефлексувались, не планувались i не прогнозувались. Тобто iррацiональне - це важливий компонент наукової рацiональностi.
   Майкл Поланi (1891-1976) вважає, що люди, якi проводять науковi дослiдження, мають вiд того iндивiдуальну майстернiсть пiзнавальної дiяльностi. У вченого ця майстернiсть виробляється безпосередньо коли вiн спiлкується з досвiдченим майстром. I це iндивiдуально-унiкальна майстернiсть, яку неможливо виразити унiфiкованою мовою. Iндивiдуально-унiкальна майстернiсть вченого має в собi iдейнi мотиви цього вченого. Вагомою є його дослiдницька зацiкавленiсть, тобто внутрiшнiй неповторний досвiд.
   У науцi немає повнiстю об'єктивного стандарту рацiональностi. Натомiсть мають важливе значення i стиль, i смак, i спосiб вiдображення. Тобто в науцi все так само, як i у релiгiї або в мистецтвi.
   М. Поланi зазначав, що науковий досвiд вченого, який мiститься в його книгах, в його текстах, фiксує частку знання. Такий досвiд є об'єктивним знанням про предмет дослiдження. Такий досвiд є деперсоналiзованим знанням. Але вчений має в собi знання про те, як робляться науковi вiдкриття, знання, якi мовно не вираженi, однак вони смислоутворюючi, iндивiдуально-iнструментальнi. Це багатоплановий неповторний духовний та природний потенцiал вченого. Тобто, за Поланi, iснують речi, про якi ми знаємо, але не можемо сказати. Коли вчений в процесi дослiдження сприймає, спостерiгає, вживає мову, коли вiн експериментує, то його творчi акти мiстять в собi i неявнi компоненти. За М. Поланi iснує як явне, так i неявне знання. Явне - це коли в процесi пiзнання увага вченого зосереджується на цiлiсностi об'єкта. Неявне - це коли присутнє уявлення про те, якiй метi служить об'єкт у складi цiлiсностi. Неявне знання присутнє, коли є особисте спiлкування вчених.
   Карл Раймонд Поппер (1902-1994) вважає що наука - це певний аспект суспiльного життя. Тому вона i змiнюється разом з цим суспiльним життям.
   Фiлософ своєю науковою теорiєю хоче вловити свiт. Вiн закидає свою теорiю, як рибалка закидає свiй невiд. Теорiя як основа наукового знання багато чого пояснює, пояснює з високою точнiстю. Тому через теорiю можна прогнозувати, передбачати майбутнє, адже вона перевiряється. Хоча К. Поппер вказує, що перевiренiсть теорiї - це багато практичних i мислених експериментiв, а не просто логiчне обґрунтування або емпiричне пiдтвердження.
   Теорiю перевiрити фактами досвiду - це замало. Свiт змiнюється. I те, що вчора здавалося достовiрним, завтра може бути невiрним, хибним. Тому верифiкацiя неопозитивiстiв - як перевiрка теорiї на iстиннiсть, перевiркою фактами досвiду - може завести в оману. Поппер вважає критерiєм iстинностi не верифiкованiсть, а фальсифiкованiсть системи тверджень. Фальсифiкацiя встановлює розбiжнiсть фактiв, що свiдчить про невiдповiднiсть теорiї фактам. Тобто фальсифiкацiя виявляє помилки.
   За Карлом Поппером поглибленi теорiї формулюють точнiшi твердження, описують i пояснюють бiльше фактiв. Проте поглибленi теорiї стикаються з великою кiлькiстю рiзноманiтнiших фактiв. А наукова дискусiя, яка основана на критицi, перевiряє i спростовує теорiї. Поппер вказує, що змiстовнiстю, логiчнiстю i простотою треба перевiряти i спростовувати теорiї. Тут наукова критика - це чiтке окреслення проблеми. Для її розв'язання висувається гiпотеза. Коли гiпотеза витримала перевiрку критикою, то вона стає теорiєю. Наукове знання зростає, коли є критика, спростування i поглиблення теорiй. За К. Поппером нiщо не може бути вiльним вiд критики. Критика - це фундаментальна методологiчна складова науки. Без критики нема розвитку наукової думки. До iстини можна наблизитись, якщо критикою усунути все хибне. Критичний рацiоналiзм проводить розмежування науки й не-науки. Поппер наголошує на важливостi вiдмежування евристичної методологiї вiд догматичної, щоб вiддiлити евристичну науку вiд догматичної. На думку Карла Поппера теорiї, якi спростованi факторами досвiду, повиннi вiдкидатися i змiнюватися новими. Фальсифiкацiонiзм Поппера каже, що зростання наукового знання вiдбувається, коли по-перше окреслюється проблема, по-друге висувається гiпотеза для розв'язання проблеми, потiм робиться критика цiєї гiпотези, вiд чого усуваються усi недолiки, i нарештi виявляється нова проблема - за допомогою полiпшеної таким чином гiпотези, яка постає вже теорiєю.
   За К. Поппером нашу реальнiсть охоплюють свiт фiзичних об'єктiв, свiт суб'єктивних станiв свiдомостi, станiв психiчних, ментальних i свiт об'єктивного змiсту мислення. Свiт об'єктивного змiсту мислення - це гiпотези, теорiї, проблемнi ситуацiї, проблемнi проекти. Але всi цi свiти взаємодiють через свiт суб'єктивних станiв свiдомостi, свiт станiв психiчних, ментальних.
   Наукове мислення - це свiт об'єктивного змiсту цього мислення. Це теорiї i iдеї, якi можуть розгортатися не прогнозовано для авторiв цих теорiй та iдей i можуть мати непрогнозованi наслiдки.
   Свiт об'єктивного змiсту мислення може також висвiтити свiт суб'єктивної свiдомостi, особливо суб'єктивнi процеси мислення вчених.
   Наукова мова. При розробцi єдиної загальнонаукової досконалої мови потрiбно враховувати креативнiсть i багатозначнiсть мови. Адже у рiзних мовних практиках одне i теж слово може набувати рiзного значення. Проте мовлення є компонентом дiяльностi, практики. Вiд того мова, хоч i є сукупнiстю мовних iгор, але iгор за досить гнучкими правилами, тими правилами якi обумовленi особливостями суспiльної практики. Мову i мовлення можна перевести в iгрову площину, з пiзнавальної площини - в iгрову.
   Смислова багатозначнiсть i висока варiантнiсть структурних компонентiв мови обмежують її для наукового вжитку, адже наука описує певну ситуацiю, таку, що дослiджується вченим. Мова ж - це засiб комунiкацiй у найрiзноманiтнiших ситуацiях. Наукова ситуацiя - це одна з них. Тому мова науки не може iснувати поза мовою загального вжитку. Мова загального вжитку є природною основою наукової мови. Мова науки - це штучна мова з однозначними трактуваннями. Мова науки - це мова точна, предметна, понятiйна, об'єктивна, адекватна, символiчна, формалiзована. Вона має специфiчнiсть термiнологiї. Тому, наукова мова - це мова однозначних висловлювань. Однозначнiсть дає можливiсть мiркувати логiчно.
   Науковi положення в цiлому i онтологiчнi теорiї, якi є узагальненнями наукових положень, вказують на те, що головна цiннiсть - це буття не просто як таке, а буття людського життя. I мета людини - зробити певне буття людського життя, яке матиме перспективи в майбутньому. А це означає, перш за все, що необхiдно захистити людське буття.
   Онтологiя суб'єктивна, тобто фiлософiя свiдомостi перетворює суб'єктивнiсть форми в об'єктивнiсть змiсту, роблячи все iндивiдуально неповторне корисним для життя, для майбутнього розвитку. I яка має бути свiдомiсть? Свiдомiсть має бути цiлеспрямованою на спасiння вiд майбутнiх катастроф. Тут фiлософiя свiдомостi - це цiлеспрямованiсть на спасiння.
  
   Роздiл 3. НАУКОВI ЗНАННЯ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ГНОСЕОЛОГIЇ ТА АКСIОЛОГIЇ
  
   Когнетивна психологiя та iншi науки отримали чiткi уявлення про процеси пiзнання, отримання iстини, про цiнностi людини. На базi цих знань фiлософiя збудувала структуру i систему основних загальних iстин, якi дають загальну свiтоглядну картину свiту з приводу гносеологiї та аксiологiї. I для початку продемонструємо цi iстини гносеологiї i аксiологiї. Науковi факти когнетивної психологiї, наукової методологiї, антропологiї та iнших наук iнтегрують в цiлiснi свiтогляднi уявлення про отримання об'єктивних iстин. Так формують гносеологiчну теорiю фiлософiї. Продемонструємо основнi положення гносеологiї, якi iнтегрованi на основi основних загальних iстин науки, iстин верифiкованих, перевiрених практикою.
   ГНОСЕОЛОГIЯ
   Фiлософiя пiзнання - гносеологiя (загальнi положення). Фiлософiя пiзнання, або теорiя пiзнання, або гносеологiя, визначає закономiрностi i закони, за якими людина виробляє об'єктивно iстиннi знання про об'єктивно i реально iснуючий свiт.
   Теорiя пiзнання розглядає як донаукове, так i наукове пiзнання свiту, займається вивченням досвiду того, як вести науковi дослiдження. Теорiя пiзнання вивчає досвiд того, як проводяться науковi дослiдження. Теорiя пiзнання дослiджує вiдношення знання людей до об'єктивної реальностi, до того, як той чи iнший закон iснує в дiйсностi об'єктивного свiту.
   Метод теорiї пiзнання. Тут метод розумiється як iдеальне вiдтворення людським розумом тих чи iнших явищ у певних категорiальних системах, у структурних комплексах категорiй.
   Теорiя пiзнання розглядає процес пiзнання, виявляючи оптимальнi шляхи щодо отримання об'єктивної iстини.
   Теорiя пiзнання систематизує знання, обґрунтовує їх розташування в категорiальних структурах.
   Теорiя пiзнання формулює критерiї iстини. Теорiя пiзнання визначає, як, яким чином використовувати iстини на практицi.
   Категорiї теорiї пiзнання. Категорiї теорiї пiзнання - це суб'єкт пiзнання, пiзнавальнi здатностi суб'єкта, тобто вiдчуття, сприймання, уявлення, мислення, розум. Це також об'єкт пiзнання, пiзнавальна дiяльнiсть як застосування пiзнавальної здатностi для осягнення iстини, знання, теоретичнi i практичнi знання, iстина як мета пiзнавальної дiяльностi, досвiд як практика, яка навантажена iндивiдуальними i суспiльно-iсторичними особливостями.
   Сенсуалiзм. Сенсуалiзм в теорiї пiзнання - це коли перевага надається чуттєвiй пiзнавальнiй здатностi, коли вiдчуття вважаються єдиним джерелом знань.
   Емпiризм. Емпiризм в теорiї пiзнання - це коли вважається, що чуттєвий досвiд вiдiграє головну роль у твореннi нових знань, а мислення та його форми є лише засобами впорядкування чуттєвого досвiду.
   Рацiоналiзм. Рацiоналiзм у теорiї пiзнання - це коли мисленню вiдводиться провiдна роль, коли розум розумiється як джерело i критерiй iстинностi знань.
   Апрiоризм. Апрiоризм, апрiорi в теорiї пiзнання - це коли з процесу творення знання вилучають досвiд.
   Агностицизм. За Д. Г'юмом, агностицизм заперечує можливiсть пiзнання свiту.
   Близькими до теорiї пiзнання вважаються реалiстичнi, феноменологiчнi, прагматичнi, аналiтичнi, психологiчнi теорiї.
   Реалiстичнi теорiї. Реалiстичнi теорiї виходять з розумiння незалежностi об'єкта пiзнання, з розумiння можливостi вiдображення об'єкта пiзнання в мисленнi людини. До реалiстичних теорiй належать такi теорiї, як дiалектико-матерiалiстична теорiя пiзнання К. Маркса, причинний реалiзм, представлений Б. Расселом, критичний реалiзм фiлософiї Сантаяни, неореалiзм фiлософiї Д. Мура.
   Феноменологiчнi теорiї. Феноменологiчнi теорiї тiльки явища вважають реальнiстю, а пiзнання цих явищ - це концептуальне упорядкування даних безпосереднього досвiду. Представники феноменологiчної теорiї: Гуссерль, Кассирер, Шелер.
   Прагматичнi теорiї. Прагматичнi теорiї зосереджуються на формулюваннi знань, використаннi концепцiй утилiтаризму, iнструменталiзму. Представники прагматичної теорiї: Джеймс, Дьюї.
   Аналiтичнi теорiї. Особливiсть аналiтичних теорiй полягає в тому, що тут широко використовують мовно-лiнгвiстичнi й логiчнi засоби та iдеї. Представники аналiтичної теорiї: Карнап, Поппер.
   Психологiчнi теорiї. Особливiсть психологiчних теорiй полягає в тому, що тут використовують категорiї психiчного, через що розумiються пiзнавальнi процеси, пiзнавальнi здатностi людини. Представником психологiчної теорiї вважається Пiаже.
   Пiзнання як предмет фiлософського аналiзу. Пiзнання - це процес здобування знання. Пiзнання - це суспiльно-iсторичний процес взаємодiї суб'єкта i об'єкта, де суб'єкт активно вибирає об'єкт i визначає щодо нього свою мету.
   Людина в процесi пiзнання як вiдображає, так i вiдтворює об'єкт в своїй свiдомостi. Об'єкт пiзнання вiдтворюється людиною у виглядi чуттєвих образiв, або рацiональних понять. Людина в процесi пiзнання застосовує тi засоби вiдображення об'єкта, якi вiдповiдають певнiй природi об'єкта. Музикант застосовує символи, фiлософ - поняття.
   Змiст iдеальних образiв i понять, якi вiдтворює людина, мiстить в собi iстиннiсть знання.
   Пiзнавальна дiяльнiсть людини реалiзує пiзнавальнi цiлi. Тут знання є результатом пiзнавального процесу.
   Кiнцева i завершальна мета процесу пiзнання - це отримання об'єктивної iстини.
   При спостереженнi людина, напружуючи свої органи вiдчуття i сприймання, безпосередньо контактує з об'єктом пiзнання. Надалi людина своїм мисленням та розумом опосередковує об'єкт. Мислення i розум надають осмислення вiдчуттям та сприйманням.
   Взаємодiя вiдчуттiв та розуму (або чуттєвого та рацiонального) виробляє об'єктивне знання.
   Залежно вiд характеру взаємодiї чуттєвого та рацiонального видiляють два рiвнi пiзнання: емпiричний i теоретичний.
   Емпiричний рiвень пiзнання - це коли домiнує чуттєве при твореннi знання. Тут знання набирає форми рiзноманiтних фактiв, якi в подальшому систематизуються. Це емпiричне знання.
   Теоретичний рiвень пiзнання - це коли домiнує рацiональне при твореннi знання. Тут знання формується у виглядi абстракцiй, якi в подальшому структуруються та систематизуються в певних узагальненнях. Це теоретичне знання.
   Рушiйною силою пiзнання є суспiльно-iсторична практика. Суспiльно-iсторична практика формує самi запити на знання. Ця практика i споживає здобутi знання.
   Процес пiзнання поєднує чуттєве i рацiональне, емпiричне i теоретичне, поєднує практику i теорiю, тобто практичне i теоретичне.
   Пiзнання є складовою будь-якої дiяльностi людини. Нехай це буде дiяльнiсть виробнича чи споживча, перетворювальна чи виконавча.
   Є донаукове пiзнання, яке отримує знання в щоденнiй життєдiяльностi й закрiплює це знання в буденному досвiдi. Але є наукове пiзнання, яке перевiрене на iстиннiсть в структурах i системах знань. Також є позанаукове пiзнання. Таке пiзнання здiйснюється в ненауковiй сферi дiяльностi, тобто в художнiй, полiтичнiй, правовiй. Позанаукове пiзнання, як i наукове, закрiплюється у формах суспiльної свiдомостi.
   Iстина. Iстина - це вираження сутнiсного змiсту, це мета пiзнавального процесу. Iстина є результатом пiзнавального процесу - як iстинне знання. Iстинне знання адекватно вiдображає реальнiсть у свiдомостi людини, реальнiсть як об'єктивну, так i суб'єктивну, притаманну певнiй iндивiдуальнiй свiдомостi.
   Коли пiзнавальний образ вiдповiдає знанням реального стану речей в дiйсностi, як вони є, то можна казати про iстину. Ця iстина за своїм змiстом не залежить вiд суб'єктивного свiту людини. Ця iстина - об'єктивна. Але ця iстина як пiзнавальний образ повнiстю не збiгається з об'єктом. Об'єкт пiзнання має пiзнавальну невичерпнiсть. Свiт змiнюється. Тому iстина не є чимось незмiнним. Iстину не можна розглядати як дещо повнiстю статичне. Пiзнання iстини - це процес наближення до повноти вiдтворення реального стану речей.
   Те чи iнше знання є iстинним:
   по-перше, коли об'єкт пiзнання розглядається таким, який вiн є сам по собi i як вiн iснує в об'єктивнiй реальностi;
   по-друге, коли об'єкт розглядається в усiй своїй якiснiй рiзноманiтностi, в усiх своїх взаємозв'язках i опосередкуваннях, i взагалi, коли об'єкт розглядається в усiй своїй багатостатностi;
   по-трете, коли за достовiрне приймається знання, обґрунтоване логiкою i практикою, обґрунтоване теоретично i емпiрично.
   Iстина як продукт пiзнання має цiннiсне значення в сферi культурних вiдносин. Служiння iстинi в сферi культурних вiдносин набуває морального звучання.
   Конкретнiсть iстини. Iстина завжди конкретна. Iстина є iдеальним утворенням. Тому вона має загальний, отже, абстрактний характер. Але дiйснiсть, в якiй iснує iстина, завжди конкретна. Тобто тут ми бачимо невiдповiднiсть мiж абстрактнiстю iстини i конкретнiстю дiйсностi.
   Те чи iнше знання iстинне, має iстинний характер в теоретичному планi, якщо це знання виникає на певнiй об'єктивнiй основi. Iстинне знання не може поривати з об'єктивною основою буття.
   Тi чи iншi знання зберiгають конкретнiсть iстини в практичному планi, коли вони адекватнi, адекватнi в своїх iдеальних засобах, спрямованих на потреби людини, адекватнi змiнам тих чи iнших речей, змiнам, потрiбним людям.
   Конкретнiсть iстини досягається сходженням вiд абстрактного до конкретного. При цьому думка людини наближається до конкретної дiйсностi.
   Абсолютна iстина. Абсолютна iстина - це iстина безумовна, безумовно-правильна. I тут ми маємо певну статичнiсть. Але iстина не статична, а перебуває у розвитку. Тобто iстина - це процес.
   Абсолютна iстина виглядає як завершальна стадiя пiзнання, коли граничнi протилежностi тотожнi, тотожною є також свiдома i несвiдома дiяльнiсть людини, тотожнi - мислення i буття.
   Пiзнання постiйно поглиблюються. Попередня система знань входить в нову, бiльш розвинену систему знань. Наприклад, класична механiка входить в теорiю вiдносностi.
   Пiзнання поглиблюються. До вже набутих iстин постiйно додаються новi. Тут абсолютна iстина виглядає як сума вiдносних iстин. Сума вiдносних iстин - це досягнення повноти. Але попереднi стадiї пiзнання вiдноснi. Наприклад, закони класичної механiки абсолютно iстиннi для малих швидкостей. Тут абсолютна iстина виглядає як поглиблення пiзнання.
   Фiлософiя науки про знання. Томас Самюель Кун (1922-1996) розробляв концепцiю наукових революцiй. Т. Кун доводив, що наукова революцiя може здiйснюватися коли йде розвиток - як науковий так i позанауковий, розвиток загальний, соцiокультурний. Кун критикує кумулятивiстське розумiння зростання наукового знання. Хоча i є перiоди в науцi, коли це зростання вiдбувалося кумулятивно. Однак до вчених приходить нове бачення природи, i починається нове тлумачення цiєї природи. Оце нове - альтернативне. Отже, не може бути кумулятивiстським. Тобто вiдбувається революцiйна змiна всiєї системи знань про природу. I це - наукова революцiя. Т. Кун називає наукову революцiю "змiною парадигм". На його думку, парадигма - це система теорiй та цiннiсних висновкiв, якi науковцi вважають основою. Парадигма - це сукупнiсть переконань i цiнностей, якi характернi для членiв певної наукової спiльноти. Цю теорiю визнано найкращою, бiля неї об'єднуються вченi. Надалi вченi аналiзують явища, спрогнозованi парадигмальними теорiями. Вiд того парадигмальнi основоположення переiнтерпретуються i розширюються, захоплюючи новi об'єктивнi явища. Наука не тiльки систематизує, а й класифiкує, наводячи лад, просуває новi теорiї та вiдкриття. Цi новi теорiї та вiдкриття стають парадигмальними, коли вiд них бiльше ефективностi, тої ефективностi, яка стимульована перспективою успiху.
   Томас Кун зазначає, що в науковому товариствi виникають проекти, якi альтернативнi парадигмi. Цi проекти створюються вченим свiтом ненавмисно, створюються в ходi гри. Коли виникають новi факти, то на їх основi в ходi гри виникають альтернативнi проекти. При цьому порушуються наданi парадигмою очiкування. В таких порушеннях очiкувань важливе мiсце займає випадковiсть. Такi порушення очiкувань не дозволяють вирiшувати проблеми за правилами парадигми. I парадигма стає ненадiйною. Проте вона необхiдна деякий час науковцям для дисциплiнiзацiї знання. З часом розробляються та впроваджуються в пiзнавальну практику засади нової парадигми. Наукова революцiя - це перехiд вiд застарiлої парадигми до нової. I коли вже вiдбулася наукова революцiя то альтернативна парадигма, яка була в протирiччi до офiцiйно прийнятої парадигми, стає видатним вiдкриттям у поясненнi природи. Нова парадигма неспiвмiрна зi старою, адже змiнюється загальна картина природи. Вченi бачать в цiй картинi те, чого ранiше не бачили. Вони зазначають, що нова парадигма бiльш ефективна своїми пiзнавальними можливостями, здатна краще вирiшувати проблеми.
   Томас Кун вказує, що змiна парадигми змiнює мову. Для зростання наукового потрiбен вплив позанаукових чинникiв, таких як особистiснi, соцiокультурнi, iсторичнi.
   Iмре Лакатос (1922-1974) розробляв концепцiю конкуруючих дослiдницьких програм. Вiн стверджував, що iсторiя науки без фiлософської iсторiї - слiпа. Iсторiї потрiбнi певнi теоретичнi настанови.
   I. Лакатос вказував, що нова, краща теорiя може пояснити контрафакти. Ця теорiя, прогнозує появу цих контрафактiв.
   Iснував спосiб фальсифiкацiї як процедури емпiричних перевiрок. Лакатос вводить фальсифiкацiю як процедуру iсторичних порiвнянь. Об'єктом порiвнянь є комплекси теорiй, а не якась окрема теорiя. Комплекси теорiй iснують на основi генетично пов'язаних принципiв. I це є дослiдницька програма. Дослiдницька програма має цiлiсну систему визначальних теоретичних постулатiв, якi не змiнюються. Але тут є гiпотези, якi змiнюються, пристосовуючись до нових умов дослiдження. Дослiдницька програма має евристичну особливiсть, яка, вирiшуючи пiзнавальнi завдання, вимальовує перспективу. Але ця дослiдницька програма не приймає тi факти, що виходять за межi компетенцiї. Дослiдницька програма повинна прогнозувати появу нових фактiв. Тут теоретичне зростання повинно випереджати емпiричне, яке тiльки пояснює факти.
   Iмре Лакатос стверджує, що повинна бути конкуренцiя дослiдницьких програм. Завдяки конкуренцiї зростає наукове знання. Програма має бiльше пояснювати, а iнакше вона усувається вiд пiзнавальних процесiв.
   Стiвен Тулмiн (1922-1999) розробляв еволюцiонiстську концепцiю науки. Вiн доводить, що наука - це повнiстю iсторичний продукт. Отже, треба з'ясувати, яким чином логiчнi структури повиннi обслуговувати рацiональну дiяльнiсть людини, яким способом змiнювати в пiзнавальному процесi процедури мiркування, виявляти, як тi або iншi процедури мiркування адаптують до нового. I це буде вже не формально-логiчне дослiдження.
   Джеральд Холтон (народ. в 1922) розробляв концепцiю "тематичного аналiзу" науки. Тематичний аналiз науки проходить у контекстi особистiсних цiннiсних орiєнтацiй науковця, його схильностi до певної теми. Теми задають актуалiзацiю питань. Певна тема потребує обрання певних методiв дослiдження.
   Теми є з неявною та явною проблематикою, з неявними та явними настановами.
   Тематики, тематичнi рiшення зумовлюють iндивiдуальнiсть дослiдника значно бiльшою мiрою, нiж його свiтогляднiсть, бiльше, нiж вже iснуюча парадигма в науцi. Тематичнi рiшення бiльше зумовлюють iндивiдуальнiсть дослiдника, нiж його соцiальне оточення.
   Одна з рушiйних сил зростання наукового знання - це конкуренцiя "тем".
   Проблему виникнення нових наукових тем може вирiшувати когнiтивна психологiя - у зв'язку з розглядом iндивiдуальної наукової дiяльностi.
   Пол Фейєрабенд розробляв концепцiю "епiстемологiчного анархiзму" як концепцiю антикумулятивiстську i антирацiоцентричну. Вiн зазначає, що наукове пiзнання потребує того, щоб теорiї узгоджувались як з фактами, так i з науковою традицiєю. Повиннi висуватися альтернативнi теорiї, оскiльки спiвставлення альтернатив дає можливiсть виявити недолiки, якi має теорiя.
   Теорiя не може пояснити всiх фактiв. Тому для ефективностi не варто брати до уваги тi факти, якi зовсiм не вписуються в теорiю. Через альтернативнi теорiї можуть бути дослiдженi новi факти. Спостереження за фактами має теоретичне забарвлення. Просто голих фактiв, без цього теоретичного забарвлення не буває. Але такий пiдхiд може перетворюватися на теоретичну заангажованiсть. А альтернативнi теорiї допомагають знiмати цю заангажованiсть, допомагають бачити факти пiд iншим кутом зору, пояснювати факти iншою мовою.
   Бачити дiйснiсть по-iншому можна завдяки новим методам та засобам пiзнання. Наприклад, дослiдник виходив з природної довiри до людського сприйняття. А от, наприклад, такий засiб пiзнання, як телескоп, показав людинi вiдноснiсть людського сприйняття (скажiмо, руху i спокою). Телескоп як метод пiзнання штучно звузив i перетворив емпiричну сферу людського дослiдження. Фейєрабенд приходить до висновку, що нова концепцiя може бути розроблена без iстотної чуттєво-досвiдної основи, поза пiзнавальною традицiєю. Такою є, наприклад, нова космологiчна концепцiя.
   З точки зору iснуючої рацiональностi нова позицiя, яка народжується у вченого, свiдчить про iррацiональнiсть. Просто аргументацiя перекреслює позицiю, яка була. Однак прогрес науки потребує iррацiонального, спонтанного, потребує найдивовижнiших версiй. Епiстемологiчний анархiзм Пола Фейєрабенда - це мова про спонтанне розмноження найдивовижнiших версiй. Розмноження найдивовижнiших версiй орiєнтує дослiдника на продукування нових гiпотез, конкуруючих мiж собою, включаючи i абсурднi гiпотези, i гiпотези ненаукового характеру.
   Методологiчнi правила в науцi працюють як явно, так i неявно. Неявно - це коли дослiдник керується цими правилами iнтуїтивно, а не не свiдомо.
   Пол Фейєрабенд зауважує: коли дослiдник дивиться на новi явища з позицiй альтернативного характеру, з якихось iнших позицiй, то цi новi явища розкриваються дослiднику бiльш глибоко.
   Для об'єктивного пiзнання необхiдна рiзноманiтнiсть думок. Це рiзноманiття показує, що неможлива єдина iстина. А отже, неможливим є i єдино правильний метод, який веде до єдиної iстини. Метод повинен заохочувати рiзноманiтнiсть думок. Такий метод сумiсний з гуманiстичною позицiєю.
   Щоби рухатись вперед у своєму розвитковi науковець повинен користуватися i позанауковими пiзнавальними напрацюваннями. Позанауковi форми знання допомагають вiдкривати нове в науцi. Анормальностi також допомагають робити прориви в науцi, вiдкривати щось нове.
   Позицiї "епiстемологiчного анархiзму" Пола Фейєрабенда - це позицiї плюралiстичного свiтогляду, плюралiстичної методологiї. Епiстемологiчний анархiзм - це рацiоналiзм з соцiокультурним аспектом, з людино-вимiрною направленiстю. Тут принцип плюралiзму заперечує якiсь методологiчнi примушування.
   Гносеологiя вибирає тi об'єктивнi iстини, за допомогою яких вiдкривається можливiсть стверджувати i розвивати людське життя в майбутньому. I яким має бути пiзнання? Якої спрямованостi мають бути iстини? Пiзнання i отриманi iстини повиннi спрямовуватися на вирiшення питань спасiння вiд майбутнiх катастрофiчних ситуацiй. Тут гносеологiя - це пiзнання для вирiшення питань спасiння.
   МЕТОДОЛОГIЯ
   Практика, метод, методологiя, логiка (загальнi положення). Метод, методологiя - це певна дiяльнiсть, певна практика. Тому коротко розглянемо спочатку дiяльнiсть, практику.
   Дiяльнiсть. Дiяльнiсть - це певна активнiсть людини, здатнiсть бути причиною змiн у своєму iснуваннi, у своєму буттi.
   При дiяльностi зовнiшнє трансформується у внутрiшнє, де проходить єднiсть опредметнення та розпредметнення сутнiсного розумiння.
   Дiяльнiсть актуалiзує можливе. У своїй дiяльностi людина вибирає можливостi. Пiсля вибору можливого людина приймає рiшення i дiє. При дiяльностi суб'єктивне трансформується в об'єктивне i навпаки.
   Смислова дiяльнiсть людини реалiзується через цiнностi, через цiлi - при розумiннi певних норм.
   Дiяльнiсть в бiльш широкому розумiннi, дiяльнiсть, де є мiсце i цiлепокладанню, i смислотворенню, i самоiмiтацiї при грi, має назву життєдiяльнiсть. Рiзновидами життєдiяльностi є праця, гра, самодiяльнiсть. Знаменником цих рiзновидiв життєдiяльностi є творчiсть.
   Практика - це дiяльнiсть.
   Практика. Практика - це вияв активностi свiтовiдношення у людини. Тут практика може набути унiверсалiзму, коли до вчинкiв людини долучається пiзнавальне i моральне.
   Практика - це чуттєво-предметна дiяльнiсть суспiльної людини. Також практика - це цiлепокладальна дiяльнiсть людини, людини суспiльно-спрямованої. Цiлепокладання суспiльно-спрямованої людини спрямоване на перетворення навколишнiх сил природного та соцiального характеру. В процесi перетворення навколишнiх сил формується сама людина, її предметнiсть. Практика - це предметна основа формування людини. Практика є стимулом розвитку творчих здiбностей людини, її здатностi до духовного вдосконалення, до пiзнання свiту i себе.
   При антропосоцiогенезi людина вiдособлюється вiд природи. Природа, навколишня дiйснiсть - це об'єкт для людських перетворень, перетворень для себе. Людина прагне панувати над свiтом, над Землею, завдячуючи технiцi, технiчному прогресу. А технiчний розвиток може посилювати здатнiсть суспiльної людини до виокремлення з природи. На практицi, коли людина високою мiрою протиставляє себе природi, особливо втiлюється здатнiсть людини як суспiльної особи виокремлюватись вiд цiєї природи. А це може мати i негативнi наслiдки. Прикладом є глобально-екологiчна проблема.
   Практика поєднує безпосереднiсть i всезагальнiсть свiтовiдношення людини. Тут вiд рiзних складових предметного змiсту практики залежить сама творчiсть людини, сам процес перетворення свiту.
   Предметний змiст практики, її цiннiснi складовi концентрують смислову нацiленiсть самої практики. Предметний змiст практики - комунiкативний. Комунiкативнiсть робить унiверсальним той чи iнший знаряддєвий вплив людини на навколишнiй свiт щодо освоєння цього свiту людиною.
   Комунiкативнiсть практики унiверсалiзує її до всезагальностi. Комунiкативнiсть практики дає можливiсть людськiй рацiональностi - при певному ставленнi людини до навколишнього середовища i взагалi до свiту.
   Iнструментальнiсть, технiка, техногенiзацiя людського свiтогляду, знаряддя людської працi дають людинi владу над свiтом. Проте сутнiсть людського ставлення до свiту є комунiкативнiсть, а не iнструментальнiсть, манiпулятивнiсть. Комунiкативнiсть - це основа людської свiдомостi, пiзнання, суспiльного iснування.
   Є два рiзновиди рацiональностi: iнструментальна рацiональнiсть i комунiкативна рацiональнiсть. Комунiкативна (або дiалогiчна рацiональнiсть) направлена на порозумiння мiж людьми, на взаєморозумiння.
   Метод. Метод - це спосiб досягнення результату. Метод втiлює шлях до iстини. Метод реалiзує ефективну дiяльнiсть щодо отримання результату вiд поставлених цiлей. Метод застосовує правила i всiлякi процедури для отримання достовiрного знання. Наприклад, в мистецтвi ми маємо такi правила, як iдеалiзацiя, символiзацiя, типiзацiя. В мистецтвi людина отримує знання на рiвнi почуттiв, iррацiональне знання. Другий приклад - фiлософiя. У фiлософiї є правила умов категорiального синтезу, або правила умов цiннiсних оцiнок.
   Метод вiдрiзняється вiд методики тим, що правила дiї, тобто рiзноманiтнi операцiї i процедури, включають в себе певну усвiдомленiсть теоретичного характеру. Також метод на вiдмiну вiд методики включає в себе принципи пiзнавального характеру. Це, наприклад, принцип iсторизму, або принцип системностi.
   Методологiя. Методологiя - сукупнiсть методiв, певних способiв, тих чи iнших процедур для досягнення наперед поставленої мети. Методологiя - це також знання про умови застосування методiв, певних способiв, тих чи iнших процедур у процесi пiзнання.
   Фiлософська методологiя. Фiлософська методологiя - це множиннiсть методологiй в межах певної предметної областi, з певними принципами.
   Логiка. Логiка - це дослiдження правильностi мiркування. Розвиток логiки тiсно пов'язаний з практикою теоретичного мислення, з розвитком науки, яка дає правильнi посилання для логiчних мiркувань i висновкiв.
   Розвиток логiки залежить вiд еволюцiї теоретичного мислення. Закони логiки пов'язанi з досвiдом. Логiка робиться з практики мислення. Логiка змiнюється зi змiнами практики мислення. Закони логiки - це продукти людського досвiду. Способи аргументацiї iсторичнi. Вони є соцiально обумовленими.
   Методологiя наукового пiзнання. Фiлософiя науки в її зумовленостi. Методологiя наукового пiзнання - це сукупнiсть методiв, способiв, процедур для отримання об'єктивно-iстинного знання.
   Методологiя - це теоретичнi знання про застосування наукових методiв, способiв, процедур в процесi наукового пiзнання.
   Розумiючи методологiю як сукупнiсть методiв, розберемо складовi цих сукупностей, що застосовуються в процесi пiзнання.
   Усi складовi методологiї можна подiлити на методи емпiричного дослiдження, методи теоретичного дослiдження i методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного.
   Методи емпiричного дослiдження. Методи емпiричного дослiдження - це спостереження, порiвняння, вимiрювання, експеримент.
   Спостереження. Спостереження - це цiлеспрямоване i систематичне вивчення предмета дослiдження. Спостереження проводиться задля чiтко поставленого завдання. Тобто воно має характер завчасного задуму. Вiдповiдно до завдання того чи iншого спостереження складається план, який потiм виконується. За планом спостерiгаються певнi сторони того чи iншого явища, тi сторони явища, котрi викликають iнтерес. При спостерiганнi вишукуються певнi риси того чи iншого явища. Дослiдження проводиться за певною системою. Результатом цього є сукупнiсть певних тверджень, якi утворюють схематизацiю тих чи iнших об'єктiв реальностi, об'єктiв, якi дослiджуються.
   Порiвняння. Порiвняння - це процес встановлення вiдмiнностей або подiбностей тих чи iнших явищ. При цьому проводиться знаходження загального, притаманного кiльком явищам.
   Вимiрювання. Вимiрювання - це визначення числа, числового значення за допомогою одиницi вимiру.
   Експеримент. Експеримент - це цiлеспрямований вплив на об'єкт завдяки використанню тих чи iнших природних умов або створенню штучних умов задля виявлення певних, вiдповiдних тим чи iншим завданням властивостей.
   Методи теоретичного дослiдження. Методи теоретичного дослiдження - це iдеалiзацiя, формалiзацiя, аксiоматичний метод, iсторичний метод, системний пiдхiд, гiпотеза, теорiя.
   Iдеалiзацiя. Iдеалiзацiя - це конструювання неiснуючих об'єктiв, якi практично нездiйсненнi. Наприклад, абсолютно чорне, або абсолютно тверде тiло. Це дає розумiння кiнцевого випадку в розвитку тої чи iншої властивостi.
   Формалiзацiя. Формалiзацiя - це вiдображення структури об'єкта у знаковiй формi. Це дає змогу змiнювати вивчення тих чи iнших об'єктiв.
   Аксiоматичний метод. Аксiоматичний метод - це прийняття певних тверджень без доведень, прийняття як аксiом, вiд яких за правилами логiки породжуються тi чи iншi знання.
   Iсторичний метод. Iсторичний метод - це дослiдження виникнення, формування та розвиток процесу у хронологiчнiй послiдовностi - з метою виявлення суперечностей.
   Системний пiдхiд. Системний пiдхiд - це комплексне дослiдження систем як єдиного цiлого.
   Гiпотеза. Гiпотеза - це виведення наслiдкiв iз зробленого припущення. Якщо при перевiрцi наслiдок вiдповiдає дiйсностi, то гiпотеза стає теорiєю.
   Теорiя. Теорiя - це знання, якi зводять певнi закони до єдиного об'єднувального витоку, до єдиного об'єднуваль-ного початку як основної причини.
   Методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного. Методи, якi використовуються як на рiвнi емпiричного дослiдження, так i на рiвнi теоретичного, - це абстрагування, аналiз i синтез, iндукцiя та дедукцiя, моделювання.
   Фiлософiя науки. Фiлософiя науки дослiджує феномен науки.
   Спочатку фiлософiя науки iнтерпретувала феномен науки в категорiях. Наука розумiлася як знаряддя когнiтивного, тобто пiзнавального освоєння свiту. Наука розумiлася також як iнструмент влади людини над свiтом. Але ця влада може i дестабiлiзувати можливостi людського iснування в свiтi, може породжувати загрози екологiчних катастроф навiть у глобальних масштабах.
   Наука зумовлена соцiально-культурним контекстом. Але нiщо не iснує поза текстом, на чому наполягає Жак Дерида, поза контекстуальнiстю, контекстом. У контекстi наука як пiзнавальна дiяльнiсть вирiшує протиборство рiзних дискурсивних практик, де люди приходять до певного консенсусу.
   Проте надалi фiлософiя науки розглядає феномен науки як ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок людей. Виникає фiлософiя нестабiльностi, яку розробляв Пригожин. Виникає iронiя до унiверсалiзму метафiзичного характеру.
   Методологiчнi напрями фiлософiї науки. Фiлософiя науки має власну методологiю дослiджень науки. Це iндуктивiзм, конвенцiалiзм, фальсифiкацiонiзм, iсторизм, аксiологiзм.
   Iндуктивiзм. У фiлософiї науки є висновок, що джерелом наукових узагальнень, джерелом нових знань у науцi є iндуктивнi умовиводи.
   Iндуктивiзм спирається на те, що мислення своєю основою має чуттєвий досвiд. Виходячи з фактiв досвiду, формулюються загальнi аксiоми. Цi аксiоми узгоджуються з емпiричними фактами. Аксiоми узагальнюють емпiричнi факти. А узгодженiсть з'ясовується верифiкацiєю. Висловлювання спiввiдноситься з безпосереднiм досвiдом. Висловлювання пояснюють факти. Висловлювання узагальнюють факти. Вони мають доводитися фактами. Кожне висловлювання може бути виведене з уже доведених висловлювань.
   Свiт, або всесвiт єдиний, описаний мовою фiзики. На цю мову можна перекласти всi знання всiх наук. Але це в iдеалi. Однак в цьому полягає унiфiкованiсть наукової мови.
   Iндуктивiзм має такi складовi як об'єктивна дiйснiсть, суб'єкт пiзнання, знакова система. Знакову систему суб'єкт розробляє для пояснення дiйсностi.
   Iндуктивiстський метод - це метод спостережень. Наприклад, Ампер узагальнив власнi спостереження властивостей електричного струму. На основi цього вiн вiдкрив закон електродинамiки.
   Конвенцiалiзм. Конвенцiалiзм доводить, що теорiї основанi на тих угодах, яких досягли вченi. Угоди - це конвенцiї. Коли розробляються угоди, тобто конвенцiї, то беруться в теорiях такi їх властивостi як пiзнавальна зручнiсть, простота, працездатнiсть.
   В емпiричному пiзнаннi iстиннiсть знання - це його об'єктивнiсть. В теоретичному пiзнаннi iстиннiсть знання - це узгодження розуму з самим собою i з фактами. Тобто приймається та теорiя, яка не суперечить фактам. Складовi теорiї теж не повиннi бути суперечливими.
   Теорiї конвенцiалiзму - це теорiї, якi логiчно упорядковують факти.
   Конвенцiалiзм має на увазi теорiї, що iстиннi за тими угодами, якi зручнi, простi, працездатнi. Дослiдники узгоджують певнi припущення, якi мають значення для нашого мислення, однак не мають значення для об'єктивної реальностi. Тобто конвенцiалiзм вибирає теорiї не за їх вiдповiднiстю об'єктивнiй дiйсностi, а за пiзнавальними мотивами.
   У конвенцiалiстський методологiї засадничою є дедукцiя.
   Iнтуїцiєю винаходять, а логiкою доводять. Зростання нового знання йде завдяки iнтуїцiї. Iнтуїтивна здатнiсть мислення утворює новий сенс, нове знання. Є усталенi знання, усталенi положення та уявлення. З них iнтуїцiя утворює нове.
   Фальсифiкацiонiзм. Фальсифiкальцiонiзм вказує, що спростування теорiї є необхiдною передумовою розробки нової, глибшої теорiї. Фальсифiкацiонiсти вiдмовляються вiд теорiї, коли бачать, що є розбiжнiсть мiж фактами досвiду i цiєю теорiєю. Вони також можуть вибирати з теорiй ту, яка бiльш правдоподiбна стосовно досвiду.
   Фальсифiкацiонiсти вважають важливим i придiляють увагу зовнiшнiм позанауковим пiдставам розробки теорiї. До позанаукових пiдстав входить i фiлософiя.
   Фальсифiкацiонiсти вважають, що факти набувають пiзнавальної ваги, коли вступають в конфлiкт iз очiкуваннями вчених, очiкуваннями якi обумовленi теорiєю.
   Мета науки - це iстинне знання. Критика забезпечує вдосконалення цього знання. Це наукове знання. Воно повинно вiдмежовуватися вiд позанаукових форм i видiв знань. Критерiй науковостi i iстинностi теорiї - це її потенцiйна спростовуванiсть. Наприклад, теорiя походження видiв Ч. Дарвiна. Iстиннiсть цiєї теорiї стала можливою через послiдовне спростування всiляких iнших теорiй з цього приводу.
   Iсторизм. Основною проблемою в методологiї iсторизму є проблема зростання наукового знання. Осмислюється iснування минулої i сучасної науки. Iсторизм з'ясовує, наскiльки наступний етап функцiонування науки вiдмiнний вiд попереднього.
   Iсторизм розкриває, наскiльки важливими є науковi знання у формуваннi домiнуючої загальної картини свiту певного перiоду iсторiї.
   Розвиток науки вiдбувається, коли вона здатна передбачати новi факти.
   Методологи iсторизму дослiджують перiоди революцiй в науцi, перiоди iнтенсивного розвитку науки. Методологи iсторизму займаються бiльш глибоким осягненням науково-пiзнавальної дiяльностi науковцiв. Iсторизм вказує, що до iстинного знання ведуть дослiдження скоординовано-доповнювальнi, дослiдження з альтернативним розумiнням. I тут рацiональнiсть - головний атрибут науки. Рацiональна дiяльнiсть людини - це така дiяльнiсть, в якiй задiюються i перетинаються рiзноманiтнi концепцiї та системи пiзнавального характеру.
   Методологiя iсторизму розкрила внутрiшню логiку науки, особливостi зростання наукового знання. Демонструючи альтернативнi позицiї, методологи iсторизму показують, що неможливо вiдтворити єдино вiрний розвиток науки.
   Аксiологiзм. Цiнностi є смислоутворюючими засадами людської дiяльностi. Цiннiсть - це мiра значущостi будь-чого для людини.
   Методологiя аксiологiзму виходить з того, що предметом наук про природу є факти, а предметом наук про культуру є цiнностi, тобто те, що має бути. Методи наук про природу узагальнюють факти i формулюють закони. Методи наук про культуру виявляють те особливе i унiкальне, яке викликає iнтерес. А iнтерес має вiдношення до цiнностей.
   Є вiдмiннiсть мiж фактами й цiнностями. Дослiдники науковцi повиннi говорити про факти, хоча можуть дослiджувати i цiнностi, виявляти причини того, чому люди визнають певнi цiнностi головними.
   Наука дослiджує те, що є. I утверджує загальнозначиме знання. Наука не дослiджує те, що комусь бажане, не дослiджує тi аргументацiї, якi стверджують бажане якоїсь людини. Аргументацiя науки розкриває те загальнолюдське, яке визначено вiрним для всiх людей. Тобто наука має бути незаангажованою цiнностями. Однак наука не може бути i вiльною вiд цiнностей. Вчений, який пiзнає свiт, пiзнає об'єктивну реальнiсть має цiннiснi передумови. Науковцi сприймають свiт з певних цiннiсних позицiй. Для науковця, який дослiджує, мають значення лише певнi зрiзи об'єктивної реальностi, мають значення лише частини реальностi, а не все пiдряд у свiтi речей, що трапляються в цiй реальностi.
   У дослiдника є щось важливе для пiзнання, а щось - неважливе.
   Вчений ставить за мету виявити, що є iстинним, а що хибним. Однак у вченого є й такi передумови, як реакцiя на те, що в дослiдженнi є гуманним, а що антигуманним. Що в дослiдженнi моральне, а що аморальне. Що прекрасне, а що потворне. Що ефективне, а що неефективне.
   Наука - це один з напрямкiв духовної культури. Аксiологiзм в методологiї виявляє людиновимiрнiсть наукового знання, його багатовимiрнiсть i рiзноплановiсть. Методологiя аксiологiзму розкриває те, що науковому знанню притаманний цiннiсний чинник. А отже, науку цiкавить не тiльки те, що є, а й те, що може бути. Науку цiкавить i те, що має бути.
   Методологiя аксiологiзму, розглядаючи найвизначальнiшi смисли культури, ставить науку в контекст зв'язку рiзних культурних напрямкiв. А якою ж має бути методологiя? Методологiя повинна спрямовуватися на способи отримання iстини по вирiшенню питань спасiння вiд можливих катастроф у майбутньому. Тут методологiя - це спрямованiсть на iстини з питань спасiння.
   АКСIОЛОГIЯ
   Фiлософiя цiнностей - аксiологiя (загальнi положення). Аксiологiя - це вчення про цiнностi, фiлософiя цiнностей. Аксiологiя з'ясовує важливi властивостi тих чи iнших предметiв або процесiв, здатних задовольняти людськi потреби.
   Поняття цiнностей ввiв I. Кант. Мораль, або моральну свободу, фiлософ протиставив природi, або природнiй необхiдностi. Вiн розглядав такi проблеми аксiологiї, як значення, проблеми належностi, оцiнки, ставлення. У подальшому фiлософiя неокантiанства поглибила питання цiнностей до особливого, трансцендентального значення.
   Аксiологiю як фiлософське вчення вперше представив Лотце. Вiн розумiв цiнностi як значимостi. Розвиваючи аксiологiчнi питання, Г. Коген представляв цiнностi як дещо безумовне. Цiннiсть як безумовне, як безумовна загальнiсть i необхiднiсть у Когена протистоїть людському досвiдовi.
   Аксiологiя також розглядає цiнностi як iстинне знання. Про це говорить Г. Рiккерт, вважаючи цiнностi й iстинними знаннями, i моральною дiєю. При цьому Рiккерт вiдрiзняє цiннiсть вiд норми.
   Аксiологiя ХХ ст. розкриває об'єктивну природу цiнностей. Об'єктивна природа цiнностей розкривається у фiлософiї Е. Гартмана. Вiн стверджує iнтенцiональнiсть, тобто направленiсть цiннiсних вiдносин людей. Але цiнностi у Гартмана не пiддаються рацiональному осмисленню. За Гартманом пiзнання тут безсиле. Цiнностi мають прояв в особливих почуттях. Наприклад, ненависть або любов. А людина лише iнтуїтивно через цi почуття вiддає перевагу тим чи iншим своїм дiйствам, тiй чи iншiй поведiнцi. Це за Гартманом. За Перрi цiнностi пов'язанi з iнтересом. Перрi розумiє цiнностi як людськi iнтереси. А це вже наближує цiнностi до натуралiстичностi, до природностi. Особливо натуралiстично розумiє цiнностi прагматизм. Так Дьюї представляє натуралiстичнiсть цiнностей в образах прагматичного iнструменталiзму.
   Феноменологiя стверджує, що цiнностi - сфера феноменального. Феноменальне розумiється як апрiорне. I тут Бог є вищою цiннiстю, за фiлософiєю Шелера. Шелер взагалi виводить переживання цiнностей зi сфери психiчного в сферу космiчного. Вiн розумiє цiнностi як космiчний акт Божественного.
   Аксiологiя ХХ ст. доводить, що людина лише через свою духовну дiяльнiсть входить у свiт цiнностей.
   Специфiка цiннiсного ставлення до свiту. Етика. Цiннiсть - це поняття, що позначає належне. Також за цiнностями закрiплюється розумiння бажаного. Належне i бажане мають вiдмiннiсть вiд дiйсно iснуючого, реального.
   Реальнiсть й iстина, яка вiдображує цю реальнiсть, ще не вiдкривають нам розумiння, що таке цiннiсть. Об'єк-тивна iстина показує нам, якою є реальнiсть. Цiннiсть же показує, що для нас є бажаним, або показує, як має бути в дiйсностi, а не саму дiйснiсть.
   Iстина вiдрiзняється вiд цiнностей. Розкриття питання "фактичного - цiннiсного" - це розкриття рiзницi мiж емпiричною реальнiстю i свiтом людських цiнностей.
   Є об'єктивiстська концепцiя цiнностей. Об'єктивiст-ська концепцiя цiнностей стверджує, що певна iдея, наприклад, iдея добра як цiннiсть не вiдрiзняється вiд якихось iнших iдей, не вiдрiзняється взагалi вiд iстини. Змiст виступає як цiннiсть. Наприклад, iдея добра. Тут добро виступає як цiннiсть.
   Суб'єктивiстська концепцiя цiнностей стверджує, що цiнностi - це психiчнi процеси, i їх джерелом є нашi бажання, iнтереси, наше ставлення до дiйсностi.
   Утилiтаризм стверджує, що джерелом цiнностей є бажання i задоволення. Емотивiзм стверджує, що джерелом цiнностей є почуття. Все це суб'єктивiстськi концепцiї цiнностей. Вони мiстять у собi i загрозу нiгiлiзму, а також релятивiзму.
   Об'єктивiстськi концепцiї цiнностей мають i суб'єктивне пiдґрунтя, коли стверджують, що цiнностi апрiорнi. Такi концепцiї вважають, що людина неспроможна обґрунтувати, що їй варто поцiнувати. Таке розумiння цiнностей ми бачимо в апрiоризмi й iнтуїтивiзмi Шелера.
   Носiями цiнностей можуть бути певнi матерiальнi речi. Скажiмо, папiр для письма.
   Носiєм цiнностей може бути психiчна сфера, iнтелект людини. Скажiмо, людське розумiння. Цiнностi доволi сильно можуть бути навантаженими iдеями. Наприклад, iдеями справедливостi, законностi, iдеями добра. В такому разi носiєм цiнностей стає розум людини, людський iнтелект. Цiнностi можуть бути навантаженими вищими почуттями. Це, наприклад, почуття любовi, почуття краси.
   Цiнностi людини можуть бути матерiальними. Це тi цiнностi, що задовольняють бiологiчнi потреби. Цiнностi можуть бути духовними. Духовнi цiнностi є самодостатнiми. Духовнi цiнностi мiстять у собi поклик людини шанувати цi цiнностi, захищати їх.
   Духовнi цiнностi за своїм змiстом можуть бути правовими, полiтичними, моральними, естетичними, релiгiйними.
   Цiнностi можуть виступати засобом утвердження iнших цiнностей. Через те, що вони є засобом, їх ще розумiють як iнструментальнi цiнностi.
   Цiнностi подiляють на колективнi, iндивiдуальнi, а також унiверсальнi, тобто вселюдськi. Вселюдськi, або унiверсальнi цiнностi, приймаються рiзними нацiями, рiзними культурами. Вони включенi в рiзнi культури. Прикладом можуть бути певнi права людини як цiнностi.
   Цiнностями людина перетворює реальнiсть, оскiльки цiнностi мiстять в собi спонукальний момент, мають спонукальну складову.
   Цiнностi спрямовують людей до дiї. Спонукальний момент цiнностей є пiдставою для людських дiй, для людської дiяльностi з перетворення реальностi.
   Цiнностi об'єднують людей для спiльних дiй. Цiнностi - це основа для єднання людей. Коли у людей є базовi спiльнi цiнностi, то вони можуть об'єднатися в людство як цiле. Для цього необхiдно мати спiльнi моральнi цiнностi. Моральнi цiнностi вивчає етика.
   Етика. Етика - це фiлософська наука, що вивчає мораль. Етика розглядає сутнiсть моралi.
   Етика - це практична фiлософiя.
   Термiн "етика" закрiплюється в фiлософiї завдяки працям Аристотеля. Аристотель розумiв етику як галузь практичного пiзнання.
   Класична нiмецька фiлософiя. I. Кант в практичному розумi бачить основи моральностi. Практичний розум людини, її мораль вiн пов'язує з iдеєю свободи.
   За характером осмислення моральнi проблеми подiляються на такi напрямки: евдемонiзм, гедонiзм, перфекцiонiзм, утилiтаризм, деонтологiя. Евдемонiзм бачить в основi моральностi принцип щастя. Гедонiзм в основi моральних явищ бачить принцип насолоди. Перфекцiонiзм за критерiй моральностi бере досконалiсть. Утилiтаризм виводить моральнiсть з iдеї корисностi. Деонтологiя спирається на принцип належного.
   Аксiологiя вирiшує моральнi питання у перспективi цiнностей на майбутнє.
   Етика виводить свiдомiсть людського обов'язку iз суспiльних очiкувань i вимог.
   Мораль. Мораль - це вищi цiнностi. Мораль - це певна нормативно-цiннiсна система. Мораль регулює поведiнку людини за допомогою уявлень про належне. Ця регуляцiя як бiльш адекватне втiлення сутностi моральностi вiдбувається, коли ця мораль виходить за межi якоїсь групи людей i стає вселюдською, охоплює людство.
   Моральнi цiнностi. Моральнi цiнностi - це належнi принципи як доброчесностi. Норми людської поведiнки вiдповiдають цим принципам.
   Моральнi цiнностi - це узагальнений змiст понять моралi, принципiв моралi. Моральнi цiнностi - це унiверсальнi зразки, значимi для людини. Однак моральнi цiнностi схвалюються суспiльством. Вони втiлюються в правi, фiлософiї, мистецтвi, релiгiї.
   Класична фiлософiя розумiє буття i цiннiсть як нероздiльне.
   В iсторiї людства ми бачимо зростання автономiї моральних цiнностей.
   Сучасна етика шукає абсолютнi моральнi положення, загальнолюдськi. Однак деякi абсолютнi моральнi принципи не є загальнообов'язковими. Так подвижництво, самопожертва - не для всiх.
   У сучасному свiтi iснує прiоритет таких цiнностей, як "благоговiння перед життям" Альберта Швейцера, iндивiдуальне кiнцеве iснування людини як "Iншого" Левiнаса.
   Цiннiснi аспекти науки. Наука пiдпорядкована певним регулятивам, бо наука - це соцiальний iнститут.
   Наука пiдпорядкована як зовнi, тобто з боку суспiльства, так i внутрiшнє, з боку наукового спiвтовариства. З боку суспiльства дiяльнiсть вченого визначається i регулюється нормами законiв. А внутрiшнє, з боку наукового спiвтовариства - дiяльнiсть вченого визначається i регулюється системою цiнностей, iєрархiєю цих цiнностей.
   Внормовують дiяльнiсть дослiдника внутрiшнi цiнностi наукового спiвтовариства. Для цього iснують iнструкцiї, або просто наставництво.
   "Звичай науки" Роберта Мертона. Роберт Мертон (1910-2002) висунув концепцiю нормативiв науки. Вiн розкрив, що цiнностi якi iснують в суспiльствi, в тому числi i релiгiйнi цiнностi, впливають на науку i на її розвиток. Певна мораль може стимулювати науковi досягнення. Вчений працює в суспiльствi. Норми цього суспiльства - основа будь-якого соцiального iнституту, в тому числi i наукового iнституту.
   Система нормативiв, iсторично сформована суспiльством, складає "етос", тобто звичай науки. Звичай науки має вiдношення до таких цiнностей, як унiверсалiзм, спiльнiсть, безкорисливiсть, органiзований скептицизм.
   Унiверсалiзм. Унiверсалiзм забезпечується об'єктив-нiстю i всезагальнiстю явищ, якi дослiджує вчений. Унiверсалiзм має вiдношення i до позаособистiсностi, характерної для наукового знання, адже науковi положення справедливi завжди i всюди. Цiнностi наукових положень не залежать вiд нацiональної або соцiальної належностi. Цiннiсть наукових положень не залежить вiд особистiсних рис вченого.
   Спiльнiсть. Наукове знання є суспiльним надбанням. В тому його спiльнiсть. Вiдкриття, яке робить наука, стає всезагальним досягненням.
   Безкорисливiсть. Вчений не має нiякого iншого iнтересу, крiм досягнення iстини. В цьому безкорисливiсть науковця, вченого. Безкорисливiсть має прояв, коли нема орiєнтацiї не на набуття слави, не на набуття матерiальних винагород.
   Органiзований скептицизм. Органiзований скептицизм органiзує критичне прийняття нового, об'єктивний аналiз наукових нововведень. Вчений не повинен спиратися на хибнi данi. Вiн має перевiрити цi данi, адже вiд їх iстинностi залежить вся подальша логiка, залежить правильнiсть цiєї логiки.
   Науковi норми живуть в дiяльностi науковця. Така дiяльнiсть ширша за дослiдницьку дiяльнiсть. Ролi науковця можуть бути такими: дослiдник, вчитель, адмiнiстратор, експерт. Тут роль дослiдника є головною роллю. Адже вiд дослiджень зростає наукове знання.
   Розглядаючи науковi норми, можна бачити i "патологiї" науки. Це замаскований плагiат, заздрiсть, пiдозрiлiсть, конкуренцiя.
   Як має працювати вчений? Вчений повинен передавати науковi результати iншим вченим. Але вiн не повинен поспiшати з публiкацiями. Вчений має бути сприйнятливим до нових iдей. Однак вiн не повинен пiддаватися модi, модним iнтелектуальним вивертам. Вчений повинен прагнути здобути таке знання, яке будуть цiнувати iншi вченi. Вченому не варто звертати увагу на те, як оцiнюють його дiяльнiсть. Вiн повинен захищати новi iдеї. Не варто також пiдтримувати необачнi новi висновки. Вчений має ретельно освоювати свою галузь з її загальними знаннями, повсякчас пам'ятати, що загальна ерудицiя може гальмувати творчий процес. Вчений повинен бути точним у своїх формулюваннях по всiх деталях. Але вiн не повинен бути педантом, пам'ятаючи, що педантизм шкодить змiсту.
   Цiннiсна концепцiя Ларi Лаудана. Ларi Лаудан у своїй цiннiснiй концепцiї наукової рацiональностi не залишає зовсiм нiякого ґрунту для якогось рацiоналiзму.
   До Ларi Лаудана, а це Томас Кун i Пол Фейєрабенд, вважалося: новi теорiї настiльки вiдмiннi вiд старих, фундаментальних теорiй, що не можна i порiвнювати нове зi старим. Тут пiдкреслюється, що в науцi можна не говорити про наступнiсть. А кращу теорiю вибирають, враховуючи позанаукове, тобто психологiчне, свiтоглядне, соцiальне положення. На вiдмiну вiд такого розумiння, Л. Лаудан вважає, що цiнностi та усiлякi пiзнавальнi норми, якi прийняли дослiдники, все одно треба критично оцiнити, порiвнюючи певнi позицiї. Тому вибiр певної наукової теорiї можна вважати процесом рацiональним. I той консенсус, тобто та злагода, до якої приходять вченi, не є системою догм. Певнi питання переглядаються. Це не релiгiя, де догма абсолютна. Наукове спiвтовариство завжди дискутує. Дискусiї йдуть за принциповими протистояннями, вiд яких виникають науковi революцiї. Наприклад, таке протиставлення, як "хвильова - корпускулярна" теорiї свiтла. Або "атомiзм - енергетизм" у фiзицi. В геологiї - це "унiформiзм - катастрофiзм". В бiологiї - це "креацiонiзм - еволюцiонiзм".
   Буває, дослiдники порушують пiзнавальнi норми, прийнятi в наукових спiвтовариствах i обирають стратегiю контр-нормальну. В фiлософiї науки є така точка зору, що незгода є рушiйною силою розвитку науки, а згода не є основою в цьому процесi. Новi теорiї з'являються тому, що є розбiжностi мiж вченими. Цi розбiжностi - в цiнностях, в певних уподобаннях вчених. Тому вiд тих розбiжностей з'являються новi теорiї. Однак є i критерiї пошукiв нових цiнностей. Цi критерiї - вiд консенсусу. А консенсус не народжується, а створюється. Кинути виклик авторитету, призвести розрив з традицiєю в своїй творчостi - це ще не означає зламати повнiстю консенсус, згоду. Консенсус теж створюється. Творення консенсусу в науцi має рацiональнi принципи й реалiзується процедурою iєрархiчної моделi обґрунтування. Iєрархiчна модель обґрунтування, через яку створюється консенсус, має актуальний, методологiчний i аксiологiчний рiвень незгод. Але незгоди закiнчуються згодою, тобто консенсусом. Методологiчнi правила є iнструментами реалiзацiї певних пiзнавальних цiлей. Пiзнавальнi цiлi, а також цiнностi мають певнi правила, окреслюють коло певних правил i тому можуть бути посередниками в дискусiях. Цi правила ведуть до бажаних пiзнавальних цiнностей. Якщо є досягнутим консенсус в цiлях i цiнностях, то може бути консенсус i в методологiї, i в фактах, i в прийняттi й розумiннi фактiв.
   Ларi Лаудан показав, що пiзнавальнi цiлi, якi неможливо зреалiзувати, зазнають поразки у дискусiях вчених.
   Пiзнавальнi цiлi, якi не вiдповiдають цiнностям, що визначають пiзнавальну практику, теж зазнають поразки в наукових дискусiях.
   Вiдчуття людини, сприймаючи явища, не схоплюють сутнiсть. Тому потрiбно заглядати в невидимий свiт, той, що за явищем. Альтернативна аксiологiя легiтимiзує мету розумiння видимого свiту через розробку гiпотез про невидимий свiт, i тому розробляється гiпотетико-дедуктивний метод. Все це вiд того, що аксiологiя емпiризму не узгоджується з неявною аксiологiєю, яка торкається бiльш дiєвих наукових положень.
   Моральнi аспекти новiтньої науки. Виходити iз необхiдностi блага для всiх, як це роблять утилiтаристи, або вiдстоювати моральне право людини на особистий успiх, як це роблять прагматики, у ХХI столiттi замало. Користь i справа вiдступають на другий план перед вiдповiдальнiстю. Людина має вiдповiдати за свої вчинки. Людина - вiльна. Проте вона i вiдповiдальна. Людина повинна розплачуватись за передбачуванi наслiдки своїх дiй.
   Дiяльнiсть людини може мати згубнi наслiдки для всiх. Тому повинна бути вiдповiдальнiсть за наслiдки власних дiянь. Людина вiльна, незалежна i самостiйна. Але вона має вiдповiдати за власну вiльну поведiнку.
   Сучасний свiт потребує узгодження намiрiв та iнтересiв людей, гармонiзацiї суспiльних норм з особистiсними правилами людини.
   Наукова дiяльнiсть людини - це дiяльнiсть у глобалiзацiйному свiтi, i тому вона потребує вiдповiдальностi. Все пов'язане зi всiма. Зростають загальносуспiльнi проблеми. В цiй ситуацiї вчений має бути вiдповiдальним перед людством. Створення ядерної зброї є прикладом того, що вчений повинен вiдповiсти за зроблене. I тут iдеал служiння знанню заради його самого, а також ствердження, що пошук iстини є добро саме по собi, не вiдповiдають дiйсностi. Вчений несе вiдповiдальнiсть за свої вчинки. Iнший приклад - це перспективи клонування людини. Процес клонування набирає обертiв. Набирає обертiв i вiдповiдальнiсть вченого. Об'єктивно-iстинне знання не є найвищою цiннiстю. До нього треба ставитися критично.
   Теоретична фiлософiя закiнчується аксiологiєю, коли нею отримуються цiнностi, коли отримано головну цiннiсть в iєрархiї цiнностей. Заради головної цiнностi людина починає дiяти. I теоретична фiлософiя переходить в практичну фiлософiю, тобто в етику, мораль.
   Головною цiннiстю є людське життя. Тому дiї людини повиннi бути направленi на збереження людського життя, на розробку можливостей iснування цього життя в майбутньому. Отже, якi цiнностi мають бути першочерговими пiсля основної цiнностi? Якщо найбiльшу вартiсть має людське життя, то першочергова цiннiсть - це збереження його в майбутньому. Тут аксiологiчна цiннiсть - це збереження життя.
  
   Роздiл 4. НАУКА ПРО СУСПIЛЬСТВО I ОСОБИСТIСТЬ
  
   Суспiльнi науки i антропологiя протягом своєї iсторiї виробили прописнi iстини про суспiльство i людину. Продемонструємо цi основнi загальнi iстини, перевiренi практикою людського життя. Науковi факти соцiологiї i культурологiї iнтегрують в цiлiснi свiтогляднi уявлення про отримання значимих цiнностей. Так формують аксiологiю фiлософiї - кiнцевий сенс теоретичної фiлософської думки. Продемонструємо основнi положення аксiологiї, iнтегрованi з приводу основних цiнностей як висновкiв певних наукових знань.
   СОЦIАЛЬНА ФIЛОСОФIЯ
   Фiлософiя суспiльства - соцiальна фiлософiя (загальнi положення). Соцiальна фiлософiя - це фiлософська наука, яка вивчає суспiльство. Суспiльство - це основоположна категорiя соцiальної фiлософiї.
   Предметом соцiальної фiлософiї є цiлiснiсть суспiльства. Соцiальна фiлософiя i фiлософiя взагалi, дослiджують взаємовплив та взаємоперетворення iндивiдуального i соцiального. Також дослiджується те, як розв'язуються особистiснi й суспiльнi проблеми смислiв життя людей. Фiлософiя через дослiдження виробляє умови вiльної самореалiзацiї людини в суспiльствi. Фiлософiя виявляє тi умови iснування людини, за яких зберiгається i вдосконалюється суспiльство.
   Суспiльство є продукт взаємодiї людей. Соцiальна фiлософiя прогнозує ту систему соцiальних зв'язкiв, яка дає життєдiяльнiсть. Соцiальна фiлософiя прогнозує тi зв'язки мiж людьми, якi утворюють середовище власне людської життєдiяльностi. Соцiальна фiлософiя, розглядаючи соцiальнi зв'язки, дослiджує тi з них, якi утворюють основу життєдiяльностi людей.
   У сучаснiй соцiальнiй фiлософiї суспiльство розглядається як смислова комунiкацiя.
   Суспiльство як система i процес. Суспiльство - це сукупнiсть взаємодiй людей, що сформована iсторичним процесом.
   Суспiльство - це сформованi форми i способи об'єднання людей.
   У суспiльствi люди об'єднуються i взаємодiють у своїх вiдносинах i спiлкуваннi мiж собою, прагнучи пiзнавати i регулювати середовище, в якому живуть.
   Суспiльство розумiється також i як певна спiльна основа, поле перетину, накладання особистiсних людських дiй. За Тойнбi, це перетини i накладання iндивiдуальних дiй людей.
   Суспiльство формується не вiдкиданням розбiжностей мiж людьми, а врахуванням цих розбiжностей. Розбiжностi рiзних пiдходiв, якi висловлюють люди, не вiдкидаються, а навпаки - враховуються. Коли враховуються рiзнi пiдходи з тих чи iнших проблем, то суспiльство стабiлiзується.
   Неопрагматистська фiлософiя науки. Соцiально-практичне як важливе можна спостерiгати в прагматизмi, в неопрагматизмi. Тут людина зацiкавлена в ефективностi своєї дiяльностi, а її знання - кориснi, приносять плоди. Знання опредмечуються в людських успiхах. Знання мають прояв в iнiцiативностi i пiдприємливостi. Тут знання розв'язують життєвi проблеми. Вони iз самого початку є практично налаштованими.
   Неопрагматистська фiлософiя науки операцiоналiстична.
   Операцiоналiзм Персi Вiльямса Брiджмена. Персi Вiльямс Брiджмен (1886-1961) показав, що змiст наукових концепцiй зумовлюється практикою. Науковi структури зумовлюються процедурами практичної взаємодiї суб'єкта з об'єктом.
   За Персi Брiджменом змiст фiзичних наукових понять визначається сукупнiстю експериментальних операцiй. Персi Брiджмен вiддавав перевагу операцiям вимiрювання. Iдея операцiонального аналiзу Персi Брiджмена полягає в тому, що нам невiдоме значення поняття - доти, доки не визначено операцiї, котрi використовуються нами при застосуваннi цього поняття. Поняття повиннi проходити операцiйну перевiрку. Треба виявляти походження i розвиток понять.
   За Персi Брiджменом змiст поняття тяжiє водночас до таких операцiй з цим поняттям, як диференцiацiя i iнтеграцiя. Диференцiацiя - це операцiоналiзацiя поняття. Iнтеграцiя - це концептуалiзацiя поняття. Через диференцiалiзацiю ми маємо унiкальнiсть значення поняття. Значення має бути одиничним. Iнтеграцiя пiдпорядковує диференцiацiю пiзнавальним нормам, коли неможливо використовувати рiзнi поняття для позначення одного й того ж.
   Персi Брiджмен вказує, що структури мови розумiються в залежностi вiд особливостей досвiду. Мова повинна детермiнуватися дiями людини, тобто операцiями. Детермiнуватися дiями, але не ототожнюватися з цими дiями.
   Герменевтичний прагматизм Ричарда Рортi. Вiн наполягає на дослiдженi вiдношення "iндивiдуальнiсть - соцiум". Основою такого вiдношення є мова, яка фiксує людський досвiд. Також основою вiдношення "iндивiдуальнiсть - соцiум" є людина як творча iстота. За Р. Рортi творча сутнiсть людини знаходить вираження в мовi, знаходить текстуальне вираження. Тобто дослiдження має бути способом розумiння та iнтерпретацiї текстiв. Така методологiя розумiння та iнтерпретацiя текстiв є фактично лiтературною критикою.
   Рацiональне пiзнання може породжувати непередбачуванi вiдкриття, непередбачуванi винаходи. Цi вiдкриття i винаходи не вписуються в "нормальну" рацiональнiсть. Отож можна дiйти висновку, що творчi пiзнавальнi акти є "анормальними". Рортi вiдрiзняє "нормальний дискурс", коли люди дiють за загальнообов'язковими принципами, i "анормальний дискурс", де немає принципiв, засобiв або методiв загальнообов'язкових. В цих дискурсах для науки важливi i пiзнавальнi повноваження епiстемологiї i герменевтика. За Р. Рортi треба синтезувати епiстемологiю й герменевтику - герменевтику прагматично орiєнтовану, герменевтику методологiчно оснащену.
   За Ричардом Рортi дискурси, що перебувають у протиборствi, дають можливiсть узгодити розбiжностi мiж науковими позицiями. Тут узгодження досягається через вдосконалення мовних практик. Коли є дискурси, що перебувають у протиборствi i конфлiктi, з'являється можливiсть побачити суперечливi тлумачення проблеми. Тлумачення, текстуально зафiксованi, спiввiдносяться i узгоджуються в конкуруючих дискурсах за принципом доповнюваностi. В цьому полягає неопрагматизм Р. Рортi.
   Соцiально-гуманiтарне пiзнання. Герменевтична методологiя. Соцiально-гуманiтарне пiзнання має герменевтичнi методи. Герменевтика дослiджує тексти - як письмово вираженi прояви людської дiяльностi, одухотвореної майбутнiми можливостями. Тут тексти розумiються, виходячи з них самих. Герменевтика займається розумiнням текстуально зафiксованих духовно-культурних явищ.
   Щоб зрозумiти текст, треба перенестися в душевний стан автора цього тексту, спорiднитися з ним в його духовному станi. Так можна зрозумiти автора. Але герменевтика також з'ясовує iсторико-культурну ситуацiю, в якiй формувалась авторська думка. Герменевтика займається процедурами перенесення себе в iсторичну ситуацiю, ситуацiю в якiй перебував автор. Герменевтика займається розглядом i досягненням iсторичних обставин, фiксуючи часову дистанцiю.
   Мартiн Гайдегер вказував, що герменевтика має справу з нашим загальним ставленням до свiту. I тут мова є предметом осмислення.
   Е. Беттi бачить герменевтику як спосiб розумiння iсторичних текстiв. Це розумiння трапляється при перемiщеннi в чужу суб'єктивнiсть. При розумiннi спочатку впiзнається текст, потiм вiдтворюється смисл цього тексту i нарештi застосовується вiдтворений смисл тексту в подальшому впiзнаваннi.
   Беттi зводить розумiння до процедури, в основi якої є iнтерпретацiйна гiпотеза. Iнтерпретацiйна гiпотеза вимагає роботи реконструкцiї вiдповiдно точцi зору автора тексту, вимагає смислової з'ясованостi, щоб залишати в процесi розумiння суб'єктивний фактор, але узгоджувати зi смисловими поштовхами, що надходять вiд об'єкта.
   Герменевтика Г.-Г. Гадамера. Це герменевтика iсторичного пiзнання. Тут традицiя є вихiдною пiзнавальною ситуацiєю. В традицiї закрiплюється позитивний досвiд. Традицiя - це зберiгання того, що має мiсце за будь-яких iсторичних перемiн. Але це зберiгання є акт розуму. Традицiя передається через перекази i упередження. Переказ для людини стає чимось своїм. А упередження - це судження.
   Традицiї, перекази i упередження формують у людини попереднє розумiння. А попереднє розумiння - це вихiднi засади мислення. Мислення не може бути повнiстю очищеним вiд наперед заданих засад.
   Попереднє розумiння накладає смисл на те, що людина дослiджує. Дослiдження йде вiд цiлого до частини i вiд частини - до цiлого, постiйно розширюючи єднiсть зрозумiлого смислу. Тут описується розумiння традицiї та її витлумачення. Витлумачення традицiй i переказiв розширює горизонт розумiння, розширює поле зору. Розширення горизонту дає можливiсть вiрно оцiнити значення тих або iнших речей. Оцiнка йде з точки зору вiддаленостi в майбутнє. Розширити горизонт розумiння - це бачити якомога далi, бачити бiльш значуще цiле, бачити майбутнє.
   Набуття нового горизонту розумiння проходить завдяки набуттю правильного горизонту запитування. Хто хоче мислити, повинен запитувати. Через запитування вiдбувається дiалог дослiдника з предметом його дослiдження. Вiд запитання йде витлумачення. Це дiалектика питання й вiдповiдi.
   Мовою виражаються перекази, те, що в традицiї. Однак у мовi i завершується тлумачення i розумiння. Мова це не тiльки те, що написано. Мова - це засiб спiлкування людей, шлях до порозумiння мiж людьми.
   Наукова дiяльнiсть - це одна зi сфер цiлiсної людської дiяльностi. Все пов'язано зi всiм. Зв'язок iде через iнтерпретацiї. Святе Письмо, тобто Веди, Авеста, Трипiтака, Дао де цзiн, Бiблiя, Коран, потребує iнтерпретацiї. Iсторичнi трактати потребують iнтерпретацiї. Державнi закони потребують iнтерпретацiї. Результати фiзичних експериментiв в науцi потребують iнтерпретацiї. Науки, такi як фiзика, хiмiя, бiологiя та iншi, - це рiзновиди розумiння. Цi науки творяться людьми i як рiзновиди розумiння потребують iнтерпретацiй. Єдино правильне наукове тлумачення неможливе, бо при тлумаченнi iснує мiнливе попереднє розумiння, а не тiльки логiка дослiдження. Метод частковий, i тому не можна отримати абсолютну iстину. Наукове пiзнання не потребує залишатися в традицiйнiй площинi вiдношень. Iсторично рухливе все. I факти. I розумiння цих фактiв. I методи розумiння цих фактiв.
   Безумовно-об'єктивних методiв пiзнання не iснує. Адже iснують упередженостi, iснує iсторична зумовленiсть.
   Науковi факти - це подiї, якi ми мислимо в контекстi людського досвiду, в контекстi досвiду людства взагалi.
   Герменевтика Поля Рiкера. Поль Рiкер (народився 1913 р.) вважає поняття "особистiсть" основою, вiдправним моментом у наукових дослiдженнях. За Полем Рiкером особистiсть творить значення як основу культури. Особистiсть творить смисли в такому напрямку культури, як наука. Наука розкриває минуле особистостi i її буття в сучасному свiтi. Наука своїми науковими методами розкриває також перспективи особистостi, її майбутнє.
   Поль Рiкер надає значення символiзацiї. Вiн зазначає, що символiчнi вiдношення людей один до одного, а також до свiту бiльш змiстовнi, нiж вiдношення людей через мовну комунiкацiю. У символiчнiй формi вiдображено народнi оповiдання, художнi твори, iсторичнi пам'ятки. Символiчнi суспiльнi вподобання. Символiчнi людськi переконання та дiї людей. Символiчнi художнi стилi. Також символiчнi норми повсякденного спiлкування людей. Все це - свiт культурних символiв. Свiт культурних символiв виражають певнi реальностi.
   Поль Рiкер вважає герменевтику способом осмислення результатiв самоздiйснення людини. Для цього є засоби культури. Людина засобами культури витлумачує аспекти свого буття у свiтi.
   Поль Рiкер показав, що результати пiзнання виражають iсторико-культурну ситуацiю i унiкальну неповторнiсть особливостей пiзнання в їх взаємозв'язку.
   Науковi теорiї i вiдкриття є надбанням людських суспiльних дiянь. Науковi теорiї i вiдкриття - це культурнi подiї. А вiд того культурно-символiчний вплив на мислення людей, у тому числi й на науковцiв, значний. Впливає i мiфологiчна символiка, i релiгiйна. Поль Рiкер говорив про те, що символ зваблює до мислення.
   Поль Рiкер вказує, що вiдношення мiж поясненням i розумiнням - дiалектичне. Це вiдношення входить в методологiю герменевтики. Пояснення i розумiння взаємозалежнi.
   При дослiдженнi текстiв виникають запитання. Запитання повиннi сприяти поясненням i осмисленню тексту. Поль Рiкер стверджує: щоб досягти правильностi розумiння тексту треба вiдкрити новий спосiб запитування. Ця запитувальна методика дослiдження може бути прийнята як для наукового, так i для фiлософського пiзнання. I тут повинна бути взаємодiя пояснення i розумiння. Взаємодiя пояснення i розумiння дає iстинний смисл.
   Соцiальна фiлософiя ставить питання про те, якими мають бути стосунки мiж людьми, щоб вони сприяли вирiшенню питань спасiння вiд можливих майбутнiх катастроф? Доброзичливi стосунки? Тут присутня багатофакторнiсть. У всякому разi стосунки мiж людьми повиннi сприяти проблемам спасiння.
   ФIЛОСОФIЯ КУЛЬТУРИ
   Фiлософiя культури (загальнi положення). Науковi факти рiзних галузей знань, iнтегруючись у свiтогляднi засади формують основнi положення фiлософiї культури. Продемонструємо цi основнi положення.
   Фiлософiя культури - це фiлософська наука, що вивчає культуру та її сутнiсть. Культура - це цiлiснiсть досягнень у науках i мистецтвах. Культура як цiлiснiсть iєрархiчно впорядковує елементи в єдину систему цiнностей. Вiд того культура є стабiльною структурою. Завдяки стабiльностi культурних структур зберiгається, акумулюється i передається соцiальний спадок.
   Культуру розумiють як знакову систему, що закрiплює вищi психiчнi переживання людини. Прикладом цього може бути неофройдизм.
   Сучасна фiлософiя розумiє культуру як засiб гармонiзацiї стосункiв в соцiумi.
   Вихiдна, початкова субстанцiя культури - це комунiкацiя. Сполучною ланкою культури, ланкою, яка об'єднує людей однiєї культури, є традицiя.
   Культурнi цiнностi. Культурнi цiнностi - це значущi принципи як загальнi основи певної культури. Культурнi цiнностi спрямовують людську дiяльнiсть, мотивують людину на певнi вчинки. Культурнi цiнностi продукуються у творчостi.
   Вiльгельм Вiндельбанд зазначав, що культурнi цiнностi є основою всiх функцiй культури. За Вiндельбандом такi вищi цiнностi, як iстина, краса, благо, святiсть, визначають дiяльнiсть людини. Культурнi цiнностi не iснують, а значать. Тобто вони мають трансцендентальну природу.
   Культурнi цiнностi за своєю природою трансцендентнi. Але вони через людську волю стають нормами i набувають iманентного характеру, що стверджує марбурзька школа, зазначає Коген.
   Лотце i Вiндельбанд доводять, що культурнi цiнностi iснують у свiдомостi людини. За Рiкертом культурнi цiнностi пов'язанi з людською волею. Це розумiння присутнє i в екзистенцiалiзмi ХХ ст. Так, культурнi цiнностi породжуються свiдомiстю i волею особистостi, говорить Ж.-П. Сартр. Але Вундт вказує, що почуття людини є джерелом культурних цiнностей. За Брентано, цiнностi формуються через людськi емоцiї позитивного або негативного характеру. Наприклад, через любов або ненависть. Але емоцiї - це i не вольове i не свiдоме в людинi. Культурнi цiнностi як апрiорнi й емоцiйнi за своїм походженням розпiзнаються за своїми значеннями через iнтенцiональнi процеси уподобання, стверджує Шелер.
   Наука в постмодернiстськiй фiлософiї культури. Постмодернiзм Жан-Франсуа Лiотара. За Лiотаром, слово "постмодерн" означає стан культури, наступний за новацiями, якi вiд кiнця ХIХ сторiччя змiнили правила гри для науки, лiтератури й мистецтва. Тут мова йде про кризи наративiв.
   Наратив, тобто розповiдь, - це узагальненi пояснювальнi системи, якi стали засадами культури Нового часу, тобто модерну. Це будь-яке знання з релiгiї, мистецтва, науки, писаної iсторiї. Всi цi знання сформували всеохоплюючi розповiдi, або метанаративи. Наприклад, така розповiдь як дiалектика Абсолютної iдеї у фiлософiї ХIХ ст.
   Наративи є засобами легiтимацiї, або узаконення. Узаконюються знання. Знанням надається вигляд логiчної завершеностi, безумовної прийнятностi.
   Наративи розростаються завдяки iнформацiйним технологiям, якi полегшують комунiкацiю. Розростаючись, наративи легiтимiзуються i тоталiтаризують уявлення про сучасний свiт. Завдяки полiтицi, полiтичним iнститутам наративи набувають сили примусу.
   Лiотар визначає постмодерн як недовiру до наратива, що розрiсся, тобто до метанаратива. Вiн розглядає знання як мову, а мову - як полемiку, мовну гру. Мова як знання руйнується. Зростає мовна гра, тобто дискурси. Традицiйно-науковi правила змiнюються на технiчно-операцiйнi. Категорiї "iстинне - хибне" змiнюються на "ефективне - неефективне". Йде вiдхилення вiд звичайної логiки.
   Iнновацiя породжує в людинi незгоду. Знання перiоду постмодерна стимулюють нашу чутливiсть стосовно вiдмiнностей. Саме тому знання перiоду постмодерну загартовує нашу можливiсть терпiти неспiвмiрнiсть. Лiотар стверджує, що сучасний консенсус сучасної дискусiї закiнчується паралогiєю. Паралогiя - замiсть логiки.
   Сучасний консенсус чинний лише для гравцiв, якi брали участь в дискусiї. В разi потреби такий консенсус пiдлягає скасуванню. Це тимчасовий консенсус, не узагальнено системний консенсус. Тому цей консенсус не руйнує системний консенсус, а лише сприяє еволюцiї системного консенсусу, додаючи в систему iншу мету. В сучасному консенсусi - пошук iдеї заради паралогiї (Лиотар 1998).
   В сучаснiй культурi цiлiсно-системне розумiння дiйсностi розпадається. Виникає багато дискурсiв про сучасний свiт. Посилюється теоретична нестабiльнiсть, i монополiя на iстину зникає. Легiтимiзуються, тобто узаконюються змагання дискурсiв, узаконюється паралогiя замiсть логiки, узаконюється багатозначнiсть замiсть однозначностi, узаконюється дисконсенсус замiсть консенсусу. Така ситуацiя поширює простiр iнтелектуальної творчостi. Поширена iнтелектуальна творчiсть вiдкриває можливiсть для нових припущень, нових узагальнень. Цi новi припущення i узагальнення забезпечують свободу пiзнавальної дiяльностi. Однак вчений повинен брати на себе i вiдповiдальнiсть за паралогiю, багатозначнiсть, дисконсенсуснiсть.
   Постмодерн i легiтимiзацiя. Постмодернiзм вважає усiлякi грандiознi соцiальнi проекти примарними i утопiчними. Проекти ощасливити людство, такi, як комунiстичний проект, нацiональний проект, лiберальний або релiгiйний проект, - утопiчнi. Далекосяжнi намiри повнiстю позбутись нерозумностi i несправедливостi можуть обернутися непередбаченою нерозумнiстю i ненавмисною несправедливiстю. Наприклад, комунiстичний проект справедливого суспiльства обернувся просто знищенням багатьох людей.
   Такий духовно-цiннiсний iдеал, як "життя без табу", висвiтлюється завдяки розвинутим засобам масової комунiкацiї. Хоча людина має дотримуватися всiляких "табу". Статевi, моральнi, правовi та iншi табу - це основи культури. За умов розвинутих засобiв масових комунiкацiй поширюються теми нетрадицiйного характеру. Традицiйне i нетрадицiйне взаємодiють i взаємовпливають. Їх рiвноправ'я представлено в пресi, кiно, телебаченнi, лiтературi та в iнших засобах масової комунiкацiї.
   Постмодернiзм доводить, що всяка аксiоматизацiя неповна. Так, наприклад, iснують iстиннi арифметичнi судження, котрi неможливо вивести з арифметичної системи аксiоматичного характеру, тобто з аксiом. Аксiоматичну арифметичну систему треба вважати суперечливою.
   Постмодернiзм стверджує, що неможливо довести несуперечливiсть будь-якої формалiзованої системи засобами цiєї ж системи. Довести несуперечливiсть формалiзованої системи можливо, якщо вийти за межi цiєї системи.
   Постмодернiзм показує обмеженiсть аксiоматизацiї та формалiзацiї.
   Постмодернiзм стверджує, що структури, якi втрачають енергiю при хiмiчних реакцiях, можуть впорядковуватись. Втрачаючи енергiю, структури впорядковуються через флуктуацiї. I тут виникає порядок з хаосу.
   Класична наука доводить, що iстина можлива лише одна. Але iснує нестабiльнiсть станiв. Ця нестабiльнiсть є об'єднуючим принципом сучасного бачення свiту. Нестабiльнiсть зумовлює спiвiснування наукових теорiй, якi не є вiдповiдними одна до одної.
   Мислення людини є полiфонiчним. Розум людини, яка мислить класичною науковою формою, - це один iз витокiв полiфонiї.
   Постмодерн показує ситуацiю плюральностi, або множинностi. А постмодернiзм - це сутнiсть цiєї плюральностi, або множинностi.
   Постмодернiзм про наукове знання. Збагачують культуру як науковий, або рацiональний тип мислення, так i мистецько-художнiй, релiгiйний, мiфологiчний, символiчний типи мислення.
   Постмодернiзм вважає, що рацiоналiзм у класичному виглядi не має мiсця в сучаснiй науцi. Лiбералiзуються такi принципи, як детермiнiзм, цiлiснiсть, системнiсть, емпiризм. Наприклад, стосовно емпiризму є таке зауваження, що можуть застосовуватись теоретичнi моделi, якi не вимагають емпiричної обґрунтованостi.
   Постмодернiзм стверджує, що картини реальностi цiлiсного i всезагального характеру є лише локальними. Цiлiсно-загальнi картини реальностi є в своєї сутi лише локальними.
   Постмодернiзм наголошує на тому, що наука є наративною. Об'єктивна реальнiсть вiдкривається людинi наративно, тобто у виглядi розповiдей. Фiзики розповiдають iсторiї про ядернi частки. Бiологи розповiдають iсторiї про живий органiзм.
   Розповiдь про об'єктивну реальнiсть розробляється вченим i доповiдається. А слухач iнтерпретує цю доповiдь. При iнтерпретацiї йде також i спотворення цiєї об'єктивної реальностi. Таким чином, розповiдь вченого вiдокремлюється вiд вiдтвореної ним об'єктивної реальностi. Тобто розповiдь як розкриває об'єктивну реальнiсть, так i приховує цю об'єктивну реальнiсть. Розповiдь i являє зовнiшнiй свiт i водночас приховує сутнiсть.
   За постмодернiстською концепцiєю у новiтнiй науцi значну роль вiдiграє мова. Мова фiксується в наукових текстах. Тексти фiксують не тiльки науковi теорiї, але й феномени iнших напрямкiв культури. У своїй сукупностi тексти виступають як "iнтертекст" вiдображаючи як природну так i соцiальну реальнiсть. З розвитком культури, в тому числi i наукової культури, iнтертекст набуває усе бiльше самостiйного буття.
   Постмодернiзм зосереджує увагу на соцiокультурному статусi наукового знання, яке представлено цiннiсними структурами. Наукове знання як цiннiсть, як система цiнностей.
   Науковi знання про свiт, якi були затвердженнi в епоху модерна, не обов'язково могли навчити людину, як жити в свiтi людей i природи, який спосiб життя треба мати. Епоха модерну часто нiвелює людську особистiсть i проводить iдеологiю технократизму i сцiєнтизму. Така постановка питань обертається тим, що постмодернiзм як реакцiя на це починає заперечувати принцип наукової об'єктивностi. Заперечується як iстиннiсть знання, так i його загальна значимiсть. Проблема об'єктивної iстини модерна змiнюється постмодернiстською проблемою можливостi iстини за певної практичної i пiзнавальної ситуацiї, в певному контекстi. Контекстуальнiсть iстини постмодернiзму змiнює об'єктивнiсть iстини модернiзму.
   Постмодернiзм утверджує невичерпну багатоаспектнiсть знання. Також постмодернiзм вказує на фрагментарнiсть знання.
   Ненаукове i наукове мають схожiсть. Асоцiативнiсть, образнiсть, iнтуїтивнiсть, а також метафоричнiсть i iнсайт, якi ми бачимо в ненауковiй пiзнавальнiй практицi, можна бачити i в науковiй пiзнавальнiй практицi.
   Постмодернiзм помiчає, як знання з критерiєм iстинностi розширюється до критерiю ефективностi, критерiю справедливостi. I тут можна бачити, як науковий дискурс включається в мовну гру. А мовнi iгри легiтимiзують науку.
   Фiлософiя культури визначає, якi культурнi напрямки iснують задля розвитку в майбутньому i якими мають бути культура i спосiб життя людини, щоб унеможливити зникнення життя. Культура повинна сприяти адаптацiї людини до навколишнього середовища. Тут - культура для адаптацiї.
   СИНЕРГЕТИКА
   Наука про синергетику (загальнi положення). Синергетична парадигма. З мiкроподiй виникають макроструктури, якi зумовлюють змiни в мiкромеханiзмах. Тобто макроструктури, що виникають з мiкроподiй, мають у свою чергу зумовлювати змiни в мiкромеханiзмах (Самардак 2011: 167-190). В дуже неврiвноважених умовах (Пригожин, Стенгерс 2000) є пiдстави описувати врiвноваженiсть як форми адаптацiї системи до зовнiшнiх умов (Хакен 1985).
   Синергетика - це теорiя середовищ, якi складнi, динамiчнi, неврiвноваженi, вiдкритi, нелiнiйнi.
   Складнiсть середовищ - це динамiчнiсть середовищ, динамiчнiсть процесу самоорганiзацiї середовищ. У середовищах виникають мiкроявища самоорганiзацiї, коли для цього є певнi умови. Це умови неврiвноваженостi, вiд чого для подолання цiєї неврiвноваженостi виникає нова структура. Неврiвноваженiсть є умова або джерело виникнення врiвноваженостi. Неврiвноваженiсть породжує порядок iз хаосу.
   Врiвноваженi, або впорядкованi середовища, iснують завдяки приходу енергiї ззовнi. Ця енергiя йде до них з невпорядкованих середовищ, з великих, масштабних невпорядкованих середовищ.
   Середовища врiвноваженого характеру зустрiчаються де-не-де, локально. У Всесвiтi переважає неврiвноваженiсть. Врiвноважених середовищ мало. Це, наприклад, живi органiзми. Врiвноваженi середовища живляться енергiєю ззовнi. Якщо вони, цi врiвноваженi середовища, живляться ззовнi, то вони вiдкритi. Вiдкритiсть - це характеристика врiвноважених середовищ, врiвноважених систем. Саме вiдкритiсть забезпечує потрiбний енергообмiн, приплив енергiї.
   У врiвноваженiй системi фiксується лише один стацiонарний стан. I розвиток один. А якщо посилюється нерiвновага системи, то для цiєї системи вiдкриваються вже не одна, а двi гiлки розвитку. Двi гiлки розвитку - це точка бiфуркацiї. I тодi система переходить вiд однiєї усталеностi до двох. Цi двi усталеностi системи кардинально вiдрiзняються вiд початкового стану системи. Вони є джерелом iнновацiй. Вони, цi двi усталеностi, ще значаться як бiфуркацiйна розвилка. В процесi самоорганiзацiї ця бiфуркацiйна розвилка зумовлює розвиток об'єктивної реальностi, розвиток нелiнiйного характеру. Нелiнiйнiсть розвитку виникає в результатi випадкових накладень потокiв подiй, якi не пов'язанi мiж собою. Випадковi перетини потокiв подiй, не пов'язаних мiж собою, роблять нелiнiйний розвиток. Є однолiнiйний причинно-наслiдковий процес. Нелiнiйний же процес розвитку пов'язаний з випадковiстю. I тут незначне випадкове збiльшення зовнiшнього впливу може викликати дуже потужний ефект. Виникає пристосованiсть до мiнливих параметрiв зовнiшнього середовища. Виникає також пластичнiсть поведiнки системи. Це нелiнiйнi динамiчнi системи. Вони чiтко пов'язанi з випадковостями.
   Складнi, динамiчнi, неврiвноваженi, вiдкритi, нелiнiйнi системи присутнi в рiзних сферах буття, присутнi як в природному, так i в соцiальному середовищi, де йдуть процеси самоорганiзацiї. В зв'язку з тим, що процеси самоорганiзацiї можуть проходити в найрiзноманiтнiших середовищах синергетику можна вiднести до мiждисциплiнарного напрямку.
   Синергетика i наукове пiзнання. Всесвiт - це єдина цiлiсна система, в якiй розгортається порядок з хаосу. В цьому Всесвiтi є й суб'єктивний свiт думок. Об'єктивнi хiмiко-бiологiчнi реакцiї, якi протiкають в головному мозку, i потiк думок вiд цього протiкання взаємопов'язанi, хоча й вiдмiннi мiж собою (Хакен 1985). I тут багато випадкового. Випадковостi внутрiшнi i визначальнi. Iснує можливiсть неочiкуваних змiн напрямкiв самоорганiзацiї. Випадковiсть дає блукання шляхами розвитку. В науковому пiзнаннi, коли в позицiї "випадкове-необхiдне" привалює випадкове, то прогнозувати майбутнi стани складно. Проте наука виробляє методологiю нелiнiйних дослiджень, методологiю, яка пiдпорядковується вимогам незамкнутостi, вiдкритостi перед впливами, методологiю, яка пiдпорядковується ситуацiї неврiвноваженостi середовища. I тут треба враховувати, що динамiчний хаос не є протилежнiстю статичного порядку, оскiльки динамiчний хаос поєднує в собi безлад i порядок. Тому необхiдностi присутнi. Вони нiкуди не зникають. Але в точках бiфуркацiї випадковий вибiр певного напрямку розвитку - це вибiр мiж двома новими додатковими необхiдностями. Додатковi необхiдностi ускладнюють наукове передбачення. Однак пiсля бiфуркацiйної подвiйної стабiльностi, що додає додатковi необхiдностi (тобто пiсля бiфуркацiйної бiстабiльностi) i пiсля синхронiзацiї хаотичної поведiнки можна робити передбачення бiльш впевнено. Можна передбачати i бiльш широко, тобто передбачати i соцiальнi змiни. Зусилля людей стають витоками соцiальних структур. В той же час сформованi соцiальнi структури впливають на людей, стимулюють або стримують їх. У людей виникають вiд цього новi якостi. Їх iндивiдуальнiсть змiнюється. Тут постiйно породжується щось нове.
   Нове. Аналiз не продукує нове знання, оскiльки аналiз зосереджується на заданому. Синтез продукує новi знання. Цi знання генеруються суб'єктом, тобто мають суб'єктивне походження. Однак за своїм змiстом знання вiдображають об'єктивнiсть, об'єктивний свiт. Що є свiт? Детермiнiстична зумовленiсть або гра? Людинi свiт уявляється як детермiнiстична зумовленiсть. Але свiт уявляється i як гра, змагання стихiй, де результат цього змагання - непередбачуваний, оскiльки iснують випадковостi. Людина намагається приборкати цю непокiрливу випадковiсть.
   Вiд первiсного хаосу виникає порядок. Але цей первiсний хаос i руйнує цей порядок. Хаос руйнує i нищить все вiджиле, руйнує те, що є енергетично неспроможним.
   За iдеями нелiнiйної науки свiт - непрогнозований i некерований. У нелiнiйної науки плюральний погляд на свiт. В цьому свiтi йде боротьба мiж природними та соцiальними стихiями.
   Оновлений рацiоналiзм сучасностi. Рацiональне - те, що можна осягнути розумом. Iррацiональне ж - за межами того що осягається розумом. Iррацiональне - це людськi емоцiї, фантазiї, воля, iнтуїцiя. Iррацiональне в своїх крайнощах можна зустрiти у Гастона Башляра.
   Гастон Башляр (1884-1962) доводив, що наша думка йде до реальностi, а не виходить iз реальностi. Розум виявляє себе через "божевiльнiсть" iдей, якi вiн продукує. Цi божевiльнi iдеї можуть перекреслювати певний людський досвiд. Але iстинне знання має спiввiдноситися з досвiдом.
   Башляр стверджував, що наукове пiзнання - "приблизне" пiзнання, адже новоотримуване знання вiдносне, має в собi помилки, якi потрiбно усувати. I це знання вiдкрите для нових впливiв.
   Г. Башляр зазначав, що якiсно нове з'являється всупереч iснуючому в науцi. Дух науки стверджується полiфонiчно, тобто нелiнiйно, плюралiстично. Науковий дух конституюється вiдкрито, дiалектично.
   Фердiнанд Гонсет (1890-1975) згiдно з неорацiоналiзмом стверджує, що головним у процесах пiзнання є розум. Пiзнання починається з попереднього знання, хоч i самого малого, але попереднього знання. Наукове знання спiввiдноситься iз досвiдом, внаслiдок чого уточнюється, переглядається, доповнюється чимось новим. Наукове пiзнання корегується, повертаючись до власних засад. Ф. Гонсет впроваджує дiалектичний метод i стверджує, що треба бути готовим до перегляду власних пiзнавальних завдань i стандартiв. Ф. Гонсет зауважує, що знання вiдкрите досвiду i пiдпорядковане нормам рацiональностi. Вiн також стверджує, що в пiзнавальнi процеси треба включати розробки експериментальних процедур з їх новим iнструментарiєм, включати розробки теорiй. Треба орiєнтуватися на цiлiснiсть всього знання, цiлiснiсть пiзнання.
   Хiларi Патнем стверджує, що iстин у свiтi поза розумом немає. Вчений робить певний концептуальний вибiр, а потiм тлумачить данi досвiду. Досвiд є переживання у власнiй внутрiшнiй сферi, переживання феноменiв свiту.
   Х. Патнем доводить, що людська рацiональнiсть залучає аргументи i спирається на правила, конституйованi суспiльством. Тут аргументи i правила вже визнанi в науцi i культурному життi. Всi складовi культури i рiзних культур взаємозалежнi. А ми самi як вченi спостерiгаємо та iнтерпретуємо свої спостереження, будучи залежними один вiд одного.
   Х. Патнем визначає, що в концепцiї вченого всi припущення теоретичної системи мають бути привабливими, щоб ця система могла витримувати критику i щоб методологiя з її рекомендацiями ставала життєздатною.
   За Патнемом, "iстине-хибне" має сенс на тлi успадкованих традицiй, хоча цi традицiї можуть критикуватися. Розум - це когнiтивнi i лiнгвiстичнi процедури, практики i, бiльш ширше, культури. Проте у своїй творчостi ми не пiдкоряємося цим успадкованим процедурам, практикам, культурам. За Х. Патнемом розум - це конкретнi мовнi iгри й iнститути. Розум - це також регулятивнi iдеї, якими ми критикуємо керiвництво всiєю дiяльнiстю й iнститутами.
   Якщо випускаємо з кола зору мовнi iгри та iнститути, то опиняємось у полонi фантазiй. А якщо ми не беремо до уваги регулятивнi iдеї, то стаємо культурними релятивiстами. Культурному релятивiзму притаманний iррацiоналiзм.
   Чарльз Тейлор вважає, що пiзнання суб'єкта не може бути вiльним вiд зовнiшнiх природних i соцiальних впливiв на нього. Людська дiяльнiсть - це соцiокультурна дiяльнiсть, i лише тому є також пiзнавальною дiяльнiстю. Людина - це рiзноварiантнiсть дiй у природному i соцiальному свiтi. Знання людини про навколишнiй свiт сформоване взаємодiєю з цим свiтом, взаємодiєю дiйового характеру, дiйовою взаємодiєю. Людина як дiйова особа є носiєм сподiвань, уподобань, певних цiнностей. В своїх дiях втiлює власний самодостатнiй i самозаконний свiт. Людськi знання функцiонально якоюсь мiрою суб'єктивнi й можливi лише в тому або iншому контекстi.
   Ч. Тейлор зазначав, що гуманiтарiї у своїх дослiдженнях мають враховувати цiнностi. Науки про культуру, про дух мiстять в собi цiннiсне ставлення. Але в сучасному свiтi науки про природу теж потребують цiннiсного аспекту.
   Самiсть вченого не зациклена, а вiдкрита для нових несподiваних значень. Значення для людини вмiщує i значення об'єкта. Характеристики об'єкта пiзнання зумовлюються особливостями використовуваних методiв (Самардак 2011: 167-190).
   Синергетика розкриває єднiсть свiту в питаннях створення нового. З приводу синергетичних проблем виникає питання про те, якими мають бути зовнiшнi умови, щоб життя iснувало в далекому майбутньому. Не повинно бути ентропiї, бо життя потребує обмiну речовин. Тобто має бути не ентропiйнiсть для життя, для обмiну речовин.
   ФIЛОСОФIЯ МИСТЕЦИВА I РЕЛIГIЇ
   Фiлософiя мистецтва i релiгiї; Естетика (загальнi положення). Науковi напрацювання показують багато подiбного в таких напрямках культури, як релiгiя, мiстика i мистецтво. Продемонструємо свiтогляднi засади з приводу цих явищ культури.
   Фiлософiя мистецтва. Фiлософiя мистецтва - це фiлософська наука, яка вивчає мистецтво.
   Мистецтво - це знаковий напрямок культури, який власними засобами комунiкацiї вiдтворює конкретнiсть свiту зi своїми певними узагальненими сенсами. Цi сенси як iдеал суспiльної атмосфери, при якiй людина одухотворяється можливiстю свого майбутнього становлення. Цi сенси є iдеалами одухотворення i натхнення, можливостями становлення людини в майбутньому.
   Мистецькi твори надають реалiям конкретностi людського iснування унiверсальний характер. Чуттєва конкретнiсть унiверсального характеру є ознакою художнього образу.
   Художнiй образ - це знаковий сколок дiйсностi, який чуттєво-конкретний фрагмент цiєї дiйсностi вплiтає i поєднує з унiверсальними значеннями. Митець в чуттєво-конкретному iснуваннi бачить унiверсальне при твореннi своїх образiв.
   Мистецтво пов'язує конкретнiсть свiту зi стратегiями культури, з iдеалами тої соцiальної вiдчутної атмосфери, в якiй людина одухотворюється можливостями свого майбутнього становлення, в якiй вiдчуває себе вiльною.
   Досучасне мистецтво вiдтворює свiтогляд певних колективiв. В ньому послаблено авторську iндивiдуальнiсть, а посилено надособисте бачення свiту певним колективом, iнтерпретацiя свiту цим колективом.
   Сучасне мистецтво, мистецтво ХХ-ХХI столiть, передає дiйснiсть, яка позбавлена надособистих iнтерпретацiй певного колективу, певних колективiв.
   Сучасне мистецтво передає iндивiдуальний погляд на дiйснiсть, погляд автора. Якщо досучасне мистецтво вiдтворює свiтогляд, то сучасне - вiдтворює сам свiт, свiт проблематичний, незавершений в своєму iдеалi.
   Сучасне мистецтво постмодернiзму висуває на перший план iндивiдуальну авторську iнiцiативу. Це мистецтво розкриває злободеннi епiзоди сучасного свiту в ексцентричнiй формi. Сучасне мистецтво постмодернiзму розкриває плиннiсть свiту як процесу, який має принципову незавершенiсть. Тут вiдображується i цей процес, i авторська особистiсть у ньому. Показується як авторська особистiсть митця, так i типове у свiтi, вiдтвореному цим митцем, цим художником.
   Починаючи з Нового часу, вiд бароко, мистецтво подiлилося на "авторське" i на "масове".
   Авторське мистецтво вiдтворює особистiсне багатство культури. Масове мистецтво фiксує елементарний свiтогляд людської маси.
   Художнiй образ. Художнiй образ - це об'єднуюче уявлення художньої свiдомостi, яке характеризується цiлiснiстю.
   Через художнiй образ мистецтво набуває духовного освоєння буття. Художнє - це духовне i, за словами Леонардо да Вiнчi, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва".
   Художнiй образ творчо моделює буття, а не копiює його. Однак iснує i саме переосмислення образiв. Переосмислення образiв є евристичним актом. А констатацiя образiв як їхньої тотожностi реальностi - малоевристична.
   Художнiй образ розумiється як змiст. Художнiй образ - це змiст, що iснує у знакових системах.
   Можна розмежувати мистецтва на "образнi" та "безобразнi", i можна розглядати "безобразнiсть художньої культури".
   Художнiй образ - це iдеальне утворення, це спосiб бачення свiту, спосiб його розумiння.
   Змiстовнiсть, або беззмiстовнiсть, художнього образу зумовлюється трактуванням об'єктивних прообразiв.
   Трактування об'єктивних прообразiв залежить вiд ступеня духовної спроможностi митця.
   Види мистецтва. Види мистецтва - це форми творчої дiяльностi, рiзновид яких залежить вiд змiсту твору. Також рiзновид мистецтва залежить вiд засобiв матерiального втiлення художнiх образiв.
   За I. Кантом, мистецтва можна подiлити на словеснi, тобто красномовство i поезiя, зображальнi, живопис i декоративно-прикладнi мистецтва, i ще - мистецтво "гри вiдчуттiв", тобто музику. За Лессiнгом мистецтва подiляють на просторовi (живопис, скульптура) i часовi (поезiя). За Гегелем мистецтва подiляються на три форми: символiчну, класичну, романтичну. Символiчна форма мистецтва - це архiтектура. Класична форма мистецтва - це скульптура. Романтична форма мистецтва - це поезiя, музика, живопис. Романтичнi форми мистецтва оформлюють внутрiшнi переживання людини.
   Г. Вельфлiн вказував, що подiл на види мистецтва можна зробити в залежностi вiд способу бачення: лiнiйне - живописне, площинне - об'ємне, закрите - вiдкрите, просте -складне, абсолютне - вiдносне. Через спосiб бачення може гармонiзуватися зовнiшнiй свiт iз внутрiшнiм свiтом людини. Прикладом гармонiзацiї через бачення можуть бути такi види мистецтва, як архiтектура, пластичнi мистецтва.
   Чуттєве багатство людини стимулює утворення нових видiв мистецтва.
   Є розумiння iснування видiв мистецтва, бо є рiзнi цiнностi.
   Часто розрiзняють мистецтва просторовi, часовi i просторово-часовi. Просторовi - це архiтектура, скульптура, живопис. Часовi - це музика, лiтература. Просторово-часовi - це театр, кiно.
   Фiлософiя релiгiї. Фiлософiя релiгiї - це фiлософська наука, яка осмислює сутнiсть феномена релiгiї.
   Термiн "фiлософiя релiгiї" вперше з'являється у ХVIII столiттi. Фiлософiя релiгiї оформлюється як фiлософська дисциплiна у фiлософiї Нового часу, коли сама релiгiя стає окремою сферою людського життя. Релiгiя як предмет фiлософського дослiдження вперше постає у творчостi Б. Спiнози.
   Фiлософiя релiгiї вивчає уявлення про Бога, вивчає iсторичний контекст культури, який впливає на особливостi уявлень про Бога. Одним iз напрямкiв сучасної фiлософiї релiгiї (а це аналiтична фiлософiя релiгiї) є дослiдження релiгiйної мови. Людвiгом Вiтгенштайном дослiджувалась особливiсть мовної гри. За Вiтгенштайном, ця мовна гра має певну власну значимiсть.
   Фiлософiя релiгiї вiдрiзняється вiд релiгiєзнавства виконанням певних методологiчних функцiй.
   Естетика. Естетика - це фiлософська наука, яка вивчає природу тих форм реальностi, якi одухотворюють можливостями майбутнього становлення.
   Естетика в перекладi з грецької - це здатнiсть вiдчувати. А термiн "естетика" ввiв Александер Баумгартен у 1735 роцi - як характеристику певної сфери пiзнання.
   Нiмецька класична фiлософiя. I. Кант. I. Кант показав, що естетичне мiститься не в самих речах, а у вiдношеннi їх до суб'єкта. Доцiльнiсть естетичного для людини - це задоволення вiд вiльної гри почуттiв i розуму, вiд вiльного безпосереднього споглядання. I. Кант розумiє естетичне як незацiкавленiсть. Але естетика - це наука; i для I. Канта це правила чуттєвостi взагалi. За Ф. Шiллером, це гра та "видимiсть". За Гегелем, це царство прекрасного. За Г. Гегелем, прекрасне - це чуттєве явлення iдеї. Тут iдея як єднiсть, коли iдея поєднується з її iндивiдуальним втiленням у дiйснiсть.
   На пiдставi емпiричних наук естетика, естетична дiяльнiсть розмежовується з художнiм, з мистецтвом, про що каже позитивiзм. Останнє, тобто мистецтво, має символiчну природу, на що вказує Е. Кассирер. Естетика ж розумiється як всезагальнiсть, як цiннiсна, експресивна форма. Про це каже герменевтика, зокрема, її представник Гадамер. Ця цiннiсна, експресивна форма є властивiстю не тiльки художньої культури в цiлому, але й людської культури взагалi. Вона пов'язана з людською дiяльнiстю. Естетика, естетичне пов'язанi з практичною дiяльнiстю людини в процесi її практично-духовного освоєння дiйсностi. Про це каже марксизм. Але в цю дiяльнiсть домiшується "трансестетика", що помiчає Бодрiяр, домiшується трансестетичне. Тобто естетичне - це також i сакрально-теургiчне. На це вказували Флоренський i Федоров.
   Естетичне не можна вiдiрвати вiд етичного. Естетичне - це фактично етичне, доведене до почуттiв, втiлених в образно-символiчну форму. Це розумiли ще прадавнi греки, впроваджуючи таке поняття, як калокагатiя. Калокагатiя - є гармонiя етичного та естетичного, морального та прекрасного. Калокагатiя в античностi - це iдеал моральної та фiзичної досконалостi, фiзичної краси. Це також освiченiсть, культура, про що говорили софiсти. Про калокагатiю як сумiснiсть душi i тiла казав Платон. Аристотель розглядав калокагатiю як вмiння правильно користуватися життєвими благами. Калокагатiя як гармонiя морального i прекрасного в людському буттi проходить крiзь всi вiки, набуваючи сенсу i в ХХI ст.
   Категорiї естетики. Категорiї естетики - це основнi її поняття. Категорiї естетики розвиваються, iсторично змiнюючись. Вони вiдображають у своєму розвитку змiни цiннiсних орiєнтацiй людей. Система категорiй в естетицi мiнлива.
   Категорiї естетики структуруються так: метакатегорiї, категорiї естетичної свiдомостi, категорiї естетичної дiяльностi, категорiї онтологiї мистецтва, категорiї гносеологiї мистецтва, категорiї психологiї мистецтва, категорiї соцiологiї мистецтва.
   Найважливiшими з метакатегорiй є такi, як естетичне, мiра, гармонiя, прекрасне, потворне, пiднесене, низьке, героїчне, трагiчне, комiчне, iронiя.
   У класичнiй естетицi важливе мiсце посiдають такi категорiї, як прекрасне i пiднесене. Зупинимось на них.
   Прекрасне. Прекрасне - це категорiя естетики, яка характеризує те чи iнше явище як довершене. Прекрасне має певну чуттєву форму i звернене до людського споглядання, людської уяви, дає людинi задоволення, гармонiю душi, дає почуття свободи. Гераклiт казав про найпрекраснiшу гармонiю. За Гераклiтом, найпрекраснiша гармонiя є результатом єдностi та боротьби протилежностей. За Пiфагором, прекрасне - це гармонiя, джерелом якої є кiлькiснi спiввiдношення, як мiстичне. Добре i прекрасне є, коли вони iснують як добре пристосоване, помiчав Сократ. Сутнiсть прекрасного - це коли ми виявляємо, "що таке прекрасне", а прояв самого прекрасного - це коли ми вiдчуваємо, "що є прекрасним". Про це писав в своїх творах Платон.
   У сферi естетичного людину орiєнтує пiднесенiсть над реальнiстю, коли у людини зникає вiдчуття недовершеностi дiйсностi, коли зникає протирiччя.
   Прекрасне - це гармонiя, гармонiя людини i навколишнього свiту, гармонiя тiла i душi, гармонiя об'єктивних реалiй i духу, про що кажуть у перiод Вiдродження. В перiод Нового часу кажуть, що прекрасне можна осягнути не тiльки почуттями, а й розумом. За I. Кантом, прекрасне - це ставлення суб'єкта до об'єкта. У мистецтвi це досконалiсть, коли є вiдповiднiсть мiж iдеєю в творах мистецтва та її образним втiленням, мiж змiстом i формою. Про це писав у своїх творах Г. Гегель. Для марксизму прекрасне - це реалiзм. Прекрасне є утвердження людини в цьому хиткому, плинному свiтi, коли ми бачимо вияв людської свободи, коли бачимо можливостi людини.
   Пiднесене. Пiднесене - це категорiя як акцент на духовному, а не практичному. Пiднесене проявляється, коли ми бачимо щось, що переважає сили людини, чим лише вимагає вiд неї граничних зусиль для подолання тих погрозливих сил природи або суспiльних негараздiв, тих сил, що, на перший погляд, неспiвмiрнi iз можливостями людини, але наперекiр усьому залишаючи за людиною її можливостi. Цi можливостi залишаються у творчих потенцiях. Коли долаються непiдвладнi людинi явища, то виникає почуття захоплення та радостi. Людина усвiдомлює свої безмежнi можливостi. Це i є результат дiйства пiднесеного.
   Фiлософiя мистецтва i релiгiї в науковiй проблематицi. У ХIХ столiттi наука вийшла з-пiд опiки релiгiї i мiстицизму. Релiгiя i мiстицизм розглядаються, як певний вид мистецтва. Помiчено, що релiгiя i мистецтво розходяться доволi пiзно (Дюфрен 2007: 152). А з самого початку вони - одне. Корiння i сутнiсть релiгiї, мiстики i мистецтва злитi, як одне єдине. I релiгiя, i мiстика, i мистецтво вiдкривають можливостi для людини, кажуть про можливе. Наука ж каже не про можливе, а про те, що є, про те, що є в реалiях, в реальнiй дiйсностi.
   I релiгiйно-мiстична, i естетична культури говорять про можливостi. Естетична культура в своїх творах мистецтва вказує на можливiсть життя свобiдного i щасливого в соцiумi при певних законах. Релiгiйно-мiстична культура також говорить про можливостi. Тут мова йде про можливiсть життя свобiдного i щасливого пiсля смертi, пiсля життя на цiй землi. Вказується на те, що треба робити задля життя вiчного.
   Фiлософiя мистецтва i релiгiї в науковiй проблематицi - це оцiнка того, наскiльки доступнi тi можливостi, якi вiдкривають перед нами релiгiйнi напрямки, напрямки мiстицизму, напрямки мистецтва.
   Фiлософiя релiгiї i мистецтва показують вiдкриття варiантiв можливостей i, тим самим, надихають. Якими повиннi бути релiгiя i мистецтво, щоб сприяти активiзацiї людини на дiї по вирiшенню проблем, пов'язаних зi збереженням життя в майбутньому? Надихаючими. Тут релiгiя i мистецтво - для натхнення.
   ФIЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГIЯ
   Фiлософiя людини - Фiлософська антропологiя (загальнi положення). Фiлософська антропологiя - це вчення про природу людини.
   Фiлософська антропологiя як певний напрямок фiлософiї, який започаткували Х. Плеснер i М. Шелер. Це перша половина ХХ столiття.
   Є природознавче розумiння людини. Природознавче розумiння людини - це людина як результат розвитку природи на Землi, як певний ступiнь складностi системи енергiй i спроможностей, системи, яка вже частково була наявна у попереднiх форм високорозвинених тварин.
   Але фiлософська антропологiя осмислює якiсну специфiку людини. Якiсна специфiка людини полягає у певнiй єдностi тiлесних, емоцiйно-чуттєвих i пiзнавальних спроможностей i можливостей, якi надаються культурою соцiального середовища.
   Фiлософська антропологiя видiляє сутнiснi ознаки людини. За Плеснером, однiєю з таких ознак є ексцентричнiсть. Ексцентричнiсть - це хитання мiж пошуком рiвноваги зi свiтом, рiвноваги, яка у людини вiдсутня, i намаганням подолати цю рiвновагу, яка вже є в суспiльствi, i в культурi людини.
   За А. Геленом, фiлософська антропологiя говорить, що людина бiологiчно не пристосована. Бiологiчна непристосованiсть людини усувається доцiльною дiяльнiстю зi створення штучного культурного середовища, створення суспiльних iнститутiв.
   За К. Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин.
   За Е. Ротхаккером i Г. Ландау, людина є i творець, i витвiр культури.
   Сучасна фiлософiя видiляє антропологiчну структуру класичного характеру i некласичного.
   У класичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорiї, як людська iстина та омана.
   У некласичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорiї, як людина, її безумство та її iстина. На це вказує М. Фуко.
   Сучасна фiлософська антропологiя говорить, що є рiзноманiття сутнiсних рис людини. А що з них сутнiсне - питання вiдкрите.
   Людина, її природа i сутнiсть. Людина. Людина - це природно-суспiльна iстота. Людина - це якiсно новий, вищий, особливий ступiнь живих органiзмiв. Людина - це iстота, яка може свiдомо себе регулювати. Тобто iстота розумна. Розум людини спонукає її до розвитку, до створення власного свiту. Однак людина цим не задоволена. Чому? Є головна роздвоєнiсть людини. Головний фактор роздвоєностi людини - наявнiсть життя та смертi. Родовий потенцiал своїх спроможностей людина не може реалiзувати повною мiрою. Просто життя коротке.
   Дiяльнiсть людини. Дiяльнiсть людини - рiзна. Це гра, праця. Фантазiя й гра вивiльняють людину од фактичностi. Фантазiя, гра, праця є рятiвними спроможностями, на чому наголошує О. Фiнк.
   За Гегелем i Достоєвським, людину не можна визначити остаточно, поки вона жива i ще не сказала свого остаточного слова.
   Природа людини. Природа людини - це незмiннi риси, її задатки, властивостi, притаманнi їй, попри бiологiчну еволюцiю, попри iсторичний процес.
   На природу людини є протилежнi погляди. Є такий погляд, що природа людини як повнота доброчесностi втрачається в процесi iсторичної еволюцiї. Тобто, в iсторiї втрачається людська природа. А є i протилежний погляд про те, що людина - пiддатливий матерiал, якому культура та iсторiя надають форму. I в iсторiї збагачується людська природа.
   Змiни в людинi можливi лише через вiдсутнiсть природи людини. Носiєм цiєї iдеї є Е. Морен.
   Сутнiсть людини. Сутнiсть людини - це специфiчно людська риса, специфiчно людська властивiсть.
   За К. Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин.
   Сутнiсть людини iснує лише у "дiйсному людському iснуваннi". Про це казав Маркс. Тобто у свiдомому iснуваннi. Але є i сфера пiдсвiдомого. Тому ми не можемо не розглядати прояви афективностi, неврозiв, випадковостi в людському життi. Фактично людина виявляє себе у дiалектицi "розумностi - нерозумностi", на чому наголошував Морен.
   Людина вкорiнена у природу, та виокремлена з неї через соцiум i культуру.
   Постмодерн про природу людини. Ж.-Л. Нансi казав про те, що людина - це людська свобода, тобто це iснування, а не сутнiсть.
   Суспiльнi науки i антропологiя орiєнтують на фiлософськi узагальнення, якi ставлять головною цiннiстю людське життя. Людське життя потребує збереження i вироблення способiв його розвитку в майбутньому. Отже, якою має бути людина? Нацiленою на спасiння. Тут залишається один варiант: людина повинна мати спрямованiсть на спасiння.
  
   Роздiл 5. НАУКА I ЕТИКА
  
   Наука часто не може сказати однозначно, логiчно i послiдовно з приводу певних положень етики. Буває, що наука виступає поза етикою. Але iсторiєю вже виробленi певнi узагальнюючi iстини етичного характеру. Продемонструємо цi iстини, починаючи з визначення етики та з iсторiї етичних вчень.
   Етика - практична фiлософiя. Етика - це практична фiлософiя, наука про моральнiсть. Поняття етика вперше введено Арiстотелем. Етика демонструє зрiз людської реальностi, той зрiз, де iндивiдуальнi якостi спiввiдносяться зi звичними формами суспiльної поведiнки. Сучасне розумiння етики - це розумiння певної галузi знань. Моральнiсть є предметом цих знань. Знання ж виходять на практичне ставлення людини до дiйсностi - з тривогою про близьких i далеких, де присутня необхiднiсть допомогти врятувати i зберегти загальний життєустрiй людей.
   Ще софiсти помiтили, що моральнiсть людей та її закони дуже мiнливi й рiзноманiтнi. Природа ж всюди однакова. Моральнiсть людей та її закони - випадковi й довiльнi. Природа ж необхiдна. Природа iснує як необхiднiсть. Однак їй необхiдно протистояти, регулюючи випадковiсть людських законiв.
   Суспiльна мораль в своєму iдеалi чудова i справедлива. В такому випадку, етичне та естетичне спiвпадають. Естетичне постає як етичне - в образах i символах. Естетичнi переживання, позбавленi етичного, перетворюються на елементарнi естетичнi вiдчуття, такi як вiдчуття приємного, вiдчуття задоволення.
   За Арiстотелем, мета етики - це вчинок, здiйснене благо, а не благо саме по собi як знання. Це свiдчить про те, що етика є фiлософiєю практичною, а не теоретичною, не метафiзикою. При цьому етика виходить з досвiду суспiльного життя. Тому етика не має високого ступеня точностi, яку мають, наприклад, фiзика чи математика, адже суспiльне життя є набагато складнiшим. Це найскладнiший рух, який вбирає в себе менш складнi, такi як фiзичне, хiмiчне, бiологiчне.
   Давнi греки подiляли фiлософiю на логiку, фiзику та етику. Це помiчаємо, наприклад, у Епiкура. При цьому етика вiддiлялася вiд полiтики, а моральна досконалiсть людини не була пов'язана з досконалiстю суспiльного життя. За Епiкуром, щоб не було душевних тривог i тiлесних страждань, необхiдно вiрно розумiти задоволення, а також необхiдна освiченiсть. I це звiльняє вiд страхiв.
   Етика - не логiчнi побудови у своїй невиразнiй суворостi. Етика - це зразковi приклади, напутнi звертання до окремої людини, заспокiйливе мовлення, побудоване за законами краси. Одне слово, етика - практична. Без виходу на практику, до практичного життя, етика вмирає.
   Етичнi принципи вказують на те, що мудрiсть - це вмiння вивищуватися над стражданнями, над обставинами долi. Мудрiсть - це вмiння жити у злагодi iз самим собою, а також - iз навколишньою природою. Мудрець - космополiт. Космос, у цiлому, є рiдним домом мудреця. За приклад можна взяти фiлософiю Марка Аврелiя. Вiн думає про всiх, живе для всiх, оскiльки передбачає життя, життєве, продовження життя за рахунок процвiтання усього життєвого.
   Середньовiчна фiлософiя звинувачувала античнiсть (античну фiлософiю) у падiннi моралi. При цьому вказувалося, що язичники осягали розумом божественне, не розумiючи, що це - божественне. Мовилося, що язичники прагнули знайти у своїй сутностi й зрозумiти те, що дається Богом, тобто дається незалежно вiд них i вiд їхнiх зусиль. Отже, не були потрiбнi зусилля. Однак офiцiйна церква проповiдувала тi ж самi зусилля.
   Фiлософи Нового Часу намагаються дослiдити як моральнi принципи, притаманнi конкретнiй людинi. Мораль як властивiсть особистостi є обов'язковим правилом для всiх. Цi обов'язковi правила i принципи органiзують всiх людей соцiуму, адже в моралi людина пiдвладна як своєму власному, так i загальному законодавству, на що вказував I. Кант.
   Фiлософiю Гегеля можна розумiти так, що вона нiвелює предмет етики, оскiльки у фiлософiї Гегеля лишається вiдкритим питання про кордони iндивiдуально вiдповiдальної поведiнки, а мораль як абсолютна iдея, у тому числi й iдея держави, рухається до самої себе i спiвпадає з державою. Мораль спiвпадає iз соцiальними дiями людини, якi сприяють врiвноваженню егоїзму й альтруїзму, про що говорив Г. Спенсер. Людська природа може пристосуватися до потреб суспiльного життя абсолютною мiрою, стверджував Г. Спенсер. Можна нiвелювати розрив мiж обов'язком i схильностями, мiж доброчеснiстю i щастям, на що вказував Г. Коген. При цьому необхiдно зазначити, що суспiльно корисна дiяльнiсть може викликати радiсть, а суспiльно шкiдлива дiяльнiсть - неприємнi вiдчуття, оскiльки iснує у високiй мiрi повне пристосування людської природи до потреб суспiльного життя. Тому слiд передбачати, що суспiльство може досягти такого розвитку, коли дiї людини, якi служать суспiльнiй необхiдностi, будуть супроводжуватися почуттям блаженства.
   Етична система вмiщує в себе ту запрограмовану поведiнку людини, через яку людина реалiзує i розвиває в своєму iснуваннi такий спосiб життя, який нiвелює протирiччя її особистостi, протирiччя, якi роз'їдають цiлiснiсть iндивiда, цiлiснiсть його сутностi. Цей спосiб життя знiмає протирiччя, що роздирають iндивiда, i має певний характер. За характером цього способу життя можна розрiзнити етику гедонiзму i евдемонiзму. Тобто етичнi програми, якi ведуть до цього способу життя, можна класифiкувати. Тому й розрiзняють етику гедонiзму та евдемонiзму, що iснують рiзнi способи життя.
   Етика ХХ столiття займається аналiзом моральних висловiв, представлених у мовних формах (метаетика, аналiтична етика). Моральнi мiркування вiдрiзняються вiд мiркувань, якi мають вiдношення до пiзнання. Проте вони повиннi мiстити в собi наукову об'єктивнiсть, наукову строгiсть, iнакше може набирати силу моральна демагогiя, спрямована лише на манiпулювання громадською свiдомiстю. При цьому використовується багатозначнiсть цiннiсної символiки. Наука має проясняти цю багатозначнiсть, щоби на нiй неможливо було спекулювати.
   Сучасна етика уникає крайнощiв, котрi представлено, з одного боку - апрiоризмом класичного рацiоналiзму i деонтологiзму, а з iншого - крайнощами утилiтаристського релятивiзму. Сучасна етика виходить з того, що людинi дано систему цiнностей в її об'єктивно чуттєвому свiтi. Завдяки вiдчуттям людина пiзнає цiнностi. Цiнностi перетворюються на iдеальний образ, що поселяється в людськiй свiдомостi. Тодi вольовий акт людини, її воля повною мiрою мiстить цей iдеальний образ як добро i завжди виявляє стiйкiсть i рiвнiсть самiй собi, незалежно вiд шкiдливого сприйняття ззовнi та бажань людини. Етицi лишається спрямовувати цей iдеальний образ до бiльш високого порядку цiнностей. Рухаючись таким шляхом, людина зберiгає усталенiсть бажань, що є одним iз завдань феноменологiчної етики.
   Етику прагматизму спрямовано на успiх у поведiнцi, де мораль перетворюється на спосiб здобутку душевного удоволення, а не на боротьбу iз собою i джерелом внутрiшньої невдоволеностi людини. Колективiстська сутнiсть людського єства не дозволяє замикатися на власних iнтересах та їх задоволеннi. Адже по сутi питання, якi постають перед людьми, можуть вирiшуватися тiльки спiльними зусиллями. Лише спiльними зусиллями долаються проблеми глобального масштабу.
   Етика постмодернiзму орiєнтує людину до живого морального досвiду, де мораль запроваджує сама людина. Тут мораль не докладається до iндивiда, а виробляється самим iндивiдом i має найчастiше антинормативну установку, тобто спрямована iнодi проти нав'язаних установок, пов'язаних iз загальноприйнятими нормами. У постмодернi мораль не вiддiлено вiд iндивiда, вiд iндивiдуальної моралi. Однак в iндивiдуальнiй моралi виникає протирiччя, насамперед, помiж щастям i доброчеснiстю, помiж мораллю iндивiдуальною i соцiальною, протирiччя помiж моральним намiром людини та її реальними дiями, а також протирiччя помiж розумом i почуттями в моральнiй мотивацiї, протирiччя свободи i необхiдностi людської поведiнки. Такi протирiччя нерiдко призводять до конфлiкту в самiй особистостi. Та коли мораль орiєнтовано на загальне благо в майбутньому, на процвiтання загального життя, то людина, навiть страждаючи вiд власних програшiв i несправедливостi до себе, все одно не вiдчуває безглуздя свого iснування.
   Етику вивчають, щоби стати моральним, чеснотливим, практично доброчесним. Однак перед практичною чеснотою людина повинна зробити розумно аргументований вибiр. Спочатку має бути вибiр людини, вибiр свiдомий i вiдповiдальний; має бути особисто вибраний стан речей. За свiй вибiр людина повинна мати здатнiсть вiдповiсти. Лише тодi йде практична частина, тобто втiлення iдеалiв i цiнностей в життя.
   Етика i мораль нацiленi на те, щоби реалiзувати в людинi такий спосiб життя, через який нiвелюються протирiччя в людськiй душi. Задля цього iснує власна програма поведiнки. Програми рiзнi. Тому й етики рiзнi: споглядальна, утилiтарна, скептична, гедонiстична, евдемонiстична, сентименталiстська, стоїцистична. Однак, якi б види етики не iснували, сучаснiй людинi необхiдно орiєнтуватися на загальнолюдськi цiнностi й на вирiшення глобальних проблем. Тому будь-яка окрема етика має враховувати цi положення.
   Мораль. Мораль - це вищi цiнностi людини та її повиннiсть. Мораль узагальнює такий людський досвiд як добро i зло, обов'язок, сумлiння. При цьому моральне розумiється: по-перше, коли усвiдомлюється правильна поведiнка, тобто поведiнка належного характеру, поведiнка, що творить моральне обличчя людини; по-друге, коли осмислюються умови i межi довiльностi (сваволi) людини, довiльностi, що обмежується своєю власною (внутрiшньою, взятою особисто) повиннiстю, що ставить обмеження свободi (межi цiєї довiльностi) в умовах органiзацiї та нормативної впорядженостi, тiєї впорядженостi, що задається людинi ззовнi соцiальними вiдносинами.
   Мораль - це, по-перше, правила, якi даються людинi для виконання, правила, якi мiстять у собi певнi норми й цiнностi; по-друге, сфера особистого припущення - особистiсно-вiльного або ж зумовленого зовнiшнiми правилами.
   Мораль - це спосiб регулювання поведiнки людини, на що вказував Дж. С. Мiлль. Людина може ставитися до моралi по-рiзному. До моралi у людини може бути нiгiлiстичне ставлення. Тодi будь-яке правило житейського рiвня, будь-яка соцiальна норма, будь-який принцип культурного життя сприймається людиною як якесь ярмо, як якась кабала, як утиск особистостi. Про це говорили Протагор, де Сад, Ф. Нiцше. До моралi може бути також ставлення як до такого, що до чогось примушує. Тодi у людини виникає протест проти зовнiшньої примусовостi моралi. При цьому протест може висловлюватися у супроводi особистого морального пафосу. В особистому моральному пафосi людина висловлює iндивiдуальне ставлення до iснуючих звичаїв. Зазвичай це ставлення висловлюється запереченням службового лицемiрного пiдкоряння суспiльним нормам. До моралi може бути ставлення як до доцiльної поведiнки. Тодi людина ставиться до моралi як до необхiдностi доцiльних стосункiв у суспiльствi. При цьому людина розумiє мораль як суму правил поведiнки, про що твердять Г. Спенсер, Дж. С. Мiлль, Е. Дюркгейм. Тут мораль розумiється як механiзм взаємодiї мiж людьми, механiзм, який виробляється самими людьми, механiзм, який закрiплюється в домовленостi мiж людьми. Це стверджують софiсти, Епiкур, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Д. Ролз. В такому випадку мораль розумiється як правила взаємних зобов'язань, якi люди беруть на себе, оскiльки належать до одного товариства, до осiб, пов'язаних певними стосунками.
   Можна розумiти, що мораль бiльшою мiрою спонукальна, нiж заборонна. Твердження морального характеру звернено до людини як до свiдомого суб'єкта, що є вiльним у своїх дiяннях. Тому моральнi твердження мiстять у собi iдеали i мають iдеальний характер, на що вказують I. Кант, Г. Гегель.
   Мораль пропонує людинi самообмеження, самообмеження через необхiднiсть певних взаємних обмежень. I, виконуючи вимоги моралi, людина нiби сама проголошує їх, цi вимоги. Вони стають її необхiднiстю.
   Наскiльки вчинок є моральним, можна визначити, враховуючи те, що мала намiр зробити людина, склад того, що вона прагнула зробити, результат виконаної дiї. Тобто моральнiсть визначається як складом i результатом виконаної дiї, так i намiром. В цiлому мораль виходить вiд особистостi як автономної, здатної на самовизначення, вiд особистостi, включеної в норми, що iснують в суспiльствi, норми, якi потребують не лише збереження свого життя, а й життя iнших, збереження його й подовження.
   Особистiсть залежна. I її активнiсть зумовлена товариством, до якого вона входить. Людина - це i соцiально-бiологiчна i соцiальна iстота. Це як родова, так i духовна iстота. Людина своєю волею i своєю дiяльнiстю змiнює зовнiшнi обставини, а також змiнює саму себе. Однак людина має цiннiсний умiст, трансцендентний по вiдношенню до соцiуму. Цей умiст людина вiдтворює i розповсюджує в соцiумi. Вона розповсюджує трансцендентне, яке переступає буденнiсть. У зв'язку з цим можна означити два рiвнi моралi: мораль соцiальної взаємодiї (золоте правило моральностi) та мораль особистого вибору (милосердя).
   Необхiдно зазначити, що мораль як спосiб дисциплiнувати особистiсть в соцiальному вiдношеннi не завжди ефективна для забезпечення протистояння людини природним стихiям. Мораль бiльш ефективна в забезпеченнi самостiйностi особистостi по вiдношенню до її власних нахилiв, до всiляких спонтанних реакцiй. Мораль бiльш ефективна у забезпеченнi протистояння соцiальному тиску. Мораль трансформує всi свавiльностi людини в її свободи.
   Мораль не потребує, щоби її забезпечували i пiдтримували зовнiшнi соцiальнi iнститути, не вимагає принуки до виконання. Мораль задається довiльною поведiнкою людини. Це певний простiр свобод для цiєї людини, адже вона визначила власними моральними заповiдями певнi порушення норм, якi сковували її вольностi.
   Однак, незважаючи на особливостi особистої моралi людини, в цiлому мораль в своїй основi являє собою рiзновид соцiальних стосункiв. Мораль завжди обумовлена основними суспiльними стосунками, на що вказував К. Маркс. В той же час мораль не залежить безпосередньо вiд соцiальних стосункiв.
   Мораль являє собою перелiк певних принципiв (заповiдей), в основi яких закладено iдеал. Однак i самi принципи являють собою цiнностi, через якi iдеал бере практичну участь у стосунках з iншими людьми, у регулюваннi стосункiв з ними. Цим регулюванням стосункiв з людьми мораль вплетена у практичне життя соцiуму i опосередкована цим соцiумом.
   Мораль - це певна форма управлiння поведiнкою людини, форма, що має якiсть автономiї. Автономiя моралi передбачає можливiсть для людини бути власним законодавцем. Однак це законодавство принципово не вiдрiзняється вiд законодавства, прийнятого суспiльством. Через це автономiя кiнець кiнцем являє собою соцiально-моральнi цiнностi.
   Ознакою моралi є її загальнiсть. Загальнiсть необхiдно розумiти як наявнiсть моралi у всiх людей, де моральна дiя людини потенцiйно експлiкована (розгорнута) на будь-яку дiю в аналогiчнiй ситуацiї, а моральну вимогу звернено до кожної людини.
   Мораль є певним механiзмом культури, механiзмом, який оцiнює дiї людини незалежно вiд того, в якiй ситуацiї людина перебуває i в який час вiдбувається ця дiя. Тобто становлення моралi утверджує людину як громадянина свiту.
   Мораль пов'язана з формою органiзацiї та регуляцiї поведiнки людини (норми). Також мораль пов'язана з позитивним умiстом, коли людинi ставлять за обов'язок певнi норми для виконання (цiнностi). Мораль пов'язана з тим, якою має бути людина, щоб реалiзувати належне i вiрно себе поводити (чеснота). При цьому змiстовний аспект реалiзовано тодi, коли i мораль соцiальної взаємодiї розумiється як "золоте правило моральностi". Мораль же особистого вибору передбачає милосердя.
   Моралiзування. Моралiзування - це поняття, що означає абстрактнi критерiї моральних висловiв, далеких вiд реального стану речей. Людина розкриває моралiзування своїм почуттям недовiри до нав'язливих моральних догм. Це почуття недовiри виникає через те, що моралiзаторство пiдмiнює реальнiсть законiв чистою абстракцiєю, не пов'я-заною з iсторiєю при оцiночнiй версiї тих чи iнших явищ. У такому випадку моралiзування виглядає як iдеологiчний захист непрактичних соцiальних версiй, як гiпертрофована освiта, що претендує на моральнiсть людської свiдомостi, як освiта, що дiє шляхом репресiї по вiдношенню до життєвого досвiду людей.
   Моральний iдеал, втiлюючись у конкретнi образи i вiдновлюючись як принцип, створює особливi норми. Цi норми як етичне обростають додатковим умiстом, що допомагає моралiзатору створювати видимiсть морального вибору при розглядi життєвих ситуацiй. Моралiзатор перетворюється на iмiтатора найочевиднiших моральних iстин. Слухач же перетворюється на автономну iстоту, яка начебто бунтує проти моралi. Тодi цей слухач виглядає аморальним. Моралiзатор-iмiтатор при цьому виглядає як моральний суддя. Хоча моралiзатор-iмiтатор прагне просто домiнувати, пригнiчувати.
   Моралiзатор манiпулює масовою свiдомiстю. Вiн своїми закликами i зверненнями до людей вiдверто i безпосередньо проголошує моральнi цiнностi, намагаючись представити власну програму (полiтичну програму) як моральну. Розпiзнати сутнiсть цiєї програми можливо лише оцiнивши, куди спрямовано цю програму в майбутньому, спрямовано на життєве чи нежиттєве.
   Звичай i моральнiсть. Звичай i моральнiсть мають тiсний взаємозв'язок. Звичай - це форма соцiальної регуляцiї дiяльностi людей, передана традицiєю з минулого i вiдтворена нинi. Звичай виражає в людськiй культурi той умiст, настанови якого необхiдно виконувати неухильно i обов'язково, оскiльки вони передають певнi зразки минулого, необхiднi й життєвi. Тому звичай i торкається моральних заповiдей, бо цi заповiдi також оперують зразками, зразками поведiнки. Звичай регламентує поведiнку iндивiдiв. Те ж саме робить i мораль, через що звичай i мораль мають зв'язок. Звичай пiдтримує внутрiшньогрупову згуртованiсть людей. Мораль своїми заповiдями також орiєнтує людей до згуртованостi. При цьому необхiдно вiдзначити, що звичаї зберiгаються у найбiльш первинному виглядi у сферi моралi, моральностi - як цiннiсне у людському спiвжиттi.
   Етика давнiх грекiв. Автаркiя. Автаркiя - це самодостатнiсть i самовдоволенiсть - як новоєвропейський термiн, а виконання, довiльнiсть, стриманiсть - як античний термiн. Автаркiя лише в певних випадках може вiдповiдати новоєвропейському змiсту термiну "самодостатнiсть".
   Антична теологiя розумiла автаркiю як принцип буття Бога. Спочатку давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю як благо i щастя, а також здатнiсть жити й чинити опiр, коли є загроза загибелi. Це можна бачити у фiлософiї Демокрита. Тому автаркiя й розумiється частково як самодостатнiсть, оскiльки самодостатнiсть - це не опiр загибелi, а призупинення опору, зворотнiй рух через те, що свiт змiнився i чинити опiр загибелi необхiдно в iншому напрямку.
   Автаркiю пов'язували з певним способом життя. Це такий спосiб життя, коли при автаркiї харчiв нiч нiколи не буває занадто довгою. Тобто, один з моментiв - це помiрнiсть у їжi, на що вказує Демокрит. Автаркiя природна i пов'язана з мiнiмальними життєвими потребами, каже Демокрит. Це i аскетичний мiнiмум, i абсолютна повнота одночасно.
   Автаркiя - це сила досконалого i достатнього, це тiло живого Бога, коли отримуєш їжу вiд себе самого i не потребуєш нiчого, говорив Платон.
   Пов'язуючись iз божественим, автаркiя є атрибутом Бога. Її розумiють як абсолютну божественну повноту. У давньогрецькiй фiлософiї автаркiю представлено як абсолютне буття. Сам фiлософ виступає як автаркiйна людина. Мудрець не має потреби нi в кому i нi в чому, й тим самим вiн подiбний до Бога. До божества тим ближче, чим менше маєш потреб. Божество ж саме по собi автаркiйне, оскiльки у нього вiдсутнi потреби.
   Людина, яка володiє автаркiєю, сама над собою начальствує.
   Автаркiя в етичних вченнях давньогрецьких фiлософiв розумiється як благо i щастя. Так розумiв автаркiю Арiстотель. Однак автаркiя також розумiється як задоволення потреби в прекрасному. Тобто наявна потреба неутилiтарного, незацiкавленого характеру. Автаркiя розумiється також як духовна єднiсть людей (їх одностайнiсть), розумiється як моральна потреба в справедливостi.
   У давньогрецькiй фiлософiї автаркiя розумiється i як атараксiя, i як апатiя. В такому випадку автаркiя постає як внутрiшня свобода людини, свобода, яка не залежить вiд якихось випадковостей, зовнiшнiх умовностей i обставин, не залежить вiд умов.
   Давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю також як "Єдине", яке постає iз самого себе, про що пише Плотiн. Тобто давньогрецька фiлософiя розумiла автаркiю як щось трансцендентне. Мудрець не має в самому собi основи буття, i лише його причетнiсть до трансцендентного блага дає можливiсть вiдчувати автаркiйний стан.
   Християнськi богослови, Отцi Церкви, розумiють автаркiю теологiчно, як буття Бога, як атрибут Бога, як божественну повноту, як буття абсолютного характеру. В даному разi людська несамодостатнiсть зникає шляхом споглядання, молитви, вiри, зникає в процесi злиття iз самодостатньою божественнiстю, хоча стан самодостатностi не потребує якихось стимулюючих дiй.
   Iсторiя змiни розумiння автаркiї як людського починалася з того, що людина вважалася тотально залежною i несамодостатньою. Потiм людина розумiється як самодостатня при її заповненостi в соцiумi. Пiсля цих уявлень в iсторiї виникають думки про можливiсть здiйснення в якiсь моменти внутрiшньої свободи вiд свiту. Подiбнi уявлення в iсторiї змiнюються на теологiчнi уявлення про те, що молитвою несамодостатня людина зливається iз самодостатнiм Богом.
   Атараксiя. Атараксiя - це незворушнiсть, безтурботнiсть. Атараксiя присутня в людинi, коли її душа несприйнятлива до афектiв. Безтурботнiсть атараксiї розумiється як щастя, про що говорить Демокрит, i далi вiн же стверджує: щастям для людини є атараксiя як безстрашна незворушнiсть. Незворушнiсть представлено як доброчеснiсть. Стримана людина незворушна i непiдвладна власним почуттям, дотримується лише розуму, пише Арiстотель. Стан незворушностi у людини присутнiй, коли вона пiдпорядкувала свої почуття розуму, стверджує в своїй фiлософiї Арiстотель, коли припинилися обурення в її життi з приводу речей.
   Атараксiя має вiдношення до епохи (утримання вiд мiркувань). Пiсля утримання вiд мiркувань у людини виникає атараксiя. Цей стан, по сутi, є зупинкою роздумiв, коли людина нiчого не стверджує, нiчого не заперечує. Атараксiя ж є подiбним станом, станом безтурботностi i спокою душi. Людина спочатку намагається досягти атараксiї. Однак, вiдчуваючи, що не в змозi це зробити, утримується вiд суджень. Коли людина утримується вiд мiркувань, то до неї нiби випадково приходить атараксiя, про що говорять скептики.
   Скептики пов'язують атараксiю не тiльки з епохою, але й iз задоволенням як вiдсутнiстю тiлесного болю i душевного сум'яття. За приклад можна взяти етику Епiкура. Душевнi тривоги виникають через помилковi думки про богiв та смерть. Такi думки викликають у людей почуття страху. Однак вони зникають вiд тверезих роздумiв, якi ведуть до атараксiї, про що говорять епiкурейцi. Природничi науки, що рятують людину вiд помилкових думок, є попереднiми заняттями на шляху до етики, яка веде до атараксiї i твердої впевненостi. Про це пише Епiкур. Однак i рiзноманiття пояснень почуттєвих феноменiв, якi явленi людинi, ведуть до атараксiї. Утримання вiд суджень про цi явища також веде до атараксiї, на чому наполягають скептики. Щоби досягти атараксiї, не варто боротися з ймовiрностями, каже Епiкур. Вiн стверджує, що науки байдужi по вiдношенню до щастя, атараксiї. Людська доброчеснiсть так чи iнакше пов'язана зi щастям.
   Апатiя. Апатiя - це безпристраснiсть. Вона розумiється i як вiдсутнiсть афекту, i як неприйнятнiсть афекту, що стосується апатiї.
   Первiсно у давнiх еллiнiв апатiю представлено як неафiцируємiсть. В подальшому апатiя розумiлася i як повна нечутливiсть, про що говорили представники мегарської школи, i як здатнiсть долати афекти, на чому наполягали стоїки, афекти, якi виникають через помилкове оцiнювання тих чи iнших речей зовнiшньої дiйсностi, i як несприйнятливiсть розумом помилкових мiркувань, про що говорив Хрiсiпп, i як благi розумнi душевнi стани. В апатiї бачили i вольовий момент, коли людина владарює над собою. Це визнавали Сенека, Епiктет, Марк Аврелiй.
   Апатiя розумiється як неафiцируємiсть у Плотiна. Тут неафiцируємiсть апатiї пов'язана з процесом осягнення "Єдиного", яке можна розумiти як особливий стан людської свiдомостi, характеристикою якого є єднiсть людського духу.
   Етика раннiх християн апатiєю характеризує святiсть.
   Агапе. Агапе - це любов, милосердя. За бiблiйним писанням агапе - це любов до Бога. В цьому значеннi любов постає для розумiння з вiдтiнком шанобливостi.
   Агапе також розумiється як любов до ближнього. Така любов розумiється насамперед як турбота, а отже, i самозречення, самопожертвування. Агапе - це i любов до ворогiв.
   Калокагатiя. Калокагатiя - це прекрасний i добрий. В калокагатiї зливаються i прекрасне, i добре, i корисне для душi, на що вказує Сократ. В калокагатiї сполучаються i мудрiсть, насамперед, як розумнiсть, i розсудливiсть. Розсудливiсть тут розумiється як моральний стан душi, про що говорить Сократ.
   Калокагатiю розумiють як моральну красу, доброчеснiсть, коли людина прекрасна i душею, i тiлом, про що пише Платон.
   Платонiзм твердить, що калокагатiя - це вмiння людини вибирати найкраще моральне вирiшення у будь-якiй ситуацiї. Отже, калокагатiю можна розумiти як досконалу чесноту, стверджує Арiстотель, де присутня моральна краса. Морально прекрасна людина поєднує в собi i мужнiсть, i справедливiсть, i розважливiсть, i взагалi всi чесноти, пише Арiстотель. Тобто, коли говорять про калокагатiю, то мова йде про повноту чеснот i про щастя, на що вказує Арiстотель. Повнота щастя - у повнотi чеснот. В людинi присутня калокагатiя в силу того, що людина кориться не страху, а сорому, каже Арiстотель. Не вiд страху вона не робить погане, а вiд того, щоб не вiдчувати потiм сором.
   У фiлософiї розумiння калокагатiї зберiгається в сенсi доброти.
   Моральна досконалiсть, гносеологiчнi аспекти етики. Моральна досконалiсть. Моральна досконалiсть - це iдеал моралi. Про моральну досконалiсть говорять, коли нахили людини впорядкованi й сповненi високих прагнень.
   Моральну досконалiсть пов'язують з мiрою. Тодi у пiдвалини морально досконалої особистостi закладають гармонiйнiсть, внутрiшню душевну урiвноваженiсть, рацiоналiзацiю потягiв, зазначає Арiстотель.
   Моральну досконалiсть пов'язують з обов'язком. Тодi у пiдвалини морально досконалої особистостi закладають процес удосконалення у виконаннi обов'язку, що i є моральним, за I. Кантом.
   Моральну досконалiсть пов'язують iз самодостатнiстю. Тодi у пiдвалини морально досконалої особистостi закладають незалежнiсть людини вiд скороминущих обставин i пристрастей. Також морально досконалу особистiсть бачать в її внутрiшнiй свободi. Це i нiрвана буддизму, i апатiя стоїцизму.
   Моральну досконалiсть пов'язують з дiяльною любов'ю до людей. Тодi в пiдвалини морально досконалої особистостi кладуть її милосердя. Це виражено в християнствi.
   Моральна досконалiсть виникає в результатi цiлеспрямованих зусиль особистостi у напрямку власної змiни по наближенню до зразка як морального iдеалу.
   Необхiднiсть удосконалення у моральному вiдношеннi виникає у людини через усвiдомлення нею своєї невiдповiдностi iдеалу, що вiдзначає Августин.
   Що ж людина має зробити, аби набути досконалостi? Заради бажаного людина повинна вiдхилити в собi наявне, те, що є. Людина повинна вiдхилити в собi наявне заради пiднесеного, вищого.
   Автономiя i гетерономiя в моралi. I. Кант стверджує, що автономiя i гетерономiя в моралi - це воля, яка сама дає закон своїй дiї (автономна воля), i воля, яка запозичує норму для своєї поведiнки (гетерономна воля), вiдповiдно.
   Автономiя виходить з iдей про безкорисливiсть. Тут моральна воля є вiдвернутою вiд приватної цiкавостi людини. Моральна воля керується розумом як загальнолюдською основою, пише I. Кант. Однак у той же час моральним може бути лише те, що вироблене нашим власним розумом. Тому наявною є спроба обґрунтувати можливiсть того твердження, що всяка розумна воля є автономною, що можна бачити у I. Канта.
   Етика автономiї передбачає i гетерономiю людської волi. Цiнностi у моральному життi припускають об'єктивний умiст людської волi. Чисто автономне категоричне волiння в цьому випадку неможливе. В той же час гетерономна етична воля людини не є вiльною. А от непiдвладна нiчому воля людини є автономною. Однак тут питання в iншому. Питання в тому, що автономностi абсолютної не буває.
   Людський дух має потяг до абсолютної самостiйностi, стверджує Й.Ґ. Фiхте. Свобода i самостiйнiсть мають змiстовний момент морального обов'язку, говорить Фiхте. Однак самозаконодавства волi конкретної людини не є вiльними вiд iнтересу (iнтересiв) цiєї людини. При цьому культура моральної свободи в своїй iсторiї аж нiяк не спiвпадає, а навiть протистоїть вiльному абсолютному "я" людини як життя, замкненого в собi.
   Культура моральної свободи передбачає й iншу людину. Iнше питання, що вона може обмежитися лише способом самовизначеностi людської волi до добра, що явить собою чисту формальнiсть, адже спрямованiсть на самовизначення людської волi до добра не має змiстовностi. Умiст вимагає з'ясування - що є добро. Умiст вимагає волi до визначуваного добра. Змiстовна етика передбачає i гетерономiю, й iншу людину. Автономне волiння людини має зазвичай формальний характер. Умiст людської волi має гетерономний характер. Умiст нав'язується людськiй волi як закон. Будь-яка етична автономiя врештi-решт є гетерономною, оскiльки враховується встановлене соцiумом. Iменем цього соцiуму як загальним звершується самозаконнiсть творчостi особливого "я" людини.
   Моральне судження. Моральне судження - це судження, яке виражає моральну оцiнку чи моральний припис.
   Моральнi судження найчастiше або пiдкреслюють первиннiстю добра по вiдношенню до обов'язку, як Дж.Е. Мур, або первиннiсть обов'язку по вiдношенню до добра, як I. Кант. Однак те, що морально схвалюється i постає у людськiй свiдомостi як добро, тiєю ж самою людиною сприймається як об'єкт для її морального обов'язку. Те, що схвалено (схвалено як добро), потребує обов'язку, належного ставлення. Тому доброзичливе судження особливо не вiдрiзняється вiд оцiночного судження. Людина спочатку оцiнює щось на добро, а потiм приймає як належне. Цi судження виглядають як єдиний процес.
   Моральна повиннiсть як моральна нормативнiсть є спонукальною силою, яка сприймається людиною поза психiкою, поза психiчними особливостями - як розумно примусове.
   Людський розум об'єктивує моральнi вимоги, робить їх категоричними, безумовними, самодостатнiми.
   Цiннiснi мiркування, такi мiркування, що мають цiннiсне вiдношення до дiйсностi, мають i суб'єктивний момент. Цiннiснi мiркування виражають людськi емоцiї та iнтереси. Вони пов'язанi iз суб'єктивно особистiсним свiтом тiєї людини, яка робить цi висловлювання.
   Цiннiснi мiркування - iмперативного характеру, тобто мають наказову основу, вимогу, наказ або просто закон. Такi моральнi мiркування орiєнтують на те, що вони мають силу для всiх людей за певних обставин, тобто вони є унiверсальними, як зазначає Р. Хеарт.
   Поняття, з яких складаються моральнi мiркування, мають певний змiст i значення для людини. В цiлому моральне мiркування має також певний змiст. Емотивiзм, наприклад, обмежує широту цього змiсту лише психологiчною конструкцiєю людини. Емотивiзм - це моральне, як емоцiї, що збуджують слухача.
   Моральна оцiнка. Моральна оцiнка - це оцiнка моральної цiнностi вчинку. Соцiальна значимiсть i соцiальна ефективнiсть моральної оцiнки визначається тим, наскiльки важливе мiсце серед факторiв, що обумовлюють людську поведiнку, посiдає мораль.
   Моральна оцiнка розумiється як оцiночне судження, яке є висновком iз засновкiв, якi беруться за iстини. Оцiночне судження має об'єкт оцiнки i ставлення до цього об'єкта; ставлення конкретно виражене, тобто або позитивне (благо, добре, вiрно) або негативне (зло, погано, невiрно).
   Об'єкт моральної оцiнки - це соцiально значима якiсть душi або вчинок людини, людини розумної, осудної. Об'єктом моральної оцiнки не можуть бути явища природи чи якiсь феномени iндивiдуального чи громадського життя, окрiм соцiально значимої душевної якостi або вчинку розумної осудної особистостi.
   Моральна оцiнка має як змiстовнi так i формальнi особливостi. Формальний бiк моральної оцiнки - це особливi логiчнi якостi оцiнки, об'єктивна невиразнiсть оцiнки, тобто її безсуб'єктивнiсть.
   Мова моралi. Мова моралi - природна мова, що виражає моральнi оцiнки i судження. Основою мови моралi є моральнi смисли оцiночних термiнiв, таких як "добро", "зло", "обов'язок". Використання таких оцiночних термiнiв як цiннiсних слiв надає мовi певну моральну специфiку. Такi слова у мiркуваннях i доказах вважаються елементами мови моралi.
   Проводиться формалiзацiя природної мови моралi. Необхiднiсть у цьому обумовлена багатозначнiстю слiв мови моралi, таких слiв, наприклад, як "добро", "зло", "обов'язок". Багатозначнiсть затемнює, вносить у мову моралi чимало алогiзмiв. Через це є необхiдною формалiзацiя мови моралi. Однак у цi формальнi зв'язки мови моралi деонтологiчнi та аксiологiчнi значення входять не повнiстю. Деонтологiчнi та аксiологiчнi значення лише частково вiдбивають специфiку їх логiчних вiдношень.
   В наукове пiзнання моралi входить як складова аналiз моральної мови. Результати аналiзу моральної мови використовуються для того, щоб пiдвищити точнiсть i доведенiсть етичних суджень.
   Етичнi вчення. Деонтологiя. Деонтологiя - це вчення про належнiсть, етика обов'язку.
   Етика обов'язку вiдмiнна вiд етики добра (аксiологiї). Етика обов'язку виражає схвалення або засудження у виглядi оцiнок. Деонтологiя визнає обов'язок. Аксiологiя визнає добро. Деонтологiя найчастiше говорить про першiсть обов'язку перед добром, тим самим заперечуючи аксiологiю. Добро похiдне вiд обов'язку. Добром ми називаємо те, чого вимагає обов'язок, говорив I. Кант.
   Деонтологiя утверджує спонукальний iмпульс як змiстовнiсть морального вчинку, тобто утверджує "силу i енергiю" обов'язку, а не те, заради чого цей вчинок вiдбувається. Моральнiсть вчинку визначається спонуканням, "енергiєю обов'язку", а не тим, заради чого моральнiсть робиться, заради чого вчинок вiдбувається. Своїм спонукальним iмпульсом деонтологiя протиставляє себе утилiтаризму i гедонiзму.
   Утилiтаризм. Утилiтаризм - це етичне вчення про принцип користi, говорив Дж. С. Мiлль. Почуттям в моралi, а також моральним правилам належить виключна роль, а моральнi мiркування не доводяться, а демонструються.
   Епiстемiологiчна настанова на почуття, де моральне пiзнається почуттями, - це емпiрична традицiя утилiтарної етики, на вiдмiну вiд iнтуїтивiзму. Утилiтаризм розглядає моральнi почуття як багатовiковий моральний досвiд. Утилiтаризм вiдстоює принцип користi як головний. Користь спрямована на збереження гомеостазу людського органiзму, а також душi.
   Утилiтаризм розумiє користь як задоволення у вiдсутностi страждання, зазначав Мiлль. Тут користь виступає не як особисте щастя, а як щастя всiх, загострював увагу Дж. С. Мiлль. Така користь як щастя всiх для утилiтариста є кiнцевою метою людини.
   Утилiтарна мораль приписує людинi вчинок, який забезпечує всiм людям свободу вiд страждань, бiльшу повноту насолоди.
   Головний принцип утилiтаризму - принцип користi, а також принцип справедливостi, для виконання якого необхiдно не шкодити, протидiяти нещастю, пильнувати iнтереси ближнього.
   Гедонiзм. Гедонiзм -це вчення, згiдно з яким моральнi визначення виводяться iз задоволення та страждання. Гедонiзм вказує на верховенство потреб iндивiда, особистостi по вiдношенню до соцiальних установлень, що пiдтверджувала кiренська школа. Згiдно з поглядами кiренської школи, соцiальнi установлення постають як умовностi, а по вiдношенню до особистостi утверджується її самоцiннiсть. Утвердження самоцiнностi особистостi вказує на гуманнiсть гедонiзму. Однак твердження про те, що задоволення є абсолютною цiннiстю, веде до аморалiзму i зла. Деякi школи гедонiзму вважали за цiннiсть не чуттєвi задоволення тiла, а пiднесенi насолоди душi. Це стосується Епiкура, епiкурейства.
   Подiбним до гедонiзму вченням є евдемонiзм. Гедонiзм i евдемонiзм рiзняться не дуже суттєво. Хоча i гедонiзм, i евдемонiзм орiєнтують людину на насолоду, на добро заради насолоди, а не на добро, вiдiрване вiд насолоди.
   Християнська етика не передбачає гедонiзму. В епоху середньовiччя етики гедонiзму не було. З'явилася ця етика в епоху Вiдродження.
   Фiлософiя гедонiзму виводить поведiнку людей iз задоволення. Про це пишуть Т. Гоббс, К. Гельвецiй, Б. Спiноза. Однак це не чистi задоволення - для себе. Задоволення, про якi говорить фiлософiя гедонiзму, має дотичнiсть до соцiальних iнтересiв людини. Тодi асоцiацiї фiлософського гедонiзму сплiтають задоволення iз суспiльним договором, урiзуючи егоїзм iндивiда, як у Т. Гоббса, з вiрно зрозумiлим iнтересом, як у К. Гельвецiя. Направленiсть такої фiлософiї орiєнтує на утилiтаризм, де задоволення i користь тотожнi. У кiнцевих висновках подiбної тенденцiї задоволення вже означається лише супутнiм моментом людської дiяльностi. Тодi задоволення представлено просто як успiшна дiяльнiсть.
   В результатi соцiальних стосункiв у людини можуть виникати як насолода, так i страждання, на що вказує марксизм, К. Маркс. Проте задоволення не є унiверсальним принципом поведiнки людини як соцiального створiння в силу того, що задоволення є вихiдним, початковим пунктом еволюцiйних процесiв людини, що пiдтверджує психоаналiз, З. Фрейд.
   Задоволення залишається добром, стверджує Дж. Е. Мур, добром у згаданих вище теорiях в силу того, що є практично поведiнковим принципом людини. Iнше питання, що не всяка практика веде до добра. Однак тут вже необхiдно визначати, що є добро.
   Гедонiзм як фiлософське вчення втрачає свої загальноохоплюючi якостi, коли задоволенню встановлюють кордони. Межу задоволенню уготовляють рацiональнiсть, розум, розумнiсть.
   Евдемонiзм. Евдемонiзм - це етичне вчення, яке стверджує, що вищим благом для людини є щастя. Для евдемонiзму щастя, яке знаходить людина, є основою. Тобто, для евдемонiзму основою є сама людина як дiяльна iстота.
   Щастя - це суб'єктивний пiдмурок дiяльностi людини. Для рiзних людей щастя рiзне - в силу того, що рiзнi самi люди. Через це виникає питання: чи може щастя виступати як об'єктивний принцип? Евдемонiзм запевняє, що може. Для цього необхiдно вiрно розумiти i свiдомо прагнути до щастя. При цьому евдемонiзм показує, що цiнностi моралi викликають у людини приємнi вiдчуття, душевний комфорт, почуття задоволення, тобто щасливий стан душi, який супроводжує доброчесний спосiб думок i дiй людини.
   Гедонiчний евдемонiзм розумiє щастя як задоволення. Тут досягнення стану задоволення як вiдсутностi страждань залежить вiд доброчесного життя. При цьому духовнi задоволення є вищими за тiлеснi, зазначає Епiкур. Атараксiя, як твердить Епiкур, є щастям. Людина, яка досягає щастя, нiчого не робить, а отже, не робить i зла. Тобто щаслива людина є самодостатньою. Самодостатньому ж нема чого дiлити з iншими людьми. Однак самодостатнiй i не проявляє себе. Самодостатнiсть - це стан самозаглибленої в себе людини.
   Для геденiчного евдемонiзму щастя оточуючих є першою умовою власного щастя людини. Коли людина турбується про благополуччя ближнiх своїх, то вона дбає про умиротворення власної душi, адже вигляд нещасних людей викликає неприємнi вiдчуття.
   Моралiстичний евдемонiзм говорить про щастя як про самодостатнiсть. Самодостатня людина нiчого не потребує i нi вiд чого не залежить. Така ситуацiя може бути тiльки тодi, коли людина доброчесна, стверджують стоїки. Для моралiстичного евдемонiзму щастя спiвпадає з чеснотами. Доброчесностi достатньо для щастя, стверджує Сенека. Щастя - сама доброчеснiсть, зазначає Спiноза.
   Евдемонiзм Арiстотеля, перiпатетичний евдемонiзм, розумiє щастя як найвище благо, що зливає всi блага воєдино, в результатi чого у людини виникає почуття задоволення своїм життям в цiлому. Проте рiзнi нещастя можуть завадити людинi бути щасливою, на що вказував Арiстотель.
   Евдемонiзм Арiстотеля орiєнтується в знаходженнi щастя на цiннiсну дiяльнiсть людини. Така дiяльнiсть людини буває чуттєвою, практичною i споглядальною. Аналог чуттєвої дiяльностi можна провести з типом, що вiдчуває, за К. Юнгом. Досконала дiяльнiсть - споглядальна. Ця дiяльнiсть дає споглядальне блаженство, про що говорить Арiстотель.
   Пiд досконалою дiяльнiстю розумiють i милосердну дiяльнiсть. Про це говорить етика кохання у християнських мислителiв.
   До евдемонiзму можна вiднести гетерономнi моральнi теорiї, що ми бачимо у I. Канта.
   Для етики ХХ столiття евдемонiзм не є характерним. Спостерiгається драматичне iснування людини у вiдчуженому свiтi, спостерiгається тiсна залежнiсть людей одне вiд одного i прискоренi їхнi контакти. Спостерiгається також споживацьке ставлення до життя, що стирає моральнi достоїнства. Споживацтво бiльше нагадує практичний гедонiзм, анiж евдемонiзм. Евдемонiзм же в ХХ столiттi не проглядається зi своїм iдеалом орiєнтованого на щастя самовдоволеного iндивiда. Важко помiтити й евдемонiзм сучасного щасливого суспiльства в цiлому.
   Аскетизм. Аскетизм - це спосiб пiднесення людського духу за допомогою регуляцiї спонук. У моральному вiдношеннi аскетизм протилежний гедонiзму.
   Аскетизм передбачає практику, тобто аскезу. Зазвичай - це ритуальне утримання вiд чогось. Наприклад, вiд тiєї чи iншої їжi. Практикою може бути також певного роду духовне вправляння в доброчинностi.
   В релiгiї аскетизм найчастiше представлений у виглядi релiгiйно-ритуальних самообмежень, через якi людина може вiдторгнути в собi все свiтське. Ось тут аскетизм спрямовано на духовно-моральне очищення, на перетворення звичайної, найчастiше рутинної дiяльностi людини.
   Практика релiгiйного аскетизму є рiзноманiтною. Це, примiром, повторення священних текстiв, що формує особливий душевний стан людини. Або це самоконцентрацiя в iм'я Бога, що описано у Бхагавадгiтi, коли у мозку вiруючої людини зберiгається божественний образ. Тодi вiруючий просвiтляється, в силу того, що його свiтська дiяльнiсть стає незацiкавленою, однак безкорисною у вiдношеннi божественного.
   Християнський аскетизм на перше мiсце висуває долання спокус, самовiдданiсть вiруючого по вiдношенню до вiдданостi божественному. Зверненiсть до вищого, божественного - необхiдна умова релiгiйного аскетизму, що дає певний настрiй, такий настрiй, що надихає.
   Аскетизм застосовується i в соцiальнiй практицi. Тут вимоги аскетизму мають певну мету. Насамперед це пропагандистське манiпулювання людьми. Добре, коли це манiпулювання спрямоване на загальний контекст спасiння, служiння людям.
   Аскетизм застосовний i у морально-виховнiй практицi. Тут людинi пропонується насамперед самообмеження. Людина має утриматися вiд почуттєвих насолод. Така аскетична практика вивiльняє людину до виконання свого обов'язку змiцнення вольових якостей душi по виконанню цього обов'язку. Утримання вiд чуттєвих потягiв у напрямку подолання своїх слабостей вивiльняє людину до бiльш повного виконання обов'язку, виконання свого призначення на Землi.
   Щоби виконати своє призначення, людина повинна мати високий ступiнь самовладання, вiдмовитися в якiйсь мiрi вiд плотського, в силу того, що воно є найчастiше перешкодою, зайвиною, в розумiннi плотського як зайвого. В цьому вiдношеннi аскетизмом напрацьовано чимало засобiв. Це i медитацiя, i повторення мантр, i повторення молитов, на що вказують В.С. Соловйов, М.О. Бердяєв, А. Швейцер. Змiст аскетичної практики полягає в тому, вiд чого вiдмовляється людина. Вiдмова i зневага до своєї плотi не повиннi доходити до крайнощiв i закiнчуватися зневагою до тiла взагалi. Певна мiра має в собi змiстовний аспект аскетичної практики. Чи, наприклад, вiдмова вiд усього чуттєво зайвого, що веде до самовладання, не обов'язково має закiнчуватися такою крайнiстю як байдужiсть. Самовладання - це не вiдсутнiсть пристрастей. До того ж має бути в людинi й спiвчутливiсть, спiвчутливiсть до людей, тварин. Байдужiсть як зневага до страждань не повинна торкатися iнших людей. Вiдсутнiсть пристрастей - це байдужiсть людини по вiдношенню до власних зайвих спонукань, оманливих пристрастей, моральна зневага до власних страждань. Однак чужi страждання також мають хвилювати людину.
   Етичний сентименталiзм. Етичний сентименталiзм - це етичне вчення, яке будує мораль на моральних почуттях, моральних емоцiях. Етичний сентименталiзм розглядає моральнi почуття як пiзнавальну здатнiсть, зазначає Е.Е.К. Шефтсберi, як пiзнавально-оцiночну здатнiсть людини. Завдяки моральному почуттю або завдяки пiзнавально-оцiночнiй здатностi людина розрiзняє добро i зло. Завдяки моральному почуттю людина вiдчуває задоволення або страждання вiд своїх добрих дiянь. Тобто моральне почуття - це сумлiння.
   Етичний сентименталiзм розумiє моральне пiзнання як iнтуїтивне пiзнання. Етичний сентименталiзм в розумiннi морального пiзнання протилежний iнтелектуалiстичнiй етицi. Iнтелектуалiстична етика прирiвнює моральне пiзнання до морального вiдчуття розуму. Бiльше того, iнтелектуалiстична етика говорить про розум як про розсудок.
   Етичний же сентименталiзм вiдзначає, що функцiєю розуму є пiзнання. Мораль у протилежнiсть пiзнанню є дiєю i афектом людини, де розум безсилий.
   Моральне почуття в людинi є цiлевизначальним початком, коли розум не може все охопити для розумiння, однак чуття пiдказує, в якому напрямку слiд рухатися. Моральне почуття, в кiнцевому рахунку, перетворюється на вчинки людини. Це перетворення здiйснюється через людськi емоцiї, що мають в собi мотиви; емоцiї i мотиви доброзичливостi, симпатiї до iншої людини.
   Розум, поруч з моральним почуттям, має не цiлевизначальну функцiю, а здатнiсть визначати засоби для досягнення мети.
   Етичний сентименталiзм являє собою мораль як визначенiсть свiдомостi людини, свiдомостi, не обумовленої якимись правилами. Однак ця свiдомiсть обумовлює правила та етичнi норми.
   Iнтелектуалiстична етика, сучаснi етичнi вчення. Iнтелектуалiстична етика. Iнтелектуалiстична етика - це вчення, яке стверджує, що мораль пiзнається в поняттях. Моральнiсть людини не може справджуватися без участi iнтелектуальної та iнтуїтивної основ.
   Iнтелектуалiстична етика передбачає моральне як абсолютне, унiверсальне, об'єктивне, автономне.
   Iнтелектуалiстична етика наполягає на рацiональнiй природi морального (на вiдмiну вiд сентименталiстичної етики), на об'єктивностi морального знання. Iнтелектуалiстична етика стверджує, що людина є моральною в тiй мiрi, в якiй є створiнням рацiональним, в якiй мiрi може пiзнавати сутнiсть речей i використовувати цi знання про речi у своєму практичному життi, у своїх вчинках, оцiнюючи життєвi ситуацiї вiльно. Оцiнювати життєвi ситуацiї вiльно - це означає не мати тиску зовнiшнiх обставин, тобто тиску вказiвок авторитету з одного боку, i не мати особистих переваг i упереджень з iншого боку. Тодi розум як першооснова морального знання постає суддею над всiма людськими почуттями, визначає цiлi, оцiнює, включає iнтуїцiю як частину усвiдомлених засад людини. Усвiдомленiсть морального мотиву лежить у пiдвалинах усього морального.
   Iнтелектуалiстична етика ще у ХIХ столiттi показувала, що за допомогою iнтуїцiї (iнтелектуальної iнтуїцiї) можна здобувати як iстиннi знання так i помилковi.
   Iнтелектуалiстична етика стверджує, що мораль рацiональна i всi положення моральних заповiдей пов'язанi в цiльну систему, а кiнцевий висновок - самоочевидний i є принципом для всiх людей, тобто унiверсальний принцип.
   Iнтелектуалiстична етика показує, що об'єктивнiсть моральних принципiв очевидна, коли цi принципи вiдповiдають формальним вимогам рацiональностi, про що говорить Г. Сиджвiк. Тiльки через розум можна виявити належне i вiрне у життi людини, стверджує iнтелектуалiстична етика на противагу сентименталiстськiй етицi, яка орiєнтується на моральне почуття.
   Еволюцiйна етика. Еволюцiйна етика говорить про те, що мораль корiниться в природi людини. Еволюцiйна етика стверджує, що моральною є та поведiнка, яка спрямована на найбiльшу тривалiсть життя, на найбiльшу повноту життя.
   Еволюцiйна етика говорить про моральне як про доцiльну i адаптивну (пристосовницьку) поведiнку. Еволюцiйна етика вказує на популяцiйнi цiлi, тобто на цiлi сукупностi особин одного виду. Однак еволюцiйна етика не вказує на особистiснi цiлi. Людина має контролювати свої потреби, має приборкати свої пристрастi i одухотворити свою чуттєвiсть. Людина має свiдомо пiдпорядковувати власнi iнтереси iнтересам iнших людей. Пiдкорення своїх iнтересiв iнтересам iнших - це пiдпорядкування суспiльним настановам. Однак людина має також виходити з вищих духовних цiнностей, до яких вона причетна.
   Аналiтична етика. Аналiтична етика - етичнi теорiї, якi використовують методи аналiтичної фiлософiї, де контекстуальний аналiз вживання термiнiв прояснює iстини.
   Аналiтична етика не висуває цiннiсних установок. Вона просто вiдмовляється вiд метафiзично-сугестивного способу викладу матерiалу. Тобто характеризується аналiтичним стилем викладу. Аналiтична етика визначає основнi поняття, будує логiчно яснi етичнi роздуми, тобто аналiтична етика - це певний стиль мислення, аналiтичний стиль.
   Метаетика. Метаетика - це певнi дослiдження, якi з'ясовують такi питання, як-от: чи може знання бути нейтральним як цiннiсть. Мораль - це найвищi цiнностi.
   Метаетика з'ясовує питання пiзнання моральних суджень. Вона з'ясовує, чи можна пiзнати моральнi судження вiдносно їх iстинностi й хибностi.
   Однi дослiдники в галузi метаетики стверджують пiзнавальну природу моралi. Наприклад, Дж.Е. Мур. Однак iншi наполягають на некогнетивностi моральних тверджень. Подiбне доводив Л. Вiтгенштейн. Так стверджується, що моральнi приписи перебувають поза iстиною. Вони подiбнi до метафiзичних, якi неверифiкованi, не є визначеними. Вони умогляднi i не є нi хибними, нi iстинними. Етичнi оцiнки, на думку деяких представникiв метаетики, не належать до галузi знань, про що говорив Л. Вiтгенштейн. Моральнi судження мають експресивне значення i виражають людськi емоцiї, говорив А. Айєр, виражають емоцiї, а не iстини.
   Приватнi моральнi судження ще можна виводити логiчним шляхом. Однак загальнi судження морального порядку неможливо обґрунтувати логiчно, про що говорить емотивiзм, стверджує Ч. Стивенсон.
   Метаетика вказує на те, що спрямування моралi до релятивiзму (вiдносностi) починається тодi, коли з етики виключається iстинний критерiй моральностi. Проте виникає проблема самого критерiю моральностi, проблема точки вiдрахунку для вчинкiв людини.
   Метаетика говорить про те, що моральнi судження мають приписове i зобов'язувальне значення, а не емотивне. Зобов'язувальне ототожнюється з логiчним. Через свою логiку i розум людина визначає загально-обов'язковi й примусовi моральнi твердження й iстини.
   В кiнцевому рахунку метаетика своїми пiдходами вiдточує мову для систематизацiї етичних проблем i пiдвищує теоретичну культуру етики в цiлому.
   Емотивiзм. Емотивiзм - це метаетична теорiя, яка має осмислення твердження про те, що головна функцiя етичного висловлювання зводиться до вираження людських емоцiй для збудження почуттiв у слухачiв.
   Етичнi судження не можна верифiкувати. Вони не несуть iнформацiї про якiсь речi та подiї, говорив Д. Юм. Однак вони емотивнi, висловлюють по вiдношенню до вчинкiв людей почуття схвалення або несхвалення. Отже, етичнi мiркування є засобом мiжлюдського спiлкування.
   Помiрний емотивiзм в етичних висловлюваннях бачить i певний предмет, який описує етичне висловлювання i має виражене до цього предмета емоцiйне вiдношення.
   Можна говорити, що висновки емотивних теорiй часто досить суб'єктивнi. Вони найчастiше мають релятивiстський характер.
   Етика науки. Етика науки - це галузь знань про моральнi аспекти наукової дiяльностi, про взаємовiдносини науки iз суспiльством.
   Сучасна цивiлiзацiя показала потужнiсть науково-технiчних досягнень. Ця потужнiсть може бути небезпечною для людства. Наприклад, атомна бомба становить загрозу. I тому постає питання моральної оцiнки розробок ядерної зброї.
   Пiсля Другої свiтової вiйни стає вiдомою жорстокiсть наукових експериментiв, якi проводили нацисти над ув'язненими в концтаборах. В подальшому жорстокi дослiдження проводилися в США. Через це постало питання про захист випробуваних - учасникiв експериментiв, про захист вiд антигуманних експериментiв.
   Через це дослiдницький проект, який включає експерименти на людинi, а також на тваринах, має пройти етичну експертизу. При дослiдженнях, якi проводилися на людях, має враховуватися положення про те, що необхiдно захистити життя i здоров'я випробуваних, необхiдно захистити права i гiднiсть людини.
   В етичному регулюваннi наукової дiяльностi мають брати участь органи влади. Пiсля успiшного клонування вiвцi (1997 рiк, вченi Шотландiї) постало питання про клонування i вiдтворення людини. Однак органи влади заборонили застосування цих методiв у вiдношеннi людини.
   Iснує соцiальна вiдповiдальнiсть вченого, оскiльки:
   1. соцiально вiдповiдальна поведiнка вченого дозволяє якоюсь мiрою уникнути негативних наслiдкiв при його вiдмовi брати участь у небезпечних для людства експериментальних дослiдженнях;
   2. негативнi явища наукового прогресу породжуються не науковою дiяльнiстю, а соцiальними силами, якi контролюють впровадження наукових досягнень, контролюють використання наукових досягнень;
   3. iснує непередбачуванiсть результатiв фундаментальних дослiджень. Через це моральна i соцiальна вiдповiдальнiсть має бути у вiдношеннi прикладних дослiджень. При цьому необхiдно враховувати попереднiй гiркий досвiд i передбачати негативнi наслiдки.
   Наукове знання має бути загальним набутком. Пошук iстини повинен бути некорисливим i вiльним вiд розумiння власної вигоди людини.
   Кожен вчений має нести вiдповiдальнiсть за якiсть роботи своїх колег. Причому в науцi найчастiше експерименти проводять цiлi бригади наукових працiвникiв. Оцiнювання роботи своїх колег iншими вченими має бути гласним, все повинно пiдлягати гласностi й обговорюватися.
   Результати своєї роботи вчений має робити доступними для своїх колег. Результати мають оголошуватися перед публiкою.
   Новизна - це основний показник розвитку науки. Вчений повинен сприймати все новi й новi iдеї. Постiйне сприйняття нових iдей ставить ерудицiю вченого на належний рiвень. Однак ерудицiя не повинна давати привiд подавляти самостiйнiсть мислення вченого.
   Екологiчна етика. Екологiчна етика - це напрямок дослiджень, в яких розглядається вiдповiдальнiсть за благо наступних поколiнь людей, а також вiдповiдальнiсть за домашнiх тварин, вiдповiдальнiсть за всiх живих iстот.
   Екологiчна етика передбачає любов до природи i вiдмову вiд споживацьких настанов.
   У своїх iдейних основах екологiчна етика це бiоцентризм, а не антропоцентризм. Екологiчна етика показує, що причиною деградацiї бiосфери, а разом з бiосферою i деградацiї людської природи є фiлософiя антропоцентризму. У фiлософiї антропоцентризму свiт iснує для людини, людина є причиною iснування свiту, людина є мiрою цiнностей i тому експлуатує природу.
   Бiоцентризм же - це розумiння того, що живi iстоти володiють самоцiннiстю для самих себе, мають цiннiсть незалежну вiд людини i вiд її iнтересiв, де людина - вiдповiдальна iстота бiотичного суспiльства. Тобто добром є те, що сприяє збереженню цiлiсностi та стабiльностi бiотичного суспiльства.
   Екологiчна етика передбачає моральне ставлення до iнших форм життя. Етика, звичайно, не може враховувати й людськi iнтереси, i вимоги iнших форм життя, вимоги тварин. Однак можна використовувати розумнi принципи. Розумнi принципи необхiднi для збереження бiосфери, оскiльки насувається екологiчна катастрофа.
   Екологiчна етика виробляє цiнностi, якi вирiшували б такi проблеми: 1. Моральне ставлення може бути лише до окремих тварин чи моральне ставлення має розповсюджуватися на всiх тварин? 2. На яку екосистему має спрямовуватися моральне почуття? (Необхiдно рятувати тварину, яка тоне, або ж дати можливiсть i не заважати вижити водяним iстотам, якi з'їдять тварину, що втонула?).
   Екологiчна наука вказує на тотальний взаємозв'язок усiх iстот. Цим вона нiвелює сепаратне (вiдсторонене) "Я", "Я", яке протиставляє себе природi.
   При цьому екологiчна етика висуває такi концепцiї як "повага до природи", "екологiчна вiдповiдальнiсть", "екологiчний обов'язок", "духовний досвiд особистого переживання тотожностi макро- i мiкрокосмосу".
   По сутi екологiчна етика - це екофемiнiзм, про який говорять К. Уорен, А. Салех, Д. Слiкер. Екофемiнiзм спирається на жiночу свiдомiсть, яка має iмператив "прагнення до збереження життя".
   Шанобливiсть перед життям. Шанобливiсть перед життям - це принцип рiвної шанобливостi перед життям, як по вiдношенню до своєї волi до життя, так i по вiдношенню до будь-якої iншої волi, на що вказує А. Швейцер. Принцип шанобливостi перед життям має чiтке визначення добра i зла. Добром є те, що зберiгає i розвиває життя. Злом же є те, що знищує життя, перешкоджає розвитковi життя, говорить А. Швейцер.
   Принцип шанобливостi перед життям передбачає єднiсть у людинi самозречення i самодосконалостi, їх злиття у певному способi життя. Цей спосiб життя висуває на перший план вiдповiдальнiсть людини перед усiм живим.
   При цьому принцип шанобливостi перед життям передбачає наявнiсть у людинi свiдомої волi до життя, яка прагне возз'єднатися з iншою волею до життя в єдине цiле.
   Воля до життя усвiдомлює себе лише в людинi. Чому так вiдбувається? В силу певної i неповторної iсторiї людського життя. Вiдповiдi на бiльшiсть питань важко дати. Однак тут можна сказати, що етика народжується з мiстики. Та якщо мiстику розумiти як компенсаторний процес у людинi, то вiн був спершу як реакцiя на появу всього нового в людинi - як людського, тобто передбачливого, опосередкованого, далекоглядного на появу етичних принципiв у людськiй сутностi.
   Принцип шанобливостi перед життям припускає вiдверту поведiнку людини. При цьому людина вiдрiкається вiд себе, оскiльки має шанобливiсть перед власним життям. Самозречення тут передбачає зречення вiд надмiрностей.
   Людина живе, так чи iнакше наносячи шкоду iншим живим iстотам. Тому сумлiння в нiй - нечисте. I її гризуть докори сумлiння. Людина приречена жити iз заплямованим сумлiнням, iз пересторогою ставлячись до самої себе, до суспiльства як структури (до держави, наприклад), структури, що бере на себе моральнi функцiї. Ця пересторога iснує, оскiльки людина завдає шкоди живим iстотам.
   Бiоетика. Бiоетика - це дослiдження рiшення моральних проблем бiомедицини i регуляцiя взаємовiдносин бiомедичних технологiй, особистостi й суспiльства.
   Бiоетика доводить, що вся вiдповiдальнiсть за прийняття моральних, життєво важливих рiшень лежить i на лiкаревi, i на пацiєнтi. Для прийняття рiшень можна створювати комiтети з поважних громадян. Коли з'явилися технологiї, що сприяють пiдтриманню життя (штучне серце, штучнi легенi), то виникли питання: скiльки можна пiдтримувати життя людини (пацiєнта), скiльки необхiдно пiдтримувати життя пацiєнта, коли свiдомiсть його вже втрачено. Тут погляди можуть бути рiзними з боку лiкарiв, пацiєнтiв, родичiв пацiєнта. Родичi пацiєнта (хворого) можуть вимагати продовження лiкування, яке здатне пiдтримати життєдiяльнiсть. Лiкарi можуть вважати подальше лiкування марним. Сам пацiєнт може вимагати припинення свого життя.
   Моментом смертi вважалася безповоротна зупинка дихання чи зупинка кровообiгу (зупинка серця). Нинi дихання i кровообiг можуть пiдтримуватися штучно. Тому застосовується додатковий критерiй припинення життя. Почав застосовуватися критерiй смертi мозку.
   Трансплантологiя (пересадка серця, легень, печiнки) передбачає вилучення органiв у донора, коли у нього зафiксовано смерть мозку. Смерть донора можна прискорити або поспiшно констатувати, щоби взяти органи для трансплантацiї. Трансплантацiя є успiшною, коли орган у донора взято вiдразу ж пiсля смертi, пiсля моменту смертi. Тому смерть мозку має констатувати бригада медикiв, яка є незалежною вiд людей, котрi займаються пересадкою органiв.
   При розвитку бiомедичних технологiй процес природної життєдiяльностi iндивiда стає контрольованим i керованим як з боку соцiуму, так i технологiчно. Причому контролювати i керувати життєвим процесом людини можна, починаючи вiд народження до самої смертi. Та оскiльки цей процес стає опосередкованим (вартiсть, витрати на пiдтримання здоров'я), необхiдним є захист життя, здоров'я, гiдностi пацiєнта, його прав. Пацiєнт навiть має право особисто приймати рiшення про вiдхiд iз життя, якщо хвороба є невилiковною i завдає фiзичних страждань. Будь-яке медичне втручання має здiйснюватися зi згоди пацiєнта.
   Проведення експериментiв на людях без схвалення етичного комiтету неможливе. Етичний комiтет повинен бути незалежним вiд адмiнiстрацiї лабораторiї, де мають проводитися експерименти.
   Принципи бiоетики: 1. Принцип поваги автономiї пацiєнта, тобто iнформована згода пацiєнта. 2. Принцип "не нашкодь", тобто мiнiмум шкоди пацiєнту. 3. Принцип "роби благо", тобто лiкар повинен робити позитивнi кроки. 4. Принцип справедливостi, тобто справедливе ставлення до пацiєнта i справедливий розподiл ресурсiв при наданнi медичної допомоги.
   Цi принципи можуть не узгоджуватися i заважати один одному. Принцип поваги автономiї вимагає правдивого iнформування хворого про дiагноз. Однак правдива iнформацiя може викликати психологiчний стрес, пiдiрвати опiрнiсть органiзму, а отже, порушити принцип "не нашкодь". Та якщо лiкар має особистi моральнi установки, то i принципи стають непотрiбними. Етика принципiв - для лiкарiв, якi не мають високого ступеня моральних якостей.
   Глобалiзацiя бiоетики порушує випинання i акцентування уваги на автономiї та самовизначеннi iндивiда (розкривається взаємозалежнiсть iндивiда з багатьма факторами). Сучасна етика в традицiї iндивiдуалiзму не придiляє уваги цiнностям сучасного життя, не придiляє уваги солiдарностi людей.
   Евтаназiя. Евтаназiя - це полегшення страждання як безболiсна смерть, говорив Ф. Бекон. У первiсному суспiльствi умертвiння хворих i старих людей було нормою. У Давнiй Грецiї самогубство людей, якi досягли 60-ти рокiв, вважалося нормальним. Фiлософи Сократ i Платон, а також стоїки, фiлософи Зенон, Сенека вважали за можливе умертвлювати людей без їхньої власної згоди, коли цi люди важко хворiють або просто дуже слабкi. Бiльше того, якщо слабий i стаєш тягарем для оточуючих, то твiй моральний обов'язок - накласти на себе руки. Однак пiфагорiйцi та Арiстотель були проти умертвiння тяжкохворих.
   Християнство - проти самогубства (навiть якщо наявнi людськi страждання), тому що людина - це Божий дар.
   Аристотель i Августин вважали, що самогубство вiдбувається з причини людської слабкостi i боягузтва.
   В епоху Просвiти такi фiлософи, як Ф. Бекон, починають вважати, що необхiдно полегшувати страждання вмираючих, а в кiнцi ХIХ столiття, з розвитком секулярiзацiї, громадськiстю приймається добровiльна евтаназiя.
   Iз розвитком бiомедичних технологiй, життєпiдтримуючого лiкування, в тому випадку, коли пiдтримувати життя штучно немає сенсу, застосовується евтаназiя як прискорення смертi важко i невилiковно хворих, що здiйснюється з їхньої волi.
   Евтаназiя буває пасивна i активна. Пасивна евтаназiя - це вiдмова вiд життєпiдтримуючого лiкування (коли не починають лiкування або ж його припиняють), у випадку, коли пацiєнт є безнадiйно хворим. Активна евтаназiя - це умисна, свiдома дiя, яка припиняє життя хворого. Активна евтаназiя може бути без згоди пацiєнта як його умертвiння зi спiвчуття, коли життя хворого просто нестерпне, i лiкар iде на вбивство. Активна евтаназiя може бути зi згоди пацiєнта, коли добровiльно проводиться умертвiння або коли проводиться самогубство за допомоги лiкаря. Прихильники активної евтаназiї кажуть, що людина має право на самовизначення у вiдношеннi того, щоб самiй розпоряджатися своїм власним життям (щоби у хворобi припинити даремнi мучення). Супротивники активної евтаназiї вказують на небезпеку зловживань у випадку дозволу евтаназiї, вказують на можливi помилки лiкаря при встановленнi безнадiйного дiагнозу. Супротивники евтаназiї побоюються, що вона здiйснюватиметься не зi спiвчуття.
   Прикладна етика. Прикладна етика - це напрямок практичної фiлософiї, частина етичного знання як цiлiсної системи у вiдношеннi професiйних моралей. Прикладна етика має специфiчнi цiлi, у вiдношеннi яких застосовуються етичнi знання. Прикладна етика має специфiчний об'єкт, у вiдношеннi якого застосовуються етичнi знання в силу того, що наявнi рiзнi професiї й професiйнi моралi (виховання, вiйськова справа, адмiнiстративна справа i т. п.)
   Тут в силу визначеностi професiоналiзму (професiї) виникає звiд правил, необхiдних для специфiчної сфери людської дiяльностi.
   Тодi професiйна етика змушує орiєнтуватися на своєрiднi, специфiчнi норми i цiнностi, застосовуванi до певного виду людської дiяльностi. При цьому обмежуються загальнi моральнi вимоги. Наприклад, у вiйськових - у вiдношеннi вбивства.
   Теорiя прикладної етики виправдовує вiдступи вiд загальних моральних вимог. Теорiя прикладної етики мiнiмiзує i зводить до поодиноких випадкiв вiдступи вiд загальних моральних вимог. В свою чергу окремi випадки розцiнюються як неминуче зло. Наприклад, кати.
   Є певнi дозволеностi й заборони, якi застосовуються лише в певнiй сферi дiяльностi. Однак цi дозволеностi i заборони - конкретнi. Конкретнiсть у професiйнiй i громадськiй моральностi - це наслiдок тривалої культурної еволюцiї суспiльства. В цiй культурнiй еволюцiї суспiльства протягом тривалого часу багато що виникає спонтанно.
   Прикладна етика має специфiчну мету, у вiдношеннi якої застосовуються етичнi знання через те, що iснує необхiднiсть посилити дiю фундаментального етичного знання на реальнi моральнi стосунки в суспiльствi.
   Є товариства людей (товариство вчених, художникiв, лiкарiв), де неможливо досягти успiху, якщо не дотримуватися правил довiри, порядностi, чесностi. Однак у широких ринкових вiдносинах з представницькою демократiєю i бюрократичним управлiнням етичнi правила нерiдко нiвелюються, i людську дiяльнiсть використовують для реалiзацiї цiлей, якi не узгоджуються з цiнностями конкретної людини.
   Етичнi знання мають застосування в галузi соцiального управлiння. При цьому управлiнським кадрам прищеплюються рiзнi чесноти з орiєнтацiєю на громадянськi позицiї. Крiм того, сфера соцiального управлiння вимагає вiдсутностi в управлiнських кадрiв рiзноманiтних вiдхилень у поведiнцi. Цьому сприяє впровадження етичних знань у сферу соцiального управлiння. Етичнi знання допомагають виробляти поведiнку "людини органiзацiї".
   Пiдприємницька етика. Пiдприємницька етика - це вид суспiльної моральностi, який вивчає прикладна етика. Вiн пов'язаний з пiдприємництвом. У пiдприємця наявнi продуктивно-творчi мотиви спонукання у вiдношеннi до прибутку. Пiдприємець - це економiчна людина. Не можна сказати, що це автономний розумний егоїст ощадливо-рацiоналiстичного плану. Адже економiчна людина завжди бере до уваги соцiальнi норми того суспiльства, в якому вона живе. Економiчна людина не може не рахуватися з тими чи iншими моральними нормами, якi iснують. Бiльше того, економiчна людина дотримується пiдприємницької етики в силу того, що переконано приймає моральнi норми, а не наслiдує цi норми, не пристосовується до них.
   Прибутки пiдприємця, хоч i мають ринковий спосiб здобуття, шкоди оточуючим не несуть, адже пiдприємницька дiяльнiсть здiйснюється в рамках законодавства. При цьому пiдприємець дотримується правил "чесної гри". А правила "чесної гри" в моральному вiдношеннi завжди мають позитивне значення. Дiяльнiсть пiдприємця за правилами "чесної гри" має суспiльно корисний ефект, адже прибуток пiдприємця може бути здобутим лише органiзацiйними зусиллями, в основi яких лежать всього виключно творчi вмiння. Хоча це не означає, що користь i ефективнiсть пiдприємницької дiяльностi завжди є морально виправданою. Просто пiдприємець при "чеснiй грi", дотримуючись певних правил, може залучати клiєнтiв, зацiкавлених осiб. I тому вигiдно бути етичним.
   В цiлому пiдприємець здiйснює вчинки морально допустимi, коли в процесi здобуття прибуткiв немає протиправних дiй, немає конфлiкту з правовими обмеженнями, якi спрямовано на збереження прав iнших громадян (обмеження по викиданню профвiдходiв як зазiхання на здоров'я iнших громадян).
   Правовi зобов'язання пiдприємця - це його моральна повиннiсть. Вiн має виконувати контракти, платити податки, забезпечувати умови працi своїм робiтникам, вживати заходiв з екологiчної безпеки. У пiдприємця має бути моральна повиннiсть особистого характеру, а не тiльки правове регулювання, яке примушує i давить пiдприємця. Заслiн проти протиправної i аморальної поведiнки має йти зсередини особистостi пiдприємця, а не тiльки обумовлюватися зовнiшнiми правовими обмеженнями. Бiльше того, пiдприємець як особистiсть, що належить соцiуму як цiлiсностi, прагне не тiльки до прибутку, але й до самореалiзацiї, до незалежностi вiд опiки зсередини i ззовнi, до благодiйностi.
   Етичнi категорiї давнiх народiв. Талiон. Талiон - це рiвна вiдплата, покарання, рiвне за силою злочину. Талiон - це коли ти наносиш шкоду людинi в такому ж обсязi, в якому ця людина нашкодила тобi. Iншими словами - це око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу. Про це говорить Другозаконня Тори (Друг. 19:21). Талiон - це свого роду пiдмiна кровної помсти. У внутрiшньородових стосунках кровна помста заборонялася. Кровна помста дозволялася по вiдношенню до членiв iнших спiльнот людей. Тобто внутрiшньородовi люди - це "свої". А тi люди, якi поза родом, з iншого племенi, тi люди - "чужi".
   Талiон являє собою принцип обмеження, принцип заборони, який стримує помсту, криваву помсту, стримує зведення рахункiв мiж людьми. Талiон примушує людину розмiряти вiдплату отриманими збитками, що фактично ставить межу ворожнечi.
   Талiон, ставлячи обмеження ворожнечi мiж людьми, дає можливiсть взаємовигiдно спiвiснувати "своїм" i "чужим". Тобто талiон являє собою соцiорегулятивний принцип первiсної епохи, iсторичного часу, коли здiйснювався перехiд вiд общинно-варварської органiзацiї життя людей до державно-цивiлiзацiйних вiдносин.
   При талiонi помста як дiя у вiдповiдь задається розмiром нанесеної роду образи, тобто збиткiв. Тут вiдплата як пристрасть душi людини, що прагне задовольнити свою потребу i вiдомстити замiнюється родовою дiєю, колективною вiдповiдальнiстю, де iндивiд, який хоче помститися, є лише носiєм родової волi. Вiдбувається обмеження насильства. Помста замiнюється викупом, де справедливим є покарання як рiвна вiдплата. В цiлому це гасить розходження мiж iндивiдуальним вибором i колективною волею. Iндивiдуальний вибiр людини має своє протирiччя мiж внутрiшнiми намiрами людини та її зовнiшнiми дiями. Щоб якоюсь мiрою вберегти соцiум вiд наслiдкiв подiбних протирiч людської душi, що стала складнiшою, вводиться талiон як рiвна вiдплата, що утверджує певний ступiнь справедливостi.
   Декалог. Декалог - це десять заповiдей Тори (Вих. 20:1-17). Основними заповiдями декалогу є заборони на вбивство, лжесвiдчення, перелюбство. Заповiдi декалогу вимагають вiд людини дотримання Суботи, яка говорить про вiдпочинок i роботу Бога, коли вiн вiдпочив на сьомий день творення. Творення розумiється й ширше, розповсюджуючись на тварин. Заповiдi декалогу вимагають шанування батькiв. Цi заповiдi мають форму заборони. Не побажати, а отже, не зробити, звучить як заборона на певний спосiб життя. Заборона на певне iнтимне життя. Заборона на iдолослужiння. Заборона на злодiйство. При цьому деякi заборони розумiються бiльш широко. Так заборона злодiйства говорить не просто про крадiжку майна. Ця заборона розумiється набагато ширше. Вона розповсюджується не лише на родичiв людини, а й на тварин.
   Заповiдi декалогу є одкровеннями, в яких Бог у своїх конкретних дiях вiдкриває себе до всього живого. Ось тут являє (вiдкриває в одкровеннi) себе безпосередньо, а не як певну потойбiчну мiстичну iстоту. В силу того, що заповiдi данi безпосередньо в одкровеннi, вони не потребують будь-якого обґрунтування. Заповiдi данi в категоричнiй, наказовiй формi як самодостатнi i апофатичнi. I Бог в них присутнiй. Самi заповiдi спрямовано на наслiдування Бога. Практика здiйснення заповiдей безпосередньо пов'язана iз життям i смертю. Порушення заповiдей припиняє життя.
   Заповiдi декалогу мають регулюючу дiю на людину, встановлюючи заборону вбивства i тим самим обмежуючи звичай кровної помсти, роблячи припущення у вiдношеннi порушення заповiдi лише з боку Бога.
   Етичнi категорiї. Належне та iснуюче. Належне та iснуюче - це категорiї, що вiддзеркалюють вчинок людини (вчинки людей) як реальний стан справ, так i морально цiнний стан цих справ. Належне та iснуюче - це категорiї, якi вiддзеркалюють протилежнiсть мiж фактичною ситуацiєю та ситуацiєю позитивною у моральному вiдношеннi. Фактична ситуацiя як людський вчинок, психологiчний стан людини або стан соцiуму (як iснуюче) в цiлому можуть не бути морально цiнними (як належне).
   Належне - як протилежнiсть iснуючого - присутнє в моральному iдеалi людини. Людина своїм моральним iдеалом намагається злити воєдино належне та iснуюче, зробити належне реально iснуючим як суттєвим, зробити iснуючим, iснуючою стороною iснування.
   Моральне в своїй основi має належне та iснуюче, якi зливаються воєдино, коли вiдбувається свiдомий акт людини.
   При цьому є розумiння того, що належне метафiзично (а отже, iдеально) реальне як факт, а не просто якась абстракцiя розуму. Метафiзично - отже, iдеально.
   Є також розумiння того, що належне є фiзично реальним, а не просто метафiзичним. У людини належне є уявленням, що вiддзеркалює факт об'єктивного свiту. Це належне як факт об'єктивного свiту в людини є знанням. Однак це знання є лише певним рiвнем даностi, яка може нам не повiдомляти про цiннiсне. Просуваючись на бiльш високий рiвень даностi, людина вiдтворює в творчому актi цiнностi для себе, про що говорять екзистенцiалiзм i персоналiзм. Людина сама розумiє i реалiзує в своєму життi цiнностi, встановлюючи в своєму духовному свiтi, що для неї є належним, а що iснуючим. Її повиннiсть вiдштовхується вiд того, що для неї є цiнним i як воно спiввiдноситься з iснуючим.
   Обов'язок. Обов'язок - це аргументоване примушення до вчинку, необхiднiсть, фiксована як принцип поведiнки. Дiї, мотивованi вiдповiдальнiстю, є обов'язками. Тобто потрiбна внутрiшня спонука, яка накладає обов'язок.
   Деонтологiя - це вчення про обов'язок, говорить I. Бентам. Людина робить вчинки, вiддаючи перевагу i уникаючи деяких моментiв. 1. Переважним є все, що сприяє фiзичному i соцiальному життю людини (сила, здоров'я, турбота про батькiв, краса). Тут задiяно етичний критерiй самодостатностi, який видiляє в поведiнцi морально належне. 2. Уникати слiд всього, що не сприяє життю. Тут задiяно прагматичний критерiй природо-вiдповiдної доцiльностi.
   Розумiння обов'язку в iсторiї змiнюється. На мiсце гордовитого своєю автаркiєю стоїка прийшов гiдний громадянин.
   Людина виконує обiцянку (спонукувана виконати обiцянку), оскiльки у неї є почуття обов'язку, говорить Д. Юм.
   На волю людини дiють схильностi (почуття, iнтереси, потреби), i тому, дотримуючись моралi, людина примушує себе. Обов'язок - це силування до вчинку моральним законом. Обов'язок протистоїть схильностям. Вчинок є моральним, коли вiн здiйснюється заради обов'язку, зазначає I. Кант. Виконуючи обов'язок, належне, людина тим самим має вiдношення до людства, а також до людяностi. Обов'язок - це ставлення до людства в особi конкретного i кожного iндивiда. Причому, виконуючи обов'язок, ставишся до iндивiда як до мети, а не як до засобу (засобу для своїх цiлей). Механiзм обов'язку ґрунтується на повазi до морального закону i гiдностi людини. Такий механiзм обов'язку iснує, оскiльки береться в розрахунок те положення, що людина володiє автономiєю волi.
   Моральний закон є самим мотивом людини. В силу iснування мотиву моральний закон i практикується людиною. К. Маркс вважав, що мораль вiдчужена вiд реальних iндивiдiв, а комунiстичне братство знiмає абстрактну спiльнiсть людей. Братство, солiдарнiсть людей задає надособистiснi норми. Ф. Нiцше стверджував, що, коли людина дiє без задоволення, а просто як частка "обов'язку", то тодi людина руйнується, руйнується її надлюдське. Надлюдина не має обов'язку, крiм власної волi до влади. М. Шелер вважав, що обов'язок зумовлено цiнностями. Вiн запевняв, що основи моральних норм - в iснуваннi цiнностей, в усвiдомленнi цих цiнностей.
   Основою обов'язку є покора людини суспiльству, а отже, i усвiдомлення обов'язкiв. Обов'язок - це спосiб соцiалiзацiї людини, дисциплiнування iндивiда, iндивiдуальностi. Обов'язок - це спосiб iнтегрування людини в соцiум.
   Провина. Провина - це стан людини, спричинений порушенням нею обов'язку. Почуття провини виникає у людини, коли вона не виконує обов'язкiв, якi на себе взяла. Почуття провини з'являється у людини, коли нею не виконується закон, коли у людини є авторитет, однак порушуються вимоги авторитету.
   Якщо людина виконала свої обов'язки, то вона служить закону i заслужила, знайшла заслугу. Протилежнiстю провини є заслуга. Зазвичай заслугу отримує людина, коли вона зробила для виконання законiв бiльше, нiж того вимагав обов'язок.
   Людина усвiдомлює обов'язок i вимоги, якi їй подаються у станi свободи, коли вона може вибирати мiж вiрним i невiрним, забороненим, непристойним, несучи вiдповiдальнiсть за свiй вибiр. Наслiдком її вибору є результат як провина у зв'язку зi зробленим вибором або як заслуга за скоєне.
   Коли людина усвiдомлює свою похибку, усвiдомлює свiй невиконаний обов'язок, у неї з'являється вiдчуття провини. Якщо у людини є значнi вiдхилення вiд намiченого, належного, то вона приймає докори сумлiння. Людина зiзнається, що зробила не так, i кається про скоєне.
   Фiлософське поняття провини вiдрiзняється вiд юридичного. Людина винна через свою власну недосконалiсть, з чим пов'язана її нездатнiсть усвiдомлено i до кiнця виконати свiй обов'язок на землi. Однак людина не може виконати свiй обов'язок також i у зв'язку зi своїм оточенням, зi своєю природою, внаслiдок первородного грiха людини, а точнiше - у зв'язку зi здатнiстю мати надлишок спонук, а отже, постiйно мати варiант спокуси. У природi людини - володiти надлишком спонук. Численнiсть спонук дають людинi вiдхилення вiд виконання обов'язку.
   У фiлософiї надлишок людських спонукань нерiдко розумiється як можливiсть свободи. I людина винна самим фактом можливостi свободи, говорить I. Кант. Людина винна, коли вона здiйснює вчинки не заради обов'язку, зазначає I. Кант. Вiн вказує, що провина полягає у невиконаннi обов'язку як необхiдностi робити добро.
   Бiльше того, людина є винною у своїй власнiй здатностi дiяти, говорить Г. Гегель. Адже дiяння передбачає i можливiсть проступку.
   Людина винна в силу того, що не здатна реалiзувати сповна власний потенцiал, каже екзистенцiалiзм.
   Провина буває вiд невиконання особистого зобов'язання, зазначає I. Кант. Людина сама себе судить, переносить суд в потаємнi глибини своєї душi, стверджує П. Рiкер. Суд в глибинах душi свiдчить про подвiйнiсть людської свiдомостi як здатностi моральної свiдомостi до самоаналiзу та самопокарання.
   Почуття провини виникає у людини через те, що ця людина має свiдомiсть, орiєнтовану на зовнiшнiй авторитет, владний авторитет, владу. Почуття провини через невиконання того, що проповiдує влада. Почуття провини вiд того, що у людини сформовано залежнiсть вiд цiєї влади. Коли у людини залежнiсть або авторитарнiсть не зорiєнтованi на зовнiшнiй авторитет, то почуття провини виникає з причини невиконання своїх власних установок, а не чиїхось.
   Вiдповiдальнiсть. Вiдповiдальнiсть - вiдношення залежностi людини вiд "певного об'єкта" i спрямованiсть дiй людини на збереження цього "певного об'єкта". Об'єктом вiдповiдальностi можуть бути, наприклад, майбутнi поколiння, перед якими людина несе вiдповiдальнiсть.
   Вiдповiдальнiсть може накладатися на людину обов'яз-ками, що виходять вiд групи людей. Однак вiдповiдальнiсть може бути самостiйно прийнята людиною як її особистий i унiверсалiзований (тобто загальний) обов'язок.
   Якщо людина повнiстю детермiнована у своїй дiяльностi, то можливостi для вiдповiдальностi немає, адже свобода - це одна з умов вiдповiдальностi. В свою чергу вiдповiдальнiсть є одним з проявiв свободи.
   Людина багато в чому - автономна iстота. I вона має право дiяти згiдно зi своїми волiннями та особистою думкою. Однак людина має i вiдповiдати за наслiдки своїх дiй. Якщо цi дiї матимуть негативнi результати, то провину за результати дiянь не можна перекладати на iнших.
   Вiдповiдальнiсть передбачає iнформованiсть. Якщо людина бере на себе вiдповiдальнiсть, то вона має бути проiнформованою у вiдношеннi вимог, якi до неї пред'яв-ляються.
   Вiдомо, що мiра свободи людини посвiдчується мiрою її вiдповiдальностi. I якщо розширюється коло тих осiб, за яких людина вважає себе вiдповiдальною в своїй свободi (в своєму вiльному виборi), то тодi людина долає частковiсть свого iснування, розширюючись i накриваючи свiт (свiт людей) своєю повнотою. Якщо людина - це вибiр, то дiючи певним чином (дiючи за своїм вибором), вона (людина) вже вибирає в собi людину, яка виконує обов'язок.
   У мiжособистiсних стосунках вiдповiдальнiсть ставиться людинi, незалежно вiд того, вважає ця людина себе вiльною чи не вважає. Вiдповiдальнiсть накладають на людину тi, хто її оточує.
   Вiдповiдальна людина готова вiдповiдати за всi наслiдки своїх дiй, якi вона повинна була б передбачити. Тобто вiдповiдальнiсть припускає передбачення людини. Вона припускає об'єктивнi результати. Цi об'єктивнi результати мають практичний характер, наслiдки людської дiяльностi.
   Дiї здiйснюються людьми. I цi люди особисто мають бути вiдповiдальними за наслiдки своїх дiянь. Це наявне навiть у випадку корпоративної дiяльностi. Просто в будь-якiй корпорацiї є людина, юридично визнана людина, яка зобов'язана дiяти за статутом, за договором.
   Категоричний iмператив. Категоричний iмператив - це моральна норма, за I. Кантом, норма, незалежна вiд людської волi, проте обов'язкова до виконання, незалежно вiд людських цiлей, що змiнюються. Iмператив є загальнозначущим моральним приписом в людинi. В людинi є ще особисте приписання як особистий принцип. Категоричний iмператив - це безумовний принцип поведiнки людини. Однак людина має ще гiпотетичний iмператив, який є значущим за певних умов.
   Категоричний iмператив належить до нормотворчостi морального розуму. При реалiях категоричного iмперативу людське бажання має єдину можливiсть бути необхiдним принципом волi. Людина бажає лише принципу своєї волi, яка є законом всякої волi всякої розумної людини. Тобто при категоричному iмперативi в основу кладеться цiннiсть волiння, в незалежностi вiд змiсту цього волiння. Категоричний iмператив не ставить цiннiсть волiння в залежнiсть вiд змiсту. Свiт змiнюється. Цiнностi змiнюються. Їх змiст змiнюється. В категоричному ж iмперативi - все незмiнне. Однак все пiдпорядковано розумнiй людяностi. В категоричному iмперативi воля людини пiдпорядковується її розуму, однак не пiдпорядковується предметному свiтовi. Тобто воля людини моральна як певне цiннiсне визначення у випадку будь-якого конкретного змiсту.
   Розумна природа людини є мета сама по собi. Ця мета по своїй сутi - збереження людини як суб'єкта всiх цiлей, збереження людства в людинi. Тому моральна воля завжди передбачає цiннiсть розумної людяностi. Цiннiсть розумної людяностi є метою самої цiєї волi людини.
   Людина скоряється лише тому, що вона сама вiльно визнала за основну, чисту цiннiсть. Ось тут ми бачимо автономнiсть категоричного iмперативу, де закон людської волi задовольняється судом сумлiння. Категоричний iмператив говорить про те, що людина має чинити так, щоб її воля мала загальне законодавство. Людина має чинити так, щоб ставитися до людства в особi конкретних людей як до мети, а не як до засобу. Людина має ставитися i до себе, i до iнших у вiдповiдностi з iдеєю людства як мети самої по собi, говорив I. Кант.
   Енергетизм. Енергетизм - це вчення про енергiю як про першооснову об'єктивного свiту. Енергетизм отримав основу в законi про збереження енергiї, в розглядi енергiї як основи всiх взаємодiй. Закон збереження i перетворення енергiї є основою для енергетизму i для енергетичного пiдходу у вiдношеннi взаємодiї людини i природи.
   Енергетизм визнає динамiчну першооснову свiту. В соцiальному планi енергетизм вiдштовхується вiд закону економiї енергiї.
   Мiркування в енергетизмi ґрунтуються багато в чому на iдеї еквiвалентностi маси та енергiї. Наприклад, теорiя вiдносностi А. Ейнштейна. Також залучається до фiлософських шукань енергетизму теорiя корпускулярно-хвильового дуалiзму Л. де Бройля.
   "Енергетичний iмператив". "Енергетичний iмператив" - це положення, де "етичне" розумiється як "мiнiмальнi енергетичнi втрати", як економiя розумових дiй i звiдси - мiнiмальна втрата ментальної енергiї.
   "Золоте правило моральностi". "Золоте правило моральностi" - це вимога не чинити по вiдношенню до iнших так, як ти не хотiв би, щоби цi iншi чинили по вiдношенню до тебе. Про золоте правило моральностi говорить Махабхарата, книга Мокшадхарма. Золоте правило моральностi ми бачимо в буддизмi. Це Трипiтака, книга Дхаммапада. Золоте правило моральностi має Бiблiя - Старий завiт, книга Товiта. Також золоте правило моральностi має християнство. Це Бiблiя - Новий завiт, Нагорна проповiдь, Євангелiє вiд Матфея, Коран мусульман, Сунна також мiстить золоте правило моральностi.
   По сутi "Золоте правило моральностi" - це не робити iншому того, чого не бажаєш собi, говорив Конфуцiй. А християнство вказує: "Як хочете, щоб з вами чинили люди, так чинiть i ви з людьми". Цi слова зустрiчаємо в євангелiї вiд Матфея.
   "Золоте правило моральностi" не має загальностi закону в силу того, що мiстить основи обов'язку, зазначає I. Кант. Так, злочинець, не бажаючи бути засудженим, скаже суддям: "Не робiть iншому те, чого ви, суддi, не бажаєте собi".
   В "Золотому правилi моральностi" i в "Категоричному iмперативi" є вiдмiнностi, на що вказує I. Кант. В "Золотому правилi моральностi" можна бачити загальноприродний закон взаємодопомоги, про що говорить П. Кропоткiн. Л. Толстой помiчає, що про золоте правило моральностi говорить етичний принцип усiх релiгiй, тих релiгiй, що вiдiрвалися вiд часiв дикостi.
   В "Золотому правилi моральностi" не може бути загального масштабу поведiнки для людей. Не роби iншому те, чого не бажаєш собi. Але ж тодi не робиш iншому перепон для задоволення, оскiльки не бажаєш собi перепон для задоволення. А якщо це задоволення - наркотики?..
   "Золоте правило моральностi" заперечує талiон. Талiон - це колективна вiдповiдальнiсть роду. "Золоте правило моральностi" - це iндивiдуальна вiдповiдальнiсть конкретної людини, де частково стирається кордон мiж "своїми" i "чужими", людьми iншого роду, що пiдмiчає А. Дiле. "Золоте правило моральностi" зобов'язує конкретну особу керуватися своїм особистим розумiнням добра i зла. По вiдношенню до цiєї конкретної особи всi люди (i "свої", й "чужi") стають iншими, всi люди зливаються разом по вiдношенню до конкретного iндивiда. "Золоте правило моральностi" розумiється як розумова настанова для регуляцiї поведiнки, а не звичай народу. В талiонi всього цього немає.
   "Золоте правило моральностi" має достоїнство загальностi, зв'язуючи людину з iншими людьми, встановлюючи перспективу спiвробiтництва з ними. Та й сама норма, яка мiститься у "Золотому правилi моральностi", орiєнтує на загальне, а отже, i на моральне.
   "Золоте правило моральностi" орiєнтує суб'єкта i до себе, i до iнших. У зв'язку з цим у "Золотому правилi моральностi" моральнiсть представлено як загальнозначиму. Однак тут моральнiсть представлено i довiльно. Пропонується вибiр, вибiр - у вчинках людини.
   Сумлiння. Сумлiння (або совiсть) - це здатнiсть людини оцiнювати себе критично у вiдношеннi своєї невiдповiдностi належному. Сумлiння - це переживання людиною своєї невiдповiдностi належному, це невиконанiсть обов'язку.
   Ми бачимо прояви сумлiння, коли у людини є почуття провини, розкаяння. Розумiння сумлiння розкривається тодi, коли ми осмислюємо механiзми самоконтролю. Сумлiння сприймається нами як автономне. Вiдсутнiсть автономiї виражено, коли у людини є страх перед авторитетом або страх перед покаранням, що має вiдбутися. Вiдсутнiсть автономiї виражено, коли у людини присутнє почуття сорому. Сором виражає усвiдомлення людиною власної невiдповiдностi певним прийнятим нормам. Сумлiння i сором спорiдненi i вказують на вiдповiдальнiсть перед самим собою, яка наявна у людини. За наявностi вiдповiдальностi перед самим собою людина зберiгає здатнiсть згадувати про здiйсненi нею кепськi вчинки, здатнiсть оцiнювати свої власнi вчинки як негiднi.
   Наявнiсть сумлiння вказує на те, що людина усвiдомлює себе як морально вiдповiдальну iстоту, усвiдомлює себе iстотою, яка беззаперечно розумiє, що таке добро, i робить все згiдно з цим розумiнням.
   Сумлiння проявляє себе у людини як "внутрiшнiй голос", що може сприйматися як незалежний вiд її "я". Однак цей "внутрiшнiй голос" може сприйматися як певне потаємне "я" людини. "Внутрiшнiй голос" може також сприйматися як "друге я", iнше "я", голос iншого. Це вiдбувається через те, що сумлiння - це узагальнений голос iнших значимих людей.
   Розумiння сумлiння буває рiзним. Це форма сорому у Т. Гоббса, Ф. Нiцше, З. Фрейда. Це результат соцiального положення людини, про що говорив К. Маркс. Це незгода людини iз самим собою, що помiчає Дж. Локк. Це також i голос неупередженої рацiональностi людини, на що вказує Дж. Ролз. Та завжди через прояв сумлiння в людинi промовляє Загальний закон, загальне. Через сумлiння в людинi говорить його Найвища Iстина.
   Коли проявляється сумлiння, то людина усвiдомлює невиконанiсть свого обов'язку. Сумлiння прокидається в людинi тодi, коли вона усвiдомлює нездiйснене нею добро. Отже, сумлiння має вiдношення насамперед до почуття вiдповiдальностi i почуття обов'язку перед собою та iншими людьми. Сумлiння докоряє людинi тодi, коли вона вiдчужується i полишає свiй iдеал, прагнучи iншого, неiстинного iдеалу, коли вона не тримається обов'язку в своєму вiльному проявi доброти, доброї волi.
   Сумлiння докоряє i застерiгає, говорить Ф. Нiцше. Сумлiння застерiгає людину не робити певним чином, забуваючи про свiй обов'язок, критично виставляючи минуле, засуджуючи його, говорить I. Кант. Однак сумлiння i закликає людину до кращого, орiєнтуючи на турботу i рiшимiсть у подоланнi негативного в майбутньому, на що вказував М. Гайдегер. Сумлiння пробуджує в людинi волю до досконалостi, до iдеалу. Iдеал, в свою чергу, можна розумiти як "спокiйне сумлiння", "чисте сумлiння". "Спокiйне сумлiння" або "чисте сумлiння" проявляється, коли людина усвiдомлює виконанiсть своїх зобов'язань.
   Сумлiння завжди вiльне. Актуалiзацiя сумлiння завжди говорить про прояви внутрiшньої звiльненостi особистостi. У свою чергу свобода - це життя за сумлiнням.
   Свобода сумлiння. Свобода сумлiння - це право людини самiй визначати свої переконання.
   Свобода сумлiння - це право на незалежнiсть людини у вiдношеннi визначення своїх переконань. У вiдношеннi релiгiйного свiтосприйняття свобода сумлiння означає свободу вiросповiдання. Свобода сумлiння релiгiйної людини - це можливiсть бути вiльним у визначеннi релiгiйного культу.
   Добро. Це цiннiсне уявлення, яке виражає позитивну значимiсть чогось по вiдношенню до певного стандарту.
   Є поняття - моральне добро. Моральне добро - це цiннiсть, яка не торкається природних (стихiйних) явищ. Моральне добро - це вчинки, свiдомо спiввiднесенi людиною з її вищою цiннiстю, яка приймається соцiумом. Однак моральне добро - це, в той же час, вiльнi вчинки. Моральне добро - це вчинки, спiввiднесенi з iдеалом.
   Добро пов'язане з подоланням вiдокремленостi людини. Добро пов'язане з подоланням роз'єднаностi i вiдчуження мiж людьми. Добро - це взаєморозумiння мiж людьми. Добро - це моральна рiвнiсть людей. Добро - це гуманнiсть у стосунках мiж людьми. Гуманнiсть, у свою чергу, - це врахування гiдностi iншої людини, а не використання її як речi.
   Добро твориться людиною, особистiстю. Отже, добро твориться вiдповiдально. Через сотворiння добра людина стає духовно пiднесеною, знаходить моральну досконалiсть. Добро є тiєю цiннiстю, яка iснує заради чогось iншого. Добро часто розумiється також як цiннiсть сама по собi, цiннiсть, не обумовлена якимись позаморальними якостями. Та й сама етика розглядається як розумiння добра самого по собi, про що говорить М. Шелер. Однак добро може розумiтися як явище, що виникає через життєву слабкiсть людини, що вiдзначав Ф. Нiцше.
   Вiдношення добра i зла розумiється також по-рiзному. Є розумiння того, що добро i зло як однопорядковi феномени перебувають в одноборствi одне з одним. Наприклад - манiхейство. Є ж розумiння того, що добро як благо - споконвiчне, а зло є лише помилкою людини, результатом людських помилкових рiшень, оскiльки є наявним вiльний вибiр. Однак є ще розумiння того, що добро не є кiнцевим уявленням доброчинного життя людей. Тут добро, а також зло опосередкованi певною найвищою цiннiстю, говорить М.О. Бердяєв.
   Добро - це поняття аксiологiї, а не онтологiї. Цiннiсть добра розумiється як данiсть одкровення, що характерне для релiгiї. Однак цiннiсть добра також розумiється як така, що має соцiальне первiсне корiння.
   Добро розумiють як основоположне (утилiтаризм). Однак є ще уявлення, згiдно якого не добро, а належне (тобто обов'язок) є основоположним (деонтологiя). Тут добро є змiстовною i цiннiсною стороною належного (обов'язку). Вчинок людини - як вчинок вольовий i зумовлений законом - i є гарним, зазначає I. Кант. Однак, в такому випадку, розумiння добра втрачає сенс, вказує Г. Гегель. Добро визначається в своїй сутностi законами суспiльства, держави, говорить Гегель.
   Належне обумовлене добром як цiннiстю. Добро тут - змiст належного. Однак добро по своїй сутi є насамперед практичним (дiяльно-практичним) виконанням обов'язку. Добро здiйснюється людиною, коли вона виконує обов'язок. Поза виконанням обов'язку, поза практикою добра не iснує, воно не втiлюється.
   Добро i зло можна пiзнати як одне через iнше. При цьому виникає обов'язкова необхiднiсть чинити опiр злу. Протистояти злу - це ще не означає прийти i втiлити добро. Однак добро по своїй сутi - це саме дiяння добра. Тобто добро - це коли людина виконує моральну вимогу.
   В соцiумi зло несправедливостi має велику руйнiвну силу. Тому дуже важливо не допускати несправедливостi. Це навiть значнiше, нiж робити добро милосердям. Усувати несправедливiсть важливiше, нiж творити милосердя.
   Зло. Це цiннiсне уявлення, протилежне добру i благу. Зло пов'язують iз силами, якi викликають негативний стан в людинi. Це такi сили, наприклад, як природнi стихiї, що викликають катастрофи, згубнi для людей. Злом можуть бути соцiальнi умови, через якi людина не може творчо розвиватися, не може жити достойно. Злом може бути сама дiяльнiсть людей, егоїстична, спрямована проти загального блага. Злом вважаються негативнi стани людини, такi, як хвороба, смерть, стан приниженостi або просто злиденнiсть. Пiд злом розумiють дiяльнiсть людини, яка спрямована проти норм моралi, прийнятих в культурi людей всiма, всiм спiвтовариством. Iншими словами, зло - це протирiччя iдеалу, прийнятому в культурi.
   Злом є дiяльнiсть, яка має негативне значення для стану людей взагалi. Негативна дiяльнiсть спричиняє шкоду людям, викликаючи у них страждання, негативнi вiдчуття. Шкода - як матерiальна, так i духовна - веде до деградацiї.
   Моральне зло не дає можливостей для творчого спiвробiтництва людей. Для цього моральне зло прагне поселити ворожнечу помiж людьми.
   Протидiючи моральному злу, культура орiєнтована на те, щоби пробудити в людинi критичне ставлення до себе. Культура прагне довести, що небезпека - в самiй людинi. Саме тому небезпечною може бути сама дiяльнiсть людини, її активнiсть. Через це людина має насамперед навчитися критично ставитися до самої себе. Культура завжди була орiєнтована на те, щоб людина була зiбраною, зосередженою i бачила свої недолiки, розвивала себе як цiлiсну особистiсть, а не просто особистiсть, здатну до якихось певних функцiй. Цiлiснiсть пробуджує творчiсть, у тому числi, творчiсть по вiдношенню до себе.
   Людська уява втiлює в образи брудних демонiчних iстот вiдчуття болю, рiзноманiтнi негативнi переживання, такi як образа, гнiв, страх, якi створюють дисгармонiю, несучи людинi деструктивнi начала навколишнього свiту. Втiлюючи все негативне навколишнього свiту в негативнi образи своєю уявою, людина визначає ступiнь небезпеки цього свiту, з'ясовує способи усунення цiєї небезпеки.
   Зло навколишнього свiту, природи, всесвiту iндивiд бачить у хаосi, який загрожує порядку, створеному людиною. Перша реальна загроза - це природнi катаклiзми, що несуть катастрофи.
   Зло людського свiту, соцiуму людина бачить у протиставленнi особистостi цiлому соцiуму. Зло людського духу, душi людини полягає у втратi цiлiсностi, дисгармонiї душi i тiла.
   Антична етика бачила зло в людськiй звiрячостi, нестриманостi вiд шкiдливого, в розпутному способi життя, про що говорить Арiстотель. Зло людського духу - це коли цей дух опускається до тваринного рiвня.
   Проблема зла посiдає чiльне мiсце в релiгiях спасiння - таких як буддизм, зороастризм, християнство. Зокрема в Бiблiї злом є порушення договору мiж людьми i Богом. Зло, зла людина постає як людина, позбавлена буття, така, що загубила повноту духу, недосконала, оскiльки не має внутрiшньо-душевної органiзацiї та впорядкованостi.
   У релiгiйнiй фiлософiї зло - це порушення цiльностi iснуючого, дисгармонiя вiдносин цiлого i частин. Про це говорять М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Лоський, П. Флоренський.
   Злом є вiдсутнiсть жалостi, на що вказує А. Шопенгауер, вiдчуження людини, її експлуатацiя. Про експлуатацiю говорить К. Маркс.
   Зло - це дегуманiзацiя. Дегуманiзацiю культури розглядають екзистенцiалiзм, Х. Ортега-i-Гасет. Фiлософи вбачають зло у приниженнi людини. Моральне зло криється у такiй поведiнцi людини, яка пов'язана з обманом i насильством.
   Зло iнодi може знищувати iнше зло, часто - бiльше зло. При цьому проявляється пожадливiсть i властолюбство. Однак результатом цього можуть бути, наприклад, об'єднання держави, новизна в технiцi, коли пожадливiсть удається до iнновацiй. Властолюбство людини нерiдко iнтегрує держави, що можна розумiти як позитивний ефект
   Побороти зло може лише моральна досконалiсть людини.
   Благо. Це стан досконалостi як справдженого iснування. Давньогрецькi фiлософи бачили тiсний зв'язок i тотожну єднiсть мiж "благом" i "божеством розуму". Давньогрецькi фiлософи розумiли благо як складову мiстичного досвiду. При цьому мудрець знаходить просвiтлiння, вiдчуваючи просвiтлену сутнiсть речей, коли безкорисливе i даремне споглядання стає дорогим, а отже, збагачує мудреця благом.
   Давньогрецькi фiлософи розумiли благо як свiтло, яке осяває iстину буття, про що пише Платон. Тут благо невловиме у своїй суб'єктивнiй основi. Плотiн каже про те, що благо є трансцендентною основою буття. Але Бог - це надблаго, на що вказує Плотiн. В християнствi благо розумiється як єднiсть, завершена цiлiснiсть. Про це говорить Боецiй. Бог - благо.
   Благо у фiлософiї, починаючи з ХIХ столiття, вже розумiється як цiннiсть. Проте поняття благо все ж таки i вiдмiнне вiд поняття цiннiсть. Розум визнає те, що є благо. Розум людський. Те, що є благо, визнає людський розум. Те, що є благом, завжди загальновизнане. Отже, благо завжди деякою мiрою об'єктивне. Та чи iнша рiч може бути визнаною розумом як благо. Однак ця рiч може так i не стати цiннiстю для серця. Адже серцю не накажеш. Те, що має цiннiсть, переживається серцем. Те, що цiнне, завжди є особистiсним.
   Античнiсть установлює благо в пiдмурок етики, етичних принципiв. Цi установлення ми бачимо у Арiстотеля. Однак особливе мiсце в еллiнськiй фiлософiї посiдає розумiння вищого блага. Розумiння вищого блага має вiдношення до вчень про спасiння. Спасiння людини i людства безпосередньо пов'язане з релiгiєю цього вищого блага.
   Мета i засоби. Мета (або цiль) i засоби - це цiннiснi вiдносини мети i засобiв, коли оцiнюються засоби в доцiльнiй дiяльностi людини i визначається - "мета виправдовує засоби" чи нi.
   Є двi точки зору у вiдношеннi мети i засобiв. Перша говорить про те, що мета виправдовує засоби. Цю точку зору мав Н. Макiавеллi. Друга точка зору говорить про те, що реальна цiннiсть засобiв обумовлює цiннiсть результатiв, якi досягаються. Про це говорять М. Гандi, А. Швейцер.
   Людина сама має розумiти, якi засоби необхiднi для забезпечення власної безпеки. При цьому вона повинна покладатися на свiй власний розум, орiєнтуючись на природне право, про що каже Т. Гоббс.
   Блага мета людини виправдовує засоби. Однак дiї людини, яким передує досить вагомий задум, обумовлюють засоби, необхiднi для досягнення цього задуму. Зрештою досягнення мети має компенсуватися, а отже, виправдати витрати та всiлякi незручностi, якi мали мiсце в процесi досягнення мети.
   Зусилля стають правомiрними через правомiрнiсть мети. Тому необхiдно важливим є сам змiст мети. Мета i засоби мають бути узгодженими. Засоби повиннi бути адекватними i мають забезпечувати досягнення мети з найменшими затратами. Це практична сторона розумiння мети i засобiв. Етична ж сторона справи розглядається тодi, коли виникає таке питання: чи можна здiйснювати будь-якi дiї заради благих намiрiв чи не будь-якi? Адже дiї людини можуть бути i не моральними. Якщо заради благих намiрiв можна здiйснювати будь-якi дiї, i навiть не моральнi, то сама моральнiсть стає доволi вiдносним поняттям. Тобто тут ми маємо справу з релятивiстським поглядом на етичнi проблеми.
   Не будь-якi дiї людини мають бути припустимими заради благих намiрiв. Тi дiї допустимi, якi ведуть до вищої мети.
   Та коли, в залежностi вiд стратегiї й тактики своєї дiяльностi, людина вибирає собi засоби, то тут фактично самi дiї виступають засобами. В такому випадку дiї можуть бути морально недосконалими в силу того, що цiлi людини є добрими i благими - лише в уявi людини. Насправдi ж ця доброта - чисто суб'єктивна, тобто має лише особистiсний характер, для особистостi. В цiлях людини може i не бути об'єктивностi. А переслiдуючи цiлi, людина переслiдує лише абстрактне, вiдiрване вiд життя добро. Тобто дiї людини можуть здiйснюватися як засоби, здiйснюватися скеровано, iнтенцiонально на благу мету. Однак цi дiї можуть бути цiлком неморальними, адже цiль i доцiльнiсть, тобто вiдповiднiсть дiяльностi людини i засоби на цю дiяльнiсть, це ще не є моральнiстю. Моральне повинно мати вiдношення до загальних принципiв людей.
   Мета, якої досягає людина, сама стає засобом для наступних нових цiлей. Єднiсть мети i засобiв виникає тодi, коли засоби визначено згiдно з цiлями, а не ґрунтуються на суб'єктивних мiркуваннях людини. Якщо засоби визначено у вiдповiдностi з цiлями, то цiль не стає в залежнiсть вiд засобiв, i засоби не виводяться з мети. Адже вищi цiлi людини - це моральнi цiлi як моральний iдеал. А досягти цього iдеалу неможливо. Його не можна практично реалiзувати. Якщо людина дiє з орiєнтацiєю на iдеал, їй треба враховувати взаємозалежнiсть цiлей i засобiв. У практичних реалiях цiлi i засоби розумiються як наслiдок застосування засобiв.
   Коли ми говоримо про мету як iдеал, то не можна зазирати в далеке майбутнє. Тiльки тодi маємо шанс побачити взаємозв'язок мети i засобiв. По сутi справи, неможливо здiйснити цiлi, якi орiєнтуються в недосяжне майбутнє, що ми бачимо у фiлософiї Ж.-П. Сартра, неможливо здiйснити цiлi, якi представленi у своїх практичних реалiзацiях як iдеал. Якщо мета функцiонує як iдеал i знаходиться в недосяжно далекому майбутньому, то таку цiль неможливо реалiзувати, втiлити, здiйснити. Адже при руховi до мети об'єктивна дiйснiсть посуне нас до багатьох корекцiй.
   Людина, зачарована досягненням мети, знаходить багато припущень як безлiч iнших цiлей. Через це моральний iдеал як вища цiннiсть людини є лише пiдставою i критерiєм оцiнки цього iдеалу, а не сама мета, до якої прагне людина.
   Моральний iдеал як вища цiннiсть - це насамперед цiннiсть, а не змiст мети. Тому моральний iдеал як вища цiннiсть - це шлях людського життя, а не кiнцева результуюча мета цього життя. Про це говорить М. Бердяєв.
   Вiдношення гуманiзму до мети i засобiв. Вiдношення гуманiзму до мети i засобiв виражено в абстрактному гуманiзмi, де мета може не виправдовувати засоби, оскiльки цiннiсть засобiв обумовлює цiннiсть результатiв, якi досягаються.
   Щастя. Щастя - це благо як самодостатнiй стан життя. Щастя - це кiнцева суб'єктивна мета дiяльностi людини. В щастi не все залежить вiд людини. Однак те в щастi, що залежить вiд людини, - є доброчеснiсть.
   Щастя може бути представлене як стан iнтенсивної радостi. Щастя пов'язували з вiдсутнiстю страждань i безтурботнiстю душi, про що писав Епiкур. Щастя пов'язували iз внутрiшньою стiйкiстю. Про це говорили стоїки. Щастя пов'язували з досконалою дiяльнiстю, з дiяльним розумом. Цей зв'язок бачив Арiстотель.
   Є рiзне розумiння шляхiв досягнення щастя:
   1. Людина досягає щасливого стану безпосередньо. Притому досягнення щастя залежить вiд того, в якiй мiрi людина керується своїм бажанням щастя. Таке розумiння щастя мали евдемонiчнi вчення.
   2. Шлях до щастя передбачає вiдмову вiд нього, вiд щастя. Тобто в прагненнi до щастя не можна керуватися почуттям задоволення. Про таке щастя говорять антиевдемонiчнi вчення кiнiкiв, стоїкiв, скептикiв, релiгiйних мислителiв.
   Якщо людина уявить собi стан щастя досягнутим, то все одно життя як свiдома i доцiльна дiяльнiсть зi своїми тяготами лишається невичерпною. Тобто щастя неможливо уявляти як досяжну мету. Так само щастя неможливо бачити в думках як досяжну мету.
   За Аристотелем щастя буває двох рiвнiв. Перший рiвень щастя (вищий) пов'язаний зi споглядальною дiяльнiстю, з чеснотами розуму. Цей рiвень щастя являє собою щось божественне, рiдкiсне за виникненням. Другий рiвень щастя пов'язаний з етичними чеснотами. За цими двома рiвнями закрiпилися два поняття: щастя i блаженство.
   Щастя являє собою синтез i гармонiйне поєднання задоволень, а не окреме задоволення. Щастя обумовлене певними уявленнями про нього. Щастя обумовлене каноном, зразком того, що таке щастя, що являє собою щаслива людина сама по собi.
   Щастя одних людей залежить вiд щастя iнших.
   За I. Кантом щастя постає як суб'єктивне почуття i тому не може бути основоположним у своїй загальнозначимостi, у своїй загальностi як ознака моральностi, не може бути ознакою моральностi.
   Чесноти людини необов'язково доповнюються її життєвим добробутом, добробутом як щастям. Проблема щастя взагалi не є центральною проблемою в рiшеннi етичних питань.
   Свобода. Свобода - це iдея, яка вiдбиває вiдношення, при якому людина в своїх актах вiдчуває, що є причиною, яка їх визначає, що вони, цi акти, безпосередньо не обумовленi тими чи iншими факторами. Буденне розумiння свободи - це вiдсутнiсть принуки, коли людина чинить, як хоче. Релiгiя розумiє свободу як благодать. Фiлософiя розумiє свободу як пiзнану необхiднiсть. Вiльна людина розумiє об'єктивнi межi своїх дiй i можливостi власних зусиль по розширенню своїх дiй.
   Свобода людини - це не тiльки вiдсутнiсть обмежень для людини. Свобода - це ще й здатнiсть, яка дозволяє людинi компенсувати iснуючi обмеження для своїх дiй. Тобто мова йде про компенсаторнi процеси людини.
   Свобода людини зростає з розвитком її досвiду, з накопиченням знань. Свобода збiльшується з розвитком технiки, всiляких технiчних пристосувань. Технiкою людина завойовує простiр. При цьому використовуються знання як важливий компонент прогресу. Саме тому знання - сила. Про це говорить Ф. Бекон.
   Людина може знижувати рiвень свободи i розширювати обмеження всерединi свого духу за рахунок власного невмiння. Невмiння обумовлює людину, обмежує її свободу дiй, робить її залежною. Те ж саме - i вiд незнання. Невмiла i незнаюча людина знижує рiвень своєї свободи i незалежностi. Обмеження свободи, незалежнi вiд людини, що сковують її свободу, можуть таїтися в людинi у виглядi страхiв. Епiкур, С. К'єркегор вказують на те, що обмеження, обумовленi страхами, звiльнення вiд яких дає людинi свободу. Обмеження i зниження рiвня свободи можуть бути вiд страху самої свободи, на що вказує Е. Фром. Людина може переживати стан повної свободи i абсолютної втрати страху, вiд чого стає страшнувато. Адже страх, настороженiсть оберiгають людину. Людина пристосовується до зовнiшнiх реалiй. Обмеження свободi приносять пристрастi-афекти, про що говорили Б. Спiноза, Р. Декарт.
   Свободу можна розглядати як незалежнiсть волi вiд принуки з боку чуттєвостi, що пiдмiчав I. Кант. Свободи людини може обмежувати влада. Влада може чинити тиск на людину. Цей тиск може бути нерiвномiрним, що необхiдно розцiнювати як насильство. Владний тиск може бути у виглядi полiтичного насильства. Також над людиною може чинитися правове насильство.
   Для детермiнiзму (обумовленостi) не iснує свободи. Вiн (детермiнiзм) заперечує свободу, адже знання об'єктивних умов iснування тих чи iнших об'єктiв є певними способами визначення рiшень i дiй людини. Знання вiдбивають закономiрностi i повторюваностi в об'єктивно iснуючих об'єктах, предметах. Цi знання людина використовує, щоби передбачити змiни об'єктiв. Згiдно з цим людина i будує свої плани, вирiшує проблеми i дiє.
   Детермiнiзм показує, що самостiйне, особистiсне волiння людини - всього лише результат попереднього досвiду iндивiда. На перший погляд, вiльна воля людини не є вiльною по вiдношенню до моральної повинностi.
   Свобода людини полягає в свободi вибору. Для цього потрiбнi альтернативнi положення, щоби було з чого вибирати. Однак свобода - це довiльний вибiр. I не просто довiльний вибiр, а довiльний вибiр належного рiвня, тобто належна довiльнiсть. Належна довiльнiсть - це довiльнiсть, орiєнтована на вище благо, враховуючи сучасний стан речей.
   У класичнiй фiлософiї свобода розумiлася як дiя людини, яку вона здiйснює зi знанням, розумiнням обмежень на її дiю, обмежень, якi iснують об'єктивно. При цьому вчинок людини здiйснюється без якоїсь принуки в умовах вiльного вибору можливостей, iз застосуванням розуму. Тобто вiльна людина - це людина, яка розумно здiйснює свiй вибiр. Вибiр може бути в напрямку любовi. Адже "любов - найсильнiша складова нашого життя, гавань надiї i веселощiв, екстазу; любов - руйнiвниця всiх законiв, усiх умовностей; любов - визволитель" (Скиба 2018: 146). Може виникати визволення i вiдчуття свободи.
   Свобода людини як сваволя - це негативна свобода. Свобода людини як творчiсть - це позитивна свобода. Однак виникає питання: позитивнiсть належить до творчостi чого? Адже творитися може й зло.
   Свобода може розумiтися як незалежнiсть мудреця вiд зовнiшнiх речей i обставин (автаркiя античностi). Однак свобода може розумiтися як вiдданiсть, вiдданiсть Христу у християн, наприклад. В такому випадку свобода реалiзується через благодать, яку дає Христос. Таке розумiння свободи притаманне середньовiччю. В епоху Вiдродження свобода - це всебiчний розвиток особистостi, розвиток, що не має якихось перепон, якi заважають цьому розвитковi.
   У класичнiй нiмецькiй фiлософiї свобода розумiється як добра воля, пiдпорядкована моральному закону. Однак, пiдкорившись моральному закону, добра воля залишається все ж вiльною i творить сама закони, вiдповiдно до основного морального закону. Про це говорить I. Кант.
   I. Кант зазначає, що людина є вiльною при осягненнi своїм розумом власних цiлей, знаходячись в ноуменальному свiтi, а не у феноменальному, де владарюють фiзичнi причиннi зв'язки.
   Вiльна людина здатна робити вибiр, розрiзняючи добро i зло. Про це пише Ф. Шеллiнг. Свобода не має вiдношення до розгнузданостi людини, до абсолютної й безмежної самостiйностi її вольових поривань, автономних у своїх пiдставах. Свобода автономної волi - це якраз приборкання сваволi.
   Мораль вказує, що свобода - це погодження особистої волi з обов'язком. Моральна свобода - це особливе самовладання, коли, прагнучи до особистих цiлей, людина залишається в рамках, прийнятих спiвтовариством норм. Адже свободу однiєї людини обмежено свободою iншої. Тому людина так чи iнакше має обмежувати свої вольовi спонуки, пiдпорядковуючи їх (цi спонуки) дотриманню прав iнших людей, орiєнтуючись на справедливiсть.
   В класичних уявленнях свобода є розумною. Це ми бачимо в I. Канта. В посткласичних уявленнях, в уявленнях Ф. Нiцше та З. Фрейда, де розум є етично нейтральним, свобода розумiється як активнiсть творчого "Я" людини, про що пише А. Бергсон. Тут воля людини, а також її протилежностi, такi як iррацiональна уява i одухотворенiсть зi своїми моментами натхнення, опосередкують дiю розуму на афекти (на спонукання, пристрастi, емоцiї, почуття). В такому випадку свобода за допомогою творчої уяви, творчої iмпровiзацiї, творчого рацiонального планування проривається до нового. У випадку вiдсутностi новизни i творчого акту нового, свобода проривається до смертi, про що говорить А. Камю.
   Сваволя людини - це її негативна свобода. Звiльнення у людини починається iз самообмеження. Моральна дiя людини є вiльною через те, що вона - вiдповiдальна, говорить Ж.-П. Сартр. Вiдповiдальнiсть пропонує рiшення i виконання завдань дiї в конкретнiй життєвiй ситуацiї. В таких умовах компонентом свободи в людинi є її самостiйнiсть у прийняттi рiшення i в дiї по його виконанню.
   Людина повнiстю вiльна, коли вона повнiстю пiдпорядкувала себе надособистим цiнностям. В такiй ситуацiї людина довiльно сама себе самодетермiнує (самообумовлює). Однак це вона робить вiдповiдно до своєї вищої цiнностi.
   Свобода трагiчна через те, що людина вiльна стосовно добра i зла. Людинi надано добровiльну i свiдому перевагу добра i зла.
   Свобода волi. Свобода волi - це поняття, яке розкриває здатнiсть iндивiда до морального самовизначення. Свобода волi розумiється як здатнiсть людського розуму самовизначитися i зорiєнтуватися на створення нових особливих причинностей. Про це говорять у своїй фiлософiї Аристотель i Гегель.
   Свобода волi розумiється як незалежнiсть вiд зовнiшнiх причинностей, що породжує в людинi здатнiсть самовизначитися в цьому свiтi. Цi iдеї несуть своєю фiлософiєю Платон та I. Кант.
   В античностi вiдплата як фатум (доля) передбачає справедливiсть у виглядi компенсацiї. Передбачається компенсаторна справедливiсть. Тобто передбачається вiдшкодування збиткiв вiд фатуму (долi), вiд непроглядної необхiдностi. Особиста вiдповiдальнiсть людини тут не береться до уваги. Вiдповiдальнiсть не передбачає свободу волi. Свобода волi й сама приходить як випадок, як компенсаторна справедливiсть через iснування вiдплати, долi (фатуму) непроглядної необхiдностi.
   Однак в еллiнiзмi присутнє розумiння того, що людська душа вибирає свiй шлях i несе вiдповiдальнiсть за зроблений вибiр, про що пише Платон. Проте такий стан речей все ж не має вiдношення до свободи i свободи волi, оскiльки представлений як аскетичний стан людини. Платон говорить про особливий аскетичний стан. Вiн має вiдношення насамперед до вищого блага.
   В античностi свободу волi розумiли i як самовизначення людського розуму, де присутнi незалежнi рiшення розуму, про що пише Аристотель. В такому положеннi розум представлено як щось вiльне i самовладне, на що вказує фiлософiя Аристотеля.
   Аристотель говорить про саморух душi i самовизначення розуму. В iсторiї розумiння свободи волi, представлене саморухом душi i самовизначенням розуму, де людина виглядає як продукт своїх власних зусиль i свого власного вибору, змiнилося Божественною благодаттю. Потiм були спроби сумiстити людську свободу i Божественну благодать. Еразм Роттердамський робив подiбнi спроби. Це спроби сумiстити дiяння з подякою (дiяння - людська свобода, подяка - Божественна благодать).
   У вiдношеннi природи Божественної благодатi та її набуття людиною iснувало два протилежних твердження. Перше твердження говорить про те, що не кожнiй людинi дано отримати благодать. I якщо не дано, то нiякi дiяння з боку людини не допоможуть. Друге Твердження говорить про те, що благодать є набутком кожної людини. Тут, i в першому, i в другому твердженнi, свобода волi або Божественна благодать розумiється як певний стан душi, стан, який може переживатися людиною, а може й не переживатися. I в першому, i в другому положеннi мова йде про подяку.
   Спочатку свобода волi розумiлася як подяка. Потiм подяка змiнилася дiянням, пiсля чого дiяння змiнилося подякою. Пiсля таких напрацювань iсторiї була спроба сумiстити в людинi дiяння i подяку.
   В класичнiй нiмецькiй фiлософiї вiльну волю розумiють як здатнiсть до самовизначення, незалежно вiд чуттєвих спонукань людини, що ми бачимо у I. Канта. Вiльну волю розумiють як сходження вiд почуттєвих потягiв людини до її усвiдомленої постановки мети, що представлено у Й. Фiхте. Однак класична нiмецька фiлософiя говорить про свободу волi i як про iррацiональне, а не лише як про панування розуму над чуттєвiстю, що ми бачимо у Ф. Шеллiнга. В такому випадку вiльна воля може вибирати не тiльки добро, але й зло i дотримуватися зла. Притому обране добро може виявитися злом просто через недостатню поiнформованiсть людини. Отже, i саму свободу волi можна розумiти як певний ступiнь практичної iнформованостi, про що говорять Г. Гегель i К. Маркс. Тодi свободу волi можна розумiти як здатнiсть людини приймати вiрнi рiшення зi знанням справи, на що вказує Ф. Енгельс.
   Н. Гартман говорить, що людина володiє вiльною волею навiть у вiдношеннi до Бога, що виглядає як стан божественного в людинi. Людина має вiльну волю до цiнностей, цiнностей i Бога, i свiту, на що вказує Н. Гартман. Свiт не має детермiнуючої сили як цiнностi. Однак й iдеальнi цiнностi не можуть визначити вчинки людини. Все це тiльки орiєнтує людину, яка володiє вiльною волею.
   Вiльна воля для одних фiлософiв - це дотримання вказiвок Бога як трансцендентної основи, а для iнших - це збереження себе i конструювання певних цiнностей для здiйснення своєї свободи, про що говорить екзистенцiалiзм. Деякi фiлософи такi протилежнi точки зору прагнуть сумiстити, сполучаючи Божественну благодать i вiльне самовизначення людини. Цi спроби роблять М. Лосський, Б. Вишеславцев, С. Булгаков. Є спроба уявити свободу волi як творчий акт, максимально вiльний, акт, що має самопануючу цiннiсть. Про це говорить М. Бердяєв. Однак у будь-якому випадку максимальна свобода, яка наближається до абсолюту, посилює важкiсть вiдповiдальностi в людинi.
   Зв'язок етичних категорiй. Зв'язок етичних категорiй можна знайти, розглядаючи категорiю совiстi. Совiсть є формою моральної самосвiдомостi i самоконтролю. Тому через категорiю "совiсть" лежить зв'язок з iншими основними категорiями етики. Через совiсть людина усвiдомлює невиконанiсть обов'язку. Так само через совiсть людина усвiдомлює нездiйснене нею добро. Совiсть, обов'язок i добро - це основнi категорiї етики.
   Чеснота. Це поняття, яке означає здатнiсть людини свiдомо слiдувати добру. Свiдоме i тверде слiдування добру, що характеризує чесноту, вимагає вiд людини зусиль. В чеснотi людина втiлює свiй iдеал як досконале. В чеснотi людина виражає свою iндивiдуалiзованiсть. В чеснотi людина виражає довiльнiсть своєї моралi, своїх моральних настанов. Чеснота - це фактична присутнiсть моральностi в iндивiдi, яка з'єднує воєдино всi складовi особистостi та направляє поведiнку. Чеснота спiввiдноситься з метою людини, яка є для неї досконалiстю, яка являє собою вищий i самодостатнiй стан духу.
   Чеснота практикується людиною заради самої ж чесноти через те, що приносить задоволення i радiсть, притаманнi тiльки їй, тiльки цiй чеснотi.
   Чеснота є ладом характеру, в якому наявнi i стан природної чутливостi, i розумнiсть. За рахунок цих складових чеснота має здатнiсть чинити якнайкраще до всього, що має вiдношення до насолоди людини. Про це пише Аристотель. Чеснота - це моральнiсть як дiяльнiсть, i тому вона реалiзується у вчинках. Цi вчинки як зразки поведiнки спiввiдносяться iз суспiльною практикою. Чеснота - це вiльна дiя людини, при якiй обов'язково є ризик власних рiшень, за якi необхiдно вiдповiдати. Чеснота практично i дiяльно протистоїть недоброчинному як порочному.
   Чесноту пов'язують зi щастям як вищим благом, де вона постає як шлях до щастя i являє собою сутнiснi елементи самого щастя, що розкрито у фiлософiї Аристотеля.
   Чеснота розумiється як найкращий, такий, що вiдповiдає своєму призначенню, досконалий стан людської душi. Чеснота присутня, коли пристрастi людини дослухаються до вказiвок розуму. Чеснота - це направлений розум, який погоджується з направленостями почуттiв, що помiчає Аристотель. Чеснота знаходить золоту середину, де немає нi надлишку, нi недолiку як порочностi. Чеснота - це завжди вiрне судження людини, а отже, воно є спiввiдносним зi звичайними законами соцiального життя.
   Проте є розумiння чесноти як не пов'язаної зi щастям, що можна виявити у I. Канта. Згiдно з I. Кантом, в такому випадку чеснота пiдкорюється обов'язку. Бiльш того, чеснота є така мета, яка сама по собi є обов'язком. У такому випадку чеснота виводиться з певних основоположень. Цi основоположення не мають нiякого вiдношення до звички людини робити добрi справи, однак є обов'язок виконати необхiдне як добру справу. Тут чеснота є обов'язком, коли людина має твердiсть волi у виконаннi обов'язку, про що говорить I. Кант. У такому випадку людина своїм законотворчим розумом чинить моральну принуку над собою. Ось тут розум має таку силу, що здатен виконати закон, i це пiдтверджує фiлософiя I. Канта.
   Виокремлюють такi чесноти як мудрiсть, мужнiсть, справедливiсть i помiрнiсть. Про цi чесноти говорять Сократ i Платон. За Платоном мудрiсть є розумом споглядального характеру. Мудрiсть розумiється також i як теоретичний розум, який споглядає єдине, що видно з фiлософiї Аристотеля. Цей теоретичний розум вiдрiзняється вiд розсудливостi як практичного розуму, що пiзнає єдине, зазначає Аристотель. Цей розсудливий розум пов'язаний саме зi здатнiстю людини знаходити можливостi здобувати морально прекраснi цiлi. Тут розсудливостi розуму притаманна також винахiдливiсть у випадку добрих намiрiв. Адже винахiдливiсть може бути спрямованою на злi цiлi.
   Справедливiсть як частина чесноти необхiдна при спiльному проживаннi й знаходить вираження у моральнiй мiрi при розподiлi благ.
   Мужнiсть як складова чесноти є здатнiстю людини долати страх в iм'я моральних цiлей.
   Помiрнiсть як риса чесноти - це моральна поведiнка людини у вiдношеннi задоволень.
   Чеснотою є толерантнiсть, тобто терпимiсть. Терпимiсть передбачає певну моральну мiру при взаємовiдносинах з людьми iнших переконань i вiрувань.
   Чеснотою є обов'язки, на що вказує фiлософiя I. Канта. До обов'язкiв належать праця, стараннiсть, бережливiсть.
   Людина прагне до самозбереження i має егоїстичнi iнтереси, зорiєнтованi на власнi вигоди. Про це говорять Гоббс i Спiноза. Якщо це закiнчується життєво необхiдним, то це ще не зло, оскiльки людина має пiдтримувати свiй власний гомеостаз. Однак людина має надлишок спонукань. Цей надлишок спонукань може не мати мiри i бути спрямованим проти всiх. Через це чесноту особистостi як гаранта моральностi можна перевiрити, розглядаючи її в якiйсь конкретнiй нормативнiй системi або соцiальнiй iнституцiї (iнституцiї господарчiй, правовiй, науковiй, художнiй). Моральна свiдомiсть людини може фальшивити, показуючи себе у виглядi доброчесних мотивiв, обдурюючи iнших, на що вказують К. Маркс та Ф. Нiцше.
   Мудрiсть. Це знання, спрямоване на набуття абсолютного сенсу iснування. Про мудрiсть зазвичай говорять як про вище знання, знання, яке вмiщує в себе вищу цiннiсть, знання вищого блага, про що говорить Лейбнiц. Мудрiсть - це така воля, яка узгоджується з вищим благом, на що вказує I. Кант. Мудрiсть - це трансформацiя психiки як рацiоналiстичного, так i екстатичного характеру при сходженнi до абсолютного.
   Мудрiсть суть Софiя як суб'єктивний стан душi, духу, його досконалiсть, краса, гармонiя внутрiшнiх рухiв у процесi творчостi. В процесi творчостi Софiйна мудрiсть втiлює вищi iдеали в життя, результатом чого є перетворення дiйсностi й перетворення духу. Стан перетвореного духу проглядається в способi життя мудрої людини. Мудрець у своїй творчостi, життi досягає єднання з Абсолютом як станом самодостатностi, що розумiється як моральна мудрiсть.
   Справедливiсть. Це розгляд спiльного життя людей при зiткненнi їхнiх бажань i обов'язкiв. Явище справедливостi може мати мiсце там, де є стосунки мiж людьми з приводу благ у їх спiльному iснуваннi.
   Справедливiсть вiдповiдає закону i розумностi у спiльному життi людей, де соцiальнi вiдносини органiзованi згiдно з моральними нормами, про що говорить Аристотель. Справедливiсть завжди передбачає певне призначення i смисл спiльного iснування людей на певному соцiальному просторi.
   Суспiльство кооперується у структурну органiзацiю, створюючи не тiльки умови виживання окремої людини, не тiльки умови для її безпечного iснування, але й даючи можливостi людинi реалiзовувати себе i досягати досконалостi. Через розумно влаштоване спiвжиття у товариствi людей присутня справедливiсть, яка дiйсно має витоки, в кiнцевому рахунку, вiд самої особистостi, вiд її чеснот, вiд виконання iндивiдом обов'язку. Тим не менш органiзоване суспiльство дає можливiсть людинi реалiзувати себе через те, що це суспiльство передбачає роздiлення працi, коли людина трудиться згiдно зi своїми талантами.
   Держава вiдiграє роль обмежувача. Вона стримує конфлiкти, що можуть виникнути помiж людьми, якi у вiльному суспiльствi являють собою iндивiдiв, що мають високий ступiнь свобод. Iндивiди, що мають високий ступiнь свободи, зiштовхуючись один з одним, перебувають у небезпечнiй ситуацiї. Держава ж, врiвноважуючи права людей, вирiшує ситуацiю безпеки, тим самим гарантуючи безпеку окремих громадян. Держава встановлює справедливiсть, пiдтримуючи добробут i безпеку громадян.
   Справедливiсть означає рiвнiсть всiх людей у їх гiдностi перед можливiстю бути щасливими. Справедливiсть означає рiвнiсть громадян перед можливiстю мати всi необхiднi блага для щасливого життя.
   Справедливiсть як практика всього соцiуму вимагає доступу всiх громадян до певних життєво необхiдних благ. I тут в силi є золоте правило моральностi - коли людина у вiдношеннi необхiдних благ не бажає iншiй того, чого собi не бажає. Також тут наявним є розумiння справедливостi як рiвностi всiх громадян у вiдношеннi прав на певнi блага. В такому випадку люди рiвнi, тотожнi. Тiлиста людина, яка працює фiзично, потребує бiльше бiлкової їжi, анiж та, яка є худорлявою i фiзично не працює. Рiвнiсть як тотожнiсть у вiдношеннi людей є реальною при правовiй справедливостi, коли всi громадяни рiвнi перед законом. Та чи рiвнi люди при встановленнi самого закону? Чи iснує така справедливiсть при встановленнi закону? Певними правилами-законами ця справедливiсть встановлюється (законом про вибори, наприклад).
   Опрiч загальних благ iснують ще дефiцитнi блага. Тому суспiльство можна вважати справедливим i кожного громадянина цього суспiльства можна вважати справедливим, коли вони знайшли ту мiру в розподiлi благ, яка має моральну основу. Мiра, що має моральну основу, влаштовує всiх членiв суспiльства, коли всi згоднi з подiбним розподiлом благ як справедливим розподiлом.
   Справедливий розподiл благ має бути у вiдповiдностi з обов'язками людей, з тим, наскiльки вони за своїми обов'язками вклали сил у загальну справу соцiуму. Тобто "кожному - по заслугах", а не "всiм порiвну", а у вiдношеннi пiльг для дiтей застосовано "кожному - по потребах".
   "Кожному - по заслугах" - це коли, наприклад, зарплата вiдповiдає якостi працi. Однак у вiдношеннi прав людини, де мають мiсце базовi цiнностi, спрацьовує "всiм - порiвну", а у вiдношеннi пiльг для дiтей застосовним є "кожному - по потребах". I так суспiльство вирiшує, що саме буде справедливим.
   Зрiвнювання, "всiм - порiвну", має мiсце в об'єкти-вованих, дiлових процесах соцiуму, коли важливою є справедлива оцiнка. Наприклад, у покараннях - як безпристрасне винесення вироку за порушення закону. Моральний елемент, де "кожному - по потребах" застосовний до особистостi, у вiдношеннi дiтей, лiтнiх людей.
   Людина повинна мати рiвнi права у вiдношеннi основних свобод, якi є сумiсними зi свободами для iнших. Питання обмеження свобод виникає тодi, коли цi свободи суперечать загальним настановам соцiуму, орiєнтованого на життєво необхiдне.
   У справедливому суспiльствi повинно бути таке положення громадян, щоби в умовах вiдкритостi вони мали рiвнi можливостi бути допущеними посiдати будь-якi позицiї у суспiльствi, займати будь якi посади.
   Мужнiсть. Це чеснота, яка є моральною мiрою у подоланнi страху. Мужнiсть стимулюється моральними настановами по подоланню страхiв, у тому числi - страху смертi, а також болю, насамперед - фiзичного болю.
   Мужня людина готова прийняти ту смерть, яка вважається достойною. Вона приймає смерть свiдомо, при свiдомому виборi. Притому смерть приймається у такiй життєвiй ситуацiї, коли чеснота поведiнки мужньої людини може бути оплаченою лише ризиком свого власного життя. Мужня людина вiддає своє життя заради того, щоб зберегти чеснотливе ставлення у суспiльствi. Отже, передбачається, що iснуючi чеснотливi вiдносини сприяють сталостi внутрiшнього середовища людини (гомеостазу).
   Мужня людина приймає смерть, руйнуючи свiй власний гомеостаз заради iснування гомеостазу iнших. Вона стiйко терпить страждання i, насамперед, фiзичний бiль, будучи свiдком реального руйнування постiйностi, внутрiшнього середовища свого органiзму. Адже бiль - це, у першу чергу, свiдчення того, що гомеостаз порушується. Причому мужня людина свiдомо йде на руйнування власного органiзму, а не через свою самовпевненiсть, яка оп'яняє. Саме тут протистояння небезпецi здiйснюється заради високої мети. Людина жертвує собою, своїм життям як iснуючим гомеостазом заради життя iнших в надiї, що це буде бiльш важливим для збереження i подовження життя i, в цiлому, встановлення миру, благополуччя. Однак iснує точка зору не на користь мужностi. Передбачається, що страх смертi, коли вiдсутня мужнiсть, є продуктивною силою, яка саме й встановлює мир, що вiдзначає Т. Гоббс.
   Мужнiсть прирiвнюють до вiдваги, коли людина наважується на те, що велить їй обов'язок, про що говорить фiлософiя I. Канта. В такому випадку мужнiсть проявляється при конкуренцiї страхiв. Наприклад, перенести страх насмiшок i знущань вимагає великої мужностi. I людина наважується на дуель. Страх бути вбитим на дуелi - менший.
   У сучасному свiтi мужнiсть розумiється як стiйкiсть людського духу в тих чи iнших випробуваннях. У вiдношеннi моральностi, мужнiсть - це моральна твердiсть. Мужнiсть пов'язують iз людською рiшучiстю, коли людина свiдомо вiдстоює моральнi переконання, незважаючи на те, що може понести певнi втрати, порушити постiйнiсть свого внутрiшнього середовища заради збереження миру, а отже, й постiйностi середовища оточуючих людей.
   Оточуючий свiт сучасностi - складний. Тому, щоб його кардинально не порушувати (можуть бути незворотнi процеси негативного характеру), за мужнiстю закрiплюється не тiльки ненасильницька боротьба зi злом i всiлякою несправедливiстю. Про ненасильницьку боротьбу говорив М. Гандi.
   Сучасна людина стала бiльш складною, i тому їй необхiдна мужнiсть не тiльки в подоланнi зовнiшнiх небезпек, але й у подоланнi своїх внутрiшнiх страхiв.
   Помiрнiсть. Помiрнiсть - чеснота людини, її вмiння бути господарем своїх спонукань при досягненнi моральних цiлей. В античностi помiрнiсть визначалася у вiдношеннi до задоволень, деякi з яких розумна людина успiшно долає, оскiльки вони є перешкодою до досягнення блага.
   При помiрностi поведiнкою людини керує правильна орiєнтацiя у вiдношеннi благ, на що вказує Платон. У державi процвiтає помiрнiсть, коли розумнi спонуки меншостi або мудрих людей контролюють нерозумнi бажання бiльшостi, що помiтив Платон.
   Мета помiрностi, яка спiвпадає з метою вiрного судження людини - це набуття морально прекрасного, що представлено у фiлософiї Аристотеля. Морально прекрасне - це коли людина не прагне до низьких задоволень, а удовольняється наявним у своєму життi. Помiрнiсть, яка присутня в людинi, робить її мету правильною. Це вiдбувається через те, що помiрнiсть є моральною чеснотою.
   Помiрнiсть пов'язана насамперед зi ставленням людини до задоволень, тобто з мистецтвом iснування. Мистецтво iснування - це "культура себе", або принципи i закони "турботи про себе", про що говорить М. Фуко. Один з головних принципiв або законiв мистецтва iснування - це вимога до людини, щоб вона за поточними справами пам'ятала про головну мету: сприймати себе як об'єкт власної дiяльностi. Коли людина сприймає себе як об'єкт, то вона має можливiсть виправляти свою поведiнку, очищувати дух, знаходити настанови як розумну поведiнку в цiлому.
   Помiрнiсть вимагає узгодження бажань душi i тiла. Тут тiло не повинно мати потяги, якi не узгодженнi з бажаннями душi. В той же час душа у своїх фантазiях у вiдношеннi задоволень повинна бажати те, чого потребує тiло по своїй природi. Однак душа може породжувати тi мимовiльнi рухи, якi її захоплюють всупереч їй самiй.
   Помiрнiсть присутня в людинi, коли вона вiдчуває безтурботнiсть, незмiннiсть, коли вона нi на що не сподiвається i нi за чим не тривожиться як вiльна i розумна людина, що описує у своїй фiлософiї Сенека. Помiрнiсть присутня в людинi, коли присутня цiлiснiсть свiдомостi, коли людину не роздвоюють протирiччя.
   У християнському розумiннi помiрнiсть означає мiру. Ця мiра вмiщує в собi певний рiвень стримування, адже надмiрне стримування не зосереджує увагу на турботi про дух. Надмiрне стримування пригнiчує плоть.
   Помiрнiсть по вiдношенню до чуттєвих задоволень веде до благополуччя, де здатнiсть управляти тваринними схильностями вже є моральною, що стверджує А. Смiт. Помiрнiсть розумiється як обов'язок людини до себе як до тварини, про що говорить I. Кант. Однак людина не повинна позбавляти себе здатностi застосовувати свої сили в тенденцiях бути помiрним, унiфiкуючи себе в цьому вiдношеннi.
   У сучасному суспiльствi часто розумiють помiрнiсть як невживання алкоголю, тютюну.
   Альтруїзм. Це безкорисливi дiї людини на благо iнших людей. Альтруїзм виражено в принципi "живи для iнших", що помiтив О. Конт. Альтруїзм передбачає обмеження особистого iнтересу заради загального iнтересу, про що говорить утилiтаризм.
   Альтруїзм можна розумiти як поодинокий випадок милосердя. Тут альтруїзм розглядається насамперед як сприяння благу iншого. Альтруїзм розумiється i як заповiдь любовi, де альтруїстичне ставлення розповсюджується не тiльки на iнших людей оточення, а й на iншi народи, народностi. Це можна бачити у фiлософiї В. Соловйова.
   Альтруїзм розумiється i як маскування корисливих iнтересiв приватних власникiв, що пiдмiчає марксизм. Приватний власник свiй корисливий iнтерес подає як iнтерес своїх близьких.
   Альтруїзм розумiють i як мораль рабiв, що видно у фiлософiї Ф. Нiцше.
   В сучасних умовах альтруїзм можна спостерiгати при рiзних стосунках помiж людьми при добродiйностi, благодiяннях, солiдарностi. Альтруїзм проявляється в турботi, про що говорять етика турботи, К. Гiллiган, Н. Ноддiнгс. Турбота людей про своїх близьких має й бiологiчнi передумови. Еволюцiйна етика встановлює бiологiчнi передумови альтруїзму, що ми бачимо в роботах Е. Уїлсона, Р. Триверса.
   Альтруїзм функцiонально визначений. Особистий же iнтерес має високий ступiнь функцiональної невизначеностi. В кiнцевому рахунку постає питання: заради чого?
   Альтруїзм - це сприяння iнтересу iншої людини, а не загальному iнтересу. Альтруїзм передбачає самозречення в iнтересах iншого. Однак турбота про iнтереси ближнього свого передбачає обмеження власного, особистого iнтересу. Сучаснi умови життя - це вiдокремленiсть людей. У такому випадку як же проявити турботу про iнтерес ближнього, як не через обмеження власного iнтересу?
   Егоїзм. Це удоволення людиною лише свого особистого iнтересу. Егоїзм протилежний альтруїзму. Є особистий iнтерес. Є загальний iнтерес, iнтереси iнших людей. Коли виникає конфлiкт iнтересiв i удоволення особистого iнтересу здiйснюється через шкоду iнтересiв iншої людини, то це розумiється як егоїзм. Коли хтось заявляє, що всi люди мають служити його iнтересам i що вiн, у свою чергу, не стане слiдувати моральним принципам, якщо йому не вигiдно, то порушуються "золоте правило моральностi" i "заповiдi любовi".
   Еволюцiйна етика i соцiобiологiя розглядають у тваринному свiтi розумний егоїзм на прикладах взаємного альтруїзму. В такому випадку як у тваринному свiтi, так i у людей, альтруїстична поведiнка входить в особистий iнтерес iндивiда.
   При розумному егоїзмi однi люди користуються послугами iнших людей, надаючи, в свою чергу, свої послуги. Таке взаємне користування, умовою якого є допущення цього правовими законами при рiвностi сил людей, може обмежувати егоїстичне свавiлля. Егоїстичне свавiлля обмежується накладенням на людину обов'язкiв. Людина, або егоїстичний iндивiд, i сама так чи iнакше приймає на себе певнi зобов'язання, що сприяє обмеженню егоїзму. Правовi закони вже мiстять у собi обмежувачi.
   Для егоїста люди, якi його оточують, є засобом для досягнення цiлей, а особистий iнтерес лежить в основi його вчинкiв.
   Егоїст орiєнтується на збiльшення особистого блага. Щоб обмежити егоїзм, необхiднi моральнi вимоги i цiнностi загальноприйнятого характеру, спрямованi проти егоїзму, адже мораль навiть сама по собi виключає егоїзм, оскiльки вона орiєнтується на загальне, загальне благо. Проти егоїзму спрямовано милосердя, золоте правило моральностi.
   Розумний егоїзм. Це вчення про те, що всi вчинки людини мають егоїстичний мотив, а розум видiляє спонукання, що вiдповiдають розумностi у вiдношеннi суспiльного характеру життя людини. Розумний егоїзм передбачає iнтереси iнших iндивiдiв, передбачає вчинки людей, орiєнтованих на загальну користь. Розумний егоїзм передбачає, що орiєнтацiя людини на суспiльну користь також може сприяти користi iнших людей.
   Для розумного егоїзму людинi цiлком морально мати почуття власного задоволення вiд того, що iнший - задоволений, про що говорить Л. Фейєрбах.
   Розумний егоїзм по-своєму розумiв М. Чернишевський, розумiв антропологiчно. Якщо турбота корисна як така, то це - iстинна кориснiсть. Ця iстинна кориснiсть i є добро, переконливо доводить у своїй фiлософiї М. Чернишевський.
   Iнтереси є рiзнi. Є приватний iнтерес. Є корпоративний iнтерес. Однак є й загальнолюдський iнтерес. Вiн - основний.
   Дружба. Дружба - стосунки мiж людьми, якi мають довiрливiсть, взаємне визнання, доброзичливiсть, турботу. Мiцнi взаємовiдносини помiж людьми, якi ведуть до дружби, виникають на ґрунтi загальної ритуалiстики, якоїсь угоди або ж просто розрахунку. При родовому ладi дружба виникає бiльше мiж близькими, мiж тими, хто разом проходив iнiцiацiю, проходив посвячення в члени родового спiвтовариства. Дружба виникає, коли мiж людьми iснує солiдарнiсть.
   Коли ж родовi стосунки слабшають, то дружба помiж людьми стає бiльш особистою, добровiльною, iндивiдуально забарвленою. Дружба передбачає прихильностi помiж людьми, симпатiї, якi не пов'язанi з якимсь спорiдненням. Дружба часто виникає на ґрунтi мiркувань у вiдношеннi чогось спiльного, на ґрунтi тих чи iнших спiльностей. Це може бути спiльне у вiдношеннi поглядiв на життя, полiтичних мiркувань або ж просто на ґрунтi мiркувань з приводу взаємної користi. Дружня прихильнiсть поступово виникає у потенцiйно близьких людей.
   У дружбi людина бажає iншiй блага заради неї самої, пише Аристотель. Тому передбачається чеснiсть i совiсть, на що вказує Епiкур. Тiльки серед чесних i доблесних виникає дружба, пiдмiчає Цицерон. До друга ставишся, як до самого себе, безкорисливо, любовно, не ставлячи нiяких умов. Адже друг - це твоє друге "Я", про що говорить цiла епоха Вiдродження, про що говорить М. Монтень.
   Далi в iсторiї, ближче до сучасностi, вiдносини мiж людьми бiльш рацiоналiзуються. На цьому тлi дружба мiж людьми стає бiльш особистiсно значимою, iнтимною.
   Милосердя. Милосердя - це ставлення людини, яка має спiвчуття, доброзичливiсть, любов, турботливiсть. Може виникати певне почуття при виглядi незаслужених страждань людини. Давнi греки називають це милосердям. Воно протилежне гнiву, як це помiтив Аристотель. Його розумiють як жалiсть, спiвчуття, прихильнiсть, на що вказував Арiстотель.
   У християнствi через милосердя людина вiдкриває в собi Бога, а також починає розумiти добро. Коли милосердя проявляється у людських вчинках, то це вже можна назвати моральною повнотою. Тодi людина не просто задовольняє iнтереси iншої, а й прагне до досконалостi, до пiдвищеної чутливостi через милосердя. Адже сам Бог - милосердя, про що весь час нагадує Новий Завiт Бiблiї. Людина не є милосердною тому, що стала вдосконалюватися. Насправдi ж сама милосердна поведiнка людини по своїй сутi також є її досконалiстю.
   Християнство вимагає вiд людини не просто дотримання певних правил формального характеру. Наприклад, декалог Мойсеєвих заповiдей, якi мiстять в собi також i милосердя. Християнство вимагає вiд людини праведностi як позасвiдомого дiяння душi. Вимагає, щоб правила були милосердям як покликом серця. I тут можна бачити рiзницю декалогу як справедливостi й етики любовi як милосердя. Подiбне пiдмiчають Т. Гоббс i А. Шопенгауер. Милосердя не може бути вимогою, яка має виконатись людиною. Можна лише рекомендувати бути милосердним. Однак бути справедливим вiд людини можна й вимагати. Справедливiсть i милосердя спiввiдносяться одне з одним. Справедливiсть якоюсь мiрою передбачає трохи милосердя в процесi виконання декалогу. Християнське милосердя пiднято на належну висоту, пiднято на переважно неусвiдомлений рiвень.
   Милосердя передбачає розумiння iншої людини, жалiсть до неї й, нарештi, дiяльну участь у життi iншої людини. Зрештою милосердна людина служить iншiй людинi. Милосердно служачи iншiй людинi, пробачає обрАзи, не противиться злу на її адресу, вiдповiдаючи насильством, любить ворогiв своїх.
   Прощення. Прощення - це вiдмова вiд вiдплати за нанесену шкоду, за обрАзи. Прощення необхiдно розумiти як полегкiсть до кривдника. Про це говорять книги де цзiн та Дхаммапада. Про вмiння пробачати обрАзи говорить Бiблiя (Євангелiї: Лк 17:3,4; Мф 18:21). Сутнiсть прощення зводиться до вiдмови вiд помсти. Однак прощення не повинно перетворюватися на потурання, адже у кожної особистостi є щось таке, в чому вона не повинна йти на поступки.
   Людина може пробачити обрАзи, нанесенi їй самiй, однак людина не може пробачити обрАзи, нанесенi тому, кого вона любить i про кого турбується. Неприпустимо пробачати обрАзи, якi нанесли твоєму друговi, говорить Ф. Нiцше. Тобто прощення для людини є обов'язковим, але не абсолютно обов'язковим, на що вказує Т. Гоббс. Прощення припустиме, якщо у людини є гарантiї вiдносно майбутнього. Якщо вона впевнена, що подiбне надалi не повториться i що кривдник так бiльше не чинитиме. Прощення припустиме, якщо кривдник жалкує, якщо просить пробачення, чим висловлює бажання надалi вiдновити мир i спокiй. Однак пробачати i забувати обрАзи, тобi та iншим нанесенi, - це знiмати з рахункiв вже тобою набутий досвiд. Адже обрАзи можуть повторюватися, незважаючи на те, що кривдник кається. Якщо обрАзи повторяться, то вiдновиться шкода i собi, й iншим, що помiтив А. Шопенгауер. I невiдомо, наскiльки суттєвим буде це вiдновлення.
   В сучасних умовах прощення розглядають часто в тому випадку, коли хочуть вiдновити попереднi стосунки з близькими людьми, пiсля того, як цi люди нанесли певнi обрАзи. Виникає питання - пробачити приниження, обрАзу або зраду чи не пробачити. Тобто людина оцiнює ступiнь збитку.
   Шкоду нанесено, i людина зазвичай починає перебудовувати пiсля нанесеного збитку своє життя. Шкода може бути непоправною. Наприклад, убивство близьких людей, нанесення калiцтва або ж зумисне розорення. В цьому вiдношеннi необхiдним є виявлення всiх факторiв, рiшення конкретних життєвих завдань по вiдновленню життя, а не просто виявлення моральних вимог.
   Любов. Це ставлення до чогось або до когось як до цiнного, вiдчуття блага при возз'єднаннi з цiнним. Любов (або кохання) - це ставлення до iншої особистостi, до iншої людини, до iншої iндивiдуальностi. Однак це ставлення - цiлеспрямоване, таке, що має поєднувальну силу, має в своїй основi довiру, доброзичливiсть, взаємнiсть, турботу, прагнення до досконалостi, що помiчено Аристотелем. Любов вмiщує в себе дружелюбнiсть, в якiй проявляється зрiвнювання помiж людьми, про що говорить Аристотель.
   Християнська любов Нового Завiту поєднує уявлення античностi та iудаїзму, являючи любов як турботу, дарування, самопожертву. Любов є рушiйною силою, що приводить людину до пiзнання Бога i набуття людиною стану божественностi, про що говорить Б. Паскаль.
   Рацiоналiзм розумiє любов як пристрасть, що розкривають Р. Декарт i Б. Спiноза. Однак тут любов постає як втiлена цiлiснiсть, в яку включено й iншу людину, де бажання люблячого є властивiстю любовi. Однак любов - це ще й свобода, де людина тотожна iншiй людинi, про що говорить фiлософiя Гегеля. Тобто передбачається важливiсть стосункiв мiж людьми. Адже стосунки "Я" i "Ти" є основою людських стосункiв. Цi стосунки, чуттєвi, пристраснi, в поєднаннi постають як досконала людина, на що вказує Л. Фейєрбах.
   Любов - це досконале спiлкування, однак i утвердження себе в iншому, де подолано егоїзм, про що говорить В. Соловйов. Сенс самої любовi полягає в подоланнi егоїзму.
   Людину, яку люблять, сприймають цiлiсно i безумовно як цiннiсть саму по собi. Тобто любов - це певна цiннiсна вiдповiдь, на що вказує Д. фон Гiльденбранд. Коли людина любить, у неї з'являється установка на доброзичливiсть i єднання, в нiй вмирає егоїзм, оскiльки вона дарує себе коханiй людинi, в той же час зберiгаючи свою особистiсть.
   За З. Фрейдом, лiбiдо та ерос - це двi протилежностi кохання. Лiбiдо як сексуальна енергiя реалiзується в iнстинктi до смертi (танатосi). Тодi лiбiдо сублiмується i перетворюється у рiзнi форми творчостi. Ерос же як iнстинкт життя дає можливiсть людинi зберiгати себе, збiльшує творчу напругу, оновлюючи життя, що стверджує З. Фрейд.
   Любов об'єднує людину з iншими людьми, усуваючи самотнiсть, що помiтив Е. Фромм. Любов проявляється в повазi, турботi, вiдповiдальностi, проявляється як творча i натхненна сила людини, коли її себелюбство перетворюється на любов до ближнього.
   Заповiдь любовi. Це заповiдь Iсуса - Христа полюбити Господа Бога i полюбити ближнього свого, як самого себе.
   Християнська заповiдь любовi вимагає, щоб любов до Бога i любов до ближнього були єдинi. При цьому любов до ближнього розумiється як любов до будь-якої людини, включаючи ворогiв. Таке розумiння любовi притаманне не лише християнству, але й буддизму, даосизму, конфуцiанству, джайнiзму. Любов фактично - це шлях поєднання людини з Богом. Любов, з одного боку, має певнi трансцендентнi основи, а з iншого - це доброзичливе i благодiйне ставлення до iншої людини. У християнствi любов до ближнього розумiється, насамперед, як милосердя.
   Любов - це певне почуття, почуття суб'єктивного характеру, через яке можна виявити симпатiю, прихильнiсть до людини. Це почуття може не узгоджуватися iз зобов'язаннями, якi приймає на себе людина, i може не пiдкорятися закону обов'язку, про що говорить I. Кант. Безкорисливе благоволiння ж може бути пiдкореним закону обов'язку. Безкорисливе благоволiння як добродiяння для людини є обов'язком, незалежно вiд того, чи є у людини почуття любовi або ж це почуття вiдсутнє. Згiдно з I. Кантом, обов'язок протистоїть любовi. Коли любов як благодiяння i милосердне благоволiння стає обов'язковим умонастроєм для виконання обов'язку i постає як норма, як iдеальна повнота, в такому випадку категоричний iмператив i заповiдi любовi стають одним i тим же. Тодi любов, або iдеальна повнота, як об'єктивно моральна досконалiсть i обов'язок - тотожнi. Моральнiсть без любовi, тобто без милосердя i спiвчуття, просто неможлива.
   Людина слабка, якщо не дає вiдсiч несправедливостi, якщо на зло не вiдповiдає злом. Така людина позбавлена мужностi i незалежностi, на що вказує Ф. Нiцше. Через це, виявляючи милосердя i спiвчуття, не можна обходити iншi сторони життя. Наприклад, така сторона життя постає перед нами, коли, виявляючи милосердя i жалiсть, людина потурає слабостям. В любовi до iншої людини не можна потурати її слабостям, а тим бiльше - вадам.
   Ненасильство. Ненасильство - це принцип, за яким межi моралi спiвпадають iз запереченням насильства, принцип - як конкретизацiя золотого правила моральностi. Ненасильство яскраво виражене в iндуїзмi. Це ахiмса iндуїзму. Це фiлософiя М. Гандi. Ненасильство виражене у християнствi. В Бiблiї - це Нагiрна проповiдь Нового Завiту. Ненасильство вiдмiчено у фiлософiї Л. Толстого.
   Людина про Бога не може сказати анiчогiсiнько, крiм того, що вiн iснує, говорить Л. Толстой. Та й то, в тому разi, коли людина пережила Стан Божественного. Та як в такому разi людинi виразити любов до Бога? Ця любов до Бога виражається в негативнiй формi обмеження дiяльностi. Обмеження дiяльностi i є непротивлення злу насильством.
   Всi релiгiї однаково iстиннi. I релiгiя М. Гандi, i релiгiя Л. Толстого. Проповiдь ненасильства - риса релiгiй. За таких умов було розроблено тактику ненасильницької боротьби М. Гандi. Цю тактику застосовували у боротьбi американських негрiв за громадянськi права, зокрема її пропагував М.Л. Кiнг. У чому суть тактики ненасильства? Ненасильство апелює до розуму i совiстi своїх недругiв. Принципи ненасильства спрямовано проти зла як такого, а не проти людей.
   За принципами ненасильства людиною приймаються страждання без вiдплати. Етичний принцип ненасильства передбачає заборону на негативнiсть, негативне, зле ставлення до людини. У практичному життi людини ненасильство культивується як програма, спрямована на руйнування конфлiктiв, якi ранiше вирiшувалися через насильство.
   Непротивлення злу. Це вимога не противитися злому як перехiд вiд талiона до золотого правила моральностi. Непротивлення злу яскраво описане у Новому Завiтi Бiблiї, в Євангелiї вiд Матфея, де розглядається прощення i любов до ворогiв. Однак розумiння необхiдностi безкорисливого непротивлення злу i справедливої вибачливостi до ворогiв формувалося ще задовго до християнства. Про це можна прочитати у шумерських текстах, де говорилося про прихильнiсть до зловмисника. При цьому вiдзначається, що добре ставлення до зловмисника, який творить злодiяння, постає як засiб виховання. Таким шляхом (шляхом прощення) зловмисник прилучається до добра. Цi методи використовує i китайський даосизм, де добрим ставленням до зловмисника виховується в людинi доброта, що можна побачити в Дао де цзiн. Конфуцiй же на зло радив вiдповiдати справедливiстю.
   Iснує думка: злом у вiдповiдь людина множить зло. Тому противитися необхiдно не за допомогою зла у вiдповiдь, а за допомогою добра, добрих справ, любовi, на чому наполягав Л. Толстой. Однак це вимагає розгляду конкретної життєвої ситуацiї. Так на добрiй людинi i їздити можна?
   Соцiальнi аспекти етики. Спiлкування. Спiлкування - це взаємодiя помiж людьми. Спiлкування - це форма реалiзацiї соцiальних стосункiв. Спiлкування забезпечує вiдтворення i накопичення людського досвiду. Спiлкування забезпечує кооперацiю i розподiл людської дiяльностi. Спiлкування здiйснюється через контакти мiж iндивiдуумами.
   Спiлкування буває пряме i непряме, безпосереднє i опосередковане. В процесi прямого спiлкування люди взаємодiють один з одним, тобто "вiч-на-вiч". У формi спiлкування здiйснюється безпосередня колективна дiяльнiсть людини. У формi спiлкування здiйснюється спiльнiсть дiяльностi людей. Однак спiлкування не зводиться до "абсолютно" безпосереднiх контактiв. Люди, хоч на якiйсь, але вiдстанi спiлкуються помiж собою. Також людська дiяльнiсть не є "абсолютно" спiльною. Люди якось роблять справу кожен сам по собi, на вiдстанi.
   В процесах соцiальної еволюцiї виникають додатковi засоби, що забезпечують непрямi спiлкування помiж людьми, iснує додаткова рiзноманiтнiсть зв'язкiв мiж дiяльнiстю людей. Задля цього виникають додатковi знаковi i предметнi засоби.
   Як дiяльнiсть, так i спiлкування людей є формами руху по кооперуванню i трансляцiї людських енергiй в соцiальну спiльноту. Спiлкування i дiяльнiсть нерозривно пов'язанi. Так, спiлкування - це не просто мiжсуб'єктнi взаємодiї, взаємодiї помiж людьми, контакти помiж людьми. Спiлкування - це предметнiсть контактiв помiж людьми, контакти з приводу предметiв, предметностi.
   У свою чергу дiяльнiсть - це не просто дiяння людини на предмети. Дiяльнiсть передбачає i взаємозалежнiсть людей, наявнiсть у людських предметах якостей соцiуму i контакту помiж людьми.
   Суспiльнi вiдносини. Суспiльнi вiдносини - це вiдносини суб'єктiв, умiст їхньої дiяльностi, оцiнка цих вiдносин самими суб'єктами, норми i структури, що стимулюють стiйкiсть цих вiдносин. Суб'єктами суспiльних стосункiв є люди (iндивiди), групи людей, етноси, органiзацiї, народи. Суспiльнi вiдносини бувають мiжособистiснi, мiжгруповi, етнiчнi, органiзацiйнi, мiжнароднi.
   Суспiльнi вiдносини за своїм змiстом подiляють на економiчнi, соцiальнi, полiтичнi, iдеологiчнi, моральнi, естетичнi. Економiчнi вiдносини мiж людьми складаються у процесi виробництва. Соцiальнi вiдносини складаються у вiдношеннi статусiв рiзних суб'єктiв в соцiальнiй структурi. Полiтичнi вiдносини складаються по вiдношенню до публiчної влади.
   В iсторiї умiст суспiльних вiдносин змiнюється. Суспiльнi вiдносини в iсторiї змiнюються разом зi змiною всього суспiльства. Суспiльнi вiдносини можуть перетворюватися на силу, що владарює над суб'єктами. В такому випадку суспiльнi вiдносини перетворюються на вiдчуження взаємодiї людей. Суспiльнi вiдносини бувають матерiальними та iдеологiчними. Матерiальнi суспiльнi вiдносини - це економiчнi вiдносини, виробничi вiдносини як базис, про що говорить марксизм. Iдеологiчнi ж вiдносини, тобто полiтичнi, правовi, моральнi, розумiються як надбудова. Тут базис - це основнi суспiльнi вiдносини. Надбудова, в свою чергу, не є основними суспiльними вiдносинами. Однак дослiдження показують, що в iсторiї бувають ситуацiї, коли вплив культури великою мiрою є визначальним для економiки, про що говорить М. Вебер. Трапляється рiвний вплив культурних i соцiальних вiдносин, що вiдзначає П. Сорокiн.
   Структурний функцiоналiзм Т. Парсонса за основу суспiльних вiдносин бере соцiальну дiю, що включає в себе такi функцiї як адаптацiя, досягнення цiлi, iнтеграцiя та латентнiсть. Цим функцiям вiдповiдають такi пiдсистеми, як поведiнкова, особистiсна, соцiальна i культурна. Пiдсистеми соцiальної дiї перебувають у тiсному взаємозв'язку i являють собою цiлiсну систему.
   Основну роль у суспiльних стосунках вiдiграє людина як суб'єкт дiяльностi, як основний суб'єкт самих стосункiв. Про це пишуть А. Турен, М. Арчер, У. Барклi, Е. Гiдденс.
   Вiдчуження. Вiдчуження - це результат дiяльностi людини, котра протистоїть йому як сила, що переважає, i перетворює людину на об'єкт, на який впливає ця переважаюча сила. Вiдчуження - це стан вiдсторонення, чужостi людини до iнших людей, речей, також до самої себе. Осягнення людиною предметностi вже можна розумiти як вiдчуження, говорить Й. Фiхте. Тобто сам процес осягнення у людини вже вiдчужує. Коли людина говорить: "Я вважаю", при цьому мiркуючи, то вона вже вiдчужується вiд безпосередньої дiйсностi.
   В iсторiї соцiальних вiдносин вiдчуження можна спостерiгати, наприклад, у формалiзмi римського права, що помiчає Г. Гегель. У вiдношеннi людини можна говорити про її мову як вiдчуження її духу, на що також звертає увагу Г. Гегель.
   Iндивiд може вiдчужувати вiд себе свою родову сутнiсть i переносити її на Бога як вищу сутнiсть, що проявляється в людинi як Стан Божественностi. Невiдчужений стан людини - це її чутливiсть, говорить Л. Фейєрбах.
   Вiдчуження зазвичай є протилежним свободi. Людина прагне подолати вiдчуження i досягти свободи або бiльшої свободи.
   Найманому робiтниковi не належить результат його працi, зауважує К. Маркс. Бiльше того, йому не належить i сам процес працi. Це вiдчужена праця. При такiй працi вiдсутня вiльна самореалiзацiя сутнiсних сил людини, стверджує К. Маркс.
   В тоталiтарнiй державi людина вiдчужена як вiд власностi, влади, результатiв власної працi, так i вiд правдивої iнформацiї навiть вiдносно особистої безпеки i вiдносно iстинно рацiонального сенсу свого власного життя.
   Велику небезпеку становить вiдчуження суспiльства вiд законного порядку, а також вiдчуження особистостi вiд своєї власної (особистої) безпеки, вiдчуження вiд результатiв своєї працi. Мiфологiзованi значення життя також вiдчужують людину вiд реальної дiйсностi i вплiтають можливiсть неадекватно реагувати на реалiї життя. Людина прагне гiдно жити у вiдчуженому свiтi, свiтi, який постiйно породжує страхи - або страхи з приводу життєво неважливого, або ж страхи, якi залякують. У людини лишається можливiсть вибору, про що говорить Ж.-П. Сартр. Отож людина несе вiдповiдальнiсть за свої дiї як результат свого власного вибору, що цiлком слушно помiчає Ж.-П. Сартр. Людина так чи iнакше має жити поруч iз вiдчуженим i спотвореним свiтом, протистояти цьому свiтовi й творити самого себе, говорить А. Камю.
   Етичний соцiалiзм. Етичний соцiалiзм - це вчення, згiдно з яким людину пiдпорядковано iдеї повинностi як регулятивнiй iдеї, а її дiяльнiсть є практичним втiленням цiєї регулятивної iдеї. Iдеальна мета єднає i посилає солiдарнiсть розумних людей суспiльства. При соцiалiзмi кожен iндивiд - самоцiль. Кожен iндивiд має свою специфiчну моральнiсть, з якою вiн вступає в спiлкування з iншими iндивiдами. В такому випадку основоположним починає виступати змiст самої мети, сам рух до мети, процес керiвництва регулятивною iдеєю. Iдея ж етичного соцiалiзму - це iдея еволюцiйного розвитку суспiльства, де основна полiтика - це полiтика реформ.
   Засоби спiлкування людей i культура. Засоби спiлкування людей i культура зближуються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування мiж iндивiдами.
   Через предметнi i знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути i помилки, i нерозумiння в культурi мiж iндивiдами.
   Зв'язки рiзноманiтних видiв людської дiяльностi i культура. Зв'язки рiзноманiтних видiв людської дiяльностi i культура зближуються тим, що проблематика культури пов'язана зi зростаючою роллю в життi людини засобiв непрямого спiлкування при втiленнi рiзноманiтних видiв людської дiяльностi.
   Через предметнi та знаковi засоби непрямого спiлкування можуть бути й помилки, i нерозумiння в культурi при рiзноманiтних видах людської дiяльностi.
   Етикет. Етикет - це правила поведiнки, що забезпечують у суспiльствi уявлення про належне. Функцiональне значення правил етикету полягає в тому, що вони є знаком групової iдентичностi.
   Етикет - це сукупнiсть правил, якi регулюють невиразнi стосунки мiж людьми, форми їх взаємного поводження (наприклад, в гостях, в громадських мiсцях, на прийомах).
   Корнi етикету знаходяться в ритуалi. Однак вiн вiдрiзняється вiд ритуалу тим, що його правила задають людинi формальнi рамки поведiнки. Виконання ж ритуалу прилучає людину до вищого сенсу.
   Правила етикету стандартизують поведiнку людини i допомагають уникнути взаємонерозумiння, а отже, уникнути напруги, нiяковостi.
   Етикет - це форма регуляцiї поведiнки, забезпечення обмеження природних (спонтанних) проявiв людини. Етикет забезпечує соцiалiзацiю, одухотворення природних (спонтанних) проявiв iндивiдiв.
   Етикет - це певна культура поведiнки. Етикет - це певна форма культури. У сучасному суспiльствi етикет спрощується - з'являється етикет повсякденного життя i етикет пiд час свята. Знижується рiвень етикету галантної поведiнки. Це пов'язано iз тенденцiєю рiвняти чоловiка i жiнку.
   Сучасний етикет - демократичний, оскiльки утверджуються принципи рiвностi, утверджуються права людини, достоїнства його особистостi.
   Ритуал. Ритуал - це символiчна дiя як спосiб закрiпити ставлення людини до священного об'єкта. Ритуальна дiя є стандартизованою, ритмiчно органiзованою. В ритуалiстицi застосовуються способи психофiзиологiчного впливу, пов'язаного як з напругою людини, так i з її розслабленням при повтореннi певних жестiв, рухiв, рецитацiї вербальних текстiв, молитов, мантр.
   У зв'язку з тим, що в ритуалi застосовується як технiка напруги, так i розслаблення, людина може переживати рiзноманiтнi стани свiдомостi - як екстази, так i медитативнi стани.
   Ритуал може розповсюджуватися на маси людей (масовий екстаз) i може виконуватися iндивiдуально (iндивiдуальна медитацiя). Ритуал може бути естетично оформленим i супроводжуватися музикою, iз застосуванням своєрiдного барвистого одягу.
   Ритуал посiдає важливе мiсце в релiгiйному культi. Насамперед ритуал виражає певне ставлення до священного, сакрального. Це ставлення виражається у пожертвах (релiгiйнiсть - це жертовнiсть), в жестах глибокої поваги, в молитвах, в повтореннi священних мантр. Релiгiйний ритуал є символiчним. Вiн не спрямований на безпосереднє досягнення практичного результату, притаманного магiї та чаклунству. Ритуал залучає людину до сакрального, спiльного для всiєї групи людей, для всього культового спiвтовариства, закрiплюючи тим самим приналежнiсть людини до цього товариства.
   Ритуал зримо оформлює сакральне значення, священно-суттєвого у вiдношеннi життя i смертi як головної проблеми людини. Ритуалом долається сакральний бар'єр помiж станами iснування. Ритуал закрiплює традицiї. Наприклад, поховальний ритуал закрiплює традицiї шанування предкiв, їхнiх могил.
   Ритуальна культова практика релiгiй може мати як екстатичнi, так i аутичнi компоненти. Тi ж компоненти можуть мати i свiтськi ритуали. Однак у свiтських ритуалах не настiльки вираженим є сакральний умiст. Метою свiтських ритуалiв, таких, наприклад, як церемонiї, паради, iнавгурацiї, рiзноманiтнi урочистi зустрiчi, є залучення людини до соцiального товариства, щоби змiнити iндивiдуальнi цiнностi особистостi на колективнi цiнностi. Хоча i свiтський ритуал може бути органiзованим так, що учасники цього ритуалу можуть отримати масову екзальтацiю, вiдчути сакральнiсть i таємничiсть культу. Це особливо проявляється при ритуалiзацiях воєнiзованих соцiально-полiтичних i патрiотичних органiзацiй, молодiжно-патрiотичних органiзацiй, армiї.
   Iдеал в етицi та моралi. Iдеал в етицi та моралi - це уявлення про благе i належне, а також досконалiсть у вiдносинах мiж людьми як втiлення цього благого i належного.
   Якщо ми приймаємо за головну цiннiсть людське життя, то повиннi прийняти певну поведiнку - це задля збереження цього життя в майбутньому. Тобто ми повиннi робити все, щоб ця цiннiсть була, iснувала в майбутньому. А отже, треба зберiгати людське життя i стверджувати його.
   Сучасна етика - це орiєнтацiя на людське життя, на його процвiтання в майбутньому.
  
   Роздiл 6. НАУКА I РЕЛIГIЄЗНАВСТВО
  
   Релiгiя - це предмет дослiдження, який менш за все пiддається однозначним, логiчним висновкам. Але iсторiя науки вже напрацювала систему загальних iстин, якi не можна iгнорувати i не враховувати для будування фiлософських всезагальних свiтоглядних картин свiту. Продемонструємо цi основнi iстини наукового знання.
   Повторюючись, скажемо, що релiгiя - це напрямок культури який менш за все пiдкорюється логiчним однозначним висновкам як наслiдкам вiд наукових положень. Але ми продемонструємо основнi положення релiгiєзнавства, напрацьованi iсторiєю, а також такими науками, як антропологiя, етнологiя, психологiя, науками, факти яких перевiренi практикою. Пройдемось по основних категорiях релiгiєзнавства.
   РЕЛIГIЄЗНАВСТВО
   Релiгiєзнавство як гуманiтарна наука. За визначенням В. Гараджi релiгiєзнавство - це певний спосiб пояснення релiгiйних феноменiв. Теологiя теж є певним способом пояснення релiгiйних феноменiв. Теологiя як i релiгiєзнавство має теоретичне оформлення. Але особливiстю теологiї є те, що вона має сталий погляд на релiгiю.
   В. Гараджа вказує, що засновником християнської теологiї, яка аналiзує релiгiю, є Аврелiй Августин. Аврелiй Августин казав, що релiгiя є зв'язком людини з Богом. Причому цей зв'язок встановлено Богом. Аврелiй Августин доводив, що коли людина сповiдує iстинну вiру, то вона може мати iстинне уявлення про те, що являє собою релiгiя. Аврелiй Августин зазначав, що людина, яка не має (не сповiдує) iстинної вiри (тобто має позарелiгiйну свiдомiсть), не може мати справжнього уявлення про релiгiю. Але що є справжнiм уявленням про релiгiю? Релiгiя - це мова про Бога. Саме слово Бог iз самого початку мало значення Доля (Иванов, Топоров 1991: 391). В найдавнiшому Святому Письмi, Рiгведi, доля є долею багатства, що ховає недолiки (Ригведа 1989: 258). Але коли мова йде про тi процеси, якi в людинi ховають недолiки, то можна казати про певнi компенсаторнi реакцiї.
   Спочатку в теологiчних поглядах релiгiя i християнська вiра розумiлись як одне i те ж саме. Язичницькi культи ж розумiлися як "неправдивi релiгiї". Проте з XVII столiття в теологiї термiн "релiгiя" починає використовуватися i застосовуватися не тiльки до християнства, але й до нехристиянських релiгiй. З моменту визнання iнших релiгiй в теологiї релiгiї виникає питання: чи можна розглядати рiзнi релiгiї як iстиннi, а не як "єресь", "безбожнiсть"?
   За В. Гараджою вирiшення питання про iстиннiсть рiзних релiгiй має рiзнi пiдходи. Перший пiдхiд вказує на те, що рiзнi релiгiї є рiзними шляхами, що ведуть до одного й того ж Бога. Другий пiдхiд показує, що до iстинного Бога може вести тiльки один-єдиний iстинний шлях.
   Для теолога ступiнь причетностi до iстини рiзних релiгiй не може бути однаковою. Теолог упереджено ставиться до релiгiй. Найчастiше це вiдбувається з позицiй однiєї релiгiї, своєї. У теолога є власна вiра. Iншi вiри, iншi релiгiї - неiстиннi. Для теолога об'єктивний пiдхiд до рiзних релiгiй є неприйнятним. Теолог не може поставити всi релiгiї в одне рiвне становище. Теолог не може дослiджувати соцiокультурнi характеристики релiгiй, ставлячи їх в один ряд iстинностi. Теолог мiркує з позицiй однiєї релiгiї, з позицiй свого ставлення, а не дослiджує об'єктивно релiгiйнi феномени.
   Об'єктивно-дослiдний погляд на релiгiю виникає в античностi, однак систематичний розвиток об'єктивних дослiдницьких уявлень про релiгiю, на що вказує В. Гараджа, виникає у фiлософiї релiгiї XVIII столiття, у працях Д. Юма та I. Канта.
   Фiлософiя релiгiї в поглядах на релiгiї докорiнно вiдрiзняється вiд теологiї (де мається упереджений погляд на всi релiгiї з позицiї кращої релiгiї). Фiлософiя релiгiї (як релiгiєзнавча дисциплiна) вiльна вiд догмату. Фiлософiя релiгiї критично аналiзує пiдстави вiри людини. Критицизм стосовно пiдстав вiри (критицизм пiдстав вiри) можна зустрiти навiть у тих фiлософiв, якi позитивно ставляться до релiгiї. Прикладом цього є фiлософiя Г. Гегеля. Особливо виражений критичний аналiз пiдстав вiри - у фiлософiв, якi негативно ставляться до релiгiї. Негативнiсть до релiгiї проглядається у К. Маркса, у Ф. Нiцше. Теологiя, на вiдмiну вiд фiлософiї релiгiї, пiдкреслює значимiсть вiросповiдання певної релiгiї, якiй теолог вiддає перевагу.
   Крiм теологiї i фiлософiї релiгiї iснує ще наука про релiгiю. Наука про релiгiю - це порiвняльно-iсторичне дослiдження всiх релiгiй, зафiксованих iсторiєю. Наука про релiгiю ґрунтується на емпiричному матерiалi.
   В. Гараджа вказує, що наука про релiгiю виникла у XIX столiттi. Наука про релiгiю та релiгiєзнавство - це синонiми. Ще вживається термiн наукове релiгiєзнавство.
   Наука про релiгiю, тобто релiгiєзнавство, не є синонiмом теологiї (богослiв'я), а також не є синонiмом фiлософiї релiгiї (фiлософської рефлексiї релiгiї).
   Наука про релiгiю виникає спочатку на основi iсторико-еволюцiйного пiдходу до релiгiї. Спочатку наука про релiгiю розумiється як iсторiя релiгiї. Наука про релiгiю розглядає первiсну культуру i проблему походження релiгiї. Для розгляду первiсної культури наука про релiгiю застосовує матерiали таких наук як антропологiя та етнологiя. Наука про релiгiю, або релiгiєзнавство, застосовуючи знання з антропологiї та етнологiї, дослiджує елементарнi форми релiгiї.
   Наука про релiгiю, або релiгiєзнавство, на основi вивчення елементарних форм релiгiї встановлює, що анiмiзм, або вiра в духiв, є загальним початком всiх релiгiй. На це вказує Е. Тайлор. Також наука про релiгiю, або релiгiєзнавство, встановлює, що крiм анiмiзму, тобто вiри в духiв, загальним початком всiх релiгiй є також тотемiзм, або культ предкiв. Про це говорять такi дослiдники як Дж. Фрезер та Л. Морган.
   Наука про релiгiю розвиває порiвняльно-iсторичне дослiдження релiгiї. Вона видiляє iсторичнi типи релiгiї. Наука про релiгiю дослiджує взаємовiдносини релiгiї i культури.
   Сучасне релiгiєзнавство. У XX столiттi набуває розвитку соцiологiя релiгiї. Соцiологiєю релiгiї займались М. Вебер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський, Т. Парсонс, П. Сорокiн. Соцiологiя релiгiї розробляє методи аналiзу взаємодiї мiж релiгiєю i суспiльством. Цi методи розробляли такi дослiдники як М. Вебер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський. Соцiологiя релiгiї розглядає релiгiю як соцiальний феномен.
   В кiнцi XX столiття отримує розвиток психологiя релiгiї. У психологiю релiгiї зробив важливий внесок У. Джеймс. Психологiя релiгiї вивчає внутрiшнiй свiт релiгiйної людини. Психологiя релiгiї вивчає суб'єктивнi переживання релiгiйної людини.
   У XX столiттi вплинув на розумiння релiгiї психоаналiз. З цього приводу можна згадати працi З. Фрейда, К. Юнга, Е. Фромма. У тому ж XX столiттi виникає феноменологiя релiгiї. Феноменологiю релiгiї бачимо у Р. Отто, у М. Елiаде. Вона стоїть на кордонi мiж наукою про релiгiю, тобто релiгiєзнавством, фiлософiєю релiгiї i теологiєю або богослов'ям.
   В кiнцi XX столiття релiгiєзнавчi дослiдження зорiєнтувалися на культурологiю, тобто з iсторiї, соцiологiї та психологiї - на культурологiю. Релiгiя вже розглядається в контекстi фiлософiї культури, а також в контекстi теологiї, або богослов'я, культури. Це розглядалося П. Тiллiхом. При цьому актуалiзується теологiчна, або богословська, рефлексiя.
   При культурологiчному пiдходi релiгiя розглядається як символiчна система, що вказує на багатозначнiсть релiгiйних значень. З'ясовується, як символiчна система може розчинятися в поняттi культури. Тодi, кажучи про релiгiю, говорять про культуру, суспiльство, менталiтет в цiлому.
   При своєму розвитку наука про релiгiю (релiгiєзнавство) робила свiй внесок у вивчення людини, її життєвого свiту. Тут розвивалися фiлософська антропологiя, фiлософiя мови, фiлософiя культури, соцiальна фiлософiя.
   Фiлософiя мала особливе значення в розвитку релiгiєзнавства, тобто науки про релiгiю. Фiлософiя проклала шлях до позарелiгiйного вивчення релiгiї.
   У XX столiттi фiлософiя значно впливала на розвиток науки про релiгiю (релiгiєзнавство). Особливий вплив на розвиток науки про релiгiю дали такi фiлософськi напрямки як фiлософiя життя А. Бергсона, феноменологiя Е. Гуссерля, фiлософiя культури Е. Кассирера, фiлософська антропологiя М. Шелера, лiнгвiстична фiлософiя Л. Вiтгенштеiна, структуралiзм К. Левi-Строса, постструктуралiзм. Близь-кiсть фiлософiї релiгiї до науки про релiгiю, або релiгiє-знавство, вимiрюється тим, наскiльки близька фiлософiя до конкретних наук, що вивчають релiгiю.
   Релiгiя як свiтосприйняття людини. Л. Мiтрохiн вказує, що релiгiя, або "святиня", визначається як свiтосприйняття людини, обумовлене вiрою в iснування "iншого" - або Бога, або надприродного свiту духiв, богiв, або священного особливого стану Духа у людини, iменованого станом НЕМРI, або Амрi, яке характеризується переживанням неможливостi смертi. На це вказують У. Джеймс, А. Теннiсон, М. Мурашкiн.
   В релiгiї духи, боги, Бог розумно творять матерiальне i духовне буття. Релiгiя передбачає виконання ритуалiв i магiчних дiй, що забезпечують зв'язок людини з потойбiчною силою. Релiгiя об'єднує вiруючих в церкву.
   В суспiльствi у частини людей з'являється релiгiйна свiдомiсть, а в iншої частини - свiтська свiдомiсть. Ця свiдомiсть спирається в своїх знаннях на науку. Релiгiйна ж спирається на священнi писання. Для релiгiйної свiдомостi, для релiгiйної людини, релiгiя - це сама суть буття, суть духу, це єднання з Богом. Зi зв'язку i єднання з Богом виходить теологiя, або богослiв'я.
   Теологiя, або богослiв'я, намагається захистити справжню форму релiгiйного досвiду. Теологiя, або богослiв'я, стверджує, що людина, яка не має релiгiйної вiри, не здатна зрозумiти сутнiсть релiгiї.
   У соцiумi реально iснують конкретнi релiгiйнi спiльноти, якi неприязно або вороже ставляться один до одного. Вiруючий може пояснити власну релiгiю, яку вiн шанує як єдину iстинну, як справжню. Вiруючий не визнає розумiння своєї релiгiї як однiєї з багатьох релiгiй. Вiруючий ставить свою релiгiю вище за iншi. Вiн ставить свого Бога вище за iнших богiв. Та й розумiння Бога в рiзних релiгiях рiзне. Бог у буддизмi багато в чому iнший, нiж в християнствi або iсламi.
   У фiлософiї мислитель формулює поняття "релiгiя" вiдповiдно до своєї фiлософської системи. Тому однi фiлософи розумiють релiгiю як специфiчне почуття залежностi вiд нескiнченного. Так вважав Ф. Шлейермахер. Iншi фiлософи розумiють релiгiю як щось не пов'язане з обставинами земного життя людини. Це за фiлософiєю I. Канта. Також фiлософи говорять про релiгiю, що вона є недосконалою сходинкою розвитку абсолютного духу. Про це казав Г. Гегель.
   Розумiння релiгiї i Бога у фiлософiї безлiч. Це i вiра в надприроднiй свiт, i вiдмiннiсть священних i свiтових об'єктiв, i система вiрувань та обрядiв, орiєнтованих на священнее, i моральний кодекс, санкцiонований богами, i молитва як спосiб єднання з Абсолютом, i соцiальна група, об'єднана єдиною вiрою. Такi пiдсумки робив Л. Мiтрохiн.
   Релiгiя - це певне свiтовiдчуття i вiра. Релiгiйнiсть (як соцiальний феномен) з'являється в емпiрично фiксованiй поведiнцi людини. Релiгiйнiсть проявляється в мiжособистiсних взаєминах i в дiяльностi представникiв рiзних релiгiйних груп (спiльнот). Релiгiєзнавство вивчає релiгiйнi групи (спiльноти).
   Релiгiєзнавство застосовує рiзнi методи дослiдження, оскiльки релiгiєзнавство при вивченнi релiгiї використовує рiзнi науки. Цi науки по-рiзному визначають релiгiю, роблячи акцент на тих чи iнших аспектах. Наприклад, робиться акцент на установцi людини. Людина має установку i ототожнює себе з вищою реальнiстю. При цьому намага-ється задовольнити потребу в безпецi, потребу в надiйностi свого iснування.
   Ставлення до релiгiї неоднозначне. Французькi матерiалiсти XVIII столiття вважали, що релiгiя - це просто обман одних людей iншими. А середньовiчна патристика i схоластика вiдзначають iстотнi характеристики для релiгiйної свiдомостi.
   Помiчено, що релiгiя для теоретика, "фiлософа-вченого" багато в чому iнша, нiж для масової свiдомостi простої людини, де релiгiя виступає як "живий" досвiд. Це помiтив ще Б. Паскаль. Вiруюча людина сприймає релiгiю як цiле, бiльше в своїй цiлiсностi, нiж окремi моменти релiгiйного життя i ритуалу. Окремi моменти релiгiї можна пiддати рацiональному узагальненню. Релiгiю ж в цiлому важко сприймати рацiонально. Цiле бiльше за частини. Цiле утворює нову додаткову властивiсть. В релiгiї цiлiсне сприйняття включає особистiсне переживання Бога. Це внутрiшнє переживання Бога. При цьому окремi елементи, возз'єднуючись, дають специфiчно релiгiйно-мiстичний досвiд.
   Походження релiгiї. Походження релiгiї часто пояснюють почуттям страху в людинi. Людина вiдчуває почуття страху через свою нездатнiсть пояснити i пiдпорядкувати собi природнi сили, стихiї, якi сильнiшi за нього. В силу бажання позбутися почуття страху, переживаючи в життi стан, позбавлений страху, людина приходить до висновку, що iснує iнший свiт, свiт без страху. Вона переживає стан, позбавлений страху як стан "iншого", стан неповсякденний. Позбавлення вiд страху може розумiтися як надприродне.
   Переживаючи стани свiдомостi, позбавленi страху, людина намагається певними своїми дiями повернути цi переживання. У людини є уявлення про iнше, про те, де вiдсутнiй страх, про надприродню силу.
   Проте у людини є реальний свiт, який згубно може втрутитися i який несе страх. Людина хоче запобiгти втручанню i, виконуючи культ, займається релiгiйною практикою.
   У давньої людини з'являлася можливiсть виживати, в силу придбання здатностi впорядковувати свiт, що допомагало нейтралiзувати катастрофiчний вплив природних стихiй. Людина створювала механiзми, якi допомагали їй дiяти в напрямку олюднення зовнiшнього хаосу. В силу своєї практики у людини з'являлася свiдомiсть (свiдомiсть iснування, а не рефлексування), яка спочатку формувалася усерединi безпосередньої практичної дiяльностi людини. Ця дiяльнiсть мала бути суспiльно доцiльною. Суспiльно доцiльна дiяльнiсть була умовою виживання людини. Суспiльно доцiльна поведiнка досягалася шляхом пiдпорядкування ритуальним правилам, виконання системи заборон (тотемiв, приписiв, норм, якi грали регулятивну роль). Все пiдпорядковувалося суспiльству. Iснування суспiльства уявлялося нескiнченним. Цi уявлення стимулювали виникнення певних iдеалiв i цiнностей.
   Однак виникають iдеали i цiнностi, якi стосуються нiвелювання в людинi розриву в синтезi плотi i духу. Цi iдеали виникають в силу того, що людина переживає в своєму життi iдеальнi стани душi, де немає розриву потреб плотi i духу. Це трансцендентнi стани душi. Переживаючи подiбнi стани, людина стверджує, що вони можуть досягатися шляхом трансцендування, тобто постулюванням "iншої", вищої неповсякденної реальностi. Звiдси людиною затверджуються особливi вiчнi цiнностi. Можуть виникати iдеали, якi переважають iнтереси кiнцевого iндивiда.
   Мiфологiя. Мiфологiя та релiгiя мають глибинно тiсний зв'язок. Ритуал проводився людиною у первiсно родовiй спiльнотi. Цим ритуалом людина надiляла природу властивостями, якi характернi для вiдносин людей мiж собою, що говорив Л. Мiтрохiн. Тобто свiт первiсної людини - єдиний. Вiн не подiляється на родовi та надприроднi сили. Свiт первiсної людини - мiфiчний. Головне в мiфiчнiй свiдомостi людини - це означає зберегти єднiсть спiльноти (спадкоємнiсть правил, якi передавалися з поколiння в поколiння), i життєвi сили, спрямованi на суперництво з iншими спiльнотами людей. Мiф формує особливi, надособистiснi колективнi цiнностi, iдеали, а також цiнностi та iдеали, що виходять за рамки надособистiсного, коли людина переживає в своєму внутрiшньому свiтi незвичний стан при зiткненнi з вiчнiстю, нескiнченнiстю.
   У мiфологiчному мисленнi давньої людини, емоцiйному, афективному, вiдбувається подiл мiж раннiм,сакральним, i пiзнiм, профанним часом, якi мають вiдношення до знань причинних залежностей, що дослiджував Л. Мiтрохiн.
   Вихiд за межi реального, чуттєво сприйнятого свiту, за межi повсякденних станiв, сприяло перетворенню мiфологiї на релiгiю. До особливих станiв людини приєдналися фантазiї, а точнiше - цi стани розумiлися як надприроднi i обрамлялися фантастичними уявленнями про чудеса i знамення. З мiфологiї народжувалася релiгiя, з лона мiфологiї виходили раннi форми релiгiї, тобто язичництво.
   Релiгiя є вiрою в надчутливий свiт, запевняв О. Лосєв. Вiн наполягав на тому, що мiф нiчого надчуттєвого в собi не має. Отже, мiф не вимагає вiри в це надчутливе. Мiфологiчна свiдомiсть - це власна свiдомiсть людини, свiдомiсть оригiнальна, змiнена, неповсякденна свiдомiсть. Релiгiя ж передбачає цю неповсякденну оригiнальну свiдомiсть, а отже, передбачає вiру в цю свiдомiсть, передбачає знання про неї, про цю свiдомiсть.
   Релiгiя i мiф в культурi соцiуму. Первiсна людина, не роздiляючи вiру i знання, сприймає мiфологiчний об'єкт як достовiрне i очевидне. Цей мiфологiчний об'єкт навiяний i переживаннями особливих станiв свiдомостi. Тому первiсна людина в це не вiрить. Вона - в повному ототожненнi себе з навколишнiм середовищем (ототожнення з природою, iз соцiумом).
   Мiф не має вiдношення до обряду. Мiф вiдрiзняється вiд обряду, магiї i релiгiї. У мiфi присутнi фантастичнiсть-казковiсть i метафоричнiсть-алегоричнiсть. Однак у релiгiї також присутня фантастичнiсть-казковiсть i метафорич-нiсть-алегоричнiсть. При цьому релiгiйнiсть вiдрiзняється вiд мiфологiчностi.
   Особливостi релiгiйної свiдомостi. Особливiсть релiгiйної свiдомостi - це здатнiсть цiєї свiдомостi трансцендирувати, виходити за межi повсякденної реальностi, реальностi, почуттєво вiдчутною, вважає Л. Мiтрохiн. Релiгiйнiсть - це визнання iснування особливого, iншого свiту (свiту надприродного, небесного), свiту Бога (свiту богiв). Однак неповсякденно-позамежний свiт властивий i мiфу, на чому наполягає Л. Мiтрохiн. Бiльш того, неповсякденно-позамежний свiт властивий i свiтськiй свiдомостi (наприклад, "абсолютний дух" у фiлософiї). Проте релiгiя говорить про вирiшальний вплив цього неповсякденно-позамежного свiту. Отже, релiгiя має обов'язковий культ, магiчнi ритуали, що забезпечують вплив або пробуджують вплив неповсякденно-позамежного свiту на людину. Щоб активувати неповсякденно-позамежний свiт, людина повинна механiчно виробляти будь-якi манiпуляцiї, як це присутнє в первiснiй магiї. Або людина повинна виконувати заповiти, як це в iудаїзмi, або робити добрi справи, як це в католiцизмi.
   Або ж покладатися на приречення, як це буває в протестантизмi. Релiгiя передбачає культ як обов'язкове. Тобто передбачається мiстика як релiгiйна практика. Неповсякденно-позамежний свiт як певний стан людини може з'явитися, якщо проводити будь-якi манiпуляцiї фiзичного чи психологiчного плану.
   Релiгiя в європейськiй культурi, а точнiше - християнство, домiнувала в добу Середньовiччя. В тi часи вiра в Бога була вищою iстиною. Ця найвища iстина набувала унiверсальностi в знакових системах теологiї та фiлософiї. Зокрема вона знайшла унiверсальнiсть щодо усвiдомлення свободи, про яку говорив у своїй фiлософiї Г. Гегель. Свобода має зв'язок з божественним, з очiкуванням особистої зустрiчi з Богом, з вiдчуттям особистiстю внутрiшньої свободи, зi звiльненням вiд грiха i подоланням зла.
   Християнство виробило певнi цiнностi, серед яких знаходять мiсце i духовнi процедури, обряди (наприклад, релiгiйнi спiви). Християнство орiєнтує на те, що справедливiсть, у кiнцевому пiдсумку переможе, що злочин (навiть уявний) завжди карається, що сповiдь повинна бути безкомпромiсною, що повинна бути вiдповiдальнiсть за долю iншої людини, повинна бути боротьба з грiхом.
   Iнституцiя церкви залучена в полiтику, коли релiгiя стає державною. Поза церквою залишаються рiзнi релiгiйно-суспiльнi рухи, якi розумiються як розкольницькi, сектантськi i несуть єресь. Релiгiя перетворюється на певну iдеологiю. Проте при секуляризацiї роль релiгiї слабшає.
   Тертя мiж рiзними релiгiями вiдбувається не вiд соцiальних конфлiктiв, а вiд полiтичних i економiчних (територiальнi проблеми, проблеми ринку збуту, проблеми сировинних джерел). У своїй боротьбi релiгiя оголошує себе божественною силою, а супротивника - сатанинською силою.
   Релiгiйна та наукова картини свiту. В релiгiї iснує iдея можливостi рацiонально пiзнати якостi Бога (католицизм). Однак наука i релiгiя антагонiстичнi. Наука пiзнає закони природи i суспiльства. Релiгiя ж перетворюється на iдеологiю. Завдання iдеологiї практичне (завдання науки - теоретичне), регулятивне, щоб забезпечити цiлiснiсть i стабiльнiсть суспiльства. Разом з правом i мораллю (а також, якоюсь мiрою, i разом з мистецтвом, коли воно не символiчне, що ближче до теоретичностi) релiгiя виконує практичну, iдеологiчну функцiю стабiлiзацiї суспiльства (сильному i невгамовному бандиту кажуть "побiйся Бога", i вiн замислюється, що буде з ним пiсля смертi). Однак вiд цього не зменшуються конфронтацiя науки з релiгiєю. Наука має цiннiснi установки. Цiннiснi установки, такi як боротьба з забобонами, вiрнiсть iстинi, боротьба з застарiлими догмами, боротьба з iдеологiчними (релiгiйними) авторитетами, якi вiдходять вiд iстини. Для науки релiгiя вiдходить вiд iстини. Релiгiя i церква стверджують ненаукову картину свiту. Це вiдбувається, мабуть, тому, що церковники не розумiють суть самих релiгiйних iстин або ж не хочуть правильного їх розумiння, щоб вирощувати в людинi iлюзiї. Релiгiйнi iстини переданi символами, а отже вони багатозначнi. Справжнє значення цих iстин здобуває людина, яка знайшла досвiд Вищого стану свiдомостi, властивiстю якого є переживання неможливостi смертi (Джемс 1993: 306). А це вже - галузь мiстичного, хоча мiстику розумiють по-рiзному. Зазначимо, що в рiзний iсторичний час мiстику розумiли по-рiзному, i це дослiдив С. Авєрiнцев (Аверинцев 2010: 579-580).
   Релiгiя - мiстична. Для неї головне - особисто пережити iстину. Наука встановлює об'єктивнi iстини. Об'єктивнi iстини науки не збiгаються з алегоричним i фантастичними твердженнями священного писання. Думки Бiблiї про створення свiту i людини суперечать геологiчнiй теорiї, про що говорив Ч. Лайель. Також вони суперечать еволюцiйнiй теорiї про походження людини Чарльза Дарвiна. Хоча походження людини в Бiблiї можна розумiти по-рiзному. Адже бiблiйний текст символiчний, а символ - багатозначний. Бiблiйний текст - неоднозначний, ненауковий. Це художнiй текст символiчного характеру. Вiн призначений для осягнення Божественного, тобто осягнення (або набуття) певного стану свiдомостi, сутнiстю якого є переживання людиною неможливостi смертi (Джемс 1993: 306).
   Релiгiйну сферу необхiдно обмежити екзистенцiйними питаннями. У екзистенцiальний суб'єктивний свiт можна вписати претензiї на абсолютизм. Наука ж позбавлена абсолютизму навiть у свiтоглядних питаннях.
   Iснують розбiжностi свiтської i релiгiйної етики, оскiльки люди можуть вести духовне життя i без вiри в Бога, а iм'ям Бога можуть вестися жорстокi релiгiйнi вiйни. Моральне i релiгiйне розходяться при секуляризацiї i вiльнодумствi.
   Преображення в людинi може виникати при впливi мистецтва. Преображення виникає при впливi благодатi. Релiгiйне перетворення передбачає вплив церковної благодатi.
   Фiлософiя i теологiя мали в своєму розвитку один напрямок. За Аристотелем, теологiя визначалася як перша фiлософiя. Чiтких кордонiв мiж фiлософiєю i теологiєю не було. Тому в фiлософiї формувалися теорiї, якi обговорювали релiгiйний досвiд. Обговорення релiгiйного досвiду властиве екзистенцiалiзму, за фiлософiєю С. К'єркегора - властиве фiлософiї життя.
   Майбутнє релiгiї не можна зрозумiти певним чином. Християнство вказує на вищi цiнностi. Проте крiм християнства культура, в цiлому, вказує на тi ж вищi цiнностi. Культура вказує також на живий особистiсний досвiд людини. Не тiльки релiгiйна, а й свiтська свiдомiсть має вищi iдеали абсолютного характеру. Бiльше того, свiтська свiдомiсть має вiдношення i до моральних абсолютiв. У той же час цiнностi зосереджуються у свiтськiй свiдомостi, бо ж iде процес секуляризацiї, i релiгiя, церква виштовхуються на задвiрки суспiльного життя.
   Однак Перша свiтова вiйна показала, що цiнностi не спрацьовують i на них позначається криза. В європейськiй культурi посилюється тяга до iррацiоналiзму i вiдторгнення сцiєнтизму, який не зумiв органiзувати розумне життя людей. У той же час в iррацiональнiй сферi бачимо багато мiстичного, що звiльняє вiд нерозумного, мiстить розумне в межах чуттєвої сфери.
   Пiсля кризи Другої свiтової вiйни прийшла криза, пов'язана з глобальними проблемами. Виникають нетради-цiйнi релiгiї як новий тип релiгiйностi, де переважають iдеї космiзму i езотеричних знань. Це виникає в силу того, що свiтська культура поки не може вiдповiсти на екзистенцiйнi життєвi питання, за ствердженнями Л. Мiтрохiна.
   Релiгiйно-фiлософськi системи давнього свiту. Цi системи великими силами виокремлюють якусь iз iснуючих сил. Ця надсила могла являтися людинi в її переживаннях як компенсацiя за слабкостi (Мурашкин 2006: 132). Наприклад, присутнi свiдомiсть i самосвiдомiсть дають людинi i усвiдомлення смертi, з чим приходить i страх смертi, який компенсується станом IНШОГО (Ортiс 2003: 477), станом, який дає змогу переживати неможливiсть смертi (Джемс 1993: 306). Люди первiсних релiгiй спостерiгали сили (надсили), локалiзованi в свiтовому цiлому, що дослiджував С. Авєрiнцев. Цю локалiзацiю вони уявляли як святi мiсця. Паралельно з цим люди первiсних (архаїчних) релiгiй створювали уявлення про вищу iстоту, яке пов'язане з початком свiту речей, суть космiчного (вселенського) масштабу. Це свiдчить про первинний "прамонотеiзм" на початку виникнення релiгiй. Монотеїзм архаїчних релiгiй iснує, оскiльки божества ототожнювалися мiж собою, бо ж видiлялося головне божество, видiлялося найбiльше "своє" божество для людини i для її близьких, для соцiуму. Прикладом розвивитку монотеїзму є те, що фараон Ехнатон зробив акцент на шануваннi та зобов'язаннi вiрностi Атону як божеству всього сущого, як вищому. Так вважає С. Авєрiнцев.
   Прикладами релiгiйно-фiлософських систем давнього свiту, за дослiдженнями С. Авєрiнцева, служать передфiлософськi та ранньофiлософськi iдеї давнiх грекiв,. Монотеїзм, представлений в давнiй Грецiї, в iдеї "Єдиного", в якiй долається мiф i культ давньої людини. Розумiння "Єдиного" є властивим не тiльки ранньофiлософським i мiстичним поглядом давнiх грекiв. Розумiння "Єдиного" властиве фiлософськiй мiстицi i Iндiї, i Китаю. Полiтеїзм зв'язувався з релiгiйною практикою. Монотеїзм "Єдиного" не висував перед давньою людиною релiгiйно-практичних вимог. Однак полiтеїзм i конкретне божество в релiгiйнiй культурi залишається, оскiльки людина покладає надiї на конкретику проявленого божества, орiєнтуючись на його атрибути, якостi, а не безформнiсть, яка свiдчить про особистi переживання людини.
   У Старому завiтi сутнiсть Бога - це вiдношення мiж Богом i людиною (народом, соцiумом), вiдношення, виражене в певних умоглядних уявленнях. Цi уявлення мають схожiсть i з "Логосом", i з "Дао", i з "Брахманом", i з "Єдиним". Цi уявлення, за твердженнями С. Авєрiнцева, екзистенцiйнi.
   Етнонацiональнi, свiтовi та новi релiгiйнi системи. Перш нiж розглядати рiзнi релiгiйнi системи, звернемося до самого розумiння Бога як до iдеалу цих систем.
   Бог, Його розумiння в рiзних релiгiях. Бог - це Вища Iстота, творить (створює) свiт буття i закону, яка дає призначення цього свiту буття i закону, дає мiру проявiв, що дослiджував С. Авєрiнцев. Теїстичнi релiгiї розкривають особисте iснування Бога в якiйсь особi (в особi Крiшни, в особi Христа), розкривають особисте ставлення Бога до людей (у вiдношеннi любовi, наприклад), розкривають шляхи людинi, допомагають виявити Бога в актi Одкровення, що дослiдив С. Авєрiнцев. Теїстичнi релiгiї показують, що буття є особистiсним у своїй граничнiй абсолютностi, що буття особистiсне у своїй вершинно-iєрархiчнiй вищiй абсолютностi.
   Бог Бiблiї - це Бог як "Бог Авраама, Iсака та Якова", як "мiй Бог", пережитий людиною, який укладає з цим переживанням "заповiт" ("союз"), значимо iснуючий у цiєї людини i у iнших людей її оточення, що дослiдив С. Авєрiнцев. Бог (як стан людини) захищає справу людини вiд впровадження стороннiх думок, вiд вiдволiкання вiд справи, вiд думок, якi вiдволiкають вiд справи. Людина, в свою чергу, не захищає Бога. Бог як певний стан приходить на допомогу людинi. Людина не приходить на допомогу Боговi.
   "Царство Боже" - це вiдновлення впливу Бога (душевного стану як Божественного) в свiтi людини (людей), впливу порушеного силою зла.
   Iслам має образ Бога, який описаний в Бiблiї. Однак тут дiї Бога не зводяться до уявлень людини про моральнiсть.
   Християнство має образ Бога i вказує, що Єдиний Бог - потрiйний, що в Iсусi Христi зливаються "природа" Бога i "природа" людини. Християнство робить предметом рефлексiї "сутнiсть" Бога як "єдиносущне", де в троїчностi Бога присутнi "сутнiсть" i "особа", через що можна говорити про Боголюдину як єднiсть Отця, Сина i Духа святого.
   Мiстика православного християнства стверджує незбагненнiсть Бога, незбагненнiсть його сутностi та енергiї, що дослiдив С. Авєрiнцев. Християнство описує бiблiйний досвiд (експресивно) i теоретичний досвiд (концептуально). За дослiдженнями того ж С. Авєрiнцева, у християнствi представлено досвiд, коли є "Бог Авраама, Бог Iсаака, Бог Якова", i досвiд, коли є Бог, описаний вченими i фiлософами.
   Християнство намагалося зробити iснування Бога очевидним для розуму, намагалося довести буття Бога, встановити його космологiю, телеологiю, онтологiю, що дослiджує А. Кричевський. Космологiя Бога. При космологiчному доказi Бога описується перехiд вiд буття випадкового (буття, яке обумовлено зовнiшньою необхiднiстю; буття, яке не несе саме себе) до буття необхiдного i самодостатнього, на що i вказує А. Кричевський. Описується випадковiсть свiту. Доводиться те, що свiт i кожна рiч у свiтi мають свою причину iснування, що сама причина iснування свiту i речей є певною реальнiстю, яка вiдрiзняється вiд iснування цього свiту i речей, що ця реальнiсть-причина є Бог. Доводиться, що свiт не може бути причиною самого себе, що iснує реальнiсть (Бог) як першопричина. Бог є "першодвигуном", "абсолютною реальнiстю-причиною". Його власне iснування не є наслiдком чогось. Бог представлений як "абсолютно-необхiдна сутнiсть", як "абсолютно-первинна причина", що породжує свiт i речi. Свiт i речi - кiнцевi, тимчасовi. Бог нескiнченний i вiчний. Однак свiт в цiлому може i не мати причини. Iнший варiант, який може бути, це той, що причина свiту може полягати в самому ж свiтi. Буття (iснування) чогось випадкового - це не його власне буття (неiснування цього чогось), але буття чогось "iншого", в певному виглядi його "iншого". Телеологiя (теологiя) Бога. Для релiгiйної людини свiт доцiльно впорядкований, бо ж iснує якийсь вселенський розум, тобто Бог, який доцiльно творить. Однак свiт як цiле може бути влаштований i недоцiльно. Онтологiя Бога. Необхiдна думка про буття свiдчить про iснування цього буття, говорить А. Кричевський. Думка про буття необхiдна, отже, буття iснує, запевняв Парменiд. Те ж саме - i щодо Бога. Думка про iснування Бога свiдчить про його реальне iснування.
   Бога, за фiлософiєю Р. Декарта, розумiють як "абсолютне буття". Його розумiють як "максимальну досконалiсть - необхiдне буття", на чому наполягав Г.В. Лейбнiц. Але поняття "абсолютна досконалiсть" (максимальна досконалiсть) має великий ступiнь невизначеностi. Також невизначенiсть має поняття "необхiдно-iснуюча реальнiсть" (необхiдне буття).
   Уявлення про Бога недостатнє (недосконале), оскiльки воно лише суб'єктивне, лише уявне. Достатнiм (абсолютним) є лише те, що i показано Людиною, i iснує реально (в дiйсностi, насправдi).
   Є розумiння Бога як абсолютного духу, де має мiсце абсолютна нероздiльнiсть поняття i буття, за фiлософiєю Г. Гегеля. В повсякденному розумiннi людина уявляє кiнцевi речi, поняття, якi не збiгаються з їх буттям. Тому має бути мiсце для сходження кiнцевого духу до абсолютного духу, що стверджував Г. Гегель.
   При сходженнi кiнцевого духу до абсолютного духу має мiсце метафiзичний прорив, вливання абсолютного духу як надсвiдомостi в самосвiдомiсть людини, яка перетворена i просвiтлена шляхом спекулятивних мiркувань. При метафiзичному проривi вiдбувається зняття кiнцiвки мислення абсолютним духом, про що писав Г. Гегель.
   Бог - це той, хто може бути, але може й вважати себе за iншу сторону свого буття, тобто бути "паном свого бутя", що виникає з його волi, яка не є для нього необхiднiстю, за ствердженнями Ф. Шеллiнга, А. Кричевського.
   Прагнення людини до щастя (як бажане) i вимоги моралi (як борг) в людинi не збiгаються. Коли ж людина - всемогутня iстота, коли людина - Бог, то вiдбувається збiг прагнення до щастя i вимог моралi. А до цього є вiра, вiра в Бога, у всемогутнiсть, стан всемогутнього духу. А. Кричевський стверджує, що релiгiйна вiра в рiзних видах присутня у всiх народiв.
   Раннi форми релiгiї. Свiтовi релiгiї. Етнонацiональнi релiгiї мають свiй початок, а отже, й тiсний зв'язок з раннiми формами релiгiї. Тому ми й робимо дослiдження, що є "раннi форми релiгiї". Давнi люди припускали, що предмети мають надприроднi здiбностi, котрi людина може використовувати, якщо виконує ритуал (магiчний ритуал). Це - фетишизм. Також давня людина припускала (вiрила) в самостiйне iснування душi людини, яка може покинути тiло. Вона припускала iснування духiв рослин i тварин, духiв померлих тварин. Це - анiмiзм. Давнi люди припускали зв'язок мiж своїм племенем i будь-якою рослиною або твариною. Це - тотемiзм.
   Раннi форми релiгiї припускали уявлення про iснування душi пiсля смертi людини, можливiсть переселення душi в iншi тiла. Раннi форми релiгiї припускали iснування загробного свiту, де мешкає душа пiсля смертi людини.
   Боги язичникiв - не надприроднi. Вони живуть у духовнiй природi як у стихiї космосу, забезпечуючи порядок. Язичницькi боги-iстоти (русалки, польовики, лiсовики) беруть участь у життi давньої людини, втручаються в її життя. Мають вади людини, наприклад, такi як жорстокiсть, заздрiснiсть тощо. Вони мiстять у собi мiфологiчний початок. Знаходять у подальшому релiгiйний початок, теiстичний початок. Теiстичне протиставляє священне як дух i профанне як тiло. Святе як дух пiдноситься як небесне i протиставляється земному. Язичницькi герої пiдносяться, перетворюючись на сакральних богiв, пiдiймаються до верховного, єдиного Бога, що дає благодать. Iменем Бога починають освячувати, коли релiгiя стає як iнститут. Яскраво виражена теiстiчнiсть виявляється в iудаїзмi, християнствi, iсламi. Деякi релiгiї з етнiчних стають свiтовими.
   Свiтовi релiгiї (буддизм, християнство, iслам).
   Буддизм. Буддизм - це релiгiя (свiтова релiгiя), яка походить вiд вчення Шак'ямунi. Шак'ямунi - iндiйський аскет, якого прозвали Буддою ("пробуджений", "просвiтлений"). Час життя Будди 480-400 рр. до н.е. (за iншими даними - з 566 по 486 рр. до н.е.).
   В. Лисенко зазначає, що буддизм зародився в Iндiї у VI-V ст. до н.е. як "дисиденство" по вiдношенню до ведiйської релiгiї. За Карлом Ясперсом, у VI-V ст. до н.е. в Iндiї з'являється сучасний тип людини, i зникає родоплемiнний лад, з'являються держави, ростуть мiста.
   Буддизм з'являється як секта, що заперечує значимiсть брахманського ритуалу. Будда спирався на особистий досвiд прозрiння iстини. Будда вiдкрив "вчення", "iстину" (дхарму) в своєму актi прозрiння (бодхи). Потiм вiн своє вчення проповiдував людям.
   У II столiттi до н.е. буддизм починають використовувати як державну iдеологiю. Протягом трьох столiть вiн поширюється по всiй Iндiї i проникає в Центральну Азiю, стає свiтовою релiгiєю. Пiк розквiту буддизму як всеазiатскої релiгiї припадає на IX столiття. А до XII столiття буддизм витiсняється з Iндiї.
   Школи буддизму не мали постiйного мiсця перебування. Послiдовники Будди ведуть спосiб життя мандрiвних вiдлюдникiв. Потiм виникають спiльноти з регламентацiєю поведiнки ченцiв за певними правилами. Цi правила пiсля смертi Будди об'єднують у звiд ("Вiная-питака" або "Кошик дисциплiни"). Вислови Будди з приводу свого вчення також об'єднують у звiд ("Сутта-питака" або "Кошик бесiд").
   Буддiйськi секти складалися з учителя, вчення i громади. Буддизм, завдяки своїй вiротерпимостi i недогматич-ностi, об'єднував народи, якi сповiдували рiзнi вiрування.
   Буддiйськi схоласти до буддистської лiтературi ( "Вiная-питака" i "Сутта-питака") додають систематизування вчення Будди ("Абхидхамма-питака" або "Кошик Абхiдхамми), пiсля чого виникає перший буддистський каного "Типiтака " або "Трипiтака". Оформлюється хинаяна-буддизм (вузький шлях). На початок ери з'являються буддистськi тексти "Праджняпарамита сутра", з'являється махаяна-буддизм (широкий шлях).
   Хинаяна стверджує, що звiльнення, або нiрвану, можна бути отримати в результатi власних зусиль, i тiльки членами буддистської громади. Махаяна стверджує можливiсть звiльнення для всiх людей. У махаяни виникає своя культова практика.
   У VIII столiттi в Iндiї виникає ваджраяна-буддизм (ваджра - символ твердостi i незламностi), що втiлює вроджений всiм iстотам стан Будди. Махаяна-буддизм передбачає поступове навчання i накопичення адептом заслуг для здобуття природи Будди. Проте в буддизмi формуються напрямки, якi говорять про можливiсть миттєвої реалiзацiї людиною в собi природи Будди (де реалiзацiя подiбна блискавцi). Ваджраяна-буддизм з'єднує махаяну з тантричною практикою. Але ваджраяна виступає проти монастирства.
   Вчення буддизму не має єдностi. За словами В. Лисенка, воно не сформульоване в єдиному, унiверсальному виглядi. Вчення буддизму (дхарма) ситуативне, тобто являє собою "послання конкретнiй людинi в конкретнiй життєвiй ситуацiї", говорить В. Лисенко. Тому буддизм приймає рiзноманiтнi форми, нацiлюючись на слухача. Буддизм досить легко вписувався в рiзнi культури. Буддизм гнучкий, компромiсний, пристосований, асимiляцiйний мiсцевим вiруванням.
   Проповiдь Будди - це вчення про серединний шлях (не наближаючись до гедонiзму i умертвлення). Будда говорить про страждання, про причини страждання, про можливiсть усунення людських страждань, про шляхи (вiсiмковий шлях). Тобто Будда висловлює iстини (чотири благороднi iстини).
   Будда говорить, що душа як певна субстанцiя не iснує (це йде врозрiз з ведизмом). Але Будда визнає iснування "я" у людини, визнає людину як суб'єкта дiї. Особистiсть постiйно перебуває в процесi змiни. Однак ця особистiсть позбавлена будь-якої постiйної сутностi (душi, атмана).
   Буддизм обiцяє порятунок вiд страждань, страху смертi, пристрастей. Буддизм бачить причину всiх негараздiв в тому, що дiї людини мають потенцiю морального спокутування (карми), тобто - що посiєш, те й пожнеш. Потенцiя моральної вiдплати проявляється i в нових втiленнях (сансара), а не тiльки в цьому життi. Вища мета буддизму - це припинення iснування (iснування при переродженнi пiсля смертi), що виглядає як заспокоєння, згасання хвилювання (нiрвана).
   В буддизмi лише людина (а боги - нi до чого) має здатнiсть викорiнити в собi те, що породжує (пiдтримує процес переродження) неправеднi думки i пристрастi, лише людина здатна досягти нiрвани. Лише серед людей можуть з'явитися просвiтленi, якi досягли нiрвани. Буддизм не вiдводить богам важливу роль в образi релiгiйного життя.
   Космологiя буддизму - це космологiя миротворення. В. Лисенко каже, що в буддизмi безлiч миротворень, що розвиваються i розпадаються. Будд також iснує сила-силенна. Але вони не створюють свiт i не управляють ним. Буддизм говорить, що провидiння немає, а доля людини залежить вiд її зусиль. Буддизм - це релiгiя, де людина рятує сама себе.
   Християнство. Христос - "помазаник", "месiя". Християнство виникло у I столiттi, в Палестинi, серед мiстико-мессiанських рухiв iудаїзму, що дослiджував С. Авєрiнцев. За дослiдженнями С. Авєрiнцева, християнство почало поширюватися серед євреїв Палестини. Потiм християнство поширювалося серед iнших народiв ("язичникiв"). До V столiття християнство поширювалося в Римськiй iмперiї, а у другiй половинi I тисячолiття - серед германцiв i слов'ян, що дослiдив С. Авєрiнцев.
   Причини поширення християнства - потреба в новому рiвнi людської самосвiдомостi, де до тебе не ставляться як до раба, де присутня громадськiсть i немає презирства до чужих людей, де є повага до духовних запитiв iндивiда. Християнство несло порятунок вiд зiпсованого свiту людських вiдносин.
   Християнство закликає людину бути останньою, бути всiм слугою.
   Ранньохристиянськi громади вчили думати не тiльки про свої потреби та iнтереси, а й про долю всiх людей свiту. Унiверсалiстськi тенденцiї нагромаджуються на противагу iудохристиянству, де була присутня обрядовiсть iудаїзму.
   Християнство заперечувало нацiональнi релiгiї i їх обрядовiсть, вiдмовляло язичницьким церемонiям. Християнська етика вивела iдеал мученика, необхiднiсть прийняти страждання (за образом розп'ятого на хрестi Христа). У християнствi присутнiй унiверсалiзм, звернення до всiх людей (але це спiвзвучно космополiтизму iмперiї, Римської iмперiї).
   Античний фiлософський iдеалiзм зiграв роль у формуваннi понятiйного апарату християнського догматизму, що дослiдив С. Авєрiнцев.
   Християнство (а також аврамiчна релiгiя - iслам) переймає вiд iудаїзму iдею єдиного Бога, який абсолютний в благовi, Бога, що має абсолютну могутнiсть i абсолютне знання, Бога самодостатного, тобто такого, що має Свою причину в Самому Собi, Бога, Який створив все, Бога, який створив все з нiчого. Бог, створив свiт у вiльному актi волi, i Бог не потребує свiту.
   Християнству притаманне особистiсне розумiння абсолюту. Християнство вiдрiзняється вiд iудаїзму та iсламу тим, що робить акцент на триєдностi i Боговтiленнi. Триєднiсть - це життя божества як вiдношення трьох осiб: Отця (безначальної першооснови), Сина (смислового принципу, логiчно оформлюючого) i Святого Духа ("животворюючого" принципу). Всi три iпостасi предвiчнi, тобто iснували вiчно, завжди. У вiчностi вiд Отця народжується Син i вiд Отця походить Святий Дух (в католицтвi вiд Отця i Сина виходить Святий Дух, в православ'ї вiд Отця походить Святий Дух). Боговтiлення - це положення, згiдно з яким Iсус Христос в особистiснiй єдностi поєднує повноту божественної i людської природи, в єдинiй особi поєднує одноразово та понадчасово.
   Християнство наголошує, що людина створена як носiй "образу i подоби" Бога. I тому мiстичнi як Дух, так i тiло. "Грiхопадiння" як непослух Богу губить богоподiбнiсть людини. Звiдси тяжкiсть провини першородного грiха. Звiдси розсуд людиною власної вини. Але Христос перемiг силу грiха, прийнявши болiсну смерть, викупив грiх людей, звiльнивши їх iз рабства сатани.
   Християнство цiнує очисну роль страждання, хоча призначення людини - це райське блаженство i свобода вiд страждання. Християнство проповiдує боротьбу людини з собою i страждання за всiх людей, прийняття свого хреста.
   У християнствi покiрнiсть - це аскетичне вправа, в якiй людина скасовує свою волю i стає вiльною. Людина має бути перетвореною i обожнюючою.
   Християнство має таїнства (хрещення, причащання), тобто вiдбувається введення божественного в життя людини, що сприяє перетворенню. Вiд таїнств Христос живе в людинi.
   Мета таїнства - вiдмова Духа вiд плотi, а також прагнення вдатися до очищення i освячення самої плотi, щоб плоть перейшла в стан есхатологiчної просвiтленостi.
   В епоху Ренесансу намiтилися секуляризаторськi, антицерковнi тенденцiї. Цi тенденцiї пропагувалися в епоху Просвiтництва. Альтернативою християнства може слугувати iдеал земного прогресу.
   Християнство доводить, що рiшення протирiч людського iснування є у Бога. Це дослiдив С. Авєрiнцев. Вiн каже, що християнство вiдмовляється визнавати, що рiшення протирiч людського iснування лежить в соцiальних перетвореннях.
   Iслам. Iслам - релiгiя монотеїстичного характеру. Iслам "авраамiстична" релiгiя ("авраамiчна" поряд з iудаїзмом i християнством). Т. Iбрагiм каже, що iслам - релiгiя боговiдвертої традицiї. Iслам виник в Аравiї, в Меццi. У той час в Аравiї переважало язичництво. Засновник iсламу - пророк Мухаммед (570 - 632 рр.).
   Багатобожники в Меццi гнали пророка Мухаммеда, i пророк Мухаммед переселився в Медину. Це сталося в 622 роцi. Вiд цього року веде вiдлiк часу мусульманський мiсячний календар. Пророк Мухаммед згуртував арабiв, обернув в iслам Мекку i основнi племена Аравiйського пiвострова.
   У 1258 роцi пiд тиском монголiв iслам i арабо-мусульманська культура припиняють свiй розвиток. Бiльшiсть мусульман є сунiтами (до 90%), решта - шиїти.
   Джерелами вiровчення iсламу є Коран i Сунна ("перекази" про пророка Мухаммеда, про вислови пророка, про дiяння пророка). Сунна - це рiзнi види Одкровення, як продиктоване, так i цiлком вихiдне вiд Бога, тобто "богомовлене" i "богонадихаюче", тi слова, якi переважно говорив сам Пророк (переважно, а отже, говорили й iншi люди).
   В iсламi немає особливої догматики, та все ж складаються певнi принципи: вiра в Бога, вiра в ангелiв, вiра в пророкiв (в пророка Мухаммеда, в пророка Мойсея, в пророка Iсуса), вiра в писання (в писання Корану, в писання Тори, в писання Євангелiя), вiра в Судний день. З цих принципiв виростають п'ять основних догматiв: сповiдання вiри (тобто проголошення формули iнiцiацiї про те, що немає Бога, крiм Аллаха, немає божеств, крiм цього Бога, а пророк Мухаммед - посланник його), щоденна п'ятиразова молитва, пiст в певний мiсяць (мiсяць рамадан), милостиня (2,5% вiд доходу), паломництво в Мекку.
   Iслам не приймає такi християнськi догмати як Трiйця i Боговтiлення, оскiльки вважає цi догмати вiдступництвом вiд iстинного монотеїзму. Бог в iсламi абсолютно трансцендентний. I тому немає зображень Бога (iкон, як в християнствi). Iслам (як i iудаїзм) побоюється iдолопокло-нiння, i тому для iсламу Бог - єдиний "формодавець", i з Богом не можна змагатися, створюючи зображення.
   У Коранi (як i в Бiблiї) картина свiту теоцентрична. Вона, ця картина свiту, i антропоцентрична. Однак особливого значення (так само як i в iудаїзмi) первородному грiху не надається (як це надається в християнствi). Iслам говорить, що Бог пробачив грiхи прабатькiв. Вiн пробачив Адама i Єву. Тому немає необхiдностi в божественному самопожертвуваннi, нема необхiдностi в розп'яттi Iсуса.
   В iсламi присутнiй дух солiдарностi, активностi, неаскетичностi. Заради небесного не треба нехтувати земним. Заради земного не треба нехтувати небесним. Треба брати i вiд земного, i вiд небесного. Мусульманство передбачає шлюб, багатство, працю, активнiсть. Активнiсть поєднується i уживається з Божественним приреченням. I усе це визначено, i не треба нiчого робити. Людина повинна докладати максимум зусиль, щоб реалiзувати свої намiри i змiнити iснуючий стан речей. При цьому людина сподiвається на сприяння Бога. Але якщо людина не може реалiзувати свої намiри i досягти мети, то вона повинна стоїчно приймати такий стан речей, приймати як зумовлене. Лише з часом мiстики-суфiї принесли дух бездiяльного фаталiзму i квiєтизму.
   Iслам виробляє "правильну поведiнку" людини. Робить акцент на право. Саме на право, а не на "правильну вiру" i на догматику.
   В iсламi склалася теологiя, яка розглядає питання божественної сутi i атрибутiв Бога, питання визначення i вiльної волi.
   Суфiзм є мiстичним напрямком iсламу. Спочатку суфiзм висловлював аскетизм у ставленнi до розкошi i дозвiльного життя. Потiм суфiзм проповiдував реальне мiстичне богопiзнання, а не схоластику i ритуалiзм. Сучаснi мiстичнi громади iсламу мають свої системи мiстичної практики i обряди iнiцiацiї. Суфiзм розвивав фiлософську саморефлексiю, що особливо яскраво виражено в iлюмiнативiзмi.
   Сунiти i шиїти в iсламi вiдрiзняються по питанню верховної влади. Сунiти доводять, що на пост халiфа може бути обраний будь-який член громади. Шиїти кажуть, що пост халiфа - спадковий i сакральний.
   Сунiти - прихильники сунни. Сунiти прихильники традицiї Пророка Мухаммеда як зразка для наслiдування. Шиїти також слiдують правилам сунни.
   Неоязичництво. Нетрадицiйнi релiгiї. Новi релiгiйнi системи. Однiєю з нових релiгiйних систем є неоязичництво. Неоязичництво - сучасний релiгiйний напрямок. Є. Балагушкiн помiчає, що неоязичництво виникає на основi шаманiзму, магiзму, мiфу. Неоязичництво намагається вирiшити проблеми особистостi i суспiльства, проблеми, якi не може дозволити традицiйнi релiгiя i наука.
   Неоязичники спираються на архаїчнi уявлення i вiру у всемогутнi окультнi сили. Неоязичництво як нетрадицiйна релiгiя представлена сакрально - мiфологiчними утопiями, культами.
   Неоязичництво стикається з неорелiгiями "розширення свiдомостi". Воно вiдрiзняється вiд релiгiй як вiри в потойбiчне, в сакральний початок, проте вбирає в себе нетеїстичнi уявлення магiї, фетишизму, спiритизму.
   Неоязичництво, на вiдмiну вiд язичництва, по-iншому ставиться до забобонiв. Наприклад, до вiри в чортiв, вiри в прикмети, ворожiння, вiщi сни. Неоязичництво - це нова релiгiя з новим свiтоглядом i соцiальними устремлiннями.
   Лiкування в неоязичництвi прагне до повної змiни i вдосконалення фiзико-психiчних i iнтелектуальних можливостей людини, проповiдує можливiсть надiлити людину надприродньою могутнiстю, а також безсмертям. Особливе ставлення до безсмертя пов'язане з тим, що людина здатна мати стан IНШОГО (Мурашкин 2006: 122-127), властивiстю якого є переживання неможливостi смертi (Джемс 1993: 306). Цей стан виникає у людини вiд того, що працює механiзм компенсацiї появи у людини страху смертi у зв'язку з усвiдомленням смертi - при появi у людини свiдомостi i самосвiдомостi (Мурашкин 2006: 132). Нео-язичництво проповiдує природнiй спосiб життя, який може порятувати вiд голоду, хвороби, агресивностi. У такому неоязичництвi, як герметика, психоделiка, неошаманiзм, є прагнення радикально трансформувати психiку i тiлеснiсть людини шляхом психосоматичних методик, галюциногенних речовин, наркотикiв, трав i грибiв.
   Неоязичництво, iмiтуючи архаїчнi мiфи, розробляє сучасний свiтогляд. Р. Генон розробляє iєрархiю сакральної влади на Землi. А. Уотс - натхненнiсть, наповнену радiстю Всесвiту. М. Елiаде розробляє прославляння живого i звертання до Космосу. Ця розробка загострює увагу на "вiчному поверненнi" як давньому архетипi.
   Неоязичництво i його магiчнi i мiфологiчнi уявлення можуть оформляти расистськi доктрини. Наприклад, нiмецький фашизм. Це являє собою небезпеку, оскiльки порушує солiдарнiсть людей перед грiзними силами природи.
   Є. Балагушкiн наполягає, що неоязичництво використовується в проектах створення "iндивiдуального" суспiльства при формуваннi "полiтики екстазу". При цьому передбачається масове використання галлюцiнаторного препарату ЛСД. Прикладом можуть бути експерименти Т. Лiрi. Неоязичництво вказує на окультне дiйство. Наприклад, чайна церемонiя. Неоязичництво виступає як ефективний засiб отримання умиротворення i духовного просвiтлення. Прикладом може бути необуддизм Сока-Гаккай. Неоязичництво стверджує, що можна створити антиавторитарне суспiльство в силу того, що люди будуть користуватися рецептами збалансованостi таємних сил "ян" та "iнь" в продуктах харчування. Прикладом може бути Дж. Осава, його макробiотика дзен-буддизму.
   Неоязичництво применшує значимiсть етичного. Релiгiйнiсть в християнствi - це вiдмова вiд закону на користь любовi. Релiгiйнiсть в неоязичництвi - повернення до жорсткої архаїчної нормативностi, суворого ритуалiзму i обрядовостi, повернення до авторитарної влади, що помiчає Є. Балагушкiн. Це повернення до магiв-наставникiв. Наприклад, Дон Хуан К. Кастанеди.
   Неоязичництво орiєнтується на розвиток сил i можливостей людини, щоб людина знайшла успiх i "врятувалася", мала порятунок. Неоязичництво пропонує сили у формi надприродної могутностi i гарантiї гармонiї зi свiтом.
   Є. Балагушкiн каже, що неоязичництво з'являється, тому що втрачено довiру до християнського уявлення про трансцендентну природу морально-особистiсного начала в людинi, тому що є надiя на можливiсть безмежного розвитку iндивiдуальних можливостей людини, можливостей прихованого, внутрiшнього божественного потенцiалу, який ще не реалiзовано до кiнця. Про цей потенцiал говорить i християнство, вказуючи на те, що вiруючий обожниться, тобто знайде божественний, досконалий статус буття.
   Неоязичництво розкриває можливiсть здобуття сакральної досконалостi "тут i зараз" як результат досягнень людини в оволодiннi окультними силами. Оволодiння тепер, а не пiсля смертi, в потойбiчному свiтi. Це породжене невiр'ям людей в можливостi суспiльства гарантувати загальне благо i захистити iндивiда, на чому наполягає Є. Балагушкiн.
   Нетрадицiйнi релiгiї - сучаснi релiгiйнi об'єднання, що протистоять традицiйним релiгiям, офiцiйним i чiльним релiгiям. Про це пише Л. Мiтрохiн. Традицiйнi релiгiї роздiленi. Подiл всерединi християнства виник давно. Вiн означений як секти, "єресi", "розколи". Це релiгiйне дисиденство.
   Нетрадицiйнi релiгiї вiдтворюють кризу цивiлiзацiї та глобальнi проблеми, посилення мiстицизму i антисцiєнтизму, увагу до езотеричних знань i мiфу, на чому наголошує Л. Мiтрохiн.
   Нетрадицiйнi релiгiї вiдображають зрушення в релiгiйнiй свiдомостi, нездатнiсть церкви задовольнити потреби вiруючих, тобто потреби в сенсi життя, потреби в розумiннi призначення людського роду, потреби, пов'язанi з набуттям шляху особистої iдентифiкацiї особистостi.
   Милосердний i звичний Бог "помер", i релiгiя звертається до iдей екзистенцiалiзму, намагається оновлюватися. Всерединi традицiйних, тобто панiвних церков виникають секти i єресi через незгоду з тлумаченням священних писань. Однак неорелiгiї виникають паралельно, вiдкидаючи традицiйну церкву в цiлому.
   Риси нетрадицiйних релiгiй певною мiрою проявилися в теософiї О. Блаватської, в дiяльностi мормонiв. Риси, через якi можна бачити релiгiйний плюралiзм. Особливо це помiтно, коли в нетрадицiйних релiгiях ми виявляємо риси неоязичництва, неоорiенталiзма, теософiї, антропософiї, космiзму, риси лiкарських культiв. Суспiльний iнтерес до нетрадицiйних релiгiй виник пiсля самолiквiдацiї "Народного храму" Д. Джонса в 1978 роцi, коли загинуло 914 американцiв, про що пише Л. Мiтрохiн. Вiн вказує, що Джонс добився шанування власного культу в образi "живого бога".
   Виникають релiгiйнi громади, якi повнiстю поривають з традицiйними релiгiями. Це - "релiгiї Нового вiку" Це - нетрадицiйнi релiгiї. До них належать такi "культи", як шанувальники спiритизму, парапсихологи, люди, що займаються телекiнезом, лiтаючими тарiлками, що входять в рiзнi "органiзацiї здоров'я". На чолi "культу" стоїть харизматичний лiдер, який оголошує себе "живим богом", або прямим посланцем бога, покликаним врятувати свiт, що погруз у грiхах. Лiдер залякує своїх послiдовникiв швидким кiнцем свiту, або Страшним судом. Якщо погляди людини не спiвпадають з поглядами лiдера, то ця людина викривається як послiдовник сатани, приречений на неминучу загибель. У сектах використовуються виснажливi груповi заходи, такi як багатогодиннi танцi, лекцiї, молитовнi зiбрання, зубрiння цитат. Цi заходи вводять людини в напiвгiпнотичний стан, який ставить людину в повну залежнiсть вiд лiдера. Тодi людина втрачає можливiсть вiльного вибору. Л. Мiтрохiн каже, що цi заходи мають схожiсть з технiкою кодування, програмування свiдомостi, зомбування. Зомбування буває сильним. На це вказують, наприклад, акти колективного самогубства. Прикладом може бути калiфорнiйська група "Небеснi ворота" в 1998 р.
   Дуже сильний вплив на членiв сект мають бузувiрськi обряди сатанiстiв, вважає Л. Мiтрохiн. Однак в "культах", сектах застосовуються i психотерапевтичнi процедури, якi мають благодiйний вплив на самопочуття, на стан людини, про що говорить Л. Мiтрохiн.
   "Культи" зiткнулися з протидiєю влади, традицiйних церков, батькiв, вiд яких дiти пiшли в секти, на що вказує Л. Мiтрохiн. "Культи" залучають людей, оскiльки втрачено колишнi iдеали, i людина вiдчуває себе беззахисною, бо впав авторитет традицiйних церков, догматика яких не дає самовиразитися, а лiдери "культiв" обiцяють духовний спокiй "тут i зараз", зрозумiло формулюють цiлi i забезпечують суворе виконання моральних приписiв у спiльнотах сект. За словами Л. Мiтрохiна, рiзку протидiю "культiв" становить традицiйна релiгiя, котра ставиться до них як до конкурентiв за уми людей.
   Мiстика. Мiстика - це релiгiйна практика (Аверинцев 2010: 579-580), з метою пережити в екстазi безпосереднє "єднання" з абсолютом (Аверинцев 2010: 579-580). Мiстика - це також доктрини, що виправдовують i регулюють релiгiйну практику (Аверинцев 2010: 579-580).
   У теїзмi (а це iудаїзм, християнство, iслам, абсолют) є особистий бог. Єднання з особистим богом є дiалогiчне "спiлкування". Таке "спiлкування" вимагає згоди з боку партнера дiалогу. Тому дiалогiчне "спiлкування" не досягається механiчно однобiчним зусиллям. "Спiлкуван-ня" може переосмислюватися мiстиком як "злиття". З точки зору традицiйної релiгiї це єресь. I тому iсламського мiстика аль Халладжа стратили за те, що вiн в екстазi сказав "я єсмь iстинний", тобто "я є Бог" (Аверинцев 2010: 579-580).
   У нетеїстичному мiстицизмi мiсце особистого бога посiдає безособове трансцендентне начало. Це "Дао" даосизму, "шуньяти" буддизму, "Єдиний" неоплатонiзму.
   Мiстицизм тяжiє до iррацiоналiзму, iнтуїтивiзму, парадоксальностi (навмисної парадоксальностi, щоб шокувати адепта. Шоком лiкують шизофренiю. Шок протвережує).
   Мова мiстикiв - це символи, а не поняття. Центральний символ - це смерть. Смерть є знаком, що позначає досвiд, руйнує колишнi структури свiдомостi (Аверинцев 2010: 579-580). В мiстичних переживаннях руйнується багато колишнього - несуттєвого, наносного. Мiстичнi переживання можуть мати стан IНШОГО постмодерну, коли людина вiдчуває неможливiсть смертi. Це дослiджував У. Джеймс, описував А. Теннiсон. Стан IНШОГО - це компенсаторна реакцiя на страх смертi, який приходить до людини при усвiдомленнi смертi, коли закiнчено процес становлення особистостi, свiдомостi та самосвiдомостi, а отже, i усвiдомлення смертi. Людина, переживаючи подiбнi стани, каже "Я - iнший, той, що має ДЕЩО. Вiрнiше, я - це ДЕЩО" (Мурашкин 2020: 475).
   Мiстики пiдверджують, що мiстичний досвiд можна передати iншiй людинi або неадекватним натяком або мовчанням. Це "благородне мовчання" буддистiв. Фактично всi Священнi Писання: Тора, Бiблiя, Євангелiє, Коран, Веди, Рiгведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа, Авеста, Упанiшади, Трипiтака, Дхаммапада, Бхагавадгита, Дао де цзiн - це натяк на iснування стану, коли людиною переживається неможливiсть смертi. Це дослiджував У. Джеймс, а також описував А. Теннiсон. Дослiджувався певний стан людини, який в Євангелiях означається як "Життя Вiчне", стан Амрiти з Рiгвед, стан IНШОГО постмодерну, стан, що приходить до людини без стимулювання його ззовнi, хiмiчним i психiчним шляхом. Стимуляцiя ж спотворює справжнiй стан людського духу, веде до хвороби i руйнування життя.
   Теологiя мiстики (i в християнськiй традицiї - теж) позначається як "негативна". Значиться "негативна", "апофатична теологiя", оскiльки описує Бога за допомогою заперечень (Аверинцев 2010: 579-580).
   Мiстична практика - це психофiзичнi вправи Це дхьяна i йога в iндiйських системах мiстики, "розумне дiяння" православних ченцiв. Психофiзичнi вправи включають в себе гiпнотичне зосередження розуму на простих фiгурах. Це янтра i мандали в iндiйськiй традицiї, хрест у християнствi. Вiдбувається зосередження на простих поєднаннях слiв. Це мантри в iндуїзмi, "Iсусова молитва" в православ'ї, молитовнi вигуки в католiцизмi, якi повторюються тисячi разiв поспiль. У медитацiї мiстикiв використовуються пози тiла i рiзнi способи регуляцiї дихання. Наприклад: йога, iсiхазм.
   Психофiзична практика мiстикiв може бути дуже рiзноманiтною: вiд скаженого танцю дервiшiв - до тихого "розчулення" християнських аскетiв (Аверинцев 2010: 579-580). В мiстицi завжди присутня психотехнiка аскетизму, або аскетизму навпаки, "навиворiт". Помiчаємо це в ритуалiзованому порушеннi етичних i сакральних заборон у гностикiв, тантристов i сатанiстiв, що створюють передумови для психологiчного шоку i трансу (Аверинцев 2010: 579-580). Мета мiстики - екстатичне зняття дистанцiї мiж людиною i свiтом духiв i богiв.
   Мiстик - це людина, у якого релiгiйне розумiння пiдiйшло до поняття трансцендентного абсолюту i сформувалася можливiсть свiдомо вiдступати вiд логiчного в мiстичне (Аверинцев 2010: 579-580). Це є можливим завдяки розвитку до високого рiвня логiки в людинi. Тому мiстичне розквiтає в тих культурах, де отримала розвиток фiлософсько-логiчна культура. Iндiя - веданта. Китай - даосизм. Грецiя - пiфагорiзм, платонiзм.
   Розквiт мiстики вiдбувається в епохи суспiльних криз (Аверинцев 2010: 579-580). В умовах кризи суспiльства поширюються еклектичнi й наукоподiбнi системи позаконфе-сiйної мiстики (теософiя, антропософiя), а також поширю-ється вульгаризована мiстична практика (спiритичнi сеанси, раденiя хiпi). Нерiдко мiстика ставала формою протесту проти церковної та соцiальної iєрархiї (Аверинцев 2010: 579-580).
   У фiлософiї вченому-фiлософу парадокси мiстики давали iмпульс iдеалiстичнiй дiалектицi. Мiстичне притаманне i сучаснiй фiлософiї. Воно притаманне навiть неопозитивiзму, його суто рацiоналiстичнiй фiлософiї (Аверинцев 2010: 579-580). Мiстичне неопозитивiзму проявляється у Вiтгенштейна i представлено родом "апофатичної мiстики", що є аналогом "благородному мовчанню" буддистiв (Аверинцев 2010: 579-580).
   Толерантнiсть в культурi релiгiйного життя. Свобода совiстi й толерантнiсть. За розумiнням Р. Апресяна, свободу совiстi необхiдно розумiти як право людини на власне особисте духовне життя, в якому вона сама визначає свої переконання. Р. Апресян доводить, що отримати можливiсть самiй визначати свої переконання для людини дуже важливо. Всi люди мають однакове становище щодо свого тимчасового життя на цiй Землi перед обличчям майбутньої смертi. Всi люди смертнi. Згiдно з цим, всi вони шукають сенс свого життя. Хто бiльш правий у своїх поглядах? Хто може судити, якщо всi - в однаковому становищi? Тому ми й доводимо один одному власнi мiркування щодо життя i смертi. Але нiвелювати положення доводiв iншої людини силомiць ми не маємо права. Свобода совiстi поширюється на свободу вiросповiдання. Який Бог для нас бiльш привабливий своїм способом життя, до того ми i йдемо, в ту релiгiйну органiзацiю ми i прагнемо потрапити. Нас приваблює естетична основа релiгiйних культiв. Ми вступаємо в релiгiйну громаду задля вiдправлення цього культу. Однак для iншої людини може бути прийнятним iнший спосiб життя, з'являються iншi смаки, iншi естетичнi уподобання. Людину приваблюють iншi релiгiйнi пiснеспiви, iншi зображення божества, якi видаються бiльш привабливими. I ми не маємо права це забороняти. Нам краще розширити своє вiдчуття прекрасного, щоб вмiстити в себе й iнших богiв. Якщо ж нам це не вдається, то слiд бути терплячим до iншого божества, толерантним.
   Толерантнiсть - це терпимiсть. Терпимiсть включає в себе i терплячiсть як здатнiсть людини своїм вольовим зусиллям протягом довгого часу пригнiчувати бажання вийти з несприятливого стану. Терплячiсть передбачає i наявнiсть терпiння як наполегливостi, завзятостi, витримки в якiйсь справi, роботi. У релiгiйної аскези терпiння - це покiрливо i стiйко переносити що-небудь. В результатi релiгiйної аскези як мiстичної практики виникає душевне перетворення, що означає: самодостатнiй стан духу. Тобто терпiння як вольове зусилля i самонедостатнiсть перетворюється на само-достатнiй стан просвiтленої душi. Тут спочатку передбачається наявнiсть самонедостатностi, в силу того, що людина з дитинства має хоч в якiйсь мiрi почуття неповноцiнностi через те, що залежимо вiд дорослих людей. Терплячiсть i терпiння запускають механiзм компенсацiї початкового вiдчуття неповноцiнностi як самонедо-статностi. За допомогою терплячостi i терпiння релiгiйна людина намагається опанувати ситуацiю по зразкових прикладах iз житiя святих (нерелiгiйна людина - iз життя свiтських людей). При цьому автоматизується вольовий iмпульс як постiйне керiвництво людиною (Адлер 1997: 113-114). Вольове постiйне керiвництво целеспрямовує, змушуючи людину чинити так, щоб врештi-решт опанувати ситуацiю. Iнтенсивнiсть прагнення дiяти певним чином, щоб опанувати ситуацiю, формує не тiльки риси характеру, а й призводить до зникнення почуття неповноцiнностi (Адлер 1997: 113-114), почуття самонедостатностi. Почуття неповноцiнностi в людинi так чи iнакше шукає компенсацiї. При цьому людина намагається наблизитися до свого особистiсного iдеалу (у релiгiйної людини цi iдеали зазвичай пов'язанi з житiєм святих), принципово слiдуючи своїй направляючiй лiнiї, але при цьому абстрагуючись вiд реальностi (Адлер 1997: 278). В кiнцевому пiдсумку людина може отримати або максимальне абстрагування вiд реальностi, коли вона вольовими зусиллями i терплячiстю переслiдує свої цiлi, якi вже неадекватнi зовнiшнiй ситуацiї, що змiнилася; або отримати перетворення душi як момент стану самодостатностi, момент Царства Небесного (Мф 5: 3). У разi перетворення душi, блаженнi вбогi духом, бо їхнє Царство Небесне (Мт 5: 3). Реалiзуються компенсаторнi механiзми, а хто плаче, втiшаються, бо ж блаженнi засмученi, адже вони будуть утiшенi (Мт 5: 4). При цьому є вказiвка мужатися. Людина в свiтi матиме скорботу, але вона повинна мужатися (Iн 16:33).
   Преображення душi не буде, якщо терплячiсть i терпiння не сповнюються терпимiстю як умiнням без ворожнечi ставитися до чужої думки, характеру. Тобто терплячiсть має бути у всiх вiдносинах. Передбачається як обов'язкове терпляче ставлення до iншої людини як до рiвнодостойної особистостi. У такому випадку людинi (релiгiйнiй людинi) необхiдно свiдомо гамувати почуття неприйняття. Тобто терпимiсть є певною якiстю людини, вмiнням пригнiчувати негативнi вiдчуття.
   Терпимiсть передбачає свiдоме придушення почуття неприйняття культу та iстин iншої релiгiї. Iнша релiгiя, як i своя, теж говорить про абсолют. В такому випадку твої абсолюти стають на рiвних з iншими абсолютними iстинами. Це може сильно зачiпати людину. Простiше, коли неприйняття до iншої людини щодо її зовнiшностi, манери мови, її смаку, способу життя, переконання. Якщо ми маємо релiгiйнi переконання, спосiб життя, пов'язаний з релiгiйним догматом, догматом як абсолютом, iстиною в останнiй iнстанцiї, то нетерпимiсть може набагато посилюватися. I в такому випадку буває дуже важко налаштуватися на дiалог з людиною iншої вiри, важко зрозумiти людину iншої вiри. Важко визнати i поважати права iнаковiрця, визнати право iншої людини вiдрiзнятися вiд тебе, вiд твоїх вiрувань в Бога.
   Толерантнiсть розумiється, насамперед, як пасивне терпiння, що передбачає добровiльне перенесення страждань. Перенесення страждань задiє компенсаторнi механiзми людини, в результатi чого у людини виникає стан самодостатностi. Стан самодостатностi розумiється як Царство Небесне. Тодi страждають i плачуть, втiшаються i стають блаженними (Мф 5: 4), оскiльки настає компенсаторна реакцiя, як протилежний афект, в результатi чого людина знаходить Царство Небесне (Мт 5: 4), або, iншими словами, вiдчуває стан самодостатностi, стан IНШОГО, коли людина вiдчуває неможливiсть смертi, тобто життя вiчне. Тобто страждання, бiль, результатом чого є плач, що змiнюється вiдсутнiстю болю, благодаттю, або Царством Небесним, або станом IНШОГО (Ортiс 2003: 477). Але на початок має бути терпiння, стриманiсть. Стриманiсть розумiється також як здатнiсть спрямувати критику на можливiсть допущення вiдправлення iнших релiгiйних культiв, терпимiсть до цих культiв, вiротерпимiсть в цiлому як складову частину характеру людини.
   Вiротерпимiсть є формою прояву толерантностi. Вiротерпимiсть є обов'язковим принципом спiвiснування конкуруючих церков, синагог, храмiв, мечетей, дацанiв. Вiдсутнiсть вiротерпимостi у будь-якої релiгiї є ознакою того, що вiруючi люди, якi вiдносять себе до цiєї релiгiї, не вiдчувають стану самодостатнього характеру, а в термiнологiї християнства знаходять Царства Небесного.
   Толерантнiсть i вiротерпимiсть мають бути i у взаєминах свiтської i релiгiйної влади, щоб пiдтримувалася доброзичливiсть у суспiльствi в цiлому. Доброзичливiсть з'являється, коли не переслiдуються iновiрцi, не наводиться на них наклеп. В такому випадку толерантнiсть виступає також i як свобода совiстi вiруючої людини. Толерантнiсть сама по собi є чеснотою, оскiльки несе мир i спокiй в соцiальних, суспiльних вiдносинах. Цим вона несе i соцiальне благо. Толерантнiсть як соцiальне благо вкорiнена в релiгiйностi. Зокрема християнство несе цю толерантнiсть у своїй основнiй доктринi, в доктринi проповiдує милосердя, що яскраво виражено в проповiдi любовi до ближнього. Решта доктрин i догматiв, через якi виникають розбiжностi, не є основними.
   Християнська любов до ближнього передбачає вiдмову вiд насильства. Отже, вiруюча людина покладається на щирiсть своїх переконань, коли долучає iновiрця до своєї вiри. Передбачається, в такому випадку, добровiльний вступ нових вiруючих до християнської громади. Добровiльнiсть виступає також як соцiальна необхiднiсть, щоб уникнути насильства, породжуючи додаткове зло, щоб уникнути соцiальних вибухiв релiгiйної нетерпимостi.
   Iдея толерантностi затверджується в епоху просвiт-ництва, коли свобода совiстi стає природною ознакою в соцiальних вiдносинах. Соцiальнi вiдносини епохи просвiт-ництва також припускають свободу слова, що є досить важливим для вiльного волевиявлення громадян. Однак це вiльне волевиявлення передбачає розум як обов'язкове. Свобода людини передбачає i продуманий вибiр, коли є альтернативи мiж рiзними способами поведiнки, що керують рiзними точками зору. У таких свободах передбачаються рiзнi точки зору, народжуються iдеї про суспiльний прогрес як про такий стан речей, коли наявне рiзноманiття досвiду i думок громадян, що сприяє найбiльш повному розумiнню iстини.
   Толерантнiсть передбачає мирне спiвiснування рiзного людського досвiду, рiзних думок. Iснування рiзних думок (i рiзних досвiдiв людей) передбачає виникнення дискусiй, метою яких в iдеалi є взаєморозумiння опонентiв i прихiд до єдиної точки зору. Але спочатку має бути терпимiсть до iншої точки зору. Терпимiсть до iншого (чужого) уявлення, розумiння не означає вiдмову вiд критичного ставлення. Терпимiсть до iншої думки не означає вiдмови вiд власних переконань.
   Релiгiйнi погляди - це такi погляди, щодо яких немає точних критерiїв їх оцiнки. Докази щодо релiгiйних доктрин носять характер осягнення такого стану речей, коли людина може вiддати перевагу i вибрати будь-яку точку зору.
   Вiльна перевага щодо тих чи iнших поглядiв завжди присутня, коли немає чiтких критерiїв оцiнки цих поглядiв. Релiгiйнi погляди якраз i не мають чiтких критерiїв їх оцiнки, бо ж передбачаються релiгiйна вiра, моральнi переконання щодо релiгiйних доктрин.
   Умовою громадського єднання представникiв рiзних релiгiйних вiрувань є толерантнiсть - в силу того, що вона є важливим елементом культури спiлкування. А культура спiлкування передбачає момент єднання людей, яких об'єднує певний стиль спiлкування як культурний феномен, як культурна спiльнiсть мiж ними.
   Толерантнiсть виступає як єднiсть спонтанно-негативного сприйняття того, що iснує в iншої людини, i в той же час - позитивної дiї щодо (в напрямку) цiєї людини. Тобто толерантнiсть - це єднiсть неприйняття i засудження будь-якої людини i в той же час прийняття i допущення, до певної мiри, способу життя тiєї людини. Толерантне прийняття свiтогляду i способу життя iншої людини не тотожне вимушеному примиренню з обвинуваченням будь-якої людини щодо її свiтогляду i способу життя. Толерантнiсть як терпимiсть не передбачає "аблерантностi". Абсолютизована терпимiсть вiдкриває прямий i вiльний шлях сваволi i насильства з боку злодiянь людей. Отже, толерантнiсть як терпимiсть не допускає потурання по вiдношенню до зла, компромiсiв, коли виникає посягання на моральну гiднiсть людини, на свободу в рамках загальноприйнятих моральних норм.
   Толерантнiсть передбачає певну ступiнь терпимостi i поблажливостi, коли людина вирiшує, що заради того чи iншого стану речей "не варто списи ламати", та виключити толерантнiсть (терпимiсть) з релiгiйної свiдомостi неможливо, оскiльки наслiдком терпимостi можна вважати виникнення в людинi феномена самодостатностi мiстико-естетичного досвiду, феномена, що за своїми характеристиками надзвичайно подiбний до божественностi - божественностi Царства Небесного в християнствi, божественностi Нiрвани в буддизмi, божественностi Дао в даосизмi, божественностi Мокши в iндуїзмi.
   Толерантнiсть. Толерантнiсть передбачає ставлення до iншої людини як до рiвного по достоїнству. Для такого ставлення людинi часто доводиться свiдомо гасити в собi почуття неприйняття до iншої людини. Наприклад, неприйняття манер iншої людини, її способу жестикулювати або манери говорити, тощо. Релiгiйна людина повинна свiдомо гасити неприйняття iншої ритуалiстики. Наприклад, послiдовник "Фалунь-Дафа" або послiдовник руху "Харе-Крiшна" має пригнiчувати неприйняття ритуалiс-тики християн хреститися. I навпаки, християнин повинен ховати в собi неприйняття ритуалiстики "Фалунь-Дафа" або ритуалiстики послiдовника руху "Харе-Крiшна". Людина певної культури, певної релiгiї часто не може прийняти iншу манеру мови, iншу зовнiшнiсть, iнший спосiб життя людини iншої культури, iншої конфесiї. Однак толерантнiсть передбачає таке прийняття. Якi ж установки повиннi бути, щоб прийняти ту чи iншу культуру, ту чи iншу релiгiю? Перш за все, необхiдно налаштуватися на розумiння iншої людини. Для цього необхiдно визнати її право вiдрiзнятися вiд нас, вiд нашого способу життя. Проте вiдмiннiсть повинна мати певну мiру. Ми всi - люди, i в нашому життi присутнє загальнолюдське, загальнолюдськi цiнностi є мiрою i кордоном, через якi не можна переступити. Тому толерантне ставлення до iншої людини передбачає дiалог з приводу способу життя, дiалог про загально-людськi цiнностi. I тут вже немає пасивного терпiння iншої культури та iншої релiгiї. Тут має бути активна розмова про цiнностi, хоча толерантнiсть передбачає i пасивне терпiння, добровiльне перенесення страждань i болю вiд iншої людини. Однак при перенесеннi страждання i болю теплиться надiя на те, що цей iнший змiниться, ухвалить таки спосiб життя, який включає в себе, перш за все, загальнолюдськi цiнностi. Тому й iснує стриманiсть по вiдношенню до тих чи iнших неприємних проявiв учасникiв дiалогу, тому й цiнуються поступки в питаннях надмiрних свобод у здiйсненнi культiв тими чи iншими релiгiйними фанатами.
   Вiротерпимiсть є формою прояву толерантностi, яка необхiдна в умовах спiвiснування церков, якi конкурують мiж собою. Причому це суперництво виявляється бiльш жорстким, нiж суперництво церкви зi свiтськiстю. Причини такого становища криються в тому, що церкви мають власний конкретний матерiальний прихiд i тому борються за прихожан, за залучення їх саме до своєї церкви.
   Толерантностi сприяє обмеження влади, яка встанов-лює перевагу певної релiгiї. Сприяють i рiвнi умови для всiх релiгiй, i умови мирного стану соцiуму. Вiдторгнення тiєї чи iншої релiгiї, того чи iншого способу життя означає вiдторгнення своєрiдностi тих чи iнших людей, а отже, i їх обурення. Якщо це своєрiднiсть, яка суперечить загальнолюдським цiнностям, то вона повинна допускатися i iснувати на рiвних в будь-якому соцiумi. Таке припущення сприяє любовi до ближнього i милосердю, про який говорять тексти Бiблiї та й усi священнi писання свiтових релiгiй. Наприклад, Коран, Тора, Веди, Упанiшади, Бхагавад-Гiта, Трипитака, Дао де цзiн. Це милосердя на практицi, милосердя, що веде до соцiального блага.
   Першою тенденцiєю до соцiального блага в державi є вiдмова вiд насильства, якщо немає нехтування загальнолюдських цiнностей. В релiгiйних питаннях - це умова добровiльного вступу людей до релiгiйних громад без будь-якого примусу. Добровiльнiсть та вiдсутнiсть будь-якого примусу в цих питаннях пробуджує в людинi щирiсть його переконань. Вона перестає приховувати свої погляди, вести подвiйне життя, а отже, роздвоюватися, плекати в собi проблеми, i тим самим йти убiк вiд дiйсностi свого iснування.
   Вiдмова вiд насильства i примусу в питаннях релiгiї дає можливiсть соцiуму уникнути бiльшого зла соцiальної нестабiльностi в порiвняннi з дратiвливими часом не життєвими вчинками вiруючих, але вчинками, що не порушують загальнолюдськi цiнностi.
   Толерантна людина надiлена здатнiстю вибирати загальнолюдське мiж альтернативними точками зору, вибирати такий спосiб поведiнки, яка не закреслює позитивне у вiруючого при дiалогах з ним. У цих дiалогах толерантна людина користується рiзноманiттям досвiду, iнформацiї, своєрiднiстю думок, спонукаючи вiруючу людини по-iншому поглянути на проблеми, збагачуючи вiруючого все новими i новими фактами iз життєвого укладу iнших релiгiй, тим самим не даючи зациклюватися на одному.
   Рiзноманiття досвiду, фактiв i всiляких альтернативних думок сприяє бiльш глибокому розумiння iстин. В цiлому такий стан речей можна розцiнювати як провiдний до прогресивних тенденцiй у суспiльному життi.
   Толерантна людина спирається на науковi факти в дискусiї, адже будь-якi об'єктивнi знання спонукають сперечатися до взаєморозумiння. Опоненти в суперечках часто приходять до загального конценсу, якщо їм пропонуються об'єктивнi закономiрностi та повторюваностi в об'єктивнiй реальностi.
   Чужа точка зору може йти, також, усупереч здоровому глузду, проти об'єктивних реалiй. Але толерантна людина терпляча. Вона спирається на науковiсть i об'єктивнiсть. Толерантна людина не вiдмовляється вiд власних переконань, продовжує критику опонента в дискусiї. Толерантна людина приймає плюралiзм в судженнях, якi не мають точних критерiїв оцiнки. Такими судженнями є, наприклад, судження, що ґрунтуються на релiгiйнiй вiрi. В такому випадку толерантна людина приймає i розумiє своєрiднiсть i неповторнiсть свого опонента в цiлому. Релiгiйнi вiрування, а також своєрiднiсть нацiональних традицiй у людини, або його особливостi в моральних переконаннях, - це переваги у своїй неповторностi, яка не має точних критерiїв оцiнки. В такому випадку толерантна людина може йти на угоду заради суспiльного єднання людей протилежних вiрувань. Допускаючи тi чи iншi положення в суперечках, толерантна людина проявляє позитивне ставлення до свого опонента. Толерантна людина має впевненiсть у тому, що не варто ламати списи з приводу несуттєвого. Через це вона поблажлива до свого супротивника в суперечцi. Однак ця поблажливiсть i поступливiсть, по своїй сутi, - вимушене примирення, тобто поступливiсть до певної мiри. Навiщо ламати списи через дрiбницi? Є в соцiальному життi явища, якi необхiдно засуджувати, тi, що спрямованi проти загальнолюдських цiнностей. Вiдносно таких явищ толерантна людина непримиренна i пояснює своєму опонентовi загальну шкоду для всiх. Абсолютної терпимостi у толерантної людини немає, адже така терпимiсть веде до сваволi. Свавiлля - як посягання на свободу особистостi i моральнi загальнолюдськi пiдвалини як потурання злу -виникає у зв'язку з надмiрною терпимiстю до цього зла. Надмiрна терпимiсть закiнчується насильством.
   Розумiння Бога представлене праукраїнськими релiгiйними вiруваннями, розумiння Бога як Дива i Лади, коли свiт навколо людини стає дивним, розумiння Бога як Вирiю, тобто райського стану душi, Духа, розумiння Бога як Частки, тобто божественного щастя як стану Духа. Всi цi розумiння (якщо їх розумiти символiчно) вписуються в наукову картину свiту, не суперечать етичним принципам iнших релiгiй i тому iз самого початку мають характеристику толерантностi.
   Релiгiя в цiлому, незважаючи на її фантастичнi уявлення i мiфологiчнi положення, все ж таки орiєнтує до життя, до ствердження такої цiнностi як життя людини. А це дає можливiсть враховувати певну мудрiсть адептiв задля узагальнюючих свiтоглядних картин свiту, в яких на першому мiстi стоїть людське життя як непорушна цiннiсть, без якої життя людини втрачає сенс.
   Iнтегруючи науковi факти про релiгiю, можна фiксувати у висновках багато того, що описано в можливостях, але не може нiяк перетворитися на дiйснiсть. Релiгiї мiстять в собi багато мудростi, яка орiєнтує людину на таку цiннiсть як життя, що спiвпадає з науковими фактами. Їх iнтеграцiя веде до положень, якi мають бути в способi життя людини.

ВИСНОВОК

   У зв'язку з тим, що наука встановлює лише те, як речi та явища iснують об'єктивно в дiйсностi, за якими законами, за якими закономiрностями i не бiльше, то такi надбання можуть бути використанi по-рiзному. Вчений-фiзик може створювати новий вид ядерної зброї. Вчений-хiмiк - синтезувати новi отруйнi речовини; створювати хiмiчну зброю. Вчений-бiолог - створювати вiруси-мутанти i, тим самим, викликати епiдемiї серед людей. Тобто вчений i його дiяльнiсть можуть бути за межами всiлякої моралi, бо ж покликанi служити людинi, людству.
   Проте i фiлософ зi своєю фiлософiєю опиняється в такому ж становищi. Фiлософiя об'єднує закони i закономiрностi, якi встановили рiзнi науки. Всi iстини законiв i закономiрностей структуруються i систематизуються в одне загальне свiтоглядне положення речей, iснуючих об'єктивно. Фiлософiя додає ще свiй суб'єктивний момент, який говорить не тiльки про те, як воно все є в дiйсностi, а як воно має бути. Однак в цьому вiдношеннi фiлософiя може бути гуманною, тобто враховувати внутрiшнiй свiт людини, а може бути й поза усiлякого гуманiзму, поза людяностi. Прикладом є фiлософiя фашизму, яка пропагує вибiркове знищення певних нацiй.
   Тобто, коли говорити про науку i фiлософiю, людина опиняється перед свободою вибору в прийняттi тих чи iнших цiнностей. Але вибiр цiнностей - це результат вже сформованого свiтогляду, який за змiстом i є фiлософiєю. Теоретична фiлософiя складається з таких роздiлiв, як онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. Тобто сформована система уявлень закiнчується цiннiсним вибором.
   Онтологiя об'єднує науковi факти, закони i закономiрностi, враховує певнi цiнностi, говорить про те, як має бути в дiйсностi. Пiдсумовуючи буття тих чи iнших речей i явищ, онтологiя так чи iнакше торкається аксiологiї й встановлює, заради яких цiнностей повиннi iснувати цi речi i явища, як все має бути в дiйсностi. Якщо головна цiннiсть - людське життя, то онтологiя, будуючи свiтогляд про буття, встановлює iстини, за якими життя, має продовжуватись в майбутньому. Тут науковi iстини з екологiї та iнших наук про навколишнє середовище особливо важливi. Вони набирають великої ваги, великої значимостi при будуваннi онтологiєю свiтоглядних картин свiту, через те що вони важливi в питаннях життя, здоров'я. Без пiдсумкiв наукових фактiв з таких наук, як екологiя, бiологiя, вiрусологiя, медичнi науки, неможливо будувати свiтогляд онтологiчного напрямку, який би вiдображав об'єктивне i реалiстичне положення речей. Будувати онтологiчну картину свiту i не враховувати науковi факти перевiренi практикою - це будувати iлюзорне буття, яке не вiдображає справжнього стану речей.
   Iнтегруючи науковi знання, онтологiя будує свiтогляд який повинен бути задля об'єктивного сприйняття реального стану речей, орiєнтованих на майбутнє. Навiть iз самих суб'єктивних переживань i станiв людини онтологiя, залучаючи знання з таких наук, як психологiя, когнiтивна психологiя, об'єктивує, робить об'єктивну картину свiту, яка повинна iснувати задля майбутнього. Наприклад, такий суб'єктивний стан людини, як стан IНШОГО, об'єктивується, розумiється, як компенсаторне осяяння, що виникає задля того, аби людина вiдсторонилася вiд певних своїх дiй, якi в майбутньому їй нiчого не принесуть. Стан IНШОГО призупиняє дiї (Мурашкин 2020: 475). В майбутньому людина має бiльш ретельно вибирати шляхи задля продовження життя.
   Iнтегруючи науковi знання, гносеологiя будує iстини якi повиннi iснувати задля об'єктивного знання, що вiдображує реальний стан речей, iстин, орiєнтованих на майбутнє. Навiть iз самих суб'єктивних переживань i станiв людини гносеологiя, залучаючи знання з такої науки, як когнiтивна психологiя, продукує об'єктивнi iстини, на якi треба так чи iнакше орiєнтуватися в майбутньому. Наприклад, iстини про такий суб'єктивний стан людини, як стан IНШОГО (на ньому загострює увагу сучасний постмодернiзм). Iстини про цей стан перетворюються на об'єктивнi iстини як iстини про компенсаторне осяяння, якi припиняють дiї людини, вiд яких в майбутньому цiй людинi нiчого не буде значного i корисного. В майбутньому людина повинна вибирати тi iстини, якi є життєвими, орiєнтуючись на цiннiснi аспекти.
   Науковi факти з когнiтивної психологiї не дозволяють фiлософiї будувати фантастичнi шляхи отримання об'єктивних iстин. Гносеологiя i епiстемологiя орiєнтованi на пiзнання об'єктивного стану речей. Але гносеологiя, iнтегруючи знання з приводу пiзнавальних процесiв, будуючи свiй свiтогляд, повинна орiєнтуватися, в якому напрямку треба йти, щоб отримати iстини, що мають цiннiсть для життя. Тому гносеологiя повинна так чи iнакше торкнутися аксiологiї, щоб взяти для своїх орiєнтирiв тi цiнностi якi необхiднi для отримання цiннiсних положень задля людського життя.
   Iнтегруючи науковi знання, аксiологiя вибудовує власний цiннiсний свiт, який має iснувати задля об'єктивних цiннiсних орiєнтирiв, спрямованих на майбутнє процвiтання людини. Навiть в самих суб'єктивних переживаннях i станах людини аксiологiя знаходить цiннiсний аспект. Цей аспект можна знайти навiть у такому суб'єктивному станi людини, як стан IНШОГО, при якому людина не здiйснює нiяких дiй, а отже, такий стан може вважатися зовсiм непотрiбним людинi, таким, що не має для неї цiнностi. Але аксiологiя i тут знаходить цiннiсне. Деякi дiї людини можуть не мати цiнностi. Тому важливе i цiнне - це припинити дiї, якi в майбутньому людинi нiчого не принесуть. З таких станiв визрiвають певнi особливi фiлософськi положення. Наприклад, "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдинина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Наука, хоч i визначає закони i закономiрностi, фiксуючи їх, як вони є в дiйсностi, все ж таки неспроможна остаточно зорiєнтувати людину на вибiр певних цiнностей для її подальших вчинкiв. Використовуючи науковi факти, фiлософ малює загальну свiтоглядну картину свiту, об'єднуючи всi знання бiля головної цiнностi. Ця головна цiннiсть може бути повернута як на добро, так i на зло.
   I тут не можна бути осторонь такої цiнностi, як життя, людське життя. А це головна цiннiсть. Бiля неї можна упорядковувати, систематизувати i структурувати знання, iдеї, iстини. Це i буде прогресуюча фiлософiя, якщо додати до цього iдеал того, як повинно бути, додати до цього можливостi, якi концентрує в собi мистецтво. Мистецтво розкриває iдеал суспiльної атмосфери, атмосферу в суспiльствi, де людина щаслива i свобiдна.
   Тобто життєва фiлософiя встановлює, як має бути щодо того, що головна цiннiсть - це життя, людське життя; а iдеал - це вiльне i щасливе життя людини.
   Отже, як би ми не вивертали свої думки, все одно приходимо до висновку, що головне - це людське життя. А його треба оберiгати i захищати. Iнтегруючi науковi положення, перевiренi практикою, формують основи фiлософiї свiдомостi i фiлософiї культури, спрямованi на зберiгання i захист людського життя.
   СПИСОК БIБЛIОГРАФIЧНИХ ПОСИЛАНЬ
  
   Аверинцев, С.С. (2010). Мистика. В Новая философская энциклопедия. (в 4-х т. Т.2). Москва: Мысль.
   Адлер, А. (1997). О нервическом характере. Санкт-Петербург: Университетская книга.
   Висоцька, О.Є. (2012). Етика взаємодiї суспiльства з природою: Морально-цiннiснi основи екологiчної культури. Днiпропетровськ: Акцент ПП.
   Джемс, В. (1993). Многообразие религиозного опыта. Санкт-Петербург: Андреев и сыновья.
   Дюфрен, М. (2007). Вклад эстетики в философию. В книге Эстетика и теория искусства ХХ века. Москва: Прогресс-Традиция.
   Жадько, В.А. (2019). Фiлософiя як гуманiстичний свiтогляд: наукова монографiя. Запорiжжя: Видавництво ПП "Новий Свiт-2000".
   Иванов, В.В., Топоров, В.Н. (1991). Доля. В Мифы народов мира. Энциклопедия. (В 2 т. Т. 1). Москва: Советская энциклопедия.
   Лиотар, Ж.-Ф. (1998). Состояние постмодерна. Москва: Инст-т экспериментальной социологии; Санкт-Петер-бург: Алетейя.
   Мурашкин, М.Г. (2020). Записи 2019 года. Днiпро: СIЧ.
   Мурашкин, М.Г. (2006). Записи 2000 года. Днiпропетровськ: СIЧ.
   Ортiс, Лiза М. (2003). "Я"/iнший (self/other). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Пригожин, И., Стенгерс, И. (2000). Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. Москва: Эдиториал.
   Ригведа. (1989). Мандалы I-IV. Москва: Наука.
   Самардак, М.М. (2011). Фiлософiя науки: напрями, теми, концепцiї. Київ: Вид. ПАРАПАН.
   Скиба, Е.К. (2018). Iсторико-фiлософськi витоки фемiнiзму як предтечi гендерної теорiї. В Основи теорiї гендеру: юридичнi, полiтологiчнi, фiлософськi, педагогiчнi, лiнгвiстичнi та культурологiчнi засади: монографiя. Київ: Хай-Тек Прес.
   Хакен, Г. (1985). Синергетика. Иерархия неустойчивостей в самоорганизующихся системах и устройствах. Москва: Мир.
   Халапсис, А.В. (2017). Зеркало Клио: метафизическое постижение истории: монография. Днепр: Середняк Т.К.
   Ядловська, О.С. (2018). Становлення гендерного питання у свiтовiй практицi. В Основи теорiї гендеру: юридичнi, полiтологiчнi, фiлософськi, педагогiчнi, лiнгвiстичнi та культурологiчнi засади: монографiя. Київ: Хай-Тек Прес.
  
  
  
  

ЗМIСТ

   ВСТУП........................................................................3
  
   Роздiл 1. НАУКА I ФIЛОСОФIЯ......................................5
  
   Роздiл 2. НАУКОВI ФАКТИ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ОНТОЛОГIЇ.......................................................................34
  
   Роздiл 3. НАУКОВI ЗНАННЯ - СТРУКТУРНI ЕЛЕМЕНТИ ГНОСЕОЛОГIЇ ТА АКСIОЛОГIЇ..........................................50
  
   Роздiл 4. НАУКА ПРО СУСПIЛЬСТВО I ОСОБИСТIСТЬ 77
  
   Роздiл 5. НАУКА I ЕТИКА............................................103
  
   Роздiл 6. НАУКА I РЕЛIГIЄЗНАВСТВО........................184
  
   ВИСНОВОК...............................................................224
  
   СПИСОК БIБЛIОГРАФIЧНИХ ПОСИЛАНЬ...................228
  
  
  

Н а у к о в е в и д а н н я

  

Мурашкiн Михайло Георгiйович

  

НАУКА

В КОНТЕКСТI ФIЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Монографiя

Українською мовою

  
  

Редактор-коректор Г.М. Гарченко

Технiчний редактор В.В. Олешкевич

  
  
  
  

Пiдписано до друку: 26.02.21. Формат 60х84 1/16.

Папiр друкарський. Гарнiтура таймс. Ум.друк.арк. 10, 69.

Обл. -вид.арк. 11,35. Тираж 350 прим. Вид. N 238. Зам. N 02/261.

0x08 graphic
Видавець i виготiвник ПП "Монолит"

49038, м. Днiпро, вул. Ярослава Мудрого, 56. E-mail:monolit97@i.ua

Свiдотство про внесення до Державного реєстру ДК N273 вiд 08.12.2000.

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   231
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"