Менi б хотiлося дослiдити, що так сильно приваблює нас в жанрi жахiв. Багатьох людей кидає в холодний пiт, коли, прокидаючись вночi, вони бачуть незрозумiлi тiнi на стiнах, що перетворюються в примар, та iншi страхiття. Ми дивимось кiнофiльми жахiв, всупереч тому, що по шкiрi бiгають "мурахи", а волосся "стає дибки". Ми знаємо всi сво§ страхи, хоча б i пiдсвiдомо, але бачити §х насправдi... Що ж змушує нас дивитись, читати, занурюватись в цей таємничий свiт, де всi чудовиська пiд лiжком та в шафi напроти стають реальнiстю?
В кiнотеатрi глядача приковує до мiсця ланцюг не фiзичний, а емоцiйний: бажання дiзнатися, що ж буде далi - естетичне хвилювання, тривога, страх, жах. Жах? Ми звично сприймаємо кiноафiшi та анонси книг, де в позначеннi жанру так само звично вказується: "Жах" або англiйською мовою "хоррор". Та що за жахи такi? Найпростiше вiдповiсти тривiально: до жанру жахiв належать тi твори, якi викликають страх. Вiдразу виникає запитання: декого лякають психологiчнi вiдкриття романiв Достоєвського; що ж, "Брати Карамазови" - теж хоррор?
В той же час велика частина фiльмiв про мерцiв, що ожили, нiчого, окрiм поблажливо§ усмiшки, не викликає, проте §х рiшуче зараховують до цього славного жанру.
Нi, не так: жахи - це те, що створюється з намiром лякати. Теж не сходиться: розповiдi одного з класикiв жанру, Роберта Блоха, - це не самостiйнi твори, що мусять народжувати тремтiння у читача, а iронiчнi розумовi вправи на традицiйнi теми вампiрiв, перевертнiв, явища диявола.
Жахи - тi твори, в яких очолює намiр викликати певну емоцiйну реакцiю, а фiлософiя, психологiя i iншi атрибути вiдсунутi на другий план?
Зовсiм нi: у "Франкенштейновi" Мерi Шеллi дев'яносто вiдсоткiв тексту займають фiлософськi мiркування, а лякається ледве один вiдсоток з тих, що залишилися з десяти. Нi, давайте простiше: жахи - це те, що про перевертнiв, вампiрiв, зомбi, часто нечисть надприродну!
Так недовго i "Фауста" Гете в цей розряд зарахувати. Словом, жанр жахiв - все одно що картина, написана маслом: звiддалi все зрозумiло, але ледве наближаєшся, цiлiсний образ розпадається на хаос безладних рiзнокольорових мазкiв.
Залишається змиритися з тим, що "жанр жахiв" - це не жорстке визначення, а мiф. Мiф не в сенсi те, чого немає, а "дивне iм'я", яке, власне, i виводить предмет або явище з тьми небуття. Якщо нетямуща людина зайде в лабораторiю хiмiка, чи багато вiн там побачить? Зовсiм нiчого, тому що на його побутовiй мовi немає слiв, щоб правильно назвати всi цi блискучi посудини, нагрiвальнi прилади, таємничо булькаючi рiдини.
Та варто почати запитувати, i чиста таємниця почне помалу обростати словами, пробиваючись на бiлий свiт.
Заздалегiдь зазначу: я не збираюся давати остаточнi вiдповiдi або вiдокремлювати "правильнi" тлумачення вiд "неправильних". Важливiше ввести читача в якийсь простiр, що дозволяє кожному знайти свою думку, що ж таке жанр жахiв, звiдки вiн береться, навiщо i кому вiн потрiбний.
Самi творцi кiно- та лiтературних жахiв пояснюють призначення сво§х творiв сповна психоаналiтичним чином.
Ось що пише Стiвен Кiнг в присвяченому своєму улюбленому жанру романi-есе "Танок смертi": "Ми описуємо вигаданi жахи, щоб допомогти людям впоратися з реальними. Кошмарний сон сам по собi здатний принести розрядку... i, можливо, непогано, що деякi кошмари масмедiа iнколи стають психоаналiтичною кушеткою у розмiрi кра§ни".
Аргумент, проте, двосiчний: частенько масова версiя психоаналiзу змушує людей, якi жанром жахiв не цiкавляться, коситися з пiдозрiнням на того, хто захоплюється ним.
На запитання, хто такий типовий любитель жанру жахiв, нелюбителi жанру жахiв вiдповiдають приблизно так: "Жорстока людина, невротик - соцiальне положення може бути будь-яким" (Н. Дунiна, поетеса). А його прибiчники подiбний погляд люто спростовують: "Дiйсно, iснує така думка, що любителi жахiв кривавi манiяки i хворi люди. Але, чесно кажучи (не хотiлося б в даному випадку нiкого образити), в цьому планi хiрурги (та i взагалi лiкарi) куди кровожерливiшi.
Лише цього нiхто не помiчає, що людина так спокiйно ходить собi на роботу шматувати живу плоть i радiє. Ну, звичайно, хтось повинен це робити, але все-таки... З такою легкiстю i байдужiстю... То хiба це нормально? А так, поглянеш старi добрi жахи - i в реалiях нiкого рiзати вже не хочеться, негативну енергiю заземлив. А то деколи за день так всi дiстануть." (Madness).
ЛЮБИТЕЛI ЖАНРУ
Якщо вдуматися, то виходить, що жахи подобаються практично всiм дiтям (окрiм найменших), пiдлiткам i молодi обох статей, рокiв так до 20-22.
З "дорослих" цю справу люблять небагато, i, що цiкаво, жiнки частiше, нiж чоловiки. Що стосується старшого поколiння, то жодного любителя жахiв старше 50 рокiв особисто я не зустрiчала.
Чи так важливi анкетнi данi? Iстотнiшим представляється iнший момент в характеристицi цiє§ людсько§ категорi§, який вловила i висловила одна моя подруга, отримавши в дарунок книгу з пiдзаголовком "Розповiдi не для слабконервових". Задумавшись, вона промовила: "Адже такi розповiдi призначенi саме ДЛЯ слабконервових! Людина неслабконервова вiд §х читання не отримає жодного задоволення!" Вони, слабко нервовi, не обов'язково в побутi, швидше в сприйняттi деяких тонких аспектiв буття. Вони емоцiйнi. Їм не потрiбно пояснювати, що вiдчуває людина, залишившись вночi одна в незнайомому будинку, де то скрипне сама собою мостина, то вiтер заколише бiлою фiранкою у вiкнi, а з кута ось-ось вийде ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖЕ БУТИ.
I не намагайтеся проголошувати, що бути цього не може! Iснування свiту i людини в нiм дуже крихке, iрреальне, незбагненне, щоб задавати жорсткi кордони можливого i неможливого. Просто не всi це усвiдомлюють.
Кого б для порiвняння поставити поряд з любителем жанру жахiв? Ось, будь ласка, протилежний типаж: любитель "реальних жахiв", якого-небудь "Дорожнього патруля". Щоб розтривожити його вiдчуття страшного, потрiбно гарненько торохнути палицею по тiм'ячку; в усякому разi, перегляд подiбних новин приблизно дорiвнює пiдгляданню в чужi вiкна. Ну i що ж ви там побачите, окрiм брудно§ бiлизни? Навпаки, любителя жанру жахiв купи мертвих тiл, реальнi рванi рани з гряззю i прилиплим волоссям абсолютно не чiпають. Адже насильство необроблене зовсiм не те, що насильство романтичне, доведене до художнього гротеску, що народжує вiдчуття дотику до таємницi.
Якщо узагальнити, то любитель "реальних жахiв" - людина в усiх вiдношеннях доросла, прихильна цьому свiту i не прагнуча до виходу за його межi. Любителевi хоррора в свiтi незатишно: невiдмерле дитя усерединi нього щохвилини протестує i щулиться. "Мало хто з любителiв хоррора насолоджується справжнiми муками i болем, для того i вирушаємо в сюрреал, щоб закрити очi на сучасний свiт, що сходить з розуму!" (Madness). У вiдчуттях любителiв жанру жахiв виразно присутнє щось релiгiйне.
СТIВЕН КIНГ."ТАНОК СМЕРТI"
Якщо в тому, що стосується танку смертi, можна виявити якусь суть або iстину, то вона проста: романи, фiльми, телевiзiйнi та радiопрограми, - навiть комiкси - завжди працюють на двох рiвнях. Перший рiвень може бути досягнутий з рiзною мiрою артистизму, але вiн присутнiй обов`язково. Але на iншому, потужнiшому рiвнi прояву жаху - це воiстину танок, рухливий, ритмiчний пошук. Пошук тiє§ крапки, глядач або читач, де ви живете на найпримiтивнiшому рiвнi. Жах не цiкавиться цивiлiзованою оболонкою нашого iснування. Так само, як i цей танок крiзь примiщення, де зiбрано безлiч предметiв, меблiв, кожен з них символiзує нашу соцiальну пристосованiсть, наш освiчений характер. Чи є жах мистецтвом? На цьому другому рiвнi його прояв нiчим iншим бути просто не може; вiн стає мистецтвом вже тому, що шукає щось, що лежить за межами мистецтва, щось, що є передуванням мистецтва; шукає те, що я б назвала критичною точкою фобi§. Гарна страшна iсторiя веде вас в танцi до самих основ вашого iснування i знаходить таємнi дверi, якi, як вам здається, нiкому не вiдомi, але ви то про них знаєте. Павуки приводять вас в жах? Вiдмiнно. Ось вам павуки в "Тарантуловi" (Tarantula), "в людинi (The Incredible Shrinking Man), що Неймовiрно зменшується", i в "Королiвствi павукiв" (Kingdom of the Spiders). А якщо щури? У романi Джеймса Херберта, який так i називається, - "Щури", ви вiдчуваєте, як вони повзають по вашому тiлу.., i пожирають вас живцем. Змi§? Боязнь замкнутого простору? Боязнь висоти? Або... Та все що завгодно.
Оскiльки книги i фiльми входять в поняття масмедiа, за останнi тридцять рокiв поле жахливого розширилося i тепер включає не лише особистi страхи. За цей перiод (а в декiлька меншiй мiрi i протягом семидесяти попереднiх рокiв) жанр жаху вiдшукував критичнi точки фобi§ нацiонального масштабу, i тi книги i фiльми, якi користувалися найбiльшим успiхом, майже завжди виражали страхи дуже широких кiл населення i грали на них. Такi страхи - зазвичай полiтичнi, економiчнi i психологiчнi, а зовсiм не страх перед надприродним - додають кращим творам цього жанру приємний алегоричний вiдтiнок, i це саме тi алегорi§, серед яких привiльно за все вiдчувають себе творцi кiнофiльмiв. Можливо, тому, що знають: якщо вийшов прокол з початком, потiм завжди можна викликати з тьми яке-небудь чудовисько.
Спочатку дозвольте згадати один з кiнофiльмiв останнiх тридцяти рокiв, що дуже точно намацав критичну крапку. Це картина Дона Сiгела "Вторгнення викрадачiв тiл" (Invasion of the Body Snatchers). Нижче ми обговоримо i сам роман - у Джека Фiннея, його автора, теж знайдеться що сказати, - а доки давайте коротко торкнемося фiльму.
Нiчого жахливого у фiзичному сенсi в сiгеловськой версi§ "Вторгнення викрадачiв тiл" немає. Зовнiшнiй рiвень - це одна справа, але лише на другому ми зазвичай випробовуємо те неприємне вiдчуття, яке називають "мурахами". Багато рокiв вiд "Вторгнення викрадачiв тiл" у людей пробiгали "мурахи", i вiд цього в сiгеловському фiльмi бачили безлiч самих рiзних iдей. Спочатку фiльм розглядався як антимаккартiстський, поки хтось не вiдмiтив, що самого Сiгела навряд чи можна назвати лiвим. Тодi картину вiднесли до розряду "Краще бути мертвим, чим червоним". З цих двох варiантiв другий видається менi правдоподiбнiшим. Але в глибинi душi я вважаю, що Сiгел взагалi не думав про полiтику, коли знiмав фiльм, менi здається, що вiн просто розважався, а пiдтекст... Пiдтекст виник сам по собi.
Це i є дiйсний танок смертi, по-моєму: тi чудовi митi, коли творець жахливо§ iсторi§ виявляється здатний об'єднати свiдомiсть i пiдсвiдомiсть однiєю потужною iдеєю. Я вважаю, що бiльшою мiрою це вдалося в сво§й картинi Сiгелу, але, звичайно, i Сiгел, i Кауфман мають бути вдячнi Джеку Фiннею, який першим зачерпнув з колодязя.
Жах - це емоцiя, з якою доводиться боротися в реальному життi. Ця битва ведеться в таємних глибинах серця. Жах, страх, панiка - цi емоцi§ забивають клини мiж людьми, вiдривають нас вiд натовпу i роблять самотнiми. Мелодiя жаху проста i повторюється часто, це мелодiя роз'єднання i розпаду, але iнший парадокс полягає в тому, що ритуальне вираження цих емоцiй неначе повертає нас до стабiльнiшого i конструктивнiшого стану. Запитайте будь-якого психiатра, що робить його пацiєнт, коли лежить на кушетцi i розповiдає про те, що бачить увi снi i що заважає йому заснути. Жанр, про який ми говоримо, чи втiлюється вiн в книгах, фiльмах або телепрограмах, по сутi, є одне: вигаданi страхи. I одне з найчастiших питань, яке задають люди, що вловили цей парадокс, звучить так: навiщо ви вигадуєте жахи, коли в свiтi i так вистачає жахiв сьогодення?
Вiдповiдь, ймовiрно, буде така: ми описуємо вигаданi жахи, щоб допомогти людям впоратися з реальними. З безкiнечною людською винахiдливiстю ми беремо роздiляючi i руйнiвнi елементи i намагаємося перетворити на знаряддя, здатнi §х знищити. Я вважаю, що саме це вiдчуття вiдродження, що виникає якраз через те, що жанр спецiалiзується на смертi, страховi та жахливостi, робить танок смертi таким привабливим i плiдним, i ще - безмежна здатнiсть людсько§ уяви створювати незлiченнi свiти i змушувати §х жити сво§м життям. Це не означає, що творчiсть можна виправдати лише його кориснiстю; але ж досить просто порадувати читача, чи не так?
Складається враження, що жах просто iснує - поза всякими дефiнiцiями i здоровим глуздом. У статтi "Голлiвудське лiто жахiв" з "Ньюсу§к" автор пише, що в самих лякаючих сценах з "Чужака" глядачi швидше схильнi стогнати вiд вiдрази, нiж кричати вiд жаху. Це незаперечно. Якщо говорити про рацiональне осмислення жанру жахiв, то максимум, що я можу сказати, - це те, що вiн iснує на трьох бiльш менш незалежних рiвнях, причому кожен подальший рiвень менш "чистий", нiж попереднiй. Найчистiша емоцiя - жах, такий, який народжує в людинi iсторiя про Крюк або старовинна класична "Мавпяча лапа" (The Monkey''s Paw). У кожнiй з цих iсторiй немає нiчого зовнi огидного: у однiй - крюк, в iншiй - висушена мавпяча лапа, яка з вигляду анiтрохи не страшнiша за будь-яку пластикову дрiбничку для розiграшiв, що в безлiчi продаються в магазинах. Лише те, що здатна побачити свiдомiсть в цих iсторiях, перетворює §х на квiнтесенцiю жаху.
Страх - це безперервне биття серця. Але є i третiй рiвень - вiдраза. Саме до нього вiдносяться тi самi "розiрванi груди" в "Чужаку". Але краще взяти iнший приклад Огидливо§ Iсторi§, i менi здається, що розповiдь Джека Девiса "Брудна гра" (Foul Play) з "Склепу жаху" якраз пiдiйде. Ви вiдмiтите, що в розповiдi немає справжньо§ логiки, мотивацi§, розвитку образiв, але, подiбно до iсторi§ Крюка, ця розповiдь робить значно бiльше, нiж просто дає приклад розподiлу по трьох рiвнях.
Отже, на вищому рiвнi - чистий жах, пiд ним страх, i найнижче - нудота вiдрази. Моя фiлософiя полягає в тому, щоб враховувати цю iєрархiю, бо це буває корисно, а не уникати чи вiддавати перевагу якомусь одному рiвню на пiдставi того, що вiн кращий i виразнiший за останнiх. Чiткi визначення небезпечнi тим, що здатнi перетворитися на знаряддя критики, причому того типу, який я назвала би механiчним i поверхневим, а це, у свою чергу, веде до обмеженостi. Я вважаю жах найбiльш витонченою емоцiєю, тому i прагну збудити §§ у читачiв. Але якщо виявиться, що привести читача в жах не вдається, я спробую його злякати; а якщо зрозумiю, що i це не виходить, можу i зробити йому неприємно.
Все це непогано - але, ймовiрно, варто уважнiше придивитися до вiдчуття жаху, i знову-таки прагнучи не дати якесь визначення, а побачити його дiю. Що робить жах? Що змушує людей прагнути до нього, чому вони готовi платити за те, щоб §х злякали? Чому з'являється той, що на свiтло "Виганяє диявола"? I "Щелепи?" I "Чужак"?
Фiльми i романи жахiв завжди були в модi, але, схоже, через кожних десять - двадцять рокiв ми спостерiгаємо сплеск §х популярностi, i цi сплески, здається, постiйно збiгаються з перiодами серйозно§ економiчно§ i полiтично§ напруженостi. Книги i фiльми немов вiдображають ту блукаючу тривогу, якою супроводяться серйознi, але не смертельнi кризи. Зате коли американцi стикалися з реальним жахом у власному життi, iнтерес до книг i фiльмiв про страшне падав.
Розквiт жанру припадає на 30-i роки. Коли, переслiдуванi жорстокою депресiєю, люди не могли дозволити собi заплатити за радiсть подивитися на дiвчат Басбi Берклi, танцюючих пiд мотив "У нас є грошi", вони позбавлялися вiд сво§х тривог iншим способом - дивилися, як в "Франкенштейновi" бродить по болотах Борис Карлофф або як повзе в темнотi Бел Лагоши в "Дракулi".
Захiд жанру жахiв продовжувався двадцять п'ять рокiв. Проте, звичайно, час вiд часу з'являлися такi романи, "як людина, що Неймовiрно зменшується" Роберта Матесона, або "В кромки води" У§льяма Слоана (William Sloan, Edge of Running Water), що бiжить, нагадуючи нам, що жанр все ще живий (хоча, навiть, похмуре оповiдання Матесона про сутичку людини з гiгантським павуком - прекрасний зразок жанру жахiв - у той час рекламувався як наукова фантастика), але думку про те, щоб випустити бестселер в цьому жанрi, висмiяло б будь-яке видавництво.
Жах притягує нас, тому що дозволяє символiчно виразити те, що ми бо§мося сказати прямо; вiн дає нам можливiсть проявити емоцi§, якi в суспiльствi прийнято стримувати. Фiльм жахiв - це запрошення порадувати себе нестандартною, антигромадською поведiнкою - безпричинним насильством, здiйсненням таємних мрiянь про владу - i дiстати можливiсть виразити сво§ найглибиннiшi страхи. Крiм того - i це, можливо, важливiше за все iнше, - роман або фiльм жахiв дозволяє людинi злитися з натовпом, стати повнiстю суспiльною iстотою, знищити чужака.
I не випадково розповiдi жахiв зазвичай закiнчуються поворотом сюжету в стилi О''Генрi - поворотом, який веде прямо в пекло. Коли ми беремося за страшну книгу або дивимося фiльм жахiв, ми знiмаємо звичний капелюх пiд назвою "хепi-енд". Як мовиться, такi правила гри.
У товариствi жаху ми вiдчуваємо себе вiдносно спокiйно, лише доки бачимо блискавку на спинi чудовиська i розумiємо, що все це навмисно.
Запитаєте себе, що ви вважаєте жахливим або жахливим в повсякденному життi? Лише не робiть цього, якщо ви лiкар або медсестра: цим людям доводиться часто стикатися з вiдхиленнями вiд норми, i вони звикли §х не помiчати; майже те ж саме можна сказати про мiлiцiонерiв i барменiв.
По сутi, будь-яке вiдхилення вiд iнтелектуально§ або фiзично§ норми розглядалося в iсторi§ - i розглядається зараз - як прояв жахливостi; повний список включав би чiпцi (колись вони вважалися доказом того, що муж цiє§ жiнки був чаклуном) вдiв, рiднi плями на тiлi жiнки (доказ того, що вона вiдьма) i крайнi прояви шизофренi§, завдяки якiй церква канонiзувала розумово хворих людей.
Концепцiя жахливостi подобається нам i потрiбна, тому що вона пiдтверджує iснування порядку, до якого ми, як людськi iстоти, прагнемо щохвилини i дозвольте передбачити, що не фiзичнi i розумовi вiдхилення приводять нас в жах, а та вiдсутнiсть порядку, яку вони символiзують. Кiнець кiнцем, навiть просто обговорюючи жахливiсть, ми виражаємо свою вiру в норму i страх перед мутантами. I той, хто пише романи жахiв, простий представник цього статус-кво, не бiльше, але i не менше. Всi розповiдi жахiв можна роздiлити на двi групи: тi, в яких жах виникає в результатi дi§ вiльно§ i усвiдомлено§ волi - свiдомого рiшення творити зло, - i тi, в яких жах зумовлений i приходить ззовнi, подiбно до удару блискавки.
Лiтературу жахiв, що має справу iз зовнiшнiм злом, часто буває важко сприймати серйозно; дуже вже вона змахує на замаскованi пригодницькi романи для пiдлiткiв, в кiнцi яких огиднi чужаки з космосу неодмiнно бувають переможенi; а то в найостаннiший момент Красивий Молодий Вчений знаходить рiшення.., як "На початку кiнця" (Beginning of the End). Викликати жах - все одно що паралiзувати противника в рукопашному бою: треба знайти вразливе мiсце i ударити туди. У психологiчному сенсi найбiльш очевидне вразливе мiсце - це свiдомiсть того, що людина смертна.
Безглуздо було б з мого боку вважати, що весь сучасний жанр жаху - i на паперi, i на целуло§дi - можна звести до вказаних трьох архетипiв. Це спростило б ситуацiю, але спрощення було б помилковим, навiть якщо додати до колоди Таро карту Примари. Колода не обмежується Безiменною Тварюкою, Вампiром i Перевертнем; у тiнi таяться iншi страшнi iстоти. Але саме цi три визначають основну масу сучасних творiв жаху.
У певному значеннi дiти - iдеальна аудиторiя для творiв жахiв. Парадокс полягає в наступному: слабкi фiзично, дiти з незвичайною легкiстю справляються з тягарем уяви. Дiти майстерно манiпулюють з логiкою приходу Санта Клауса напередоднi Рiздва (вiн може спускатися по вузьких камiнних трубах, зменшуючись сам, а якщо камiна немає, то є отвiр для листiв, а якщо i §§ немає, то завжди є щiлина пiд дверима), з пасхальним зайцем, Богом. В бiльшостi випадкiв батьки переоцiнюють свою здатнiсть розумiти цю вiдвертiсть i прагнуть тримати дiтей подалi вiд всього, що пов'язане iз страхом i жахом. Тут має мiсце один з дивних ефектiв зсуву: люди забувають, що процес зростання полягає в тому, що дiти меншi восьми рокiв здатнi злякатися чого завгодно. У вiдповiдному мiсцi i у вiдповiдний час дiти бояться власно§ тiнi.
Деяка кiлькiсть фантазi§ i жаху в життi дитяти здається менi корисною. Уява допомагає йому впоратися з ними, а завдяки своєму унiкальному положенню в життi дiти здатнi змусити такi вiдчуття працювати. До того ж вони самi добре розумiють унiкальнiсть свого положення. Дiти до восьми рокiв "залежнi" у всiх значеннях цього слова; вiд батька i матерi залежить не лише наявнiсть §жi, одягу та житла, але i те, що машина не попаде в аварiю, що вони вчасно сядуть на шкiльний автобус, що лiки будуть купуватися в спецiальнiй упаковцi, щоб дiти не могли §х випадково розкрити i отру§тися, що §х не вдарить струмом, коли вони возяться з тостером або грають в салон краси Барбi у ваннi.
Цiй залежностi протирiчить природжений iнстинкт самозбереження. Дитя усвiдомлює, що не контролює нiчого, i я пiдозрюю, що саме це змушує його турбуватися. Батько, який протестуючи пiдкидає руки при думцi про те, що його дитя пiде дивитися "Дракулу" або "Пiдмiненого" (Changeling), навряд чи стане заперечувати, якщо його чадо почитало на сон грядущий "Гензеля i Гретель". Але вдумайтеся: у казцi про Гензеля i Гретель розповiдається про покинуту дитину (так, органiзувала це мачуха, але все одно символiчно вона мати, а батько - пустоголовий неук, який у всьому слухається дружину, навiть коли знає, що вона не права; отже, ми можемо вважати §§ аморальною, а його - активно злим, далi вiдбувається викрадання (вiдьма в цукерковому будинку), поневолення, незаконне затримання i, нарештi, виправдане вбивство i кремацiя.
Дитя може злякатися чого завгодно, i дорослi зазвичай розумiють, що дуже переживати через це - означає зруйнувати з ним нормальнi стосунки: починаєш вiдчувати себе як солдат посеред мiнного поля. До цього додається ще один ускладнюючий чинник: iнколи ми навмисне лякаємо дiтей. Одного дня, говоримо ми, дядько в чорнiй машинi зупиниться, дасть тобi цукерочку i запросить прокататися з ним. Це Погана Людина, i якщо вiн зупиниться, ти нiколи, нiколи, нiколи не повинен...
Ви помiчали, що у бiльшостi великих письменникiв на обличчi зберiгається дитяче вираження цiкавостi, i особливо в тих, хто пише фентезi. Наприклад, у Рея Бредберi обличчя хлопчиська з Iлiнойса, не дивлячись на шiстдесят з гаком рокiв, сиве волосся i товстi окуляри. У Харлана Еллiсона обличчя мiського хлопчиська-хулiгана, настiльки упевненого в собi, що зазвичай вiн добрий, але якщо його зачепити, будь-якому покаже "кузькiну матiр". Але можливо, вираження, яке я намагаюся описати (або, вiрнiше, лише натякнути на нього, тому що насправдi описати його неможливо), найпомiтнiше на обличчi Iсаака Башевiса Зiнгера, який, хоча в критичному iстеблiшментi i вважається "справжнiм" письменником, проте основну частину життя присвятив складанню каталога дияволiв, ангелiв, демонiв i дiбаков. Вiзьмiть книгу Зiнгера i поглянете на фото автора. Обличчя старого, але це лише зовнiшня оболонка, настiльки тонка, що крiзь не§ можна читати газету. А пiд нею ясно видно хлопчиська. Головним чином в очах - вони молодi i яснi.
Один з парадоксiв фентезi/жаху в тому, що письменник, що працює в цьому жанрi, подiбний до ледачого поросяти, яке будує свiй будинок з соломи i гiлля; але замiсть того, щоб засво§ти урок i будувати цегельний будинок за прикладом свого старшого брата, автор фентезi/жаху просто заново будує свiй будиночок з тих же соломи i лози. Тому що якимось безумним чином йому подобається, коли вовк приходить i здуває його будиночок. Звичайно, далеко не всi письменники пишуть фентезi, але багато хто з нас усвiдомлює необхiднiсть час вiд часу пiдгодовувати свою уяву такими страхами. Люди розумiють, що уявi необхiдний цей корм, як потрiбний йод для профiлактики захворювань щитовидки.
Сучасний американський фiльм жаху - текст i пiдтекст
Якщо прийняти, що мистецтво є будь-яка творча робота, вiд яко§ аудиторiя отримує бiльше, нiж в нiй закладено, то у такому разi художня цiннiсть фiльму жахiв в тому, що вiн володiє здатнiстю встановлювати зв'язок мiж страхом реальним i вигаданим.
Лише мала частина фiльмiв жахiв створюється з думкою про "мистецтво"; зазвичай §х творцями рухає думка про "прибуток".
Проте я не стверджую, що всi фiльми жахiв - це "мистецтво". Пройдiть в будь-який вечiр по Сорок другiй вулицi до Таймс-сквер, i ви побачите афiшi з назвами "Кривавi розчленовувачi" (The Bloody Mutilators), "Жiнка-м'ясник" (The Female Butcher) або "Жахливi" (The Ghastly Ones) - а в 1972 роцi нас "порадували" фiльмом, в якому на наших очах жiнку розпилюють дворучною пилою. Iснують огиднi фiльми, в яких немає i слiду мистецтва, лише найвимогливiшi глядачi стануть з цим сперечатися. Є фiльми, якi скочуються впритул до межi, за якою "мистецтво" не iснує нi в якому виглядi i де починається чиста експлуатацiя; iнколи саме цi фiльми користуються галасливим успiхом. Один з таких - "Рiзанина по-техасськи за допомогою механiчно§ пили".
Суспiльна цiннiсть фiльмiв в тому, що вони здатнi встановлювати зв'язок мiж реальним i нереальним; це досягається шляхом створення пiдтексту. Бувало - в 50-i роки i на початку 70-х - що фiльми виражали суспiльно-полiтичнi страхи, i цей факт додає таким фiльмам, як "Вторгнення викрадачiв тiл" Дона Стрибала або У§льяма Фрiдкина, що "Виганяв диявола", значення документа.
Думаю, всi погодяться, що один з найбiльших страхiв, з яким кожен повинен впоратися на особистому рiвнi, це страх смертi; без старенько§ смертi фiльмам жахiв довелося б туго. Вiдповiдно буває "хороша" смерть i "погана" смерть. Багато фiльмiв жахiв черпають страх з поняття "погано§" смертi (як в "Огидному докторовi Файбзе" (The Abominable Dr. Phibes), в якому Файбз розправляється зi сво§ми жертвами за допомогою дванадцяти страт єгипетських, - вигадка, гiдна комiксiв про Бетмена кращих часiв). Iншi черпають жах в самому фактi смертi i подальшого розкладання тiла. У суспiльствi, де таке велике значення надається крихким перевагам молодостi, здоров'я i краси, смерть i розкладання неминуче сприймаються з жахом i з часом перетворюються на табу.
Я не хочу сказати, що людей зовсiм не цiкавить те, що знаходиться за закритими дверима моргу або що вiдбувається на кладовищi, пiсля того, як скорботнi розходяться... "Викрадачi тiл" - це, по сутi, не iсторiя про надприродне, i публiка його в цiй якостi i не сприймає; вона сприймає його як фiльм , який вiдведе вас за кордони областi, обкреслено§ табу.
Цi "областi тривоги" - полiтiко-соцiально-культурнi i бiльш мiфiчнi, казковi, - зрозумiло, мають тенденцiю стикатися один з одним; вдалий фiльм жахiв дiє вiдразу на декiлька слабких крапок. Це дуже рiзнi "областi тривоги". Але раз вже ми повели розмову про смерть i розкладання, варто поглянути на декiлька фiльмiв, в яких ця особлива область використана добре. Кращий приклад, звичайно, "Нiч живих мерцiв", де в завершальних сценах жах досягає такого масштабу, що аудиторi§ частенько просто важко його витримати. Фiльм знову i знову повертається до початкового пункту, i ключове слово в назвi фiльму не "живi", а "мерцi".
Талановитий режисер фiльмiв жахiв, якщо не хоче здатися безглуздим, повинен виразно уявляти собi, де проходят кордони табу i що знаходиться по ту сторону.
У "Психо" Хiчкока жах досягає вищо§ крапки, коли Вiра Майлз торкається крiсла в пiдвалi i крiсло повертається, показуючи нарештi матiр Нормана - висохший зморщений труп, з обличчя якого дивляться порожнi очнi ямки. Вона не просто мертва; вона набита ватою, як чучела птишок, що прикрашають кабiнет Нормана. Коли потiм з'являється Норман в жiночому платтi i з косметикою на обличчi, це сприймається майже як розрядка. У лiтературi багацько творiв про жахи економiки, але пов'язаних з надприродним серед них дуже мало; ранiше на розум приходять "Крах 79-го" (The Crash of 79), "Грошовi вовки" (The Money Wolves), а також чудовий роман Френка Норрiса "Мактiг" (Mcteague).
"Жах в Емiтiвiлле" - приклад для iлюстрацi§ загально§ думки: жанр жахiв незвичайно гнучкий i податливий, його адаптацiйнi здiбностi великi i вiн дуже корисний. Цим iнструментом можна вiдкрити замок практично будь-якого страху, i "Жах в Емiтiвiлле" прекрасно це нам демонструє. Але проблема в тому, що фанатам кiно вцiлому i залицяльникам фiльмiв жахiв зокрема деколи легко - навiть дуже легко - не вiдзначити грубувату чарiвнiсть фiльмiв типу "Жаху в Емiтiвiлле" пiсля картин на зразок "Вiдрази", "Примари", "451 градус за Фаренгейтом" або "Четверто§ фази".
Менi здається, що головна причина того, що глядачi все-таки ходять на "Жах в Емiтiвiлле", в тому, що за банальною iсторiєю про привидiв ховається розповiдь про той, хто швидше потерпить фiнансовий крах.
А тепер - "полiтичнi" фiльми жахiв. Якщо фiльми - це сни масово§ культури, а фiльми жахiв - §§ кошмари, то бiльшiсть фiльмiв цього жанру середини 50-х рокiв є кошмарними снами про ядерне знищення в результатi полiтичного катаклiзму. Початок полiтичним фiльмам жахiв обговорюваного перiоду поклав, як я думаю, фiльм "Щось" (The Thing) (1951), режисер Крiстiан Найбi i продюсер Ховард Хокс. Полiтичнi фiльми жахiв не можна назвати поширеним явищем, але приходять на думку й iншi приклади. Самi войовничi з цих фiльмiв, такi як "Тварюка", вихваляють чесноту сили i оплакують порок слабкостi; ефект жаху досягається в основному зображенням суспiльства, в полiтичному вiдношеннi протилежного нашому i в той же час володiє великою потужнiстю - не важливо, технологiчною або магiчною. Оскiльки будь-який фiльм жахiв має бути хоч би поверхнево правдоподiбним, треба придумати якусь причину, щоб чудовиська несподiвано з'явилися з океану i почали здiйснювати цi сво§ антигромадськi вчинки. Пошуки причини появи чудовиськ - це свого роду процес вiльних асоцiацiй, рiзновид тесту, за допомогою якого психiатри визначають пункти тривоги. Можливо, тому кошмари одного поколiння стають соцiологiєю наступного, i навiть тим, хто пройшов через вогонь, важко пригадати, як сильно вiн печеться.
Висновки
Полiтичнi i соцiальнi битви нашого часу пов'язанi не лише iз зовнiшнiми змiнами i новими кордонами - вони зачiпають самi глибини нашого iснування. У душi кожного йде громадянська вiйна, i кiнофiльми демонструють мiнливостi цiє§ вiйни, вiдображаючи загальний внутрiшнiй розпад i духовне неблагополуччя. Страх можна подавити лише постiйним зусиллям проникнути в його причини, i тим самим витравити його. Це щонайперша умова порятунку, навiть якщо результат, можливо, непередбачуваний. Було б обнадiйливим знаком, якби в цiй кра§нi з'явилися фiльми, якi дiйсно показували б принципи людсько§ цiлiсностi. Якби цi фiльми вели боротьбу зi свiтом, вiдiрваним вiд свого корiння, вони показували б цi принципи як позитивнi сили з такою ж, якщо не бiльшою, достовiрнiстю, як сили жаху i пригноблення - i страх, який цi сили породжують. Проте це справа самого життя - показати цi принципи i пiдтвердити §х ефективнiсть.
Жанр "жахiв" необхiдний для нас, тому що через нього ми не викидаємо нашу злiсть на iнших, ми викидаємо §§ у свiт жахiв. Любителi цього жанру не потребують "реальних " бiйок, кровi, ран, вони насичуються кошмарами вiртуальностi.
Один з найяскравiших представникiв - Стiвен Кiнг, майже всi книги якого екранiзуються, що є рiдкiсним явищем.