Аннотация: Загадкова i фантастична новела з фiлософським змiстом.
Есенцiя
Сьогоднi я бачив смерть.
Вона §хала в маршрутцi поруч зi мною. Я довго дивився на не§, вдивлявся в риси обличчя, а тодi спитав:
- Я перепрошую, Ви - Смерть?
- Так. Я - Смерть. А що? - гордим й водночас нiжним голосом спитала вона.
- Нiчого. Просто здивований бачити Вас серед людей.
Смерть вiдкинула за плече довге чорне волосся.
- Я ховаюсь вiд тих, за ким прийшла.
- Навiщо ж ховатись, якщо вони - Ваша цiль?
- А можна на "ти"? - з iскоркою в очах спитала вона.
- Можна. То чому ти ховаєшся?
- Бо совiсть не дозволяє забрати таку величезну кiлькiсть людей. Я розумiю, що нiхто з них не має бiльше тут бути, але... я так не можу. Набридло все. Казала мама пiти працювати медсестрою - так нi, мусила собi на голову проблем понабирати... А до першого вiдпускного ще десять рокiв. Десять довбаних рокiв! Ти уявляєш? Десять рокiв ховатись вiд усього цього натовпу, котрий все бiльшає! Я не витримаю... Пiду i сама себе впишу в розклад...
Павза. Вхiднi дверi прочинились. Подуло холодним березневим вiтром. Я вагався мiж тим, щоб вставити навушники i пошуком фраз для розмови. Але Смерть сама продовжила:
- Хочеш, скажу тобi, коли ти помреш?
- Кажи, - подумалось про те, що майбутнє краще не знати - спокiйнiше житиметься, але цiкавiсть взяла своє.
- Через багато рокiв ти малюватимеш дах будинку на сво§й дачi. В тебе трапиться iнсульт, ти впадеш та розiб'єшся. Сховай мене!!! - раптово скрикнула Смерть i схилилась до мо§х колiн.
Я поглянув навколо, шукаючи те, що могло б стати причиною тако§ панiчно§ реакцi§, i помiтив молодого чоловiка, котрий щойно заплатив за про§зд i пробивався крiзь натовп. Маршрутка продовжила §зду. Тодi я спитав Смерть:
- Чи можу я вiдвернути таке майбутнє?
Чорноволоса повернула голову i прошепотiла:
- Можеш, якщо нiчого втрачати. Лише маєш пiти зi мною.
- Куди?
- Мандрувати.
Якась бабця з переднього сидiння пiднялася, а на §§ мiсце прудко сiв чоловiк, витягнув плеєр, сперся до вiкна i заплющив очi (останнє я помiтив по вiдображенню у склi, котре вiдгороджувало водiя вiд решти салону).
- Вiн не побачить тебе, - промовив я.
- Що вiн робить?
- Дрiмає.
Смерть пiднялась, поправила строкату сорочку, подивилась прицiльно на молодого чоловiка та рiзко й коротко вдихнула в себе повiтря. Нiщо не помiнялось. Лиш в повiтрi запахло смертю.
- Мабуть таки не можна менi втекти вiд цього - що ж, доведеться вiдiмкнути совiсть. Сподiваюсь, таким переходом в iнший свiт вдасться принаймнi уникнути велико§ кiлькостi свiдкiв.
- Що? - перепитав я.
- Забудь. Iдеш зi мною?
- Iду, - над таким довго не роздумують.
- Тодi йдемо зараз. Ще заглянемо в одне цiкаве мiсце - там i поясню тобi, що й до чого.
Ми пiднялись з сидiнь, протиснулись до переду маршрутки, я чемно нагадав водiю за потребу спинитися на зупинцi i ми вийшли назовнi.
А в маршрутцi серед iнших людей були двоє, котрi з заплющеними очима схилились до вiкна. Нiщо не помiнялося. Лиш звiльнилось одне сидiння, а в повiтрi ще дужче запахло смертю.