"Я мандрував разом зi Смертю. Так, зi Смертю з велико§ букви. Не з явищем, а реальною iстотою, жiночим втiленням казкового скелета в плащi з каптуром та косою в руцi. Слово "жiнка" §й не пасує. Вона - дiвчина. Вона взяла мене з собою. Чому? Як довго вже вона поруч? Скiльки днiв? Чи може тижнiв, або навiть мiсяцiв? Час втратив притаманну йому властивiсть вiдчуватись. Деколи все здається схожим на сон. А деколи - нiчого не здається. Просто хочеться не знати, не думати, не згадувати... Вчора вона подарувала менi небезпечну бритву. Я спитав, скiльки §й - Смертi - рокiв, адже такi речi не використовують вже з пiвстолiття. Вона образилась, тому що подарунок був сувенiрним - на кшталт мечiв чи багнетiв, що висять на стiнах у заможних та не дуже поцiновувачiв i колекцiонерiв. Дурень я. Дурень. А тепер ще й цi дерева... Розвелось стiльки, що нiде яблуку впасти. Треба, мабуть, з мером порадитись..."
- Просинайся! Давай, соня, вставай, а то кiнець свiту проспиш.
"Як же не хочеться вставати. Кiнець свiту??"
- Що?? Який кiнець свiту? - широко розплющив очi я.
- Та чого ти так серйозно все сприймаєш? Це був жарт! - Смерть скуйовдила менi волосся i вийшла з кiмнати. Мабуть, готувати снiданок.
"Смерть готує менi снiданок. Так грандiозно звучить... Завтра буде ще грандiознiше. Я готуватиму снiданок для Смертi."
Крiзь величезне вiкно у стiнi навпроти пробивалось яскраве сонячне промiння, весело й насичено освiтлюючи всю кiмнату. А ще декiлька хвилин тому була непроглядна нiч. "Отже, я таки заснув." - такою позитивною думкою я поставив хрест на припущеннi, що в мене безсоння, спричинене незвичною компанiєю. Я поправив бинтову пов'язку на животi - одному австралiйському аборигеновi не дуже сподобалась наша спроба пiдпалити його дiм - i пiднявся з лiжка.
Яєчня. Куряча лапка. Чай.
- Тобi подобається вбивати?
Смерть кивнула:
- Так. Навiть дуже. Але я це називаю "забирати життя", а не вбивати.
- А в чому рiзниця? Чи я чогось не знаю про те, куди люди попадають пiсля твого "забирання життя"?
- Мабуть, таки не знаєш. Та, зрештою, i я цього толком не знаю. Можу сказати напевне лише те, що вони нiкуди не зникають, тому що час вiд часу в розкладi з'являється запис про чергову людину з коментарем поруч: "На прохання прабабусi", або "Ми бiльше не можемо чекати, вся родина скучила за ним".
- Ти дивна. Як дiйшло до такого?
Вона здивовано глянула на мене:
- До чого "до такого"?
- Чому ти стала тим, ким є зараз?
Павза. Смерть встала з-за столу i пiдiйшла до вiкна.
- Скоро його вимкнуть.
Вiд цiє§ фрази в мене пiшли мурашки по шкiрi. Неприємнi мурашки, котрi дали чiтко зрозумiти - менi краще не знати, що вона має на увазi.
Смерть повернулася до мене.
- Мабуть, я завжди була такою... Але точкою кипiння стала загибель мо§х батькiв у автокатастрофi. Стiльки слiз я тодi виплакала... А зрештою дала собi обiцянку - вбити того, хто став причиною аварi§, - вона поринула в спогади. - Чим бiльше я взнавала деталей - тим важче було спати. Потiм я таки зрозумiла, хто є джерелом всього, i тодi й стала Смертю. Звiсно ж, перша рiч, яку я зробила - це вбила свою попередницю. О так, вона страждала, неймовiрно страждала. Вона позбулася нiгтiв, очей, рук, а тодi - захлинулася киплячою олiєю. Солодкий смак помсти.
Дiвчина облизала пересохлi губи i продовжила:
- Знаєш, помста - це чудово. Це невимовна насолода. Але є один недолiк - тобi не стане легше. Задоволення буде, а от потiм... Потiм залишиться тiльки неприємне вiдчуття нiкому-не-потрiбностi, а там, де, - вона вказала на своє серце, - було ще хоч щось людське - зяятиме дiрка.