Обiднє сонце тепер нагадує вранiшнє лiтнє. Його променi вже не печуть, а лише лагiдно нагрiвають моє тiло. Я грацiозно перевертаюсь то на спину, то на живiт, пiдставляючи пiд сонячний дощ усе своє пружне, але водночас i м"яке тiло. Тепло розливається по менi киселем, заповнюючи нутро солодкою лiнню. Мо§ очi примружуються вiд задоволення.
Небо чисте i синє, як у маю. Жодна хмаринка не тривожить його свiтло§ радостi. Пожовкле листя подекуди вже падає з дерев i птахи, пошаркуючи ним, поспiшають за останнiми лiтнiми дарами. Менi байдуже i спокiйно.
За якусь мить я чую, як на подвiр"я за§жджає його машина. Я враз встаю, щоб побiгти йому назустрiч, але тут же зупиняюся вiд побаченого. З автiвки вiн виходить не сам. Вiдчиняє дверi перед якоюсь бiлявкою i тут же схоплює §§ в обiйми, пристрасно цiлуючи. Моє серце починає нервово сiпатися. Ще одна, чергова... А може й нi, може вона вже у нього була. Тiльки це нiчого не змiнює, попри не§ вiн мiг мати й iнших. Вiн такий. Красунчик, жiночий улюбленець, плейбой чи як там ще у таких випадках кажуть...
Я передумала. Я не спускаюся з даху, де є остання можливiсть, заплющивши очi, уявити, що лiто продовжується.
Але ж мене турбує ця! Напевно треба просто так, ефектно зiйти вниз сходами i елегантно на них же i присiсти. Нехай побачить i зрозумiє, що вона не єдина, що вона тут зайва. Точно, так i зроблю!
Я нечутно спускаюся у хол. Та сьогоднi несподiванка спiткала саме мене. Вони навiть не встигли дiйти до спальнi. Тут же на пiдлозi порозкиданi, як у дешевому кiно, §х речi, а вони вдовольняються одне одним на моєму диванi.
Безсовiсний мужлай! Так мене зневажати!
Ховаюся за великим крiслом, звiдки вони мене не можуть побачити. А я маю гiрку можливiсть спостерiгати за ними.
Вона вигинається, як змiя. Та до моє§ пластики §й ще далеко! Я у цьому неперевершена. Вiн покриває поцiлунками усе §§ тiло, ледь торкаючись його. Вiн дихає палким вогнем над §§ стегнами, пiдiймається вище до майже плаского живота. Малює на ньому символ вiчностi i поволi пiдходить до опуклих бiлоснiжних пагорбкiв iз кiнчиками кольору молочного шоколаду. I що вiн тiльки знайшов у тiй молочнiй бiлизнi?! Вiн припадає по черзi то до одного з них, то до другого вiд чого вона аж здригається i гнеться, гнеться, як верба пiд вiтром. Ї§ тiло молоде i звабливе, нiби просить його: "Вiзьми, вiзьми мене вже"! Вiн виконує це безмовне прохання, i iз не§ назовнi виривається стогiн. Протяжний, глибокий, чуттєвий стогiн...
Ох, як менi зараз хочеться повисмикувати §й усi цi перепаленi патла! Роздряпати до кровi §§ бiленьке личко! Злодiйка, повiя, дешева фарбована пiдстилка! Не можу бiльше на це дивитися. Я розтоптана нечутно виходжу на кухню. Кiлька ковткiв холодно§ води не гасять пожежi мого гнiву, лише охолоджують спрагле горло. А серце все одно шалено колотить у грудях, нiби церковний дзвiн.
Зрадник, пiдлий i пiдступний! Невже йому мало мене?! Та й хто з цих його дiвок може зрiвнятися зi мною? Дзеркало у коридорi копiює мою гутаперчеву ходу i неповторнi, нiби точенi вигини мого тiла. Я кидаю погляд на своє вiддзеркалення: зеленi, як смарагди, великi розкосi очi здатнi закохати у себе будь-кого. Ну, то й що, що я брюнетка? Чорна, як весняна зорана земля, але ж натуральна, без прикрас. Саме за це вiн мене i обрав. Я тут господиня! А ця так, тимчасово, може лише на сьогоднi, а може на тиждень максимум. Хай собi, нехай! Якщо йому це так необхiдно. Переживу i цього разу! Коли §х немає, вiн повнiстю мiй. Вiн годинами пестить мене, наелектризовуючи своєю любов"ю i нiжнiстю. I всi ночi проводить поруч зi мною, навiть, якщо котрась iз них i залишається в нашому домi.
А зараз я спустошена i понiвечена, менi тяжко i ненависно дивитися на все довкола. Але я себе опаную. Зараз, за мить...
Я повертаюся у хол. Вже не ховаюся, а смiливо вмощуюся на своєму диванi, який вони уже звiльнили, але який ще береже тепло §х єднання. Сто§чно очiкую §х реакцi§...
- Павле, вона тебе ревнує до мене! - нахабно каже бiлявка, обiймаючи його за плечi. - Я це зауважила ще у свiй перший при§зд сюди.
- Так, моя Каська власниця! - щиро посмiхаючись, каже вiн i намагається дотягнутися до мене через журнальний столик.
Я роблю вигляд, що не бачу його спроб. Вiдвертаю голову i спрямовую свiй погляд на вулицю. Туди, де вже з"являються ознаки обридло§ зi сво§ми дощами i холодом осенi. Скоро я майже зовсiм перестану виходити на вулицю.
- Знаєш, коли народиться на свiт наш малюк, - рiже по живому бiлявка, - вона може стати зовсiм небезпечною. Ти мусиш §§ позбутися!
Дiвка зовсiм здурiла, я бачу! Та як вона смiє таке навiть думати?!
- Нi, я свою Каську нiкому не вiддам! Я краще знайду §й пару - такого ж зеленоокого чорного кота!
Вiн таки дотягується до мене, захоплює своєю великою теплою рукою i кладе собi на колiна. Починає гладити.
По моєму тiлу перебiгає приємне тремоло, а у животi починає щось мло§ти i пурхати. Неначе метелик перебирає струни на арфi. Попередня його коханка була арфiсткою i цiлiсiнький тиждень щоранку наголяса влаштовувала нам класичнi концерти. А нехай, якщо це йому так вже необхiдно...