Вiн стояв мовчки, тулився до дверей в тамбурi. Я дивилась на нього, не проронивши нi слова. Ми просто стояли i палили. Дим потрапляв до наших легенiв i з напругою вилiтав назовнi, створюючи своєрiдну завiсу. Я б нiчого не побачила i просто пiшла б далi, гуляти по вагонах, якби вiн не пiдняв очi.
Люблю дивитись людям в очi. Нi. Не так. Люблю роздивлятись очi iнших людей. У кожного рiзнi. Жодного повтору. Це справжня магiя. Я можу побачити в них океанськi хвилi чи пекуче полум*я, чи статичнiсть, спокiй. В його очах був бiль. Я вiдчула його шкiрою, не могла протистояти. Вiн поглинув мене.
I його вiн теж поглинув: його чарiвнiсть, красу, жагу до життя, його посмiшку, бажання - все цiлком. Ми палили.
В мо§й сумцi завжди можна знайти шматок папiру i щось, чим можна писати. Його очi кольору кобальту принесли менi натхнення. Я не писала бiльше нiж два роки, а тут рядки кружляли в головi, вже готовi. Вiн сканував мене.
Остання тяга диму, фiнальнi слова в заключному рядку. Вiддаю йому папiрець. Читає, напружує брови.
- Звiдки?
- Просто вiдчула...
Заглядаю останнiй раз в очi кольору кобальту. Там є щось, крiм болю. Щось нове. Щось, що врятує його, врятує нас, всiх врятує.