Та нiч була останньою, коли вона приходила в це мiсто. Її чудовi зеленi очi переповнювала журба.
Менi було шкода її, але в цей момент вона шкодувала всiх нас. Вона жалiла всiх нас, тому що залишала це мiсто назавжди. Я розумiв це i розумiв також, що виннi в цьому були тiльки ми самi, i нiхто iнший.
Можливо люди про це, так i нiколи не дiзнаються, але обов"язково вiдчують її вiдсутнiсть.
Тiльки зранку вони зрозумiють, що в їхньому життi вiдбулося щось важливе, але, що саме, так i не зможуть зрозумiти. I всi почують, як кричить тиша...i навiть лагiднi сонячнi промiнчики не в силi будуть їм допомогти.
А ми ж були знайомi з нею з самого дитинства. З тої самої хвилини, як я з"явився на цей Свiт. Нiжнi маминi руки звели нас разом.
Вона багато чому навчила мене. Вона сама доброта...
Вона допомагала менi вчитися ходити, малювати, думати, товаришувати, любити. Ми робили все разом, а зараз я зробив їй боляче i вона залишає мене.
Прощавай - сказала вона.
У нас в обох текли сльози по щоках.
Саме жахливе було те, що я не мiг її зупинити. В той момент кожна клiтинка мого тiла кричала СТIЙ! Але було занадто пiзно...
Вона вiддалялась вiд мене iдучи по темнiй алеї цього нещасного мiста...