Паришкуро Вячеслав Михайлович : другие произведения.

Братовбивча вiйна

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Всi вiйни жорстокi, але особливо громадянськi, бо ведуться на своїй територiї, руйнують транспорт, житловi будинки, господарство i економiку держави. А ще руйнують психiку воїнiв, що вбивають своїх спiввiтчизникiв. Вбивати зараз українцям своїх братiв на Сходi України зовсiм нелегко. Рано чи пiзно, вцiлiлим учасникам вiйни з обох бокiв прийдеться вiдповiсти за скоєнi вбивства розладом психiчного здоров"я. Реабiлiтацiя не допоможе, багато колишнiх учасникiв вiйни на Донбасi з розладом психiки вже розгулюють по Українi озброєнi, вбивають людей, пiдривають авто i банкомати. Неоголошену громадянську вiйну на Сходi України треба негайно закiнчити миром! Мир можливий тiльки пiсля амнiстiї для всiх учасникiв вiйни i створення умов для їх працевлаштування. У цьому творi на прикладi Громадянської вiйни в Українi у 1917 - 1921 роках, що закiнчилась тiльки пiсля амнiстiї, затвердженої П"ятим Всеукраїнським з"їздом Рад, показана людська жорстокiсть братовбивчої вiйни . Правом амнiстiї у 1921р.скористались 30 махновських командирiв i 2443 рядових учасникiв .Тiльки тодi Громадянська вiйна закiнчилась. Минула амнiстiя повинна стати прикладом для Президента, Верховної ради i Уряду України, якщо вони бажають миру своїй державi. Сучасний стан економiки України жахливий, тiльки мир здатний зберегти державу i її землi вiд продажi iноземцям. Реалiзацiя проекту продажу землi, а за рахунок цих коштiв виплатити борги iноземним банкам, лише погiршить ситуацiю, приведе до втрати суверенiтету України i непередбачуваних наслiдкiв.
  Б Р А Т О В Б И В ЧА В I Й Н А
  
  ПОЧАТОК ВIЙНИ
  Правдиво писати про братовбивчу громадянську вiйну на Українi важко, бо в кожної iз сторiн було своє розумiння правди, що часто роздiляла родини навпiл. Iнколи сини виступали проти батькiв, а брат йшов проти брата, бiднi проти заможних, атеїсти проти вiруючих. Свою правду вiдстоювали не в суперечках за столом, а в жорстоких боях, де перемагала тiльки смерть. Але в кожнiй вiйнi буває початок i кiнець. Почнемо з початку вiйни, коли в результатi Лютневої буржуазно-демократичної революцiї iмператор Микола II зрiкся престолу на користь свого брата Михайла Олександровича, який на другий же день вiдмовився прийняти такий обтяжливий подарунок. Згоди в царськiй родинi не було давно. Всi 16 великих князiв не пiдтримали iмператора, щоб врятувати монархiчну владу в Росiї. Великий князь Дмитро Павлович замiшаний у вбивствi Григорiя Распутiна - фаворита царя i царицi. Командуючий гвардiєю Павло Олександрович спокiйно перебуває в Царському Селi, а великий князь Кирило Володимирович виводить свiй Гвардiйський екiпаж на уклiн до Державної думи. До влади прийшов Тимчасовий уряд.
  Чому Тимчасовий? Тому, що постiйний уряд мали вибрати 15(25) листопада Установчi збори. На Українi вибори до Установчих зборiв Росiї проходили 27 - 29 листопада (10 - 12 грудня). Бiльшовики дiстали 10% голосiв, а бiльшiсть зiбрали українськi есери. "Конституцiйнi демократи" i "соцiалiсти-революцiонери" з мордобоєм сперечались мiж собою, виясняючи, чия партiя краща, потiм потроху вгамувались i почали об"єднуватись. Основою до об"єднання була загальна ненависть до монархiчного режиму i любов до тих представникiв партiй, що сидiли в тюрмах, або перебували в засланнi.
  У березнi 1917 року на Українi прийшла до влади Центральна рада. Головою вибрали iсторика за фахом професора Михайла Грушевського, що постраждав вiд царського уряду. Пiсля повернення на Україну з Вiдня у 1915 роцi за пiдозрою у шпигунствi перебував на засланнi в Казанi. Пiдозра у шпигунствi на користь Австро-Угорщини можливо була необґрунтована, бо Грушевський тодi не пiдтримував монархiю, по своїм полiтичним поглядам належав до лiберальних соцiал-демократiв i був прихильником українських нацiоналiстiв. Та цього було достатньо для контррозвiдки Пiвденно-захiдного фронту, щоб вислати емiгранта з України, подалi вiд Києва.
  Лютнева буржуазно-демократична революцiя зруйнувала монархiю у Росiї, цар Микола II зрiкся престолу i Грушевський повернувся з Казанi в Київ, овiяний славою борця з самодержавством. Iз вiдокремлених вiд росiйської партiї есерiв українських гурткiв i груп Грушевський створив Українську партiю соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР). Бiльшiсть мiсць в урядi Центральної ради належала прибiчникам цiєї партiї, серед них були письменник Володимир Винниченко i земський дiяч Симон Петлюра. В армiї вiн нiколи не служив, але став керувати вiйськовими справами.
  Також у Центральну раду ввiйшли представники Української соцiал-демократичної робiтничої партiї i соцiалiсти-федералiсти. 9 березня Центральна рада звернулась з вiдозвою до українського народу, в якiй вiтала Тимчасовий уряд Росiї. Проте пiдтримка народами Росiї цього уряду падала, особливо пiсля липня, коли уряд очолив есер Олександр Керенський i став вимагати продовження Iмперiалiстичної вiйни проти монархiчної Нiмеччини. Проте Тимчасовий уряд i вiйськовий мiнiстр Керенський виявили нездатнiсть керувати вiйськовими справами, що викликало величезне невдоволення в Могильовi, де знаходилась Ставка верховного головнокомандування на чолi з генералом Лавром Корнiловим.
  Уряд також вимагав продовження вiйни з кайзерiвською Нiмеччиною, про що свiдчить Постанова Тимчасового уряду вiд 5 липня (22 червня по старому стилю) про присвоєння спецiальних вiдзнак 1-му Петроградському жiночому батальйону пiд командуванням героїнi Першої Свiтової вiйни Марiї Бочкарьової. Днем ранiше на площi перед Iсаакиївським собором вiдбулась церемонiя вручення прапора новiй вiйськовiй частинi. На прапорi бiлого кольору був напис: "Перша вiйськова жiноча команда смертi Марiї Бочкарьової". Генерал Корнiлов особисто вручив Бочкарьовiй револьвер i шаблю з позолоченим ефесом. 6 липня (23 червня) батальйон iз 200 жiнок вiдправився на фронт, що проходив у Бiлорусiї, пiвнiчнiше мiста Молодечно, приймав участь в бойових дiя проти нiмцiв. У складi батальйону були випускницi Бестужевських курсiв i представницi аристократичних родин. Згодом було сформовано ще два жiночих батальйони, та перелом у вiйнi не наступив через непрофесiйнi вказiвки уряду i незадовiльне забезпечення тилу.
  Терпець Ставки закiнчився 8 вересня 1917 р., коли Корнiлов пред"явив Тимчасовому урядовi ультиматум про передачу йому всiєї влади. Вiдповiдi не дiждався, уряд Керенського дiяв нерiшуче. Тодi Корнiлов вiддав наказ про наступ на Петроград 3-му кiнному корпусу генерала Кримова. Проте на захист революцiї проти вiйськ Корнiлова виступили бiльшовики. Вони органiзували масове озброєння петроградських робiтникiв, органiзували численнi загони червоногвардiйцiв i солдатiв, якi зайняли дальнi пiдступи до Петрограда.
  Внаслiдок бiльшовицької агiтацiї козаки 3-го кiнного корпусу вiдмовилися наступати на Петроград. Командир корпусу генерал Кримов застрелився, його замiнив генерал Краснов, якого червоногвардiйцi заарештували, але вiдпустили пiд через чесне офiцерське слово, що вiн не буде виступати проти революцiї. Слову офiцера бiльшовики тодi ще вiрили, але Краснов утiк на Дон i очолив повстання проти Тимчасового уряду i бiльшовикiв. Почав переговори з нiмецьким командуванням, запросивши їх окупувати область Вiйська Донського.
  Вiдчувши неминучiсть провалу заколоту, Керенський вiддав наказ про арешт ставки генерала Корнiлова в Могильовi. Заарештувати того вдалося, разом з генералами, серед яких був i Антон Денiкiн. Головнокомандуючим росiйської армiї Тимчасовий уряд призначив генерала Духонiна, а вiйськовим мiнiстром Керенського. Корнiлов просидiв пiд арештом два мiсяцi, чекаючи суду. Потiм з вiрним йому Текiнським полком i генералами Корнiлов пробився на Дон i став воювати проти Тимчасового уряду i бiльшовикiв. Верховним головнокомандуючим росiйської армiї Тимчасовий уряд призначив Олександра Керенського. Почав вiн з того, що ввiв смертну кару для солдат, що при нестачi боєприпасiв вiдмовлялись йти в наступ проти укрiплень добре озброєного гарматами i кулеметами ворога. Нiмецьким солдатам вiйна теж остогидла, почалося братання солдатiв двох фронтiв.
   Пiсля признання влади Тимчасового уряду, та ще ранiше, з червня 1917 року Центральна рада стала вимагати вiд Тимчасового уряду автономiї для України в межах 5 губернiй. Для охорони кордонiв почались формування вiйськових частин iз солдатiв-українцiв та загони "вiльних козакiв" iз заможних селян. Та таких на Українi було мало, основне населення - бiдняки. Пiсля реформи, проведеної Столипiним у 1906 роцi, сiльська община розпалася. З"явилися заможнi селяни, що розселилися по хуторах, мали до 50 десятин землi i наймали батракiв. Їх прозвали куркулями. Та таких було мало, всього 4% вiд загального числа селян, що залишились в общинi. Ще 25% становили середняки, що мали трохи землi i невеликий сезонний заробiток на сторонi. З общини вони не вийшли i при виборах сiльського старости пiдтримували бiднякiв. Куркулi ж пiдтримували помiщикiв, мрiючи розбагатiти, прикупити землi i теж стати помiщиками. Не треба великого розуму, щоб зрозумiти - земельне питання для любої влади було i буде головним. Переможе та влада, яку пiдтримають селяни-бiдняки i солдати, бiльшiсть яких - бiдняки. Бiльшовики це зрозумiли, а Тимчасовий уряд - нi.
  Декрет про землю - перший радянський закон про землю, прийнятий 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. 2-м Всеросiйським з"їздом Рад. Головною складовою частиною Декрету був селянський наказ, вироблений на основi 242 мiсцевих селянських наказiв. Декрет скасовував приватну власнiсть на землю i на її природнi багатства. Право користування землею дiставали всi громадяни Радянської держави за умови незастосування найманої працi. Декрет звiльнив селян вiд щорiчної оплати оренди в сумi 700 млн. карбованцiв золотом. Запровадження Декрету на Українi дало трудовому селянству понад 10 млн. гектарiв помiщицької, державної, удiльної i церковної землi. Розподiлом землi мали керувати вибранi селянами революцiйнi комiтети, справедливим гаслом яких були слова iз пiснi "Iнтернацiонал":
   - Лишь мы, работники всемирной, великой армии труда,
  Владеть землей имеем право, а паразиты - никогда!
  Став популярним лозунг: "Фабрики - робiтникам! Землю - селянам!" Також бiльшiсть населення емоцiйно добре вiднеслась до замiни звернення мiж собою на гарне слово "товариш", замiсть ненависного для селян слова "пан". Емоцiї ж у полiтицi мають важливе значення.
   На цьому ж 2-му Всеросiйському з"їздi був прийнятий Декрет про мир - перший зовнiшньополiтичний акт Радянської держави. Вiн запропонував усiм воюючим народам та їхнiм урядам негайно розпочати переговори про укладення загального справедливого миру без анексiй i контрибуцiй. Декрет про мир засудив будь-який примус i насильство у вiдносинах мiж нацiями, проголосивши повну рiвноправнiсть держав i народiв, визнав цiлком правомiрною боротьбу народiв за свою незалежнiсть.
   Пiд впливом перемоги Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi проти Тимчасового уряду, почалося Київське жовтневе збройне повстання. 27 жовтня на об"єднаному засiданнi Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв та представникiв гарнiзону була прийнята резолюцiя бiльшовикiв, яка закликала до всебiчної пiдтримки петроградських робiтникiв. Обраний ревком видав наказ про органiзацiю в повiтах губернiї оперативних штабiв та приведення до бойової готовностi червоногвардiйських революцiйних загонiв. На час повстання в Києвi налiчувалося близько 3000 озброєних червоногвардiйцiв та близько 6500 революцiйних солдатiв 3-го авiапарку, 1-го запасного понтонного батальйону, 2-го запасного телеграфного батальйону, кiнно-гiрського артдивiзiону та iншi.
  Повстанцям протистояли вiйськовi частини, що зберегли вiрнiсть Тимчасовому уряду, близько 10 000 солдатiв та загони Центральної ради. За розпорядженням штабу Київського вiйськового округу до мiста було викликано ще 17 ешелонiв вiйськ. Вiйська Тимчасового уряду за згодою iз Центральною радою 28 жовтня розгромили ревком i заарештували бiльшiсть його членiв. 7(20) листопада 1917 року Центральна рада проголосила себе верховним органом створеної Української народної республiки. Сучаснi iсторики-нацiоналiсти це заперечують, визнають датою створення УНР 29 грудня 1917 р., коли Центральною радою був опублiкований четвертий унiверсал.
  Радянський уряд новостворену УНР визнав, згiдно з декретом про право нацiй на самовизначення, бiльшовицький уряд переїхав з Києва до Харкова. 15(25) грудня 1917 року Перший Всеукраїнський з"їзд Рад, що зiбрався в Харковi, проголосив створення Української Радянської Республiки i оголосив Центральну раду поза законом.
  Майже одночасно 4(17) грудня 1917 року Рада народних комiсарiв Росiї приймає "Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Центральной раде". Пiдтверджуючи нацiональнi права i нацiональну незалежнiсть українського народу, автори Манiфесту звинуватили Центральну раду в пiдтримцi буржуїв i невизнаннi влади Рад, що не дає можливостi визнати Центральну раду, як повноважного представника переважаючої бiльшостi трудящих мас Української Республiки. Манiфест вимагав не пропускати через територiю України вiйськовi частини, що направлялись на Дон для пiдтримки повстання генерала Каледiна i Краснова, забороняв роззброєння радянських полкiв, що знаходились на Українi. В противному разi Центральна рада буде вважатись в станi вiдкритої вiйни проти Радянської влади в Росiї i на Українi.
  Центральна рада ультимативнi вимоги Манiфесту не виконала, на Українi почалася Громадянська вiйна, наслiдками її через три мiсяцi скористались Нiмеччина i Австро-Угорщина.
  Перша свiтова вiйна завершилась для Росiї Брестським миром, на
  якому настояли бiльшовики. Спочатку делегацiю на мирних переговорах в Брестi очолив Троцький, що був тодi Наркомом закордонних справ. Доручення Радянського уряду не виконав, договiр не пiдписав, висунувши лозунг "нi вiйни, нi миру". Делегацiя кайзера швидко знайшла вихiд iз дипломатичної ситуацiї, запросивши на мирнi переговори представникiв Центральної ради. Ленiн обiзвав Троцького "iудушкою", з посади Наркома його зняли, замiнили Чичерiним. Мирний договiр був пiдписаний 3 березня 1918 року мiж Радянською Росiєю, з одного боку, i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарiєю, з другого. Це був грабiжницький мир, ускладнений тим, що ранiше, 27 сiчня у Брест-Литовську Центральна рада України уклала окрему угоду з Нiмеччиною та її союзниками. Це перше визнання уряду України iноземними державами також засвiдчує юридичну дату появи на просторi Росiї нової республiки - України.
  Дорогою цiною заплатив уряд Грушевського за це визнання. Україна зобов"язалась вивезти до Нiмеччини i Австро-Угорщини 1 млн. тон хлiба, величезну кiлькiсть iншого продовольства та сировини. Українськi селяни не розумiли полiтики бородатого голови уряду Української Народної Республiки пана Грушевського, iсторика за фахом. Бiльш зрозумiлим був лозунг бiльшовикiв: "Мир без анексiй i контрибуцiй!"
  В знак протесту проти зрадницької угоди Центральної ради 30 сiчня радянський уряд повернувся з Харкова до Києва, щоб органiзувати опiр окупантам. В столицi України утворилось тимчасове двовладдя, Центральна рада i Радянська влада, яку пiдтримували губернськi комiтети Олександрiйська, Марiуполя, Полтави, Житомира, Миколаєва, Одеси, Херсона i Чернiгова. 20 сiчня був опублiкований декрет Українського Радянського уряду про органiзацiю на Українi робiтничо-селянської армiї - "Червоного козацтва". Деякий час Центральна рада i радянська влада мирно спiвiснували, бо достатнiх вiйськових сил для нападу не мали. Терпець увiрвався в одеситiв, що 14 - 17 сiчня почали збройне повстання робiтникiв i солдатiв проти Центральної ради.
  26 сiчня (8 лютого) 1918 року радянськi вiйська вигнали Центральну раду з Києва. Командував українськими радянськими полками, що наступали на Київ основним напрямком по дорозi через Полтаву i Бориспiль, прапорщик Юрiй Коцюбинський, син вiдомого письменника Михайла Коцюбинського. Наступ iз сторони Чернiгова через станцiю Крути був другорядним, тому Центральна рада основнi сили кинула на оборону зi сторони Борисполя, а на захист станцiї Крути вiдправила малолiтнiх добровольцiв-гiмназистiв, що не мали вiйськової пiдготовки i не пiдлягали призову в армiю, це було грубим порушенням закону про вiйськову службу.
  Результат вiдомий, даремно загинули українськi юнаки, охопленi патрiотичним почуттям. В цей же час в Києвi знаходився полк "сiчових стрiльцiв" iз захiдної України, яким командував полковник-нацiоналiст Євген Коновалець. Полк участi в боях на фронтi не приймав, займаючись розстрiлом жiнок i дiтей, захисникiв повсталого заводу Арсенал. Їх перехоплювали, коли вони носили їжу для арсенальцiв. На той час "Арсенал" був одним iз найбiльших заводiв України, на ньому працювало близько 4000 робiтникiв. Вони мали на озброєннi 2000 гвинтiвок, кулемети i артилерiю. Пiсля триденних боїв, що закiнчились 31-го жовтня, вiйсько Тимчасового уряду було розбите i втекло з Києва.
  Центральна рада скористалася перемогою робiтникiв проти вiйськ Тимчасового уряду, стягнула надiйнi збройнi сили в Київ i в листопадi захопила владу в свої руки. Вдруге виступили робiтники "Арсеналу" вже проти Центральної ради в сiчнi 1918 року. Та сили були нерiвнi. 22 сiчня через виснаження сил i вiдсутнiсть боєприпасiв арсенальцi припинили бойовi дiї. 26-го сiчня радянськi вiйська ввiйшли в Київ i звiльнили сотнi арештованих. 750 загиблих арсенальцiв було поховано в братськiй могилi в Марiїнському парку.
  Центральна рада залишила Київ i перебралась спочатку до Житомира, а потiм до Сарн, вiдступаючи пiд ударами червоних. Повернулася вона в Київ на початку березня вже в супроводi нiмецько-австрiйських вiйськ, запросивши їх самим збирати обiцяну контрибуцiю, бо українськi вiйська грабувати селян вiдмовлялись. Нiмцi скористались вiдмовою i поширили наступ на територiю України. 1 березня захопили Київ, 12 - Чернiгiв, 13 - Одесу, 17 - Миколаїв, 29 - Полтаву, 2 квiтня - Катеринослав, 8 - Харкiв, 22 - Мелiтополь, 25 - Сiмферополь. Український радянський уряд евакуювався в Таганрог. На допомогу Центральнiй радi окупанти сформували з бувших царських вiйськовополонених батальйони "сiрожупанникiв" i "синьожупанникiв", як їх селяни прозвали по кольору мундирiв. Виконували обов"язки карателiв цi солдати дуже неохоче, без належної охорони розбiгалися, а пiсля грабункiв поширювався партизанський рух. Переконавшись, що Центральна рада неспроможна придушити революцiйнi настрої селянства i забезпечити викачку хлiба, 29 квiтня 1918 року нiмцi її розiгнали, замiнивши марiонетковим урядом "гетьмана" Павла Скоропадського, царського генерала, запеклого монархiста. Вiн був проголошений "гетьманом України" на спiшно зiбраному з"їздi хлiборобiв. Настала пора "гетьманщини".
  Залишивши УНР, що недовго проiснувала, пан Грушевський повернувся у Вiдень, де знаходився в емiграцiї до 1924 року. Потiм радянська влада задовольнила його прохання про повернення, яке пiдтримав Юрiй Коцюбинський, що перебував тодi у Вiднi на дипломатичнiй роботi. Михайлу Грушевському дозволили повернутися у Радянський Союз, спочатку в Київ, потiм у Москву. Працював за фахом, став вiдомим академiком. Створив свою школу iсторикiв, публiкуючи працi про давню iсторiю України. Вiдверто уникав сучасної полiтики, про iсторiю створення УНР i початок громадянської вiйни на Українi спогадiв не залишив. Важко хворий, поїхав на курорт, де i помер пiд час операцiї у 1934, проживши 68 рокiв.
  
  СУВОРИЙ ПАН ДОВГО ПАНУВАТИ НЕ БУДЕ
  
  Миру зовсiм не стало, коли кайзерiвська Нiмеччина i Австро-Угорщина 18 лютого 1918 року ввели свої вiйська i почали окупацiю земель України. Спочатку їм чинили опiр мiж Бердичевим i Житомиром тiльки деякi полки 2-го гвардiйського корпусу царської армiї, солдати якої ще не розбiглись по домiвках, вирiшивши воювати проти iноземних окупантiв, потiм з них почали формувати українськi радянськi полки. Був серед солдат i Паришкура Мусiй родом iз села Карашини. Разом iз своїм побратимом iз села Таращi, розташованого недалеко вiд Селищанського цукрового заводу, боронили рiдну землю вiд наступу кайзерiвських вiйськ. Сили були нерiвнi, розстрiлявши всi патрони, побратими змушенi були вiдступити. Залишки полку розiйшлись по своїх домiвках з гвинтiвками, пообiцявши командиру, грузину по нацiональностi, вести партизанську боротьбу з окупантами.
  Дядько Мусiй повернувся в рiдну Карашину з фронту, коли станцiя Корсунь i вся Київщина була вже окупована нiмцями i австрiйцями. Зрадiв, що жiнка зберегла корову-годувальницю сiм"ї, їй в помiч був син-пiдлiток, та й рiдня помагала обробляти розширенi землянi надiли, що одержали селяни пiсля втечi княгинi. Заховав гвинтiвку i став обробляти з сином землю, радiючи з розширеного надiлу. Радiсть щезла, коли княгиня з родиною повернулась в Корсунь i стала вимагати у громад вiддати її власнiсть. В Карашину приїхав обоз iз нiмецьких шарабанiв, запряжених кiньми-важковаговиками. Зупинились на площi бiля церкви, зiбрали людей. Нiмецький фельдфебель зачитав наказ командуючого генерала Гофмана, молодий гiмназист iз Корсуня переводив незрозумiлу мову на українську. Виходило, що за умовою з Центральною радою кожен селянський двiр мав вiддати корову, коня або свиней. За вiдмову або супротив - покарання биттям до 20 ударiв шомполами. Вислухавши наказ, люди похмуро розiйшлись.
  Мусiй Паришкура вирiшив не вiддавати нiмцям корову. Гвинтiвка є, але нема патронiв. Вiдвести корову в лiс не вдасться, бо нiмцi виставили вже в кiнцi села патруль. Сiв бiля двору на лавку, закурив цигарку. До його двору вже наближався гомiн, в якому було чути прокляття жiнок i заперечливi голоси мужикiв, що протестували, але нiчого вдiяти проти озброєних окупантiв не могли. Пролунав пострiл з гвинтiвки, Мусiй звично вiдмiтив - "Манлiхер", що були на озброєннi у нiмцiв. До двору пiдкотив шарабан з нiмцем, i коровою на налигачi. Гiмназист заглянув у список, - "Мусiй Паришкура, одна корова, дядьку, виводьте". Мусiй заперечливо похитав головою. Нiмець лiниво клацнув затвором, пiдiйшов ближче, наставив дуло в груди. Дядько вiдвiв ствол рукою, шарпнув гвинтiвку i легко роззброїв нiмця. Стрiляти в нього не став, повiсив "Манлiхер" на сучок дерева, став розмовляти з нiмцем:
   - Ти солдат, я теж був солдатом. Вiйна закiнчилась, агiтуй нiмцiв i повертайся з ними додому. Солдати не повиннi бути мародерами. Робiть дома революцiю пiд лозунгом "Мир без анексiй i контрибуцiй". Ферштейн?
  Нiмець мову зрозумiв, але заперечливо похитав головою. Потiм заговорив про вiрнiсть кайзеру i дисциплiну. Вiн теж хоче додому, але буде чекати наказу, або дiждеться настання революцiї в Нiмеччинi. Вiн не мародер, Центральна рада сама дала згоду на грабування селян, запросивши австро-угорськi вiйська на Україну, щоб забрали належну їм контрибуцiю. Українцi самi дурнi, що вибрали i терплять такий непатрiотичний уряд. Бiльшовики бiльшi патрiоти Росiї, бо хоч дали згоду на контрибуцiю, але вiйсько кайзера на територiю не пустили, вiдбивши наступ 23 лютого на Петроград. Сказали, що самi збирають золото для контрибуцiї, але час йде, а золота нема, його ще треба добути в копальнях i привезти з Сибiру. Та якщо воно i буде, то солдатам не дiстанеться, i золото не їстiвне. Солдатам i населенню Нiмеччини потрiбно продовольство, якого в умовах вiйни не купиш у противних держав навiть за золото. Камрад Мусiй сам повинен думати над проблемами своєї України, а не обзивати камрада Фрiца мародером.
  На цьому тирада полiтично грамотного нiмця урвалася, до них пiдiйшли ще два окупанти, яких привiв гiмназист. Фрiц зняв iз сучка свою гвинтiвку i направив дуло на Мусiя. Пiд дулом гвинтiвки "камрад" повiв Мусiя на площу, де вже сидiли пiд вартою двоє бувших фронтовикiв, що вчинили опiр мародерам. Вiдходячи вiд двору, Мусiй скрипiв зубами, почувши плач жiнки, у якої вiдбирали корову.
  Командував нiмцями фельдфебель, що зупинився у хатi старости Гайдая Акели. Постарiв, став дiдуганом, але односельчани через кожнi три роки переобирали його старостою, бо був добрим хазяїном, користувався повагою в повiтi i мав нагороду за участь в росiйсько-турецькiй вiйнi. Корiв у нього нiмцi не забрали, бо староста домовився поставляти їм вершкове масло на станцiю Корсунь. Також заступився перед фельдфебелем за декiлька дворiв бiля свого кутка на цих же умовах. Зразу ж чутка про "доброго" фельдфебеля рознеслась по селу. До старости прибiгла дочка, моя майбутня бабуся Уляна Акелiвна, вмовила батька заступитись за арештованих, бо Мусiй Паришкура був братом її чоловiка Андрiя. "Добрий" фельдфебель погодився полегшити екзекуцiю. Вiдмiнити наказ про 20 ударiв не має права, але дозволяє виконати тiльки по 10 ударiв шомполами, ще по 10 має виконати нагаєм хтось з українцiв. I щоб побиття арештованих бачили люди всього села, це буде доброю наукою для всiх українцiв, хай звикають до порядку.
  На екзекуцiю дорослих прийшло мало, але дiти-пiдлiтки збiглися з усього села. Були серед них i мiй, тодi ще 8 рiчний майбутнiй батько Михайло зi старшими братами Мироном, Макаром, Костянтином i Данилом. На шарабанi вже сидiв гiмназист i хвалився нагаєм, якого одержав вiд нiмцiв за сумлiнну службу. Згорда поглядав на однолiткiв i крутив рукоятку, показуючи дiю ручного гальма на колеса шарабана:
  - Бачите, яка у нiмцiв гарна технiка, не те, що українськi вози. Менi пообiцяли видати нiмецьку гвинтiвку "Манлiхер", потiм направити в Нiмеччину. Батько буде вiдправляти з Корсуня продовольство, а я там буду ним торгувати. Стану заможним паном, не те, що ви, бо вмiєте тiльки хвости волам крутити.
  Пiдлiтки мовчали, слухаючи балаканину хвалька. Обiзвався Макар:
  - Ми вже давно вмiємо ходити за плугом, управляти волами i їздити верхи на конях. Ти ж тiльки навчився балакати по-нiмецьки, а руки слабенькi, навiть нагай держати не вмiєш. Панич, давай боротися?
  Гiмназист пiдняв нагай i кинувся на Макара. Хтось iз пiдлiткiв пiдставив ногу i нападник гепнувся на землю. Здiйнявся регiт, та стало тихо, коли до арештованих пiдiйшов Фрiц iз шомполом в руках. Почалась екзекуцiя. "Розумний" Фрiц бив Мусiя шомполом старанно, але не люто, без протягу по спинi, пiсля якого залишаються довго не заживляючи рубцi. Нiмець-санiнструктор оглянув спину побитого i сказав "гут". Все зрозумiло, окупантам потрiбна здорова робоча сила. Також Фрiц побив ще двох арештованих.
  Бити нагаєм своїх односельчан нiхто з українцiв не згодився, визвався гiмназист. Бив невмiло, влучав то по ногах, то по головi. Макар не втерпiв:
   - Паничу! Давай менi нагай, а сам замiсть дядька лягай, я тебе повчу, як треба бити!
  Здiйнявся регiт людей, що прийшли подивитись на побиття. Нiмцi здивовано переглядались i зневажливо дивились на селян. Що тут смiшного, над ними знущаються, а вони смiються? Дивнi цi українцi!
  Побитi дядьки пiднялися з землi i подякували Фрiцу за науку. Тепер вони вченi i зрозумiли, проти кого i за що воювати. Нiмець теж був задоволений, бо вiдповiв "зер гут" i потиснув Мусiю руку.
  Нiмцi залишили село Карашину, переправивши награбоване через Рось на залiзничну станцiю Корсунь. Там грузили у вагони i вiдправляли на кордон з Нiмеччиною, або Австро-Угорщиною, дотримуючи умов розподiлу 50 на 50. А побитi фронтовики готувались до помсти, домовившись пiти в лiс i вести партизанську вiйну проти окупантiв. Командиром вибрали Мусiя, до нього стали приходити молодi хлопцi, що не служили ще в армiї, але бажали стати партизанами. Мусiй не навчених солдат у загiн не взяв, наказавши вести розвiдку i задержувати вiдправлення вагонiв у Нiмеччину. Сам домовився з братом Андрiєм про обмiн свого лошака на телицю, щоб вгамувати тугу жiнки за коровою. Потiм вiддав частину своєї землi бiля хати старшому племiннику Мирону, якому виповнилось вже 19 рокiв i для нього пiдшукували мiсце для будiвлi хати. Мирон дав слово ставати в помiч його родинi. Тiльки тодi жiнка вiдпустила чоловiка партизанити.
  Одержавши звiстку вiд розвiдникiв, що нiмецький обоз прямує на цукровий завод в Селищi, партизани вирiшили зробити засiдку в лiсi бiля села Таращi. Зiбраних патронiв було обмаль, на затяжний бiй не розраховували, тому спокiйно пропустили нiмецькi шарабани з солдатами в Селище. Партизанам потрiбнi були конi i цукор, тому напад вiдклали на наступний день, коли нiмцi будуть прямувати на Корсунь. Iншого шляху в них нема.
  Попереду обозу їхали верхи на конях фельдфебель i гiмназист, на першому шарабанi правив кiньми Фрiц. За кожним шарабаном йшла ще пара коней. У Мусiя виникло бажання пристрелити Фрiца, але вiн себе здержав, бо сам наказав партизанам пропустити переднi шарабани, стрiляти по їздовим нiмцям, коли пройде половина обозу. Патронiв обмаль i вести затяжний бiй десяти партизанам проти трьох десяткiв нiмцiв нерозумно.
  Фельдфебель був досвiдченим воякою. Коли позаду пролунали пострiли, зрозумiв, що це засiдка i треба швидше вивести обоз iз зони обстрiлу. Озирнувся i крикнув Фрiцу - "шнеллєр", той передав команду далi i вдарив по коням, пустивши їх в галоп. Гiмназист на конi не вдержався i звалився на землю, по ньому пройшлися колеса десяти важких нiмецьких шарабанiв. Пострiли позаду затихли, фельдфебель вивiв частину обозу на вiдкрите мiсце i зупинився. Повiв десяток нiмцiв з гвинтiвками напоготовi назад, на мiсце засiдки. Там стояли вже пустi шарабани, санiнструктор бинтував поранених нiмцiв, декiлькох було вбито. Мiшки з цукром, конi i партизани зникли. Зробивши декiлька пострiлiв по лiсу, фельдфебель дав наказ поховати вбитих нiмцiв на узбiччi дороги, пiдiбрати понiвечене тiло гiмназиста i повертатись на станцiю Корсунь.
  Тiло гiмназиста в мiстечку прийняла з плачем його рiдня. Фельдфебель виголосив промову, що перекладач загинув за кайзера i уряд УНР, наказав перекласти його слова. Визвався ще один гiмназист, товариш вбитого, попрохав пiсля перекладу прийняти його перекладачем. Фельдфебель ствердно хитнув головою - "зер гут" i вручив хлопцевi кайзерiвську каску. Гiмназист гордо зайняв мiсце на шарабанi i помахав рукою рiднi, рушаючи до залiзничної станцiї Корсунь.
  Партизани бiля рiдних сiл не задержувались, бо на них вже почали полювати загони гайдамакiв гетьмана Скоропадського, який сам володiв на Українi великими маєтками i закликав повертатись на свої землi iнших помiщикiв. Обiцяв перетворити Україну на монархiчну державу iз заможними культурними хлiборобами на зразок нiмецьких. Для цього потрiбно забезпечити нiмцiв хлiбом, м"ясом, вугiллям, залiзною рудою i всiм iншим, що потрiбно для перемоги у вiйнi над державами Антанти. Слухаючи цi теревенi вiд одного iз захопленого в полон ватажка гайдамакiв, який щиро повiрив новому гетьману i пробував переконати в цьому партизан, бiйцi здивовано переглядались. Хтось дотепно зауважив:
  - Свиня теж мрiяла в небо поглянути, але подивилась на нього тодi, коли її стали смалити. Невже не бачиш, що воюєш разом з окупантами проти свого українського народу?
  Переконати партизанам прихильника гетьмана Скоропадського не вдалося. Вчорашнього хлiбороба, що став карателем, розстрiляли.
  На партизан стали полювати гетьманцi, їх прихильники знайшлись i в рiдному селi Мусiя. Таємно вiдвiдувати свої родини стало небезпечно, загiн перемiстився у Звенигородський повiт. Сили партизан росли, вони вже не втiкали вiд карателiв, а стали вступати з ними у вiдкритий бiй. Iнодi перемагали вони, iнколи терпiли поразку, особливо, коли разом з гетьманцями був пiдроздiл нiмцiв. В такому випадку швидко зникали з поля бою невеликими групами, а через день-два знову збиралися в заздалегiдь домовленому мiсцi. Чисельнiсть партизанських загонiв зростала.
  На початку червня 1918 року значнi сили партизан зiбралися навколо мiстечка Лисянки. Там знаходився каральний загiн iз нiмецьких солдат i гетьманцiв. Партизани спочатку заблокували всi виїзди i мiст через Тiкич, домовившись про напад, коли карателi будуть везти награбоване. Та подiї розвернулись не так, як гадали. Населення Лисянки разом з робiтниками цукрового заводу вчинили збройний опiр окупантам. Пiсля перших же пострiлiв партизани ввiйшли в мiстечко i розгромили каральний загiн нiмецьких солдатiв i гетьманцiв. Це стало сигналом для повстання селян повiту проти окупантiв. До повсталих приєднались великi групи з навколишнiх сiл: Тарасiвки, Стецiвки, Водяникiв, Козацьного, Княжої та iнших. 7 червня повстанськi загони оточили повiтове мiстечко Звенигородку i почали бiй з окупантами. Нiмцi продержались два днi, потiм 400 солдат склали зброю i здалися в полон. Офiцера i фельдфебеля партизани розстрiляли, рядових солдат вiдпустили, повiривши на слово, що будуть агiтувати iнших за повернення в Нiмеччину.
  Проти партизан нiмцi направили добре озброєний регулярний полк, повстанцi 13 червня вимушено залишили Звенигородку i вiдступили до Лисянки. Там в їх загони влилися новi бiйцi, пiсля короткого переформування партизани почали наступ на окупантiв i визволили всю пiвнiчну частину Звенигородського повiту. Партизанськi збройнi загони росли i налiчували майже 16 тис. бiйцiв, а коли до них приєднались повстанцi Таращанського та iнших повiтiв, то партизанська армiя зросла до 30 тисяч.
  Нiмецькi окупанти вимушенi були кинути в бiй проти партизан три дивiзiї, за рахунок скорочення зони окупацiї на Харкiвщинi i Чернiгiвщинi. Зробили так звану "нейтральну зону" мiж Росiєю i Україною. Також це було зроблено на вимогу радянського уряду Росiї, бо захоплення Криму i частини Ростовської губернiї було грубим порушенням Брестського миру.
  Майже два мiсяцi об"єднанi сили партизан вели запеклi бої з трьома дивiзiями окупантiв. На початку серпня частина партизан прорвала вороже кiльце, перейшла Днiпро i рушила до кордонiв РРФСР. Восени 1918 року вони влилися в пiдроздiли 1-ї i 2-ї Українських радянських дивiзiй, якi формувалися в "нейтральнiй зонi" для боротьби за визволення України вiд нiмецьких окупантiв та їх прислужникiв.
  У жовтнi 1918 спалахнула революцiя в Австро-Угорщинi, а в листопадi - у Нiмеччинi, що значно покращало становище на Українi. 13 листопада 1918 року був анульований грабiжницький Брестський мир, що пiдтвердило прозорливiсть Ленiна про його недовговiчнiсть. Наприкiнцi листопада 1918 був сформований Тимчасовий Робiтничо-Селянський Уряд України. Почалося масове вигнання нiмецьких окупантiв з України. Перемiщаючись в Нiмеччину, нiмецькi солдати переносили туди революцiйнi погляди. Iз запланованих Брест-Литовською угодою контрибуцiї в розмiрi 1млн. тон хлiба окупанти вивезли з України 10%.
  Затримав вивезення продовольства i Всеукраїнський страйк залiзничникiв, що почався в серединi липня i тривав бiльше мiсяця. Почали страйк робiтники Коростенського, Сарненського i Здолбунiвського залiзничних вузлiв. Протягом п"яти днiв страйк охопив всi залiзницi України. Страйкувало понад 200 тис. чоловiк. Залiзничники станцiї Корсунь на перегонi до Городища задержували рух поїздiв iз продовольством. У Києвi, Катеринославi, Одесi, Харковi створили бойовi групи, якi руйнували залiзничнi колiї, пускали пiд укiс вiйськовi ешелони. 14-го грудня 1918 року уряд Скоропадського був повалений. Гетьман Скоропадський вiдмовився вiд влади i втiк до Нiмеччини.
  
  Д И Р Е К Т О Р I Я I У Р Я Д П Е Т Л Ю Р И
  
  14 листопада 1918 року в УНР був сформований новий уряд на чолi з Володимиром Винниченко i Симоном Петлюрою. Його назвали Директорiя, запозичивши це найменування з iсторiї Францiї часiв Наполеона Бонапарта, який пiзнiше i розiгнав цей уряд, об"явивши себе iмператором. Але в часи Громадянської вiйни на Українi нова назва цiлком вiдповiдала революцiйним настроям населення, хоч була бiльшостi незрозумiла, на що й розраховували ватажки Директорiї. Виборiв не було; щоб мати час для реалiзацiї державного перевороту, полiтики спочатку не повиннi обнародувати свої плани, прикриваючись брехнею. В планах англо-французьких урядiв Директорiї вiдводилось мiсце ширми, яка мала прикривати окупацiю України союзними вiйськами пiсля краху уряду Скоропадського. Новий уряд пiдтримали партiї українських соцiал-демократiв, українських есерiв i соцiалiстiв-самостiйникiв.
  Опираючись на полк галицьких "сiчових стрiльцiв", загони "самостiйникiв" i при таємнiй пiдтримцi французьких дипломатiв, Директорiя в серединi грудня захопила владу в Києвi, а потiм i в iнших мiстах та районах України. Пообiцяла населенню конфiскувати помiщицькi землi i встановити владу "трудових рад". Чим повиннi займатися цi "трудовi ради" i кого в них обирати - не повiдомили, але спершу почали розганяти iснуючi Ради робiтничих i селянських депутатiв, арештовувати i вбивати комунiстiв. Знову на окупованiй Директорiєю територiї з"явились каральнi загони. Вислужуючись перед Антантою, Директорiя в серединi сiчня 1919 року об"явила вiйну Радянськiй Росiї, а в лютому направила офiцiйну ноту представникам французького командування про згоду передати Україну пiд протекторат Францiї. Це був ганебний акт нечуваної зради нацiональних iнтересiв українського народу.
  Бiльшовикам стало вiдомо, що французький генерал Бертело одержав призначення на пост Головнокомандуючого союзними силами в Румунiї, Трансiльванiї i на Пiвднi Росiї. Вiн планував 3 листопада 1918 року: " Для оккупации Юга России будет двинуто настолько быстро, насколько это возможно, 12 дивизий, из коих одна будет в Одессе на этих же днях. Дивизии будут французские и греческие... База союзников - Одесса; Севастополь будет занят также быстро. Союзными войсками Юга России первое время будет командовать генерал д"Ансельм с главной квартирой в Одессе.
  По прибытии союзных войск, кроме Одессы и Севастополя, которые, несомненно, будут заняты ..., союзники займут быстро Киев и Харьков с Криворожским и Донецким бассейном, Дон и Кубань, чтобы дать возможность Добровольческой и Донской армиям прочнее организоваться и быть свободными для более широких активных операций".
  З початком англо-французької вiйськової iнтервенцiї на чорноморському узбережжi Директорiя допомагала iнтервентам закрiплятись в окупованих районах, пiдготовляла таємну передачу Києва, Харкова та iнших мiст пiд владу iноземцiв. За посередництвом урядiв Антанти, Директорiя пiдписала договiр з урядом Польщi про передачу їй захiдноукраїнських земель з мiстом Львiв за постачання зброї, потiм замирилася з бiлогвардiйцями генерала Денiкiна. Вiддала їм Харкiв i почала разом з ними готувати наступ на Москву.
  У лавах Червоної Армiї перебувало багато бувших офiцерiв царської армiї з великим вiйськовим досвiдом. Ще в листопадi 1918 р. Денiкiн вiддав наказ про розправу з ними: "... Всiх, хто негайно не покине ряди Червоної Армiї, чекає польовий суд Руської армiї - суворий i немилосердний". Бiлогвардiйська контррозвiдка лютувала, виявляючи непокору росiян i українцiв, їх небажання служити iнтервентам. Тюрми Харкiвщини i Донбасу були переповненi арештованими, почалися масовi розстрiли. "Дарували" життя тiльки паровозним бригадам, заставляючи їх водити вiйськовi ешелони пiд дулами гвинтiвок. Була офiцiйна заява, що пiсля зайняття Москви на кожному лiхтарному стовпу повiсять комунiста. Ох, даремно були бiлогвардiйцi i петлюрiвцi так впевненi у своїй перемозi!
  Народнi маси рiзних нацiональностей швидко зрозумiли, хто їх головний ворог. Масово вступали в Червону Армiю, що закликала в свої ряди бажаючих боротися з ворогами пiд зрозумiлим кожному закликом: "Бий iнтервентiв та їх прислужникiв!" На початку 1919 року червоноармiйцi визволили Харкiв, потiм Полтаву, Катеринослав, Чернiгiв i бiльшiсть районiв Лiвобережної України. Самий запеклий бiй вiдбувся пiд Броварами, де Петлюра зiбрав свої основнi вiйськовi сили, сподiваючись здобути перемогу над червоноармiйцями. Не вийшло, бо вiйськове мистецтво полководцiв Щорса i Боженка, що керували Богунським i Таращанським полками з передової, було значно вище, нiж досвiд Петлюри. Керував вiн вiйськами з поїзда, в якому возив свiй уряд з десятком мiнiстрiв i їх радниками, рiшення приймав, усереднюючи всi поради. Виглядало це демократично, але безрезультатно.
  У двадцятих числах сiчня 1919 р. владу Директорiї було лiквiдовано в Черкаському, Звенигородському повiтах Київської губернiї. Керувати цими повiтами стали бiльшовицькi ревкоми. Землю знову повернули селянам. Вранцi 5 лютого 1919 року Богунський i Таращанський полки вступили до Києва i продовжили наступ на Фастiв. 10 лютого Подiльський губ. ревком оголосив повстання проти Директорiї. Дисциплiна в петлюрiвському вiйську рiзко впала, воно почало масовi грабунки населення мiсточок, особливою жорстокiстю вiдзначались при нападi на єврейськi квартали.
  До Симона Петлюри iнколи звертались цiлi делегацiї з жалобами на погроми. Вiн їх ввiчливо зустрiчав, вислухував разом з Краснянським, що вiдповiдав у його урядi за нацiональну полiтику, обiцяв прийняти самi жорстокi дiї проти своїх погромникiв. I приймав: - коли погроми вiдбувалися в мiстечку Тетiїв, посилав комiсiю для розслiдування в протилежному напрямку. Поступово армiя Директорiї перетворилась в армiю грабiжникiв i погромникiв євреїв, що визвало ряд нових збройних повстань. Найбiльшими центрами народних повстань проти Директорiї на Правобережжi були Дубровиця на Полiссi i Пашкiвцi на Подiллi. Повстанцi разом з червоноармiйцями перейшли у наступ, оволодiли лiнiєю Домбровиця - Сарни, та частиною залiзницi Київ - Львiв. Земля горiла пiд ногами петлюрiвцiв, контрольована ними територiя зменшувалась з кожним днем, що визвало жарт: "В поїздi Директорiя, а пiд поїздом її територiя".
  Вiд повного розгрому уряд Петлюри врятувала Українська Галицька армiя Захiдноукраїнської народної республiки (ЗУНР), яка витiснила бiльшовикiв з Галичини i почала наступ з заходу. У липнi 1919 р. вони об"єдналися в одну армiю i перейшли в наступ. Вiн проходив успiшно, бо основнi сили Червоної Армiї були перекинутi в Росiю для боротьби з бiлогвардiйським генералом Денiкiним, що наступав на Москву.
  30 серпня 1919 р. петлюрiвцi знову оволодiли Києвом. На другий день в мiсто вступили денiкiнцi генерала Бредова. Петлюра запропонував бiлогвардiйцям об"єднатися, щоб разом воювати проти Росiйської Федеративної Соцiалiстичної Республiки. Але Денiкiн, переконаний, що зможе власними силами повалити Радянську владу, вiдкинув цю пропозицiю i зажадав, щоб петлюрiвцi залишили Київ i вiдступили на вiдстань одного переходу. Ця вимога була виконана. Директорiя воювала проти РФСР, але юридично її уряд був самостiйний, хоч i визнав протекторат Францiї. Така "самостiйна Україна" Денiкiну була непотрiбна. Вiн прагнув до вiдновлення єдиної неподiльної Росiї.
   Кiнець iснування Директорiї i Петлюри вiдомий. Приєднався до панської Польщi, щоб разом з ними воював проти влади Рад на Українi. Проти союзу з поляками був уряд ЗУНР, бо Польща хотiла приєднати до себе Галичину, а багато галичан були проти. Пiд час польсько-радянської вiйни 1920 року вiйськовi сили Польщi були розбитi, вона запросила миру. Залишки Галицької армiї, що перебували в той час на Подiллi, повернули зброю проти полякiв i петлюрiвцiв, прорвали вороже кiльце, з"єдналися з Червоною Армiєю i почали разом воювати проти iнтервентiв. Пiсля закiнчення вiйни в серпнi 1920 р. незначна частина галичан прорвалася на Закарпаття, де була iнтернована урядом Чехословаччини.
  Петлюрiвцi на чолi з Петлюрою втекли в Галичину, яку вiн продав Польщi. Поляки вiйськовi частини iнтернували i помiстили їх в табори пiд охороною. Загони грабiжникiв їм були не потрiбнi. Суворi умови життя в таборах змусили частину українцiв вступити в формування пiд проводом Юрка Тютюнника. Поляки таємно переправляли їх через кордон для грабунку цукрозаводiв i збройних нападiв на установи радянської влади. Через деякий час загони Тютюнника були розбитi, вiн здався в полон. Залишив пiсля себе лiтературнi спогади про Петлюру i петлюрiвщину.
  З Пiвдня України було вигнано й англо-французьких iнтервентiв, матроси i солдати вiдмовлялись воювати проти радянської влади. Симон Петлюра втiк до Францiї i оселився в Парижi, де проживав до 1926 року. Сам вiдкрив дверi квартири, в кiмнату зайшов молодий хлопець i почав стрiляти з револьвера. Пiсля вбивства хлопець дiждався прибуття полiцейських i здався. Його заарештували за вбивство емiгранта з України Симона Петлюри, в минулому вiдомого, як головнокомандуючого вiйськами Директорiї. Вбивцею був 16-ти рiчний єврей Шолом Шварцбанд. На судi вiн пояснив, що вбивство скоїв iз почуття помсти за своїх батькiв i родичiв, якi загинули на Українi в 1919 роцi пiд час погрому вiд рук петлюрiвцiв. Був суд, на якому стали вiдомi факти єврейських погромiв, скоєних петлюрiвцями на Українi. Французький суд убивцю Симона Петлюри виправдав.
  
  НЕСТОР МАХНО I МАХНОВЩИНА. ФАКТИ З БIОГРАФIЇ
  
  Окремою i неоднозначною постаттю в iсторiї громадянської вiйни на Українi був Нестор Iванович Махно. Прiзвище його батька було Мiхненко, це вже люди прозвали дорослого Нестора Махно. В кiнцi життя написав автобiографiю на росiйськiй мовi, якою вiльно володiв. У своєму перекладi з деякими вiльними скороченнями познайомлю читачiв iз його бiографiєю i спогадами рiзних людей про нього. Цих спогадiв людей рiзних полiтичних поглядiв опублiковано дуже багато, не завжди буду вказувати їх прiзвища. Головним бiографом махновщини був анархiст Петро Старшинов, але в своєму творi вiн захоплено представляє читачам Нестора Махно, як народного героя, замовчуючи негативнi факти з його дiяльностi. Насправдi, гуманнi декларативнi матерiали з анархiстських газет не мали нiякого впливу на дiї Махно, вони були для нього лише ширмою для прикриття насильства.
  Тому автор взяв за основу матерiали i документи українського видання, хоч воно i опублiковано росiйською мовою. Висловлюю подяку колективу пiд проводом В. Ф. Верстюка за текст i роботу з архiвними документами. Книгу про Махно вiн видав у 1991 роцi в Києвi, але полiтичнi погляди Махно, Верстюка i автора рiзнi, як i повинно бути в демократичних країнах, де iснує свобода слова. Обов"язок читачiв - вiдрiзняти iсторичну правду вiд брехнi, якою переповненi засоби масової iнформацiї. Вiдповiдальнiсть за тлумачення фактiв у цьому творi беру на себе.
  Народився Нестор у 1889 роцi в багатодiтнiй селянськiй родинi в селi Шагарово бiля Гуляй-Поля на Катеринославщинi. Його батько був конюхом у помiщика Шабельського, потiм найнявся кучером до багатого гуляй польського єврея Кернера. Помер, коли малому Нестору було 11 мiсяцiв, залишивши нещасну дружину одну з п"ятьма дiтьми без двору i хати. Родина терпiла страшеннi злиднi, поки не пiдросли старшi брати Нестора i не стали заробляти, допомагаючи матерi. Ходила легенда, що хлопчик народився вже з зубами, а коли його хрестили в церквi, то на священниковi загорiлась вiд полум"я свiчки ряса. Така легенда була в народi. Виростав Нестор невисоким, худорлявим i неслухняним хлопцем, але зумiв гарно закiнчити початкову школу пiсля провини, коли мати добряче його вiдшмагала куском вiрьовки за прогули урокiв. Довго пiсля цього вiн не мiг сидiти як слiд за партою, але став одним iз кращих учнiв. Ходив Нестор у школу тiльки зимою, а лiтом наймався до багатих хуторян пасти овець i телят.
  Пiсля закiнчення початкової школи нiде не вчився. Пiдробляв наймитом у помiщикiв, а в 11 рокiв Нестора вiдправили працювати в Марiуполь пiдручним прикажчика в галантерейнiй лавцi, про що вiн не згадує в автобiографiї. Прикажчик про свого пiдручного залишив самi недобрi спогади. "Це був не хлопець, а малий тхiр, мовчазний, замкнутий. За три мiсяцi я поламав об його голову i спину без нiякого успiху до сорока дерев"яних аршинiв". Нестор мовчки зносив побої, але за них мстився: наливав прикажчикам у чай касторку, вiдрiзав ґудзики на їх штанях, а один раз, сильно розiзлившись, ошпарив свого прикажчика окропом. На цьому закiнчилася комерцiйна кар"єра молодого Нестора. Його добряче випороли i вернули до сiм"ї в Гуляй-Поле.
   Деякий час Нестор попрацював учнем наборщика в типографiї, це ремесло йому подобалось. Там вiн познайомився з анархiстом Волiним (В. М. Ейхенбаумом). В розумiннi Махно теорiї анархiстiв зводились до простої формули: руйнувати все навколишнє i не признавати над собою нiякої влади. Трохи змiцнiвши поступив на ливарний завод в Гуляй-Полi. Революцiя була вже подавлена, але революцiйнi погляди продовжували жити. У 1906 роцi молодий Махно вступив до кружка молодi української групи "хлiборобiв анархiстiв-комунiстiв". Погляду його не видержували не тiльки однолiтки, а й дорослi. Злочинцi це примiтили, прийняли в мiсцеву банду, що виникла пiсля поразки революцiї 1905 року. В своїх подальших спогадах Махно називає себе в цей перiод не бандитом, а членом гуляй-пiльської групи "хлiборобiв анархiстiв-комунiстiв". В це важко повiрити, тодi вiн i слiв таких не знав, але подальшими дiями в громадянськiй вiйнi вiн це пiдтвердив.
  В опублiкованiй пiзнiше автобiографiї Махно не розкриває, чим займались "анархiсти-комунiсти". Коротко пише, що в кiнцi 1906 року за пiдозрою у вбивствi стражникiв був заарештований i представ перед вiйськовим судом. Пiдозру не доказали, Нестора виправдали i звiльнили. На свободi вiн продовжив свою роботу в групi, яка то жила вiдкрито, то iнколи надовго продовжувала свою дiяльнiсть в пiдпiллi.
  В кiнцi 1907 року Махно вдруге арештували. Його звинуватили в декiлькох вбивствах i грабунках. Слiдчi це суду не доказали i через декiлька мiсяцiв пiд заставу майна одного заводчика Нестора вiдпустили iз тюрми. Полiцейськi агенти i стражники взяли пiд негласний нагляд всiх пiдозрюваних, почались арешти.
  В серпнi 1908 року арештований Наум Альтгаузен на допитi виказав прiзвища всiх гуляйпольських анархiстiв, що входили в банду. Нестор Махно в третiй раз був арештований разом зi своїми товаришами. Обвинувальний акт вiдображає злочиннi дiї групи в перiод з 5 вересня 1906 р. до 9 липня 1908 року. Це стало вiдомо з матерiалiв слiдства, що збереглися.
   Перший напад злочинцi зробили в Гуляй-Полi на торгiвця Плещинера. Ввечерi троє невiдомих iз вимазаними в сажi обличчями проникли у будинок. Погрожуючи револьверами i бомбою, вони потребували грошi. Плещинер вiддав їм 163 рублi i золотi кiльця, потiм свого годинника.
  10 жовтня пограбували торгiвця Брука. Четверо невiдомих в закритих масками обличчях потребували для "голодуючих" 500 рублiв. Забрали тут тiльки 151 рубль. Крiм револьверiв у нападникiв були кинджали.
  Третiй напад вчинили на гуляй-пiльського промисловця i купця Марка Кернера. Нападникiв iз вимазаними обличчями було троє. Пiсля обшуку вони забрали 425 рублiв i зливок срiбла. По словам Кернера всього грабiжникiв було семеро, вели себе неспокiйно, руки в них дрижали. Через два днi Кернер одержав мiсцевого листа, в якому грабiжники назвали себе "бойовою дружиною", висловлювали докiр, що забрали так мало грошей. Сповiщали Кернера, що їм стало вiдомо про його заяву в полiцiю, якщо вiн буде продовжувати пошуки, то його будинок зiрвуть.
  Четвертий напад стався бiля села Гайчур, недалеко вiд Гуляй-Поля. Четверо озброєних ввiрвались вночi до купця Гуревича. Скомандували "руки вверх" i потребували грошi. Всi вони були люди молодi i в чорних окулярах. На цей раз нападникам не повезло. Племiнник Гуревича здiйняв тривогу i бандити кинулись тiкати, вiдстрiлюючись на бiгу. Захватили на стоянцi поштову карету, по ямщику дали залп iз трьох револьверiв. Коня i карету потiм знайшли в комишах.
  19 жовтня 1907 року мiж станцiєю Гуляй-Поле i селом був скоєний напад на поштову карету. При цьому були вбитi листоноша, городовий, що вiз грошi i один кiнь. Ямщик на вцiлiлому конi поскакав до села, а нападники зникли. Пiсля прибуття полiцiї пошта виявилася не пограбованою.
  Пристав Караченцев iз Гуляй-Поля почав розшуки i допити серед жителiв. Пiд час розшукiв було скоєно ще декiлька розбiйних нападiв. 10 квiтня 1908 року в колонiї Богодарiвське Олександрiвського повiту був пограбований торгiвець Левiн. Грабiжникiв було п"ятеро, озброєних револьверами i кинджалами. Обличчя їх були вимазанi сажею. Забрали 600 рублiв i золотi речi, зробили декiлька пострiлiв в повiтря. Полiцiї стало вiдомо, що перед нападом в напрямку Богодарiвска iз Гуляй-Поля виїхали п"ятеро мешканцiв.
  13 травня в Гуляй-Полi був скоєний напад на будинок купця Шиндлера з обстрiлом iз револьверiв. Дочка Шиндлера була поранена, але експропрiацiя грабiжникам не вдалася через пiдняту тривогу.
  9 липня в селi Новоселiвка, поблизу Гуляй-Поля, вiдбувся озброєний напад на казенну винну лавку. Власник Дяченко виказав супротив, один iз нападникiв його застрелив. Жiнка вбитого пiдняла страшенний крик i нападники кинулись тiкати в напрямку до Гуляй-Поля.
  28 липня деякi члени банди були виясненi. Полiцiя зробила облаву в Гуляй-Полi i почала з ними перестрiлку, пiд час якої вбили Прокопа Семенюту. Жiнка Дяченка впiзнала по одежi нападника на винну лавку. Деяким розбiйникам вдалось втекти в Катеринослав. В пригородi Катеринослава пристав Караченцев на вулицi зустрiв гуляй-польського хлопця Хшиву, впiзнав його i заарештував. При Хшивi був браунiнг вбитого урядника Лепетченко. Через декiлькох днiв допиту вiн почав давати свiдчення, назвавши декiлька прiзвищ. Пристав Караченцев наказав їх арештувати. Так в Гуляй-Полi був затриманий Нестор Махно i чотири його товариша. Пiзнiше стало вiдомо, що Нестора виказав полiцiї член групи Альтгаузен, що був провокатором. Засланого ранiше у групу провокатора Кушнiра анархiсти виявили i вбили.
  Три роки тривало слiдство,пiд час якого Махно сидiв у тюрмi Катеринослава. Лише у березнi 1910 року одеський вiйськово-окружний суд приговорив Махно i 16 його товаришiв до смертної кари через повiшення. 52 днi провiв Нестор в очiкуваннi виконання вироку. Через неповнолiття у момент скоєних вбивств i по проханню матерi смертна кара була замiнена довiчною каторгою. Спроби втечi не вдалися.
  Сiм рокiв просидiв Махно у московськiй центральнiй тюрмi Бутирки. Каторжники вiдрiзнялись вiд iнших в"язнiв тим, що були закутi в ножнi i ручнi кайдани, з"єднанi ланцюгом. Там вiдбували покарання люди рiзних полiтичних поглядiв, серед них були комунiсти, анархiсти i есери, що боролись проти царизму. Молодий малограмотний Нестор ознайомився з рiзними полiтичними поглядами, але ближче до серця йому припали погляди анархiстiв. Там вiн познайомився з анархiстом Петром Аршиновим, засудженим на довiчне ув"язнення за органiзацiю вибуху в полiцiї i вбивство начальника залiзничної майстернi. Бiльшовики обiцяють комунiзм, але тiльки пiсля перемоги свiтової революцiї. Це добре, але далеко, чекати її перемоги Нестор не хоче, краще буде, коли спочатку переможуть анархiсти. Воля для всiх людей, що може бути краще, хiба це не комунiзм?
  В тюрмi була велика бiблiотека, Нестор став її постiйним читачем. Читав не полiтичнi твори, а те, що його цiкавило - iсторiю, географiю i математику. Йому у навчаннi допомагали iншi полiтв"язнi, вчителi i студенти. Наставником Нестора став анархiст Петро Аршинов.
  Настав 1917 рiк. Пiсля Лютневої революцiї цар Микола II зрiкся престолу, в"язнiв почали поступово з тюрми випускати. Куди їх вiдправляли - невiдомо. Нарештi в камерi iз 25 чоловiк залишилось 12. Помiчник начальника тюрми пiсля вечiрньої перевiрки пояснив: "Нашiй державi Бог дав переворот, об"явлена свобода, до якої приєднався i я. Хто засуджений по статтi за належнiсть до полiтичних партiй, той завтра обов"язково буде звiльнений. Зараз комiсiя по звiльненню втомилась i поїхала вiдпочивати".
  Нестор Махно i частина в"язнiв стали радiти, iншi почали ридати i посилати прокльони в адрес комiсiї. Коли їх спитали, чому плачуть, вiдповiли: "Ми десятки рокiв мучимося по тюрмам, а комiсiя на волi попрацювала лише декiлька годин i вже втомилась. А якщо за цей час переможе контрреволюцiя, ми залишимося в цiй проклятiй тюрмi...".
  Знову тривоги, надiї i сумнi роздуми переповнили душi в"язнiв. Кожний думав про себе i з нетерпiнням чекав свiтанку, а з ним i обiцяної свободи. Ще не одержавши її, таку прекрасну i бажану, всi серця дрижали вiд страху, що цю свободу якiсь обставини можуть забрати. Нiч минала дуже повiльно, нiхто в камерi не спав, години здавались вiчнiстю. Нарештi на свiтанку почулись голоси, десь пролунав пострiл, в"язнi кинулись до вiкна, з якого було видно широкий двiр тюрми з церквою. Там були солдати конвойної команди, вони кричали: "Товаришi! Виходьте всi на волю. Свобода дана для всiх".
  З вiкон тюремних камер пролунав крик: "Дверi запертi!". "Ламайте дверi!" - вiдповiдали конвоїри. В"язнi зняли зi стола важку кришку i розгойдавши її, сильно вдарили по дверях, вони розчинились, всi вибiгли на тюремний двiр, придержуючи руками ланцюги кайданiв. З ворiт тюрми кожний в"язень старався ранiше других вискочити на вулицю Москви. Одним з перших вибiг худорлявий Нестор Махно.
  На Долгорукiвськiй вулицi вже були сотнi каторжан. Їх шикували в колону по 4 чоловiка в ряду, щоб вести в мiську думу на реєстрацiю. Та звiдти вже летять вершники i кричать: "Що ви наробили! ...Назад в тюрму! Звiльнення буде тiльки по законному порядку!" Конвоїри загнали всiх знову в тюрму пiд крики i прокляття в адрес Тимчасового уряду i комiсiї по звiльненню. Прождали ще 5 чи 6 годин. Нарештi заходить офiцер в чинi поручника зi списками в руках i кричить: "Хто такий Махно?". Пiдiйшов до Нестора, поздоровив зi звiльненням, попрохав йти за ним. Товаришi кинулись на шию, обiймають, цiлують, плачуть, кричать: "Не забудь сказати комiсiї i про нас!" Офiцер повiв Нестора в прихожу, де солдати розбивали ножнi i ручнi кайдани. В тюремнiй конторi засiдала комiсiя по звiльненню. Повiдомила, хто i по якiй статтi звiльняється, поздоровила зi свободою. Пiсля реєстрацiї в мiськiй думi Нестора вiдправили в шпиталь, де для звiльнених каторжан було видiлене примiщення.
  Налагодивши зв"язки з анархiстськими органiзацiями, Нестор Махно поїхав до себе в рiдне село Гуляй-Поле.
  
  МАХНО ВСТАНОВЛЮЄ ВЛАДУ РАД В ГУЛЯЙ-ПОЛI
  
  Дома Нестор застав тiльки дуже постарiлу згорблену матiр, яку не бачив 9 рокiв. Брати ще були на фронтах iмперiалiстичної вiйни. Звiстка про його прибуття швидко рознеслася по селу, до хати стали приходити односельчани. Розповiдали про нову органiзацiю громадського самоуправлiння, яке виникло в Гуляй-Полi пiсля повалення царської влади.
  Вранцi 23 березня Махно вже стояв на трибунi перед населенням села. Призвав до реорганiзацiї громадського комiтету, яким керували не селяни, а офiцери 8 Сербського полку, що стояв тодi в Гуляй-Полi. Призвав селян, робiтникiв i трудову iнтелiгенцiю взяти все життя села у свої руки. Учасники мiтингу його пiдтримали. Спiльними зусиллями був реорганiзований спочатку мiсцевий, а потiм i волосний громадський комiтет. Одночасно Махно органiзував селянський союз, влада якого поширилась спочатку на волость, а потiм i на повiт. Нестора вибрали головою селянського союзу. Потiм Махно був помiчником голови громадського комiтету, головою земельного комiтету, головою професiйного союзу металiстiв i деревообробникiв, головою лiкарняної каси.
  В перших числах серпня 1917 року на губернському з"їздi в Катеринославi було прийняте рiшення про реорганiзацiю всiх селянських союзiв у Ради селянських i робiтничих депутатiв. Виконуючи це рiшення, Махно допомагав реорганiзувати рiзнi союзи в Ради пiд гаслом "Вся влада Радам!". Махно вибрали головою Ради селянських i робiтничих депутатiв.
  Земельне питання стало головним в дiяльностi Махно. Постанова селянського з"їзду гуляй польського повiту вимагала його негайного вирiшення. Махно це болюче питання вирiшив досить швидко i оригiнально. Спочатку зiбрав помiщикiв i великих землевласникiв, вiдiбравши в них офiцiйнi документи на право володiння землею i майном. Потiм виступив з промовою на волосному i повiтовому з"їздах Рад з доповiддю про кiлькiсть землi та майна в районi. На цих з"їздах було прийняте рiшення залишити помiщикам i куркулям по трудовiй нормi землi, решту роздiлити серед малоземельних селян. Справедливий розподiл землi забезпечив пiдтримку Махно на декiлька рокiв.
  На прикладi гуляй-польського району подiбнi розподiли землi були проведенi в iнших мiсцях Катеринославської i Таврiйської губернiй, що визвало велике невдоволення буржуазiї новими порядками. Вона стала чинити органiзований збройний опiр. Тодi Комiтет захисту революцiї своєю постановою вiдiбрав у буржуїв вогнепальну зброю. На дiї Махно багатiї вiдповiли протестами i направили на нього заяву комiсару Тимчасового уряду. Той вiдсторонив Махно вiд громадської роботи i передав справу в суд.
  Суд над Махно не вiдбувся. В березнi 1918 року в Гуляй-Поле прийшла звiстка, що Центральна Українська Рада заключила з Нiмеччиною i Австро-Угорщиною договiр. З допомогою iноземних вiйськ зайняла Київ i продовжує наступ на схiд i пiвдень України. Нiмецько-угорсько-австрiйськi вiйська у супроводi загонiв Центральної Ради наближались до Катеринослава. Гуляй-польський революцiйний комiтет доручив Махно органiзувати польовий штаб, набрати iз селян i робiтникiв вiльнi батальйони, i командувати ними на вiйнi проти Центральної Ради i нiмцiв.
  В цей час коалiцiйний Радянський уряд України, сформований iз бiльшовикiв i лiвих есерiв покинув Харкiв i вiдступав до Таганрогу. Нестору Махно вдалося забрати у начальника резервних вiйськ Беленковича 6 гармат, 9 вагонiв до них снарядiв, три тисячi гвинтiвок i два вагони патронiв. Батальйони i загони Нестором були сформованi, озброєнi i пiдготовленi до опору, чекаючи моменту, коли прийдеться захищати Гуляй-Поле.
  Не довелось Махно в цей раз захищати рiдне село. Пiд час його поїздки до Волновахи по виклику командуючого вiйськами Єгорова австрiйцi зайняли Гуляй-Поле. Спочатку в село приїхала делегацiя нiмцiв i Центральної Ради. Зiбрали людей i намалювали їм картину спалення всiх сiл, якi будуть виступати проти нiмцiв, потребували скласти зброю. Люди подумали i згодились. Австрiйцi i загони Центральної Ради без бою ввiйшли в Гуляй-Поле. Махно залишився сам, без вiйська i без надiї про повернення до рiдного села.
  Поїхав до Таганрогу, куди перемiстився з Харкова Радянський уряд України. Махно-командир, що нiколи в армiї не служив, вiйсько якого здало нiмцям Гуляй-Поле, червоним був не потрiбен. Пiд гарячу руку могли Нестора i розстрiляти. Махно був вимушений покинути Україну i перебратися в Росiю. В Саратовi його нагнала звiстка, що нiмцi скинули владу Центральної Ради, замiсть голови Михайла Грушевського гетьманом України став монархiст Павло Скоропадський.
  Встановлення влади гетьмана-монархiста обурило Нестора. Прийшли на спомин роки перебування на царськiй каторзi, вiдсидки по карцерам i побиття надзирателями. А як себе почувають зараз українськi селяни, в яких почали забирати надiли землi i повертати власнiсть помiщикам? Нестор лаяв себе, що втiк з України, став осторонь вiд боротьби за справедливу владу. Зiбрав свої нехитрi пожитки i сiв на поїзд до Москви. В дорозi обдумував плани збройної боротьби проти нiмцiв, гетьмана i буржуїв.
  В Москвi Махно зустрiвся iз анархiстами А. Боровим i П. Аршиновим, подiлився з ними своїми планами. Вони порекомендували задержатися на 2-3 тижнi в Москвi, походити по мiтингам, вислухати промови людей iз рiзних партiй, щоб виробити свою полiтичну лiнiю. Махно так i зробив. Прослухав ряд лекцiй анархiстiв, бiльшовикiв, есерiв. Крiм того, прийняв участь в зборах анархiстiв у готелi "Флоренцiя" по питанням тактики збройної боротьби на Українi. Побував на з"їздах професiйних союзiв ткачiв i других професiй. Зрозумiв, що пролетарi твердо знають свою мету i готовi на все заради перемоги Жовтневої соцiалiстичної революцiї, це Махно радувало. Обурювала його, як селянина, диктатура пролетарiату, його керiвна роль над селянами-хлiборобами.
  Правда, лiвi есери опирались бiльше на селянство, тодi як бiльшовики i на пролетарiат i на селянство. Махно зрозумiв, що переможуть бiльшовики, але ця перемога дiстанеться дорогою цiною для всiх трудящих, якi повiрили в чеснiсть принципiв Жовтневої революцiї.
  За час перебування в Москвi Махно прослухав лекцiї таких полiтикiв, як Свердлов, Ленiн, Троцький. Вони прискорили його бажання бути на Українi, щоб разом з народом воювати проти нiмецько-угорсько-австрiйських i гетьманських вiйськ. Вмерти, але звiльнити вiд них Україну! 29 червня 1918 року з вiдповiдними українськими документами Нестор Махно виїхав на Україну.
  Пiд час подорожi в поїздах i на вокзалах зустрiв декiлька знайомих втiкачiв з України. Вiд них Нестор дiзнався, що хату матерi спалили по рiшенню австрiйської i гетьманської вiйськової влади, що панувала в Гуляй-Полi. Старший брат Омелько, iнвалiд, який зовсiм був далекий вiд полiтики - розстрiляний. Другий брат арештований i сидить в тюрмi, а мати поневiряється по чужим хатам. Ця звiстка пiдкосила Махно, на деякий час вiн втратив розум i не знав, що робити. Потiм переборов душевну скорботу, вирiшивши карати гетьманцiв i окупантiв. Продовжив подорож до Гуляй-Поля, переодягнувшись у форму прапорщика i видаючи себе за щирого українця. Нарештi знайшов своїх двох братiв i декiлькох селян, що ховались в лiсах вiд переслiдування за бiльшовизм, приєднався до них. Маленький партизанський загiн розпочав бойовi дiї проти австрiйцiв, що знаходились поблизу Гуляй-Поля, грабували населення, забираючи в них зерно, корiв, коней i свиней. Все награбоване грузили у вагони i вiдправляли в Нiмеччину.
  Махно з товаришами нападав на обози, що везли награбоване, вбивав австрiйцiв, бiльшу частину награбованого обов"язково роздавав селянам. Разом з ними радiв, повертаючи власникам вiдбитих в окупантiв корiв чи коней, Селяни ж готовi були цiлувати чоботи Махно. Популярнiсть його серед населення зростала.
  Австрiйцi почали енергiйно шукати Махно з партизанами, переслiдуючи його загiн. В перестрiлцi вбили двох його братiв, у Нестора залишилися живими тiльки брати Сава i Григорiй.
  
  ПЕРШI СПОГАДИ ЛЮДЕЙ ПРО МАХНО I МАХНОВЩИНУ
  
  Цих рiзних спогадiв опублiковано дуже багато, бо дiяльнiсть Махно в громадянський вiйнi за радянську владу i проти неї кожен автор оцiнював по своєму, висловлюючи до нього повагу або ненависть. В рiзнi перiоди вiйни вiн це пiдтвердив своїми дiями. Щоб краще ознайомити читачiв з цими дiями, буду викладати їх в хронологiчному порядку, як цього вимагає iсторiя. Хронологiя потрiбна ще тому, що кожнi наступнi дiї Махно залежали вiд попереднього вiдношення до нього центральної влади.
  В кiнцi серпня 1918 року Махно прибув до Гуляй-Поля, але цiлий мiсяць йому прийшлося ховатись вiд гетьманцiв i австрiйцiв, про що вiн не згадує в автобiографiї. Також ховались по хуторам його прихильники, з якими вiн ранiше встановлював владу Рад. Лише в кiнцi вересня вони зiбрались на першу нараду, що вiдбулася на горищi хати Сименюти. Окрiм Махна, були присутнi: Чубенко, брати Каретнiкови, Марченко i Гусарь. По спогадам Олексiя Чубенка на цiй нарадi вирiшили органiзувати загiн i пiдняти повстання проти влади австрiйцiв i гетьманщини. Основне питання - треба дiстати зброю. Перший кулемет прийшлось купити за власнi грошi, хуторянин вiддав недорого. Зробили напад на маєток бувшого пристава, забрали в нього шiсть породистих рисакiв.
  Перших повстанцiв було вiсiм, мали один кулемет з трьома патронними стрiчками, браунiнг i вiсiм гвинтiвок. Вночi виїхали iз Гуляй-Поля, а вранцi, проїхавши 50 верст, налетiли на Жеребецький банк, де забрали сорок чотири тисячi рублiв. Пiсля цього пiшли на з"єднання з загоном матроса Щуся, що ховався в Дiбрiвському лiсi. Об"єднаний загiн вирiс до 15 повстанцiв. Вирiшили зробити напад на Гуляй-Поле, але в цей час там було багато австрiйцiв, що забирали зерно у населення.
  Махно тодi ще не був "батьком", мав рiвнi права з повстанцями. Бiльшим вiйськовим авторитетом користувався Щусь, але вiн теж не був командиром загону. Коли вирiшували куди йти, кожен мав рiвний голос i всi разом приймали рiшення, в залежностi вiд настрою. Разом вирiшили заїхати в село Шагарово, щоб забрати там кiлькох своїх людей, що переховувались вiд австрiйцiв.
  В селi було спокiйно, австрiйцiв i української варти не було, повстанцi розiйшлися по хатах. Тiльки розмiстились, як жителi повiдомили про в"їзд у село австрiйцiв. Тiкати вiд них соромно, схопили кулемет, установили на пiдводу, пiдготовились до бою. Вiдкрили вогонь з кулемета i гвинтiвок. Начальник варти i слiдчий були вбитi, австрiйцi поховались по дворах, потiм здалися в полон. У них вiдiбрали зброю i всiх вiдпустили.
  Гвинтiвок у загонi стало багато, а добровольцiв добавилось тiльки троє. Встигли закрiпити захоплений в бою кулемет на другу пiдводу i покинули село, бо до австрiйцiв пiдiйшли пiдводи з пiдкрiпленням. Непомiтно загiн вiдступив до села Успенiвки, за 25 верст вiд Шагарово. Там пiдкормили коней i виїхали до Гуляй-Поля. По дорозi до загону приєднались ще троє людей. Непомiтно в"їхали в село.
  Гуляй-Поле тодi було великим селом, що налiчувало до двох тисяч дворiв. Там було три гiмназiї, вище початкове училище, десяток початкових шкiл, лiкарня, двi церкви, синагога, баня, поштове вiддiлення, багато млинiв i масло бойок, один кiнематограф. З промисловостi - невеликий ливарний та деревообробний заводи та ще селянськi кузнi. Населення - переважно українцi. Росiян, яких тодi називали великоросами - мало, переважно вчителi i службовцi. Жило багато євреїв - торговцiв, шевцiв, чоботарiв, що дружно жили з мiсцевими селянами. Вулицi в селi широкi i довгi, вздовж деяких побудованi дерев"янi тротуари.
  Пiд час приїзду загону Махно в Гуляй-Полi було неспокiйно. Австрiйцi забирали в селян зерно i грузили мiшки на пiдводи. Везли на залiзничну станцiю за шiсть верст вiд села. Охорона - українська варта, що на конях патрулювала вулицi. Махно з хлопцями вирiшили покинути село без бою, та не вийшло. Нарвались на кiнну варту. Пiдпустили їх ближче i вдарили з двох кулеметiв. Варта кинулась тiкати, покинувши зброю i коней. Повстанцi все це пiдiбрали i залишили село, а в ньому i трьох своїх кмiтливих розвiдникiв. Махно наказав їм шукати своїх людей i бути напоготовi. Наостанок обстрiляли центр села iз кулеметiв i виїхали в село Покровське за 35 верст. Наляканi австрiйцi i гетьманцi їх не переслiдували. Загiн поповнився новими людьми, знову не доставало зброї. Зброю можна добути тiльки в Гуляй-Полi, розгромивши австрiйцiв.
  Одержали звiстку вiд розвiдникiв. Сповiщали, що вдалося знайти надiйних хлопцiв, та й селяни вороже вiдносяться до австрiйцiв, чекають тiльки слушного моменту для повстання. Знайшли мiсцевого селянина, наказали йому сповiстити розвiдникiв про день нападу. Коли почнемо бiй, церковний староста повинен бити в дзвони, а селяни нападати на австрiйцiв з тилу.
  Австрiйська застава охороняла тiльки головнi виїзди, решта дорiг була вiльна. Обережно повстанцi пробрались у село балкою i виїхали на базарну площу. Це було 14 вересня по старому стилю, в селi вiдбувався ярмарок. Напроти базарної площi розмiстились австрiйцi, охороняючи заарештованих селян. Повстанцi їх окружили, вiдкрили вогонь з кулеметiв i кинулись в атаку. В цей момент задзвонили церковнi дзвони. Переляканi австрiйцi пiднiмали над головою руки i кричали: "Ура, Махно!"
  Австрiйський гарнiзон вiддав зброю i здався в полон. Тут же, на площi зiбрали мiтинг i вибрали "Революцiйний комiтет". Махно написав телеграму: "Всiм, всiм, всiм! Районний гуляй польський Ревком повiдомляє про заняття повстанцями Гуляй-Поля, де вiдновлена радянська влада. Об"являємо загальне повстання робiтникiв i селян проти душителiв i катiв української революцiї австро-нiмецько-гайдамакiв. Гуляй-польський Районний Революцiйний Комiтет".
  Телеграму вiднесли на пошту, звiдки вона була розiслана у всi кiнцi України. Знову зiбрали багатолюдний мiтинг, вже разом з австрiйськими солдатами. Махно призвав солдат не вiрити офiцерам, що ведуть їх неправильним шляхом, а краще повернутися додому i там боротися за революцiю. Мiсцеве населення просив вiдмовляти у всьому гетьманцям i не коритися їхнiй владi. Захопленi грошi в касi австрiйцiв Махно наказав роздати полоненим австрiйцям. Солдати його качали i прохали взяти їх в загiн, але повстанцi не згодились.
  В Гуляй-Полi Махно простояв добу приймаючи поповнення з мiсцевих селян, але брав тiльки вершникiв i пiдводи, запряженi кiньми. На кожнiй пiдводi знаходилось до десяти озброєних повстанцiв. Легких пiдресорених тачанок з кулеметами в Махно тодi ще не було, хто перший їх почав їх широко використовувати в боях - невiдомо. Озброєних повстанцiв було вже бiльше сотнi. Вирiшили об"єднатися з партизанами, що дiяли в мiсцевостi мiж Олександрiвськом i Катеринославом. Дiйшли до села Михайлово-Лукашево, там селяни хоронили повiшених партизан iз загону Єрмократьєва. Двома днями ранiше австрiйцi розбили його загiн i полонили багато партизан. Всiх полонених передали начальнику повiтової варти штабс-капiтану Мазухiну. Той наказав своїй вартi полонених партизан повiсити.
  Командир загону Єрмолантьєв i сiм повстанцiв переховувались поблизу на хуторi. Приєдналися до Махно i загiн вирiшив вернутися до Гуляй-Поля. Пiд вечiр загiн проходив бiля нiмецької колонiї Љ 2, де надiявся змiнити втомлених коней i знайти декiлька добрих возiв. На пiдходi до села нiмцi-колонiсти загiн обстрiляли, повстанцям нав"язали бiй. Колонiсти засiли у цегляних будинках i вiдстрiлювались, кулею їх не дiстати. Повстанцi вирiшили їх з будiвель викурити. Купи сiна, соломи i будинки запалали так, що на вулицях стало видно, як вдень. Колонiсти перестали стрiляти i вибiгли з будiвель. Повстанцi всiх мужикiв вiдразу розстрiлювали, жiнок i дiтей полонили. Вранцi, вихвативши з вогню дещо з одежi, забравши коней, вози i декiлька легких "панських" тачанок, загiн рушив далi. Колонiя мала двадцять дворiв, з яких тiльки два вцiлiло - решта згорiло.
  Вiд"їхали верст 15, коли зустрiли карету, яку охороняла кiнна варта. Вiйськовий вiдрекомендувався штабс-капiтаном Мазухiним, начальником повiтової варти з Олександрiвська, почав наказним голосом запитувати: "Звiдки загiн?" Йому вiдповiли: "Руки вверх!" i забрали зброю. Кучера, секретаря i вершникiв iз його охорони також обеззброїли. Потiм штабс-капiтана роздiли догола i Єрмолантьєв став його катувати штиком за повiшених своїх партизан в Михайлово-Лукашево . На запитання Мазухiн не вiдповiдав, а тiльки плакав i просив залишити йому життя. Та де там! Єрмолантьєв пiдв"язав до живота штабс-капiтана гранату i пiдiрвав, а секретаря розстрiляв.
  В одежi Мазухiна знайшли листа вiд помiщика Миргородського, в якому той запрошував штабс-капiтана приїхати до нього на iменини. Махно вирiшив виконати прохання помiщика. Переодягнувся в мундир штабс-капiтана, а Щусь надiв одяг секретаря, махновця Лепетченко теж нарядили в мундир офiцера з погонами. Пiд"їхали до маєтку на легкiй тачанцi, бал вже почався, з вiкон доносився шум п"яних голосiв i пiсень. Хазяїн зустрiв нових "гостей" на порозi. Махно вiдрекомендувався помiчником Мазухiна, той задержався в дорозi, зараз прибуде. Щусь представився командиром карального загону. Коли махновцi ввiйшли в зал, п"янi гостi закричали: "Ура руським офiцерам!"
  Повстанцiв посадили за довгий дубовий стiл рядом з вiдставним генералом. За цим столом сидiли: хазяїн, три австрiйських офiцери, якийсь полковник, два помiщика, дами i баришнi. По прикладу хазяїна махновцi пiдняли бокали:
  - За здоров"я хазяїна, офiцерiв, за велику Росiю i помiщикiв! - почав тост вiдставний генерал. - Хай поможе вам бог визволити Христову церкву вiд анархiстiв-бiльшовикiв!
  - Хай пошле нам успiх у захопленнi бандита Махно! - доповнив тост хтось iз гостей. Обурений Махно витягнув з кишенi бомбу i пiдвiвся.
   - Я сам Махно, гади продажнi! - закричав вiн i кинув бомбу. Вона з шипiнням впала в кришталеву вазу. Махновцi кинулись до дверей. Пролунав вибух, за ним другий, третiй. Повстанцi вже оточили будинок i чекали, коли хто-небудь iз гостей вилiзе iз вiкон. Не дочекалися...
  Зайшли в зал, освiтили i побачили таку картину; полковник лежав серед калюжi кровi i важко дихав, хазяїн без руки корчився в судомах, решта не показувала ознак життя, пораненi просили допомоги. Махновцi обшукали всiх, у дам познiмали прикраси, а потiм штиками добили поранених.
  Швидко вiдкрили льохи, знайшли випивку i закуску, добре випили i закусили. Покидаючи панський маєток, пiдпалили його. Палав вiн красиво...
  Повернулися в Гуляй-Поле, коли австрiйцiв там не було. Вони вирушили на пошуки загону повстанцiв Махна. Простояли в селi три доби i зiбрали мiтинг, призиваючи молодь вступати в загiн. Повторили телеграму: "Всiм, всiм, всiм!", яка знову рознеслась по Українi. В загiн вступили сорок чоловiк, їх озброїли. На четвертий день пiдiйшли австрiйцi, розвернулись в цеп. Їх обстрiляли з кулеметiв i повстанцi покинули Гуляй-Поле.
  В Успеновцi до загону приєднались ще 15 чоловiк на своїх конях. Зупинились на вiдпочинок у Великiй Михайлiвцi. Не виставивши охорони лягли спати. В цей час до центру села пiдiйшли австрiйцi i почали бiй. Довелось тiкати в лiс, залишивши коней i тачанки з кулеметами. I головне - розгубили весь загiн; повстанцi, що ночували по хатах, не встигли вiдступити.
  Вранцi провели розвiдку i вирiшили атакувати австрiйцiв, надiючись на допомогу селян. Двадцять повстанцiв розвернулись в цеп, наблизились до противника i почали стрiляти залпами. Австрiйцi кинулись тiкати, залишивши трофеї - двi пiдводи патронiв, чотири кулемети i 80 полонених. Ворог втiк за село i став окопуватись. Повстанцi зрадiли, побачивши пiдготовку до оборони, спокiйно вiдiйшли в лiс. Радiли даремно - противник за два днi окружив лiс, до нього пiдiйшло значне пiдкрiплення. Нiмцi зайняли позицiю на висотцi, встановили гармати. Австрiйська бригада вiдрiзала повстанцям шлях з пiвнiчної сторони лiсу, а ближче до села став кiнний загiн української варти чисельнiстю 200 шабель. Глибока рiчка Вовча протiкала з трьох сторiн лiсу. Загiн опинився в кiльцi.
  Повстанцiв було 36 чоловiк в центрi лiсу, як вирватись з кiльця - не знали. Командир Щусь впав духом, вирiшивши битися в лiсi. Протилежної думки був Махно, призвавши щусiвцiв приєднатися до гуляйпiльцiв i пiти на прорив кiльця. Щусiвцi пiддались його впливу i закричали:
  - Вiдтепер будь ти нашим батьком, веди, куди знаєш!
  Махно почав готувати прорив з оточення. Повiв повстанцiв на гетьманцiв, що спiшились i разом з австрiйцями зайшли в лiс. Загiн швидко прорвав кiльце, бо в лiсi пiднялась неймовiрна стрiлянина, варта не могла зрозумiти, звiдки по них стрiляють. Двадцять сiм махновцiв добiгли до околицi села, захопили кулемети i коней пiд сiдлами. Дев"ятеро повстанцiв установили три кулемета на тачанки. Махно наказав не втiкати, а повiв загiн на австрiйцiв, що охороняли бiля церкви заручникiв. Охорону розстрiляли, решта вiдступила з центру села на захiдну i пiвнiчну околицю, де пiдпалили хати. Потiм почали розстрiлювати селян, що бiгли гасити пожар. Не милували нiкого, нi жiнок, нi дiтей. Бiльше сорока хат згорiло, поки повстанцi разом з селянами не вигнали австрiйцiв iз села. Махно зiбрав мiтинг, на якому селяни кричали:
  - Будь нашим батьком, звiльни нас вiд австрiйцiв та гетьманцiв!
  Загiн Махно пiсля декiлькох успiшних боїв повернувся в район Гуляй-Поля, одержавши звiстку про нещадну розправу над селянами. За прояв непокори їх били, а зерно i худобу вiдбирали. Iз впiйманими повстанцями розправа була зовсiм коротка. Їх окупанти просто вiшали на головнiй вулицi села перед волосним правлiнням напроти гiмназiї. Висiли на лiхтарях махновцi по декiлька днiв, знiмати i хоронити тiла забороняли. Їх потiм десь закопували самi австрiйцi, щоб нiхто не знав, де могили убитих.
  Махновцi в боргу перед австрiйцями теж не залишались. Ловили i вбивали окупантiв де прийдуться i кого вдасться. За кожне таке вбивство на село накладали новi контрибуцiї. Гуляйпольцi платили, але число непокiрних росло, загiн Махно зростав.
  У вереснi 1918 року австрiйцi залишили село. Махновцi цим скористалися. Вони грабували обози окупантiв, убивали вiдсталих. Обуренi австрiйцi ще раз повернулись в Гуляй-Поле, вiдбувся бiй. Махновцi вiдступили, але для населення ця iсторiя обiйшлась недешево. Як тiльки окупанти пiшли, махновцi знову зайняли село i стали чинити розправу з жителями, що допомагали окупантам. Перебили тих, хто мав якiсь вiдносини з австрiйцями, водили дружбу чи просто торгiвлю. Решта приятелiв окупантiв розбiглася з села хто куди, та мало кому вдалося врятуватись. Мости махновцi руйнували, поїзди зупиняли i задержували тих пасажирiв, яких шукали.
  Австрiйцi ще залишались на станцiї Пологи, там був розмiщений їхнiй штаб. Вже було вiдомо, що окупанти i гетьман Скоропадський залишають Україну. Залiзничний вокзал був переповнений бiженцями, за порядком слiдили австрiйськi солдати. Мiж тим, серед бiженцiв спокiйно прогулювався Махно, переодiтий робiтником i в темних окулярах. Багато людей його впiзнало, але нiхто не вказав на нього австрiйцям. Мiсцева влада його боялась, та й австрiйцi думали лише про те, як швидше покинути непокiрну Україну.
  Разом з австрiйцями покидали рiднi хутори нiмецькi колонiсти, яких жило багато навколо Гуляй-Поля. Залишали в цiлостi добротнi будинки з iнвентарем i культурно обробленi сiльськогосподарськi землi. Пiсля вiдходу колонiстiв запалали яскравим полум"ям пiдпаленi махновцями садиби. Жiнок в поїздах махновцi ще не чiпали, але по дорозi на Олександрiвськ на очах матерi-єврейки забрали з вагону трьох синiв i вбили. Один iз них був 16-ти рiчним гiмназистом. Сам Махно антисемiтом не був, але чисельнiсть його загонiв зростала також за рахунок бандитiв i анархiстiв. Популярнiсть Махно серед селян зростала, багато людей вступали до нього у загони, що зростали, або розпадались. Чисельнiсть свого вiйська Махно не знав. Так було, доки вiн не став командиром бригади Червоної Армiї.
  
   МАХНО В БОЯХ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ I ДЕНIКIНА
  
  Махно визволив вiд окупантiв Гуляй-Поле в листопадi 1918 року i зробив село своєю "столицею". Слава про нього росла i багато його прихильникiв, а також вороги стали називати село "Махноградом". Смiливiсть i кмiтливiсть Махно привела до органiзацiї нових загонiв iз самостiйними командирами, що подiлили мiж собою територiю дiяльностi. Куриленко - у районi Бердянська, Щусь - у Дiбрiвському районi, Петренко - у Гришинському. Пiд командуванням Махно цi загони при необхiдностi об"єднувались в один великий загiн. В кiнцi 1918 року вони перший раз захопили губернське мiсто Катеринослав. Пiдводи з махновцями пiд видом мiсцевих селян проникли в мiсто i стали табором навколо базару. Потiм скинули з возiв капусту i мiшки, пiд ними стояли кулемети. Петлюрiвцi оборонялись недовго i залишили мiсто, а махновцi почали реквiзувати у населення теплi речi, особливо шуби. У пам"ятi мiстян залишився надовго вигляд махновцiв - вершник в шубi з шашкою i гвинтiвкою. Їх прозвали "шубниками".
  Воювали махновцi з петлюрiвцями в цей перiод пiдтримуючи бiльшовикiв i пiд керiвництвом Революцiйного комiтету. В архiвах зберiгся "Наказ Љ 2 Катеринославського губернського вiйськового революцiйного комiтету 30 грудня 1918 р.". Цим наказом Ревком назначив головнокомандуючим Радянської Революцiйної Робiтничо-Селянською армiї Катеринославського району тов. Нестора Махно. Його загони органiзацiйно ввiйшли в Український фронт, яким тодi командував В. Антонов-Овсiєнко. Махновцi простояли в Катеринославi недовго i змушенi були вiдiйти, не маючи прямого контакту з регулярними вiйськами Червоної Армiї, що вела наступ з боку Харкова.
  27 сiчня 1919 р. окремий загiн балтiйського матроса Павла Дибенка, пiдсилений бронепоїздом, пiсля сильного бою заволодiв Катеринославом, а загони Махно вибили петлюрiвцiв iз Олександрiйська. З цього часу командиром над Махно став Дибенко, що одного разу власноручно застрелив свого командира полку за вiдступ. Сам повiв червоноармiйцiв на петлюрiвцiв i примусив їх до втечi. Махно його признав, покорився i дечому навчився. Органiзацiйний талант Дибенка був незаперечний. Спочатку командував бронепоїздом i невеликим загоном бiйцiв, пiсля перемог над петлюрiвцями приєднав до себе 6-й полк 2-ї дивiзiї, потiм почав придивлятися до дiй махновцiв, але об"єднуватись з Махно не спiшив.
  На початку лютого перейшов на сторону Радянської влади петлюрiвський отаман Григор"єв разом iз своїми загонами, що налiчували бiльше 10 тис. петлюрiвцiв. З переходом Григор"єва командуючий Укрфронтом органiзував iз бригади Дибенка дев"ятиполкову дивiзiю в складi трьох бригад. Махно був призначений командиром 3-ї Заднiпровської бригади. Своїм званням комбрига Червоної Армiї Махно дуже пишався, але пiдписував свої накази, як i ранiше - "Батько Махно".
  16 березня 1-а Заднiпровська бригада Григор"єва зайняла Миколаїв, а бригада Махно зайняла Бердянськ i Волноваху. 29 березня червоноармiйцi вiдбили у петлюрiвцiв i бiлогвардiйцiв Марiуполь, незважаючи на сильний вогонь гармат iз французьких кораблiв у складi крейсера i двох мiноносцiв. Францiя тодi послала ескадру на допомогу Петлюрi, згодившись взяти протекторат над Україною.
  Марiуполь успiшно атакували 8-й i 9-й полки 3-ї Заднiпровської бригади Нестора Махно. Добровольцi перейшли на кораблi i вiдiйшли в море. Цi полки були нагородженi бойовими прапорами, а командира 8-го полку махновця В. Куриленка командир дивiзiї Дибенко представив до нагородження орденом Червоного Прапора.
   29 березня полки пiд командуванням Дибенка прорвали чотири лiнiї окопiв i заволодiли Чонгарським мостом. При цьому захопили у бiлякiв бронепоїзд, 20 кулеметiв i три гармати. 4 квiтня 2-а бригада Заднiпровської дивiзiї штурмом взяла Перекоп, захопивши 25 кулеметiв, 2 важкi гармати i ввiйшла в Крим. Червоноармiйцi пiсля взяття Перекопу погнали iнтервентiв та бiлогвардiйцiв до моря. 10 квiтня було визволено Сiмферополь i Євпаторiю. 29 квiтня радянськi вiйська вступили в Севастополь, де вже взяв владу ревком. Тiкаючи з Криму, iнтервенти захопили з собою багато вiйськових кораблiв Чорноморського флоту i 112 торгових суден, пограбували склади з рiзним майном.
  Наступ на Одесу вели майже виключно партизани отамана Григор"єва разом з пiхотним i кавалерiйським полками червоноармiйцiв. Вони вступили в Одесу 6-го квiтня. Взяттям Одеси i завершується успiшнi дiї Червоної Армiї на Пiвднi України, фронт якої розтягнувся по морському узбережжi вiд Одеси до Таганрога. Пiд владою Директорiї ще залишались Волинська i Подiльська губернiї. Лише з допомогою "сiчових стрiльцiв" контрреволюцiйного уряду Захiдноукраїнської народної республiки та вiйськового втручання боярської Румунiї i панської Польщi тимчасово вiдсторонило лiквiдацiю петлюрiвщини. Уряд Директорiї переїхав до Кам"нця-Подiльського. Тут вiн одержав радiсну звiстку про початок наступу з Пiвнiчного Кавказу Добровольчої армiї пiд командуванням генерал-лейтенанта Денiкiна. З березня по вересень 1919 р. денiкiнцi одержали вiд Антанти 558 гармат, 1,7 млн. снарядiв, 160 млн. патронiв, 250 тис. комплектiв обмундирування. Англiя надiслала 250 тис. гвинтiвок, 30 танкiв; США - 100 тис. гвинтiвок, 100 танкiв, 200 тис. шинелей, 321 тис. пар чобiт. Вiйська Антанти висадили десант в Одесi i захопили мiсто.
  В Катеринодар, де тодi знаходився штаб Денiкiна, прибули союзнi вiйськовi мiсiї французiв i англiйцiв, мiж ними виникли суперечки. Деякий час залишалось невирiшеним питання, хто буде командувати штабом Денiкiна. 11 березня 1919 року Денiкiн одержав повiдомлення вiд генерала Франше д"Еспере, що союзнi сили на Пiвднi Росiї знаходяться пiд його командуванням. Це повiдомлення зразу ж i категорично заперечила англiйська мiсiя. Представника французiв капiтана Фуке замiнив полковник Корбейль, офiцер вищого рангу.
  До осенi 1919 року уряду генерала Денiкiна вдалося, нарештi, домовитися про долю кораблiв Чорноморського флоту. Пiд його командуванням був крейсер "Кагул", перейменований в "Генерала Корнiлова", 5 мiноносцiв, 4 пiдводних човни i два десятка озброєних пароплавiв, човнiв i барж.
  Союзники пiдняли свої прапори на лiнкорi "Воля", бiльш, нiж десяти мiноносцях i пiдводних човнах, на багатьох судах допомiжного призначення. Багато кораблiв потребувало капiтального ремонту, тому союзники повернули їх Денiкiну для обслуговування Збройних Сил Пiвдня Росiї, в тому числi 22 руських комерцiйних пароплави, захоплених французами в Одесi.
  На Пiвднi Росiї США були представленi вiйськовою мiсiєю, якою керував адмiрал Мак Каллi, а наближеним до нього спiвробiтником був полковник Форд. Американська мiсiя трималась в сторонi вiд iнших i виконувала свої обов"язки з виглядом незалежного, хоч i доброзичливого спостерiгача за розвитком подiй.
  
  ЗУСТРIЧ МАХНО З КОМАНДУЮЧИМ УКРФРОНТОМ
  
  Героїчнi дiї махновцiв на фронтi i вiдгуки про бандитизм в тилу змусили В. Антонова-Овсiєнка особисто познайомитись з Нестором Махно. Зовнiшньо вiн признавав дисциплiну Червоної Армiї. Насправдi - в його штабi було багато анархiстiв i кримiнальних злочинцiв, що видавали себе за анархiстiв. Своє самодурство окремi командири прикривали iменем "батько Махно". Бiльшiсть селян пiвдня України були союзниками Махно, який захищав їх розширенi землянi надiли вiд повернення колишнiх господарiв - помiщикiв.
  Питання про реорганiзацiю загонiв Махно в регулярнi вiйська з централiзованим керiвництвом було надзвичайно важливим. Вiд його вирiшення залежали успiшнi дiї в наступi Пiвденного фронту на основному напрямку - на Ростов, проти бiлогвардiйцiв генерала Денiкiна. Комфронтом їде на зустрiч з Махно, повiдомивши того про свiй приїзд в Гуляй-Поле.
  В дорозi одержує телеграму вiд Махно: "На вашу телеграму Љ 775 повiдомляю, що знаю вас, як чесного, незалежного революцiонера. Я уповноважений вiд iменi повстансько-революцiйних вiйськ 3-ї Заднiпровської бригади i всiх революцiйних органiзацiй Гуляйпiльського району, гордо несучих прапор повстання, просити вас приїхати до нас, щоб подивитись на наше маленьке вiльно-революцiйне Гуляй-Поле - "Петроград", прибувши на станцiю Гуляй-Поле, де будемо чекати з кiньми".
  Гуляй-Поле зустрiчає командуючого звуками оркестру i парадом партизан. Пiд музику Iнтернацiоналу назустрiч Антонову-Овсiєнку вийшов невисокий, моложавий, в папасi набiк чоловiк. Зупинився в двох кроках, вiддав честь: "Комбриг - батько Махно. На фронтi - держимося успiшно. Йде бiй за Марiуполь. Вiд iменi революцiйних повстанцiв Катеринославщини вiтаю вождя українських радянських вiйськ". Рукостискання. Махно представляє членiв Гуляйпiльського виконкому i свого штабу. Серед них - вiдома анархiстка Маруся Нiкiфорова.
  Комфронтом обходить стрiй махновцiв. Основнi сили бригади в бою. В Гуляй-Полi знаходиться на формуваннi лише резервний полк i двi кавалерiйськi сотнi. Одiти, як прийдеться, озброєння випадкове, але вид бойовий. Слухають промову командуючого про положення на фронтах, вiдповiдальну задачу бригади Махно, про необхiднiсть залiзної дисциплiни. В кiнцi промови лунають крики "ура!"
  Махно у вiдповiдь ще раз вiтає командуючого, потiм говорить про "несправедливi" звинувачення "повстанцiв Катеринославщини" в грабунках, вiдмiчає перемоги i обiцяє новi, "якщо буде пiдтримка зброєю i обмундируванням". (Голос у нього не сильний, злегка сиплуватий, говiрка м"яка - оратор невеликий, але як його слухають!)
  Махно супроводить гостей в штаб бригади. Коротка iнспекцiя штабних вiддiлiв дає хороший результат. Начштабу - колишнiй офiцер Озеров, держить телеграфний зв'язок iз полками Заднiпровської бригади, грецькою батареєю i резервним полком. Пiд час докладу одержана звiстка, що 23-го квiтня знову вiдбите мiсто Марiуполь з портом, в полон захоплений зведений ворожий полк iз бiлогвардiйцiв i петлюрiвцiв.
  Махно втручається: "Сформувати можна пару дивiзiй i розвинути успiх, але нема зброї, патронiв, обмундирування. Сусiди по фронту - 9-а резервна дивiзiя - панiкує, її командний склад - бiлогвардiйцi. А Дибенко наказує ще повернути в Крим 1-й ударний i 3-й резервний полки".
  Командуючий заступається за сусiдiв i вказує, що, навпаки, сусiди докладають про антирадянськi дiї махновцiв. Махно i його штаб це палко заперечують, звичайно, бувають окремi випадки, але повстанцi поважають червону зiрку; погроми караються смертю. "Брехня, що ми втiкали пiд Марiуполем. Нашi передовi загони були в 27 верстах вiд Таганрога i в трьох вiд Кутейнiково. Втекла сусiдня 9-а i загинув, не здавшись, наш полк".
  Далi висловлюють жалоби на постачання: нема грошей, зброї, патронiв i обмундирування. Бригада одержала вiд П. Дибенка 3000 iталiйських гвинтiвок невеликим запасом патронiв до них. Патрони закiнчились, цi гвинтiвки стали лише холодною зброєю. Решту зброї i обмундирування здобули в боях. Захопили декiлька гармат, iз них сформували артилерiйський дивiзiон; ще є 7 гармат без замкiв. Повнiстю вiдсутнє санiтарне забезпечення, те, що є - створено своїми силами.
  Бандитизм? Командуючому представляють головного бандита. Батько Правда - калiка без нiг, але вiн - вiдважний боєць-кулеметник, переконаний анархiст-комунiст, сам застрелив декiлькох грабiжникiв. Усмiхаючись широким обличчям, батько Правда повiльно пiдходить, перевалюючись на залишках нiг, протягує командуючому руку. Це про нього хтось розпускає панiчнi чутки - комунiстiв рiже, розганяє владу Рад, влаштовує погроми? Брехня! Вигнання комiсарiв? Знову брехня, нiхто їх не гнав, самi повтiкали. Тiльки нам потрiбнi бiйцi, а не простi базiки. I знову жалоби на дiї радянської влади на мiсцях, на тиловi ЧК i хлiбнi експедицiї. В Олександрiвську заарештували анархiстiв тiльки за те, що в них зупинялась ранiше Маруся Нiкiфорова.
  Обiд командуючому влаштували в кiмнатi Махно. Проста, але сита їжа, червона вишнева наливка. Махно заявляє, що не любе пити i п"янство переслiдує. Члени виконкому похваляються своєю роботою. По їх словах Гуляй-Поле має три середнi школи, дитячi садки i дитячi комуни для пiдлiткiв. Цим заправляє Маруся Нiкiфорова, Махно вiдсторонив її вiд вiйськової справи. Органiзовано 10 госпiталiв на 1000 поранених, але нема жодного лiкаря належного фаху.
  Командуючий Укрфронтом хоче поговорити з Махно без свiдкiв. Починає з мiжнародних подiй. В Угорщинi виникла революцiя, бiльшовицький уряд планує вiйськову допомогу радянськiй Угорщинi, далi - прорив у Європу. Спершу треба вiдбити наступ вiйськ бiлогвардiйського генерала Денiкiна. У нашому тилу дiє петлюрiвсько-денiкiнська агентура. Стало вiдомо про пiдозрiлих таємних переговорах з отаманом Григор"євим i його штабом.
  Махно заперечує чутки про контрреволюцiйнi зв"язки з Григор"євим. Вiн дiйсно вiдправив посланця до отамана, щоб вивiдати плани, але сам на 3-му районному з"їздi не був, резолюцiї не пiдписував, з планами об"єднання не згоден. Вiн, Махно, є i залишиться "вiльним комунiстом", не анархiстом, бiльшовики йому бiльш близькi, нiж анархiсти. Рiзко заперечує чутки про антирадянськi плани свого штабу, якi виникли пiсля публiкацiї в газетах статтi вiд 25 квiтня пiд назвою "Геть махновщину!". Показує телеграфну вiдповiдь свого штабу.
  Стаття є провокацiйною, особливо не вiдповiдає дiйсностi оцiнка боєздатностi повстанцiв батьки Махно. Махновцi разом з червоноармiйцями стiйко воюють проти бiлих банд, хоча в частинi забезпечення знаходяться в далеко гiрших умовах. Вiдступ по лiнiї Марiуполь - Волноваха вiдбувся пiсля втечi росiйських червоних вiйськ, що знаходяться на нашому лiвому фланзi. Для прикриття вiдступаючих прийшлось перекинути туди загiн махновцiв, по цiй причинi вiдбулося скорочення лiнiї фронту. Крiм того бiляки, вiдчувши небезпеку, направили проти повстанцiв свої кращi сили пiд командуванням вiдомого генерала Шкуро. Повiдомляючи про це, польовий штаб Махно заявляє, що в той час, коли махновцi, до кiнця вiдданi справi революцiї, б"ються з бiлими бандами, мiсяцями не маючи вiдпочинку, хтось в тилу, по невiдомим причинам розповсюджує брехню в їх адрес. Таке вiдношення до революцiонерiв, вмираючих за кращу долю народу, само по собi доказує чиюсь брудну провокацiйну роботу.
  Командуючий пiдтримав протест махновцiв i направив телеграми в редакцiю газети, а також в радянськi установи Харкова i Києва. "Стаття є неправдивою i провокацiйною. Подiбнi звинувачення шкiдливi для нашої боротьби з контрреволюцiйною козаччиною i добровольцями. В цiй боротьбi Махно i його бригада проявили i проявляють величезну революцiйну доблесть i заслужили не офiцiйних звинувачень, а братньої поваги всiх революцiйних робiтникiв i селян. 29 квiтня. Гуляй-Поле".
  Успiху цi вказiвки командуючого Укрфронтом Антонова-Овсiєнка не мали. Розгорнута в радянських газетах кампанiя проти "махновщини" продовжувалась. На прощання з командуючим - тверде рукостискання з прямим поглядом в обличчя i слова: " Поки я, Махно, командую повстанцями, нiяких антирадянських дiй не буде, буде безпощадна боротьба з буржуйськими генералами".
  Надвечiр вiдбувся ще один величезний мiтинг. Виступи ком. фронтом, Махно i Марусi Нiкiфорової пройшли пiд гаслом - "всiма силами проти спiльного ворога - буржуйських генералiв!"
  Махно спокiйно i по дiловому вислухує звiстку про переформування вiйськ на його територiї в дивiзiю, хоч вiн залишається в званнi комбрига. Обiцяє провести енергiйну зачистку ненадiйних елементiв, дотримуватись затверджених штатiв i вiйськових законiв. Ком. фронтом в свою чергу обiцяє видiлити для дивiзiї 4 млн. рублiв, обмундирування, польовi кухнi i комплект патронiв для iталiйських гвинтiвок. Для госпiталiв - медикаменти, бинти i нижнiй одяг на тисячу поранених, також прислати двох лiкарiв-хiрургiв i двох по внутрiшнiм хворобам. Для посиленнi оборони проти Денiкiна на лiнiї Доля-Марiуполь в розпорядження Махно буде вiдправлений ще один бронепоїзд i сiм трьохдюймових гармат. Органiзацiйно сили Махно тепер ввiйдуть в 2-у Українську Червону Армiю Пiвденного фронту, командарм - А. Скачко.
  Сили Махно на той час налiчували 4 полки до 6000 штикiв, до 20 кулеметiв, 5 трьохдюймових i 4 гармат iнших калiбрiв i один бронепоїзд. Патронiв i снарядiв дуже мало. Обiцяне забезпечення прибуло, хоч i не в повнiй мiрi i не зразу. Для поповнення вiйська Махно з"їздом 72 волостей був об"явлений "добровiльний набiр" червоноармiйцiв iз бувалих солдат-фронтовикiв. Кадри прекраснi, багато унтер-офiцерiв, навчання не потребують. Ком. фронтом поїхав з Гуляй-Поля впевнений, що Махно проти радянської влади виступати не буде. В своїй телеграмi головi українського уряду Раковському вiн заявив:
  
  1) Махно проти нас не виступить.
  2) Полiтична робота наша можлива i потрiбна в усьому районi; пропаганду проти Махно повинно закiнчити.
  3) Район може дати великi сили проти бiлокозакiв, але потрiбно ним оволодiти.
  4) Потрiбно направити кращих працiвникiв для вiйськово-органiзацiйної
  роботи в цей район.
  
  ТРОЦЬКИЙ ПРОТИ МАХНО
  
  Троцький з Махно нiколи вiч-на-вiч не зустрiчались, хоч Голова Реввiйськради республiки Лев Давидович Троцький часто бував на фронтах. Їздив у штабному вагонi в супроводi двох бронепоїздiв i з сильною особистою охороною, бiльшiсть якої - чорнявi симпатичнi хлопцi з маузерами, з нiг до голови одягненi в кожанки. При зупинках на кожнiй станцiї - мiтинг. Оратор вiн був чудовий, а владу над вiйськовими мав безмежну i безконтрольну. Тож i використовував її для змiцнення дисциплiни в Червонiй Армiї самими жорстокими методами.
  Вперше Троцький висловив своє негативне вiдношення до Махно ще 23-го травня 1919 р., коли командуючий 2-ю Українською Армiєю Скачко призначив комбрига Махно командиром дивiзiї. Троцький наказав: "Командарм-2 i Реввiйськрада повиннi за короткий час провести радикальний перелом в настроях i поведiнцi вiйськ Махно, запросивши для цього iз Козлова необхiдне число полiтпрацiвникiв i командирiв.
  Якщо за два тижнi не вiдбудуться корiннi змiни, то Реввiйськрада-2 повинна доповiсти рапортом про супротив Махно. Доклад про досягнутi результати чекаю не пiзнiше 6-го червня".
  Також Троцький висловив своє здивування, що бригада Махно переформується в дивiзiю i сказав, що "розвертати непокiрну, недисциплiновану бригаду в дивiзiю пiд тим же командуванням є або зрада, або втрата розуму, в любому разi пiдготовка нової григор"євщини".
  Штаб 2-ї армiї не прийняв вiдповiдних рiшень, вказiвки Троцького не виконав до 18-го травня, коли одержав наказ вiд Наркома по вiйськовим справам України Подвойського: "3-я бригада 1-ї Заднiпровської дивiзiї з 1-го травня 1919 р. розвертається в дивiзiю, яка називається "Перша Українська повстанська дивiзiя" i входить у 2-гу Українську армiю. На команднi i адмiнiстративнi пости вибранi такi товаришi: начальник. дивiзiї Махно, начальником штабу Якiв Озеров, помiчниками начальника штабу Веретельников i Горев".
  Далi в рапортi Реввiйськради 2-ї Української армiї командуванню Пiвденного фронту повiдомлялось: "... незважаючи на категоричнi вказiвки тов. Троцького про недопустимiсть такого переформування, РВР стоїть на точцi зору необхiдностi його признання по наступним причинам;
  Реввiйськрада 2-ї армiї добре розумiє, що бригада Махно представляє собою селянську масу з дрiбнобуржуазними лiвоесерiвськими тенденцiями, зовсiм протилежними державному комунiзму. В такому ж напрямку ведуть махновськi вiйська їх вождi, тому сутичка мiж махновщиною i комунiзмом рано чи пiзно неминуча. Це враховувалось командуванням 2-ї армiї вже давно, тому при створеннi бригади Махно командармом-2 були виданi iталiйськi гвинтiвки з тим розрахунком, щоб при необхiдностi залишити їх без патронiв. Але РВР 2-ї армiї переконана, що до тих пiр, поки спiльний ворог хоч i дрiбнобуржуазного, але революцiйного селянства i комунiстiв - монархiчна реакцiя не буде до кiнця переможена, поки добровiльнi козачi вiйська не будуть витiсненi за Кубань, вождi махновщини не пiдуть проти радянської влади зi зброєю в руках. Тому до тих пiр ми можемо використовувати вiйська Махно в вiйнi з добровольцями, в той же час внутрiшньою полiтичною роботою з ними поволi перетворювати їх в бiльш-менш регулярнi, пронизанi духом комунiзму.
  Незалежно вiд переформування сил Махно iз бригади в дивiзiю, його вiйсько не збiльшиться i не зменшиться, так як вiн володiє Гуляйпiльським районом з усiм його населенням. Воно в змозi видiлити бiля 20 тис. озброєних людей, якi зараз входять в бригаду Махно, така ж кiлькiсть буде i в дивiзiї. Вiдмова вiд переформування сил Махно в дивiзiю насторожить його i приведе до скорочення ним бойових дiй, бiлi посилять наступ, положення на фронтi 2-ї армiї погiршиться.
  Якщо РВР Республiки вирiшив, що зараз наступив час рiшучого виступу проти Махно, то наказ про вiдмiну переформування бригади в дивiзiю приведе до збройного конфлiкту з Махно. Маючи це на увазi, треба пам"ятати, що вся 2-га Українська армiя тiльки i складається зараз iз бригади Махно, що українськi вiйська з iнших армiй, повнiстю сформованi з повстанцiв, не будуть з ним воювати, для лiквiдацiї Махно потрiбно мати не менше двох добре озброєних росiйських дивiзiй.
  Таких дивiзiй нема, це означає, що пред"являти Махно ультиматум, не пiдтриманий реальними силами - несвоєчасно. У випадку його вiдхилення ми повнiстю загубимо свою владу i вплив на Махно. Нам залишається тiльки затвердити переформування бригади в дивiзiю i продовжувати вести з Махно ту домовлену полiтику, яку веде до цих пiр Український уряд i командування Українського фронту.
  Представляючи все вищесказане для рiшення командування Пiвденного фронту, просимо негайної вiдповiдi, яка б вирiшила раз i назавжди лiнiю полiтики по вiдношенню до Махно i положила кiнець коливанню.
  23 травня 1919 р. РВР 2-ї Української армiї. Скачко, Дуцко".
  Конкретної письмової вiдповiдi на свiй рапорт командарм-2 Скачко не одержав, бригада була переформована в дивiзiю, Махно був затверджений її начальником. Рiшуче взявся укрiпляти дисциплiну, почавши з формування трьох бригад по штатам Червоної Армiї, але командирiв назначав сам, потiм їх затверджували повстанцi на мiтингах. Дивiзiя була сформована в надзвичайно короткий термiн. Вже 27 травня 1919 року командарм-2 Скачко одержав перший рапорт iз польового штабу Махно:
  "Доповiдаю, що 1-а повстанська Заднiпровська дивiзiя має наступнi сили:
  Начальник дивiзiї батько Махно, начальник штабу - Озеров, начальник оперативно-польового штабу Родiонов.
  Перша бригада: Комбриг Куриленко, начштабу Бочаров. 1-а бригада має три полки: 1-й повстанський, 2-й Марiупольський i 8-й Заднiпровський радянський Український. Число штикiв 7300, 300 - кавалерiї, 250 чоловiк в кулеметнiй командi.
  Друга бригада: Комбриг Бiлаш, начальник штабу Давидов. Бригада має три полки пiхоти, два - кавалерiї; 5-й Iгнатiвський повстанський, 4-й Керменчикський, 6-й Донський, 1-й кавалерiйський радянський i 1-й кавалерiйський повстанський. Всього 10000 штикiв i кавалерiї - 2000.
  Третя бригада: Комбриг Антощенко, начштабу Шевлюк. Бригада в складi трьох полкiв i одного батальйону; 1-й Велико-Михайлiвський, 3-й Григор"євський Криворiзький, 7-й Заднiпровський пiхотний полк i 1-й Берестовський ударний батальйон. Штикiв 3000.
  Артилерiйський дивiзiон при 7 гарматах.
  Примiтка: Дивiзiя має таку ж кiлькiсть резерву, але без зброї. Кавалерiя - третя частина має тiльки шашки. Одна половина вищевказаних штикiв має рiзних систем гвинтiвки: "манлiхер", "маузер", iталiйськi. Зi всiєї кiлькостi четверта частина гвинтiвок застарiлої системи Гра.
  Начальник оперативно-польового штабу 1-ї Заднiпровської повстанської дивiзiї Родiонов".
  Мiж тим, сам Троцький i полiтпрацiвники продовжили критику Махно, незважаючи на успiшнi бойовi дiї повстанської дивiзiї i 2-ї Української армiї пiд командуванням А. Скачко. З армiї почали забирати полки i передавати їх в 3-ю армiю на Київський напрямок. Головною силою командарма-2 стала дивiзiя Махно, що поступово нарощувала чисельнiсть своїх вiйськ i утримувала свої позицiї навiть тодi, коли на її лiвому фланзi вiдступила сусiдня армiя.
  2 червня Троцький опублiкував статтю в однiй iз Харкiвських газет, цiлком присвятивши тему Махно. Вiн пише: "Є радянська Великоросiя, є радянська Україна. А рядом з ними iснує одна маловiдома держава: це - Гуляй-Поле. Там править штаб Махно. Спочатку в нього був партизанський загiн, потiм бригада, потiм дивiзiя, а тепер все це перетворюється в окрему повстанську "армiю". Проти кого ж воюють махновськi повстанцi? Ось на це питання потрiбно дати ясну вiдповiдь словом i дiлом.
  Махно i його ближнє оточення називають себе анархiстами i на цiй основi заперечують державну владу. Можливо, вони є ворогами Радянської влади? Очевидно, бо Радянська влада є державна влада робiтникiв i трудових селян.
  Але махновцi не можуть вiдкрито сказати, що вони проти Радянської влади. Вони хитрують: Радянську владу на мiсцях вони начебто признають, але центральну владу заперечують. Але ж всi мiсцевi ради України признають центральну раду, яку вони самi вибрали. Але махновськiй "армiї" потрiбнi патрони, кулемети, гармати, вагони, паровози i ... грошi. Все це заходиться в руках Радянської влади, виробляється i розподiляється пiд її керiвництвом. Значить, махновцям приходиться просити все це в тiй самiй владi, якої вони не признають, прохаючи то грошi, то патрони.
  У Марiупольському повiтi багато вугiлля i хлiба. А так, як махновцi висять на марiупольськiй залiзничнiй колiї, то вони вiдмовляються вiддавати вугiлля i хлiб, тiльки в обмiн на iншi припаси. Виходить, що заперечуючи "державну владу", встановлену робiтниками i селянами всiєї держави, махновська верхiвка органiзувала свою приватну дрiбну, полу-розбiйну владу, яка насмiлилась стати поперек дороги Радянськiй владi України i всiй Росiї. Замiсть доцiльно органiзованого господарства держави по єдиному плану i замiсть артiльного соцiалiстичного, рiвномiрного розподiлу всiх необхiдних продуктiв, махновцi стараються встановити владу рiзних банд: хто що захопив, то ним i володiє, а потiм вимiнює на те, чого йому не достає. Це не товарообмiн, а грабування.
  Махновцi кричать: "геть партiйнiсть, геть комунiстiв, хай живуть безпартiйнi ради!" Але це неправда! Махно i його спiльники зовсiм не безпартiйнi. Вони всi пiдтримують анархiстiв i розсилають циркуляри i листи, призиваючи анархiстiв до Гуляй-Поля для органiзацiї там своєї анархiчної влади. Безпартiйнiстю зараз прикриваються есери, гiрша частина меншовикiв, кадети i всi контрреволюцiонери, яким в натуральному виглядi дуже небезпечно виявляти свої погляди.
  Комунiсти не ховають свого обличчя i червоного прапора. Вони вiдкрито виступають перед трудовим народом, як партiя. Контрреволюцiонери ж всiх кольорiв ненавидять комунiстичну партiю. Також ненавидять її i махновцi. Гуляй-Польськi куркулi, марiупольськi спекулянти з радiстю пiдспiвують махновцям: "ми не признаємо державну владу, яка потребує вугiлля i хлiба. Що ми захватили, тим i володiємо..." В цьому вiдношеннi, як i в усiх iнших, махновцi нiчим не вiдрiзняються вiд григор"євцiв. Григор"єв теж повстав проти центральної влади в iм"я мiсцевих безпартiйних рад, а значить, проти органiзацiйної ролi всього робiтничого класу, в iм"я окремих куркульських груп i банд. Недаром, пiднiмаючи прапор дикого погромного повстання i починаючи знищувати комунiстiв, Григор"єв призвав "батька" Махно заключити з ним спiльний союз. Правда, Махно утримався. Але не по принциповим позицiям. На Гуляй-польському з"їздi анархiстiв Махно вiдкрито призивав до повстання проти Радянської влади. Якщо вiн не повстав разом з Григор"євим, то тiльки тому, що побоявся, розумiючи, очевидно, всю безнадiйнiсть вiдкритого повстання.
  "Армiя" Махно - це гiрший вид партизанщини, хоч в нiй є немало хороших рядових бiйцiв. Нiякого признаку на порядок i дисциплiну в цiй "армiї" не знайти. Нiякої органiзацiї постачання. Продукти, обмундирування, бойовi припаси захоплюються, де попало, розподiляються, як попало. Воює ця "армiя" теж, як захоче. Нiяких наказiв вона не виконує. Окремi групи наступають, коли можуть, тодi, коли нема серйозного опору, а при першому доброму ударi противника розсипаються, вiддаючи ворогу станцiї, мiста i вiйськове майно. Провина за це повнiстю падає на нерозумних i недисциплiнованих анархiстських командирiв.
  В цiй "армiї" командири виборнi. Махновцi з хрипом кричать: "геть призначенцiв!" Цим вони вводять в обман темну частину своїх солдат... Зараз у нас нема другої влади, крiм вибраної радянської. Значить командири, призначенi центральною Радянською владою, поставленi волею трудових мiльйонiв. Махновськi ж командири представляють iнтереси незначної анархiчної групи, що опирається на куркулiв i темноту.
  Протинародний характер махновщини краще всього видно з того, що Гуляй-польська "армiя" так i називається "армiя Махно". Тут озброєнi люди об"єднуються не навколо програми, не навколо iдейного прапора, а навколо людини. Точнiсiнько так було i в Григор"єва. В радянськiй Українi i радянськiй Росiї полки i дивiзiї являються зброєю в руках всього робiтничого класу. В Гуляй-польськiй державi озброєнi загони являються зброєю в руках Махно. До чого це приводить - ми бачили. Особиста "армiя" отамана Григор"єва спочатку йшла з петлюрiвцями, потiм приєдналась до Радянської влади, потiм, на чолi з Григор"євим повстала в iм"я самого Григор"єва. Темнi, обдуренi безпартiйнiстю, озброєнi маси стають слiпою зброєю в руках авантюристiв.
  Така Гуляй-польська держава i гуляй-польська "армiя". Поскреби махновця - знайдеш григор"євця. А частiше всього i скребти-то не треба: озлоблений, лайливий на комунiстiв куркуль або дрiбний спекулянт вiдверто вилазить назовнi.
  Радянська влада - це диктатура робiтничого класу, який державну владу перетворив у знаряддя соцiалiстичної перебудови. В цей же час Радянськiй владi приходиться захищати соцiалiстичну державу вiд лютого наступу буржуазiї. Чи можливо при цьому допускати на територiї радянської республiки знаходження озброєних банд, якi об"єднуються навколо отаманiв i "батькiв", не признають ролi робiтничого класу, захвачують, що хочуть i воюють, з ким хочуть? - Нi, з цим анархiстсько-куркульським розбоєм пора кiнчати, кiнчати твердо, раз i назавжди, щоб нiкому бiльше не хотiлося цього!
  2 червня 1919 р. Куп"янськ-Харкiв.
  Газ. "В путi", Љ 51.
  Потiм ще був наказ Троцького Љ 106 вiд 6 червня 1919 р. про створення Вiйськово-революцiйного Трибуналу пiд керiвництвом члена Української Ради Народних Комiсарiв тов. П"ятакова. Там були такi слова: " Куркульськi синки, горлопани, григор"євцi, махновцi, проникаючi в ряди Червоної Армiї повиннi бути безпощадно роздавленi".
  Пiд натиском несправедливих обвинувачень Махно почав пити. Потроху поширилось пияцтво в дивiзiї, дисциплiна впала. Спохватився Нестор 6 червня, вирiшив подати у вiдставку, вiдмовитись вiд командування дивiзiєю. Вiдправив телеграму:
  "Командуючому 2-ю Українською Червоною Армiєю А. Скачко Копiя: Головi РВР республiки Троцькому.
  Поки я являюсь революцiонером, буду виконувати свiй обов"язок, не рахуючись з несправедливими звинуваченнями мене в нечесному вiдношеннi до нашої справи революцiї, пропоную негайно прислати до мене хорошого вiйськового керiвника, який би, ознайомившись при менi на мiсцi зi справами, мiг прийняти вiд мене командування дивiзiєю. Думаю, що повинен це зробити як революцiонер, вiдповiдальний за всякий нечесний крок по вiдношенню до революцiї i народу, коли його звинувачують в скликаннi з"їздiв i пiдготовцi якогось виступу проти радянської республiки. Начдив Батько Махно".
  Вiдповiдi на свою телеграму Махно не одержав, а командарм-2 Скачко був знятий з поста за пiдтримку Махно. Постачання дивiзiї призупинилося. Призначений новим командармом Ворошилов не змiг уже Махно нiчим допомогти. Фактично вся 2-а армiя складалась тiльки з дивiзiї Махно без пiдвозу необхiдних боєприпасiв, але ще утримувала фронт проти денiкiнцiв.
  Завершальний удар по Махно нанiс Троцький, наказавши ЧК заарештувати в Гуляй-Полi членiв його штабу. Суд Вiйськового Революцiйного Трибуналу був коротким. 17 червня 1919 р. були розстрiлянi члени штабу Махно: Михальов-Павленко, Бурбига, Олiйник, Коробко, Костiн, Полунiн i Добролюбов. Про це Троцький повiдомив у своєму наказi 18 червня 1919 р. Наказ по справi зрадникiв-махновцiв був об"явлений по всiм вiйськам, дiючим на Донецькому фронтi.
  Одержав цей наказ i штаб Махно. На Реввiйськрадi махновськi командири вирiшили помститися за розстрiляних товаришiв.
  
  
   Л I К В I Д А Ц I Я О Т А М А Н А Г Р И Г О Р"Є В А
  
  Влiтку 1919 р. денiкiнцi перейшли в наступ, їх вiйська зайняли Крим, захопили Одесу i пiдiйшли до Катеринослава. Там тодi рядом стояв п"яний фронт Махно. Бiляки вдарили по цьому п"яному фронту i вiн побiг, а тверезi частини держались до тих пiр, поки не попали в кiльце. Вiйсько червоних було розiрване на три частини, що стали вiдступати в рiзних напрямках. Однi вiдступали з Катеринослава на Харкiв, другi пiшли на Київ, а третi навiть туди не змогли вiдступити, тому що на помiч бiлим прийшов Махно i став роззброювати своїх, а потiм перерiзав залiзницю Вознесенськ - Помошна. До нього тодi цiлком приєднались двi бригади розформованої Кримської армiї, командувати якою став тов. Федько i була вже названа 58-ю дивiзiєю. Цi залишки вiд Миколаєва спочатку вiдступали на Вознесенськ, потiм вiдiйшли через Колосовку на Голту на з"єднання з такою ж вiдрiзаною героїчною 45-ю дивiзiєю, що воювала в районi Вiнниця - Вапнярка.
  Катеринослав зайняли денiкiнцi. В цей важкий час на Одещинi i Херсонщинi пiдняв контрреволюцiйний заколот отаман Григор"єв, назвавши себе "отаманом Херсонщини i Таврiї". В червнi самочинно перевiв основнi свої сили в район Знам"янка - Олександрiя - Єлизаветград. Це була пряма допомога вiйськам Денiкiна. Уряд України оголосив Григор"єва поза законом i направив проти нього полки червоноармiйцiв з району Кременчука. Основнi сили заколотникiв були розбито, 23 травня взято Олександрiю. Вiдчувши неминучу поразку, Григор"єв почав переговори з Махно про об"єднання. Далi викладенi спогади Олексiя Чубенка про вбивство отамана Григор"єва.
  Махно з частиною своїх вiйськ прийшов у село Верблюжку для зв"язку з Григор"євим. Пiджидаючи отамана, Махно запив. Коли Чубенко зайшов до хати, то там сидiв начальник постачання i плакав. Махно набив йому морду i ще хотiв бити, а той в чомусь виправдовувався. Побачивши Чубенка, Махно теж став плакати i жалуватись, що нiхто йому не допомагає, все треба робити самому. Чубенко вiдповiв: "Так, в тебе багато роботи, скiльки є у Верблюжцi самогонки i всю її треба випити, а це теж робота". Махно пiдскочив до постачальника i знову став того бити, приговорюючи: "Це все вони винуватi". Олексiй схопив Махно за руки, вiдняв револьвер, зв"язав рушником i уклав спати.
  На другий день Махно вiддав наказ рухатись в с. Канатово. По прибуттi - новий наказ - всiм загонам бути готовими для наступу на мiсто Єлiзаветград, де в тюрмi знаходилось багато махновцiв. На свiтанку пiдiйшли до мiста i Махно розпорядився розiбрати залiзничну колiю, щоб не допустити пiдходу з пiвдня бронепоїздiв бiлогвардiйцiв. Наступ закiнчився поразкою: вбито 8 бiйцiв, поранено бiля 20, в полон потрапило 30. Вiд мiста прийшлось вiдступити.
  Пройшли декiлька сiл i зупинились в Компанiївцi. Там селяни повiдомили, що Григор"єв стоїть iз своїми вiйськами у с. Сосовка. Махно послав до нього делегата з умовою про зустрiч. Години через двi приїхав Григор"єв, його начальник штабу Бондарь i ще два члени його штабу. При входi Григор"єва його першими словами були: "А у вас тут жиди є?" Йому хтось вiдповiв, що є. "Так будемо бити". В цей час пiдiйшов Махно i задав перше питання: "Цей антирадянський унiверсал твiй?" Григор"єв вiдповiв": "Так, мiй". Махно похитав головою i сказав, що вiн з ним не зовсiм згоден. Пiсля цього вони говорили, за що Григор"єв був об"явлений поза законом.
  Махно визвав своїх штабiстiв у складi десяти чоловiк i об"явив початок засiдання. Повiстка денна - договiр про спiльне об"єднання з григор"євцями. Засiдання тривало цiлу добу. Пiсля деяких питань радились то григор"євцi, то махновцi. Пiдiйшли до питання, з ким будуть воювати.
   - Комунiстiв будемо бити, - пiдказав Махно.
   - Григор"єв вiдповiв:
  - Будемо Петлюру бити.
  Махно запитав: - Денiкiна бити будемо?
  Тут Григор"єв уперся i став казати, що вiн згоден бити комунiстiв i петлюрiвцiв тому, що вже бачив, хто вони такi, а Денiкiна вiн ще не бачив, а тому бити його не збирається.
  Пiсля цих слiв махновцi вийшли радитись. За те, щоб з"єднатися з Григор"євим було 4 голоси, а за те, щоб Григор"єва тут же розстрiляти, або не об"єднуватись - 7 голосiв. Але Махно став казати, що треба об"єднатися, так як нам ще невiдомо, якi в нього люди, а розстрiляти Григор"єва ми завжди встигнемо. Потрiбно забрати його людей, бо тi - невиннi жертви. Пiсля такої промови Махно за об"єднання було 9 голосiв при двох, що утрималися.
  Далi виникло питання про командування об"єднаними збройними силами. Вiн був вирiшений так: Григор"єв буде командуючим, а Махно - головою Реввiйськради i Григор"єв повинен пiдкорятися Махно. Начальником штабу був призначений двоюрiдний брат Махно - Григорiй, начальником постачання - григор"євець, начальником оперативної частини - махновець, начальником адмiнiстративної частини - махновець. Так був органiзований штаб i Реввiйськрада.
  Коли закiнчились переговори, Григор"єв вiддав наказ, щоб його вiйсько теж перейшло в Компанiївку. Пiсля їх приходу вiдразу вiдбувся мiтинг. Махно заявив про об"єднання сил i про призначення Григор"єва командуючим, а його, Махно, головою Реввiйськради.
  Ввечерi на засiданнi штабу було прийняте рiшення, що все вiйсько вранцi на другий день виступить в напрямку Плетеного Ташлика, щоб затримати наступ денiкiнцiв. З вiйськом повинен вiдправитись Григор"єв, а Махно вiзьме 120 вершникiв i пройде по маршруту Новоукраїнка - Пiщаний Брiд - Добровеличкiвка, щоб забрати свою дружину. Проїздили бiля десяти днiв, поки в с. Сентово не зустрiлись з Григор"євим. Повстанцi стали лаяти командувача, а Махно задавав питання про положення на фронтi. Йому вiдповiли, що Григор"єв, як тiльки дiзнався, що близько бiлокозаки Шкуро, вiддав наказ про вiдступ, мотивуючи своє рiшення тим, що у Шкуро бiльше сил, i що повстанцi проти нього нiчого не можуть зробити.
  Наступного дня пiд час обiду, на якому були присутнi Махно, Чубенко i ще чотири махновцi, працiвники штабу, було прийняте рiшення вбити Григор"єва. В цей час зiбрався сiльський схiд, на який селяни потребували приходу Махна i Григор"єва. Виступив Олексiй Чубенко i в кiнцi своєї промови сказав, що хоч махновцi з Григор"євим тимчасово знаходяться в союзi, але все-таки Григор"єв контрреволюцiонер, царський слуга, офiцер. У нього в очах до сих пiр блистять його золотi погони. Коли Чубенко це сказав, Григор"єв пройшов через натовп i пiдiйшов до оратора, але позаду нього сидiв Махно. Григор"єв звернувся до Махно i сказав, що Чубенко вiдповiсть за свої слова, на що Махно йому вiдповiв: "Хай закiнчує, ми його спитаємо".
  Пiсля виступу Чубенко пiшов у примiщення сiльради, за ним пiшов Григор"єв, позаду йшли Махно з трьома штабiстами i охоронець Григор"єва, якийсь грузин. В кiмнатi сiльради Чубенко зайшов за стiл, вийняв iз кишенi револьвер "Бiбслей", звiв курок i держав руку пiд столом, щоб отаман не бачив зброї. Григор"єв став навпроти стола, рядом з ним - Махно. Позаду i рядом встали махновцi i охоронець Григор"єва. Отаман був озброєний двома револьверами "Парабелум", один у нього знаходився в кобурi бiля поясу, а другий прив"язаний ремiнцем до поясу i засунутий за холяву чобота.
  Григор"єв звернувся до Чубенка: "Ну, сударь, вiдповiдайте, на основi чого ви оббрехали мене перед селянами". Олексiй почав говорити по порядку. Спочатку сказав, що Григор"єв захищає буржуїв: коли брав сiно у куркулiв, то платив за це грошi, а коли брав у бiднякiв i тi прохали заплатити, то вiн їх виганяв. Потiм нагадав, як вiн залишив одному помiщику кулемет, два ящики патронiв, гвинтiвки, 60 пар чорних суконних штанiв, а нашi люди ходять обiдранi. Потiм нагадав, як вiн розстрiляв махновця тiльки за те, що той вирвав на огородi у попа цибулю. Iще нагадав, як вiн бив морди повстанцям. Отаман дiйсно є союзником Денiкiна i тому не захотiв наступати на Плетений Ташлик проти бiлогвардiйцiв.
  Григор"єв це все заперечував, але коли Чубенко сказав, що вiн дiйсно посилав делегатiв до Денiкiна i до нього приїздили офiцери, яких Махно наказав розстрiляти, то отаман схватився за револьвер. Але Чубенко був напоготовi, тому вистрелив першим i вцiлив вище брови. Григор"єв закричав: "Ой, батько, батько!" Махно крикнув: "Бий отамана!"
  Григор"єв вибiг iз кiмнати, Чубенко - за ним i стрiляв йому в спину. Отаман вибiг на двiр i впав. Там його добили.
  Охоронець Григор"єва вихватив "Маузер" i хотiв убити Махно, але Колесник стояв рядом, перехопив "Маузер" i попав пальцем пiд курок так, що вiн не змiг вистрелити. Махно в цей час забiг за охоронця i став стрiляти в нього. Вiн вистрелив п"ять раз, кулi пройшли навилiт, поранили охоронця i махновця Колесника, вони впали одночасно. Коли Григор"єв i його охоронець були вбитi, то їх тiла виволокли за ворота i кинули в канаву. В цей час прибiг Щусь i з ним ще декiлька кавалеристiв.
  Махно наказав Чубенку взяти у кавалериста коня i негайно повiдомити своєму вiйську, щоб вони окружили село i роззброїли григор"євцiв, що й було зроблено. Коли прихильники отамана здали зброю, то махновцi пiшли до них в штаб, де знаходились ще один григор"євський командир i скарбник. Їх вивели на площу i забили камiнням. А бувшого начальника штабу Бондаря так i не знайшли, йому вдалося втекти, впiймати не вдалося, як не старалися. Так була лiквiдована григор"євщина, багато їх бiйцiв приєдналися до махновцiв.
  Пiсля лiквiдацiї григор"євщини Махно знову прийняв командування i вiддав наказ вiдбити у бiлогвардiйцiв залiзничну станцiю з телеграфом, що i було зроблено. Звiдти була вiдправлена телеграма: "Всiм, всiм, всiм! Копiя - Москва, Кремль. Нами вбитий вiдомий отаман Григор"єв. Махно".
  Трохи iншi деталi вбивства Григор"єва викладенi в донесеннi агентiв червоної контррозвiдки, що таємно працювали при штабi Григор"єва. "27 липня в 4 години вечора в примiщеннi пролунав пострiл один, потiм другий. Пiдiйшли ближче i побачили, що з примiщення вибiг Григор"єв, вiдстрiлюючись з двох револьверiв. За ним бiг командир полку махновець Каретнiков i стрiляв на бiгу в спину, але отаман був тiльки поранений, ще змiг пробiгти сажнiв вiсiм. До нього пiд"їхав кавалерист з штабу Махно i вдарив шашкою в обличчя. Григор"єв упав i зразу скiнчався. Пiсля цього вершники-махновцi застрелили командира полку Бондаря з штабу отамана Григор"єва i його ад"ютанта. Трупи погрузили на фурманку i кинули в яр, де баби брали глину для побiлки хат".
  Кавалеристи Махно пiсля цього роззброїли решту солдатiв отамана Григор"єва, тi розбiглись по домiвках, бiльша частина приєдналась до Махно. На мiтингу, що вiдбувся, всi одноголосно заявили, що влада повинна бути радянською i потрiбен єдиний фронт iз Червоною Армiєю. Пiсля мiтингу Махно з кавалерiєю i кулеметами направився в напрямку села Федварь Єлизаветградського повiту Херсонської губернiї. Головнi сили махновцiв пiшли в глибину України, контррозвiдники червоних - разом з ними, як їм було наказано начальником гарнiзону ст. Знам"янка.
  Наступного дня Махно вiдправив iз ст. Виска ще одну телеграму радянському уряду в Київ. Через поганий зв"язок вона до Києва не дiйшла, але була перехоплена телеграфiстом ст. Бобринської. Пiсля вiдновлення зв"язку копiя телеграми була вiдправлена в Київ. Ось її текст:
  "Iз ст. Бобринської - Київ
  Iз Виски одержана телеграма такого змiсту;
  Першочергово. Адреса III.
  Витяг iз резолюцiї загальних зборiв ради партизанiв Херсонщини, Таврiї i Катеринославщини з командним складом 28 липня 1919 р.
  Вбивство отамана Григор"єва 27 липня 1919 р. в селi Сентово Олександрiвського повiту Херсонської губернiї iдейними представниками батьки Махно було необхiдним i потрiбним фактом iсторiї, бо полiтика Григор"єва, дiї i намiри були контрреволюцiйними, про що свiдчать єврейськi погроми i озброєння куркулiв. Об"єднання його армiї батьком Махно було необхiдне, щоб забрати в нього всiх чесних партизан, що вiрять в революцiйну iдею, але по своїй темнотi слiпо йшли за ним.
  Маємо надiю, що пiсля цього не буде кому санкцiонувати єврейськi погроми... iсторичну вiдповiдальнiсть за цей розстрiл Махно бере на себе.
  Геть єврейськi погроми, хай живе солiдарнiсть народiв!
  Хай живуть народнi повстанцi України!
  Хай живе Соцiалiстична Радянська республiка!
  Хай живе соцiалiзм!
  Голова зборiв - Батько Махно.
  Секретар - Шевченко".
  Цю телеграму Радянський уряд в Києвi одержав, але зустрiв з недовiрою. Бiльшiсть членiв уряду в лозунги Махно не повiрили, на переговори не пiшли. За переговори проголосував лише В.П. Затонський, член Реввiйськради Пiвденного фронту.
  
  ПЕРЕГОВОРИ ЧЕРВОНИХ З МАХНО ПРО ЗАМИРЕННЯ.
  
  Бiлогвардiйцi Денiкiна швидко наступали i захопили Катеринослав. Червонi полки вiдступали в трьох рiзних напрямках: на Харкiв, Київ i станцiю Помошна. В цьому напрямку на допомогу бiлим прийшов ще й Махно, бо почав роззброювати своїх i перерiзав лiнiю Вознесенськ - Помошна. До нього тодi повнiстю перейшли двi бригади з 58-ї дивiзiї, командиром якої був призначений тов. Федько. Коли двi бригади перейшли до Махно, то залишки третьої, що здала Миколаїв, пiшли через Колосовку на Голту на з"єднання з такою ж вiдрiзаною героїчною 45-ю дивiзiєю, що билася з петлюрiвцями в районi Вiнниця - Вапнярка...
  Бiлогвардiйцi висадили десант в Одесi i захопили мiсто. Знову вiдступ. 47-а дивiзiя, де не встигли змiнити командування з бувших офiцерiв, майже вся перейшла на сторону денiкiнцiв... Залишки п"яти полкiв 58-ї дивiзiї i полки 45-ї дивiзiї попали в оточення. Вапнярка була в руках Петлюри, Умань теж.
  Броньовики без палива довелось знищити. У Миколаєвi були пiдiрванi бронепоїзди, команди яких думали перейти до Махно: "Спартак", "Урицький", "Худяков" з морськими гарматами, "Юдовський" i "iменi Свердлова" - кращi з бронепоїздiв. На Бiрзулi були пiдiрванi iншi. До Махно перейшло бiля 40 гармат, в Одесi пiсля зради 47-ї дивiзiї бiлякам дiсталося 30 гармат.
  Малодушнi червонi командири зовсiм опустили голови, але героїчно вели себе товаришi: Якiр, Гаркавий, Федько, Мокроусов i Голубенко - комiсар 45-ї дивiзiї. Вирiшили зробити спробу домовитись з Махно. Невже вiн до того став зрадником, що й тепер, коли червонi вiйська вiдрiзанi i кинутi на побиття Денiкiну, не згодиться дiяти разом, хоча б до тих пiр, поки ми не прорвемо оточення? На станцiйний телеграф вiдправився Голубенко, по проводу визвав Махно, роз"яснив положення, попрохав допомоги.
  Махно вислухав це все i вiдповiв: "Ви зрадили Україну, а головне, розстрiляли моїх товаришiв у Гуляй-Полi, вашi залишки вiйськ все рiвно перейдуть до мене, i тому, я з вами з усiма, особливо з вiдповiдальними комiсарами, поступлю так, як ви з моїми товаришами в Гуляй-Полi, лише потiм будемо домовлятися про спiльнi дiї".
  В оточення попали три дивiзiї: 58, 45 i 47, якими командували Федько, Якiр i Логофет. Командування намiчало створити з них ударну групу вiйськ пiд командою начдива 45 тов. Якiра i нанести удар по тилам денiкiнцiв, що вели наступ на Київ. Але тут прийшла бiда. Справа в тому, що Махно, вибитий iз станцiї Помошна, несподiвано пiдiйшов до мiстечка Новий Буг, де були розмiщенi частини 58 дивiзiї. 13 серпня 1919 р. в дивiзiї почався бунт пiд махновськими лозунгами i чорним анархiстським прапором. В своїй агiтацiї Махно i його агенти об"явили, що "комунiсти зрадили справу революцiї", що вони "кинули рiдну Україну на незавидну долю", що вони "зрадники i боягузи". Зiбравши навколо себе бойове ядро, махновцi несподiвано нападають на штаб 58 дивiзiї, арештують командирiв i комiсарiв i об"являють вiйну як Денiкiну, так i радянськiй владi.
  Повсталi проти радянської влади частини 58 дивiзiї,по наказу Махно, залишають свою оборонну лiнiю проти денiкiнцiв i вiдходять до ст. Помошна. Що робити червоним командирам? В їх загонi на станцiї до 1000 штикiв, у Махно вiйськ значно бiльше. Член РВР тов. Затонський по телеграфу рекомендує: "Агiтуйте бувших червоноармiйцiв 58 дивiзiї, що перейшли на бiк Махно i вернiть їх в ряди Червоної армiї. Пояснiть їм наслiдки цiєї авантюри". Легко сказати, а як це зробити?
  В цей час прибувають три делегати вiд махновцiв, на вигляд стройовi командири. Пред"являють партiйнi квитки комунiстичної партiї України.
   - Ми теж комунiсти, - кажуть делегати. - Тiльки справжнi. Ми не тiкаємо з України, як деякi. Ми пропонуємо вам спiльну боротьбу проти бiлих, - це мета нашого приходу.
   - Ми вас чiпати не будемо. Ми тiльки вам покажемо, як треба воювати проти Денiкiна. Навчайтесь...
  А в цей час в частинах червоного загону дiяли махновськi агiтатори. Вони обiцяли i Україну звiльнити вiд бiлогвардiйцiв, i радянську владу встановити, i "справжнiх" комунiстiв посадити в уряд. Обiцяли все, що хотiли в той час почути червоноармiйцi вiд махновських агiтаторiв. В результатi загiн станцiї Помошна перейшов на сторону Махно.
  Командира загону махновцi заарештовують i ведуть до вагону, бiля якого товпляться повстанцi. Якийсь чоловiк низького росту, одiтий в гусарську форму, сидiв на ступенях вагону i передивлявся штабнi документи.
  - Ось, батько Махно, командира привiв, - доповiв махновець гусару.
  Махно пiдняв голову. Обличчя в нього було дуже знервоване, очi запали, губи запеклись. Сiрi зiницi очей перебiгали з одного предмета на iнший. Рухи - нервовi i поривчастi.
  - Це ти написав наказ, що йдуть махновськi бандити? - задає з погрозою питання Махно.
  Червоний командир мовчить, подумки готуючись до смертi. Сiрi очi "батьки Махно" розширились, заблищали. Встає i подає командиру руку. Махновцi вмить замовкають. Махно починає промову для командира.
   - Ви узурпатори, душителi волi народної. Ви тiкаєте вiд Денiкiна. Я ж його розiб"ю в пух i прах. Та не буду я батько Махно, якщо не поб"ю всю бiлогвардiйську офiцерню.
  Промова його була нервова i нелогiчна. Але говорив Махно з великим пiднесенням. Натовп слухав його слова зацiкавлено. Вiн обiцяв усе, чого хотiла українська маса. Коли вiн закiнчив, натовп декiлька разiв прокричав "ура"...
  Тепер пора ознайомити читачiв iз спогадами бiлогвардiйцiв, якi воювали проти махновцiв. Почнемо з В. Альмендiнгера, що служив у штабi Сiмферопольського офiцерського полку, який воював проти Махно в серпнi-вереснi 1919 р. Свої спогади вiн починає з 3-4 серпня, коли полк почав наступ на Нову Одесу. По дорозi вiд єврейської колонiї Добра батальйон зустрiв єврейськi обози, що тiкали вiд махновцiв. 7-8 серпня Махно почав загрожувати тилам полку iз Баштанки i вiдбив у колонiї Добра в гуртоправiв стадо. Прибулi з Миколаєва частини 13 пiхотної дивiзiї вiдкинули махновцiв на пiвнiч.
  21 серпня вiдбувся бiй полку iз значними силами Махно. Пiсля бою вони вiдступили до Помошної. Пiсля Миколаївки авангард полку був обстрiляний гарматним вогнем, змушений розвернутися в бойовий порядок i почав наступ на ст. Помошну, зайняту силами Махно з двома бронепоїздами. Перший батальйон, пiдсилений батареєю, енергiйно наступав уздовж залiзницi Вознесенськ-Помошна, незважаючи на сильний кулеметний вогонь. Другий батальйон перемiщався за першим i служив резервом. В цей час махновцi значними силами вдарили по флангу першого батальйону. Другий батальйон, пiдтягнувшись з резерву, почав атакувати махновцiв. Понiс великi втрати i тiльки при пiдтримцi полку 13 пiхотної дивiзiї, що наступала справа, вiдкинув махновцiв на Новоукраїнку i зайняв село Помошна. Перший батальйон продовжив наступ i вже у вечiрнiх сутiнках зайняв станцiю Помошну, захопивши багато майна.
  Вранцi 23 серпня був захоплений махновський ординарець, що вiз наказ махновським вiйськам вiдбити станцiю Помошна атаками трьох бригад. Час атаки був призначений на 12 годин, але в результатi почався пiзнiше i по другому плану. В перехопленому наказi Махно йшлося про наступ зi сходу, пiвночi i заходу. Тепер же його пiхота при пiдтримцi бронепоїздiв наступала мiж залiзничними лiнiями Адобаш-Помошна i Новоукраїнка-Помошна. Сам Махно з кiннотою кинувся в наш тил i атакував обози в Миколаївцi. Махновська пiхота вперто наступала, збираючись в купу по мiрi приближення до станцiї, де обидвi залiзничнi колiї сходяться.
  Пiдпустивши махновцiв на вiдстань 500-600 метрiв, перший батальйон перейшов в рiшучу контратаку на правий фланг ворога. Махновцi не витримали i почали вiдступати на пiвнiч. Другий батальйон вiдбив атаку махновської кiнноти з боку Пiщаного Броду. Частину нашого обозу Махно все ж захватив. Виявилось, що у махновцiв було мало патронiв, тому вони i напали на обози.
  24 серпня частинам генерала Ангуладзе було наказано вести наступ на Новоукраїнку, але вiн затримався, пiджидаючи пiдвозу iз Вознесенська снарядiв i патронiв. Коли його двi роти вийшли на лiнiю курганiв, розташованих пiвнiчнiше станцiї, махновцi несподiвано атакували село Помошну i вибили звiдти полк 13 пiхотної дивiзiї. Крiм того, були розбитi двi роти Литовського батальйону, залишки їх попали в полон. Виникла небезпечна ситуацiя: ворожа пiхота вела наступ на станцiю з трьох сторiн, полк 13 пiхотної дивiзiї вiдступав на Миколаївку, махновська кiннота знову атакувала обози, якi кулеметами вiдбивали атаки. 2-а i 4-а роти вiдступали на станцiю пiд натиском махновцiв. Тiльки при допомозi кулеметної команди i активних маневрiв атаку махновцiв вдалося зупинити, а потiм почати переслiдування. Вони в панiцi вiдступили до Новоукраїнки.
  Командир корпусу генерал Слащов в листi на iм"я командира Сiмферопольського офiцерського полку полковника Гвоздакова винiс подяку полку за бойовi дiї бiля станцiї Помошна. Командир полку був представлений в генерал-майори, а полк одержав для солдат i офiцерiв 109 георгiївських хрестiв i 7 медалей. Полк втратив 34 вбитих i 184 поранених офiцерiв i солдат.
  Махновцi пiсля боїв бiля ст. Помошна почали вiдходити в напрямку на Умань, денiкiнцi переслiдували. 25 серпня полк без бою зайняв Новоукраїнку, 27 - Добровеличкiвку. Бiля Новоархангельська вiдбувся бiй, махновцi його програли. 31 серпня Сiмферопольський полк спiльно з Таманським полком вибили махновцiв iз села Нерубаївки. 9 вересня почалась операцiя по лiквiдацiї Махно.
  Генерал Слащов планував оточити вiйсько Махно в районi Уманi. Полку було наказано наступати на Крутеньке-Текуче. Правiше генерал Скляров наступав на Умань. Лiвiше iз району Голованiвське на Семидуби-Сеньки наступали полки 13-ї i 34-ї пiхотних дивiзiй з 2-м Таманським козацьким полком.
  Махновцi скористались рухом вiйськ генерала Склярова на Умань i несподiвано зайняли висоти бiля Рогова. Зв"язок з вiйськом генерала Склярова був перерваний, вiдновити його не вдалося. День 9 вересня пройшов у взаємних атаках, сiмферопольцям не вдалося вiдбити висоти i зайняти Рогово. Махновцi посилили наступ i захопили пiвнiчну переправу через рiчку Ятрань. Вночi бiлi залишили Перегоновку i вiдiйшли на лiвий берег Ятранi.
  Вiйсько генерала Склярова зайняло Умань, мiж ним i полком була нiким не захищена зона шириною бiля 40 верст вiд Рогова до Уманi. 14 вересня був одержаний наказ генерала Слащова з проханням продержатись ще добу. Та продержатись було вже неможливо. Махновська кiннота знищила литовський батальйон, пiхота наступала на полк з пiвночi i заходу, прижимаючи роти до рiчки Синюхи.
  Командир полку не змiг вдержати переправи до пiдходу пiдмоги, вiдiйшов на Тишкiвку i в кiнцi дня прибув до села Лиса Гора без полку. Залишки шести рот з кулеметами вiдходили до лiсу на сходi вiд села Копеньковате. Тут прийшлось покинути кулемети i патроннi двоколки, тому, що лiс був окопаний широкою i глибокою канавою, конi її перейти не змогли. Вийшовши з лiсу, вияснили, що село вже зайняли махновцi з артилерiєю.
  Роти йшли, приреченi на загибель. За ними рухалась махновська пiхота, але по бiлим не стрiляла, бо вже не мала патронiв. Але кiнчався запас патронiв i у денiкiнцiв. Махновська кiннота постiйно нападала на фланги i кидала ручнi гранати, щоб визвати панiку i потiм рубати шашками. Роти зупинялись i залповим вогнем вiдбивали кiннi атаки. Падали пораненi i, щоб не попасти в руки ворога, самi себе дострiлювали. Легко пораненi продовжували вiдходити з ротами, поки хватало сил. Пiдiйшли до рiчки Синюха, але не знали, де знаходиться переправа.
  Вiд шести рот залишилось 60 чоловiк пiд командою командира 2-го батальйону капiтана Гаттенбергера. Цепом повернули на Чуровку i намагались дiйти до лiсу бiля села. Не вдалося туди дiйти. Кiннi атаки вони вiдбили, але артилерiя махновцiв виїздила iз села i вела вогонь iз гармат шрапнеллю. Патрони закiнчились. Живих бiлогвардiйцiв кiннота Махно порубала. Капiтан Гаттенбергер застрелився.
  Махно високо оцiнив бойовi дiї Сiмферопольського полку в боях проти нього i зарахував його цiлком знищеним. На цьому закiнчилася операцiя полку проти Махно. Вона тривала 26 днiв - з 20 серпня по 14 вересня 1919 р. i принесла полку важкi втрати. В боях було вбито 87 офiцерiв i 121 солдат, поранено 178 офiцерiв i 238 солдат, пропали безвiстi 5 офiцерiв i 6 солдат, всього 635 вбитих i поранених.
  
  СПОГАДИ ГЕНЕРАЛА А. ДЕНIКIНА ПРО МАХНО
  
  Махно зробив рiшучий крок. 13 вересня вiн несподiвано пiдняв свої банди, розбив два полки генерала Слащова, вийшов з оточення i почав рухатись на схiд, знову до Днiпра. Цей перехiд вiдбувався на змiнних пiдводах i конях з великою швидкiстю. 13-го - Умань, 22-го - Днiпро, де збив нашi частини, нашвидку кинутi для прикриття переправ, Махно перейшов через Кiчкаський мiст i 24-го появився в Гуляй-Полi, пройшовши за 11 днiв бiля 600 верст.
  За два тижнi повстання охопило велику територiю мiж нижнiм Днiпром i Азовським морем. Скiльки було сил в розпорядженнi Махно, не знав нiхто, навiть вiн сам. Можливо, вiд 10 до 40 тисяч. Окремi банди збирались i розпадались, вступали в органiзацiйний зв"язок зi штабом Махно i дiяли самостiйно. Але в результатi на початку жовтня в руках повстанцiв були Мелiтополь, Бердянськ, де вони пiдiрвали артилерiйськi склади, i Марiуполь - в 100 верстах вiд ставки (Таганрога). Повстанцi наступали, пiдiйшли до Синельникова i загрожували Волновасi - нашiй артилерiйськiй базi. Випадковi частини, мiсцевi гарнiзони, запаснi батальйони, загони державної оборони, виставленi спочатку проти Махно, легко розбивались його великими бандами.
  Положення в тилу ставало загрозливим i потребувало заходiв надзвичайних. Щоб подавити повстання прийшлось, незважаючи на серйозне положення фронту, знiмати з нього частини i використати всi резерви. В район Волновахи перекинули Терську i Чеченську дивiзiї i Донську бригаду. Загальне командування цими силами було доручено генералу Репiшину, який 13 жовтня перейшов у наступ по всьому фронту. Нашi вiйська на протязi мiсяця наносили один удар за другим по махновським бандам, що несли великi втрати i знову поповнювались, розбiгались i воскрешали, але все ж котились до Днiпра. Тут, бiля Нiкопольської i Кiчкаської переправ, куди втiкали повстанцi з надiєю прорватися на правий берег, вони тисячами знаходили смерть.
  До 10 листопада весь лiвий берег нижнього Днiпра був очищений вiд повстанцiв. Але в той час, коли нашi вiйська ще починали наступ, Махно з великою бандою, перейшовши Днiпро, накинувся на Катеринослав i зайняв його. З 14 по 20 жовтня нещасне мiсто тричi переходило iз рук в руки, залишившись в кiнцi кiнцiв за Махно.
  Мiж тим, успiх на фронтi вiйськ Новоросiї дозволив менi видiлити з їхнього складу корпус генерала Слащова, який з 6 жовтня почав наступ проти Катеринослава з пiвдня i заходу вiд Знам"янки i Миколаєва. Спiльними дiями право i лiвобережних вiйськ Катеринослав був захоплений 25 листопада. Контратаки Махно, що тричi вривався в мiсто, незмiнно вiдбивалися. Переправ через нижнiй Днiпро були закритi, тил центральної групи наших армiй, таким чином, був майже захищений. Але затяжнi бої з Махно в Катеринославськiй губернiї продовжувались ще до середини грудня, коли почався наш загальний вiдступ за Дон i в Крим. Це повстання, що охопило такi великi територiї, руйнувало наш тил i послабило фронт в найбiльш важкий для нього час.
  
  МАХНО В КАТЕРИНОСЛАВI
  
  Махновцi вибили денiкiнцiв iз Катеринослава 14 жовтня. Прикинулись селянами навколишнiх сiл, що на пiдводах їдуть на базар. Потiм з Соборної площi почали наступ на бiлогвардiйцiв, стрiляючи з кулеметiв, установлених на пiдводах. Такi рухомi вогневi точки принесли їм перемогу. Серед махновцiв тодi було багато комунiстiв. Майже всi вони були в кулеметнiй командi, командиром якої був член мiської органiзацiї єврей Павло Мiркiн, ранiше "бундовець".
  Махновцi пробули в мiстi 8 днiв. За цей тиждень населення Катеринослава вiдпочило вiд постiйного страху i напруги, в якiй воно перебувало при бiлогвардiйцях. Нi одного грабунку, жодного вбивства, окрiм розстрiлiв захоплених офiцерiв, за цей перiод в мiстi не було. Жителi Катеринослава дивувались, бо про махновцiв йшла погана слава. Городяни ще пам"ятали, як в кiнцi 1918 р. махновцi, пробувши в мiстi всього один день, розграбували майже все мiсто i спалили привокзальну частину проспекту. Тепер же вони буцiмто переродилися. Пройшов тиждень мирного життя обивателiв, яке переривалося лише вибухами снарядiв, якими засипали мiсто бiлi з Нижньоднiпровська.
  Вночi в Катеринослав ввiрвались денiкiнцi. Важко описати безладдя, яке вони вчинили в мiстi. За три з половиною днi був пограбований весь Катеринослав. На 4-й день знову повернулись махновцi, пiд їх владою мiсто перебувало бiльше п"яти тижнiв. Незважаючи на те, що бiлогвардiйцi нi на один день не переставали вести обстрiл мiста, життя там потроху ввiйшло в нормальну колiю. На вулицях, незважаючи на вибухи снарядiв, завжди було повно народу. Першi днi в мiстi було спокiйно, як i тиждень назад. Потiм, пiд приводом збору одежi для партизан, почались грабунки. Правда, цi грабунки, порiвняно з дiями бiлогвардiйцiв, особливо жорстокими не були, але все ж лягли важким тягарем на городян, пограбованих ранiше. У обивателiв була забрана майже вся одежа. Зате партизани обмундирувались на славу в шуби, рiзноманiтнi, але теплi.
  Сам Махно з головними силами в"їхав до мiста вранцi. Безкiнечною низкою тягнулись по вулицях важкi "тачанки" - пiдводи, запряженi добрими кiньми, вiдiбраними в нiмецьких колонiстiв. На кожнiй пiдводi сидiло 10-12 озброєних гвинтiвками селян. Серед них були i жiнки, що захотiли вiдправитись з чоловiками в похiд i пограбувати городян. Значно менше було кавалерiї, теж на добрих конях. Прогарцювали по мiсту i декiлька амазонок з чорними вуалями на обличчях: це були анархiстки iз заможних сiмей, що приєднались до армiї Махно.
  Вся сорокатисячна армiя Махно була рiзноманiтною по складу. Тут були i студенти-анархiсти, i соцiалiсти-революцiонери, i навiть бiльшовики, для яких махновщина була лише поводом знищити "добровольчу армiю", а сам Махно був лише союзником, доки вiн воював з Денiкiним. Був i рiзний збрiд перебiжчикiв, що приєднувалися до Махно, або до бiлогвардiйцiв виключно з метою грабунку. Немало було i кримiнальних злочинцiв, звiльнених з тюрем (обидвi тюрми Катеринослава були спаленi махновцями в перший же день). Але головне ядро армiї складали селяни, серед яких Махно користувався надзвичайною популярнiстю.
  Пiд прапором анархiзму вступив Махно на цей раз в Катеринослав. Перш за все звернувся до своєї армiї з закликом "показати, що вони чеснi повстанцi", i не грабувати населення. I дiйсно, "чеснi повстанцi" батька Махно були в цьому вiдношеннi значно кращi, нiж козаки генерала Шкуро при Денiкiнi. Такого масового грабунку, як при добровольцях, при Махно не було. Велике враження справила на населення власноручнi розправа Махно з кiлькома грабiжниками, затриманими на базарi: вiн тут же розстрiляв їх iз револьвера. Але було багато грабункiв пiд звичайним поводом: пошуки прихованої зброї. Один iз видiв грабунку проводився з вiдому i дозволу самого Махно: вiн дозволяв грабувати квартири денiкiнських офiцерiв. Тi, що не встигли своєчасно пiти з мiста i переховувались, були всi розстрiлянi, а їх квартири пограбованi.
  В матерiальному вiдношеннi населення при Махно потерпало менше, нiж при добровольцях. Справа в тому, що коли козаки генерала Шкуро почали грабувати населення, обивателi вiднесли свої золотi речi i кращу одежу в ломбарди i здали їх на схованку пiд маленький процент. Ломбарди денiкiнцi не грабували. Але Махно об"явив про конфiскацiю ломбардiв - i все, що вцiлiло пiсля козакiв, попало в руки махновцiв. Нерiдко на вулицях Катеринослава можна було побачити типового бородатого махновця в українськiй свитцi, з гвинтiвкою через плече i з величезним дамським золотим ланцюгом на шиї, або з браслетами на руках. Через деякий час, пiд впливом газетної бiльшовицької критики, Махно розпорядився повертати iз ломбардiв речi тим громадянам, якi доведуть, що заклали свої речi з безвихiдностi. Та мало кому вдалося скористатися такою пiльгою: ломбарди були вже очищенi.
  Крiм того, Махно наложив на заможну частину населення 25 мiльйонiв контрибуцiї, збором якої повинна була зайнятись мiська управа, також забрав iз банкiв грошi, якi денiкiнцi не встигли вивезти. Тут були i радянськi рублi, не признанi денiкiнцями, i донськi грошi, не признанi радянською владою, i українськi карбованцi часiв Скоропадського i Петлюри, що були нейтральними при любiй владi. Махно признавав любi грошi, i брав контрибуцiю як радянськими, так i донськими. Його Реввiйськрада, очевидно, признавала тiльки радянськi рублi, якi роздавала населенню, собi залишала донськi.
  Роздача грошей населенню проводилась в значних розмiрах. Було об"явлено, що бiдне населення може приходити "в штаб повстанської армiї iменi батьки Махно" за матерiальною допомогою, - потрiбно тiльки мати при собi паспорт, щоб знати про суспiльний стан прохача. Безробiття i бiднiсть в мiстi були жахливi, незважаючи на вiдносну дешевизну. Навiть тодi фунт бiлого хлiбу коштував 5-6 рублiв, при денiкiнцях 3-4 руб. З раннього ранку бiля штабу на Катеринському проспектi товпились тисячi бажаючих допомоги. Впускали по черзi, по одному, у "вiддiл соцiального забезпечення". Тут один iз членiв Реввiйськради, анархiст iз сiльських вчителiв, продивлявся паспорт, задавав питання, щоб виявити рiвень злиднiв, назначав розмiр допомоги i записував у книгу прiзвище прохача i розмiр допомоги. Касир за сусiднiм столом дiставав iз лежачих на полу мiшкiв грошi i вiддавав прохачу без розписки. Розмiр грошової допомоги був доволi значним, якщо прохачi були жiнки чи вдови робочих i досягали великих на той час цифр - до тисячi рублiв. На такi грошi цiла сiм"я могла прожити безбiдно бiльше мiсяця. Видача грошей бiднiшому населенню проводилась махновцями до останнього дня їх перебування в Катеринославi.
  В такий же спосiб одержали допомогу мiськi дитячi притулки. Грошима їм видали близько мiльйона рублiв, а крiм того немало продуктами - борошном, салом i ковбасою. Треба вiддати справедливiсть махновцям, пiсля денiкiнцiв дiти в притулках на протязi мiсяця пiдкормилися. Але, видаючи грошi для притулкiв, Реввiйськрада заявила, що повстанська армiя прийшла не для того, щоб займатися благодiйнiстю i грошей бiльше не дасть.
  "Ми - тiльки вiйсько, - сказав секретар Реввiйськради представниковi дитячих притулкiв, що знову прийшов за помiччю для дiтей, - ми явились для того, щоб захистити вас вiд насильства якої б то не було влади, бiльшовицької чи денiкiнської. А решта залежить вiд вас самих, вiд вашої самодiяльностi. Влаштовуйтесь, як хочете!"
  Таку ж точку зору висловила Реввiйськрада махновцiв у вiдозвi до населення з закликом створити конференцiю для управлiння мiстом. Цю установу повиннi були вибрати трудовi елементи городян - робiтники i службовцi, без участi експлуататорiв. Тимчасово, до вирiшення конференцiєю конкретних форм самоуправлiння, влада повинна залишатися за мiською управою, а повстанська армiя iменi батьки Махно залишає за собою лише функцiї охорони мiста вiд насильства з боку любої влади.
  Також Реввiйськрада об"явила свободу слова i друку, якщо вони не будуть призивати до збройного повстання. Почали виходити газети: "Шлях до свободи" - офiцiйний орган анархiстської Реввiйськради, в якому появилось декiлька статей самого Махно i Волiна; "Набат" - орган анархiстiв-набатовцiв, "Прапор повстання" - орган лiвих есерiв, "Народовладдя" - правих есерiв i "Звєзда" - комунiстична. "Звєзда" вела полемiку з анархiстами i зло висмiювала "безвладну владу", що пiдтримувала безвладдя силою зброї, однiєю рукою роздаючи бiднотi грошi, а другою вiднiмала останню одежину, закладену в ломбардi. Характерно, що смiливий i незалежний тон бiльшовицької "Звєзди" визивав у анархiстських газетах тiльки лiнивi i дуже видержанi, миролюбнi реплiки. Анархiсти бiльше виправдовувались, нiж нападали, доказуючи, що їх вiйськова влада - тiльки тимчасове явище, призване надзвичайними обставинами.
  Але, незважаючи на проголошену свободу слова i помiрний тон анархiстських газет, в мiстi був установлений терористичний режим. В махновськiй контррозвiдцi не обходилось жодного дня без розстрiлiв. Одними з перших були розстрiлянi п"ять бiльшовикiв iз армiї Махно. Їх звинуватили в спробi вбивства батьки Махно i 5 грудня 1919 р. розстрiляли. Серед них був командир Кримського полку повстанцiв бiльшовик Полонський, вiдомий героїчними дiями проти бiлогвардiйцiв.
  Став широко вiдомим серед городян розстрiл начальницi гiмназiї Степанової. У неї знайшли пару офiцерських погон, якi вона зберiгала, як релiквiю минулої вiйни. Жiнку похилого вiку звинуватили у зв"язках з добровольцями по той бiк Днiпра. Достатньо було неправдивого слуху, що хтось iз обивателiв ховає в квартирi добровольця, як квартиру грабували, власник вже не приходив iз контррозвiдки, а труп його можна було знайти на березi Днiпра; десятки трупiв лежали у водi, прибитi хвилями до берега, або кинутi на мiлкому мiсцi. Розстрiлювали не тiльки офiцерiв денiкiнської армiї, їх ближнiх родичiв, а також стражникiв i полiцейських. Допитами в контррозвiдцi розстрiлами по ночам керував сам Махно i, як розказували уцiлiлi, дуже любив власноручно розстрiлювати.
  Маленький, худий, з подiбним до жiнки обличчям (вiн прекрасно гримувався жiнкою), з чорними пасмами волосся, що падало на плечi, Махно мав страшний вигляд через пронизливi очi з нерухомим поглядом манiяка i жорстокiй складцi навколо роту на худому блiдому обличчю. Вiк його важко було оцiнити по виду; не то - 25, не то - то 45. Погляд його рiдко хто мiг видержати спокiйно, а одна медсестра, що побувала в нього на допитi годину, арештована також за зберiгання офiцерських погон, захворiла таким нервовим потрясiнням, що ледве не зiйшла з розуму. По її словам, самим страшним було, коли Махно в кiнцi допиту почав говорити комплiменти.
  Так, в обстановцi нiчних розстрiлiв, грабункiв i розривiв снарядiв, якими денiкiнцi стрiляли з другого берега Днiпра по мiсту, населення Катеринослава перебувало шiсть тижнiв. Задумка анархiстiв з конференцiєю, що повинна була вибрати мiську владу по рецепту Махно, була в кiнцi перебування махновцiв така ж далека, як i спочатку. Нiхто в мiстi не пiдтримав цей заклик, добре розумiючи, що махновщина - лише короткий епiзод в числi других епiзодiв. Боялись тiльки, що махновцiв замiнять денiкiнцi; з двох влад махновська все ж була легша. Влада анархiстiв була бiльш порядною, нiж влада денiкiнцiв, що прийшли наводити "порядок".
  Мiж тим повстанська армiя iменi батьки Махно зменшувалась не по дням, а по годинам. Селяни, загрузивши свої пiдводи награбованим добром iз ломбардiв i офiцерських квартир (попутно iз деяких приватних), чередою потягнулись з мiста по своїм селам, покидаючи батька Махно напризволяще. До того ж вони тiкали вiд епiдемiї тифу, завезеної в Катеринослав самими махновцями. В армiї Махно на той час налiчувалось вже 5000 тифозних. I коли полки генерала Слащова, якi вiдступали пiд натиском червоноармiйцiв iз Києва в Крим до Врангеля, пiдступили до Катеринослава, їм вдалося легко вибити залишки махновцiв з багатостраждального мiста. Вранцi 8 грудня вiдбулася загальна атака Катеринослава 1-м Кавказьким полком зi сходу через Днiпровський мiст, i трьома бригадами 3-го армiйського корпусу вздовж правого берега Днiпра. Першою в 10 годин ранку в мiсто зайшла 13 пiхотна дивiзiя. Махновцi, втративши два бронепоїзди, три бронеавтомобiля, 4 гармати i бiля 500 полонених, залишили мiсто, покинувши хворих тифом, поранених i склади. До 9 сiчня Махно ще робив спроби знову захопити Катеринослав, але невдало. Бiлогвардiйський корпус генерала Слащова вiдбив усi атаки знесилених тифом махновцiв. Махно з головними силами вiдступив до Олександрiйська i Нiкополя, утримуючи переправи через Днiпро вiд наступу бiлих i червоних. Союзником Червоної Армiї Махно в цей перiод не був, тому воював проти всiх.
  
  ОПЕРАЦIЯ ПО РОЗЗБРОЄННЮ ВIЙСЬК МАХНО
  
   Пiсля втрати Катеринослава Махно з головними силами вiдступив до Олександрiйська i контролював переправу через Днiпро бiля села Кiчкаси. 5-го сiчня 1920 р. бронепоїзд червоних, готовий до бою, тихо пiдiйшов до станцiї Олександрiйська. Залiзничники вийшли назустрiч. По перону бiгав чоловiк у цивiльному одягу з червоною пов"язкою на руцi. На пов"язцi напис: "Комендант станцiї вiд вiйськ батька Махно". На всi запитання до нього вiдповiдав, що буде виконувати тiльки накази батька Махно, вiн зараз у мiстi, домовлятися можете з ним.
  Комбриг Лебензон, з комiсаром i командирами полкiв пiшли до Махно. "Батько" i його штаб любили комфорт, тому зайняли один з кращих готелiв мiста. На входi комбриг представився двом партизанам, i, не чекаючи дозволу, ввiйшов з супроводом у великий, добре освiтлений зал. Посерединi стояв стiл, на диванi сидiло декiлька вiйськових, а бiля буфету стояв Махно. Комбриг вiдрекомендувався i заявив, що потрiбно поговорити про гарнiзоннi справи. Батько Махно вiдповiв, що всi переговори буде вести командир Чорноморсько-Азовського корпусу Каретнiков i начальник штабу Бiлаш, а результати розгляне Реввiйськрада, яка i прийме вiдповiдну постанову. Прийняв "батько" командирiв червоних сухо, але без ознак ворожнечi.
  Вiд Махно командири пiшли на прийом до Каретнiкова i Бiлаша. Розмова продовжувалася двi години. Це був вечiр запитань i вiдповiдей, взаємного пiзнання. Бiлаш був спокiйний i тiльки зрiдка приймав участь в переговорах. Головну роль в розмовi взяв на себе Каретнiков. Iнколи вiн ставав рiзким, нетерплячим. Але червонi командири вели себе спокiйно i витримано, стараючись зберегти такий тон до кiнця.
  Головне, що вiддаляло, на думку Каретнiкова, червоних вiд махновцiв i селянства, аграрна полiтика радянської влади i те, що на чолi Червоної Армiї стояли керiвники - тi ж самi офiцери, з якими Махно, по його словах, веде вiйну не на життя, а на смерть.
  Дискусiя не мала результату. Червонi не ставили собi мету переконати командирiв махновської армiї, вони хотiли дiзнатись про те, хто вони такi. Треба сказати, що в них ще жила надiя на те, що рiк вiйни з бiлогвардiйцями не пройшов для них безплiдно. Тут червонi помилилися...
  В дiлах дивiзiї зберiгся доклад в штаб армiї командира дивiзiї т. Якiра про переговори з махновцями: "Комбриг-1 тов. Лебензон, прибувши в Олександрiйськ, вiдправився до Махно. Його прийняв ком. корпуса Каретнiков i пiсля довгої розмови заявив: "На полiтичнi теми ми з вами говорити не будемо. Про це домовиться наша Реввiйськрада з вашою Реввiйськрадою республiки. Iз стратегiчної сторони ми готовi зайняти видiлену частину фронту, тому, що ворог у нас один".
  В мiстi дiє наказ, за грабунки населення - розстрiл на мiсцi. Ходять патрулi i їздять вершники по 80-100 шабель з чорними прапорами. Частини 1-ї бригади, крiм 1-го батальйону, знаходяться в Олександрiйську. Комбриг запитує чiтких вказiвок, яких чекаю i я, при цьому докладаю: на випадок наказу про вiдкриття вiйськових дiй проти корпусу, що 1-а бригада двох полкового складу, можливо, потрiбна буде ще одна бригада, перемiщення якої займе 3-4 доби. Якiр".
  Уже пiсля бесiди з Каретнiковим стало ясно, що вiд верхiвки не приходиться чекати нiчого хорошого, i що розвiдку потрiбно вести в другому напрямку; потрiбно пiзнати, чим дихає, який настрiй у вiйськ махновцiв, у рядового складу. Полiтпрацiвники бригади, командири i значна частина червоноармiйцiв пiшли до махновцiв. Зустрiли їх там з радiсним поливом. Всiх дивували змiни, що вiдбулися в Червонiй Армiї. Лише тiльки декiлька мiсяцiв до цього наш червоноармiєць мало чим вiдрiзнявся вiд махновцiв: рiзне обмундирування, погана рiзнокалiберна зброя. А тепер такi змiни! Це дивувало махновцiв.
  Таким чином, червонi почали вести широку роз"яснювальну роботу серед махновцiв i населення. Їм не прийшлося боротися з вiдкритою ворожiстю, але сумнiвiв було достатньо, була незрозумiлою полiтика по вiдношенню до селян, органiзацiя комун та реквiзицiї.
  Не дрiмали i махновцi. Їх штаб чудово розумiв i правильно оцiнив наслiдки бiльшовицької агiтацiї. Тому вони прилучили до своєї агiтацiї самих надiйних людей i ... горiлку. Справа в тому, що махновцi взяли пiд свiй контроль горiлчаний завод. Їх адмiнiстрацiя видавала спирт по запискам штабу i, коли червоним вiн був потрiбен для лiкарень, вони одержували його з дозволу махновської влади, не бажаючи давати привiд для сутичок.
  У кожному кварталi тепер був махновець-агiтатор з бутлем горiлки. "Братки, випийте за нашу свободу" - так запросто пригощали червоноармiйцiв махновськi агiтатори. Махно вважав горiлку найкращим методом розложити вiйськовi частини бiльшовикiв. Але, хоча й було велике бажання, як не хотiлося випити мiцного напою, червоноармiйцi частiше вiдмовлялися.
  Комiсару вдалося налагодити зв"язки з кругами, приближеними до Реввiйськради Махно. Появилась надiя знайти союзникiв i в самiй Радi. До цього часу вiдновився надiйний зв"язок з дивiзiєю, появилась можливiсть iнформувати її штаб i одержувати вказiвки. Але штаб дивiзiї теж не мiг дати чiтких наказiв. Питання про ймовiрну сутичку з Махно вирiшувалося в самих високих iнстанцiях.
  Про розвиток подальших подiй свiдчить запис бесiди начдива тов. Якiра з командуючим 14-ї армiї тов. Уборевичем: "Здравствуйте, товариш командарм! Вияснив вiдносно точно чисельнiсть корпуса Каретнiкова, що знаходиться в Олександрiйську i поблизу в 15-20-тиверстному районi: 1500-1600 шабель i бiля 6000 штикiв. На правому березi 3-й корпус займає район вiд Нiкополя до Апостолово, де знаходиться 1-й корпус, невiдомо. Вчора з тактичних мiркувань наказав комбригу приступити до виконання обов"язкiв начальника гарнiзону i призначити свого коменданта, незважаючи на присутнiсть махновського начгарнiзону i коменданта. Сьогоднi наказав бригадi провести парад також з агiтацiйною метою, щоб показати чiтку органiзацiю Червоної Армiї. Сьогоднi також було розповсюджено в Олександрiйську пару листових звернень. Махновцi також ведуть проти нас агiтацiю, але комбриг доповiдає, що вона безуспiшна".
  З виданням наказу по гарнiзону в мiстi настало двовладдя. Хоч положення стало бiльш напруженим, але нашi позицiї бiльш чiтко визначились. Нарештi були одержанi з штабу армiї вказiвки:
  "Добрий вечiр, товариш Якiр! Бiля апарату Уборевич i члени Реввiйськради. Товариш Сталiн тiльки що передав розпорядження фронту армiї Махно виступити на захист Радянської Республiки проти полякiв у район Мозиря. Для виконання цього розпорядження нами буде переданий для Махно оперативний наказ. Ми розраховуємо, що вiдношення Махно до цього наказу дасть нам можливiсть мати вiдповiдний матерiал для наших подальших дiй. Постарайтесь це використати ви i, будь ласка, скажiть свою думку.
  Говорить Якiр. Тiльки що говорив по телефону з Олександрiйськом. Я особисто, знаючи Махно, думаю, що вiн нi в якому разi не пiдкориться. Також доповiдаю, що в разi непокори операцiєю проти Махно буде дуже важко керувати при поганому зв"язку i перевазi на його сторонi по чисельностi, через рухомiсть i невловимiсть його банд. В випадку бажання фронту використати живу силу Махно необхiдно приїхати на зустрiч з Махно авторитетному керiвнику Республiки. Повторюю, вручення одного наказу, без приїзду керiвника iз центру, результат дасть негативний...
  Говорить командарм. Ви добре розумiєте, що цей наказ є полiтичним маневром i тiльки. Ми мало надiємося на позитивнi результати в випадку його виконання Махно. Реввiйськрада армiї завтра пiсля обiду виїздить до станцiї Синельниково, потiм Олександрiйськ. Наказ ви заранi використайте для агiтацiї, що махновцi повиннi не свої хати захищати, але, як i вся робiтничо-селянська армiя, боротися на других фронтах. Якщо цього не хочуть робити, значить, - вони вороги i зрадники. Поведiнка ваших частин не зовсiм радує. Виїздiть в Катеринослав, що бути поближче до своїх частин. Зараз вам буде переданий наказ для Махно. Поки до побачення. Офiцiально маємо новину про зайняття Бердянська. Уборевич".
  Наказ особисто вручив Махно в руки командир батальйону Покровський. На його думку, Махно вирiшив уникнути вiдкритого бою i вiдступити. Та операцiя по роззброєнню махновцiв почалася. По плану командування, Олександрiйськ потрiбно обiйти i оточити сили Махно в мiстi. Це завдання повинна була виконати 41-а дивiзiя, перекривши всi виходи з мiста. Рештi частин 1-ї бригади, крiм одного батальйону, наказано вийти з мiста i направитись в район Кiчкаса. Ще зранку по всьому мiсту розповсюдили слухи, що червонi переходять на правий берег Днiпра для продовження наступу на Денiкiна. На замiну бригади прийдуть частини 41-ї дивiзiї, до прибуття яких в мiстi залишиться тiльки один батальйон. Це було зроблено для того, щоб обдурити махновський штаб. Маневр спрацював, нашi частини залишили мiсто i махновцi заспокоїлись.
  Вранцi на другий день до комбрига навiдався Левко Задов, начальник контррозвiдки корпусу Махно, кат i кримiнальний злочинець. Комбриг i комiсар вели з ним розмову, яка не викликала в нього пiдозри, що проти махновцiв щось готують. Комбриг навiть довiрив Левку передати вiдповiдь на наказ про виступ махновської армiї на польський фронт командиру дивiзiї, що прибуде нам на замiну. Все робилось так, щоб не виникло самої малої пiдозри, що махновцiв мають роззброїти.
  В мiстi залишився лише один батальйон червоноармiйцiв з важким завданням. Вiн повинен вести бої проти махновського гарнiзону, коли бригада i дивiзiя почнуть бойовi дiї з пiвночi i пiвдня. Перед цим розклеїли по мiсту листiвки з призивом до махновцiв переходити в лави Червоної Армiї, тому, що Махно вiдмовився виконати наказ про виступ на фронт проти полякiв. Тих, хто залишиться з Махно, чекає суворе покарання... .
  Вночi червоноармiйцi виступили в похiд. Спокiйно спали махновцi в Павлокiчкасi. Не спали тiльки караульнi, якi охороняли кулеметну команду i артилерiйську батарею. Вартових лiквiдували i почали роззброювати махновцiв по ближнiх селах. Потiм кавалерiйський дивiзiон почав наступ на мiсто. В Олександрiйську ситуацiя склалася гiршою, нiж планувалась.
   41-а дивiзiя не закрила всi виходи на пiвдень i махновцi прорвались з оточення. Правда, їх втекло небагато, але це були командирськi кадри Махно. Вiн втiк ще ранiше iз своєю "чорною сотнею" i такою ж кiлькiстю вершникiв, батареєю i кулеметною командою. Iз декiлька тисяч махновцiв, що стояли в Олександрiйську i по навколишнiх селах, з Махно втекло не бiльше 300 чоловiк. Решта була роззброєна, або розбiглась по домiвках, багато махновцiв виявили бажання вступити в Червону Армiю.
  Довела операцiю до переможного кiнця сформована в той час кавалерiйська бригада Григорiя Котовського. Переслiдуючи недобитi частини Махно, взяв полонених i всю матерiальну частину, а решта розбiглася по селах навколо Гуляй-Поля. Червонi командири думали, що з махновщиною покiнчено назавжди, та вони прорахувалися. Махно був живий, а його вiйсько розбiглося по домiвках тимчасово.
  
  Д I Ї М А Х Н О В Ц I В П I С Л Я Р О З З Б Р О Є Н Н Я
  
  Трохи iнший погляд на розвиток подiй по роззброєнню махновцiв залишив у своїх спогадах Бiлаш, начальник штабу Азово-Чорноморського корпусу армiї Махно. Iсторична правда вимагає ознайомити читачiв i з його спогадами з iншого боку.
  3-го сiчня 1920 року начдив Червоної Армiї вручив Реввiйськрадi махновцiв наказ голови Реввiйськради Республiки Троцького. Махновцям наказували залишити район i перейти на фронт проти бiлополякiв. В наказi було видно бажання червоного командування лiквiдувати махновщину. Пiсля палких суперечок в штабi армiї i Реввiйськрадi було прийняте протилежне рiшення - пiдписання договору про вiйськовий союз i признання незалежностi Катеринославської i Таврiйської губернiй.
  Цi iдеї анархiсти проповiдували серед червоних полкiв, що стояли в Олександрiйську, критикуючи радянську владу. В результатi батальйон китайцiв перейшов на бiк махновського штабу, який з двома корпусами вирушив до Гуляй-Поля, залишивши напризволяще всi лазарети, вiйськовi склади i бронепоїзди. 5-го сiчня штаб армiї прибув у Гуляй-Поле i почав готувати оборону вiд нападу Червоної Армiї. Але втома, апатiя i тиф продовжували косити полки. 6-го сiчня, коли Червона Армiя займала Марiуполь, у Гуляй-Полi вiдбулися загальнi збори командирiв, штабу i Реввiйськради. Вирiшили дати повстанцям мiсячну вiдпустку, посилити формування нових частин i вести переговори з Радянським урядом про пiдписання вiйськового союзу для боротьби з бiлогвардiйцями i Польщею, вiдстоюючи незалежнiсть Таврiї i Катеринославщини. 1-й корпус розiйшовся по домiвках у Гуляйпольському районi, 2-й пiшов у Бердянський i Марiупольський повiти.
  Прибули 7 командирiв iз залишеного Олександрiйська i Нiкополя, їх зайняли червонi без бою i почали роззброювати тифозних махновцiв. Їм дiстались бронепоїзди i три ешелони снарядiв без опору. В мiстах знаходилось 15 з лишнiм тисяч тифозних повстанцiв. Махновських командирiв розстрiлювали, хворих i здорових. Тiльки невеликiй групi вдалося втекти в Гуляй-Поле. Бачили, як на Крим перемiщались частини червоних, займаючись розчисткою району вiд махновщини. Було страшно дивитися на криваву розправу, хотiлося кричати: "Зупинiться, нерозумнi, махновцi з вами!" Та дiяв наказ Троцького про лiквiдацiю махновщини, а слов"янської кровi Лейба Давидович Бронштейн не жалiв. Може тому, що народився в Таврiї, в єдинiй на всю округу сiм"ї помiщика-єврея? I навiщо вiн помiняв прiзвище, запозичивши його у надзирателя Одеської тюрми? I чому бiльшовики в серпнi 1917 року прийняли Троцького з групою меншовикiв у партiю? I чому вiн зiрвав переговори про мир в Брестi? Вiдповiдi на цi запитання нема. Є припущення, що вiн мстився всiм слов"янам за наругу над євреями, чисельнi факти дiйсно мали мiсце серед українцiв i особливо козакiв генерала Шкуро.
  Махно захворiв тифом i з охороною в 15 чоловiк виїхав до села Дiбрiвки. Положення махновцiв стало вкрай важким, армiя була паралiзована i розбрелась по домiвка, залишився тiльки штаб. Реввiйськрада теж втекла з Гуляй-Поля, частина членiв попали в полон до червоних. Махновщина майже перестала iснувати. I коли один червоний батальйон повiв наступ на Гуляй-Поле, то вiн його зайняв без бою, захопивши останнi 8 гармат i тифозних махновцiв. Серед полонених був двоюрiдний брат Махно - Григорiй, його розстрiляли. Штаб махновцiв законспiрувався.
  15 лютого 1920 року в штабi появився Куриленко, бувший командир полку махновцiв. З липня 1919 року вiн був вiдсутнiй серед махновцiв, вiдступивши на пiвнiч разом з Червоною Армiєю. Iз своїм полком був прийнятий у бригаду "червоних козакiв". Прибувши у вiдпустку з польського фронту, розшукав штаб на Миколаївських хуторах.
   - Троцький iде до перемоги над українськими повстанцями, - говорив Куриленко. Скрiзь, де я проїздив - по Київщинi, Чернiгiвщинi, Полтавщинi, Катеринославщинi - всюди проливається невинна кров. Червона Армiя замiсть прямого завдання - переслiдування вiдступаючого Денiкiна, зараз зайнята повстанцями. Я думаю, що вона своїми дiями заново вiдновить його. Створюється положення, при якому терор i насильство над махновцями i населенням тiльки збiльшать супротив. Iсторiєю доказано, що iдеї, якi влада хоче побороти грубою силою штикiв, а не добрим словом, стають бiльш близькi населенню, бiльш популярними. Народ їх розумiє i готовий до страждань. Ми повиннi зупинити кровопролиття в районi, треба писати листiвки до махновцiв i червоноармiйцiв.
   - Ми вже писали вiдозви, засуджуючи виступи гуляйпiльцiв проти червоноармiйцiв, - заперечив Куриленку член бердянської групи анархiстiв. - Але на другий день був заарештований Уралов.
  Дiйсно, Уралов, матрос iз робочих, махновський командир, комунiст з бердянської групи анархiстiв, випустив листiвку, звинувативши Махно за виступи проти комунiстiв. Але Чека заарештувала його i тiльки через мiсяць звiльнила через протести робочих.
  Деякi махновцi дорiкали Куриленку за службу в червоних. На захист його виступив Миронов - начштабу 2-го Азовського корпусу, в минулому комунiст, донський козак, брат Пилипа Миронова, командира 2-ї Кiнної армiї червоних. Вiн заспокоював:
   - Товаришi, пожалiйте замучених тифом повстанцiв, не пiднiмайте завiрюхи. Бiльшовики самi зрозумiли, що тероризмом до соцiалiзму не дiйдеш, ми бачимо, що в повiтi репресiї почали слабiшати. Потрiбно повстанцiв зберегти до бiльш пiдходящих часiв, ми ще покажемо себе. Дорiкати за службу у червоних не треба, бо це не зрада. Чим бiльше наших товаришiв буде на цiй службi, тим легше нам вдасться з середини розвинути 3-ю анархiстську революцiю.
   - Це мрiя сiльського обивателя, - заперечив Довженко. - Це селянське кустарництво i вiджилий метод боротьби. Ця iдея показала свою зворотну сторону i пролетарськi маси села нас покинули. А самий великий в свiтi помпадур, цей батько зi своїми гуляй-польцями, що вони зробили щоб не було кровопролиття? Замiсть концентрацiї армiйських корпусiв, що були значною вiйськовою силою, яку червонi повиннi були враховувати i обов"язково б пiдписали союзний договiр, залишивши нам незалежну територiю. Махно не зумiв вiдстояти незалежну армiю i махновськi маси були розчарованi. Тепер вони ховаються i навряд чи гуляй-польцi зможуть їх розбудити. Звичайно, якщо їм не допоможуть своїм терором бiльшовики.
   - Погрожувати зброєю чи входити до структури влади з метою розтрощити її з середини було б дуже соромно i нечесно, - продовжував переконувати Довженко. Святим обов"язком тепер треба мати питання органiзацiї вiльних комун в радянських умовах. Ми повиннi показати селянам, як ефективно можна перебудувати життя в селах. Хай навiть цi комуни будуть платити податки владi. Потрiбно пропагувати колективiзм, якому бiльшовики видали гарантiю безпеки i рiзнi привiлеї. Досягнення влади не є метою анархiстiв, а повставати проти неї, означає стати махровим контрреволюцiонером. А зброю ми повиннi здати в музей революцiї.
   - Та ти, Iван, зовсiм без розуму, - вiдiзвався Вдовиченко, - як можна органiзувати комуну, коли носу на двiр не висунеш, коли за тобою, як за зайцем, полюють червонi стрiлки. Одна справа - говорити, друга - робити! Братись за зброю зараз погано. Але що нам робити, коли у нас забирають саме дороге - життя... нас вбивають! На мою думку, в селах потрiбно органiзувати полiтичний i економiчний самозахист.
  Селяни, що слухали спiр в хатi, пiдтримали Вдовиченка i готовi були дати йому в розпорядження своїх синiв i коней. Вони казали:
   - Навiщо ви кинули гвинтiвки, чого на них дивитися?
  Та верх був на сторонi Довженка, було вирiшено сидiти в пiдпiллi, чекаючи звiсток про положення на денiкiнському фронтi, звiдки доносилась гарматна канонада.
  16 лютого прибув посланець з фронту. Вiн розповiв, що 4-й Кримський корпус розiйшовся по домiвках пiсля того, як червонi почали роззброювати полки, а командирiв розстрiлювати.
  Ввечерi 8 сiчня ми зайняли Мелiтополь, - говорив посланець, - Слащов на всi лопатки драпав до Сальково. Нашi пiдходили до Перекопу i Миколаєва. 12 сiчня прибули червонi дивiзiї i накинулись на наш 15-й полк. Ми остовпiли вiд такої несподiванки i втекли з кiнною розвiдкою. Крiм 15-го полку роззброїли ще два; 16-й пiхотний i Кримський кiнний. У Чаплинцi ми зустрiлись з Павловським i не знали, що робити. Iз штабу не поступало нiяких наказiв i мiсце його знаходження нiхто не знав. Ми вирiшили вдарити по Перекопу i ввiйти в Крим. 20-го сiчня ми зайняли Перекоп i Вiрменський базар, де денiкiнцiв майже не було. Протримались там до 23 сiчня. Прийшли червонi пiд командуванням Саблiна i почали нас роззброювати, а iз Криму Слащов став напирати. I ми - хто куди. Володiн з сотнею кiнноти прорвався через Слащова i з сотнею Прочана пiшов у Кримськi гори, а ми з Павловським i двома полками пробились до Днiпра. Зараз ховаються в плавнях, а мене послали до вас. Що робити?
  Махновцi були на роздорiжжi i так пройшло декiлька мiсяцiв.
  А що робив Махно пiсля роззброєння, залишившись без армiї i штабу? Вiдповiдь на це питання дає щоденник начальника махновської контррозвiдки Л. Голика:
  "8 лютого 1920 р. Вранцi з Полог пiдiйшов 522-й полк i вигнав нас iз Гуляй-Поля. Деякi товаришi з Пузановим не встигли вiдiйти i залишились в полонi. Проклятi гуляйпольцi не хочуть воювати, бояться за свої родини...
  11, 12, 13 лютого. Перейшли залiзницю i пустили пiд укiс мiж станцiями Гуляй-Поле i Гайчур ешелон порожняка. В селi Воздвиженцi зарубали двох бiльшовицьких агiтаторiв, органiзаторiв ревкому. Поїхали на Рiздвяну, де захопили 10 червоноармiйцiв продзагону. Роздiли але не вбили.
  14, 15, 16, 17 лютого. Стояли в Крейцевiй i чекали з Полог розвiдку. Прибули 10 повстанцiв iз Орєхово. Загiн росте, вже 30 чоловiк.
  19 лютого. На свiтанку накинулись на Пологи i вiдбили на платформах 12 гармат, вдарили з кулеметiв по полку, що розмiстився в селянських хатах. Захопили 10 кулеметiв. Все було добре, але тут зустрiли знайомих. Махно напився, а тим часом пiдiйшов бронепоїзд i вдарив шрапнеллю. Ми повтiкали. Ввечерi прийшли в Гусаровку, де до нас пристало 20 хлопцiв. Того ж вечора виїхали на Кiнськi Роздори i роззброїли 40 червоноармiйцiв, декiлька приєднались до нас, решту вiдпустили. Стояли три години, потiм поїхали на Федорiвку.
  20 лютого. У Воскресенцi червонi на днях розстрiляли 12 махновцiв i спалили 2 хати. Дерменжi втiк i сьогоднi з 15 хлопцями прибув до нас. Каже, що в Царекостянтинiвцi багато арештованих, треба їх визволити. Та хiба батьку це можна вдовбати? Вiн наполягає зайняти Гуляй-Поле i хоче взяти грошi. Вийшли з Федоровки на Шагарово. Загiн зростає: маємо 70 вершникiв при 10 кулеметних тачанках.
  21 лютого. Налетiли на Гуляй-Поле i взяли 500 полонених, два кулемети i декiлька снарядiв. Червоноармiйцi переходять на наш бiк, але штаб побоявся їх прийняти. З армiйської каси взяли два мiльйона рублiв i роздали повстанцям по 500, а командирам по 1000. Стояли 3-4 години. Несподiвано з Полог пiдiйшла червона кiннота i вибила нас iз Гуляй-Поля. Савка, брат Нестора з двома повстанцями не встигли втекти: доля їх невiдома.
  22 лютого. Через Успеновку поїхали в Дiбрiвки, де зустрiли Петренка. Бiдний, хворий, слабий, зарiс рижою бородою. Вiн плакав i сам зарубав двох полонених червоноармiйцiв. Днем провели мiтинг, але махновцi не вступали в загiн, було очевидно, що вiд нас ховаються.
  23 лютого. Ввечерi приїхали в Гаврилiвку, де захопили одного червоного iнженера i двох червоноармiйцiв, їх тут же зарубали. Забудько вилiз iз пiдпiлля i з п"ятьма хлопцями пристав до загону. Буданов i Попов мiтингували i самi розклеювали листiвки.
  24 лютого. З Гуляй-Поля приїхали деякi анархiсти i розповiли, що червонi розстрiляли Коростильова. Виїхали через Андрiановку на Комарь.
  25 лютого. Вранцi виїхали на В. Янiсоль, де вбили одного продкомiсара i двох червоноармiйцiв. Ударили в набат i провели мiтинг. Греки не хочуть воювати. Пiсля обiду переїхали в Майорське, а потiм у Святодухiвку. Захопили одного бiльшовика - органiзатора ревкому. Петренко його зарубав.
  26 лютого. У Святодухiвцi провели мiтинг. Потiм Махно напився i здуру розкидав селянам грошi, а в штабi побився з Каретнiковим. Хотiв розстрiляти Попова за те, що той залицявся до його жiнки Галини. Його зв"язали i уклали на тачанку.
  27 лютого. В 10 годин ранку виїхали на Туркенiвку. На дорозi зустрiли червоних, обстрiляли їх з кулеметiв i пiшли на Шагарово. Махно протверезiв i наполягав їхати в Гуляй-Поле. Штаб погодився i ми вночi виїхали на Бочани, потiм в Бешауль, околицi Гуляй-Поля. Прийшли Данилов i Зеленський, розповiли, що в Гуляй-Полi бiльшовики проводять арешти. Махно радiє: "Ага, стерви, не хотiли воювати, так i на виручку не пiдемо. Хай сволоту розстрiлюють".
  28, 29 лютого. Стояли у Воздвиженцi i мiтингували. Тут на днях 6-й полк розстрiляв 8 махновцiв, забрав заложникiв i пiшов на Гуляй-Поле. Воздвиженцi i рiздвянiвцi починають прокидатись. 20 чоловiк вiдразу вступили в загiн.
  1 березня. В 12 годин виступили на Варварiвку. В дорозi зупинили поїзд, в якому обеззброїли червону роту. Командира розстрiляли, а 30 добровольцiв прийняли. Пiд вечiр зробили налiт на Гуляй-Поле i вибили 6-й радянський полк. Взяли в полон 75 червоноармiйцiв разом з командиром полку Федюхiним, важко пораненим в бою. Вiн просив застрелити його i Калашнiков задовольнив його прохання. 15 полонених вступили до нас в загiн. Ми вийшли на Новоселiвку.
  3 березня. Вранцi виїхали на Федорiвку, де порубали посланого голову ревкома - робочого з Полог, i виїхали в Кiнськi Розори. На роз"їздi Магедово зруйнували залiзницю i проводи, розбили телеграфний апарат i пустили на Пологи паровоз.
  4 березня. Зранку пiднялась панiка. Червонi наступають iз Полог i б"ють з бронепоїзда. П"яний до безумства Каретнiков на площi стрiляв з кулемета i цим створив панiку.
  5, 6, 7 березня. Стояли в Гуляй-Полi. Батько запив ще з Федорiвки. Вiн ходить з хлопцями по знайомим i пiд гармошку танцює. Селяни смiються, а вiн злиться i з "бiблея" стрiляє повстанцiв, що сидять по хатам i не бажають воювати. Зi своїми "холуями" вiн сiв на коня i провiдував повстанцiв, лаючи їх матом. Зустрiчаючи на вулицi бувших махновцiв, вiн бив їх нагаєм. Двом навiть розбив голови, а одного загнав у рiчку пiд лiд. Той провалився, а потiм вилiз i обмерзлий побiг на Бочани. На вулицi зловили Коростильова, побили, а ввечерi розстрiляли за те, що видав червоним три кулемети. Зiбрали мiтинг, але селяни не прийшли, а бувшi махновцi, не бажаючи з червоними вiйни, вiд нас ховалися.
  12 березня. Переїхали в Успенiвку. У селян було багато самогону - ми всi були п"янi. Ввечерi прибув Тарновський з 20 пологiвцями. Вони розповiдали,що в Пологах червонi арештують i розстрiлюють всiх махновцiв, беруть заложникiв - нема життя.
  14 березня. Виїхали на В. Михайлiвку, де вбили комунiста i бувшого махновця, який органiзував банду i лазив по хатам. Пiд вечiр виїхали на Гаврилiвку, в якiй стояли вечiр.
  15 березня. Iз Гаврилiвки поїхали на Комарь. По дорозi спалили нiмецьку колонiю Марiєнталь за те, що нiмцi вбили нашого розвiдника. Вбили 30 чоловiк i забрали їх конi. В Комарi греки видали нiмця, що втiк з Марiєнталя. Вiн просився, але Махно власноручно його розстрiляв. Перед цим тут був 22-й каральний радянський полк, розстрiлюючи бувших махновцiв. Так, в Крмарi вiн розстрiляв 7 чоловiк; в Богатирi - 10, спалив двi хати; в Костянтинi - 12 чоловiк i спалив одну хату.
  16 березня. Виїхали на ст. Андриановку i з нальоту полонили 3-ю роту 22 карального полку. Вчора ця рота розстрiляла 15 махновцiв i спалила 5 дворiв. Селяни були наляканi. Коли ж ми прийшли, вони проявили героїзм, учинивши розправу з полоненими. Їх було 120 чоловiк з комунiстами, яких селяни били палицями, кололи вилами i розстрiлювали по одному i групами. Полоненi, iз зв"язаними руками i догола роздiлi, розстрiлювались iз кулемета С. Каретнiковим, Калашнiковим i Поповим. Пiд вечiр ми знову вернулись в село Богатир. Переїзжаючи мiсток, Махно ледве не звалився в рiчку: наляканий кiнь скочив у воду, тягнучи за собою тачанку. Галина встигла вискочити, потягнувши за собою батька. Кучер купався. Тачанка i один кiнь загинули.
  17, 18 березня. В селi Богатир мiтингували i залишили в ньому тов. Огаркова для органiзацiї загону. Самi поїхали у В. Янiсоль. Тут працював Буданов i переховувався Лашкевич, який тратив армiйськi грошi, як тiльки мiг. Будучи начальником гарнiзону в Катеринославi, вiн одержав вiд буржуїв 5,5 млн. рублiв контрибуцiї i не здав їх в армiйську касу. Вони були пропитi. Протягом двох мiсяцiв вiн сидiв в Янiсолi, утворюючи вечiрки. Коли ми зажадали звiту, вiн сказав: "Я винуватий". Була рада командирiв, яка винесла Лашкевичу смертний вирок. Мої хлопцi постанову виконали: Лашкевича розстрiляли i труп його кинули на вулицi. В селi Врем"євцi розстрiляли махновця, який, збагатившись в Катеринославi, сидiв дома i не захотiв йти з нами.
  23- 28 березня. Стояли в селах Всесвятському i Павловському. Тут розбили 2-у роту 22 полку i розстрiляли 4-х махновцiв, що не хотiли йти з нами.
  29 березня - 1 квiтня. Проходили Володимирiвку, Костянтинiвську i розстрiляли 5 махновцiв за вiдмову вступити в загiн.
  2 квiтня. Зайняли село Мар"євку i розстрiляли голову ревкому i трьох продармiйцiв, а також одного махновця, що став мiлiцiонером. Стояли до 8 квiтня i мiтингували. Бувшi махновцi не бажають вступати в наш загiн. Махно на них кричав i лаявся.
  12 квiтня. Стоїмо в селi Костянтинi. Кожин залишився формувати загiн в Мар"ївцi, а Москалевський (Золотий Зуб, як його прозвали бiлогвардiйцi) виїхав з 10-ю повстанцями в Еленiвку.
  23 квiтня. Ввiйшли в село В. Янiсоль, де порубали один взвод 22-го полку i розстрiляли двох махновцiв-грекiв, що перекинулись на бiк червоних i почали органiзувати комiтет бiдноти.
  1 травня. З боєм зайняли Святодухiвку i полонили червону роту: командирiв розстрiляли, червоноармiйцiв - вiдпустили.
  2 травня. Вийшли на Гайчур, де полонили батальйон червоноармiйцiв: командирiв розстрiляли, рядових вiдпустили. Тут червонi розстрiляли 15 махновцiв i Махно зрадiв, бо червоний терор примушував повстанцiв вливатися в наш загiн. Був мiтинг, пiсля якого 50 чоловiк вступили в наш загiн.
  3 травня. Ми налетiли на село Царекостянтинiвку i вступили в бiй з полком червоних i бронепоїздом, якi перед цим розстрiляли 30 махновцiв, спалили 30 хат i забрали багато заложникiв. Напад був настiльки несподiваним, що полк цiлком здався в полон, за винятком командирiв, що втекли на бронепоїздi. Був мiтинг, батальйон червоних перейшов на наш бiк i влився в загiн. Селяни також записувались до нас. Ввечерi я покинув загiн, що виступив на Кiнськi Роздори, щоб налетiти на Пологи. Я їду в Новоспасiвку для зв"язку".
   Знову об"єдналися махновцi в армiю, коли з Криму почала наступ на Україну армiя генерала Врангеля. Захопила Таврiю i пiвдень Катеринославщини. Почала знищувати червоноармiйцiв, комунiстiв, комiсарiв, червоних командирiв. 29 квiтня 1920 р. Врангель видав наказ, який розповсюдили листiвками: "Безжалiсно розстрiлювати всiх комiсарiв та iнших активних комунiстiв, захоплених в бою". Судiв не було, розстрiлювали пiдряд всiх полонених. Махновцi знову взялись за зброю, стали воювати проти червоних i проти бiлогвардiйцiв Врангеля, що став головнокомандуючим пiсля втечi за кордон генерала Денiкiна.
  У 1920 роцi влада в Гуляй-Полi мiнялася не рiдше одного разу в мiсяць, а бої i перестрiлки бували ледве не кожен день. З сiчня по серпень не було жодного тижня без обстрiлу. Населення боялося всiх, а бiльше всього Махно. Червонi i бiлi займали село тимчасово i незабаром вiдходили, а Махно завжди повертався, злий i мстивий. В помстi махновцi були страшнi. В одному дворi розстрiляли молоду дiвчину тiльки за те, що посмiла балакати з червоними. Одна лише маленька пiдозра закiнчувалася катуванням i смертю. Махно казав: "Один донесе - квартал вирiжу". I це були не тiльки слова; вiн мiг це зробити, вирiзав же вiн нiмецькi i єврейськi колонiї.
  Одного разу вчителька з Гуляй-Поля була свiдком жорстокої розправи над молодим селянином, запiдозреним у доносi червоним на махновцiв. Пiдвiв махновець хлопця до стiни i вдарив того головою об стiну, а потiм наказав йому битися головою по нiй. Там стояли ще декiлька махновцiв, якi стали спiвати, а катованому наказали танцювати. У хлопця голова розбита, кров тече по обличчю, сльози ллються з очей, а кати його по щокам б"ють i наказують танцювати веселiше. У нещасного голова закрутилась, упав вiн на землю; тодi його стали шаблями пiд ребра колоти, а вiн навiть стогнати перестав.
  Шпiонаж у Махно був розвинутий чудово, тому, що вiн сам приймав участь в розвiдцi. Пiд час перебування бiлих вiн, переодiтий бабою, ходив по селу, лускаючи насiння. Iнколи Махно був то торгiвцем на базарi, то жебраком, прохаючи у офiцерiв милостиню, а один раз навiть вiнчався в церквi, прекрасно граючи роль невинної дiвчини. Батько знав усе, що робилося в Гуляй-Полi, а про його розвiдку нiчого й казати. Махно сам наказував своїм розвiдникам що-небудь вивiдати, а "для бадьоростi" обiцяв: "Не узнаєш - уб"ю". Коротко i ясно. I вбивав, не соромлячись.
  Махно покидав село тiльки тодi, коли з другої сторони вступали вже загони ворога. У нього пiхоти не було, все вiйсько його перемiщалось верхи на конях, або на тачанках з кулеметами. Пiхотi з махновцями неможливо було воювати. Якось лiтом прислали в Гуляй-Поле для боротьби з бандами червоних курсантiв. Жителi їм розповiли, який Махно по силi i хитростi, що пiший кiнному не противник. Вони тiльки смiялись по недосвiдченостi. Та ось послали їх на пошуки батька. Було їх бiйцiв 160. Махно навмисно пiдiйшов до них близько, щоб вони взяли його слiди. Потiм заставив їх поганятись за собою верст 40 i тiльки тодi прийняв бiй. Повернулось курсантiв назад до села чоловiк 30, не бiльше. Зате вони на практицi впевнились, що самою пiхотою воювати проти Махно неможливо. Пiсля цього випадку виключно пiхотних радянських загонiв у селi потiм не бачили; якщо пiхота i прибувала, то тiльки разом з кiннотою.
  Рухався Махно швидко i нiхто не знав, де вiн i куди направляється. При небезпецi вiдходили махновцi в Дiбрiвський лiс, що знаходився верстах в сорока вiд Гуляй-Поля. Це великий лiс, де в них були пiдземнi склади i заховано багато припасiв i речей. Вiдпочивав же Махно тiльки в Гуляй-Полi, де в примiщеннi кiнематографа влаштовували для нього "вечорницi" пiд поводом збору грошей для бiдних учнiв i вчителiв шкiл, що голодували. Керувала пiдготовкою Галина Кузьменко, друга жiнка Махно, в минулому вчителька української мови. Мiсцевих педагогiв i декого iз службовцiв вона запрошувала взяти участь в концертi. Вiдмовити їй було неможливо з остраху перед Махно. Чекали наскоку червоних, тому навколо "театру" розставили тачанки з кулеметами.
  Спектакль довго не починали, хоч народ зiбрався; чекали Махно. Ставили якусь українську п"єсу, а потiм дивертисмент з українських же пiсень, хор спiвав дуже добре. Махновцi принесли самогонку i пиво, мiсцевих учительок заставили торгувати в буфетi. Нарештi оркестр заграв туш; це прибув Махно з жiнкою i своїми отаманами. Як тiльки вони зайняли мiсця в ложах, спектакль почався.
  Махно був одягнутий у все темне, подорожне. Галина Андрiївна була в синьому чоловiчому костюмi i шароварах, на головi красувалась висока чорна шапка з каракуля. Дуже красива брюнетка, висока, струнка, з прекрасними чорними очима i свiжим, трохи смуглим кольором обличчя, подруга Махно зовнiшнiстю не походила на "розбiйницю", що стрiляла з кулемета, ходила в атаки i вбила декiлькох махновцiв, що ґвалтували жiнок. По близорукостi носила пенсне, яке її навiть прикрашало.
  В антрактi махновцi товпились бiля буфету, пили рiзнi напої i щедро розплачувались; вони повернулись з "походу" з грошима. Махно сидiв тверезий i чимось невдоволений, хоч п"єса всiм подобалась. Всi з острахом подивлялись в сторону Махно i чекали, у що виллється його невдоволенiсть. Тут хтось iз присутнiх заспiвав пiсню: "Наш Махно i цар i бог вiд Гуляй-Поля до Полог". Оркестр пiдхопив, Махно став посмiхатись, розвеселився i навiть спустився вниз танцювати. Годинi об одинадцятiй Галина Андрiївна передала учителькам: "Ну, тепер вам пора розходитись". Розвiдка донесла правильно про наближення червоних, почалась перестрiлка i махновцi залишили село без втрат. Кулемети не дали змоги червоним пiдiйти близько до кiнематографу.
  
  
  П О М И Л К И Д Е Н I К I Н А I П Р О В А Л Н А С Т У П У
  
  Не будемо перебiльшувати вклад махновцiв у вiйнi проти бiлогвардiйцiв генерала Денiкiна. Вони руйнували його тили, вiдволiкали значнi сили вiйськ на охорону комунiкацiй, але головне - гуртували мiсцеве населення в протидiї денiкiнщинi. Основа протидiї - земельне питання. Селяни були проти повернення влади помiщикiв i вiдновлення монархiї, навiть конституцiйної. Яких же полiтичних поглядiв придержувався в той час Денiкiн? На це питання вiн вiдповiв так:
  "Я никогда не сочувствовал "народничеству" с его террором и ставкой на крестьянский бунт. Ни марксизму, с его превалированием личности. Я принял российский либерализм в его идеологической сущности без какого-либо партийного догматизма.
  В широком обобщении это приятие приводило меня к трем положениям:
  1) Конституционная монархия. 2) радикальные реформы и 3)мирные пути обновления страны. Это мировоззрение я донес нерушимо до революции 1917 года, не принимая активного участия в политике, а отдавая все свои силы и труд армии".
  У жовтнi 1919 року, коли бiлогвардiйцi досягли найбiльших вiйськових успiхiв, виникли суперечки мiж бiлим командуванням i козацькими областями. Донськi i кубанськi козаки, що були головною силою в рядах денiкiнських вiйськ, бажали мати свiй голос у вирiшеннi питань внутрiшнього життя своїх областей. Генерал Денiкiн продовжував наказним порядком командувати життям Дона i Кубанi, забираючи в них частину припасу для годiвлi французьких i англiйських iнтервентiв в обмiн за вiйськове спорядження. Це створювало атмосферу взаємної недовiри, що проникала в козачi вiйська i зменшувала їх боєздатнiсть. Не сподобались населенню Кубанi i чутки про передачу лiсiв Чорноморського побережжя в концесiю iноземцiв. Такi переговори з Денiкiним велись, вiн вимогу союзникiв пiдтримав, договiр пiдписав, але партизани не дали змоги концесiонерам приступити до вирубки. Частi суперечки з козачими полiтиками в Катеринодарi змусили Денiкiна перенести свою Ставку в Таганрог, ближче до лiнiї фронту.
  Ще гiрше стояла справа з моральним обличчям самої надiйної частини вiйськ Денiкiна - Добровольчої армiї. Вона вже з середини 1918 року фактично перестала бути добровiльною. I трагедiя була в тiм, що разом з дiйсно iдейною групою офiцерiв, студентiв, гiмназистiв, юнкерiв i старих солдат в армiю разом з поповненням прибував чужий i ворожий їй по духу елемент, заражений духом грабунку i злочину.
  Для сiл i станиць, без нормального забезпечення текстильною мануфактурою, кожне мiсто було об"єктом грабунку i насильства. З приходом "добровольцiв" на територiю бiльшовикiв слово "влада" i в"язане з ним поняття про якийсь закон i правопорядок утратили своє значення, особливо для селянства. Великим злом, руйнуючим дисциплiну, була реквiзицiя бiлогвардiйцями продовольства i фуражу по всiй прифронтовiй полосi.
  Рiзнi дисциплiнарнi покарання, навiть розстрiли, приймались вiйськовим судом для пiдтримки вiйськової дисциплiни, коли справи доходили до штабу. Але таке бувало рiдко. Багато iз старших офiцерiв крiзь пальцi дивились на грабунки, бо самi доповнювали маленьке жалування за рахунок "вдячного населення" i захоплених у бiльшовикiв складiв. Вираз "вiд вдячного населення" цинiчно приймався тодi до грабункiв продуктiв, теплої одежi та iнших речей, якi приходящi бiлогвардiйцi вiдбирали у мiсцевого населення.
  Денiкiн писав накази i листи командуючим армiями, наказуючи пiдтримувати в вiйськах сувору дисциплiну. Один такий лист, вiдправлений ним генералу Май-Маєвському, попав у руки бiльшовикiв i був опублiкований. В ньому Денiкiн висловлював своє невдоволення командуючим Добровiльною армiєю: "Вiдбуваються грандiознi грабунки вiдбитого у бiльшовикiв державного майна, приватної власностi мирного населення; грабують окремi вiйськовi чини, невеликi банди, грабують цiлi вiйськовi частини, нерiдко з дозволу командного складу. Пограбовано i вивезено та продано на десятки мiльйонiв рублiв самого рiзного майна, починаючи з iнтендантських вiйськових складiв i завершуючи дамською бiлизною. Пограбованi кожанi заводи, продовольчi i мануфактурнi склади, десятки тисяч пудiв вугiлля, коксу, залiза. На залiзничних контрольних пунктах затримуються представниками влади вiдправлення пiд виглядом вiйськових ешелонiв вагони з великою кiлькiстю цукру, чаю, скла, канцелярських товарiв, косметики, мануфактури. Затримується вiдправка захоплених у ворога коней...
  Викладене достатньо малює ту безрадiсну картину грандiозних грабункiв i крадiжок, ту вакханалiю стихiйного безладдя i свавiлля, якi панують в прифронтовiй полосi...".
  Цей лист був написаний 10 вересня, але генерал Май-Маєвський був знятий з командування лише 23 листопада. Чому Денiкiн вiдразу не призначив розслiдування проти командуючого, в армiї якого була вiдсутня елементарна дисциплiна? Чому поблажливо ставився до своїх генералiв, що пiдтримували мародерiв?
  Вiдповiдь одна: їх бойовi заслуги на початку бiлого руху вважались йому гарантiєю чесностi, патрiотизму i безкорисливостi. Старий солдат, вiн продовжував вiрити в честь i лицарство своїх старих друзiв. Дорого прийшлось йому заплатити за цю довiру i поблажливiсть.
  Донська армiя по мародерству не вiдрiзнялась вiд Добровольчої. Вона вiдправляла на Дон все награбоване. Доказом може служити телеграма генерала Мамонтова в Новочеркаськ:
  "Посилаю привiтання. Веземо рiдним i друзям багатi подарунки: донськiй казнi - 60 млн. рублiв; для прикрас церков - дорогi iкони i церковнi речi". Ця телеграма, по виразу Денiкiна, "воiстину пролунала похоронним дзвоном".
  Хвиля антисемiтських настроїв захопила i бiлу армiю на Пiвднi України. Вона влаштовувала єврейськi погроми на територiї вiд Харкова i Катеринослава до Києва i Кам"янець-Подiльська. В той час, коли полонених чекiстiв i червоних комiсарiв публiчно вiшали на мiських лiхтарях, своїх кримiнальних злочинцiв iз солдатської маси лiквiдували непомiтно. I психологiчний ефект, який повинен був подiяти на солдат i населення, втрачав свою силу. Загальна полiтика замовчування фактiв єврейських погромiв i насильства приводила до нових погромiв.
  Одна з головних помилок Денiкiна, що привела бiлих до поразки, була в тому, що вiн пропустив момент своєчасно ввести в своїх вiйськах залiзну дисциплiну, сувору кару за всякий розбiй, всяке насильство над людьми - православними, мусульманами, євреями - без рiзницi. Єдиним противником полiтики замовчування був генерал Врангель. Вiн з шумом i трiском прилюдно вiшав грабiжникiв у своїй армiї; це в подальшому посприяло поводом до внесення його кандидатури на пост Головнокомандуючого.
  З великою швидкiстю зростала недовiра до денiкiнської влади серед селян. Причиною цього були безплатнi реквiзицiї, грабунки, але головне - не було вирiшене земельне питання. I в цьому невiдкладному питаннi уряд Пiвдня Росiї проявив рiдкiсну недбалiсть. Вiн настроїв проти себе селянство - величезну бiльшiсть населення. Справа в тому, що селяни пiсля революцiї захопили землi помiщикiв, iнвентар, худобу, коней, а також одяг, меблi, посуду, срiбло, картини i книги бувших власникiв. Тепер селяни з тривогою очiкували, що скаже по цьому поводу генерал Денiкiн. Вони хотiли почути вiд нього слова, закрiпляючi за ними земельний перерозподiл i прощення за всi минулi грiхи. Але таких слiв вони не дiждалися.
  Двiчi уряд Пiвдня Росiї приступав до вирiшення земельної реформи. Перша редакцiя виявилась настiльки реакцiйною, що генерал Денiкiн назвав її "актом вiдчайдушної самооборони класу" i з гнiвом вiдсторонив проект. Другий проект був трохи кращий, можливо, вiн був потрiбен в перiод до революцiї. Але в 1919 роцi вiн уже не мав нiякої цiнностi. Денiкiн признав, що "з тих пiр маятник народних бажань качнувся далеко в сторону i новий закон не змiг би вже якiсно вплинути на вiйськовi дiї, як лозунг, що закликав селян до самооборони, був зовсiм непридатний".
  В очах Денiкiна всi земельнi проекти були лише перехiдним перiодом i пiсля перемоги повиннi бути вирiшенi Установчими зборами. А тим часом писались туманнi декларацiї. З одної сторони, в них говорилось про збереження за минулими землевласниками їх прав на землю, про перехiд нерухомого майна з рук в руки лише шляхом добровiльної згоди, або шляхом примусового вiдбирання, але обов"язково за плату. Бiльш конкретними були тимчасовi правила, введенi урядом Пiвдня для забезпечення збору врожаю. I тут селянам стало ясно, що iнтереси ненависних їм помiщикiв при збираннi врожаю збереглися.
  Бiда Денiкiна була ще в тому, що його армiя стала виявляти свiй класовий характер, i Головнокомандуючому приходилось миритися з настроями свого офiцерства. Сам Денiкiн був значно "лiвiше" свого круга. Вiн мiг, звичайно, незалежно вiд нього прийняти те чи iнше полiтичне рiшення, але розумiв, що це могло привести до конфлiкту i розриву з правими кругами своїх офiцерiв. Це зв"язувало йому руки.
  Ще одним болючим питанням було вiдношення Денiкiна до уряду України. Вiн вважав Петлюру зрадником, пройдохою, авантюристом i не мав до нього довiри нi на копiйку. Навiть тимчасовий договiр з такою людиною в очах Денiкiна був неприйнятний. Денiкiн видав такий наказ своїм вiйськам:
  "Самостiйної України не признаю. Петлюрiвцi можуть бути або нейтральнi, тодi вони повиннi негайно здати зброю i розiйтись по домiвках; або ж приєднатись до нас, признавши лозунги, один з яких - широка автономiя України. Якщо петлюрiвцi не виконають цих вимог, то їх належить рахувати таким же ворогом, як i бiльшовикiв".
  Петлюрiвцi, Галицька армiя i денiкiнцi генерала Бредова вступили в Київ майже одночасно. Несподiвано для Петлюри галичани заявили, що вони будуть дiяти незалежно вiд нього. На день пiзнiше i на цей раз несподiвано для галичан Петлюра заключив договiр з Польщею, вiддавши їй Галичину i прикарпатську Русь. Тодi Галицька армiя пiд командуванням Тарнавського признала над собою верховне командування генерала Денiкiна. Уряд ЗУНР на чолi з Петрашевичем таке рiшення пiдтримав. Українська армiя, якою командував Юрко Тютюнник, пiдтримала полякiв i стала воювати проти галичан i денiкiнцiв.
  На протязi двох мiсяцiв денiкiнцi мали декiлька кривавих битв з петлюрiвцями i сильно потрiпали їх в районi Уманi, Гайсина i Бiрзули. На початку листопада Петлюра зi своїм штабом, урядом i невеликим вiйськом втiк вiд денiкiнцiв за лiнiю розмежування польської армiї. Щоб захистити себе вiд можливого нападу, генералу Денiкiну довелось тримати на "петлюрiвському фронтi" 8 - 10 тисяч бiйцiв. Полiтика петлюрiвцiв зводилась до того, що головним недругом для них була Росiя, всiляка, як червона, так i бiла. В громадянськiй вiйнi вони готовi були пiдтримувати одну з воюючих сторiн лише для того, щоб ослабити iншу i добитися вiд обезкровленого переможця признання повної незалежностi України. Галичани до Росiї вiдносились краще, бачили в нiй захист вiд колонiзацiї свого краю. В принципi вони були не проти, щоб Україна i Галичина ввiйшли в склад єдиної руської держави, як об"єднана i достатньо автономна область.
  Велику шкоду бiлим принесло також безкомпромiсне вiдношення до офiцерiв, що вступили в ряди Червоної армiї. Були серед них генерали i полковники, випускники Генштабу. Прикладом для них став заслужений генерал Брусилов, пiд командуванням якого ранiше служив Денiкiн. Пiд час повстання юнкерiв у Москвi в 1918 роцi вiн рiшуче розiрвав вiдносини з бiлим рухом i став прихильником бiльшовикiв пiсля того, як став свiдком обстрiлу юнкерами стiн Кремля з гармат. Для бiльшостi росiян Кремль - святиня. Вчинок батька став прикладом для сина. Свого часу Брусилов-син закiнчив Пажеський корпус, вийшов офiцером у лейб-гвардiї кiнно-гренадерський полк, з яким пройшов усю вiйну 1914 року. У червоних бувший ротмiстр став командиром 9-го кавалерiйського полку i пiд мiстом Лiвни Орловської губернiї був захоплений денiкiнцями в полон. Його розстрiляли.
  Така ж гiрка доля спiткала i бувшого генерала старої армiї А. Станкевича. Вiн служив у бiльшовикiв помiчником командуючого 13-ї армiї. В її склад входила 55-а дивiзiя червоних, начальник штабу якої перебiг до бiлих. Станкевич прийняв командування цiєю дивiзiєю. Iронiя долi була в тому, що брат його, теж генерал, був близьким другом Денiкiна, його бойовим товаришем в Залiзнiй дивiзiї i по кубанським походам Добровольчої армiї. Розправа з генералом Станкевичем i ротмiстром Брусиловим була прикладом жорстокостi Громадянської вiйни. Вчорашнi друзi i однополчани ставали ворогами.
  Генерал Брусилов пiсля розстрiлу сина денiкiнцями у вiцi 66 рокiв вступив у Червону Армiю. Заслуженого генерала кавалерiї в Генштабi з радiстю зустрiв бувший полковник Генштабу Сергiй Каменєв, призначений Головнокомандуючим Збройних Сил РРФСР. Брусилов погодився на пропозицiю зайняти вiдповiдальний пост iнспектора кавалерiї Червоної Армiї. Бувший царський генерал з ентузiазмом почав складати i затверджувати штати кiнних армiй, корпусiв, дивiзiй i бригад. Вiдпочинком для нього були поїздки автомобiлем на кiннi заводи, розташованi в центральнiй Росiї. Брусилов iнспектував директорiв, ветеринарiв, оглядав табуни коней i розмовляв з табунщиками. Перевiв кiннi заводи на вiйськове забезпечення, ввiвши в його штат учбовий ескадрон i лазарет для коней. Здоровi конi теж iнколи хворiють, як i люди, при належному доглядi видужують. Кiнь - теж зброя кавалериста.
  На початку 1919 року бiльшовики вже оцiнили значення кiнноти в громадянськiй вiйнi. Весною i лiтом з небувалою швидкiстю була сформована з кiнного корпусу Перша кiнна армiя. Командуючим призначили Семена Михайловича Будьонного. За бойовi заслуги i хоробрiсть, проявленi ним на Кавказькому фронтi проти турок, вiн був нагороджений Георгiївськими медалями i Георгiївськими хрестами всiх ступенiв, якi солдат мiг одержати тiльки за особисту хоробрiсть.
  Виник конфлiкт з Троцьким, що був проти призначення "безграмотного" кавалерiйського унтер-офiцера на вiдповiдальний пост. Але Ворошилов i Сталiн змогли вiдстояти це призначення i Троцький вимушено погодився, а Семен Будьонний повнiстю виправдав покладену на нього мiсiю. В поразцi збройних сил Денiкiна на Пiвднi Росiї його Кiнна армiя зiграла головну роль.
  В штабi генерала Денiкiна недооцiнили спочатку загрозу з боку кiнноти Будьонного, посмiялись над призначенням унтер-офiцера на посаду генерала. Пiвденним фронтом став командувати бувший царський офiцер пiдполковник Олександр Єгоров. Що вони можуть протипоставити проти освiчених бiлих генералiв, визнаних тактикiв i стратегiв? Та першi бої з фронтом червоних цю думку змiнили. На допомогу Добровольчiй армiї Кутепова, Денiкiн направив кiнний корпус генерала Шкуро. Запеклi бої в районi Касторної, Курська, Воронежа тривали 30 днiв. Корпус Шкуро був розбитий, Добровольча армiя вiдступала пiд натиском червоних. Положення денiкiнцiв на фронтi стало загрозливим. Денiкiн зрозумiв, що тiльки розгром кiнноти Будьонного може повернути успiх його вiйськам. Протистояти червоним повинна сильна кавалерiя бiлих.
  Денiкiн вiдправив проти кiнноти Будьонного свої останнi резерви з Пiвнiчного Кавказу i з фронту проти Грузiї, що стояв бiля Сочi. Основним ядром була кiннота донського генерала Мамонтова в сiм тисяч шабель, В розпорядженнi Мамонтова також знаходилась пiхотна дивiзiя чисельнiстю три тисячi штикiв i 58 гармат. Пiдпорядкував Мамонтову також бронепоїзди, танки i аероплани.
  
  Н Е З Г О Д И М I Ж Д Е Н I К I Н И М I Г Е Н Е Р А Л А М И
  
  Задумана операцiя закiнчилась провалом через незгоду денiкiнських генералiв. Пiсля прибуття пiдкрiплення на фронт i перших поразок Мамонтова вiд вiйськ Будьонного, генерал Врангель не погодився з Денiкiним i призначив замiсть Мамонтова командуючим групи кубанського генерала Улагая, бувшого командира полку, в якому колись служив унтер-офiцер Будьонний. Улагай пообiцяв розбити кiнноту Будьонного i прийняв командування. Мамонтов зобидився i розiслав телеграми по всiм своїм полкам про вiдставку з поста командира 4-го Донського корпусу, а на другий день самовiльно залишив корпус i групу, злорадно повiдомивши Денiкiна, що його полки в панiцi вiдступають.
  За небувале в армiї самовiльне порушення дисциплiни Денiкiн вiдправив Мамонтова у вiдставку, але з цим рiшення не погодився вiйськовий отаман Донського вiйська генерал Сидорiн. Конфлiкт мiж денiкiнськими генералами i Ставкою розгортався. А в цей час кiннота Будьонного вбила клин мiж Добровольчою i Донською армiями, роз"єднавши їх. Невдачi на фронтi визвали рiзке невдоволення у пiдлеглих генералiв Денiкiним. Спочатку тихо, а потiм вiдкрито вони стали заявляти про необхiднiсть замiни старого командування новим. Кандидатом на пост Головнокомандуючого був генерал барон Петро Миколайович Врангель. В той час вiн командував Кавказькою армiєю, але пiсля вiдставки хронiчного алкоголiка генерала Май-Маєвського, в груднi 1919 року по наказу Денiкiна Врангель прийняв командування Добровольчою армiєю, передавши свою Кавказьку армiю генералу Покровському.
  Бувший кавалерист Врангель швидко зрозумiв, що невдачi на фронтi зумовленi перевагою кiнноти Будьонного i малою чисельнiстю Добровольчої армiї. Переконав Денiкiна звести армiю в корпус, а для себе просив дозволу вiдправитись на Кубань, щоб сформувати там нову кiнну армiю. Його прохання Денiкiн вдовольнив, командиром Добровольчого корпусу призначив генерала Кутепова, а Врангель вiдправився з фронту на Кубань.
  11 грудня проїздом на станцiї Ясиноватiй мала вiдбутися зустрiч генерала Врангеля з новим командуючим Донською армiєю, призначеним замiсть Сидорiна. На прохання Денiкiна вони мали узгодити спiльнi дiї двох армiй проти кiнноти Будьонного, що їх роз"єднала. Та несподiвано генерал Врангель без згоди Денiкiна вiдправив опальному генералу Сидорiну i генералу Покровському телеграму, прохаючи їх прибути на зустрiч. I тут у Денiкiна урвався терпець.
  "Сам факт зустрiчi командуючих армiями без дозволу Головнокомандуючого, - писав Антон Iванович, - являвся безприкладним порушенням вiйськових традицiй i вiйськової дисциплiни". В рiзких виразах всiм трьом командуючим Денiкiн забороняв покидати армiї без його дозволу, вiдмiняв збори i потребував повної влади. Якщо ранiше у Денiкiна не було доказiв, що проти нього готується змова, то через декiлька тижнiв вiн одержав повiдомлення вiд генерала Шкуро, Терського отамана Вдовенко i генерала Ерделi, що Врангель веде переговори iз старшими воєначальниками про замiну Денiкiна на посту Головнокомандуючого.
  Остання зустрiч Денiкiна з Врангелем вiдбулася 27 грудня 1919 року. "Пiд час загальної розмови, - писав Врангель, - генерал Денiкiн не сказав менi нi слова". Бiльше вони нiколи не зустрiчалися, але кiнцевий розрив мiж ними прийшов тiльки в лютому 1920 року. За цей час мовчки i важко переживав Денiкiн "боротьбу за владу" з людиною, яку вiн колись цiнив i просував по службi. Тепер мiж ними виникли незгоди на втiху бiльшовикам.
  Денiкiн визнавав, що вiн втратив популярнiсть в дiючих вiйськах на фронтi, якi знали його тiльки по картинках на плакатах, якi вiддiл "бiлої" пропаганди розклеював по мiстах i на залiзничних станцiях. I коли на фронтi почалися поразки, то виникли думки про замiну Головнокомандуючого справжнiм бойовим генералом. Для всiх бiлогвардiйцiв, що зв"язали свою долю з справою генерала Денiкiна, наступив перiод роздумiв i апатiї.
  Поразки на фронтi визвали змiну мiсця Ставки. Iз Таганрога вона перемiстилась в Тихорецьку, потiм в Катеринодар, а звiдти в Новоросiйськ. В той час Новоросiйськ був переповнений родинами офiцерiв, хворими, пораненими i бiженцями, що чекали евакуацiї за кордон. Було багато офiцерiв, якi бродили по мiсту без дiла. Деякi з них, недавно вилiкувавшись пiсля поранень чи тифу, втратили зв"язок зi своїми частинами. Але бiльшiсть не бажали знову вiдправлятись на фронт i плекали надiю з допомогою англiйцiв перебратись за кордон, подалi вiд неминучої катастрофи. Розчарованi i озлобленi, вони вiдкрито лаяли головне командування i кричали про необхiднiсть його замiни.
  В цiй нервовiй обстановцi генерал Врангель вiдправив Денiкiну листа, звинувативши його в поразцi на фронтi. Щоб не визивати лишнiх розмов у цi важкi днi, Денiкiн на лист не вiдповiв, але давати Врангелю вiдповiдальнi доручення вiдмовлявся. Залишившись осторонь, генерал Врангель подав нарештi заяву про вiдставку, а до наказу про звiльнення взяв вiдпустку i перебрався в Крим.
  Розв"язка конфлiкту мiж двома генералами наближалася. Через британського вiйськового представника генерала Хольмана генералу Врангелю вiд iменi Головнокомандуючого було заявлено про небажане перебування на територiї Збройних Сил Пiвдня Росiї. Перед вiд"їздом в Константинополь генерал Врангель вiдправив Денiкiну ще одного листа. В цьому листi Врангель звинуватив Денiкiна у небажаннi кинути свої вiйська на з"єднання з адмiралом Колчаком, коли мiж ними була вiдстань всього 600 км., тому Колчак був розбитий. Денiкiн виставлявся людиною, що любою цiною чiплялась за владу, вступивши на шлях компромiсiв i, "пiдтримуючи самостiйникiв, вирiшили рiшуче боротися з вашими ближнiми помiчниками, звинуватив їх, як вам показалось, в державному переворотi".
  Денiкiн вирiшив залишити свiй пост, передавши командування в другi руки. Пiсля вiд"їзду Врангеля в Константинополь з"явились два нових претенденти на владу: генерали Слащов i Покровський. Обидва вели iнтриги проти Денiкiна i переговори про його замiну в той час, коли вiйська вiдступали до Новоросiйська. Побоюючись, що хвиля вiдступаючої Донської армiї, що втратила боєздатнiсть, захопить всi плавучi засоби, пiдготовленi для евакуацiї в Крим, Кутепов послав Денiкiну ультимативну телеграму. В телеграмi вiн висунув десять вимог, якi боляче вразили Головнокомандуючого. Кутепов без дозволу Ставки вiддав наказ Добровольчому корпусу залишити позицiї i вiдступити. Нiхто не хотiв помирати за "бiлу" iдею, навiть останнiй iз надiйних генералiв.
  До середини лютого Ставка ще надiялась задержати наступ червоних на лiнiї рiки Кубань. Про це повiдомляла розвiдка, оцiнюючи сили ворога. Денiкiн був згоден з Троцьким, який заявив, що воюючi сторони вичерпали свої сили i вiйськам потрiбен вiдпочинок. Але у випадку невдачi Денiкiн прийняв рiшення переправити вiйська в Крим. Планова їх евакуацiя iз Новоросiйська була неможлива. Не було транспортiв i других плавучих засобiв для перевезення всiх людей. Про евакуацiю коней, артилерiї, обозiв i величезних запасiв майна на складах Новоросiйська не могло бути i мови. Залишалась одна надiя врятувати артилерiю i кавалерiю: переправити їх в Крим через Тамань.
  Коли настав час здiйснити цей план, Денiкiн 7 березня дав директиву Донськiй армiї i Добровольчому корпусу захищати Таманський пiвострiв. Виконання цього наказу доручалось генералу Кутепову. Йому було наказано частиною своїх сил зайняти пiвострiв i перекрити пiвнiчну дорогу вiд Темрюка.
  Нi Сидорiн, нi Кутепов наказу не виконали. Задумана операцiя, що давала надiю на переправлення в Крим артилерiї i кiнноти провалилась. У вiйську почалося найгiрше - панiка. Психологiя маси вiдкидала розрахунки стратегiв, керування армiєю було втрачене. Залишки вiйськ Денiкiна нестримним потоком ринули в Новоросiйськ. I там, в порту, з жахом чекали приходу вiйськ бiльшовикiв i неминучої смертi.
  Вiдчуваючи моральну вiдповiдальнiсть за поразку денiкiнщини, спiшно прибув iз Константинополя в Новоросiйськ британський головнокомандуючий на Сходi генерал Мiльн з ескадрою адмiрала Сеймура. Французькi вiйськовi кораблi, вiдправленi в Новоросiйськ, теж прийняли участь в евакуацiї. Але нi французи, нi англiйцi, нi росiйськi судна не змогли евакуювати всiх вiйськ.
  За добу до приходу бiльшовикiв залишив порт Новоросiйська генерал Денiкiн зi своїм штабом i штабом Донської армiї. Розмiстивши штаби на пароплавi "Цесаревич Георгiй", перейшов на руський мiноносець "Капiтан Сакен". На палубi провiв безсонну нiч. Тим часом всi кораблi вже покинули порт пiд вигуки прокляття i пострiли маси людей, що залишились в порту. Стрiляли вслiд кораблям i в себе, кiнчаючи життя самогубством.
  Вранцi з бухти бачили в бiноклi ескадрони бiльшовицької кiнноти, що без опору займала мiсто. Один з мiноносцiв раптом повернув назад i на повному ходу направився до пристанi. Це був "Пылкий", на якому генерал Кутепов пiшов на виручку, одержавши звiстку, що на березi залишився 3-й Дроздовський полк, що прикривав посадку. Бухнули гармати мiноносця, затрiщали кулемети. Потiм все стихло, мiноносець повернув назад. Дроздовцi перейти на корабель вiдмовились, надiючись вижити в статусi вiйськовополонених. Вони не прогадали, навiть виграли в порiвнянi з евакуйованими.
  По мiсту вже їздили кiннi патрулi з червоними прапорами i агiтували полонених записуватись в кiнну армiю Будьонного. Необхiдною умовою було мати при собi зброю, а для кавалеристiв - коня. Справа в тому, що Перша Кiнна армiя теж мала значнi втрати i чекала поповнення. На Реввiйськрадi Будьонний i Ворошилов заявили, що кращого поповнення, нiж козаки полоненої Донської армiї генерала Денiкiна чекати марно. Їх пiдтримав командуючий фронтом Єгоров i член Реввiйськради фронту Сталiн. До Троцького не звертались, бо знали, що вiн буде проти. Впевнились у його патологiчнiй ненавистi до козакiв, коли вiн вперто заперечував наступ на Ростов через Донбас, бажаючи спочатку знищити бунтiвну республiку Верхнього Дону в районi станицi Вешенської. Будьонний знав, що навколишнi жителi будуть вперто захищати свої станицi i хутори вiд бiльшовикiв, хай вiдсиджуються, свої домiвки не покинуть, в спину Першiй кiннiй армiї не вдарять.
  Троцький на цей раз промовчав, бо мав iнформацiю про пiдготовку бiлополякiв маршала Пiлсудського до вiйни з метою захоплення територiї України i Бiлорусiї. Та чутки про наступну вiйну з поляками поширились i досягли Новоросiйська. Вiйськовополоненi денiкiнцi, що вступили в Кiнну армiю Будьонного, вiдверто радiли: бити iноземних iнтервентiв легше, нiж своїх спiввiтчизникiв.
  19 березня в Криму Денiкiн видав наказ про вибори нового Головнокомандуючого. "Моє рiшення безповоротне. Я все звiсив i продумав. Я хворий фiзично i розбитий морально: армiя загубила вiру в вождя, я - в армiю". Вiйськова рада спочатку не змогла вибрати нового Головнокомандуючого. Генерал Драгомиров вiдправив Денiкiну в Феодосiю телеграму з проханням прибути в Севастополь "для особистого голосування в радi...". Денiкiн вiдмовився. Тодi бiльшiсть денiкiнських генералiв проголосувала за кандидатуру генерала Врангеля, про що йому вiдправили телеграму Константинополь. В той же день Верховний комiсар Великобританiї в Константинополi адмiрал де Робек передав у розпорядження Врангеля мiноносець, який доставив того в Севастополь.
  Генерал Денiкiн 22 березня 1920 року вiддав свiй останнiй наказ по армiї: "Генерал-лейтенант барон Врангель призначається Головнокомандуючим Збройними Силами Пiвдня Росiї. Всiм, хто йшов чесно зi мною в тяжкiй боротьбi, - низький уклiн. Боже, даруй перемогу армiї i врятуй Росiю".
  В день приїзду Врангеля Денiкiн покинув Росiю, вiдпливши в Константинополь на тому самому англiйському мiноносцi, який привiз Врангеля. Покидаючи Росiю, Денiкiн ще не знав, що Врангель привiз ноту британського уряду ультимативного характеру, адресовану йому. В нотi просили Денiкiна "закiнчити нерiвну боротьбу". Уряд Англiї просив почати переговори з Радянським урядом з метою прийняття амнiстiї чинам Добровольчої армiї, а у випадку вiдмови Денiкiна вiд цього прохання, воно знiмало з себе вiдповiдальнiсть за майбутнє i загрожувало закiнчити "всяку пiдтримку i допомогу".
  В цiй нотi вже не було нiякого сенсу, чини бувшої Добровольчої армiї самi отримали амнiстiю, ставши бiйцями армiї Будьонного. На початку квiтня вони вирушили в похiд для визволення України, що зазнала iнтервенцiї з боку Польщi. Англiя i США почали поставляти вiйськове спорядження Врангелю. З армiєю чисельнiстю до 100 тисяч чоловiк, пiдкрiпленою танками i аеропланами, Врангель 7 червня 1920 року вирушив з Криму на Лiвобережну Україну, плекаючи надiю розбити Червону Армiю i подати допомогу вiйськам бiлополякiв. Удар був заздалегiдь добре спланований вiйськовим командуванням держав Антанти.
  Денiкiн з Врангелем не контактував, почавши з сiм"єю життя емiгранта. Свого житла не мав, тож проживав у дешевих готелях. З собою привiз 23 тисячi царських (паперових) рублiв, декiлька сотень керенок, австрiйських крон i турецьких лiр i коробочку з монетами по 10 копiйок чеканки 1916 року на суму 49 рублiв. Це був увесь капiтал бувшого Головнокомандуючого. В переводi на тверду валюту рiвнявся менше тринадцяти фунтiв стерлiнгiв.
  Черчiлль зробив спробу поселити Денiкiна в дорогому готелi у випадку пiдтримки рiшення членами парламенту про його державне утримання. Денiкiн вiд такої пропозицiї вiдмовився. Його гнiтила думка, що заради сiм"ї прийдеться одержувати "милостиню" вiд Великобританiї. У Денiкiна буквально нiчого не було. Дома вiн ходив у своїй вiйськовiй одежi. Виходячи на вулицю, надiвав вiйськовий плащ без погон, а голову прикривав дешевою кепкою.
  Дружина Ксенiя привезла з собою деяке столове срiбло. На вирученi вiд продажi грошi сiм"я його могла прожити в Англiї мiсяця два-три. Тому перебування в Англiї довелось урiзати i поневiрятись по державах, де проживання дешевше.
  Про матерiальнi проблеми сiм"ї Денiкiних стало вiдомо в росiйському посольствi. Антону Iвановичу запропонували переговорити iз завiдуючим вiддiлом видачi асигнувань iз руських державних сум, що знаходились у закордонних банках. Денiкiн заявив, що про це не може бути i мови, так як грошi - казеннi, а вiн - приватна особа.
  Запросила пожити сiм"ю Денiкiних у своєму маєтку Наталiя Брасова, морганатична дружина великого князя Михайла Олександровича, вбитого бiля Пермi разом iз своїм секретарем англiйцем Джонсоном в нiч на 13 червня 1918 року невiдомими бандитами. Вдова брата останнього iмператора Росiї була особою мiстичною. Вона запевняла Антона Iвановича, що наслiдник престолу живий i поки-що ховається, щоб в потрiбний момент заявити про свої права на руський престол. Денiкiн вiдмочувався. Вiн розумiв, що монархiя пiсля Лютневої революцiї непотрiбна нi йому, нi покiйному адмiралу Колчаку, що об"явив себе Верховним Правителем Росiї, нi бiльшовикам. Не потрiбна вона i британцям, якi нiчого не зробили для порятунку царської родини.
  Жила сiм"я Денiкiних на лiтературнi гонорари, що платили провiднi газети за його статтi. На запитання про його вiдношення до генерала Врангеля, Денiкiн вiдповiв: "Врангель зараз стоїть на чолi Збройних Сил Пiвдня Росiї, веде боротьбу проти бiльшовикiв. I тому йому потрiбно всiляко допомагати".
  В серпнi1920 року сiм"я Денiкiних переїхала в Бельгiю, де проживати було дешевше. Поселились в невеликому будинку з садом. Антон Iванович вставав о сьомiй годинi ранку, вiдкривав ставнi, приносив вугiлля, розтопляв пiч i плиту. Потiм вставала дружина, кип"ятила молоко i заварювала кофе, готовила снiданок. Пiсля кофе - прибирання кiмнат. Антон Iванович пiдмiтав, дiд дружини витирав пилюку, дружина прибирала кухню, чистила картоплю, варила обiд. Тiльки няня нiчого не робила, вона проводила час разом з малою Маринкою, дочкою Денiкiна. А вiн пiсля снiданку сiдав за письмовий стiл i писав багатотомний твiр "Очерки русской смуты". Дуже сердився, коли його вiдволiкали вiд роботи.
  Потiм сiм"я мандрувала по рiзним країнам Європи, поки не оселилась у пiвденно-захiдному районi Францiї, недалеко вiд океану. Проживання в сiльськiй мiсцевостi виявилось самим дешевим. Закупали в селян молоко i яйця, а Денiкiн збирав у лiсi гриби, дивуючи мiсцеве населення, що вирощувало гриби в теплицях. Пiд час окупацiї Францiї гiтлерiвцями селяни приносили продукти в сiм"ю росiйських емiгрантiв, що жила в злиднях, бо Денiкiн вiдмовився виступити з заявою про пiдтримку Гiтлера.
  
   Р Е Й Д М А Х Н О В Ц I В П О Т И Л А Х В Р А Н Г Е Л Я
  
  Прошу вибачення в читачiв за хронологiчне вiдхилення вiд подiй. Знову повернемося до дiй махновцiв у вереснi 1920 року. Залишив спогади про них махновець В. Бiлаш, що через важке поранення Махно в кiнцi серпня став начальником штабу армiї Махно, а потiм командуючим. Офiцiйно виконував обов"язки командуючого Каретнiков, права рука Махно, але твердих поглядiв на сумiснi дiї з червоними проти бiлогвардiйцiв Врангеля в нього не було. Спочатку треба було пiдписати договiр про союз махновцiв з Радянською владою.
  Справа була ускладнена тим, що значна частина повстанських загонiв махновських командирiв Володiна, Чалого, Яценка, Савченка, Сомка, Iщенка, Голика перейшли на бiк Врангеля i стали воювати проти Червоної Армiї, повiривши барону про пiдписання договору з Махно. Яценко навiть видав листiвки з текстом: "Денiкiна вже нема - є руська армiя, яка протягла руки i зiмкнемо нашi ряди. Станемо любити один одного i звiльнимо свою нещасну святу Русь вiд царства комiсарiв i збудуємо владу по волi народу".
  В. Бiлаш пише в своїх спогадах: "З 27 вересня 1920 року махновцi припинили ворожi дiї проти Радянської влади. Вони стали союзниками Червоної Армiї в боротьбi проти Врангеля i буржуазiї. 29-го вересня як союзники, а не вороги, ми входили в Старобельськ, партiйнi, радянськi i профспiлковi органiзацiї якого зустрiчали нас криками "ура". Ввечерi вiдбулося розширене засiдання Ради Революцiйних повстанцiв України (махновцiв) з командним складом. Багато анархiстiв i командирiв нападали на мене за союз iз Радянською владою. Але пiсля мого виступу втихомирилися. Наш проект договору був зборами затверджений, вибрана дипломатична комiсiя в складi Буданова, Хохотви i Клейна. Комiсiя негайно виїхала в Харкiв для пiдписання договору. Ми залишились в Старобельську i приводили себе в належний вид, лiкували рани, ремонтували кулемети i тачанки.
  Радянська урядова делегацiя, що прибула з Харкова, ознайомилась iз потребами вiйськ Махно, пообiцяла допомогу. Спочатку прислали 300 сiдел, 20 тис. патронiв i 300 снарядiв. По розпорядженню Ради наша дипломатична комiсiя була посилена новими членами Куриленко i Поповим, якi поїхали в Харкiв з декiлькома небезпечно пораненими командирами-махновцями. Махно теж був поранений в ногу, але їхати в Харкiв вiдмовився. Прибулий з Харкова професор-хiрург тут прооперував Махно ногу. Крiм того, прибуло декiлька анархiстiв, що сидiли в тюрмi у червоних, а тепер були звiльненi. Гавриленка я призначив своїм помiчником, iншi прийнялись випускати газету "Набат".
  Рiшення про переговори з Махно було прийняте на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У 29 вересня 1920 р. Там були такi пункти: "...нашi загони, не зливаючись з махновцями, входять при необхiдностi в оперативний контакт. ...Договiр не розголошувати, обмежившись звiсткою пiсля переходу Махно в наступ на тил Врангеля. ...Проти звiльнення анархiстiв принципово не заперечувати...". Пiдписав це рiшення Секретар ЦК С. Косiор.
  На основi рiшення ЦК був розроблений вiйськово-полiтичний договiр революцiйної повстанської армiї (махновцiв) з Радянською владою. Заключний пункт цього договору проголошував: " 4) Родини Революцiйно-повстанської армiї (махновцiв), що проживають на територiї Радянської Республiки, в пiльгах прирiвнюються до родин червоноармiйцiв i одержують вiд Радянського уряду України вiдповiднi документи.
  Командуючий Южфронтом - Фрунзе. Члени Реввiйськради - Бела Кун, Гусєв.
  Уповноваженi Реввiйськради повст. армiї (махновцiв) - Куриленко, Попов".
  16 жовтня споряджена червоними армiя махновцiв виступила на фронт i зайняла позицiї мiж 13-ю i 4-ю червоними армiями. В цей час вона складалась iз трьох оперативних груп i одної резервної. Перша (командир Марченко, начштабу Тарановський) складалась iз 1-го, 2-го i 3-го пiхотних, 1-го i 3-го кавалерiйських полкiв загальним числом 3000 штикiв i 1000 шабель при 100 кулеметах.
  Друга (командир Петренко, начштабу Щусь) - з 4-го, 5-го, 6-го пiхотних полкiв, 2-го i 5-го кавалерiйських полкiв загальним числом 3000 штикiв i 1000 шабель при 100 кулеметах. Третя група пiд командуванням Забудько (начштабу Огарков) складалась iз 7-го, 8-го окремих пiхотних, 4-го i 6-го кавалерiйських полкiв загальним числом, як i двi першi групи. Крiм того, в четвертiй групi Каленика було до 2000 штикiв, а при кулеметному полку Кожина, що налiчував 600 кулеметiв, поставлених на тачанки, знаходився загiн до 500 шабель. З такими силами махновцi пiдiйшли до фронту i зайняли позицiї бiля станцiї Ульянiвка, розташованiй мiж станцiями Чаплино - Синельниково.
  17-го ввечерi вiдбулися загальнi збори нашої Ради, штабу армiї i командирiв. Обговорювали питання про рейд по тилах Врангеля. З доповiддю виступив Довженко. Нашiй армiї командуванням було поставлено завдання: вранцi 18-го жовтня вийти в тил Врангеля, нанести удар по групi ворожих вiйськ у пiвнiчнiй Таврiї, прорватись до перекопських укрiплень i захопити їх. Завдання було трохи надумане i не по нашим силам. Про це ми повiдомили тов. Фрунзе, запропонувавши спочатку розбити головнi сили ворога в пiвнiчнiй Таврiї, на що одержали згоду командуючого фронтом.
  О четвертiй годинi ранку 18-го жовтня наша група загальним числом 6000 штикiв i 2500 шабель при 10 гарматах i двох батальйонах кулеметного полку (300 кулеметiв на тачанках) вийшла iз с. Василiвки на Ново-Миколаївку. Тут була приєднана до нас бригада Чалого, сформована Врангелем. На чолi вiйськ був я, Каретнiков (помкомандарма) i мiй помiчник - Гавриленко. Перед нами стояло найближче завдання: по частинах знищити синельникiвську групу ворога; Дроздовцiв, Марковцiв, 7-му пiхотну дивiзiю i Донський кавкорпус Морозова.
  До вечора ми накинулись на Михайлово-Лукашеве i розбили 3-й i 4-й пiхотнi полки Дроздовської дивiзiї, захопили 8 гармат, 50 кулеметiв i до 3000 полонених, бувших червоноармiйцiв. Вранцi 19-го жовтня на ст. Софiївка ми напали на 2-й полк дроздовцiв, вночi прибулий iз Синельниково. В 10 годин ранку ми атакували мiсто Олександрiвськ. Зав"язався упертий бiй з полком Марковської дивiзiї i кавдивiзiєю корпуса Барбовича. В результатi кiнної атаки опiр бiлих був зламаний. Втрачаючи бiйцiв, кавдивiзiя побiгла на Ново-Григорiвку. В полон було взято двi роти маркiвцiв, 500 кавалеристiв, захоплено також 2 гармати i 15 кулеметiв. Iз Наталiвки ввечерi ми вийшли на Камишеватку, де обеззброїли мiсцеву владу i заночували, зруйнувавши залiзничну колiю. Тут нам попався Яценко, автор листiвки i бувший наш командир. Його розстрiляли, а загiн влили в групу Чалого.
  В 10 годин ранку 20 жовтня ми зайняли м. Орєхово, де порубали декiлькох генералiв i комендантське управлiння. Звiдси була видiлена "окрема група" в складi загону Чалого (2500 штикiв) i кавполку Москалевського (700 шабель) при 2-х гарматах, яка була вiдправлена на В. Токмак. Ввечерi ми двинулись на М. Токмачку i Н. Карлiвку, не зустрiвши нiякого опору. Приєднавши до себе сформовану Врангелем бригаду Iщенко, ми вийшли на Гуляй-Поле. По дорозi нам попався автомобiль з генералом i двома полковниками. Машину забрали, полонених зарубали. Вони не вiрили, що ми махновцi. На захопленiй машинi я з Василевським виїхав на Ново-Миколаївку, де стояв основний штаб i знаходилась Рада, а частини з Каретнiковим i Гавриленком вирушили на Гуляй-Поле.
  Гавриленко, надiючись, що перемога буде за нами, бiля самого Гуляй-Поля видiлив загiн Iщенка (1000 штикiв), i вiдправив його на ст. Пологи, цим послабивши свої сили. Вранцi 21 жовтня нашi атакували Донський кiнний корпус Морозова, в розпорядженнi якого була ескадрилья iз 8 лiтакiв i 2 танкiв. З ранку до вечора йшла несамовита рубка, в результатi якої махновцiв добре побили. 4-й пiхотний полк Савонова i 2-й пiхотний полк Клерфмана були повнiстю розбитi. Бiльше 1000 махновцiв були вбитi, а 700 захопленi в полон, по дорозi до Полог всi вони були порубанi донцями.
  Програвши бiй, група вiдступила на 8 верст пiвнiчнiше Гуляй-Поля. Вночi 22 жовтня вона знову атакувала ворога, вибила його з Гуляй-Поля, на цей раз назавжди.
  Ввечерi 21-го загiн Iщенко зайняв ст. Пологи, захопивши ворожу артбазу. 22-го жовтня "окрема група", приєднавши до себе загiн Савченка, якого розстрiляли, атакувала В. Токмак, спалила ешелон iз снарядами, 5 лiтакiв i 3 бронепоїзди, але ввечерi пiд натиском недобитої кавдивiзiї Барбовича вiдiйшла до Орєхова.
  Таким чином, наша група за 5 днiв пройшла з боями 250 верст, розбивши бiлi вiйська на територiї вiд Олександрiйська до Полог.
  Вранцi 24-го жовтня штаб армiї, її Рада i резерви прибули в Гуляй-Поле з Ново-Миколаївки i з"єднались з бойовою групою. До вечора вона була поповнена двома кiнними полками, двома батальйонами кулеметного полку. Загальна чисельнiсть групи складала 5000 штикiв i 5000 шабель при 16 гарматах, 800 кулеметах (кулеметний полк Кожина). Пiд командуванням Каретнiкова i Гавриленка (начальника польового штабу армiї) вона вийшла в новий рейд. Ввечерi махновцi знову зайняли Орєхово. В цей час 4-а червона армiя перейшла Кiчкаський мiст i зайняла Олександрiвськ.
  26-го жовтня наша "Кримська група", так вона була названа в Гуляй-Полi, вийшла з Пришибу на В. Токмак. Тут вона налетiла на Донський корпус. В бою донцi втратили до 1500 козакiв убитими. Махновцi прорвались на пiвденний схiд до колонiї Єлiзаветталь. Ввечерi 27-го жовтня "Кримська група", пересиливши слабий опiр трьох бронепоїздiв i недобитої в Олександрiвську Маркiвської дивiзiї, зайняла Мелiтополь. Тут були великi вiйськовi трофеї: 100 вагонiв боєприпасiв, три бронепоїзди, чотири лiтаки, два танка, 18 справних гармат, два мiльйони пудiв зерна i багато обозу.
  Ведучи бої з вiдступаючими частинами1-ї армiї бiлих, а частково з донцями, група розвертає новi формування, створює другий кулеметний полк, переводить пiхотнi частини в кавалерiйськi".
  На цьому В. Бiлаш спогади про героїчний рейд махновцiв по тилах армiї Врангеля перериває. Тилiв не було, перед Червоною Армiєю був суцiльний фронт, а вiйська бiлих вiдступили за добре укрiплений Перекоп. 27 жовтня пiсля укладення перемир"я з поляками прибула в район Берислава 1-а Кiнна армiя пiд командуванням С. М. Будьонного. Сили червоних перевищували вiйська Врангеля майже в 4 рази.
  В нiч на 8 листопада почався штурм Сивашських i Перекопських укрiплень, що їх вiйськовi спецiалiсти вважали неприступними. 9 листопада взято Турецький вал, 11 - 12 листопада - Перекопськi, Чонгарськi i Юшунськi укрiплення. Добре проявили себе кулеметнi тачанки махновцiв проти кiнноти генерала Барбовича. Зненацька вискакували на вiдкриту позицiю з лав своїх кавалеристiв i кулеметним вогнем iз сотень стволiв знищували кiнноту ворога, що шикувався для атаки. Потiм добивали поранених людей i коней, пiдбирали зброю.
  15 листопада Червона армiя визволила Севастополь. 16 листопада М. В. Фрунзе телеграфував В. I. Ленiну: "Сьогоднi наша кiннота зайняла Керч. Пiвденний фронт лiквiдовано". Залишки бiлогвардiйцiв на кораблях втекли у Туреччину i Болгарiю. Здався в полон генерал Слащов, заявив про бажання служити в Червонiй Армiї. Його не розстрiляли, зарахували викладачем тактики на курси командного складу. Зарекомендував себе на курсах добре, в"їдливо розбираючи помилки бiлих i червоних командирiв у вiйськових операцiях на фронтах Громадянської вiйни.
  Покидаючи Севастополь, iнтервенти захопили кораблi Чорноморського флоту, вiйськовi i комерцiйнi, всього 130 суден. Професiйних морякiв було мало, тому команди набирали з бiженцiв, що втiкали за кордон вiд бiльшовикiв. Перевагу мали донськi козаки, що плекали надiю повернутися в Росiю i знову воювати проти радянської влади, як їм пообiцяли французи. Ескадра з 33-х росiйських кораблiв Чорноморського флоту, в складi якої був крейсер "Алмаз", мiноносцi, пiдводнi човни i навiть криголам прибула в Тунiс, що належав Францiї 21-го грудня 1920 року. Моряки i бiженцi зiйшла на берег в порту Бiзерта, де була вiйськово-морська база Францiї. Тут вони дiзналися, що їх обдурили: воювати проти Радянської Росiї парламенти європейських держав не бажали, почавши переговори про мир i визнання РФСР, як держави. Бiженцi попали в скрутне становище емiгрантiв, залишившись в порту пiвнiчної Африки без пiдтримки держави, без грошей i без надiї знайти роботу. Почали потроху покидати Бiзерту, спокусившись на обiцянки агентiв комерцiйних компанiй, що обiцяли працевлаштування в рiзних країнах свiту.
  Донськi козаки в агiтацiю не повiрили. Походили по околицях Бiзерти, придивляючись до життя фермерiв. Їх тягнуло до працi на землi, тому охоче йшли в найми до мiсцевих жителiв, що займалися землеробством. Благодатний клiмат дозволяв вирощувати по два врожаї на рiк, та мiсцевi фермери лiнивi, про розвиток господарства не дбають. Донцi вирiшили органiзувати свою колонiю хлiборобiв, викупивши будинок i земельний надiл у одного француза. Заплатили недорого, продавши на металобрухт декiлька комерцiйних суден з росiйськими прапорами. Влада охоче зареєструвала нову росiйську колонiю в складi 150 росiян як "комуну". У Францiї слово "комуна" розповсюджене i не викликає такої негативної реакцiї, як в Росiї. "Донська комуна" розвивалася i процвiтала пiд керiвництвом вибраного козаками отамана.
  Не спустили росiйських прапорiв i декiлька мiноносцiв, хоч їх в порту i називали "монархiстами". Кожного ранку пiднiмали на кораблях рiднi "андрiївськi прапори", пiдтримували на кораблях якийсь порядок, оберiгаючи механiзми вiд розкрадання. Життя їх командирiв, ранiше царських офiцерiв, було важке, перебивались випадковими заробiтками в порту. Та дiждались радянської комiсiї, що прибула на огляд технiчного стану мiноносцiв, якi французький уряд об"явив на продаж. Їх викупив уряд СРСР, що почав вiдроджувати вiйськово-морський флот. Разом з кораблями зникли з Бiзерти i їх офiцери, погодившись служити трудовому народу на флотi.
  Проiснувала "Донська комуна" з уродженцiв Дону, Кубанi i Тереку до 1944 року, залишивши для потомкiв православне росiйське кладовище на околицi Бiзерти з написами на могильних плитах. В останнiй могилi поховали донського козака Михайла Степановича Конiвця - матроса пiдводного човна "М-22". Написи на могильних плитах - теж iсторiя.
  
  К I Н Е Ц Ь М А Х Н О В Щ И Н И
  
  Пiсля розгрому вiйськ Врангеля виникло питання переформування повстанської армiї Махно в регулярнi частини Червоної Армiї. Та махновськi командири були проти. Тодi 24 листопаду 1920 року командуючий Пiвденним фронтом Фрунзе видав наказ по армiям фронту. Копiя - командарму Повстанської.
  "В зв"язку з закiнченням бойових дiй проти Врангеля, в виду його знищення, Революцiйна Вiйськова Рада Пiвденного фронту вирiшила завдання партизанської Повстанської армiї виконаним i постановляє Революцiйнiй Радi Повстанської армiї негайно приступити до роботи по переформуванню партизанських частин в нормальнi вiйськовi з"єднання Червоної Армiї.
  Наявнiсть Повстанської армiї окремої органiзацiї бiльше не визивається бойовою необхiднiстю. Навпаки, наявнiсть рядом з частинами Червоної Армiї загонiв з окремою органiзацiєю i завданнями приводить до зовсiм неприпустимим явищам. За останнi днi мали мiсце наступнi факти:
  1. 12 листопада в с. Михайлiвка вбитi i роздягнутi догола 12 червоноармiйцiв.
  2. 16 листопада в с. Пологи пограбовано декiлька червоноармiйцiв 124-ї бригади, що їхали за зброєю в артилерiйську майстерню.
  3. 17 листопада в с. Пологи банда пiд проводом комвзводу 2-го кiнного полку Махно роздягнула i намагалась вбити комвзводу 376-го полку.
  4. 21 листопада в с. Вербовцi пограбований ветлiкар 3-го артдивiзiону 42-ї дивiзiї.
  5. По рапорту комполку-373, 21 листопада в с. Гуляй-Поле комполку Махновської армiї вiдiбрано у двох червоноармiйцiв госпчастини 373-го полку 35 тисяч патронiв, 15 гвинтiвок, декiлька ручних гранат i кулеметнi запчастини.
  6. В районi В. Токмака витий бандами каптенармус 9-ї стрiлецької дивiзiї, що вiз обмундирування.
  7. 7 листопада в с. Iванiвцi вбито 6 червоноармiйцiв 2-ї спiшеної кавалерiйської бригади.
  8. В районi с. Жеребець пограбований вiддiл постачання 23-ї дивiзiї i зроблено напад на транспорт iнтеркавбригади. Поранений командир транспорту i вбито декiлька червоноармiйцiв.
  В районi перебування банд повстанцiв вони вбивають радянських продробiтникiв, допомагаючи тим самим куркулям боротися проти пролетарiату, червоноармiйцiв i сiльської бiдноти. Крiм того, фронтовi частини Повстанської армiї вiдмовились 20 листопада виконати бойовий наказ фронту про рух на Кавказ. Рiзнi групи, називаючи себе махновцями, по всiй Українi вершать грабунки i насильство над населенням.
  Все це змушує Революцiйну Вiйськову Раду Пiвденного фронту прискорити лiквiдацiю партизанщини i безпорядку в районi фронту, тому вiн радить Реввiйськрадi Повстанської армiї:
  1. Всi частини бувшої Повстанської армiї, розмiщенi в Криму, негайно ввести в склад 4-ї армiї, Реввiйськрадi якої доручається їх переформувати;
  2. Управлiння формуванням в Гуляй-Полi розформувати i бiйцiв влити в запаснi частини по вказiвцi командарма запасної;
  3. Реввiйськрадi Повстанської армiї прийняти всi можливостi для роз"яснення бiйцям необхiдностi проведення цього рiшення". Бiйцi Пiвденного фронту, з фактiв, приведених в наказi, ви бачите, яка безрадiсна картина анархо-бандитського свавiлля i розбою твориться в нашому тилу.
  Махно i його штаб, пославши для очистки совiстi невелику купку своїх прихильникiв проти Врангеля, з своїх особистих мiркувань залишились з рештою банд у фронтовому тилу. Тепер цi мiркування очевиднi. Пани махновцi замiсть вiйни з Врангелем зайнялись пограбуванням транспортiв i тилу наших дивiзiй. Ними поспiшно органiзуються i озброюються за рахунок нашого майна новi загони. З середини листопада на територiї, зайнятої бандами, проводиться мобiлiзацiя селянського, в основному куркульського населення. Крiм цього, посилено ведеться агiтацiя серед багатьох натовпiв вiйськовополонених бiлогвардiйцiв з метою залучити їх в свої загони.
  До 26 листопада я буду чекати вiдповiдi на вище приведений наказ. У випадку вiдсутностi такого, що представляється найбiльш вiрогiдним в зв"язку з одержаними за сьогоднiшнiй день донесеннями про початок виступiв махновських загонiв i ряду нападiв на нашi частини, червонi полки фронту, покiнчивши з Врангелем, заговорять з махновськими молодцями другою мовою.
  Товаришi червоноармiйцi, командири i комiсари, будьте напоготовi в любий момент роздавити початок пiдготовленої куркульсько-анархiстської авантюри.
  З махновщиною треба покiнчити швидко. Всiм частинам дiяти смiливо, рiшуче i безпощадно. В короткий перiод всi бандитськi загони повиннi бути знищенi, а вся зброя з рук куркулiв вiдiбрана i здана на державнi склади.
  Упевнений, що славетнi бiйцi тих частин фронту, на долю яких падає виконання даного завдання, повнiстю виправдують довiру Республiки.
  Наказ зачитати у всiх ротах, ескадронах, батареях i командах. Командуючий Пiвденним фронтом Фрунзе-Михайлов".
  Фрунзе планував розпочати операцiю по лiквiдацiї махновщини пiсля пiдготовки необхiдних сил. Але Український уряд з Харкова i Главком С. С. Каменєв iз Москви настояли прискорити початок операцiї, про що свiдчить телеграма Фрунзе в Москву:
  "Конкретно операцiя починається ранiше запланованого мною часу (29-30 листопада). До цього часу я намiтив таке угрупування сил, яке забезпечило б нищiвний удар, на жаль, з одного боку пiд натиском iз Харкова, з другого - самими обставинами операцiя починається ранiше. Думаю, що i при таких обставинах вона все ж повинна бути успiшною".
  Зберегти в таємницi операцiю про роззброєння махновцiв не вдалося. До 20-го листопада командири Махно не здогадувалися, що проти них щось готується. Потiм одержали звiстку вiд командира махновського полку Клерфона, що знаходився в М. Токмаку. Вiн повiдомив, що до нього прибув таємний спiвробiтник 42-ї дивiзiї, який повiдомив, що з сiмома спiвробiтниками вiн направлений в Гуляй-Поле для розвiдки складу i розмiщення махновських частин, а також для мiсцезнаходження самого Махно i всiх ближнiх його отаманiв. Червонi готують несподiваний нiчний напад на Гуляй-Поле i їм потрiбно знати, де живуть Махно i вiдомi махновцi. По вказiвцi цього спiвробiтника були затриманi всi 7 чоловiк, якi пiдтвердили його iнформацiю i повiдомили, що у В. Токмаку було зiбрання командирiв 42-ї стрiлецької дивiзiї, на якому обговорювали план, як взяти в кiльце нашi частини, роззброїти i всiх перестрiляти. На зiбраннi виникли спори мiж командирами, деякi говорили, що червоноармiйцi не будуть битися з махновцями, тому що разом били врангелiвцiв.
  Крiм одержаної iнформацiї вiд затриманих спiвробiтникiв були одержанi звiстки вiд червоноармiйцiв i селян, що на ст. Царекостянтинiвка було зiбрання комскладу Богучарської бригади, на якому обговорювали питання про пiдготовку червоноармiйцiв для наступу на махновцiв. На цьому зiбраннi з"явились листiвки полiтвiддiлу 42-ї стрiлецької дивiзiї, в яких говорилось "Бий бандитiв-махновцiв". Одна така листiвка була доставлена 24 листопада в штаб Повстанської армiї i тiльки тодi пiдтвердився план вищого командування Червоної Армiї про намiр роззброїти махновцiв.
  Пiсля пiдтвердження цих планiв було зiбрання Ради разом з командирами, що знаходились в Гуляй-Полi. Було вирiшено Кримську i гуляй-польську групи вiйськ вiдтягнути в район В. Янiсоля, що в 60 верстах вiд Гуляй-Поля, на випадок, якщо червонi поведуть наступ. Було вирiшено також визвати по телеграфу штаб Пiвденного фронту i без кровопролиття владнати непорозумiння. Штаб фронту визвати не змогли, телеграфiсти вiдповiдали, що зв"язок перерваний.
  Про ультиматум Махно i штаб армiї узнали тижнiв через два, коли прибули залишки Кримської групи. Каретнiков i Гавриленко були вiдкликанi iз Євпаторiї в Сiмферополь, де їм пред"явили наказ про роззброєння. Повернувшись в Євпаторiю, вони повiдомили про ультиматум, але всi командири i бiйцi вiдмовились його виконати без наказу вiд батька Махно. Вирiшили йти на пiвнiч для з"єднання з другою групою повстанцiв.
  Вранцi 26 листопада Кримська група була атакована силами червоних, але зумiла вирватися з оточення. Червоноармiйцi не розумiли, чому їх примушують воювати з вчорашнiми товаришами по боротьбi з Врангелем, тому дiяли нерiшуче, а зустрiчний вогонь iз сотень кулеметiв хоробростi не прибавляв. Кримська група махновцiв дiйшла до Мелiтополя, не маючи зв"язку з штабом Махно, розбиваючи по дорозi окремi загони червоних. Тодi командування Червоної Армiї визвало Каретнiкова i Гавриленка на переговори. Вони довго вагались; їхати, чи не їхати. Поїхали з сильною охороною в Мелiтополь, де i були заарештованi, а через декiлька днiв розстрiлянi.
  Кримська група залишилась без командирiв. Настрiй у махновцiв був такий, що вони були готовi в цей момент розiйтись по домiвках, залишивши Махно без вiйська. Тiльки небезпека червоного терору заставляла їх тримати зброю в руках. Тактика утримання вiд боїв з червоними частинами, щоб уникнути розгрому повстанського вiйська, велась на протязi зими i початку весни. Тiльки в серединi березня 1921 року з"явився оперативний наказ по Революцiйнiй Повстанськiй армiї України (махновцiв):
  "В даний час при вiдомих бойових операцiях Червоної Армiї наша Революцiйна Повстанська Армiя України (махновцiв) для збереження i живої сили, i коней, i сiдел з цього числа розформовується крiм окремих груп самостiйних командирiв т. т. Кожi, Лисенка, Забудько, не рахуючи груп, якi знаходились в Революцiйнiй повстанськiй армiї Махно при штабi армiї.
  Загальне завдання бойових груп:
  1. Руйнувати тил Червоної Армiї та його iнститути насильства влади.
  2. Руйнувати залiзничнi колiї в часи лiтнього сезону.
  3. Роззброювати червонi частини i зберiгати зброю.
  4. Намагатись збiльшити кiлькiсть бiйцiв в групах i їх боєготовнiсть.
  5. Нi в якому разi не допускати в загони людей, пiдтримуючих бандитизм, який пiдриває авторитет махновцiв.
  6. Старатися зберегти окремi групи до вiдомого часу.
  7. Кожен командир несе вiдповiдальнiсть за довiрену йому групу.
   Командарм Батько Махно. Начштабу Бiлаш.
  
  Пiсля лiквiдацiї Врангеля Пiвденний фронт був розпущений, а Фрунзе призначили командуючим вiйськами України, що значно скоротилися. Велись розмови про повну демобiлiзацiю, замiсть регулярних вiйськ формувались в повiтових мiстечках озброєнi загони мiлiцiонерiв iз мiсцевих жителiв, а вiйська не мали права втручатись у внутрiшнi конфлiкти мiж громадянами. Задуману реформу в повнiй мiрi виконати не вдалося. На перешкодi став бандитизм.
  Найбiльш енергiйно дiяли загони пiд проводом Махно i Щуся. Вони успiшно виривались з оточення i перемiщались в невiдомому для червоних напрямку. Спiшно зiбранi для боротьби з бандитизмом випадковi мiсцевi формування не могли переслiдувати банди, гублячи їх слiди, остерiгаючись далеко вiдходити вiд своїх районiв. Тому 6 травня 1921 року Фрунзе видав наказ про лiквiдацiю банд Махно i Щуся:
  "Негайно приступити i не пiзнiше 10-денного перiоду сформувати розпорядженням командуючого вiйськами КВО один, а розпорядженням командуючого вiйськами ХВО - два летучих знищувальних загони, керуючись;
  1) Складу загону мати до полку кiнноти (не менше 600 шабель) з кiнним артвзводом i достатнiм числом кулеметiв (легкого типу), загону придати роту стрiлкiв на пiдводах, вiдповiдно всiм вимогам пiхотної розвiдувальної команди.
  2) Повнiстю забезпечити загони необхiдними засобами легкого зв"язку.
  3) Широко використати для складу загонiв добровольцiв, вiдповiдно до вимог чесного, вiдважного iнiцiативного бiйця, звиклого до партизанської роботи. На вiдбiр всього складу загону - i добровольцiв i призначенцiв - видiляти особливу увагу. Безумовно, необхiдно саме широке комплектування загонiв комунiстами, що зможуть внести iдейний характер у вiдповiдальну роботу летучих загонiв.
  4) Командирами загонiв призначати добровольцiв iз старих партизан, вiдданих справi, зберiгших порив i енергiю.
  5) Ввiйти в контакт з вiдповiдними особовими вiддiлами для призначення в склад летучих знищувальних загонiв своїх представникiв.
  6) Летучим знищувальним загонам керуватись моїми вказiвками i iнструкцiями "маневровим летучим загонам". Завдання загону зараховувати виконаним тiльки пiсля повного знищення банди, проти якої вiн був направлений.
   Командвiйськ України М. Фрунзе".
  Крiм Фрунзе, керiвництвом по боротьбi з бандитизмом займалась i Рада Народних Комiсарiв України. Голова Уряду Раковський 16 травня 1921 року вiдмiтив зв"язок махновських банд з населенням мiст i мiстечок. Зобов"язав ВУЧК звернути особливу увагу на дiяльнiсть анархiстських груп i прослiдити зв"язок Махно з мiстом Гола Пристань на Херсонщинi, а також з деякими селами. Вiйськовому командуванню дозволили передавати в суд вiйськового трибуналу всiх винуватих в бездiяльностi в боротьбi проти банд Махно i Щуся.
  Далi за боротьбою з Махно займалася комiсiя по боротьбi з бандитизмом, постiйно iнформуючи уряд про наслiдки. 18 травня вона доповiла, що банда Махно знаходиться в районi Орєхово, налiчує бiля 200 - 250 шабель, до цього часу були данi про чисельнiсть її в 500 шабель. Можливе об"єднання її з бандою Бiлаша в районi на пiвночi i сходi вiд Гуляй-Поля.
  Вiдмiтити успiхи в боях з бандами в Донбасi: Жигун поранений, Скляр убитий, а Бабiцький активно не проявляється, банда Савонова знаходиться в Теплицьких лiсах, держиться пасивно, банда Волоха на протязi двох останнiх тижнiв не проявляється, що пiдтверджує звiстку про вбивство Волоха, банда Каменюки в складi 60-80 чоловiк мала з нашими частинами короткий бiй на пiвночi вiд Бiловодська, про банду Колеснiкова нових звiсток нема, можливо, вiн попрямував на схiд.
  По всьому Правобережжi комiсiя по боротьбi з бандитизмом сповiщає уряд про спокiйну обстановку. Та ненадовго. Вже в червнi Махно активiзує дiяльнiсть своїх загонiв не тiльки на Харкiвщинi, а й на Київщинi, роблячи несподiванi рейди в рiзних губернiях. В пiдтримцi Махно комiсiя пiдозрює багато сiл, про що свiдчить протокол вiд 10 червня:
  "Об"явити Пархомiвку контрреволюцiйним гнiздом, бандитським осередком. Прийняти заходи проти мiсцевого куркульського i бандитського елементу. Винуватцiв у безпосередньому зв"язку з Махно i його пiдтримцi засуджувати до вищої мiри покарання. Пiдозрюваних у зв"язках з Махно виселити iз Пархомiвки за кордони України, їх майно конфiскувати i передати бiднякам. Доручити проведення цiєї постанови Харкiвськiй губернськiй радi, Вiйськовому командуванню i ВУЧК. Доручити командуванню зiбрати iнформацiю про села, якi надавали активну помiч, або переховували махновцiв i по вiдношенню до всiх цих сiл прийняти ту ж саму мiру покарання. Пiсля закiнчення операцiй представити довiдку для повiдомлення. Включити її протокол розпорядження ВУЧК про перелiк сiл, що були пiд час рейду опорними пунктами Махно".
  В кiнцi червня сам Махно вiдправився в рейд на Полтавщину. Його загiн налiчував бiля 600 шабель при 20-25 кулеметах. Кулемети були легкi, типу "Льюiс", як i у червоних, бо при вiдсутностi боєприпасiв вся надiя була на трофеї. Рейд на Полтавщину Махно вибрав не випадково, там проходили продовольчi заготовки, а зерно було тiльки у куркулiв, тож намiр був зрозумiлим; зiрвати заготiвлю зерна i створити для себе нову базу пiдтримки населення.
  26 червня Махно переправився через р. Ворсклу в 5 верстах вiд м. Ахтирка. Йому протистояли частини 7 стрiлецької дивiзiї, розмiщенi на територiї Полтавської губернiї, приблизно по 1-2 батальйони на район. Навикiв боротьби з махновцями цi частини не мали i виконували рiзнi завдання: збiр продовольства, охорона заводiв i складiв, лiквiдацiя малого мiсцевого бандитизму. Зiбрати в один кулак цi сили було неможливо, тому при наближеннi Махно вони вiдступали до своїх штабiв i займали пасивну оборонну позицiю.
  Для лiквiдацiї Махно прибув iз Київського Вiйськового Округа винищувальний загiн, сформований iз частин 1 кавалерiйського корпусу, що налiчував 500 шабель, одну стрiлецьку роту i взвод легких гармат. До 1-2 липня червоне командування розраховувало на прибуття по залiзницi 2 загону такого ж складу. Винищувальнi загони червонi командири планували направити в район Недригайлiв - Терни, щоб захистити вiд грабунку розмiщенi там цукровi заводи, що були ласим шматком для Махно. Цей план пiдтвердився, коли Махно, швидко пройшовши вiдстань у 100 верст, пiдiйшов до с. Недригайлiв i був зупинений там зустрiчним ударом наших частин.
  Одночасно з оперативним планом була видана директива про полiтичне забезпечення операцiї. Вона була адресована комiсiям по боротьбi з бандами Гадячського, Зенькiвського, Роменського повiтiв i давала їм вказiвки: "1.Заборонити неорганiзовану евакуацiю сiльських влад перед наближенням Махно. Сiльська влада повинна залишатись на мiсцi до фактичного пiдходу банди, зберiгати телефонний зв"язок i доповiдати вiйськовому командуванню про перемiщення ворога.
  2. При пiдходi банд Махно евакувати iз сiл всiх коней, щоб лишити банду можливостi замiни стомлених коней за рахунок населення.
  Ця директива вiдiграла важливе значення для забезпечення вiйськового командування iнформацiєю про перемiщення Махно з допомогою населення. Радянськi активiсти в селах iз числа комiтетiв незаможних селян вели розвiдку i сповiщали не тiльки про рух Махно, але i про результати сутичок наших частин з махновцями. Був випадок, коли декiлька мiсцевих селян заховали в клунi телефонний апарат i доповiдали по ньому про дiї махновцiв у селi.
  Бiй з Махно вiдбувся на пiвденнiй сторонi с. Недригайлiв. Махновцi, не знаючи про пiдготовлений для них удар, пройшли с. Сакуново, зустрiли передовий ескадрон нашої кiнноти i смiливо його атакували. Тодi головна маса нашої кiнноти вдарила по тилу i флангу махновцiв. Махно вiдступив, залишивши на полi бою 56 чоловiк убитими, три кулемета i частину обозу. В цьому бою загинув отаман Забудько. 487 полк, що одержав наказ атакувати Махно з пiвдня, проявив млявiсть i не зумiв скористатись вигiдним положенням, дозволивши махновцям роздiлитись на окремi групи i вiдiйти в рiзних напрямках.
  Банда Махно розпадається на двi групи, з яких бiльша втiкає на пiвнiч до Луценiвки, а менша на пiвдень в М. Бутки. В результатi успiшної атаки бiля Луценiвк махновцi потерпiли поразку, залишивши на полi бою 110 порубаних, 6 кулеметiв i весь обоз. Частина махновцiв зумiла налякати загiн червоних на вантажних автомобiлях, розiгнала його i прорвалась через Коровенцi на пiвденний берег р. Сула. В цьому бою була захоплена i спалена махновцями легкова автомашина польового штабу, направлена для зв"язку в М. Бутки.
  Загiн Махно роздiлився на маленькi групи по 10 - 20 чоловiк, що бродили по територiї Роменського повiту в рiзних напрямках. Тiльки завдяки iнформацiї, одержаної вiд селян, польовий штаб допустив, що окремi групи махновцiв перемiщаються на пiвдень, в район Гадяча. Розвiдка донесла, що залишки банди Махно числом не бiльше 200 шабель, з десятком кулеметiв без патронiв i обозу, мають на метi об"єднатися в районi Гадяча. Кiннота червоних на вкрай потомлених конях переслiдувати махновцiв далi не могла. 7 кавполк недавно був розбитий махновцями, залишились вiд нього два ескадрони, що стояли в Опошнi i Диканьцi. Крiм них на шляху Махно стояв добровольчий кiнний загiн незаможних селян числом в 200-300 шабель, нещодавно сформований i погано навчений.
  Загони махновцiв об"єднатися не встигли i втiкали окремими групами по дорозi Влезки - Комишi, розтягнувшись на 10-12 верст. 2-й кiнний загiн червоних догнав хвiст банди бiля с. Комишi, в надiї, що в цьому мiсцi банду затримає заслiн iз частин Зенькiвського гарнiзону. Та заслону виставити не встигли. Також пропустив банду заслiн в с. Пархомiвцi, обмежившись обстрiлом її з далекої вiдстанi, а в Куземинi загiн 7 кавполку при наближеннi Махно вiдступив без серйозного опору. Бiля с. Бордаково наперерiз бандi кидається загiн незаможних селян, але через низьку боєздатнiсть затримати Махно не змiг.
  До вечора 3 липня банда Махно понесла втрати: декiлька десяткiв убитими i пораненими, залишилось i мало кулеметiв. Її притиснули до залiзничної колiї в районi Филенкiв - ст. Кочубiївка, навпроти неї стояли два бронепоїзди, а на хвiст наступав кiнний загiн. Махно зрозумiв небезпеку i направив групу вершникiв i спiшно зiбранi селянськi вози пiд удар нашої кiнноти, а сам тим часом вночi 4 липня зiбрав залишки махновцiв бiля ст. Кочубiївка i поступово, невеликими групами перейшов залiзницю i направився на пiвдень. Крутий поворот банди i її розподiл на групки збило кiнний загiн червоних з вiрного напрямку, вiн став шукати махновцiв на пiвночi.
  Так закiнчилась полтавська операцiя, що стала початком лiквiдацiї Махно. Вiн ще шукав бази пiдтримки у мiсцевого населення на Київщинi, але не знаходив. Перемогла махновщину не Червона Армiя, а змiна полiтичного курсу по вiдношенню до українського селянства. Х з"їзд РКП(б) об"явив про введення в державi нової економiчної полiтики (НЕП). Для України перехiд на НЕП вiдкладався до осенi 1921 року, але розмiри продовольчих зборiв були значно зменшенi, стихла практика жорстоких репресiй, селяни почали отримувати державну пiдтримку фабричними товарами.
  Величезну роль вiдiграла амнiстiя, прийнята П"ятим Всеукраїнським з"їздом Рад для махновцiв. У 1921 роцi правом амнiстiї скористались 30 махновських командирiв i 2443 рядових повстанцiв. Бiля Махно залишились тiльки люди, для яких партизанська вiйна стала професiєю. Вони ще робили спроби об"єднати розрiзненi залишки повстанцiв у рiзних областях в один великий загiн, та бувшi повстанцi не згодились.
  Останньою гучною акцiєю Махно був перехiд державного кордону через Днiстер. В складi 30 - 40 чоловiк вiн здався румунськiй владi i був iнтернований. З цього поводу була нота Уряду УРСР уряду Румунiї вiд 11 листопаду 1921 року, в якiй було висловлений протест i потреба видачi Махно, як кримiнального злочинця.
  Тяжко поранений в ногу Махно в цей час знаходився в шпиталi, де його трохи пiдлiкували, потiм передали в Польщу за її згодою. Махно вже планував повернутися на Україну i знову воювати проти влади, та не вийшло. Його видачi потребувала Нiмеччина, де мав вiдбутися суд над Махно за вбивство нiмецьких колонiстiв на Катеринославщинi i спалення їх садиб. Поляки передали Махно нiмцям, над ним розпочався суд. За Махно заступились деякi депутати, нiмецькi синдикалiсти i анархiсти, його звiльнили на поруки i вислали з Нiмеччини. Так Махно оселився в Парижi, без грошей i знання мови, разом з дружиною, що в тюрмi народила доньку i була звiльнена по цiй причинi.
  
  П Е Р Е Б У В А Н Н Я М А Х Н О В П А Р И Ж I
  
  Бiлi емiгранти i петлюрiвцi зустрiли Махно в Парижi вороже, бо вiн не був союзником нi бiлогвардiйцiв нi українських нацiоналiстiв. Сiм"я жила в злиднях, Нестор пiдробляв випадковими заробiтками, ремонтуючи взуття. З великим трудом йому вдалося знайти роботу простого робiтника на кiностудiї, де вiн переставляв декорацiї, а дружина Галина найнялась в заможну родину прачкою, кухаркою i домашньою робiтницею. Махно, туберкульозний i багато разiв поранений, часто хворiв. Сiм"я проживала в маленькiй кiмнатi дешевого готелю пiд прiзвищем Мiхненко. Нестор любив маленьку доньку i часто з нею бавився, хоча iнколи її бив. Пiсля побиття страждав i лаяв себе за те, що пiдняв руку на малу дитинку, але згодом побиття повторював. Психiка його була в розладi, як i в бiльшостi людей, що ранiше займались вбивствами.
  По рекомендацiї анархiстiв Махно прийняли на роботу в редакцiю однiєї з французьких газет, з умовою написати мемуари. Махно з головою поринув у роботу. Про перебування сiм"ї Махно в Парижi залишила цiкавi спогади анархiстка Iда Метт, що деякий час допомагала йому по роботi в редакцiї i перекладала його записи мемуарiв на французьку. Вона вiдвiдала Махно в дешевому готелi, де вiн жив з дружиною i маленькою дочкою в тiснiй кiмнатi. Малого росту, худий, вузькоплечий, вiн зовсiм не вiдповiдав її уявленню про героя громадянської вiйни. В розмовах вiн заперечував зовнiшнiй вплив на махновщину анархiстiв. Махно обзивав їх "гастролерами" i звинувачував у тому, що вони нiчого путнього не зробили для його пiдтримки. По твердому переконанню те, що цей рух став анархiчним, було тiльки його заслугою. Селяни бажали землi i свободи, але як скористатись ними - не знали. Не знав цього i Махно.
  Дружина Галина Кузьменко свого чоловiка не поважала i не любила, вважаючи, що сама заслуговує кращої долi. На правiй щоцi у Махно зберiгся великий шрам, торкаючись нижньої губи. Це слiд не вiд бойової рани, а вiд удару ножем Галини, коли вона намагалась вбити сонного Нестора. Це вiдбулося в Польщi, тодi Галина закохалась в петлюрiвського офiцера. Цю криваву рану, фiзичну i душевну, Нестор дружинi пробачив, бо вона була вже вагiтна. Махно, що особисто вбив бiля сотнi людей, не рахуючи вбитих в боях, вагiтну жiнку вбити не змiг. В його скалiченiй душi ще збереглась повага селянина до жiнки-матерi.
  В Парижi Махно з дружиною кiлька разiв розлучались, потiм знову сходились, намагаючись знову почати спiльне життя. Справа в тому, що вiн дуже любив свою малу доньку, що зовнiшньо на нього походила. Вiдрадою для Нестора були години, коли вiн її няньчив i забавляв. Проте, були випадки, коли в роздратуваннi вiн доньку побивав. Пiсля цього дуже страждав вiд однiєї думки, що змiг пiдняти руку на малу дитинку. Психiка Махно була не врiвноважена, як i в бiльшостi людей, що брали участь в громадянськiй вiйнi i масових розстрiлах. Людська природа вбивств не прощає i, рано чи пiзно, карає вбивць психiчним розладом.
  У 1926 роцi Галина Кузьменко написала заяву до Радянського Уряду з проханням про повернення на Україну. Це привернуло увагу радянських спiвробiтникiв, але їх цiкавив Махно, а не його дружина. На зустрiч з Махно напросився в 1927 роцi Л. Нiкулiн, що перебував тодi в Парижi. Вiн залишив звiт вiд зустрiчi з Махно:
  "Все на ньому виглядало, як на закинутому в Париж бiлому емiгрантi; сiрий полинялий костюм-тройка з унiверсального магазину, вишнево-червоний галстук, пальто-дощовик з пропотiлим комiром i зiм"ята фетрова шляпа. Вiн був коротко пiдстрижений пiд. Глибокий шрам пересiкав його лице справа вiд рота до вуха. Вiн трохи кульгав, iнколи з тривогою озирався навколо. Говорив вiн теноровим спiвучим голосом. Як не дивно, вiн мрiяв про повернення на Батькiвщину...".
  Повернення на Україну з Францiї не вiдбулося, хоч по радянських законах Махно пiдлягав примусової депортацiї. Та ця подiя могла привернути увагу журналiстiв усього свiту, що у своїх статтях зробили б iз батька Махно героя i жертву комунiстичного режиму. На його захист пiднялися б анархiсти рiзних країн, як це було вже в листопадi 1922 року, коли уряд Польщi передав Махно в Нiмеччину, де його мали судити за вбивства нiмецьких колонiстiв на Українi. Тодi з протестом виступили нiмецькi синдикалiсти, федерацiя анархiстiв-комунiстiв Нiмеччини, французька федерацiя анархiстiв, група руських анархiстiв Нiмеччини, федерацiя Росiйських Робiтничих Органiзацiй в Пiвденнiй Америцi.
  Повторного мiжнародного скандалу Радянському Союзу було непотрiбно i Махно залишили в Парижi. Його мрiя повернутися рiдне Гуляй-Поле не вiдбулася. Залишилась вона в записi анархiстки Iди Метт, "Було це восени 1927 року. Ми гуляли в Венсенському лiсi. Мабуть, краса природи настроїла його на поетичний настрiй, вiн розповiв про свою мрiю. Молодий Мiхненко повертається в своє рiдне село Гуляй-Поле, починає працювати, веде спокiйне, правильне життя, жениться на молодiй селянцi. У нього сильний кiнь i добра упряж. Ввечерi разом з дружиною вiн повертається до хати пiсля успiшного дня, проведеного на базарi, де вони продавали плоди врожаю. В мiстi вони купили подарунки... Махно так захопився своєю розповiддю, що зовсiм забув, що зараз вiн в Парижi, що у нього нема нi землi, нi хати, нi молодої дружини".
  Знайомi Махно по Парижу французи дивувались, коли в невеликiй компанiї вiн з трудом пiдтримував розмову, а його гучнi полiтичнi заяви за дружнiм столом були смiшнi i далекi вiд теми. Як цей неграмотний селянин мiг пiд час вiйни керувати величезними народними масами? Та коли вiн якось виступив на публiчних зборах, де мова йшла про антисемiтизм i махновщину, всiх здивувало його ораторське мистецтво. Вiн не заперечував, що серед махновцiв були антисемiти, але назвав прiзвища багатьох своїх командирiв-євреїв. Так, декiлькох вiн розстрiляв, але тiльки по причинам полiтичним, а не по нацiональним. Дуже гордився вбивством отамана Григор"єва, що вiдверто влаштовував погроми i знищував євреїв. Махно ж навiть трохи завидував єврейському народу, поважав його кмiтливiсть i розум. Говорив аудиторiї все, що вона бажала вiд нього почути, його проводили оплесками. Перекладачка тiльки дивувалась ораторському мистецтву Махно i його змiнi поглядiв. По її переконанню так зiграти роль змiг би тiльки талановитий актор.
  Заходила мова з перекладачкою i про долю радянських командармiв Будьонного i Ворошилова. Махно вiдiзвався про них з професiйною повагою, в його словах була i не до кiнця висловлена думка, що i вiн мiг би бути високим начальником Червоної Армiї, але спершу потрiбно буде вивчити вiйськове мистецтво. Перекладачка вже добре вивчила характер Махно i подумала, що ця мрiя нездiйснена, бо вiн зразу ж пересвариться зi своїми начальниками. Самокритика в Махно була вiдсутня, а на критику друзiв вiн не реагував, до таких людей вiн мiняв своє вiдношення на вороже. Прикладом цього стало його вiдношення до анархiста Петра Аршинова, давнього друга, з яким вiн сидiв у камерi Бутирської тюрмi.
  У 1923 роцi Аршинов опублiкував книгу про Махно з його бiографiєю. З погляду Махно, бiограф неправильно вiдобразив його революцiйну дiяльнiсть, а особливо участь в громадянськiй вiйнi, свiдком якої той не був. Книга переповнена гуманними декларацiями анархiстських газет, що їх видавав Махно, а редактори сидiли в тилу i не були свiдками реальних вiйськових дiй. Та i початок своєї революцiйної дiяльностi Махно рахує з епiзоду, коли вiн з друзями почав дома майструвати бомби. Одного разу вiн залишив бомбу в макiтрi, де мати завжди замiшувала тiсто. Не помiтивши бомбу, мати замiшала тiсто i поставила в теплу ще пiч на пiдiгрiв, та дуже налякалась, коли почула вибух i побачила тiсто, що вилетiло з печi.
  Зустрiвшись в Парижi з Аршиновим, два анархiсти друзями не стали. Можливо, причиною була незвична для Аршинова вiдвага i смiливiсть Махно в боях, що i вiдмiтив бiограф, розповiдаючи, що той спокiйно перебув пiд зливою куль, як пiд дощем. Аршинов же висловив думку, що такого роду вiдвага була психiчною аномалiєю. Такого критичного виразу Махно старому другу не пробачив.
  Не був для Махно авторитетом i росiйський анархiст князь Кропоткiн, коли той в 1914 роцi привiтав Росiю з вступом в Першу свiтову вiйну, а в кiнцi Громадянської вiйни зовсiм розчарувався в анархiзмi, пiд прапором якого воював Махно. Чи дiйсно Махно вiрив в анархiзм? Журналiстка Метт, що часто спiлкувалась з ним, висловила думку - нi. Скорiше всього, вiн зберiг вiрнiсть юнацьким мрiям, повiривши, що анархiзм є вченням, здатним все на землi змiнити на краще, зробити бiдних заможними i щасливими. Махно з недовiрою вiдносився до анархiстiв, яких знав по Українi, знав, що вони нi нащо не здатнi. Приєднавшись до махновщини в якостi "теоретикiв", показали себе на дiлi слабаками i боягузами в порiвняннi з простими українськими селянами, що були мужнiми бiйцями.
  В роки емiграцiї Махно страждав вiд того, що про нього мало пишуть в газетах, тому постiйно давав iнтерв"ю журналiстам, прекрасно розумiючи вороже вiдношення до нього багатьох партiй i людей. Анархiстка Метт не радила Махно вести розмови з такими людьми, та вiн її не слухав. Один український журналiст опублiкував те, що сам хотiв почути вiд Махно, повнiстю перекрутивши його вирази. Махно розгнiвався, але в нього не було можливостi заперечити брехню i захистити свої права. Та цей випадок не став для нього уроком. Хай краще пишуть про нього погане, нiж зовсiм нiчого не пишуть, а це вже ознака психiчного захворювання.
  Тут Махно не був оригiнальним. Так тодi часто поступали ранiше вiдомi люди, що з роками втратили владу i популярнiсть, так зараз поступають майже всi екс-полiтики i артисти, що одержують насолоду навiть вiд публiкацiї свого прiзвища в ЗМI. Суть публiкацiї їх не дуже цiкавить, важливо, що про них пам"ятають. Та це, в бiльшостi випадкiв, свiдчить про психiчний розлад в органiзмi людей, як це проявилось у Махно.
  Один iз друзiв Махно, багатий француз, заказав йому написати книгу про махновщину. Махно почав писати, а Метт перекладала його записи на французьку i друкувала їх на машинцi. Замiтила, що iсторичнi факти, якi мають iнтерес, межують з нецiкавими уривками полiтичних виступiв, що лунали на мiтингах в першi мiсяцi революцiї. Це були виступи не самого Нестора, а рiзних ораторiв, якi вiн запам"ятав i тепер вiдтворив у рукопису. Цi тексти не були оригiнальними i не заслуговували того, щоб їх приводити в книзi. Журналiстка сказала про це Махно:
  "Ви - великий солдат, але не письменник. Попросiть кого-небудь з ваших друзiв, хоча би Марiю Гольдшмiт, допомогти вам написати спогади...". Махно вислухав критичне зауваження, але пораду не прийняв, а з журналiсткою перестав спiвпрацювати через свiй дурний характер, що не терпiв нiякої критики. Написав два рукописи, а до розповiдi про махновщину ще не дiйшов. Замовник книги зрозумiв, що Махно свої мемуари нiколи не закiнчить i перестав давати Нестору грошi.
  Махно знову прийшлось iснувати на випадковi заробiтки, щоб якось виживати. Останнi роки життя вiн провiв у страшенних злиднях, якi не давали змоги продовжувати рукописи. Iнколи записував якiсь подiї в щоденник, який з незакiнченими рукописами ховав пiд подушку, боячись, що їх украдуть. Пiдозрiлiсть до всiх людей у нього посилилась незвичайно, але вiн не вмiв вiдрiзняти друзiв вiд ворогiв. Став алкоголiком, хоч для його ослабленого органiзму було достатньо половини стакана вина. А в роки вiйни вiн пив самогон нарiвнi з селянами.
  Помер Нестор Iванович Махно влiтку 1934 року, не доживши до повних 45 рокiв. Причина смертi - туберкульоз i старi рани. Пiсля смертi Махно щоденник i рукописи попали в руки його ворогiв - дружини Галини Кузьменко i Волiна. Вони одружились, потiм Галина покинула чоловiка пiд час окупацiї Францiї гiтлерiвцями. Зiйшлась з нiмецьким офiцером i переїхала разом з донькою жити в Берлiн. Там їх слiди загубилися. По однiй версiї, вони загинули в Берлiнi пiд час бомбардування, по iншiй - у 1945 роцi повернулись в СРСР i там проживали. Можливо, навiть на Українi.
  Рукописи Махно i його щоденник загубилися, бо так i не опублiкованi.
  
  Кiнець.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"