Я увiйшов до пiд'їзду, полегшено зiтхнув i обтрусився вiд снiгу. Менi потрiбен був п'ятий поверх, тому я пiдiйшов до старого лiфта i натиснув кнопку виклику. Той загрозливо заскрипiв опускаючись.
Коли я зайшов, i вже хотiв натиснути на кнопку з цифрою '5', почув старечий голос:
- Почекайте, заради Бога - вигукнув голос, а потiм з'явився i його володар. Це був лiтнiй чоловiк, який спираючись на чорну тростину не поспiшаючи зайшов до лiфту. Одягнений вiн був у довге пальто i фетровий капелюх - Дякую, синку. На який поверх?
- На п'ятий.
- Таки на п'ятий? - здивовано перепитав дiдок, пiсля чого натиснув на кнопку - Смiю припустити, що Ви дивитися квартиру приїхали?
- А Ви власник?
- Боже збав, я сусiд. Менi просто цiкаво, тому що квартира стiльки часу простояла порожньою ...
- 'Тодi все зрозумiло щодо цiни' - думав я. Лiфт зупинився, дверi з гуркотом вiдчинились. Мене зустрiв коридор, який простягнувся по обидвi сторону вiд лiфта.
- Вам о-о-н туди - показав пальцем чоловiк - А я якраз навпроти.
- А як Вам тут взагалi живеться? - запитав я, вирiшивши дiзнатися подробицi, вiд, так би мовити, 'незацiкавленої особи'.
- Ну як? - заговорив дiдусь - Живу, i на тому дякую. Спокiйно, синку - коли ми дiйшли до дверей з номером '92', вiн знову заговорив, тiльки вже пошепки - Ти тiльки це, рiелтору цьому не сильно довiряй. Дивний вiн, не з наших.
I вiн зачинив за собою дверi, залишивши мене в коридорi один на один з роздумами про те, яких таких 'наших' вiн мав на увазi. Правда, коли я пiдiйшов до дверей '91', то благополучно про це забув. Дверi вiдкрили майже вiдразу, немов тi хто були за нею, тiльки мене i чекали.
- Доброго дня - посмiхнувся чоловiк, який з'явився помiж дверей. На вигляд йому було пiд п'ятдесят. Вiн вже встиг наїсти собi порядне черевце i нажити залисину посеред i без того рiдкого волосся - Станiслав, я правильно розумiю?
- Так. Добрий день.
- Прошу Вас! Заходьте - сказав чоловiк i вiдступив у бiк.
Коли я переступив порiг, то побачив рiвно те, що i очiкував побачити - стара однокiмнатна квартира зi спiльним санвузлом, обшарпанi штори, старi меблi (здається, якщо доторкнутись до неї, то все розвалиться) i неприємний запах цвiлi.
- Думаю, що Ви вже зрозумiли, чому цiна така невисока - заговорив чоловiк.
- Я все прекрасно розумiю, повiрте - вiдповiв я.
- Це дуже добре, Ви позбавите мене вiд потреби звиватися i виправдовуватись - вiдповiв чоловiк i посмiхнувся. I так, не посмiхнутися у вiдповiдь було неможливо.
Я пройшов на старий балкон, де краєвид виходив на двiр з нескiнченними рядами гаражiв запорошених снiгом з ганебними написами на залiзних боках. Балкон, зрозумiло, був на вигляд таким же старим, як i сама квартира. Було видно, що вiн довгий час залишався заваленим рiзноманiтним мотлохом, який збирався тут роками, але його спiшно вивезли якраз перед моїм приїздом. Я i не думав скаржитись, за таку цiну нiчого кращого знайти неможливо.
- Домовлялись на 2500, так? - запитав я у рiелтора, який слiдував за мною неначе хвiст.
- Абсолютно вiрно. Платiть за перший i останнiй мiсяць.
- Добре, я згоден - потiм я згадав дiда, з яким їхав у лiфтi, i запитав - Тiльки дайте вiдповiдь - я ж єдиний Ваш клiєнт, що стосується цiєї квартири, правда? Не бiйтеся, я ж її все одно беру. Я просто хочу знати, що не так з цим мiсцем i як давно воно пустує?
У нього раптом зникла ця роблена усмiшка, його (до цього гордо пiднятi) плечi опустились. Менi навiть здалося, що вiн полегшено зiтхнув. I вiн заговорив без тiєї своєї веселостi, а цiлком серйозно:
- Якщо чесно, навiть не знаю як i пояснити. Розумiєте, весь цей будинок якесь дивне мiсце. Тут постiйно переслiдує дивне почуття, наче все навкруги неправильне. I я не говорю зараз про, вибачте, якихось примар та iншу надприродну нiсенiтницю. Ось знаєте, буває таке вiдчуття, коли заходиш в яку-небудь церкву, i нiби потрапив в iнший свiт - тут схожi вiдчуття. I мiсцевi тут... - вiн озирнувся через плече, немов нас могли пiдслуховувати, i продовжив - спостерiгають за тобою так, немов вони знають те, чого ти не знаєш.
Вiн мiг звучати як параноїк, але в його словах був сенс. Я теж вiдчував себе так, немов перебуваю в усипальницi або поруч зi святими мощами. Тiльки я не вiдчував нiякої тривоги, на вiдмiну вiд цього хлопця. Менi було зовсiм спокiйно.
- Що ж, гаразд. Давайте вже розраховуватись - сказав я йому. Вiн ще раз полегшено зiтхнув, ну або менi просто здалося.
***
У столицю я переїхав нещодавно, тому житло я потребував термiново. Буває нелегко вiдразу пiсля навчання кинутись на пошуки щастя, тим бiльше, коли ти досить далеко вiд рiдної домiвки. Сидiти на плечах свого друга я теж бiльше не хотiв, тому, зiйде навiть така халупа. Та й крiм того, як я вже говорив, менi це мiсце сподобалось - тут було iрреальний спокiй. Хоча тиждень проведений у друга теж був гарним. Принаймнi, смiялися ми багато. У молодих людей взагалi багато приводiв для смiху. Вони можуть смiятись навiть з найстрашнiших, здавалося б, речей.
Психологу за освiтою нiчого було робити в провiнцiї. I важко було описати моє розчарування коли я зрозумiв, що так само нiчого було робити i в столицi. Точнiше, не за тi грошi, якi пропонувалися рядовому, абсолютно невiдомому психологу. 'Ринок' забитий пiд зав'язку, i в мене, якщо чесно, не було бажання втиснути туди ще й свою дупу.
Я кинув сумку, всiвся на рипуче лiжко, i став думати про те, що менi робити далi. Єдиний хто менi заважав у цiй справi, це 'хтось', хто досить голосно скрипiв мостинами над моєю головою. Кроки були дуже повiльними. Кроки втомленої, або хворої, або просто старої людини. Iдеальний мешканець для подiбного будинку. Не встигли мої думки вирушити далi, як пролунав рiзкий i неприємний дверний дзвiнок.
- 'Жахливий звук' - скривився я, i розмiрковуючи про те, хто б це мiг бути, пiшов вiдкривати дверi.
А це був мiй сусiд, перший з ким я познайомився, з 92-ї квартири. На ньому була затерта часом картата сорочка, чорнi штани та бiлi домашнi капцi. На головi, яку ранiше приховував капелюх, було кудряве, але зовсiм сиве волосся. У правiй руцi дiд тримав тростину, а в лiвiй кiлька свiчок.
- Доброго дня, ще раз - промовив дiдусь. З його голосом слова звучали тягуче, як 'До-бро-го дн-я-я' - З новосiллям - потiм вiн озирнувся по сторонах i продовжив - Але ж ми не збираємося починати знайомство з порогу?
- Ой! - я схопився за голову - Проходьте, звичайно. Стас - представився я i простягнув йому руку, коли вiн подолав шлях з пiд'їзду в передпокiй.
- Зараз, юначе, у мене їх всього двi. Допоможiть - вiн передав менi свiчки (та на бiса вони йому потрiбнi?!), потiм, переклав цiпок у лiву, тепер вiльну, руку i простягнув праву менi - Йонатан Соломонович.
Я потиснув цьому забавному дiдку руку, яку вiн так довго намагався звiльнити. Потiм я подивився на свiчки.
- А навiщо вони Вам? - запитав я, знову переводячи погляд на дiдка.
- А у Вас є?
- Нi - вiдповiв я, смiючись.
- Ну, от бачите, це Вам. Просто розумiєте, у нас частенько вирубає свiтло в будинку, чорт його знає чому. Вирiшив допомогти новому сусiдовi.
- Навiть так - вiдповiв я i вiднiс свiчки на кухню - Вибачте, але можу запропонувати тiльки чай. Все що э.
- Та й не варто, що Ви. Я вже йду. Знаєте, приємно, що сюди нарештi хтось заселиться. Квартира стояла порожньою занадто довго, а це не добре.
- А хто тут жив до мене? - запитав я, i десь там, глибоко в собi, розумiв, що насправдi не хочу знати вiдповiдi.
- Вам той не сказав? - вiдповiв запитанням на запитання Йонатан Соломонович. Пiд 'тим', вiн мав на увазi мого рiелтора - Я, насправдi, не здивований. Жила тут жiнка, самотня була. Наталiя Василiвна. Звичайна така дама, тихше води i нижче трави. Вона була така тиха, що можна було її i не помiтити коли заходиш у лiфт. Я Вам клянуся, юначе! - потiм вiн задумався, обпершись на свою тростину i заговорив знову - Ми й не вiдразу зрозумiли, що вона померла. Не розумiли до тих пiр, поки ... Ну, Ви розумiєте.
Я дуже добре розумiв, i менi це зовсiм не подобалось. Це непогана така недомовка вийшла, коли я знiмав квартиру. Немає нiчого гiршого, нiж жити там, де хтось помер. Постiйно будеш почувати незриму присутнiсть цiєї людини, особливо, коли будеш торкатись тих же речей, яких торкалась i вона.
- Що ж, з цим вже нiчого не можна вдiяти - вiдповiв я - I як Ви думаєте, чому ця квартира так довго простояла порожня? Я взагалi єдиний, хто виявив бажання тут оселитись.
- А Ви хiба не розумiєте, чому? - хитро посмiхнувся дiдок.
- Не дуже - вiдповiв я, але це була не зовсiм правда. Я розумiв те, що вiдчуваю 'щось', але не знав, що саме.
- Ну, поживши у нас небагато, тобi все стане ясно - вiдповiв дiдок - А тепер, я мабуть пiду. I тримай свiчки ближче, можуть знадобитись.
Вiн повiльно вийшов i пошкандибав додому, залишаючи мене з похмурими роздумами.
***
Наступного ранку я сидiв на балконi, попиваючи каву. Перша нiч видалась досить скверною - я раз у раз прокидався i намагався зрозумiти, де перебуваю, а коли засинав, менi снились якась нерозбiрлива нiсенiтниця. Мої заспанi очi без особливого ентузiазму спостерiгали за заснiженим двором. Повз гаражi пробiг хлопчик з великою палицею. Я згадав, що у дiтей зараз канiкули. Мiй день би так i пройшов спокiйно, якби я не зауважив на старiй шафi невелику елегантну шкатулку. Цiкавiсть шепотiла менi про те, що потрiбно зазирнути всередину. Тому я так i зробив - пiдставив стiлець i дiстав шкатулку.
Шкатулка була дерев'яна i ручної роботи. На нiй були вирiзанi неймовiрної краси пасторальнi пейзажi. Менi страшно уявити, скiльки часу автор витратив на те, щоб вирiзати i оформити кожну деталь. Кожен очерет, квiтка, навiть невеликi хвилювання озера. Я вiдстебнув маленький металевий замочок i був готовий пiзнавати таємницi шкатулки.
Першими моєму погляду вiдкрились старий пожовклий аркуш паперу, вирваний iз зошита в клiтинку, i стара чорно-бiла фотографiя, що лежала на ньому. Я акуратно дiстав знiмок, боячись, що вiн розвалиться у мене в руках, i побачив красиву молоду дiвчину з довгою копицею чорного кудрявого волосся. Важко було зрозумiти якого саме кольору в неї очi, але я припускав, що вони блакитнi. Вона посмiхалася тiльки одним кутиком рота, немов, їй не дуже цього i хотiлось. Я перевернув фотографiю i знайшов там напис зроблений ручкою: 'Наташа. 1963'.
Значить ось вона, мешканка. Я вiдклав фотографiю на стiл поряд з лiжком. Розумiти те, що ця людина була колись живої, i проводила своє дозвiлля в цих самих стiнах було нестерпно. Я пiдняв аркуш i розгорнув - це був лист. Пiд листом виявився кулон, який представляв собою срiбну троянду розмiром з мою долоню, прикрiплений до такого ж срiбною ланцюжка. Я покрутив троянду в руках i вiдставив. Зараз мене бiльше цiкав лист. На паперi калiграфiчним почерком були написанi такi слова:
'Дорога Наташа, знову пише тобi твiй друг. Я знаю, що це нерозумно, писати листи, коли ти живеш в одному будинку з цiєю людиною, але я абсолютно нiчого не можу з собою вдiяти. Я з тих людей, яким легше написати все те, що вони думають, нiж сказати пiд час особистої зустрiчi. Це, звичайно, варто було б розглядати як своєрiдний прояв боягузтва, але склалося так, як склалося. Та суть не в цьому. Справжня суть мого листа до тебе полягає в iншому. Сьогоднi вранцi я виглянув у вiкно i побачив, як ти розвiшувала бiлизну на дворi. Пiднiмала важкi випранi простирадла i рушники, абияк пручалась вiтровi i перекидала все це неподобство, закрiплюючи прищiпками. Тодi я подумав про те, звiдки в цих, здавалося б, тоненьких рученятах сил. Як можуть вони чинити опiр потокам такого сильного вiтру? Потiм менi довелося побачити, що ти навiть не прибираєш своє прекрасне масивне волосся з обличчя. Одна суцiльна незворушнiсть i твердiсть. Я давно не бачив нiчого бiльш прекрасного i грацiозного. З усiєю моєю повагою, твiй Друг.
21 червня, 1963'.
- Непогано - промовив я, складаючи лист. Потiм знову взяв у руки кулон. Теж подарунок вiд 'друга', варто зважати. Цiкаво, ким був цей шанувальник? I чи вона жила, коли отримувала цi листи?
- 'Напевно, це непристойно' - подумалось менi раптом - 'Чи не все одно, що це за любовна iсторiя? Пхати носа в чужi справи, особливо читати чужi листи, як мiнiмум непристойно. Це особисто справа Наталiї Василiвни, нехай її вже й немає серед живих'.
Правда, варто сказати про те, що мої моралiзаторськi струнки грали не так вже й довго. Iнтригуюча знахiдка не давала менi спокою, тому я вирiшив зайти в гостi до мого єдиного, на той момент, знайомого в цьому будинку.
Я пiдiйшов до дверей i натиснув на дзвiнок. Нiхто не вiдчиняв. Я натиснув ще раз, але знову нiчого. Почекавши ще з хвилину, я вже вирушив назад до себе, але почув, як за моєю спиною вiдчинились дверi.
- I куди ти тепер бiжиш, юначе? А ти думав я що, жвавий як жеребець? - заговорив своїм тягучим говором Йонатан Соломонович за моєю спиною.
- Так, вибачте - вiдповiдав я не без смiху - Сподiваюсь, що я Вас не сильно потривожив.
- Не дочекаєтесь. I так, чим можу бути корисний?
- Розумiєте ... - почав я i тут же замовк. А що я, по сутi, хотiв? Усвiдомивши, що все це вкрай дурна справа, менi хотiлося розвернутись i пiти, але я не мiг так зробити хоча б тому, що бiдолашний подолав важкий шлях, аби просто вiдкрити менi дверi. Тому я продовжив говорити - менi все ж не дає спокою попереднiй мешканець тiєї квартири, в якiй я оселився.
- Ну, тодi проходьте всередину, не в пiд'їздi ж нам розмовляти - промовив дiдок i вказав менi рукою в глиб квартири. Менi здалося, що вiн став злегка похмурим, коли я присвiтив його щодо причин мого раптового вiзиту.
Коридор його квартири мав вицвiлi шпалери, комод для взуття (в останнього не вистачало однiєї нiжки, тому для балансування було пiдставлено декiлька книжок), запах схожий на запах старого паперу i неприродне свiтло вiд лампи - все це створювало якесь гнiтюче враження. I це не дивлячись на те, що вiдтепер я живу в схожих умовах.
- Проходьте-проходьте - пiдганяв мене цей кумедний дiдок.
Я пройшов в досить простору кiмнату i сiв на диван, який в свою чергу загрозливо заскрипiв проржавiлими пружинами. Йонатан Соломонович пiдтягнув стiлець зi спинкою ближче до мене i обережно, нiби боячись налякати мене, повiльно опустився.
- I що ж ... - заговорив вiн, але потiм залiпив собi в лоб долонею i промовив - Ну я вже зовсiм ! Треба було чайник поставити - i почав повiльно вставати.
- Нi-нi! Не треба - запротестував я, але дiдок лише роздратовано вiдмахнувся вiд мене i вийшов на кухню. Через приблизно хвилину, я почув, як вiн став грюкати посудом.
- Так що там у тебе за питання? - закричав вiн через стiну.
Я не хотiв кричати йому у вiдповiдь, встав i вже збирався пройти на кухню, але мене зупинив ряд фотографiй, який стояв на старiй дерев'янiй шафi.
- А Ви не знаєте, як давно там жила Наталя Василiвна? - запитав я, розглядаючи фотографiю, на якiй був зображений молодий хлопець з густим чорним волоссям, який посмiхався не вiдкриваючи рота. Одягнений вiн був у робочий комбiнезон, а в руках тримав будiвельну каску. Було не так вже i важко здогадатись, що це був сам Йонатан.
- Ну як давно, - почув я приглушений голос за стiною - все життя, наскiльки я можу пам'ятати. Принаймнi, вона вже жила тут, коли я з'явився.
- А як давно Ви тут живете? - запитав я, спостерiгаючи за сiм'єю (батько, мати i син), яка сидiла за кухонним столом на пожовклiй i потрiсканiй фотографiї.
- Усе життя, наскiльки я пам'ятаю - долинув до мене голос уперемiш з галасливим посудом.
- Зрозумiло - вiдповiв я посмiхаючись. Останнiм часом тiльки вiн i змушував мене посмiхатись.
- А що конкретно Вас цiкавить? - запитав дiдок, знову матерiалiзувавшись в кiмнатi, тiльки тепер з тацею в руках, на якiй стояли двi чашки з чорним чаєм i цукерниця з печивом.
- Навiть не знаю. Менi просто трохи тривожно через все це - говорив я, причому абсолютно щиро.
Йонатан Соломонович, акуратно нахиляючись, поставив тацю на диван, присiв на крiсло i досить несподiвано запитав:
- Вас що, юначе, примари мучать?
- Нi, слава Богу, до такого ще не дiйшло. I сподiваюсь, що не дiйде... А що, вони можуть?
- Звичайно можуть - вiдповiв Йонатан Соломонович цiлком серйозно i без найменшої посмiшки на обличчi. У кiмнатi запанувала тиша. Вiн уважно дивився на мене, чекаючи, що ж я скажу далi. Менi здавалось, що вiн спецiально не вiдповiдає безпосередньо на питання, постiйно з'їжджає кудись у бiк. Поводився немов досвiдчений шахiст, який намагається передбачити подальшi ходи опонента.
Менi захотiлось перервати цей хитрий ланцюжок, тому далi запитав прямо в лоб:
- Вам не хочеться про це говорити, правда?
- З чого такi думки? - вiдповiв запитанням на запитання Йонатан Соломонович. При цьому його права брова поповзла вгору, символiзуючи подив. Я не знав, вiн по-справжньому здивований, або просто продовжує розiгрувати партiю.
- Ви стали чорний як хмара, коли я прийшов до Вас з цим питанням. Хоча з цього.
- А я повинен був зрадiти? - сказав вiн i добродушно посмiхнувся - Просто я така людина. Смерть кожного переживаю як свою власну трагедiю. Такого м'якосердя мене навчила мати. I тривожитись Вам не варто. Наталя прожила мирне i спокiйне життя, i в квартирi у неї завжди було тихо i спокiйно. Так що нiчого не бiйтесь - а потiм несподiвано додав, дивлячись вiдсутнiм поглядом у пiдлогу - Привидiв так точно, їх залиште на мою долю.
- А у неї є дiти? Родичi?
- Наскiльки я знаю, то нi. Нi дiтей, нi родичiв, нi коханих - вiдповiдав Йонатан Соломонович з тим же вiдсутнiм виглядом, нiби його мало цiкавило, що вiдбувається навколо.
- Просто я любовну записку у неї знайшов, стару. Думав може Ви щось знаєте - сказав я. Пiсля цих слiв, його очi знову наповнилися життя i вiн перевiв погляд на мене.
- Знайшли записку, юначе? - промовив вiн повiльно. Менi здалося, що в його голосi прозвучали нотки несхвалення. Тому я поспiшив виправдатись.
- Вона потрапила менi зовсiм випадково. Людська цiкавiсть. Але я згоден, що це мене не стосується.
- Нi Вас, нi мене - лише знайшов, що вiдповiсти цей загадковий дiдок. Але потiм знову заговорив невимушено, посмiхаючись - Прошу Вас присiсти, чай все-таки холоне.
Ми пили чай, обговорюючи рiзну нiсенiтницю, що стосувалась роботи, навчання та iншого в тому самому дусi. Всього того дивного дiалогу немов i не iснувало. Лише в самому кiнцi нашого спiлкування, коли я вже подякувавши йому за компанiю, став збиратися до себе додому, та розмова на мить дала про себе знати.
Йонатан Соломонович досить сильно, як для його нинiшнього стану, схопив мене за плече, коли я вже збирався виходити в пiд'їзд, i промовив серйозним тоном:
- I запам'ятайте, юначе. Не звертайте уваги на всi дивацтва, якi можуть зустрiтись Вам в цьому будинку. Тут проживають в основному лiтнi люди, але ми один одного в образу не даємо, i тебе захистимо, якщо треба буде. I не забувай про свiчки - стануть в нагодi, якщо свiтло вiдрубуватимуть. Таке тут трапляється частенько.
Вiн щось таке прочитав у моїх розгублених очах, тому як весело розсмiявся i промовив:
- Тiльки i роблю, що тебе лякаю, старий дурень. Не звертай на мене уваги, все чудово.
Але не звертати уваги було легко тiльки на словах.
***
Незабаром свiчки дiйсно стали в нагодi. Свiтло зникло в найнесподiванiший момент. Я якраз перебував у душi, коли все навколо потемнiло.
- 'Прекрасно' - подумав я.
Якби не вiкно, якi любили робити у ванних кiмнатах в часи 'совка', i свiтло мiсяця, яке пробивалось крiзь нього, я б опинився в непрогляднiй темрявi i майже напевно скрутив би собi шию. А так я змiг знайти кран, перекрити воду, обтертись, натягнути труси i футболку. На кухнi у навiсних полицях я вiдшукав свiчки, якi попередньо принiс менi Йонатан Соломонович, i запалив одну. Я акуратно пройшов до кiмнати. Тiнi, якi вiдкидали меблi, тяглися за мною, немов нiмi душi мерцiв приречених навiчно бути замкненими в цiй квартирi. Краще було б про це не думати, тому як, це залишалось неприємним вiдбитком на душi, враховуючи ще й те, що я живу в квартирi, де померла людина.
Я сiв на старе лiжко, вiдкрив свiй ноутбук, але як виявилося, без електрики вiн протягнув недовго. Тому я просто сидiв i дивився у вiкно - в будинку навпроти не горiло жодного. Свiт в одну мить перетворився всього лише на тiнь, спотворене вiдображення самого себе.
Немов на пiдтвердження моїх слiв, над моєю головою знову зачовгали знайомi слабкi кроки. Спочатку в одну сторону, потiм в iншу, в одну i в iншу, в одну i в iншу... Напевно, їх власнику теж не було чим себе зайняти. Потiм хтось заспiвав. Я чiтко це чув, у когось у сусiднiй квартирi. Враження було моторошне, бо через тонкi стiнки здавалось, що спiвають у мене на кухнi. Тихо i приглушено, але життєствердно. Правда, слiв розiбрати не вдалося. Голос належав жiнцi i був дуже мелодiйним.
Щоб позбутися цього дивного моторошного вiдчуття, що хтось спiває в моїй квартирi, я вирiшив вийти на балкон, сподiваючись, що це заглушить всi тi звуки, якi видавав будинок. На балконi було прохолодно, але не настiльки, щоб стукати зубами. Я встав вдивлятися в темряву мiж гаражiв, намагаючись розгледiти хоч щось. I, на мiй превеликий жаль, цi спроби виявилися не такими вже й марними. Внизу я побачив якусь чорну крапку, яка неспiшно пересувалася вiд одного гаража до iншого. Можливо, дворовий пес заблукав в цьому заснiженому лабiринтi. Я хотiв поспостерiгати ще за цiєю загадковою крапкою, але почув, як спiв, вiд якого я намагався втекти, посилився, причому на стiльки, що було вiдчуття, немов спiвають прямо у мене за спиною. Менi навiть довелося рiзко обернутись вiд такої несподiванки, а свiчка ледь не випала з рук.
За спиною, звичайно, нiкого не було, тому я полегшено видихнув, але спiв все ж було чутно. I тодi я зрозумiв, що помилився. Спiвали не за спиною, а над головою. Хтось (хто б це не був) також вийшов на балкон. Я обережно перехилився через карниз i подивившись вгору, був, м'яко скажемо, здивований побаченим. Майже на всiх балконах i у всiх вiкнах стояли люди зi свiчками в руках. А через мить вони всi заспiвали.
***
Ранок розбудив мене м'якими сонячними променями, якi нiжно лягали на моє заспане обличчя. Напевно, вперше за цiлий тиждень снiгопади припинились, i виглянуло ясне сонце. Правда, навiть цей факт не мiг змусити мене забути про те, що вiдбувалося вчора вночi.
- 'Я оселився в будинку повного культистiв' - подумав я - 'Це багато чого пояснює'.
Нi, я серйозно вiрив в це усiм серцем. Якщо це неправда, тодi чому нiхто за стiльки часу не винайняв цю квартиру? Чому рiелтор був так стурбований атмосферою, яка витає цими стiнами? Чому я i сам вiдчував Щось?
Я прислухався до того, що вiдбувається навколо. Тиша. Пiсля вчорашнього виступу вона була протиприродною. Менi захотiлося звiдси втекти, хоча б на деякий час. Тому я вмився, почистив зуби, одягнувся i вийшов. Я не знав, що там на мене будуть чекати новi сюрпризи.
Коли дверi лiфта вiдчинились на першому поверсi, я почув досить гучнi крики i лайку. Пiдiйшовши ближче до виходу, передi мною розгорнувся цiлий виступ.
У дверях пiд'їзду стояв червоний вiд лютi i, в той самий час, розгублений мiлiцiонер. А всерединi один лiтнiй чоловiк тримав пiд пахви iншого лiтнього чоловiка, який мав явнi намiри дорватися з кулаками до людини у формi.
- Ти, i такi як ти, хапуги вiд хапуг! - кричав лiтнiй чоловiк, якого тримали. Вiн загрозливо розмахував буханцем хлiба - Я нiчого не вкрав! Взяв своє, ти, морда!
Я хотiв було просто пройти повз них, зробивши вигляд, що це не моя справа, але зрозумiв, що тодi власна совiсть мене зжере. Тому я зупинився i запитав у чоловiка, який тримав розлюченого дiдка:
- У вас все нормально?
- Та де там! - промовив вiн роздратовано, продовжуючи притримувати iншого стариганя - Розiйшовся, дурень старий!
- Злодiй вiн, ваш дiд! - гнiвно крикнув мiлiцiонер, який стояв у дверях. Я нiяк не мiг зрозумiти, чому вiн не наважується увiйти - Батон хлiба вкрав.
- Це мiй хлiб! - гнiвно заволав дiдок. У мене було таке вiдчуття, що вiн ось-ось лусне вiд лютi - Те, скiльки ти крадеш у мене, не йде нi в яке порiвняння з тим, що зробив я!
Здавалось, що у мiлiцiонера з червоним обличчям закiнчились всi можливi аргументи. Час вiд часу вiн робив нерiшучi спроби переступити через порiг, але кожен раз вони закiнчувались нiчим. Ще трохи ось так постоявши в дверях, i вiдчувши свою безпораднiсть, мiлiцiонер розвернувся i з лайками пiшов. Коли я знову повернувся до чоловiкiв, виявилося, що народу побiльшало. Всi цi люди були лiтнiми, дивились на мене своїми спокiйними i добрими очима, навiть жвавий дiдок заспокоївся, i бiльше не було потреби його тримати.
- Що ж у вас тут сталося? - запитав я в нерiшучостi. Потiм я глянув на буханець хлiба в руках у дiдуся i додав - Хлiб вкрали, чи що?
- Не вкрав - спокiйно, i як менi здалося, ображено вiдповiдав дiдок - Взяв тiльки те, що вони в мене вкрали. Я завжди приходжу i забираю своє.
- Вiн постiйно так робить - заговорив його друг - Раз на мiсяць обов'язково повинен вкр... забрати свiй хлiб, ковбасу i хтозна що ще. Ось вiн своїми силами бере. Попався, дурень.
- Чому мiлiцiонер не увiйшов? - запитав я. Питання, звичайно, було риторичним, нiкому воно не задавалось, i вiдповiдати на нього було необов'язково, але друг дiда вiдповiв.
- А тому що не змiг. Нiхто з них не може зважитись. Тут їм робити нiчого, у нас тут спокiйнi i мирнi люди. I нiчого поганого нiкому не зробили.
Нове запитання 'Чому?' було б абсолютно зайвим. Я i так розумiв чому, для цього достатньо було лише поглянути в обличчя кожного з присутнiх. Єдине чого я нiяк не мiг зрозумiти - куди подiлися всi молодi люди. Я не став продовжувати дошкуляти питаннями (для цього у мене був Йонатан Соломонович), а просто попрощався i вийшов.
***
Я прийшов до якогось вiдносно недалекого кафе i вирiшив зайти. Всерединi було зайнято всього декiлька столiв. Бiля широкого вiкна сидiла солодка парочка i щось пошепки обговорювала, ближче до центру сидiв повний чоловiк в окулярах i газетою в руках, трохи далi сидiв... той самий мiлiцiонер. Вiн сидiв, уперши лице в лiвий кулак, повiльно помiшуючи свою каву, шапка лежала поруч. Менi здалося, що немає нiкого сумнiше i бiльш самотнього, нiж вiн. Мене вiн не помiчав, i я, вирiшивши, що хай все так i залишається, сiв за самий крайнiй столик, подалi вiд нього, якраз навпроти парочки.
Принесли каву. Я повiльно сьорбав гарячу рiдину дивлячись у вiкно. Снiг повiльно i невпевнено опускався вниз на землю. Було приємно сидiти в теплi i дивитись на холоднi види, впору було тiльки заснути, чесне слово. Можливо, я б i справдi задрiмав, якби не почув голос над своєю головою:
- До Вас можна?
Коли я пiдняв голову, то побачив того, кого i очiкував побачити. Передi мною стояв той самий мiлiцiонер, шапку вiн тримав перед собою. На обличчi бiльше не залишилось жодного слiду вiд його минулого роздратування.
- Звичайно можна - вiдповiв я, вказуючи йому на стiлець навпроти. Вiн кивнув головою на знак згоди i присiв навпроти.
- Вибачте що я так... - сказав мiлiцiонер i розвiв руками.
- Та нiчого страшного - вiдповiв я. Вдивляючись в його обличчя менi думалось, що вiн не на багато старший за мене, може на роки два чи три.
- I давно Ви в цьому дурдомi живете? - запитав вiн мене зiтхнувши.
- Це допит? - пожартував я.
- Ну що Ви... - промимрив вiн собi пiд нiс, як менi здалося, досить ображено. Тому я поспiшив виправитись.
- Не ображайтесь, я жартую.
- Я просто там ранiше Вас не бачив, тому вирiшив запитати. Нi з ким з 'корiнних' я б розмовляти не став.
- А що з ними не так? - запитав я.
- З НИМИ, що не так?! - щиро здивувався мiлiцiонер - А що з ними ТАК?
Це зауваження, насправдi, було досить слушним. Я вирiшив, що вiн може стати джерелом вiдповiдей на багато моїх питань. Тому варто було продовжувати дiалог.
- Стас - протягнув я йому руку.
- Юра - вiдповiв вiн на моє рукостискання.
- Знаєте, вони дiйсно дуже дивний народ - говорив я, згадуючи вчорашнiй вечiр - але, думаю, що досить нешкiдливий. Просто подивiться на них. Бабусi та дiдусi.
- Так це i бентежить мене найбiльше - вiдповiв Юра - однi тiльки бабусi та дiдусi. Чому немає молодих? Весь будинок старих? Там немов секта якась.
- 'Прямо в яблучко, друже', - подумав я, але вирiшив не промовляти думок.
- Ще сьогоднi цей дiд... Нi, ну що за люди, чесне слово!
Я не думав, що той дiдусь так вже й не правий, а точнiше, я думав, що вiн якраз зробив усе так, як треба, але говорити такого представнику правоохоронних органiв я не збирався. Потiм згадавши одну цiкаву рiч, запитав:
- А чому Ви все ж не пройшли всередину?
Промовчав вiн дуже довго, втупившись порожнiм поглядом у стiл. Коли вiн, нарештi, пiдняв очi, то вiдповiв наступне:
- Тiльки не смiйтесь, - сказав вiн. Я й не збирався - але я правда не знаю. Просто не зайшов i все, i нiхто б в тверезому розумi не змiг би зайти, вибачте. Там дуже дивно. Не хотiв i не хочу з ними зв'язуватись. Просто будьте там дуже обережнi, менi не хочеться потiм приїжджати туди на виклик, i з'ясовувати, чому одна Ваша частину тiла в тому кiнцi квартирi, а iнша частина в тому. Гаразд,досить, менi потрiбно бiгти. Дякую за компанiю - i ми потиснули один одному руки.
Я ще якийсь час сидiв, поглядаючи у вiкно. Мої тривоги, особливо тi, що стосувались останнього мого вечора, кудись зникли. Дивне було вiдчуття - нiяких конкретних вiдповiдей я не отримав, але i тривога випарувалась. Мабуть iнодi достатньо просто з кимось поговорити.
***
Я прокинувся посеред ночi без видимих на те причин. На протилежнiй сторонi жодне вiкно не горiло. Я намацав рукою настiльну лампу, клацнув перемикач i зрозумiв, що свiтло знову зникло. Неприємне вiдчуття потроху пiдбиралось до горла. Я пройшов на кухню i запалив свiчку, ту, що залишилась пiсля минулого разу. На цей раз я не виходив на балкон, а просто сiв назад на лiжко i став чекати, коли знову залунає спiв. Судячи з усього, мої очiкування не були марними - над головою, пiд ногами i з усiх бокiв почулися кроки. Будинок знову ожив, заворушився, став одним органiзмом. А далi був стукiт у мої дверi, через що я мало не впустив свiчку.
- 'Що їм вiд мене треба?' - пролетiла в головi перелякана думка. Тим не менш, я встав i пiшов вiдкрити дверi. Коли я виглянув у вiчко, так виявився мiй єдиний друг в цьому мiсцi. Хвиля полегшення прокотилась по тiлу, i я вiдкрив дверi.
- Не спите - промовив цей потiшний дiдок своїм тягучим голосом.
- Заснеш тут - вiдповiв я, запрошуючи його пройти всередину.
- Не можу Вас звинувачувати - говорив Йонатан Соломонович - Не хочете приєднатись?
- Не дуже, якщо чесно - моя вiдповiдь могла пролунати грубо, але, принаймнi, вона була абсолютно щирою.
- Гаразд - вiдповiв Йонатан Соломонович, проходячи до кiмнати - Якщо чесно, юначе, у мене теж немає особливого бажання сьогоднi брати участь у всьому цьому - вiн став бiля вiкна i почав мовчки споглядати темряву. Я чекав, що вiн щось скаже, але старий мовчав. Тому довелося взяти iнiцiативу у свої руки.
- Йонатан Соломонович, дайте вiдповiдь, будь ласка, що тут все-таки вiдбувається? До чого всi цi пiснi, чому люди обходять стороною цей будинок? Ви секта якась, або що? Скажiть, будь ласка, iнакше моя голова трiсне.
- Ох, юначе - почув я голос Йонатана Соломоновича, вiн смiявся - Яка секта, я Вас прошу. Можна сiсти? (Я ствердно кивнув). Ну так от, Ви колись чули про загальну iдею?
- Тобто?
- Тобто у нас тут не секта, не громада, навiть не просто житловий будинок. Ми просто тi, кого об'єднує одна iдея.
- Яка iдея?
- Дуже проста. Ми всього лише хочемо жити. Просто жити серед добра, серед любовi. Не дивiться на мене так, юначе. Все дуже просто. Багато хто говорить, що абсолютного добра чи абсолютного зла не iснує. Що мовляв, завжди є якiсь пiдводнi каменi. Але знаєте що? Я думаю, це всього лише виправдання для власних грiхiв i малодушностi. Є й абсолютне добро i зло абсолютне теж присутнє, але за них потрiбно боротись. Малодушнiсть не так легко перемогти. В канавi з вiдходами, люди намагаються знайти якийсь сенс, цiлi трактати пишуть про потоки, i в пiдсумку благополучно по ним пливуть. А деякi пiдкочують штани i намагаються йти. Ну, так от ми i є тi, хто пiдкочує штани. Ви розумiєте, про що я, юначе?
- Мабуть - вiдповiв я.
- А спiваємо ми, тодi, коли вiдключають свiтло. Навiть я не знаю чому, просто так.
- Чому вiн взагалi вiдключається?
- А ми податки не платимо - засмiявся Йонатан Соломонович, але було зрозумiло, що вiн анiтрохи не жартує.
- А чому включають тодi назад? - здивоване запитав я.
- Може тому i включають, бо ми спiваємо. Тут ми дiйсно схожi на шаманiв з бубнами, якi молять про прихiд дощу, але що ж поробиш.
- I як я тут опинився? - це питання було адресовано самому собi.
- Напевно, тому що ти теж добра людина.
- Не думаю, що це показник. На свiтi дуже багато добрих людей.
- Правда? Скажи про це моїм батькам - промовив Йонатан Соломонович i потроху покрокував на вихiд. У мене були ще питання, але вирiшив, що чудово знаю вiдповiдi.
***
Наступного ранку я знову почав розглядати шкатулку, яку ранiше знайшов на однiй iз шаф. Здавалось, що нiчого особливо там бiльше немає, але чомусь вона знову привернула увагу. Можливо, пора було знайти собi роботу, iнакше я незабаром буду вiдволiкатись на кожну трiщинку.
Я знову оглянув вмiст, розглянув вiзерунки на стiнках - нiчого особливого, все, як i завжди. Тiльки коли я хотiв її поставити назад на стiл бiля лiжка, координацiя мене пiдвела, i я вдарив дно шкатулки об гострий край. З дном нiчого не сталось, але менi здалося, нiби удар був занадто глухим, нiби всерединi було порожньо. Я знову взяв шкатулку в руки, перевернув догори ногами, провiв пальцем по краю, натиснув трохи сильнiше... i дно провалилось. Все тим же пальцем я його пiдчепив i потягнув вгору. Воно було дуже податливе.
Внизу виявилась невелика стопка листiв. Я витягнув їх усi - пiд ними була ще одна, не менш цiкава знахiдка. Стара фотографiя молодого хлопця з густим чорним волоссям, який посмiхався не вiдкриваючи рота, на фонi озера. Був сонячний день. Менi не склало труднощiв впiзнати хлопця. Серце забилось дуже швидко. Я черговий раз переступив через себе i вiдкрив один з листiв. Там йшлось про наступне:
'Дорогий мiй сусiд, ось черговий раз намагаюся зiбратись з силами i написати тобi. Ти, звичайно, не можеш цього бачити, але у мене тут зiбралась пристойна стопка листiв, i всi адресованi тобi. Шкода, що ти не можеш їх прочитати, i все це через мене. Просто хочу сказати, що ти, звичайно, намагався всiляко ховатися, але я ж не слiпа. Я знаю, хто цей мiй таємничий Друг. Невпевнена, яким за рахунком буде цей лист. I коли менi, нарештi, стане сил зiрвати цi покриви таємничостi з твоєї особистостi. Просто хочу сказати, що гра закiнчилась. Просто приходь до мене. Приходь i все, неважливо, коли i в скiльки. Приходь, i роби це частiше. З любов'ю, твоя Наталя.
Йонатану. 10 вересня, 1964 '.
Не сказати, що я був сильно здивований. Я мiг припустити такий поворот подiй, а точнiше, я його нiколи i не вiдкидав, але вiдчуття все одно було дивним. Я взяв на себе смiливiсть прочитати ще кiлька листiв, i суть там була, в цiлому, одна i та ж сама. Свої очi я вiдкрив, залишалося допомогти їх вiдкрити iншiй людинi.
***
Йонатан Соломонович сидiв i уважно вивчав лист за листом. Я не смiв йому заважати. Потiм вiн вiдклав їх подалi, поклав пiдборiддя на кулак i так в позi мислителя про щось мiцно задумався. Тут я йому теж не заважав, тихо сидiв i попивав чайок.
- Знала, значить - вiдповiв Йонатан Соломонович через певний час i опустив кулак.
- Нiчого вже не поробиш, на жаль - обережно заговорив я.
- Напевно - погодився вiн зi мною.
- I що ж тепер? - запитав я тупо. Нiхто не мiг знати вiдповiдi.
- Що-що? Жити будемо! - вiдповiв Йонатан Соломонович i навiть змусив себе посмiхнутися, але в щирiсть цiєї посмiшки я не вiрив.
Я встав i попрямував до виходу. Старий мене не проводжав, але я цього i не потрiбував. Дверi можна не закривати, в цьому будинку так точно. Я повернувся до себе, закрив очi. Навколо було тихо жодного шурхоту, так i буде, принаймнi, до тих пiр, поки знову не вимкнуть свiтло. Я зрозумiв, що опинився в iдеальному суспiльствi. А ще я зрозумiв те, що нiколи звiдси не пiду.