Пазюк Крл Костянтинович : другие произведения.

Людина в пiдвалi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  Кiрiл Пазюк
  Людина в пiдвалi
  (оповiдання)
  Листопад 2014 року, м. Київ
   
  Присвячується Говарду Лавкрафту
  ***
  Iван повернув ключ у дверi своєї бакалiйної крамницi i увiйшов всередину. Тепле примiщення зустрiло його приємною сумiшшю рiзноманiтних ароматiв спецiй. Ранок видався досить прохолодним, нагадуючи про те, що на землю давно ступила осiнь. Вiн тримав пiд пахвою свiжу газету, чекаючи прийнятних новин. Вiн зняв шапку, повiсив на гачок, пройшов за прилавок i закрився у своєму невеликому кабiнетi, який за своїми габаритами бiльше нагадував комору. Iван присiв за дерев"яний стiл, на якому не було нiчого крiм друкарської машинки, розгорнув газету i почав читати. Тiльки всього одного заголовка було достатньо Iвану, щоб в його горлi утворився величезний ком, який вiн намагався, але не мiг проковтнути. Типова чекiстська газета з фiрмовим нездоровим i фанатичним запалом розповiдала про те, як радянськi офiцери хитрiстю взяли останнiх отаманiв холодноярiвського повстання пiд Звенигородкою. Iван опустив газету, закрив очi i важко втягнув повiтря, вiдчуваючи як тiло закололо тисячами голок. Потiм тремтячими руками дiстав портсигар i сiрники, абияк закурив цигарку i глибоко затягнувся мiцним тютюном.
  - От тобi й Українська Народна Республiка - промовив вiн сам собi пiд нiс, стомлено потираючи лоба.
  Останнi осередки опору були зламанi, а значить, терор здобув перемогу. Через пiвгодини вiн вже мав вiдкрити крамницю, але Iвановi бiльше кортiло зiбрати речi, вийти i пiти куди бачать очi, розчиняючись в потоках вулицi. Зникнути для всiх i назавжди. Знайти спокiй, про який так довго мрiяв. Замiсть цього вiн ще раз зiтхнув, загасив недопалок i пiшов вiдкривати дверi, запрошуючи перших покупцiв. Iван зняв пальто, повiсив його поруч з шапкою, пройшов за стiйку i став її ретельно протирати. Прилавок цього абсолютно не потребувала, але задушливi думки не дозволяли тiлу розслабитись, а якби Iван просто сiв, то, напевно, в ту ж саму секунду збожеволiв би. Покупцi не поспiшали, але його це абсолютно не турбувало. Його бiльше взагалi нiчого не турбувало. Ось так сумно для однiєї людини закiнчувався вересень 1922-го року.
  ***
  Вiд невгамовних думок чоловiка вiдволiк раптовий глухий стукiт у пiдвалi бакалiї. Iван зупинився, намагаючись почути що-небудь iще, але в примiщеннi було тихо. Iван знову взявся вiдтирати стiйку, але знову почув глухий гуркiт, до якого тепер цього разу додалися слабкi кроки. Принаймнi, це було схоже на кроки.
  - "Злодiї?" - почув у своїй головi Iван, але потiм глянув на масивний висячий замок, що утримує пiдвал закритим - "А потiм самi себе закрили зовнi? Єресь ".
  Чоловiк хотiв уже забути про це, списавши все на iгри свого пригнiченого розуму, але не змiг iгнорувати дивацтва зi свого пiдвалу, коли хтось там внизу став несамовито лупити по дерев"яному люку, i якби не той самий замок, то люк скорiше всього злетiв би з петель. Зi страшною лайкою Iван вiдскочив назад i впав на спину, зачепившись ногою за мiшок. Все стихло, але чоловiк не поспiшав вставати, боязко поглядаючи на прохiд в пiдвал. Вiн лише голосно, намагаючись стримувати панiку, вимовив:
  - Хто там?
  Вiдповiдi довго не було, i здавалося, що i нiколи не буде, але через трiщини в деревi просочився слабкий голос:
  - Я не знаю, як сюди потрапив. Не розумiю, що вiдбувається. Ви можете мене випустити? Де я?
  - Як же ти туди залiз? - поставив запитання (швидше самому собi) Iван. До нього бiльш-менш повернулася впевненiсть, коли вiн почув голос, який не можна було назвати ворожим. Вiн пiднявся на ноги i обтрусився.
  - Кажу ж, що не знаю! - промовив уже роздратовано хтось - Просто прокинувся тут i все. Так Ви вiдкриєте менi чи нi?
  - Вiдкрию, почекай трохи - вiдповiв Iван, пiсля чого попрямував до свого кабiнету.
  Вiн нахилився i витяг з-пiд столу невелику шкiряну сумку. Там вiн намацав ключ вiд пiдвалу i, що найголовнiше, свiй старенький "браунiнг", який був йому за друга ще на полях Великої вiйни.
  - Я зараз вiдкрию дверi - заговорив Iван, нахиляючись до замка - але тiльки не думай утнути дурниць, у мене зброя, я тобi вiдразу говорю.
   - Добре - вiдповiв покiрно хтось.
  Iван зняв важкий замок i вiдкинув дерев"яний люк, останнiй, голосно стукнувшись об пiдлогу, пiднiмав клуби пилу. Внизу на останнiй зi сходинок, якi вели в пiдвал, стояв чоловiк. Точнiше зовсiм молодий хлопець, судячи по обличчю йому зовсiм недавно перевалило за двадцять. Через щiльну щетини на обличчi, його можна було легко сплутати з дорослим чоловiком, але на фронтi Iван побачив достатньо дiтей, якi заростали густими бородами, немов старцi, тому завжди знав, коли перед ним хлопчисько, а коли дiйсно доросла людина. Хлопець дивився на нього порожнiм поглядом, просто чекаючи, що буде далi. Iван став повiльно спускатися вниз, хлопець боязко вiдiйшов назад. Спустившись, Iван нiчого не говорив, начебто зовсiм забув про свого таємничого вiзитера, i замiсть цього став оглядати кожен мiшок, який зберiгався в пiдвалi. Також вiн перевiрив пiдлогу, особливо ретельно оглянувши всi кути, потiм обiйшов за годинниковою стрiлкою все примiщення, час вiд часу зупиняючись, щоб постукати кулаком по дерев"яних стiнах. Хлопець мовчки спостерiгав за дiями чоловiка, намагаючись зрозумiти його намiри. Коли чоловiк закiнчив пошук невiдомо чого, незадоволено поморщився, явно не знайшовши того, на що сподiвався.
  - Нiчого не розумiю - сказав, як би в пiдтвердження думок хлопця, Iван.
  - От i я про те ж - обережно почав хлопець - Маячня якась.
  - Значить кажеш, що не пам"ятаєш, як сюди потрапив? - запитав Iван, сiдаючи на один з мiшкiв. "Браунiнг" залишався в його руцi, що не кращим чином позначалось на настрої i без того розгубленого хлопця.
  - Цiлковито не пам"ятаю. Це схоже на злий жарт.
  - Може ти перед цим "того"? - запитав Iван i клацнув двома пальцями собi по шиї.
  - Нi, такого не було.
  Хлопець став на освiтлене мiсце у вiдкритому отворi бiля сходiв, i тiльки тут Iван зрозумiв, що його найбiльше в ньому бентежило. Здивування викликав його одяг - синi химернi потертi штани, але старими вони не були, а було вiдчуття, що потертостi штучнi, немов зробленi спецiально. Сiрий светр з рiвним кроєм, який вiдразу ж переходив в капюшон, Iван нiколи не бачив такого поєднання, але це здалось йому досить практичним рiшенням. Зверху на светр була накинута чорна куртка, схожа на комiсарськi шкiрянки, тiльки значно коротша i легша, принаймнi, якщо судити за зовнiшнiм виглядом. Пiдошва у взуття була дуже низька, через що Iван згадав домашнi капцi, а сама вона була чорною i здавалася зробленою з гуми, але що найбiльше дивувало Iвана, так це напис на взуттi, зроблений, судячи з усього, англiйською мовою. Хто взагалi помiщає написи на свого взуття? Та ще й англiйською?
  - Ти не з-за кордону часом? - запитав Iван.
  - Нi, тутешнiй. А чому ти питаєш?
  - Вигляд у тебе дивний. Рiзнi шати є, але у тебе зовсiм вже дивнi.
  - На себе б глянув - вiдповiв хлопець i навiть посмiхнувся. Чоловiк дiйсно опустив очi на свої чорнi брюки, вiльну сорочку i черевики, якi вiн ретельно чистив, а потiм просто знизав плечима. Тим не менш, хлопець продовжив - Тiльки мене зараз не це хвилює. Я думаю про те, що тут роблю.
  - А що ти пам"ятаєш останнiм? - запитав Iван, вiдчуваючи почуття нереальностi того, що вiдбувається.
  Хлопець замислився, став покусувати губи, та так сильно, що Iван почав переживати, як би вiн сам собi не пустив кров. До цього не дiйшло, оскiльки хлопець пiдняв голову i сказав:
  - Пам"ятаю, як прилiг i заснув. А отямився вже тут.
  Все це здавалось занадто нереалiстичним. Черв"ячок сумнiву, якого Iван вигодовував протягом свого нелегкого життя, ворушився всерединi i не давав спокою. Якщо ще врахувати новини, якi вiн дiзнався сьогоднi вранцi, то занепокоєння на цьому тлi набирало принципово нових обертiв.
  - Куртка в тебе дивна - говорив далi Iван, нервово погладжуючи великим пальцем рукоятку пiстолета - Як у чекiста.
  - У кого? - насупився хлопець.
  - А то ти нiчого не знаєш про чекiстiв? - гiрко посмiхнувся Iван - Може ти сам чекiст?
  - Гей-гей - повiльно i тихо заговорив хлопець, немов заспокоював буйного пацiєнта, вiдступивши на один крок i кидаючи нервовi погляди на пiстолет в руках чоловiка - Спокiйно, дядю. Про яких чекiстiв ти говориш? На дворi 21-е столiття, все добре. Таке вiдчуття, що це ти прокинувся в пiдвалi, а не я. Без образ.
  - Яке столiття? - насупив брови Iван.
  - 21-е - повторив хлопець, i тепер абсолютно переконавшись у божевiллi чоловiка, вiдступив ще на два кроки, але уперся в стiну, через що нервово сiпнувся.
  - Ти нiчого не плутаєш?
  - А як тут можна заплутатись? - знову прозвучали дратiвливi нотки в голосi хлопця. Вiн кидав погляд на сходи, готовий у будь-який момент пiднятися по нiй i тiкати свiт за очi.
  - Який зараз рiк?
  - Ви що, знущаєтеся з мене?
  - Який зараз рiк? - ще раз, але на цей раз безбарвним голосом, вимовив чоловiк, небезпечно пiднiмаючи дуло пiстолета. Хлопець автоматично скинув руки догори.
  - 2014-ий - вiдповiв в"яло хлопець.
  Терпець Iванову урвався. Ранковi новини укупi з теперiшнiми подiями створили в його душi гримучу сумiш. Вiн встав, зi швидкiстю кулi пiдскочив до хлопця (останньому залишалося лише дивуватись його блискавичнiй реакцiї), лiвою рукою схопив його за шию, а правою приставив пiстолет до скронi.
  - Що ти задумав, щеня? - крiзь зчепленi зуби процiдив Iван - В якi iгри ти зi мною граєш? Ну? Вiдповiдай.
  - Я кажу правду, дядю! Навiщо менi вигадувати? Ну, подумай сам! - вiдповiдав хлопець, зриваючись на панiчний крик - Хто б мiг мене тут закрити? Так, мене могли пiдставити. Але де тодi слiди злому? Вiдкрили своїми ключами? Подумай!
  Руки Iвана знесилено опустились, вiн вiдiйшов i знову сiв на мiшок, вiдчуваючи непосильну втому. Кожне його зiтхання вiддавалось в грудях болем, наче його пронизував наскрiзь електричний струм. Iван поставив "браунiнг" на запобiжник, вiдчуваючи, що вiн йому не знадобиться, принаймнi, не сьогоднi. Бiсiвська сила обволокла все його єство, пiдсовуючи пекельнi образи. Вiн не хотiв так думати, але хворобливi образи самi лiзли йому в голову.
  - Ти пропонуєш менi повiрити тобi? - захриплим голосом промовив Iван.
  - Так, хоча б спробуй - вiдповiв хлопець, потроху заспокоюючись. Вiн почав розумiти, що перед ним не божевiльний, а просто вкрай засмучений i збитий з пантелику чоловiк, i вiд того вiн вiдчув жаль.
  Хлопець вiдкрив рот, щоб вимовити ще щось, але зверху почулось, як вiдкрились вхiднi дверi. Iван тут же схопився на ноги, нiби отримав раптову дозу адреналiну, засунув пiстолет в штани i прикрив сорочкою, приклав вказiвний палець до губ, як би кажучи хлопцю, щоб вiн не шумiв (хлопець згiдно кивнув), i пiшов нагору.
  Нагорi його чекав лiтнiй худорлявий чоловiк, через лису голову i витягнутий нiс, на який були посадженi круглi окуляри, вiн здавався нещасним. У руках чоловiк тримав скручену газету. Вони не вiтали один одного, а просто обмiнялися поглядами, повними розумiння. Худий чоловiк поклав газету на прилавок i та розвернувшись продемонструвала їм той самий заголовок, який ранiше вранцi вибив Iвана з колiї.
  - Це все? - промовив чоловiк хриплим голосом.
  Iван мовчки кивнув. Чоловiк зняв окуляри, поклав руки на стiйку i опустив голову на долонi. Iван пiдiйшов до вхiдних дверей крамницi, закрив їх, повернувся за прилавок, дiстав пляшку коньяку i один стакан, наповнивши останнiй, поплескав чоловiка по плечу i простягнув склянку, коли той пiдняв очi. Вiн узяв склянку без зайвих слiв i рiзким рухом влив пекучу рiдину собi в горло.
  - А ти? - запитав чоловiк, кривлячись.
  - Нi - вiдповiв Iван - Менi сьогоднi потрiбна ясна голова.
  - Спiвчуваю. Що нам тепер робити з людьми i з тiєю зброєю, яку вдалося зiбрати?
  - Скажи чоловiкам, що вони можуть повертатися до спокiйного життя, вiд зброї позбутися, а то бiд не оберемось.
  - Але ... - хотiв заперечити чоловiк.
  - Я все сказав - перервав його Iван - Нiкому тепер йти на Київ. Тепер залишається чекати iншого зручного випадку.
  - I коли буде цей зручний випадок?
  - Не знаю, будемо чекати. Мiсяць, рiк, десять, двадцять рокiв, все життя. Скiльки треба, стiльки й будемо.
  - Наших життiв може не вистачити.
  - А наших життiв i не треба. Будуть iншi.
  У пiдвалi щось впало, i Iван рiзко обернувся. Чоловiк теж пiдняв голову, витягаючи шию як гусак, i запитав:
  - Що там?
  - Щури, напевно.
  - Може пiдемо подивимось?
  - Нi! - крикнув Iван. Чоловiк навiть здригнувся вiд несподiванки. Зрозумiвши, що зробив дурiсть, Iван продовжив бiльш спокiйно - Не треба, все в порядку, я сам розберусь.
  - Добре. Але я повернусь до справи. Що робити далi?
  - Нiчого, друже, абсолютно нiчого. Просто повертайся додому, прийми ванну i нi про що не думай.
  - Якби це було так просто - сказав чоловiк, узяв свою газету, поклав у кишеню пальто, i похнюпивши голову попрямував до виходу. Смикнув за ручку дверей - та не пiддалась, вiн нервово смикнув ще кiлька разiв. Iван пiдiйшов i знову вiдкрив дверi, чоловiк гiрко i винувато посмiхнувся, нiби кажучи, що сьогоднi навiть дверi виходять з-пiд його контролю, не те що подiї. Тим не менш, чоловiк вийшов, i розчинився в галасливiй столичнiй вулицi.
  Iван трохи покрутив ключ у руках, над чимось задумавшись, потiм роздратовано махнув рукою власним думкам i замкнув дверi. Вiн знову спускався вниз, але тепер, з кожним кроком, вiн все виразнiше чув скрегiт, неначе кiт шкребе в хазяйськi дверi. Iван нiколи не був з числа боягузiв, але тепер йому здавалось, що шкребуть прямо йому по серцю, тим бiльше цей ефект був посилений темрявою в глибинi пiдвалу. Причину страшних звукiв вiн з"ясував в ту саму секунду, як ступив на холодну землю - хлопець стояв обличчям до протилежної стiни i щось видряпував на дерев"янiй поверхнi, узятим казна-звiдки довгим цвяхом. Iван пiдiйшов до нього, повний намiру запитати, якого бiса вiн робить, але вiдкривши рот, застиг вiд миттєвої хвилi жаху. Очi хлопця закотились як у епiлептика пiд час нападу, через що було видно тiльки його бiлi зiницi, а губи раз у раз ворушились, але не вимовляли при цьому нi звуку, наче вiн знову i знову повторював давно завчену мантру, рука продовжувала видряпувати якiсь знаки. Впоравшись з короткочасним приступом жаху, Iван вимовив:
  - Гей, з тобою все в порядку? - запитав Iван i потрiпав хлопця за плечi, але жодного ефекту. Тодi Iван розлютився i закричав - Перестань, дiдько! - i штовхнув хлопця з усiєї сили.
  - Що ти робиш? - запитав хлопець, коли опинився на пiдлозi. З його очима все було нормально, та й у цiлому виглядав вiн притомним.
  - Це ти що робиш? - голосно, зриваючись на крик, запитав Iван, а потiм, вказавши на стiну, сказав - Що це за хрiнь?
  Хлопець встав i подивившись в ту сторону, куди вказував палець Iвана, обiмлiв вiд жаху. По обличчю можна було судити, що вiн зiткнувся з тим, чого не хотiв би бiльше бачити нiколи в життi. Вiн пiдiйшов до стiни, як зачарований, i повiльно провiв рукою по вiзерунку, який сам i вирiзав. На стiнi була зображена шiстнадцятикутна зiрка (Iван пiдрахував заради iнтересу), в самому центi якої був зображений пiвмiсяць.
   - Я сподiвався бiльше не зустрiчатись з цим знаком - заговорив хлопець - Менi здавалось, що я змiг його позбутись, але, здається, це неможливо, i те, що я опинився тут, зайвий раз це доводить.
  - Про що ти?
  - Можна вийти звiдси? - запитав хлопець, залишаючи без уваги питання Iвана.
  - Йдемо за мною. Тiльки тепер розкажеш все в деталях.
  ***
  - Як тебе хоч звати? - запитав Iван, запрошуючи хлопця сiсти навпроти свого столу в тiсному кабiнетi.
  - Олег - вiдповiв хлопець i простягнув руку.
  - А я Ваня - вiдповiв Iван i потиснув руку Олега - А тепер приступимо до нашої з тобою важливої розмови. Ти, здається, зрозумiв, як опинився у мене в пiдвалi, правильно?
  - Абсолютно вiрно, але почати менi доведеться дуже з далека.
  - Говори вже, часу у мене сьогоднi хоч вiдбавляй - вiдповiв Iван, вiдкрив портсигар, дiстав одну самокрутку собi, iншу простягнув хлопцевi. Хлопець пропозицiю прийняв. Iван почав нишпорити по кишенях у пошуках сiрникiв, але Олег пiдсунув йому пiд нiс палаючу запальничку. Iван здивовано сказав - Нiчого собi у тебе запальничка! - Потiм прикуривши, додав - Пiд час вiйни ми багато познiмали заморських запальничок з дохлих нiмцiв, але таких тонких i довгих я нiколи не бачив.
  - Там звiдки я прийшов, такi запальнички це звичайна справа, i це теж входить в мою iсторiю. Ви готовi мене слухати? - пiсля цих слiв Iван пiдняв лiву долоню, запрошуючи Олега почати свою розповiдь.
  - Моя iсторiя бере початок близько трьох рокiв тому. Я був любителем в планi рiзного роду наркотикiв, та i якщо бути чесним, i зараз не гидую цiєю справою. Ти ж розумiєш про що я?
  - На вiйнi морфiй був звичайною справою - кивнув у вiдповiдь Iван, випускаючи дим через нiс.
  - Там звiдки я, морфiй це не єдине, чим можна розкласти власну свiдомiсть. Я перепробував безлiч варiацiй, але життя моя остаточно змiнилася в той момент, коли я наковтався грибiв.
  - Тобто? - насупився Iван.
  - Я маю на увазi "правильнi" гриби. Галюциногеннi. Так от, пiсля першого мого трiпу...
  - Чого?
  - Ну, наркотичного ефекту. Так от, пiсля такого ефекту, я виявив у своєму комп"ютерi...
  - У чому? - знову насупив чоло Iван, гасячи недопалок.
  - Так, гаразд - зiтхнув Олег - занадто довго пояснювати. Загалом, я виявив на своїй друкарськiй машинцi дивнi записи. У них йшлося про якихось iстот, якi живуть поза нашим, та й будь-якого часу. Записка була не дуже великою, в нiй йшлося про те, коли Земля ще не була заповнена людьми, i де лише цi iстоти були повноправними мешканцями. Я не мiг згадати, як писав це, але нiяких сумнiвiв у тому, що це зробив саме я, бути не могло. Напередоднi свого "приходу" я знаходився в квартирi абсолютно один, не дивлячись на попередження про те, що одному цим займатись не рекомендується. Тим не менш, я ризикнув i нiчого страшного не вiдбулося. Пам"ятаю лише абсолютно божевiльнi галюцинацiї - немов моя квартира пiшла трiщинами, а потiм розкололась на двi частини, вiдкриваючи передi мною простори, оповитi туманом. Правда тодi, я якимось чином розумiв, що це був не туман, а нiби як ефiр, а там, попереду, маячили друзки всесвiту, вiльно плаваючи у просторi - Олег зупинився, дивлячись на здивоване обличчя Iвана - Це насправдi важко пояснити, але приблизно так я все i вiдчував. Я проґавив той момент, коли провалився в сон, а коли прокинувся, побачив у комп... в друкарськiй машинцi цей запис. Тодi, чесно кажучи, сприйняв це як забавну гру, i не ставився до цього з належною серйознiстю, чого насправдi вимагали обставини. Але ж я не мiг тодi припустити, що дана iсторiя отримає свiй розвиток, причому настiльки жахливий, що я досi здивований, що моя свiдомiсть змогла зберегти пристойну розсудливiсть. Загалом, якийсь час по тому я вирiшив повторити свою зустрiч з грибами. Вiдбулася зустрiч приблизно через тиждень пiсля першого грибного приходу. Пам"ятаючи про дивнi записи, я заглибився в новi психоделiчнi блукання. Цього разу бачення були досить схожими, тiльки тепер, трохи вдалинi, через щiльнi шари ефiру я мiг розрiзняти образи, навiть тiнi, деяких iстот, яких важко було назвати людьми, вони бiльше були схожi на драконiв або ґаргулiй - хлопець на хвилину замовк, смакуючи спогади, а потiм продовжив - Чiтко пам"ятаю наскiльки сильно билося моє серце, коли з поверненням в нормальний стан, виявив ще бiльшу кiлькiсть записiв. Забувши про все, я тут же кинувся їх читати. Там я писав про те, що цi iстоти жили на планетi Земля за мiльйони, мiльярди, i навiть за трильйони рокiв до першої людини. Цi iстоти жили цiлими племенами, але не дивлячись на це, у них зберiгався монархiчний лад i всi вони поклонялись однiй верховнiй iстотi. У тогочасних записах це було викладено лише як припущення, але в подальших моїх психоделiчних працях я дав куди бiльш докладний опис їх верховного правителя, але про це пiзнiше. Як я i говорив, iстоти жили окремими племенами, але їх часто об"єднували економiчнi i навiть родиннi зв"язки. Далi я писав про те, що тодiшнi мешканцi планети були заввишки в добрий п"ятиповерховий будинок, чоловiчi особини мали масивнi крила, що дозволяють долати величезнi вiдстанi. Насправдi, на чоловiчих плечах трималися всi торговi вiдносини, оскiльки вони несли на собi багажi з продовольчими та непродовольчими товарами, коли летiли в iншi селища. Жiнки не мали крил, але зате були надзвичайно плодовитi, здатнi народити за один раз вiд трьох до п"яти нових осiб, а вагiтнiсть їх тривала не бiльше двох мiсяцiв, а можливiсть мати дiтей зберiгалась протягом усього iснування. Загальна ж тривалiсть життя в середньому була десь 300 рокiв, як у чоловiкiв, так i у жiнок. У своїх записах я говорив про те, що такими довгожителями вони виходили з-за того, що iстоти нiколи не чули про особливо тяжкi захворювання, а тi недуги, про якi їм було вiдомо, дуже легко лiкувалися завдяки неймовiрно розвиненiй медицинi. Крiм того, кришталево чиста атмосфера зовсiм ще молодої планети надiлила їх вродженим здоров"ям. Загалом, їхнi тiла були дуже схожi на людськi, тiльки величезнi, але голови походили бiльше на драконячi, а до чоловiчих тiл, як я говорив ранiше, додавались ще i крила. Це було все, про що йшлося в нових записах, але потiм я помiтив ще дещо - пiд моїм ноутом...хм, друкарською машинкою, лежав папiрець, на якому олiвцем було зображено ось це - хлопець витягнув з внутрiшньої кишенi "чекiстської" куртки зiм"ятий аркуш паперу i простягнув Iвановi.
  Iван розгорнув його, i побачив там досить непогано виконаний малюнок. Там було зображено щось з тiлом сильного м"язистого чоловiка, головою ящiрки (дракона?) i масивними крилами.
  - Ти зараз менi розповiдаєш щось таке... - промовив Iван, не в змозi пiдiбрати потрiбних слiв, а потiм, нiби плюнувши на цю справу, закiнчив питанням - Iсторiя, звичайно, цiкава, фантазiя в тебе, голубе, те, що треба, щоб байки бiля вогнища розповiдати, але як це пов"язано з тим, що я знайшов тебе замкненим у моєму пiдвалi?
  - Терпiння, ти сам казав, що часу повно. Я до цього i веду. Все це з кожним днем стало цiкавити мене все бiльше i бiльше. Крiм того, до простого iнтересу додалися ще й дивнi сновидiння, якi повторювалися якщо не щоночi, то через одну точно. У сновидiннях я бачив цiлi мiста, де велич, висота i майстерна обробка будiвель вражала найсмiливiшi мої очiкування. Поєднували в основному камiнь i дерево, будови обходили по своїй красi навiть будiвлi епохи Вiдродження. Це були житловi примiщення, школи, унiверситети, музеї та багато iншого. Незабаром я повернувся до свого досвiду галюциногенних походеньок, i тут я переступив межу вiдведеної нам реальностi, за межу, де наша свiдомiсть, наш розум i способи сприйняття свiту працюють на межi, i найчастiше, у пiдсумку, ламаються i заражаються лише чистим божевiллям. Як би там не було, а пiсля чергового "приходу" розмiр мого цiкавого, i одночасно, страхiтливого оповiдання помiтно додав у вазi. Були там новi несподiванi факти, несподiванi настiльки, що я деякий час пiсля прочитання спав з увiмкненим свiтлом, боячись вдивлятися в темряву. У записах говорилося про те, що цi iстоти мали великi пiзнання в науцi, i вони постiйно робили вiдкриття, невблаганно рухаючи прогрес вперед. I ти не повiриш, що вони змогли дiзнатися, заглиблюючись у власнi вчення. Виявляється, вони вiдкрили новi якостi... грибiв. Витягаючи з них все найнеобхiднiше, i враховуючи їх i без того могутнi уми, вони навчилися розширювати свiдомiсть до таких меж, що змогли пiдкорити простiр i сам час. Тобто, навчились, за великим рахунком, подорожувати в часi.
  На якийсь час в невеликому кабiнетi запанувала гробова тиша. Iван потягнувся за новою самокруткою, як i минулого разу, подiлившись з хлопцем. Iван розумiв, про що йому каже Олег, але все почуте нiяк не хотiло вмiщатися в систему тих знань i життєвого досвiду, з якими вiн йшов все життя. Вiн не мiг (чи не хотiв) вiрити хлопцю, але його "чужорiднiсть" неможливо було заперечувати. Нетутешнiй говiр, вкрай дивний одяг, невiдома технiка про яку вiн говорить, намагаючись приховувати її за зрозумiлими Iвану словами. Чого тiльки вартий неймовiрний факт його появи в данiй бакалiйнiй крамницi. Олег прекрасно знав про що саме думає Iван, тому поки вирiшив вiдпочити вiд власного оповiдання, даючи чоловiковi можливiсть як слiд переварити все почуте. Варто вiддати Iвану належне, так як пройшло не так багато часу, перед тим як вiн знову пiдняв лiву руку долонею вгору, запрошуючи Олега продовжити розповiдь. Хлопець продовжив:
  - Iстоти за допомогою грибiв розмили свiдомiсть i реальнiсть навколо себе на стiльки, що змогли перемiщатися в просторi, завдяки посиленню працездатностi i без того вкрай розвиненого мозку. Звичайно, всю цю маячню можна було списати на те, що я писав про це просто пiд враженням вiд власного стану, але при цьому я не мiг викинути з себе вiдчуття... - хлопець замовк, пiдшукуючи правильне слово, а потiм i продовжив - вiдчуття давнини, причому настiльки глибокої, що жоднi людськi пiзнання не здатнi її вимiряти. Говорячи по правдi, на цьому етапi я вже був готовий припинити всi свої експерименти i назавжди забути про цi записи, але природа людей полягає в необмеженiй цiкавостi i любовi до всього таємничого, на жаль. Я почав займатися вивченням грибiв i виявив для себе цiкавi речi. Далеко не тiльки мої вигаданi iстоти захоплювалися цими рослинами. Їх використовували як духовних провiдникiв в рiзних ритуалах племена Майя, а стародавнi iндуси робили з нього напiй "сома", для тих самих цiлей. Та що там говорити - бiльшiсть сучасних племен досi використовують гриби як мiст мiж реальностями. Все це тiльки пiдiгрiвало мiй iнтерес, а через мої сни я став потроху втрачати зв"язок з власним свiтом, перестаючи розумiти, що з цього є сновидiнням - те величне мiсто, або моє життя. Крiм того, до цих дивацтв додалось ще одне, яке ти, втiм, вже встиг поспостерiгати. Час вiд часу я став впадати в безпам"ятство, а коли приходив до тями, виявляв поруч iз собою той символ - зiрку з мiсяцем бiля основи. Перший раз на мене накотило коли я був удома i намалював символ на аркушi паперу, iншим разом я виявив себе в парку, де водив по землi палицею, виводячи зiрку. Люди, ясна рiч, обходили мене як прокаженого. Останньою краплею став той момент, коли я прийшов до тями у ваннiй, з порiзаною лiвою рукою, в раковинi лежав закривавлений нiж, а на дзеркалi була та сама червона зiрка. У той момент прийшла тверда впевненiсть, що дiзнатися про природу цього символу я зможу тiльки у власних записiв, а для цього необхiдно знову повернуться до грибiв, що я i зробив.
  Iван загасив черговий недопалок, поставив лiктi на стiл i посунувся трохи ближче, готовий слухати продовження.
  - Загалом, з грибами стався новий контакт. Тепер я можу розповiсти тобi про верховну iстоту, яка зустрiлась менi в подорожi крiзь свiти. Проходячи крiзь ефiр Всесвiту, менi зустрiвся вiн - хлопець замовк, його очi стали завбiльшки з монету, рот дегенеративно вiдкрився, але вiн швидко прийшов до тями i продовжив - це було щось страхiтливе i прекрасне одночасно. Iстота сидiла на тронi, висота i ширина якого перевищувала тридцятиповерховий будинок - побачивши на обличчi Iвана дивний вираз, хлопець додав - в мiй час такi будинки норма. Але якщо його трон був просто величезний, i я ще мiг якось на око визначити розмiри, то припустити розмiри велетенського чудовиська я не змiг. Можливо, я був не бiльше його мiзинця на руцi. Я не хотiв i думати про те, наскiльки воно буде величезним, якщо стане в повний зрiст. На вигляд вiн був схожий на звичайну чоловiчу особину, тiльки голову прикрашали величезнi закрученi роги як у барана. З моєї вiдстанi було важко розiбрати, але я побачив, що роги цi усiянi прикрасами - золотими ланцюжками i браслетами, якi, на честь його величi, вiшали iншi мешканцi цього свiту, а вiн iз вдячнiстю приймав дари. Також я не зможу адекватно оцiнити розмiри будiвлi в якiй ми перебували. Боюся, що всi спроби, навiть приблизно оцiнити його висоту обернуться крахом. Можу тiльки сказати, що це було кругле примiщення зi стелею-куполом, що нагадувало своєю будовою церкву. За спиною чудовиська виднiлось велике вiкно, там я не бачив нiчого крiм зiрок, немов ми перебували в космосi. Потiм все закiнчилось, i я знову знайшов новi записи. Як я i очiкував, там мiстилась повна iнформацiя про те, що значив знак шiстнадцятикiнцевої зiрки. Це, як би пояснити... логотип - в цей момент Iван смiшно повернув голову набiк, як собака, а тому хлопець вирiшив висловитись по-iншому - Ну як марка або печатка, яка стверджує право власностi на якийсь продукт. Так i з цим. Зi своїх записiв я вичитав, що був заснований цiлий унiверситет, який займався вивченням просторових перемiщень. Саме цей знак був зображений на шпилi його будiвлi - хлопець знову полiз у кишеню куртки i витяг звiдти ще один листок паперу. Iван узяв листок, де була намальована будiвля, що нагадала йому Нацiональну оперу України, на даху якої красувався вже добре знайомий знак шiстнадцятикiнцевої зiрки з мiсяцем по центру.
  - Як я i говорив, вони досягли неймовiрних висот. Незабаром вони виявили, що можуть перемiщатися не тiльки в межах власної планети. Простiше кажучи, перед ними вiдкрилися неосяжнi простори космосу з усiма незлiченними зiрками. Просто неможливо уявити собi наскiльки вищими були цi iстоти по своїх розумових i технологiчних показниках по вiдношенню до людей. Я впевнений, що живи ми з ними разом, на їх фонi ми б виглядали не бiльше нiж печернi люди. Загалом, вони зайнялися вивченням далеких зiрок, але пройшло не так багато часу, як вони наткнулися на щось таке, вiд чого навiть такi могутнi iстоти здригнулися вiд жаху. Там, в холодних просторах Всесвiту, вони виявили ранiше невiдому форму життя, але контакту двох розумних представникiв рiзних рас не вiдбулося - перша експедицiя завершилася невдачею, i пропажею всiх iстот, якi брали в нiй участь. Вони збиралися вiдправити ще одну групу, але незабаром вiд цього довелося вiдмовитись, оскiльки ворожа форма життя змогла знайти прохiд до їхнього свiту, тобто на планету, яку ми називаємо Землею. Зiткнувшись з вкрай сильним ворогом, iстоти зрозумiли, що не мають достатньої вiйськової пiдготовки, за винятком своєї вродженої сили. У термiновому порядку був створений вiйськовий унiверситет, який повинен був розробити необхiдне озброєння для боротьби з ворогом. Завдання було надзвичайно складним, оскiльки ворожа форма життя, яка проникла на Землю, як би це висловитись, не мала певних фiзичних рис. Вони були здатнi рухатися через матерiю розумними молекулами. Коли iстоти стали здавати одне поселення за iншим, було прийнято рiшення вдарити по чужорiднiй формi найважчим, що їм вдалося розробити. Цього я теж не можу пояснити, мої записи занадто складнi для розумiння. Можу лише припустити те, що це своєрiднi аналоги наших атомних боєголовок.
  - Яких боєголовок? - уточнив Iван.
  - Атомних. Вам до них ще рокiв двадцять залишилось. Так от, вторгнення було дiйсно зупинено, вороги були стертi надпотужним зброєю, але разом з ними, на жаль, i всi мiста. Здавалось, що є привiд для радостi, але удари виявились занадто деструктивними, i отруйнi випари, в наслiдок вибухiв, по повiтрю рознесло всiєю планетою. I це ще не вся бiда - iстоти також розбудили щось у самiй землi. Ядро планети стало обурюватись, їх мiста пiддавалися постiйним землетрусам, i так було до тих пiр, поки земна кора не почала свiй рух, приносячи все новi i новi руйнування. Стало зрозумiло, що залишатись на планетi не розумно, якщо вони не хочуть стати iсторiєю. Їм знову довелося застосувати свої пiзнання в перемiщеннях, шукаючи крiзь космос новий притулок. Тим часом, за мiльярди рокiв Земля перетворилась в одну суцiльну киплячу лаву, потiм в океан, а вж потiм з"явилася суша, а за нею i ми, люди.
  - I що ти хочеш сказати? - запитав Iван, мимоволi посмiхнувшись.
  - Ти знаєш, що я хочу сказати. Те, що я перебуваю зараз у тебе в крамницi доказ того, що ця раса дiйсно iснує. Бiльш того, вона жива i до тепер. Я припускаю, що коли їв гриби, мiй розум став своєрiдним радiоприймачем, i перебуваючи в активному станi, вiн змiг вловити цю iнформацiю, яка була записана в молекулярнiй пам"ятi космосу. Бiльше того, цi iстоти знають про те, що знаю я. Тепер вони пов"язанi зi мною, i мої сновидiння, це наслiдки контакту, а напади, коли я малюю їх зiрку, лише побiчний ефект злиття. Вони давно шукали пiдтвердження того, що їх рiдна планета знову знайшла життя, i ось вiн я - один з тих, хто змiг вловити сигнали. I той факт, що я змiг пройти крiзь час, я теж вважаю випадковим ефектом. Зв"язок з їх розумом посилив мiй "трiп", закинувши мене майже на цiле столiття назад.
  - I що тепер? Вони повернуться назад на Землю?
  - У цьому немає необхiдностi, вони вже тут.
  Iван погледiв по сторонах, сам не знаючи для чого. Останнi слова Олега чомусь викликали мурашки по всьому тiлу. Олег лише посмiхнувся i вiдповiв:
  - Не в тому сенсi, в якому ми звикли розумiти присутнiсть. За мiльярди рокiв вони еволюцiонували настiльки, що не потребують тiлесних оболонок пiд час перемiщення. Вони в самому повiтрi, вони чекають, спостерiгають за нами.
  Далi Iван зробив несподiваний для Олега рух - опустив голову на стiл i мiцно притиснув її руками. До цього сильний i вольовий чоловiк, тепер видався йому зовсiм розбитим i нещасним.
  - "Який важкий день" - думав Iван, занурений в темряву власних вiй - "Я не витримаю цього. Що за бiсова сила грає зi мною? Божевiльний з iншого свiту... Iнший свiт. Простiр i час. Перемiщення в часi "- потiм вiн рiзко пiдняв голову i сказав вголос - I як ти збираєшся повернутись?
  - Є єдиний спосiб дiзнатись, i я його випробую.
  - Значить - почав Iван, облизуючи губи - ти зможеш i мене перекинути туди, куди менi потрiбно?
  - Можливо - тихо вiдповiв Олег, намагаючись зрозумiти, чого хоче Iван.
  - Добре, тому що ти з"явився саме вчасно, щоб менi допомогти. Може це була не випадковiсть?
  - Може - вiдповiв хлопець, такий пiдйом настрою Iвана, надихнув i його самого - Якщо ти збираєшся випробувати на собi перемiщення в просторi i часi, я знаю, як це можна влаштувати - при цих словах Олег дiстав i з кишенi i кинув на стiл перемелену бiлу масу в герметичному пакетику.
  Iван узяв пакетик в руки, пом"яв, покрутив, а потiм запитав:
  - I що з цим робити?
  - З"їсти. Що ж iще? Потiм просто чекаєш, поки станеться диво.
  - Ти впевнений, що це допоможе?
  - В цьому питаннi не можна бути впевненим абсолютно нi в чому. Але якщо мiй розум працює як налаштований передавач, значить твiй, цiлком може пiдхопити мої хвилi.
  - Якщо хтось почує, про що ми зараз говоримо, - вiдповiв Iван i iстерично реготнув - тут же вiдправлять нас лiкуватись.
  - Зробимо все швидко - сказав хлопець, взяв пакет з рук Iвана, вiдкрив, витрусив трохи мiсива собi на руку i закинув в рот - Тепер ти, давай.
  Iван засумнiвався, але швидко зрозумiв, що iншого виходу не iснує. Якщо вiн дiйсно збирався щось змiнити, це була єдина, тонка, майже невидима надiя, але все ж таки надiя. Тому вiн теж ковтнув трохи бiлого мiсива.
  ***
  Iван рухався крiзь густий ефiрний туман, в якому осiдала вся всесвiтня пам"ять за увесь перiод часу, який неможливо обчислити. Велетенськi, але тепер закинутi будiвлi говорили про те, що колись тут проживала могутня цивiлiзацiя, чий розумовий розвиток пiшов занадто далеко вiд людського. Неймовiрнi архiтектурнi шедеври, якi не могли б прийти в голову жодному теперiшньому забудовнику, розписи на стiнах несли в собi потужний сенс i мали, судячи з усього, для мiсцевих жителiв велику художню цiннiсть. Вiд вiдчуття власної безпорадностi перед цiєю стародавньою величчю, в Iванi прокинувся неприборканий жах, хотiлося бiгти, сховатися вiд власної вразливостi i незахищеностi. Здавалось, що хтось зверзу почув його благання i перенiс його до високої круглої будiвлi, накритої куполом. Iван стояв здивовано задерши голову догори, але варто було йому розгорнуться на 180 градусiв, i вiн вже не мiг стримувати крик всеосяжного жаху. Перед ним постав величезний трон, на якому сидiла iстота, старiше за сам час. На щастя чи на бiду, але воно було мертве. Голова з масивними рогами була закинута догори, його тiло не згнило, а закам"янiло, перетворюючи iстоту в скульптуру. Тим не менш, несамовитий крик, що виривався з Iвана, говорив про те, що його свiдомiсть просто не здатна прийняти того, що iснує у свiтi таке, чого не здатна пояснити або зрозумiти жодна сучасна земна наука, та й проста людська буденнiсть. Iван не витримав i зомлiв.
  ***
  Олег перебував у всiх просторах i в жодному з них одночасно. Перехожi сахалися при одному лише поглядi, не в змозi, з причини непрохiдною тупостi звичайної земної iстоти, зрозумiти всю суть знань i розумiння реальних розмiрiв Всесвiту i кiлькостi нерозгаданих загадок в ньому. Не в змозi зрозумiти те, що бачив своїми очима Олег. Лише той, хто пропустив крiзь себе холодний подих космосу, здатний опанувати всю марнiсть i абсолютну нiкчемнiсть свого власного життя в порiвняннi з реальною iсторiєю свiту, простору i часу. Перебуваючи ментально у всiх вимiрах i просторових площинах одночасно, Олег йшов по вулицi, конвульсивно рухаючись, в напiвпритомному станi, вигукуючи назви мiст, якi зникли з лиця планети трильйони рокiв тому, iмена вчених, полiтикiв i художникiв, чия раса давно покоїлась в глибинах космосу. Далi вiн пам"ятає тiльки те, як його хапають мiцнi чоловiки в бiлих халатах. Сiрi коридори, м"якi стiни, якийсь чоловiк свiтить йому в обличчя лiхтариком, потiм в руках у людини з"являється шприц, наповнений прозорою рiдиною, тонка голка проникає пiд шкiру. Олег тверезiє, зв"язок зi свiтами втрачається, хлопець засинає.
  ***
  Iван прокинувся вiд запаху холодної жовтої трави пiд щокою. Приходячи до тями i потроху пiднiмаючись, вiн зрозумiв, що знаходиться в лiсi, мороз пробивав до кiсток. Вiн не пам"ятав нiчого з того, що бачив у власних снах, тепер тiльки рiдкiснi уривки спогадiв будуть долiтати до його свiдомостi усе життя. Згадувати про те, що його запалений i нещасний розум намагався блокувати i замiщати.
  Коли Iван зрозумiв, у якому знаходиться лiсi, його серце забилося частiше. Ще є час, потрiбно попередити всiх отаманiв про небезпеку.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"