Найстрашнiше те, що ми навiть не в змозi уявити собi того, наскiльки глибокi нашi найтемнiшi помисли. Те, що ми намагаємося звести на невелике несерйозне помутнiння або на дурний жарт iз самим собою, насправдi є диким переляком вiд усвiдомлення того, що насправдi здатна приховувати душа i свiдомiсть. Кожна людина одержима злими нечистими силами, з якими йому доводиться боротися щодня, а часом вiн вiддається в їх лапи на розтерзання, накликаючи, найчастiше, бiду.
Цi нескладнi i добре вiдомi багатьом умовиводи прийшли до мене в сiмнадцять рокiв, коли довелося познайомитися зi своєю зведеною сестрою. Пам"ятається менi, що було достатньо спекотне лiто. Ми з батьками жили в невеликому замiському будинку поруч з озером. Я i досi з радiстю i болем у серцi згадую, як блищить чиста вода в ясну i теплу погоду. Пам"ятаю дзвiнкi привiтальнi пiснi птахiв вранцi i прощальнi ввечерi. Також складно буде забути запах свiжоскошеної батьком трави. I сiмнадцяте лiто не обiцяло нiчого нового, лише все добре знайоме. Якби не одне "але", яке перевернуло все з нiг на голову - раптово об"явився рiдний брат батька, якого я, якщо чесно, пам"ятав доволi туманно, оскiльки останнiй раз бачився з ним, на момент сiмнадцятирiччя, майже десять рокiв тому. З тих пiр вiн встиг розлучитися i знову одружується. Щоправда жiнка була з вже дорослою дочкою. Це його не збентежило, i жили вони дружньо, немов справжня неподiльна сiм"я, принаймнi, так все було до того лiта. Несподiвано вони вирiшили нас вiдвiдати. Батько був щасливий, мати теж. Тiльки я був напружений, почувши цю новину. Кожне лiто в цьому будинку було суто особистим проведенням часу, тим бiльше, я завжди погано звикався з новими обличчями, особливо, якщо з ними доводилося певний час контактувати. Такий собi iнтроверт, або "мамин синочок", якщо хочете.
Загалом, брат мого батька приїхав зi своєю новою сiм"єю. Це був по-особливому жаркий червневий день. Здавалося, що самому тремтячому повiтрю нiчим було дихати, i якби вiн умiв говорити, то обов"язково попросив би води. В будь якому випадку, вони постали у нас у дворi раптово немов примари.
Дядя Андрiй худий жилавий чоловiк, i як для людини за сорок, мав, загалом, пристойний вигляд, а його чорне як смола волосся залишалося густим, як i двадцять рокiв тому. Його дружина Олена взагалi була чарiвна, хоч п"ятий десяток насувався невблаганно i для неї. Виразнi блакитнi очi, довге руде волосся, пухкi губи - це те, що приходить менi в голову першим, коли я згадую цю ефектну жiнку. Єдине, що видавало її вiк - руки. Руки всiх видають. Все теж саме, я мiг i з упевненiстю сказати про її дочку, мою названу сестру, Мару. Мара була майже точна копiя своєї матерi, тiльки на пару десяткiв рокiв молодше. Менi важко пригадати бiльш красиве створення навiть зараз, скiльки б я не напружував пам"ять. Це руде волосся, яке ставало яскравiшим на безжальному сонцi i постiйна легка усмiшка на обличчi, назавжди залишили слiд в моїй душi.
Мої батьки гаряче привiтали дядька, обiймаючись i цiлуючись. Потiм познайомилися з Оленою та Марою.
- "Що за дивне iм"я?" - думав я, простягаючи руку до цiєї дiвчинi. Вона потисла її не одразу, якусь мить нiби оцiнюючи поглядом мою кiнцiвку, пiсля чого уважно подивилася на мене, примруживши очi, глузливо посмiхнулася i нарештi, потисла цю нещасну руку.
Мої батьки повели їх всередину, щоб похвалитися апартаментами. Проходячи повз мене Мара струснула головою, нiби як, поправляючи зачiску, i вдарила мене волоссям по обличчю. Тодi я не мiг зрозумiти, зробила вона це спецiально або ж так вийшло випадково. Розмiрковуючи зараз, ставати зрозумiло, що в усiй її поведiнцi не було нiяких випадковостей. Менi не хотiлося йти за ними в будинок, i я вже вiдчув полегшення вiд того, що нарештi залишуся на вулицi один, але тут батько покликав мене до себе, i настрiй знову зiпсувався.
***
Будинок наш мав два поверхи. Прямо при входi, з правого боку, вiдразу ж була невелика кухня. Трохи далi попереду за кухнею була розташована вiтальня кiмната з великим скляним столом, трьома крiслами навколо i невеликим камiном. Прямо там розташувались сходи на другий поверх, поруч з ними перебували двi дверi - в особистий кабiнет батька, а та що поруч, у комору. Батько не без гордостi демонстрував своє особисте мiсце, де на дубовому столi розташувалися якiсь робочi папiрцi, i сейф, де вiн зберiгав мисливську рушницю. Пiд сходами були дверi до вбиральнi. Ми пiднялися наверх. На другому поверсi було чотири спальнi кiмнати (остання була моєю). Батько продемонстрував кiмнату, де будуть спати гостi.
- О нi! - промовила раптом Мара, то був перший раз, коли я почув її голос - Я буду спати окремо, якщо нiхто не проти.
- Звичайно, добре - знизав плечима батько.
Олена невдоволено покачала головою, але нiчого не сказала, а дядько зовсiм не звернув уваги, розглядаючи апартаменти.
- Тодi покажи гостi наступну кiмнату - знову вiдгукнувся батько, i говорив вiн тепер зi мною.
Я вiдкрив перед нею дверi i вiдiйшов, пропускаючи вперед, схожий на клерка в цей момент. Вона озирнулася навколо, глибоко зiтхнула, i впала на лiжко втомлена (менi так здавалося, в будь-якому випадку). Мара мовчки лежала, закривши очi, абсолютно iгноруючи мою присутнiсть, вiд чого я вiдчував себе повним iдiотом.
- Якщо щось треба, тодi скажеш - сказав я, не знаючи, що ще можна придумати. Вона не вiдповiла, тому я просто вийшов.
***
Коли я спустився вниз, мої батьки сидiли у вiтальнi з гостями i щось весело обговорювали. Почулося виття чайника, мама вийшла на кухню i припинила його страждання.
- А де Мара? - з Олена, пiднявши голову.
- Залишилась в кiмнатi - вiдповiв я - Втомилася, напевно.
- Не звертай уваги, - махнула рукою Олена i посмiхнулася - вона звикне.
Я кивнув на знак згоди, правда дуже сумнiвався в тому, що до цього вона вiдчувала себе тут нiяково. У будинку було достатньо жарко, тому я побажав скорiше вийти на вулицю. Мiй шлях лежав в обхiд будинку по вузькiй стежинi вниз крiзь щiльно зростаючi дерева прямо до озера. Тут менi знову вдалося знайти бажанi спокiй i самотнiсть. Вода була надзвичайно спокiйною, навiть сонної. Вона лежала пiд палючим сонцем, насолоджуючись його променями. Не довго думаючи, я скинув все зайве i стрибнув у воду i вона слухняно зiмкнулася над моєю головою. Тут панував свiй свiт, без повiтря i звукiв. Прiсне озеро дозволяло вiдкрити очi i розгледiти все навколо, абсолютна нiмота. Я любив це вiдчуття, шкода пiд водою не можна перебувати занадто довго.
Коли я виринув i вдихнув так сильно, наскiльки вистачало легень, то побачив неподалiк серед дерев, фiгуру. Серце стиснулося вiд несподiванки i страху, але потiм очi розгледiли обриси рудої копицi волосся, яку неможливо було сплутати нi з чим iншим. Зникла вона так само швидко, як i з"явилася, начебто розчинилась в повiтрi, досить було всього раз клiпнути очима. Схопивши свої речi, я як є побiг туди, де бачив цю дiвчину, але коли опинився на мiсце, не виявив нiчого крiм кущiв. Можливо нестерпна спека малювала для мене мiражi. Чи нi?
У будь-якому випадку, коли я повернувся, в будинку було все так само, як i тодi коли я кого покинув - батьки з гостями сидiли бiля "порожнього" камiну, весело i голосно щось обговорювали, у матерi на колiнах лежало кiлька сiмейних альбомiв. Мабуть дiлилися радощами минулого. Не маючи таких настроїв я пiднявся наверх. Вiдкриваючи дверi своєї кiмнати, не сказати, що я був сильно здивований, побачивши Мару, яка рилася на полицi з моїми книгами.
- Привiт, - сказала вона, тримаючи в руках товстий путiвник по демонах в буддизмi - я тут вирiшила поритися в тебе серед книг. Ти не проти?
- Нi, рийся, звичайно - вiдповiв я.
- Скажи ще раз, як тебе звати, прости.
- Божен.
- Пробач, як? - спитала вона, i її пухкi губи немов скривилися в глузливiй усмiшцi.
- Тебе взагалi-то Мара звуть, якщо ти забула - знайшовся я.
У вiдповiдь вона несподiвано дзвiнко розреготалась i промовила:
- Ну що ж, справедливо.
Вона присiла поруч зi мною, i я вiдчув запах каштанiв. Вiдклала важку книгу, повернула голову в мою сторону, досить швидко, щоб в черговий раз вдарити мене волоссям по обличчю.
- Виходить, ми з тобою зведенi родичi? - запитала Мара.
- Виходить, що так.
- Дивно все це. Нiколи не думала, що у мене будуть ще новi родичi.
- Ну, родичi ми тiльки формально - вiдповiв я, бо не знав, що ще можна сказати.
- Для свого вiку занадто тямущий - знову посмiхнулася Мара.
- Ти всього на три роки старша.
- Рахувати навiть вмiє. I на що ти натякаєш, коли говориш "формальнi"?
- В якому сенсi? - запитав я. Тодi менi дiйсно було незрозумiло, про що вона говорить.
- Я про родичiв. Ми ж все одно родичi, так?
- Загалом, так.
- Ну, от i добре - вiдповiла вона, посмiшка не сходила з вуст, менi здавалося, що вона так жодного разу i не клiпнула пiд час нашого дiалогу. Потiм вона встала i промовила - Тодi ще побачимося, братику. Я буду у себе, якщо що, заходь - пiсля цих слiв вона покинула мою кiмнату.
***
Цiєї ночi сон мiй був тривожний, неспокiйний. Я, то засинав, то прокидався знову, моя рiдне лiжко було абсолютно незручним, кожен темний куток викликав тривожнi почуття, голова розколювалась. Не в силах бiльше цього терпiти, я встав, протер очi, подивився на електронний годинник - 3:17 ночi, чудово. Менi здавалося, що досить трохи походити по кiмнатi i сон знову повернеться. Тiльки коли я пiдiйшов до вiкна, стало зрозумiло, що сьогоднi солодких сновидiнь не передбачається.
Моє вiкно виходило на най густiшу сторону лiсу, частина якого приховував наш паркан. На верхiвцi паркану сидiла фiгура, схожа на кiшку, але коли я придивився уважнiше, то зрозумiв, що це була Мара. Вона сидiла так, немов так все i повинно бути, закинувши ногу на ногу. Потiм тi деякi хмари, що були на небi, розступилися, i яскравий мiсяць освiтив її струнку постать, наче вона була артисткою на сценi театру в свiтлi направлених прожекторiв. Придивившись я зрозумiв (або, можливо, моїй фантазiї так хотiлося), що вона дивиться в моє вiкно. Я усвiдомив це настiльки чiтко, що менi здавалося, її блакитнi очi свiтяться в темрявi.
Серце забилось сильнiше, не розумiючи що саме роблю, я просто влiгся назад до лiжка. Це не сильно допомагало, бо я продовжував вiдчувати присутнiсть пронизливого погляду. Так i лежав, як дурень, сам не в змозi зрозумiти, чого саме боюся. Бiльш-менш забутися вийшло тiльки тодi, коли птахи почали заводити свою пiсню, а першi променi сонця прорiзали темряву.
***
Коли батько розбудив мене, на тому самому годиннику була 11:20. Не дивлячись на майже обiдню годину, вiдновленим я себе не вiдчув. Ще й голова розболiлася.
- Вставай вже - сказав батько - все на свiтi проспиш. Мати скоро обiд приготує, а ти ще навiть не снiдав.
- Зараз спущуся - пробурчав я, вiдчуваючи гостре бажання знову впасти на подушку.
Батько вийшов, але ще деякий час було чути, як вiн насвистує пiсню, крокуючи коридором. Менi його той ранковий настрiй не завадив би, тому як новi дивнi подiї не збирались послаблювати хватку. Вийшовши з кiмнати я зупинився бiля дверей Мари, намагаючись почути хоч що-небудь - абсолютно нiчого, тиша. Я подумав про те, щоб зайти, навiть встиг схопитися за ручку, але все ж передумав i вiдправився донизу. Крiм того, мене не вiдпускала надiя на те, що вночi мене наздогнав просто надто реалiстичний сон, або ж вiзуальнi галюцинацiї у зв"язку з нестерпною спекою.
Внизу мене зустрiла матiр i мало не за руку вiдвела на кухню, там мене чекав обiд. Я ковтав їжу, особливо не вiдчуваючи смаку. Менi було не до цього, я подумки був заритий глибоко в собi. Мене нiяк не хотiло вiдпускати почуття тривоги. Вiдчуття того, що я стою на порозi чогось зловiсного, воно необоротне, воно обов"язково постукає в мої дверi, захопить зненацька. Я вiдчував це фiзично, це "щось" шарудiло в районi легень, потiм опускалось до шлунку, знову пiднiмалося до легень, а потiм ще вище до горла. I так по колу, раз за разом. Бiльше терпiти не було сил, тому я встав i вийшов, точно знаючи куди прямую. До свого улюбленого мiсця, де нiхто не здатний менi перешкодити. Я знову помилявся.
Пiдiйшовши ближче до озера, пiдсвiдомiсть спрацювало саме по собi, змусивши тiло сховатися за кущi. Все тому, що я ранiше нiколи не бачив, щоб людина так грацiозно матерiалiзувався з пiд води, практично без шуму i бризок. Гостро заточений нiж прорiзає тонкий целофан. Мара постала передi мною у всiй своїй дiвочiй вродi - витончена фiгура, усмiхнене обличчя з яскравими блакитними очима, мокре руде волосся ледве прикривало оголенi груди.
Я розумiв, що неповинен знаходитись тут, але не мiг нiчого з собою зробити. Сьогоднi такий вид, мабуть, не викликав би в мене особливого фурору, але коли тобi сiмнадцять, все зовсiм не так. Вона вийшла з води (моє єство палало нестерпним вогнем), пiдняла рушник, обв"язалась, поправила волосся i попрямувала в мою сторону. Охоплений жахом i збентеженням, я намагався змусити себе тiкати звiдти якнайшвидше, бажано непомiченим, тiльки в суєтi я лише ще бiльше заплутувався в кущах. Що вiдступати пiзно я зрозумiв коли за спиною почувся дiвочий голос:
- Щось загубив?
- Нi - сказав я, мої щоки горiли вiд сорому - Пробач, я не знав...
- Ти про що? - запитала вона, щиро (як менi здавалося) дивуючись.
- Ти там плавала, але я нiчого не бачив...
Вона знову голосно розреготалася i заговорила:
- Кинь вибачатися! Це озеро не тiльки моє! Воно також i твоє. Тепер буде нашим, якщо ти не проти. Ти не проти?
- Звичайно, нi - вiдповiв я, мiркуючи, про що ми взагалi говоримо.
- От i добре! - знову посмiхнулась Мара - Тодi роздягайся i стрибай у воду.
- Та якось немає бажання...
- Є, ти ж для цього прийшов. Або для того, щоб пiдглядати?
- Нi! Я ж сказав!
- Прекрасно, тодi лiзь у воду - наполягала вона.
Я не сильно любив сперечатись, тому вирiшив все ж їй догодити, тим бiльше, що все одно вiдчував провину, а це був спосiб її спокутати. Пiдiйшовши ближче до прозорої чистої води, я скинув футболку, шорти i в одних плавках зайшов по колiно до теплого озера.
- Нi-нi! - почув я голос Мари - Роздягайся повнiстю, так буде чесно - побачивши моє ошелешене обличчя, вона продовжила - Та не переживай ти так! Ми з тобою тепер родичi. Нам нiчого приховувати один вiд одного. Мене не варто боятися.
Серце закалатало ще швидше. Згораючи вiд сорому, я повiльно стягнув з себе плавки. В очах потемнiло, несподiване марення вiдвiдало мою душу - Хто вона така? Чому з"явилась тут? Вона вiсник? Прийшла забрати мiй сон? Вiдповiдей не було, а голова несамовито паморочилась, i здавалось, якщо так триватиме ще хвилину, я обов"язково помру. Тому закривши очi i розпроставши руки, готуючись до вiльного падiння, я впав в холодну воду. Не знаю, як довго менi довелося пробути в цьому свiтi нiмоти. Мабуть, неприродно довго, тому що виринувши, я зрозумiв, що знову лишився один. Вiдчував я себе як i ранiше погано - Мара гостює в нас всього другий день, але вже встигла кiлька разiв змусити мене переживати найжахливiшi почуття. Пiсля цього вона зазвичай просто зникала, он як зараз.
***
Голова розболiлася знову, i сором змiнився роздратуванням. Якби в даний момент я побачив її самовдоволену усмiшку, то напевно вчепився б пальцями у її прекрасне горло. Їй прийшов час застосувати свої здiбностi по раптовому зникненню. Коли я пiдiйшов до будинку, мене зустрiв батько.
- Привiт, допоможеш? - запитав вiн.
- Так, а що потрiбно?
- Хочу трохи черешнi зiбрати гостям. Лiзь-но на дерево, i гарненько його потрусити.
Так я i зробив. У будь-якому випадку, тепер був привiд трохи вiдволiктися вiд недавнiх подiй. Прекрасне нагадування про те, що дитинство залишає нас часом занадто рано - я завжди обожнював лазити по деревах, представляючи себе персонажем оповiдань Кiплiнга. Забиратися на самi верхiвки, обережно промацуючи гiлки, на повну вдихаючи свiже повiтря. Нажаль, чим старше ти стаєш, тим швидше обростаєш дурними проблемами, на кшталт роботи, сiм"ї та iншого, чого ти мiг би уникнути, в той час як твоє дерево згнило. Можливо, дорослим людям треба частiше лазити по деревах.
Було вкрай складно викинути з голови образ Мари, яка виходить з озера i рухається грацiйною ходою кiшки. Справа була не тiльки в тому, що я не мiг цього зробити - менi цього не хотiлося. Весь той час, перебуваючи на деревi, я старанно брехав самому собi, думаючи про те, що я зовсiм не був радий побачити свою зведену сестру голою. Самий жах полягав не в тому. Трагедiя мого незмiцнiлого юного розуму була у раптово розпочатiй боротьбi мiж рацiональним спокiйним мисленням i хтивою завзятою люттю. Голова починала болiти ще сильнiше, вiд того здавалось нiби мене розриває надвоє. Перша половина мене говорила про те, що слiд забути ранкове подiї i нiколи бiльше не зв"язуватись з цим дiвчиськом, раз вона вирiшила так себе подати. Друга половина була куди менш стримана i говорила про те, що менi варто злiзти з цього дерева, пiднятися нагору, увiйти в кiмнату моєї зведеної сестри, зiрвати з неї рушник, яким вона ранiше прикривалась, i зґвалтувати її нiжне тiло. Мене кидало в жар вiд другої половини власних роздумiв, i для того, щоб вiдволiктись вiд лячних i одночасно ваблячих образiв, я заговорив з батьком:
- Так як дядько їх знайшов? - запитав я.
- Кого їх? - насупив брови батько, а потiм зрозумiвши, про що я кажу, вiдповiв - А! Так познайомилися якось на роботi, нiчого особливого. А що?
- Нiчого, просто цiкаво. У мене ж тепер є зведена сестра.
Батько пiдняв на мене голову, придивився, нiби намагався розгледiти в менi щось цiкаве, потiм опустив голову i продовжив збирати черешню, якої я чимало натрусив. Хвиля сорому i страху знову накрила мене - здавалось, що той батькiвський погляд означав розумiння всього, що зi мною вiдбувається. Найбiльше менi було прикро не через його потенцiйне знання, а через те, що вiн не пояснить менi, як же бути в цiй ситуацiї. Таким чином, я залишався наодинцi з власними демонами.
***
Мати була задоволена, побачивши скiльки ми зiбрали черешнi. У дверях кухнi з"явилися Андрiй з Оленою. Жiнка важко дихала, а по скронi стiкала тонка цiвка поту. Батько вiдразу ж схопив свого брата за плече, щось прошепотiв на вухо, Андрiй розреготався, пiсля чого вони обидва вийшли. Було чутно гуркiт дверей батькового кабiнету.
- Уже подружився з Марою? - запитала раптово Олена.
- Так - вiдповiв я, i мене знову огорнуло спогадами, немов холодною водою.
- Сподiваюся, вона тобi не набридає?
- Нi, звичайно - збрехав я.
- Далеко не тiкай, - заговорила мати - будемо скоро обiдати.
Наверх я не пiднiмався, не хотiв перетнутися з нею. Тому просто сiв у вiтальнi кiмнатi, взяв у руки фотоальбом, який мати так i не вiднесла на мiсце. Я розглядав фотографiї баченi мною вже сотню разiв. Дивнi знiмки навiчно застиглого минулого, куди я бiльше нiколи не зможу повернуться, хiба що у власнiй уявi. Завжди ненавидiв цей меланхолiйний настрiй, коли менi хотiлося повернутися в те мiсце, якого бiльше не iснує. Так буває пiсля кожного пережитого стресу, навiть зараз. Кожнiй дорослiй людинi з дня на день доводиться вирiшувати частiше їм самим придуманi проблеми, нарощувати моральну броню, пiд вагою якої вона, людина, швидше за все в пiдсумку i загнеться. Коли ти малий, то про нiяку броню i мови бути не може. Дитина готова сприймати свiт таким, яким вiн є насправдi, не створюючи iлюзiй i не споруджуючи захисту, тому дитина i щаслива, щасливiша за будь-якого дорослого, принаймнi. Не дарма Лао-цзи говорив: "Що затвердiло, те не переможе".
Мати покликала батька з кабiнету - попросила перетягнути стiл у вiтальню, тому як "кухня дуже маленька". Андрiй теж рвався допомогти, але батько вiдмовив ("ти ж гiсть!") i взяв в помiчники мене. Ми впоралися досить швидко, пiсля чого мати почала накривати на стiл. Незабаром все було готово. Олена пiшла нагору, i через кiлька хвилин повернулася з Марою. Моє серце знову пiдскочило до горла, я поспiхом вiдвернувся, сiв за стiл, волiючи зайвий раз не пiднiмати голови. Тiльки коли я знову почув каштановий запах, зрозумiв, що Мара волiла сiсти поруч. Коли всi нарештi зiбралися, батьки з гостями почали обговорювати малоцiкаву нiсенiтницю. Я вважав за краще мовчати, Мара теж. От тiльки, не на чому iншому окрiм неї, я зосередитись не мiг. Її аромат блукав занадто близько. Переборовши себе, я глянув на цього диявола - Мара сидiла, закинувши одну струнку ногу на iншу, пiсля кожного навiть самого найменшого рухи її тiла, я вiдчував, як у нiй ворушиться абсолютно кожен м"яз, як кров курсує венами, як тiло наповнюється самим життям. Поправила вона волосся (яке було все ще мокре), чи всiлась зручнiше на стiлець, або змiнила позу - в кожному русi ховався цiлий Всесвiт переживань i вiдчуттiв, в першу чергу моїх власних. Свiдомiсть продовжувала жити сама по собi, малюючи менi все новi i новi картини повнi деталей, огидних i хвилюючих одночасно.
Коли ми покiнчили з обiдом, я допомiг матерi з посудом, а батьковi зi столом. Пiднявшись нагору, я взяв першу лiпшу книгу i влiгся на лiжко. Я переконував себе в тому, що добре нарештi залишитися одному, але насправдi бажав скорiше побачити її.
***
Бажання мають властивiсть справджуватись, на жаль. Читаючи, я не помiтив, як раптово заснув. Коли вiдкрив очi вже почало темнiти - довго проспав. Нiчого дивного, якщо перед цим вночi тобi так i не довелося поспати.
Абсолютна млявiсть керувала моїм тiлом, важко було навiть поворухнути рукою. Тiльки я все одно змушував себе встати, iнакше вночi знову б не змiг заснути. Так, дивне вiдчуття вiд незапланованого сну - коли ти не знаєш, де був сон, а де реальнiсть.
Так само я не знав, чи була реальнiсть в тому, що дверi до моєї кiмнати прочинились i в нiй з"явилась Мара. Може це всього лише чергова мана? Тiльки коли вона сiла на моє лiжко, я зрозумiв, що не сплю. Хоча, чи мiг я бути впевнений в цьому до кiнця? Коли справа стосується її, не можна бути нi в чому впевненим.
- Що робиш? - запитала вона.
- Читав, а потiм заснув.
- Зрозумiло. Слухай ... ти не ображайся за те, що сталося вранцi, я iнодi люблю пограти.
- Я i не ображаюсь - сказав я чисту правду. Тому що я злився, а не ображався.
- От i чудово - вiдповiла вона i посмiхнулась.
- Як ви з мамою зустрiли мого дядька?
- Зачарувала.
- Що?
- Нiчого.
- Слухай, це ж ти сидiла там на парканi вчора вночi? Тому що я нiби когось бачив. Це було дивно.
- Ти впевнений, що тобi не наснилось? - запитала Мара i насупила брови в нiбито задумi, але робила це вона навмисне нещиро - Ну, знаєш, коли тiльки прокидаєшся i не можеш вiдокремити реальнiсть вiд вигадки.
- Нi, я точно знаю, що бачив - сказав я, вiдчуваючи неочiкуваний прилив лютi, i я не мiг його контролювати, тому промовив - а тепер iди, будь ласка. Менi не добре, я хочу спати.
Так вона i зробила. Мовчки.
***
Коли я прокинувся, надворi стояла глибока нiч. Мiй тривожний сон порушило рипiння дверей. Переляканий, я рiзко сiв на лiжку. В темрявi, освiтленiй яскравим лiтнiм мiсяцем, я побачив Мару, що закриває все тi самi дверi. Вона була зовсiм гола. Повiльно, так нiби в цьому не було нiчого незвичного, вона пiдiйшла до мене i сiла поруч на лiжко.
- Що ти робиш? - запитав я пошепки. Серце було готове прорвати своїм стуком грудну клiтку.
- Покинь цей цирк, Божене, адже ми знаємо, в чому тут справа - говорила вона якимось втомленим голосом - Увесь мiй час перебування тут, був ознаменований цим, i до цього все i йшло. Немає сенсу гратися таємничими тiнями i вiтер кидати слова.
- Постривай! - запротестував я - Ти моя зведена сестра!
Пiсля цих слiв Мара взяла мою руку i поклала собi груди, надзвичайно теплi i м"якi. Вiд хвилювання менi було важко дихати, в головi несамовито паморочилось.
- Тiльки не кажи менi, що це якимось чином здатне вплинути на твої вiдчуття - говорила вона. Її серце билося рiвно i спокiйно, як справна надiйна машина, не конкурент моєму - Все вiдбувається так, як i повинно вiдбуватися, така твоя доля, вона була зумовлена цим, з тiєї самої митi, коли я з"явилась тут. Не шукай жалюгiдних причин вiдмовитись, їх просто не iснує.
Мара поклала руку менi на плече, i я, пiдкоряючись невiдомому iмпульсу, повiльно опустився на лiжко. Вона схилилася надомної, волосся лоскотало обличчя, запах каштанiв витiсняв усi iншi, а тепло її тiла просочувалося пiд мою шкiру, де воно мутувало i перетворювалося на справжнiй жар. Цiй диявольськiй бурi неможливо було чинити опiр, тому я пiдтягнув її ближче до себе i вп"явся в вологi губи, мало не прокушуючи тонку шкiру.
***
Коли я все закiнчилось, я лежав у задумi з тим дивним вiдчуттям невизначеностi мiж нiг. Мара лежала поруч i спала, там менi, в будь-якому випадку здавалось. Точнiше сказати було неможливо, так як вона повернулась до стiни. Я був так виснажений, що з хвилини на хвилину мiг вирубитись, але весь цей час мене переслiдувало тривожне вiдчуття, очiкування чогось непоправного. Я просто розумiв, що тепер все буде зовсiм iнакше, хоч i не було змоги цього пояснити. З цим я i заснув.
***
Прокинувшись, я не був здивований, не знайшовши поруч Мару. Її раптовi зникнення вже ставали занадто передбачуваними. За вiкном все ще була нiч, але заснути вже навряд чи вийде. Почуття тривоги, всупереч моїм очiкуванням, нiкуди не зникло, а навпаки - набуло нових граней. Виглянувши у вiкно, я чiтко побачив, як з-за дерев з"являється величезне могутнє цунамi кровi, яке нестримно несеться вперед, щоб стерти з лиця землi цей будинок разом з його мешканцями. Небеса розiрве навпiл i вниз, крiзь озонову тканину, градом впадуть мiльярди зiрок, завдаючи непоправної шкоди. I все це через мене i мого грiха, з яким менi тепер доведеться жити. Те, що можуть сказати на таке батьки, хвилювало найменше. Просто все було не так. Так я i просидiв до тих пiр, поки не зiйшло сонце. Вiдчуття пригнiченостi повернулося, знову.
Я спустився вниз, хотiв вийти на вулицю, але так i завмерши в проходi, присiв, обпершись на одвiрок. Звiдти було зручно стежити за Марою, яка сидiла на пiдвiсний пригвинченiй до дерева гойдалцi. Вона була зроблена моїм батьком коли я ще був зовсiм дитиною. Мара сидiла там в коротких джинсових шортах i картатiй сорочцi, пiдiбгавши ноги i повiльно розгойдуючись. Не знаю, як довго це могло б продовжуватися, якщо б не мiй дядько, який налякав мене своєю раптовою появою.
- Чого ти тут сидиш? - запитав вiн. Цей неочiкуваний голос за спиною змусив мене нервово смикнутись.
- Та нiчого, просто так - вiдповiв я. Правда, судячи з усього, на моєму обличчi було вiддруковано щось тривожне, тому як мiй дядько вирiшив всiстись поруч i дiзнатися про все детальнiше.
- Я думав, що тiльки менi вдається так рано вставати - заговорив вiн, потягуючись пiсля сну.
- Не тiльки Ви - сказав я, не вiдводячи погляду вiд Мари. На жаль, дядько помiтив, куди спрямований мiй погляд.
- Я знаю, про що ти думаєш. Чи нi? - несподiвано запитав вiн.
- Можливо, невпевнений - вiдповiв я, вирiшивши не грати в дурника. Краще залагодити це вiдразу, раз є така можливiсть - Є сенс з цим щось робити? Якщо чесно, ви тут всього два днi, але я вже потроху починаю втрачати здоровий глузд.
Останнi слова вирвалися на емоцiях, i я сотню разiв встиг пошкодувати про те, що сказав. Здавалося, що дядько зараз образитися i пiде, але всупереч очiкуванням вiн лише розреготався, а заспокоївшись, заговорив знову:
- Так-так! Можу тебе зрозумiти, наша сiмейка здатна втомити кого завгодно. Потерпи, ти звикнеш. Насправдi, - продовжував мiй дядько i кивнув головою в бiк Мари - менi теж було дуже складно звикнути. Не знаю, як це пояснити. У дочки Олени дуже складний i одночасно простий характер. Перший час я вiдчував себе незатишно поруч з нею. Смiшно сказати, але менi навiть кошмари снилися з її участю! Потiм все пройшло, просто зникло. Все це, напевно, лише дурницi.
- Я не думаю, що це дурницi. Навпаки - сказав я. Поки дядько виливав душу, я помiтив, що Мара все ж таки звернула на нас увагу. Нехай вона i була на вiдстанi, але її несхвалення даного дiалогу прекрасно вiдчувалося (невже вона його чула?). Вона невдоволено похитала головою, встала з гойдалки i пiшла геть.
- Як би там не було насправдi, - продовжив дядько тепер куди бiльш серйозним тоном - особливо не переживай, та все-одно будь дуже обережний. Знаєш, iнодi жiнки зберiгають у собi велику i страшну силу, i не дай Боже, щоб вони обрушили її на тебе, тодi-то буде багато горя. Просто будь обережний - додав вiн, i, поплескавши мене по плечу встав i пiшов, залишивши мене наодинцi з самим собою, знову.
Весь день пройшов на диво спокiйно. Нiяких iнцидентiв, навiть Мара вела себе абсолютно нормально i просто йшла на контакт. Абсолютно iнша, приязна людина, i навiть жодного натяку на те, що вiдбувалося вчора. I це мене, якщо чесно, влаштовувало, але все одно не вiдпускало вiдчуття, що це всього лише затишшя перед бурею. На жаль, я був правий.
***
Чергова нiч i чергове безсоння - до цього неможливо звикнути. Цього разу мене потривожив жiночий голос. Спочатку я думав, що менi здалося, але потiм я почув його знову:
- Божене - заговорив вiн, i звучав цей голос глухо, немов його володар знаходився у мене за дверима.
- Мара? - питався я у порожнечi, але вiдповiдi не було.
Тодi я встав, натягнув шорти, пiдiйшов до дверей i постоявши недовго в нерiшучостi, зiбрався з силами i прочинив. За ними нiкого не опинилося. Мене покликали знову ("Божене"), тiльки на цей раз голос звучав з вiтальнi на першому поверсi. Страх вп"явся в горло липкими пальцями. Буря, яка перед цим вщухла, знову набирала обертiв. От тiльки спустившись донизу, я знову нiчого не виявив. Тут панувала абсолютна тиша, тiльки шурхiт листя на вулицi давав зрозумiти, що життя не зупинилось. На жаль, царство тишi протрималося недовго - оглушливий пострiл з рушницi змусив мене з переляку впасти на пiдлогу. Кiлька секунд пекельно шумiло у вухах, а коли я наважився трохи пiдняти голову, то побачив вiдносно велику дiрку в стiнi поряд з дверима батькового кабiнету. Обережно пiднявшись, я побачив свого дядька, на якого падало яскраве мiсячне сяйво через вiкно на кухнi. Вигляд у нього був розгублений i переляканий, в руках вiн тримав батькову рушницю, з дула якого виривався дим.
- Як це?... - бурмотiв вiн як людина, яку тiльки-но розбудили.
Почувся швидкий тупiт нiг над головою. Незабаром поруч зi мною стояли батьки. Насамперед вони оглянули мене з нiг до голови, причому кiлька разiв. Переконавшись, що зi мною все гаразд, батько накинувся на брата. Пiдiйшов, вихопив рушницю, розрядив (там залишалася ще одна дрiб), кинув на крiсло i схопив мого дядька за комiр пiжами. До мого помутнiлого розуму долiтали окремi фрази батька, яки в своїй основi складалися з гнiвних вигукiв i матiв. Мiй ж абсолютно приголомшений дядько, мимрив щось у вiдповiдь про те, що вiн не знає як тут опинився, а тим бiльше не мiг зрозумiти, як рушниця опинилась в його руках, яка була зачинена в надiйному залiзному сейфi в так само зачиненому кабiнетi. Менi чомусь стало шкода дядька, в головi пояснiшало. Незрозумiло як, але я розумiв, що вiн тут абсолютно нi до чого.
- Батько, досить! - сказав я, нарештi вибравшись з обiймiв матерi, пiдходячи до чоловiкiв - Вiн не винен.
- А хто винен?! - крикнув вiн, тепер звертаючи увагу на мене - Вiн же стрiляв в тебе, Христа ради! Якого бiса тут взагалi вiдбувається?
Справедливе питання, але вiдповiсти на нього я не мiг. Точнiше не хотiв. Як я мiг пояснити, що вiдбувається в моїй головi? Хто взагалi зможе пояснити, що саме призвело до таких подiй? Для такого потрiбно занадто багато часу i абсолютно ясна голова, яку нiхто з нас, в даний момент, не мав. Тому я просто втомлено вiдповiв:
- Давай просто сховаємо рушницю i пiдемо звiдси.
- Я нiчого не розумiю - вiдповiдав батько. Вiн був розгублений, але тим не менш взяв рушницю i понiс її до кабiнету. Яке ж було його здивування, коли вiн зрозумiв, що дверi зачиненi. Запанувала гнiтюча тиша, всi були розгубленi, особливо дядько, який продовжував бурмотiти собi пiд нiс, що вiн не брав рушницi i взагалi не пам"ятає, як опинився у вiтальнi.
Батько мовчки пiднявся наверх. Його не було кiлька хвилин, але за цей час ми не зрушили з мiсця i не заговорили один з одним. Вiн повернувся з ключами, вiдкрив кабiнет, сховав зброю назад до сейфа i зачинив. Пiсля цього ми всi мовчки вирушили наверх.
***
Я вже влiгся назад у лiжко, але спалах лютi, що захлеснула мене, змусила знову встати, пiдiйди до сусiдньої кiмнати, щедро, з силою, вiдкрити дверi, (та так, що та вдарилася об протилежну стiну), пiдiйти до лiжка, де спала Мара (вже нi), залiзти зверху i схопити її обома руками за красиву горду шию.
- Ти що робиш? - гнiвно, намагаючись зберiгати тишу, прошипiв я, дивлячись у великi переляканi очi - Це вже не жарти! Якщо хочеш знущатися з мене, гаразд, але не чiпай мою сiм"ю! Тобi все зрозумiло? Та що ж ти таке?!
- Т-с-с-с - засичала вона у вiдповiдь, намагаючись мене заспокоїти. Ледве торкаючись, провела пальцями по моєму обличчю. Руки ослабли, я так бiльше не мiг. Її жалюгiдний i переляканий вигляд благав вiдпустити горло - Т-с-с-с - знову повторила вона i знову провела пальцями по обличчю, з її очей потекли сльози. Тодi я i здався, розтуляючи руки. Вона мiцно обняла мене, з несамовитим завзяттям цiлувала в губи, потiм розставила ноги, допомогла менi роздягнутися, i все повторилося знову.
***
Залишатися я не збирався, тому спустошений i розбитий повернувся до своєї кiмнати, тiльки зрозумiвши, що мене обвело навколо пальця дiвчисько, причому вже далеко не вперше. Всi переживання всерединi мене були окремими шматками пазла, якi нiяк не хотiли стати цiлiсною картиною. Подiї останнiх пари годин здавалися всього лише моєї вигадкою. Тiльки це, нажаль, була правда. Це безглузде i жалюгiдне вiдчуття - уявляти собi того, чого можна було б уникнути, не допусти ти такої дрiбної, але непростимою помилки. Знову тиша зайняла своє почесне мiсце в будинку. Нiчого бiльше не нагадувало про недавнi подiї. Я лiг i незабаром заснув.
***
На наступний ранок атмосфера в будинку була гнiтючою i в"язкою як сироп. Ми всi зiбралися у вiтальнi, мати готувала снiданок, нiхто не говорив. Здавалося, що тiльки Олена нiчого не розумiє. Дивно - як вчорашнiй балаган не потривожив її сну?
Дядько сидiв замислений в крiслi, свердлячи очима протилежну стiну. Батько стояв бiля камiна i своїм хвилюванням нагадував Гетсбi, що очiкує приходу своєї Дейзi. Мама майже весь час перебувала на кухнi - мабуть, особливого бажання виходити у неї i не було. Олена безтурботно гуляла на подвiр"ї, а Мару я нiде не бачив. Мама покликала нас з батьком, щоб ми знову винесли стiл.
- Може, не будемо його забирати? - запитав я, щоб хоч трохи збавити напругу.
- А може ти розкажеш, якого бiса вчора сталося? - пошепки промовив батько.
- Не знаю, що вам сказати, - зiтхнув я - але твiй брат в цьому абсолютно не винен. Навiть не питай нiчого! Я не знаю, як це пояснити. Просто повiр, що це випадковiсть.
- Нiчого собi випадковiсть! Та тебе мало не вбили вчора! - гнiвно шепотiв батько - Ви надi мною знущаєтесь всi, чи як? Оце так дурдом!
Мене осiнило i я запитав:
- А якщо мiй дядько лунатик?
- Скажеш теж - вiдповiв батько i махнув на мене рукою - Як все могло так рiзко змiнитися за одну нiч...
- Не за одну - знову заговорив я i пiймавши запитальний погляд батька, продовжив говорити - це почалося рiвно тодi, коли вони ступили на наш двiр. Тiльки виннi в цьому зовсiм не Андрiй з Оленою. Вони привезли з собою зло, i його звуть Мара. Як ви спите останнiм часом, спокiйно, або вам знятися кошмари? Нiколи не помiчали її раптової появи i такої ж раптової пропажi? Вони привезли з собою бурю, яка нам зовсiм не по зубах.
- Припини нести нiсенiтницю - жорстко припинив мою тираду батько, дивився вiн на мене як на божевiльного - Ти взагалi себе чуєш? Я точно знаю, що бачив.
- Не хочу себе захищати, - почув я голос за своєю спиною, коли я обернувся, то побачив у проходi дядька - але хлопець правий. Дiвчина приховує в собi страшну силу, тiльки деколи вона спрямована на знищення. Ранiше я не дозволяв собi замислюватися про таке, але вчорашня наша зустрiч, - тепер вiн звертався особисто до мене - коли ти стежив за нею, поки вона похитувалась на гойдалках, переконала мене в серйозностi власних пiдозр, адже я не вiрю в спiльнi галюцинацiї. I так, я дiйсно не знаю яким чином у мене в руках опинилась твоя рушниця! Останнi мої спогади виглядали так - я лягаю спати, а потiм прокидаюся внизу зi зброєю, от i все!
Усi мовчали. Батько переводив погляд то на мене, то на брата, його вилицi нервово сiпалися. Потiм вiн промовив лише одну фразу, пiсля якої вийшов:
- Послухали б себе.
***
Ми їли мовчки, просто ковтали шматок за шматком. До столу нарештi спустилась Мара, батько подавився i закашлявся. Вона знову сiла бiля мене на вiльне мiсце. Я помiтив, що тато з дядьком то косяться на дiвчину, то знову швидко ховають погляд, як хлопчаки. Єдина, хто продовжував нiчого не помiчати - це Олена. Або вона i не хотiла. Я ж гарячково мiркував, що вiдбуватиметься далi. Побоювання мої, правда, так i не пiдтвердилися, тiльки от коли мiй дядько доїв i витер рот серветкою, промовив:
- Ми завтра поїдемо, якщо ви не проти.
- Тобто як? - здивувалася Олена.
- Ось так - холодно вiдповiв дядько - завтра ми їдемо.
На пiдтримку його слiв тато тiльки лише похитав головою, а мати знесилено знизала плечима, нiби даючи зрозумiти, що нiчого не може з цим вдiяти.
***
Я сидiв бiля озера i кидав у нього гiлочки, якi встиг нарвати по дорозi. Лiто цього року не вдалося, це було ясно. Почуття гiркоти опiкало груди, я взагалi нiчого iншого останнiми днями i не вiдчував - гiркота, страх, сум"яття, хтивi думки i головний бiль. Ззаду почулися кроки, обернувшись я побачив Мару. Вона сiла поруч, менi нiчого було їй сказати.
- Коли останнiй раз ти тут купався? - запитала вона пiсля нетривалого мовчання.
- Тодi, коли ти мене змусила.
- Ось як - вiдповiла вона, а потiм продовжила - Ти вiдчуваєш жар? Тобi хочеться зануритись.
- З чого ти взяла? - злився я - I взагалi, йди геть звiдси!
Пiсля цих слiв вона накрила мою руку своєю, теплою i нiжною. По тiлу прокочувалось добре знайоме тремтiння. Вона тримала мене в своїх обiймах весь цей час, немов я звичайна марiонетка.
- Пiшли в воду, вiдмиємося вiд цього - сказала вона, i посмiхнулася тiєю своєю диявольською посмiшкою - Нам потрiбно очиститися, змити з себе все це.
- Що? - сторопiв я - Ганьбу ганьбою не вiдмити.
Вона встала, роздяглася i зайшла у воду. Мара була схожа на ту дiвчину, на яку я випадково натрапив бiля озера кiлька днiв тому. Вона була прекрасна, точно як в той момент. Нiмфа, моя Корольова. Я роздягнувся i зайшов у воду, зайшов всупереч усвiдомленню того, що це абсолютно неправильно. Опиратися було марно, тому що я її кохав.
***
Я втомився дивуватися тому, що прокидаюся серед ночi. Варто сказати, що нiчого надприродного (поки) не вiдбувалося. Я просто прокинувся i все. Сумне почуття, випробовуване мною бiля озера, повернулося з багаторазовою силою. Я задихався вiд цього, менi потрiбно було термiново на повiтря, а вiдкрите вiкно не допомагало. Тому я вирiшив спустився вниз вийти на вулицю, вдихнути глибше. Ось тiльки неможливо дихати, коли дихання перекриває ком.
У дворi стояла Мара в своєму домашньому халатi. По обличчю було видно, що не так давно вона плакала. Побачивши мене, Мара розставила руки, немов готова була щоб її розiп"яли, i вiдiрвалася вiд землi, висячи над моєю головою. Ноги вiдняло, i я впав на колiна перед цим моторошним i грандiозним видовищем.
- Я знаю твоє справжнє iм"я! - прокричала вона, так i завмерши в повiтрi - Ти майбутнiй Брахма! А значить i моя смерть. Прощавай, моє кохання, я нiколи тебе не забуду.
Тодi я втратив свiдомiсть.
***
Прокинувся я в своєму лiжку рано вранцi, про щось подумавши (вже не згадаю, про що саме), я схопився i вибiг на подвiр"я. Там вже стояло таксi, а Олена, Андрiй i Мара, пакували в нього свiй багаж. Андрiй пiдiйшов до батька, тихо щось прошепотiв, у вiдповiдь батько кивнув i, що найголовнiше, обiйняв брата. Андрiй пiдiйшов до мене, мiцно потиснув руку i рушив до машини, Олена навiть не глянула нас.
Мара повернулася до мене, посмiхнулася, помахала рукою i сiла поруч з водiєм, машина виїхала i зникла за горизонтом. От i все. Вона покинула моє життя, залишивши там чорну гнiтючу порожнечу. Прощай, де б ти не була, я нiколи тебе не забуду.