Зусiбiч облягає, як повiнь нестримна, цей жовтень - 
Вже навряд чи я випiрну. Зорi скорботою повнi.
Як безжально надiю в корiннi пiдточує холод.
Опiвнiчної треби жадає вже мороку молох.
Нi, не жаль тих даремних скарбiв, що розтринькало лiто,
Того запалу в щедрiм кохання паланнi всесвiтнiм,
Нi, не жаль. Тiльки дивно, як сам я пiддався спокусi
З головою пiрнути в п'янку цю серпневу цикуту
Самозречених плотi ярiнь у хмiльному бенкетi
Квiтування кохань - у вакхiчної тризни букетi,
Що його, упокорений вереснем, знов покладав я
До сумних п'єдесталiв зловiсних захмарених далей,
До пiднiжжя всеспалення жовтня розмаю
В переддень заполярного трауру, знов бо вмирає
(Чи тепер вже й назавжди?) усесвiту цвiт незабутнiй.
Знову я упаду горiлиць в рiзнотрав'я жовтненве,
Рiзнобарв'ям уп'юсь i спитаю про долю у неба...
Ось вiн, ось полетiв листопаду найперший провiсник -
Вiд берези вiдчахнутий лист - вiн, пiдхоплений вiтром,
Усе вище, i вище безтямно до сонця несеться,
Наче це й не листочок, а жовте знекровлене серце,
Що  трiпоче у грудях небесних. Наївний листочок -
Бранець вiтру свавiльного, думаєш сам ти доскочиш
Власних крил усевладдям до сонця, мов десь там у висях 
Для опалого листя притулок. Якої лиш мiцi
Заповзятцi цю вись штурмували ранiше за тебе,
Легковiрний дурненький листочку, - набридло уже бо
Забавлятися вiтру з тобою: як всi упадеш ти
I пiд снiгом зiтлiєш, як всi, - i крiзь тебе проб'ється
Навеснi знову зелень життя... Навеснi? - Та чи буде
Та весна? Хто це знає наразi, коли звiдусюди,
Зусiбiч облягає, як повiнь нестримна, знов жовтень -
I навряд чи хто випiрне, й зорi скорботою повнi...