Пересичанский Юрий Михайлович : другие произведения.

Вибрики Золотого Теляти (Сатиричний роман. Частина перша)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    - Так-то воно так, та от тiльки трi-i-iшечки не так (Шельменко-денщик) - А от i не трiшечки. Все зовсiм, зовсiм не так. От буває, дивишся - наче людина як людина, а придивишся - глип! - а воно депутат! Отакi от, куме, дивертисменти й пертурбацiї. Нi-i-i, все зовсiм, зовсiм не так... (Дядько Сидiр, кум Петра)
  
  
   ЮРIЙ
   ПЕРЕСIЧАНСЬКИЙ
  
  
  
   ВИБРИКИ
  
   ЗОЛОТОГО ТЕЛЯТИ
  
  
  
   САТИРИЧНИЙ
   РОМАН
  
  
  
  
   *
  
   - Так-то воно так, та от тiльки трi-i-iшечки не так... (Шельменко-денщик)
   - А от i не трiшечки. Все зовсiм, зовсiм не так. От
   буває, дивишся - наче людина як людина, а
   придивишся - глип! - а воно депутат! Отакi от, куме,
   дивертисменти й пертурбацiї. Нi-i-i, все зовсiм, зовсiм не так...
  (Дядько Сидiр, кум Петра)
  
   *
  
  
  
   ЧАСТИНА ПЕРША.
  
  
   1.
  
  
  Не раз чув вiд iнших саркастичнi зауваження, та й сам, зiзнатися, частенько зверхньо вiдпускав насмiшкуватi поблажливi коментарi щодо настирливої звички деяких письменникiв розпочинати свої твори з докладної бiографiї головного героя, його батькiв, дiдiв, родичiв, знайомих... Вiдкриваєш отак книжку, частина перша "Дитинство" - i почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тодi то й там то, потiм пiшов до школи, одружився, мав батька, матiр, дiда й бабу, i пiшло й поїхало, i так далi, i так далi... Але ж, як можна оминути бiографiю головного героя i його предкiв, якщо їхнє родове прiзвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляє певне комiчне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрiй, котрий пiдштовхує до зацiкавленостi витоками саме такого прiзвища; а якщо покопирсатися в iменах предкiв нашого головного героя, то можна вiднайти, наприклад, таке iменнячко, як Насерпуд(?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повiрити, сказати, що я вигадую, що такого iменi взагалi бути не може. Запевняю вас, може. I взагалi, дiйснiсть може перевершити найнеймовiрнiшi фантазiї найбiльшого вигадника. I хай вас схожiсть цього iменi з iменем якогось старозавiтного Навуходоносора не вводить в оману даремною надiєю, що я просто помилився, якось переплутавши iмена. Нi, це був саме Насерпуд. А ось вам i ще один доказ неймовiрної вигадливостi дивовижної дiйсностi - Насерпудового батька взагалi звали Запердоном. Так, так - Запердон. I в цьому випадку схожiсть iз, наприклад, старорежимним iм"ям Сарпедон - теж просто спiвзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик - як вам?
  А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового дiда звали ... Ой, нi. Нi, нi, нi. Не можу. Якби, наприклад, iм"я Запердонового батька було вимовлене в якiйсь теле- або ж радiопередачi, то воно б звучало так: "Пi-i-i-i-i...", i зовсiм не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа "3,14...", а тому, що iм"я цього достославного предка сучасних Пузикiв, з огляду на сучаснi ж лексично-етичнi норми, звучить як звичайнiсiнька нецензурна лайка i згiдно з правилами телерадiомовлення має бути просто, так би мовити, "запiкане". А оскiльки, якби це iм"я зафiксувати чорним по бiлому в друкованому виглядi, то "запiкати" це вже нiяк не вдалося б, i автору цього фiксування, тобто менi, цiлком можливо, довелося б вiдповiдати за злiсне хулiганство. Але можете менi повiрити на слово, що iм"я цього Пузика було не менш "благозвучним", анiж iм"я його онука Насерпуда Запердоновича.
  А от вже самого головного героя нашої оповiдi звали, грiх Бога гнiвити, цiлком пристойно, навiть дещо славно - В"ячеслав. Хоча В"ячеславом вiн i був лише у "Свiдоцтвi про народження", а так взагалi то Славко, але й Славко - теж непогано. Славкового батька ж звали, хоч теж не зовсiм звично для сучасного вуха, але досить пристойно Гервасiєм. А от iм"я батька самого Гервасiя, тобто Славкового дiда, я вже наводити не буду з етичних мiркувань, аби зайвий раз не шокувати читача, адже Насерпуда Запердоновича, я думаю, цiлком достатньо, аби якнайнаочнiше показати фатальну неприхильнiсть долi до славного роду Пузикiв. З якого ж дива зла доля так позбиткувалась над цим родом, вишукавши на квiтучому полi людських iмен такi рiдкiснi, просто таки унiкальнi будяки, аби увiнчати ними Пузикiв? Звичайно, вдача й талан людини не залежить вiд його iменi, як, наприклад, злагода в сiм"ї не залежить вiд помешкання, в якому вона живе, але, якщо на фасадi помешкання написано: "Запердон"...
  Отже, Пузики та їхнi iмена. Щодо прiзвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумiлим i без зайвих обґрунтовувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявнiсть у їхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом iз прiзвищем.
  Щодо дивних же й вельми неблагозвучних iмен у представникiв славного роду Пузикiв, то ця досить невтiшна прикрiсть посiла їх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки їх огрядненьким черевцям. Вся справа в тiм, що iмена в тi далекi, майже легендарнi, часи, коли рiд Пузикiв розростався на безмежних просторах тодi ще царської Росiї, новонародженим давали iмена священики приходiв єдино правильної тодi росiйської православної церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як i належало їм за їх статусом, були значно, значно солiднiшими навiть за дуже огряднi черевця Пузикiв, а iнодi цi попiвськi черева досягали таких неймовiрних об"ємiв, що виглядом своїм не залишали нi в кого жодного сумнiву у вiковiчнiй незрушностi великодержавних основ самодержавства, народностi i православ"я. А тому й називалися цi попiвськi черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузикiв, а поважно, навiть сакрально нарiкалися утробами, навiть Утробами!
  I щоб пiдтримувати цi утроби у вiдповiдному до їх статусу станi, треба було, звiсно, якнайчастiше наповнювати їх достатньою кiлькiстю харчового довольства, постачання якого якраз i було священним обов"язком простих селян, таких, як тi ж самi Пузики. Але ж i в самих Пузикiв черева були, хоч i не такого великодержавного калiбру, як у попiв, але теж черевами нiвроку, i потребували цi селянськi животи теж немало харчу, а якщо взяти до уваги, що харч цей Пузикам доводилося добувати, на вiдмiну вiд попiв, у потi чола тяжкою селянською працею, то вiдривали Пузики цей политий потом кусень хлiба вiд свого власного рота, щоб напхати ним бездоннi попiвськi утроби, ясна рiч, з дуже, дуже великою неохотою. Та й, що там грiха таїти, були Пузики таки прижимистими й скупуватими, та просто таки жадiбними скнарами були Пузики.
  Одне слово, конфлiкт виявився очевидним, неминучим i нездоланним. Особливої ж гостроти ця суперечнiсть набувала пiд час усiляких дiйств, як то похорони, вiнчання, входини й тому подiбнi подiї, якi вимагали не тiльки присутностi на них батюшки, але й офiцiйного ним освячення такої подiї, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнiшого ж драматизму, що пiдiймався навiть аж до трагiчного звучання знаменитого шекспiрiвського "бути, чи не бути", цей конфлiкт доходив у мить появи на свiт нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслiдком чого була поява iменi у новонародженого. I тут вже без батюшки не можна було обiйтись нiяким чином. I тут вже була, як кажуть, найпрямiша залежнiсть: чим бiльший, дорожчий, смачнiший могорич отримував батюшка на хрестини - тим благозвучнiше iм"я отримував хрещеник. Тобто, чим бiльший шмат вiдривав би пiд час хрестин котрийсь iз Пузикiв вiд свого власного черева на догоду попiвськiй утробi, тим благозвучнiше iм"я отримував би нащадок цього Пузика - i навпаки. Здебiльшого ж завжди вiдбувалось оте саме "навпаки": чим скупiший шмат на хрестинах дiставався батюшцi, тим дивнiше й непристойнiше iм"я отримував новохрещений Пузик.
  А до того ж iще й ота просто таки неймовiрна плодовитiсть Пузикiв - то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське iм"я, кожного разу Пузик-батько вiдривав би вiд власних потреб вiдповiдний шмат добробуту всiєї сiм"ї, так вiд знаменитих черев роду Пузикiв не залишилось би й слiду вже через декiлька поколiнь. I чим би тодi вони виправдовували своє власне прiзвище? Дуже дивно було б побачити отакого собi якогось худющого дядька з прiзвищем Пузик. Але Пузики, ясна рiч, нiколи не ущемляли свої власнi черева на догоду, хоч i важливiшим з державного погляду, але все ж чужим попiвським утробам, а тому й надалi Пузики гордо носили свої незмiннi родовi черева разом з прiзвищем, хоча й доводилося їм за це розплачуватися тими, не зовсiм гарними, а здебiльшого зовсiм негарними iменами, якими їх нарiкали невдоволенi батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельцiв такi, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось iз Пузикiв з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посмiхалися у вiдповiдь, вдоволено погладжуючи свої тлустенькi животики - мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язується. Та врештi, нi орати, нi сiяти, нi збирати урожай Пузикам аж нiяк не заважали їхнi iмена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.
  От, наприклад, хоч би взяти одне з незлiченних вiдгалужень плодовитого роду Пузикiв, оце саме вiдгалуження предкiв Славка Пузика. Коли у Славкового пращура, того самого Запердонового батька, iм"я якого ми вже домовились не згадувати через його явну нецензурнiсть згiдно до сучасної лексикологiї, народився черговий нащадок чоловiчої статi i постала потреба його охрестити, то постала, звiсно, й потреба нести за це батюшцi подарунок. I вже з самого вечора напередоднi хрестин свого нащадка пращур Славка Пузика почав готувати цей самий подарунок батюшцi.
  Основною частиною цього дарунку мала бути досить пристойна сума грiшми, яку належало передавати в таких випадках Господу Богу за посередництва батюшки, тобто вiддаючи цi грошi просто таки поповi в руки. I хоча всiх, звiсна рiч, брали великi сумнiви в тому, що цi грошi до останньої копiєчки потрапляли прямо до кишенi Бога через руки батюшок i до цих рук не прилипала якась дещиця, а деякi високомудрi вiльнодумцi взагалi висловлювали сумнiв у такiй вже нагальнiй потребi Бога в їхнiй останнiй копiйцi, грошi все ж несли батюшкам справно й покiрно, як iстинно вiрнопiдданi.
  А крiм грошей треба було пiднести Господу Богу ще й продуктовий набiр, так званий могорич, тобто треба було принести батюшцi випивку й закуску, та не просто випивку й закуску, а так, щоб батюшка мiг добряче бухнути й нарепатися добрячими харчами принаймнi на добу. Адже, як були переконанi батюшки, не буває багато їжi - буває тiльки поганий апетит, тобто слабка вiра в шлунок, а значить, треба просто щиро вiрити в шлунок - i нiякi проноси й закрепи не стануть на завадi поступу до вiчного блаженства. Отже, цей натуральний додаток селянського пiдношення переходив до Бога вже не через попiвськi руки, а через попiвськi утроби - i те, як саме вiдбувався в цьому випадку розподiл вжитого харчу мiж Богом i попом, залишалося великою таємницею, як кажуть, вiдомою тiльки Богу. Людям же було вiдомо лише те, що залишки такого розподiлу пiсля попа були точнiсiнько такими ж самими як i пiсля звичайних людей.
  Одне слово, фiнансово-матерiальнi стосунки мiж попами та їхнiм небесним начальством хоч дуже цiкавили селян, все ж так назавжди й залишалися священною нiким не розгаданою таїною. Головне ж, ця таємниця нiяким чином не звiльняла вiд обов"язку постачання харчами священних попiвських утроб.
  I, як вже було зазначено, й пращур Славка Пузика, не маючи нiякої змоги вiдмовитися вiд обов"язку пiдношення, напередоднi хрестин звечора почав готувати цей подарунок батюшцi. Вiдклав вiдразу досить пристойну суму грiшми, поливши при цьому слiзьми кожен, ранiше вже политий потом п"ятак, котрий тепер мав так легко перейти в чужу кишеню.
  Потiм склав у кошик приготованi його дружиною наїдки: пляшку горiлки, смажену курку, кiльце ковбаси, шмат сала, пироги i ще декiлька смаколикiв, якi для самих Пузикiв були справжнiми делiкатесами, бо поласувати хоча б одним iз таких блюд вони могли хiба що на якесь велике свято. Ясна рiч, що пiд час складання смачного, запахущого кошика з кожним новим вдиханням цього райського "благовонiя" i з кожним новим поглядом, кинутим на цю незрiвнянну їстiвну красу щасливий Пузик-батько ставав усе менш i менш щасливим вiд вiдсутностi навiть якогось натяку на вiдповiдь на гiрке запитання про те, як мiг Господь Бог допустити таку величезну несправедливiсть, що вся оця їстiвна краса i велич, добута тяжкою працею, безповоротно проходить як повз власний рот Пузика старшого так i повз роти всiх його домочадцiв.
  А треба сказати, що домочадцiв у не такiй вже й великiй оселi цього щасливого батька було не так вже й мало, адже окрiм дружини, з допомогою якої й з"явився на свiт новонароджений Пузик, Пузик-батько разом зi своєю дружиною вже мали досить таки багато дiтей як чоловiчої так i жiночої статi, точну кiлькiсть яких ми не будемо тут наводити, адже їх точну кiлькiсть навряд чи знали й самi Пузики-батьки: не всi дiти в тi, малознайомi з медициною, часи виживали, й зiбрати всiх їх в одному мiсцi одночасно, щоб перерахувати, було неможливо.
  Але все ж точно можна сказати, що дiтей у цих Пузикiв було багато, i бiльшiсть iз них зiбралася в хатi пiд час священного дiйства складання кошика з наїдками на хрестини свого новонародженого братика. I, я думаю, нiхто не сумнiвається в тому, з якими почуттями всi цi маленькi й вже не дуже маленькi Пузики спостерiгали за неймовiрним видовищем, вдихали прекраснi запахи, лелiючи в своїх дитячих мрiях нездiйсненну казку споживання цих ласощiв i не встигаючи ковтати слину.
  Коли ж кошик з наїдками був уже складений i накритий вишитим рушником, то погляд Пузика старшого вже не був поглядом щасливого батька, адже перед ним був уже не кошик для хрестин новонародженого, а нiби маленька труна з останками новопреставлених шлунково-кишкових мрiй. Вiдiрвавши ж нарештi свiй сумний погляд вiд кошика, Пузик-батько озирнувся на своїх домочадцiв, зустрiвши такий же невтiшний сум на кожному з їхнiх облич; потiм взяв кошик, вiднiс його в сiни й сховав там вiд грiха подалi.
   - Охо-хо-хо-хо-хо-о-о... - пророче прорiк, сповнений смутку за недосяжним кошиком, старiйшина-Пузик; потiм перехрестився на образ Божий, i сповнившись ще бiльшого смутку вiд усвiдомлення, що нi, нiколи, нiколи в свiтi цьому не здiйсниться недосяжний iдеал хрумкої шкiрочки смаженої курки, дивлячись на iкону, додав ще бiльш жалiсливо i пронизливо: - Ехе-хе-хе-хе-хе-хе-е-е...
  Й хоча вечеря того вечора була досить багатою як на бiдняцький рацiон Пузикiв - було вдосталь хлiба, варена картопля з олiєю й молоко - все ж це не йшло нi в яке порiвняння з казковим кошиком. I влiгшись спати, старший Пузик, не зважаючи на втому, не мiг вiдразу заснути через муки, якi йому завдавали чудеснi марення про казковий кошик. Коли ж вiн нарештi заснув, сон його був дуже коротким i сповненим тими ж самими мареннями, якi перекочували з дiйсностi в сновидiння. Пузик-батько прокинувся i, не в змозi й надалi терпiти цi муки, потихеньку встав, вийшов у сiни i пiшов у напрямку, де вiд грiха подалi був схований кошик спокуси. Але як би далеко вiд грiха не було щось сховане, далечiнь ця - лише пiдбадьорення й заохочення для грiха, аби тiльки розпалити грiховне бажання. Нанiвець спокушений нечистим духом батько витяг зi схованки кошик, вiдпив з пляшки декiлька добрячих ковткiв горiлки й понадкушував усi призначенi для хрестин ласощi в надiї, що батюшка в церковнiй сутiнi не догледить, що пляшка не зовсiм повна, в курки не дуже цiле стегенце, а ковбаси трохи не вистачає, щоб повнiстю завершити кiльце.
  Вдовольнивши таким чином, як почуття соцiальної несправедливостi, так i свою стражденну плоть, Пузик-батько заснув миттєво, спав до самого ранку не прокидаючись i без будь-яких сновидiнь. Прокинувшись же зранку, вiн не пiшов вiдразу за схованим вiд грiха подалi кошиком, вiдтягуючи мить видобування кошика зi схованки всiлякими начебто бiльш нагальними справами не тiльки через вiдчуття власної провини, а й спонукуваний деякими iншими мiркуваннями - так як i уникав прямого погляду в очi своїх домочадцiв теж не тiльки через докори сумлiння, а й через тi самi iншi мiркування.
  Коли ж, нарештi, невблаганна мить настала, i Пузик старший таки змушений був уже дiстати заповiтний кошик, то тiльки-но взявши до рук цей кошик, вiдразу зрозумiв, що тi його iншi мiркування й пiдозри мали пiдстави. Так, так, адже цi хрестини в незлiченнiй родинi Пузикiв були, ясна рiч, не першими, далеко не першими. I все, ясна рiч, повторилося знову, як завжди. Пузик-батько внiс кошик iз сiней до хати, поставив його на стiл i окинув усiх, зiбраних там домочадцiв, вже не якимось провинним поглядом, а поглядом якогось язичницького бога-громовержця, поглядом, пiд яким усi домочадцi могли тiльки провинно схилити голови в очiкування якогось страшного вироку.
  Головний же Пузик тiльки на мить пiдняв рушник, яким був накритий кошик, ще раз переконавшись, що все було як завжди, адже, ще тiльки взявши цей кошик до рук i вiдчувши його вагу, нiяк не можна було не зрозумiтити, що кошик цей позбавився значної частки вiд тiєї ваги, яку вiн мав пiсля того, як до нього востаннє вночi навiдався найстарший Пузик, аби поласувати вмiстом кошика.
  Все було як завжди: звiсна рiч, що минулої ночi, влiгшись, так би мовити спати, жоден з чисельних нащадкiв старiйшини роду Пузикiв навiть i не подумав насправдi засинати, нiхто навiть i не подумав нi на мить склепити очi. Всi лежали пiд ковдрами з вiдкритими очима, принишкло вслухаючись в нiчну тишу, аби не проґавити заповiтну мить, коли вже Пузик-батько тихенько, аби нiкого не розбудити, пiднiметься з постелi й так же тихенько, нi для кого не помiтно вийде в сiни, аби, як це було завжди перед хрестинами, понадкушувати зiбранi в кошику ласощi; потiм повернеться на своє мiсце i, вдоволений, засне мертвим сном аж до ранку. Всi ж нащадки вдоволеного Пузика-старiйшини, дiждавшись коли той засне, в чiткому й суворому порядку старшинства, починаючи з найстаршого й закiнчуючи наймолодшим, який вже вмiв ходити, Пузиком-нащадком, виходили в сiни й кожен надкушував свою законну частку наїдкiв з кошика, захованого вiд грiха подалi, хоча саме мiсце схову, власне, нiколи вiд хрестин до хрестин не змiнювалось i було всiм добре вiдоме.
  На ранок, таким чином, вiд святкових пригощань у кошику залишались, як то кажуть, рiжки та нiжки, i Пузик-батько, прокинувшись, мав завжди смутнi й болючi передчуття щодо катастрофiчного зменшення вмiсту кошика за нiч, що, врештi, завжди, на превеликий жаль i здивування, справджувалось. Все було як завжди, за винятком хiба що вмiсту пляшки з горiлкою. Адже за часiв, доки найстаршi з Пузикiв-нащадкiв були ще у вiцi, який виключав цiкавiсть до пляшки зi смердючою гiркою рiдиною, вмiст пляшки з горiлкою на ранок був таким же самiсiньким, яким його залишав пiсля себе Пузик-батько. Але з часу, коли найстаршi з нащадкiв стали вже лобуряками, яких самих пора вже женити, i смердюча й гiрка рiдина стала для них солодкою й запашною, вмiст пляшки на ранок ставав усе меншим i меншим. От i зараз пляшка стала набагато бiльш неповною, нiж вночi, як вона стала набагато бiльш неповною, анiж на ранок перед минулими хрестинами, з чого Пузик-батько зробив висновок, що, очевидно, ще один з його лобуряк дорiс до переоцiнки смакових якостей горiлки, а тi, котрi вже ранiше дiйшли до цього, все бiльше входили в смак - хоч пляшка й була ще не зовсiм пустою, але те, що сиротливо плюскало на самому днi, навряд чи язик повернувся б назвати могоричем.
  Батькiвський погляд найстаршого з Пузикiв, як i завжди в таких випадках, був нищiвним, можна навiть сказати спопеляючим, але жодного слова, як i завжди, промовлено не було. Пiд спопеляючим поглядом батька i тягарем навислої гнiтючої тишi всi покаянно схилили голови в щирому усвiдомленнi всiєї глибини своєї провини, i в такому ж щирому усвiдомленнi, що перед наступними хрестинами вся ця iсторiя точнiсiнько повториться, вiд чого каяття було ще щирiшим i глибшим.
  Провiвши таким чином безмовну, але вiд цього нiтрохи не менш зрозумiлу, повторювану з року в рiк, проповiдь, Пузик-батько, скориставшись схиленими головами домочадцiв i настановою народної мудростi - а саме: "згорiла хата - гори й сарай" - непомiтно для всiх взяв капшучок iз грiшми, призначеними на пожертву, вiдвернувся й тихенько переправив монети з цього капшучка до себе в кишеню, залишивши Боговi двi монетки. Вiн би залишив i одну, але одна не могла б дзвенiти, тобто, що одна, що нi одної не видавало б жодного звуку - i це на мить наштовхнуло на думку не залишити жодної монети, але ця святотатна думка була вiдразу ж вiдкинута, i в капшучку було таки залишено двi монетки для дзвону, який би потiшив вухо батюшки, а отже й самого Бога, принаймнi на час, допоки монети не будуть висипанi з капшука.
  Пiсля всiх цих, повторюваних з року в рiк перед кожними хрестинами, ритуальних дiйств, процесiя Пузикiв, очолювана батьком, рушила до храму Божого. Але мiсце очiльника процесiї старший Пузик почав скоро втрачати, опинившись невдовзi в самому кiнцi колони, а потiм i зовсiм вiдстав. Пояснивши свої дiї нагальною необхiднiстю справити малу фiзiологiчну потребу, Пузик-батько сховався за найближчим кущем, де, почасти пiд дiєю усвiдомлення недовершеностi здiйсненого вночi акту встановлення соцiальної справедливостi, почасти пiд дiєю народної мудростi - "згорiла хата - гори й сарай" - вiн швиденько вихопив з кошика пляшку, вихилив одним ковтком залишки горiлки, справедливо розсудивши, що своїм недоречним жалiбним плюскотом в сутiнi храму цi залишки лише видаватимуть неповноту пляшки. Потiм вiн надкусив залишене вiд курки, уже надкушене куряче стегенце й, поєднуючи корисне з приємним, доки справляв малу фiзiологiчну потребу, скоренько пережував i ковтнув курятину i втерся рукавом, аби не залишилося натякiв на iстиннi мотиви його поведiнки.
  Наздогнавши свою родину, сповнений гiдностi, в святковому настрої батько знову очолив процесiю, яка все наближалась i наближалась до храму Божого. А треба сказати, що мiсцевий батюшка Онуфрiй, ще напередоднi, тiльки-но почувши про народження чергового Пузика, був опанований рiзноманiтними, переважно не вельми позитивними й оптимiстичними почуттями з приводу наступних хрестин новонародженого Пузика, адже це були вже не першi, далеко не першi хрестини Пузикiв, якi цьому батюшцi доводилося проводити.
  Таким чином, не було дивним, що прихiд процесiї Пузикiв для хрестин свого новоявленого члена роду не викликав у мiсцевого батюшки такого вже святкового пiднесення. Не було дивним i те, що сам обряд хрестин отець Онуфрiй розпочав навiть не заглянувши до кошика, який був поставлений Пузиком-батьком, аби не доводити й так зiпсований настрiй до стану повної невiдповiдностi до священного обряду. Але перед тим, як проголосити iм"я новохрещеного, отець Онуфрiй все ж вiдкинув з кошика рушник i уважно подивився на вмiст кошика, при чому, чим довше вiн придивлявся до цього вмiсту, тим наочнiше було видно, як скам"янiле обличчя батюшки мiниться всiма кольорами райдуги, але зовсiм не тому, що настрiй його був райдужним.
  - За-пер-дон, - пiсля довгої паузи, витраченої на вивчення вмiсту кошика i пов"язаний з цим вибiр iменi новонародженому, задумано примружившись, промовив нарештi батюшка. - Запердон, - повторив вiн, скрипнувши зубами.
  - Сарпедон? - почувся тихенький голос Пузика-батька у навислiй пiсля слiв батюшки мертвiй тишi храму. - Сарпедон? - ще тихiше й безнадiйнiше перепитав вiн, кидаючи на батюшку благальний погляд.
  - За-пер-до-о-он! - повернувшись до Пузика-старшого, вибухнув у вiдповiдь батюшка криком, який фатальним громом пролунав пiд куполом храму. - За-пер-до-о-он! - ще раз повiльно повторив вiн по складах, наближаючись до Пузика-батька й роблячи по одному кроку на кожен склад слова. - Запердон. - вже тихiше й спокiйнiше, але вiд цього лише бiльш зловiще промовив вiн над самим вухом старшого Пузика, котрому належало бути найщасливiшим iз людей, але його безнадiйно схиленi голова й плечi й розпачливо опущенi руки доводили цiлком протилежнi почуття.
  Отак з"явився на свiт i отримав своє оригiнальне iм"я Запердон, майбутнiй батько Насерпуда. I приблизно така ж сама iсторiя повторювалася в родi Пузикiв впродовж усього того часу, допоки московська православна церква, будучи найнадiйнiшою опорою росiйського самодержавства, повною мiрою користувалася своїм статусом - в цей час народився ще й дiд нашого Славка, дiд, iм"я якого ми й не приводимо якраз тому, що народився вiн в тi достославнi самодержавнi часи.
  А треба сказати, що Пузики вiдзначалися не тiльки плодовитiстю, а ще й тим, що цю свою плодовитiсть вони зберiгали протягом всього життя аж до майже похилого вiку, так що час мiж народженням найстаршого й наймолодшого з дiтей в сiм"ї якогось iз Пузикiв-батькiв був дуже значний, i можна сказати, що мiж поколiннями Пузикiв пролягали цiлi iсторичнi епохи. Особливо помiтним це стало останнiми часами, коли течiя iсторичної рiки значно прискорилась.
  Так, наприклад, дiд нашого головного героя Славка народився ще в епоху всевладдя попiв, а тому й отримав своє, не згадуване тут нами з етичних мiркувань, iм"я. Батько ж Славка Гервасiй народився, коли його батько, тобто оцей самий Славкiв дiд був уже в досить поважному вiцi, в часи, коли єдино можливим насильницьким способом у московськiй iмперiї владу захопили бiльшовики, всеросiйський самодержець був перейменований iз царя на генсека, а роль московського православ"я перебрала на себе компартiя. Московськi ж попи, позбавившись всемогутньої самодержавної пiдтримки, на додачу були ще й жорстоко переслiдуванi, як смертельнi конкуренти, новоявленою владою, але все ж не вiдразу втратили свiй вплив, користуючись забобонами селян, якi, не зважаючи на атеїстичну пропаганду й прямi заборони, все ж i надалi хрестили дiтей, вiнчалися й молилися, тобто справляли дореволюцiйний релiгiйний культ замiсть того, щоб служити культовi новопризначеного бiльшовицькою владою божества пiд дивною назвою Комунiзм.
  Так, наприклад, коли народився батько Славка Гервасiй, радянська влада комунiстiв, вже давно й беззаперечно опанувала простори колишньої царської iмперiї, але батько Гервасiя, будучи на час народження свого останнього сина людиною вже дуже лiтньою, майже похилого вiку, яка народилася ще за царських часiв, нiяк не мiг знехтувати обрядом хрещення свого новонародженого сина.
  Й хоча щедрiсть i пишнота Пузикових пiдношень батюшкам не змiнилася зi змiною влади, батюшки, остерiгаючись не лояльної до них влади, все ж не наважувались так, як колись, безапеляцiйно вiддячувати iменами за вiдповiднi могоричi на хрестинах. I коли лiтнiй Славкiв дiд принiс свого новонародженого сина до храму для хрещення, то батюшка, спершу переконавшись, що вмiст кошика з могоричем, як завжди, вельми невтiшний, довгенько думав, вагаючись з одного боку мiж бажанням влiпити цьому жадiбному Пузику прямо в його нахабну пику вiдповiдним до могоричу iменнячком для його сина, з iншого ж боку мiж страхом перед радянською владою, яка, в свою чергу, могла б улiпити й самому батюшцi по саме нiкуди.
  - Гервасiй, - нарештi визначився батюшка, вирiшивши, що таке iм"я буде вiдповiдним.
  - А що, як радянська влада запитає, що за Гервасiй, чому Гервасiй? - хитро примружившись, у вiдповiдь запитав Пузик-батько, намагаючись за природною селянською звичкою за найменшу можливу цiну виторгувати щось найбiльш вартiсне.
  - А ти скажеш радянськiй владi, що Гервасiй схоже на Гельвецiй, а Гельвецiй - то колись був такий французький фiлософ, який був матерiалiстом, як i комунiсти, - вiдповiв з деякою зловтiшною ноткою батюшка, взявши кошик iз жалюгiдним пiдношенням.
  Звичайно, батько Гервасiя тодi, згiдно з нагальним iсторичним станом, за допомогою у справi надання iменi новонародженому синовi мiг би звернутися прямо до радянської влади, мiг би просто сам придумати iм"я, але стан свiтогляду тодiшнього селянина все ж iще не дозволяв так вiдверто нехтувати батюшками на догоду комiсарам. I батько Гервасiя вирiшив, що нехай вже Гервасiй, все ж не Запердон. Таким чином вiн нiби зберiг свiтоглядний паритет, не образивши нi дореволюцiйного Господа, нi пореволюцiйного Комунiзма, якому, власне до iмен новонароджених, на вiдмiну вiд його попередника, було й зовсiм байдуже.
  - Гервасiй? - хитро примружившись, звела на Пузика-батька погляд радянська влада в особi голови сiльради мiсцевого комунiста Степана, коли новонародженого принесли для реєстрацiї в сiльраду. - Мабуть, до попа бiгав за таким iменнячком.
  - Просто Гервасiй - то... - почав було батько Гервасiя згадувати, як батюшка сказав, що Гервасiй - то схоже на Гельвецiй, а то був такий французький фiлософ, котрий був матерiалiстом, як i комунiсти, але пам"ять старшого Пузика пiдводила, i врештi, не змiгши повторити слова батюшки, вiн сказав: - Гервасiй - то був хвранцуцький йолоп, який матерився так, як i комунiсти.
  - Хх-х-е, матерi твоїй ковiнька, тудить його в закапелок розтудить...(...пi-i-i-i...)..., - завершила дискусiю радянська влада, використавши вперемiж iз мiцним перегаром такi ж мiцнi, добiрнi, забористi всесоюзно-росiйськi трьохповерховi матюки, доводячи таким чином iстиннiсть тези про притаманнiсть матерiалiзму (здатностi материтися, тобто матюкатися), як французьким йолопам, так i радянським комунiстам. - Гервасiй, то й Гервасiй, - погодився, почесавши потилицю, Степан i записав iм"я новонародженого в "метрику".
  А от Гервасiй вже називав своїх дiтей сам, без будь-якого озирання на церковникiв - отакий прогрес. Нi, звичайно, Гервасiй, так як i незчисленнi поколiння його предкiв обов"язково хрестив усiх своїх дiтей, не зважаючи на несхвалення, а iнодi й на прямi заборони комунiстичної влади, але приходив вiн на хрестини вже з готовим, узгодженим з дружиною, iм"ям дитини i просто називав це iм"я батюшцi, i батюшка змушений був приймати такий порядок речей - отакий прогрес.
  Славко ж народився, коли його батько Гервасiй був уже в дуже лiтньому, майже похилому вiцi. Славко, взагалi, був останнiм iз дiтей Гервасiя. Може, тому й таке славне iм"я. А втiм, хто його знає. Народився ж Славко вже в часи, котрi за задумом i розрахунками засновникiв i будiвничих Радянського Союзу мали б закiнчитися часами повної i остаточної перемоги комунiзму, яка повинна була б прийти на змiну перiоду розвинутого соцiалiзму.
  Але розвинутий соцiалiзм все нiяк не закiнчувався й не закiнчувався, мутуючи в усiлякi дикi рiзновиди в залежностi вiд того, який iз перестарiлих, що давно вижили вже з розуму, генсекiв приходив до влади пiсля чергової смертi свого попередника. А мерли генсеки, як мухи, оскiльки наймолодший iз них через старiсть пам"ятав лише те, що вiн анiчогiсiнько не пам"ятає i пересувався лише за допомогою двох тiлоохоронцiв, котрi, стиснувши з обох бокiв тiло генсека, переносили його так вiд трибуни до трибуни, намагаючись таким чином надати тiлу вертикального стану i створити враження, що це нiби генсек пересувається сам. Але створити таке враження все ж не вдавалося, оскiльки голова генсека завжди завалювалась або вбiк, або вперед, а ноги безвiльно волоклися позаду. А тому при пересуваннi генсека радянське телебачення демонструвало тiльки його груди, повнiстю вiд плечей до пупа унизанi орденами й медалями.
  Взагалi то, весь цей розвинутий соцiалiзм вiдбувався аж до того часу, коли його почали вже називати застоєм, i врештi зiйшлися на тому, що цей розвинутий застiй треба негайно прискорити й перебудувати, при чому, як прискорювати застiй, в який бiк його перебудовувати, i для чого взагалi прискорювати те, що потребує перебудови - нiхто навiть не намагався пояснити. Не дивно, що все це врештi закiнчилось величезним пшиком i всеохоплюючим крахом. Але в часи цього краху й розвалу Радянського Союзу, в часи смертi старого й народження нового наш головний герой Славко був уже повнолiтнiм юнаком з повною середньою освiтою, юнаком, що стояв на порозi дорослого життя; а от дитинство й шкiльнi роки Славка припали на прискорено-застiйнi й перебудовно-розвальнi часи, останнi часи Радянського Союзу.
  Отака от коротка iсторiя iмен представникiв славного роду Пузикiв, iсторiя, в якiй певним чином вiдбилась iсторiя їхньої, тобто нашої спiльної з Пузиками, батькiвщини.
  
  
  
  
   2.
  
  
  Отже, Славко. В"ячеслав Гервасiйович Пузик. З чого ж розпочати розповiдь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розповiдь не тiльки про головного героя якогось роману, а взагалi про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважливiшого, притаманного цiй людинi. А що для людини взагалi може бути бiльш важливим, анiж її духовнiсть, її, так би мовити, моральне обличчя. I якщо з цього, найважливiшого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже i в душi i в серцi нашого героя було тiльки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною доброї волi, тобто волiв добра: скiльки себе пам"ятав Славко, тобто протягом усього свого свiдомого життя вiн хотiв тiльки добра. Так, так, Славко хотiв добра, одного добра, тiльки добра, i нiчого окрiм добра!
  Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славкiв батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатодiтним, i заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати сiм"ю, то цiлком зрозумiло, що нiколи нiякої зайвої копiйки за все життя Гервасiй не бачив i нiякого власного добра так i не нажив аж до самої старостi. Таким чином, за вiдсутностi хоч якогось бiльш-менш вартiсного власного добра в сiм"ї Пузикiв, Славковi, хочеш-не-хочеш, а доводилося хотiти добра чужого.
  I скiльки себе пам"ятав Славко, тобто протягом усього свого свiдомого життя вiн бачив, що в декого з його односельцiв таки накопичувалось доволi багато добра, в декого ж iз колгоспного керiвництва вiд цього добра просто ломилися комори i скринi, а вже щодо голови колгоспу - то вiд кiлькостi його добра в бiдного Славка просто таки паморочилося в головi. I чим бiльше Славко, за вiдсутностi власного добра, бачив добро чуже, тим бiльше йому цього чужого добра хотiлось. I що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хотiв добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. I що ж дивного в тому, що i серце й душа Славка були переповненi виключно цим бажаним добром, адже скринi Пузикiв були пустi пустiсiнькi.
  Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уявi це добро виглядало зовсiм не як проста купа звичайних матерiальних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв собi зовсiм не як просте меркантильне накопичення якихось матерiальних цiнностей: Славко був упевнений в тому, що варто тiльки якомусь звичайному матерiальному предмету стати його, Славковою власнiстю, як цей предмет iз розряду матерiальної цiнностi вiдразу перетворився б на цiннiсть моральну, духовну! Так, так, саме так - хай но тiльки щось стало б Славковою власнiстю, уявлялось йому, то це щось вiдразу перетворилося б iз простого бездушного шматка нiмої матерiї на якусь сакральну релiквiю, такий собi священний Грааль, який грiв би променями благоволiння якихось вищих сил.
  Або хоча б i ця хата голови колгоспу, що бовванiла напроти хати Пузикiв - величезна красива цегляна будiвля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той всiдався за стiл виконувати домашнi завдання i довго не мiг зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням - то це був би не просто великий i красивий сiльський будинок, це був би храм, Парфенон i Софiя Київська одночасно! Це був би храм, що випромiнював би тi ж благоволiння вищих сил. Отак просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодної грубої матерiї, варто йому було б стати власнiстю Славка Пузика, миттю перетворився б на релiквiю благоволiння вищих сил - принаймнi в це свято вiрив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благоволiння вищих сил, котрi проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно тiльки на його ж, власника цих предметiв, самого Славка персонi. Але ж... Але, як би там не було, а всяке найзвичайнiше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.
  I що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузикiв бажання цього добра виявилося панiвним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, немає такого злочину, на який не пiшов би капiталiст заради скiлькох там процентiв прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цивiлiзованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого всiлякими там фiлософiями й лiтературами, Ренесансами й iмпресiонiзмами, всiлякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний виплiд комунiстичної iдеологiї, в якого могутньою й безжальною гiльйотиною марксизму-ленiнiзму-сталiнiзму, приведеною в дiю механiзмом безкiнечних голодоморiв i репресiй, було вiдтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах i етиках з естетиками, а навiть бажання згадати когось зi свого роду далi третього колiна - i в залишку однi тiльки голi-голiсiнькi, найголiшi iнстинкти.
  Одне слово, якщо говорити про середньостатистичну одиницю розвинутого радянського суспiльства в духовному вимiрi, то можна сказати, що це був такий собi неандерталець атомної епохи, неандерталець, перед яким технiчнi досягнення цивiлiзацiї розкинули незлiченнi спокуси безмежних можливостей. А ти при цьому голий, босий i голодний. I здавалося, що треба лише простягнути руку i взяти все, що тобi заманеться. А ти голий, босий i голодний. I як тiльки всемогутнi кайдани, здавалося, наймiцнiшої в iсторiї людства радянської державної машини впали, руки таки потяглися. Потяглися в намаганнi заволодiти цими, ранiше забороненими, але такими бажаними, а тепер i дозволеними, й, здавалося, вже досяжними благами цивiлiзацiї. Безлiч, безлiч, безлiч рук, якi в єдиному поривi потяглися за омрiяними благами, втiлюючи в пострадянське життя один з наймогутнiших i найпервiснiших рефлексiв - хапальний рефлекс неандертальця. Щоправда, цього разу неандертальця радянського, але ця обставина лише посилювала хапальний рефлекс. Звичайно, були й винятки, але це аж нiяк не стосувалося як головного героя нашої оповiдi, так i абсолютної бiльшостi його спiвгромадян.
  Iнша справа, що безмежнi блага, якi мали б, згiдно з мрiями, политися молочними рiками iз-за "залiзної завiси", що зникла, виявилися благами не такими вже й безмежними, точнiше зовсiм не безмежними. Та ще до того ж мiж руками й благами виросла цiла гора всiляких перепон, на кшталт iнфляцiй, криз, безробiття... Але це вже зовсiм iнша iсторiя. I руки все одно тяглися за благами i хапали все пiдряд вiдповiдно до рангу: комусь дiставалися заводи й фабрики, комусь торговi точки на ринку, а комусь i просто омрiяний кусень хлiба. Але хапали всi. Хапальний рефлекс i бажання хоч якогось добра були всеохопними, всемогутнiми i непереборними.
  Особливого ж напруження це непереборне хотiння добра в нашого головного героя досягло в шкiльнi роки Славка. Звичайна радянська сiльська середня школа, до котрої пiшов Славко Пузик, досягши певного вiку, як i всi радянськi дiти, здавалося, за визначенням повинна була б нiвелювати будь-якi вiдмiнностi матерiального й соцiального стану школярiв. Насправдi ж цi вiдмiнностi були досить таки помiтнi, особливо ж вони були помiтними для надзвичайно вразливого щодо чужого добра ока Славка Пузика. Багато з його однокласникiв мали такий одяг i взуття, такi портфелi, таке шкiльне приладдя, про яке Славко мiг тiльки мрiяти.
  Найбiльше ж заздрiсну уяву Славка вражав син голови мiсцевого колгоспу Сергiй. Мало того, що цей Сергiй був на два роки старшим за Славка високим широкоплечим красенем, то ще й одягався, як якийсь капiталiстичний буржуй, з самого дитинства мав велосипеди, якi мiняв на все бiльшi, згiдно зi своїм вiком, з шостого класу їздив на мопедi, а з восьмого - на новенькiй "Явi" чеського виробництва. Хiба ж могло таке залишити Славка байдужим?
  Яким же шляхом мiг би Славко дiстатися до заповiтного оволодiння хоч якоюсь бiльш-менш вартiсною часткою омрiяного добра? Як вiдшукати той невичерпний гаманець, який сипонув би скарби на голову сина звичайного радянського колгоспника? Де той "Сiм-сiм", котрий вiдкрив би йому печеру з цими скарбами? Такi, й подiбнi до них, питання нескiнченним болючим чорториєм нуртували в стражденнiй душi нашого головного героя.
  Будучи хлопчиком невисокого зросту, з огрядненьким черевцем, з опасистим обличчям з веснянками на кирпатому носi, з водянистими очима пiд майже бiлими бровами, i, нарештi, з якимось безбарвним рiдким волоссям, яке вже в дитинствi справляло враження облисiння, Славко, ясна рiч, прекрасно розумiв, що йому нiяк не свiтить оволодiти скарбом шляхом раптового одруження з якоюсь принцесою. I такий романтичний шлях досягнення омрiяного добра був безжально вiдкинутий Славком вже з перших класiв, коли з боку дiвчаток вiн наразився на не вельми прихильне ставлення.
  Тодi Славко спробував хоч якось розбагатiти шляхом торгiвельної дiяльностi, що, взагалi-то, з точки зору комунiстичної iдеологiї розглядалось як дiяльнiсть буржуазно-капiталiстична, тобто ворожа. "Треба просто щось купити дешевше, - метикував собi Славко, - i продати це комусь дорожче, при цьому переконавши цього когось у тому, що вiн теж купує дешевше". I Славковi таки вдалося провести першi торгiвельнi операцiї: вiн обмiняв гумку для стирання на напiвсписаний олiвець, потiм цей олiвець обмiняв на авторучку без ампулки, потiм провiв ще декiлька обмiнiв, в результатi яких став власником великого гачка для рибної ловлi. Гачок був i справдi великим, тобто риба, яку можна було б упiймати на цей гачок, теж мала б бути великою, але Славко не тiльки не вмiв ловити рибу, вiн навiть не бажав вчитися її ловити, оскiльки, на вiдмiну вiд бiльшостi хлопчикiв, був не те, що байдужим, а навiть ставився з вiдразою до риболовлi. Таким чином результат буремної торгiвельної дiяльностi Славка навряд чи можна було б назвати вдалим.
  I Славко вирiшив вдатися до бiльш вигiдних торгiвельних операцiй. Якось вiн чув по радiо, як на ворожому капiталiстичному Заходi на якихось там аукцiонах продають всiлякi картини, каблучки, стародавнi монети, шкатулки й усякi iншi старовинностi за величезнi грошi, за цiлi мiльйони тих їхнiх доларiв i всiляких там фунтiв. Славко пiшов на величезний смiтник за селом, вiдкопав там старий черепок, з давно, можливо, навiть ще до революцiї, розбитого глечика; принiс цей черепок до школи i на однiй з перерв запропонував купити цей черепок самому Сергiєвi, синовi голови колгоспу.
  - Ось, це черепок iз трипiльського горщика, - протягнув Славко на долонi черепок, пiдiйшовши до Сергiя на перервi. - Тут навiть ще трохи видно малюнок, схожий на той, що в пiдручнику iсторiї, де написано про трипiльську культуру. Я мiг би продати тобi його за якихось... - вiн для годиться трохи задумався. - За якихось сто карбованцiв. Не дивуйся, що я прошу так дешево, просто менi зараз дуже потрiбнi грошi. - Трипiльська культура, - додав вiн на завершення тоном академiка, аби ствердити неперехiдну цiннiсть цього скарбу. - В Європi я мiг би продати його за мiльйони доларiв.
  - Трипiльський черепок? - Сергiй взяв двома пальцями протягнутий йому Славком скарб, потiм пiдкинув цей черепок догори, упiймав його й кинув, поцiливши прямо в смiттєвий бачок, який стояв досить таки на великiй вiдстанi, пiдтвердивши таким чином свою репутацiю першокласного баскетболiста.
  Стосовно ж Славка, то щодо нього Сергiй пiдтвердив ще й свою репутацiю непоганого футболiста: розвернувши невдалого торговця антикварiатом спиною до себе, Сергiй дав Славковi такого копняка, який не осоромив би самого Пеле. Пролетiвши досить плавною траєкторiєю доволi велику вiддаль, невдаха-антиквар перейшов у круте пiке, але приземлився таки вдало, чого не скажеш про його репутацiю комерсанта, котра врештi й закiнчилася з цим ганебним падiнням, яке вiдбувалося привселюдно в школi на перервi в досить людному мiсцi.
  Крiм того, чутка про цей невдалий аукцiон з продажу антикварiату дiйшла до вух не тiльки педагогiчного колективу школи, а й до вух всього партiйно-господарського керiвництва колгоспу. I хоч соцiалiзм у тi часи вже доживав свого вiку, загниваючи в застiйному болотi безвиходi, про це ще нiхто не знав, бо жоден з генсекiв про це ще не повiдомив свiй вiрнопiдданий радянський народ, i цей наскрiзь прогнилий соцiалiзм все ще офiцiйно вважався розвинутим соцiалiзмом. А раз соцiалiзм - то вся ця комерцiйна дiяльнiсть Славка була не просто неприйнятною, вона була просто таки смертельно ворожою для всього соцiалiстичного табору, немов би вилазка з табору ворожого капiталiстичного. Взагалi то, це називалося тодi спекуляцiєю i було одним iз найстрашнiших злочинiв проти радянської влади, що пiдривали самi основи комунiстичної iдеологiї.
  Не дивно ж, що Славкового батька Гервасiя пiсля цього випадку довго й ретельно пiсочили в правлiннi колгоспу, в сiльрадi, в парткомi, в школi, куди його по черзi викликали на килим. I якi муки довелося перетерпiти Гервасiєвi, може зрозумiти лише, той хто знає, якою страшною незаживаючою раною жаху кривавилася в душi кожної радянської людини пам"ять про мiльйони безневинних жертв голодоморiв, вiйн i репресiй, яким комунiстичнi фюрери пiддали безмовних рабiв радянської iмперiї, аби вбити в їхнi голови дикi марксистсько-ленiнськi iдеї. Так що, Гервасiєвi, як кажуть, мало не видалось. Пiсля всiх цих пристрасних партiйно-iдеологiчних катувань у Гервасiя додалась на його бiднiй головi не одна сива волосина.
   В свою чергу Славковi перепало на горiхи вiд самого Гервасiя, котрий, взагалi то, був людиною добросердою i рiдко вдавався у справi виховання своїх дiтей навiть до звичайних ляпасiв, але того разу таки вдався аж до такого радикального засобу, як батькiвський ремiнь.
  Але таке остаточне завершення кар"єри комерсанта для Славка було результатом не лише цих буремних подiй, але ще й результатом його власних спостережень. Славко бачив, що в радянськiй пустоприлавковiй, дефiцитнiй дiйсностi, коли всяку необхiдну дрiбницю доводилося дiставати з великим труднощами у тих же нелегальних торговцiв, спекулянтiв, або, як їх ще називали, фарцовщикiв, - ця пiдпiльна комерцiйна дiяльнiсть була дуже вигiдною й приносила величезнi прибутки. Але наскiльки ця дiяльнiсть була вигiдною, настiльки ж вона була й ризикованою. Адже, безжальна до таких проявiв ворожої для радянської людини буржуазної iдеологiї наживи, державна комунiстично-радянська машина не тiльки засуджувала спекулянтiв на великi термiни вiдсидки за ґратами, а ще конфiсковувала все їхнє майно. Принаймнi таке вiдбувалося з тими, в кого не було "даху", тобто покровителя серед радянського партiйно-державного керiвництва. I навiть наявнiсть такого "даху" не завжди рятувала, особливо коли такий покровитель був не досить високопоставленим керiвником.
  I що особливо примiтив для себе Славко, самi цi представники радянської влади, котрi були покровителями не тiльки для нелегальних спекулянтiв, а й для всiляких iнших законних, напiвзаконних i зовсiм незаконних оборудок i мали вiд цього великий зиск, - нiколи, на вiдмiну вiд рядових виконавцiв, до вiдповiдальностi не притягались, завжди виходячи сухими з води. Адже ця радянська партiйно-державна бюрократiя, або ж номенклатура, мала повну, абсолютну, неподiльну владу, бо не мала нiякої конкуренцiї, тобто опозицiї, адже сама думка про опозицiю до керiвної комунiстичної партiї розглядалась як кримiнальний злочин i каралася з усiєю суворiстю. А тому радянська номенклатура не тiльки безкарно мала зиск з усiх незаконних оборудок, а ще й користувалась цiлим рядом, так би мовити, "законних" привiлеїв: особливi номенклатурнi магазини, що ломилися вiд всякого дефiциту, номенклатурнi лiкарнi, санаторiї i все таке iнше. Адже вся власнiсть радянської держави вважалася загальнонародною, але розпоряджалися нею тiльки начальники, тобто все нажите, придбане, збудоване, створене багатьма поколiннями безправних рабiв радянської iмперiї було повною, абсолютною й беззаперечною власнiстю цiєї радянської партiйно-державної бюрократiї.
  Може, й без точних полiтологiчних визначень, але всю цю суть радянської державної машини Славко зрозумiв своїм досить метким селянським розумом ще з початкових шкiльних класiв. I що ж дивного в тому, що Славко вирiшив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечнiшого надбання найбiльшої кiлькостi всiлякого добра було долучення до цiєї всевладної, недоторканної радянської номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народi: " Якщо в тебе немає родича в обкомi партiї, - думав Славко, - то все, що тобi залишається - це тiльки бажання мати такого родича".
  Звичайно, Славко прекрасно бачив i розумiв те, що влада ця вже досить сильно закостенiла за часи свого правлiння, i стала вже майже спадковою: дiти й онуки радянських чиновникiв завжди йшли стопами своїх батькiв, вливаючись у всемогутню управлiнську систему радянської iмперiї. Проте, щоб не закостенiти нанiвець, вливання деякої "живої кровi" в державний органiзм радянська управлiнська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч позiрно виявляти сув"язь iз народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних "мозкiв" до апарату управлiння, бо ж дiти й онуки високопоставлених керiвникiв йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянської батькiвщини, й вiд цього апарат управлiння лише безмiрно розбухав, як на дрiжджах. Однiєю з краплинок такої "живої кровi" i вирiшив стати Славко.
  А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, вiдзначитися й просунутися, як у навчаннi, так i в громадськiй дiяльностi. I Славко почав самозречено гризти гранiт науки i безжально розштовхувати полiтичних конкурентiв уже з "жовтенятських" рокiв, ставши вже в п"ятому класi вiдмiнником i ланковим; а зi вступом у комсомол почав успiшне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стовiдсоткову впевненiсть в тому, що по закiнченнi школи вiн отримає "золоту медаль" i характеристику, з якою можна смiливо йти влаштовуватися не тiльки в який завгодно партком, але навiть, наприклад, i в КДБ. А те, що для успiшного просування службовими сходами радянської державної пiрамiди ще треба було здобути вищу освiту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.
  Згоден, що багато для кого здасться дивним i навiть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу вiдзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змiя, розпочавши ще в початкових класах злочинну дiяльнiсть спекулянта, - потiм раптом став перспективним для радянської номенклатури комсомольським активiстом. Упевнений, що дехто навiть скаже, що автор цих рядкiв просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в iсторiї зi Славком Пузиком все було саме так. I нiчого дивного й неможливого, насправдi в цьому немає. I рiч зовсiм не у виправданнi банальним посиланням на славнозвiсне виключення, котрим тiльки пiдтверджується правило: от, мовляв, буває, що й кобила загавкає, а собака заiрже. Нi, зовсiм нi.
  Вся рiч у тому, що немає такої полiтичної, релiгiйної, громадської, чи якоїсь iншої спiльноти, яка б не пишалась новонаверненим неофiтом, котрий поповнив би їхнi ряди, полишивши перед цим лави адептiв ворожого табору, щирим прихильником якого вiн до того був. Пригадати хоча б незабутнiх повiю Марiю Магдалину й митаря Марка, як i подальшi поповнення сонму святих, котрi заради цiєї святостi покинули життя найпослiдущiших грiшникiв, яке до того вели. А рекрутування революцiонерiв з числа аристократiї? Врештi-решт, нiхто ж не пiддасть сумнiву щирiсть найпослiдовнiшого фарисея Савла, який перетворився на щонайвiдданiшого християнина Павла.
  Головне тут - щирiсть. I твердження про те, що, наприклад, аналогiя мiж християнином Павлом i комсомольцем Славком може кульгати через приналежнiсть цих персонажiв до ворожих iдеологiй не спрацьовує знову ж таки через величезну кiлькiсть комунiстiв з колишнiх священикiв - i навпаки. Головне тут щирiсть: щиро перекинувся до ворога - герой i святий, а нещиро, вибачай, - зрадник. От тiльки точної мiри щиростi поки що нiхто не винайшов, за винятком, хiба що, наприклад, призначення кримiнальної вiдповiдальностi за державну зраду, але це нiяким чином не стосується нi фарисея-апостола Павла, нi фарцовщика-комсомольця Славка: щирiсть Павла доведена його життям i смертю, а от щирiсть Славка бачилась по-рiзному.
  З одного боку, офiцiйно мiру щиростi Славка мали право визначати, наприклад, актив шкiльної комсомольської органiзацiї i педагогiчний колектив цiєї школи. А цi органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирiсть щирiстю найвищого ґатунку. Ще б пак, для комсомольської органiзацiї перехiд до них "грiшника" Славка - зайвий доказ всепереможностi комунiстичних iдеалiв, а для педагогiв - показник ефективностi виховної роботи в школi. Хоча насправдi нi в якi комунiстичнi iдеали нiхто вже на той час не вiрив, наочнi докази вiдданостi цим iдеалам, якими б позiрними вони не були, треба було час вiд часу демонструвати. Одне слово, шкiльному начальству Славко потрафив на всi сто, за що й мав вiдповiднi дивiденди.
  Чого не скажеш про, наприклад, однокласникiв Славка. Адже зрозумiло, з якою огидою вони спостерiгали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум"яного комсомольця, бо ж насправдi всi прекрасно знали, що єдиною метою такої чудесної метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповiдних номенклатурних благ, недоступних для бiльшостi звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосiла та сама прикрiсть, яка переслiдувала рiд Пузикiв аж до настання радянських часiв. Зла доля, яка за царських часiв використовувала мстивiсть московських попiв для надання Пузикам неблагозвучних iмен, втратила цю можливiсть за часiв комунiстичних, але знову придбала можливiсть збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивiсть Славкових однокласникiв, обурених його лицемiрством.
  Але цього разу зла доля, не маючи нiякої можливостi спаскудити славне iм"я Славка, доскiпалась до його прiзвища. Так, наприклад, деякi зi Славкових однокласникiв переiнакшували його прiзвище, замiнюючи в першому складi слова Пузик лiтеру "у" на лiтеру "и": "Дивись, дивись, Пизик пiшов", - кричали вони на перервах навздогiн нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й iншi, котрi у другому складi вже спотвореного прiзвища Пизик мiж лiтерою "з" i лiтерою "и" вставляли ще й лiтеру "д", пiсля чого взагалi виходило щось зовсiм нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише промiж себе. А бували й такi, котрi в другому складi уже цього останнього нанiвець переспотвореного нецензурнолайливого прiзвища з лiтерою "д" пiсля цiєї самої лiтери "д" ще й замiнювали лiтеру "и" на лiтеру "ю"... Одне слово, зла доля повною мiрою помстилася за неможливiсть спаплюжити iм"я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прiзвище так, що це перевершило навiть iм"я Славкового пращура Запердона.
  Та Славковi до цих знущань неприхильної долi було байдуже. Як усi Славковi дореволюцiйнi предки-Пузики гордо терпiли свої чудернацькi iмена заради вищої справедливостi на догоду своїм черевам, так i Славко терпiв заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була вiрною i надiйною, дорога ця вела не просто, як у предкiв-Пузикiв, до пiдтримання свого черева у належному станi - дорога ця врештi повинна була привести до квартир, дач, автомобiлiв, якi повиннi були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власнiстю, якою вiн марив одинокими вечорами, адже дружити з цим "Пиз*юком" нiхто не хотiв. Але нiякi друзi Славковi не були потрiбнi - вiн нi за що б не промiняв на друзiв свої солодкi мрiї про те незлiченне всенародне радянське добро, до якого вiн прагнув усiма фiбрами своєї полум"яної комсомольської душi. I Славковi здавалося, що горизонт, за яким здiйсняться всi його мрiї, ставав усе ближче, ближче й ближче...
  Але горизонт, на жаль, нiколи не може наблизитися, горизонт, насправдi, має таку властивiсть, що якою мiрою ти до нього не наближався б - такою ж мiрою вiн завжди вiд тебе вiддаляється.
  
  
  
   3.
  
  
  Як вже зазначалося, необхiднiсть отримати вищу освiту задля досягнення омрiяних радянсько-номенклатурних висот аж нiяк не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. I справа зовсiм не в тому, що Славко, будучи старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот iєрархiї шкiльної комсомольської органiзацiї, що давало вже в його руки важелi впливу, досить вагомi, щоб "переконати" педагогiчний колектив школи в його непересiчних наукових здiбностях. Зовсiм нi. Славко й насправдi був дуже здiбним учнем. Як, власне i всi Пузики, треба вiддати їм належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало їм можливiсть зберегти свої знаменитi черевця недоторканними впродовж усiх непересiчних iсторичних колотнеч, яких на їх долю випало чимало.
  Так, наприклад, батько Пузика Гервасiй був не останнiм серед колгоспних iнтелектуалiв. Можна навiть сказати, Гервасiй мав фiлософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипетiї, на перший погляд, здавалося, такого пересiчного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервасiй з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в полi, робив перепочинок на обiд, який йому приносив у поле котрийсь iз домочадцiв, то Славкiв батько не просто наминав принесену йому їжу, повнiстю поринувши в цей процес, як i належало б простому селянину, вiн серйозно розмiрковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумнi висновки.
  От, наприклад, думав Гервасiй, вiдкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно складається з основоположними пiдвалинами людського буття: от доводиться оце тричi на день перериватися на їжу, а скiльки оце за цей, витрачений на їжу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити сiна, чи ще щось... Нi, думалося Гервасiєвi, не досконалий вiн, цей наш свiт, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой їхнiй Комунiзм, чи природа, чи хто там насправдi головний зробив так, щоб їсти треба було не тричi на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень - скiльки б вивiльнилося часу, наскiльки б можна було бiльше зорати поля, накосити сiна, чи ще щось!..
  Але, продовжував тодi далi свої роздуми Гервасiй, якби треба було їсти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж бiса тодi так багато працювати; якби на тиждень людинi вистачало одного буханця хлiба, то можна було б зорати пару соток землi i накосити пару копиць сiна, щоб забезпечити себе на цiлий рiк - i чим би тодi займатись весь цей рiк?.. Отакi найпосутнiшi парадокси буття видобував Гервасiй iз надр свого, здавалося, пересiчного селянського розуму. А, власне, з роздумiв отаких от, на перший погляд простих i непомiтних, селянських мудрецiв i народжувалися перлини народної мудростi, такi як, наприклад, ось ця, яка хоч i не вiдповiдає лiтературним нормам нi з етичного, нi з лексичного боку, все ж прямо перегукується з вищенаведеними роздумами Гервасiя: "якби не рот та не гузно - то й робити не нужно".
  Так що, видатна селянська метикуватiсть, успадкована вiд предкiв, помножена на полум"яне бажання пробитися в люди, дозволила Славковi поглинати гранiт науки з неймовiрною легкiстю. I в тому, що "золота медаль" по закiнченнi школи буде у нього в кишенi, нiхто не сумнiвався вже тодi, як Славко тiльки перейшов до восьмого класу радянської десятирiчки. Не сумнiвався в цьому й сам Славко Пузик, як вiн не сумнiвався i в тому, що по закiнченнi середньої школи обов"язково вступить до якогось iз ВУЗiв.
  Щоправда, в якому саме з iнститутiв чи унiверситетiв вiн буде навчатися, Славко все нiяк не мiг вирiшити. Одне вiн знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому вiн навчатиметься буде столичним. Славко мав рiшучий намiр навчатися тiльки в столицi - саме там, якнайближче до верхiв номенклатурного раю, небезпiдставно вважав вiн, можна найефективнiше розпочати просування до цих самих верхiв. Адже просування щаблями номенклатурної драбини Славко твердо вирiшив розпочинати вже з перших днiв свого майбутнього навчання в столицi: щойно ставши студентом-першокурсником вiн обов"язково вiдразу ж почне пробиватися до складу комсомольської елiти свого навчального закладу з намiром закiнчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комунiстичної партiї, то кандидатом у члени партiї точно.
  Хоча, могли виникнути деякi непорозумiння щодо поняття столицi, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так i республiканський Київ. Звичайно, з найвищого Московського трамплiну можливо й найлегше було б заплигувати в найвищi кола державного апарату, але й Київ теж з цього боку не видавався чимось набагато гiршим.
  Щодо цiєї неоднозначностi тогочасного iснування з одного боку, як громадянина Української Радянської Соцiалiстичної республiки, а з iншого боку, як громадянина СРСР, виникало дiйсно багато непорозумiнь. Це була нiби така собi двоповерхова держава, де на першому поверсi ти був громадянином якоїсь своєї рiдної союзної республiки, а на другому - громадянином чи то якоїсь iншої, чи тiєї ж самої, але вже набагато бiльшої, хоча i якоїсь незрозумiлої i абстрактної держави СРСР, котру до того ж iще iнодi називали й Росiєю, хоча Росiя також була однiєю з союзних республiк. Причому другий поверх цiєї двоповерхової державної будови не вважав свiй перший поверх взагалi за щось вартiсне - республiканський рiвень для всесоюзного був лише ґрунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.
  Для України ж у цiй багатоповерховiй будовi була ще й третя iпостась: українцi разом з росiянами й бiлорусами входили до радянської спiльноти ще i як слов"яни, якi в той час в СРСР вважалися чомусь наче б то одним народом. Тобто окремо українцi, росiяни й бiлоруси були окремими народами з окремими республiками-державами, а разом - одним, єдиним, тобто триєдиним народом, який уже разом з iншими народами, в яких були свої республiки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п"ятнадцятиєдиний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожнiй з окремих республiк були й iншi народи, деякi з яких мали ще й свою державнiсть, наприклад, в однiй лише Росiї були десятки народiв-неслов"ян, в тому числi й державних, якi складали тут, вже без українцiв i бiлорусiв, разом зi слов"янами-росiянами один неоднодесятиєдиний народ!.. А весь цей незрозумiлий конгломерат народiв, поєднаних незрозумiло чим, незрозумiло як i незрозумiло для чого - i був багатодесятиєдиним неподiльним радянським народом?..
  З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нiсенiтницю засобами якоїсь нормальної логiки пояснити просто таки не було жодної можливостi. Але радянська державна машина не заморочувала собi голову такими дрiбницями: з допомогою безкiнечних тотальних вiйн, голодоморiв, масових репресiй, а також росiйської мови й комунiстичної iдеологiї було з радянських народiв зроблено залiзобетонний замiс на кровi, причому вважалося, що чим бiльше кровi в цьому замiсi, тим крiпкiший фундамент радянської держави. А кровi було пролито стiльки, що радянськi керманичi вже вважали народний конгломерат своєї iмперiї абсолютно однорiдним, а отже й об"єднаним навiчно. Кровавий замiс iмперiї виявився й насправдi, хоч i не вiчним, але таким, що скрiпив величезну кiлькiсть народiв на величезних просторах на довгi роки. Хоча з iсторичного боку трохи бiльше семи десятилiть - не такi вже й довгi роки.
  От i Славко Пузик теж був однiєю стандартною частинкою в цiй багатомiльйоннiй безликiй масi єдино-неподiльного радянсько-рабського росiйськомовного народу. Нi, Славко, звичайно ж, знав українську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав i розмовляв? Та так як дихав, так як пташка спiває, так як вiтер вiє чи дуб навеснi зеленiє. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всi навкруги: як розмовляли його сусiди й знайомi, як розмовляли батько й мати, дiд i баба, як розмовляли незлiченнi поколiння його предкiв. Але чому вiн так розмовляв, Славко не розумiв. Головне ж вiн не розумiв, для чого вiн так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою вiн чомусь розмовляв i з якою народився, як народився зi своїми власними руками й ногами i зi своїм власним обличчям. Адже, згiдно з науковим комунiзмом, всi цi нацiї i народи все одно не мають нiяких перспектив, всi вони все одно вiдiмруть у всесвiтньому масштабi, як вони вже вiдмерли, чи майже вiдмерли зараз в СРСР у масштабi всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабi, чи то вiдмерли, чи ще не зовсiм вiдмерли, але точно стали вже зовсiм непотрiбними всi мови, окрiм однiєї єдиної, пролетарськи-об"єднавчої, науково-прогресивної, великої i могутньої росiйської мови, без знання якої i дiйсно не було жодної можливостi не те що пробитись у життi, а й взагалi хоч якось iснувати в СРСР.
  Та й крiм того, що українська мова була непотрiбною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останнi роки СРСР за українську мову вже не розстрiлювали, як це було в першi десятилiття радянської влади, коли за неї розстрiлювали сотнями тисяч, все ж генетична пам"ять про цi розстрiли мiцно сидiла в пiдсвiдомостi кожного українця, боляче стискаючи уста при кожнiй нагодi розтулити їх з намiром випустити українське слово. Та й голодомором же українцiв карали, хоч i не власне тiльки за мову, а за все українське, але й за мову в тому числi. Й жахлива пам"ять про всi цi небаченi нiколи до того в iсторiї людства тортури i кари цiлого народу нiяк не додавала наснаги боротись за рiдну мову. Та й в останнi роки СРСР за "буржуазний нацiоналiзм", особливо ж український, можна було отримати, як кажуть, по повнiй: доля Василя Стуса та iнших дисидентiв - доказ тому.
  Тому зовсiм не дивно, що Славко Пузик, як i бiльшiсть його сучасникiв, не розумiли для чого їм ця їхня українська мова, знання якої не те що не давало нiяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всiляких прикростей. Коли ж ти розмовляв росiйською мовою, ти вiдчував себе не тiльки в безпецi, ти вiдчував себе причетним до того єдиного, чи то триєдиного, що складався з росiян, українцiв i бiлорусiв, слов"янського народу, котрий, незважаючи на офiцiйну рiвнiсть усiх народiв СРСР, був все таки неофiцiйно привiлейованим народом - це був, так би мовити, неофiцiйний фундамент всесоюзної єдностi народiв. А оскiльки росiйська мова українцям i бiлорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привiлейованого народу: завчив декiлька росiйських фраз - i ти вже не якийсь там недорiкуватий "хахол" чи "бульбаш", а повноправна частинка могутнього слов"янського фундаменту всемогутнього радянського народу.
  Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тодi на рiвнi своєї дитячої пiдсвiдомостi чiтко впiймав своїм метких i хапливим розумом Пузика сенс радянської нацiонально-мовної полiтики i, будучи жовтенятком, вже читав i розмовляв росiйською мовою як справжнiсiнький росiянин: "Цвiрiнькає по-московському, як достеменний кацап", - казав про свого маленького нащадка Гервасiй одночасно i з докором, i з похвалою. I ця неоднозначнiсть ставлення Гервасiя до росiйськомовних успiхiв свого малого сина проступала завжди, коли вiн, чи прямо, чи опосередковано торкався цiєї дражливої теми: "А ось i наше кацапеня зi школи швендяє", - буває скаже вiн i з теплотою схвалення, i з холодком докору в голосi.
  Самому ж Славковi всi цi неоднозначностi були геть байдужi, вiн просто чiтко знав, що коли ти знаєш росiйську мову - то маєш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаєш - то маєш гумового кийка в дупi: звiсна рiч, що Славко вiддавав перевагу першому варiанту i мав твердий намiр тримати свою мовну зброю в якнайкращому станi.
  
  
  
   4.
  
  
  I все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. I заповiтнi мрiї переважної бiльшостi випускникiв радянських шкiл здiйснились би i втiлилися в долi Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навiть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттєво - великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однiєю зi щасливих деталей механiзму радянської державної машини i купався б у машинному маслi рабської працi переважної бiльшостi своїх спiвгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зi щасливих вареникiв у мисцi номенклатури i купався б у вершковому маслi комунiстичної пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабської працi перетворилося на пiсок через даремнiсть цiєї працi, вершкове масло пропаганди прогiркло через брехливiсть.
   Абсолютно неочiкувано, як це, власне й вiдбувається з бiльшiстю справдi визначних iсторичних подiй, Радянський Союз раптом припинив своє iснування. Тобто отак от, нi сiло, нi впало раптом просто тобi серед бiлого дня величезна могутня радянська iмперiя взяла й зникла. Здiйснилося те, про що не те що говорити, про що навiть думати було страшно аж до самих останнiх хвилин iснування радянської держави. А тому дуже важко собi уявити тодiшнiй стан перважної бiльшостi радянських людей: та держава заради iснування якої було знищено мiльйони невинних, через одне лише припущення сумнiву в доцiльностi iснування якої можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як наче б то її нiколи й не було. I хто ж, ви гадаєте, сприяв цьому зникненню? Та не хто iнший, як та сама радянська комунiстична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу iснування цiєї держави кривавi мiльйони невинних жертв. На перший погляд нiсенiтниця. Але насправдi так i глузує господар темної могутностi над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволодiння могутнiстю свiту цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджає своїх боржникiв, що влада їх тимчасова, вони думають, що ця їх злочинна сила настiльки ж безмежно тривала, як безмежно свавiльна й могутня. Але кiнець такої могутностi приходить значно скорiше, нiж на це розраховують тирани, й кiнець цей здебiльшого трагiкомiчний.
  Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скорiше трагiчним, анiж комiчним. Адже зi зникненням радянської держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями якої Славко так мрiяв пiднятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс всiх зусиль ще такого короткого, та все ж цiлеспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття надiйного пiдгрунтя для майбутнiх успiхiв.
  В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз закiнчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шкiльне минуле було нiби дорогою, яка вела до пiднiжжя справжнього життя, на вершинi котрого чекали всiлякi гаразди. I що ж тепер? А тепер позаду - болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не нiма безодня, то вже пустеля - точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не змiнився - побiльше всiлякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра дiстатися?
  Розвiялася, як туман, iмперська надбудова Радянської держави. Залишилася Україна. Самостiйна Україна. Славко Пузик, як i всi жителi Української Радянської Соцiалiстичної Республiки став громадянином незалежної Української держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер засiки Батькiвщини - в чиїх вони руках, як до них дiстатися, щоб вiдгребти й собi частинку незлiченного i незлiченого народного добра? Цi питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика - знамените Шекспiрiвське "бути, чи не бути?" було просто дитячою забавкою в порiвняннi з цими доленосними питаннями.
  Звичайно, нововiдтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Українська держава проголошувала себе демократичною, соцiальною, правовою i так далi, хоча спершопочатку була насправдi тiльки уламком Радянського Союзу, сталiнська конституцiя якого теж проголошувала найгуманiстичнiшi цiнностi, пiд гаслами котрих проливалися рiки невинної кровi й пiддавалися геноциду цiлi народи. Офiцiйно виголошеною метою нововiдтвореної незалежної Української держави була побудова сучасного демократичного капiталiзму замiсть середньовiчного феодального радянського соцiалiзму. Тобто, простiше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулом, малося додати все те найкраще, чого досягла Захiдна цивiлiзацiя в удосконаленнi демократичного капiталiзму - такою мала б бути нововiдроджена Українська держава. Але насправдi все з перших крокiв пiшло з точнiстю до навпаки, адже Україна була тодi насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найгiрше, притаманне радянському минулому, виявилося найживучiшим i почало притягувати до себе все найгiрше, що було притаманне вiльному капiталiстичному свiтовi, тобто те, чим славився дикий капiталiзм трьохсотлiтньої давнини - i на такому от ґрунтi й почалася розбудова нової самостiйної Української держави.
  Високопоставленi компартiйнi бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануваннi на теренах України, прихопили собi хто скiльки мiг згiдно з займаною посадою: вiд заводiв i фабрик до магазинiв i кiоскiв. Так миттєво народилася нова українська "елiта", принаймнi економiчна, котрiй Україна була цiкава лише з приводу викачування з неї якомога бiльшої кiлькостi "бабла" за допомогою захоплених засобiв виробництва, створених, до речi, поколiннями радянських рабiв, котрих тепер "нова елiта" вирiшила таким чином вже вiдверто й офiцiйно, без зайвих iдеологiчних маскувань перетворити на рабiв українських. Найпрогресивнiшою iдеєю для цих скоробагатькiв була, звичайно, думка про те, що грошi не пахнуть, хоча нюхати грошi вони ой як любили.
  Як же Славковi було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишнiх секретарiв парткомiв i голiв усiляких рад. У власностi ж сiм"ї Пузикiв на той час була лише старенька хата, декiлька голiв домашньої скотини та купа реманенту - i це все, на що можна було розраховувати Славковi в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-активiстський капiтал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й росiйська мова, адже державною в Українi, як i належить, була проголошена мова українська, котру Славко теж знав добре, але яка вiд цього знання, як i вiд будь-якого знання взагалi, користь була тепер, Славко не знав.
  А все змiнювалося з такою калейдоскопiчною швидкiстю, що у вихорi цього калейдоскопу змiн взагалi неможливо було вихопити й усвiдомити хоч якийсь змiст i сенс новостворюваних часом суспiльних вiдносин, як i нових понять, якi з'являлися на означення цих нових вiдносин. Хоча деяка усталенiсть у свiдомостi народу щодо цiнносних вiдносин в суспiльнiй iєрархiї все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярнiшими професiями для молодi дуже скоро стали серед хлопцiв бандити i банкiри, що власне було однiєю професiєю, оскiльки видатнi першi ставали другими, а найвидатнiшi з перших i других ставали депутатами; серед дiвчат же найбiльшою популярнiстю стали користуватись професiї моделi й проститутки, що власне теж було однiєю професiєю, оскiльки першi й другi нагадували сполученi посудини, вмiст яких безладно перетiкав з однiєї в iншу, а найвидатнiшi з перших i других ставали секретарками бандитiв i банкiрiв. А все це разом i було "вершками" тогочасного українського перехiдного суспiльства, а з цих "вершкiв" ще рекрутувалися всiлякi "зiрки", якi здебiльшого бiгали в телевiзорi з мiкрофонами i демонстрували пiд музику еротичнi принади свого молодого красивого тiла.
  Ясна рiч, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славковi, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати вiдразу банкiром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи моделi чи проститутки й зовсiм не посмiхалися Славковi, i то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозицiю є свiй покупець), а через його фiзичнi данi - нiде правди дiти, не найпершим красенем був наш Славко.
  Отже, вирiшив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: "р-р-рекетир-р-р" - звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир - це було круто, це було таке модне серед молодi слово на означення модної професiї: ходи собi збирай грошi, а як назбираєш досить, щоб нормально занести в усi владнi кабiнети, то можеш тодi й сам стати солiдним "меном" - хоч бiзнесменом, хоч банкiром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно фiзичних даних Славка, то були вони не вiдповiдними i для професiї рекетира, як i для професiї проститутки, але рiч тепер була вже не в зайвiй для рекетира красi, а в фiзичнiй силi, точнiше у вiдсутностi фiзичної сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потрiбна була неабияка фiзична сила, адже примусити когось подiлитися з тобою своїми статками - заняття не для слабакiв.
  I Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подвiр'ї Пузикiв з'явився турнiк, щоранку Славко своїми пробiжками вводив сусiдiв у стан остовпiння - одне слово, робота закипiла не на жарт. I жодного сумнiву, що й тут, як i у випадку з комсомолом i знаннями, Славко добився б бажаних результатiв, адже на кону було досягнення головної мрiї всього Славкового життя - опанування добра, тобто якнайбiльшої кiлькостi цього добра. I вiдверто кажучи, майбутнiм "клiєнтам" Славка-рекетира нiхто б не позаздрив, та вони все ж були порятованi вiд своїх майбутнiх стосункiв з новiтнiм українським Алькапоне, i в досить таки неочiкуваний спосiб. Славко раптом знову змiнив прiорiтети своїх перстпектив, причом знову кардинально.
  
  
  
   5.
  
  
  Як то кажуть, такого вiд Славка нiхто не очiкував, як власне й Славко сам вiд себе також такого нiколи не очiкував. Вся справа в тому, що разом зi Славком у школi навчався такий собi Володька, Володька Васильченко. Володька був старшим за Славка, але вони були знайомi через спiльну пристрасть до комсомольської роботи i успiхiв у навчаннi, бо обидва таким чином хотiли досягти в майбутньому благополуччя, перш за все матерiального. Звичайно, напряму про це нiхто не говорив, а говорили лише про комунiстичнi iдеали, але все було зрозумiло i без слiв, як кажуть, свiй свояка бачить здалека, i ворон ворону - друг, товариш i брат.
  Так от, знаючи про iстиннi мотиви Володькиних навчально-громадських зусиль, а цi мотиви в них повнiстю збiгалися, Славко нiяк не мiг зрозумiти того засобу досягнення їхньої спiльної мети, який Володька обрав особисто для себе, а саме - Володька хотiв стати лiкарем! Для Славка це було дивним i незрозумiлим.
   Все ж було дуже зрозумiло: чим вище по щаблях службової драбини ти залiзеш, i чим бiльшим начальником станеш, тим бiльше в тебе можливостей, тим ти матимеш доступ до бiльшої кiлькостi всенародного, тобто нiчийого, добра - i, вiдповiдно, зможеш бiльшу купу цього добра вiдгребти собi. Все ж дуже зрозумiло, як двiчi по два - чотири. I скажiть, будь ласка, до чого тут медицина з її цими гуманiстичними, так би мовити, гiпократiвськими пiдвалинами допомоги людям. Тим паче, що саме у Володьки аж нiяк не було помiтно цiєї, необхiдної для професiї лiкаря нотки спiвчуття до всього живого, i найкраще, на що могли б розраховувати, наприклад, якийсь бродячий пес, або ж необережний кiт
   - це добрячий копняк Володькиної дебелої ноги.
   I коли Славко, закiнчуючи школу, на повну силу муштрував своє слабке, зледачiле тiло, готуючись до скорого вступу на заманливу стежку рекетирства, Володька Васильченко вже був студентом-першокурсником медичного iнституту, причому, за чутками, Володькин батько, колишнiй мiсцевий парторг, а тепер власник мiсцевого продуктового магазину, вiдвалив за вступ свого сина в ВУЗ досить велику суму американських грошей. Як же це, думалося Славковi, для того, щоб присвятити своє життя служiнню людям, кожен день стикаючись iз болем i стражданнями, кров'ю, гноєм та iншими принадами недужої плотi, ще треба й викласти чимало грошей? Мабуть Володька просто не пiдготувався досить добре до екзаменiв, i провалив їх, знаючи Володькину лiнькуватiсть, вирiшив собi Славко, сам продовжуючи муштрувати свої як фiзичнi, так i моральнi сили пiд вiдповiднiсть рекетирському iдеалу.
   Але все ж таки ця нерозкрита таємниця Володькиної лiкарської посвяти нiяк не давала спокою Славковiй цiкавостi. I врештi наш майбутнiй рекетир таки вирiшив будь що довiдатися в самого Володьки про цей його гуманiстичний порив при першiй-лiпшiй нагодi. А нагода скоро таки й трапилась, як тiльки Володька приїхав додому чи то на вихiднi, чи на канiкули.
   Не дуже довго обдумуючи план пiдходу до розмови, Славко, пам'ятаючи про небайдужiсть Вовки-комсомольця до крiпких напоїв, купив пляшку найкращого коньяку, який тiльки можна було знайти в їхньому селi, тобто в магазинi Володькиного ж батька, i "пiд'їхав на гнилiй козi" до Володьки. Благо, приводу шукати довго не треба було - як тiльки Володька побачив пляшку, вiн сам нестямився, як страшенно захотiв поговорити зi своїм "старим приятелем".
   - Розумiєш, Володю, - говорив Славко, коли вони ввечерi вдвох, зручно влаштувавшись в уже зачиненому магазинi Володькиного батька, встигли пропустити по двi чарки, хоча сам Славко тiльки робив вигляд, що пив, виливаючи вмiст чарки пiд стiл, - розумiєш, я от закiнчую школу i все, вперед, так би мовити, штурмувати фортецю дорослого життя. А воно тепер якось не дуже зрозумiло зараз все стало. Ранiше було все ясно, закiнчу школу, якщо й не з золотою медаллю, то з вiдмiнним таки атестатом, отримаю класну характеристику - i все, вважай i кар'єра, i життєвий добробут у тебе в кишенi. А тепер що? Розбите корито. Катастрофа. Думав я оце собi, думав, та й надумав, пiду до браткiв проситися, в, так би мовити, їхнiй бiзнес. Будемо стригти оцих наших новоявлених нуворишiв, всю оцю вчорашню iдейно-партiйну братiю, яка будувала-будувала комунiзм, а потiм раптом - хоп - оголосила перемогу капiталiзму i захапала все, що нажите потом i кров'ю наших батькiв i дiдiв...
   - Рекетом вирiшив зайнятися, - не дав йому закiнчити свою промову Володька. - Ха, оце тобi так зразковий комсомолець, вiдмiнник i все таке.
   - А що ти пропонуєш? Куди зараз ще можна податися? Чим зайнятися?...Якщо...
   - Добре, добре, - Володька випрямився й вiдхилився на спинку стiльця, прибравши позу старшого наставника, що для нього з його кремезною статурою й високим зростом на фонi миршавенького Славка було й так досить природно, а якщо додати ще його неоцiненний життєвий досвiд, то й поготiв. - А ще, мабуть думаєш, чого це я сам не подався в яку-небудь банду, чи не банду, а скажемо так, групу з добування грошей. Нiяк, мабуть, тобi невтямки, що це за медицина, для чого вона менi, який таки для мене зиск у цiй медицинi?
   - Та-а-а... - знизав плечами Славко.
   - Добре, добре, малий, - простягнув Володька свою кремезну руку й поплескав по досить тендiтному плечу свого спiвбесiдника, який i дiйсно в порiвняннi з Володькою видавася малим. - Слухай сюди. Розповiм тобi дещо, - вiн на мить задумався, взяв уже напiвпорожню пляшку з коньяком i налив у чарки. - Давай вип'ємо, - i поки вiн перехиляв свою чарку, Славко встиг свою чарку непомiтно вилити пiд стiл, а от закушувати став разом з Володькою, який не пошкодував накласти на стiл всiляких смаколикiв iз магазину свого батька.
   - Так от, - продовжив Володька по деякiй паузi, смачно закусивши i втершись серветкою. Видно було, що коньяк таки робить свою справу навiть з таким здорованем як Володька, а отже Славко вирiшив, що в такому станi його спiврозмовник буде якнайвiдвертiшим, i вiн мав рацiю, Володька справдi був вiдвертим. - Так от, кажеш, рекетирствувати зiбрався. Добре, припустимо. От почав ти свою кар'єру, приходиш до якогось, як ти казав, нувориша, пропонуєш йому подiлитися коштами з незаможними вествами населення. Вiн, ясна рiч, великого ентузiазму з цього приводу не виявляє. Тут у вас iз братками, ти ж, я думаю, не сам прийдеш до нувориша. Так от, тут у вас iз братками буде два виходи: або вибачитися перед вашим клiєнтом за непроханий вiзит i пiти, або застосувати до нього деякi засоби, щоб примусити його дослухатися до ваших порад i подiлитися неправидно нажитим добром. Перший варiант ми, звiсна рiч, вiдкидаємо, так?
   - Так, - погодився Славко, аби пiдбурити Володьку.
   - А якщо так, продовжую. Варiант другий. За допомогою всiляких допомiжних пристроїв, як то паяльник, лещата, затискачi, металлевi прути, всякi там ножички, цвяшки та iнше подiбне приладдя для добування згоди подiлитися майном, ви починаєте, як я вже казав, з допомогою цього приладдя та вашої грубої фiзичної сили умовляти вашого друга таки вiддати вам частину його статкiв. I тут знову два варiанти. Варiант перший, ваш клiєнт довго не погоджується, не зважаючи на вашi все зростаючi зусилля, а здоров'ячко у нього так собi, i вiн раптом, не спитавши вашого дозволу i не попередивши вас, вiддає Богу душу. I варiант другий - вiн таки дiлиться з вами своїми статками. Тепер розглянемо наслiдки. Наслiдки першого варiанта зовсiм невтiшнi - групове зумисне вбивство, вчинене з особливою жорстокiстю групою осiб за попередньої змови абсолютно без будь-якої вигоди для вас, окрiм щохвилинного очiкування, коли вже вас нарештi всiх упiймають i пресаджають правоохороннi органи. Наслiдки ж другого варiанта трохи втiшнiшi, але не вельми, не вельми. Ви привласнюєте частину майна вашого вiзавi i тiкаєте, а потiм живете, знову ж таки, в щохвилинному очiкуваннi, коли вже на ваш слiд вийдуть чи то тi ж правоохороннi органи, чи то сам нувориш, найнявши для вашого покарання i повернення своїх грошей таких же як ви бандюкiв, чи просто такi ж самi як ви бандюки, вашi конкуренти, якi просто хочуть вiдiбрати у вас вашу здобич. А того, що ви вiдiбрали надовго не вистачить. То як я тобi розтлумачив, наочно й дохiдливо?
   - Та наче так, - невтiшно почухав Славко потилицю i задумався, утупившись у стiну напроти.
   - Чи, може, у тебе якiсь iншi варiанти, iншi якiсь роздуми, чи там перспективи твоєї рекетирської практики? - повiсив у повiтрi питання Володька, зверху вниз насмiшкувато споглядаючи на похнюпленого Славка.
   - Не знаю, - нарештi порушив тишу Славко. - Не знаю, що сказати й що тут можна взагалi придумати. Думаєш, Володю, я над цим не задумувався? Та я про це тiльки й думаю цiлими днями. I нiчого, нiчого, нiчогiсiнько придумати не можу. А що тут придумаєш? От ти, ти сам, щоб ти, наприклад, мiг запропонувти?
   - Медицина, - спокiйно, довiрливо примружившись, вiдповiв Володька, - Медицина.
   - Що медицина? - не зрозумiв Славко.
   - Медицина, - насмiшкувато повiсив знову iнтригуючу паузу Володька. - От дивись, припустимо, я вже закiнчив медiнститут, отримав диплом. Я хiрург. Сиджу собi в кабiнетi, не займаюсь там нiякими пошуками кандидатiв-нуворишiв на пограбування, не шукаю до них пiдходу, не йду до них, ризикуючи, примушувати подiлитися зi мною своїм майном. Навпаки, всi самi йдуть до мене. Причому, вiзьми до уваги, не тiльки нуворишi, яких абсолютна меншiсть, а всi, хто тiльки опиняється в статусi хворого, а таким може стати буквально кожен. I всi вони йдуть до мене. Хто йде, а кого привозять. I всi вже готовенькi. Менi не треба нiяких паяльникiв, нiяких залiзних прутiв, цвяхiв та всякого такого приладдя. Менi не треба нiяких браткiв. Сам Господь Бог у мене в братках. Адже це сам Бог, не знаю вже за якi там провини, поламав моїм клiєнтам кiстки, поприпiкав їх небесними прасками й паяльниками, перемолов їм усi тельбухи i подав їх менi на блюдечку - ось тобi, на, призначай тiльки цiну. Адже цi понiвеченi самим Богом мої клiєнти, аби позбавитися завданих Господом нашим калiцтв, готовi вiддати менi все до останньої копiйки. А їх, я вже говорив, в сотнi, в тисячi, в мiльйони разiв бiльше, нiж твоїх нуворишiв, i готовi вони вiддати менi все до останньої копiйки, i готовi вони пiти на все, все продати до останньої нитки, позичити, пограбувати, вбити, аби тiльки принести менi призначену мною суму. Моя справа тiльки в тому, аби призначити цю саму суму. Я тiльки призначаю суму - i все. А справа моїх клiєнтiв знайти цю суму i принести менi. I вони обов'язково знайдуть призначену мною суму i принесуть менi, i замiть, навiть не за зцiлення, а лише за можливiсть, за саму можливiсть зцiлення. Адже зцiлення, врештi, як i недуга, справа рук кого? Правильно, Бога. Все в руках Божих. Лiкує Бог, ми тiльки допомагаємо. Але допомагаємо не кому-небудь, самому Господу Богу! Так що ми, лiкарi, в Бога на особливому рахунку, ми його найближчi друзi i партнери, ми з Богом навiть на коротшiй нозi, анiж священники. Священники, вони що, вони лише посередники помiж Богом i людьми, i за це звичайно мають теж свiй гонорар, але все ж набагато менший за нас, лiкарiв. Адже ми прямi бiзнеспартнери з Богом, вiн сам особисто поставляє нам клiєнтiв, вiн нам дозволяє напряму втручатися в органiзм свого творiння i вирiшувати питання життя i смертi, хоча останнє слово, ясна рiч за ним, за Господом нашим. Ми, лiкарi - обранцi Божi! - пiдняв Володька вказiвний палець догори i повiсив довгу паузу. Видно було, що коньяк таки добряче вдарив йому в голову. - Так що, як не крути, а рекетирство твоє не йде нi в яке порiвняння з медициною. От сам дивись, приходить до мене клiєнт, просить мене позбавити його завданої Богом недуги, платить менi, замiть, стiльки, скiльки я скажу, але платить не за зцiлення, як я вже казав, а тiльки за можливiсть зцiлення, i в разi негативного результату, ти що, думаєш, я йому вiддам грошi, чи що? А ось, дзузьки! - скрутив вiн солiдну дулю своєю кремезною правицею. - Хай спробує довести, що вiн менi щось давав. А те, що не вдалося вилiкувати, вибачайте, все в руках Божих - всi претензiї до Бога. Вибачайте. Можете навiть на Бога до суду подати, ха-ха-ха!... - розкотисто зареготав Володька, бо маховик коньячного куражу явно набирав обертiв. - I от дивися, я можу лише намагатися допомогти, за результат я не вiдповiдаю, але, зауваж, я можу ще й зарiзати на столi. Та це так, гiпотетично. Але можливiсть така є. I ця можливiсть завжди сидить глибоко в пiдсвiдомостi пацiєнта. Крiм того, що пацiєнт розумiє, що коли не вiддасть менi призначену мною суму, я не буду так вже старатись його вилiкувати, вiн ще й розумiє й те, що не отримавши грошi, я можу його ще й спокiйнiсiнько зарiзати на операцiйному столi. I менi за це, вiзьми до уваги, анiчогiсiнько не буде. Просто от вiзьми й уяви собi, взяв я й зарiзав когось на операцiйному столi, але, ясна рiч, зарiзав не просто так, а так, як це ми, лiкарi, вмiємо, не дарма ж ми стiльки рокiв вивчаємо людський органiзм - зарiжемо так, що комар носа не пiдточить. I що далi? Можете, як кажуть, скаржитися. Нi, справдi, заради Бога, можете скаржитися. Можете. За вашою скаргою навiть можуть призначити розслiдування. Можуть. Але хто, врештi, буде проводити експертизу, дослiдження, хто вирiшуватиме, зарiзав я цього небораку, чи вiн сам скопитився? Та хто ж iще, як не такi самi лiкарi, як я. Це, власне, те ж саме, якби я сам це й вирiшував про себе. Звiсна рiч, нiхто з моїх колег нiколи не визнає, що я навмисне зарiзав пацiєнта. Адже вони самi в точнiсiнько такому ж становищi, як i я, вони точнiсiнько в таких же стосунках з пацiєнтами, як i я. Так що, можете скаржитись, будь ласка. Скаржтеся, на здоров'я, скiльки завгодно. Тiльки на кого ви будете скаржитися? А хто в нас за все вiдповiдає? Правильно, Бог. От на нього i скаржтеся. Скаржтеся Богу на Бога! Ха-ха-ха!... - знову зареготав Володька. - Iще один ньюанс. От знаєш, приходить до тебе клiєнт, тобто пацiєнт, весь такий нещасний, розвiсив соплi, все в нього болить, нема в життi щастя, i все таке... Приходить, просить тебе допомогти, розумiє, що вручає свою не тiльки долю, а й життя в твої руки, розумiє, що тепер я можу допомогти, а можу й нi, а можу навiть i зарiзати, а менi за це нiчого не буде. Одне слово стан якраз самий найпiдходящiший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб вiн ще з бiльшою охотою вiддавав тобi свої кревнi грошенята. Вiн тобi, що отут от, мовляв, поболює, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябулiзм iз перспективою коматозного гангренiзму i повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то... I погнав його туди-сюди по всiх пiдскоках. Вiн сидить, витрiщить на тебе свої переляканi, благальнi баньки, а ти його туди-сюди по всiх дiагнозах, аж до летального наслiдку. Дивишся - а вiн уже поплив, а ти його ще дужче - ось тобi, ось на, розтудить твою в ковiньку! I все, тут вiн уже повнiстю готовий, можеш iз нього й вiрьовки плести, можеш i три шкiри дерти, вiн на все готовий. Психологiя, брат. Ми ж, лiкарi, ще й психологи до того ж, - Володька вiдхилився на спинку стiльця, схрестив на грудях руки i став з погордою спостерiгати за обличчям спiврозмовника, яке все бiльше сяяло захопленням. - От так от, малий. Як тобi медицина? Можна її порiвняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь порiвняння з рекетом?
   - Це просто неймовiрно! Я просто не знаю! Я в захопленнi! Я просто, я навiть не знаю... Та ти, ти, Володю, просто, просто якийсь Арiстотель, просто Ейнштейн якийсь, - затинаючись вiд захоплення i хвилювання, вигукував Славко.
  - Парацельс, - стиха, гордовито промовив у вiдповiдь Володька.
   - Що Парацельс? - не зрозумiв Славко.
   - А що Арiстотель i Ейнштейн? До чого тут Арiстотель i Ейнштейн? От Парацельс - це так, Парацельс - це лiкар такий великий був, ясно тобi, знаменитий лiкар.
   - Парацельс, Парацельс, ти Володю Парацельс iз Парацельсiв, ти просто Ейнштейн серед Парацельсiв, - не тямився з захоплення Славко. - Ти це, мабуть, усе собi зметикував ще тодi, ще як ми до школи ходили, ще як Радянський Союз був?
   - Звичайно, - самовдоволено вiдповiв Володька. - Це ви тут, селюки, все бiльше хоч на якiсь, аби начальницькi, кабiнетики заглядувались, а у нас родич в областi ще тодi хiрургом працював i як сир в маслi купався, вiн менi ще тодi про все це, спасибi йому, i втовкмачив менi в голову. У них, у лiкарiв, щоб ти знав, ще тодi, при радянськiй владi весь цей бiзнес буйним цвiтом процвiтав. I при цьому, ти чув, може, хоч коли-небудь, щоб десь арештували чи посадили за ґрати якогось лiкаря?
   - Щось не пригадую.
   - Ото ж бо й воно, - напучував i далi Володька, - всiляких там бариг i фарцовщикiв тiльки де примiтили, зразу - гоп, i за заднє мiсце, ходи сюди в каталажку, i все. А лiкар - вiн людина поважна, вiн ближньому позбутися недуги допомагає, вiн для цього навчений. Завтра допомоги в цього лiкаря може попросити всякий, та хоч би й той же слiдчий чи прокурор. Прийде отак прокурор до якогось лiкаря, а лiкар, може й не скаже, а подумає, а цього прокурора я знаю, це той самий прокурор, що одного з лiкарiв за ґрати посадив. Розумiєш? I якщо, може, якийсь щасливий пацiєнт на знак подяки щось там подарує лiкарю, так це таке, це сам Бог велiв. Я ж кажу, що лiкарi Божi люди, вони на цiй землi найближче до Бога. Я тобi ось iще щось розповiм. Зараз, тiльки ось ще давай вип'ємо, - вiн налив коньяк у чарки, i на цей раз з ним разом випив i Славко, не тямлячись в захватi вiд промов товариша. - От, добре пiшло, а тепер я тобi ще дещо про лiкарськi нашi справи по секрету розповiм. Слухай сюди. Оце все, що я тобi тут розказував, все це дуже цiкаво, дуже повчально, дуже гарно, все це на користь лiкарської пофесiї i все таке. Але все це вже старе, все це вчорашнiй день, все це спадок нашого радянського минулого, все це прокручували ще нашi радянськi лiкарi в радянських лiкарнях. Нi, ми, звичайно, вдячнi нашим радянським попередникам за їхнiй спадок, i всi цi їхнi напрацювання ми зараз, у вiльному суспiльствi, можемо поставити на широку, вiльну ногу. Але ж зараз ми, слава Богу, живемо не в тоталiтарнi радянськi часи, а вже у вiльнiй незалежнiй Українi, i в нас зараз не директивна радянська економiка, а вiльний ринок. I от тобi, наприклад, один iз зразкiв сучасних вiльних ринкових вiдносин у нас в медицинi. Тепер у нас в кожнiй лiкарнi на кожному поверсi аптека, своя власна аптека, i всi доходи вiд цих аптек iдуть прямiсiнько в кишенi колективу лiкарнi. Нi, ну там є засновники, там i все таке, що належить за законом. Але менше з тим, хай там як, а грошики вiд цих аптек iдуть до лiкарських кишень. I от, наприклад, операцiя. Я кажу родичам пацiєнта. Ага, ще ж про родичiв, зараз без родичiв пацiєнта нiкуди. Якщо в тебе немає родичiв, хто ж буде носити за тебе кошти в лiкарню. Сам же пацiєнт з операцiйного столу, чи з реанiмацiї не побiжить за баблом, ха-ха-ха! - зареготав Володька, налив чарки, i вони зi Славком знову випили. - Так що, коли в тебе немає родичiв, якi б за тобою доглядали в лiкарнi i носили за тебе бабло, все, до побачення, йди в дупу i рiж себе сам. Так от, прикликаєш до себе родичiв, ну так прикликаєш, як треба. По психологiчному. Сам розумiєш, там пiдморгнеш, мовляв, ми свої люди, одне одного розумiємо. Завтра, кажеш, у нас операцiя, ось вам список лiкiв, iдiть вiзьмiть все це в нашiй аптецi, тiльки обов'язвово ж щоб тiльки в нашiй. Чому тiльки в нашiй? Та з багатьох причин. От, наприклад, хоч би тiльки через те що нести лiкiв доведеться не багато, не мало, а так ящикiв зо три-чотири, ти що, будеш наймати вантажiвку, щоб приперти все це з iншої аптеки? Та й за якiсть самих лiкiв ми, мовляв, у своїй аптецi вiдповiдаємо, а що ви там купите в iнших аптеках, хто його знає, зараз же, мовляв, стiльки всiляких пiдробок, стiльки розвелося шахраїв. А за нашi лiки ми вiдповiдаємо. Ось так ось. Та це так, про всякий випадок заготовки пояснень, а так у нас вiн, пацiєнт молодець, дисциплiновний, радянська школа, сказав йому, давай стiльки то бабла - дасть, сказав, купуй тiльки в нашiй аптецi - буде купувати тiльки в нашiй. I от, купить вiн в нашiй аптецi все за списком, що ти йому написав, припре три-чотири ящики з лiками тобi - все, робимо операцiю, пiсля операцiї - хворого в реанiмацiю, а родичам - новий список лiкiв, iдiть, мовляв, знову тiльки в нашу аптеку, купуйте лiки, приносьте, будемо вашого родича далi лiкувати.
   - А як же всi тi лiки, якi вiн вже купив? - не втримався вiд питання Славко.
   - А всi тi лiки вже тю-тю. Всi тi лiки вже давно знову в нашiй рiднiй аптецi. Зрозумiв? Благо, носити їх нам далеко не треба. Зрозумiв? Ха-ха-ха! - зареготав Володька. - Зрозумiв? Вiн купує три-чотири ящики лiкiв, приносить їх нам, ми беремо цi лiки, вiдносимо їх в нашу аптеку, й потiм спокiйнiсiнько знову посилаємо його купувати цi ж лiки в нашу ж аптеку, i так щодня! Ха-ха-ха!... Зрозумiв?
   - Та я то зрозумiв, - почухав Славко потилицю. - А як вiн сам, ну цей ваш родич вашого пацiєнта, вiн що такий вже зовсiм, що нiчого не розумiє, що вiн вчора тiльки купив усi цi лiки, а сьогоднi його знову посилають за лiками, вiн що зовсiм такий тупий?
   - А от тому, що вiн не тупий i все прекрвсно розумiє, тому вiн iде й слухняно купує всi тi лiки за списком, якi ти йому написав. Зрозумiв? Я все розумiю, вiн все розумiє, ми все розумiємо. Зрозумiв?
   - Та якось, - знову почухав потилицю Славко.
   - Добре, пояснюємо для особливо обдарованих. Вiн розумiє, що таким чином ми йому просто пропонуємо дати нам хабар, i просто дає нам таким чином хабар, от i все. Зрозумiв?
   - А-а-а-а-а-а! - ляснув себе з усiєї сили долонею по лобi Славко. - Оце так! Зрозумiв! Це як ото у Гоголя "борзимi щєнкамi". Насправдi так наче нiхто нiкому нiчого й не давав. А що, йому запропонували купити лiки для хворого, вiн i купив - свята справа. I нiхто нiкому нiчого не давав - а бабосики до вас в кишеню перекочували. Здорово! Розумiю! I руки чистi, i рильце в пушку. Розумiю! Який же ти молодець, Володько! Який же ти просто, ну не знаю що й сказати. Ще вчора я був як те щеня, тикався в усi кутки, щось намагався прояснити для себе. Так все стало якесь незрозумiле, - язик у нього почав уже заплiтатися, видно, коньяк вдарив уже добряче в голову i йому. - А тут ти. I отак от, раз менi все, як на блюдечку. Дивись, що й до чого. Дивись, як люди живуть. От, як треба. Володько, дай я тебе обiйму, дай я тебе поцiлую, якби не ти, то я не знаю, - полiз Славко цiлуватися, мало не перекинувши столу.
   - Добре, добре, - вiдсторонив його своїми кремезними ручиськами Володька, - потiм будемо цiлуватися. Бачу, з тебе, друзяко, будуть люди.
   - Завдяки тобi, Володю, завдяки тобi. Ти, я не знаю, ти просто, не знаю, як i сказати. Ти, знаєш, ти просто Бог.
   - Добре, добре, - трохи аж наче нiяковiючи, запишався Володька вiд Славкових, хоч i п'яних, але все ж таких приємних слiв. - Добре. Якщо ми вже так добре порозумiлися, розповiм тобi для прикладу i ще дещо. От у Радянському Союзi медицина була безкоштовна, то вона i зараз у нас безкоштовна.
   - Та невже?
   - Так, так, повiр менi. Наша незалежна Українська держава за Конституцiєю демократична, тобто народна, соцiальна там, i все таке, - пiдняв до гори вказiвного пальця Володька. - I в Конституцiї ж цiй самiй i написано про те, що кожен громадянин нашої держави має право на безкоштовне медичне обслуговування. Стаття така цiла спецiальна в Конституцiї є - от. А що це означає? А це означає те, що з державного бюджету кожнiй лiкарнi видiляються кошти. Кошти цi видiляються на зарплати, на харчi, на лiки, на обладнання i все таке. I якби ти тiльки знав, скiльки можна заробити на цьому. Тут i всiлякi оборудки з усякими закупiвлями, i вiдкати, i фiрми-прокладки, i пiдставнi фiрми, i прокрутка грошей в банках, i конвертацiйнi центри - та Господи Боже, тут такi можливостi, просто безмежнi можливостi! I це ще не все, далеко не все, що вiдкриває безмежнi можливостi перед нормальним пiдприємливим господарником з бiзнесового боку. А що б ти ще сказав про можливостi, якi вiдкриваються перед тобою в медицинi, як перед чоловiком, тобто я маю на увазi, з боку задоволення твоїх статевих забаганок щодо жiночої статi, просто кажучи, щодо задоволення твоїх сексуальних потреб. Тут перед тобою, знову ж таки, вiдкривають просто неймовiрнi можливостi. Ти, Славко, не ображайся, але з твоєю, м'яко кажучи, не надто вже видатною зовнiшнiстю, ти навряд чи змiг би коли-небудь розраховувати на такий вже успiх у жiночої статi. А в лiкарнi ти, як той султан у гаремi. Тут тобi i молоденькi лiкарки, та й зрiлi вже замiжнi й досвiдченi теж, заєш, не промах, i медсестрички, i молоденькi практиканточки з усiляких навчальних закладiв. От хоч би взяти оцих останнiх. Одну таку iсторiю про практиканточку менi особисто розповiдав мiй знайомий хiрург. Практиканточки, вони що, їм оцiночку треба отримати за практику. А ти її береш за ручку, заводиш до себе в кабiнетик, от мовляв, тобi треба гарненьку оцiночку - у мене їх є, але й ти ж, сама розумiєш, що ти не даром отримаєш цю оцiночку. I береш тодi так долонею проведеш по личку цiєї практиканточки, потiм по шиї, потiм нирнеш за пазуху, а грудочки в неї такi тендiтнi, молоденькi, тугенькi, - Володька аж облизав свої маснi губи i ковтнув слину. - А далi все нижче i нижче. Далi погладиш її нiжки, i прямо пiд її коротеньку суконьку - гульк. А вона що, вона сидить i нiчичирк - їй же потрiбна оцiночка. А далi пiшло й поїхало, ти її i так i сяк, i спереду й ззаду, i в усi дiрочки. Уявляєш? Ти тiльки уяви собi. А для медсестрички дати лiкарю - так це просто святий обов'язок. Як тобi таке, друзяко?
   - Ух ти, - Славковi аж перехопило подих вiд захвату, - як смачно ти розповiдаєш. Тепер я розумiю вже повнiстю, що таке медицина. Медицина - це Клондайк, це просто рай на землi. Та який там Клондайк, куди там тому недолугому їхньому Клондайку. Який тай рай. Це просто рай серед раю, особливий невiдомий ще навiть самому Богу рай. Та-а-ак!... Медицина - це просто неймовiрна штука! Розумiю.
   - Взагалi, щодо теперiшнього стану медицини, якщо коротко, - Володька трохи подумав, - мулька така, що бiднi у нас не хворiють. Бiднi у нас можуть бути або здоровими, або мертвими. А яке ти маєш право хворiти, якщо в тебе немає грошей на лiкування? Якщо ж у тебе немає грошей i ти захворiв, то й хворiй собi на здоров'я, аж до переможного гаплика. Бiдний - або здоровий, або мертвий. Що ж до багатих, то багатi у нас в свою чергу, не можуть бути здоровими. Бо якщо ти накопичив грошенят, то куди ж їх iще й витрачати, як не на покращення свого здоров'я. I якщо вже якийсь багатiй потрапить якось нам до рук, ми вже нiколи його без дiагнозу не випустимо. Ми в нього знайдемо сто, двiстi, тисячу болячок! Тiльки лiкуйся, лiкуйся i лiкаревi плати - а як же, лiкаревi ж треба на щось жити, щоб тебе лiкувати. Одне слово, доки в тебе є грошi, доти тебе й будемо лiкувати. А закiнчилися в тебе грошi, то ти вже не багатий, ти - бiдний. А бiднi у нас, що? Бiднi у нас або здоровi, або мертвi. Все, до побачення! Ха-ха-ха!... Бiднi у нас завжди здоровi, а багатi у нас завжди хворi. Хiба ж це не справедливiсть, i не просто справедливiсть, а найвища Божа справедливiсть. А ще справедливiша ця найвища Божа справедливiсть вiд того, що ми лiкарi вiд цього всього завжди маємо хлiб i до хлiба. Бог за нас. Я ж тобi казав, що ми, лiкарi, насправдi Божi люди, ми з Богом друзяки, бiзнеспартнери, ми з ним на ти. Ми з Богом не те що на однiй нозi, не те що тримаємо його за бороду, ми з Богом ходимо просто в обнiмку. Ось. А тому й користуємося, як тi султани, улюбленцi Божi, всiма вигодами, користями i насолодами свiту божого.
   - От тiльки, ти знаєш , Володю, - стишив Славко голос i перейшов на таку собi конфiденцiйнiшу, навiть, можна сказати, iнтимнiшу нотку, - я оце слухаю, слухаю тебе, ти все оце якось про Бога, та про Бога якось. Та я нiяк не втямлю, це ти так, для красного слiвця, чи воно й справдi, кажуть, що Комунiзма знову на Бога замiнили, чи що? Нi, нi, ти не подумай, я, звичайно ж в це не вiрю! Який там ще Бог може бути, Бога ж не iснує. Я розумiю. Але подейкують...
   - Ха-ха-ха!.. - лунко розсмiявся Володька. - От село, от село! Темнота селюцька. Ха, Бога не iснує! Та ти зовсiм уже теє то як його, - покрутив вiн вказiвним пальцем бiля скронi. - Бога не iснує. Та ти сам то себе чуєш, що ти зморозив. Бога не iснує. Темнота селюцька забита. Це комунiзма вже якраз i не iснує. А от Бог якраз вже й iснує. Бог тепер тiльки й iснує вже, зрозумiв?
   - Та якось воно, - розпачливо знизав плечима Славко.
   - Добре, слухай сюди, малий, - Володька налив собi чарку, забувши про Славка, вiдразу ж цю чарку перехилив, i не закусивши, витер рота долонею, й вiдразу продовжив. - Що таке комунiзм, i що таке Бог? Що таке комунiзм супроти Бога? Комунiзм, вiн що, комунiзм, вiн нi те , нi се. Комунiзм - це так, гранiтна скеля, порядок, абстракцiя, у комунiзма немає нi почуттiв, нi жалостi, нi спiвчуття. Комунiзма ти хоч проси, хоч не проси - вiн пiдвiв тебе до стiнки, ствол тобi до потилицi притиснув, на курок натиснув, бац, i до побачення. Хоч тебе одного, хоч з твоїми родичами й сусiдами разом, хоч вас десяток, хоч сотня, хоч цiлий народ, хоч мiльйон мiльйонiв вас, комунiзмовi однаково - вiн пiдвiв цей мiльйон до стiнки, натиснув на гашетку, i все, до побачення. Хоч на гашетку натиснув, хоч голодом заморив, хоч заживо спалив - йому все одно, в нього там в циркулярi записано "вороги народу", i все, до побачення. I нiчим ти цього комунiзма не вблагаєш, нiчим, нiчим не розжалобиш, бо комунiзм - це стихiя, потоп, голод, пожежа, вiйна. Розумiєш? А от Бог, Бог - це зовсiм, зовсiм iнше. Бог, вiн як i людина, тiльки набагато, набагато ого-го, - Володька розвiв руки в сторони, показуючи розмiри Бога, як рибалка показує розмiр своєї здобичi. - Зрозумiв? Без Бога, як то кажуть, не до порога, зрозумiв? Бог, вiн завжди вислухає, допоможе, пробачить. Зараз без Бога нiкуди. Зараз кругом тiльки з Богом.
   - А як же райкоми, обкоми партiї, Центральний Комiтет партiї , врештi-решт?
   - А от вони то якраз зараз i є найближче до Бога, не враховуючи, звичайно, попiв, якi зрештою теж при комунiзмi пiд парткомами ходили i в КДБ служили, й офiцерськi звання мали, але не про них зараз мова. Все оце радянське партiйне начальство, воно ж найперше якраз i перекинулося вiд комунiзму до Бога. А ти як хотiв? Вони ж уже стiльки всiлякого народного добра в цього свого комунiзма натирили, що по саме нiкуди вже. I ти що, думаєш комунiзм їм пробачив би колись це? Дзузьки! У комунiзма ж тiльки "Кримiнальний кодекс" i революцiйна доцiльнiсть, i все - дулi вiн тобi що пробачить. А в Бога любов, милiсть, милосердя, всепрощення. Зрозумiв? Накрав там загальнонародного добра на мiльйони, прихватизував заводiв, фабрик i пароходiв, пiшов пiсля цього в храм Божий, вiдстебнув Господу нашому якусь дещицю там, припустiмо якийсь процент там вiд прибутку - i все, вважай себе вiльним вiд вiдповiдальностi, як кажуть, i совiсть чиста, i в кишенi повно, i всi задоволенi, i вовки ситi i вiвцi цiлi, i все таке iнше. Та це зараз кругом так, не тiльки серед колишнього партiйного начальства, а серед усiх, в кого є щось у кишенi й кому є що втрачати, серед усiх, так би мовити, дiлових людей. Та хоч би й узяти тих же самих браткiв-рекетирiв, до яких ти збирався, або й iншу бандоту, хоч би взяти, наприклад, тих же кiллерiв...
   - Кого, кого? - не зрозумiв Славко
   - Кiллерiв. Кiллер, - пояснив Володька, - це така тепер популярна i модна, дуже затребувана професiя. Кiллер - це по-англiйському. Звичайно, на нашу мову воно не дуже добре перекладається, бо по-нашому кiллер - це вбивця. Але не в назвi ж справа, справа в користi й потрiбностi професiї. А без кiллера зараз нiкуди, дуже корисне й поважне заняття, я тобi скажу, а тому й не називає їх нiхто вбивцями, а тiльки по англiйському кiллерами - i звучить красиво, i присмаку кровi нiякого, романтично навiть якось звучить. Та Бог з ним, ми не про назву, а про справу. От треба, наприклад, кiллеру виконати якесь солiдне замовлення на лiквiдацiю якогось конкурента: пiшов вiн завалив когось, тобто я хотiв сказати, виконав свою роботу, а потiм не кудись там iде, а тiльки до храму Божого, вiдстебне там вiд своєї оплати якусь дещицю Богу - i все, до побачення, вiн чистий i спокiйний, з чистою, так би мовити, совiстю може насолоджуватися своїми грошима. Iсус Христос, вiн же теж пробачав там, навiть уже на хрестi коли висiв, якомусь злочинцю, чи то вбивцi, чи то грабiжнику.
   - Та я розумiю, що зi своєю власною совiстю кожен може завжди сам порозумiтися, - не вгавав Славко, - хоч з допомогою Бога, хоч i без такої допомоги - це його власна справа, чиста в нього совiсть, чи не дуже. Розумiю, що з допомогою Бога воно, може, й легше порозумiтися з власною совiстю, але ж як це може допомогти порозумiтися з законом i з "Кримiнальним кодексом"?
   - Ха-ха-ха... - знову не змiг Володька втриматися вiд смiху. - Я ж кажу, село, забите село. Бог, вiн же не лише всеблагий i всепрощаючий, вiн ще ж i всемогутнiй. I якщо ти не вiриш у всемогутнiсть Бога, то не можеш взагалi вiрити i в його iснування. Бог, вiн же дiє кругом, в усьому, i в тих же правоохоронних органах, правоохороннi органи, вони ж теж, врештi, пiд Богом ходять, i за твоїм проханням i молитвою Бог обов'язково пом'якшить позицiю цих самих правоохоронних органiв щодо тебе. Тим паче, що жертвувати Богу ти можеш, взагалi то, тiльки за чийогось посередницва, чи то за посередництва священникiв у храмi Божому, а чи то й за посередництва того ж самого чиновника, службовця, чи працiвника правоохоронних органiв. От, наприклад, не заплатив ти там податок, причому не заплатив ти навiть не через свою там жадiбнiсть , чи ще щось таке, а через те, що за теперiшнiми законами заплатити всi податки в тебе просто не вистачить всiх твоїх прибуткiв. От, значить, не змiг ти, не заплатив всiх податкiв, приходить до тебе податкiвець, а ти через посередництво цього податкiвця береш i передаєш Богу певну суму грошей...
   - Тобто даєш хабара, - вставив Славко.
   - Якого ще хабара? - обурився Володька. - Якого ще такого хабара? Я ж тобi кажу, що ми всi пiд Богом ходимо, всi зрештою служимо Богу, особливо ж чиновники, адже вони все ж таки слуги народу, а значить i слуги Божi, а отримують вони за свої труди копiйчану зарплату, за яку неможливо прожити навiть самому, а в нього ж iще й сiм'я, дружина, дiти, i все таке, от ти й жертвуєш через посередництво цього чиновника Богу, водночас допомагаючи й самому цьому чиновнику - як не крути, а це таки богоугодна справа. I Бог тобi за цю твою пожертву, ясний хрiн, обов'язково вiддячить, пом'якшивши серце податкiвця, який допоможе тобi впоратися з непосильним тягарем податкiв. Зрозумiв таки нарештi?
   - Та начебто так, - не дуже впевнено вiдповiв Славко. - А ти от що скажи, що тепер i всiх Ленiних з п'єдесталiв поскидали, всi вулицi й площi iменi Ленiних поперейменовували, раз вже така бодяга з Богом пiшла? А в нас чомусь поки що нiчого такого, всi Ленiни на своїх мiсцях.
   - I правильно вони на своїх мiсцях. Вони кругом на своїх мiсцях. Це ж наша iсторiя. А як же?
   - Так а як же? Ленiн i Бог, комунiсти i церква - це ж найбiльшi вороги, це ж у комунiстiв церква - опiум для народу. Це ж Ленiн писав, що чим бiльше ми попiв та монахiв розстрiляємо, тим краще, це ж комунiсти стiльки розстрiляли священикiв, стiльки церков знищили, а тепер що, поряд стоятимуть церква, в якiй служать Богу, i пам'ятник Ленiну? - все бiльше дивувася Славко.
   - Так, звичайно, - нiтрохи не збентежившись, вiдповiв на це Володька, - стоятимуть поруч, а що ж тут такого. Стоятимуть поруч, та ще й не просто так стоятимуть поруч, а стоятимуть поруч на площi Ленiна, головнiй площi мiста, отак. Що ж поробиш, така вже в нас, бач, iсторiя, нiчого не поробиш. Iз пiснi, як то кажуть, слiв не викинеш.
   - I все ж таки, - нiяк не мiг втямити Славко, - як же це все ж таки можна поєднати? Взагалi то хоч хтось, хоч якось пояснює, як все це можна поєднати?
   - Дуже просто, - так же спокiйно вiдповiдав Володька, - все дуже просто. Ти знаєш, хто насправдi був першим у свiтi комунiстом? Ти нiколи не дотумкаєш до такого своїми дрiмучими селюцькими мiзками. Нашi колишнi вiдповiдальнi радянськi й партiйнi працiвники, тобто колишнi комунiсти, теперiшнi, так би мовити, неофiти, тобто, щоб ти знав, це новонаверненi християни, так вони тепер стверджують, що найпершим комунiстом був Iсус Христос! - вiн зробив багатозначну паузу, аби дати Славковi час усвiдомити таку неймовiрнiсть.
   - Та невже? - тiльки й спромiгся вичавити з себе наскрiзь вражений Славко.
   - Саме так, - пiдтвердив свої слова Володька. - Найпершим комунiстом, кажуть нашi капiталiстичнi комунiсти, був саме Iсус Христос. А воно виявляється й справдi в цьому щось таки є. Про це в їхнiй цiй Бiблiї так все й прописано, i про те, що Христос цей був завжди за бiдних i проти багатих, i про те, як вiн пропонував багатим вiддати всi свої статки бiдним, мотивуючи це тим, що, мовляв, легше багатому у верблюже вухо пролiзти, анiж у царство небесне, чи щось я вже точно не можу пригадати, - у все густiших коньячних випарах думки в його головi поверталися все повiльнiше, - можливо, це саме з верблюдом не можна пролазити через це вухо в царство небесне, адже верблюд - це ж теж багатство. Точно не пригадаю.
   - А як же це разом з верблюдом можна лiзти у вухо цього самого верблюда? - пiдкошений алкоголем язик Славка вже досить таки сильно заплiтався.
   - Ой, та грець iз ним, iз цим верблюдом, - вiдмахнувся Володька. - Головне, що цей їхнiй Iсус Христос був найпершим комунiстом, i якби вiн з'явився, наприклад, в Росiї в одна тисяча дев'ятьсот сiмнадцятому роцi, то вiн би разом з росiянськими комуняками розстрiлював цих московських попiв, цих капiталiстичних посiпак, розстрiлював би їх направо й налiво, як собак бешених, i церкви б разом iз комуняками руйнував. Зрозумiв? Отак от. I селян би голодомором нищив, i по концтаборах би мiльйони невинних мордував. Отак от. Комунiст, вiн i є комунiст, що з нього взяти... Ясно?
   - Та ясно то воно ясно, - в черговий раз почухав Славко потилицю. - От тiльки, оцi твої новоявленi капiталiсти й християни, колишнi нашi комунiсти, якi вважають Iсуса Христа найпершим у свiтi комунiстом i ходять у церкву молитися цьому самому Iсусу, тобто вважають його своїм авторитетом, чому ж тодi вони так осатанiло кинулися гребти колишнє всенародне добро, вiдриваючи останнiй шматок хлiба вiд голодних ротiв пролетарiату. Адже, зважаючи на їхнє поклонiння комунiсту Iсусу Христу, все повинно було б бути зовсiм iнакше.
   - Х-хе, - зверхньо глянув Володька на Славка. - Розумiєш, людина грiшна, так i в святому письмi написано. Та, врештi, i в тому, що всi хочуть забезпечити своє життя якнайлiпше, немає нiчого дивного. Звичайно, в цьому забезпеченнi життя часто багато хто перегинає палицю. Але ж що головне, головне вчасно покаятися. От i йдуть вони до Iсуса Христа покаятися, бо ж вiн вчив прощати i сам прощав, хоч i того ж злочинця, який висiв поряд з ним на хрестi. Але тут ще є одна заковика, Iсус Христос, вiн хоч i має силу i владу прощати, адже вiн теж якось там Бог наче, вiн все ж таки ще й людина, i зрештою син Бога, а є ж iще i його батько, тобто сам Господь Бог власною персоною, тобто батько, або ж Отець Небесний, а по їхньому пахан. От до цього небесного пахана вони насправдi i йдуть до церков. Бо кожен з них обов'язково вiдстiбає певну суму своїх доходiв якомусь земному пахановi, а тим бiльше треба вiдстебнути певну суму небесному пахановi, щоб той не лише дозволив тобi провертати певнi прибутковi оборудки, але й поблагословив твої труди. Отак, значить, прийшов до церкви, покаявся, попросив вибачення за свої, можливо, не дуже гарнi вчинки, вiдстебнув свою частку небесному пахановi в його небесний общак, i все - можеш iз чистою совiстю йти далi красти, тобто робити бiзнес. А Отець небесний, вiн точно вже не комунiст, це його синочок iз комунiстами злигався, а татко наш небесний нi, вiн, як i годиться, лiберал, тобто неолiберал...
   - Кого, кого вiн обiбрав?
   - Нiкого вiн не оббирав, нiкого нi до чого вiн не примушував. Всi й так йому добровiльно все несуть. Для чого йому когось оббирати. До нього й так все наше новiтнє панство несе свою частку внеску i просить за це посприяти у справах. I всi люди бачать, як ти до церкви ходиш, зi свiчечкою стоїш, на церкву свої кревнi грошенята жертвуєш, а значить будуть за тебе на виборах голосувати, бо як же не проголосувати за таку святу людину. Та ще й попи, звiсно, за тебе слово замовлять, та ще як виборцям ти добрячого могоричу пiдкинеш. Одне слово, всi карти в тебе в руках, ти тiльки банкуй, i влада завжди буде в тебе в кишенi. А влада, брате, це такий казковий гаманець, з якого чим бiльше ти береш, тим бiльше в ньому стає - чарiвний такий гаманець. Зрозумiв?
   - Та, мабуть, таки зрозумiв щось, - покивав головою Славко. - Я зрозумiв, що ти, Володьку, не даремно там у мiстi крутився, як ти тут усе розтлумачив, як у тебе язик пiдвiшений, як тобi кажуть, що мовляв щось тут не те, а ти раз-два, слово туди два слова сюди - i все вже так, як треба, навiть набагато краще, нiж так, як треба. Я не знаю, як воно нинi у нас тепер, а от якби ранiше, то я впевнений, що був би ти просто таки видатним партiйним працiвником рангом не нижче обласного рiвня, та що там обласного рiвня, бути б тобi членом Центрального Комiтету партiї, та що там членом, ти мiг би бути й першим секретарем Центрального Комiтету! Ось що я тобi скажу!
   - Що ж, - самовдоволено посмiхнувся Володька, - не стану заперечувати, даремно часу я не втрачав, проштудiював я новiтню нашу систему всю наскрiзь, як кажуть, вiд "а" до "я", i можу тобi сказати, що особливо вже такого нового в цiй системi нiчого й немає. Звичайно, називається багато чого тепер по новому, але суть, власне залишилася та ж сама. А от що я тобi найголовнiше скажу про теперiшнiй стан речей, так це те, що коли хочеш ти досягти чогось в будь-якiй сферi, чи то в медицинi, чи то в бiзнесi, чи то в якiй iншiй професiї, якщо хочеш чогось досягти, то конче необхiдно тобi або мати якусь дуже близьку й дуже волохату лапу у владi, або самому пробиватись у владу. Хоча, власне, так воно було й ранiше, i в цьому теж нiчого особливо нового немає. Я от собi вирiшив, що кров з носу, що б там не було, чого б це менi не коштувало, а я обов'язково буду пробиватись особисто у владу, обов'язково стану якимось депутатом, можливо, й не найвищого рангу, а депутатом буду - i це менi в медичних моїх справах дуже буде допомагати, тiльки так можна тепер досягти повного успiху. А щодо нового в теперiшньому життi, так слухай сюди, малий. От ти торочив тут менi про вiдповiдальних партiйних працiвникiв усiляких рангiв, про обкоми, райкоми, ЦК i весь цей вiдстiйний мотлох i непотрiб, немає вже нiчого цього, все, немає нiяких райкомiв з обкомами, немає нiяких ЦК. Слухай сюди, те, що колись було райкомами, тепер називається районними державними адмiнiстрацiями, те, що було обкомами, тепер називається обласними державними адмiнiстрацiями, а от, наприклад, перший секретар центрального комiтету партiї по теперiшньому називається Президентом України. Зрозумiв? Ще там щось напридумали, всiлякi там "ВАТ", "МММ", абощо, та це так, дрiбницi, тiльки щоб туману напустити, а взагалi, то в основному все iнше так i залишилось як i ранiше. Зрозумiв?
   - Зрозумiв, Вовчику, зрозумiв, ох як зрозумiв тепер я, - Славкiв погляд свiтився щирим захопленням. - Я зрозумiв, ще вчора я був нiким, нiчогiсiнько не мiг второпати в цих нових часах, якi мене так лякали невiдомiстю, а тепер бачу, що нiчого страшного, як, власне, й нiчого особливо нового немає. I вiдродив у менi надiю ти, Володю, друже. Ох, який же ти, Вовчику! В мене просто немає слiв вiд захоплення! Ти такий, такий, просто неймовiрно, який ти. Ти, Володю, обов'язково будеш теперiшнiм великим начальником, як вони тепер, ти казав, називаються забув... А!.. Депутатом обласної адмiнiстрацiї ти будеш, не менше. Та що там обласної, першим секретарем, тобто я хотiв сказати президентом, ось ким ти будеш. Президентом!
   - Та це ти вже, брате, щодо президента трохи перебiльшуєш, - заперечив Володька, але з надзвичайно вдоволеним виглядом. - Хоча в тому, що я проб'юся у владу ти правий. Обов'язково проб'юсь. А з Гiпократом, як i з Богом, ми завжди порозумiємось. I за це треба випити, - вiн взяв пляшку, перехилив її, але з пляшки нiчого не витекло - Володька потряс її, щоб переконатися, що пляшка порожня, а потiм встав i пiшов за новою пляшкою.
   Так вони вдвох пропиячили цiлу нiч i пiшли додому тiльки пiд ранок. Славко, п'янючий в дим, залiз до себе в хату трохи не навкарачки i впав замертво на лiжко. Таким п'яним, i взагалi п'яним вiн прийшов оце додому чи не вперше. Славко взагалi був байдужим до алкоголю, а останнiм часом так ще й наполегливо займався спортом, готуючись до рекетирської кар'єри. Так що Славкiв батько був настiльки здивований таким станом свого нащадка, що навiть не став його потiм вiдчитувати, а лише спiвчутливо запропонував Славковi, розбитому похмiллям, розсолу. Вдячний Славко випив з половину трилiтрової банки живодайного розсолу, а потiм замiсть того, щоб iти займатися спортивною пiдготовкою, заявив батькам, що тепер вiн хоче стати лiкарем i йде до бiблiотеки за книжками, щоб готуватися до вступу в медiнститут, чим знову здивував батька з матiр'ю настiльки, що вони навiть не спромоглися запитати у Славка, чим викликане таке його раптове рiшення, а тiльки в подивi перезирнулися.
  
  
  
   6.
  
  
   Зайве розповiдати, з якою фанатичною посвятою гарячий прихильник всiлякого добра Славко Пузик кинувся в полум'я беззастережного служiння лiкарськiй справi. Збоку здавалося, що пiсля Гiпократа навряд чи був якийсь ескулап бiльш вiдданим святiй справi допомоги недужим, анiж Славко Пузик, який готовий був тепер на все, аби тiльки йому вдалося стати на медичну стежку - так вiн почав гризти гранiт науки, аби не зрiзатися на екзаменах.
   Тепер то Славко згадав, що ще в дитинствi таки вже вiдзначав надзвичайну придатнiсть професiї медика до досягнення всiлякого добра. Славко тепер згадав свої дитячi роздуми щодо їхнього тодiшнього сiльського лiкаря Семена Петровича. Точнiше Семен Петрович був не лiкарем, а фельдшером. Згадав тепер Славко й те, чому тодi оце слово "фельдшер" йому вчувалося як "фельдмаршал". Адже фельдшер Семен Петрович , як на Славкове дитяче розумiння, був людиною, в якої кожного дня був день народження. Як це могло бути? Дуже просто. Адже на день народження тобi завжди приносять всiлякi подарунки, але в звичайної людини це буває тiльки один раз на рiк, а от мiсцевому "фельдшеру-фельдмаршалу" Семену Петровичу подарунки несли щодня - отже, вирiшив був малий Славко, у Семена Петровича, на вiдмiну вiд усiх iнших, день народження щодня. I, звiсна рiч, цю щасливу вiдмiну Семена Петровича вiд iнших людей Славко пов'язував з його професiєю - так що непересiчну придатнiсть заняття медициною до набуття добра маленький метикуватий Пузик вiдмiтив уже в ранньому вiцi, але це його тодiшнє вiдкриття було притлумлене пiд дiєю бiльш сильного бажання набути статусу великого радянського начальника, що забезпечило б такi можливостi гребти добро, якi не йшли нi в яке порiвняння з непоганими преференцiями лiкарської професiї.
   Але зараз пiд дiєю нових чинникiв Славко знову згадав про свої заздрiснi думки щодо долi Семена Петровича - адже, що той, зрештою, робив задля щоденого отримання подарункiв? Сам Семен Петрович говорив щодо мети його роботи, що найголовнiша i найсуттєвiша задача лiкаря - не нашкодити хворому. "Головне - не нашкодь", - раз у раз повторював Семен Петрович, i цю свою найголовнiшу мету втiлював у щоденнiй практицi якнайретельнiше: адже яка шкода недужому могла бути вiд уважного вислуховування скарг хворого лiкарем i спiвчутливого поплескування по плечу цього хворого, мовляв, терпи козак - отаманом будеш, якось воно, може, й пройде. А, в основному, це i все, що сiльський фельдшер мiг задiяти в боротьбi з недугами.
   Так що, майже все, чим був зайнятий Сенен Петрович - це з'явитися на роботi приблизно десь годинi о восьмiй-дев'ятiй, виконати свою щоденну головну мiсiю щодо неспричинення шкоди хворим, i пiсля обiду, ситим, добряче напiдпитку i з цiлою купою подарункiв пiти вже додому смакувати подарунками й додавати алкогольного градусу.
   А додавати алкогольного градусу Семен Петрович ой як любив, виправдовуючи це своїм намаганням в такий спосiб докопатися до iстини, i цитував на доказ цього знаменитий латинський вислiв про те, що iстина в винi, тобто говорив, точнiше, намагався говорити своїм неслухняним вiд алкогольних випарiв язиком "iн вiно верiтас", щоправда, часто в його iнтерпретацiї цей вислiв звучав дещо модифiковано, як "iн медицiнус спiртус верiтус", а iнодi, коли в нього закiнчувався спирт, а серед подарункiв не було достатньої кiлькостi якiсного бухла, то ця латинська мудрiсть могла зглянутися над бiдолашним Семеном Петровичем i прозвучати як "iн самогонiус верiтус". Зрештою, Семен Петрович був не таким вже й дуже вибагливим "фельдмаршалом", хоча й скаржитися на життя йому не було за що.
   I коли Славко порiвнював долю Семена Петровича з долею, наприклад, свого батька, який за свої ненастаннi щоденнi труди в полi з ранку й до ночi мав лише копiйчану зарплату й добрячого копняка пiд зад вiд радянської влади, то звiсно, що не мiг не вiдзначити достоїнств лiкарської долi. А тепер, пiсля роз'яснювальної роботи Володьки Васильченка, то й поготiв. Тепер Славко загорiвся такою непереможною хiттю до медицини, що навiть не звернув уваги на надзвичайно заманливу пропозицiю, яку зробив йому, а точнiше не напряму йому, а його батьковi Гервасiю щодо Славка їхнiй сусiд дядько Iван, котрий до того ж був iще й якимось їхнiм далеким родичем i кумом Гервасiя.
   Так от, син дядька Iвана Роман влаштувався на роботу в правоохороннi органи, i не просто в правооохороннi органи, а в мiлiцiю, i не просто в мiлiцiю, а в саму самiсiньку дорожну автоiнстпекцiю, тобто в ДАI! I, за словами дядька Iвана, його син Роман мiг би посприяти щодо влаштування туди в ДАI й Славка Пузика, адже таке влаштування друзiв, знайомих i родичiв, якi б "не пiдвели", заохочувалось навiть i начальсвом Романа. А Роман вже, мовляв, навiть розповiв своєму начальству про Славка Пузика, що той надзвичайно здiбний колишнiй комсомолець i вiдданий радянсько-комунiстичний патрiот, тобто для роботи в ДАI надзвичайно пiдходитиме. А вже щодо роботи в ДАI, так тут дядько Iван не шкодував нiяких захопливих описiв. Всi ж знали, що навiть ще в часи Радянського Союзу даiшники жили на широку ногу, як вареники в маслi купалися; як тодi про них казали в народi, даiшники пасуться на асфальтi, а он якi вгодованi. Щоправда, тодi даiшникам все ж таки дещо заважали жити конкуренти з прокуратури, КДБ та iнших структур, а тепер, за словами дядька Iвана, настала повна свобода, воля, демократiя i все таке iнше, так що жити даiшникам тепер можна не те що на широку, а на якнайширшу, просто таки на панську ногу.
   - От ранiше при Союзi, як було, - просторiкував дядько Iван перед Пузиками про даiшнi справи, - зупиняє даiшник когось там на автомобiлi, починає там всякi прискiпки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом i думає, як же його здерти свої законнi декiлька карбованцiв, думає, кого це вiн зупинив, може це якийсь шпiон з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тодi хлiб даiшникам, хоча й тодi, грiх Бога гнiвити, жили даiшники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократiя, свобода, воля, нiяких тобi перепон, зупиняє тепер даiшник когось на дорозi, i все, вiдразу пiдходить - давай, каже, менi сто, двiстi, триста карбованцiв, скiльки треба, стiльки й каже, а у вiдповiдь нiхто нi чичирк, вiддають грошики i їдуть собi далi. Та що там, даiшник може три шкiри з кого завгодно здерти, може навiть штани з тебе зняти - i їдь далi голяка, зумiв машину купити, знайдеш грошi й на новi штани. Отак от вони тепер живуть.
   - А як же там тепер прокуратура, КДБ i таке iнше? - поставив пiд сумнiв слова сусiда Гервасiй Пузик.
   - Та я ж тобi кажу, - вiв своєї дядько Iван, - тепер же вже свобода й демократiя, вiльне суспiльство, тобто що головне, що тепер саме-саме найголовнiше, що тепер над усiм панує? Закон! Закон - от що тепер найголовнiше. Закон над усiм панує. I всi повиннi виконувати цей закон. А хто закон цей представляє, хто може говорити вiд iменi закону? Правильно, правоохороннi органи, тобто та ж сама мiлiцiя, тi ж даїшники, та ж прокуратура, КДБ i все таке iнше, тобто всi, хто стоїть по цей бiк закону, i всiм їм треба жити й жити непогано, жити якомога краще, так що немає нiякого резону всiм тим, хто стоїть по цей бiк закону мiж собою сваритися. Там вже вони всi на найвищому рiвнi мiж собою домовились не заважати один одному, щоб кожен на своїй дiлянцi вiльно мiг заробляти на тих, хто не працює в правоохоронних органах, тобто на тих, хто стоїть по той, по iнший бiк закону. Адже ж повинно якось винагороджуватись те, що ти кожного дня i кожної ночi захищаєш закон i всiх тих, хто стоїть по той, по iнший бiк закону, тобто пiд захистом цього закону; повиннi ж всi, кого ти захищаєш вiддячувати тобi за те, що ти, можна сказати, кожного дня ризикуєш життям, аби захистити простолюд?Так що все по справедливостi. I тепер всi, всi хто при владi, i правоохорнцi, i всi iншi начальники, всi помiж собою порозумiлись i домовились нi в якому разi не ставати один одному на завадi, а лише допомагати один одному обдирати, тобто заробляти грошики. Воно, звичайно, i ранiше при комунiстах так було, але тодi ще знаходились усiлякi вискочки, якi могли свого ж товариша пiдставити i втопити, аби самому вислужитись, просунутись по службi i зайняти мiсце погубленого товариша. А тепер нi, тепер, я ж кажу, демократiя, тепер один закон для всiх, тепер порядок, тепер всi як один, один за всiх, i всi за одного, хай тепер спробує тiльки з'явитись якийсь там пiдступний виродок, котрий би захотiв свого ж товариша пiд удар пiдставити - зразу ж такого витурять у три шиї iз влади назавжди, а то ще й посадять у в'язницю. Тепер уся влада, як один кулак, спробуй тiльки не виконай, що тобi влада наказала - такого отримаєш гостинця вiд цього кулака, що бiльше нiколи не захочеш владою нехтувати. Так що всi справно вiддають представникам влади все, що тiльки вiд них влада вимагає, i збирати цю данину можна зовсiм, зовсiм безпечно. Всi найнижчi iз владоможцiв збирають призначену на кожного з них контрибуцiю, залишають дещицю собi, й вiддають вищим певну суму, тi вищi вiддають ще вищим, тi ще вищим, i так аж до самого найвищого. От, наприклад, мiй Ромка кожного дня повинен вiддати з назбираного за робочий день прибутку своєму безпосередньому начальнику двiстi доларiв, i собi ж звичайно теж у Ромки залишається, себе ж нiяк не можна обдiлити теж. А той його начальник своєму начальнику теж повинен вiдстебнути дещицю - i так далi аж на самий верх. I зрадникiв там у них нiяких не може бути - не хочеш працювати як треба по-людськи, хочеш своїм товаришам свиню пiдкласти, iди геть iз системи на вiльнi хлiби, а то й до в'язницi. Так що тепер там зовсiм безпечно, повний закон i порядок панує. Все тепер там чесно, як каже мiй Ромчик, все "по чесноку", або ж "усе пучком". Так що про всiлякi пiдступи з цього боку можеш не турбуватись, Гервасiю, - урезонював дядько Iван Славкового батька, котрий був би вже й не проти, аби його син зажив добробуту на нивi захисту закону i порядку, та й сам Славко слухав розповiдi сусiда Iвана про досягнення його сина Романа не без прихильностi й захоплення. - Кажу ж тобi, що смiливо можеш поблагословити Славка на службу в органа, там вiн точно вже хлiба без масла нiколи не їстиме. Туди аби тiльки попасти, спершу у пiшаках походить, а далi видно буде. Славко, вiн же в тебе, Гервасiю, метикуватий, там тiльки в пiшаках пообiтреться, пошлють його на навчання, освiту отримає, а далi як почне лiзти нагору - не зупинеш. А чим вище там, тим бiльший куш тобi будуть щодень вiдстiбати. Так що довго роздумувати не раджу, смiливо хай Славко йде в ДАI. А там Роман уже свiй, уже вiн тепер там прапорщик, i за Славка слово замовить. Так не роздумуйте, не пожалiєте.
   - Та воно то так, я б то й не проти. Тим паче, як ти тут, куме Iване, все розтлумачив. Я б то i не проти, - чухав потилицю Гервасiй Пузик i скоса дивився в бiк свого сина Славка, чи не захотiв би той вiдкинути свої забаганки щодо тiєї незрозумiлої медицини i пiти на стежку для всiх зрозумiлої, як "двiчi по два - чотири", роботи в ДАI.
   А що ж сам Славко? А Славко лише сопiв у двi свої носовi дiрки, потупивши очi долу. Ясна рiч, заманливi перспективи безпечного i стабiльного поповнення кишенi на широкiй дорозi захисту закону нiяк не могли залишити байдужим чутке до набуття добра серце Славка, як не могла б залишити байдужим голодного миска свiжозвареного запашного борщу. Та велика медицинська мрiя все ж нiяк не могла вiдпустити чутливу душу нашого героя, який нi за якi даiшнi пряники все ж не мiг вiдмовитися вiд всепереможного гуманiстичного потягу до лiкарського служiння справi порятунку недужих.
   - Та я розумiю, - продовжив свої умовляння дядько Iван, витлумачивши мовчання i вагання Славка по-своєму, - звичайно, є й бiльш тепленькi й заманливi, бiльш прибутковi мiсця. Мiй Ромка, до речi, теж спочатку хотiв був улаштуватися або в податкову iнспекцiю, або на митницю, там, звичайно, гребти щодня можна не те що лопатою - екскаватором! Митники й податкiвцi, взагалi, кажуть, їздять на роботу не на легкових автомобiлях, а на вантажiвках, бо по закiнченнi робочого дня всю ту готiвку, яку вони нагрiбають за день, вивезти з роботи можна тiльки на вантажiвцi! Але туди потрапити дуже важко, там, щоб влаштуватися на роботу, такi суми треба заплатити, що не пiдйомнi не те що для твого, Славку, батька, чи для мене, хоч у мене й бiльшi в грошах можливостi, а й навiть для якогось колишнього секретаря райкому партiї! Там такi суми називають, що я навiть повторювати їх боюсь. Та й в ДАI щоб Ромку влаштувати я чотири тисячi доларiв вiддав, хоч просили п'ять, а я виторгував тисячу! А тепер тобi, ти тiльки подумай, Славку, так пощастило, що їм там у ДАI термiново людина знадобилася, причому така, на яку можна покластися, за яку хтось мiг би вже поручитися зi своїх, а Ромка вже в них свiй. Так що, сказали, давай п'ятсот доларiв, i все - вважай себе зарахованим. П'ятсот доларiв! Всього п'ятсот доларiв, ти хоч уявляєш, що це таке? Та це просто даром! Хоча твiй батько й каже, що йому й таку суму вiдразу не дiстати, та ми вже з ним домовилися, я йому позичу, ми ж свої люди, якось порозумiємось, розплатимось, ти ж там у ДАI, я думаю, дуже скоро заробиш. Та й моєму Романовi буде спокiйнiше там на роботi мати поряд земляка, та ще й родича, та ще й такого надiйного й метикуватого як ти, Славку. А про те, щоб якесь бiльш злачне мiсце посiсти, так це вiд тебе нiкуди не втече. Мiй Ромка теж, до речi, не збирається засиджуватись все життя в ДАI, каже, пiднакопичить грошенят в ДАI, набуде певної дiлової репутацiї, знайомих в рiзних органах заведе i спробує таки здiйснити свою мрiю щодо митницi або податкової. А ти чим гiрший, Славку, вiд iнших? Не переймайся, все в твоїх руках, головне, потрапити туди, в органи, у владу, у цю владну миску, в якiй усi купаються, як вареники в маслi, i з якої нiхто й нiколи не випадає, якщо поводиться правильно. Так що ви скажете, Гервасiю, Славку? - упевнений в невiдпорностi своїх аргументiв, звернувся до своїх родичiв дядько Iван.
   Але Славко все так же похнюплено сидiв i сопiв, не в змозi перебороти свою вiдданiсть всепереможному поклику до служiння хворим на догоду меркантильним розрахункам щодо прибутковостi даiшної справи.
   - Добре, - нарештi завершив дядько Iван виклад своїх аргументiв, мабуть, упевнившись, що вже неможливо бiльш переконливо довести переваги даiшної долi, i думаючи, що мовчання Славка лише вiд нiяковостi, а його згода - лише справа часу, - добре, подумайте ще, потiм скажеш менi, Гервасiю, що ви надумали. Все одно, вам зараз нiхто нiчого кращого не запропонує, - вiн кивнув на прощання головою i пiшов собi геть впевненою ходою, переконаний у невiдпорностi своєї пропозицiї.
   Але Славко так i не погодився промiняти омрiяного медицинського журавля, який був усе ще в небi, на привабливу даiшну синицю, користь вiд якої була вже, можна сказати, в тебе в кишенi. I тут хотiлося б наголосити на тому, що ми були б дуже несправедливi до нашого героя, якби стверджували, що всi життєвi рiшення Славка Пузика визначалися виключно тiльки меркантильними розрахунками щодо матерiальної користi прийнятого рiшеня. Нi. Зовсiм, нi! От, наприклад, хоч би й у цiй болючiй дилемi щодо вибору помiж ДАI та медициною величезну роль зiграла романтична складова Славкової душi.
   Так, так, я не помилився, саме романтика медицинської перспективи надихнула Славка Пузика вiдкинути вигоди ДАI, до яких було тiльки простягти руку, на догоду ще не зовсiм визначеним перспективам медицини. Адже на Славка, з його не вельми видатними рисами зовнiшностi, справила просто таки непереможне враження романтична розповiдь Володьки Васильченка про безмежнi можливостi безвiдмовного доступу до дармового дiвочого тiла молоденьких медсестер i, особливо, молодесеньких практиканточок. Так що юнацькi мрiї Славка були осяянi ореолом цiлих гаремiв iз молодесеньких медсестер i практинканток, котрi водили хороводи навколо нього, молодого лiкаря.
   Хiба ж могла цю найромантичнiшу медицинську перспективу перемогти якась, iз цього боку, зовсiм, зовсiм не романтична перспектива ДАI? Звичайно, даiшник мiг би безкоштовно користуватись послугами мiсцевих проституток, але хiба ж могли якiсь вульгарнi й небезпечнi зв'язки з проститутками порiвнятись iз романтичними стосунками з молоденькими, майже невинними (а, може, навiть незайманими!) практиканточками! Вiд цiєї романтики у Славка голова йшла обертом, та що там, у нього просто зривало дах вiд цiєї романтики. Так що, якими б переконливими й невiдпорними не були меркантильнi аргументи дядька Iвана на користь ДАI, непереможна романтичнiсть медичної посвяти нiяким чином не дозволила Славковi зiйти з лiкарської стежки.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"