Хоча й не отримавши "золотої медалi" за свою успiшнiсть, отримати яку Славко Пузик мав би неодмiнно, бо якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього пiдстав, донька одного з обласних освiтнiх начальникiв, а в нашого Пузика вiдкопали десь якусь "четвiрку", Слако все ж отримав вiдмiнний атестат про середню освiту з однiєю тiльки "четвiркою", а головне, отримав найґрунтовнiшi знання з тих предметiв, котрi були йому потрiбнi для вступу до медичного iнституту. I впевненiсть у твердостi й надiйностi цих знань була, так би мовити, замiсть крил, на яких Славко летiв до своєї мрiї.
А летiв Славко не куди-небудь, а вiдразу до столицi незалежної Української держави мiста Києва, бо вирiшив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати вiдразу з найвищої можливої точки. I на думку Славка, це йому неодмiнно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучi у порiвняннi хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навiть в обласному iнститутi, мабуть, зрiзався на екзаменах, так що його батьковi довелося везти цiлу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до iнституту. Нi, Славко - це зовсiм iнша справа!
Вже по дорозi до столицi, їдучи в плацкартному вагонi пасажирського потягу, Славко уявляв собi, як вiн вразить, та просто таки приголомшить всiх тих, хто буде приймати в нього вступнi iспити в столичний медiнститут! Щоправда, тодi ж по дорозi до столицi, в тому ж таки потязi Славко дiзнався й багато чого нового, про багато всiляких нових назв ще почув. Але найголовнiшим серед цiлого сонму нових назв, Славковi видалося все ж те, що iспити, або ж екзамени тепер називаються зовсiм по iншому.
Славко так зрозумiв, що в результатi якоїсь чергової перетурбацiї чи реформи в царинi освiти з якоюсь, поки що ще не зрозумiлою метою, iспити, або ж екзамени були перейменованi, i на означення екзаменiв тепер використовували зовсiм нове, iноземне слово, хоча сам Славко не до кiнця пройнявся розумiнням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, "екзамени" - теж, зрештою, слово iноземне. А втiм, їм там, на горi, виднiше, подумав Славко.
Адже всiляких дивних, незрозумiлих, iнодi навiть настiльки чудернацьких, що, як кажуть, нi в тин, нi в ворота, назв, абревiатур, термiнiв та означень виникло стiльки, що все це взнати, осмислити i зрозумiти було просто неможливо. От, наприклад, був у районi, де мешкали Пузики, в райцентрi такий собi перший секретар мiського комiтету компартiї Здирук, котрий тепер став називатися "мером", майже все колишнє радянське партiйне начальство, а також колишнi спекулянти-фарцовщики, шахраї й середньої руки злодiї стали тепер називатися "бiзнесменами". Злодiї ж покрупнiшi, котрi були, як казали, "в законi", а також колишнi високопоставленi комунiсти стали називатися "олiгархами".
Один з таких "олiгархiв", до речi, став тодi господарем колгоспу, в якому все своє життя пропрацював батько Славка Гервасiй Пузик, адже одного дня колгоспники їхнього села дiзналися, що колгоспу вже немає, бо всi колгоспнi землi, вся технiка, реманент, вся колгоспна живнiсть, i все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперiшньому "олiгарху". Все, що було вiдомо про цього олiгарха, так це те, що вiн бiльшу частину свого життя провiв у мiсцях позбавлення волi: постраждав вiд комунiстичного режиму в боротьбi за свободу, правду i вiру - i це iстинно так, це була щирiсiнька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозумiло - де ж iще й боротися за свободу, як не у в'язницi. Але й щодо страждань цього олiгарха за правду i вiру, то тут теж нiяких заперечень бути не може - що вже правда, то правда. Коли наш олiгарх ще не був олiгархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Iванком, як його називала мама, то всупереч шаленiй комунiстично-атеїстичiй пропагандi i реальному кримiнальному переслiдуванню вiруючих людей, наш маленький безстрашний Iванко все ж щиро перейнявся вiрою, всотуючи як губка християнськi цiнностi. I те, як глибоко Iванко був перейнятий християнською вiрою i повсякчас думав про божественне, мiг вiдразу ж зрозумiти кожен, хто з ним спiлкувався, адже, про що б не говорив Iванко, в цiй мовi, засвiдчуючи його ненастанну внутрiшню молитовнiсть, повсякчас звучали слова про "Господа Бога душу i його мать".
Особливо ж глибоко нашого Iванка вразила бiблейська iстина, що легше верблюдовi пройти у вушко голки, анiж багатому пройти у царство небесне. I хоча багатих у Радянському Союзi було не так вже й багато, адже вони, ясна рiч, не афiшували свої багатства, оскiльки багатих взагалi теоретично не повинно було б бути у пролетарськiй державi СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багатi все ж були. Й Iванко щиро перейнявся спiвчуттям до цих самих багатих, котрим, згiдно з християнським вченням, нiяк не свiтило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрi до того ще й нажили свої багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити їх якимось iншим шляхом взагалi де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрi, на жаль, нiяк не могли, вiдповiдно до iншої бiблiйської настанови, позбутися своїх багатств самостiйно, роздавши свої багатства бiдним - наш Iванко перейнявся щирим спiвчуттям до цих нещасних багатих настiльки глибоко, що, наслiдуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя своє за ближнiх своїх, вирiшив таки покласти своє життя за багатих своїх ближнiх, позбавляючи цих багатих їхнiх награбованих багатств, що, до речi, не суперечило навiть комунiстичнiй доктринi.
I тiльки но у нашого Iванка пробилися першi тендiтнi вусики, як вiн, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство - це зло, i спiвчуттям до власникiв цього зла, багатих, поспiшив позбавляти цього зла багатих людей, з усiм запалом юнацького максималiзму кинувшись на допомогу стражденним i, разом з багатствами врятованих ним колишнiх багатих людей, приймаючи на себе i Божий гнiв, який загрожував цим людям за їх неправидно нажитi статки. Причому, Бог милував Iванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Iванко припускав у своїй щирiй вiрi, що попередньо позбавлена ним своїх статкiв людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного - як не крути, а окрiм щирого й чистого милосердя й любовi до ближнього свого у помислах Iванка нiхто й нiколи нiчого б не вiднайшов: як кажуть, блаженнi праведнi...
Облагодiявши таким чином вже декiлькох нещасних власникiв зайвого майна, пiд час одного зi своїх благодiйних вчинкiв Iванко був спiйманий, як то кажуть, "на гарячому" i, "притиснутий до стiнки", розповiв усю правду, в усьому зiзнався щиро й вiдверто i за свою щирiсть i вiдвертiсть постраждав i був покараний, поповнивши ряди невинно постраждалих за правду i пiдтвердивши своєю долею ту гiрку iстину, згiдно з якою не буває такого доброго вчинку, за який тобi не вiдплатили б злом.
Далi Iванко був немилосердно засуджений неправедним судом i вiдправлений в мiсця, в яких збирали усiх подiбних до Iванка гнаних владою i суспiльством поборникiв справедливостi, серед яких були навiть найвидатнiшi адепти цього свободоправдовiрозахисного руху, про котрих говорили, що вони "в законi" i вiдбули вже не одну "ходку", серед яких Iванко, загартований спiлкуванням зi своїми однодумцями, ще сильнiше перейнявся благою справою спасiння ближнiх своїх вiд зла, не зважаючи на суспiльну жорстокiсть, з якою вiн був безжально переслiдуваний подiбно до всiх подвижникiв i страстотерпцiв з давнiх давен i до наших днiв.
Особливо ж вражала та невдячнiсть i хула, яку воздвигали на Iванка облагодiянi ним ближнi, яких вiн позбавив зла їхнiх зайвих багатств, приймаючи їхнi провини (акi агнець небесний) на самого себе, зробивши таким чином для цих грiшникiв майже реальним шанс потрапити не прямо в пекло, а принаймнi в чистилище, що зробило б цiлком вiрогiдною можливiсть їх наступного потрапляння в рай - чого вони повнiстю позбавили сами себе своєю святотатною невдячною хулою на самозреченi подвиги Iванка. Що ж, залишається тiльки повторити - така доля всiх подвижникiв. Амiнь.
Звичайно, хтось може кинути Iванковi пред'яву, докоряючи йому, що вiн помилково надав занадто багато уваги лише одному з аспектiв грiховностi, а саме злочинним багатствам, залишивши поза увагою решту неозорої царини безмежного океану людської грiховностi. Можливо це й справедливо. Можливо, Iванко вiдчував покликання до подвижництва саме в цiй галузi грiховностi. Можливо, вiн просто помилявся. Але ж, не помиляється лише той, хто нiчого не робить. А Iванко ж робив, i робив таки не мало, i свiдкiв його дiяльностi теж не мало. Амiнь.
Наша ж розповiдь про Пузикiв перетинається з iсторiєю борця з багатством Iванка, коли вiн був уже зовсiм не Iванком, а став уже справжнiсiньким Iваном, навiть Iванищем i коли його переслiдувач Радянський Союз упокоївся в Бозi, а виникла на руїнах iмперiї незалежна демократична i гуманна Україна, визволивши його iз комунiстичних застiнок, вiддала належне самовiдданiй боротьбi Iвана як iз матерiального боку, надавши йому можливiсть досягти статусу олiгарха, так i з морального боку, визнавши заслуги Iвана в його нерiвнiй боротьбi за свободу, вiру i правду: "постраждав у боротьбi з комунiстичним режимом", як писали про олiгарха Iвана газети i говорили в телевiзорi - газети й телеканали, викупленi тими ж олiгархами, якраз тодi проводили кампанiю по пропагандi економiчної свободи, тобто свободи тирити i цупити все, що погано лежить, як, власне, i те, що лежить непогано. Сам же олiгарх Iван, котрий викупив рiдний колгосп Пузикiв, на думку колгоспникiв, був, видно, настiльки видатним борцем за цю саму свободу, що навiть будучи засудженим i перебуваючи в мiсцях позбавлення волi, був тим не менше "в законi"! I хоча оце саме поєднання одночасного перебування когось в статусi як засудженого так i "в законi" було тодi зовсiм незрозумiлим для спантеличеного всiлякими нововведенями Славка, вiн все ж змирився i з цим: як кажуть - була б людина хороша.
А ще пiдтвердженням непересiчної гiдностi й значимостi особи нового господаря рiдного колгоспу Пузикiв була, очевидно, теж обумовлена якимось нововведенням, ще одна вiдмiннiсть цього олiгарха Iвана вiд iнших - його дуже рiдко називали по "П.I.Б."(прiзвище, iм'я та по-батьковi - Iван Iванович Кабанов), адже, мабуть, за якiсь особливi заслуги в бортьбi за свободу, цьому видатному олiгарху було присвоєно почесне "поганяло", або ж "клiкуху" - "Кабан"! Спочатку на селi всi подумали, що його вiдзначили саме "поганялом" Кабан через прiзвище Кабанов, але справжню причину присвоєння Кабанову почесного "поганяла" Кабан мешканцi Славкового села могли зрозумiти, коли Кабан одного разу вперше, як власне i востаннє, приїздив навiдати свою нову власнiсть - колишнiй колгосп "Шлях Ленiна".
Приїхав Кабан до тепер свого власного "Шляху Ленiна" саме тiєї весни, коли Славко Пузик готувався до здачi випускних iспитiв у своїй рiднiй середнiй школi i мрiяв уже про власний трiумф на майбутнiй здачi iспитiв вступних в столичному медiнститутi, куди збирався їхати вiдразу ж пiсля отримання атестату про середню освiту. Отже, була весна i всi думали, що новий господар колгоспу збирається навiдати свої угiддя, аби на мiсцi з'ясувати обставини перед весняними роботами.
Нарештi довгоочiкуваний вiзит нового господаря настав. Перед обiдом селом промчав цiлий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобiлiв. Цi автомобiлi й справдi дуже здивували мiсцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнiшим авто, на якому могло їздити тiльки високе патрiйне начальство була радянська "Волга", звичайно, не враховуючи якогось особливого лiмузина, виготовленого спецiально для генсека - але це десь тiльки там, в столицях. А тут, на тобi, несуться селом якiсь величезнi, чорнi, блискучi халабуди завбiльшки з невелику хату!
Промчашви вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвiр'ї колгоспоної ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулицi, кинулися й собi на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будiвель мiсцевої свиноферми.
- Фу, смердючище яке, - з огидою промовив олiгарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. - Камерна параша так просто якесь благоуханiє в порiвняннi з усiм оцим лайном. I як вони тут все своє життя винюхують цю гидоту? А, ось i вони зiбрались, - побачив вiн селян, якi прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. - Що, прийшли привiтати мене? Похвально, похвально. Молодцi.
Селяни ж, якi зiбралися на фермi, в свою чергу тепер вже точно довiдалися про iстинну причину присвоєння цьому олiгарху Кабанову почесного "поганяла" Кабан. Адже був цей чоловiк не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний - це була просто таки якась неймовiрна гора iз м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей i натяками на рот, нiс i вуха у верхнiй лисiй частинi цiєї гори, яка вiдрiзнялася вiд нижньої частини лише вiдсутнiстю черевикiв. I тут природна притаманнiсть i повна вiдповiднiсть "поганяла" Кабан стала абсолютно очевидною i зрозумiлою: "оце так кабанище", "ну й вепряка", "от так хрячище", "кнуряка неприторенна", "оце так наїв свинячу мармизу в тюрязi на казенних харчах", - такi й подiбнi до них епiтети, порiвняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовiрною огряднiстю свого нового господаря. I пiсля цiєї зустрiчi нi в кого на селi не залишилось жодних сумнiвiв у тому, що прiзвище олiгарха Кабанова не було основною причиною присвоєння йому почесної "клiкухи" Кабан.
- Ну що, селяни, пролiтарiї? - звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. - Пролiтарiї тому що протiтаєте? Ха-ха-ха!.. - вирвався з надр цiєї гори сала зовсiм не вiдповiдний до неї фальцет смiху. - Ха-ха-ха!... Пролiтарiї на те й пролiтарiї, щоб пролiтати, чи не так? - звернувся вiн до своїх супровiдникiв, котрi хоч i не таких неймовiрних розмiрiв, як Кабан, все ж також мали дуже значнi, навiть видатнi й переконливi мармизи, животи й зади.
- Ха-ха-ха!.. - Вибухнув дружнiм смiхом гурт супровiдникiв Кабана. - Ха-ха-ха!.. Пролiтарiї, щоб пролiтати! Ха-ха-ха!.. Пролiтарiї пролiтають нафiг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як вiдмочить, так вже вiдмочить! Ха-ха-ха!.. Пролiтарiї пролiтають! Ха-ха-ха!.. Пролiтарiї в прольотi!..Ха-ха-ха!...
Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, якi врештi пiсля приголомшливого враження вiд габаритiв Кабана трохи вiдiйшли на користь загального добродушного настрою, який виник вiд веселого повторення гостями слiв нового господаря колгоспу про якiсь "прольоти", "польоти", "лiтання", чи "лет", або ж "злет", що було сприйнято селянами як обiцянки нового начальства про пiдняття, або ж "злiт" колгоспу на нову, небачену досi, висоту. Проте повнiстю стурбованiсть селян щодо видатної тлустостi Кабана все ж таки не зiйшла нанiвець, бо всi вони були перейнятi вирiшенням питання, як оця величезна туша олiгарха пролiзе в дверцята автомобiля i вмiститься в кабiнi - i чи це взагалi можливо. Звичайно, розмiри закордонного позашляховика, на якому приїхав Кабан, були величезнi, але iмовiрнiсть втиснути навiть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мiзерною.
- Ну шо, товарищi селянє, товарищi пролiтающi пролiтарiї? - вирiшив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровiдникам. - Пролiтаєте? Пролiтайте, пролiтайте й далi. Бо доля у вас така. Лохи, вони i є лохи. Як кажуть, без лоха i жизнь плоха! - пiдморгнув вiн своїм супровiдникам, котрi хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову смiхом у вiдповiдь. - Лохи ви, лохи непритвореннi, товарищi пролiтарiї. Лошари, ох i лошари, в натурє лошари!
Селяни ж з останнiх слiв Кабана зробили той висновок, що їх новий господар конкретизував свiй обiцяний план щодо нового "злету" колгоспу уточненням, що "злет" цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу "лошат", тобто розвитком конярства, що, звiсно, не могло не порадувати колгоспникiв.
Врештi, Кабан, смачно харконувши на молоду весняну траву, полiз у салон авто, i на здивування селян, протиснувся таки крiзь дверцята i розвалився на задньому сидiннi: "Ти диви, таки влiз!" - не змогли втриматися вiд здивованого вигуку деякi iз селян. Кабан дiйсно таки влiз в авто, щоправда величезний позашляховик пiсля цього осiв так, що днищем майже став черкати об землю. Потiм дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сiв на переднє сидiння, пiсля чого по машинах розсiлися всi супровiдники Кабана, i кавалькада чорних позашляховикiв нарештi рвонула геть iз села.
Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зi своїм останнiм, так би мовити, "на посошок", прощальним привiтанням, яке втiм було мовчазним, адже було висловлене жестом: у вiдчинене вiкно автомобiля Кабан просунув руку i показав селянам свiй величезний, жирнющий, крiпко стиснутий кулак iз випростаним i спрямованим угору середнiм пальцем. Селяни вирiшили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новiтньої "елiти" жест привiтання, жест особливої приязнi й благоволiння, щось на кшталт пiонерського салюту, але для дорослих - а тому у вiдповiдь на благоволiння його середнього пальця Кабановi услiд селяни радiсно почали махати руками, кивати головами i навiть хрестити православним хрестом i благословляти кавалькаду чорних автомобiлiв, якi в курявi зникали iз села.
Потiм цей вiзит i промови Кабана ще довго слугували предметом напiвмiфiчних обговорень серед селян: "Злетить, каже, ваш колгосп пiд моїм керiвництвом, як ото ракета злiтає", - говорили однi; "Так, так, i я теж чув, казав "лiтатиме" все тут, тобто як в авiацiї все буде чотко, як годинник усе працюватиме", - вiдповiдали їм iншi; "А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобi не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисакiв там всiляких, а вони тисячi доларiв коштують! Ото заживемо!", - пiддавали ще iншi й собi хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспникiв майбутнiм процвiтанням їхнього рiдного колгоспу пiд орудою Кабана. "Це тобi не те, що комуняки, якi занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр їздити. Це натуральний капiталiстичецький буржуїзм, це тобi не що-небудь! Це справжнiй тобi господар, зразу видно. Солiдний", - робив урештi висновок якийсь дядько i всi схвально кивали у вiдповiдь головами.
А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним середнiм пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, мiсцевий учитель iсторiї, зробив навiть науково-теоретичне обґрунтування цього новоприйнятого молодою нацiональною елiтою вiтального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середнiй палець - це нiби знак оклику, який таким чином стверджує мiць, силу i надiйнiсть стиснутого кулака, тобто мiць, силу i надiйнiсть самого господаря цього кулака, або ж надiйнiсть слова й обiцянок цього самого господаря: одне слово, згiдно тверджень Степан Степановича, у справдженнi всього обiцяного Кабаном не може бути жодних сумнiвiв.
Степан Степанович навiть вирiшив упровадити цей новiтнiй жестикуляцiйний модерн у практику навчального процесу, i коли якийсь учень цiлком задовiльно вiдповiдав на всi заптання, то Степан Степанович до поставленої в журнал "п'ятiрки" додатково ще й показував учневi стиснутий кулак з виструнченим середнiм пальцем, на що сам учень теж показував у вiдповiдь учителевi середнього пальця. Ба бiльше, Степан Степанович навiть вигадав вербальний супровiд до цiєї модернової жестикуляцiйної мови: "Ось так!" - говорив хтось перший комусь другому, показуючи середнiй палець, а цей другий хтось, теж показуючи середнiй палець цьому першому хтосю, вiдповiдав: "Саме так!".
Одне слово, ейфорiя очiкування результатiв приїзду Кабана i його полум'яної промови з обiцянками майбутнього процвiтання вирувала в селi з наростаючою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своїх реформ у сiльськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що цi реформи не зовсiм вiдповiдали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсiм таки протилежними селянським очiкуванням.
Сiльськогосподарськi реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живнiсть, вiд найбiльшого бика до найменшої курки, була вирiзана на м'ясо; вся технiка, реманент, все металеве обладнання було вирiзане на металобрухт; всi колгоспнi будiвлi були розiбранi на будматерiали - i все це було миттєво розпродане. Щоправда колишнiм колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках вiд цього реформування, аби в такий спосiб селяни змогли б якоюсь знахiдкою компенсувати собi багатомiсячну невиплату заробiтної плати.
Стосовно ж колгоспних земель, то на їхню долю випало цiлковите забуття, занехаяння i набуття первiсного стану в результатi повного, цiлковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимiзм колишнiх колгоспникiв, навiть пiсля повного розгрому колгоспу, все ж надихнув їх на позитивнi припущення стосовно задумiв Кабана щодо колгоспних земель - селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землi таким чином перепочити вiд постiйної експлуатацiї, аби виснажена земля знову набралась своєї колишньої первiсної чорноземної плодовитостi i змогла давати новi небаченi досi врожаї.
Насправдi ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий i зрозумiлий намiр - вiн хотiв просто тiльки мати цю землю, i бiльше нiчого, вiн тiльки хотiв, щоб ця земля була його землею - i все. Що тут незрозумiлого? Колись у дитинствi Кабан бачив радянський мультфiльм "Кiт у чоботях", в якому, проїжджаючи землями якогось казкового королiвства, герої цього мультфiльму питали у мiсцевих жителiв, чиї це землi, а тi вiдповiдали: "Маркiза Карабаса", "Маркiза Карабаса", "Маркiза Карабаса" ... I от ця сцена з цього мультфiльму тепер частенько прокручувалась у щасливiй головi Кабана, щоправда з невеликою рiзницею - мiсцевi "селяни-пролiтарiї", "лохи" i "лошари" на питання, чиї це землi, замiсть "Маркiза Карабаса" вiдповiдали: "Пана-господiна Кабанова!".
I це прекрасне усвiдомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тiльки йому i нiкому бiльше, робило Кабана з кожним днем усе щасливiшим i щасливiшим вiд вiдчуття своєї сили й могутностi, своєї обраностi самим Господом Богом. Так, так, адже його успiхи можна було пояснити тiльки тим, що його обрав серед усiх iнших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткiй нозi, користуючись шаленою популярнiстю серед православних попiв Московського Патрiархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постiйно щедрi внески до попiвських кас, але навiть побудував за власний кошт цiлий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у вiдповiдь просто таки нестямились у славослiв'ї щодо iстинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попiв був iстинним стовпом православ'я, пiдтримуючи не якiсь там збоченi Захiднi "цiнностi", а iстинно православнi духовнi "скрєпи" святомосковської Русi.
Кабан навiть задумав побудувати православний храм у рiдному селi Славка Пузика, адже селяни, цi "лошари-пролiтарiї", якi жили тепер на землi Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цiєї самої його землi, тобто, як i сама земля, селяни разом iз землею сприймались Кабаном своєю власнiстю, за яку вiн, як i за всяку iншу свою власнiсть нiс тепер вiдповiдальнiсть перед самим Богом, котрий якраз i надав у власнiсть Кабана все, чим той володiв. Звiсна рiч, у подяку Богу Кабан тепер побудує в цьому селi храм Божий, поставить туди надiйного попа, а пiп той уже пояснить найпереконливiше селянському "лошарству", хто кому насправдi Бог, i куди треба вставляти свiчку.
Вже в чому, в чому, а в мистецтвi пояснити, чому це "двiчi по два" насправдi буде "сiмнадцять", а не "чотири", попи були справжнiми майстрами. Наскiльки вже Кабан сам був мастаком "лохотрона", але навiть його дивувала попiвська здатнiсть "розвести" яку завгодно найдосвiдченiшу публiку. От взяти, наприклад, Сталiна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодної нормальної людини не може бути жодного сумнiву в тому, що Сталiн - це щонайдосконалiше втiлення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зi Сталiна не тiльки можна, а й треба малювати iкони - i малюють же!
Так що Кабан тепер отримав у московському попiвствi найнадiйнiшу опору. Не дарма ж цi попи були одним з основниж важелiв, дiя котрих повинна була привести невдовзi Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органi держави Верховнiй Радi України. I в тому, що йому на блюдечку пiднесуть мандат члена Українського Парламенту, Кабан не мав жодного сумнiву. Адже вiн "вiдстебнув"(тобто вiддав) на це стiльки "бабла"(тобто грошей), що вистачить на пiдкуп, (тобто на заохочення) i попiв, i газет iз телевiзором, i всiх до одного виборчкомiв, i самих виборцiв врештi-решт! Так що не може бути жодних сумнiвi у тому, що Кабан отримає мiсце в найвищiй владi в державi, що в свою чергу надасть йому ще бiльше можливостей отримувати ще бiльше грошей, якi пiдуть на отримання ще бiльшої влади - i так далi, все бiльше й бiльше, все вище й вище, аж до самого неба!
Ясна рiч, Кабан цiлком усвiдомлював, що всi його досягнення були виключно наслiдком наявностi в нього такої майже необмеженої кiлькостi грошей - грошi, грошi, ще раз грошi, i тiльки грошi! I Кабан прекрасно розумiв, що якби такою кiлькiстю грошей володiв хтось iнший, то цей iнший, а не вiн, Кабан, змiг би досягти таких же успiхiв. Але ж володарем цiєї купи грошей став саме вiн, Кабан, а не хтось там iнший - i в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме вiн, Кабан став обранцем Бога, який у свiдомостi самого Кабана певним чином еволюцiонував: спочатку з якоїсь незрозумiлої найвищої сили Бог перетворився на цiлком зрозумiлого "конкретного в законi небесного Пахана", потiм поступово Бог став для Кабана "корефаном" i "братаном" з тенденцiєю перетворитися просто на якусь "шiстку" - з такою бо запопадливiстю Бог "прогинався" перед Кабаном, виконуючи всi його забаганки. А з часом Кабана все частiше й частiше навiдувала думка, що, може, оце саме вiн, Кабан, насправдi то i є той самий Бог, хоча б трiшечки...
От i в царинi перейменувань Кабан вiдзначився, залишивши й у цьому свiй слiд навiть i в рiдному селi Славка Пузика. Окрiм введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця i неологiзмiв на зразок "пролiтарiї", "лохи", "лошари" i таке iнше, було ним, тобто його пiдручними застосовано ще купу всiляких бiльш офiцiйних термiнiв пiд час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як i Славковi Пузику, найбiльше запам'яталося, був, наприклад, транспарант iз назвою колгоспу: "колгосп "ШЛЯХ ЛЕНIНА" - було написано до появи Кабана на цьому транспарантi, а пiсля вiзиту Кабана напис став iнший - "ЗАТ "ВЄК ВОЛI НЄ ВIДАТЬ (в натурє)".
Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить пiдготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замiсть старого слова "екзамени" на означення процесу iспитiв з'явився новий термiн.
- А я оце їду в Київ поступати в медiнститут, - коли пасажирський потяг рушив, i весела компанiя в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив i собi в цю розмову Славко Пузик. - Екзамени здам - i вперед, пiдкоряти вершини науки!
- Що, що? - з вiдчутним iронiчним вiдтiнком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловiк, що сидiв напроти i якого всi називали дядьком Макаром. - Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?
- Ну так, екзамени, - трохи знiяковiвши, вiдповiв Славко. - Екзамени буду здавати.
- Ха-ха-ха!.. - щиро зареготав у вiдповiдь дядько Макар. - Цей юнак зiбрався здавати езамени. Ви чули? - звернувся вiн до iнших спiврозмовникiв, котрi у вiдповiдь теж засмiялися i собi. - Ти, юначе, мабуть, iз села? - вже з ноткою спiвчутливого розумiння промовив дядько Макар до Славка. - Так от, запам'ятай, зарубай це собi на носi, хлопче, немає вже зараз нiяких екзаменiв. Нiхто тепер не здає екзаменiв, тепер здають бакси! Запам'ятай.
Отак Славко Пузик вперше дiзнався про те, що замiсть термiну "екзамени" на означення iспитiв тепер вживається термiн "бакси". Звичано, Славко, хоч i був сiльським хлопцем, проте таки знав, що слово "бакси" вживалося тодi також на означення доларiв, тобто валюти Сполучених Штатiв Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був вiдмiнником у навчанi: визначення "омонiмiв" у нього просто таки вiдскакувало вiд зубiв, i чому, наприклад, слово "кома" означало i знак пунктуацiї, i дiагноз, i фiзичний термiн, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово "бакси" може вживатися як на означення iспитiв, так i на означення американської валюти, адже ж i тi самi долари як тiльки не називали - i "баксами", i "зеленню", i "грiнами", i "зеленими"...Так що, з науково-теоретичної, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нiчого незвичайного. Суспiльно-культурнi ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд цi найменування не видавалися б неймовiрними.
Та Славко Пузик, хоч i будучи простим селянським хлопцем, все ж i тут не пiддався так вже запросто на цiлковите й беззастережне сприйняття цiєї нової назви iспитiв. Звичайно, вiн не хотiв виказати перед iншими свою селянську необiзнанiсть у царинi новiтнiх перейменувань, спитавши когось напряму про свої сумнiви щодо омонiмiчного ряду "долари - бакси - екзамени", але розвiдку з цього питання все ж провiв обхiдними шляхами. Вже при першiй же розповiдi дядька Макара про недавнє перейменування "екзаменiв" на "бакси", Славко Пузик звернув увагу на реакцiю всiх iнших присутнiх при цiй розмовi - при цих словах дядька Макара всi iншi спiврозмовники тiльки згiдливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином iстиннiсть цього повiдомлення.
Надалi ж упродовж усiєї своєї подорожi до Києва Славко при першiй же лiпшiй нагодi намагався знову й знову з рiзними своїми попутниками завести розмову про мету своєї поїздки в столицю, наштовхуючи таким чином своїх спiврозмовникiв на те, щоб вони зову й знову сказали, як тепер по-новому називаються iспити: "Та якi ж тепер "екзамени"? Тепер тiльки "бакси", здав нормально "бакси" - i все, вважай себе зарахованим", - казали однi, "Забудь про "екзамен", тепер все вирiшують "бакси", - говорили iншi. А одного разу Славко, наприклад, просто пiдсiв до двох бабусь, якi розмовляли про навчальнi справи своїх онукiв, i одна бабуся сказала, що її онук вже нарештi здав "бакси" за другий семестр.
Так що на момент свого приїзду в Київ у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумнiву в тому, що iспити iменуються тепер не "екзамнами", а "баксами".
2.
Київ зустрiв Славка Пузика прекрасною лiтньою погодою, наснажуючи його й так рiшучий, бойовий настрiй додатковою порцiєю позитиву. Жодної зайвої митi не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимрiяну появу перед приймальною комiсiєю столичного медичного iнституту. I нiчого дивного не було в тому, що з'явившись у примiщеннi приймальної комiсїї медiнституту й поставши перед однiєю зi спiвробiтниць, котрi приймали документи в абiтурiєнтiв, Славко був на пiдненсеннi, та що там казати, його посто таки розривало бажання якнайскорiше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменацiйною комiсiєю i вразити всiх глибиною своїх знань.
- Ви знаєте, я нiяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут i прямо зараз здати всi, всi бакси, - не змiг Славко втриматися, аби не похвалитися як своєю готовнiстю до здачi iспитiв, так i своїм знанням нового термiну на означення цих iспитiв, перед спiвробiтницею, дiвчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз їх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дiвчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивованi очi й наче закам'янiла, а з рук у неї випала авторучка. Славко подумав, що це її, мабуть, так вразила його рiшуча готовнiсть показати непересiчну глибину своїх знань. - Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут i зараз здати всi бакси, скiльки б їх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всi бакси кому б то не було, хай це будуть якi завгодно професори, чи там академiки, - на цей Славкiв пасаж дiвчина вiдповiла поглядом, який можна було б порiвняти з поглядом Марiї Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирiшувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дiвчина не дочула його слiв, адже у великiй кiмнатi було досить шумно, бо було там багато людей - за багатьма столами сидiли й iншi спiвробiтники, котрi приймали документи в iнших абiтурiєнтiв, а говорив Славко досить тихо.- Я розумiю, вам у це важко повiрити, - пiдвищив Славко голос майже до крику, - але я й справдi готовий хоч прямо тут i зараз без всякої пiдготовки здати всi бакси кому завгодно! - пiсля цих слiв дiвчина швидко озирнулася навколо, а її обличчям миттєво пробiг увесь кольоровий спектр, адже шум у кiмнатi раптом стих, i погляди всiх присутнiх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирiшив, що ця його гучна в усiх сенсах заява вразила всiх присутнiх його упевненiстю в своїх фундаментальних знаннях в усiх галузях науки.
- Тихше, тихше, - зашепотiла раптом у загальнiй тишi дiвчина перед Славком. Потiм вона схилилася над столом, взяза авторучку, яка випала в неї з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славковi, який хотiв було вiдразу ж прочитати, що там написано, але дiвчина прошепотiла: - Потiм, потiм, - i поклала свою гарнентку ручку на Славковi руки, готовi було вже розгорнути записку, вiд чого Славковим тiлом пробiг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообiцяючий вираз обличчя дiвчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марiї Магдалини, котра вирiшила, що каятися, власне, ще зарано i можна ще трохи побалуватися.
Вже пiсля оформлення документiв, вийшовши на подвiр'я, пiд яскравим свiтлом Київського сонця, Славко розгорнув даний дiвчиною папiрець i прочитав: "Головний корпус, другий поверх, кiмната ?211, 15год. 00хв.,Iван Iванович."
Рiвно о п'ятнадцятiй годинi нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному мiсцi в очiкуваннi Iвана Iвановича. Iван Iванович запiзнювався, i Славко розглядав пусту аудиторiю, уявляючи як вiн, уже будучи студентом, буде в цiй аудиторiї слухати лекцiї, а заодно пригадував ту дiвчину з приймальної комiсiї, яка дала йому папiрець, який i привiв його сюди. Славко пригадував той доторк дiвочої руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообiцяючий погляд дiвчини, аромат її парфумiв - i бажання прямо зараз вразити всiх своїми знаннями вже не знаходило меж: так, вiн просто вразить всiх своїми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потiм, вже ставши студентом, знайде цю дiвчину...
Славко вже навiть почав вигадувати iм'я для цiєї дiвчини: i це виявилось досить цiкавим - перебирати подумки грайливi дiвочi iмена, намагаючись вiдгадати, яке з цих iмен найбiльше б пасувало до цих її, прекрасної незнайомки, очей, вiй, посмiшки... I от якраз коли за лагiдним i дуже вiрогiдним iм'ям Марiйка в Славковiй уявi раптом, нi сiло, нi впало з якихось далеких нетрiв предковiчної Пузикiвської колективної пiдсвiдомостi вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора i вкинуло Славка своєю нахабною невiдповiднiстю в стан тимчасового ступору, - в цей час дверi аудиторiї скрипнули, прочинилися, i всередину кiмнати просунувся писочок невiдомого чоловiчка. Точнiше, спочатку в прочинену щiлину просунувся довгий i тонкий нiс, за ним тихенько потяглися пiдборiддя, лоб, вилицi та iншi частини голови, головне ж очi - спочатку вони були глибоко захованi в щилинах примружених повiк, але коли голова разом iз шиєю вже досить просунулася в кiмнату, то повiки раптово розширилися i цi очi миттєво застрибали-завертiлися, обмацуючи поглядом кожен закуток.
- Iван Iванович! - обiрвавши свої роздуми щодо дiвочих iмен, коли зненацька наткнувся на просунуте в дверi обличчя, вигукнув Славко в здогадi, що це, мабуть, i є той самий чоловiк, заради зустрiчi з яким, а не заради роздумiв про дiвочi iмена, вiн тут i перебував.
- Так-так, так-так... - задрiботiв притишеним голосом невiдомий, миттю вскочивши до кiмнати й прихиливши за собою дверi, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славкiв вигук почує хтось зайвий за межами цiєї кiмнати.
- То ви, мабуть, той самий Iван Iванович, з котрим менi порадили зустрiтися саме в цiй аудиторiї, порадила дiвчина з приймальної комiсiї? - уточнював Славко.
- Так-так, так-так... - продовжував своєї незнайомець, пiдiйшовши крокiв на п'ять-шiсть до Славка i все так же обмацуючи очима тепер вже не тiльки кожен закуток, а й самого Славка.
- Ви, мабуть, той самий Iван Iванович, котрий може прийняти в мене бакси?
- Так-так, так-так... - вiв своєї чоловiчок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всiма можливими барвами й виразами - вiд блiдого непорозумiння до рожевого задоволення.
- То, значить, я можу саме Вам i прямо тут, i прямо зараз здати бакси?
- Так-так, так-так... - тепер в Iвана Iвановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки - вiн почав їх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.
- Тобто, Iване Iвановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усi зразу бакси? - не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настiльки досвiдченим спецiалiстом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собi приймати одноосiбно екзамени-бакси зразу з декiлькох предметiв.
- Так-так, так-так... - продовжував Iван Iванович, тепер вже повiльнiше, нiби якось навiть запитально, i на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тiло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тiлi, наче Iван Iванович раптом засумнiвався, чи це й насправдi саме вiн, Iван Iванови, знаходиться саме тут, саме зараз i саме в цьому тiлi.
- Тобто, я звичайно вибачаюсь, що нiби ставлю пiд сумнiв Вашу, Iване Iвановичу, наукову квалiфiкацiю, - Славко все нiяк не мiг на всi сто впевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, полiглота усiх наук, що стояв перед ним i був готовий приймати iспити-бакси з усiх предметiв разом, - але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усiх предметiв, тобто прийматимете бакси замiсть усiх викладачiв з усiх iнших предметiв?
- Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - склавши перед собою лагiдно руки, нарештi вимовив Iван Iванович щось, окрiм "так-так", в той час, як його очi стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, нiби це робив обшук якийсь досвiдчений полiсмен iз американських фiльмiв, що тодi саме почали входити в моду, - не турбуйтесь, нiхто не залишиться ображеним, всi будуть задоволенi, все буде нормально, не турбуйтесь...
- Та я, власне, й не турбуюсь, просто... - Славко ще трiшки подумав i, врештi, вирiшив вiдкинути сумнiви в полiнаукових здатностях свого екзаменувальника, адже ж ось, наприклад, хоч би й вiн сам, Славко, може прямо зараз без всякої пiдготовки здати зразу всi екзамени з усiх предметiв, то чому ж вiн вiдмовлятиме комусь iншому в здатностi прийняти цi екзамени. - То добре, нехай так. Та, власне, з чого ж тодi почати, я маю на увазi, з якого спершу предмета?.. - почав вiн розмiрковувати вслух, дивлячись на небагатослiвного спiврозмовника, очi котрого в цей час заграли так, нiби в них пробiгли назви всiх елементiв перiодичної системи Менделєєва, а обличчя переливалося всiма можливими й неможливими виразами-барвами мiкрохвильового спектру, та й уся постава цього екзаменувальника раптом заграла так, нiби вступила в якусь невiдому хiмiчну реакцiю, метою якої був раптовий перехiд худенького тiла Iвана Iвановича iз стану твердої речовини в невидимий газоподiбний стан, минаючи стан рiдини - одне слово, споглядання за Iваном Iвановичем пiдсвiдомо пiдказало Славковi, що починати екзамени треба з хiмiї. Тим паче, що хiмiя, поряд з бiологiєю - не найостаннiший для медицини предмет. - Добре, почнемо з хiмiї, як то кажуть, хiмiчити, так хiмiчити! - рубонув повiтря рукою Славко, у вiдповiдь на що Iван Iванович розплився в такiй люб'язнiй посмiшцi, наче впiзнав раптом рiдного сина. Нарештi покiнчивши з сумнiвами, Славко вирiшив показати всю непересiчнiсть своїх спроможностей в галузi хiмiї, i пiд дiєю раптового натхнення йому на думку спало взятися за одну з найскладнiших хiмiчних задач, що входили до програми вступних iспитiв, але вирiшити цю задачу цiлком новим, неочiкуваним способом, довiвши таким чином свої непересiчнi науковi здатностi - Славко вже навiть подумки бачив основнi шляхи такого рiшення i, з ентузiазмом схопивши шмат крейди, почав втiлювати свiй задум, вкриваючи аудиторну дошку хiмiчними символами i формулами.
Славко з таким захватом i в такому пiднесеннi кинувся в цю захопливу наукову мандрiвку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який нiби то сам собою малював цi неймовiрнi намиста формул, аж з-пiд цього шматка крейди врiзнобiч летiли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такi неймовiрнi каскади рiшень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звiвши вже докази до спiльного знаменника, так що залишалося лише звести їх докупи й зробити висновок, Славко все ж вирiшив озирнутися й подивитись перед вирiшальним ударом, яке враження цей феєрверк хiмiчної досконалостi справив на екзаменувальника. Але, рiзко повернувшись в надiї побачити вражене неймовiрною ерудованiстю абiтурiєнта обличчя Iвана Iвановича, Славко не побачив нiкого! Тобто, взагалi нiкого... Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторiї, але нiде не знайшов не те що Iвана Iвановича, а взагалi нiякого натяку на якусь живу iстоту?..
Можна було б припустити, що це загадкова хiмiчна реакцiя таки спрацювала й Iван Iванович таки благополучно анiгiлювався. Але Славко, як iстинний представник наукового свiтогляду, вирiшив вдатися до бiльш реалiстичного пояснення. Славко вирiшив, що це, мабуть, Iван Iванович, вражений неймовiрною науковою пiдкутiстю одного з абiтурiєнтiв, побiг подiлитися своїми враженнями зi своїми колегами, iншими викладачами, i можливо запропонувати їм таки теж по можливостi завiтати до аудиторiї ?211, щоб на власнi очi переконатися в цiлковитiй достовiрностi повiдомлення Iвана Iвановича про цього абiтурiєнта-вундеркiнда i особисто насолодитися всiєю красою того нукового рiшення, що виблискувало на дошцi дiамантами наукової думки.
I це Славкове припущення невдовзi таки й пiдтвердилося. Дверi аудиторiї скрипнули, прочинилися й на порозi з'явилася якась жiнка, вочевидь, перша ластiвка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторiю, подумав Славко. Жiнка була в робочому халатi, з чого Славко зробив висновок, що вона прибiгла сюди прямо вiд робочого столу, вочевидь, вiдiрвана прямо вiд якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абiтурiєнта, хоча подумки Славко вже i вважав себе, цiлком заслужено, студентом ще б пак, пiсля такого! Побачивши таке на дошцi, думалося Славковi, навряд чи хтось iз викладачiв iнституту заперечить щодо зарахування до цього iнституту такого цiнного абiтурiєнта.
Подальша ж поведiнка незнайомої жiнки тiльки пiдтвердила Славковi думки. Незнайомка зробила ще один несмiливий крок до аудитрiї, зупинилась нерiшуче, зупинила здивований погляд на Славковi, перевела погляд на дошку, потiм знову на Слака, i так декiлька разiв - i з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованiшим i здивованiшим. Славко хотiв було дочекатися всiх iнших викладачiв, що мали ось-ось нахлинути сюди i вже потiм розпочати пояснення свого видатного рiшення такої складної хiмiчної проблеми, але у вiдповiдь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався i почав пояснювати своє непересiчне рiшення прямо зразу, подеколи кидаючи цiкавий погляд позад себе на жiнку, аби перевiрити, яке враження справляли на неї його пояснення. I самолюбство Славка могло вважати себе цiлком задоволеним - незнайомка i справдi вочевидь була вражена Славковою неймовiрною ерудованiстю, цього не можна було заперечити. Хоча її враженiсть цiєю ерудованiстю з кожним новим на неї поглядом видавалася Славковi якоюсь усе дивнiшою i дивнiшою, аж вiн урештi таки вирiшив трохи зупинитися i придивитися до своєї вiзавi.
- Що дивишся? - по деякiм часi у вiдповiдь на Славкове пильне до неї приглядання раптом сказала невiдома жiнка. - Смiшно? - додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. - Думаєш, посмiявся над бiдолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справдi мало що тямлю у всiх цих ваших формулах, але що таке iронiя, сарказм, комедiя i фарс я прекрасно знаю. Я, мiж iншим, захистила кандидатську дисертацiю, хоча й у галузi не точних, а гуманiтарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звiсно, це цiкавить, юний насмiшнику. Хоча зараз i справдi змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собi прибиральниця з неповною середньою освiтою, яке ти маєш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляє копiйки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своєму життi хоча б копiйку? Мабуть, сидиш на шиї батькiв? Теж менi вундеркiнд, юний генiй! - i зневага на обличчi жiнки почала переходити в презирство. - Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зi своєї мами насмiхатися, то може, батько тобi добрячого прочухана дасть. А менi зараз нiколи з тобою теревенi розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пiв-поверху не прибрано. Все, забирайся звiдси зi своїми жартиками, та не забудь ще й дошку пiсля себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! - рiшуче кивнула в бiк дошки незнайомка, пiсля чого широко розчинила дверi, внесла в аудиторiю вiдро з водою i швабру з ганчiркою й почала старанно мити пiдлогу.
"Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лається як звичайнiсiнька неписьменна торговка на базарi", - якось самохiть майнула думка в Славковiй головi, коли вiн знехотя почав таки стирати з дошки свої формули. Дуже вже йому не хотiлось витирати дошку: i справа була зовсiм не в лiнощах - просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалостi теоретико-доказового мистецтва.
3.
Забiгаючи наперед, аби не витрачати даремно час на опис перипетiй Славкової спроби вступу до медiнституту, скажемо просто - Славко в iнститут не вступив. I крапка. Ясна рiч, адже вступнi бакси, котрi Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись там абстрактно-теоретичними науковими, а справжнiми реально-матерiальними, цупкими на дотик, такими, що грiють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумiв свою фатальну помилку, зрозумiв, що твої знання при вступi в будь-який навчальний заклад коштують рiвно стiльки, скiльки вони коштують, i нi копiйкою менше - i на цьому стоїть i стояти буде незрушна мiць баксiв.
Вже згодом зрозумiв Славко також i причину вступу до медиiнституту одного свого приятеля Сергiя Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного лiтнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробi похизуватися своїми непересiчними знаннями, здавши без нiякої пiдготовки вiдразу всi екзамени-бакси Iвану Iвановичу, пiшов стандартним шляхом звичайного абiтурiєнта i вирiшив вразити всiх своїх екзаменаторiв, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному iспитi, тобто, вибачте, на вступному "баксi". Екзамени-бакси мали початися, як їм i годилося, за своїм розкладом, i хоча Славко на "всi сто" був упевнений у твердостi своїх знань, котрi нiзащо не могли його пiдвести, вiн все ж витрачав свiй вiльний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкiльний матерiал, логiчно вирiшивши, що зайвим це не буде.
От одного такого разу, коли Славко прекрасним лiтнiм ранком сидiв собi з книжкою на лавцi перед головним корпусом iнституту, повторюючи i закрiплюючи свої знання, до нього й пiдiйшов Сергiй Балабан - Серьога, як той вiдрекомендувався потiм сам.
- Привiт, - почув тодi чиєсь привiтання Славко й, пiдвiвши голову побачив перед собою симпатичного всмiхненого середнього зросту хлопця, зодягненого за останнiм словом тодiшньої моди, - ти що, просто тут у своїх справах, чи, може, вступаєш до оцього ось, - кивнув вiн у бiк головного корпусу медiнституту.
- Звичайно ж вступаю, - вiдповiв не вагаючись Славко.
- Ну i як воно?
- Та оце хотiв було здати без усякої пiдготовки вiдразу всi бакси, та якось не склалося, хоча я прямо ось тут i зараз готовий здати всi бакси до останнього, - не змiг втриматися Славко, щоб не подiлитися з кимось своїми турботами, одночасно похвалившись своїми непересiчними науковими спроможностями. - А тепер ось доведеться у звичайний спосiб, як i всi, здавати бакси з кожного окремого предмета кожному окремо викладачевi.
- Та невже? То це за кожен окремо предмет кожному окремо викладачевi треба?.. - здивувався хлопець, глянувши недовiрливо спершу на Славка, а потiм на споруду iнституту. - Дивно. А я, взагалi то, теж думав, що бакси можна здати зразу всi.
- От i я теж так думав. Але... - розвiв руками Славко, дивлячись вже на свого спiвбесiдника, як на рiвного собi за знаннями вундеркiнда. - На жаль...
- Та й грець iз ним, - махнув рукою хлопець, - менi то яка, врештi, рiзниця, чи всi разом, чи кожному окремо, бакси все одно за мене буде здавати батько.
- Як це? - здивувася Славко. - Батько за тебе?..
- Та звичайно ж. Це йому, нашому шановному папiку, треба, щоб я мав вищу освiту, то хай сам i розбирається i з баксами i з викладачами. А менi воно i на хрiн не впало.
- I що твiй батько може отак запросто здати за тебе всi бакси? - не мiг нiяк вийти з подиву Славко.
- Ого-го, ще й як може. Вiн так може дати баксiв, що я не тiльки студентом, я завтра академiком стану!
- То твiй батько, мабуть, якийсь великий вчений?
- Вчений? Ще б пак! Ще й який вiн у мене вчений. Адже починав вiн простим, звичайним кухарем у радянськiй забiгайлiвцi, а зараз он у нього вже декiлька ресторанiв по всьому Києву - i це тiльки початок, в нього ще такi плани, ого-го! Ще й який вчений!
- Тобто, як це, кухарем, i при чому тут ресторани? - раптом загубився Славко в здогадах щодо розумiння слiв спiрозмовника, котрий втiм не дав Славковi часу зациклитися на цих словах.
- Серьога, - раптом простягнув незнайомий хлопець руку до Славка, аби нарештi таки вже познайомитися.
- А що це в тебе? - зненацька поцiкавився Серьога, показуючи вказiвним пальцем на книжку, котра лежала в Славка на колiнах.
- Хiмiя, - просто вiдповiв Славко.
- Хiмiя? - Серьога здивовано звiв брови i скептично скривив губи. - Хiмiя це херово. Хоча сам я цим i не булуюся, я все бiльше горiлочку, пивце-винце, але точно знаю, що хiмiя - це дуже херово. I якщо вже так приспiчило, то саме найкраще - це просто травичка. Кажуть, що травичка, взагалi, навiть безпечнiша за горiлку.
- Травичка? - знову не змiг "в'їхати" в суть Серьогиних слiв Славко. - Яка травичка?
- Ну травичка, мшаль, драп, план, конопля, марiхуана... Травичка. А всi отi твої, - Серьога кивнув на Славкову книжку, - "крокодили", "креки", "елесде" i всяка така хренатэнь - це просто декiлька рокiв, i все, гаплик, до побачення. Так що, це взагалi не требе починати, а якщо вже втрапив у халепу, то зав'язувати треба з цим як можко скорiше, а то все, кирдик, - вiн провiв ребром долонi по горлу.
- Крокодили, якi ще крокодили? - все нiяк не мiг втрапити в суть Серьогиних слiв Славко, подумавши, що це, мабуть, його спiврозмовник перескочив iз хiмiї на бiологiю, але не став розвивати тему свого нерозумiння, припустивши, що Серьога мiг заторкнути якийсь, iще не вiдомий Славковi, роздiл хiмiї, можливо зi сфери наукових зацiкавлень Серьогиного батька-академiка. - А ти, Сергiю, вже остаточно вирiшив вступати саме сюди? Якщо так, то чому саме сюди? - перевiв на iнше тему розмови Славко, аби вiдкинути непорозумiння й вiдновити нормальний хiд розмови.
- Та, мабуть, таки все ж саме сюди, - звернувши погляд у бiк будiвлi медiнституту i трохи задумавшись, вiдповiв Серьога. - Класно тут. Хата така солiдна у них. Зразу видно, що серйозна контора. Все чики-чики. Так все чистенько, пiдметено, пiдфарбовано. Я й усерединi вже був, там теж все чики-пики, ремонт солiдний, аудиторiї такi моднячi всi, так все прямо блищить, так що, взагалi, приємно буде там i походити й посидiти. А головне, саме головне, найголовнiше, тут тьолки! Ох i тьолочки ж тут, ох i тьолочки! - вiн приставив до губ середнiй, вказiвний i великий пальцi й смачно їх поцiлував. - Це тобi не якiсь там петеушнi Гапки, тут всi такi пещенi, такi ух, прямо суцiльний гламур, просто вишеньки-черешеньки, грудики-попки-нiжки, прямо тобi тiстечка ходячi, так би й з'їв... - вiн раптом прикипiв поглядом до пари молоденьких дiвчат, що саме проходили повз, пiдморгнув їм, а тi, в свою чергу, посмiхнулися у вiдповiдь, та так посмiхнулися, що навiть i в Славка затьохкало i засвербiло в одному мiсцi. - Бачив, бачив? У-у-ух!
- А, взагалi, ким би ти бажав стати? - хотiв Славко звести занадто абстрактнi мотиви Серьоги до чогось конкретнiшого. - Я от, наприклад, вступаю на хiрургiю, а ти ким би хотiв стати?
- Я? Ким стати? - Серьога задумався трохи. - Ну як то ким? Звiсно меном, крутим таким меном, бiзнесменом, або що.
- Навiть не знаю, - Славко знизав плечима. - я, взагалi то, так собi думаю, що задля професiї бiзнесмена, найкраще пiдходила б освiта, наприклад, в якомусь економiчному, чи юридичному навчальному закладi.
- В економiчному, в юридичному? - якось невизначено стиснув губи Серьога. - А це ж що таке, це який? - кивнув вiн у бiк iнститутських будiвель.
- Це медичний, - вiдповiв Славко.
- Медичний? - пересмикнув плечима Серьога. - А от ти, ти сам, - звернувся вiн до Славка, - ти сам чого сюди вступаєш, заради якої такої мети? Мабуть, хочеш потiм поскорiше й побiльше нарубати бабла, а iще, щоб пiд рукою завжди було побiльше молоденьких приступних тьолочок, яких завжди можна помацати, i не тiльки помацати? Так же, чи я помиляюсь?
- Та як тобi сказати?.. - навiть не знайшовся на словi, аби вiдразу вiдповiсти, Славко. - Воно, взагалi то... Як тобi сказати? Це не тiльки й не зовсiм... Це ще й...
- Та не парся ти, старий, - посмiхнувся Серьога, - бачу, що я вгадав. I що тут такого, для чого нам всi цi вигадки про якiсь там високi матерiї? Всi ми однаковi, всi ми люди. А заради чого ж iще витрачати рокiв п'ять-шiсть на навчання, як не заради того, щоб потiм поскорiше нарубати побiльше бабла i завжди мати пiд рукою побiльше приступних молодих тьолочок, яких завжди можна помацати, i не тiльки помацати? Це ж мрiя кожного справжнього, крутого мена. Так що все, кидаю якiр, вирiшив остаточно - вступаю в оце ось, як ти там назвав його, медичний, правильно?
- Правильно, - вiдповiв Славко.
- Ну то й зашибiсь. Медичний так медичний. Хай буде медичний. Значить вступаю в медичний, i крапка. Зараз ось пiду порадую свого батю, скажу йому, що я вже визначився, де буду навчатися, нехай готує вже за мене бакси. Ну все, бай-бай, старий, будь здоров, - простягнув Серьога на прощання руку, - бувай, ще побачимось, перетнемось.
- Бувай, - потиснув його руку Славко.
- А з хiмiєю, дивись, будь обережнiший, - вже одiйшовши на декiлька крокiв, але зупинившись i повернувши голову до Славка, кинув наостанок Серьога.
I Славко з Серьогою й справдi ще не раз зустрiчались, або ж, як казав Серьога, "перетинались" - вони "перетинались" майже кожного разу, як Серьога навiдувався до iнституту, як вiн сам казав "зняти пару тьолочок" для чергового походу в якийсь нiчний клуб, або ж задля якогось святкування в ресторанi або десь за мiстом. Звiсна рiч, Серьога, як хлiбосольний господар становища, майже завжди запрошував i Славка на цi гульки, запевняючи, що це Славковi, як гостевi, не коштуватиме нi копiйки. Але Славко завжди вiдмовлявся вiд цих спокус, будучи непохитним у своїй вiдданостi пiдготоцi до екзаменiв i вiддаючи весь свiй час постiйному зубрiнню. Але це йому не допомогло: якими тiльки каскадами неочiкуваних рiшень екзаменацiйних задач, якими тiльки оригiнальними доказами теорем, якою тiльки ерудицiєю у вiдповiдь на каверзнi питання не розсипався перед екзаменацiйною комiсiєю Славко, це все не справило на екзаменаторiв аж нiякiсiнького враження - результатом кожного разу була "четвiрка", а на останньому iспитi (тобто баксi) Славковi навiть влiпили "трiйку", хоча це якраз була хiмiя, i Славко так блискуче вiдповiв на всi питання бiлета i на додатковi каверзнi питання екзаменаторiв, що навiть сам був вражений глибиною своїх знань.
Ясна рiч, як вже й було зазначено, Славко до iнституту не вступив, адже до прохiдного балу вiн, звiсно ж, не дотягнув - куди ж йому, неборацi, з такими оцiнками. А от, на превелике здивування Славка, його "приятеля" Серьогу Балабана до iнчтитуту прийняли, Серьога став таки студентом. Хоча протягом часу їх знайомства щодо ґрунтовностi Серьогиних знань у Славка й виникали все бiльшi й бiльшi сумнiви.
Адже, якщо взяти хоча б i ту ж математику, то тут у Серьоги виникали великi труднощi навiть при спробi виконати якiсь найпростiшi операцiї на зразок додавання-вiднiмання чи дiлення-множення, що сам Серьога пояснював тим, що для цього, взагалi то, є калькулятор, i самому Серьозi це i "нахрiн не впало", адже вiн сам, коли десь розраховується, то дає завжди бiльшу, нiж треба суму, а здачi нiколи не бере. Тим паче, що, як розповiдав Серьога, в розрахунках його батька результатом таких операцiй завжди мала бути сума не якась там стала й назавжди наперед визначена, а така, як треба - така, як треба в даний час i така, як треба тому, кому треба. Звичайно ж, таке непересiчне математичне твердження дуже й дуже зацiкавило Славка, який вирiшив, що це, мабуть, Серьогин батько-академiк проводить якiсь теоретичнi дослiдження, вивчаючи засобами математики принципи релятивiзму, або, наприклад, теорiю вiдносностi Ейнштейна.
Але й в iнших галузях науки Серьога теж мав досить, так би мовити, приблизнi уявлення. От, наприклад, коли якось у розмовi принагiдно й випадково Славко сказав, що колись взагалi вважали, що це Сонце крутиться навколо Землi, а не Земля крутиться навколо Сонця, то Серьога подивився на Славка здивовано-iронiчним поглядом, потiм перевiв погляд собi пiд ноги i декiлька разiв пiдстрибнув, упевнившись у незрушностi Землi, потiм знову перевiв iронiчний погляд на Славка i сказав: "Земля крутиться? Ха! Ти, старий, я бачу, не зважаючи на мої попередження, все ж балуєшся iз хiмiєю", - з чого Славко зробив втiшний висновок, що Серьога, принаймнi, знає, що таке Земля, а це вже досить непогано.
Але, зрештою, яке значення мала глибина знань самого Серьоги, якщо за нього iспити-бакси мав здавати його батько-академiк, хоча в сенсi такої саме процедури здачi теж були великi сумнiви - i, наприклад, Славко, взагалi, не мiг нiяк вiднайти в цьому жодного сенсу. Хоча, чисто теоретично можна було б припустити, що таким чином екзаменатори мали б переконатися в перспективнiй щодо науквих здiбостей спадковостi Серьоги, хоча саме так цю спадковiсть навряд чи можна було б визначити, наявнiсть такої спадковостi, взагалi то, можна було б визначити лише в один-єдиний спосiб - а саме, перевiривши знання самого Серьоги, але ж... Такi й схожi з такими нерозв'язнi думки вирували тодi в головi Славка.
I особливої гостроти нерозв'язна суперечнiсть цих думок набрала в той момент, коли Славко вже точно знав, що сам вiн так i не став студентом, на вiдмiну вiд свого "друга" Серьоги. I цей факт нiяк не викликав у Славка якоїсь там заздростi, а викликав лише величезне, просто таки безмежне здивування, вимагаючи хоч якогось пояснення. От саме лихоманними пошуками таких пояснень i був деякий час зайнятий розум Славка Пузика. I яких тiльки чудернацьких варiантiв таких пояснень не пiдсовував йому його винахiдливий, спритний розум. Та хоча б, наприклад, чому саме до iнституту взяли саме Серьогу, а не Славка можна було б пояснити навiть саме тим, що Славко знав усе (ну майже усе), а Серьога не знав нiчого (ну майже нiчого), так, так саме так - Серьогу, як це не дивно, могли взяти на навчання саме тому, що вiн, на вiдмiну вiд Славка, майже нiчого не знав: адже, задля чого, власне, беруть людину кудись на навчання - задля того, щоб його там чомусь навчити, от Серьогу i взяли, вiдповiдно, щоб хоч чомусь його навчити, раз вiн нiчого не знав; а задля чого ж, у такому разi, брати на навчання Славка, який i так майже все знав, i якого майже нiчому було вже вчити, та Славко й сам, без допомоги педагогiв мiг би все вивчити й опанувати, отже, Славка й не взяли. Все нiби логiчно. Але для чого, в такому разi, первiряти знання Серьогиного батька? Та i для чого тодi iснує середня освiта? Крiм того, брали великi сумнiви в тому, що Серьога буде мати бажання чомусь колись навчатися. Та i взагалi. Взагалi...
4.
Звичайно, пошук причин Серьогиного успiху, i вiдповiдно, свого неуспiху у вступi до медiнституту спершопочатку усвiдомлення краху мрiй захопив Славка Пузика суцiльно, буремно, нестримно й жагуче. Але, врештi, продовжувався цей пошук причин невдачi не надто довго, бо Славко все ж був людиною досить практичною й тверезомислячою, i з двох фундаментальних питань "хто винен?" i "що робити?" питання "що робити?" нарештi вийшло на перший план. Адже, яка користь може бути вiд копирсання в причинах прикрого становища - становище вiд цього копирсання нiяк не змiниться.
А становище й справдi було прикрим (м'яко кажучи) - це становище повною мiрою можна було б порiвняти з класичним сидiням старої бiля розбитоого корита. Але ж Славко Пузик не був старою бабою, а був молодим, енергiйним, метикуватим i здiбним хлопцем. Ясна рiч, Славко трохи тепер жалкував за тим, що не погодився в свiй час на пропозицiю дядька Iвана i його сина Романа пiти на службу в дорожну автоiнспекцiю, де можна було прилаштуватися дуже й дуже непогано. Але жалощi з цього приводу були не дуже глибокими i не дуже довгими, адже сенсу в жалощах за минулими втратами було ще менше, анiж в копирсаннях у причинах невдач, та й, зрештою, саме завдяки вiдмовi вiд спокусливої долi даiшника Славко опинився в Києвi, а це саме по собi було тепер великою вдачею.
Так, так, саме потрапляння в столицю було тепер для Славка, не зважаючи на невдачу зi вступом у ВУЗ, великим щастям. Широкi, багатоавтомобiльнi, багатолюднi зеленi проспекти й вулицi! Урядовi будiвлi, де концентрувалась сакральна принада влади, такої колись казково бажаної i, здавалось, недосяжної влади, всемогутньої влади, котра тепер опинилась прямо ось поряд, перед тобою, приваблюючи реальною можливiстю здiйснення всiх найзаповiтнiших ще дитячих мрiй потрапляння в цю владу, що, в свою чергу, вiдкривало б перед тобою всi можливi й неможливi дороги насолоди життям! Стародавнi храми й монастирi, обителi старозаповiтної укорiненостi цiєї сакральної влади в цьому саме мiстi - ця надiйна незрушнiсть вiчної священної влади, котра виконує всi бажання щасливчика, який зумiв до цiєї влади долучитися! Господи, поможи! Хто, хто, а Славко вже не втратить жодної можливостi долучитися до цiєї, такої тут, у столицi, близької влади!
А цi магазини, ресторани, шикарнi автомобiлi, цей наймоднiший одяг вiд найпопулярнiших свiтових брендiв, цi зiрки телебачення й сцени, котрих ти мiг зустрiти просто поряд на вулицi! Вiд цього просто йшла обертом голова! Хiба все це можна було порiвняти з долею якогось там провiнцiйного даiшника? I вже зовсiм невдовзi, в найближчому майбутньому, Славко, будучи, як вже зазначалось, здiбним метикуватим хлопцем, бiльш-менш розiбрався майже в усiх подробицях, в усiх "чорних ходах" i хитросплетiннях досягнення успiху, включно з розумiнням дiйсного, справжнього сенсу "здачi баксiв" у ВУЗах та в iнших навчальних i ненавчальних, державних i недержавних закладах i незакладах...
I це усвiдомлення реальної можливостi досягнення реального успiху вже зовсiм скоро, в найближчому майбутньому, призвело до того, що Славковi Пузику вже навiть втрачена можлива доля студента медiнституту здалася досить сiренькою - його вабили вже ширшi горизонти, вищi сфери, привабливiшi перспективи. Але це в найближчому майбутньому, а в сам момент невдачi зi вступом в iнститут, в цей тодi фатальний час вигнання з омрiяної обiтованної медичної палестини Славковi було не до мрiй. Тодi взагалi постало, наприклад, питання про повернення з негостинного Києва до рiдного села, що, звiсно ж, Славко вiдразу ж рiшуче вiдкинув. Вiдкинути то вiн вiдкинув, а що далi?
Питання залишитись в Києвi чи повертатись в рiдне село стало тодi для Славка питанням життя i смертi: причому, життя в Києвi видавалось для Славка єдино можливим життям, а повернення в село - нi, не смертю, а гiршим за смерть. Але легко вирiшити залишитись в Києвi, а як це здiйснити? Своїм рiдним на селi Славко вирiшив сповiстити, що вiн таки вступив до iнституту i залишається в столицi - з цим проблем не було. Але ж залишившись тут, треба було якось iснувати: десь жити, щось їсти-пити...
Славко Пузик не став дуже оригiнальним, витративши деякий час на пошуки засобiв iснування в великому мiстi, як то житло, робота i так далi, вiн все ж зупинився на класичному варiантi виходу з такого роду складних ситуацiй, вiдомому всiм непроханим гостям великих мiст ще з часiв Радянського Союзу - Славко влаштувався в одному з Київських ЖЕКiв двiрником. Як вiдомо, дуже непрестижна з невеликою зарплатою робота двiрника нiколи не приваблювала мешканцiв великих мiст, i тому влаштуватися двiрником, отримавши при цьому якi-неякi помешкання й зарплату, завжди мали можливiсть новоприбулi, котрi бажали хоч якимось чином зачепитися за столичне життя надовше, аби не повертатися до своїх провiнцiйних витокiв.
От i Славка Пузика не оминула доля двiрника - але двiрника столичного! I цим все сказано. Таким чином, Слако отримав помешкання в пiдвальному примiщеннi будинку, так звану двiрницьку кiмнату, а також i зарплату, хоча й не велику, все ж реальну, тим паче, що завжди можна було б приторговувати на нескiнченних Київських базарах i базарчиках, ринках i риночках, ятках i магазинчиках, i всяких таких iнших мiсцях i закладах.
Взагалi, торгiвля, або ж перепродаж товарiв, набрала тодi на теренах колишнього Радянського Союзу, включно з Україною, масштабiв всезагальної пошестi. Здавалося, що притлумлена кiрзовим чоботом радянської iдеологiї торгово-пiдприємницька жилка комунiстичної людини, таврована радянським правом, як "спекуляцiя" ( або ж по-народному "фарцовка"), нарештi випiрнула з-пiд гнiту, вирвавшись на широкi простори ринкової економiки, надавши всiм, навiть тим, що займали найнижчi соцiальнi щаблi, можливiсть скористатися всiма благами лiбералiзму i свободи пiдприємництва, аби кожен мiг би самостiйно полiпшувати свiй власний добробут коли захоче, як захоче i наскiльки захоче.
Але насправдi все було дещо по-iншому. Зруйнована падiнням Радянського Союзу радянська економiка, вибила економiчний ґрунт iз-пiд нiг майже всiх верств тодiшнього населення, тотально позбавивши будь-якої можливостi матерiального iснування весь колишнiй радянський народ, розбитий тодi на нерiвнi шматки новими кордонами нових нацiональних держав, якi виникли на теренах почилої в Бозi радянської iмперiї. Єдинi, хто тодi вiд цiєї всезагальної катастрофи не тiльки не втратив нiчого, але й придбав, була колишня радянська номенклатура, особливо її найвищi верстви, котрi як правили колишньою радянською економiкою, так i продовжували пiсля розпаду Радянського Союзу правити нацiональними частинами цiєї економiки, але правити вже не вiд iменi народу, а вже вiд свого власного iменi, в одну мить привласнивши колись всенароднi (тобто створенi всiм народом) заводи, газети, пароходи... Це саме ця радянська номенклатура, котра ще вчора насмерть боролася з капiталiстами, а вже сьогоднi сама стала капiталiстами, в одну мить перетворившись таким чином на своїх смертельних ворогiв i разом iз кримiналiтетом утворивши нову "елiту" нових держав. Це саме ця радянська номенклатура, до якої так хотiв доєднатися Славко Пузик знайомими радянськими методами, а тепер намагався приєднатись до цiєї номенклатури в її новiтнiй iпостасi "елiти" новими, ще невiдомими i самому Славковi методами.
Що ж до так званого простого народу, то його сув'язь iз колишньою номенклатурою також зникла зi зникненням СРСР, бо ж зник i основний принцип, на якому трималася ця сув'язь - можливiсть для кожного з членiв радянського суспiльства в межах, згiдних з його становищем у соцiальнiй iєрархiї, потроху красти ("пiдкрадати") з усенародних набуткiв те, що не можна було придбати на зарплату: радянська номенклатура в момент розпаду СРСР вкрала вiдразу все i зразу, включно з усiма вкладами радянських громадян в радянських ощадкасах, привласнивши цi вклади всi до останньої копiєчки, не залишивши своїм "вiльним спiвгромадяман" нi єдиної крихiтки для звичних крадiжок ("пiдкрадань").
I навiть складалося таке враження, що на додачу до цього, колишня номенклатура, а теперiшня "елiта" мала намiр ще й на колишнiй радянський народ, теперiшнiх вiльних громадян, "повiсити" який-небудь борг, хоча б, примiром, по декiлька тисяч доларiв на кожного пiд якихось там двадцять-тридцять процентiв рiчних, якi були б таким собi святковим бонусом до всього, вже вкраденого, але тверезо прикинувши всi "за" i "проти" такої перспективи, все ж вирiшила вiдмовитися вiд цього. Адже, що можна було б узяти на проценти з голого-босого-голодного громадянина, окрiм його натури, тобто його голого-босого-голодного фiзичного тiла? А взявши за проценти це тiло, його спершу треба було б, принаймнi, одягти-взути-нагодувати - а це вже збитки. А що ж з цим тiлом робити надалi? Якось використовувати, чи торгувати цими тiлами у внутрiшньодержавних кордонах помiж своєю "елiтою" не мало жодного сенсу, адже всi цi голi-босi-голоднi пiдданi тiла i так були готовi "пахать за жратву", перебуваючи в повнiй економiчнiй залежностi вiд всевладної "елiти". А торгувати цими тiлами в мiжнародних масштабах теж не випадало: по-перше, одночасно викинувши на мiжнародний ринок багатомiльйону громаду голобосоголодних тiл, неодмiнно можна було збити їх цiну до мiнiмально можливої, навiть якщо в пропозицiях цього швидкопсованого товару, наприклад, замiсть назви "тiло" вжити щось бiльш романтичне на кшталт "душа" або що; по-друге ж, вiдiрвавши свiй турботливий погляд вiд насущностi побудови своїх нових нацiональних демократичних держав i окинувши поглядом вигулькнулий iз-за зруйнованої "залiзної завiси" весь вiльний свiт, стара номенклатура, вона ж нова "елiта", раптом вiдкрила для себе неочiкувану iстину, що в усьому iншому, окрiм колишнього СРСР, свiтi, навiть в Африцi, не тiльки рабовласництво, а навiть i феодалiзм (прогресивний для колишнiх республiк СРСР) видавався не лише вiдсталим, а навiть дикунським, i раптом розгорнути работоргiвлю в сучасному свiтi було б якось "не дуже камiльфо", адже старономенклатура СРСР, ставши новоелiтою молодих держав, мала на метi окрiм усього iншого якось утверджуватися й на мiжнароднiй аренi, а починати свої мiжнародно-дипломатичнi потуги з пропозицiї продажу пари-трiйки сотень тисяч живих людських тiл (навiть, якщо назвати їх душами) - нi, не камiльфо, зовсiм, зовсiм не камiльфо.
Одне слово, "елiтою" старонових радянських республiк було вирiшено вчинити зi своїм новопридбаним народом бiльш гуманно, анiж пускати цей народ в торгiвельний оборот - було вирiшено задля їх спроможностi якось вижити в нових умовах прищепити вiльним громадянам нових демократичних держав звичку торгувати (або ж "пiдторговувати") замiсть колишньої радянської звички красти (або ж "пiдкрадати"), адже все колишнє радянське загальнонародне майно стало тепер законною приватною власнiстю нової "елiти", а свою законну приватну власнiсть нiхто не хотiв дозволяти комусь красти ( i навiть "пiдкрадати"). I пiшло й поїхало. Завирував, закипiв вселенський торгiвельний казан. Спонукуванi повальним безробiттям, позбавленi будь-яких засобiв до iснувння, громадяни з головою окунулися в чорторий торгiвлi.
В кого не було нi копiйки на те, щоб придбати щось подешевше, що можна було б перепродати потiм подорожче, той нiс на базарi й базарчики своє, ще радянське, майно - такою була, наприклад, уся колишня радянська iнтелiгенцiя, котра хоч i мала в СРСР означення "гнила iнтелiгенцiя", все ж якось там iснувала, а от при нових ринково-економiчних умовах нових вiльних держав цiй "гнилiй iнтелiгенцiї" в правi на iснування було вiдмовлено вiдверто й рiшуче: i от, капiтально залишившись за бортом життя , всi цi доктори-професори-академiки, письменники-актори-художники i всякий такий iнший науково-гуманiтарний непотрiб подрiботiв по своїх закутках шукати все, що тiльки можна продати - i понiс все, вiд дорогоцiнних фамiльних прикрас до стоптаних дiдових капцiв, понiс на базари, щоб там продати i якось таким чином прохарчуватись.
В кого все ж якось залишилась була якась копiйка, або ж в кого виявилося досить кебети й спроможностi аби вiднайти, тобто позичити цю копiйку, тi з "кравчучками" й "кучмовозами" кинулися по всiх усюдах, по всiх близьких i далеких зарубiжжях i закордоннях, аби придбати там щось подешевше, щоб потiм в себе дома на базарi продати все це якомога подорожче. Так от i виникла новiтня Ураїнська незалежна держава з абсолютною меншiстю можновладцiв, якi заволодiли майже всiм нацiональним багатством i диктували свою волю абсолютнiй бiльшостi громадян, дозволивши все ж цим громадянам скаржитися на долю i на можновладцiв в засобах масової iнформацiї, котрi були також приватною власнiстю тих же можновладцiв.
Та як би там не складалося, а найбiльша концентрацiя можновладцiв i грошей була, ясна рiч, в столицi, а вiдповiдно, й простолюду, до якого належав i Славко Пузик, найбiльше крихiт з барського столу перепадало в столицi. Так що, як не крути, а з усiх сторiн вибiр Славка на користь життя в столицi незалежної Української держави мiстi-герої Києвi був не лише виправданим, а i єдино вiрним, особливо ж з огляду на його плани продертися таки до лав господарiв життя. Звичайно, двiрницька кiмнатка у пiдвалi - не найкращий трамплiн для стрибка в найвищi владнi кабiнети, але незламна упевненiсть Славка в своїй спромозi й удачi, його метикуватiсть i здiбнiсть до навчання дозволяли не сумнiватися в життєвих перемогах.
Щоправда, як саме вiн буде пробиватися до найвищих щаблiв влади i добробуту, Славко поки що конкретно не знав, але мав на метi конкретизувати цi свої намiри вже в найближчому майбутньому. I для цих його планiв, як виявилося, iпостась двiрника виявилася, як не дивно, не найгiршою. По-перше, амплуа двiрника надавало Славковi можливiсть перебування з усiма мiсцевими мешканцями у станi такого собi знайомства, яке дозволяло завжди перекинутися парою слiв i дiстати найостаннiшу i найрiзноманiтнiшу iнформацiю з найперших уст, адже, мешканцi сучасних мiст можуть роками не знати своїх сусiдiв по сходинковому майданчику, але завжди готовi перекинутися парою слiв з двiрником - це, мабуть, щось на кшталт стосункiв iз тимчасово знайомим незнайомцем у купе потягу, коли ти готовий подiлитися навiть тими своїми таємницями, котрими не подiлився б i з найближчими друзями.
А крiм того, перебування в пiдвалi будинку надавало можливостi перебувати на рiвних , так би мовити, з "пiдвалом мiста", тобто з усiєю братiєю найнижчих верстсв мiста, вiд безхатченкiв i всякої iншої шпани до дрiбних злодюжок, котрi, перебуваючи в станi непримиренної ворожнечi з представниками респектабельної частитни мiста, тим не менше знали про всi таємницi мiського iстеблiшменту бiльше, нiж могло б розкопати найприскiпливiше розслiдування якогось детективного агентства - i це було невичерпне джерело iнформацiї, потрiбної Славковi для розробки планiв просування з пiдвалу мiста до його найвищих поверхiв.
5.
Всi вигоди й переваги свого двiрницького становища Славко Пузик змiг оцiнити вже зовсiм скоро пiсля набуття ролi такого собi повiрника i сповiдника всiх мiсцевих. От, наприклад, тiльки но впевнившись у своїй повнiй невдачi стати студентом медiнституту, Славко зопалу вiдразу визначив собi план ще краще пiдготуватись до вступу наступного року: можливо, навiть, залишившись у Києвi, пiти працювати, одночасно вступивши на якiсь пiдготовчi курси, чи, можливо, вiднайти й використати ще якiсь подiбнi законнi й надiйнi способи й методи пiдвищення рiвня своїх знань, аби наступного року таки переможно штурмувати неприступну цьогорiч фортецю вищої медичної освiти.
Але вже навiть декiлькох тижнiв довiрливого спiлкування з прихильно налаштованими до невдахи-абiтурiєнта двiрника Славка мiсцевими представниками всiх соцiальних прошаркiв Славко зробив висновок про неприпустиму наївнiсть i помилковiсть своїх уявлень як взагалi про значення знань, так i про конкретне значення цих самих знань при вступi до вищого учбового закладу. Адже виявилося, що знання, якi й так у Славка були на пристойному рiвнi, при вступi до ВУЗу не вiдiграють нiякої ролi й не мають жодного значення, а мають значення виключно тiльки "бакси", справжнi, реальнi "бакси", котрi в свою чергу не мають жодного лiнгвiстично-семантичного стосунку до "екзаменiв", але мають до "екзаменiв" цiлком безпосереднiй стосунок, точнiше кажучи, "бакси" мають прямий кiлькiсно-якiсний стосунок до оцiнок на "екзаменах".
А вiдтак, у Славкових планах на майбутнє, точнiше в його уявленнях про шляхи досягнення успiху в майбутньому життi, пiд впливом його двiрницьких прозрiнь вiдбулася цiла революцiя, щось на кшталт революцiї, що вiдбулася в астрономiї пiд впливом прозрiнь Коперника, а в фiлософiї - Канта, або що. Славко зробив сам для себе епохальне вiдкриття: вiн вiдкрив фундаментальну субстанцiю iснування цивiлiзованого свiту, або ж непереможну силу виконання бажань, яку створював увесь цивiлiзований людський загал, аби нею могли скористатися деякi щасливцi - ця непереможна сила була невидимою, але матерiалiзувалася в цифрах, рахунках i власне в реальних грошових купюрах, накопичення котрих було прямопропорцiйне появi нових можливостей у виконаннi найзаповiтнiших бажань.
Грошi, грошi, грошi!.. I ще раз грошi! Ось вiн, той фiлософський камiнь, що виконував усi бажання й вiдкривав усi дверi, обдаровуючи щасливого власника достатньої кiлькостi цих чарiвних грошей неймовiрними надприродними можливостями! I нiякi знання не мали жодного значення, якщо цi знання не приводили до придбання грошей. А от грошi надавали можливiсть придбання яких завгодно дипломiв, звань, посад, регалiй i тому подiбних зовнiшнiх ознак життєвого успiху, в той час як єдиною внутрiшньою причиною таких успiхiв могли бути лише грошi, вiрнiше достатня кiлькiсть цих грошей. Отже, грошi, грошi й ще раз грошi - ось що насправдi було потрiбне Славковi, як i кожному iншому, для досягнення успiху. Грошi, грошi й ще раз грошi, а все iнше прикладеться саме по собi - зовсiм скоро Славко повнiстю перейнявся цiєю iстиною в приватновласницькому вiльноринковому столичному середовищi. I вже невдовзi, на вiдмiну вiд великого комбiнатора Остапа Бендера, котрий знав чотириста способiв вiдносно чесного вiдбирання грошей, великий дослiдник Славко Пузик вiдкрив декiлька десяткiв способiв вiдносно чесного наближення до державної влади, що робило можливiсть вiдбирання державних коштiв безмежною i не тiльки вiдносно, але й абсолютно чесною, тобто законною.
Але щоб приступити хоча б до одного, навiть самого найдешевшого, способу наближення до державної влади, а конкретнiше - до якоїсь державної посади, щоб отримати доступ до законних крадiжок грошей, треба було вже мати хоч якусь, причому досить пристойну, суму цих самих грошей, але де ж їх взяти, якщо ти ще не маєш жодного стосунку до влади?.. Таке от собi зачароване коло. Саме розiрванням цього зачарованого кола й був заклопотаний головний герой нашої оповiдi Славко Пузик на своєму найпершому, так би мовити, "пiдвальному" щаблi свого сходження до вищих щаблiв соцiального становища. I як вже було зазначно, амплуа двiрника дуже прислужилося Славковi в цей його "пiдвальний перiод": можна сказати, неоцiненнi, дороговказнi поради й настанови Славко отримував у щоденних спiлкуваннях як з благопристойними мiсцевими мешканцями, так особливо й з не дуже пристойними представниками мiсцевої так званої шпани, чиї поради й настанови мали найбiльшу цiннiсть, адже мiсцева шпана найсуттєвiшим чином була "в курсах" справ столичного iстеблiшменту.
От якось Славко й познайомився, а згодом i потоваришував з одним з таких представникiв шпани, котрий наразi не був таким собi простим босяком, а був, якщо так можна сказати, представником мiсцевої босяцької аристократiї. Звали його Степаном, але всi знайомi називали його Стьопиком. Стьопик не був безхатченком, мав свою власну однокiмнатну квартиру в "хрущовцi", котру отримав пiсля розлучення з дружиною i розподiлу спiльного майна. Вiку був Стьопик не дуже визначеного, а саме зовнi виглядав десь рокiв на двадцять п'ять-тридцяти, хоча всi говорили, що насправдi вiн старший, але точного його вiку нiхто не знав, адже сам Стьопик нiколи не називав свого вiку i нiколи не вiдзначав свого дня народження, бо вважав святкування щорiчного свого наближення до смертi абсолютним нонсенсом - зважаючи ж на такi його розумування й знання таких словечок Стьопика ще часто називали "фiлософом", маючи на увазi крiм того й iмовiрну не зовсi середню його освiту (ходили чутки про те, що вiн закiнчив два-три курсти якогось гуманiтарного факультету столичного унiверситету).
А поза всiм iншим Стьопик ще складав iнколи такi собi непоганi вiршi й спiвав їх досить непогано пiд гiтару, скромно називаючи себе самого за це поетом. Ще ж Стьопик називав себе жартома представником "гнилої iнтелiгенцiї", а свою освiту називав "неповною", вiджартовуочись вiд подальшого уточнення яка саме в нього неповна, середня чи вища, освiта твердженням про те, що всяка освiта завжди неповна, адже навчатися треба все життя, i все одно помреш неосвiченим дурнем, як правило закiнчуючи цi й подiбнi до них фiлософськi твердження своєю найбiльшуживаною сентенцiєю: "i взагалi, пiшло воно все на х*й".
З таким от собi представником соцiального, так би мовити, дна i звела доля Славка Пузика, який за цей подарунок був дуже вдячний своїй долi, i не даремно. Адже важко було вiднайти когось бiльш досвiдченого за Стьопика в галузi пошукiв способiв виживання в яких завгодно умовах, а потiм i використання цих вiднайдених способiв на практицi - а одним з найпосутнiших аспектiв цiєї життєдослiджувальної i життєстверджуючої дiяльностi Стьопика була його просто таки феноменальна здатнiсть завжди вiднайти на невидимому тiньовоиу боцi життя якiсь потаємнi важелi, задiявши якi, вiн завжди отримував успiшне розв'язання проблем на цьому, так би мовити, свiтлому боцi життя.
Та що там говорити, ким тiльки Стьопик не був, як тiльки не заробляв на життя, як тiльки не використовував це життя, аби витиснути з нього найбiльше користi, в яких тiльки житейських морях не бовванiло примхливе вiтрило його мiнливої планиди. Але одним з найбiльших недолiкiв Стьопика була саме оця примхливiсть i мiнливiсть його натури - як легко й швидко вiн загорявся, так легко й швидко згоряв i байдужiв до всього. Будучи допитливим i здiбним, Стьопик не мiг нiяк вiднайти якусь певну точку, до якої мiг би надовго прикласти цi свої здiбностi: щойно захопившись якоюсь справою, вiн досить швидко оволодiвав тонкощами цiєї справи, доходячи часто до найпосутнiших глибинних таїн, але все це йому скоро набридало - його бентежна душа прагнула чогось нового.
Так Стьопик почав свiй дорослий пiсляшкiльний шлях, вспупивши на один з гуманiтарних факультетiв столичного унiверситету, очевидно ж маючи намiр досягти в цiй галузi успiхiв, i це йому вдалося - адже не даремно в подальшому його називали, жартома й не дуже жартома, поетом i фiлософом. Та провчившись декiлька рокiв в унiверситетi, Стьопик раптом збайдужiв до своїх гуманiтарних устремлiнь i раптом захопився новiтньою й перспективною на той час галуззю приватного пiдприємництва, почавши одночасно з навчанням в унiверситетi пiдторговувати на столичних ринках. Потiм вiн взагалi покинув навчання, почавши вже не пiдторговувати, а серйозно торгувати, цiлком заслужено називаючи свою тодiшню дiяльнiсть бiзнесом. I в бiзнесi вiн теж досяг неабияких успiхiв, але знову ж таки скоро розчарувався в цiй своїй дiяльностi, процвиндрив зароблене i знову кинувся в буремнi хвилi захоплення новою дiяльнiстю.
Ким вiн тiльки не був. Одного разу Стьопик був найближчим пiдручним у одного з крутих бандитiв, котрий невдовзi став депутатом мiської ради, зробивши при цьому Стьопика своїм помiчником. Та невдовзi цього бандитодепутата "пiдставили" iншi, бiльш спритнi, бандитодепутати, залишивши Стьопикового покровителя без копiйки i з перспективою найближчими роками загоряти не на Канарах, а на нарах. I Стьопику не залишилось нiчого iншого, як знову змiнити галузь своєї бурхливої дiяльностi, тим паче що йому на той час вже досить сильно набридли депутатськi буднi.
Що ж до стосункiв iз жiночою статтю, то вони не були винятком - Стьопик дуже легко закохувався, i так же легко розкохувався, тобто розчаровувся, i в свої досить молодi роки був уже не один раз одруженим i, звiсна рiч, розлученим (яким i був на момент знайомства зi Славком). Так от i проходило веселе життя Стьопика: то вiн захоплювався якоюсь справою, досягав у цiй справi неабияких успiхiв, заробляючи при цьому непоганi грошi, закохувався, одружувався, готуючись вже от нарештi таки стати на якийсь достойний життєвий щабель; то раптом йому це все набридало - i вiн покидав усi справи, розкохувався, розлучався, починав усе пропивати-прогулювати, знову опускаючись на таке знайоме, зручне i затишне життєве дно.
Одне слово, Стьопик був, як такий собi рухливий шматок життєвої ртутi: безнастанно i невтомно тикаючись в усi життєвi закутки, вiн дiзнавався про таємнi привiднi пружини в усiх можливих царинах сучасного йому життя i вiдкладав цi знання в бездонних кладових життєвого досвiду. Як Стьопик мав дуже багато всiляких занять, зацiкавлень, коханих жiнок, так вiн багато мав i знайомих, приятелiв i друзiв, але одного разу зазнайомившись iз Славком Пузиком, Стьопик вiдразу виокремив цього свого нового друга посеред усього iншого загалу друзiв. I це вiдбулося, мабуть, завдяки цiй самiй ртутнiй рухливостi Стьопиної натури, вiрнiше, завдяки контрастнiй протилежностi цiєї рухливостi до зразу ж вiдчутої Стьопиком твердостi i впертостi натури Славка Пузика - не дарма ж Стьопик iнодi жартома називав Славка Наполеоном.
Так от Стьопик зi Славком i зiйшлися, як два полюси, як двi протилежностi: Стьопика привабила в Славковi твердiсть його характеру, яка мала привести до такої ж твердостi досягнень, а Славковi сподобались наслiдки нестримностi Стьопикової натури, тобто той безмежний i безцiнний життєвий досвiд, який був наслiдком i який тiльки й можна було добути завдяки такiй життєвiй непогамовностi, яка вирiзняла Стьопика. I в той час, як для Стьопика захоплення незрушною твердiстю свого нового друга було скорiше, якщо можна так сказати, чисто естетичною насолодою, то багатий життєвий досвiд непогамовного Стьопика став для Славка не раз у реальнiй нагодi.
Вже зовсiм невдовзi пiсля їхнього знайомства безмежними покладами життєвого досвiду Стьопика Славко скористався повною мiрою. Як вже зазначалось, Славко Пузик на той час був заклопотаний пошуком хоч якогось бiльш-менш пристойного, але все ж достатнього, так би мовити, початкового капiталу, який би дав йому можливiсть приступити до найголовнiшої справи його життя - якнайтiснiшого зближення з державною владою, аж до повного з нею злиття, що тiльки й зробило б безмежною i безкарною можливiсть цупити улюблене Славком добро. Саме такий шлях досягнення життєвого успiху був обраний Славком рiшуче i безповоротно пiсля прискiпливого вивчення стану сучасних йому суспiльних обставин.
Звичайно, для вивчення цих обставин, як i для початкового пошуку шляхiв користання цими обставинами перебування в станi двiрника було для Славка дуже корисним, але вже на стадiї реальної реалiзацiї життєвих планiв статусу i можливостей двiрницького стану виявилося замало. Зовсiм замало. Та що там казати, не було в статусi двiрника у Славка жодної можливостi набути в життєвому просуваннi хоч якоїсь ваги, тобто набути хоч якоїсь, бiльш-менш пристойної суми грошей: адже, тiльки наявнiсть хоч якоїсь, бiльш-менш пристойної, суми грошей могла надати комусь хоч якоїсь ваги в сучасних для Славка обставинах.
"Без папiрця ти - какашка, а з папiрцем - людина", - проголошувала знаменита ще радянська сентенцiя, мудрiсть якої залишилась нагальною i для новiтнiх пiслярадянських часiв, з тiєю тiльки вiдмiннiстю, що тепер цей папiрець мав бути не якоюсь там довiдкою, чи дипломом, а обов'язково i виключно тiльки грошовою купюрою, а вже за допомогою такого папiрця-купюри ти мiг мати якi завгодно i довiдки, i дипломи, i майно, i статуси, i так далi - мiг мати все, що хотiв. Цей секрет iснування в нових пiслярадянських умовах Славко Пузик засвоїв чiтко, i нагальнiсть отримання вищої освiти вiдiйшла для нього на дуже заднiй план, адже маючи грошi, ти матимеш можливiсть отримати будь-який диплом без будь-якого напруження, та, власне, й наявнiсть якогось диплома, тобто освiти, мала якийсь сенс тiльки якщо це приводило до отримання грошей, а коли в тебе вже були грошi - то на якого бiса тобi всi цi дипломи й освiта?
Отже, грошi, грошi й ще раз грошi! I спершопочатку, щоб здобути свої першi грошi, Славко Пузик, не довго думаючи, вирiшив пiти звичайним, банальним для того часу шляхом - почати й собi пiдторговувати на столичних базарах, як це тодi робили тисячi й тисячi обездолених спiвгромадян. Але на щастя на той час у Славка Пузика вже був неоцiненний друг Стьопик, котрий i вiдговорив свого друга-двiрника вiд такого вибору, вказавши всi його недолiки. Стьопик бо ж сам починав свiй бiзнесовий шлях на Київських базарах i завжди тримав руку на пульсi базарного українського бiзнесу. По-перше, на всенародному базарному ринку склалася на той час величезна конкуренцiя, оскiльки тотально безробiтний народ всiєю масою кинувся пiдторговувати на базарi; по-друге, внаслiдок цього всенародного посполитого базарного рушення пропозицiя всiляких товарiв явно перевищила можливостi попиту, адже грошей на покупку всього цього пропоновного краму все одно нi в кого не було.
А крiм того, залiзобетонний радянський державний апарат, вiрнiше частина цього апарату, яка стала державним апаратом незалежної України, пiсля деякого перiоду такої собi посттравматичної розгубленостi пiсля розвалу СРСР, отямився нарештi i знову рiзко набув своїх звичних рис радянської залiзобетонностi, щедро приправленої новими демократично-лiберальними рисами вседозволеностi й безкарностi. А тому звичайнi природнi ризики базарно-пiдторговувального бiзнесу були вже на той час доповненi й бiльш зловiщим i руйнiвним ризиком попасти пiд гарячу руку якогось iз новостворених державних контролюючих органiв, котрi народжувалися тодi, як гриби пiсля дощу: прийде отак до тебе якийсь державний дядько, назве якусь суму, котрою ти змiг би вiдкупитися вiд нього, а в тебе, наприклад, зараз такої суми немає - i все, до побачення, весь твiй бiзнес котовi пiд хвiст.
А ще ж податки! Невпинна радянська, тобто, вибачаюсь, українсько-демократична, законодавча турбота щодо процвiтання малого й середнього бiзнесу розродилася такою неймовiрною кiлькiстю законiв про податки, що зiбрати всi цi закони до купи не було нiякої можливостi, але якщо ти навiть сплатив би не всi, а тiльки найосновнiшi з податкiв, то це набагато перевершило б усi твої прибутки. Тобто, якби ти, наприклад, захотiв чесно сплатити усi податки, то для цього треба було б вiддати всi до копiєчки прибутки - а пiсля чого ти залишився б ще у дуже великому боргу перед державою?!. А який же вихiд - тiльки iти й "домовлятися" з одним iз новостворених податкових державних органiв, кiлькостi яких на той час теж уже не можна було перерахувати. А до того ще ж i братки- рекетири, серйозну конкуренцiю котрим в "наїздах" на бiзнес на той час складали ще й мiлiцiя, прокуратура та iншi бригади "правоохоронних" органiв...
Одне слово, базарно-пiдторговувальний, тобто бiзнесовий шлях для найбiльшого накопичення грошових знакiв в найкоротший термiн був на той час вже суцiльно непридатний, що дохiдливо, переконливо i вiдверто й довiв Стьопик своєму новому другу Славковi, за що Славко був дуже вдячний. Стьопик же напоумив Славка й на правильний напрямок пошуку iмовiрного шляху успiшного заволодiння в найкоротший термiн достатньою кiлькiстю грошей. Достатньою кiлькiстю грошей для чого - звiсно ж, достатньою для того, аби грошей вистачило занести в усi потрiбнi владнi кабiнети, щоб i самому врештi залишитись в одному з таких владних кабiнетiв, посiвши одну з державних посад: зовсiм просто кажучи, грошей повинно було б вистачити, аби купити прибуткову державну посаду - i пiсля цього вже цiлком певно констатувати, що життя вдалося!
До речi, визначену, як головна в життi, стратегiчну лiнiю Славка на якомога щiльнiше наближення до державної влади аж до повного з нею злиття цiлком схвалював i Стьопик, стверджуючи що це не тiльки найкращий, а, можливо, наразi i єдиний спосiб здiйснити всi свої найзаповiтнiшi мрiї щодо бажання всiлякого добра. Стьопик зiзнався Славковi, що й сам би обрав такий самий шлях досягнення надiйного добробуту, якби був упевнений у надiйностi самого себе, адже як могла б нестiйка й непогамовна натура Стьопика дати змогу упевнити когось у своїй вiдданостi, якщо сам себе Стьопик не мiг упевнити у вiдданостi самому собi, бо часто дiяв таки всупереч своїм власним iнтересам. Тверда ж i вперта вдача Славка, на думку Стьопика, обов'язково повинна привести до найвищих державних посад.