Розплющ очi, простягни руки попереду, дивись на лiнiю обрiю. Мiсто витягнулося у тонесеньку, нерiвну по висотi, смужку, i щовечора, дивлячись на тебе, гiпнотизує своєю недосяжнiстю.
I ти бачиш мiльйони життiв, про iсторiю яких ти й гадки не маєш, хоча, зазвичай, можеш сказати, що вона не краща вiд твоєї власної. Промiжок вiд народження до смертi заповнюється по блок-схемi - тiльки-но заповнення цiєї схеми вiдбувається за допомогою генератора випадкових чисел/подiй/дат/людей тощо, необхiдне пiдкреслити.
I ти бачиш землю, на якiй впродовж вже кiлькох тисяч рокiв ведеться цей життєопис; землю, що порiвняно з людським вiком безсмертна; землю, яка бачила народження i смертi, кохання i розлуки, злети, падiння...
I ти вiдчуваєш вiтер, що нiяк не вгамується - вiтер шукає свою колиску рiвно стiльки, як запустив його на землю чийсь дивовижно потужнiй подих.
Мiсто загрозливо дивиться з протилежного берiгу рiчки, але саме рiчка i тримає тебе у безпецi, не дає мiсту поглинути тебе i твою iсторiю, але вiтер вiдносить землям мiста, скованим у бетон, запах твоєї шкiри, твоєї самотностi i неприступної гордостi, дикостi, непокори...
Для мiста - з цього берегу рiчки - ти вiвця, що вiдбилася вiд стада, але раптом виявилася вовком; одне з мiльйонiв життiв, що стало ворожим i єдиним, доки воно саме по собi, але варто тобi повернутися, i мiсту нiчого не буде коштувати вiддати тебе до жертв Смертi цього вихiдного дня.
Скопичення сiрої, буденної енергетики брудного мiста з великою iсторiєю, декiлькома сотнями мiльйонiв минулих й теперешнiх життiв з такою самою кiлькiстю страхiв та бажань, сформували його власний характер - тяжкий, величний, панiвний...
I спокон вiкiв хтось дивиться на мiсто, а мiсто дивиться на нього, неначе та сама безодня Нiцше, висмокчуючи з нього по краплi стару кров ледве-ледве позабутих поранень...