Аннотация: история в духе классического украинского романтизма.
Урсула Пiгулевська
Вовкулачка
Оповiдала менi бабуся, було то колись давним-давно на Волинi. Стояло собi село Ракiв Лiс, а неподалiк вiд нього на хуторочку жив молодий бортник на iм'я Петро, а на прiзвисько Вовкулака. Прозвали його так люди не за те, що був вiн вiдлюдник - мав вiн вдачу щиру й добру, а тому, що жив один, вiдколи його батьки померли, лишивши йому хатку й господарство, а ще тому, що очi в нього були холоднi й сiрi, як криця. Так от, жив вiн собi сам-саменький, по лiсi мед збирав, по господарству порався, а ще час вiд часу приходили до нього молодички та удовицi - бо був дуже вже лагiдний та нiжний, та кохався так, що ноги потiм не тримали. Особливо вчащала до нього шинкарка, руда удовиця Килина. Мо', думала, що одружиться з нею Вовкулака, чи як.
А Петро про те навiть i не помишляв. Не було йому у селi дiвки до душi, не тремтiло серце, не виривалося з грудей назустрiч милiй. Було йому вже двадцять, i по селу нарiд помiж себе теревенiв, що час вже хлопця окрутити, бо дiвок повно, а вiн сам, бо ж недобре те - дiвок без чоловiка лишати. Та не так сталося, як гадалося.
Якось зимою, якраз на повний мiсяць у лютому, була така завiрюха, що всi три днi просидiв Петро в хатинцi своїй - вийти лячно було: адже вийдеш так i не повернешся, бо ж руки своєї не видко, не те що куди йти. Так просидiв вiн три днi i три ночi, i забракло в нього чим грубку топити. I не встигла заметiль вщухнути, як зiбрався Вовкулака до лiсу - по хмиз.
Назбирав вiн вже чималенький оберемок, ан чує - хтось тихесенько так скавучить, жалiбно-жалiбно. Пiшов вiн на те скавучання - i бачить: лежить попiд гiллякою вовчиця, невеличка з себе, i хутро таке срiблясте. А найбiльше здивувався Петро, бо мала вона очi блакитнi, як травневе небо. А знав вiн - бо ж не перший рiк на сьому свiтi жив, та й у лiсi не новачок - що у вовкiв та собак блакитнi очi мають тiльки цуценята, та ще й такi, що й року не прожили, а в дорослих очi жовтi чи жовтаво-темнi. Так вiн собi дивується i думку гадає - гiлляка їй, напевне, вже хребта переламала, навiть якщо звiльнити, не виживе. То й вирiшив їй горлянку перерiзати - аби не страждало боже створiння. А там, диви, i хутро на шапку буде - хоч i не дуже пишне, бо вже лютий. Дiстав вже навiть ножа з-за халяви, i бачить: у вовчицi з очей сльози точаться - тихо-тихо, наче перли, вниз по срiбнiй мордi. I стало йому шкода вбивати вовчицю. Кинув Петро свiй хмиз, насилу тую гiлляку пiдняв, в сторону вiдкинув, i бачить - не видно на срiбному хутрi кровi, мо', ще й не сильно бiдолашну перевалило. Пiдiйшов вiн до вовчицi, а та голову широколобу похилила, очi закрила, i навiть не щiриться - мовляв, роби, чоловiче, що хочеш - менi вже все одно. Пiдняв вiн її на руки та понiс додому. Принiс до хати, поклав на лаву попiд грубку, в миску молока налив та поруч поставив, овчиною старою накрив, та й побiг хутенько до лiсу - до темна хмизу назбирати.
Весь день вiн так мотався - хмиз збирав, по господi порався, корову-курей годував, а надвечiр заходить до хати, а вовчиця йому назустрiч голову пiднiмає та переднi iкла щiрить. Вiн був подумав, що то вона так погрожує - не пiдходь. Ан придивився - й побачив, що то вона так до нього посмiхається. Налив вiн їй юшки учорашньої, й засiв за рiзьблення. Мав вiн до того хист - всiлякi тонкi узори по деревинi рiзьбити, до того ж, робив вiн це не на продаж, а для себе, для душi. Дивиться - а вовчиця миску до себе лапами пiдсунула, нахилила й п'є. Ну, думає, все, щось менi поробилося - марю, i забув про те.
Отак вона в нього до початку весни пiд грубкою пролежала. Вiн її годував - то юшкою, то кашкою, вона йому по-своєму, по-вовчому, посмiхалася. Прозвав вiн свою вовчицю за блакитнi, мов лiд, очi Бурулькою.
I жили вони собi удвох, аж якось принесло тут до їхнього хутора Килину, бiс йо' зна, що вона там забула, чи мо', за Петровими пестощами скучила, але приперлася до самої Петрової хати. Петро десь якраз вийшов - чи по воду, чи до вiтру, а вона шасть до хати! I дивиться - диво дивне: попiд пiчкою лежить вовчиця-хутро срiбне. I почала тут Килина волати, мов навiжена. Влiтає Петро до хати, i бачить: Килина пащеку рве, а Бурулька вишкiрена пiд пiчку рачкує. Накинувся вiн на Килину: "Чого кричиш, мов тобi поробилося?!" Та й белькоче, мовляв, вовки у тебе в хатi! Не знайшовся Петро, що їй вiдповiсти, та просто випхав геть.
Проминуло так мiсяцiв з пiвтора. А весна тодi була рання, та ще й така, що зiйшов вже геть весь снiг, та тепло було вже - хоч на вулицi спи.
Прокидається Вовкулака вночi, а щось у хатi не так. Якраз мiсяць був повний, i через бичачий пузир у хатинцi сяйво тьмяне, мiсячне. Нахиляється вiн з грубки униз - а нема на лавi Бурульки. Кинувся вiн прожогом надвiр, а i там не видно срiбного хутра. Аж вiдчуває - хтось на нього пильно дивиться. Пiднiма очi - а за перелазом стоїть дiвка. Гола-голiсiнька, тiльки довгим срiбним волоссям i прикрита. Тоненька, мов та гiлочка, але така вже гарна, що не можна й очi вiдвести. I дивиться поглядом блакитним, мов небо, таким знайомим-знайомим... I зрозумiв тодi Петро, що то й є його Бурулька, не проста собi вовчиця, а перевертень-вовкулачка. I промовляє тут до нього дiвка:
"Не бiйся, Петре, не зроблю я тобi шкоди нiякої. Бо був ти до мене добрий, пожалiв - не вбив мене безпорадну , виходив-викохав хворую. Бо ми, вовкулаки, як хворi чи пораненi, не маємо сили перекидатись. Якби ти мене тодi з лiсу не забрав, не жити менi на сьому свiтi. А так твоєю ласкою я одужала i знову на людину перекинулася. Через те хочу я тобi вiддячити - проси в мене чого хочеш".
I тут Петровi щось у грудях тьохнуло. Пiдiйшов вiн до дiвки, за руку бiлу нiжну взяв та й каже:
"Не треба менi iншої нагороди, як з тобою бути, нема менi iншої вiдради, як тебе бачить, нема iншого щастя, нiж ти, моє сонце".
Подивилася на нього Бурулька iз подивом:
"Що це ти, парубче, показився? Чи з глузду з'їхав? Ти людина, я перевертень, як нам разом бути?"
Вiдповiдає їй Петро iз посмiшкою:
"Чи дарма мене люди Вовкулакою прозвали? Вовкулацi i дружина-вовкулачка потрiбна!"
Всмiхнулася дiвка йому у вiдповiдь:
"Ну, як скажеш. Якщо не боїшся вовкулаку за дружину брать - чи вистачить тобi смiливостi про це самого Лiсного Царя просить?"
Петро й каже:
"I в Лiсного Царя, i в господа бога, та в кого скажеш - аби ти зi мною була!"
I повела його дiвка-вовкулачка отак, як був - босого, в однiй сорочцi та споднях - до темного лiсу, i вела такими стежками, що вiн, який в тому лiсi вирiс, i не бачив нiколи. Через болота, через луговини, а мiсяць як над головою висiв, так i висить, як прибитий. Скiльки часу минуло, не зважив Петро, аж бачить - вийшли вони на галявину, а на нiй все сяє - мiсячний свiт, свiтлячки, легкий туман понад молодим зiллям стрiчками в'ється, i дуб старезний - весь у минулорiчному листi, i не зрозумiти одразу - чи вiн у мiсячному свiтлi такий, чи дiйсно срiбний... I запах вiд зiлля йде - у головi паморочиться, такий духмяний та терпкий. Петро по сторонах роздивляється, головою туди-сюди крутить, i помiчає, що з-помiж дерев всiлякi лiсовi створiння виглядають - i звiрi, i птахи, i духи лiсовiї рiзнi - i мавки, i навки, i лiсовики, i водяники, i хто ще тiльки. I тут чує вiн голос - низький, оксамитовий, глибокий, як нiчне небо:
"Ти хто такий, i чого тут забув?"
Повертається Петро i бачить - попiд дубом, мов з того дуба вирiзьблений - весь у зморшках, сива борода по колiна, старенний - сидить дiдуган. Але дарма, що старий - сили в ньому немiряно, аж страшно стає. А на сивiй головi - вiнець срiбний, зоряний. Зрозумiв тут Петро, що це й є Лiсовий Цар. Не показав Петро, що страшно йому. Вiдпустив Бурульчину руку, i каже вiдважно:
"Я - людина хрещена, звати мене Петро, на прiзвисько Вовкулака."
"На вовчий повний мiсяць втрапила я в завiрюху, та впало на мене старе дерево. Не могла я звiльнитися, i на людину перекинутись не могла. Цей чоловiк знайшов мене, але не вбив, а забрав до себе, виходив-викохав. Як i належить лiсовому народу, я ласку пам'ятаю. Коли одужала, то дочекалася повного мiсяця, перекинулася людиною, то й сказала йому, що на вiддяку виконаю будь-яке його бажання, а вiн захотiв мене за дружину взяти. Вiн добрий, щирий, чесний, й менi не байдужий. Нас, вовкулак, сам знаєш, майже не лишилося в цих краях - бо не було людей, згодних з нами дiтей заводити. То як я його собi за дружину вiзьму, буде i менi добре, i йому добре, i вовкулакам добре. Дай нам свою згоду i батькiвське благословення".
Похитав головою старий цар:
"Не приймуть тебе, дитинко, люди. Вони лютi i нещирi, заздрiснi i жорстокi. Навiщо тобi той клопiт? Але як ти так хочеш - то твоя воля i твоя доля. Даю тобi своє благословення i свою згоду на сей союз. Ну, а ти, Петре-Вовкулаче? Що ти скажеш?"
Пом'явся Петро, i каже:
"Хочу просити в тебе, царю лiсовий, аби був я своїй коханiй рiвнею, перетвори ти i мене на вовкулаку - щоб i на повний мiсяць були ми разом".
I спохмурнiв тут цар лiсний:
"Не можу я тебе перетворити на вовкулаку, бо маєш ти душу безсмертну, i не маю я над нею влади. От якби тебе хтось прокляв чи наврочив - то перекинувся б ти вовкулакою, але не мав би ти над собою влади i на людину обертався, тiльки як той, хто тебе прокляв, того забажає. Скажи менi - чи згоден ти бути вiрним другом моїй дочцi, лiсовiй вовкулачцi?"
"Так, батьку, згоден" вимовив Петро, i тої ж митi здiйнявся цар на рiвнiї ноги та простяг свої руки - кремезнi, великi, мов гiлляки дубовi, та пророкотав:
"Вiднинi передi мною, перед лiсом i травою, перед мiсяцем з землею, перед птахом i змiєю, в цьому лiсi i в цiм свiтi ви одне одному дружина, вiрная половина." Махнув вiн рукою, i з'явились на їхнiх лiвих зап'ястках срiбнi кульчики-обереги. "Бережiть їх, то мiй вам весiльний подарунок. Як кому з вас лихо трапиться - потьмянiють вони, блиск втратять, а як почорнiють - то знатимете, що одне з вас життя втратило. А тепер поцiлуйтеся , i будемо святкувати!"
На тих його словах на галявинi десь взялися музики - i не звичайнi, а чарiвнi - лiсовики iз дудками, водяники iз бандурами, мавки лiснiї зi скрипочками, а в одної русалки молодої - срiбнiї цимбали! I заграли вони музику дивну, таку, що i схочеш, та не встоїш, пiдеш ноги в танку бити! I пiдхопив щасливий Вовкулака свою молоду дружину на руки, поцiлував її у вуста блiдi срiблястi, та й пiшов i собi танцювати! А поряд iз ними - i звiрi, i птахи, i iншi створiння лiснi, i всi рядочком танцюють, i нiхто нiкому шкоди не робить. Музики собi знай вигравають, а танцюристи наче втоми не знають, i Вовкулака з Вовкулачкою iз ними танцюють...
I запаморочилася хлопцевi голова, приходить вiн до тями, а вже лежить в себе вдома, i наче нiчого не сталося, але поряд iз ним лежить собi, сопе тихесенько дiвчина, i не дiвчина, а так, дiвча - тоненьке, кiсточки неначе пташинi, i волосся срiбне, довге. Пригадав тут Петро, що йому привидiлося, хап себе за лiву руку - а там, точнiсiнько як у тому видивi - срiбний кульчик! I зрозумiв Петро, що не наснилося йому, що вiн тепер - одружений, i не проста в нього дружина, а вовкулачка лiсная, i сам Цар Лiсний їхнiй шлюб благословив. Притулив вiн срiбноволосу голову до грудей, та й приголубив.
I стали вони собi жити - зранку вдвох по господарству, бо звiдки дiвцi лiснiй людське господарювання знати, вдень до лiсу - по мед, знову вдвох, бо ж мала нюх звiрячий, а ввечерi сiдали рядочком на приступочцi, на яснi зорi дивитись i розмови вести. Ну, а що вони робили вночi, то не менi вам розповiдать.
I тут знову бiс до них Килину принiс. Але цього разу вона до хати не дерлася, а просто попiд тином стояла. I побачила вона молоду гарну господиню, з бiлим личком, з довгим срiбним волоссям, та блакитними, як небо, очима. I зрозумiла тодi Килина, що бiльше не бачити їй Петра, як власних вух, бо не її взяв вiн собi за дружину. I намислила за це йому помститись страшно. Пiшла вона плiтки по селу пускати, що Петро Вовкулака з нелюддю одружився, знайшов собi нечисту вовкулаку.
Спочатку переживав Петро, що люди з ним говорити не будуть, а потому не було їм вже коли про те думати. Бо вiд того, що двоє роблять уночi, вiдомо, що буває. Так i тут - понесла Бурулька. I так те щастя невелике, а їй i того гiрше - бо на повний мiсяць потрiбно їй вовчицею обертатись, а вона не може - бо ж як вона вовчицею обернеться, так їхня дитинка i помре, не народившись. Було б те дитя п'яте чи шосте - то не шкода, а первiстка втратити яка мати погодиться! I на перший пiсля того повний мiсяць стало їй так зле, що вила Бурулька вголос. То її судомить, то лихоманить, то iкла лiзуть, то пазурi пальцi рвуть... Зле їй, а перекинутись не можна. А Петровi поряд iз нею - i того гiрше! Адже допомогти-зарадити нiчим не може, i на те, як їй погано, дивитись - серце на шматки крається. А їй ще й вiд того боляче, що йому на неї дивитись болить! День вiн бiля неї просидiв, по головi гладив, по плечах пестив, а надвечiр вона йому й каже:
"Йди, коханий, залиш мене саму. Менi вiд твоїх страждань ще гiршає. Дай менi бiль перетерпiти."
I пiшов вiн у шинок. Там його зустрiла Килина, пива налляла, та вщялася розпитувати про молоду дружину, а Петро тiльки вiдбрiхується, бо йому серце не на мiсцi, як там його Бурулька. По третьому кухлю пива розплатився вiн та додому побiг. I так всi три днi - вдень сам по господарству, ввечерi до шинка - до людей, а на нiч повертався, аби поряд iз коханою бути, собою грiти, за руки тримати, щоб вона собi увi снi шкоди не поробила. А Килина на ту вiдданiсть, на те кохання дивилася, а їй аж вилазило вiд ненавистi та заздрощiв. I замислила вона недобре дiло...
Отак пережили вони перший повний мiсяць, i другий, i ще один, i ще, а тодi вирiшив Петро на базар поїхати, мед продати, що вже назбирав. Позичив у друга свого, коваля, бричку i коника Гнiдка, поскладав туди дiжки iз медом, поцiлував вже кругленьку Бурульку, та й поїхав на базар. Добре вiн того дня побазарував, все розпродав, набрав подарункiв для своєї коханої - плахту вовняну картату, камiзельку теплу гаптовану, сорочок вишиваних - i небiлених, i бiлих, i навiть одну шовкову! А ще - довго вибирав, та вибрав - довгу нитку коралiв, червоних, як кров, щоб всi побачили, що нi в кого в свiтi нема личка бiлiшого, нiж в його Бурульки. I поїхав додому. А дорогою їхав повз шинок, а з шинка Килина визирає та й запрошує чемненько зайти пива випити з дороги. I погодився Петро. Зайшов до шинка i попросив Килину подивитись, чи гарнi коралi вiн узяв. Як побачила Килина тi коралi, така її злоба взяла, що навiть слова промовити не може. Аж схаменулася i каже:
"Ой, i гарнi коралi! Кожна молодиця такому подарунку була б рада!"
А сама, змiя пiдступна, йому у кухля блекоти наливає. I випив Петро того пива, i поїхав додому. Доїхав до свого хутора, i вiдчуває - щось йому робиться. Пiд'їхав до хати, i стало йому геть зле. Насилу до хати вповз. Привiтався до дружини, надiв їй на шию подарунка коштовного, вiдiйшов води попити, та й впав, як снiп.
Кинулася до нього Бурулька, i бачить - блiдий вiн весь, мов полотно, зiницi на все око розкритi, ледве дихає. Перелякалася вона, бо не знала, що й робити. Був би вiн вовком, вона б знала, чим його лiкувати, а так! Молода, безпорадна, та ще й важка. Побiгла вона до села - людей про помiч просить. Прибiгла на площу, простоволоса, животика сорочечка обтягує - i сама ще дитина... А люди на неї дивляться, мов на дурнувату. Вона у шинок, до Килини:
"Там Петро помирає, поможiть йому, я вас благаю!" i в ноги їй падає. А Килина її за волосся, i на вулицю з криком:
"Подивiться на це бiсiвське створiння! Сама Петра звабила, на собi окрутила, до смертi довела, а тепер i до нас приперлася! Подивiться - ще й коралi на себе нап'яла!"
На той лемент почали з хат молодицi, удовицi та дiвки вискакувати. У кого в руках скалка, в кого ухват, а в кого просто дрючок. I побачити вони Бурульку простоволосу i з животом, та й собi почали волати:
"Нелюдь! Бiсова дiвка!"
А Килина знай вогню додає:
"Не мiсце їй серед людей, не мiсце! Вбити її, тварюку лiсную!" i давай вовкулачку по головi палею гамселити. Тут i решта жiноцтва понабiгала, i забили вони Бурульку на смерть, та так i полишили посеред майдану.
А тим часом Петро насилу отямився, проблювався далi, нiж бачив, зiп'явся на рiвнi, й дивиться - нема Бурульки в хатi. Виповз вiн надвiр, а її i там нема. I щось йому наче нашептало - подивився вiн на свiй кульчик, а вiн вже геть чорний. I скрутило йому серце крижаною рукою, i порвало на дрiбнiї шматки, i полетiли тi шматки за вiтром, а вiн за ними. I приповз вiн до села, i побачив тiло своєї дружини - в бiлiй сорочцi, в кривавих плямах... i навколо - не розбереш, чи то коралi, чи то кров її. Пiдiйшов вiн до мертвої Бурульки, взяв її на руки, та й стоїть. Сльози з очей точаться, а сказати нiчого не може. Притис вiн її нiжно до грудей i промовив:
"Правду казав Цар Лiсний - нема в свiтi звiря лютiшого за людину. Нема менi серед вас мiсця, бо маю серце людське, а ви - нелюди!"
I пiшов до лiсу. I не повернувся. I вiдтодi нiколи його нiхто бiльше не бачив. Мабуть, помер з горя над тiлом молодої дружини, а, мо', як подейкували, вiднiс вiн її до Царя Лiсного i вмовив старого, аби той забрав його безсмертну душу, а навзамiн повернув життя Бурульцi та дитинцi їхнiй ненародженiй. Бо iнакше звiдки у тих краях в людей ще iнодi трапляються очi дивного кольору - подивишся, i наче вони холоднi крижанi сiрi, а як посмiхнуться - спалахує в них небесна блакить...