Аннотация: Про церкву в селi Довгалiвка на Рiвненщинi
Пам'ятки дерев'яного зодчества
Церквi - понад два столiття
У кожної людини своя доля, своє життя. У кожного села, храму своя iсторiя. Але в нашого - особлива. А втiм, про все за порядком.
За давнiми переказами та спогадами, стояла церква на березi рiчки Пляшiвки. Перша документальна згадка про храм святого предтечi Iоана Хрестителя датується 1772 роком. Тодi церква була перекладена без єдиного цвяха на теперiшньому мiсцi i бiльше двох столiть височить над селом Великi Жабокрики (нинi Довгалiвка, Радивилiвського району), виблискуючи банями куполiв. До речi, першi письмовi згадки про село - 1545 року. Тодi й пiзнiше його частинами i ним самим володiли землевласники Жабокрицькi, Журавницькi, князi Максимiлiан Вишневецький, Богуш Корецький та iншi.
Як дiзнаємося iз опису церков та парафiй Волинської єпархiї, зробленого у ХIХ ст. Миколою Теодоровичем, дерев'яний храм було зведено на кошти братiв помiщикiв Кондрацьких i парафiян. У 1876 роцi культову будiвлю було вiдремонтовано. Вiдомо також, що з 1888 р. священиком був Павло Iванович Шумський, з 1885 р. псаломщиком - Андрiй Орестович Шеметило, з 1870 р. пономарем - Iван Лаврентiйович Васькевич. До цiєї парафiї належала церква в Малих Жабокриках (нинi Бригадирiвка).
У 1902 - 1905 роках при церквi Iоана Хрестителя збудовано дзвiницю - замiсть старої, ветхої. При сприяннi священика Уловича дзвони привезенi iз Кременця i Почаєва. Везли пiдводами, запряженими волами. Дзвiн вагою понад тонну линвами пiднiмали на дзвiницю. Все було зроблено вручну, самими парафiянами.
З початком Першої свiтової вiйни бiженцi виїжджали у Катеринославську губернiю. Знiмали i забирали дзвони з собою. При поверненнi знову встановили їх на дзвiницю.
У Другу свiтову вiйну, з приходом нiмцiв, дзвони знову знiмали. А з'ясовувалася ситуацiя - повертали їх на мiсце. I так кiльканадцять разiв їх рятували вiд усiляких бiд. Переживши все разом iз парафiянами, дзвони пiд вправними рухами дзвонарiв знов i знов наче виспiвували чудеснi мелодiї, скликаючи всiх на лiтургiю.
Не одне поколiння хрестилося, вiнчалося, вiдходило у вiчнiсть, - i все через молитву у храмi.
Поколiння 50-60 рокiв ХХ столiття вже росло i виховувалося пiд сильним впливом атеїстичної пропаганди. I згасала вiра, забувалися традицiї, звичаї. Всiлякими правдами i навiть неправдами нашi дiди, батьки старалися зберегти те, що для них було святе, - i по можливостi передати нам, дiтям.
Фатальним став 1962 рiк. Важка залiзна колодка не на одне десятирiччя закувала дверi храму. Це все дуже боляче вiдiзвалося у душах людей, особливо старшого вiку. Адже не можна вирубати пiд корiнь усе те, що посаджено i доглянуто.
Ходили до сусiднього храму в селi Бригадирiвцi.
Таємно приходили до свого храму в Довгалiвцi i, як могли, прибирали, пiдтримували все в належному станi. Дуже хотiли окремi районнi керiвники вiдiбрати ключi у старости. Були погрози, начальницькi наїзди, особливо ночами. Та нiчого не змогли вдiяти.
Ранок 1983 року видався звичайний. Усi метушилися, спiшили хто куди. Та всi, хто були у полi чи вдома, звернули увагу на колону технiки, яка рухалася зi сторони Радивилова польовими дорогами до нашого села. Поява такої кiлькостi технiки (у тому числi вiйськової) не могла не зацiкавити. Машини повернули в село i зупинилися бiля церкви. Почали сходитися люди, переважно пенсiйного вiку. Приїжджi оточили церкву, наче полонянку. I почалося неймовiрне: виносили хоругви, книги, iкони i недбало кидали на машину. Селяни в нiмому зацiпенiннi спостерiгали мовчки, i тiльки тодi, коли винесли iкону Божої матерi i стрiчки замайорiли на вiтрi та почали опадати, жiночий розпачливий крик: "Люди, чого стоїте? Спасайте" наче пробудив усiх. Жiнки кинулися до машини, благаючи, щоб залишити хоч найцiннiше. I здригнулися камiннi серця можновладцiв, багато чого було залишено на зберiгання людям. Решту перевезли на зберiгання у храм Бригадирiвки.
Мов пiсля татарського розбою, все було вiдкрито навстiж, вiтер шугав дверима, трава була стоптана, наче пронiсся табун ко-ней. I лишилася церква, святиня вiкiв, обшарпана, обдерта, сам на сам iз своїми бiдами i тривогами.
Почала протiкати покрiвля, голуби знайшли собi помешкання, стали зникати деякi речi. Навiть дзвони хотiли зняти, та вдалося зберегти.
Подiї 1983 року мали бути доведенi до "логiчного завершення" - церква пiдлягала знищенню. Та люди були насторожi, адже повчальним прикладом слугувала руйнацiя церкви в сусiдньому селi Боратинi (на територiї тiєї ж сiльради). Почалися пошуки порозумiння iз начальниками. Завдяки сприянню голови райвиконкому Бориса Ворожбита i голови колгоспу Василя Ральця (нинi покiйнi) храм вдалося зберегти вiд руйнування - у ньому було створено музей села. Так було збережено й вiвтар iз розписом та iконами ХYI - ХYII столiть.
У музеї рiдко хто бував. Парафiян не покидала надiя вiдродити церкву. Було немало й таких, якi не вiрили в це. Та коли з'явилася можливiсть зробити першi кроки для вiдродження, парафiяни з Довгалiвки, Станiславiв, Радихiвщини з таким завзяттям i наполегливiстю почали вiдбудову, що навiть скептикам довелось повiрити в реальнiсть змiн. Кожний, хто як мiг, не рахуючись iз часом, допомагав, щоб хоч якусь часточку внести у вiдбудову.
21 жовтня 1989 року стояла золота осiнь, сонце вигравало промiнням на банях куполiв, проникаючи у храм, наповнювало його величчю. Дверi було широко вiдчинено.
Дзвони пiсля кiлькох десятирiч мовчання сповiстили людям про друге народження храму. Вiдлуння було чути досить далеко. Iз усiх околиць сходилися християни, щоб приклонитися, помолитися у храмi Iоана Хрестителя, великого Христового подвижника, покровительство якого береже храм упродовж столiть.
Храмовим святом i праздником є Собор пророка Iоана Хрестителя, який святкувався i недавно, 20 сiчня. Церквi виповнюється 235 рокiв вiд часу її перекладення.