|
|
||
i наречену повiв
пiд вiнець
Ця iсторiя - з початку минулого столiття. I передається вона вiд
одного поколiння iншому, символiзуючи торжество щирих почуттiв вiрностi й
кохання. А вони з того ж ряду, що й ґлюдянiсть, моральнiсть, взаємоповага, сiмейна злагода i суспiльне благополуччя. Це
пiдвалини нашого буття. I поняття цi, безумовно, певною мiрою залежать вiд
державного устрою, рiвня соцiально-економiчного розвитку країни. Однак
визначальним у їх розумiннi i реалiзацiї є iндивiдуум. Саме вiд нього залежить,
якi цiнностi сповiдувати. Тож нинi, у складний перiод пошукiв суспiльних
орiєнтирiв, ця лiрико-драматична iсторiя, що сталася в одному iз сiл тодiшнього
Козинського повiту, особливо повчальна.
Галя росла у багатодiтнiй
сiм"ї. I хоча батько мав у власґностi кiлька десятин земґлi, пару баских коней,
три корови, вважав себе госґпоґдарем-середняком, бо приґґбуткiв, якi отримували
з проґдажу продукцiї, практично вистачало тiльки на проґжитґтя. Звiсно, не бiґдували,
але й розкошi не знали. Тож глава сiм"ї зазґдрив тим справґдi заможним селянам,
якi не скупилися не те що на дорогi обнови й забавки для дiтей, а й на
розширення госґпоґдарства, прикупляли зеґмельку, робочу худобу... А приростити
поле йому ой як хотiлося! Бо ж i чотирьом синам, i трьом донькам, як
подорослiшають i стануть одружуватися, треба буде щось вдiлити. Та й сам
упевненiше почуваєшся, коли маєш бiльше поля.
Однак мрiї батька про багатство розбивалися
об сiрi буднi, в яких танули, наче пiвники-льодяники у дитячих ротиках, нажитi
його важкою працею статки. Бо ж i сiльґгоспреманент,
i хатнє наґчиння треба було обновляти, i семеро дiтей озути-вдягґнуґти,
вiдправити їх ситими у церковно-парафiяльну школу. Пiдростали дiти, збiльґшуґваґлися
й видатки. Перспективи видiлення кожнiй дитинi, як би тепер сказали, бiльш-менш
пристойного старґтоґвого капiталу - шматка землi для самостiйного госґпоґдаґрювання
батько не бачив. Тоґму не день i не два сушив голову, як би того клопоту
позбутися.
I одного недiльного дня така нагода
пiдвернулася. Пiсля служби в церквi заґвернув Iван Стахович у сiльґський шинок.
Сюди поважнi хлопи заходили не стiльки заради чарки вина, а щоб обмiнятися
новинами (госґподарським i суспiльно-полiґтичними). Тут жваво точилися розмови.
Парубки загодґжуґвали сватiв на майбутнi веґсiлля. Вусатi хазяї укладали
попереднi угоди про купiвлю-продаж. У строкатiй компанiї iз сусiдами i кумами
Iван Стахович гаяв час. Аж от до них
пiдiйшов iз квартою вина дебелий парубок - синок, як тодi казали, "крепкого"
госґподаря з iншого кутка села. Переговоривши з ровесґниґком, залишився за стоґлом, запропонував пiдняти
чарку... У невимушену розмову вплiґталися й оповiдки, анекдоти, жарти... I коли
стiл стихнув пiсля чергового реготу, ноґвачок несмiливо мовив:
- Не журiться, дядьку Iване, менi вашої землi
не треба, запала менi в душу ваша Галя, через рiк-другий вiзьму я її собi за
хазяйку, хай-но дозрiє... А приданим не переймайтеся. Статку моґїх батькiв нам
вистачить.
Це була соломинка, за яку мiцно вхопився Iван
Стаґхович. I знати вiн не хотiв, що старшенька його донька коґхає сусiдського
сина Миколу. Правда, його сiм"я була деґщо
бiднiша. Вони були нiби нерiвня. Але ж дiвочому серґцю не наґкаґжеш. I стреґпеґнулося
воно, наче поранена пташка, коли батьґко на свяґто Андрiя ненаґроґком кинув,
мовляв: ти гадай не гадай, а пару вже маєш.
...Микола, зачувши це вiд коханої, вирiшив
дiяти. До реґчi, парубок вiн був толґковий, начитаний, з iншими наґцiґонально
свiдомими краґяґнами брав активну участь у дiяльностi українських орґганiзацiй,
що дiяли на теґренах Захiдної України, бiльґше того - не лише мав гоґлову на
плечах, а й руки майстровитi. Тож поґпроґщавґся з Галею i подався на заґроґґбiтки
у Францiю. Аби доґвести майбутньому тесґтевi, що вiн здатний утриґмуґвати свою
майбутню сiм"ю.
Збiгло два роки.
Восени Станiслав, син сiльського баґгатiя, засилає до Галi
сватiв. Та в сльозах, але тодi не буґло прийнято перечити батьґковi, скорилася
його волi. Призначили й день весiлля.
...Троїстi музики грали на всеньке село.
Батьки моґлодят не поскупилися, аби справити бучне весiлля. Госґтей було
запрошено чимало, вiд наїдкiв столи
вгиналися. Але насамперед треба ж повiнчатися. Станiслав iз свитою зайшов за наґреґчеґною,
i гамiрна процесiя вируґшила до церкви. Музики вигґравали маршi i весiльнi меґлодiї.
I все було б за сцеґнарiєм, якби молодих поґсеґред дороги не перестрiла юрба
парубкiв. Як потiм з"яґсувалося, органiзував споґрiднених за духом товаришiв
Микола, який напередоднi повернувся iз заробiткiв. I для чого б? - подумаєте
ви. Аби зашкодити Станiславу одружитися на Галi. I поки свати "вiдкуповувалися"
в однiєї ватаги новоявлених опришкiв,
iнша щiльно отоґчила нареченого i вiдтiснила його у сторону. А поруч з
Галею став Микола. Такий розвиток подiй, звiсно, внiс неабияке сум"яття у
настрої гостей. Але пiсля щирих зiзнань i прохань закоханих iз гамором i
музикою дещо порiдiла юрба таки дiйшла до церкви, де таки вiдбувся шлюбний
обряд вiнчання. Звiсно, мама молодої, неґабияк схвильована такою оказiєю,
заголосила... Але батько збагнув не лише свою помилку, а й зрозумiв молодят,
тож так цитьнув на друґґжиґну, що та вмить вщухґла... А про весiлля це ще довго
ходила в окрузi леґгенда, бо було воно щедрим,
щирим, напрочуд емоцiйним.
Як склалося подальше життя молодят, котрi так
несґтандартно побралися, - досґтеменно не вiдомо. Очеґвидґно, свiтле почуття
кохання вони не могли розгубити у десятилiттях, залишилися вiрґними одне одному
до глиґбоґкої старостi. I буґвальґщина ця не лише заслуговує уваги чиґтача
(особливо заґкоґханих, якi вчора святкували день Валентина), а й заґхопґлення,
а її герої - насґлiґдуґвання.
м.Радивилiв.
|