Приймак Александр Иванович : другие произведения.

Леся Українка

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    150 рокiв з дня її народження... Головна жiнка української лiтератури, Леся Українка насправдi не була нi Лесею, нi Українкою. Як справжнiй лiтератор, вона придумала себе сама та полишила пiсля себе не лише видатну поезiю та прозу, але i легенди про себе.
  Леся Українка
  
  150 рокiв з дня її народження...
  Головна жiнка української лiтератури, Леся Українка насправдi не була нi Лесею, нi Українкою. Як справжнiй лiтератор, вона придумала себе сама та полишила пiсля себе не лише видатну поезiю та прозу, але i легенди про себе.
  ; Чи правда, що вона була вiдьмою, спiлкувалася з привидами та надавала перевагу стосункам з жiнками? Спробуємо розiбратися, що мiф, а що правда.
  З"явилась на свiт дiвчинка, лiтературна спадщина якої змiнила всю українську лiтературу.
  Одна з найвiдомiших українок усiх часiв i одна з найвидатнiших постатей української лiтератури, - писала в жанрах поезiї, лiрики, епосу, драми, прози, публiцистики. Саме вона розвинула жанр драматичної поеми в Українi. Працювала й у фольклористицi: наспiвала 220 народних мелодiй, активно долучалася до українського нацiонального та жiночого рухiв. Вона ж - культурна дiячка, пiонерка українського фемiнiстичного руху в країнi; спiвзасновниця лiтературного гуртка "Плеяда" та групи Українська соцiал-демократiя.
  Її твори не тiльки не втратили своєї актуальностi, але деякi вважаються пророчими. Ця видатна жiнка, справжнє iм'я якої Лариса Косач, народилася 25 лютого 1871 року. Мiсце народження Лариси Петрiвни Косач, яка вiдома у всьому свiтi як Леся Українка, - мiсто Звягель нинi Новоград-Волинський ( Житомирської областi). ...
  
  Натхнення для творчостi - у родинi
  
  Батьки Лесi Українки - люди освiченi, культурнi. Вона була другою дитиною в сiм"ї голови повiтового з"їзду мирових посередникiв, юриста, статського радника Петра Антоновича Косача, - освiченого дворянина, який цiкавився лiтературою, музикою, живописом.
  ; Дочка знаменитої матерi
  Сьогоднi не кожен зможе швидко пригадати iм"я Олени Пчiлки, але за життя Лесi Українки її мати була справжньою суперзiркою української лiтератури. Саме вона, а не дочка торувала шлях жiнкам в українськiй лiтературi. Вона була не проcто талановитою письменницею та викладачкою, а i фiнансово успiшною - її книги продавалися великими накладами та стрiмко розкупалися шанувальниками.
  Мати Лесi, яка творила пiд псевдонiмом Олена Пчiлка, - активна учасниця жiночого руху, вiдома письменниця, писала поезiї та оповiдання для дiтей, етнограф, видавець - похОдила iз старовинного роду Драгоманових.. За походженням, Олена (справжнє iм"я - Ольга) - дворянка. Її брат Михайло Петрович Драгоманов, який походив iз славетного козацького роду, - видатний український учений, iсторик, фiлософ, фольклорист, громадський дiяч - був для Лесi духовним наставником i вчителем, але й приклад батькiв зiграв величезну роль...
  Батькова сестра, Олена Антонiвна Косач, - письменниця та активна громадська дiячка. Саме вона опiкувалася Лесею, коли батьки поїхали на всесвiтню виставку до Парижа. Дiвчинка називала Олену "тiткою Єлею": спiлкування з нею справило чималий вплив на творчiсть майбутньої письменницi. Саме тiтцi Єлi присвячена перша поезiя Лесi - "Надiя".
  Друга тiтка Лесi, Олександра Косач-Шимановська ("тiтка Саша") навчала дiвчинку музики.
  ; Майбутня поетеса брала уроки гри на фортепiано в дружини выдомого композитора Миколи Лисенка - Ольги Олександрiвни О"Коннор.
  ; Уперше розповiдь про Мавку Леся Українка почула вiд матерi - пiд час вiдпочинку в селi Жаборицi. Ця iсторiя справила на неї неабияке враження. Як i жаборицькi народнi пiснi, казки, повiр"я.
  ; Леся з дитинства дружила з мiстикою
  У вiци тринадцяти рокiв Лесю вiдвезли до родичiв у село Нечимне неподалiк вiд Ковеля. Мiсцевi вiрили у духiв, привидiв та давнi закляття. Леся провела у гостях всього три днi, але поїздка справила на неї таке сильне враження, що спираючися на спогади саме про Нечимне написана знаменита "Лiсова пiсня". До речi, у привидiв там досi вiрять. Бажаючi дiзнатися, чи це так, можуть спробувати провести нiч у Скулинському лiсi.
  ; Написала свого першого вiрша у Луцьку
  У цей знаменний день Лесi було лише дев"ять рокiв. Вiрш зберiгся i називається "Надiя". Дерево, пiд яким Лесю вперше навiдало натхнення, також i досi стоїть на своєму мiсцi, бiля брами у вежi замка Любарта. Якщо ви хочете вiдчути те, що вiдчувала молода поетеса, вам варто поспiшити - дерево у аварiйному станi i зараз влада мiста вирiшує його подальшу долю. Драматичнi твори Леся почала писати ще ранiше - усього у п"ять рокiв.
  ; Першi вiршi юнiй Лесi допомагала публiкувати мати: у виданнях "Зоря", "Дзвiнок" та iнших. I знаменитий псевдонiм "Леся Українка" з"явився майже одночасно з першими поезiями - в 1884 роцi. Його придумала 13-лiтнiй Ларисi Косач її мама, Олена Пчiлка.
  А зовнi Леся була схожа на батька: "такi самi риси обличчя, барва очей i волосся, як у батька, так само середнiй зрiст, така ж постать, така сама тендiтнiсть", "однаково були лагiднi та добрi безмежно", "надзвичайно стриманi, терплячi та витривалi, з винятковою силою волi", "однаково делiкатнi у вiдносинах з людьми", "для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими. Але не можна уявити тої людини, тої справи, взагалi тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди чи користi, чи безпечностi, то про те не може бути й мови", - писала Лесина молодша сестра Ольга.
  Вже iз самого її дитинства Лесi прогнозували незвичайну для пересiчних людей долю.
  В багатодiтнiй родинi Косачiв панували два тiсно пов"язанi явища: комплекс лiтератури як своєрiдного хатнього ремесла i, ясна рiч, нацiонального обов"язку, та iнфантильний дискурс, яким керувала i який насаджувала бджiлка-матка цього дому, Олена Пчiлка.
  Першим вчителем Лесi стала мама.
  ; Не училася у школi (але була полiглоткою)
  Олена Пчiлка не довiрила школi виховання своїх дiтей та зайнялася їх освiтою особисто, долучаючи приватних вчителiв з окремих предметiв. Педагогом вона була, очевидно, не гiршим, нiж письменницею, оскiльки результати вражають. Леся вiльно говорила сiмома мовами: окрiм української, росiйської та польскої, вона також знала болгарську, нiмецьку, французьку та iталiйську. Причому вона знала їх настiльки добре, що навiть перекладала з них лiтературнi твори.
  Уже з дитинства, Леся була дуже старанною, мала здiбностi до навчання. У 4 роки, Леся навчилася читати: це було зовсiм нетипово для дитини того часу, в 5 - грала на роялi i самостiйно писала листи до свого дядька Михайла Драгоманова.
  ; Леся навчилася вишивати в 6 рокiв. Це заняття вдавалося їй дуже добре.
   В 9 - почала писати вiршi, а в 13 - вперше опублiкувала поезiю пiд псевдонiмом Леся Українка. Михайло Драгоманов ще ранiше програмово йменував себе "Українцем".
  ; Справжне iм"я - Лариса Косач
  Дядьком Лесi був iнший видатний український письменник Михайло Драгоманов, який багато писав пiд псевдонiмом "Українець". Леся вирiшила взяти з нього приклад. Свою справжнє iм"я вона не дуже любила, вважаючи твердим та строгим. Тому до псевдонiму вирiшила додати його нiжнiшу версiю, якою її часто називали вдома.
  Щира дружба з братом Михайлом
  
  "Мишелося" - саме таким спiльним iм"ям у родинi Косачiв називали Лесю та її старшого брата. Iз самого дитинства вони були нерозлучними: багато часу проводили разом в iграх та навчаннi, удвох вiдвiдували приватних вчителiв. Сердечна дружба єднала Лесю та Михайла й у дорослому вiцi: вони продовжували пiдтримувати одне одного.
  
  Мала багато жартiвливих прiзвиськ
  У родинi Косачiв Лесю називали рiзними ласкавими iменами. Одного разу, Олена Пчiлка вирiшила, що Лариса, тобто Леся, нагадує їй певну тонку й гнучку рослину, "зея японiка", яку вона бачила в каталозi. I так Лариса/Леся стала на якийсь час "Зея", або "Зеїчка", або "Зеїсок"( вiд назви сорту кукурудзи "зея японiка" - тонка, як стеблина), i навiть Boule vagabonde, що в перекладi з французької мови означає "колобок".
  
  Важка хвороба у 12 рокiв. Навчання та саморозвиток
  Доля щедро надiлила Лесю талантом, але здоров"я їй перепало дуже мало. Письменниця страждала на туберкульоз кiсток, який вважається важкою хворобою навiть i сьогоднi, а у тi часи для неї не було навiть ефективного знеболюючого...
  У надвечiр"я Рiздва, в Луцьку, 6 сiчня 1881 р. дев"ятирiчна Леся пiшла на рiчку подивитися, як святкують Водохреще, а вдягнулася благенько. За кiлька годин на морозi геть змерзли ноги, що назавжди змiнило її здоров"я. Влiтку 1883 р. дiвчинцi дiагностували туберкульоз, який мучив поетесу все життя. Через хворобу Леся Українка не навчалася нi в гiмназiї, нi в будь-яких iнших навчальних закладах. Спочатку вона опановувала науки разом з братом Михайлом у приватних учителiв, згодом з допомогою матерi оволодiла нiмецькою i французькою. Займаючись самостiйно, Леся вивчила багато iноземних мов, досконало знала iсторiю, свiтову лiтературу, фiлософiю. А ще захопилась музикою, насамперед - грою на фортепiано. Її виконавча майстернiсть була настiльки досконалою, що рiднi вважали її талант виконавицi рiвним таланту поетеси. Але хвороба порушила усi музичнi плани: хвороба на кiстковий туберкульоз, у результатi якої 12-рiчнiй дiвчинi прооперували лiву руку, видаливши ураженi хворобою кiсточки: у жовтнi 1883 року, професор Олександр Рiнек успiшно прооперував дiвчинку. Пiсля операцiї стан здоров"я Лесi покращився, проте хвороба не вiдступила повнiстю. Незважаючи на це, дiвчинка навiть у такому юному вiцi не втрачала сили духу та продовжувала навчання: вивчала грецьку, латинську, французьку та нiмецьку мови, продовжувала займатися музикою та поезiєю.
  • Коли письменницю майже всю закували в гiпс, а вiльною залишилася тiльки одна стопа, Леся цiєю стопою неначе грала на роялi, ритмiчно перебираючи пальцями цiєї ноги.
   Проте, щоб стати пiанiсткою, мови бути вже не могло.
  ; До мого фортепiано
  Мiй давнiй друже! мушу я з тобою
  Розстатися надовго... Жаль менi!
  З тобою звикла я дiлитися журбою,
  Вповiдувать думки веселi i сумнi.
  То ж при тобi, мiй друже давнiй, вiрний,
  Пройшло життя дитячеє моє.
  Як сяду при тобi я в час вечiрнiй,
  Багато спогадiв тодi встає!
  Картина повстає: зiбравсь гурточок,
  Провадить речi, i спiва, й гука,
  На клавiшах твоїх швидкий, гучний таночок
  Чиясь весела виграва рука.
  Та хто се плаче там, в другiй хатинi?
  Чиє ридання стримане, тяжке?..
  Несила тугу крить такiй малiй дитинi,
  Здавило серце почуття гiрке.
  Чого я плакала тодi, чого ридала?
  Тодi ж кругом так весело було...
  Ох, певне, лихо серцем почувала,
  Що на мене, мов хмара грiзна, йшло!
  Коли я смуток свiй на струни клала,
  З"являлась цiла зграя красних мрiй,
  Веселкою моя надiя грала,
  Далеко линув думок легкий рiй.
  РозстаємОсь надовго ми з тобою!
  Зостанешся ти в самотi нiмiй,
  А я не матиму де дiтися з журбою...
  Прощай же, давнiй, любий друже мiй!
  
  Леся пробує себе i у живописi: бере уроки в Київськiй рисувальнiй школi Миколи Мурашка; її роботи показували неабиякий художнiй хист.
  Наводимо репродукцiю єдиної картини, яка зберiглася, - достатньо цiкавої, автобiографiчної, i професiонально виписаної.
  
  Завдяки самоосвiтi та таланту Леся Українка здобула авторитет найосвiченiшої жiнки свого часу. Про рiвень її освiти може свiдчити факт, що у 19-лiтньому вiцi написала для своїх сестер пiдручник "Стародавня iсторiя схiдних народiв". Вона знала багато європейських мов, крiм слов"янських (української, росiйської, польської, болгарської): англiйську, нiмецьку, французьку, iталiйську, давньогрецьку та латину, бралася за вивчення грузинської, шведської, iспанської.
  Тому багато перекладала, зокрема Миколу Гоголя, Iвана Тургенєва, Адама Мiцкевича, Генрiха Гейне, Вiктора Гюґо, Джонатана Свiфта, Уїльяма Шекспiра, Джорджа Байрона, Жорж Санд, Морiса Метерлiнка, Гомера... А серед її адресатiв - весь український культурний "бомонд" того часу: Михайло Павлик, Осип Маковей, Iван Франко, Михайло Кривинюк, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський, Сергiй Єфремов, Гнат Хоткевич, Iван Труш, Борис Грiнченко.
   Леся Українка перебувала пiд негласним наглядом полiцiї, i цензура не раз забороняла її твори. Бiльшiсть своїх робiт поетеса публiкувала за кордоном Росiйської iмперiї - Берлiнi, Дрезденi, Празi, Вiднi.
   Леся ще й створювала новi слова - наприклад, "промiнь", "напровеснi", а її мати, ввела нове слово - "мистецтво".
   Кажуть, що коли старша дочка схожа на батька, її доля складеться щасливо. Але це не про Лесю: життя найяскравiшого духу поєднувалося в нiй з нескiнченними тiлесними хворобами. Вона навiть жартувала, що веде 30-рiчну вiйну з туберкульозом.
  Незважаючи на операцiї та лiкування, загальний стан дiвчинки не покращився.
  До баби i дядька
  18-рiчна Леся разом з мамою вирушили на Слобожанщину. План був такий: вiдправитись у Харкiв до материного брата, лiкаря Олександра Драгоманова, але, не говорячи про це вченим дядькам, заїхати до невеличкого, усього на 15 дворiв, хутора Косiвщина (гра долi: Косачi їдуть на Косiвщину), до бабки, яка, за ствердженням знайомих, могла поставити Лесю на нОги. Народна лiкарка з Косiвщини Сумського повiту Харкiвської губернiї Параска Богуш користувалася широкою популярнiстю.
  Леся згодом писала у листi до Антонiни Макаренко: "...коли я була на Харкiвщинi, в Сумському уїздi, у тiєї баби, що лiчить людей гарячими ваннами, то в неї було немало слабких, таких, як Ваш брат, i вони дуже добре пiддавались лiченню... Ся баба не мошенниця, вона не вiрить нi в якi шептання, виливання i т. п., а лiчення її дуже схоже до лiчення грязевими ваннами в Криму, тiльки що там ванни грiються на сонцi, а в неї пiч служить сонцем. ... я знаю, що над нею була комiсiя i врештi їй позволено лiкарювати"*
   А у 1966 роцi журналiст-краєзнавець Геннадiй Петров поїхав "по Лесиних слiдах" на Косiвщину. Ще була цiла хата баби Параски, серед мiсцевих жителiв вiн знайшов дiдуся, який згадав хвору дiвчину, що ходила по селу з паличкою. Худорлява, просто зодягнена, вона привертала увагу: була наче б то з багатої сiм"ї, а розмовляла українською, розпитувала селян про їх життя. Запам"ятав її дiдусь (тодi дев"ятирiчний хлопчик), тому що серед усiх, хто приїздив на лiкування, таких не траплялося нi ранiше, нi пiзнiше.
  Парасчине лiкування дiйсно допомогло Лесi. Поетеса вперше в життi помiтно погладшала, могла самостiйно одягати панчохи та черевики, чого ранiше не в силах була робити.
  Повертаючись з хутора, Леся з матiр"ю, заїхали до Харкова до материного брата Олександра Драгоманова, який працював лiкарем психiатричної клiнiки Олександрiвської лiкарнi. Вони зупинилися у нього на найманiй квартирi у будинку купця Лисикова по вул. Сумськiй, 6. У той час це була красива двоповерхова будiвля, яку на початку ХХ столiття перебудували в чудовий прибутковий будинок.
  Вочевидь, за порадою Олександра Драгоманова, Лесю в Харковi оглянув вiдомий хiрург професор Вiльгельм Грубе, який категорично не рекомендував робити їй операцiю, а порадив вiдвезти хвору влiтку в Одесу на грязьовi ванни, призначив морське купання i курси масажу. Пiсля короткого перебування в Харковi у червнi 1889 року Леся напише своїй бабусi Єлизаветi Iванiвнi Драгомановiй: "......я з утiхою згадую своє перебування у Харковi". Саме цi слова можна прочитати на меморiальнiй табличцi перед входом до школи No3 на вул.Лесi УкраЇнки!..
  На жаль, призначене професором Грубе лiкування не мало успiху. Восени того ж року в листi братовi Леся писала, що масаж знищив усю ту поправку, яку вона отримала у баби на Косiвщинi i на Лиманi.
   Навчання та саморозвиток
  Леся та її брат Михайло завжди навчалися за спiльною програмою - приватнi вчителi використовували програму чоловiчої гiмназiї. Обом навчання давалося досить легко.
  • До 22 рокiв Леся Українка вже мала чималеньку творчу спадщину: безлiч вiршiв, переклади повiстей Гоголя, написану поему "Русалка", пiдручник "Стародавня iсторiя схiдних народiв" i навiть опублiкований цiла поетична збiрка "На крилах пiсень".
  
  Як Леся Українка торувала словом шлях до Європи.
  Саме її прагнення до кращих зразкiв європейської лiрики i є свiдомим новаторством поетеси. Першi подорожi в Європу змiнили Ларису Петрiвну, i щоразу, повертаючись з-за кордону, вона болючiше вiдчувала невiльний статус рiдної України. Так, в 1891 роцi в листi дядьковi Михайлу Драгоманову вона напише: "Менi тепер ще важче буде в своєму краї, нiж досi було. Менi соромно, що ми такi невiльнi, що носимо кайдани i спимо пiд ними спокiйно. Отже, я прокинулася, i важко менi, i шкода, i болить ... ".
  Цей бiль є в багатьох її творах. Наприклад, "Лiсова пiсня" з'явилася з-пiд пера поетеси через туги за рiдним краєм, а саме - лiсами Волинського Полiсся. "Пiсню" Українка наповнила образами рiдної природи, старими українськими легендами та мiфами i навiть передала почутi колись мелодiї за допомогою тексту. Сама Леся Українка вклала в уста Мавки з "Лiсової пiснi" таку думку про себеВ: "Нi, я жива, я буду вiчно жити. Я в серцi маю те, що не вмирає ...".
  
  Кому належало серце Лесi Українки
  ; Єдиний мужчина в українському письменництвi
  Саме так Лесю називав iнший генiй - Iван Франко. Незважаючи на важку хворобу i непросте життя, Українка (як i її мати Олена Пчiлка) була вiдома силою характеру та надзвичайною дисциплiною у роботi. Вона працювала незважаючи на постiйний бiль пiд час загострення хвороби. При цьому, письменниця була дуже скромною i завжди пiдкреслювала, що "не варта i нiгтя Франка".
   Леся Українка по-своєму любила кожного, хто надихав на творчiсть i робив яскравiшим її життя. По-особливому поетеса ставилася до письменника Iвана Франка. Незважаючи на заяви, що вона "i нiгтя його не варта", Леся часто вступала з Франком в суперечки на рiзнi теми, якщо його думка вiдрiзнялося вiд її.
  ; Український лiтературознавець Соломiя Павличко одна з перших показала в неоднозначному ключi вiдносини Лариси Косач з Ольгою Кобилянською. Павличко зробила висновок, що їхнi листи були втiленням мрiї про кохання одна до одної, що не реалiзувалася повною мiрою. Але щоденники i деякi твори Кобилянської дають зрозумiти: те, що мiж жiнками вiдбувалося, було всього лише фантазiєю.
  Письменницi листувалися довгих 14 рокiв. Цiкаво, що в листах вони писали про себе в третiй особi i виключно в чоловiчому родi: "хтось" i "хтось". Тобто, замiсть "Я тебе люблю" вони писали "Хтось когось любить". "А Якби тепер тут БУВ хтось та ще й хтось, смороду ПIШЛИ б разом над Черемош, вiд таки зараз у сю темну-темну нiч, и слухали б, як вода шумить, и дивувалися би, як зорi пробиваються крiзь Темнi хмари, и згадували б мовчки, що не кажучи слОва, все найгiрше и все найкраще з свого життя, погляди й руки зустрiчались би в темрявi, и було б так тихо-тихо, дарма, що рiчка шумiла б ... а потiм хтось повернувши би до хати вже менш сумний, "- писала Леся Українка до Ольги Кобилянської в листi вiд 1901 року.
  
  Кохання на все життя
  
  Свої вiдносини з чоловiками Українка називала дружбою.
  ; Перше кохання Леся Українка зустрiла в п"ятнадцятирiчному вiцi. Ним став вiсiмнадцятирiчний юнак Максим Славiнський. Вiн часто бував у домi Драгоманових, товаришував зi старшим братом письменницi. Їх поєднували не тiльки теплi та романтичнi почуття, але й любов до поезiї Гейне, якого разом iз Лесею вiн перекладав. Їм не судилось бути разом, та все ж це було перше та дуже загадкове, кохання письменницi. (Дещо про нього. 7 травня 1937 р виступив в Паризькому географiчному товариствi з доповiддю про нацiонально-державнi проблеми в СРСР (видано книгою в Парижi в 1938 р.).
  У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празi[4].
  Помер у Лук'янiвськiй в'язницi в Києвi 23 листопада 1945 року, не дочекавшись вироку трибуналу НКВД. У 1993 "посмертно реабiлiтований").
  ; Наступним захопленням Лесi став Нестор Гамбарашвiлi. Цей нетривалий союз теж мав досить цiкавий вплив на життя Лесi Українки, - з Нестором вони не тiльки гарно проводили час разом, а й шлiфували знання французької та грузинської мов. Нiчого мiж ним "такого" не було, а були дуже дружнi стосунки. Нестор винаймав квартиру у сiм"ї поетеси. На початку лiта 1896 р. Нестор Гамбарашвiлi збирався їхати додому на вакацiї та запитав Лесю, що їй привезти iз Горi. У вiдповiдь пролунало:
  - Гострий кинджал, як емблему боротьби з ненависним ворогом.
  Її замовлення грузин виконав.
   Ота iсторiя кохання мала сумний фiнал. Коли у 1907 р. Леся виїхала лiкуватися до Ялти, Нестор пошлюбив багату помiщицю. Про це закохана українка дiзналася не вiд нього, а з листа матерi. Хоч i зреагувала iронiчно, тривалий час болiсно переживала зраду, хоча так прокоментувала той вчинок:
  - Попався, жУчку, в панську ручку!
  Побоюючись за дочку, матiр подалi заховала подарований грузином кинджал... Нестору Леся надiслала десятки листiв, всi вони залишилися без вiдповiдi. Та й що вiн мiг написати у своє виправдання? ...Коли у 1958 р. старший науковець Управлiння заповiдникiв при урядi Грузинської РСР, 87-рiчний Нестор Григорович Гамбарашвiлi потрапив на Байкове кладовище, перед могилою колишньої коханої вiн довго стояв навколiшки й гiрко плакав.
   Справжнє кохання почалась пiд час лiкування хвороби у Криму, в Ялтi в 1897 роцi, поетеса познайомилася з мiнчанином iз цiкавим молодим чоловiком, що полонив її серце своїм надзвичайним розумом, Сергiєм Мержинським. Пiзнiше вона назвала його "другом iдей". Вiн також хворiв на туберкульоз, i коли його стан погiршився, Леся Українка поїхала до Мiнська доглядати за ним, незважаючи на категоричнi заборони матерi.
  Переступивши через дiвочу гордiсть i непересiчну творчiсть, упродовж 1901 р. чотири рази, долаючи власний бiль, приїздила до нього у Мiнськ, сидiла у невеличкiй кiмнатцi, тримала за руку, пiдбадьорювала. Вона знала, що потрiбна коханому, а вiн наполегливо просив товариша по боротьбi написати листа... iншiй жiнцi - про троянди його справжнього кохання, якi нiколи не зiв"януть. Одноосiбно келих нероздiленого кохання Леся Українка випила до краплини - хто стане ображатися на безжалiсний егоїзм помираючої людини? Лiрична сповiдь Лесi Українки "Твої листи завжди пахнуть зов"ялими трояндами..." присвячена єдиному коханню поетеси - Сергiю Мержинському. Саме завдяки цьому почуттю за одну нiч бiля лiжка вмираючого вiд сухот коханого була створена генiальна поема "Одержима". Сергiй Мержинський помер, заповiдаючи Лесi, яка була поруч, подбати про жiнку, яку вiн кохав.
  "Твої листи завжди пахнуть зов"ялими трояндами..."
  Твої листи завжди пахнуть зов"ялими трояндами, ти, мiй бiдний, зiв"ялий квiте! Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю. I нiщо так не вражає тепер мого серця, як сiї пахощi, тонко, легко, але невiдмiнно, невiдборонно нагадують вони менi про те, що моє серце вiщує i чому я вiрити не хочу, не можу. Мiй друже, любий мiй друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю iнше життя? О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю, в дикому бажаннi згинути, зникнути з сього свiту, де щастя i горе так божевiльно сплелись... А потiм i щастя, i горе обiрвались так раптом, як дитяче ридання, i я побачила тебе. Я ... пiшла до тебе всею душею, як сплакана дитина iде в обiйми того, хто її жалує. Се нiчого, що ти не обiймав мене нiколи, се нiчого, що мiж нами не було i спогаду про поцiлунки, о, я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв! Тiльки з тобою я не сама, тiльки з тобою я не на чужинi. Тiльки ти вмiєш рятувати мене вiд самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здiймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очi з iншої країни...
  Мiй друже, мiй друже, нащо твої листи так пахнуть, як зiв"ялi троянди?
  Мiй друже, мiй друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слiзьми?
  ...
  Вiзьми мене з собою.
  Ти, може, маєш яку iншу мрiю, де мене немає? О дорогий мiй! Я створю тобi свiт, новий свiт нової мрiї. ... А на тiм мiсцi, де ми були в життi, нехай троянди в"януть, в"януть i пахнуть, як твої любi листи, мiй друже...
  Крiзь темряву у простiр я простягаю руки до тебе: вiзьми, вiзьми мене з собою, се буде мiй рятунок. О, рятуй мене, любий!
  I нехай в"януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди.
  7.11.1900
  Звичайно ж, Мержинський був... музою Лесi Українки. Вiками вважалося, що творить чоловiк, а жiнка надихає. Леся Українка, принаймнi в українськiй культурi, почала ламати цей стереотип, i зробила це ранiше, нiж Ахматова в росiйськiй культурi.
  Тут принагiдно вiдмiтити й те, що саме Крим став як для Лесi Українки обжитим тiлесно i духовно, так i для Ганни Горенко-Ахматової. Тому що Лесине перебування у рiзних кримських мiстах i мiстечках у сумi вимiрюється не мiсяцями, а роками. Зокрема, i в улюбленiй нами Балаклавi, яку Поетеса також нiжно любила. Вона двiчi приїжджала сюди, щоб вилiкувати застарiлий туберкульоз кiстки, i двiчi хвороба вiдступала! Вперше Леся Українка приїхала сюди з матiр'ю в 1890 роцi.Вона писала тут безлiч своїх вiршiв i пiзнiше розповiдала, як надихало її мiсто, як оживали в ньому пiд її пером античнi герої. Потiм, уже в зрiлому вiцi вона приїхала сюди з чоловiком на медовий мiсяць. Балаклава фактично врятувала життя її чоловiковi, також страждав на сухоти, та так, що вiн пережив свою другу половину практично на 40 рокiв. У мiстi досi зберiгся флiгель, де Леся Українка з чоловiком жилИ в 1907 роцi.
  Щоб вшанувати пам'ять Лесi, балаклавський скульптор Володимир Суханов створив незвичайний пам'ятник, який встановлений в самому серцi мiста в 2004 роцi. Фiгура Лесi Українки нiби проявляється з бiлої мармурової стели, показуючи силу духу i стiйкiсть молодої жiнки, яка боролася з недугою. Матерiал був обраний автором не випадково: вiн хотiв передати "свiтлий" образ поетеси.
  
  А ось вiршi, присвяченi Мержинському.
  Вiдповiдь
  Не жаль менi, що я тебе кохаю,
  Та в нас дороги рiзно розiйшлись.
  Нi, не кажи, що зiйдуться колись!
  Не зiйдуться, мiй друже, я те знаю.
  Моє кохання - то для тебе згуба:
  Ти наче дуб високий та мiцний,
  Я ж наче плющ похилий та смутний, -
  Плюща обiйми гублять силу дуба.
  Та без притулку плющ зелений в"яне,
  Я не зав"яну, я знайду руїни,
  Я одягну обдертi, вбогi стiни,
  Зелений плющ оздобою їм стане.
  В країну смутку вiтерець прилине
  I принесе менi луну розмови
  Вiд мого дуба любого з дiброви, -
  I спогад любих лiт повiк не згине.
  
  На мотив з Мiцкевича
  
  Я не кохаю тебе i не прагну дружиною стати.
  Твої поцiлунки, обiйми i в мрiях не сняться менi,
  В мислях нiколи коханим тебе не одважусь назвати;
  Я часто питаю себе: чи кохаю? - Одказую: нi!
  Тiльки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб"ється,
  Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
  I хоч з тобою розстанусь, то в думцi моїй зостається
  Наче жива твоя постать i кожнеє слово з речей.
  Часто я в думцi з тобою великi розмови проваджу,
  I свiтять, як мрiя, менi твої очi, тi зорi сумнi...
  Ох, я не знаю, мiй друже, сама я не зважу, -
  Коли б ти спитав: "Чи кохаєш?" - чи я б тобi мовила: нi ?..
  Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти
  Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти,
  Так мiцно, щiльно, i закрить од свiта,
  Я не боюсь тобi життя одняти,
  Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
  Плющ їй дає життя, вiн обiймає,
  Боронить вiд негоди стiну голу,
  Але й руїна стало так тримає
  Товариша, аби не впав додолу.
  Їм добре так удвох, - як нам з тобою, -
  А прийде час розсипатись руїнi, -
  Нехай вона плюща сховає пiд собою.
  Навiщо здався плющ у самотинi?
  Хiба на те, аби валятись долi
  Пораненим, пошарпаним, без сили
  Чи з розпачу повитись на тополi
  I статися для неї гiрш могили?
  
  Лiсова пiсня (уривок)
  ..Я не кохала? Нi, то ти забула,
  яке повинно буть кохання справжнє!
  Кохання - як вода - плавке та бистре,
  рве, грає, пестить, затягає й топить.
  де пал - воно кипить, а стрiне холод -
  стає, мов камiнь. От моє кохання!
  А те твоє - солом"яного духу
  дитина квола. Хилиться од вiтру,
  пiд ноги стелиться. Зострiне iскру,
  згорить, не борючись, а потiм з нього
  лишиться чорний згар та сивий попiл.
  Коли ж його зневажать, як покидьку,
  воно лежить i кисне, як солома,
  в водi холоднiй марної досади,
  пiд пiзними дощами каяття...
  Коли дивлюсь глибоко в любi очi,
  в душi цвiтуть якiсь квiтки урочi,
  в душi квiтки i зорi золотiї,
  а на устах слова, але не тiї,
  усе не тi, що мрiються менi,
  коли вночi лежу я у пiвснi.
  Либонь, тих слiв немає в жоднiй мовi,
  та цiлий свiт живе у кожнiм словi,
  i плачу я й смiюсь, тремчу i млiю,
  та вголос слiв тих вимовить не вмiю...
  Якби менi достати струн живих,
  якби той хист менi, щоб грать на них,
  потужну пiсню я б на струнах грала,
  нехай би скарби всi вона зiбрала,
  тi скарби, що лежать в душi на днi,
  тi скарби, що й для мене таємнi,
  та мрiється, що так вони коштовнi,
  як тi слова, що вголос невимовнi.
  Якби я всiми барвами владала,
  то я б на барву барву накладала
  i малювала б щирим самоцвiтом,
  отак, як сонечко пречисте лiтом,
  домовили б пророчистiї руки,
  чого домовить не здолали гуки.
  I знав би ти, що є в душi моїй...
  Ох, барв, i струн, i слiв бракує їй...
  I те, що в нiй цвiте весною таємною,
  либонь, умре, загине враз зо мною.
  
  Законний чоловiк у Лесi Українки один - Климент Квiтка, її давнiй товариш, якого вона знала досить давно: з яким познайомилася на лiтературних читаннях в 1898 роцi. Влiтку 1901 Квiтка поїхав разом з Лесею в подорож на Буковину, пiсля якого мiж ними виникли вiдносини.
   Останнi роки та дiяльнiсть
  В сiчнi 1907 року Лесю Українку та її сестру Ольгу без жодної формальної причини арештували. (до тiєї самої камери, де сидiв Борис Грiнченко). Протримавши нiч, вiдпустили[19].
  На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва[20]. А в кiнцi березня разом iз Климентом Квiткою здiйснила поїздку до Криму, зокрема, побувала у Севастополi, Алупцi та Ялтi[21][22].
  Попри те, що Олена Пчiлка була категорично проти стосункiв дочки "з якимось жебраком"[джерело не вказане 683 днi], як презирливо називала Климента Квiтку, 7 серпня 1907 р. вони офiцiйно оформили шлюб у церквi Вознесiння Господнього ... й оселилися у Києвi[23].
  Бiльше можна було не приховувати вiд батькiв їхнiй чотирирiчний цивiльний шлюб.
  Через мiсяць, 21 серпня 1907 р. подружжя вирушило до Криму. Iз мiсяць вони тiшилися життям у Балаклавi ...на Новiй Набережнiй. Сюди ж прилетiла звiстка, що Климентiй Васильович отримав посаду старшого кандидата Сiмферопольського окружного суду. Вирiшили за доцiльне провести весь виноградний сезон у Балаклавi. Про новий триб життя у Тавридi Леся Українка iз притаманною їй iронiчною образнiстю написала у листi до Бориса Грiнченка:
  - Щодо мого здоров"я, то воно нiколи не вважало за свiй обов"язок бути нормальним, а вже й за те спасибi, що до якого часу воно терпить мої "усиленные литературные занятия". При сьому я добре пам"ятаю, що "до пори жбан воду носить, доки му ся вухо не ввiрве", але ся "iстина" ще бiльше придає менi натхнення, i я, коли не їм винограду, то пишу, - оце i все "поробляння" (ще часом плаваю човном по морю).
  Ясна рiч, кокетувала квiтка Ломикамiнь у листi.
  ... Осiнь змусила молодят пiднятися iз насидженого мiсця, але залишати Крим не хотiлося: iз Балаклави у жовтнi 1907 р. подружжя переїхало до Ялти. На початку листопада ошелешила чергова неприємна звiстка - лiкарi дiагностували в Лесi Українки захворювання нирок...
  Старший лiкар хiрургiчного вiддiлення Єврейської лiкарнi в Берлiнi, нiмецький професор-уролог Адольф Iзраель на операцiї не наполягав, а порадив... пiдлiкуватись у Єгиптi. Фахiвець виявив милосердя, хворiй нi про що не повiдомив. Тiльки у приватному листi до старшої сестри - Ольги Косач, лiкар написав дiагноз: туберкульоз обох нирок, а також сечового мiхура. З огляду на те, що враженими виявилися обидвi нирки, операцiя Лесi була зайва, бо... неможлива.
  
  
  * * *
  Молодший вiд Лесi на дев"ять рокiв Климентiй одного разу зiзнався: у поетесу вiн закохався з першого погляду. Кльоня пригадав їй, як 19 листопада 1898 р. в лiтературно-артистичному товариствi Київського унiверситету Леся Українка читала оповiдання "Над морем". Вона усмiхнулася й виправила чоловiка: читала не вона, а... поет, драматург i режисер Михайло Петрович Старицький (1840-1904).
  Климентiй Квiтка, ще навчаючись у Київськiй чоловiчiй гiмназiї No5, захопився збирати народнi пiснi, а в 1902 р. уже видав першу збiрку фольклорних матерiалiв. Вiдколи вони зблизилися з Лесею, лiтераторка запропонувала юнаковi записати вiд неї пiснi, якi та знала. I - спiвала своєму рятiвниковi до останнiх днiв свого життя.
  Мар"яж виявився дивно помiркованим. Коли пара побралася, Лесi Українцi минуло 37 рокiв. Схоже, палкої пристрастi там не було, але поетеса вiдчувала потребу мати поруч вiрного друга. У цьому Климент Квiтка виявився неперевершеним, вiн завжди опинявся поруч, коли дружинi ставало погано.
  - Тiльки з тобою я не сама, тiльки з тобою я не на чужинi. Тiльки ти вмiєш рятувати мене вiд самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здiймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очi з iншої країни.
  Кльоня i Леся розумiли одне одного iз напiвслова - була то мовчазна домовленiсть хвороб i фобiй. Разом з тим, подружжя поєднувало щось глибинне, духовне. Леся вважала, що кохання - це форма самопожертви. Дружина фактично врятувала чоловiка, коли на початку серпня 1907 р. наполягла на термiновiй поїздцi до Криму. Климентiй переживав загострений напад сухот. Того разу теплий клiмат i курс лiкування йому зарадили, i про ту помiч квiтки Ломикамiнь вiн нiколи не забував.
  Чи був вiн цiкавим спiврозмовником? Безперечно. Леся володiла 12-ма мовами, Климентiй - 13-ма!
  Операцiю на вражену хвору ногу у власнiй клiнiцi у Потсдамi 26 сiчня 1899 г. виконав всесвiтньо вiдомий хiрург, професор Берлiнського унiверситету Ернст фон Бергман, основоположник асептики. Не один рiк Леся Українка почувалася краще, майже не вiдволiкалася на фiзичнi страждання, а часом видавалася фiзично здоровою людиною. iнтенсивно працювала.
  У Лесинiй кiмнатi все було по-спартанськи: i натяку на рюшики та розкошi. Були вiдсутнi навiть шпалери, просто побiленi стiни - за її наполегливим побажанням, аби нiчого не вiдволiкало. Зранку холодна кава i... працювати. На стiнi листiвка iз репродукцiєю "Сiкстинської Мадонни" Рафаеля Сантi, подарована у Мiнську Сергiєм Мержинським iз присвятою "На добрую память о вместе проведенном времени 6-9.II.1900 г. С.Мержинский". Якби Леся не була атеїсткою, можна було б iз натяжкою стверджувати, що вона на ту картину молилася - її подарував покiйний коханий.
  У цей час Лариса Косач багато працює на лiтературнiй нивi. 5 травня 1907 написала драматичну поему "Айша та Мохаммед", 18 травня остаточно завершила поему "Кассандра". 12 травня надiслала до альманаху "З неволi" (Вологда) драматичну поему "На руїнах", видання для допомоги полiтичним засланцям[25]. У вереснi пише поезiю "За горою блискавицi", продовжує роботу над творами "У пущi", "Руфiн i Прiсцiлла"[26].
  Останнi роки життя Лариси Косач пройшли в подорожах на лiкування до Єгипту й на Кавказ.
  З чоловiком працювала над зiбранням фольклору: зокрема, на кошти подружжя органiзовується етнографiчна експедицiя Фiларета Колесси, в ходi якої зробленi однi з перших аудiозаписiв кобзарiв[27]. У цей самий час iнтенсивно опрацьовує власнi драми.
   Зважаючи на її тендiтне ставлення до Мержинського, багато хто був переконаний, що у Лесi Українки i Квiтки був радше дружнiй союз. Вiн пiклувався про неї до останнього її подиху.
  
   Остання збiрка, яка вийшла друком в 1902 роцi, отримала назву "Вiдгуки".
  Яскравим явищем української лiтератури була творчiсть Лесi Українки (Л.Квiтка-Косач). Вона розiрвала коло традицiйної самобутньої тематики, збагатила ... образами свiтової iсторiї, глибокими художнiми узагальненнями, картинами зiткнення фiлософських, етичних iдей. I.Франко писав, що пiсля шевченкiвського "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова.
  
  За спогадами Лесиної сестри Iсидори Косач-Борисової, в останнi роки життя очi Українки стали надзвичайно блакитними. Всi дивувалися, адже вони були наче неземними.
  
  I нарештi несподiванка для багатьох!
  
  Росiйський поет Мачтет гостював у Колодяжному (1896-97 [рр.]), не пiзнiше 1897 р.) лiтом. Вiн запрошував Лесю до спiвробiтництва в якомусь росiйському журналi, просив дати вiрш до друку. Леся рiшуче вiдмовила i сказала, що не пише по-росiйськи вiршiв принципово: досить уже наших письменникiв забрала Росiя. На що Мачтет жартома сказав, що, певне, у Лесi не вийдуть добрi вiршi по-росiйськи, i тому вона не хоче так їх писати. Тодi Леся сказала: "Я можу i по-росiйськи написати непоганi вiршi, то я Вам зараз доведу, от вiзьму i напишу зараз, але друкувати їх нiколи не дам згоди". Пiшла до свого письмового стола (це було у Лесиному "бiлому домику" , що був оточений квiтниками, i саме тодi увечерi все повiтря було насичене пахом нiкоцiяни - бiлий татом-квiтка, що особливо сильно пахне по заходi сонця), i за якийсь короткий час написала нижче поданий вiрш.
  Impromptu
  ("Impromptu" (у франц. мовi це слово означає експромт, iмпровiзацiя)
  Когда цветет никотиана
  И точно светит из тумана,
  Как будто падшая звезда,
  Вся бледная от тайной страсти,
  Все вкруг становится тогда
  Покорно непонятной власти.
  И если вы тогда вдвоем
  И возле вас сияют очи, -
  Горя таинственным огнем,
  Как отраженье звездной ночи,
  И голос милый вам звучит,
  Как будто в тишине журчит
  Струя волшебного фонтана,
  Бегите прочь от этих чар,
  Они зажгут в душе пожар,
  Когда цветет никотиана.
  Когда цветет никотиана,
  Все, все тогда полно обмана,
  Опасна ночи тишина,
  Как то затишье роковое,
  Когда коварная волна
  Хранит молчанье гробовое.
  Вот-вот нахлынет звуков рой
  И встрепенется мысль, как птица,
  И вспыхнет в темноте порой
  Воспоминания зарница,
  Как будто неизвестный друг
  Страницы развернет вам вдруг
  Давно забытого романа, -
  О, если дорог вам покой,
  Не прикасайтесь к ним рукой,
  Когда цветет никотиана.
  _______________________________________
  Нiкотiана (лат. nicotiana) - отруйна однолiтня рослина сiмейства пасльонових з мiцним стiйким ароматом. Цвiте впродовж червня-жовтня. Садiвник колодяжненської садиби серед iнших квiтiв насаджував нiкотiану пiд вiкнами "бiлого будиночка" Лесi Українки.
  Леся, написавши цей вiрш, дала його росiйському поетовi Мачтетовi з обiцянкою нiколи його не друкувати, а тепер (1/VIII 1963 р.) його надрукував М. Рильський, невiдомо звiдки його взявши...
   Смерть
  9 липня 1913 р. за порадою лiкарiв тяжко хвору поетесу залiзницею перевезли до Сурамi, що славився винятково сухим i цiлющим повiтрям. Та опиратися невiдворотнiй смертi було вже неможливо. Понад чотири роки тому, у листi до подруги, поетеси, Галини Комарової вiд 10 лютого 1909 р. iз грузинського мiстечка Телавi Леся Українка пророчо припустила:
  - Вже, видко, менi на роду написано бути такою Рrincesse lointaine (далекою Царiвною), пожила в Азiї, поживу ще й в Африцi, а там... Отак все посуватимусь далi та далi - та й зникну, обернуся в легенду... Хiба ж це не гарно?..
  Померла Леся Українка у 1913 роцi, у вiцi 42 рокiв, вiд хвороби нирок. у селищi Сурамi, що у Грузiї.
  Жалiбно дзвонили дзвони у маленькiй церквi Святої Дiви Марiї на горi. Повздовж шляху до вокзалу, на пагорбах бiля своїх осель стояв люд, хрестився: Сурамi проводжав принцесу Мрiю у Вiчнiсть. Вони їй вiрили, бо панi Леся завжди їх переконувала:
  - Якби я не була українкою, хотiла б бути грузинкою.
   Поховали поетесу на Байковому кладовищi у Києвi.
  П.С.:
  ; Досi подорожує у космосi
  I це не жарт. На її честь названий астероїд "2616 Lesya", який вiдкрили у 1970 роцi. Знаходиться вiн у астероїдному поясi мiж Юпiтером та Марсом.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"