Так, то було рівно о п*ятій ранку. Квіти розкрили свої пелюстки та вмивалися ранковою росою, коли вона увійшла до кімнати. Там було весело - друзі ще не лягали - та задушливо, особливо після свіжого вранішнього повітря. Відчуваючи себе тією ж квіткою, вона дивилася на них. Що ж, ось ті люди, які складають частину її життя. І що вона про них знає? Що взагалі можливо знати про людину, якщо це не ти сам? Вона дивилася на них, ніби вперше. Ось біля вікна молодша подруга - чи просто знайома?.. - весела дівчина, яка справляє враження вітру, пориву, емоції. Вони обидві знають багато одна про одну, але далеко не все. Та й навіщо?... Поряд з нею - хлопчинка, дуже милий та ще по-дитячому справжній. І, мабуть, ще не зіпсований цим життям. Він викликає посмішку. Ось подруга, яка знає про неї все. Вони живуть ніби одним життям, одними подіями, вони по-справжньому рідні. І ось зараз - поруч з нею хтось інший... Зовсім не знайомий і тому - не зрозумілий. Що він хоче від них?.. І ось... Ні, вона не мала наміру сказати ВІН. Ні, зовсім не так. То був він, але - не виправдав сподівань. І вона знала, що вона сильніша за свій біль. Що вона переможе саму себе. Адже ж квіти живуть та розквітають не дивлячись ні на що. А вона - квітка. І в її серці народжувалося щось нове, невичерпне, непереможне - щось, що, можливо, відчувала Леся Українка, коли написала: "Буду жити! Геть думи сумні!" Так, вона вічна квітка. І тим вона - сильна. І тим - прекрасна.