Ми вже не зустрiнемо нiколи
Тих людей, що нам полегшили життя,
Що Батькiвщину захищали,
Не взираючи на свої почуття.

Що трагiчно вмерли на вiйнi,
Щоб сьогоднi мирно жили ми,
Щоб не думали, що пiдлий враже
В будь-яку секунду за смiливiсть нас накаже.

Давно вони забули своїх жiнок та дiток
I на душi любовi зовсiм зник вiдбиток.

Солдат не знає, що його чекає
В бiднiй хатi тепло та любов.
Вiн з вiдвагою проливає
На степ безкрайнiй гарячу кров.

Та навiть якби пам"ятав,
Як жiнку любу цiлував,
На дворi з дiточками грав,
Вiн би не кинув цiлу Україну
Заради кiлькох людей.

Сiм"я його пам"ятає батька,
Його обличчя, голос та зрiст,
Як вiн радiсно усмiхався,
Коли з роддому маленьких нiс.

Як вiн тодi прощався,
Обiймав та казав про любов,
Вони згадують цю хвилину
I плачуть знову i знов.

Вони не знають, живий вiн чи нi,
Чи дiйшли листи її коханому хлопцю,
Чи вдовиця вона, чи вiн помер на вiйнi.

Солдату тяжко так довго боротись.
Вiн хоче вмерти скорiше,
Але не зрадить вiн Україну,
Б"ється серце в нього частiше,

Україна народила мужнього сина,
То ж пишайся ним, Україно!