- Були колись такi люди - сильнi й могутнi. Майже до наших часiв дожили, зовсiм недавно скiнчилися. Ще мiй дiд, бувало, пiднiмав воза, якщо коняцi тяжко було, а прадiд, кажуть, мiг з гармати пальнути, як iз рушницi. Брав одразу двi попiд пахви, й киває джурi - пiдпалюй, мовляв! Той i радий старатися. Бубух! - з лiвої, прадiд хитнеться, на мiсцi крутнеться, та й киває знову - пiдпалюй! Бубух - з правої! Й десяток туркiв за кожним пострiлом! Оце був чоловiк, а зараз таких вже нема...
Дiдусь i справдi був "не такий". Старенький, немiчний, ходив з палицею, та ще й зупиняючись через кожен десяток крокiв. Але хлопчик бачив колись, як дiд зустрiв на сiнокосi гадюку. Чи то налякана, а чи зроду скажена, вона не тiкала, а скрутилася у тарiлку, готуючись до стрибка. Не до дiда - бо вiн стояв трохи далi, а саме до нього. Два кроки попереду. Й один - до гадюки. Одна мить, один порух чорно-сiрого тiла. Одне коротке шипiння.
Але свиснула палиця, й шипiння згасло, наче свiчку задули. Гадюка лежала на колючiй стернi, наче ганчiрка. Зовсiм не страшна - хоч у руки бери, якби не було трохи гидко.
А дiдусь взяв за руку й повiв онука далi. Дуже повiльно, зупиняючись через кожен десяток крокiв й вiдсапуючись. Вже за хвилину така хода онуковi набридла, й вiн знову гасав помiж довгими валками, ловив пiд ними полiвок й ловив коникiв.
А ще було страшенно цiкаво забiгти аж на самий вершечок сiнокiсного пагорба, та ще з двома-трьома хлопцями побiгти з нього наввипередки. Втiм, який там "побiгти"! Бiглося крокiв десять, ну, може двадцять, а потiм небо теж згадувало дитинство й починало гратися iз землею в квача. Все навколо крутилося й досить боляче калатало по ребрах, а насамкiнець пагорб мав невеличкий горбок - достоту як нiс у Вєрки-кацапки, й взимку той горбок пiдкидав санчата на висоту зросту дорослого дядька. Влiтку, звiсно, не так високо, але ж i приземлятися требу було на власнi сiдницi, а воно, знаєте, боляче!
Втiм, бувало, що по тих самих мiсцях гуляла й лозина - i за гору, де можна стернею очi виколоти, i за гусей, що у шкоду залiзли, i за молодшу сестричку, що мало з печi не впала, i ще багато за що. Тож хiба звикати їм, тим сiдницям! Батьковi, мабуть, теж дiставалося, коли вiн малим був й теж з цiєї гори котився, й теж, мабуть, гусей в шкоду пускав. А з тiткою Одаркою вони й досi смiються, як щось згадують. Хоча яка з них молодша сестричка, вона ж он яка велика й товста!
- ...то це прадiд, а його прадiд, кажуть, був великий чаклун та характерник. Подивиться, бувало, ворогу в очi - i той сам собi шаблю в черево зажене. Або махне рукою, й усе - не бачить його супротивник. Махає собi ятаганом, а вiн стоїть та регоче, те ще й пiдказує - осьдечки я, лiвiше трохи вiзьми!
Хлопчик слухав й уявляв себе то прадiдом-силачем, то прапрапрадiдом-характерником. От би йому так! Як пiймає його сусiдський Петро, буде знову щиглiв давати, а ти йому рраз! - i кулацюгою межи очi, щоб аж чоло трiснуло! Або подивишся - а вiн i штани з переляку загубить! Ото дiвчата смiятимуться!
- ...а ще ранiше й чаклуни страшнiшi були. З чортами зналися, з дикою звiриною. Самi могли на вовкiв перекидатися й пити ночами вражу кров. Бувало, увiткне в землю ножа. перестрибне його, у повiтрi догори дригом перевернеться, геп на землю - вже вовк! Та не простий, а здоровенний, iз залiзною шерстю. Анi спис його не бере, анi шабля, а про стрiлу то й казати нема чого. От лишень куль боялися, й мабуть, кулями їх i вибили.
Про вовкулакiв малий вже кiлька разiв чув . То вiд мами - але в неї то була лайка на сусiдських хлопчакiв, що навеснi обнесли черешню, то вiд бабусi - але то був прокльон якийсь. Щоб тебе вовкулаки взяли! - сказала вона на якусь тiтку, й та аж здригнулася. А, здавалося б, що тут страшного - ну, взяли вовкулаки, на руки взяли та потримали, а потiм вiдпустили. Подумаєш! Вiн би ще вихвалявся потiм, якби з ним таке трапилось!
- А ще ранiше вмiли люди говорити з мерцями й навiть долати смерть. Бувало, призначав козак герць, i приходила смерть, i билися вони три днi та три ночi, аж поки не перемагав хтось. Якщо смерть - то iшов козак за нею до пекла, а якщо навпаки - то йшла смерть вiд нього на тридцять три роки, й так до наступного разу...
- Дiду, дiду, - того разу не витримав онук. - А як це - говорити iз мертвими? Це так, як ти з бабусею говорив, коли вона вмерла? Але ж вона не вiдповiдала, вона ж просто лежала собi, аж поки не закопали?
Дитинство жорстоке - й лише через кiлька рокiв онук зрозумiв, що завдав тодi дiдусевi сильного болю, й не тим, що смикав за руку. Зрозумiв, чому в нього сльозинка скотилась з очей, й чому вiн так довго мовчав. А от що сказав далi - того разу так i не зрозумiв до кiнця, й чесно кажучи - досi не все було ясно.
- Вмiли, онучку, вмiли так говорити, що й мерцi їм вiдповiдали. Навiть тi, хто не хотiв, й тi, хто давно вже були похованi. Хоч сто рокiв тому, хоч тисячу.
- Дiду, дiду, а як вони говорили? В них же рота нема, самi лиш кiстки! Он, пам'ятаєш, як недавно дядько Мартин погрiб копав, та й викопав бусурманський шкiлет, а хлопцi череп украли, повiсили на вербi й камiнцями жбурляли! Так вiн нам нiчого тодi не сказав!
- Ех, дiти, дiти, - старий зiтхнув. - А якби твiй череп колись викопали, повiсили, й камiнцями жбурляли? Тобi б сподобалося?
Хлопчик потер чоло, мабуть, уявивши, теж зiтхнув й промимрив стандартне: "Я бiльше не буду..."
- Та знаю вже, що не будеш, - посмiхнувся дiдусь. - Ну й добре. Мертвi - вони просто мертвi, вони вже не українцi, й не бусурмани, не ляхи й не москалi. Просто мертвi. Лежать - то й нехай лежать. Вони нас не чiпають, а ми давай уже їх чiпати не будемо. Хоча...
Дiд посмiхнувся й таємниче прошепотiв:
- Знаєш, як козаки ставили мерцiв закопанi скарби стерегти?
Хлопчина аж рота вiдкрив, та й прикрити забув.
- Закопають, бувало, скарб, - очi дiда мрiйливо зблиснули. - Золота там, срiбла, дiамантiв усяких. Зброї коштовної, горiлки мiцної, козацької. Брилу кам'яну зверху кинуть, а на неї - кiлькох полонених, горлянки їм перерiжуть, вiдрубають мiзинця й кажуть: лежи тут i скарб бережи, бо iнакше кину я твiй мiзинець у вогонь, й горiтимеш ти разом з ним довше, анiж у пеклi б горiв! Й лежить мрець, лютує, їсти хоче, спати хоче, втекти хоче, але боїться й на мить скарб покинути, бо не хоче вiчно у багаттi горiти. А козак, буває, й загине, й пальця того пiдбере хтось. Як розумiє людина, що воно за кiстка, то й зрадiє, й почне могилу шукати, а як дурна - то й викине, й лютувати мерцю на золотi вiчно!..
Хлопчик так i сидiв iз роззявленим ротом, й дивися начебто поперед себе, а свiту й не бачив. От якби був спосiб зазирнути в очi, то видно там було б не стару комору з лелекою на стрiсi, й не кота на тину, i навiть не дiдуся у брилi, а пропливали там нелiченi скарби - золото, срiбло, шаблюки з дорогоцiнним камiнням в рукiв'ях. Охороняли їх кiстяки з iржавими мечам в руках - але хiба то якась перепона! Вiн би їх - рраз!...
- ...та не всi вони злi до людей. Бувало, закопають когось, а вiн на людей не злий. Пожив добре, помер славно, в могилу йому люльку поклали, шаблю, кобзу, а як багатий чоловiк був, або славний дуже - то ще коня бойового, й дiвок кiлька - щоб не нудився.
Як на думку онука, то дiвки були зайвi - бо з ними якраз нуднiше, але, мабуть, у старi часи чи то дiвки iнакшi були, чи то знали козаки якийсь спосiб зробити так, аби тi не рюмсали, коли їх за кiску посмикаєш.
- ...i лежить вiн тодi десять рокiв, i двадцять, i сто лежить, а як вилiзеш вночi на могилу, прикладеш вухо до землi, прислухаєшся - а там музика грає, вино булькотить, склянки дзвенять, дiвки верещать! Як у корчмi, ех... тiльки краще. То чого йому бути злим? Вiдкриє, буває, землянi дверi, вийде нагору, подивиться - ух, як змiнилося все! Рiчка висохла, натомiсть лiсок пiдрiс, село он якесь поставили... ну та гаразд, тут добре, але внизу краще - i лiзе собi назад. А як зустрiне когось, та не злякається чоловiк, то погомонять аж до ранку. Їм там, внизу, цiкаво буває, що у нас робиться, а вони нам за це теж якийсь секрет можуть виказати. Чи то про скарб давнiй, чи про те, як краще ворога бити, а майбутнє сказати, краще за всяку ворожку. Їм там, знизу, виднiше...
Могил у степу чимало було, й на деяких навiть стояли кам'янi баби - з руками на пупi та грудьми аж до пуза. Старi люди казали, що колись тi баби живi були, й самi на могили приходили, сiдали навпочiпки - так й завмирали навiки.
Наче щоб могилу стерегти, але навiть себе встерегти не могли.
Не опиналися навiть, коли їх з насидженого мiсця скидали, везли кудись. Приїжджали, бувало, вченi люди, забирали бабiв до мiста, й хтозна, що там з ними робили, бо назад не ставили.
Завбачивши таки, й деякi з сельчан бралися за тi баби, та й ставили на них хати, бо камiнь був дорогий. Кажуть, стояли тi хати довго, а от люди жили в них не дуже.
Мабуть, i справдi ранiше люди бiльшi були, а чи може величнiшi, бо могили теж подрiбнiшали, й дiдусевi викопали зовсiм маленьку - якраз пiд зрiст, не поклали анi пляшки з горiлкою, анi шаблюки, й лише онук крадькома, щоб не бачив нiхто, кинув у могилу люльку й кисет з тютюном, та й той батько потiм шукав й дуже лаявся.
Наука про старi часи не пiшла до бука, але й користi з неї багато вже не було. Ну, побавилися хлопцi ще трохи, один одного вночi на пасовищi лякаючи, а потiм й забулося. Може, згадається колись, як у самих онуки будуть, й згадає хтось дiда, що вже пiвстолiття в могилi, i якщо справдi нудно їм там лежати, то, може, стане хоч на якусь мить приємнiше.
Та й то навряд чи. Мертвi - на те вони й мертвi.
Хоча, бувало, згадував онук дiда й просто так. Пройшло ще кiлька рокiв - й зрозумiв вiн, нащо клали у могилу кiлька дiвок, й чим там з ними займалися, що верещали так, аж на землi чути було. Згадав онук, й посмiхнувся, й трохи теплiше стало на серцi, бо згадалися й сiнокоси, й до рiчки походи, й гадюка згадалася, й свiжий мед з вулика.
Все старшим потроху ставав онук, й дужчим, а батько все бiльше й бiльше ставав схожим на дiдуся, й вже, звичайно, не брався анi за лозину, анi за ремiнець, а синок все ще тої лозини побоювався. Але вже не за власнi сiдницi, а того, що дуже вже видно буде, як охляли батьки.
Та не будемо про погане, а будемо про хороше. Згадався дiдусь iще раз, в нiч на Iвана Купала, коли дiвчата найгарнiшi за цiлий рiк, а хлопцi найгарячiшi, коли цвiте папороть, але хiба кому до скарбiв, коли русалки ховаються в воду - бо як пiймають хлопцi, то хтозна, що з того вийде, коли навеснi багато дiтей народжується - й здавалося б, чого того Купалу згадувати - однак згадують, й посмiхаються.
А як хочеться дiвчину з кола вирвати, як зникнути непомiтно вiд багаття, що там галас i натовп? Але ж спробуй-но вже вiд гадання вiдiрвати - то й думати годi.
Однак можна, та ще й не складно це!
- Менi колись дiд розповiдав знаєш що? - треба прошепотiти в рожеве вушко. - Найкраще про майбутнє у мертвих питати. Їм там, знизу виднiше...
Дiвчина скосила очi на спiдничину й посмiхнулась. Справдi, на деякi речi знизу було зручнiше дивитися.
- ...й робити це треба якраз в нiч на Iвана Купала. Нагорi гамiрно, вони прокидаються, вiдкривають землянi дверi, й нагору вилазять. I якщо пiдiйти, привiтатися чемно, чарку налити, якщо чоловiк, або хустинку якусь подарувати, якщо жiнка - то сядуть поруч, погомонять... i що спитаєш - усе розкажуть.
Дiвчина вiрила й не вiрила водночас, й розумiла прекрасно, для чого запрошують її подалi вiд натовпу та веселощiв... але, знаєте, бувають моменти, коли дуже хочеться дати себе обдурити. Дати! Й грець з ними, з веселощами, нiкуди вони не дiнуться.
Справдi, з могили усе село було як на долонi, й музику чути було, й дiвчачi зойки, як вогонь п'яти лизав - "а не стрибай через мене!", а от навпаки - зась. Нiхто не бачить, й нiхто не чує. Як не верещати, звичайно. Якщо тихо й мирно поцiлуватись... ну, може, ще руку запустити у пазуху... ну аякже, треба ж, щоб тi, внизу, нас почули, позаздрили, вилiзли подивитись, хто тут землю трясе...
А тепер i поспати можна... тихiше, тихiше, прилаштовуйся отак, голову менi на плече, то й не буде холодно... знаєш, вони, мабуть увi снi приходять... сватiв... а, сватiв... а чого ж, можна й сватiв... ось подивимося вi снi на наше майбутнє, завтра один одному розповiмо - тодi й вирiшимо... спи!
Й вже коли засинали - здригнувся пагорб, нiби й справдi вiдчинились могутнi дверi, але може воно лише здалося.
Й снилася парубку якась чортiвня - чи то човен, чи то труна, чи повiнь, чи то вiйна, голод страшенний, чорти мерзеннi, з жаринами на чолi, що забирали останнє збiжжя, й проблиск надiї, i зброя, що сама себе заряджає, лише стрiчку з набоями їй подавай, й страшнi залiзнi птахи, що з неба смерть сiють, а врожай такий, що i не збереш, й втеча снилася, й життя у якiйсь ямi з колючим дротом навколо, й ще одна втеча, й знову вiйна, й нидiння у приймах на чужинi, й чи то отрута в обличчя, чи то бомба на столику.
Та й дiвчинi щось недоладне наснилося - прийшли бiлi чорти, хлiб забрали, прийшли багрянi - й коней погнали, та ще зеленi якiсь - й чоловiка хотiли вкрасти, й дiти мерли, й батьки мерли, i паслися всi, як корови у лободi, й забрали таки чоловiка, а потiм й дiтей забрали, а саму посадили у дерев'яну клiтку на залiзних колесах й повезли кудись далеко-далеко, у такi краї, де у людей обличчя широкi, а очi вузькi, й снiг навiть влiтку лежить. Там i закопали.
Дурня снилася, одним словом. Не буває такого, й бути не може. Не на могилах спати треба, а в лiжку, ну ще, може, на печi - то й не снитиметься.
А сватiв чоловiк заслав, й гарбуза не отримав, й жили вони довго, а от iз щастям якось воно не склалося.