- Щось не хочетьcя менi на роботу йти, - сказав раптом Вовка.
- А кому хочеться, - фiлософськи пiдтримав його Сергiй.
Я лише зiтхнув. Стояла чудова рання осiнь - улюблена моя пора. Час, коли вже не жарко, але ще i не холодно. Коли комарiв вже нема, а птахи ще не полетiли. Коли купатись ще можна, але вода вже прозора. Коли листя ще не опало, але вже горить рiзнокольоровими спалахами, й вiд того вогню теплiє в душi.
Кому о цiй порi схочеться на роботу?
До роботи було далеко - метрiв зо тридцять. Невiдомий архiтектор чи планувальник, чи хто там розмiстив тут лавочку та посадив три дерева так, щоб вони утворили альтанку, був молодець. А може, просто сама собою утворилася тут затишна мiсцина, куди по обiдi можна було вийти, посидiти, спалити цигарку, потеревенити з одним-двома товаришами. Бiльше чомусь нiколи у цей закуток не набивалося.
Якби ще до контори було не тридцять крокiв, а хоча б двадцять п`ять. Ну хай двадцять шiсть. Ну бiс iз ним, двадцять сiм. Ну чорт з вами, двадцять вiсiм. Ну все - останнє слово. Двадцять дев`ять.
Але ж не тридцять!
А потiм ще й сходинками на другий поверх. Не могли лiфт поставити, абощо.
Лiфт, правда, був, але у дальньому кiнцi коридору. У дуже дальньому - крокiв з пiвсотнi.
Щоправда, вранцi ми пролiтали тими сходинками й коридорами так, що стiни двигтiли.
Аякже! Там же компи, iнтернет, робота, лист вiд коханки, що зараз в Криму, вiд колеги, що зараз у бундесi, новини з конференцiї за нашим фахом, та з чемпiонату свiту по чомусь-там.
Шкода лише, що iнтститут бiдний, i на кожного виставлено лiмiт - 0 мегiв на мiсяць. Отак. Й крутись, як собi знаєш.
Один мiй знайомий заощаджував так, що навiть на порносайти ходив з вимкненими малюнками.
До обiду голова працювала, пiсля обiду - нi. Тому "iнтелектуальну працю" - паяти, хiмiчити, замiряти параметри тощо ми старалися планувати на пiсляобiд, а вранцi - думали. Й час вiд часу задумували самi себе у такi тупики... як ось сьогоднi.
- Не лiзе, - скрушно сказав Вовка. - Я його й так, i сяк - а не лiзе.
Вiн не сказав, що саме не лiзе - але будь-хто iз працiвникiв iнституту й сам здогадався би. Може, навiть зiтхнув би спiвчутливо на знак повної солiдарностi.
Аякже. Коли в когось "не лiзе" - то замовлення не отримає вся контора. А нема замовлення - нема й премiї, й замiть "Мальборо" смалимо "Приму".
Я допалив бичка майже до фiльтру й злостиво пожбурив його до урни. В мене сьогоднi зранку теж "не лiзло". Звечора здавалося що можна зробити так та так, а можливо, навiть отак - i все. А нi! Не схоттiло! От зараза. А я мчав зранку, як навiжений, через двi сходинки пiдстрибував... мало головбуха нашого з нiг не збив. Буде менi тепер премiя.
- Лiзе, - раптом сказав Вовчик.
- Як? - я негайно розвернувся до колеги. - Ану, ану...
Вовчик дивився просто перед собою й на мене демонстративно уваги не звертав. Я не образився. Що таке "лiзе" - всi знали, й один одному старались не заважати. Щоправда, якщо "лiзло" в їдальнi, й людина завмирала з ложкою перед ротом - то вигляд це мало досить кумедний.
- Їй-богу, лiзе! - повторив Вовчик.
Нi, на звичйний транс вiдкриття його вигляд геть не скидався. Й дивився колега не просто перед собою - а чомусь пiд ноги. Менi.
- Ти глянь - лiзе!
Я глянув. Пiд ногами, якраз бiля черевика валявся напiвскручений у трубку листочок, й не просто валявся.
Повз.
Повiльно-повiльно, ледве помiтно - але вперто i наполегливо долав мiлiметр за мiлiметром, нацiляючись на край асфальтової стежки.
Вiтер його ворушив, чи що?
Взагалi-то Володька знайшов собi чим перейматися! Листочками. Опалим листям! Ще би снiгом торiшнiм почав цiкавитися.
Я замахнувся ногою, але Вовчик негайно схопив мене за рукав:
- Не руш! Ти подивись - воно ж рухаєтся!
Ну - рухається. Ну то й що? Вiтер його суне, от воно й рухається. Вiтерець i справдi вiйнув, ще кiлька листочкiв заворушилися, й слухняно посунули... у протилежний бiк.
- Гм, - сказав я й традицiйно почухав потилицю.
Володя зiтнхув i полiз до кишенi.
Кишеня - це чортова вигадка. Народжуючись геть порожнiми, вони поступово нагромаджують у собi такi звалища, що страшно й руку засовувати. У мене, наприклад, у лiвiй жив чек з магазину. Торiшньої давнини. На купiвлю ароматичної свiчки з пахощами лаванди.
Нiколи в життi не купляв ароматичної свiчки!
Володя витяг з кишенi сталеву кульку з пiдшипника.
Я був певен - пiдшипники лежали геть поза його iнтересами, й за останнi двадцять рокiв свого життя жодного пiдшипника вiд у руках не тримав.
Але Вовчик зiтхнув й поклав кульку поруч з листочком. Листочок завмер, натомiсть кулька негайно почала рухатись.
Пiд прямим кутом до напрямку попереднього учасника руху.
Ага. Це, значить, був тест на похилiсть поверхнi. Результат - негативний. Листок рухається не пiд гору.
- Привiт, хлопцi, а що ви тут робите?
Юрко працював у сусiдньому вiддiлi. Ким саме - ми точно не знали, але ранками вiталися, а ввечерi iнодi пиво пили.
- Привiт, Юрчику. А в тебе часом нема з собою лiнiйки?
Юрко абсолютно не здивувився, й витяг з нагрудної кишенi малий штангенциркуль.
Що я там казав про кишенi?
А от магнiтометра нi в кого з собою не виявилось, тож бiгти менi, як наймолодшому. Я помстився, притягнувши не лише прилад, але й двох добровiльних помiчникiв. У них теж пiсля обiду "не лiзло".
З магнiтним полем усе виявилось гаразд, локальної дивiргенцiї не було, й довелося втрьох бiгти по електрометр. Повернулись вп`ятьох, разом з завлабом.
Поклали поруч контрольний листочок - майже такий самий, кiлька штук забракували, поки знайшли.
Лiзло!
Вiтер екранували загородкою з органiчного скла - повзло; помiняли загородно на жерстяну - водночас й непрозора, й екранує магнiтне поле - повло; дiрку зверху прикрила уламком залiза з даху... замислились, а як же тепер дивитись?.. зняли кришку, зробили штангеном позначку на асфальтi, прикрили, спалили по сигаретi кожен, вiдкрили...
Повзло.
- Гм... - сказав завлаб й почухав потилицю. - Гравiтометр прилад стацiонарний, сюди не притягнеш.
- Гм... - сказали всi одночасно й також потяглися руками за голови. В принципi, якщо покликати ще двох-трьох добровольцiв... а кабель? Тягнути з отого вiкна? Чиє то вiкно, директорське?
- Та й вiд асфальту вiдривати не можна, - бовкнув хтось занадто розумний. - А раптом вся справа в асфальтi?
А чого, ж може й в асфальтi. Так... у кого найближча болгарка?
А може, справа навiть не у асфальтi, а у землi пiд ним?
Я ляпнув й зрозумiв, що зараз отримаю стусана. Вiд кого-небудь, хто найближче опиниться. Бо одна справа вирiзати й перенести метр на метр, й зовсiм iнша - метр на метр на метр, й бажано неушкодженим.
Як колись нас загнали в колгосп й наглядач загадав викопати яму пiд буряки - три на три на три.
- А може, ми краще три ями вириємо? - знайшовся розумник. - Три ями метр на метр на метр? Га?
- Ну давайте, - милостиво погодився аграрiй й потiм, кажуть, довго чухав потилицю - десь обдурили клятi ледарi iнститутськi, але де? Бiс його зна!
До речi, а що там, пiд асфальтом?
Притягнули металошукач. Виявилось - нiчого. Хтось згадав, що у третьому корпусi є хлопчина, що вихвалявся, нiби вмiє з лозою ходити. Покликали.
Прийшов, звiсно, увесь третiй корпус. Хлопчина знайшов загублену кимось у травi запальничку, але пiд асфальтом не набачив нiчого.
- А газету! - нарештi допетрав хтось. - Пiдстелити шматок газети! Якщо по нiй полiзе - значить справа не у асфальтi. А якщо нi... ну, можна спробувати з газети струсити!
Полiзло.
Вже непогано.
- А якщо газету пiдняти?
Не полiзло. Газета прогиналася. Негайно знайшлося ще два добровольцi з шматком тоненького оргскла - бо не руйнувати ж противiтровий екран? А раптом вiйне й понесе наше вiдкриття бозна куди?
Перед склом листочок чомусь зупинився, й ми аж подихи зачаїли... але нi. Набрався сил i наповз.
Пiдняли.
Вище. Вище. Вище.
Завлаб негайно пхнув свою пику зпiднизу - як кiт пiд машину... й вилаявся. Махнув рукою й, не обертаючись, рушив до прохiдної.
Листок перекинули. Пiд ним причаїлась невеличка волохата гусениця. Водночас тобi двигун, рушiй та систему управлiння. Нам би таку.
- Тьху, - першим сказав хлопчина, що тримав скло, недбало струсив все на землю й теж рушив геть. За ним потяглися й всi iншi.
Гусениця полетiла в один бiк, листочок - в iнший.
Слава богу, питання про те, хто здiйняв панiку першим, не виникло. Бо декому з нас було б соромно.
Вовчик сидiв на улюбленiй нашiй лавочцi й мав такий вигляд, наче сидiв тут давно й просто так, а купу здорових iдiотiв з жерстю, оргсклом, приладами та iнструментами не помiтив.
Я теж сплюнув й рушив до робочого мiсця.
- Гей, - долинуло ззаду.
Вовчик вже стояв поруч з мiсцем подiї й знову вдивлявся в землю. Про всяк випадок я теж пiдiйшов.
На асфальтi лежав той саиий листочок. Так само скручений.
И так само.
Повiльно.
По прямiй.
Не вiдхиляючись вiд свого напрямку анi на мiлiметр.
Рухався!
- Тьху, - сказав я.
I ще багато чого сказав. I оце сиджу зараз й думаю - самому писати заяву на звiльнення, чи дочекатися, поки новоспечений директор iнституту, лауреат нобелiвської премiї в галузi фiзики за вiдкриття квантових флуктуацiй броунiвського руху, якi рухали той клятий листочок, колишнiй Вовка, а тепер Володимир Семенович мене вижене?