Радiй Радутний

Сусiди

Роман (журнальний варiант)

Надруковано у журналi "Вiтчизна", ?? 5-8, 2008 р.

Усi факти, подiї, прiзвища, назви озброєння, згаданi у романi, є вигаданими. Всяка схожiсть їх з реальними випадкова. Потужнiсть та наслiдки атомних вибухiв перебiльшенi. Автор не подiляє деяких полiтичних поглядiв головного героя.

Я повернувся з роботи.

Кiт негайно почав тертись об ноги, а дружина - так само настирливо викладати новини. Те i те вважалося обов`язковою вечiрньою культпрограмою, й, мiж нами кажучи, кiт був приємнiшою її частиною.

Отже, доведеться терпiти.

- Ой, ця Рандючка зовсiм головою поїхала, - торочила кохана дружинонька. - Сьогоднi стояла посеред вулицi з Валею, ляси точила, то ляпнула нiби ти - уявляєш, ти! - приїхав сюди навмисне, аби з нею зустрiчатися. Так, щоб нiхто не запiдозрив. Й хату для цього купив. Уявляєш?

Уявляю, а чого ж. Рандючка, схожа на колгоспну корову, лишень без хвоста, всiм хвалиться, який у неї коханець. Цебто я. Теж уявляє. Бiдолашна моя репутацiя. Але треба щось сказати, аби моя не подумала.

- Ги-ги, - посмiхнувся. - А як вона зi мною познайомилась, не розповiдала?

- Та нi. А що?

Ляпнув я щось не те. Дурницю ляпнув. Хай яка неймовiрна з Рандючки коханка для мене - однак дружина насторожилася - "а може й справдi!".

Щоб менi ще таке ляпнути. Бажано розумнiше. Щоб точно до скандалу дiйшло. А що ви хочете, ввечерi, пiсля роботи, голова не дуже гарно працює.

- Це ще, - кажу. - Нiчого. Тут у березнi пригода була. Валина кицька - ота, трикольорова... Чiта, здається. Було, в мене якось заночувала. Зайшла в хату, а надворi холодно... не виганяти ж. Ну й лишилася. То що ти думаєш? Прибiгає Валя й каже: Чiта у тебе ночувала? Було, кажу. Ну то забирай своє кошеня! Так, кажу, - один же разочок всього! А нiчого, - Валя каже. - Їй i одного разочку вистачило!

И з гордiстю так:

- Ми тут усi такi! Нам, - каже. - Хай лише крапелька попаде - i вже дитина!

Знайшла чим пишатися.

Дружина смiялася, я теж, але коли всi тi дiти - результати однiєї краплi - ввечерi виповзали на вуличку, то ми ховалися або в хату, або у садок. Дуже вже гамiрно. М`ячi гупають, хлопцi горлають, дiвчата вищать. Добре ще, хоч музикальних сусiдiв нема... Один, щоправда, якось увiмкнув чиєсь-то там гидке радiо, але я натякнув, що також маю могутнi колонки й люблю Rammstein. Вiн спитав - а що це таке? Я дав послухати. Подiяло.

- А ще ми з Iрою, - дружина затнулася. - В церквi були.

- Тю.

Переїхавши ближче до Києва, я, звичайно, влаштував коханiй кiлька екскурсiй. По Лаврi, по Софiї, по Свято-Михайлiвському монастирю (назвав його "нашим Шао-Лiнем"; дружина смiялася, а потiм трохи замислилась).

- Ой, що ж ви туди ходили! - бiдкалася того разу Iра. - Вiн же розкольницький. Не... як же вiн сказав... Неiстинний, о! Нам батюшка говорив...

Їм батюшка багато чого говорив - i що за Баняковича треба голосувати, i щоб кожного року всi обстеження проходили на предмет "накопичування грiхiв", й щоб за благодаттю до нього пiдходили не рiдше, анiж двiчi на тиждень, i щоб до сусiднього попа не ходили, бо вiн за ту саму благодать вдвiчi бiльше бере, такий безбожник! Водночас наш батюшка також вiдзначався певною лiберальнiстю, й за геть невеликi грошi дозволяв вiдзначати дев`ять днiв у день поминок, а за грошi трохи бiльшi - також сорок днiв, або навiть рiк. Аби продукти не пропали. Молодець той батюшка, коротше кажучи.

А от мiсцева церква була хоч i старовинною, рокiв за двiстi, але для пiти подивитися - геть нецiкава. Проста кам`яна зала, пустка, й лише луна гуляє.

- Гей!

- Гей... Гей... Гей...

Кажуть, до перебудови у нiй був колгоспний склад. Вiрю.

- Так там батю...

- Кахи-кахи.

- ... тобто священик тутешнiй...

Священик - це компромiс. Мiж термiнами "пiп" (це моїм) та "батюшкою" (це мiсцевим).

- ...так от, вiн Iрi довго розповiдав, що їй наврочено, але вiн знає хорошого екстрасенса, i хай вона до нього сходить, i навроку знiме.

Чесно кажучи, я мало ложку не упустив. Бач, як. А кажуть, Церква - консервативна органiзацiя. Брешуть. Недооцiнюють. Он як батюшка реагує на змiну ринкових настроїв. А ще наша церква - благородна справа кооперацiї та розподiлу працi. Батюшка екстрасенсу - клiєнта, а той йому - грошi. Комiсiйнi, так би мовити.

Цiкаво, а якщо той екстрасенс пошле пацiєнта до ще одного - то батюшка з нього отримає? Тодi це вже мережевий маркетинг. Еч, молодцi! Нам би такi кадри - та в уряд.

- ...вона пiшла, той щось поробив-поробив, а потiм i каже: я тут нiчого не зроблю, тут пороблено не на вас, а на ваше дворище. Ви ж, питає, у приватному секторi мешкаєте? Так от. Сходiть до такої-то i такої-то, скажiть, щоб вiд мене, то вона вас без черги прийме.

Фраза "без черги", мабуть, дiє на жiнок якимось магiчним способом. И не хочеш - а пiдеш. То, мабуть, й пiшла?

- Пiшла, аякже. Правда, у мене пiвсотнi позичила, бо ж треба й тому й тому заплатити...

Ага. Таки маркетинг.

- Приходить - а там бабуся така, страшненька трохи, з поглядом чорним, говорить якось рiзко, крiзь зуби. Яйця катала, нитку якусь крiзь голку просовувала, пiр`я нею обмотувала, робила-робила - а потiм каже...

Тут моя кохана дружинонька зробила театральну паузу (вийшло, мiж нами кажучи, не дуже... Станiславський би лишився незадоволеним), й видала:

- У вас, каже, у дворi дитину закопано, а на горищi - чоловiк повiсився! Вам треба або всю цю поробу знiмати, а це тисячi три, або продавати хату, а в мене, до речi, є покупець. Ну, ясна рiч, цiну доведеться трохи зменшити, бо ж в хатi пороблено...

Ого! Це вже називалося не маркетинг. А скорiш чорний пiар та гра на зниження, ще з використанням iнсайдерської iнформацiї. Молодцi люди, вмiють же працювати!

Й обирати клiєнтiв теж. Я посмiхнувся - "обирати" здалося термiном дуже вдалим. Водночас i "вибирати", i - "обдирати". Розумiй, як захочеш. Якби, наприклад, хтось сказав, що менi "пороблено" - то й досi чиргикав би пiшим еротичним маршрутом. Далеееееееееким-далеким.

Тому що колись, ще за радянських часiв одна моя родичка працювала на кондитерськiй фабрицi.

Ну, ви, мабуть, пам`ятаєте радянськi часи. У кишенi - дуля, у магазинi - друга. Сиру нема, цукор - за талонами, а молоко - з десяти до одинадцяти. Чергу займати о сьомiй. Все iнше - екзотика, i у вiльному продажi не трапляється.

Кондитерська фабрика в цьому планi була схожа на спецрозподiльник. Розподiлялося все.

Родичка спецiалiзувалася на яйцях. Статури вона була немаленької, тому ховала їх скрiзь, а особливо - помiж груди та просто у лiфчик. В результатi коли йшла з роботи, чоловiки озиралися, а жiнки шипiли. Заздрiсно. Й одного разу трiшечки вона перебрала.

- Їду, каже, в тролейбусi, а воно трусить та трусить, й чую - викочується яйце. Ось-ось викотиться. А якраз передi мною бабця сидить. Iз кошиком. А в кошику - якесь клоччя, ганчiрка... Ляп! - i вистрибнуло яйце просто на ту ганчiрку. Ну я боком, боком, та вiдсуваюсь потроху... коли бабця до кошику свого зазирає... та як вересне! Ой, людоньки, - репетує. - Ой, людоньки, що ж менi за лихо! Ой, людоньки! ТА МЕНI Ж ПОРОБЛЕНО!

Каже родичка, що тiкала з того тролейбусу, бо якби почала смiятись, то пороблено було б усiм пасажирам. Яєць би вистачило.

Це було кiлькадесят рокiв тому, аж бач - пережило. И вже не бабця репетує, а молода жiнка. З вигляду навiть нормальна.

- I що? - запитав я, аби пiдтримати розмову. В принципi, на мене чекав ще недобудований другий поверх, але якщо "угукнути" й пiти працювати, то дехто вважатиме, що я неуважний. Й не звертаю увага на її турботи, проблеми, враження. А може навiть i на неї саму. Й взагалi - я ще перевiрю, кого ти там в березнi ночувати пускав, поки мене не було - чи то кiшку, а чи її господарку!

Дешевше буде дослухати результати. Принаймнi часу втратиться менше.

- А, ще не знаю, - дружина знизала плечима. - Сказала - думатиме. Але що ти про неї та про неї, а на мене зовсiм уваги не звертаєш. Сказав би краще, чи тобi салат сподобався!

Ясна рiч, що вiдповiсти вимагалося негайно та ствердно. Я так i зробив. Щоправда, згадати - з чого ж вiн був, той салат? - не змiг би навiть пiд загрозою негайного i гучного скандалу.

На старiй моїй роботi було простiше. Сидiв години до восьмої, двадцять хвилин на дорогу, п'ятнадцять - душ, годину на те, се, поїсти, в телевiзор одним оком заглянути, та й у лiжко. Часу на скандали менше лишалося.

А на новiй у такому режимi не попрацюєш.

Новим тут було усе, рахуючи назву вулицi. Ага, Нова. I навiть будинок один бiльш-менш новий, роках у вiсiмдесятих збудований. А то все - хатки, хатки, червона цегла, шлакоблоки шифер та стара черепиця.

А у мене - найкраща. Дерево, глина й руберойд. Аби ще стрiху - то було достоту як у Тараса Шевченка.

Натомiсть якщо я скажу, за скiльки я взяв цю хатинку з дiлянкою - ви не повiрити!

Бо все це господарство знаходиться за десять кiлометрiв вiд КПП на Пущу-Водицю. Й вже через мiсяць пiсля того, як оформили продаж, цiна пiдскочила вдвiчi! А на осiнь зросла ще в стiльки ж! Й тенденцiї до спаду не виявляла.

Дядько, що продав менi хатку, якось прийшов, привiтався, окинув дворик тоскним таким поглядом - й лише зiтхнув.

Я пiшов працювати. Лише на хвилинку затримався, поправив жоржини - щоб росли правильно й один одному свiтло не затуляли. Ну й видер пару бур`янин, що вмостилися серед чорнобривцiв. До одинадцятої вигнав ще рядок стiнових блокiв, потiм до дванадцятої мив бетономiшалку й закидав нагору ще блокiв - десятки зо два. На завтра, якщо раптом не затримаюсь на роботi. До вересня ще лишалося майже пiвлiта, та й у вереснi так-сяк будувати ще можна. Може, й устигну у цьому роцi.

Може, звичайно, й нi. Тодi хтось iз сусiдських котiв знову буде прибиватися до мене ночувати. Або Чiта, або Мох.

Мохом його обiзвала дружинонька й довго гладила. Втiшне звiрятко, нiчого не скажеш, тiльки дуже вже занедбане. Великий, пухнастий, мишей ловить. Не кiт, а прикраса для будь-якого будинку.

Аж бач - нi.

- Вiн шкодний страшенно! - заявив менi сусiдський хлопець. - На вулицю не проситься! То пiд лiжком наробить, то пiд котлом. То ми його на нiч взагалi випускаємо.

Ця зима була тепла, градусiв п`ятнадцять, не бiльше, а минула сягала за четвертака. I що, теж випускали?

- Випускали, аякже. Вiн, правда, опинався, ховався, але ми все одно випускали.

Наприкiнцi цiєї зими Мох приходив до мене, й спочатку просто просився в хату, потiм обережно-обережно, так щоб мене навiть вусом не зачепити, спробував залiзти на лiжко. Вмостився в ногах. Засиналося пiд його муркотiння просто чудово.

До речi, на питання, як кота звати, сусiдський хлопчик довго чухав потилицю, аж поки згадав:

- Котофєй, ось як!

Не знаю, як в них, а в мене вiн на "котофєя" нiяк не реагував.

Вже весною трапилася пригода, пiсля якої Мох став мене трохи остерiгатись.

Повертаючись з роботи, я виявив, що хвiртка на городi вiдчинена. "На городi" - то була назва умовна. Звiсно, нiякого городу в мене не було навiть близько. I не тому, що не вистачало часу, а принципово. Не буду бабратися з картоплею - й грець. За той час, що я посаджу, прополю й виберу сотню кiлограм тiєї мороки, можна заробити на тонну. Економiчно невигiдно.

А от пару рядочкiв квiтiв - посiяв, каюсь. Подобаються вони менi. Хоча теж економiчно невигiднi. Натомiсть естетично привабливi.

От би ще хтось козлика будiвельного пересунув подалi, бо стоїть на дорозi й вигляд псує. Бо в самого вже тиждень руки нiяк не дiйдуть.

Так от, про хвiртку. Хвiртка теж мала вигляд умовної, але все-таки роль певного iндикатора грала. Хтось побував.

Я вилаявся, й на нiч почепив на клямку висячий замок - так, нiби дверi зачиненi.

Бiс його зна, на бiса я це зробив.

Й прокинувся вiд того, що прокинувся Мох.

Щось брязнуло.

В принципi, що саме брязнуло, можна було й не гадати. Ще тiльки купивши цю дiлянку з старою хаткою, я поганяв з сараю сусiдських дiтей (одне набралось нахабства й виставило претензiю. Там, каже, серпик лежить, я вже давно хотiв забрати. То вiддайте. Ми тут завжди лазили!)

Сусiд лiворуч колись поганяв наркоманiв, що хотiли зрiзали сiтку, а сусiд праворуч свою сiтку й взагалi не встерiг.

Що робить, боже мiй, що робиться. Людина за тi двадцять копiйок головою ризикує.

Як цей дядько, що лiз в мою хату.

Дядьку виявився не лише нахабним, але й дурним. Коли клямка не подалась, вiн почав присвiчувати - i не лiхтариком, а запальничкою. Схилився, носа свого довгого втупив - i роздивлявся.

Ну й отримав дверими якраз по носi!

Я гадав, цього вистачить, коли нi - кинувсь тiкати. Понад парканом, понад новою хатою, спробував завалити на мене козлика - та я вiдбив, спробував рiзко повернути...

Я може й проскочив би мимо, але короткий мiй улюблений ломик не проскочив.

Ну, далi, чесно кажучи - захопився. Та ще дядько дурний, нi аби лягти долiлиць й кричати "Здаюсь!" - спробував опинатись. По руцi - вiн iншою, по iншiй - вiн ногою, по ногах, пiднiжку, по спинi зверху - виривається. Довелося по головi. Двiчi.

Допомогло. Лежав та скiмлив.

А я згадував Муркока та iншi твори, де описано було мечi, що жадiбнi до кровi, й розумiв - справа не у мечi. Справа у тому, хто залiзяку тримає. У менi, якщо в даному випадку.

Дуже, дуже важко було зупинитись!

Вирвав я йому ременя iз штанiв, руки скрутив, притяг знов до старою хати, й почав експрес-допит. З третього удару дядько почав колотись й виклав геть-все... але в кишенях я знайшов лише геть зiм`яту пачку цигарок та жодного документу. Як його перевiриш?

Довелося комбiнувати:

- Як прiзвище? - Кудрявцев... Ой, больно, больно!

- Аякже, так i має бути. Де живеш?

- Ленiна! три бе! квартира тринадцять!

- Брешеш. Як звати?

- Кудрявцев! Нiколай Пєтрович! Ай, не бий, я правду кажу!

- Брешеш. Де живеш?

- На Рекунова, чотири

- Брешеш. Як звати?..

Але хвилин через п`ять вiдповiдi стали практично однаковi, а голова в дядька - вогкою. Я намагався не дуже шумiти, але все-таки, мабуть, щось на вулицю проривалось, бо ще за кiлька хвилин у хвiртку закалатали.

У полоненого цiлком могли бути спiльники. Я приготувався миттю дядька вимкнути iз реальностi й зайнятися спiльником - але роздивився, що постать за хвiрткою бiльше нагадує жiночу.

Ага. Хтось з сусiдiв.

- Викличте, будь-ласка, мiлiцiю!

Це я гукнув, а не вона, не подумайте.

- Мiлiцiя уже тут!

Голос був незнайомим, але фраза видалася цiкавою. Самовпевнена, мабуть, тутешня мiлiцiя, якщо має жiночу стать й ходить поодинцi серед ночi.

Вiдчинив хвiртку, й тримаючись поодаль, загадав показати ксиву. Ясна рiч, ксиви не виявилось.

- Дома залишила! А що це ви тут робите з цим чоловiком? Та я вас зараз...

Все ясно. Я схопив жiнку за барки, приклав трохи об стiну (обережно, щоб раптом стiну не завалити), розсунув ноги й облапав. Досить ретельно. Але, звiсно, аж нiяк не з сексуальною метою, а скорiш навпаки.

- Що... що це ви робите! Та як ви смiєте!..

Зброї, й взагалi залiзяк не було. Ну тодi лягай поруч з першим клiєнтом. Та не на клумбу, дурепо! Якщо ти менi папороть потовчеш, то я тобi - пику.

Жiнка помилку зрозумiла, й бiльше грозитись не намагалась, а спробувала умовити.

- Ну нiчого, подумаєш, непорозумiння трапилося... зараз ми вип`ємо, разом, посидимо добре... он я там пляшку поставила.

- Принеси!

Жiночка миттю мотнулась назад до хвiртки, схилилася... що вона там бачить? темно ж, як у негра в ротi! а нi, бач, щось знайшла. Нюхом вона ту горiлку чує, чи що?

Виявилось, що таки нюхом. За мить i я почув, а ще за мить - i укладений на пiсок дядько. Заворушився, гад.

Бiльш смердючої гидоти я не нюхав навiть в радянськiй армiї.

- Ось, вам, звiсно, першому! - жiнка вже видобула десь i склянку, й щедро набулькала майже до краю.

- Сама випий!

Навiть якби там й справдi було щось путнє, та навiть аби в мене було непереборне бажання випити - все одно хай спершу сама скуштує. Це вже у мене на рiвнi рефлексу.

Жiнка хильнула, скривилася, манiрно, як кiношна iнтелiгентка, помахала долонею перед носом.

- Тепер давайте я йому наллю.

Бач, яке вiддане. Я мало не матюкнувся. Чомусь усi пролетарки тримаються свої хлопцiв, як наче у них там медом намащено. Його б`єш - а жiнка лiзе, себе пiдставляє, ноги розводить, якщо вони того вартi, кричить.

Iнтелiгентки, бач, розумнiшi. У аналогiчнiй ситуацiї лише одна менi крикнула - "ти, каже, подзвони, як усе скiнчиться".

Дулю з маком я їй бiльше дзвонив.

Почати й собi пролетарками цiкавитись, чи що? Але ж нудно з ними.

Жiнка тим часом пiдняла свого коханця за плечi, натикнулася долонею на потилицю, ахнула:

- Та у нього ж уся голова в кровi!

Ну, в кровi, а у чому ж. Не в багнi ж, бо дощу вже тижнi зо два не було. I не у мозковiй речовинi. В зв`язку з повною її вiдсутнiстю.

- Та як ви могли! Та хiба так можна!

Ясна рiч, що не можна. От красти - це так, це можна. Й козлика на мене валити теж можна, дарма що на нього кiлька блокiв стоїть, по двадцять кiлограм кожен.

- Йому ж негайна допомога потрiбна!

Ну то допомагай.

Я винiс з хати вiдро води, хотiв хлюпнути, потiм згадав, що вночi все-таки не дуже спекотно, й поставив поруч.

- Ганчiрка у тебе є? Носовичок, абощо?

Ясна рiч, не було. Але жiночка, анi на мить не задумавшись, задерла светра й вiдiрвала вiд чогось-там чималу смугу.

М-да. Интелiгентка, мабуть, замислилася б. И не дай боже, пiд светром, чи що б вона там начепила на вечiр, трапилася якась ексклюзивна французька бiлизна. Спливав би потерпiлий кров`ю, як пiдбитий з пневматички щур.

Про щура - то сестра моя колись вiдзначилася. Приїхала до батькiв, i я теж якраз нагодився. Заходжу - сидить. Столик пiд яблунею, книжка, з одного боку - тарiлка iз виноградом, з iншого - гвинтiвка.

- Що, - кажу. На вiйну знов зiбралася?

- Ага, - каже. Тiльки на маленьку. Приватну, так би мовити. Ось, подивись.

Того року десь взялася сила-силенна пацюкiв та мишей. Шкода, що першi не їдять iнших. Або навпаки. Хтось iз вчених писав, що вони мають усi шанси вижити, коли людство загине, й створити власну цивiлiзацiю. Яка, мабуть, вийде пiдлою, злодiйською та пiдступною.

Брехня! До людей їм ще рости i рости.

Сестричка бере гвинтiвку i - бах!

- Iiiiiii! Iiiiii! Iiiiiii!

Я й не знав, що пацюки вмiють так верещати.

Жiнка тим часом протерла дядьковi голову, промила - з мого вiдра. От падло, доведеться тепер вiдро мити. Втiм, я й так пару раз використовував його, як помийницю, так що бiс з ним. Хай миє. Можна навiть на клумбу. На кровi квiти краще ростуть. Сам бачив.

Дядьковi налили. Вiн хильнув гранчак одним духом - мабуть, мав у цiй справi чималу практику. Налили ще - хильнув знову, й почав скаржитися, що я йому цигарки роздушив.

Я порадив заткнути пельку, бо iнакше роздушу ще й мошонку.

Але у присутностi подруги хiба в чоловiка голова запрацює! Треба ж показати, що вiн тут найкращий, найсильнiший та найнахабнiший. А що на землi лежить - то це випадковiсть!

- Фашист! - загорлав вiн на мене. - Жалостi в тєбє - нi копєйкi! Тєбє в гєстапо работать!

Не знаю, як би менi працювалося у гестапо, але те що контора за скандал не подякую - то це точно. Я повторив пропозицiю.

Не допомогло.

- Давай так, - я теж присiв поруч, одночасно пильнуючи жiнку. - Як ти ще раз пащу роззявиш - вдарю. Але не тебе, а подругу.

Жiночка ойкнула, й аж вiдсахнулась. Дядько рота роззявив... я занiс над головою той самий ломик... дядько зiтхнув i притих.

До цього моменту ще можна було обiйтись без скандалу, але тут рипнули дверi й надвiр вийшов сусiд. Теж iз якимось дубцем.

- Що тут, - каже таке?

- Та от, - кажу. - Злодюжку пiймав!

Сусiд, до речi, той самий, що в нього сiтку мало не зрiзали, то ясно, як вiн зреагував.

Дядько бiдолашний на пiску аж зiщулився, а жiнка аж поточилась - мабуть, уявила, що зараз буде.

Але не було. Я не дав.

Стало ясно, що скандалу вже не минути.

Жiночка, затямивши що варiант "вип`ємо, посидимо трохи!" тут не пройде, зголосилася побiгти викликати мiлiцiю та швидку. Я вiдпустив - але попросив сусiда теж викликати. Лише мiлiцiю, звiсно. Швидка допомога не така актуальна. У дядька максимум ключиця поламана й мозкотрус першого ступеню. Для швидкої вiн не клiєнт.

Але примчала швидка миттю, й ще здалеку вискочила з неї фельшериця з криком:

- Де хворий? Негайно на операцiю!

Який хворий, яка операцiя. Виявилося, однак, що та шльондра - дурна-дурна, а коли припре, то бач як на голову дiє! - сказала, що дядько при смертi, i в нього шлункова кровотеча.

Дав я фельдшериця п`ятiрку, пояснив ситуацiю, наклала вона дядьковi шину, бо я, здається, й справдi по ключицi занадто врiзав... коли друга лiкарка, що встигла iз жiнкою пошушукатись, каже:

- Ну все, забираємо хворого й поїхали, бо ще два виклики є.

Отут я, чесно кажучи, й отетерiв.

Вiдпустити?

Не можна. Пiдлатають дядька, вiн знахабнiє, й потiм на мене ще й заяву напише - так, мовляв, i так, зайшов випадково у чужий двiр, з ким не буває... коли налетiв невiдомий чоловiк, брутально вилаяв й не менш брутально побив мене, розгубленого та беззахисного, ломиком. В зв`язку з чим прошу притягти його до кримiнальної вiдповiдальностi.

Ото в конторi смiятимуться.

А дядько вже зiрвався на рiвнi - де й сили взялися, тiльки-но лежав i квилiв - ой, больно! ой, паашевелiцца не магу! - й рушив до швидкої. Якраз через клумбу.

- Ану ляж!

Дядько прискорив ходу. Довелося вживати заходiв. Пiсля заходiв на обличчях обох медичок з`явилася легка вiдраза, на шоферському - глибокий професiйний iнтерес, а та його подруга мало на мене не кинулася - але зупинилася, молодець. Бо дiсталося б й їй.

- Та що ж ви робите! Людоньки, та подивiться на цього звiра, що ж вiн робить!

А що я роблю? Нiчого особливого. Вiд пiднiжки та удару по нирках ще нiхто не вмирав. Цебто, може хто i вмирав, але менi про те невiдомо.

- Лежати!

Дядько залiг, як новобранець пiд обстрiлом.

Медички почали мене умовляти. Аргументували багато чим - i допомога йому негайно потрiбна, бо помре. И в мiлiцiю вони самi повiдомлять. И що їм ще на дви виклики треба їхати.

Особливо старалася та, що з нею подруга бранця встигла пошепотiтися. Натомiсть шофер сидiв, закинувши руки аж на потилицю й вiдверто смiявся.

Нехай собi.

Дядько знову почав нахабнiти, щось прокричав - на кшалт "ти iще нє знаєш, с кєм ти связался! да тєбя завтра здесь в порошок сотрут!". Довелось його трохи копнути, а медичкам пояснити - он бачте, мовляв, яка ситуацiя. Я його вiдпущу - вiн менi завтра хату пiдпалить. Воно менi треба? Їдьте на свої виклики, а ми тут якось уже самi...

"Самим" не вийшло, бо нагодивсь-таки мiлiцейський бобик, вийшли сержант з лейтенантом, а шофер навiть висовуватись не схотiв.

Я пояснив ситуацiю. На мордi у лейтенанта було написано, що йому все набридло. Що нiкого вiн хапати, крутити, одягати наручники й тягти до машини не буде. Що вiн взагалi має великi сумнiви, що дядько лiз до хати - бо що у цiй хатцi може бути? вона ж старенька, скоро сама розвалиться.

Але по дворищу походив, i на нову недобудову поглянув. З повагою:

- Самi будуєте?

Хоч не хоч, а довелося його вiдкликати вбiк й ксиву таки засвiтити. Поведiнка змiнилася. Миттю, як наче хтось йому ззаду вимикач повернув. Режим "погана робота" - "хороша робота". Або - "простий громадянин" - "непростий громадянин".

Тьху!

Ненавиджу лакуз.

Колись, замолоду ще, їхав потягом. Був сильно втомлений, навiть бiлизну брати не став, а одразу залiг. Лише провiдника попередив - дивiться, ж розбудiть.

- Обiйдешся, - каже. - Я тих, хто бiлизну не братиму, й будити не стану. А буде бажання скаргу подати - то май на увазi, у нас одному скаржнику вже бошку проломили, щоб не гавкав, на кого не треба.

Я скандалити не став, прокинувся сам - за кiлька хвилин перед станцiєю. Вийшов у тамбур. Провiдник вийшов. Поглянув на мене...

От чесно, аби вiн промовчав, то я б йому теж не сказав анi слова. Але ж, дурний його пiп хрестив, - не промовчав.

- Ну то ти не забув? У нас скаржникам голови пробивають.

Я зiтхнув. Витяг з кишенi цяцьку, впер йому у пiдборiддя. Другою рукою взяв дядька за барки й пару разiв добряче приклав потилицею об стiну - аж загуло. Дядько висiв, як мiшок з лайном, й лише очi косили на ту штуку, що йому в щелепу пiдпирала. А був же, гад, за габаритами майже такий, як я. А висiв.

Бити я його не став, гидко стало. Вiдкинув лише у протилежний кiнець тамбуру, вiдчинив дверi, стрибнув... Станцiя маленька, перон крихiтний, вагон у головi потягу... Снiгу - майже по пояс. Пiшов. Чи то, скорiш, побрiв, як рибалка в болотi. Ну, думаю... зараз дядько встане й почне. В спину. Всiх родичiв, мабуть, згадає, а може навiть шматок вугiлля кине й дверi хутко зачинить.

Коли - нi.

- Та ви вже менi пробачте! - заголосив вiн. - Та то я пожартував! Та щоб я колись когось та не розбудив - та не було такого нi разу! Та я! Та то я так! И про скаржникiв теж! И взагалi то не я! А ви, як наступного разу їхати будете! То берiть квиток в мiй вагон! А я! Та я вам i чаю безкоштовно! Й до чаю! И взагалi квиток не берiть, просто так пiдходьте, я хорошу людину i так довезу!

Тьху!

И потяг вже рушив, а провiдник мало не навколiшки стояв у тамбурi. Гидко.

От i тут.

Записали хлопцi дядька, записали ту його дiвку, роздiлилися - один поїхав в лiкарню, другий до господарства. На другий день прийшов iнший, старлей й довго ходив кругами, намагаючись взнати - а як би я хотiв вирiшити цю справу?

- Якомога тихiше, - нарештi ощасливив я лейтенанта, й вiн аж розцвiв, як жоржина. - Здерiть з дядька побiльше, налякайте, й прiзвище запишiть, щоб був на пiдозрi, й мститися не схотiв.

На словi "здерiть" старлей розцвiв взагалi як троянда, й зник, поки я не передумав.

Жоржини у мене цього року виросло аж чотири, а троянда все ще вередувала й вагалася - чи проростати тут, чи не треба... Бо хазяїн сьогоднi є, а завтра кудись повiявся, а за мною догляд потрiбен... води кожен день хоча б пiввiдра...

Ех, знав би той старлей, що в мене й вибору не було.

Через день я вже був приблизно за три тисячi кiлометрiв, й квiти там не росли - нi жоржини, анi троянди. Не ростуть на камiннi квiти.

Траплялися лишень бiлi, цупкi бур`янини з голiвками-грамофончиками. Про всяк випадок я знайшов парочку стиглих й насiння зсипав в пакетик. Крадькома, щоб нiхто не смiявся. Один все-таки помiтив й негайно тицьнув пальцем, бо з ввiчливiстю у хлопцiв не дуже:

- What is it?

- Flowers. Big white flowers.

У дядька дещо збiльшились очi, i я пояснив:

- For my wife.

Колега розмовляв англiйської краще, нiж я, але стрiляв гiрше. Натомiсть мав феноменальний слух, й вертолiт чув з такого далеку, що вистачало часу не лише сховатись, але й приготуватись до зустрiчi. З фанфарами.

Фанфари називались "Iгла-2" i я навiть здогадувався, звiдки вони тут взялися. Здається, цим займався сусiднiй вiддiл.

А от хто примудрився зламати програму у приладi "свiй-чужий" - не знав. Й мав певне бажання вияснити. За одним рипом, бо спецiально для цього їхати у вiдрядження було би занадто.

Супутних завдань менi надавали безлiч - там подивитися, там пофотографувати, там людей порозпитувати... хотiли ще дати з собою пару контейнерiв, щоб я їх там i залишив - один тут, а другий - оооон там, але тут уже я збунтувався, й навiть шеф, незважаючи на чимале економiю коштiв, мене пiдтримав.

Бо якщо мене вiзьмуть з цими контейнерами, то основне завдання теж лясне.

- Тебе вiзьмеш, аякже... - пробурмотiв дядько, що хотiв навiсити менi тi контейнери. Менi, звiсно, стало приємно, але репутацiя - репутацiєю, а мiру слiд знати.

Так от, вертольоти, якщо такi раптом нагодяться, хлопцi збиралися зустрiчати "Iглою". Бiльш того - з пiдслуханого я зрозумiв, що хлопцям було б краще, якби зустiч та трапилася. Сумнiвалися, бач. Остерiгалися, що ми їм пiдсунули неякiсний або застарiлий товар.

Ну хiба можна так ставитись до союзникiв?

Що ж до мене, то зустрiв будь-з-ким, не лише з вертольотами, видавалася геть недоречною. Тi штуки, що я пер на горбi, треба було встановити, настроїти, перевiрити, а потiм ще й старанно замаскувати.

Ви будете смiятись, але це не була вибухiвка.

В контору я, звiсно, прийшов не з вулицi. Але народ у конторi недовiрливiсть вже має в кровi, й певний час до мене лише придивлялися. Або давали доручення на кшталт: "пiди туди принеси те".

Носив, що поробиш.

Гiрше було б, якби дали щось таке... таке... таке... на зразок вбивства журналiста або банкiра. Мовляв, пошукай слiди. Знаю, що не твiй профiль, i взагалi не наш профiль, але президент вимагає, розумiєш? Ну, спробуй для початку перевiрити який-небудь закордонний слiд.

Звiсно, пiд таку постановку питання можна на дурняк куди-небудь зганяти - в Iзраїль, наприклад, або у Париж, або знайти ще якогось колишнього олiгарха в Буенос-Айресi - й злiтати туди цiлою делегацiєю. Принаймнi колеги дякували б. I полковника пiд цю справу можна було би отримати. Й навiть генерала, якби в делегацiю включити пару кадровикiв. Але, але, але...

Не моє.

Не вмiю я так працювати. Олiгарха знайду десь у Москвi, звiдки його все одно не видадуть; у склад делегацiї включу не тих, кого треба; привезу не те що треба, а на мiсцi ще галас якийсь учиню, i добре ще, якщо без стрiлянини.

Кому таке треба? От гади! Нi - щоб i справдi ховатися в Буенос-Айресi. Нi, вони собi, негiдники, знайшли помийницю ближчу й надiйнiшу. А нам що робити?

I менi урочисто всучили афтершоки.

Не плутайте з артишоками.

Афтершок - це iз зовсiм iншої опери. Не можна сказати, що дуже вже небезпечне - але страшнувате.

Афтершоки - це землетруси. Лише маленькi. Й стаються вони пiсля пiдземних атомних вибухiв.

Отримавши теку в руки, я дещо отетерiв, й навiть не спробував вiдбиватись. Але вже в кабiнетi довго чухав потилицю й робив висновки. На жаль, жоден з них втiшним не був.

Це було навiть гiрше за вбивство журналiста або банкiра. Це був капець. Повний. Це означало, що на думку високого керiвництва я мав досидiти до пенсiї, розгрiбаючи паперовi архiви шестидесятирiчної давнини, порiвнюючи таблицi, й шукати залежностi помiж вибухом у сорок кiлотон у скелястому грунтi та шiстдесят - у глинястому. Або навпаки. Або в iншiй якiйсь комбiнацiї, один чорт.

Досидiти, пiти на пенсiю пiдполковником або навiть майором, попрацювати ще трохи iнспектором з технiки безпеки на виробництвi - це, якщо хтось не знає, посада навмисне для пенсiонерiв. Як тiльки хтось з пролетарiв пальця собi вiдрубає або вип`є те, що не треба, то iнспектор - блись! i в лiкарнi, а з неї - на пенсiю. Бо iнакше сидiтиме.

Потiм ще рокiв десять рибалити i тiшити внукiв, переживаючи, що в дiтей квартира мала.

Весела перспективка, нiчого не скажеш! Гидко й думати.

Хай їм чорт, тим скороченням! Чи може й не чорт, а було б не триматись держави, а здриснути десь заступником директора по безпецi, й лизати йому генiталiї... отримуючи, щоправда, втричi бiльше, анiж в конторi.

Чорти б її мордували.

Але поки що чорти мордували мене. Морально. Ваганнями, самодоскiпуванням й роздумами про завдання на кшталт аналiзу афтершокiв.

Оскiльки у найближчi три роки атомних вибухiв не планувалося, я пiшов додому, по дорозi зустрiв товариша - от вiн якраз й вибрав варiант iз заступником по безпецi, й пляшка коньяку пiд розмови пiшла.

Приятель казав, наче дочiрнiй банк якраз формує службу безпеки, й нахвалявся посприяти, якщо дехто з нас врештi-решт вирiшиться. Й назвав приблизний розмiр платнi.

Ясна рiч, дома я нiчого з цього приводу не сказав. Не варто. Особливо згадувати платню.

Серед ночi якийсь дурень пiдiрвав десь у лiсi петарду, i я прокинувся.

Атомний вибух - це вам не петарда якась. I не граната. Й не бомба. I навiть порiвнювати його зi штабелем толу розмiром як п`ятиповерховий будинок, теж некоректно.

Це - геть iнакше.

Нiяка вибухiвка не створює температури у сто тисяч градусiв.

Бомба звичайна бiльше ламає, анiж плавить й пiдпалює, бiльше трощить, анiж перетворює на пару. Атомна - нi.

Якшо заряд запхати пiд землю, куля, що складається з розжареної до зоряних температур плазми, роздувається до дiаметру двадцяти метрiв. Або тридцяти. Або пятдесяти... а якщо заряд дуже вже потужний, бiльший за мегатонну, то кулi не вийде. Так чи сяк, а вогонь вискочить на поверхню.

Але то крайнощi. Вже давно нiхто не пiдриває мегатонних зарядiв. Дорого й непотрiбно.

Отже, вiзьмемо типовий, якщо можна так висловитись, вибух потужнiсть двадцять-тридцять кiлотон. У шахтi. Закупоренiй, звiсно. Глибиною щонайменше у сотню метрiв.

Що буде?

Перше. Буде електромагнiтний iмпульс. Уся незахищена апаратура в радiусi кiлькох кiлометрiв здохне. Всi приймачi в радiусi кiлькох десяткiв кiлометрiв будуть робити "хррррррр". Або взагалi позатикаються... що, взагалi, не так вже й погано. Хiба що - новин не послухаєш.

Якщо те саме пiдiрвати на висотi сорока кiлометрiв, то новин не буде години зо двi.

Друге. Плазма вигризе собi дiрку. Таку собi кулясту пiдземну порожнину. Яка називається камуфлет. Поплавить їй стiни, пiдлогу, стелю. Перетворить скелю на лаву. Лава стiкатиме. В результатi пiдлога стане товстезною й рiвною, наче пiсля церезiту. Натомiсть стеля нагадуватиме ринву наприкiнцi зими - самi бурульки. Бачив я фотографiї таких витворень. Гарно, хай йому чорт. Але заходити не рекомендується, тому що:

Третє. Гази. Гази триматимуться у порожнинi довго, можливо навiть до кiлькох рокiв - якщо, звiсно нiяка випадковiсть не зробить у поплавленiй тiй корi трiщину. Зазвичай трiщину, точнiше бiльш-менш акуратний отвiр робить дослiдницька група. Останнi метри вони бурять на малiй потужностi, а як тiльки голiвка провалюється - глушать мотор та тiкають. Газiв не так вже й багато, й вже через кiлька годин пiсля вибуху вони холоднi, покалiчити або обпекти нiкого не зможуть, але:

Четверте. Вони радiоактивнi. Радон, криптон, ксенон... навiть гелiй. Вони хоча й благороднi, але вже радiоактивнi. Вдихати не рекомендується. А що вириваються вони попiд тиском, то несуть iз собою пiсок, пилюку - ну, приблизно як пилосос, якщо його запустити на реверс. Ясна рiч, пилюка теж змушує лiчильники трiскотiти. Але якщо газ - це газ, його вдихнув, видихнув, та й по тому, то частина пилюки, хоч не хоч, залишається у легенях. Й свiтиться там. Або довго й потроху. Або швидко, й для бiльшостi клiтин руйнувально. Альфа випромiнювання, а що ж ви хочете. Коли летить частка розмiром з атом гелiю, то коневi ясно, що зав`язне у будь-якiй перепонi. Але перепонi при цьому - грець.

Все?

Нi, не все.

Купол над камуфлетом може триматись роками. По ньому можна ходити, їздити, бурити його, довбати, брати зразки й навiть будувати якiсь тимчасовi споруди. Чому тимчасовi? А тому що одного чудового ранку - бiс його зна, чому це майже завжди стається вранцi. Може, перепади температур? З холодної ночi, та в теплий день.

Так от, одного чудового ранку купол трiщить й осiдає на кiлька метрiв. Або й зовсiм провалюється. I якщо до цього часу всерединi залишалась якась радiоактивна гидота, то, як правило, вона вилiтає назовнi й вiльно мандрує степом, лiсом та горами. Й лише з цього моменту можна пробивати до новоутвореної печери хiд й влаштовувати екскурсiї. Чого смiєтесь, американцi так i зробили. Щоправда, не до печери, а лише до вирви - але все одно бажаючих море.

Вибух називався "Седан", влаштували його у 1962 роцi в рамках програми вивчення можливостей мирного використання атомних вибухiв. Обiзвали програму "Плаушер" - цебто, плуг. Але трохи не той, на який коваль Вучетича намагався перетворити списаний меч.

Планувалося швидко й максимально дешево прокопати через Iзраїль аналог Суецького каналу. Трохи довший, щоправда, майже пiвтисячi кiлометрiв - натомiсть через дружню територiю.

Кажуть, що рахували й альтернативний варiант - блiцкрiг з Єгиптом, але це виявилось значно дорожче.

Планували ще багато чого - аналогiчно акцiю на Панамському перешийку, будiвництво нової бухти бiля Томпсона на Алясцi, дробити руду та сланцi, стимулювати витiк нафти та газу... Кажуть, нiби були також плани по напрацюванню збройного урану - але офiцiйно це не пiдтверджено.

Взяли вони, значить, стандартну свою голiвку W-56...

"Потужнiсть 104 кт, дiаметр 44 см, довжина 97 см, вага 212 кг..." - сплило в пам'ятi.

Тьху, причепилося!

...й торохнули. Вийшла дiрка дiаметром близько чотирьох кiлометрiв, глибиною пiд кiлометр. Була б навiть бiльша, але бiльшiсть пiдкинутого грунту акуратно лягла назад у вирву. Для будiвництва каналу, абощо, це, звiсно, мiнус, але якби не цей мiнус, то по всiй Невадi розiйшлося б не 880 000 кюрi, а в десятки разiв бiльше.

До речi, магнiтуда того пiдкидону сягнула майже пять балiв по шкалi Рiхтера - досить помiтний землетрус.

Зараз там дiрка, й майданчик на самому її краєчку.

Якщо раптом якась туристична компанiя менi заплатить, то й напишу, як туди краще проїхати. Кажуть, огляд з майданчик - неймовiрний.

Далеко? Дорого? Не страшно, ще одна така сама гидота розташована зовсiм неподалiк. В Єнакiєвi. Щоправда, туди не пускають.

Хто бреше, я?

Не пускають туди зовсiм не для зберiгання таємностi, а виключно з технiчних причин. Просто бетонна плита з написом

Тут було проведено експеримент "Клiваж"

знаходиться на глибинi 802 метри. Й побачити її мають сумнiвне щастя лише шахтарi, що працюють у однiй iз найстарiших шахт України. Називається вона "Юнком". Ви будете смiятись, але це не якесь там нове безглузде словосполучення, а - "Юний комунар".

"Клiваж" мав на метi зменшення газових викидiв, й у першi пiвроку пiсля експерименту їхня кiлькiсть i справдi зменшилася. На жаль, ненадовго.

Камуфлет залили водою, й забили виходи бетоном та рiдким склом. Але, кажуть, лiчильник потрiскує. Пласт теж - бо якась розумна голiвка запланувала штрек в тридцяти метрах вiд камуфлету. Коли-небудь вони зустрiнуться.

Не бажаєте лiзти у шахту? Або їхати у Донеччину? Будь ласка. Є ближче. Харкiвська область, Красноградський район, село Хрестище. Хрестищинське газове родовище, якщо вже боротись за точнiсть. У 1972 роцi загорiлася свердловина, й розумнi люди спробували загасити її атомним вибухом з символiчною назвою "Факел".

Ну хто ж смолоскипом пожежу гасить?

Звiсно, не вийшло.

Натомiсть довелося руйнувати хати, вiдселяти мешканцiв й давати усiм квартири.

М-да.

Пiду-но я краще цигарку у когось стрельну.

Дядько з курилки звався Сергiй Миколайовичем й працював у сусiдньому вiддiлi. В теорiї не мав знати й цього, не кажучи вже про те, чим той вiддiл займається. Але то в теорiї. Коли людина швендяє з вiддiлу в вiддiл, то коневi ясно, що зберегти таємнiсть не вдасться. А якщо вже з контори в контору, як дехто з нас...

- Так, Сергiю Миколайовичу... Звiсно, звiсно. Чим зможу, допоможу. Кажiть, у чому там справа...

Виявилось, що шановний Сергiй Миколайович на штучних супутниках не розбирається. Натомiсть вiн розбирався на посадах, й посада провiдного наукового спецiалiста за два роки до пенсiї для нього досить приваблива. Гм... для мене, мабуть, теж. Тим бiльше, що на супутниках я розбираюсь.

- Ось подивiться. Якщо ракета-носiй стартує з екватора, то до її швидкостi додається триста метрiв на секунду... це та швидкiсть, з якою бiжить на екваторi поверхня Землi. Натомiсть при цьому зменшується нахил орбiти, й супутник проходить не над усiєю поверхнею планети, а лише над вузькою приекваторiальною смугою. Ось так...

За поверхню я використав аркушик паперу, а траєкторiю малював олiвцем.

-...звiдси мораль. Якщо супутник цiкавиться космосом - то з нього досить невеликого нахилу орбiти. В iдеалi - нуль, але на практицi - градусiв до двадцяти-тридцяти... ну, якщо з росiйських космодромiв, до шестидесяти. А от якщо вiн цiкавиться чимось на поверхнi, особливо у приполярних широтах...

Зигзаг на аркушику прийняв звичної синусоїдальної форми. Цебто, для мене звичної. Або для тих, хто любить дивитися репортажi з росiйського ЦУПу. У них там на стiнi висить розкiшний екран, де все це намальоване. Або для тих, хто хоч раз у життi заходив на space.org

Але, мабуть, не для провiдних наукових спецiалiстiв.

Було б непогано показати цей сайт i йому, але для цього вже треба пiднiмати зади iз стiльцiв й пертися в iнтернет-клас. Тому що внутрiшня мережа зв`язку з iнетом немає. Звiсно, розумно... але якщо офiцеровi платять менше, нiж адмiнiстратору в iнтернет-клубi, то вiн те, що треба й дискетою винесе.

- Ось подивiться. Це крутиться МКС. Як бачите, нахил орбiти у неї середнiй. Ось... ну, наприклад, Лакрос-2. Це американський шпигун. Нахил орбiти у нього - пiд вiсiмдесят. Цебто раз на кiлька днiв вiн проходить практично над кожною точкою Землi. А це... ну хай буде "Фотон". Росiйський науковий супутник. Мiкрогравiтацiю там всяку вивчає... фотосинтез у невагомостi... його нахил вiдповiдає широтi запуску, тобто градусiв шiстдесят...

Хто плутає, я плутаю?

Ну як, скажiть, реагувати на такi заяви? Приходить дядько, темний як погрiб, вiд мене взнає про нахил орбiти - i я плутаю? Послати? Та незручно якось, все таки вдвiчi старший за мене. Але натякнути варто. Ну, наприклад, що зараз декому буде соромно.

Менi? Ха.

Я зарився в папери, й з великою прикрiстю переконався, що соромно буде таки менi. "Фотон-М", задекларований як виключно науковий супутник, мав нахил орбiти 89.9. Цебто, полярну.

А що в нього на борту?

На борту була якась пiчка, зразки каменюк (якраз вони були "на борту" буквально - закрiпленi на зовнiшнiй обшивцi, й зображували собою метеорити. Погодьтесь - дотепно. Вмiють же, як захочуть...), якiсь ванночки з рослинами... Нi фотокамер, нi радарiв начебто не було. Радiорозвiдка? Пеленгатори? Але кого вони хочуть почути над полюсом?

Сергiй Миколайович раптом завовтузився, заметушився, подякував й сказав, що далi вiн уже якось сам. I пiшов.

Я знизав плечима... й лише через пiвгодини допер, що зараз провiдний науковий спецiалiст пише рапорт, у якому обов`язково буде згадано супутник-шпигун, замаскований пiд науковий супутник... i навряд чи буде згадано товариша, який випадково звернув увагу на дивний нахил орбiти. I справдi. Товариш же це зробив випадково, а для шановного Сергiя Миколайовича це прямий обов`язок. Йому за це грошi платять. Тепер, мабуть, платитимуть й бiльше.

На душi було гидко, як наче випадково лайном пригостили. Або кавою з тарганом. Було колись... дiвчина наливала, нiби не дивлячись, а потiм спостерiгала за реакцiєю. Не знаю, що вона хотiла цим перевiрити.

Ха, тарган в кавi. Теж менi горе. Мене колись печеними гусеницями пригостили. Досить смачно, до речi.

А от ту дiвчину знудило.

Я посмiхнувся, поглянув на годинник, запхав всi матерiали по мирним вибухам в сейф й рушив додому.

До маршрутки вишикувалась черга. На щастя, бiльшiсть людей бажали їхати виключно сидячи, й тому, якщо пiдiйти якраз коли займуть останнє мiсце, можна впертись без черги.

От лише вiд молодички рокiв за пятдесят страшенно смердiло якоюсь косметикою й горлало на всi заставки "Русское радио". То що там було написано про електромагнiтний iмпульс?

Того вечора я попрацював на будiвництвi до одинадцятої години, так-сяк помився, й залiг стомлений, як вантажник. Кiт негайно вмостився у мене на грудях та засопiв.

Менi наснилося, нiби росiяни на Байконурi понапивалися й запустили супутник з нахилом орбiти пiвтори сотнi градусiв. Але того їм здалося замало й перигей хлопцi загадали всього сiм з половиною кiлометрiв. Крiзь сон вiдчував, що дурниця, що так не буває - але ж сон! Що ти йому зробиш.

Вiдповiдно, щогодини супутник проходив над моєю недобудованою хатинкою й зловiсно шипiв сонячними батареями. Атмосфера його гальмувала, висота все меншала й меншала, аж доки не стало ясно, що пiд час наступного оберту вiн, гад, мою свiжу кладку зачепить й щонайменше чотири ряди блокiв знесе.

Я аж пiдскочив на лiжку. Прислухався.

Таки шелестiло!

Пiсля важкого дня, та ще й о третiй годинi ночi голова не працювала геть, й знадобилося не менше хвилини для того, щоб втямити. Це - дощ. Всьго лише дощ. Не злодiй, не сусiдська кiшка, й не росiйський супутник.

Лише дощ.

Я встав, i як був, голий, подався накривати свiжу кладку. Дощ тiльки-но почався й розчин змити з блокiв не встиг.

Ну й слава богу.

А ранок в конторi почався скандалом.

Скандали в конторi проходять тихо. Просто ходить людина на роботу, ранком вiтається, аж поки лясь! - i нема людини. Пiшов на пенсiю. Або за власним бажанням. I зустрiчаєш тодi дядька випадково десь у шинку, або просто на вулицi. Глянеш - i не впiзнаєш. Пролетар на пенсiї. Або взагалi п`яниця, й дивитися гидко. А всього лише рiк або два пройшло.

Або - у лiпшому випадку - сидить людина на майорськiй посадi, сидить... рiк сидить... два сидить... десять сидить... от, як наприклад тепер, мабуть, сидiтиму я.

Виявилось, що вчорашня моя наука не пiшла до бука, а була оформлена у виглядi рапорту й подана керiвництву на стiл. Керiвництво мудро вирiшило виявити хоч якусь iмiтацiї роботи контори, й доповiло кому слiд, а "хто слiд" здуру наказало створити робочу групу, й вивчити, чи не буде колись той клятий "Фотон" проходити над якимось з наших стратегiчних об`єктiв, та ще й якраз коли там працюватиме... ну, скажiмо, комiсiя з приватизацiї.

Через пiвгодини роботи група виявила, що супутник таки проходить над кiлькома об`єктами, але нахил орбiти становить лише шiстдесят три градуси. Що типово для росiйських наукових супутникiв. Почали шукати винуватця. У бiльшостi випадкiв винуватець i крайнiй - особа одна i та ж, але у даному - винуватець сказав:

- А я про орбiту взнав он вiд нього!

й потицяв пальцем у бiк мого кабiнету.

Його папiрець з параметрами орбiти, ясна рiч, зник безслiдно. Натомiсть мiй, з орбiтами Лакроса, МКС та паскудного того Фотона... але ж люди добрi! Я-то взяв данi про нахил орбiти з його папiрця!

Дядько примудрився поплутати нахил орбiти з часом обертання, а той якраз i був 89.9 хвилин. От чорт. Ну не могли запусти на десяток кiлометрiв вище, чи що. Було б 90 з чимось, i я б зразу побачив помилку. Клятi москалi!

Дядько отримав усну й матюкову гарантiю, що пiде на пенсiю з посади старшого лейтенанта, але то нiчого не значило. Спробуй, посунь його тепер з того мiсця. Ще в суд подасть, або стане посеред майдану, як той дурень з Вiнницi й вимагатиме його на посадi вiдновити.

Бачив я того дурня. Нормальний з першого погляду дядько, а винiс плакат - я, мовляв, колишнiй працiвник вiнницького управлiння СБУ, звiльнений незаконно, ось моя особиста справа, усi бажаючi можуть ознайомитися. Бажаючих було досить багато, й дехто з них говорив з нахабним маасковским аакцентом. Розпитували в основному не про обставини звiльнення, а про роботу.

Дожилися.

До мене конкретних оргвисновкiв не було, але й шанси, що я колись стану генералом змiнилися приблизно з однiєю тисячної вiдсотка до двох, але вже десятитисячних.

Заслужив, а чого ж.

Ясна рiч, що Сергiй Миколайович бiльше зi мною вiтатись не буде.

День до вечора я, звiсно досидiв, але годинi о п`ятiй стало настiльки гидко, що рiвно о шостiй я з контори вилетiв, як канарка з клiтки. Точнiше, спробував вилетiти. Бо в коридорi застряг у щiльнiй масi дiвчат, колишнiх дiвчат та колишнiх жiнок. Пхалися вузьком проходом, як у березнi крига Днiпром. Ти ба. Я й не знав, що у них таке розвинене вiдчуття часу. До секунд. Це ж треба.

Бо, наприклад, якщо папiрця в канцелярiю заносиш десь так за годину до кiнця дня, то кажуть:

- Так вже ж кiнець дня! Занесiть завтра!

Й продовжують фарбуватися.

Он чому коридор вечорами косметикою смердить, як автомобiльний тунель - вихлопними газами. Причина та сама.

Здимiв, я, значить, з роботи о шостiй, й рiвно о пiв на шосту зустрiв у пивному наметi старого товариша. Цебто, товариша зi старої роботи.

Скорочення та реформи вiдкинули його в iнший бiк - у мiлiцiю. Погладшав товариш, трохи постарiв, а в очах якийсь дивний вираз з'явився - чи то нудьга, чи то безнадiя.

- Ну як?

- Та нiяк. Вiдповiдальностi, правда, менше. Але й получка менша, а буде ще менша, право проїзду забрали й пiльги по комунальним платежам теж.

- I що?

- Та нiчого. Залишилось два роки до пенсiї.

- Аргумент.

- А то!

Злив йому iнформацiю про попа, що бiзнес облаштував. Приятель посмiявся, але навiть не спитав, де та церква. Ранiше з ним такого не траплялося. Ранiше вiн чiплявся, бувало, за такi дрiбничини, що й пiд мiкроскопом побачити важко, й розкручував. Ого-го, як розкручував! Що ж таке?

- Ти що! - вiн аж кухоль з пивом поставив. - Попа чiпати? Та нi в якому разi! Це гiрше за депутата, й майже так само погано, як журналiст! Он у Херсонi один зачепив - пiп йому в морду заїхав, а той його скрутив та притяг до контори. То що було! Самого вигнали, начальника райвiддiлу, здається, теж, а догани навiшали всiм, аж до начальника областi! Пiп - це страшне...

Вiн ковтнув пива.

- Щоправда, список, кого не можна чiпати, бiльшає й бiльшає...

- Як це - не можна чiпати?

- Отак.

В голосi товариша з`явилась нова iнтонацiя. Колись, бувало, натикаючись на "не можна", вiн заходив кружним шляхом, хай у десять разiв довшим, але ж заходив. А зараз - нi. Не можна - значить, не можна.

- А хто ще у списку?

- О, багато хто. Депутати з помiчниками, суддi, прокурори, взагалi прокуратурськi працiвники, журналiсти, попи, сектанти, актори, ректори, контролери в метро, iнвалiди та жiнки з явними ознаками вагiтностi...

Вiн замислився. Я думав - пригадує, кого ще, але приятель раптом видав несподiване резюме:

- А також всiх, хто не за того голосував. Бо одразу гавкiт здiймається - репресiї, репресiї, полiтичнi переслiдування!

Ми замовили ще по пиву.

- Ну, про жiнок - воно нiби й логiчно...

- Ага, - приятель кивнув. - Не атакував тебе натовп вагiтних циганок. Коли, наприклад, хочуть свого барона вiдбити. Або хоча б наркоту в нього непомiтно забрати.

Й аж сплюнув. Мабуть, його вже атакували.

- Циганiв, до речi, теж скоро не можна буде.

- Отакої!

- Ага. Бо завелась якась ромська правозахисна група, й тiльки кого руш - а воно сморiд здiймає на всю Європу. "Етнiчнi переслiдування!" - кричать. Тьху!

- Тьху!

Соромно казати, але вiд таких новин у мене на серцi трохи полегшало. Бо як не крути, а коли комусь важче, анiж тобi - то тобi таки легше.

Того вечора, тiльки-но я замiсив розчин, з неба зiрвалася злива. Довелося маневрувати, прикривати щойно покладений блок руберойдом, але розчин все одно вимивало брудними патьоками й розливало по стiнах. Натомiсть з сусiдського даху лився могутнiй потiк i я з превеликим задоволенням прийняв душ. Тому що душу або ванни в господарствi ще нема, й купатися доводилося на роботi, у душовiй вiд спортзалу.

Щоправда, дощова вода була холоднюща. Але прийшов кiт, розлiгся на грудях, притиснувся, замуркотiв й стало теплiше. Хоча б навiть морально - й те добре.

Вранцi голова трiщала, а з носа текло. Мабуть, той душ виявився все-таки захолодним. Але кого це хвилює? Сказано сиди й працюй, значить сиди - й працюй.

Вiдкрив матерiали про той самий "Клiваж", перечитав ще раз...

Ну й кому це цiкаво?

Справа давно минулих днiв, i навiть рокiв. Хоча бiс його зна... в принципi, люди, що те зробили ще живi. Не всi, ясна рiч. Бо смертнiсть у тих, хто стикався з такими експериментами, перевищує середню, i значно; але все-таки.

Взагалi це явище мене завжди вражало - iсторiя окремо, люди окремо. Недалеко вiд недобудованої моєї хатинки є бункер. Старий, у тридцятих роках будований. Iз зiрочкою та написом "СССР". I СРСР вже нема, й вiйна двiчi прокотилася через ту споруду, й насрано, вибачте, там уже так, що скоро крiзь амбразури почне виливатись - i тут раптом виявляється, що один дядько з тих, хто його будував - живий. Iнтерв`ю дає. Отут, каже, точно пам`ятаю, ми трохи зхалтурили, арматуру не поварили, а дротами поскручували - але ж, бачите, витримало!

Аякже. Витримало, й ще стiльки ж витримає, а якщо не чiпатимуть, то ще й кiлькасот рокiв стоятиме пам`ятником. Щоправда, дерева його геть листям засиплять, листя згниє, й рокiв через тисячу якийсь дядько тицьне лопатою - а там бетон. Зiрочка. Й напис "СССР".

Цiкаво, чи згадає вiн взагалi, що це таке.

Й серед всякої iншої старовини, повз яку час вiд часу проходиш й не помiчаєш, раптом трапляється щось таке, дрiбничка якась, каменюка або деревина... аж раптом подумаєш - а її ж тут тисячу рокiв тому поклали!

Як, наприклад, дерев`янi затички у стiнах Софiйського собору. Дерево - та й усе, а придивишся - а воно залишки риштувань. Отак тодi будували - жердину закладали разом з камiнням в стiну, й на нiй стояли. Потiм риштовки зрiзали. Але по дереву й зараз можна пальцем постукати.

Менi такий метод будови, на жаль, не пiдходить. Стiна з керамзитобетонних блокiв. Тонка. Якщо ще й деревину у неї загородити - виламає к бiсу разом зi мною. Летiтиму... Я й так пару разiв лiтав. Ввечерi, втомлений, координацiя вже нi в дугу, й в очах мерехтить... Геп!

Боляче.

Й блока розбив, що на нього сiдницею приземлився.

До верху лишилося ще сiм рядкiв, а вечори холоднiшi та холоднiшi. Скоро почнуться дощi - i що тодi? Ще раз зимувати у старiй хатинцi, топити дровами, а всiх розваг - сiсти ввечерi бiля пiчки, з котом на колiнах, й слухати, як вiн муркотить.

Шкода, що за допомогою вибухiв будувати не можна, а лише руйнувати. Вкрав би з контори якусь з iграшок, торохнув - i хата готова.

А ще, пригадую, в iнститутi в однiй з аудиторiй лозунг бачив. "Штамповка вибухом технологiя майбутнього". Напис iшов по колу, оточуючи якийсь абстрактний малюнок - мабуть, також створений за допомогою вибуху. Чим хороший круглий напис - тим, що його можна читати з будь-якого мiсця. Або навхрест:

"Штамповка технологiї - вибух майбутнього".

Або:

"Технологiя вибухом - штамповка майбутнього".

Вибухи - це я люблю. Особливо якраз тi, що пов`язанi з будинками та штамповкою майбутнього. Торохнеш, бувало, один будинок - й майбутнє вiдштамповане рокiв на десять вперед. У сусiдiв. Й поки вони воюють, можна з них потихеньку смоктати - то кров, то нафту. То взагалi грошi.

Щоправда, потiм, буває, серед ночi прокидаєшся. Наче вiд вибуху. Й заснути не можеш.

Ну та нiчого, може добудую свого будиночка - то полегшає.

А за тим iнститутським корпусом, до речi, в дворi, валялося багато поштампованих заготовок - з крицi, дюралю, якихось сплавiв. Цiкаво, чи й зараз валяється? Навряд чи.

У Харковi на монументi загиблим на вiйнi з бронзових гiлок листя пообривали. А колись проїжджав мимо смiтника, то бачив дядька - вирив нору, й щось в нiй вишукував. Крихiтне. Мабуть, якась контора рокiв десять тому вивалила радiодеталi або брухт алюмiнiю.

Теж хлiб.

Смердить, правда, вiд смiтника за пiвкiлометра - та що поробиш.

Й вiд ситуацiї в конторi теж смердить, не так широко - але так само сильно. Вчора пiдходив один знайомий. Каже - а на бiса ти Миколайовичу неправильно нахил орбiти сказав? Пiдсижуєш? То даремно, вiн на своєму мiсцi ще рокiв десять сидiтиме, як гиря в багнi, а мiсце його не таке вже й хороше. Он, якщо хочеш, я скоро тiкатиму, то спробуй на може просунутися. Получка на пiвсотнi бiльше, а вiдповiдальностi жодної, сиди собi папери з мiсця на мiсце перекладай. Щоправда, полковника на тiй посадi отримати важко й пiдполковника теж...

Сказав, що подумаю.

Але думалося про iнше. Це ж якщо один до мене прийшов та чуткою подiлився - то скiльки не подiлилося? А Сергiй Миколайович - ветеран, усiх знає, з бiльшiстю чарку пив, i скiльком з них вiн тепер каже, що я кар`єрист, та ще й пiдлий, он якими методами дiю?

Називається - попав.

I з хатою - теж. Бо на восьмому рядку раптом дотямив, що було б непогано передбачити й вiкна... й тепер доведеться щонайменше у двох мiсцях довбати.

Й буду довбати, а що зробиш.

Втiм, контори це також стосується. Там також - довбатись й довбатись.

А знаєте, як атомним вибухом продовбати сховище для вiдходiв? Дуже просто!

Вибираємо дислокацiю. Це має мiсцина з добряче виробленими нафтовими пластами. У звичайному станi їхнiй обсяг обмежений, але пiсля "обробки" вибухом - значно збiльшується. Бажано, щоб поблизу крутилося не дуже багато населення. А тi, що все-таки крутяться - щоб були, по можливостi, нетитульною нацiєю. Бо своїх все-таки шкода. Буримо дiрку. Спускаємо вирiб. Ховаємось.

Бабах!

Радянськi вченi вибрали за мiсце Башкирiю, й навряд чи вони питали згоди в башкирiв.

В створену у 1976 роцi порожнину "Кама-2" до 1996 закачали бiльше 28 мiльйонiв кубiв промислових стокiв. Агов, нащадки! Приймайте.

. Правда, просто? Але досить дорого. В цiнах дев'яностих рокiв вартiсть одного вибуху становить вiд трьох до шести мiльйонiв доларiв. Сюди не входять витрати на розробку проекту та лiквiдацiю наслiдкiв вибуху. З ними цiна сильно варiюється, й верхнього лiмiту нема.

А ще можна закачувати всяке лайно не в горизонт, а пiд купол. Пробували. Експерименти серiї "Вега" на Астраханському газоконденсатi. Або "Лiра" на Карачаганському. Одна з "Вег" начебто й досi працює, а "Лiрам" не пощастило. Одну залило водою одразу пiсля вибуху, друга при спробi проникнути в неї буром той бур обiрвала.

Добре? Не зовсiм.

Справа в тому, що купол, як я вже казав, триматися купи не хоче, й через деякий час обвалюється. Й вся ця гидота, що її закачали через свердловини у камуфлет, рветься на волю.

Спробуйте взяти великий камiнь й кинути його у дiрку сiльського туалету типу "сортир". Втiшне видовище... якщо, звiсно, сортир сусiдський. Будете експериментувати - вiдбiгайте подалi, бо видовище може перетворитися у хлюповище, забрудновище, лайковище й матюковище.

Отак i з куполом. Пiсля того, як все це господарство обвалиться, свердловини починаються плюватися тою гидотою, що в них закачали. А якщо їх заткнути - то плюватися починають трiщини.

Як, наприклад, у порожнинах серiї "Сапфiр" на Астраханському газоконденсатному родовищi. Вони вже потроху плюються. А кругом люди ходять... корови пасуться... хтось труби вкрав з колишнього газопроводу. Радiоактивнi. Хороший, мабуть, буде врожай.

Все закачане порожнина, звiсно, не виплюне. Бiльш того, дослiд з сортиром показує, що вихлюпнеться менше вiдсотка... Але якщо заливати гидоту хоч i агресивну, але хiмiчно, то вихлюпнеться вона ж, але до того ще й трiшечки так радiоактивна. От тодi одягай ОЗК, бери лопату, збирай її в бочки iз металевими кришками й транспортуй до сховища радiоактивних вiдходiв.

А також пиши iнструкцiю, де сказано, що воно, яке воно, скiльки воно. Скiльки - це про розпад, i заздалегiдь можна сказати, що довго.

До речi, американцi, кажуть, пишуть таку iнструкцiю на папiрусi. Спочатку хотiли на компакт-диску, але хтось розумний принiс на нараду диск, випущений на початку вiсiмдесятих й запропонував всiм бажаючим його прочитати. "Пхе!.. Хвилинна справа!" - сказали бажаючi, й почали дiставати хто ноутбук, хто лептоп.

Ага.

А за хвилину почали чухати потилицi.

Бо з тих часiв, коли диск записали, формати помiнялися разiв сiм. Один час НАСА навiть купляла старi дисководи на 120 к, та стримери на 1 мегабайт. На аукцiонi. Бо переписати усi програми водночас виявилось дорожче.

Ну й успiхiв їм. Бо коли на одному з шаттлiв все обладнання семидесятих помiняли на нове, заощадивши таким чином аж триста кiлограмiв, човник сказав "ой, а щось у мене голова крутиться..."

Й ляснув. Розсипався на шматочки. Iсторичний факт.

А папiрус має шанси пролежати рокiв так з кiлька тисяч... коротше кажучи, довго.

Росiяни пiшли iншим шляхом.

Ще за Союзу, коли Чорнобиль торохнув, зiбрав тодiшнiй директор СРСР видатних науковцiв й сказав:

- Як це - пiвтори тисячi рокiв? Та ви що! Та на вас Радянський Союз витрачає шаленi грошi, а ви кажете - пiвтори тисячi? Пишiть...

"Пишiть" - це вже не до вчених, а до секретарки.

- ...постановити: знайти спосiб прискорення радiоактивного розпаду в чотирнадцять разiв.

Кажуть, науковцi розходились, й лише головами хитали. Смiялись пiзнiше, а ще трохи згодом усiм стало вже не до смiху.

Коли - ррраз!

Така собi збiрочка авторефератiв, той дисер пише, той просто статтю, кiлька тисяч писалок таких на рiк, яким дивом воно до мене потрапило, яким чудом я назву ту не прогавив...

"Прискорення ядерного розпаду за допомогою лазерного випромiнювання".

Як серпом по головi!

I шифр стоїть. Не секретна, але лише для службового користування.

Пiд цю справу я вибив собi вiдрядження, зустрiвся на якiйсь виставцi з дядьком, три днi з ним пиячили, i ще два вiн з дiвки не злазив, яку я йому пiдклав.

Злив менi дядько про новi ТВЕЛи для водо-водяних реакторiв (дякую, знадобиться!); про новий сплав для рiдкометалевих реакторiв (теж, звiсно, дякую... але ми одну дизельну субмарину в море не випхаємо нiяк, що вже казати про атомнi); про радiацiйну сепарацiю урану-235 вiд 238 (i за це дякую, користi з того нiякої, але може хтось дисертацiю зробить).

Але коли я мимоходом запитав про прискорення розпаду... ой, що було! Нiколи не бачив, як людина тверезiшає на очах. I як в тих очах загоряється розумiння - ой, що ж я роблю! Ой, людоньки, ой КДБ з ФСБ, рятуйте, й мiлiцiю прихопiть - шпигуни державнi таємницi випитують!

Як дiвка, їй-богу. Вночi - давай i так i сяк, а на ранок - ой, соромно як! Та як я могла, i взагалi то була не я.

От гад!

Самi не гам, i сусiдам треба в сортир каменюку закинути. Браття-слов`яни, чорти їх усiх мордували.

Зайшов з iншого боку, й до iншого дядька; цей був практичнiший й й натякнув, що ясна рiч, можна i навiть треба дiлитися, але ж зовсiм не безкоштовно. Й загадав. Не так вже й багато, але поки контора чухалася, iнша контора, територiально розташована за океаном, надала грант.

Мене негайно вiдкликали.

- Ти що! - сказав шеф. - Вiн же тепер на американцiв працює. А тут ми. Образяться! Нехай його вже... може, колись вони й з нами подiляться.

Ага. Дочекаємося. Як у Iрак - так союзники. А як дiлитися - то хто ви такi й де ви знаходитеся? Десь у Азiї, чи ще далi?

А спробуй-но, заберися з Iраку - так одразу згадають, хто де знаходиться, й де буде знаходитися пiсля того, як забереться. А спробуй не заберися - то власне населення, все як один, проголосує за вивiд вiйська. Бо рядовий там сiмсот доларiв на мiсяць отримує, а пролетар тут - сiмсот гривень. Як тут не проголосувати.

А про те, що на заводi воювати не дуже навчишся, у пролетаря голова не болить. А вчитися треба.

Як сказав один наш нацiоналiстреволюцiонерпоетдепутаткандидатвпрезиденти:

- Нам треба вчитися воювати. Будемо вчитися добре - коли-небудь зможемо навiшати й вчителям.

У цьому вiн, звiсно, має рацiю. Краще на iракцях вчитися, анiж на власних студентах та на майданi. Але сказали й про нього:

Вiчний опозицiонер,

Що пiдлiткiв рве до бою,

За анархiю й сваволю...

А далi - таке, що Каменяр, мабуть, в трунi червонiє.

Знаєте, а з приводу "самi не гам" - це я загнув. Росiянам та цiкава розробка теж може згодитися, та ще й як! Є у них одне озерце...

Вони у шестидесятих поставили на березi невеличкий заводик, й вiдходи, щоб не морочитись, скидали просто у рiчку. Рiчка, звичайно, трохи залишала собi, але бiльшiсть скинутого чесно несла до озера. Вiдтодi там не те що плавати - пiдходити близько страшно. Але, як не дивно, риба не видохла, а лише послiпла.

Я там не був, але фотографiї бачив. Висить на куканi здоровенний такий карась, жирний, аж свiтиться - й без очей.

Втiм, може вiн не тому свiтиться, що жирний, а тому що в нього бiля самої пики лiчильник лежить типу "Юпiтер" й стрiлка вiдхилена далеко-далеко...

А мiсцевi жителi, кажуть, ту рибу їдять. А щоб радiацiя не брала, горiлку п`ють. Кожен день по пляшцi, а хто i по двi. Дiєта така. Кажуть, є там навiть один такий дядько, що крiм горiлки взагалi нiчого не їсть, але це вже, мабуть, брехня.

А от горiлку з хлiбом - їдять, сам бачив. Правда, не там, а у Комi АРСР, не знаю як вона зараз там називається. Накришать пролетарi хлiба у миску, двi пляшки горiлки виллють - й їдять. Довго так, старанно. А робота хай зачекає. Втiм, яка там робота, нехай весь свiт зачекає! Разом з "Данiссiмо".

А що там на вихiдних робиться - то це щось страшне. Власне, починається ще у п`ятницю ввечерi, або навiть пiсля обiд. А в суботу вранцi вже можна йти збирати п`яниць по обочинах, а якщо хтось кохання захоче - то прошу! не треба й з дороги сходити. Лежать. На вибiр, молодi та старi, гарнi й страшненькi, бiлявi й чорнявi...

Втiм, чорнявих залишилось мало, бо комяки майже всi вже повимирали, самi росiяни живуть. Їх вже нiчим не виведеш. Анi комарi, анi горiлка, анi радiацiя не допомагають.

Комарiв там, до речi... от кого б радiацiєю! Бо хочеш вдихнути - а дихаєш комарами, морду вiд поту витерти - а витирає сiро-червону масу, носа, пробачте, прочистити - а сякаєшся також масою, але вже сiро-зеленою.

Як там люди живуть? А головне - на бiса?

А земля? Копнеш ямку сантиметрiв двадцять - вода виступає. Для дороги - насип не менше метра, а пообiч - кювети глибиною метри по три. Бачив пару машин, що на вихiдних випадково в кювети заїхали - то самi лишень багажники i стирчали. Хоча нi - з другої машини стирчала також нога в здоровенному чоботi.

Натомiсть грибiв там - сила-силенна... Ех...

Побiля Києва також бували гриби, особливо ближче до Iрпеня, Боярки та Гостомеля, але раз прихопивши з роботи такий самий побутовий "Юпiтер" та потицявши ним у кошик, я тi гриби вирiшив не вживати. А корiннi жителi - нiчого, їдять. Й горiлкою теж запивають. Й плодяться, як тi пацюки. А тепер, коли їм за це ще й платять, то таке почалося!..

Країнi не вистачає iнвалiдiв дитинства! Кохаймося!

А недалеко вiд мене блоки лежали. Бетоннi. Ну оскiльки вже йшов iз "Юпiтером" у руках, то й помiряв.

100 мр.

Я навiть очам своїм не повiрив. Перемiряв. Тричi. Виходило коли трохи менше, коли трохи бiльше, але ненабагато.

Взнав, чиї вони, попередив. Дядько почухав потилицю. Через тиждень дивлюсь - пiд`їхав кран, вантажiвка, хлопець якийсь молодий стрибає то в кузов, а то на землю, забирає тi блоки, а пика задоволена-задоволена - еч, якi будматерiали майже на шару встрелив! Оце пощастило!

Ага, ти ще, хлопче, сам не знаєш, як тобi пощастило. А що робити? Попередити й хлопця? Сусiд на мене зло зачаїть, й буде те саме, що на роботi.

А на роботi...

Сам вiбродатчик - штука проста. Проста надзвичайно, аж до неоковирностi. Така собi трубка iз звичайної сталi номер три, у трубцi рiзьба, а у рiзьбу вкручується пробка iз власне приладдям. Трубку забивають у землю, вкручують пробку й маскують. Пробка має чутливий елемент - таку собi гармонiку з бронзових платiвок, як на музичнiй скриньцi. Гепнеш чимось поруч - платiвки бринять. По рiзному, бо мають, ясна рiч, рiзну довжину. Яка забринить найдужче - та, значить, увiйшла в резонанс. Простенький пiдсилювач передає те у такий самий простенький передавач, а той - у ефiр. Лише додає трохи вiд себе - я, каже, датчик номер такий-то. I все, засинає знову iз спокiйною совiстю - я, мовляв, свою справу зробив.

Так i є.

Ми в себе, сигнал той отримавши, знаємо, що поруч з датчиком таким-то гепнули з такою-то силою. Або не гепнули, а щось пiдiрвали. I не поруч. А де?

Тут нам допомагають iншi датчики. Коли один каже - я, датчик такий-то, чув удар такої-то сили; другий - а я, датчик такий-то чув удар сили такої-то... i так далi, то вже на приблизно десятому стає ясно - удар стався там-то i там-то, i еквiвалент мав приблизно шiсть кiлограмiв. Враховуючи, що грунт там скелястий, маємо - нашi товаришi знову заклали фугас, а нашi браття-слов`яни знову на той фугас чимось наїхали.

А якщо поставити кiлька датчикiв бiля дороги, та кожен з них вiдрапортує:

- Я датчик такий-то й бiля мене тiльки-но проїхало щось гусеничне, вагою приблизно 40 тон та зi швидкiстю 40 км на годину!

то стане ясно - дехто дуже не хоче з Кавказу йти... так не хоче, що аж пищить. Танкiв туди наганяє. Бронетранспортерiв. БМП. Просто вантажiвок... може, звiсно, й цивiльний у них вантаж - продукти, абощо, але коли пiвсотнi вантажiвок одразу - то це явно не комерцiйний рейс.

Й по три ешелони на день. Питається, а на бiса?

А датчик каже - а я знаю? Моя справа - вiдрапортувати, а далi ти вже якось сам.

Датчик, в принципi, може багато чого сказати. Ясна рiч, штампу "Зроблено в Українi" на ньому нема. Деталi всi iмпортнi, сталюка росiйська, бронза нiмецька. Бiльш того - при спробi його спитати... ну, наприклад, якщо занадто розумний сапер вирiшить перевiрити не саму лише дорогу, але й обочину на три метри лiворуч, та знайде пiдозрiлий предмет... Так от, при спробi цей предмет витягнути, датчик скаже:

- Гину, але не здаюсь! Бабах!

I таки ж гине геройською смертю, а сапер, якщо робив це руками, залишиться без рук, а як пощастить, то може навiть без голови. А якщо сапер розумний й зробить це мотузкою або роботом, то залишиться без мотузки. Й без робота. Й без вiдповiдi на запитання - а що ж це, власне кажучи, було?

Але спробуй-но все це спочатку постав. Бо - сам.

Грошей в контори нема, пiвконтори розбiглося. Сам собi вiдрядження виписуєш, сам їдеш i ставиш теж сам, бо якщо доручити нашим бородатим друзям - то або трубку заб`ють рiзьбою донизу, або вистрелять нею iз чогось. Випробують, так би мовити - а раптом це якась нова совершенно секретная зброя?

Зброя, аякже. Нею можна по головi торохнути. Або взнати - якого все-таки бiса росiяни так регулярно пiдривають чи то субатомнi, чи просто великi звичайнi заряди, та ще й розташованi майже рiвною дугою вiд Кавказу до самого Сиктивкару? Чого ж ви думаєте, мене в Комi занесло.

Взагалi-то це дурiсть. Командир... або менеджер, або координатор, або аналiтик - називай роботу як хочеш, має сидiти й перебирати папери. В Києвi. У кабiнетi. В безпецi.

А виконавець, що датчики забиває, й знати не повинен, що то воно за мотлох, й чому його слiд забивати саме тут. Хоча тут поруч якраз блок-пост, й хлопцi на ньому вже двiчi стрiляли на звук. З автоматiв. А що буде якщо з чогось серйознiшого пальнуть? Але все одну забивати слiд тут, а не на сотню метрiв лiвiше.

А якщо його вiзьмуть - товариш з чистою совiстю скаже: бiс його зна, що то воно таке. Мабуть, мiни. А зараз дайте менi, будь ласка консула, адвоката, чашку кави, гарячу ванну та охорону, бо тi нелюди-вахабiти мене викрали й пiд загрозою негайного розстрiлу послали мiнувати вашу дорогу.

А якщо вiзьмуть товариша, який сам же й планував розташування - то цей фокус не пройде. Вколять шприця - й розповiдатимеш все пiдряд, починаючи з того, як у дитячому садочку за павiльйоном з одногрупницею один одному пiськи показували. I про конструкцiю та призначення датчика, ясна рiч, теж. Вислухати той потiк до кiнця в будь-якого професiонала нервiв не вистачить, але магнiтофон впорається.

Датчикiв влазить до рюкзака рiвно чотирнадцять штук. I то - це якщо нiчого бiльше не брати. Щоправда, дорогою рюкзак легшає, i на душi теж.

Все це, звичайно, добре, але батарейка у датчика крихiтна, й вистачає її у лiпшому випадку лише на три мiсяцi. Й передавач крихiтний, а його вистачає лише кiлометрiв на сорок-пiвсотнi, залежно вiд рельєфу мiсцевостi. Й чхати вони хотiли на те, що мiсцевiсть ворожа, й людина, що приходить ту батарейку мiняти, вiдчуває себе не дуже комфортно.

А щоб допомогти передавачевi, ставиться ретранслятор. Цей товариш важчий та розумнiший, носять його окремо, а якщо є можливiсть, то навiть по двоє. Заряд самолiквiдатора вiн має потужнiший, i акумулятори теж. В принципi, можна було б встановити й ще бiльше, або навiть якийсь радiоiзотопний генератор, як на старих автоматичних маяках, але на бiса? Все одно кожнi три мiсяцi ходити й мiняти.

Крiм того, ретранслятор має тарiлку, й скеровує її дуже розумно, у точку неба з координатою нуль градусiв широти... й не скажу, скiльки градусiв довготи. I чий саме супутник там телiпається, теж не скажу. Бо не знаю. Дуже пiкантно, якщо росiйський. А що, цiлком може бути. Їх ще трохи залишилось, й канал на них коштує дешевше, а контора економить на всьому.

Але ж три мiсяцi, хай йому чорт, цiлих три мiсяцi!

Хату я недобудував, накрив де полiетиленом, де шифером, дружину вiдправив до старої квартири, всi будматерiали сховав у старенькiй хатцi - мiсця залишалося якраз щоб пройти до двох стратегiчних об`єкти - до лiжка та до печi. Яку треба буде топити. Дровами.

Бо виходило, що повернусь я якраз наприкiнцi грудня, й побачу по колiна снiгу, мороз й слiди металiстiв, що придивляються, де б його ще алюмiнiєвого дроту скрутити, бо випити хочеться, аж їсти нема чого.

А я їхав у краї, де металiстiв немає зовсiм.

Як це? А отак.

Широченне поле, геть вкрите нафтовими вежами - де iз насосами, а де й так; бiльшiсть все-таки iз насосами, й вiдповiдно, електромоторами, а кожен електромотор - це приблизно шiстдесят гривень мiдного дроту.

Й нiякої охорони.

- Що ти! - мiсцевий товариш аж руками махає. - Тут не те що мотор, тут у нас гвинтика вкрасти не можна! У нас тут усi чеснi люди! Дурять лише на базарi, та й то - просто звичай такий.

- А насправдi?

- А насправдi бiльшiсть свердловин тут належать, - мiсцевий товариш зробив паузу й задер пальця вгору. - Дуже, дуже поважним людям.

Ага. Цебто: вкрадеш уб`ють, а якщо не знайдуть, то уб`ють батька й матiр. Або дiтей. Або iнших заручникiв.

- Ну, в принципi, так... - Натiк якусь мить думає, потiм таки каже. - Але ж ти розумiєш, бiльшiсть свердловин належать не нашим, а тим бороданям, до яких ти в гостi зiбрався.

Гм... це ж треба. Не знав. Але тi й справдi - вб`ють. Вони це вмiють та люблять.

Три мiсяцi я спочатку вирiшив провести в готелi. Непоганим здався менi "Апшерон" - мiсце зручне, вiкна на тутешнiй революцiйний майдан, та на море, а кiмнати - вiд сорока доларiв на добу. Але вже через тиждень де не взялася жаба й почала ночами мене душити: мовляв, що грошi зайвi? Що, будматерiали вже на дорозi валяються, а те, що не валяється, на зарплату куплятимеш, по десятку блокiв на мiсяць, й по арматуринi?

А тут iще зустрiч в барi.

Бар - навiть не бар, а барчик, просто стiйка у холi, навпроти адмiнiстрацiї, й кiлька диванiв. А що робити? Чашка кави коштує двi тисячi манатiв, два мамеди тобто, бо на тисячi зображений лисий дядько на iм`я Мамед, а прiзвище та чим вiн вiдомий я так i не знаю. Чашка чаю - мамед, крихiтне тiстечко - пiв-мамеда, тобто, як висловився продавець у сусiдньому магазинчику - "нiзамчик". Бо на ньому Нiзамi намальований. Але коли я сказав "нiзамчик" у iншому мiсцi - не зрозумiли. Мабуть, не прижилося.

I зустрiч була не зустрiч, а так... Я сидiв на самотi, цiдив потихеньку каву й флiртував з гарненькою барменшою. Звали дiвчину Шафiга, й комплiменти вона сприймала охоче, а от щодо чогось бiльшого - зась. Сюди вона дременула iз Дагестану, а на досить нахабне питання - а як там у вас до дiвчат залицяються? - охоче видала iнструкцiю:

Пункт 1. Познайомитися з мамою.

Пункт 2. ...

Другий пункт я вже пустив мимо вух, бо на бiса менi тут теща? Крiм того, вуха знадобились для iншого.

На сусiдньому диванчику вмостилося двоє чоловiкiв - середнього вiку, не дуже такi примiтнi на перший погляд, але м`язистi, жилавi, звичнi, мабуть, до важкої фiзичної працi. Або до довгих переходiв з вантажем на спинi. З пiдслуханої розмови виявилось, що правильне припущення - друге.

Спочатку вони говорили про дудки й бандури, але вигляд цiєї парочки аж нiяк не асоцiювався iз музикою. Потiм перейшли до iнших iнструментiв й згадали фаготи. Мова йшла про кiлькiсть й цiну. Судячи з цiни, якби цi фаготи справдi були iнструментами, то виготовляти їх мали з чистого золота.

З фаготами все було ясно, а що таке "дудка" й "бандура" стало ясно менше, анiж за хвилину, коли трохи бiльший дядько сказав:

-...iз дудки просто йому у ВЛД, i вся бандура як об стiну торохнула!

ВЛД розшифровувалася як верхня лобова деталь, й з усiх вiдомих менi бандур носити її могла лише одна. Велика така. Важка, тон вiд тридцяти до шестидесяти. Металева. З дулом у лобi.

Отже, дудкою був скорiш за все, якийсь з варiантiв ручного протитанкового гранатомету, а фагот i перекладати не треба, i так всi знають. Комплекс протитанкового керованого реактивного снаряду 9К111. Керування по дроту, калiбр ракети сто двадцять мiлiметрiв, швидкiсть польоту двiстi сорок метрiв на секунду, пробивна здатнiсть до чотириста шестидесяти мiлiметрiв, дальнiсть сягає двох з половиною кiлометрiв, залежно вiд модифiкацiї...

Та що це я? Сказано ж, усi знають.

Хлопцi поговорили ще трохи, згадали якогось Металiста, посмiялися, що вiн задивляється на "Краснополь", й днi рахує до двi тисячi дванадцятого року.

Розмова була цiкава, але значно цiкавiшою була мова, на якiй дядьки говорили. Один з характерним польтавським "ль", а другий зовсiм по-западенськи катав у ротi лiтеру "р".

Наступного дня той, iз западенським акцентом, десь зник, натомiсть з`явився iнший, говорили росiйською, й говорили про те, Дiзфайндер геть знахабнiв, скоро свої вантажi через центр мiста возитиме, а платить замало, а йому ж, гадовi, за кожну операцiю ого-го як башляють!

Прiзвисько було вiдоме, й за iнших обставин я попросив би автографа. Але не за нинiшнiх. Бо якщо дядько так нахабно вештається мiстом, то хто зна, що за блохи сидять в нього на хвостi? Й чи не перескочать вони й до мене?

Крiм того, платити по сорок доларiв на добу за мiсце, де можна було переночувати, хотiлося все менше та менше.

А пити каву у холi можна й просто так заходити час вiд часу. Бо розмови ставали все цiкавiшими й цiкавiшими.

Я купив мiсцеву газету - статтi були, ясна рiч, майже незрозумiлою мовою, але оголошення - росiйською, як у старi добрi часи. Ага. Мабуть, не все так гаразд у них з дерусифiкацiєю, як здається на перший погляд. Хоча... навiть до такого результату нам ще рости та рости.

Оголошень було багато, але цiни були лише трохи меншi за київськi. Втiм, невiдомо ще, як там на батькiвщинi - може, за оцей мiсяць там теж почали брати по сорок доларiв на добу. Й матерiали, вiдповiдно, пiдскочили теж. I що тодi? Будувати iз земляних блокiв, як радив у статтi один їхнiй ентузiаст - дешево! дуже дешево! матерiал лежить просто у вас пiд ногами.

Був я колись у такiй хатi - iз земляних блокiв. Що тут сказати... Як у печерi.

Краще вже на росiйську технологiю перейти - з дерева. Цебто, iз круглих колод.

Бував я в таких. О, тут сказати можна значно бiльше. Першi два, три, а може й п`ять рокiв у такiй хатцi, звiсно, приємно - дерево пахне... свiже... сухо та затишно. А потiм починається. Гниття починається, а не що-небудь. У хатi вiком рокiв пiд десять - дитячiй вiк для будови, хiба нi? - смердить досить вiдчутно; а у будинку пiвсторiчного вiку не лише смердить, а й сиплеться iз стелi та стiн. Труха, штукатурка, таргани, мурахи та мишi. Й осiдає хата нерiвномiрно, й починаєш дома ходити з постiйним креном у десять градусiв, бо пiдлога крива, а потiм виходиш надвiр - а крен залишається.

Може, того вони й п`ють? Горiлка нахиляє у iнший бiк й рiвновага так-сяк вiдновлюється.

А може, з каменю? Як, наприклад, люблять отут. Тесаний камiнь, рiвнi такi, акуратнi будиночки у схiдному стилi, рiвнi та акуратнi паркани зростом метри за два, або й три, внутрiшнi дворики з садочками та водограями. Красота!

От лише тут щоб камiнь взяти до рук, треба лише нахилитись, а в нас - заплатити вiсiмсот гривень за один самоскид. А може, вже навiть не вiсiмсот...

А чи не попросити менi полiтичного тут притулку? З руками одiрвуть.

Жарти жартами, але датчики працювали, й справно передавали, що у квадратi такому-то нiчого, у такому-то нiчого, й у такому-то нiчого, а от у такому й такому - крутилася якась важка технiки, гусеницями торохтiла, а потiм сталося гучне "бах!" й торохтiння урвалося.

Про всяк випадок я зазирнув на ленту.ру та kavkazcentr.org . Перша скупо повiдомляло, що фугас таки пiдiрвали, втрат нема, а танк отримав незначнi механiчнi пошкодження. kavkazcentr, ясна рiч, був з цим сильно не згоден, й казав, що насправдi повнiстю знищено два танки, та ще й з екiпажами. Обидва джерела були схильнi до перебiльшення, але в умовах вiйни це нормально.

Бач, а я отримав iнформацiю першим! Приємно, звiсно, але це "бах!" було не таке гучне, на яке ставилась пастка.

Ввечерi я цмулив свою звичну каву, говорив комплiменти буфетницi, бо для повiй було ранувато, вони годинi о восьмiй починали з`являтися, й слухав.

Повернувся дядько iз западенським акцентом й почав розказувати про те, як бахнув з дудки бандурi в бiк, але чи вдало, чи нi, з першого погляду i не скажеш: вибуху не було, пожежi теж, але танцюристiв явно вивiв iз ладу, бо бандура завмерла. Й лише голову командир якраз повертав, то, мабуть, так i упав на джойстику, а двигун працює, й голова крутиться, крутиться, крутиться...

- А що ти хочеш - повний оберт за двадцять секунд! Й дрина стирчить метри на три, пiдходити страшно. Ще заїде по макiтрi! Стали осторонь, тупцюють, а пiдiйти - зась. Поки один хтось допетрав пригнутися, до борту пiдлiзти, а далi я вже не дивився.

- А до того все сидiв i дивився? - недовiрливо перепитав другий.

- Ага... але критикувати не поспiшай, мене вже Металiст за той випадок шпретив не менше години. Ти ж його теорiю знаєш? Про те, що на вiйнi гинуть лише iдiоти. Строго за Дарвiном...

Обидва коротко реготнули, а менi аж познайомитись закортiло iз тим Металiстом. Бо де в чому я з ним погоджувався.

- А що то за дядько кожного разу в нас за спиною сидить? - раптом поцiкавився другий - той, що з полтавським або черкаським акцентом. - Вуха виростив - як локатори, скоро голову перевiсять.

- А бiс його зна, - западенець стенув плечима. - Мабуть, шпигун якийсь. Їх тут зараз знаєш скiльки? Плюнь, i в шпигуна попадеш, а якщо чхнути - то обов`язково резидента забризкаєш...

Мабуть, я почервонiв.

А наступного ранку знайшов першого-лiпшого квартирного агента, непогану однокiмнатну хатку неподалiк й до вечора все своє манаття перетягнув.

Ноутбук, що iнтегрував показники датчикiв, змiни розташування не помiтив, й наступного дня повiдомив: там-то й там-то рухалася колона технiки, танк, два бронетранспортери й шiсть вантажiвок, потiм стався вибух потужнiстю десять кiлограмiв, й вiсiм пострiлiв з танкової гармати. БТРи, мабуть, теж не залишились осторонь, але сигнатури їхнiх великокалiберок мiй старенький комп ще не мав.

Все одно - непогано. Якщо у двi тисячi дванадцятому справдi почнеться, то мережа датчикiв стане нам у пригодi. Щоправда, виникнуть труднощi з їхнiм розмiщенням... але ви гадаєте, даремно корпус зроблений у виглядi масивної залiзної трубки? Ха. Це не для того, що легше було саперам, а для того, щоб у разi потреби вкрутити сталевий же гостряк з одного боку й хвiст з iншого, й сiяти їх з висоти десяти тисяч метрiв. Пробка з начинням на той час також має багато шансiв удосконалитись.

Все продумано!

Я був також певен, що продуманi й полiтичнi перспективи. Союз ГУАМ, що так-сяк пiдтримується на плаву зусиллями президентiв У та Г, одразу ж захопить собi такий собi коридорчик понад Чорним й Азовським морями. Через Кубань, Ставрополь, а може навiть Ростов. На пiвночi є перспектива загарбати Курськ - там ще досi збереглися села, де на однiй вулицi пiвнi спiвають, а на iншiй - пєтухi поют. Отак.

Красноярський губернатор спить та бачить, як би йому з областi зробити хоча б автономiю, а якщо отримає шанс зробити не автономiю, а країну - о! Мабуть, буде Сибiрська республiка. Можливо, утвориться також Уральска, або Пiвнiчна, iз столицею у Архангельску. З Далеким Сходом, правда, ясно далеко не все, але то вже не наша турбота.

Хоча... наших там також багато. Може, вистачить пороху i на Далекосхiдну Україну, га?

Ясна рiч, слiд також ударити пропагандою - мовляв, Росiя смертельно хвора, й для того, щоб зберегти хоча б її шмат, треба вжити хiрургiчної методи. Й нехай краще це зробимо ми, браття-слов`яни, й сусiди до того ж, анiж якiсь там американцi.

Ми ж брати! Ми ж повиннi прийти на допомогу.

Бiльш того - на знак нашої поваги до великої росiйської культури ми можемо навiть ввести росiйську другою державною мовою!

Лише на новоприєднаних територiях, ясна рiч, й тимчасово.

Ну а Москва... Москва, на жаль є центром ракової пухлини, що роз`їдає братню Росiю, й вилiкувати її можна лише радикальною хiмiчною терапiєю. Або радiологiчною... якщо погода дозволить, й хмара не розповзеться за територiю МКАДу.

Нехай. Аби почалося.

Чомусь згадалося, як пiд час наших виборiв, коли maidan.org захлинався вiд гарячкових повiдомлень, про те, що там-то i там-то помiчено колону автобусiв з донецькими номерами, нашi росiйськi товаришi запустили жарт:

- На окружнiй дорозi помiчено колону танкiв з донецькими номерами!

Я не я буду, якщо на тих танках, що попруть МКАДом, якийсь розумник не почепить табличку з донецьким номером. Й правильно. Наша черга смiятись!

Аби почалося.

Але поки що до двi тисячi дванадцятого ще як до гори рачки (до тiєї самої, на якiй рак свистить), нам би наступнi парламентськi вибори пережити. Як би не було такого самого, що й на президентських. Наче й не повинно, сепаратистiв та провокаторiв нiби усiх задушили, але Донецьк є Донецьк. Пiвтора мiльйони пролетарiв - це страшне. Їм же не поясниш, що й до чого, й iсторичної перспективи вони не бачать. Їм аби зарплатню давала й радiо "Шансон" грало. Росiйською мовою.

Але й мiльйон западенцiв, до речi, не краще. Їм також не поясниш, що одне i те саме можна зробити за десять рокiв, i мирно, а можна спробувати силою - i й не зробити не лише за рiк, як вони думають, а взагалi.

От i маневруй, як той лiберал з карикатури сторiчної давностi - на канатi помiж двома повiтряними кульками. Лише тодi на кульках було написано "так" i "нi", а зараз що? "Схiд" та "Захiд"? Та нi, все набагато гiрше й складнiше.

Ну та гаразд. Хай про те президент думає. У нього цiлий кабмiн пiд рукою.

А менi поки що вистачає датчикiв.

На жаль, крiм окремих "бабах!" на десять-п`ятнадцять кiлограмiв, вони нiчого не кажуть.

Той "бабах!", що я на нього очiкую, буде набагато гучнiший. Й потужнiший. Кiлограмiв так не менше за кiлька тон.

Знаєте, що таке сотня тон?

Ста тон, наприклад, досить, щоб добряче поруйнувати цiлий район. Всi бажаючi можуть зайти на http://www.1723.ru/photo/sortirovka.htm й помилуватися. Або http://explosive.ru/20/131.html. Коли торохнуло - люди думало, що атомна бомба. Але навiть сотня тон - це все ще дрiбниця. Багато було таких випадкiв, багато...

А ви знаєте, як вибухає тисяча тон? О, ви не знаєте, як вибухає тисяча тон! Тих, хто знає, вже не залишилось.

Було колись таке мирне нiмецьке мiстечко Оплау. Не мiсто - а просто тобi iлюстрацiя до братiв Грим. I був у ньому невеличкий заводик з не менш мирною та корисною у народному господарствi продукцiєю. Причому слова "у народному господарствi" слiд розумiти буквально.

Виробляв завод мiнеральнi добрива на основi селiтри.

Багато чим добра селiтра, однак є в неї й поганi якостi. Дуже вже вона гiгроскопiчна. Всмоктує з повiтря вологу, сирiє, й за лiченi тижнi перетворюється на кам'янисту суцiльну масу. А це ж добрива! Їх же восени треба вносити, а завод працював круглий рiк.

Що в результатi? В результатi селiтру складували на складi, а восени починав вiдвантажувати продукцiю. Дробити таку масу кувалдами та вiдбiйними молотками було б морокою надто великою, тому вирiшили скористатися малими зарядами. Пробнi вибухи виявились настiльки вдалими, що новий спосiб швидко витiснив кирку та лом.

21 вересня 1921 року склади вибухнули, й на мiсцi заводу утворилося озеро глибиною двадцять та близько ста шестидесяти метрiв у дiаметрi.

Мiсто було зруйновано, а три потяги, що якраз стояли на станцiї, порвало на клоччя.

Кажуть, трохи пiзнiше виявилось, що завод був не таким уже й мирним, й пiд шапкою добрив ховав ще й заборонену Версальською угодою вибухiвку. Може бути. На жаль, усi кiнцi сховано в воду - знову ж таки, буквально.

Це якщо на поверхнi. На глибинi картина менш ефектна, але не менш цiкава.

Якщо глибина закладення вибухiвки не дуже велика - в повiтря здiймається гори. Бiльша частина пiднятого лягає назад, але й того, що розсiюється, досить, щоб цей метод використовувати. У 1934 роцi залiзницi до Сучанського вугiльного родовища заважав хребет побiля Бархатного перевалу. Двi з половиною сотнi тон вибухiвки - i в скелях утворився прохiд на чверть кiлометра.

Якщо ж глибина свердловини або iншого каналу, яким вибухiвка потрапили пiд землю, достатня - то утворюється так званий камуфлет. Дiрка. Порожнеча. Приблизно так само, як i при атомному зарядi, але значно, значно менша.

Iнша вiдмiннiсть - краї її не поплавленi. Температури вибуху недосить, щоб варити або випаровувати породу, й вона лише деформується. Камiнь перетворюється на щебiнь, щебiнь - в пiсок, а пiсок спресовується знову у камiнь, на зрiзок пiщаника, але немiцний. Буває, тицьнеш таку каменюку пальцем - а воно розсипається.

Буває, що гази вiд вибуху проривається назовнi. Була колись в нiмцiв така гармата, звалася "Дора". Стрiляла на сорок кiлометрiв, а снаряд важив сiм з копiйками тон. На жаль, вибухiвки у тiм снарядi було менше трьохсот кiлограмiв, й тому потрапивши у звичайний грунт, снаряд зникав у ньому, як камiнь в болотi. А вибухнувши, народжував лише гучний непристойний звук. Нi осколкiв, нi ударної хвилi.

Здавалось би, на бiса така гармата? От товариш Суворов взяв й обiзвав цю гармату технiчною нiсенiтницею.

А даремно. Справа в тому, що її снаряду не було особливої рiзницi - влучати в багнюку або у бетон. В тому i в тому вiн проходив дистанцiю майже однакову. Що й довiв, проникнувши на двадцять сiм метрiв у бетоновану товщу складу боєприпасiв, завдяки якому Севастополь у минулу вiйну залишився без снарядiв. Й вiдповiдно, без захисникiв.

Ех, Суворов, Суворов... Вам би, дядечку, таку от загадку: на бiса росiяни вже другий рiк проводять субатомнi вибуху одномоментно? При цьому один (той, що на пiвночi) маскується пiд звiльнення рiчища вiд криги, другий (на Уралi) - пiд дроблення рудного тiла, а третiй, тут, недалеко вiд мене - пiд знищення складу боєприпасiв незаконних озброєних бандформувань (от придумали, й не вимовиш).

Мабуть, сказали б, що це фальсифiкатори радянської iсторiї знищують архiви та технiку, яка однозначно свiдчить про намiр СРСР напасти на гiтлерiвську Нiмеччину п`ятого липня тисячу дев`ятсот сорок першого року.

А я б тодi, вiдповiдно, спитав: а як пов`язаний з тими пiдривами вибух у Ренчхонi, що у Пiвнiчнiй Кореї. Га? Мовчите? От i я не знаю. Не знаю навiть, чи пов`язаний взагалi, чи це випадковий збiг.

А торохнуло, кажуть, добряче. Три тисячi постраждалих, й вiсiм тисяч будинкiв пошкоджено, i це лише за офiцiйними даними. От i думай - вписується це в мою тему, чи нi.

Ввечерi я засидiвся з ноутбуком, й снилися менi спочатку миготливi сигнали датчикiв (всi показували рух великої маси, вагою тон десь пiд сто, але чомусь не на гусеницях, а ногами: туп-туп, туп-туп); а пiд ранок - нiбито я жаба, й сиджу у болотi, а зверху ось-ось ляпне велика червона цеглина й поверхнею пiдуть квадратнi кола.

Прокинувся мокрий вiд поту, злий та невиспаний. Голова трiщала, наче вчора випив щонайменше глечик горiлки й запив вiдром пива.

Мабуть, стан здоров`я того, хто працює з технiкою, якимось загадковим чином технiцi тiй i передається.

Того дня здох перший датчик.

Датчики сигналiзують про своє здоров`я одним коротким iмпульсом, раз на добу:

- Я датчик такий-то - ОК!

I так - лише раз на добу. А щоб розумний ворожий радист їх не запеленгував, iмпульс передається таки раз на двадцять чотири години, але випадковим чином. Може вранцi, а може об одинадцятiй вечора. Може навiть о третiй ночi, але - мiстика якась! - бiльшiсть сигналiв все-таки дивним чином групувалися вдень. Ну й слава богу, менi так навiть мороки менше.

Частота теж стрибає, i теж випадковим чином.

Таким чином, розумному ворожому радистовi треба налагодити цiлодобове радiочергування, та ще й широкому дiапазонi, та все заради коротесеньких пакованих iмпульсiв - а вони, хоч i пакованi, але все-такi закороткi для того, щоб нести якусь розвiдувальну iнформацiю... та ну його к бiсу! Дорожче обiйдеться.

Це потенцiйний супротивник так думає. Тобто має так думати. Тобто ми сподiваємось, що вiн має так думати. Ну а якщо раптом ми помилились, то датчики раз-по-раз пеленгуватимуть, i... того.

З нашого боку це матиме вигляд, нiби вони дохнуть один за одним.

Але ж можуть дохнути й просто так! Батарейка, абощо. Це лише теоретично її вистачить на три мiсяцi, а насправдi воно багато вiд чого залежить. Вiд частоти рапортiв, наприклад. А їх виходило набагато бiльше, анiж планувалося. Хто ж знав, що вибухи тут гримлять не раз на тиждень, як повiдомляє lenta.ru, а по кiлька разiв на добу?

Отож, коли датчик номер дванадцять не вiдрапортував о десятiй, я навiть не почухав потилицю. I об одинадцятiй теж. I навiть о пiв на дванадцяту... хоча нi, о пiв на дванадцяту я вже почав чухатись.

Але сигналу не надiйшло навiть о пiв на першу.

Датчик здох.

Було б непогано, якби при самолiквiдацiї датчик також видавав якийсь рапорт - скажiмо, "я, датчик такий-то, гину!".

Але що тодi? А ось що тодi. Тодi за сапером слiдом буде пхатися дядько iз пеленгатором, й в момент вибуху дядько скаже: "так, це воно!", й тодi потенцiйний супротивник знатиме, що загадковi радiоiмпульси видають короткi такi металевi трубки, забитi у землю. Або запише iмпульс якийсь й почне видавати такi самi. Випадковим, скажiмо, чином. I буду я отримувати по десять абсолютно однакових рапортiв на добу:

- Я датчик такий-то, бiля мене танк!

- Та нi, це я датчик такий-то й танк бiля мене!

- Брешете ви усi, датчик такий-то - це я, й танк насправдi осьдечки!

Оце буде подарунок друзям! Якраз до двi тисячi дванадцятого. М-да...

А якщо розшифрують - то взагалi грець.

- Я датчик такий-то, стою бiля Красноярську, й бiля мене цiла танкова армiя. Їде у схiдному напрямку, мабуть в Китай.

- А я датчик такий-то, стою на КПП Шепетiвка, й бiля мене тихо-тихесенько... а той рев, що ви чуєте, то не танковi двигуни, то у мене, вибачте, частота трохи попливла...

У пам`ять про загиблий на бойовому посту датчик я знову попхався до "Апшерону", вицiдив склянку вiскi. Потiм довго думав, кого взяти на нiч - Стеллу, Яну, чи Мiру.

Яна мала приємнi форми, але насправдi називалася "Аня", спецiалiзувалася на оральних видах розваг, й, кажуть, досягла справжнiх висот! Натомiсть мала пiдкреслено європейський вигляд. Таке я й дома собi знайду.

Стеллi було тридцять сiм, й вiдзначалася тим, що крiм гарного личка мала ще й гарну голову. Цебто, розумну. Якщо хтось скаже, що це нiчого не значить, я сперечатись не буду. Але й не погоджусь. У кожного свої вподобання.

Мiра мала вигляд найекзотичнiший вигляд, великi груди, й, кажуть, полум'яний темперамент.

Поки я думав, нагодилася компанiя якихось нiмцiв, й дiвок розiбрали. Залишилась лише одна iстота, досить непоказна не лише на вигляд, але, як виявилося, й у роботi.

Чи може, я просто перебрав вiскi? Бо на ранок у головi знову гуло.

А дiвка забула у мене браслетку - от чорт, доведеться повертати... це ж знову йти до того бару... знову пиячити... знову тягти якусь дiвку до себе...

Тяжка вона, шпигунська доля!

Додому йдеш, як дядько з поля!

Дядько мається на увазi сiльськогосподарський. Ну там хлiбороб... або бурякороб... або картоплероб... якi вони там ще бувають?

Ну та бiс з ним.

Всi цi веселi вiдрядження, вiскi, коктейлi й дiвок з бару доведеться ще вiдробляти. Скорiш за все, у двi тисячi чотирнадцятому. Як ведмедя не души, а все-таки коли настане час лiзти в барлiг, то буде страшно. А декому, мабуть, ще й боляче.

Може, все-таки вдасться завершити процес мирно?

Навiть якщо боєздатних стратегiчних ракет на той час у росiян справдi не буде, то танки будуть. Й тактичнi ракети теж. Й "Смерчiв" з "Буратiнами" ми за Союзу наробили стiльки, що й нащадкам залишиться. Й коли почнеться, то зопалу можуть торохнути й по нам... як колись Саддам по Iзраїлю. Просто так. Вiд безвиходi. Воно, правда, не дуже тому Хусейновi допомогло - але хiба євреям вiд того легше?

Втiм, остерiгатися слiд i тих, i тих. Он, коли Мiлошевича топтали, в Болгарiю влучили. Кажуть, правда, що й там росiяни виннi - професор Кашинов порадив сербам, як "томагавки" дурити, вони й подурiли. "Томагавки", цебто. А коли почався Iрак, то вже використовували не мiкрохвильовi пiчки, а дешевi автономнi пристрої, й бiднi ракети куди тiльки не залiтали...

Якщо з приводу професора Кашинова я ще мав якiсь сумнiви, то щодо Iраку знав точно. Знаєте чому?

Ха!

Тому що особисто їх бачив, й не лише бачив.

Кажуть, добре спланована операцiя обходиться без жодного пострiлу. Неправда. Все залежить вiд шефа. Вiд керiвника тобто. Одне й те саме можна зробити й справдi без пострiлу, але дорожче, або ж дешевше, але вже не без стрiлянини. Й нiхто не каже, що при тому слiд попадати.

Так уже сталося, що колишнiй наш шеф любив пострiляти.

- Гальо, - почув я iз слухавки. - Ти у нас спiкаєш чи шпрехаєш?

- I парляю теж, - у тон шефу вiдповiв я. - А ще трохи конусмакаю.

- Ого. А це по якому?

- По турецьки або азербайджанськи. Воно майже однакове.

- Ну молодець, що сказати. А арабської, значить, не знаєш?

Чесно кажучи, я трохи знiяковiв.

- Нi...

- Ну й зовсiм добре! - чомусь зрадiв шеф. - Значить, готуйсь у вiдрядження!

- Завжди готовий!

Отакi були в нас часи. Бувало, й не хочеш, а сказано - їдь! - i за годину ти вже в аеропорту. З синiм паспортом. На бозна яке прiзвище.

Але тодi ми летiли взагалi без всяких там паспортiв.

Лiтак був старенький та невеличкий, Ан-28, й пересуватися вантажним салоном усiм доводилось напiвзiгнувшись. Бiля рампи з кожного боку телiпалося по два парашути. З цього можна було зробити висновок, що лiтунам час вiд часу доводилось викидати дещо з повiтря.

Ясна рiч, нiхто не спитав - що саме. Ясна рiч, йому б не вiдповiли.

Командир був невисокий, лiтнiй вже та на диво жилавий дядько. Рухався вiн, однак, плавно, й показуючи, як буде маневрувати лiтак, несамохiть допомагав собi жестами: руки вiд себе - якщо планувалось пiкiрувати; й праву ногу вiд себе - коли намiрявся вийти з зони спостереження вiражем.

Ага. Як зiбрались сiдати - вiн нам не показав, але чомусь вiрилося - цей сяде. Де завгодно, хоч на мосту бiля Красної площi.

Стрибати довелось з двохсот метрiв, на примусовому, i знаєте, що я вам скажу? Немає в тому нiякого задоволення. Один страх. I смикає. Спочатку витяжка, потiм основний, а потiм, майже одразу - землею об п`яти. Добре, хоч пiсок, а не камiння якесь.

А iнформацiю про колону виявилось отримати дуже легко. Бачив я того дядька. Типовий такий западенець, ще й з вусами. Хоч картину малюй.

Бачив, звiсно, на фотографiї, й кожен бачив, й роздивлялися кiлька хвилин - щоб не дай боже, в нього не влучити, якщо вiн буде в колонi.

Так от, дядько той просто припхався в останнiй момент до посольства й сказав:

- Мужики, рятуйте! Я тут вiд колони вiдстав! Що робити! Я тут у вiдрядженнi, на .... працюю, вони поїхали, а я от залишився!

- Хохол? - спитав його третiй секретар посольства.

- Ну а хто ж!

- Ну, в принципi можемо взяти...

"Принцип" обiйшовся дядьковi у чотириста доларiв. Хоча, насправдi, я гадаю, що в двiстi - а ще двi сотнi дядько накинув собi сам. За ризик.

Я його розумiю. Але мого нахабства мабуть, вистачило б лише на сотню. Може, тому я й досi майор?

- Приходь через два днi, - сказав йому головний росiйський шпигун в Iрацi. - О восьмiй. Спiзнишся - поїдемо без тебе.

Ясна рiч, дядько припхався о пiв на сьому, й стовбичив пiд дверима з таким жалiсним виглядом, що йому мало грошi не повернули.

Далi я точно не знаю, але так собi думаю, що в дорозi вiн повеселiшав. Розвiв теревенi. Дiстав з валiзи лiтрову пляшку перцiвки, а може навiть i сало. Хильнув з хлопцями, й завдав кiлька невинних з першого погляду запитань, а потiм тричi натиснув якусь клавiшу на мобiлi й з жалем викинув її на дорозi.

Таки з жалем. Теж доларiв пiд чотириста коштує така штука.

Чому тричi, виникає питання, чи не так? Звiдки я знаю?

Тому що одразу по тому, за пiвгодини до початку командир оголосив - зупиняємо третю машину! Всi чули! Третю! Стрiляти лише по скатах i по моторi! Не дай боже, хтось влучить у кузов! Пiде звiдси пiшки, i раком!

Всi посмiхнулись. З приводу "раком Iраком" каламбурили усi, кому не лiньки було. Але посмiхались даремно - бо пiсок тут одразу набивався в роти, й гидотно рипiв на зубах.

Камуфляж був французький. Не знаю, де його вкрали. Машини - два мiсцевих уази. Вiд оригiнальних вони вiдрiзнялися тим, що крiплень для тенту й дверей не було взагалi. Зброя - всяко потроху, вiд АКМ до австрiйської АУГ, та невiдомого менi кулемету. Залiзяка нагадувала М-60, але мала iнакшу сошку й iєроглiфи на лiвому боцi.

А великокалiберної зброї в нас не було, хай не брешуть!

Ясна рiч, я тягнув на собi росiйський же "Вiнторєз" й персональну сумку з набоями. Чому персональну? А тому, що звичайнi патрони до "Вiнторєза" не йдуть. Вiн у нас товариш витончений, сидить на дiєтi. Патрони йому подавай особливi, з важкою кулею та дозвуковою швидкiстю. Iнших не їсть. Натомiсть i не гримить пострiлом, як Iлля-пророк з неба, а робить свою справу тихо та делiкатно.

Питається, а на бiса менi здалася безшумна гвинтiвка, якщо поруч будуть гримiти з цiлої купи small arms Тут - ручної зброї., рахуючи кулемет, хоча зазвичай його до small arms не вiдносять?

Вiдповiдь - а ось для чого.

Операцiя планувалася зi стрiляниною - але безкровна.

I в цьому, на мою скромну думку, був особливий шик!

Колону помiтну було здалеку. Точнiше, спочатку над пустелею вирiс пiщаний султан - як суховiй на Херсонщинi, i навiть кольором схожий. А вже потiм показалася перша машина.

Я проковтнув чортову пiгулку, й припав до прицiлу.

Й досi певен, що пiгулок менi не треба, я й так спокiйний. Але командиром сказано - їж! - значить, їж. Навiть якщо перед тобою лайно.

На смак тi пiгулки, до речi, на нього схожi.

Свiт став трiiiiiiшечки так оранжевим.

Натомiсть геть зникло будь-яке хвилювання. Стрiлятимуть? - ну та й бiс з ним. Зачепити може? - ну то й що? Вб`ють - а, нехай собi.

Головне - влучити.

Небо зробилося тьмяного-оранжевим, сонце - яскравою помаранчею на його тлi, руки - теж наче три днi цитрусовими харчувався i морди товаришiв теж. Як через у бiнокль свiтлофiльтр дивишся.

А чому у бiнокль - тому що все стало рiзкiшим, рельєфнiшим та помiтним.

Й лише позначки на прицiлi були такi самi, як завжди.

Колона наблизилась.

Вони рухалися не дуже швидко, кiлометрiв шiстдесят на годину, не бiльше. Амери навiть на "Страйкерах" ганяють пiд вiсiмдесят, а на "Хам-вi" то й взагалi добряче за сотню. Гадаєте, з шику? Чорта з два.

Просто влучити у машину на швидкостi сто двадцять - це зовсiм не те, що на швидкостi в шiстдесят. Це я вам точно кажу. Особисто перевiряв.

Шiстдесят, ясна рiч, має свої переваги. Аварiйнiсть, наприклад, менша. Ходова менше зношується, та й двигун теж. Якби накреслити двi кривi - одна втрати особового складу на шестидесяти (вiд аварiй) й друга - на ста двадцяти (вiд обстрiлiв), до десь вони перетнуться. Приблизно на дев`яноста. Ми, до речi, саме так й їздимо.

Швидкiсть "шiстдесят" має також ще одну перевагу, з першого погляду непомiтну. Справа в тому, що всiх нормальних людей зараз привчають до бiльшої швидкостi. Крiм навiдникiв протитанкових гармат, ясна рiч. Тi, мабуть, навiки застрягли на сорока! Так от, багато стрiльцiв, звичний до вiсiмдесяти-ста-ста двадцяти... Ви не повiрите! Мажуть! Тому що беруть випередження як для великої швидкостi.

Але це справа досвiду.

Кажуть, на початку другої свiтової нiмецькi зенiтники добряче мазали по великим, повiльним бомбардувальникам ТБ-3. А чому? А саме з цiєї причини.

Бо тренувалися на "Юнкерсах", й у навiдникiв в головi не вкладалося, що лiтак може рухатись на швидкостi сотнi пiвтори кiлометрiв на годину.

Вони, бiдолашнi, не знали, що у пiд мудрим проводом комунiстичної партiї навiть сiнус може перевищувати одиницю, а у вiйськовий час сягати до двох або навiть трьох.

Мабуть, тому й програли. Багато мазали.

А от наш кулеметник влучив з першої черги!

Кулi збили пилюку якраз перед носом першого автомобiлю. Той аж сахнувся лiворуч. Але одразу ж такий виправився. Молодець, шофер! Ану налякаємо тебе трохи дужче...

Я старанно прицiлився й пальнув. Результату, ясна рiч, не побачив, але був певен на сто вiдсоткiв - над салону у тiй же машинi дзенькнув й жалiсно загудiв.

I точно! - бо машина знову сахнулася.

Й почалось.

Кулi помiж машинами мало канави не рили. Вантажiвку кулеметник ризикнув обстрiляти ближче - й знову попав. З лiвого крила бризнули навсiбiч уламки скла. Командир оглянувся - й показав стрiльцю кулака.

Вiн мав рацiю. Кулемет не є iнструментом для точних робiт.

Двоє автоматникiв спокiйно, як в тирi, попрострелювали колеса третiй машинi. Автомобiль завихляв, як провiнцiйна манекенниця задом, й зупинився. Одразу троє чоловiкiв вистрибнули з кабiни й кинулися до скатiв.

Я з превеликим задоволенням пальнув двiчi - так, щоб просвистiло над вухом. У кожного. Подiяло!

Обидва кинулися до наступної машини, замахали руками. Я пальнув ще раз - в капот. Попригиналися.

Але машина таки зупинилась, дверцята вiдчинилися й втiкачi шаснули, як миша у дiрку.

От що менi в росiянах подобається: коли припече - то вони кладуть дещо на всi устави, настанови, заборони та принципи, й роблять те, що треба робити. У нас не так. У нас одразу кладуть.

А вони - вони миттю збiльшили швидкiсть - до ста шестидесяти, не менше! - i за мить були вже на обрiї, а ще за мить - i за ним.

Ну й слава богу.

У вантажi годi було розiбратись, тому ми закинули в уазики всього по парi, сподiваючись, що однаковi ящики мають однаковий вантаж. Як виявилось пiзнiше - не помилились. Але то пiзнiше. Бо зараз треба було драпати на стареньких машинах так, як росiйська колона, бо ще засiче з повiтря якийсь занадто ретельний американський АВАКС й покаже пальцем:

- Дивiться, хлопцi, он там два автомобiля з озброєними людьми! Ану, розберiться!

А хто саме вже прилетить розбиратися - несуттєво. Нам вистачить.

Прилетiв той самий Ан-28, iз тим самим екiпажем, лише вже з iншим номером на борту. Ну та то їхня справа.

Командир не сказав анi слова. Лише оглянув нас пильним оком, нiби порахував. Зiйшлося! Скiльки привiз, стiльки й вивiз. Й на якусь невловиму мить на обличчi нiби посмiшка блиснула. Але, мабуть, то менi лише здалося.

Натомiсть бортiнженер почав метушитися й покрикувати - сюди вантажте, сюди! Ближче до переду! Щоб рiвновагу не дуже менi порушувало!

Завантажили уперед, хiба нам не однаково.

Долетiли.

Офiцiйно, ясна рiч, нiхто нiчого не оголошував, але судячи з премiй та брязкалець привезли ми якраз те, що треба. Кажуть, навiть у двох екземплярах. Ще казали, нiби один й досi вивчають на заводi "Маяк", а iнший подiвся невiдомо де. Цiлком можливо, що поїхав у Лiвермор. За грошi, напевне. I, мабуть, досить великi.

Отакi можна робити справи, якщо керує конторою шеф, а не медуза в сиропi!

Але прокрався наш шеф.

Кажуть, нiби й вкрав небагато, у межах пристойностi, але чи то не подiлився з ким слiд, чи то вже стало останньою краплею, але його таки скинули, а контору - реформували. От i подалися колишнi специ хто куди - хто в мiлiцiю, хто в банк, хто в безпеку - чи то державну, а чи приватну. А бравий кулеметник, кажуть, сплив аж...

Не скажу.

Натякну лише, що там спекотно, але платять сдельно.

А замiсть шефа тепер - та сама медуза в сиропi. Сироп, правда, виявився липким, але не солодким - i не наїсися, й вивiльнитися - зась.

Бiс його зна, може саме на цьому хитрому приладi, який "томагавки" з курсу збиває, шеф й погорiв. На тому екземплярi, що зник невiдомо куди. Ясно, куди. Не так уже й багато на планетi країн, що кревно зацiкавленi у тому, щоб томагавки не мазали.

Хоча нi. Збрехав. Зацiкавлено досить багато. Ми, наприклад. Бо коли почнеться, то хай краще падатимуть куди треба, а не по нас. Нам такого щастя не треба.

Здавалося б, котовi ясно - а нi. Хтось в урядi вирiшив iнакше й шеф погорiв.

Та й взагалi... на бiса нам всiм та вiйна? Певен же, певен на сто вiдсоткiв, хоч зад пiдставляй - iснують мирнi варiанти. Повиннi iснувати. Досi спрацьовували - то чому б ще раз не спрацювати. Бо у разi вiйни амери ризикують значно бiльшим, анiж росiяни. Або ми. Або усi iншi, разом узятi.

Та ще й росiяни... чорт їх розбере. То все розiкрали, ракети падають одна за одною, пiдводнi човни тонуть, кораблi на учбових мiнах пiдриваються просто на парадi... а потiм - рррраз!

I верховний головнокомандувач, вiн же президент, вiн же гарант, i прочая, i прочая, i прочая вилазить на високу трибуну й з неї розповiдає, що є у нас страшна штука, проти якої системи ПРО не працюють. Бо головка при цьому йде на гiперзвуковiй швидкостi й маневрує курсом, який принципово не передбачається.

Може, звичайно, й бреше. А може й нi.

В принципi, зробити маневрену боєголовки особливої проблеми нема. Багато хто з цим експериментував - й у Союзi, й в Америцi. Ще у шестидесятих. Проблема не в маневрi. Проблема у тому, щоб пiсля маневру головка таки вийшла на курс, який веде до цiлi, а не до болота або океану. А це вже важче, бо оскiльки маневру передбаченню не пiддається, то й координати пiсля маневру - теж. Летить таке чудо навмання - не збити, але й не дуже загрозливе.

Амери тодi для пiдвищення точностi зробили "автобус". Платформу таку для голiвок, що пiсля кожного вiдокремлення стабiлiзується, цiлиться, й випускає наступну. Нашi пiшли iншим шляхом, бiльш традицiйним для СРСР: "А недолiк влучностi ми компенсуємо калiбром!"

I компенсували.

"Поларiс" тягав одну голову - моноблок на 600 кiлотон, а сам важив, якщо не помиляюсь, лише дванадцять. У СРСР робили-робили Р-15, вагою близько пiвсотнi, та так i не доробили.

На початку семидесятих створили Р-31 вагою 28 тон - майже "Посейдон", але той гад тягнув десять частин по 50 кт, а "тридцять перша" - лише одну "п'ятисотку".

Далi - те саме.

РСМ-52 - 90 т, 10 блокiв по 150кт.

Трайдент-2 - 57,5т., 14 блокiв по 100 кт або 8 по 475 кт.

I що? I нiчого, бо мiсту однаково грець, що вiд двадцяти К, що вiд половини М, але у другому випадку накрито буде мiсто лише одне, а у першому - десять. Ну, дев`ять або вiсiм, якщо ПРО хоч якось спрацює.

Ох уже ця менi централiзацiя... Кажуть, наприкiнцi союзу Москвою проект гуляв. Централiзованого туалету. Один великий та розкiшний, у центрi, а всi маленькi знести, щоб анi духу, нi розсадникiв антисанiтарiї не стало.

Може бути. Добре хоч не встигли.

Це тодi, а зараз що? Великий технологiчний прорив у системах орiєнтацiї? Та навряд чи. Он, "Союзи" досi "Курсом" наводять. Як у сiмдесятих. А виводять взагалi "сiмкою", в якої ноги з трофейних нiмецьких "Фау" ростуть.

Що можна придумати? Хiба що вставити приймач GPS, та пiсля кожного маневру визначати новi координати. Й рахувати траєкторiю вже вiд них.

На перший погляд - чудово, але, але, але...

Приймачi в тiй вiйнi працювати не будуть!

Це я вам точно кажу. Як фахiвець у питаннi.

Чи знаєте ви, що таке електромагнiтний iмпульс? О, ви не знаєте, що таке електромагнiтний iмпульс!

Якщо торохнути ЯВ на землi - нiчого не буде. Ну, майже нiчого. Пiд землею - тим бiльше. А от якщо пiдняти кiлометрiв на двадцять-сорок...

Утворене пiд час вибуху гамма-випромiнювання, стикаючись з молекулами атмосферних газiв, народжує електрони. Тi, в свою чергу, захоплюються магнiтним полем Землi й крутяться вздовж силових лiнiй. Магнiтне поле при цьому грає роль фазованої решiтки, й потужнiсть iмпульсу рiзко збiльшується - цiкаво, що найбiльше у напрямках "пiвнiч-пiвдень".

А що таке потужний магнiтний iмпульс плюс провiдник? Це струм.

У лiнiях електропостачання вiн може сягнути дванадцяти тисяч ампер.

Що це означає? Що в радiусi сот кiлометрiв все електроживлення здохне. Заводи, машини, потяги й лiтаки - то само собою. Але буде ще й гiрше.

Вимкнеться свiтло. Повнiстю. Як, наприклад у Якутiї в двi тисячi другом. В груднi. О цiй порi там мороз градусiв мiнус 30-40. На вулицях туман, густий, як пара в саунi. Дере горло не згiрше наждачки. Вдень небо на двi-три години свiтлiшає, а потiм знову - пiтьма.

Якутська ГРЕС постачає енергiю на теплоцентраль, а та живить теплом будинки.

Коли згасло свiтло - всi чекали, коли ж його, кiнець кiнцем знову ввiмкнуть. Коли батареї стали холоднi - заметушилися. Телефонний зв'язок також зник, й мобiли, звичайно, теж. I телевiзори, звiсно.

Уявляєте? Й чутки, чутки покотилися: i в тому районi свiтла нема... i в тому... що ж воно сталося? може, звiсно, аварiя, а може й нi.

На вулицях - вир, свiтлофори не працюють, вуличне освiтлення теж, на кожному перехрестi - аварiї. В цей час повертаються з школи дiти з першою змiни, i йдуть дiти на змiну другу. Уявiть собi думки батькiв, що не знають, де їхнi дiти. Одразу чомусь згадуються випадки, коли хлопчик заблудився в туманi й замерз.

Коли свiтло, нарештi, дали, багато будинкiв порозморожувались. Що таке розморожений дiм? Це коли вода замерзає в трубах, й житло стає непридатним до подальшого мешкання до теплих часiв, а також повної замiни комунiкацiй.

Загинуть майже усi супутники. З тих, що виживуть, тi, що мають на борту радари - ослiпнуть. З тих, що слiдкують за стартами ворожих ракет у оптичному дiапазонi, виживуть лише тi, фотоелементи яких базуються на кадмiй-ртуть-телурiдi. Наскiльки менi вiдомо, їх поки що лише три. Можливо, залишаться працювати пасивнi iнфрачервонi детектори з великим дзеркалом. Наскiльки менi вiдомо, таких ще нема. Тобто, країна опиниться без очей.

Так що не буде приймачiв. Й голiвки, якщо вони на цьому принципi побудованi, маневрувати не будуть. Або будуть, але тодi вже не попадуть.

I все одно - краще б мирно скiнчилось. Пропагандою там усякою... даванням у борг... дефолтами. Створенням Уральскої республiки, Сибiрської монархiї та Далекосхiдної народної джамахiрiї.

Хай навiть повiльнiше. Але мирно.

Хоча, нi, повiльнiше теж погано. Для нас. Бо лев, хоч i напiвдохлий, але ще огризається, й всяку малечу, що тiльки-но народилася, пробує задавити. Левенят, вовченят, слоненят... шакаляточок маленьких. Аякже, є i такi. Не скажу, хто, але є.

Точнiсiнько, як сусiдський Мох - моє котеня.

Котеня моя кохана дружини привезла аж з Харкова. Рiдкiсної для наших країв сiрої димчастої мастi. Лагiдне - хоч ти його на плече садови.

Так i робив. I до магазину iз ним ходив, й просто лiсом двiчi гуляв, як траплялась годинка вiльного часу.

Аж тут нагодився Мох.

Котеня шасть до нього! - ура! котик, рiдна душа! зараз пограємось! Ну а Мох - професiонал, теж шасть...

Кошенятi на спину, й душити. Мало карк не перекусив, поки я нахилявся та пiдбирав уламок цеглини.

- Лягай!

I влучив! Це ж треба - з двадцяти метрiв, то точнiсiнько в копчика, щоб не дай боже, заруч... тьху, в`ївся професiйний жаргон! - нашого сiренького не зачепити.

А поки Мох пiдскакував та озирався кругом, пiдскочив i я, взяв звiра за шкiрку та делiкатно й майже не боляче пояснив. Що кошенят ображати не слiд. Може, не всiх, але це - точно не можна.

Мох з першого разу не зрозумiв, точнiше зрозумiв, але вирiшив все-таки ризикнути. Наступного дня прийшов, начебто в гостi, як зажди, випив своє блюдечко молока, розлiгся на сонечку, блохи поганяв...

Тiльки-но я вiдвернувся - шасть!

Отримав.

Переконався - не варто. Вибачився. По-котячому, ясна рiч. Й зараз живуть - душа в душу, навiть молоком один з одним дiляться.

От би зажди таке спрацьовувало!

Але нi. Нема порядку на землi. Нема, мабуть, порядку й вище.

Отже, будемо наводити його своїми силами.

Коли здохло ще чотири датчики, стало ясно, що доведеться йти ще раз. В принципi, щось таке й планувалося.

- Ну вистачить же тобi пiвроку, - сказав шеф, рiжучи вiдрядження вдвiчi. - Три мiсяцi поблизу посидиш, змiниш живлення. Потiм ще три мiсяцi тут. Вистачить?

А я знаю? Хто ж їх розбере, тих сусiдiв, що їм у головi замандюриться. Може, завтра пiдiрвуть наступну серiю, а може, за результатами минулих випробувань прийняли рiшення про безперспективнiсть напрямку, й тему закрили? А може грошi скiнчилися, й з наслiдком таким самим?

Iншалла. Цебто - якщо буде на те воля божа.

Це я вже тут привчився. Наприкiнцi другого мiсяця вже цiлком мiг порозумiтися в магазинi. Або освiдчитись дiвчинi у коханнi. Або послати кого-небудь подалi, й оголосити, що вiн gotveran Не варто це перекладати, їй-богу, не варто (прим.авт)!. Правда, досi нагоди не трапилося. Дуже вже привiтнi люди й гостиннi. Геть не схожi на тих, що окупували нашi та московськi базари.

Хай йому чорт, а нашi ж за базарними зразками судять про весь народ! От i будуй пiсля цього ГУАМи-муами.

Щоправда, пояснення "а це такий самий союз, колись був, лише без Росiї" спрацьовує майже завжди. Особливо у старшого поколiння.

Це у нас. А тут i агiтувати не треба. Тут ми свої.

"Українець? О, ми вам завжди радi, i завжди вдячнi! Ви нам так допомогли! Ви нам авiацiю на ноги поставили, й з танками допомогли, й з iншою зброєю, воювали на нашому боцi! А ще, знаєш..."

Як правило, на цьому мiсцi спiвбесiдник притишував голос й довiрливо прихилявся ближче.

"Бачив, бiля нашого шановного президента - здоровий такий дядько стоїть? О, то легенда, а не чоловiк. Саша. Теж українець!"

Може бути.

А ви нiколи не чули, як людина розмовляє майже чистою українською з тюркським акцентом? О, то ви майже нiчого не чули!

А ще, вивчаючи знiчев`я мову, я з сильним подивом виявив безлiч однакових слiв. Це ж треба! Мабуть, ноги у цього явища ростуть iз Туреччини й яничарства, але все одно. Майдан, лелека, тютюн... та безлiч! Навiть карагач, що так на Херсонщинi старi сухi деревини звуть, родом iзвiдси. Й означає всього-на-всього "чорне дерево", якщо напряму перекласти.

Родичi, бач. Хоча й не сусiди.

Але, Iншалла, колись будемо!

На жаль Аллах не стане особисто мiняти датчики, й вирушати в похiд доведется менi.

Одна справа - бачити масове пересування технiки на вiртуальнiй ноутбуковiй мапi, й зовсiм iнша - впритул. З того мiсця, куди вся ця технiка пре.

Бачив колись фiльм - старий ще, радянський, про другу свiтову. Кiлька солдатiв чи то у оточення опинилися, чи то в розвiдку йшли. А вдень засiли поблизу дороги. А вся дорога - забита вщент. Машини, мотоцикли, гармати, танки... I все ревма реве, бензином смердить, й суне, суне, суне на схiд.

Оце просто як зараз. Лише смердить уже не бензином, а соляркою, й суне не просто на схiд, а скорiше на пiвденний схiд. Й форма iнакша, але то вже деталi. От не сидиться людям!

Натомiсть нам тепер не лежиться. Ситуацiя - достоту як у тому старому фiльмi. Вночi йшли-йшли, ревло то тут, то там, мiнне поле обходили, блок пост теж далеко минали - й кiнець кiнцем, свiтанок застав групу якраз побiля дороги. А дорога, як на те, робила тут чималий петлеподiбний вигин, й ревло звiдусiль.

Навiть з неба.

Щонайменше тричi над нами, хiба трохи пiвденнiше, проходила група з чотирьох лiтакiв. Так-сяк здалеку вдалось розрiзнити, що то не винищувачi якiсь, а Су-25, але вiд того легше не стало. Навiть гiрше трiшечки. Бо цi "шпаки" створенi для роботи по наземним цiлям, й роботу свою вони люблять.

Розрiзнити номери не вдалось, то я так нiколи й не взнав, чи то просто нарiзала кола одна i таж група, а чи переганяли кудись авiаполк.

Натомiсть натерпiвся багато страху.

Знаєте, що найстрашнiше у авiацiйнiй атацi? О, ви не знаєте, що у нiй найстрашнiше!

А я колись побував.

Так от. Коли просто бомблять й обстрiлюють всю позицiю - то не страшно. Ну, трiшечки неспокiйно, ясна рiч, але не страшно. Коли все гримить, й все в диму, й земля пiд ногами гопки стрибає - воно не сприймається, як полювання персонально на тебе, а скорiш як стихiйне лихо. Землетрус, абощо. Хочеться просто залягти й перечекати.

Але коли бомблять та обстрiлюють НУРСами трохи неподалiк!.. А потiм все рiзом виходять з атаки i на малiй висотi звiдти йдуть!.. I один з лiтакiв вiдокремлюється вiд групи, розвертається носом до тебе, й швидко-швидко, протягом буквально двох-трьох секунд опиняється майже на головою!.. Й закладає пологе, нешвидкiсне, але дуже зручне для прицiлювання пiке!..

Бiс його зна, що йому тодi знадобилось вiд мене. Може, боєприпаси скiнчились, а пiлот не помiтив. Або гармату заклинило, а НУРСа на таку малу цiль дядько пошкодував. Або просто хотiв налякати. Але так чи сяк, а я ледь стримався, аби не накласти в штани.

Й з того часу на авiацiйнi усякi шоу не ходив. Воно менi треба? Я й так бачив машину в польотi ближче, анiж хотiлося б.

На щастя, цього разу нiхто нi на кого пiкiрувати не збирався, строю не порушував, й взагалi уваги нi на якi наземнi цiлi не звертав. Мабуть, i справдi когось кудись переганяли.

Ой, щось тут велике планується! Вшитися б звiдси до того, як починати зберуться, та вшитися далеченько.

На вiдмiну вiд декого, обом моїм супутникам-охоронцям-провiдникам вшиватися було нiкуди. Вони тут жили. Якщо, звiсно, можна назвати такий процес життям.

Старшого звали Доку, а молодшого - Джохар. I якщо перший був зi мною минулого разу, то Джохара я ранiше не бачив, й чого вiд нього чекати не знав. Оце ще менi проблема на шию. А де Шамiль?

- Загинув Шамiль, - зiтхнув Доку. - По геройськи загинув, як справжнiй шехiд. Пiзнали на вулицi, вiн встиг заскочити у будинок й щоб його звiдти викурити, руси змушенi були пiдтягти танк.

Мабуть, уявлення про героїчну загибель у нас вiдрiзнялися. Якщо миша залiзла у мишоловку, то їй однаково, чим її добивали - черевиком, чи вiником. Або котом. Або навiть молотком. От якби вона когось наостанок вкусила, та заразила чумою, абощо - тодi справдi, загибель таки героїчна.

Але б тодi Доку розповiв про десять загиблих русiв, а так - нi. Отже, Шамiля просто добили вiником.

Час тягнувся повiльно-повiльно. Я спробував-був поспати, але то сонце свiтило в очi, то технiка ревiла над вухом, то, годинi вже о дванадцятiй, почало припiкати й довелося скинути рюкзака та "лiфчик" з боєприпасами.

Потiм взагалi щось почало шарудiти в кущах, крокiв за десять, й ми аж голови до землi попритискали. Шарудiло кiлька хвилин, а ми не ворушилися потiм з годину, та так i не взнали, що то воно було. Може, миша. Може, кiшка. Може, ще якесь дике звiрятко.

А може руси виставили секрет й то якийсь Iван з нього вiдiйшов справити нагальну потребу.

Цiкаво було б перевiрити, й замолоду й навряди чи втримався би. Але буквально одна-двi операцiї швидко вiдучують вiд надмiрної цiкавостi.

Ввечерi стало холодно, а вiд майже повної нерухомостi ноги позводило так, що ворухнутися було важко. А коли вставали - кiстки хрустiли так голосно, що Доку аж оглядатись почав.

Та нi. Наче нiде нiчого. Не помiтили. Ну й дякувати Аллаху, рушаймо далi.

Перший датчик мене порадував. Маскування порушено не було, слiдiв поблизу теж, контрольнi ниточки цiлi-цiлiсiньки... Й нiчого дивного, бо розташовано все господарство було дуже вдало. Пагорб, лiсок, огляду нiякого нi туди, нi сюди, дорiг поблизу нема. Нi тобi засiдку влаштувати, анi криївку.

Усi б так. Ага. Дочекаєшся.

Найбiльше мороки я чекав вiд того датчику, що встромлений неподалiк блок-посту. Поморочитися довелося... знов обстрiляли, гади, на шерех, але, як виявилось - то ще були, так би мовити, iграшки.

Бiля четвертого датчика розташувався пост чи то радiо- чи то метео-розвiдки, понаставляв у небо антен (я здалеку розпiзнав характерно вигнуту "Посмiшку - мабуть, таки метео). Лiтати збираються. У, гади, знайшли мiсце. Не могло на пiвкiлометра збочити!

Я бурчав (подумки), але визнавав що мiсце таки зручне, й сам би розташував пiдроздiл якраз-таки тут.

Четвертий датчик можна було вважати втраченим.

П`ятий, шостий та сьомий вдалося помiняти без особливих проблем, хiба лише на останнiй, мабуть, вода затiкала, й пробку роздуло. Ледь викрутив. Треба буде рекламацiй написати.

Восьмого не було. I майданчику у горах, де я його забивав два з половиною мiсяцi тому, теж не було. Була вирва, була вирвана з тiла гори скеля, що нависла над урвищем, була рвана рана у скелi, як вiд снаряду. I все.

Хтось iз кимось тут добряче повоював. Й позбавив мене ще одного датчика.

Нiколи не думав, що спiтнуся я на дев`ятому.

Дев`ятка - взагалi для мене щасливе число. Ще з дитинства. Звик я до нього, звик до того, що навiть цукерок брав рiвно дев`ять, як була така можливiсть. Й коли катався на крихiтнiй своїй яхточцi, то волiв, щоб пiд кiлем було не шiсть футiв, а дев`ять, тобто три метри. Так, щоб i попiрнати з корми можна було безпечно. I майора отримав на дев`ятому роцi служби.

А тут бач - пiдвела мене та дев`ятка.

Але почалося все здалеку, так що може цифра i нi до чого.

Шлях наш лежав повз село. Звичайне чечено-дагське село, iз будинками-гнiздами, що їх все життя будують, по кiмнатi на рiк, iз кам`яними парканами, бо каменю тут багато, iз курної дороги, вкритої побитим iще за радянських часiм асфальтом.

Я не зразу дотямив, що майже всi хатки свiтять чорними побитими вiкнами - як щербинами помiж зубами. Й у багатьох - дверi прочиненi. Й тихо - тихо, аж чути, як мухи гудуть.

Лiворуч вiд мене рипнув зубами Джофар. Шамiль теж поглянув - запитально.

- Нi! - вiдрiзав я. - Наше завдання важливiше. Вперед.

Крiм усього iншого, руси цiлком могли залишити мiни. Вони це люблять.

Чи знаєте ви, що таке мiна-сюрприз? Ну, скажiмо, старенька радянська МС-4. О, як не знаєте, то не кажiть, що розумiєтесь на сюрпризах!

Пiсля того того, як її увiмкнули, зняти її неможливо. Мiна вибухає вiд спроби вiдчинити кришку. Вiд спроби її нахилити. Вiд спроби її пересунути. Вiд легенького струку. Вiд того, щоб поруч проїде машина.

I навiть якщо викличити абсолютно усi цi фактори, то мiна вибухне по командi таймеру.

Але це екзотика. Принаймнi особисто я з такою заразою не стикався.

А от МС-3 - бачив. Простiша сволота, але значно дешевша. Кладеться пiд основну мiну - наприклад, протитанкову. Або пiд якусь залiзяку. Або пiд цеглину. Або просто пiд камiнюку.

Й при спробi той предмет зсунути або трiiiiiшечки так пiдняти - вибухає.

Датчик був за протилежною околицею села, ближче до смiтника, й земля тут смердiла не лише нафтою, але й усякою гниллю.

Щось ворухнулось попереду.

Був у радянськiй ще армiї такий норматив - "Дiї при атомному вибусi". По командi "Спалах лiворуч" або праворуч, або ще десь треба було гепнутися на землю, ногами до нього, п`яти притиснути до землi, морду теж, й сховати долонi. Якщо справа була в холодний перiод, то вимагалося ще вiдкотити комiр шинелi й прикрити шию.

Все це требу було зробити за двi секунди, якщо на п`ятiрку.

Хай йому чорт, я нiколи не був вiдмiнником.

Але зараз ми всi той норматив перевищили. Одночасно. Гепнули на землю, як рубероїд з дев`ятого поверху, й за мить вже настовбурчили автомати.

Ми вам не мишi! Ну-мо, пiдходьте, хоч з молотками, хоч з танками!

Тiнь попереду схлипнула й виявилось, що в неї двi голови. Одна велика, i як годиться, помiж плечей, ще й прикрита хустиною. А друга менша, бiля грудей, i якби мати не прикривала б їй рота, то тихесенько б собi скиглила.

Шкода, що я дав дав собi працi вивчити чеченської ще бодай трохи, окрiм "вогонь!", "лягай!" та десятка аналогiчних термiнiв. Розумiв би хоч трохи, про що пiшла мова, бо зараз Доку наговорить, ой, наговорить...

Так i сталося.

Вiн розвернувся до мене й розвiв руками:

- Вона каже, що у їхнє село увiрвалися руси. Сказали, нiби хтось обстрiляв їх неподалiк. Вимагали вийти на майдан усiм чоловiкам вiд дванадцяти рокiв до шестидесяти п`яти. Вони зажди так, а потiм їх забирають, i все. Люди поховались. Руси почали їздити по хатах, кидати у вiкна гранати й розстрiлювати усiх. Вона гуляла з дитиною, й тепер боїться сама повертатися, а дитину погодувати треба.

Вiн помовчав, й додав, вже явно вiд себе:

- I мати, напевне, теж.

Доку ще трохи помовчав й додав ще, вже iнакшим тоном. Винувато-агресивним, якщо можна так висловитись:

- Я сказав їй, що не варто туди йти, й ми вiзьмемо її з собою.

Це було мудре рiшення, нiчого не скажеш.

Справа в тому, що датчики розташовано двома кластерами - по шiсть штук, двома трикутниками, й запасний у кожному кластерi. Кластер вiд кластеру вiддаленi, у нашому випадку, на сорок два кiлометри. Або пiшки - ночами, а вдень вiдлежуючись у криївках; або транпортом - якщо трапиться на дорозi ловитель гав, й ми виявимося останнiми гавами у його життi.

Потiм машину доведеться кинути, або заховати, точнiше - поховати, так щоб нiхто не знайшов рокiв так двiстi. Або хоча б зо три мiсяцi.

А що тепер? Що, ця мадам iз дитиною витримає вiсiм годин зi швидкiстю досвiдченого ходуна?

Або, при другому варiантi - за першої-лiпшої нагоди пошле когось: "он там, у яру, машину заховано, то пiди, знiми з неї стартер, продамо й будемо тиждень їсти".

Або взагалi. Її спитають - а звiдки? а вона скаже - а звiдти. Спитають - а як сюди потрапила? а вона скаже - а отак i отак. Добрi люди пiдвезли. Машиною такою-то, номер такий-то, а на сидiннi плями кровi були.

- Гаразд, - я знизав плечима. - Хай iде.

Через годину вона почала спотикатись, й Джофар забрав у неї дитину.

Щоб якось її пiдбадьорити та вiдвернути увагу, Доку почав щось розпитувати. Якраз вчасно. Хай ще дихалку зiб`є. Але може у чомусь вiн й має рацiю. Хай краще хекає, але йде, анiж впаде, рiвно дихаючи.

Дiвчина хекала, але вiдповiдала.

- Що вона каже? - знiчев`я запитав я.

- Що нiхто з їхнього села не обстрiлював русiв, - похмуро кинув Доку. - У них уже чоловiкiв не залишилося - обстрiлювати.

Може, й правда. Може й взагалi нiхто нiкого не обстрiлював, а просто декому захотiлось пограбувати.

А може... Слiд пам`ятати, що Хатинь, наприклад, теж почалася з того, що пiдстрелили такого собi Ганса Вельке - олiмпiйського чемпiона, улюбленця всiєї Нiмеччини. Й кинулися ховатись серед мешканцiв. Й вiдстрiлювались, ясна рiч. А тепер, до речi, на тому мiсцi ресторан стоїть, "Партизанський бiр". Й амунiцiю, кажуть, швейцар має вiдповiдну.

Тьху!

Й Сонгмi теж виникла не на пустому мiсцi. Сонгмi, чи, якщо вже прискiпуватись до всяких дрiбниць, то Мей Лай, сталася тому, що звiдти регулярно пострiлювали в'єтконгiвськi снайпери. Й не просто пострiлювали, а влучали. Пiсля кiлькох таких влучань лейтенант Келлi пiдняв роту по тривозi, обидва села знищив. Повнiстю. Його, звiсно, посадили, але за три роки випустили.

Й хто винен? Ворожi снайпери? Чи лейтенант Келлi? Чи особисто канцлер Адольф Алоїзич Шикльгрубер або президент Рiчард Френсiсович-Антонович Нiксон?

Бiс його зна. Вiйна це така хитра справа... Хоч як слiдкуй за солдатами, але рано чи пiзно якийсь лейтенант або полковник все одно зiрветься й влаштує свою Хiросиму. Або, у найлiпшому випадку, власноручно придушить ворожого снайпера й запхне йому куди-небудь саперну лопатку.

Ще за годину дiвка була блiда, як смерть, хапала ротом повiтря й болiсно кривилась на кожному кроцi.

Ще за пiвгодини - стала.

- Покажи ноги! - я говорив навмисне грубо, аби нi в кого не виникало iлюзiй. Нiяких.

Але деякi, мабуть, виникли.

Хлопцi якось одночасно напружились, а дiвчина боязко посмiхнулась й потягла вгору спiдницю.

- Тьху, дурна! - я справдi сплюнув. Слина була густа та липуча. - Ступнi, ступнi показуй! Взуття!

Довелось навiть поплескати себе по берцях, аби вона зрозумiла.

Хлопцi миттю розслабились.

Ну ясна рiч. Хто ж таких туфельках блукає горами. Пiдошва розбита вщент, й вогка вiд сумiшi поту та кровi.

То що я там казав про варiант два?

Найближа дорога була за два кiлометри. Пiвнiчнiше. Тобто вбiк вiд нашого шляху. Добре, хоч не позаду.

Позаду, бiля знищеного села, теж була - але я мав пiдозру, що нею деякий час не будуть користуватися. Або будуть - але не тi люди, що ловлять гав за кермом.

Це у мене, мабуть, в кровi - два варiанти. У будь-якiй ситуацiї чомусь завжди знаходиться два виходи. Ще зi школи, а може навiть i з дитсадочку, але там я не пам`ятаю. А скiльки думав, куди документи здавати пiсля десятого? А скiльки думав, на який факультет? А потiм! Та з кожного приводу!

Дружина смiялася. Ставило, бувало, двi тарiлки на стiл, й спостерiгала, як я помiж ними смикаюсь. Дiвки знайомi, двi штуки, теж колись злiсно пожартували. Кажуть - ми тут порадились... коротше кажучи, можеш одну iз нас трахнути. Але лише одну. Вибирай!

Ага. Й досi облизуюсь, бо не вибрав.

I з вибухами оцими, хай йому чорт!

Кажуть, у кожного амерканця є така собi програму успiху. Там пунктiв багато - завести свою справу, свiй будинок, свого собаку... I один пункт - переспати з своїм психоаналiтиком.

Ну то можна вважати, що де в чому я тих американцiв наздогнав. Модна та професiя докотилась й до нас, й одна моя знайома... ну, ви зрозумiли.

Окрiм приємностi, отримав й кориснiсть, бо жiночка порадила з двох варiантiв вибирати третiй. Несуттєво, що вiн може бути гiршим, абощо. Головне - швидко й безболiсно.

- А потiм ти третього варiанту зробиш найкращий! - смiялась вона. - Я тебе знаю, ти зробиш.

Здається, вона теж отримала з мене бiльше, анiж планувала. Кажуть, зараз дисертацiю пише.

Третiй варiант наздогнав мене сам.

Цього разу вiн набрав вигляду вертольоту. Мi-8, якщо буди точним. Точної модифiкацiї я не знаю, але не простий, а той, що з пiдвiсками по боках.

Всерединi такої пташки я колись був.

Мi-24, звiсно, гелiкоптер бiльш бойовий. Натомiсть огляд у "вiсiмки", я вам скажу... Та ще у варiантi коригувальника перископ є, та не простий, а з якимось збiльшенням. Та кулемет.

Одна погано - щоб дiстатися кулемету, треба або табуретку з собою возити, або раком ставати, й з цього приводу з бортiнженера, який кулеметом завiдує, насмiхаються. Вiд цього вiн стає злий, i як собака, що все життя на ланцюгу провисiв, кидається на всiх пiдряд.

Тiлько-но щось ворухнеться - тататататататата!

До "татата!" на поточний момент ще не дiйшло, але з вертольоту нас, мабуть, помiтили.

Хтось iз демографiв обiзвав моє поколiння втраченим. Я з ним згоден. Ми - це тi, що народилися й виросли ще за союзу, й звички та психологiю отримали тої чи iншої орiєнтацiї - але радянську. У мене й досi в головi не вкладається, як це можна - зробити свою власну фiрму. Або взяти кредит у банку, вкласти у свою справу й повернути з вiдсотками... а ще краще не повертати, а фiрму зробити на чийсь загублений паспорт й збанкрутити. I так десять разiв пiдряд.

А ще хтось назвав поколiнням вимушених мiгрантiв. Ну, з приводу вимушених - це вiн даремно. Нiхто нiкого за вуха не тягнув й пiд пiстолетом у квиткову касу не направляв. Кожен свiй вибiр робив самотужки. Так i опинились хто де.

Бiльшiсть євреїв, ясна рiч, дременули в Iзраїль.

Двоє з викладачiв - в Америку, й витягли ще з десяток своїх колишнiх студентiв.

Один знайомих поїхав чомусь у Японiю. Тепер вiн з одного боку щасливий по самi вуха, а з iншого нi. Бо, по-перше, знайшов на найближчому смiтнику музикальний центр й телевiзор, а за машину йому доплату зробили - аби лиш забрав. Але по-друге! Хай йому чорт, написав колись, у нас на фiрмi нарештi дозволили ходити з послабленою краваткою! А знаєш чому? Бо хтось порахував, що за рахунок цього можна заощадити скiлькись-там кiловат, бо кондицiонери тепер будуть охолоджувати не до двадцяти восьми градусiв Цельсiя, а до двадцяти дев`яти.

Я серйозно!

Колишнiй аматор читання, що ми з ним весь час книжками мiнялися, став мало не комерцiйним директором заводу iменi Малишева... потiм злетiв, й зараз, кажуть, ховаєтся. Бiс його зна, що там таке трапилось.

Дiвчина, яку я кохав, вийшла замiж за шведа. Не знаю, як у них справи.

Хлопець, який з першого погляду розпiзнавав, як краще взяти хитрющого iнтеграла, викладає екологiю в авiацiйному iнститутi. Кажуть, колись був у дипломнiй комiсiї, й на захистi проекту ракети з шiстнадцяттю боєголовками запитав:

- А як у вашого виробу з екологiчною безпекою?

- Та взагалi-то погано, - вiдверто зiзнався дипломник. - Самi розумiєте - шiстнадцять голiвок, й кожна приблизно по двадцять-тридцять кiлотон...

Смiялися. I до комiсiї бiльше не призначали. Про його зарплатню взагалi згадувати не варто.

Бiльше третини однолiткiв поспивались.

А то зустрiв раз товариша. Ледь пiзнав. Бородою зарiс, як водяник куширями. Хоч шию обмотуй.

Привiталися, обнялися. Питаю, де ти, що ти.

I мало з стiльця не гепнув опiсля вiдповiдi.

- Я, каже, на Камчатцi працюю. У вулканологiв. У нас там сейсмографи по всьому пiвостровi стоять... цiкавi такi конструкцiї! На базi компа-четвiрки, з акумулятором та гвинтом. Але гвинти маленькi, й доводиться раз на тиждень усi обходити й записувати показаники на дискети. А знаєш, у чому найбiльша проблема?

Я посмiхнувся. Мабуть, у росiйських прикордонниках?

Тьху, чорт, вiн же на Росiю працює. От звички конторськi!

- У ведмедях! Щось їх розвелося - страшенно, пройти неможливо! Зазвичай вони полохливi, але сейсмографи люблять. Цiкаво їм, бачте, що там всерединi! Так ми що вигадали - беремо здоровi балони з перцевої настiйкою, й на прилади бризкаємо. Обходять.

- А на людей як? Не нападають?

- Нападають, аякже! Он, минулого року нашого кухаря з`їли - лише по чоботях i впiзнали.

- А зброю якусь для захисту видають?

- Та я ж кажу - балони з перцем. Цiвкають метри на три. Кажуть, якщо ведмедевi у морду влучиш, вiн нападати не стане. Але бiс його зна, може воно йому навпаки - замiсть приправи буде... Ну та це дурня, натомiсть робота ж яка цiкава! Уявляєш - десь у Америцi щось торохне, а ми в себе все бачимо! Де, скiльки, на якiй глибинi! Правда, нашi, буває останнiм часом заважають - вiдривають великi заряди одночасно. У Кiлькох точках. Десь на Уралi, чи що, я точно не пам`ятаю...

А ще два товаришi опинилися у Австралiї. Ну, з ними ясно - обидва програмiсти, та молодi, понабирали за двiстi балiв по їхнiй шкалi, й одразу ж i роботу отримали - ледь доїхати встигли. Обидва також аматори комп`ютерних iграшок з лiтаками, й час вiд часу розмову заводять про те, щоб купити "Сессну" б\в, та розважатися над пустелею. А що, вони можуть. Зарплатня дозволяє.

Один з них видав якось iсторiю. Брехав ще, нiби абсолютно правдиву. Каже, розробляли колись комп`ютерну анiмацiю на австралiйськi теми. Для Пентагону. Щоб пiлотiв ганяти на тренажерi. Ну й загадав генерал додати усякої австралiйської екзотики - пустелi там... скелю, що пупом Землi називають... кенгуру, тощо.

От на кенгуру вони й лопухнулись. Щоб менше роботи було, взяли типовий об`єкт - а наближчий виявився солдат австралiйської армiї. Перемалювали зовнiшнi характеристики. Автомат вiдiбрали, рюкзак перевiсили наперед, причепили хвоста та й випустили.

Ну й помножили на кiлька мiльйонiв - а що нам, шкода! Хай живе рiна природа!

Генералу сподобалося.

Натомiсть пiлота, кажуть, ледве з кабiни витягли. Ледь живого. Вiд смiху.

- Я, каже... лечу. Бачу - табун. Кенгуру з кенгурятами. Та багато! Ну - взяв та спiкiрував. А вони...

Тут, кажуть, вiн урвався, та попросив склянку води, аби заспокоїтись.

- А вони - розосередились, витягли "Стiнгери", й на другому заходi... ой, хлопцi, не можу, ха-ха-ха... ВОНИ МЕНЕ ЗАВАЛИЛИ!

На жаль, зараз у нас не було анi сумок попереду, анi "стiнгерiв" у тих сумках.

Не можеш швидко бiгати - вчись швидко ховатись!

Цей закон, родом з тваринного свiту, годиться й для людей. Лише вимоги вищi - не просто сховатись, а так, щоб не помiтили анi з неба, анi з землi, анi бiноклем, нi перископом, а бажано навiть i тепловiзором. Остання тварь, правда, дуже окаста, сховатися важко.

Але сховалися.

Добре все-таки, що я взяв iз собою провiдникiв. А була ж думка трохи заощадити кошти, була... Щоправда, тодi б може не довелося перти з собою дiвчину, й з вертольоту могли мене не помiтити.

Як я, наприклад, не помiтив оцю печерку. А провiдники, бач, помiтили.

Впритул. Ось стоїш за два кроки - й не видно. А виявляється, за цiєю брилою, якщо зняти рюкзак та видихнути...

Прохiд. Чи, скорiше - пролаз. Або, ще точнiше - прослиз.

Обидва хлопцi перед тим, як залiзти, зробили руками якийсь знак - наче мух вiдганяючи. Дитину передавали конвеєром, а мати проскочила легше за нас усiх - дивина. Мабуть, жiнки iз кiшками таки чимось родичi. Бо сусiдська кiшка, та сама Чита, що зi мною спала, якось пробралася в хату у щiлину, в яку я вiника не мiг просунути. А потiм заскочила менi на груди, трохи полiкувала-помасажувала лапками-подушечками, згорнулась калачиком й замуркотiла.

Грiм вертольоту був схожим, але значно, значно гучнiшим - i це крiзь камiнь! Що вiн, над нами завис, чи що?

Мабуть, таки завис. Я кивнув хлопцям, показав наготувати автомати до бою. На обличчi Доку нiчого не вiдобразилося, натомiсть Джохар скривився у посмiшцi. Злостивiй та кровожернiй. Мабуть, вкрав з якогось американського бойовика.

Гримiло.

Почала тремтiти земля, й чорна тiнь закрила на мить вхiд до печерки. Зi стелi посипався пiсок, дрiбнi камiнчики та якась гидота з лапками та хвостом - але гидота сховалась так швидко, що я так i не розгледiв, що то воно було.

Пусте. Хай скорпiон, хай гадюка - аби не росiйський десантник з гранатою. Бо правило в них просте: "в оселi заходити по двоє - спочатку граната, потiм ти!".

Гримiння потроху стихло, потiм урвалося, натомiсть почулися кроки та важке хекання.

Пес?

Якщо так, то справа ще гiрша, анiж я думав.

Знадвору голосно гавкнуло й захекало дужче.

- Нєт никого, - почулося. - Но Джес беспокоится!

На мигах я зобразив, нiби припалюю цигарку й запитально подивився на хлопцiв. Джохар лише очi вирячив, натомiсть старший кивнув й тихо-тихо полiз до кишенi.

Цигарки виявились американськi - "Лакi Страйк", ще польовий варiант, у пачцi кольору хакi. Де тiльки взяв?

Обережно, намагаючись не шелеснути, я розiрвав обгортки, висипав тютюн на долонi й почав терти.

Знадвору щось брязнуло - нiби прикладом об камiнь.

- Трєщiна здесь, таарищ капiтан!

- Большая?

- Да нє, мєлкая. Может, змєя сiдiт, iлi кролiк какой.

Ага. Кролик. Три кролики. I змiя з змiєням. Тiльки пхни свого носа!

А краще - собачого. Бо вiн чутливiший.

Хекання почулося поруч, я вирiшив що розiм`явся тютюн, чи нi, розберемося потiм, а зараз треба дмухнути. Й дмухнув. Обережно. Ледь-ледь. Аби не почули.

Негайно защипало в очах.

Легесенький протяг потягнув хмарку до виходу, але щось понесло й углибину. Очi щипало, але бiс з ними, а от що в носi свербiти почало - то це гiрше.

Я тер, массажував, смикав себе за носа, й краєм ока вловив, що хлопцi займається тим же самим.

А жiнка?

Жiнка затиснула рота дитинi, й неймовiрно вигнувши шию, терлася носом об комiр.

Знадвору хтось чхнув. Судячи з звуку - пес.

- Гранату кiнь! - суворо звелiв командир.

- Да как би обратно нє викатiлась!

- Ну пальнi!

Дiвчина на мить вiдiрвала руку вiд немовляти й затиснула носа. Дитина негайно розкрила рiт... я ледь встиг перехопити її й заткнути.

Гримнула черга. Чи то куля, чи то уламки камiння бризнули бiля входу. Здiйнялася хмарка пилюки.

Доку затулив обличчя краєм свого камуфляжу, Джохар подивився й зробив те саме. Дiвчина вiдкотила хустину й скористалася нею. Тепер з пiд чорною тканини лише благально свiтилися очi. Як з-пiд паранджi.

Ну просто тобi Iран! Тьху!

Дитина спочатку ворушилась незадоволено, потiм почала вiдверто вже вириватись.

- Нiчего, таарищ капiтан! С...лiсь!

- Да нєкуда iм с...я! Спряталiсь, гади...

Знов почулися кроки, гримнув стартер, залопотiв гвинт. Я чекав ще десять хвилин й лише потiм вiдпустив руку.

Дитина не ворухнулась. Навiть у напiвтьмi було видно, що обличчя набуло блiдо-синюшного кольору. Шкiра здавалась прохолоднiшою, анiж моя. Може, здалося?

Мати вихопила маля в мене з рук, придивилась, гаряково розворушила пелюшки, чи в що воно там було замотане. З ганчiрря випала й безсило обвисла дитяча ручка. Також не рожева, а синя, темнiша навiть за обличчя. На лобика сiла муха - де тiльки й взялася? - й неспiшно поповзла вниз.

Дiвчина розвернулась до мене й розкрила рота.

Ну а що я мав робити у тiй ситуацiї? Тi, знадвору цiлком могли залишити засiдку. Один-двоє солдатiв, може з собакою, а бiльшого i не треба. Тiльки-но висунь носа - отримаєш кулю, а тi, що слiдом повзуть або йдуть - гранату. I все.

I якби заволала та дiвчина, зарепетувала - теж все.

Колись, ще в дитинства я, бавлячись на березi рiчки, побачив жабеня. Крихiтне - з тодiшнього п`ятака розмiром. Свiжо-зелене.

Взяв - i присипав його пiском.

Не знаю, на бiса я це зробив. Мале - дурне.

- Ну навiщо? - спитав мене батько. - Хiба воно тобi щось погане зробило?

Я погодився, що таки нiчого, й жабеня розкопав. Пройшло секунд п`ять, може десять - але воно вже не ворушилося. Я кинув його у воду, й заплакав.

З того часу, затямивши, яка хистка штука життя та невiдворотне явище смерть, я зробився чималим пацифiстом. Й коли побачив у "Свiт тварин", як орел атакує якусь тваринку - чи то зайця, чи антилопку - то аж вилаяв того птаха.

Ну, ви розумiєте, як лається дитина в три роки.

- Поганий орел! Злий!

I тодi батько дав менi другий урок.

- Ну чому ж поганий та злий. Йому ж теж їсти треба.

I тодi я все зрозумiв. Вбивати - можна. I треба. Але тодi й лише тодi, якщо без цього не обiйтись. Якщо можна обiйтись - краще обiйтись. Он, як тодi в Iраку, наприклад.

Сподiваюсь, та дiвчина нiчого не встигла вiдчути. Бо якщо iнакше - то доведеться визнати, що в нашiй фiзичнiй пiдготовцi щось негаразд.

- Ти звiр, - сказав менi Джофар. - Такий самий, як руси. Навiть гiрший.

Першої митi обидва взагалi схопились за автомати... але оговтались. Можливо, тому, що грошi я мав заплатити лише у кiнцi рейду. Можливо, тому, що дотямили - iншого виходу таки не було. Можливо тому, що зрозумiли - якби не потягли дiвку з собою, а полишили на мiсцi - шанс вижити в неї був.

Мабуть, вона ще довго їм снитиметься.

Але з того моменту я постерiг, що хлопцi стараються не розвертатись до мене спиною.

То що я казав про кiлькiсть людей, яка здатна зiпсувати репутацiю усього народу? Кiлька тисяч?

Я помилявся. Цiлком вистачить й одного. Такого, як я, наприклад. Або як один наш спiвучий педик. Ага, а що ви думаєте? Росiяни та iншi сусiди, хто його чув, твердо переконанi, що спiває воно українською. Й, на те опудало дивлячись, роблять висновки про нас усiх.

Тьху!

Датчик номер чотирнадцять був, ясна рiч, останнiм. Буквально. Для усiх трьох.

Бiс його зна, що там за стратегiчний об`єкт росiяни влаштували побiля датчику; нiчого важкого там не пересувалось. Але пiдхiд виявився замiнованим.

Я ледь встиг в останнiй момент помiтити тонесеньку темно-зелену волосiнь й так i завмер з напiвопущеною ногою. Щеб мить - i став.

Хлопцi, мабуть, також мали певний досвiд у цiй галузi, бо позастигали, як статуї. Джохар завмер у незручнiй позi, теж на серединi кроку - але стояв. Стояв i лише сопiв.

Обережно, по сантиметру, я вiдсунув ногу назад. Волосiнь тягнулась з-пiд каменюки, через стежку, до iншого каменю, а далi губилася. Не знаю, де. I знати не хочу.

Вивернувши шию, як кiт, коли намагається спину вилизати, я поглянув на лiву ногу. Нi, наче нiчого. I поруч нiчого. Поставив праву назад, постаравшись влучити на те саме мiсце, звiдки крок починався.

Не вибухнуло.

Хлопцi за мною також озиралися, але не рухалися.

- Що?

- Мiна, - зiтхнув Доку. - Якраз пiд Джохаром.

Ну, це вiн перебiльшив. Мiна була не пiд провiдником, а пiд каменем. Але поруч. А Джохар стояв якраз посерединi натягнутої волосiнi, й колiр його обличчя все бiльш та бiльш наближався середньоєвропейського.

Хоча бiс його зна... останнiм часом в Європi стiльки мiгрантiв. Скоро всi мулатами будемо.

Був я колись в конторi, що роздає вiзи. Є така в Києвi, на бульварi Шевченка. У гарному старовинному будинку з високими стелями.

Це щось страшне!

Як у документальних фiльмах про расовi бунти шестидесятих.

Повна зала рiзнокольорової (i бiлої також) наволочi, гвалт, лемент, сморiд, та всi нахабнi, "де моя вiза?!" кричать й мало через стiйку не скачуть.

А спробуй, не дай. Скандал буде на загальноєвропейському рiвнi.

Мiна, скорiш за все була, якась з серiї ОЗМ. Це означало, що детонатор у неї хтось з серiї МУВ. I що волосiнь можна цiлком безпечно розрiзати.

Але розумнi сапери теж могли так подумати. Й поставити щось розумне, на зразок ПОМД-1. А це, в свою чергу, означає, що рiзати волосiнь не можна.

Знову два варiанти.

Та хай йому чорт, що ж це за карма така.

Я так само повiльно, ставлячи ноги на тi, або майже тi мiсця, де й ранiше, пiдступив назад, зiгнувся, й чотирма пальцями притис волосiнь до поверхнi.

Джохарового обличчя, ясна рiч, при тому не було видно, але нога ледь помiтно тремтiла.

- Обережно. Пiднiми. Ногу.

Нога ворухнулась - повiльно-повiльно, як потопельник рiчцi, й пiшла догори. Зупинилась.

Волосiнь не прилипла. Лежала, як i ранiше, на каменi. Зелена. На сiрому тлi. Як можна було її не помiтити? У-у-у, чайники. Ще вчитись, вчитись, та вчитись, як заповiв великий Ленiн. Щоправда, кажуть, потiм спливли сенсацiйне повiдомлення, що то вiн ручку розписував.

Я згадав, що й сам пройшов повз цей камiнь, iнстинктивно переступив, але нiякої волоснi не помiтив. Отже, родина чайникiв тут була досить велика.

- Обережно. Вiдступай. Назад.

Нога здригнулася й вийшла з мого поля зору.

Дурень я, дурень. Що б було перед тим, як займатися волосiнню, зняти рюкзака й автомата! А тепер цей вантаж добряче пригинає до грунту. Мабуть, щоб починав вже звикати.

Хоча й грунту тут як такого нема. Суцiльне камiння. Незручно буде в такому лежати, ой, незручно. Та й хто ховатиме? Оцi? Дулю! Тiкатимуть, як комiсари з Баку, бо на вибух може за кiлька хвилин з`явитись патруль. I лежати менi у холодильнику кiлька рокiв, як тому таращанському тiлу.

Якраз пiд таку похмуру думку автоматовi заманулося посунутись й зависнути на плечi. Ледь встиг пiдборiддям притиснути ремiнь. А то так би й гепнув поруч, якраз поруч з мiною. А її тiльки зачепи...

Дуже обережно, щоб не дай боже, волосiнь не прилипла до пальцiв, я пiдняв лiву руку. Потiм правицю. Вибуху не було.

Розпрямився.

Не було.

Поправив автомат.

Тиша.

Переступив волосiнь й м`яко, наче кiшка, коли на стiл залiзе, покрокував стежкою.

Вибуху не було, але ноги чомусь пiдгиналися.

Джохар й досi був блiдо-сiрий, як будiвельний розчин, коли пiдсохне. I коли на нього водою побризкають, так, щоб краплi висiли.

Я мав пiдозру, що й сам на вигляд такий самiсiнький, й посмiхнувся. Вийшло погано, але таки вийшло.

Значить, ще поживемо.

Цiкаво, скiльки людей потрiбно, аби вiдновити репутацiю усього народу?

Бiля ретранслятора смердiло якоюсь дохлятиною, але мiн та слiдiв не було. Натомiсть заiржавiли гайки-баранцi, я з дурної сили одну зламав, й довго мучився, вiдкручуючи уламок ножем. Пiдiйшов Джохар й простягнув свого - я спочатку вiдмахнувся, потiм дотямив, що нiж у нього не просто нiж, а штик вiд Калашникова. З пiхвами. З якими, якщо вставити виступ у це гнiздо, вiн утворює ножицi.

Взагалi-то вони призначенi для рiзання колючого дроту. Але колись, ще у Харковi за радянських часiв, я сам бачив, як курсанти вiйськового училища пiдстригали ними газон. Виходило погано, але, видно, пацани мали час та натхнення, як той дядько з вiдомого анекдоту, що крiм цього, ще мав лобзик та москаля.

Ага... лобзик тут не допоможе. Занадто вже їх багато. Так просто не подолати. Хiба що всiм разом.

Так от, ножицями, виявляється, можна й гайки вiдкручувати. Навiть зламанi.

Вибуху не було. Датчики чесно показували пересування важкої технiки, але вибуху не було.

Я просидiв на квартирi ще тиждень. Попрощався з господаркою. Русiя-ханум запрошувала приїжджати ще, й казала, що тепер братиме на квартиру виключно українцiв - бо вони такi культурнi, чемнi, поряднi, охайнi, й так далi, далi, далi. А той чечен, що жив тут передi мною, табуретку поламав. На бiса? А, розiзлився й поламав.

А ще минулi пожильцi залишали тут свої "домашнiкi". А що це? А ось же вони! А, капцi. А навiщо? А, щоб лишити тут свої нещастя.

Тю.

До речi, газова колонка тут зветься "п`ятихвилинкою", пiд`їзд - "парадне", а туалет - "блок". Не знаю, чому так.

Востаннє проводжаючи додому дiвчину, наскочив на мiлiцейський патруль, й хлопцi, для годиться трохи полякавши, натякнули, що п`ять ширванiв проблему вирiшать. Я посмiявся й назвав вiдоме у вузьких колах прiзвище. Хлопцi перезирнулися й побажали "якши йол!".

Погода була тепла й суха, i як зажди, трiшечки пахло нафтою. Своєрiдний такий запах. Приємний. Мабуть, буде згадуватись, й чогось у життi не вистачатиме.

Море i горе.

Своєрiдне сполучення. Особливо при виглядi зверху. Синє й чорне. Пейзажi геть не сприймалися, жодного орiєнтиру, й годi було визначити висоту. Лише по годинi польоту з`явилася якась стежка, а по нiй щось рухалося.

Я не зразу дотямив, що стежка - то стратегiчна траса "Москва-Баку".

Згадалося, як один тутешнiй начальник скаржився, що у Дагестанi робиться "бєспрєдєл" й вiн завжди, як по тiй трасi їде, дзвонить "колегам" й просить народ на дорозi хоч трохи попередити. Буває, спрацьовує.

Я почитав газету, вихилив склянку вина, попоїв. У коробочцi з м`ясом трапилась смiшна штука - папiрець з намальованим веселим задерикуватим поросям, перекресленим навхрест. Спочатку подумав, що це ввiчливе прохання бути охайним, потiм допер, що насправдi це лише попереджають - не свинина! Можна їсти.

Дивнi люди. Свинину так й так їдять. Лише називають чомусь кабанятиною. Натомiсть (також чомусь) не їдять сомiв, а нацiональний делiкатес - баранячi яйця - звуть "бiлим м`ясом".

Подиву вартi дiла твої, господи.

- Наша висота - десять тисяч метрiв, температура за бортом - мiнус сорок чотири, до прибуття залишилась година п`ятнадцять хвилин... - теревенив динамiк голосом стюардеси. - ...пiд нами - Україна!

Грiх було б не визирнути.

Гiр не було, натомiсть всю землю було розмiчено на квадратики, трикутники, прямокутники... лише кiл та елiпсiв не було.

Над Росiєю чомусь не так. Там поле переходить у степ, а город у болото якось iнакше. Плавно, чи що. Бiс його зна, чому так.

У лiтаку також було тепло, аж жарко, натомiсть Київ зустрiв мене дванадцятиградусним морозом, гидотним шансоном з боку автостоянки й похмурим сiрим небом. Як з лазнi у снiг. Смердiло бензином та вихлопами.

Таксист загадав двi сотнi, але зiйшлися на семидесяти п`яти, й пiд кiнець торгiвлi дядько дивився на мене з повагою. Ага. То я просто змерз, а то збив би мабуть, i до пiвсотнi. Навчився!

За звичкою я перевiр гривнi в манати, щось не зiйшлося, я перехував в доларах й лише тодi схаменувся.

Все. Бiльше не треба нiчого нiкуди конвертувати.

Я повернувся з роботи.

Я - вдома.

До моєї старої хатки можна вийти двома шляхами. Як всi нормальнi люди - з вулицi. Вуличка складається з двох десяткiв будинкiв, й бiльшiсть з них подiленi навпiл, а один - навiть на три частини. Сусiдка з того будинку скаржилася, що ранками люди "з-за стiнки" дуже голосно вмикають чи то радiо, чи то телевiзор. Сусiд "з-за стiнки" бурчав, що вiд трьох її дiтей ввечерi такий галас стоїть та тупiт, що стеля здригається, й неможливо заснути.

Каналiзацiя в обох загальновживана в цих мiсцях - в яму. Якi, до речi, робити нiхто не вмiє. Багатiшi - роблять з бетонних кiлець, й заливають бетоном дно. Потiм раз на два, три або максимум шiсть мiсяцiв викликають асенiзацiйну машину. Простiшi - просто копають у пiску виямок, а як переповнюється, то вичерпують вiдром на город. Потiм на цьому ж городi саджають картоплю, й дивуються, що вона не росте. Про септики, освiтлення стокiв, фiльтрацiйнi траншеї нiхто не чув.

Ночами по дворах вештають наркомани, крадуть метал й здають. Ще однiй сусiдцi, коли вона висунулась на шерех, по пицi дали. Й пса повiсили - щоб не гавкав.

Ясна рiч, є у тутешнiх мiсць й переваги.

Перша - повiтря. Чисте, прозоре, й глицею пахне. Як приїжджаєш iз мiста, дихнеш - i п`яний.

Завод поблизу один, та й то не завод - а заводик, й видихає хiба що соду. Озер поблизу кiлька штук, та десяток ставкiв, а також двi рiчки, одна з яких з водоспадом.

Якось, коли води було мало, я наважився до нього залiзти. Мало не знесло! Але постоявши пiд товстезним водяним струменем кiлька хвилин, я потiм весь день бiгав, як на пружинах. Краще за всякий масаж! I зовсiм на шару.

А ще - тиша. Не мертва, як у якомусь бункерi, а жива, iз заспокiйливим шелестом трави, вiтерцю, височезних сосон та з пташками. Як, вони, бувало, цвiрiнькали!

Ну а люди у спарених хатках, таким чином, поєднують усi недолiки мiського життя (я про "застiнку") й сiльського (про каналiзацiю та нiчнi страхи).

А можна пiдiйти з лiсу.

Вийти трохи ранiше, й стежкою, стежкою, помiж соснами, потiм праворуч - i вид на нову, недобудовану ще хатинку. Вона в мене планується двоповерхова, з колонами у давньогрецькому стилi, з терасою на першому поверсi, мансардою на другому та зимовим садом невiдомо ще де. Головний архiтектор усе ще думає, з тещею радиться, та з подружками. На старiй квартирi. З котом та телевiзором, аби не нудно було.

Нова хатинка збудована з керамзитобетонних блокiв. Сiрих. Не дуже гарних - все одно пiд сайдiнгом заховаються.

Закутана зверху полiетиленом. Аби вода з осiннiх дощiв не поналивала зверху калюжi, не просочилася у шпаринки та зимою не порозривала будову вщент.

Вiтер порозривав краї тої плiвки й тепер ворушить ними, як травою в степу.

Сумне видовище.

Снiг.

Снiгу багато - й туфлi, цiлком придатнi для пересування сухими та чистими тротуарами, миттю набираються бiлого холоду.

Слiди. Слiдiв теж багато - в основному собачих, але є й людськi. Вже якесь падло в гостях побувало. Видивлялося, мабуть, що можна вкрасти.

Але замок цiлий.

Бiс його зна, навiщо я так рвався у стару хатку. Зiгрiтися в нiй не вдасться. Температура надворi й усерединi майже однакова. Майже - бо надворi трохи визирнуло з-за хмар сонце й пригрiло. Всерединi - темно й дрижаки починають бити вiд самого погляду.

Темно - бо залишки блокiв я восени стяг у хатку й розклав понад вiкнами. Щоб не залiзли.

Може, той й не залiзли.

Але тепер, якщо зачини дверi, що свiтло пробивається крiзь маленьку щiлину з того вiкна, що дивиться в двiр. I все.

Я зiтхнув. Переодягнувся. Перевзувся у зимовi черевики (бррр... холоднi... наче у снiг ноги пхнув). Намацав у заметi, що створився бiля стiни, лопату, й почав пробивати стежку до хвiртки. Й трохи - за хвiрткою. Аби лишень видно було.

Що я повернувся з роботи.

Я - вдома.

На роботi я першим дiлом рипнувся-був до шефа, але його не було. Заступник радiсно зустрiв мене мало не в коридорi, рапорт, не читаючи, пожбурив на башту iнших паперiв, й запитав:

- Ну що? Наршараб привiз?

Не привiз. Не додумався. Коньяк привiз, але три пляшки, бо митниця дає добро лише на двi. Одну батьковi, другу шефовi, третю собi.

Ну ладно, я обiйдуся.

- Тааак... Добре, вiдпочив - i до справи. Ти там телевiзор дивився? Знов шахтери бунтують. На ось, матерiали, напиши аналiтичну довiдку. Аркушi на три. Таку... для чайникiв. Бо я тебе знаю, почнеш розписувати деталi процесу...

Я вийшов з кабiнету, наче обпльований. Попросив у дiвчат цигарку, вийшов надвiр й смоктав її довго й невмiло. Допомогло.

День тягнувся довго-предовго, достоту як тодi, коли лежали в криївцi.

Але виявилось, що вечiр та нiч набагато довшi.

У хатi було холодно. Ясна рiч! Аби ж її хтось вдень топив. А хто? А чим? Дiс поруч, але хмиз весь пiд снiгом. Восени заготувати - й нiколи, й страшно. Купа хмизу пiд хатою так i просить, щоб до неї хтось бичка кинув. Iнстинкт, мабуть, такий.

А пiд кайфом людина керується в основному iнстинктами.

- Слухай, - трохи пом`явшись сказала сусiдка. - Тут до мене хлопцi пiдходили... просили, щоб я в себе в городi покурити дозволила. То я їх до тебе вiдправили, отам за сараєм вони курили.

Ага. Я бачив. Якраз там, де зручно було б хмиз укладати - купа бичкiв. Самокрутних. Ясно, що вони тут палили.

- Ага, - вiдповiв. - Добре. Ну, скажи, хай палити кидають.

Принаймнi, у мене в дворi.

Холодно.

Годину двадцять їхати з роботи. Пiвгодини розтоплювати пiчку, ще годину вона так-сяк пiднiмає температуру в хатi з мiнусiв до нуля. Цебто десь о десятiй можна скинути куртку та черевики. Батьки пригостили горiхами - цiлий картонний ящик з пiд рушничних набоїв. Чудова розвага. А шкаралупки - у вогонь. Теж дрова.

З дровами важко. По дорозi з роботи трапляються бiльш-менш вiльнi вiд снiгу деревини - беру. Якщо стежкою хтось зустрiчається - дивиться, як на дурня. Ще б пак - здоровий дядько, i з сумкою непоганою, i вдягнутий не як бомж - а пре дровиняку. На бiса? Мабуть, обколотий. Або обдовбаний.

Й зходять зi стежки.

Коли вiдчиняються дверi, клямка грюкає. На цей звук прибiгає Мох - й нявчить ще здалеку, з вулицi - "бiжу! бiжу! не зачиняй!"

Мабуть, його знов "випускають" на нiч.

Кiт просить їсти, потiм також сiдає бiля вогню й муркотить. А вогонь гуготить. Бiльше нiяких звукiв в природi нема.

I природи також.

Глючити мене почало не так уже й скоро, десь наприкiнцi сiчня. Натомiсть конкретно.

Звукiв нема. Немає людей на вулицi. Немає й вулицi - все одно за кущами не видно. Нема й кущiв, бо вiкно затулене блоками. Й вiкна немає, бо не видно. Й дверей.

Хоча нi, дверi є. Але за ними нiчого нема.

Анiчогiсiнько.

Пустка.

Вийдеш - i зникнеш.

Доводилося прикладати чималих зусиль, щоб просто пiдiйти й доторкнутися. А вийти...

Одного разу я мучив себе хвилин десять, поки вирiшився трiшечки їх прочинити. Надворi було темно, тихо та пусто, я смикнув ручку на себе й завiв нiчний горщик з пластикової пляшки з-пiд "Монастирського".

Вранцi крiзь щiлину у блоках так-сяк пробивався промiнчик, вийти було набагато легше.

Вранцi! До ранку ще дожити треба було!

Взагалi-то усi нормальнi люди ввечерi дають прогорiти дровам або вугiллю, й зачиняють засувку. Пiчка нагрiти, вогонь не горить. Тепло й безпечно.

Це, звiсно, якщо перед тим її весь день топити.

А якщо топити почав о дев`ятiй? Га?

О дванадцятiй, коли температурi пiднiмалась настiльки, щоб можна було швидко скинути светра з сорочкою та одягти теплого смугастого тiльника, грубка ставала ледь теплою.

Перед тим, як заскочити пiд три ковдри, я набивав пiчку дровами так, щоб лише не стирчало, й полум`я з годину ревло, потiм починало згасати. Приблизно стiльки ж ноги з льодяникiв перетворювались на добряче охолодженi шматки м`яса.

Якщо поруч муркотiв кiт, засиналося легше.

Але о п`ятiй температура знов починала спадати. Я нiколи не думав, що вмiю скручуватись клубочком так, що займатиму лише чверть лiжка. У довжину.

Цiкаво, чи на цьому лiжку помер минулий господар хатки?

Кажуть, дядьком вiн був питущим, й або дратiвливим, або трохи несповна розуму. Сiдав бiля паркану й шпетив сусiдiв. Просто так. А потiм взяв i помер. Кажуть, ще й сидiв.

Таки сидiв. Перебираючи газети й папери у старiй шафцi, знайшов довiдку про звiльнення у вiсiмдесят якомусь там роцi. З тюряги звiльнення, не з роботи якоїсь. От i все, що лишилося вiд людини. Довiдка.

Як вiд того козака Заворуя, що лишив слiд у лiтописi, вкравши гуску. Й тепер Логiнов скрiзь його тиче. Нате вам прiзвище й мого неголовного героя - Щур.

А перед цим, кажуть, жила бабуся, охайна та чепурненька. Й квiти, що вперто пробиваються крiзь бур`ян, то її заслуга. Але як її звали - нiхто вже не пам`ятав.

Вiдносно нова вуличка, новi люди. Багато тих, що тiкали з Чорнобиля. Он, цiла п`ятиповерхiвка таких трохи далi. Була також з виглядом на лiс, а тепер - на гаражi iз бетонних блокiв. Ще одне падло на зеленому "Москвичi" хотiло й бiля мого двору гаража прилiпити. Ледь вiдвернув таку напасть. А воно - iнвалiд якоїсь там групи. Не бити ж.

Добре бути iнвалiдом.

Ще коли лише збирався переїжджати, дядько, що хотiв менi дачу продати пiд житло, вихвалявся:

- Я, - каже. - Пенсiонер ! Й iнвалiд другої групи! Я взагалi можу ногами дверi до установ вiдчиняти!

Дачка була непоганою, й мiсце чудове. Може, навiть краще за це. Днiпро поруч.

Але форму номер три на дачу не видавали, а кадровики вперлись рогами - не можна без форми три! Не положено.

А жити в норi, як батько висловився, - положено?

Бути пенсiонером також непогано. Особливо зараз. Коли пенсiї всi стали однаковi. Цигани й п`яницi тепер колишнiм робiтникам в очi смiються. Он, кажуть, ти працював? А я гуляв! I що маємо?

Однаково!

Iдеалiсти були Крилов з Глiбовим, їй-бо, iдеалiсти або просто дурнi. Як мураха з їхньої байки.

Менi до пенсiї ще цiлих чотири роки, й хотiлося б пiти хоча б пiдполковником. А краще, звiсно, полковником.

Киньте, гади, полковника!

А якби генералом стати - то можна й не йти.

Як добре бути генералом,

Як добре бути генералом,

Буду я точно генералом,

Лише капрала, лише капрала переживу...

Була колись така пiсенька. Я ще малий тодi був, як вона десь подiлась. Але чомусь запам`яталося. Мабуть, вже тодi думав про генеральство.

Яке вже тут генеральство, пiдполковника б вчасно отримати.

А знаєте ви, як побудована шахта? О, ви не знаєте, як побудована шахта!

I я не знав. Потрусив знайомих, знайшов у одного старий, радянський iще пiдручник й почав розбиратися.

Вертикальна дiрка в землi - це, ясна рiч, ствол. Глибиною вiн може бути до чотирьох кiлометрiв. Але це у вiдсталiй Африцi, де негрiв експлуатують, а у нас менше - кiлометр з копiйками метрiв максимум. Копають у нас в основному вугiлля. В Африцi теж - лишень у кристалiчнiй формi, й коштує воно вiд того дорожче. Значно дорожче! У них - принаймнi пiвсотнi доларiв за карат. У нас - пiвсотнi, але за тону.

Вiд стволу у рiзнi боки вiдходять штреки. Це щось на зразок коридорiв. Але вузеньких. Метр-пiвтора. Дивно. А я десь читав, що вугiльний комбайн бере за один раз по кiлька метрiв пласту...

Ах, он воно що!

Штрек закiнчується забоєм. От забiй справдi широкий - чотири-пять метрiв. Й комбайн, якщо є, живе i працює у ньому. Але одразу за комбайном iдуть мулярi, й виводять пiдпорнi стiнки - пообiч коридору. Залишивши лише вузькi тунелi для вагонеток. А помiж стiнки? А помiж стiнки зсипають породу. Або обвалюють стелю.

Хитро!

Товщина пласту у нас вiд пiвметра аж до двох з половиною, але товстi вже майже вибрано. А тепер порiвняйте Кузбаський шар товщиною в три метри з типовим нашим. Отже, нашi шахти працють на гранi. На межi, так би мовити, рентабельностi. На практицi це має означати, що одна шахта (в якої метр) ще так-сяк вигiдна, а друга, в якої лише пiвметра - збиткова.

Отака виходить порiвняльна фалометрия.

До бiса рентабельнiсть, поки що розберемся з технiчними термiнами.

Що таке, в бiса, зумпф? У прямому перекладi з нiмецької - болото. Яке у шахтi болото?

Ага. Це, виявляється, нижнiй кiнець стволу, де штрекiв нема. Й зливають туди усяке лайно. Тому, мабуть, й болото. I, мабуть, добряче смердить.

Мабуть - це тому, що у шахтi я нiколи не був. Й не рвусь, чесно кажучи. Хай там Путiн буває.

Вугiльний комбайн марки, вагонетки, гiдравлiчнi пiдпорки. Так, з технiкою бiльщ-менш зрозумiло.

Комбайни працюють на товщинi пласту до метру . Якщо менше - працюють шахтарi. Ранiше - обушком, зараз - вiдбiйним молотком. Робота важка й небезпечна.

Так, з умовами працi теж усе ясно. Переходимо до економiки.

Взагалi, на мою скромну думку, економiцi до науки ще плентатись й плентатись. Вся вона базується на емпiричний якихось коефiцiєнтах, а тi - на здоровому глуздi. От рахуєш, наприклад, зарплатню слюсаревi - й виходить п`ятсот шiстдесят одна гривня. А чому? А тому що коефiцiєнти пiдiбранi так, щоб вийшло стiльки. А чому вони так пiдiбранi? А тому, що середня зарплатня слюсаря - п`ятсот-шiстсот гривень.

Кажуть, в одному мiстi ранiше звiряли годинник на ратушi по дзигаревi на церквi. А дзиґар, вiдповiдно, по ратушi. Й усе було гаразд, але через деякий час полудень добряче пересунувся ближче до вечора.

Це я просто так, не подумайте. Хай вивчають. Хай розвивають свою науку. Хай фiнансування так всяке, гранти отримують. За рахунок тих самих шахтарiв, що бунтують.

Ох шахтарi, шахтарi, чого ж вам спокiйно не працюється? Зарплатня у вас не п`ятсот-шiстсот гривень.

Ось дiйшли й до рентабельностi.

Шахта ? 4. Розташована вдало. Мiсцевiсть рiвнинна, дорога асфальтована, мiн та дротових загороджень нема... тьху! Я не про те.

Добуває вугiлля на двадцять мiльйонiв гривень на рiк. Отримує дотацiю сiмнадцять мiльйонiв гривень на рiк. Получка затримана на п'ять мiсяцiв.

Отакої.

Ану, в чому тут справа?

Ага, ось у чому.

"...порушено кримiнальну справу".

Логiчно. Чий це документик? Ага, мiлiцейський.

А далi починається нелогiчно.

"На шахтi ? 4 несанкцiонований мiтинг. Виставлено вимоги заплатити получку... а також припинити податковий тиск на керiвництво шахти".

Отак. Директор краде в робiтникiв, а вони його захищають. Ну, це нам знайоме. Зганяти людей на мiтинги зараз усi вмiють. Хоча нi, не зганяти. Це в радянськi часи пришлють з якогось райкому рознарядку - виставити стiльки-то чоловiк - й директор, рипучи зубами, як сiльский парубок черевиками, розподiляє - цех такий-то - десять, такий-то п`ятнадцять, а без слюсарiв ремонтникiв та сантехнiкiв завод один день переживе - то їх можна всiх, їм все одно де мiтингувати, чи в курильцi, чи на вулицi Ленiна.

Бувало, що переживав. Бувало й нi.

Кажуть, в Росiї й досi так. Пiсля терактiв мiтинги та демонстрацiї трудящих. Проти терактiв. Стихiйнi. Тисяч на сто учасникiв.

У нас не так. У нас i наливають, i грошi платять, й агiтують:

- От знiмуть директора, або й посадять, поставлять якогось западенця, що в шахтi взагалi нiколи не був, i пiдемо усi на панель!

I помiркуй тут, як того злодiяку прищучити, коли попiд вiкнами три тисячi шахтарiв касками тарабанять.

А чий це меморандум? Ага, есбеушний.

А це чиє?

"...така кореляцiя показує наявнiсть зв`язкiв помiж злочинним угрупуванням Цигана з керiвництвом шахт номер 4 та 5, яке має на метi, з одного боку...

Що воно за розумник?

Ага, нема вже цього розумника. Дописався. Оце i я допишусь, якщо кинуся в воду головою вперед. Господи, як би цю аналiтику з себе зiпхнути? Й на кого?

А ось з мiнiстерства економiки довiдка. Рентабельнiсть... збитковiсть... дотацiї... Боже, яка нудота. А Латинiна на цьому матерiалi худлiт пише. Та такий, що читаєш - i не вiдiрвешся.

Натомiсть там, де про зброю чи iншу технiку вона таааааке меле... Ця думка мене трохи втiшила, i я посмiхнувся.

Хоч би торохнуло щось у Росiї, нарештi. Може, згадають за мої датчики.

Зима видалася снiжною, й скоро стежка побiля моєї хатки перетворилася на коридор зi стiнами майже по пояс. Йдеш - й полами куртки чиргикаєш. Звук такий, нiби метал по землi тягнуть. Та й куртцi невперепливки. Й холодно.

Холодно, хай йому чорт!

Та краплина хмизу, що я натягав восени, частково вже спалилася, частково опинилась пiд снiгом - не вiдкопаєш. Деревини з лiсу теж сирi - кинеш таку у вогонь, а вона пiвгодини шипить та парує, й лише потiм починає горiти. Над хатою стовбур пари - наче з лазнi.

Зустрiвся з сусiдкою, покликала чаю попити - трохи зiгрiвся. Але коли повернувся - вогонь у печi згас. Довелось починати з початку.

А гiрше за все - коли раптом лягає на землю вiдлига, й з неба сiється щось середнє помiж снiгом та дрiбним-дрiбнющим дощем. Холодно й мокро. Коти ходять з бурульками попiд черевом. Навiть дим не бажає вискакувати з труби, а пробує сховатись назад, хату.

Причому геть несподiвано. Ось тiльки-но горiло, горiло... коли раз! Наче димаря хтось заткнув. Й з печi як чудовисько виповзає. Й доводиться зриватися з лiжка, вiдчиняти настiж дверi й махати курткою. Але все одно вранцi весь одяг й волосся димом смердять. Аж на роботi хтось запитав;

- Ти що, партизаниш десь? А вакансiї є?

Нiбито й жартома, але i з натяком - "якщо там платять, то може й менi мiсце знайдеться?"

Де там. Тут у самого маршрут вiдточений - вiд пiчки до лiжка. Й не платять. Сам би заплатив, аби газ провели. Але ж серед зими його чомусь не проводять.

Розгрiбаючи всякий будiвельний мотлох у хатi, натикнувся на вiдро яблук. Згадав, як збирав їх восени, на самому початку. Згадав, як вони гепали уночi, а я хапав ломика та бiг роздивлятись - хто там шурує? що краде?

Цiєї осенi я й яблук наївся, й цитрусових, й гранатiв з хурмою - але чомусь цi зеленуватi ранети видалися менi найсмачнiшими. Шкода, що мало.

Минув лютий, трохи потеплiло, потiм знов гепнув на землю двадцятиградусний холод й усе взялося товстим шаром криги. Я, мабуть, теж.

Кажуть, справжнiй спец - у будь-якiй галузi - з часом виробляє в собi якесь шосте вiдчуття. Професiональне, так би мовити. Токар починає ловити мiкрони без усяких мiкрометрiв; хiрург - апендицит визначає, лише поглянувши на пацiєнта; будiвельник точно знає, за яку цеглину слiд смикнути, щоб будинок увесь завалився. Ще, кажуть, досвiдчений слюсар-електрик може на око визначити, чи пiд струмом дрiт, а чи нi, але буває, що помиляється.

Може бути. Вiрю.

Бо й той день, точнiше, в ту нiч, я прокинувся з вiдчуттям, нiби щось сталося. Щось - по моїй спецiальностi.

Години до п`ятої крутився у лiжку, мерз, потiм не витримав, зiскочив, цокотячи зубами, понатягав одяг й помiвся на роботу. Першим прийшов. Навiть ранiше за прибиральниць.

Й що ви собi думаєте? Вгадав.

Бо воно таки гримнуло!

Все-таки дикi вони якiсь люди, тi росiяни. Вибухи потужнi, не заховаєш. Отже маскувати їх треба пiд щось iнше. Пiд знищення складу боєприпасiв. Пiд якусь катастрофу. Пiд дроблiння рудного тiла, абощо.

Чорта з два.

Торохнуло о третiй годинi ранку, i я уявляю, що подумали жителi тих наспунктiв, що мали нещастя поблизу розташуватися. Особливо на пiвднi. На Кавказi, якщо точнiше.

I що?

Я поставив на компа якiсь старi дельфi, кинув мапу. Нової пiд руками не опинилося, запхав стару. Ще радянську. Дивно було бачити написи "Українська СРСР". "Азербайджанська...", "Грузинська...", "Свердловськ". Що за Свердловськ? А, Єкатеринбург! Тьху. Не вслiдкуєш.

Вибухи, як i ранiше, скоїлися по величезнiй прямiй. Вiд Бiлого моря до Азербайджану. Шiсть штук. Координати...

А, чорт, збрехав. Не прямiй. Вийшла дуга, й дуга на диво рiвненька - наче циркулем провели. Випадковiсть? Може, може бути.

Ану, перевiримо.

Я вже забув, як буде на дельфiйському дiалектi "намалювати дугу", довелось лiзти в help, розбиратися... розбиратися було лiньки, й замiсть дуги я намалював коло. Натомiсть коло вийшло - рiвнесеньке... як намальоване. Тьху, чорт. Намальоване й є. Лише бiльша частина лiнiї опинилась поза екраном. Ну й бiс з нею. Ану, де ж опинився центр кола?

Тю.

На Камчатцi.

- Бавишся? - спитав мене шеф. - Розважаєшся? Що, вже написав усю аналiтику? Нi. Бачу, що нi! Я тут, розумiєте, сиджу та чекаю, а вiн розважається. Кола на екранi малює. Квадратуру вишукує, хоче математичну якусь премiя урвати, не iнакше! Буде тобi премiя. З тридцяти вiдсоткiв - десять. А не вiзьмешся за розум - i взагалi нiякої премiї не буде! Ти чуєш, що я кажу? Вимикай к бiсу свої малюнки, займись дiлом! Шахтарi на тебе чекають!

Клятi дельфi! Якого бiса вимикаєтеся так повiльно?!

Клятi шахтарi! А щоб вас усiх позасипало там в ваших шахтах!

По дорозi додому я побачив, як в пiдземному переходi двоє п`яненьких хлопцiв викрутили руки миршавiй бабусi й трусять якесь клоччя у її кошику.

- Ой, людоньки! - плакала вона. - Та за вiщо? Та допоможiть!

Людоньки йшли суцiльним потоком й на сценку поглядали... ну, можливо, з цiкавiстю.

Вчора я би, мабуть, так само пройшов. То їхня приватна справа. Не моя.

Сьогоднi я був тим дурникам вельми вдячний, бо iнакше мiг вiдiрватися на котовi, i добре якщо сусiдський Абрек першим трапиться, бо вiн давно напросився, а якщо свiй? Вiн-бо не винен.

Хлопцi, можливо, теж були не зовсiм виннi. Може й справдi та бабця щось у когось украла, а вони бачили. Принаймнi другий встиг кiлька разiв це викрикнути. Та й стара занадто швидко й моторно десь зникла.

Ну що ж - нехай їм стане вiд того легше. Може, вiд почуття правого дiла швидше заростають зламанi руки. Може, навiть, вибитi зуби регенерують, але то вже навряд чи.

Погано, коли шеф занадто освiчений. Коли знає не лише "лiворуч!", "праворуч!" та "кроком руш!", але й про квадратуру кола. Шеф повинен бути дурним - й брати на себе лише загальне керiвництво. Повинен вмiти розвести бюрократiю - журнальчики там усякi, приходу-вiдходу на роботу, виносу та заносу технiки, пiдписiв пiд iнструкцiями про технiку протипожежної чи ще якоїсь безпеки. Оце воно. Оце шеф. Тодi спiвробiтник знає, чого вiд шефа чекати, подумки обзиває його придурком й працює далi. А так - прийдеш додому, лежиш, мерзнеш, заснути не можеш й думаєш - а чи не накласти на себе руки? Тодi шефовi оголосять догану.

Еч, який. Квадратуру кола згадав.

Вiдчутно повiяло холодом, i я не одразу здогадався, що то вiдчуття навiяне. Холодом повiяло не з дверей, i навiть не з погаслої пiчки. Холодом повiяло з голови.

- Вiзьмемо, наприклад, скляну кулю, - каже викладач геометрiї. - Цебто, куля не обовязково повинна бути з скла. Втiм, можна навiть обiйтися й без кулi.

Вiзьмiть Дельфi. Покладiть на десктоп якийсь малюнок. Наприклад, мапу колишнього Радянського Союзу. Втiм, можна обiйтися й без мапи. Поставте шiсть крапок. Розташованих по дузi. Навкруг кожної крапки понамалювуйте кола - як на мiшенi, але густiше, густiше! Не шкодуйте операторiв циклу, вони нематерiальнi, й екрану нiчого не буде.

Що побачите на монiторi?

Дiвки називають таку тканину муаровою, й шиють спiдницi. Мабуть, вважають, що коли ноги не так щоб зовсiм не видно, й не так щоб виставлено вiдверто, то це привабливо.

Фотографи й розробники Adobe Phoptoshopу називають це ефектом "муар".

Моряки, коли стикаються з таким явищем на перетинi двох тайфунiв, лаються, й кажуть що мертвий зиб небезпечнiший за самий шторм.

Ну а фiзики люди приземленi, вони обiзвали ефект iнтерференцiєю й використовують.

Хвиля на хвилю, коло на коло. Там, де вершечок хвилi потрапив на низ iншої - там спокiй. А там, де вершечок накотився на iнший - там хвиля стала удвiчi вища.

Ось чому тканина переливається у неяскравому свiтлi, й ноги то видно, то доводиться включати уяву.

Ось чому тьмяна й геть нецiкава стара фотокартка раптом вкривається геометрично рiвним орнаментом, ледь помiтним - а пейзаж на нiй рельєфнiшає, наче дивишся в стереотрубу.

Ось чому небезпечний той мертвий зиб.

Ось чому амплiтуда пiдземної ударної хвилi бiля епiцентру тягне на один, максимум два бали, а склавшись з iншою хвилькою, стає третiм, дев`ятим, або двадцять сьомим валом. I не треба сюди всяку сiнергетику приплiтати, звичайна iнтерференцiя. Сьомий клас радянської школи.

А на Камчатцi ходять бородатi хлопцi з п`ятилiтровими перцовими балончиками на пасках, знiмають данi з своїх сейсмографiв й плечима поводять - що воно, мовляв, за дивина? не було, не було, не було - а тут бабах! З епiцентром, скажiмо, в болотi. Де нiколи не було й нiколи не буде стику двох континентальних плит, джерела магми, природного атомного котла або ще якоїсь мороки. Й чухають потилицi - так, так... далеко ще сейсмологiї до науки! Учитись, учитись, учитись, як заповiдав хоч вже й не великий, але все-таки розумний дядько Ленiн.

Щоправда, кажуть, нiби то вiн ручку розписував.

Але на бiса їм та Камчатка?

Я покрутився ще трохи, але настрiй покращав, й кiт пересунувся ближче, замуркотiв, затремтiв, як дизельок аварiйного електропостачання й вдалося заснути.

Як на те, ранок видався лагiдним, сонячним й теплим, навiть пташка якась вмостилася на вишнi якраз пiд вiкном й о шостiй почала так цвiрiнькати, що й всталося легко.

Весна має як переваги, так i недолiки. Переваги-то ясно, якi - по-перше, теплiшає, й по-друге теплiшає, й по-третє - теплiшає. Пташки цвiрiнчать. Квiти вже деякi можна з роботи забрати й вдень надвiр виносити - на прогулянку. Будматерiали можна з хатки теж витягати, й тягти до недобудови - щоправда, доведеться ще й вiд дощу накривати. Але то вже дрiбницi.

Що ж до недолiкiв, то снiг раптом почав перетворюватись на кашу, а каша - на воду, але вже в черевицi. Неприємно. Була в лiсi стежка як стежка, а стало болото. Дiйдеш до роботи, а з черевикiв - пара й вiдповiднi пахощi.

Ну та бiс з ним.

Дописав я ту аналiтику. Вийшло нiяк. "З одного боку слiд остерiгатися... з iншого боку слiд вжити заходiв... бу-бу-бу-бла-бла-бла". Кому воно в бiса потрiбне? Шеф, мабуть, тицьнув у сейф, не читаючи, та й забув.

Ага, чорта з два. Такий нiчого не забуває. Як тi росiяни.

Але на бiса їм та Камчатка?

Винесення блокiв iз хатки теж виявилось подiєю недвозначною. З одного боку - стало свiтлiше. Значно! Ще тiльки перший ряд зверху винiс, а вже ранком можна було лiхтаря не вмикати. А коли витягнув ще чотири ряди - то аж розчулився. Виявляється, можна в вiкно дивитися й милуватися краєвидом. Виглядом на iржаву сiтку (бо пофарбувати восени, ясна рiч, не встиг), на напiвзагорнуту канаву для водогону (сказати кому - так не повiрять, водогiн є, а воду доводиться позичати в сусiдiв, бо в хату завести не встиг, й довелося консервувати на зиму), i навiть на шматок вулицi (видно ноги, як хтось проходить. А верху не видно, бо вишнi помiж собою переплелись, як лiани у джунглях, а пiдрiзати теж рук не вистачило).

Весна, хай йому чорт!

Скучивши за нормальним виглядом iз вiкна, я позирав у нього першим дiлом, коли прокидався. Лише тому капость й помiтив.

Щось промайнуло. Навскоси - наче з вулицi уламок цеглини кинули. Чорно-бiлий.

Надворi було ще холодно, але я вилетiв з хати в самих трусах й холоду не вiдчув.

Посеред стежки якраз спиналось на ноги кошеня. Крихiтне. Перелякане. Чорно-бiле.

Мабуть, воно перелякалось ще бiльше, коли я пiдхопив його, й кинувся далi, до хвiртки.

Вулицею йшли двоє - i оглядалися.

- Ану обидва - до мене!

От з командирським голосом у мене ладу нема. Не бувати менi генералом, не приймати параду на Червонiй площi. Слабкуватий у мене голос навiть для дивiзiї. Хоч тренуй, хоч не тренуй... все одно одержиш... максимум, полковника.

- Чого ради? - один хлопець гукнув це у вiдповiдь, а другий просто знизав плечима. Мовляв - хто ти такий, щоб мною командувати?

Зараз покажу, хто.

З кошеням у руках я кинувся слiдом. Перший - гавкучий, виявився й прудкiшим. Зупинився аж метрiв за двiстi. Натомiсть другого я акуратно так взяв за шию.

Ну, що з цього приводу казали мої вчителi?

"Ситуацiя - ворог має кiлькiсну перевагу. Загальна рекомендацiя - роздiлити сили ворога. Конкретнi рекомендацiї - вивести з ладу частину сил ворога... Переваги... Недолiки..."

Не годиться. Вивести-то легко... й кавкнути, гад, не встигне.

"Взяти заручника. Переваги - сили ворога розпорошуються, а ви отримуєте додатковий захист. Недолiки - вкрай незадоволена реакцiя оточення, мирного населення, вiйськового трибуналу тощо.".

Воно. Бач, а я ще бурчав, нiби курс геть непотрiбний, й викладає його старпер.

- Гей, ти! Бiгун! Ану сюди, бо зараз я твоєму товаришевi голову розвалю!

Й замахнувся для вiрогiдностi.

- Ой!!! - вереснув кандидат у заручники. - Ой, Сергiю, бiжи скорiше сюди, бо вiн й справдi! Ой, скорiш!

Оце помiчник! З першої секунди, це ж треба. А то пишуть - Стокгольмський синдром виникає через три доби... через двi добу... Дулю. Одразу виникає, якщо правильно поставити запитання.

Сергiй наближався, ясна рiч, не так швидко, як перед цим вiддалявся. Але наблизився. Метри на три.

Дурень. Врятують його тi три метри.

- Хто кошеня кинув?

- Це не я...

- Це не я...

Майже одночасно. Синхронно, можна сказати. Й погляди один на одного "глип-глип".

- Чия iдея була?

Е, нi, це вже помилка з мого боку. Оговтались.

- Та та не ми! - це Сергiй. - Ми й не бачили нiчого й не чули, iшли собi, а тут ви!..

- Якщо хочете, ми їх кудись занесемо, але то не ми! - це заручник.

Гоп. А це помилка з його боку.

- Їх - це кого?

- Та кошенят же...

- А скiльки їх?

- Та дв...

Дiйшло. Замовк, мало язиком не вдавився.

- А звiдки ти знаєш, скiльки їх, якщо ви їх не бачили?

Сльози. Тьху.

- Ой, та то не ми! Ми не бачили... i не чули... iшли собi... тут якийсь дядько бородатий перед нами iшов, то мабуть вiн...

О, а от i бородатий дядько з`явився. Це у нас персонаж вiдомий та популярний. "Хто, - горлає сусiд на дiтей. - Дверi у погрiб вивалив? Каталися, га?". "Та то не ми! - горлають у вiдповiдь дiти. - Ми зi школи прийшли - там дядько якийсь бородатий лежить, й дверi виваленi!"

- Хто менi яму обвалив? - питаю я. Цiлий виводок, що я його тiльки-но вiдiгнав вiд майбутнього чи то басейну, чи то ставку, дружно репетує у вiдповiдь:

- То не ми! То якийсь дядько бородатий iшов, ми його бачили, залiз й обвалив!

Тьху. Ну й що кажуть мої вчителi з цього приводу?

"Заручник пiсля закiнчення акцiї обов`язково повинен бути страченим. В iнакшому випадку його обовязково будуть допитувати, й витягнуть все - про вашу зброю, спорядження, про iнше, навiть про те, як сильно ви можете тиснути правицею, а як - лiвицею. Ця iнформацiя потрапить до ворогiв. Крiм того, слiд враховувати можливiсть того, що заручник покладе все своє життя, щоб помститись".

Нi, не пiдходить.

- Iдiть геть, брехуни. Вас би отак пожбурити через хвiртку.

Навiть не можна пожбурити. Все-таки на ворожiй територiї жити простiше.

Кошенят й справдi виявилося двоє. Друге - сiро-смугасте - пiдiйшло до мене й мазнуло лапкою. Давай, мовляв, їсти.

Ну що я тобi, бiдолашному дам? Каву питимеш? Чорний хлiб їстимеш? Якби вчора - отримало би сардельку, але вчора я її вже й проковтнув.

Ех, бiдолашнi...

У сумцi кошеняти мовчала, як наче зацiпило. Я навiть затурбувався - чи не позадихалися. Вiдкрив. Обидва писки зацiкавлено пiдвелися вгору. Не задихнулися. Просто скорилися долi. Ну почекайте вже до Святошина, хвилин десять ще їхати.

Доля у виглядi жвавої бабцi зiдрала з мене десятку - "на молочко", й пообiцяла вiддати "хорошим людям".

- Я їх, - сказала. - Одразу розпiзнаю. От ви, бачу - хороший!

Боже, рятуй створiння свої, якщо попадуть до такого хорошого. Я зiтхнув, й постарався якомога швидше про тi кошенята забути. Совiсть спробувала щось кавкнути, але не дуже. Бо все що мiг - я зробив.

От би й з вибухами так! Але для цього треба хоча б розiбратись - що ж-бо їм треба вiд тої Камчатки?

Сейсморозвiдки? Ага. З вибухами за тисячi кiлометрiв вiд дослiдної зони. Й на бiса її маскувати пiд знищення боєприпасiв?

А може, вони на японцiв нацiлилися?

Я трохи покрутив мапу, спробував посовати епiцентри вибухiв трохи лiворуч-праворуч. Вiдповiдно рухалася й лiнiя, де муаровi вiзерунки iнтерференцiї були найгустiшi. Загнав її на Хокайдо, потiм допетрав поглянути знову на епiцентри. Пiвнiчна точка заїхала у Льодовитий океан, пiвденна, ясна рiч, опинилась в Iранi.

Нi, навряд чи вони на це пiдуть.

А якщо посовати внутрiшнi вибухи?

Лiнiя найпотужнiшої ударної хвилi ворушилась, але не так легко. Максимум, куди вдалося її вiдхилити - то це на трохи на пiвнiч. Якраз на спiрнi з японцями територiї. Ну й на бiса? Що їм дасть землетрус силою в один-два-максимум три бали на тому островi? Та островики його й не помiтять. Їх там, кажуть, весь час трусить.

Одного разу я теж потрапив пiд землетрус. Власне кажучи, два - але перший був у дитинствi, коли докотилася хвиля з Румунiї. Я був малим й найцiкавiше ганебно проспав. А однокласники в школi потiм вихвалялися один з поперед одного:

- А у нас люстра хиталася!

- А у нам... у нас з телевiзора газета впала! З програмою!

- А у нас... а у нас... а я прокинувся й закричав, от!

Менi похвалитися були нiчим, й лише потiм виявилось, що у дiда в селi стара хатка, обкладена цеглою, дала трiщину. Оце був би фурор! Але дорогi вершки до кави, а каву вже давно випили.

Кажуть, тодi було до чотирьох балiв.

Пiд друге, потужнiше, я потрапив уже в зрiлому вiцi... та що там таїти - зовсiм недавно. Балiв сiм. Будинки потрiскалися, а павiльйончик у горах (мабуть, колись то була зупинка автобуса) роз`їхався опорами в рiзнi боки, як корова на кризi.

Страшно чомусь не було. Абсолютно. Може тому, що вiдбулося все пiд вiдкритим небом, а перед цим ми добряче вмазали по кизиловiй.

Мiцна, зарррраза! Й похмiлля пiсля неї нема.

А мiсцевi люди до землетрусiв звикли ще змалечку. Кажуть, у Шемасi навiть столиця колись була, i хтось колись царював - але якраз землетруси й змусили її переїхати. А шкода, гарнi мiсця.

Один аматор старовини навiть музей влаштував. Посуд, старезнi лахи, якiсь iнструменти. Навiть меч старовинний є - але треба дуже напружувати увагу, щоб у кривiй бронзовiй смужцi впiзнати зброю.

Вельми повчальне видовище. Добре, що ми не маємо звичаю ховати людей з автоматами. Хоча... Кажуть, у серединi дев`яностих, коли мобiла коштувала як автомобiль, циганських баронiв ховали з мобiлами. Свiжозарядженими.

Нехай. Їхня справа. Цiкаво, чи хоч один звiдти хоч раз подзвонив?

- Все кола малюєш? Все граєшся? Нi, хлопче, ти вже догрався. До неповного службового. Зайдеш через годину до кадровика, розпишешся... Архiмед!

Отак.

Я не одразу зрозумiв, до чого тут Архiмед, потiм зiтхнув, прикинув, як буду викручуватись без премiї, й, оскiльки день все одно вже зiпсовано, почав мучити кола далi.

Мабуть, коли шеф зайшов i я смикнувся, то ненавмисне переключив щось у властивостях мапи, бо вона перекинулася. Тепер Владивосток був злiва, а Київ - праворуч. Приблизно на мiсцi Бiробiджану. Смiшно. Не було б неповного службового - було б ще смiшнiше.

А от кола не перекинулись. А чого б їм перекидатись, це ж зовсiм iнший об`єкт, i його я не зачепив.

Смужка муару тяглася повз цяточку з написом "афУ", повз "арамаС", повз "нишымаК".

Й кiнчалася десь бiля крапки з позначкою "еьжоропаЗ".

В головi стало порожньо, як у стволi пiсля пострiлу. Й так само джмелi гули. Й так само клубочився чи то туман, а чи дим, й десь далеко-далеко попередо свiтилося.

Колись у комплект MS Word'a входив набiр малюночкiв. Ну, ви бачили мабуть - смiшнi чоловiчки, всяка оргтехнiка, природа, тварини. Динозавр точно був.

I була лампочка з промiнчиками пообiч. Називалась - "iдея".

Дурнi вони, тi художники з майкрософту. Хiба то iдея. Iдея - це коли скрiзь темно, а казна-де попереду щось таки свiтиться.

От як зараз.

Я перекинув мапу назад й посунув епiцентри внутрiшнiх вибухiв праворуч. Добряче посунув, аж за Урал. Муарова смужка зправа розiйшлась, розфокусувалась... натомiсть захiдна, на яку я й уваги тодi не звернув, згустилася...

I лягла якраз посеред України.

Я ще трохи посовав кола. Смужка слухняно ковзала вгору, вниз, фокусувалася хоч на Львовi, хоч на Луганську - це у меридiональному напрямку; й так само легко стрибала вiд Одеси аж до Чорнобиля.

Отак. Не варто тiкати вiд снайпера. Користi жодної, лише помреш сильно втомленим.

Особливо коли снайпер має можливiсть заiграшки накривати все територiю для маневру.

А вiдстань? Вiдстань же тут коротша, може до нас докотиться й не два бали, а усi вiсiм?

А чи знаєте ви, що таке вiсiм балiв? О, ви не знаєте, що таке вiсiм балiв!

Це приблизно як атомна бомба над центром мiста, тiльки ще гiрше.

Всi споруди вище трьох поверхiв - впадуть. Багато залишилось в Києвi двоповерхових будинкiв?

Всi споруди на бутовому або цегляному фундаментi теж впадуть. Навiть тi, якi двоповерховi. А який дурень будував двоповерховi будинки на монолiтi?

Всi новомоднi свiчки, отi, що складаються з бетонного скелету, а помiж ребрами замощенi цеглою - теж впадуть. I хай архiтектори не брешуть, не витримають вони вiсiм балiв. Максимум - чотири, п`ять... ну, може шiсть. I то, лише якщо коливання будуть вертикальнi, а не повздовжнi.

Там, де метро викладене чавунними тюбiнгами, може нiчого й не станеться. Точнiше, не сталося б. Якби над тунелями не було кiлькох рiчок, дбайливо присипаних пiском або забраних у бетон. Гадаєте, рiчку так просто знищити? Ага.

Всi бажаючi можуть вийти на зупинцi "Кловська" й трохи пройтись, а потiм поглянути на те мiсце, де пiдземна рiчка Клов впадає у майже пiдземну рiчку Либiдь.

Так от. У мiсцi впадання бетон побито й потрiскано. Тому що час вiд часу рiчка бунтує й весь мотлох, що невiдомим чином опиняється в нiй, починає випльовувати.

Ви нiколи не бачили, як летить у повiтрi здоровенна колода? О, верхи на скаженiй рiцi вона летить iще краще!

Серед мотлоху багато цегли, камiння, уламкiв бетону, смiття, кiсток. Iнколи трапляються трупи. Iнколи - свiжi. Щойно утопленi.

Отже, в метро ми отримаємо водогiн. Iз таким самим вмiстом.

Днiпро вискочить з берегiв. Правий берег ще так-сяк, а лiвому буде грець. Приблизно аж до Харкiвського мiкрорайону.

А снайпери трохи промажуть, i вдарять пiвнiчнiше, та винесуть Київську греблю - то й до Борисполя. На дахах врятуватись не вийде - див. вище.

Ну вище - бiс з ним, а от нижче починається ще цiкавiше. Черкаське море дрiбне, та й скiльки там тих Черкас, а от Кременчуцьке море - то таки море. Глибина до ...., ширина - ...., загальний обсяг...

Я полiз у довiдник.

Ого! Майже - дев'ять кубокiлометрiв води.

Якщо в греблi утвориться трiщина, то за кiлька хвилин вона перетвориться на рану, з якої хлистатиме... нi, не кров, але тим, хто живуть нижче за течiєю, буде однаково.

Наприклад, до хорошого мiста Кременчука хвиля дiйде за тридцять сiм хвилин, а висотою вона буде приблизно вiсiм метрiв. Тиснутиме вона з силою пiвкiло на квадратний сантиметр. Для порiвняння: при величинi ударної хвилi 0,3кг/см.кв. (при будь-яких вибухах) - це зона так званого суцiльного руйнування. Отже, вода змете всi будинки, розташованi неподалiк вiд рiчища Днiпра, заллє 70 населених пунктiв та територiю загальною площею 1200 км.кв. або 13510 гектарiв. Вода буде скаламучена, засмiчена та брудна, й стоятиме бiля двох тижнiв.

Мiсто буде знищене протягом кiлькох хвилин.

Вода пiднiметься на шiсть метрiв, й стоятиме, поступово спадаючи, не менше двох тижнiв.

Мосту, який стирчить там з сорок дев`ятого року, не стане. Не виключено, що знайдуть його десь аж у Запорiжжi.

Про кiлькiсть загиблих я не скажу, бо довiдник ще й досi вважається ДСК, але зазначу, що цифра занижена. Бо довiдник радянський, а в Союзi були й амфiбiї, й солдати, яких можна одягти в ОЗК й змусити складати трупи у ями й заливати вапном.

А в нас...

Я не певен, що знайдеться навiть вапно.

Отже, епiдемiї не уникнути.

До речi, якщо знесе Київську греблю, то Кременчуцька зiтхне, але напiр витримає. Якщо зiрве Кременчуцьку - то зiтхнуть усi греблi, аж до Каховської. Й ляжуть.

Хто там казав про Чорнобиль? Який ще Чорнобиль? А, це там де загинуло двоє й кiлька тисяч потiм хворiло? А, й землi клапоть виведено з оберту?

Не смiшiть!

Коли пiв-країни опиниться пiд водою, то якийсь там Чорнобиль згадуватиметься, як подряпина на мiзинцi.

Ось що таке вiсiм балiв.

Я гарячково заторохтiв по клавiатурi... й зiтхнув. Полегшено. Восьми балiв не буде. I навiть шести не буде. Буде один, може, два, максимум два з половиною. Ну бiс з ним, хай навiть три. Майже те саме, що й на Камчатцi. Трiiiiiiшечки бiльше.

Ну й на бiса їм це?

До речi, в ви знаєте, що таке два бали? О, ви знаєте. Це я вам точно кажу.

Це коли поруч з будинком проїхав трамвай або тяжка вантажiвка, й у буфетi дзенькнуло скло, ледь помiтно гойднулася люстра, а якщо у когось зберiгся радянський телевiзор на радянських же павучачих нiжках - то можливо, вiн трiшечки так пiдстрибнув.

Любили вони стрибати. Може, тому їх вже й не залишилось.

Нi, людинi ще далеко до того, щоб називатися "царем природи". Максимум - смiттярем або прибиральником. Ну, може ще слюсарем-сантехнiком.

Але й на бiса їм це?

З цiєю похмурою думкою я рушив додому, дорогою купив пляшку джин-тонiку, та, як висловлюється з цього приводу люба дружинонька - знову напився, як кнур.

Хто менi скаже - хiба кнури напиваються?

Неждано, несподiвано, й непотрiбно ляснуло два днi дощiв, й робота моя зупинилась. Класти блоки було неможливо - дощ вимивав розчин швидше, нiж я встигав накривати шви. Весь замiс довелось використати на побудову цегляних стовпчикiв для пiдлоги, та й то довелось маневрувати - ставити тимчасовi дашки з фанери та руберойду. Спробував копати рiвчак для пiдземного кабелю - виявилось, що пiд дощем земля осипається також швидше, анiж я її з рiвчака викидаю.

Тьху!

У таких випадках мудрi предки сидiли вдома, й били байдики. Класi у третьому я був сильно здивований, взнавши, що "байдики" - це не жаргонне позначення лiнощiв, а цiлком реальнi дерев`янi деталi. Бильця з них роблять, та всякi дерев`янi пiдпорки. Балясини наприклад.

Дружинi теж забажалося зробити на другому поверсi балкончик з балясинами, але, звiсно, не дерев`яними. Тож довелось бити байдики у переносному сенсi.

Накриваючи свiжий шов, я впустив з даху цеглину, й вона ляснула просто в багнюку. Добризнуло на пiвтори поверхи вгору - якраз по мордi. Багнюка була холодна й смердiла котячим лайном.

Дощ припинився так само несподiвано, як i почався, й на ранок земля вже була майже суха.

Багнюка, що в неї гепнулась цегла, застигла химерними вiзерунками. Над загальним рiвнем землi вони здiймалися сантиметрiв на десять.

Може вони в море надумали скерувати ударну хвилю? Цунамi викликати?

Ледь привiтавшись з колегами, я напросився в гостi до знайомого пiдполковника. Кава у нього була така собi, натомiсть всю стiну займала велика мапа. Iдеологiчно правильна. Замiсть масштабу було виписано "Мiрило", а шматки землi до Курска i трохи далi було заштриховано: "Етнiчно українськi територiї".

Правильна мапа!

Крiм усього iншого й тим, що показувала й сусiднi держави.

Довго шукати не довелось.

Перше, що впало у очi - це довгий трикутник Азовського моря. Як лiйка. Або як дозвукове сопло. Не "лаваль", як в ракети, а як в лiтака - щоб звужувалось. Тодi потiк газiв, якому нiкуди дiтись, збiльшує швидкiсть. У камерi згоряння - нуль, а на вихотi - двiстi, а мо, навiть i триста на секунду.

Але ж-бо, хвилинку. Азовське море - калюжа, та ще й внутрiшня. Не так-то просто затягти туди бомбу.

А що у нас перед Керченським проливом?

Ще одна вирва, ось що.

Тобто, якщо пiдiрвати бомбочку кiлометрiв на десять пiвденнiше Керчi, вийде щось на кшталт тандемного кумулятивного заряду. До Ростова добiжить, й Новочеркаську дiстанеться...

Ану, ану...

При десяти кiлотонах - два метри.

При двадцяти - два з половиною.

При мегатонi...

При мегатонi та бiльше Ростов буде знищено повнiстю. Хвилю не зупинить не те що якийсь мол, а навiть невеличкий гiрський хребет. Знесе к бiсовiй мамi!

Але цiкаво, що на самому початку хвилька буде маленька, й навiть зовсiм незначна дамба її зруйнує.

Ви знаєте, як буває, коли вирiшуєш довгу й складну задачу, i раптом натикаєшся на пiдказку? Якщо й не знали, то тепер знаєте.

Що, й досi не здогадались?

Ану, згадайте, що таке велике, скандальне й не дуже на перший погляд потрiбне розпочали будувати нашi росiйськi друзi восени 2003 року? Га?

Тiєї осенi я також був у вiдрядженнi, й новини отримував рiдко. Тож i про Тузлу взнав лише тодi, коли кляту дамбу вже наполовину пiдвели до нашого острiвця й весь свiт уже ставки робив: ану, втруться нашi, чи почнуть все-таки якось скандалить?

Не втерлись. Уже непогано.

Запам`ятався з тої пори патетичний такий репортаж по росiйському телебаченню. Журналiст з нахабною та брехливою пикою довго правив за бiди, якi чекають на жителiв узбережжя, якщо дамби не буде. Довго й зворушливо розповiдав про iнiцiативи мiсцевих жителiв, що самi зiбрались на мiтинг пiд лозунгом "Дайош дамбу!". Видушував сльозу, показуючи школярiв, якi випустили над будiвлею голубiв - на знак мирних намiрiв й сподiвань. А завершив репортаж ефектною фразою:

- И словно в ответ на взлет наших голубей, начал работу украинский земснаряд, разрушающий дамбу. Очень символично!

Ще б пак. Цiкаво, а де дiточки голубiв взяли? Теж з собою приперли, чи їх централiзовано роздавали?

Поки кацапенят зганяли на мiтинги, а наших - навпаки, розганяли, серйознi люди (теж, звiсно, нашi) лiтрами цмулили каву й ламали голови. На бiса? - питали вони один в одного. - Якого чорта вони це затiяли? Що воно - провокацiя, перевiрка нашої реакцiї, казус беллi?

А воно - он що! Захист, на випадок, якщо я не один такий розумний.

Якi вони все-таки молодцi! Це я про росiян. Отак, по командi - знялися з мiсця, й поперли виконувати дурну, незрозумiлу, важку й дорогущу роботу! Лише тому, що зверху команда прийшла!

Молодцi.

Саме тим вони й небезпечнi.

Попутнi вiдкриття, звiсно, радують й навiть бадьоростi додають, але до основної мети майже не наближають. Так, я знаю тепер, що росiяни вивчили геологiю Азовського моря й напевне вжили заходiв для того, щоб вiдбити охоту вивчати її ще комусь. I навiть спробували вжити заходiв на випадок, якщо хтось усе-таки аналогiчним чином вже мислить. Це я про Тузлу.

Ну то й що?

До моєї проблеми це так само напевне не має вiдношення. Нiякого.

Що у нас далi?

Далi сталась нарада, на якiй мене було вздрючено, порiвняно з нiмцями, якi начебто поза iнструкцiєю кроку не ступлять, змiшано з лайном, позбавлено премiї (хай вiн, гад, собi в дупу засуне ту премiю! не так збитку, як образи!) й посаджено за ще одну аналiтичну записку.

Знову ж таки по шахтарям.

А повиздихали б вони!

Я сам собi заткнув рота й вкотре пожалкував, що моя знайома психоаналiтичка зараз в Криму. Цiкаво, що воно значить, коли замiсть конкретного винуватця образи, я починаю лаяти когось iншого, того, хто заздалегiдь не зможе вiдповiсти, а може навiть про мою лайку не взнає.

Чи це вже хвороба, чи все ще легке вiдхилення?

Якийсь розумник на дошцi оголошень, що висить бiля входу, почепив гарного папiрця з гарним текстом.

"Швидка психологiчна допомога!

Вiдомча полiклiника вiдкриває кабiнет...

бла-бла-бла... Запрошуємо усих, кому... бла-бла-бла."

Питання. Яка нормальна людина, знаючи, чи вiд висновку "психа" пiд час диспансеризацiї залежить, працюватиме вона далi, чи нi, пiде й скаже:

- Так, менi було б непогано отримати швидку психологiчну допомогу!

Хiба що такий самий псих, лише без лапок.

Паскуди. Так само, як iз своєю флюоро... тьху!.. графiєю. Самi собi роботу створюють, щоб не розiгнали, а ми лiземо пiд рентген.

Воно нам треба?

Шахтарiв он перевiряйте, позасипало б їх...

Мабуть, на моєму обличчя щось рiзко змiнилося, бо шеф аж затнувся й дуже пильно на мене поглянув. Довго дивився, з хвилину.

- Ладно, - сказав по тривалiй паузi. - Не помиляється той, хто нiчого не робить. А ти в нас людина роботяща... а якщо щось неясно буде - заходь, i питай. Ну, вперед, до роботи.

Я знаю, чому це вiн так рiзко змiнив тональнiсть.

Тому що у однiй моїй знайомiй областi пiсля такої самої наради, такий самий дядько як я схопився за серце й врiзав дуба. Просто в конторi. Й тамтешнього шефа тодi зняли.

А з пiвроку тому у одного з наших кров горлом пiшла. Скiнчилося добре, але деякий час по тому панове начальники (чорти б бiльшiсть iз них мордували!), посмiхалися, як продавцi гербалайфу з усiх сил намагалися здаватися ввiчливими. Виходило, правда, не дуже.

Я ледь дочекався кiнця наради й кинувся до кабiнету.

- О, побiг! - прокоментував хтось. - Загорiлись гiмна...

Iншого разу я б, щонайменше, вiддячив би чимось.

Але не зараз.

Так... Мапи, мапи, мапи...

Донець. Є. Луганськ. Є. Шахти. Ось. Старi - жовтi. Новi. Червонi. Глибини. А, чортiв олiвець! До бiса олiвцi, де моя ручка?

На ручцi ще виднiвся напис - "terorismculug ve narkotiklar...".

Ага, бували колись i такi наради...

До бiса терористiв та наркодилерiв, разом узятих! Якщо раптом я правильно зрозумiв намiри одного великого терориста, то певний час нам буде не до дилетантiв, а наркотики самим знадобляться. Особливо всякi амфетамiни.

А що буде, коли землетрус... крихiтний такий землетрус... у три, або навiть два бали, вдарить по шахтi?

Порода у штреках перебуває пiд тиском. Один великий шахтолог, чи як воно правильно називається, вивiв формулу так званого "склепiння природної рiвноваги". За його висновками, склепiння треба робити такої певної висоти, для кожної породи своєї, й тодi воно не осиплеться.

Ех, вченi, вченi! Борсаєтесь кожен у своєму павутиннi, а вам би досвiд сусiда! ....ову, наприклад, опiрмат було б непогано повчити.

Ну та бiс з ним. Сутi проблеми це не мiняє.

Якщо по склепiнню торохнути, то несуттєво, чи розраховане воно за формулою природної рiвноваги, а чи за епюром розподiленого навантаження. Результат буде однаковий.

Обвалиться.

Три сотнi шахт. У кожнiй одночасно... нi, так не порахуєш. Зайдемо з iншого боку - за один раз на славнозвiснiй нашiй шахтi iменi Засядьмо гине вiд десяти до пiвсотнi шахтарiв. Отже, на, скажiмо, поточний момент пiд загрозою - тисячi три-пять шахтарiв.

Нi, не шахтарiв.

Потенцiйних трупiв.

Ну й на бiса їм це?

Як це - на бiса!

По-перше, трупами вони стануть не одразу, й не всi. Статистика показує, що приблизно у дев`яноста вiдсотках завалених шахтарiв викопують. Приблизно у тридцяти вiдсотках - живими.

Це, звiсно, якщо копати починають одразу, та з кiлькох напрямкiв, та великими силами, та непоганою технiкою.

Як наприклад, тодi, коли в Криму обвалилися береги й позасипало туристiв. Вiдважнi росiйськi морськi пiхотинцi першi прибули на мiсце подiї й почали рятувальнi роботи.

Населення реагувало позитивно та вдячно.

У нашому випадку замiсть морської пiхоти прибуде, мабуть, кiлька дивiзiй пiхоти звичайної. Й Донеччина, а також Луганщина, а також Одещина, а також Миколаєвщина, а також, можливо, Запорiжжя, а також, можливо, Кiровоградщина, а також, можливо, навiть Полтавщина, а також, цiлком можливо, що й Сумщина, а також, може бути, ще й Київщина, а може навiть Вiнничина будуть за це лише вдячнi. Ну а клятi западенцi з Львiвської та Iвано-Франкiвської областей залишаться у меншостi.

Що це менi нагадує?

Вибори, ось що.

Лише лiнiя проросiйської орiєнтацiї сильно посунеться на захiд.

А якщо раптом не посунеться?

А якщо не посунеться, то кiлька росiйських дивiзiй, хоч i прибудуть з гуманiтарною мiссiєю, але захоплять з собою кiлькасот танкiв (якi ж рятувальнi роботи без важкою технiки?), бронетранспортерiв (а на чому ж їхати, не на вантажiвках же?), вертольотiв (ну... згодяться для чогось, наприклад, для перевезення поранених в госпiталi) й автоматiв (не залишати ж!).

I тодi пани губернатори вилiзуть на трибуну й скажуть:

- Ми тут подумали... Iдея федеративного устрою України не нова... Її навiть колись Чорновiл-старший висловлював, а молодший то однозначно пiдтримає... Й оскiльки полiтичних репресiй вже можна не остерiгатись... то чи не припинити нам усi платежi в бюджет, га?

А якщо хтось при тому одразу ж припинить дотацiї з того самого бюджету, то вилiзе ще одне падло, й скаже:

- Враховуючи ворожi дiї центральної влади... полiтичний тиск... та репресiї... та примусову українiзацiю... та економiчну блокаду... та обiцянки нашої братньої, по справжньому братньої країни...

Й гасла на вулицях з`являться. Миттю. На кшалт:

"С нами Бог и Россия!"

А що. Досвiд у них уже є.

Вiд такої перспективи я i собi вiдчув, що iнфаркту не дотягує зовсiм трохи.

Але чесно написав рапорт, зареєстрував в канцелярiї, поставив у чергу на розгляд у шефа й подався додому.

А мобiлу зарядити забув, й заряджалку також забув, й навiть дорогою кiлька разiв набирав 7722 й слухав, як роботеска приємним голосом агiтує на якiсь легкi тарифи...

От на тарифах моя старенька мобiла й здохла.

Бiля самої домiвки я розвернувся, й несподiвано для самого себе рушив до сусiдки.

Шукайте тепер!

Успiхiв вам у нелегкiй, але важливiй для всiєї країни справi!

Почали, звiсно, з кави.

Кава була поганенька, з пакетику. Чи то пiдроблена нескафе, чи то непiдроблена галка. Цукру я завжди беру одну ложечку, а жiнка щедро сипонуло аж три. Дiстала з холодильника масло, а воно взялося кригою, як слина на морозi, й не те що мазатись не хотiло - а мало нiж не зламало. При спробi не вiдрiзати шматочок - а хоча б настругати.

Старшi дiти то билися - й тодi бiгали до нас клепати один на одного; то мирилася - й вже разом, один з поперед одного сповiщали нас про цю радiсну новину; старша донька крутилася поруч й раз-по-раз або розливала чай, або починала топити у чашцi печиво; молодша то пхинькала, то верещала на повен голос.

Час вiд часу Iра починала горлати на всiх - але дiти мали явно потужнiшi гучномовцi.

Чоловiк подався в вiдрядження - чи то в Харкiв, чи то в Одесу. Третiй раз вже не тиждень. Iра негайно його розкритикувала. Я погодився - але подумки сказав сам собi, що я його розумiю, й взагалi на його мiсцi забiг би десь, як собака вiд лихого господаря.

Тому що я не люблю галасу, гармидеру та дiтей.

Дiти - вони як мишi. Вони скрiзь нишпорять, тупотять, пищать, неприємно пахнуть, лишають слiд з послiду та зiпсованих або геть перемазаних чимось речей.

Й не лише тому.

Тому що, коли в людини народжується мале, свiт для неї перекидається.

Дiти - вони як наркотик. Нормальну людина вони позбавляють розуму й будь-яких мрiй. Двоє моїх знайомих дiвчат, з якими замолоду можна було поговорити про лiтературу, мистецтво, природу та почуття - зараз торочать лише про те, якi у них дiти хорошi.

"Ох ти ж моя солоденька!" - якось видала одна з них, цiлуючи свою дочку в гузно.

Мiй хороший знайомий... колись вiн був розумнiшим за мене, малював чудовi пейзажi, писав програми такi, що викладачка за голову хапалась й ставила п`ятiрки одразу, як тiльки вiн залiкову книжку виймав - зараз страшенно пишається шестирiчним сином й з будь-якої теми з`їжджає на нього:

- Ага, до речi про комп`ютери! Мiй синок вчора сам пароль встановив!

Одна моя знайома повiя ("ха, не було такого збочення, якого б я вже не спробувала!"), тепер пише: "Нi, я б може й рада згадати молодiсть, але, розумiєш, моєму старшому вже чотирнадцять, скоро до iнституту вступати, i менi зараз не до веселощiв. I не до мемуарiв."

Моя мати, зустрiвшись з колишньою однокласницею, хвалиться мною (хоча чим тут хвалитись?..), а однокласниця, шипучи вiд заздростi, вiдповiдає:

- Ну звiсно, треба своїх дiтей правильно подавати!..

Тобто мене - подавати. Вихвалятися мною. А може, мене ще за грошi показувати? Кажуть, у Київському зоопарку клiтка звiльнилася.

Дяченки в "Армагеддомi" теж розписалися на цю тему. Там у них мати влазить в корупцiю та гидотнi, пiдлi та незаконнi афери, чхає на величезну, цiкаву й дуже небезпечну для всього людства проблему - заради того, щоб дати синовi шанс цiєю проблеми уникнути.

Хотiли, мабуть, написати оду батькiвським iнстинктам - а вийшов памфлет.

- ...ти чуєш, що я кажу?

- Так, звичайно!

Довелось негайно вiдмотувати розмову назад. Ага, це знову про батюшкiв, про екстрасенсiв, про забитого чоловiка в дворi та його негативний вплив на всiх, хто до цього дворища має вiдношення.

- Так-так, i що?

- Ну от, вона також пiдтвердила, й каже, що поки його не буде викопано та поховано по-православному, то не буде спокою нi менi, нi дiтям моїм, ну менi то ще ладно, а дiтям же, дiточкам як бути, то я гадаю, що мабуть доведеться таки продавати...

- А викопати?

- Що?

Я вже й сам не радий був, що перебив, але раз вже почав...

- А викопати, кажу? Й поховати по-православному?

- Так хiба ж усе дворище перекопаєш...

Й хто мене за язик тягне сьогоднi?

- А навiщо все дворище. Треба з рамкою та штирем походити, i якщо воно справдi є, то рамка покаже, а штир остаточно переконає - воно, не воно.

- А як це?

- А от дай двi алюмiнiєвi дротинки...

За право принести дрiт старшi знову вчинили бiйку. В результатi дротини довелося рiвняти руками, на вису, й вийшло не дуже рiвно. Ну та нехай.

Вийшло щось на зразок лiтер "Г", тiльки кривих, як наче першокласник писав. Довга перекладина - з пiвметра. Це iндикатор. Коротка - з долоню. Це щоб тримати.

- Ось дивись. Беремо у руки. Ставимо паралельно. Пiдходимо до металу - сходяться. Пiдходимо до води - розходяться. Це реакцiї стандартнi, їх можна використовувати для калiбровки. А от на людину, на труп, на вибухiвку, на порожнечу в землi - тут у кожного iндивiдуально. Я, правда, свої знаю...

Але ж ви не чекаєте, що я зараз почну оповiдати, де та за яких обставин я калiбрувався на трупи та вибухiвку?

Дворику порiвняно з тими мiсцями було зовсiм нiчого. За п`ять хвилин я знайшов пiд землею металеву трубу...

- Каналiзацiя! - загорлали обидва хлопцi, потiм один другому дав по пицi, щоб не перебивав, а другий не встиг, й побiг мститися - розкидати по пiдлозi братовi речi.

За десять хвилин виявив порожнечу.

- Ага, - сказала сусiдка. - Це тут був старий погрiб, але чоловiк його два роки тому завалив. Мабуть, погано, завалив.

За п`ятнадцять - водяну жилу... тiльки якусь неправильну. Ага!

- Так, то з Оксаниного двору з лiтнього душу тече. Я все чоловiковi кажу - пiди, скажи, щоб прибрала, а вiн все не йде та не йде, а як пiде, то через годину приходжу - а вони разом горiлку п`ють!

За двадцять хвилин я вже приблизно знав, де у землi валяється штук десять консервних бляшанок.

Й, нарештi, за пiвгодини вже руками гнув шестимiлiметровий пруток - гака робив.

Тому що якраз пiд парканом, подалi вiд вулицi, вiд сусiдського двору, вiд стороннього ока лiвий стержень у мене залишавсь нерухомим, а правий вiдхилявся лiворуч, на тридцять градусiв.

Що вiдповiдало глибинi приблизно вiсiмдесят сантиметрiв.

- Навряд чи там труп, - я й сам не знав, кого з нас цим заспокоював. - Хто на такiй глибинi труп ховатиме? Може собаку закопали, абощо.

Собака тут був. I перед ним був. Попереднiй хазяїн продав його разом iз хатою, й той два днi на нових господарiв гавкав, а ще два тижнi - гарчав. Але їжу при тому брав.

На будцi й досi красувалося його iм`я - "Топiк". Назву нового собаки - "Рекс" - дiти намалювали, але фарба обсипалася.

- Ну, якщо й собаку, то мабуть, не Топiка... - мiркувала вголос сусiдка. - Того чоловiк десь у лiсi покинув. Може, перед Топiком ще хтось був...

Може. Все може бути. Й штир, наприклад, може натикнутись на камiнь, корiння, дошку, пластмасу. Як, зараз, наприклад. Кажуть, чорнi археологи використовують спецiальнi гаки - й тодi, зачепивши й витягнувши, наприклад, цебто - можна зробити висновок, чи варто копати.

Але тут, мабуть, потрiбна чимала практика. А тут спробуй, по стуку розберись - об дерево воно гупає, чи об кiстку? Поруч не гупає. За десять сантиметрiв лiвiше - гупає. Далi - не гупає, гупає, не гупає, гупає...

У будь-якому випадку, вiсiмдесят сантиметрiв - це не глибина.

Це - тьху!

Одне погано - мiсяць весь час у хмарах, зорi не свiтять, а з вiкна лампочка б`є просто у вiчi, й заважає бiльше, анiж може допомогти.

Ну й чорт з ним. Вiсiмдесят сантиметрiв можна й навпомацки.

- В мене ось свiчка є, - затупотiла по краю ями сусiдка. - Вона свячена, хотiла в церквi поставити, ну та вже ладно.

Тепер смердiло не лише вогким грунтом, а ще й ладаном. Серед ночi. В глухому кутi. Майже без свiтла. У ямi. Iз свяченою свiчкою.

Ну хоч фiльм про вампiрiв знiмай!

Земля була мiшана - отже, колись тут i справдi копали. А потiм зсипали грунт просто так, вперемiшку. Хоча чорнозему тут мало, сантиметрiв iз двадцять, i я, наприклад, коли рив траншеї пiд воду та газ, намагався сипати пiсок до пiску. А чорне - до чорного.

Або поспiшали, або той, хто копав, господарем був нiкчемним.

На шестидесяти сантиметрах я попросив щось схоже на саперну лопатку. За мить поруч валялося двi дитячих набори для бабрання у пiску, кельма й залiзний совок для смiття.

Совок пiдiйшов. Магнiтної мiни тут можна було не остерiгатись.

Археологи справжнi далi працюють щiточками. Археологи чорнi обкопують тiло з бокiв, щоб земля осипалась. Сапери - хто як. Один розумник здував пiсок iз пiдривача, а здалеку видавалось, що вiн ту мiну цiлує. А з фугасами, казали на нього - трахається.

Кажуть, дотрахався.

Я попросив якусь щiтку - й негайно отримав вiника.

Чудово. Ще вчора був аналiтиком, й торохтiв по клавiатурi. Сьогоднi вже бабраюсь з вiником та совком, а завтра...

А завтра дуже сильно залежить вiд того, хто першим вiдкриє мiй сьогоднiшнiй рапорт. Може статися й так, що вiник з совком - це ще буде вельми, вельми сприятливим варiантом.

Свiчка вихоплювала з землi рiвнi смужки. Закругленi.

Наче колосник iз печi - але з дуже тоненькими стерженьками.

Тiнi вiд них коливалися, й самi здавалися чимось матерiальним, ще й ворухливим.

Я мимохiть завважив, як молодший з братiв сховався за старшого, а старший нiбито випадково притиснувся до матусi.

Вiник змiв одразу велику грудку землi. Грудка була пiвкруглої форми.

Iра схопила дiтей й притисла до себе. За iнших обставин, я певен, обидва б протестували. Особливо менший. У нього вже тричi був струс мозку, та ще й при родах чи то щипцями макiвку придавили, чи що... навiть доторкатися до голови не дає.

Кажуть, у немовлят череп ще не сформований, не твердий. Нiбито з хрящикiв. Щоб можна було просунутись крiзь вузький вихiд. Нiбито кiсточок там спочатку нема, а потiм вони ростуть та твердiшають.

Ще трохи попрацювавши вiником, я остаточно звiльнив знахiдку вiд пiску.

Скелетик.

Крихiтний.

Пiвметра, не бiльше.

Вiд голiвки лишилися самi щелепи - ясна рiч, що беззубi.

Значить, про тi хрящi - правда.

Хребет... не хребет, а хребетик. Нiби вiд великого коропа.

Так самi, схожi на риб`ячi, тонюсiнькi ребра.

На диво добре збереглися чомусь кiсточки рук та нiг.

Зовсiм, як людськi.

Лише маленькi.

Першим заверещав, заплакав чомусь не молодший брат, а бiльш старший - але молодший його негайно пiдтримав.

Яка все-таки страшна штука - отой батькiвський iнстинкт. Цей кiстячок нiколи не був моєю дитиною, я нiколи не знав ту дiвку, що його народила... та що там казати! Я трупи сотнями бачив, а скелети - десятками!

Але чомусь саме цей нiкчемний, не потрiбний нiкому крихiтний скелетик збурив у менi такий вихор лютi, що якби трапилась зараз пiд руки та шльондра, що колись народила його, придушила та закопала - то я б її розiрвав!

Ось чому я не люблю дiтей.

Суботу з недiлею я провiв пречудово - з`їздив до коханки, до батькiв, влаштував собi прогулянку на човнi днiпровськими плавнями... коротше кажучи, додому не потикався.

Трохи втомився, натомiсть надихався свiжим повiтрям.

Й, мабуть, тому в понедiлок уранцi мав вигляд квiтучий, а настрiй - чудовий. Привiтався з постовим на входi - той аж здивувався. Зiткнувся в коридорi з Сергiєм Миколайовичем. Вiн хотiв-був за звичкою вiдвернути пику, але зупинився, простягнув руку й поцiкавився справами. Той, мабуть, вiн сильного подиву, руку потис, але про справи розповiдати не став.

Сказав комплiмент Оленi з сусiднього кабiнету. Пригадую, що бовкнув щось з приводу пiкантного розрiзу на сукнi - дуже личить.

Дiвчина була приємно, але сильно, сильно здивована.

Привiтався з Тамарою Iванiвною й похвалив її колекцiю фiалок. Сказав, що хочу крадькома стебелець вiдщипнути, на що вона замахала руками й сказала, що сьогоднi ж сама вибере найкращого.

Вже на входi у кабiнет зiткнувся нiс-в-нiс з Ларисою-секретаркою, i вже рота вiдкрив, щоб похвалити новий колiр волосся - але вона мене випередила.

- Чуєш, тебе шеф дуже сильно шукає!

- Угу.

Я кивнув.

- Це з приводу того рапорту.

- Угу.

Я кивнув ще раз.

- Щось ти там не те написав...

Наскiльки я мiг зрозумiти, Лариса менi симпатизувала - звiсно, в межах пристойностi. Й, мабуть, "щось не те" - це був делiкатний натяк. Бо зазвичай дулю з маком хтось би когось про щось попередив.

Контора така.

- Угу.

Я кивнув втретє, й виявилось, що востаннє.

Втiм, Лариса примудрилася ще й демонстративно зiтхнути.

Молодець.

Формально вона нi про що мене не попередила.

Я розвернувся, й, мабуть, геть несподiвано для неї пiдморгнув.

Дiвчина сонячно посмiхнулась та зникла. Мабуть, заспокоїв.

Хто б оце i мене так...

- Прийшов? - телефон задзижчав, ще коли я знiмав чохол iз комп`ютера. А цiкавився, чи прийшов, звiсно шеф. Ясна рiч. А хто ж ще.

- Прийшов, - бадьоро вiдповiв я.

- Ну заходь.

- Iду.

Я ввiмкнув компа - хай поки що завантажується, а сам подався на другий поверх. Йшов i думав. Серед усього iншого промайнуло й таке:

"А даремно, я мабуть, компа вмикав..."

Може й даремно.

Може й справдi не доведеться вже повертатися до кабiнету.

Може й взагалi бiльше нiколи нiкуди не доведеться вже повертатися.

Я постукав. Зайшов в кабiнет. Сiв.

Шеф дивився на мене, як чапля на жабу, й мовчав. Я, звiсно, теж не розтуляв рота.

- Написав?

- Так точно.

- Зареєстрував?

- Аякже.

- Номер поставив?

- Звичайно.

Вiн знову замовк.

Взагалi-то мовчки роздивлятись пiдлеглого - не його стиль. То, мiж нами кажучи, взагалi не стиль. Першi десять секунд пiдлеглий й справдi нервується, згадує, що вiн зробив не так, потiм заспокоюється й приходить до висновку - "вздрючать".

А коли все заздалегiдь вiдомо - воно спокiйнiше, чи не так?

У моєму випадку було взагалi не так.

Я iз самого початку зробив все не так.

Знаєте, чому? Бо ненавиджу бюрократiв.

Кажуть, в Америцi та Канадi, фемiнiстки вважають нормальним подавати на чоловiкiв в суд за те що вони на них а) дивляться - бо цим вони показують, що сприймають жiнок як об'єкт сексуального iнтересу, б) не дивляться - бо цим показують, що не сприймають жiнок як об'єкт сексуального iнтересу. Весь свiт смiється, а наш коханий президент мавпує їхню судову систему... це я так, не звертайте уваги... я про фемiнiсток.

Так от. Чоловiки теж почали подавати на них у суд!

Наприклад, "така-то й така-то не звертає уваги на сексуальний iнтерес, чим завдає моральної шкоди моїй самооцiнцi. Прошу високий суд стягти з неї десять мiльйонiв доларiв тридцять сiм центiв, рахуючи судовi витрати, як компенсацiю за нанесену менi моральну шкоду".

Кажуть, хтось навiть такий позов виграв.

Це я до того, що бити ворога варто його ж зброєю. Це не завжди найефективнiший спосiб, натомiсть завжди найприємнiший.

А це я, у свою чергу, до того, що боротися з бюрократами найприємнiше їхнiми ж методами.

Якщо рапорт, наприклад, зареєструвати, поставити на ньому вихiдний номер, та пустити стандартним бюрократичним маршрутом - то пiсля цього нiяка сила той рапорт не знищить.

Хiба, може, пряме втручання панiв Б-га або Пр-та.

Так i вийшло.

- Радiєш? - запитав шеф, i тут я вперше з ним не погодився.

- Нi. Щиро засмучений.

- Ага...

Iнтонацiя - ну точно як у того вовка з мультфiльму. Пам'ятаєте, мабуть? Той самий, де старого пса виперли з дому, вiн пiшов у лiс вiшатись, й зустрiв вовка. Засоромився. Сховав мотузку за спину.

- А я тут... - каже. - Iшов... гуляв... свiжим повiтрям дихав...

А вовк на нього:

- Ага...

Але їсти не став.

А от мене зараз точно з'їдять.

- Ти хоч розумiєш, що ти накопав?

Нi, все-таки актор iз шефi нiякий. Не вдалося йому напустити в голос жаль до дурнуватого спiвробiтника, що сам собi вирив яму. Прекрасно вiн розумiє, що спiвробiтник не дурний, а просто...

Просто трiшечки так фанатик.

- Ти розумiєш, що там...

Шеф тицьнув пальцем у стелю.

- ...зараз зiбралися двi команди. Одна американська - i їй твої вiдриття до одного мiсця. Їй будь-який удар по країнi навiть на користь. Вони його використають.

Палець опустився, але легше вiд того не стало.

- I росiйська. А цi, ясна рiч, рапорт твiй поховають. Разом з тобою. А заразом також мною, i всiєю конторою водночас. Ти це розумiєш?

Щось таке я й передбачав - але не знав, що все настiльки погано.

- А президент?

- А що президент? - мало не пiдстрибнув в крiслi шеф. - Що тобi президент? Вiн зараз висить на тонюсiнькiй нитцi, й намагається хоч якось ту нитку не обiрвати. А двi команди тягнуть ту нитку кожна на себе. Ти це розумiєш?

Я стенув плечима.

- То що - не варто було писати?

- Ех...

Шеф махнув рукою, й вiдкинувся в крiслi.

- Варто, не варто... Може й варто. Може, й не варто. Один чорт. Так - вони нас пiдiрвуть, i менi яйця вiдкрутять, за те, що не попередив. А так - менi яйця вiдкрутять, що влiз не туди, куди треба, а потiм вони нас пiдiрвуть. Хоч пнем об сову, хоч совою об пень.

Я сiв зручнiше, i зрозумiв, що настає мiй зоряний час.

- Ну чому ж однаково...

Менi навiть вистачило нахабства посмiхнутись, а шеф знову втупився менi в вiчi.

Те тривало з хвилину.

- Ну?

Не так уже часто буває нагода подражнити безпосереднього керiвника. Але тут важливо не перебрати. Я зiтхнув, й розколовся:

- Оскiльки вибух керований, його можна трiшечки розвернути...

Пояснити на пальцях не вийшло. Довелось тягти шефа у свiй кабiнет, запускати ту саморобну мапу (побачивши старезнi дельфi, шеф лише гмукнув, але не прокоментував), й показувати, як стрибає вгору та вниз вiяло iнтерференцiї.

Варто лише прибрати з мапи один або два центри кола.

Тобто - зробити так, щоб у момент "iкс" одна або двi мiни не вибухнули.

На моделi це було дуже легко зробити.

- Ну молодець, молодець, - пробурмотiв шеф, коли я все пояснив.

Як господар - розумному собацi, що подав лапу. Це було трохи образливо. У нашому випадку рiзниця мiж розумами, якщо й є, то не така велика.

- Ану прибери-но оцей вибух!

Тут менi стало ще образливiше, бо для того ж висновку менi знадобилося пiвгодини. Виходить, рiзниця все ж досить значна.

"Промiнь" ворухнувся й пересунувся трохи вгору. Найбiльша густина його накрила червону крапку з написом "Курск".

- Ну от i добре, - задоволено сказав шеф. - Якраз те, що треба. Бував?

Не бував. Точнiше, колись проїжджав крiзь, але крiм вокзалу нiчого не бачив. Ну й, звiсно, пролiтав через - але крiзь хмари теж годi було щось розрiзнити.

- Ну та нiчого, - шеф пiднявся з крiсла й навiщось поплескав руками, нiби сам собi аплодуючи. - Глянь по iнету, що то за мiсто, прикинь наслiдки... та не здумай раптом писати ще один рапорт!

- А що писати? - бовкнув я, не подумавши.

- Роман напиши, - негайно вiдгукнувся шеф. - На випадок, якщо мене пристрелять ранiше, анiж я доїду. Й випусти якнайбiльшим тиражем. Тiльки, як будеш мене лайном поливати, то не захоплюйся.

Я ввiчливо реготнув.

Бiля дверей шеф зупинився, ще раз поглянув на мене, несподiвано посмiхнувся та вийшов.

www.ya.ru

+Курськ

Результат поиска: страниц - 3 034, сайтов - не менее 425

З них майже всi - про вiдомий пiдводний човен.

М-да. Спробуємо iнакше:

www.ya.ru

+Курск +областной +центр

Результат поиска: страниц - 29 914, сайтов - не менее 1 502

Iнша рiч. Що далi?

Областной центр туризма | От Киевской Руси до Российского государства

Современный Курск - областной центр с населением около 450 тысяч человек.

Императрица Екатерина II назвала Курск "Русской Венецией".

www.kursknet.ru/~travel/Isto/kiev.sht (16 КБ)

Цiкава назва. Багато моїх знайомих з такою постановкою питання не погодились би. Я не про "росiйську Венецiю", ясна рiч, це їхня приватна справа, а про " От Киевской Руси до Российского государства". Ну та нехай. Якщо там ще й щось корисне написано - то й взагалi добре.

На жаль - нi. Про слов'ян, про "Слово о полку Iгоревiм", про драмтеатр. Не те. Хiба що ось:

Современный Курск - областной центр с населением около 450 тысяч человек. У нас ведется большое жилищное строительство и бережно сохраняются памятники истории и архитектуры. Среди них Знаменский собор, один из крупнейших в России.

Ага... Собор, звiсно, шкода. Якщо вiн справдi старий, то трьох-чотирьох балiв може й не витримати.

Що ще?

Курск - областной центр Российской Федерации.

В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации.

www.graset.ru/46/?1 (23 КБ)

КУРСК

Курск - областной центр Российской Федерации. Население города на 1 января 2001 года составляет почти 441,6 тыс. человек. Площадь - около 18,5 тыс. гектаров. Город разделен на три административных округа: Сеймский, Центральный и Железнодорожный.

О! Оце те, що треба. А то все про театри та про собори. Що далi?

В настоящее время Курск является достаточно крупным промышленным центром Российской Федерации. В городе более 90 крупных и средних промышленных предприятий. Основные отрасли - металлообрабатывающая и машиностроительная, значительную долю занимают приборостроение, химическая и легкая промышленность.

Ага. Тобто будуть також викиди амiаку, хлору, i ще багато чого. Можна б копнути, але на бiса? Бозна-коли це вже докладно описав письменник Толстой у "Гiперболоїдi". Рекомендую. Саме пiсля прочитання роману я подумав, що хiмiковi достатньо для створення свiту шматочка вугiлля... а письменниковi - й того не треба. Це тодi. А зараз - ще легше. ya.ru - i copy-paste, copy-paste, copy-paste.

А для знищення? Гарiну знадився цiлий гiперболоїд, а менi вистачить i гвинтiвки з оптичним прицiлом. Вицiлюєш здалеку дядька, який взявся-був до ручки пiдривної машинки... Хоча нi, синхронiзацiя в них - до секунд, пiдривна машинка не тягне. Мабуть, радiоiмпульс з якогось центру. У цьому випадку навiть гвинтiвка не дуже потрiбна - просто внести якусь корективу у циклограму... Навiть не в центрi, а на мiсцевому постi.

У Курську.

Що там ще поламається?

www.ya.ru

+Курск +аварийное +состояние

Результат поиска: страниц - 1 141, сайтов - не менее 120

Ану, ану...

В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся канализационная ...

Как заявил еще в начале лета заместитель мэра города Юрий Иванов, "в Курске есть масса проблем в системе ЖКХ, на решение которых последние десять лет ...

Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из ...

radio.kurskcity.ru/article.html?id=308876&nav=1 (11 КБ) - нестрогое соответствие

"Акрополь" - В областном центре в аварийном состоянии находится почти вся ...

Кроме того, в аварийном состоянии находится и главный городской канализационный коллектор, замены которому на сегодняшний день опять же нет и все из ...

46.rosfirm.ru/companies_news?news_id=42011 (64 КБ) ? 30.10.2005 - нестрогое соответствие

Ха-ха-ха. Аварiйна каналiзацiя точно не витримає трьох балiв. Ох i смердiтиме! Помстимося, так би мовити, за харкiвську Диканiвку дев'яносто восьмого року!

Що ще?

Только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.

Члены областного правительства рассмотрели и одобрили проект областной целевой программы "Пожарная безопасность образовательных учреждений Курской ...

46info.ru/media/rusr/print.php?uid=5&pid=2467 (10 КБ) - нестрогое соответствие

Официальный сервер Администрации Курской области

К тому же только половина школ и детских садов находится в типовых зданиях.

Было отмечено, в частности, что в настоящее время 19 учреждений образования имеют акты аварийного состояния, 9 процентов зданий эксплуатируются 80 и ...

region.kursk.ru/index.php?c_tb=2&sel_c=1&dn=2004-08-30&tn=14:26:00&a .. (29 КБ) - нестрогое соответствие

Отут-то мене й накрило.

Вам коли-небудь снився поганий сон? О, я певен, що снився. Усiм час вiд часу сниться якась гидота. То смерть близької людини, то ще якесь горе. Найпаскуднiша властивiсть таких сновидiнь в тому, що спиш - i знаєш, що сон, i знаєш, що зараз щось станеться... й не можеш нiчого зробити. Хай навiть убивають не якусь близьку iстоту, а когось геть стороннього. Все одно боляче.

Отак i тут. Раптом перед очима спливли крихiтнi кiсточки. Хребець. Реберця, як у риби. Залишки щелепи. Ну й ручки з нiжками, ясна рiч.

Це точно якийсь iнстинкт!

I ще я зрозумiв раптом, що в разi удачi того, що ми задумали, таких скелетикiв буде закопано в землю десятки. Можливо, сотнi. А в дальнiй перспективi, якщо росiяни захочуть помститися - то справа може дiйти й до мiльйонiв.

Я позакривав файли, вийшов у коридор й немало здивував Сергiя Миколайовича, стрельнувши у нього цигарку.

Кожного разу, зустрiчаючи у книжцi рефлексiю, я посмiхався. Справдi - ну як це можна давати емоцiям стати на перепонi. Треба робити - роби! Треба стрiляти - стрiляй! Треба, щоб загинули десятки дiтей...

Але чомусь цю думку не вдалося додумати.

"А що, - тут-таки влiз внутрiшнiй голос. - Якщо вони пiдiрвуть свої заряди синхронно, й афтершок вдарить по Донецьку з Луганськом - жертв буде менше?"

Не знаю. Може, менше. Може, бiльше. Навряд чи нашi каналiзацiї та школи сильно вiдрiзняються вiд "їхнiх". Особливо донецькi й луганськi.

Дайте нам рокiв двадцять! Тодi вiдрiзнятимуться.

А зараз...

Я злiсно потушив цигарку об стiну, жбурнув до жерстяної баночки, що замiнювала попiльничку, й попхався назад.

Виходу не було. Як табличка не дверях метро: "Виходу нема".

Кажуть, на гуманному заходi встановили, що такого характеру текст може пiдштовхувати людину до самогубства. Кажуть, таблички тепер пишуть iнакше: "Вихiд знаходиться не тут".

А де? Де його, в чорта, шукати, той вихiд?

Треба вбивати - вбивай. Треба, вбити кiлька десятки дiтей... Хай їй чорт, такiй необхiдностi!

Але якщо можна обiйтись без убивства - обiйдись.

Досi батькiвська мудрiсть спрацьовувала.

В головi аж гуло, гупало в скронях, i я не одразу почув метушню в коридорi.

I знаєте, що я скажу? Краще б я її взагалi не почув.

В шефа стрiляли тричi.

Шеф був людиною обережною та розумною, й носив не лише пiстолет, але й куленепробивного светра. Ну, ви, мабуть, такi бачили. Дуже люблять у нас президенти показуватись на людях начебто без охорони. Або з охороною, але символiчною. Або з не такою вже й символiчною, але без демонстрування останньою моделi НДI сталi.

А так - светрик. Простий собi светрик, пiд саме горло. I президент - хороший, компанiйський, геть неформальний такий собi дядько, навiть краватки не любить.

А що того светрика на всякий пiстолет пробиває - то це вже нюанси.

Отак i шеф. Але є такi пiстолети, що пробивають.

Бiльш того - є й люди такi, що, побачивши светра, стрiляють у голову.

З трьох пострiлiв - два смертельнi, й один контрольний. Абсолютно зайвий, як на мою думку.

Охорона також встигла пальнути, але не в голову, й кровi на мiсцi, де стояв кiллер, не залишилось. Коневi ясно, що воно значить.

Все це я вже потiм взнав. В основному з газет. Ну, може ще трохи по телевiзору промайнуло - легенько так, пiвторахвилинний сюжетець.

"Вбито одного з працiвникiв адмiнiстрацiї Президента. Встановлюються... пiдозрюються... будуть вжитi..."

Хто там встановлюється... Хто там пiдозрюється... Якi, в чорта, заходи...

А знаєте, чому я все це взнавав iз газет? Нiзащо не вгадаєте. А все дуже просто.

Не бiльш, як за двi годину опiсля тих пострiлах мене викликав кадровик й урочисто привiтав з нагоди присвоєння високого звання "полковник".

У вiдставцi.

Особистi речi довелось забирати з кабiнету пiд невсипним контролем. До компа й доторкнутися не дали.

- Кiнець кiнцем, - сказав кадровик. - Ви ще молода енергiйна людина. Пенсiя непогана, ще й роботу собi знайдете десь у банку. Та я вам заздрю! Мене б оце хтось отак вигнати наказав...

На останнiй фразi вiн ледь помiтно смикнув головою до стелi. Навiть якби в кабiнетi було змонтовано телекамеру, а не мiкрофон, дулю з маком би хтось здогадався, що воно значить.

Що ж, спасибi й за це.

Я повернувся додому.

В хатi було холодно, брудно й безрадiсно. Два коти обступили мене з бокiв й почали на два голоси вимагати пожерти. Сiрi морди з блискучими зеленими очима чомусь асоцiювалися iз чортенятами.

Геть!

Пiстолет залишився в конторi, але людинi з моїм досвiдом пiстолет не потрiбен. Принаймнi для того, щоб. Хвилинна справа.

Телефон.

- Добрий вечiр, - сказала трубка. Чомусь з помiтним баварським акцентом. Давно я його не чув... - Я спiвробiтник фонду Фрiдрiха Беберта. Чи не могли б ми зустрiтись?

Могли б. Чому б не зустрiтись? Все одно втрачати вже нiчого.

З Фондом Беберта у нас давнi та добрi сусiдськi стосунки. Ми їх тихо ненавидимо, а вони нам тихо капостi роблять. Знаєте, чому? О, це всi знають!

I справдi. Якщо вже всi знають - то на бiса соромливо прикривати нахабну маскою неурядової некомерцiйної органiзацiї? Що значить "полiтична та суспiльна освiта"? Що значить "залучення до демократичних позицiй"? Що значить "сприяння вирiшенню конфлiктiв в державi й суспiльствi без використання насильства"?

Дуже просто.

Це означає, що той, хто робить кроки у правильний бiк, буде запрошений на, скажiмо, симпозiум. Наприклад, по боротьбi з тероризмом. Примiром, у Бонн. З оплатою всiх витрат, ясна рiч, й невеличкою стипендiєю - цiлком достатньою, щоб потiм з'їздити ще в Бодрум. Або й на Канари.

Той, хто робить правильнi кроки сам й направляє у правильний бiк контору - несуттєву, яку! - отримає не лише запрошення, але й невеликий грант. Тисяч так на триста зелених. На розвиток iнфраструктури, наприклад.

Для тих же, хто любить крокувати у бiк протилежний, iснує й дубець. Ясна рiч, не фiзичний. Фонд же ж "сприяє вирiшенню конфлiктiв без використання насильства"!

А вигнати з роботи - це як? Насильство чи випадковий збiг?

Ще три години тому я б цього спiвробiтника ввiчливо вiтфутболив.

Хоча нi. Будьмо реалiстами, як казав один з Льончикiв. Три години тому нiмець би менi не подзвонив.

- ...але зараз я представляю невеличкий лiтературний фонд... Фондик, можна сказати... Bonishes Literaturishes colloquim. Й мова на нашiй зустрiчi йтиме виключно про лiтературу...

Ще три години тому я бiгом би помчав доповiдати шефу про спробу контакту.

А зараз? Зараз що маю робити?

Кафе мало ту перевагу, що знаходилось неподалiк вiд Хрещатику. Оце й усе. Iншi фактори - на кшалт доброго огляду пiдходiв, можливостi пiдслуховування - мене вже не цiкавили.

Навiщо? Такi полковники, як я - не живуть довго.

Натомiсть пиво було "Старопрамен".

- Ви є дуже цiкава людина, - нiмець одразу взяв бика за рога - У вас дуже... е-е-е... як це по-вашому... досвiдчена бiографiя, так?

- Може бути, - я знизав плечима. - Тiльки кажуть не "досвiдчена", а, наприклад, багата. Або цiкава.

- Ага... дякую. Українська мова - легка та приємна, але я лише вчусь.

- У вас непогано виходить...

Отак розмовляють дипломати. Кiлька фраз - а тягнуть на непогану шифровку. З них ясно, що Фонд Беберта а) має iнтерес в Українi настiльки, що вчить спiвробiтникiв нашої мови, б) вiднедавна в) коли ж ти вже, падло перейдеш до справи?

- Але до справи. Наш фонд - звичайно, я кажу виключно про лiтературний фонд! - стурбований станом української лiтератури в вашiй країнi. Ми бажаємо та маємо можливiсть допомогти...

Боже! Куди я потрапив?

- ...форма допомоги авторам-початкiвцям у нас проста. Автор, який має матерiал на хороший роман, може отримати грант розмiром до тридцяти тисяч. Нашi експерти вважають, що найбiльшим успiхом буде користуватись жанр полiтичного детективу. Або антиутопiї. Знову ж таки полiтичної. Можна з елементами фантастики. Ми вважаємо, що опублiкування сценарiю якоїсь майбутньої катастрофи зменшить шанси цiєї катастрофи... як це по-вашому... створитись?

- Нi, "статися".

- Ага, дякую. На час написання ми готовi надати автору комфортабельне житло... ну, скажiмо, у Альпах...

I, трохи схилившись до мене, довiрливо пробурмотiв:

- Заходи безпеки там, я вам скажу...

- Термiни?

- Пiвроку.

Я зустрiвся з ним поглядом.

- Ми вважаємо, що ранiше, анiж через пiвроку катастрофи не станеться.

Тон нiмця був такий самий спокiйний, нiби ми й досi розмовляли виключно про лiтературу.

- Пiсля чого за фонд сприятиме якнайширшому розповсюдженню вашої книги. Ми вважаємо, що чим бiльший розголос сценарiю майбутньої катастрофи буде, тим менше шансiв, що катастрофа... ну, ви мене зрозумiли.

Ну й що пiсля цього я мав робити?

- Мабуть, доведеться написати дiзклеймер? - посмiхнувсь я. - Ну, там, автор не несе вiдповiдальностi за будь-який збiг описаних фактiв з реальними?

- Так, звичайно.

Що ж, я давно знаю, що з гумором у нiмцiв не дуже.

- ...я б також порадив дописати щось на кшалт: "автор також не подiляє полiтичних поглядiв головного героя". Бо деякi з них, я б сказав, - вiн посмiхнувся. - Занадто рiзкi.

- Я напишу - "не всi", - ввiчливо посмiхнувся я в вiдповiдь.

Редактор журналу налив менi кави, й довго розпитував про творчi плани. Але слухав не дуже уважно. Потiм, нарештi, спитав:

- Слухайте. Ну тепер, коли все вже узгоджено... Признайтеся - щось є в книжцi вигадане?

- Все вигадане, - я теж зробив ковток й посмiхнувся. - Абсолютно усе. Там же написано у дiзклеймерi - усе вигадка! А будь-який збiг - випадковий...

- Угу... - редактор ще раз кивнув..

Й iнтонацiя у нього була точнiсiнько як у того вовка з мультфiльму.

- Точно-точно, - я знову потягнувся до чашки. - От побачите - вибори пройдуть, й нiчого не станеться.

- А наступнi?

Я посмiхнувся. Наступнi вибори Намiчалися на двi тисячи десятий. Два роки до двi тисячi дванадцятого.

- Бiс його зна... Можливо, за рiк перед ними доведеться перевидати це ще раз? Книжкою?

Ми посмiхнулися - одночасно.

- ...але про всяк випадок краще бути готовим.

Смiх урвався.

- Будьмо! - сказав редактор.

"...готовi!" - подумки закiнчив я.

03.07.05 - 15.11.05