Аннотация: Записки iноземних мандрiвникiв XVI столiття про поховальнi звичаї пiвденних слов"ян (до питання iранського субстрату) // Схiдний свiт. - Київ, 2013. - Љ 4. - С. 117-122.
Одним iз найважливiших завдань сучасної етнологiї є з"ясування ролi й мiсця iранського етнiчного елементу в формуваннi пiвденнослов"янських народiв. Воно допомогло б не лише прояснити багато спiрних моментiв, пiдтвердити чи спростувати рiзнi точки зору та взаємовиключнi гiпотези. Це питання особливо цiкаве тому, що етногенез болгар, сербiв i хорватiв великою мiрою пов"язаний iз територiєю сучасної України. I особливо важливими для його вирiшення є данi iсторичної етнографiї, досi несправедливо iгнорованi.
Дослiджуючи пiсенну творчiсть слов"ян, Ватрослав Ягiч звернув увагу на етнографiчну цiннiсть деяких повiдомлень iноземних мандрiвникiв, що стосувалися Балкан. Зокрема, вiдомий австрiйський учений i дипломат Ож"є Гiслен де Бюсбек, описуючи свою подорож 1564 року до Стамбулу, подає деякi замальовки з життя сербiв i болгар. Дiйшовши до Ягодина на Моравi, вiн говорить, що бачив сербський народний звичай поховання i чув плачi. Ось його слова: "Перейшовши рiчку, звану у мешканцiв Моравою, ми прийшли в сербське село Ягодна, де бачили поховальнi звичаї сербського народу, вельми вiдмiннi вiд наших. Тiло лежало в церквi з вiдкритим обличчям; поряд лежав хлiб, м"ясо й вино; побiля стояли дружина й донька, вбранi в найкращий одяг; головний убiр доньки з павиного пiр"я; останнiй подарунок, яким дружина обдарувала чоловiка, вже померлого; капелюх її був пурпуровий, якi там носять знатнi дiвчата. Пiсля цього ми чули нарiкання й печальнi пiснi й промови, з якими зверталися до мертвого: "Чим ми тобi не догодили? Чого тобi бракувало? Нащо ти самих нас лишаєш у бiдi?" тощо. Священик був грецького вiросповiдання. На кладовищi височiло на кiлках i жердинах багато зображень оленiв, мулiв i подiбних тварин, зроблених iз дерева, - i коли ми запитали про значення цього, то отримали у вiдповiдь, що батьки хотiли цими зображеннями висловити спритнiсть i стараннiсть дружин i доньок при виконаннi їхнiх домашнiх занять. На деяких могилах почеплене було волосся, яке розмiстили тут жiнки та дiвчата, на знак горя, при похоронах своїх рiдних (Transgressi fluvium ab incolis Moravam dictum devenimus in pagum Servianorum Jagodnam, ubi ejus gentis ritus funebres vidimus, multum a nostris abhorrentes. Erat cadaver in templo positum detecta facie, juxta erant apposita edulia panis et caro et vini cantharos, adstabant coniunx et filia melioribus ornata vestibus, filiae galerus erat ex plumis pavonis, supremum munos quo maritum iam conclamatum uxor donavit, pileolum fuit purpureum, cuius modi virgines nobiles illic gestare solent. Inde Iessum audivimus et naenias lamentabilesque voces, quibus mortuum precuntebantur: quid de eo tantum meruissent, quae res quod obsequium quod solatium ei defuisset? Cur se solas et miseras relinqueret? Ethnius generis alia. Sacerdotes muneri pracerant religionis graecae. Erant in coemeteriis erectae in palos aut longurios pleraeque cervorum, hinnulorum et similium ferarum de ligno dedolatae effigies, earumque causam quaeremus, aiebant maritos vel patres eo monumento voluisse testari coniugum aut filiarum in abeundis domesticis officiis celeritatem et diligentiam. Erant item ad plura sepulcra appensae comae, quas mulieres aut puellae in funere necessariorum luctus indicium posuerant)" [Ягич 1878, 241-242].[с. 117]
Iз короткого опису, що його зробив Бюсбек, видно, що старовиннi плачi сербiв були однаковi з тими, що побутували в ХIХ - на початку ХХ столiття, i виглядали як низка запитань [Ягич 1878, 242]. Очевидно, саме оплакування було заборонене на Шибеницькому соборi 1602 року, де було постановлено: "Коли тiло вiднесуть до церкви, хай не наближаються до нього жiнки пiд страхом вiдлучення (dum cadavera ad ecclesiam deferuntur, a mulieribus non associentur sub excommunicationis poena)". Про голосiння є також згадки у подорожнiх нотатках Стефана Герлаха, котрий вiдвiдав Балкани за часiв правлiння iмператорiв Максимiлiяна i Рудольфа II в 1573 i 1578 роках. Буря й грiм побили за день перед його приходом у Паланку (на шляху в Смедерево) вiсiм чоловiк. Вiн бачив їх на другий день: "Лежали там на зеленiй травi одна жiнка з двома дiтьми, iнша з двома доньками i сином, всi у своїх звичайних костюмах, у вишитих сорочках, з покривалами i напiврозпущеним волоссям. I були в них голови прибранi квiтами й духмяною зеленню. Довкола них сидiло багато сербських жiнок, тужили й плакали над ними й спiвали свої жалiсливi пiснi, по черзi: двi чи три один рядок, двi чи три iншi - другий. Потiм прийшло кiлька жiнок, били себе в груди, рвали на собi волосся, дряпали собi щоки, так що кров їхня падала на покiйникiв, яких вони при цьому цiлували; i це робилося при кожному нарiзно. Коли вони три годин всюди посидiли, поспiвали, потужили i поплакали, тим зробили всiм разом двi могильнi ями, настiльки широкi, щоб могли лежати в однiй троє, в iншiй четверо на голiй землi, в одязi i накритi бiлим покривалом. У головах i ногах, а також з обох бокiв були поставленi дошки, i зверху теж накритi дошками, так що небiжчики таким чином лежали в ящиках. У кожного пiд головою лежав шмат зеленого дерну. Коли покiйники були покладенi, але ще не прикритi, священик лив кожному на груди червоне вино й кидав на них пригорщею землi на всi чотири сторони свiту. Я запитував про причину цього, але отримав у вiдповiдь лише те, що такий у них звичай (Lagen dorten auf einen grünen Platz ein Weib mit 2 Kindern, eine mit 2 Töchtern und einen Sohn alle in ihrer Kleidung wie sie zu gehen pflegen mit ihren ausgenäheten Hembdern, Schleyern und halb fliegenden Haaren. Und waren ihnen die Köpfe mit Blumen und wohlriechenden Kräutern besteckt. Umb sie herumb sassen viel servische Weiber, beklagten und beweinten sie und sungen ihre Klaglieder Rayhenweise ihrer 2 oder 3 ein Gesetzlein und wieder 2 oder 3 andere auch eines. Darauff kamen ettliche Weiber, schlugen an die Brust, raufften ihre Haar, zurissen ihnen die Wangen, dass das Blut von ihnen auf die Todten fiele; die sie auch küssten. Also thaten sie bey einem jeden insonderheit. Und wie sie nun eine Stunde 3 umb sie herumb gesessen, gesungen und geweynet, hat man ihnen alten 2 Gräber gemachet, so weit dass in dem einen 3 in dem andern 4 nebeneinander auf der blossen Erden, jedoch in ihren Kleidern und mit weissen Tüchern gelegen. Oben zu den Häuptern und unten bei den Füssen auch zu beiden Seiten waren Bretter aufgerichtet, und obenauff wieder mit Brettern zugedeckt, dass sie also in einer Druchen oder Kasten lagen. Ein jedes hatte unter dem Haupt einen grünen Rasen. Nachdeme sie nun eingelegt aber noch nicht bedecket waren, goss der Priester einem jeden rotten Wein auff die Brust und warff nach den vier Theilen der Welt Erden auf sie. Ich fragte nach der Ursache dessen aber bekam kein andere Antwort als: Es ey bey ihnen der Brauch also) [Ягич 1878, 242-244]. Звичай роздряпувати обличчя пiд час оплакування померлого довго зберiгався в населення Далмацiї й Чорногорiї [Фрєзер 1985, 415].
Те, що про вiшання кiс говорить Бюсбек, пiдтверджує й Герлах, який в одному болгарському селi бачив наступне: "Могила з огорожею, в головах була жердина i на нiй жiноче волосся i вiнок iз квiтiв, з чого видно, що то була дiвчина (ein Grab mit einem Zaun umgeben, zu den Haupte steckte ein Pfall und an demselben Weiberhaar und ein Crantz von Blumen, dass es muss ein Iungfer gewesen sein)" [Ягич 1878, 242].
Описанi мандрiвниками звичаї мають чiткi iранськi паралелi. У таджикiв Памiру, щойно людина вмирала, довго стримуване горе проривалося назовнi, здiймалося крики, лунав плач жiнок i дiтей. Чоловiки виявляли почуття стриманiше. У перший момент жiнки в поривi вiдчаю зривали з себе прикраси й кидали їх на землю, дряпали свої обличчя, били себе по головi, кидалися на[с. 118] землю й сипали на голову пил. Далi обряджали покiйника, збиралися односельцi, плакальницi, й починалася публiчна демонстрацiя горя [Моногарова 1983, 154-155; Бабаева 1995, 36-37]. Тягар оплакування, перш за все, лягав на рiдних померлого. У гiрських таджикiв, за свiдченням багатьох авторiв, жiнки, оплакуючи близького, розривали свої сукнi от ворота до низу, вiдрiзали пасмо волосся й косу i кидали їх на тiло покiйного [Кисляков 1948, 370; Рахимов 1953, 112-114; Писарчик 1976, 123].
Самокатування у виглядi нанесення ран, порiзiв, биття головою, виривання й вiдрiзання волосся, вiдзначене i в рiвнинних таджикiв [Троицкая 1971, 236], здавна було поширене в дуже багатьох iраномовних народiв. Воно засвiдчене ще античними iсториками в скiфiв. Плач, голосiння, роздирання лиця нiгтями до кровi згадуються в середньовiчному перському епосi, а на фресцi з Пенджикента видно фiгури чоловiкiв i жiнок, якi в присутностi молодого покiйника наносять собi удари по головi, роблять порiзи на обличчях, виривають волосся. Цей звичай вiдбився й на согдiйських теракотових статуетках [Бабаева 1995, 39, 53]. Гучне голосiння й плач жiноцтва були важливою частиною поховального ритуалу белуджiв. Найбiльш близькi до покiйника при цьому вдаряли себе в груди й по щоках, роздряпуючи їх [Windt 1891, 282; Гафферберг 1975, 235, 237]. У курдiв дружина, донька, сестра померлого юнака, оплакуючи його, вiдрiзали собi коси [Баязиди 1963, 17], а пiд час виносу тiла починали плакати й дико кричати, разриваючи на собi одяг, посипаючи на знак горя землею й попелом голови [Никитин 1964, 188]. Перси мазали обличчя брудом, рвали одяг i в такому виглядi бiгали по мiсту [Masse 1954, 81-82]. Вiдрiзали косу пiд час оплакування й на Пiвнiчному Кавказi. У осетинiв, якi є прямими нащадками скiфiв, сарматiв i аланiв, оплакування покiйника вирiзнялося винятковою надмiрнiстю у висловленнi скорботи. Воно посiдало особливе мiсце в поховальному ритуалi, оскiльки сльози нiбито полегшували долю померлого в загробному свiтi. У минулому обряд оплакування був обов"язковим для всiх дорослих мешканцiв селища. В iнакшому разi це могло викликати образу з боку рiдних i близьких покiйника и призвести до ворожнечi. Вiдсутнi у день похорону особи, пiсля прибуття в селище, хоча б i через кiлька рокiв, мали перш за все вiдвiдати всi будинки, де за їхньої вiдсутностi трапилися смертельнi випадки, i висловити спiвчуття. У кiмнатi, де перебував небiжчик, лунали страшнi крики й лемент. Чоловiки плакали не менше за слабку стать. Голосили ж в основному жiнки, з подачi матерi, сестри або ж вдови померлого, котрi майже постiйно сидiли бiля нього, в плачi у зворушливих тонах особливо пiдкреслювалася гiркота втрати. Вiн мусив розчулити всiх присутнiх i викликати спiвчуття до померлого. Одна половина жiноцтва починала спiвати рядок печальної пiснi, iнша половина виводила продовження, злегка б"ючи себе кулаками в груди. На протязi доби за голосiння бралися кiлька разiв. Iншою вiдмiнною рисою поховального обряду в осетинiв було самокатування. Родичi чоловiчої статтi били себе по головi кулаками, палицею й спецiальним батогом, жiнки роздряпували собi щоки нiгтями до кровi, кусали руки, рвали волосся, били по обличчю й колiнам долонями. Удова, за словами Якоба Райнеґґса, котрий побував в Осетiї близько 1779 року, "пiд час збуджених крикiв переляку й здригання тих, хто плаче, ...вириває собi волосся, дряпає собi обличчя, руки, груди в повнiй нестямi, особливо коли вона вже лiтня й не може сподiватися належати якомусь iншому чоловiковi. Її несамовите горе схоже радше на шалений вiдчай, анiж на нiжну печаль. Вона ввесь час намагається поранити себе каменем або ножем...". У день смертi в домi широко прочиняли ворота, що не закривалися до закiнчення похорону, й з усiх навколишнiх сiл сходилися голосити люди. Для оплакування приїздили навiть iз вiддалених мiсцевостей. Вони оголювали свої голови й стегна i доти шмагали по них батогом, доки кров не потече цiвкою. У цей час усi жiнки, що зiбралися в кiмнатi, посилювали лемент. Виходячи з примiщення, де лежав покiйник, батоги передавали iншiй парi. Iнодi цей ритуал здiйснювали на кладовищi неподалiк могили. В основi цього звичаю горян лежало переконання, що померлий, вiдчуваючи й усвiдомлюючи все, що дiється довкола нього, бачить i цiнує дiї кревних i далеких родичiв, якi [с. 119]свiдчать про прихильнiсть до нього. Чим бiльший плач i чим гучнiшi голосiння, тим бiльше благ небiжчик отримає на тому свiтi [Гатиев 1876, 2-3, 10; Миллер 1882a, 294-295; Миллер 1882b, 203-204; Ковалевский 1886, 85-86; Борисевич 1899, 244; Такоева 1957, 150; Осетины 1967, 92; Периодическая печать Кавказа 1981, 69, 74, 130, 134-135, 269, 277; Фрэзер 1985, 416; Периодическая печать Кавказа 1987, 29, 38, 43, 151, 157; Периодическая печать Кавказа 1989, с. 172; Памятники 1992, 367, 370; Дзуцев, Смирнова 1993, с. 122-123; Калоев 1995, 175-177; Шёгрен 1998, 57-58, 63; Калоев 1999, 183-185, 194-195; Фидарова 2007, с. 154; Таказов 2007, 61-62, 65; Чибиров 2008, 293-294, 296-298, 308; Магометов 2011, 267, 269; Калоев 2012, 32, 76, 117]. Пiд час обряду жiнки-осетинки вiдрiзали свої коси и приносили їх на могилу померлого чоловiка як знак возз"єднання з ним у загробному свiтi: вважалося, що на тому свiтi покiйний легко зумiє вiдшукати свою дружину за вiдрiзаною косою. Цi коси клали на груди небiжчику, ними шмагали в якостi батога присвяченого йому коня, iнодi вiшали на жердинах. Протопiп Iоанн Болгарський 1780 року згадував осетинську кам"яну "гробницу, къ которой жена умершаго, отрезавши, свои косы привѣшиваетъ" [Цибиров 1981, 37; Русско-осетинские отношения 1984, 387]. Академiк Йоганн Антон Гюльденштедт в 1771 роцi бачив у Пiвнiчнiй Осетiї "на однiй iз нових могил... палицi з косами з волосся, яке виривали собi жiнки в припадку скорботи" [Осетины 1967, 79-80; Гильденштедт 2002, 112].
Ховати намагалися того ж дня, але лише до заходу сонця; в разi ж, якщо смерть наставала надвечiр i неможливо було встигнути вирити могилу, пiдготувати одяг i все необхiдне для похорону, то його переносили на наступний день [Дзуцев, Смирнова 1993, 124; Шёгрен 1998, 57; Таказов 2007, 62; Магометов 2011, 268]. Судячи з усього, так само було зроблено у випадку, зафiксованому Герлахом. Тi групи осетинiв, якi не практикували застосування труни, готували перед похованням дошки, котрими буде покриватися тiло покiйника в могилi [Периодическая печать Кавказа 1987, 28; Шёгрен 1998, 57; Чибиров 2008, 300]. До вистилання могили дошками вдавалися також їхнi кавказькi сусiди [Клапрот 2008, 218].
Слiд думати, що православний священик заступив у Сербiї посвячувача коня - старого дiда, вiдомого красномовством, який добре знав слова надмогильної проповiдi. Такi дiди були вiдомi в осетинiв далеко за межами свого села й запрошувалися на похорони в iншi селища. Пiсля того як виводили й ставили у головах покiйного коня, старець брав рiг чи чашу з хмiльним напоєм i проказував довгу й красиву напутню промову. На її завершення вiн проливав напiй спершу на голову коня, потiм на покiйника [Калоев 1999, 188; Туаллагов 2011, 213]. Перехiд деяких функцiй посвячувача до священика вiдзначений також в угорських аланiв-ясiв [Калоев 1996, 221-222]. У таджикiв, язгулемцiв i персiв iснував i звичай кидати на могилу чи просто на померлого жменю землi. Вважалося, що це полегшує потойбiчнi страждання небiжчика [Бабаева 1995, 94-97; Хисматуллин, Крюкова 1997, 87]. Помiтно, що Герлах застав у сербiв трансформованi та християнiзованi залишки цих iранських за походженням обрядiв. Це змушує згадати про гiпотезу, за якою серби первiсно, до доби Великого переселення народiв, були одним зi схiдноаланських племен [Сулимирский 2008, 172-173].
Насамкiнець звiстка Бюсбека про сербськi дерев"янi рiзьбленi зображення тварин на жердинах перегукується з рiзьбленими дерев"яними посохами осетинiв, якi мiстили космологiчнi сюжети [Калоев 1973, 31, 131; Цагараев 2000, 238-241]. Були в осетинiв i дерев"янi рiзьбленi надгробки [Такоева 1957, 146]. Жердини з рiзноманiтними навершями, включаючи рiзьбленi фiгурки птахiв i розкритої долонi, слугували надмогильними пам"ятниками у гiрських таджикiв Пiвденного Таджикистану [Бабаева 1995, 97]. Наявнiсть схожих обрядiв у болгар, очевидно, є додатковим аргументом для доволi обґрунтованої версiї, за якою ослов"яненi згодом булгари були не тюрками, а iранцями, вiдгалуженням сармато-аланiв.
Таким чином, звiстки iноземних мандрiвникiв XVI столiття не просто доводять iснування в болгар i сербiв обрядової поезiї, але й засвiдчують участь у їхньому [с. 120]етногенезi iраномовних народiв давнини. Поховальний обряд як одна з найбiльш консервативних сторiн життя традицiйного суспiльства зберiг виразнi слiди iранських впливiв на формування культури пiвденних слов"ян. З часом вони втратилися, зазнавши унiфiкацiї пiд тиском православної церкви, що пiдвищує наукову вартiсть пiзньосередньовiчних етнографiчних джерел.
ЛIТЕРАТУРА
1. Бабаева Н.С. Древние верования горных таджиков Южного Таджикистана в похоронно-поминальной обрядности (конец XIX - начало XX вв.). Душанбе, 1995.
2. Баязиди Мала Махмуд. Нравы и обычаи курдов. Москва, 1963.
3. Борисевич Кл. Черты нравов православных осетин и ингушей Северного Кавказа // Этнографическое обозрение, 1899, Љ 1-2.
4. Гатиев Б. Суеверия и предразсудки у осетин // Сборник сведений о кавказских горцах. Выпуск IX. Тифлис, 1876.
5. Гафферберг Э.Г. Пережитки религиозных представлений у белуджей // Домусульманские верования и обряды в Средней Азии. Москва, 1975.
6. Гильденштедт Иоганн Антон. Путешествие по Кавказу в 1770-1773 гг. Санкт-Петербург, 2002.
8. Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. Москва, 1996.
9. Калоев Б.А. Материальная культура и прикладное искусство осетин. Москва, 1973.
10. Калоев Б.А. Моздокские осетины: (Историко-этнографическое исследование). Москва, 1995.
11. Калоев Б.А. Осетинские историко-этнографические этюды. Москва, 1999.
12. Калоев Б.А. Осетины Восточной Осетии. Владикавказ, 2012.
13. Кисляков Н.А. Язгулемцы // Известия Всесоюзного географического общества. Т. 80, вып. 4. Москва, 1948.
14. Клапрот Юлиус. Описание поездок по Кавказу и Грузии в 1807 и 1808 годах по приказанию русского правительства Юлиусом фон Клапротом, придворным советником Его Величества императора России, членом Академии Санкт-Петербурга и т.д. Нальчик, 2008.
15. Ковалевский Максим. Современный обычай и древний закон. Обычное право осетин в историко-сравнительном освещении. Том первый. Москва, 1886.
16. Магометов А.Х. Культура и быт осетинского народа. Владикавказ, 2011.
17. Миллер Всев. Осетинские этюды. Часть вторая. Исследования // Ученые записки императорского Московского университета. Отдел историко-филологический. Выпуск второй. Москва, 1882.
18. Миллер Всев. Черты старины в сказаниях и быте осетин // Журнал Министерства народного просвещения, 1882, Том 222, Љ 8, август.
19. Моногарова Л.Ф. Архаичный элемент похоронного обряда памирских таджиков (ритуальный танец) // Полевые исследования Института этнографии 1979 года. Москва: Наука, 1983.
20. Никитин В.П. Курды. Москва, 1964.
21. Осетины глазами русских и иностранных путешественников (XIII-XIX вв.) / Составление, вводная статья и примечания Б.А. Калоева. - Орджоникидзе: Северо-Осетинское книжное издательство, 1967.
22. Памятники народного творчества осетин / Сост. Т.А. Хамицаева. Т.1. Трудовая и обрядовая поэзия. Владикавказ, 1992.
23. Периодическая печать Кавказа об Осетии и осетинах: Научно-популярный сборник / Составил, снабдил предисловием, примечаниями, комментариями и указателями Л.А. Чибиров. Том 1. Цхинвали, 1981.
24. Периодическая печать Кавказа об Осетии и осетинах: Научно-популярный сборник / Составление, предисловие, примечания и комментарии Л.А. Чибирова. Книга 3. Цхинвали, 1987.
25. Периодическая печать Кавказа об Осетии и осетинах: Научно-популярный сборник / Составление, предисловие, примечания и комментарии Л.А. Чибирова. Книга 4. Цхинвали, 1989.
27. Рахимов М. Обычаи и обряды, связанные с похоронами у таджиков Кулябской области // Известия АН Таджикской ССР, 1953, Љ 3. [с. 121]
28. Русско-осетинские отношения в XVIII веке: Сборник документов: В 2-х т. Т. 2: 1764-1784. Орджоникидзе, 1984.
29. Сулимирский Тадеуш. Сарматы. Древний народ юга России. Москва, 2008.
30. Таказов Ф.М. Ислам в системе традиционной культуры осетин (XVIII - начало ХХ вв.). Владикавказ, 2007.
31. Такоева Н.Ф. Погребальные и поминальные обряды у осетин в XIX в. // Советская этнография, 1957, Љ 2.
32. Троицкая А.Л. Некоторые старинные обычаи, обряды и поверья таджиков долины верхнего Зеравшана // Труды Института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая АН СССР. Том XCVII. Занятия и быт народов Средней Азии: Среднеазиатский этнографический сборник. III. Ленинград, 1971.
33. Туаллагов А.А. Меч и фандыр: Артуриана и нартовский эпос осетин. Владикавказ, 2011.
34. Фидарова Р.Я. Художественная культура осетинского народа. Москва, 2007.
35. Фрэзер Джеймс Джордж. Фольклор в Ветхом Завете. Москва, 1985.
36. Хисматулин А.А., Крюкова В.Ю. Смерть и похоронный обряд в исламе и зороастризме. Санкт-Петербург, 1997.