Бублик Анастасiя Якiвна (1929-2007) - неповторна представниця старих родiв Полтавщини, унiкальної спiльноти "полтавських мужикiв", в свiй час вiдомої усiй Росiйськiй iмперiї, русинiв i козакiв-українцiв, християн-степовикiв Поднiпров'я з дiда-прадiда, напiвсирота, свiдок соцiалiстичного голодомору, сталiнських репресiй i гiтлерiвської окупацiї, хрущовських експериментiв i брєжнєвського застою, розвалу i перебудови господарства i системи управлiння Неосяжної Країни Рад (СРСР) i України у її складi на нових засадах, проголошення її самостiйностi, моя рiдна баба Настя, лiкар-стоматолог i просто чарiвна, цiкава i неповторна, життєрадiсна, енергiйна i богомiльна жiнка, свiдок епохи, молитвенниця i заступниця за ображених i знедолених.
Народилася в селi Капустинцi в 1929 роцi, тобто представниця того ж поколiння, що i вiдомий нинi грузинський святий з Тбiлiсi отець Гавриїл (Ургебадзе) (1929-1995), дiтей i племiнникiв тих людей самоназви "революцiонер", "соцiалiст" i "комунiст", хто починав будувати радянську владу або в тiй чи iншiй опирався i протидiяв цьому будiвництву. Поколiння свiдкiв епохи, яке бачило i досягнення i помилки на цьому шляху i мало повне право їх критикувати, щонайменше в тiй мiрi, в якiй це стосувалося їх власної долi, долi їх рiдних i близьких. Дiйсно, далеко не в усьому була згодна зi своїм батьком, дiдом Яковом i його життєвою позицiєю, часом давала йому толковий зворотнiй зв'язок, а часом просто не розумiла.
У вiцi менше року пiсля народження втратила матiр, Красножон Марiю Йосипiвну. За спогадами родичiв це було пов'язано з тим, що їй вчасно не надали квалiфiковану медичну допомогу. Можливо саме смерть любимої матерi зiграла ключову роль в тому, що вона вирiшила присвятити себе лiкарський справi i допомозi людям, чесно i сумлiнно несла цей хрест все своє подальше життя, як справжня красна козачка i робоча християнка, достойна дочка доброго учителя i блаженного красного козака дiда Якова i онука своїх дiдiв-прадiдiв, християн-степовикiв Поднiпров'я старих часiв.
Вчилась у школi рiдного села Капустинцi, пiд опiкою батька, дiда Якова, мiсцевого вчителя, а потiм у мiстi Києвi у стоматологiчному iнститутi.
По державному розподiленню разом з чоловiком потрапила на Хмельниччину, але при першiй можливостi перевелась поближче до рiдного дому, до батька, у село Шрамкiвку, нинi Драбiвського району Черкаської областi.
В подальшому все життя жила i працювала у селi Шрамкiвка, де разом з чоловiком збудували хату i виховали дочок. Залишила серед односельцiв по собi добру пам'ять як порядна i чуйна людина i спецiалiст своєї справи, лiкар-стоматолог, яка протягом багатьох рокiв лiкувала людей, часом навiть використовуючи на це свiй вiльний час.
Будучи свiдком епохи, свiдком голодовки, репресiй i гiтлерiвської окупацiї 1940х критично ставилася до радвлади i iдеалiзацiї керiвництва країни, хоча антирадянськi налаштованою теж не сказати, щоб була, швидше була типовою представницею мiсцевої спiльноти дiтей Степу, козакiв-українцiв, русинiв Поднiпров'я, свого горьованого i битого рiзними вiтрами поколiння.
Добре знала i читала українську i росiйську класичну лiтературу, цiкавилася музикою, театром, фольклором тощо. Була життєрадiсною, доброзичливою до людей i цiкавою в спiлкуваннi. Мала багато друзiв i спiвбесiдникiв, як серед родичiв, так i серед колег, односельцiв та землякiв.
В старшому вiцi часто читала Євангелiє, молилась як умiла за дiтей, рiдних i близьких, хоча в храм ходити змоги не мала, адже в селi храму не було. Була прихильницею молитви i богослужiння рiдною, народною українською мовою, хоча вiд церковнослов'янської, якою молились дiди-прадiди не вiдрiкалась.
Прихильно ставилася до митрополита (патрiарха) Фiларета i спiльноти козакiв-українцiв, якi його пiдтримували, просячи у Бога свiй, незалежний, український, київський патрiархат, "розкольником" i "антихристом" на вiдмiну вiд деяких його не вважала, хоча так чи iнакше, в мiру сил i розумiння залишалась дитиною єдиної Церкви Христової, Спiльноти Бога-Христа i Його людей, в т.ч. дiдiв-прадiдiв, християн-степовикiв Поднiпров'я старих часiв. Навпаки пiдтримувала точку зору, що в рiднiй державi так чи iнак має бути своя, помiсна православна церква, яка будучи складовою єдиної Церкви Христової дозволяє одначе молитись рiдною так само як i будь-якою iншою мовою (напр. зберiгати церковнослов'янську) адже перед Богом усi рiвнi - i цар i простий козак (мужик).
Була щирою дитиною вiльної України (i святої Русi), патрiоткою рiдної землi i держави, пiдтримувала перебудову (розпад) Радянського Союзу i проголошення самостiйностi України. На її думку змiни на краще в Українi повиннi були початися i почнуться тодi, коли в країнi знiмуть пам'ятники радянським вождям, в т.ч. в селi Шрамкiвка i почнуть переосмислювати ставлення до своєї минувшини. Тут теж простежується певне однодумство з яскравим представником її поколiння преподобним Гавриїлом (Ургебадзе), якого вона хоч особисто i не знала, однак багато з чим з ним була згодна, в т.ч. вiдносно необхiдностi змiни ставлення до Володимира Ленiна i панiвної у суспiльствi iдеологiї, перегляду основ суспiльного життя i свiтогляду в напрямку вiри дiдiв-прадiдiв, православного християнства. Передбачала проблеми у стосунках з Москвою i конфлiкт на сходi України у тому чи iншому виглядi, про що попереджала дочок ще у 1980х рр., коли вони саме закiнчували вчитися i вирiшували де їм обирати мiсце для працевлаштування i подальшого життя, адже "Донбас є Донбас".
Вийшла на пенсiю у кiнцi 1980х. У якостi вiдзначення її
багаторiчної працi i сумлiнного вкладу у розвиток країни i суспiльства отримала вiд влади вiдзнаку, медаль "Ветеран працi".
Пiсля виходу на пенсiю продовжувала активно трудитися по домашньому господарству, займалася городом, тримала курей i кiз, читала книги i газети, цiкавилася подiями в країнi i свiтi, спiлкувалася з рiдними, друзями i односельцями. Серед iншого спiлкувалася з своєю сусiдкою, дочкою старого бiльшовика i прихильника радвлади з Нехайок, козака-українця з дiда-прадiда, Тетяною Григорiвною, за спогадами останньої вели розмови на самi рiзнi теми, в т.ч. на тему вiри в Бога, життя пiсля смертi, Страшного Суду i поминання батькiв i дiдiв-прадiдiв, iсторiї i майбутнього України.
Померла i похована у селi Шрамкiвка, поряд з чоловiком Iваном Михайловичем Гончаренком. Обоє поминаються родичами i нащадками у православних храмах.
Баба Настя, разом з дiдом Iваном, дiдом Яковом i дiдом Антоном, нашими дiдами-прадiдами, преподобними Гавриїлом, Матiр'ю Божою i усiма святими, моли Бога за нас грiшних!